КУРСОВА РОБОТА З
Конституційного правазарубіжних країннатему:
«Поняття громадянства взарубіжних країнах»Київ, 2010
Зміст
Вступ
Розділ І.Правова держАва: поняття, ознаки, ідеї виникнення
Розділ ІІ.Зміст і способи визначення правового становища особистості
ІІ.1 Конституційні гарантії прав ісвобод громадянина в світі
ІІ.2 Поняття інституту громадянства
ІІ.3 Набуття громадянства в зарубіжнихкраїнах
ІІ.4 Способи припинення громадянства
Розділ ІІІ.Безгромадянство і багатогромадянство
Розділ ІV.Права і свободи іноземців
Висновок
Списоквикористаної літератури
ВСТУП
Права людиниможна розглядати як основу конституціоналізму. Головний сенс створенняконституцій полягає у забезпеченні свободи і безпеки людини, насамперед, відсвавілля державної влади. Тільки вільна людина – виробник, необхідний бувсуспільству, яке переходило від аграрного ладу до індустріального, або, якщокористуватися термінологією Карла Маркса, від феодалізму до капіталізму.
Ідея про те, щолюди від народження вільні і рівноправні, що їм в силу народження належить рядневідчужуваних (природних) прав, лягла в основу перших конституційних актів,які приймалися в ході Англійської, Американської, Французької революційXVII-XVIII століть. У подальшому жодна держава, що претендувала на те, щобвважатися демократичною, не могла не записати у своїй Конституції певнийперелік прав людини. Тим самим права людини, залишаючись морально-політичнимімперативом, набували юридичну форму і ставали найважливішим інститутом конституційногоправа. Згодом вони стали і інститутом міжнародного права.
У нашійлітературі часто, маючи на увазі права людини, пишуть про права особистості.Слово «особистість» вживають при цьому в якості синоніма таких понять, як«людина» або «індивід». Таке слововживання, суворо кажучи (а юристи завждиповинні виражатися суворо, тобто точно), неправильно. Особистість і людина(індивід) — не одне і те ж. Соціальні науки розуміють під терміном (не простословом) «особистість» такої людини, яка здатна усвідомлювати наслідки своєїповедінки і відповідати за нього, тобто, висловлюючись юридичною мовою,дієздатний. Очевидно, що не кожна людина є особистістю в цьому сенсі, хоча,зрозуміло, повної аналогії між якістю особистості і дієздатністю немає: вонизбігаються лише в більшій частині. Права людини визнаються за кожною людськоюістотою незалежно від того, є воно особистістю чи ні.
Індустріальнийлад характеризується дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Якчлен громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, але як членполітичного, тобто державно організованого, суспільства він рівноправний лише зтими, хто, як і він, належить до цієї держави; у нього більше прав і обов'язківу своїй країні, ніж у тих, хто до цієї держави не належить. Хоча і на зоріконституціоналізму були ідеологи, що заперечували необхідність розрізнення двохгруп прав, але конституційні документи того часу відмінність таку зазвичайпроводили, і надалі вона утвердилася.
Втім, Конституціїсоціалістичних держав, починаючи зі сталінської Конституції СРСР 1936 року,проголошувані права вважали і вважають переважно правами громадянина (в окремихвипадках — трудящого), наданими державою, хоча доктрина в більшості з нихприблизно з 60-х років і стала на іншу позицію.
Взагалі-тодуалізм громадянського і політичного суспільства розумівся звичайно ширше, незводився до викладеного вище. Мова йде про те, що громадянське суспільство самодостатнє,воно саме регулює свої внутрішні відносини, а держава необхідна йому лише дляпідтримки правопорядку і захисту від зовнішньої агресії. К. Хессе вважає, що всучасній демократичній і соціальній державі передумови такого дуалізму відпали[35]. Однак з точки зору розрізнення прав людини і прав громадянина зазначенийдуалізм зберігається, хоча, скажімо, інтеграція європейських держав у рамкахЄвропейського союзу поклала початок його поступового зникнення.
У будь-якомувипадку слід підкреслити, що права і свободи людини належать кожному індивіду,а права і свободи громадянина — тільки тим особам, які перебувають угромадянстві даної держави. Права і свободи громадянина не треба змішувати і згромадянськими правами і свободами, які, як правило, належать кожній людині.
Як характернийприклад підходу до прав людини як до природних і невідчужуваних можнапроцитувати діючу понині французьку Декларацію прав людини і громадянина 1789року:
«1. Людинароджуються і залишаються вільними і рівними у правах. Громадські відмінностіможуть ґрунтуватися лише на міркуваннях загальної користі.
2. Мета кожногодержавного союзу становить забезпечення природних і невід'ємних прав людини.Такими є свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. ...
4. Свободаполягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Таким чином,здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ті межі, якізабезпечують іншим членам суспільства користування тими ж самими правами. Межіці можуть бути визначені тільки законом ».
Примітно, щоКонституція Франції 1791 року, знову перерахувавши і уточнивши особисті правалюдини, зазначила: «Законодавча влада не може видавати закони, що перешкоджаютьздійсненню природних і громадянських прав, перерахованих в цьому розділі ізабезпечених Конституцією, або порушують ці права, а так як свобода полягає втому, щоб робити все, що не завдає шкоди правам інших або громадській безпеки,то закон може встановити покарання за вчинення діянь, які, порушуючи громадськубезпеку або права інших громадян, шкідливі для суспільства ». Іншими словами, вцій нормі була точно обмежена влада законодавця; проводилося розмежування міжправами і свободами людини і громадянина і правами держави щодо регулюванняправового становища індивіда.
У багатьох Конституціяхвідмінність між правами людини і правами громадянина проводиться в самихформулюваннях відповідних статей. Для позначення суб'єкта прав людини зазвичайвживаються формули «кожен», «все», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» абобезособові формули типу «визнається право», «гарантується свобода» і т.п.(Мається на увазі, що це відноситься до кожної людини). Стосовно ж до правгромадянина в статтях Конституцій прямо вказується: «громадяни мають право»,«громадянин може» тощо. Іноді замість вживання слова «громадяни», «громадянин»вказується на приналежність до нації, наприклад «всі німці», «кожен іспанець».Слід мати на увазі, що в західних країнах термін «нація» означає не етнічну, аполітико-державну спільність, людський субстрат держави. Звідси відомий термін«Об'єднані Нації», під якими розуміються держави. Іспанська нація згідноконституційного права Іспанії охоплює, отже, не тільки етнічних іспанців, але івсіх інших іспанських громадян, незалежно від раси та національності. ВОсновному законі для Федеративної Республіки Німеччини 1949 року про це прямосказано в ч. 1 ст. 116: «Німцем в рамках змісту цього Основного закону є, якщоінше не встановлено законом, кожен, хто володіє німецьким громадянством, абохто знайшов притулок на території Німецької імперії за станом її на 31 грудня1937 р. в якості біженця або переміщеної особи німецького походження або йогочоловіка або нащадка ».
Наведемо прикладиконституційних формулювань, що розрізняють права людини і права громадянина.Так, в Іспанській Конституції 1978 року сказано: «Всі мають право на життя і нафізичну і моральну цілісність і ні в якому разі не можуть піддаватися тортурамабо негуманним, принизливим покаранням» (ст. 15, речення перше); «Ніхто не будезобов'язаний заявляти про свою ідеологію, релігію або віросповідання» (ст. 16,ч. 2); «Кожен затриманий повинен бути негайно і в зрозумілій йому форміпоінформований про його права і підстави його затримання… » (ст. 17, ч. 3речення перше); «Гарантується право на честь, особисту і сімейну таємницю ідобре ім'я » (ст. 18, ч. 1). Всі ці формули визначають права людини. Але ось уст. 19 формула інша: «Іспанці мають право вільно обирати своє місце проживанняі пересуватися по національній території» (речення перше). Очевидно, що в цьомувипадку мова йде про права громадян Іспанії.
ОсобливістьКонституції Японії 1946 року полягає в тому, що права громадянина вона формулюєяк права народу. Наприклад, «народ володіє невід'ємним правом обирати державнихпосадових осіб і звільняти їх з посади» (ст. 15, частина перша).
Слід зазначити,що співвідношення між правами людини і правами громадянина навіть у демократичнихдержавах різний і інколи залежить від суб'єктивного вибору укладачів тієї чиіншої Конституції. Одне і те ж право у одній Конституції може бутисформульовано як право людини, а в іншій — як право громадянина, хоча є такіправа, до характеристики яких всі демократичні Конституції підходять однаково.Наприклад, права, зазначені у наведених вище ст. 15-18 Іспанської Конституції,практично скрізь визначаються як права людини. Що ж стосується права,передбаченого ст. 19 то, наприклад, ст. 5, ч. 4, речення перше, КонституціїГреції 1975 року встановлює: «Забороняються будь-які заходи адміністративногохарактеру щодо особи, що ведуть до обмеження вільного пересування та вільноговибору місця проживання в країні ...», тобто на відміну від іспанського грецькийзаконодавець сформулював дане право як право людини.
Розділ І. Правова держАва: поняття, ознаки, ідеї виникнення
Salus populisuprema lex [1]. Цицерон
Держава у своїйдіяльності пов'язана й обмежена правом стоїть під правом, а не поза і над ним. Гессен
Правова держава — це така держава, в якій створюються умови для найбільш повного забезпеченняправ і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовногоскріплення за допомогою права політичної влади з метою недопущення зловживань.
Серед існуючихумов і передумов успішного формування і функціонування правової державипотрібно назвати наявність в країні громадянського суспільства.
Словосполучення«громадянське суспільство» умовне, оскільки “негромадянського”, а тим більше“антигромадянського” суспільства не існує. Будь-яке суспільство складається згромадян і без них немислиме. Тільки, додержавне нецивілізоване (родове)суспільство не можна було назвати громадянським. По-перше, внаслідок йогонезрілості, примітивності. По-друге, тому, що там взагалі не було таких понять,як “громадянин”, “громадянство”.
Уявлення продержаву як про організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону,почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєюправової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих формжиття. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій,Цицерон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державноювладою, що забезпечували б гармонічне функціонування суспільства. Вчені давнинивважали, що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма спільногожиття людей, при якій закон обов'язковий як для громадян, так і для самоїдержави.
Державна влада,що визнає право, і одночасно обмежена ним, на думку древніх мислителів,вважалася справедливою державністю. “Там, де відсутня влада закону, — писавАристотель, — немає місця і якійсь формі державного ладу”.[2] Цицерон говоривпро державу як про “справу народу”, як про правове спілкування і “загальнийправопорядок”. Державно-правові ідеї та інститути Древньої Греції і Римазробили помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх прогресивнихвчень про правову державу.
У період розпадуфеодалізму ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н.Макіавелліі Ж.Боден. У своїй теорії Макіавеллі зробив спробу накидати контури ідеальноїдержави, що найкраще відповідає потребам свого часу. Ціль держави він бачив уможливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного.Боден визначав державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їмналежить.
Зростанняпродуктивних сил, зміна соціальних і політичних відносин у суспільстві в епохупереходу від феодалізму до капіталізму породжує нові підходи до держави ірозуміння його ролі в організації суспільних справ. Центральне місце в нихзаймають проблеми правової організації державного життя, що виключаємонополізацію влади в руках однієї особи або владного органу, що затверджуєрівність всіх перед законом, що забезпечує індивідуальну свободу за допомогоюправа.
У період ранніхбуржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесокзробили прогресивні мислителі Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк,Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, П.Гольбах, Т.Джефферсон та інші.
Гроций був першимвидатним теоретиком школи природного права. Ціллю держави він вважав охоронуприватної власності за допомогою таких правовстановлень, що забезпечували бкожній людині вільне користування своїм надбанням за згодою усіх.
Спіноза одним ізперших дав теоретичне обґрунтування демократичної держави, що, будучи обмеженазаконами, забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував, щодержава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тількицілісність життя, але і задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йомуправителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу та інші благапідданих.
Гоббс розробивряд прогресивних положень про панування права в громадському житті. До нихвідносяться, наприклад, обґрунтування формальної рівності перед законом,непорушність договорів.
Локк такожговорив про панування закону, як забезпечуючого природні, невідчужувані прававласності, індивідуальної свободи і рівності.
Монтеск'єпояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільномутоваристві. “Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянинміг робити те, що забороняється законами, то в нього не було б свободи, тому щотеж саме могли б робити й інші громадяни” [3]. Таким чином, політична свобода вМонтеск'є означає встановлення законності і безпеки.
Значний внесок урозробку основних елементів правової державності в цей період внесли Вольтер,Гельвецій, Руссо, Кант, Пейн та інші видатні мислителі.
Кант обгрунтуваві детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральнемісце в якій займає людина, особа. Найважливішою ознакою публічного правафілософ вважав прерогативу народу вимагати своєї участі у встановленніправопорядку шляхом прийняття Конституції, що виражає його волю. Верховенствонароду обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі, якавиступає як “об'єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам”. [4] Там, дедержава діє на основі конституційного права, відповідає загальній волі народу,там держава правова, там не може бути обмеження прав громадян в областіособистої свободи, совісті, думки, господарської діяльності.
Філософськаконцепція правової держави по Канту зробила значний вплив на подальший розвитокполітикою правової думки і практику державно-правового будівництва.
МислителіЗахідної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвідуминулого. Якщо відвернутися від суб'єктивних оцінок, то більшість авторівсходилися в думці, що правовою можна вважати лише ту державу, де законодавецьтакож відповідальний перед законом, як і громадянин.
Для того, щобзрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча іважливих, але усе ж зовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділвлади, наявність конституції), визначеною системою принципів, інститутів інорм. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не вдостатку законодавчих актів, — і те й інше є ознаки не правової, а поліцейськоїдержави. Суть правової держави саме в характері законів, їхній відповідностіправовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості.Ще Гегель підкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільнавласність є основною умовою блиску його. [7]
Цінність гегелівськихпереконань на державу полягає в тому, що примусова, насильна функція в ньомуграє не таку важливу роль. Головне — це чітка соціальна і правова спрямованістьдержавної діяльності, її глибокий етичний зміст, розумність і корисність длясуспільства і індивіда.
Маркс розглядавдержаву і право виходячи з відкритої ним класової теорії суспільного розвитку.Згідно з даною теорією держава і право зникнуть разом із зникненням класіввнаслідок встановлення диктатури пролетаріату в процесі переходу до суспільствабез класів. Аналізуючи співвідношення буржуазної держави і права, Марксдоводить, що юридичний закон є продукт і відображення матеріальних виробничихвідносин класового суспільства. Законодавство тільки фіксує вимоги, щодиктуються економічними відносинами. Від держави ж залежить, наскількиадекватно воно може відобразити в законах взаємовідносини, що історичносклалися між людьми, відповідні даному соціально-економічному ладу. “Свободаполягає в тому, щоб перетворити державу з органу, що стоїть над суспільством,до органу, який цілком цьому суспільству підлеглий”. [8]
Правова економікаі громадянське суспільство — перехід від розподільного суспільства до ринкового- це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави. [10]
Правова держава — це держава, що обслуговує потреби громадянського суспільства і правовоїекономіки, призначення якого — забезпечити свободу і добробут. Вонапідконтрольна громадянському суспільству і будується на еквівалентностіобмінюваних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції,відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому щодуховним фундаментом його є визнання прав людини.
Правова держава — це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону,рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуютьсяправа і свободи людини і де в основу організації державної влади покладенийпринцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади.
Сучасна правовадержава — це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи,участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників) [11].Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинутегромадянське суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамкахзакону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своєвідображення, зокрема у формуванні та функціонуванні політичних партій,суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.
Отже, кажучипростими словами, правова держава – це держава, в якій юридичними засобамиреально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних правлюдини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдськихполітико-юридичних ідеалів.
Розділ ІІ. Зміст і способи визначення правового становищаособистості
ІІ.1Конституційні гарантії прав і свобод громадянина в світі
Конституція єосновним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчомупорядку результат визначеного суспільного розвитку.
За змістомКонституція — основний закон країни, що закріплює суспільний і державнийустрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державноївлади, основи організації державного керування і судової системи, основніпринципи виборчого права і правове положення громадян.
Кожна зКонституцій має специфічні риси, у яких відображено соціально-політичні,історичні та інші особливості країни.
Конституціязаймає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави.Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження івзаємовідносини державних органів, основи правового положення особистостіподають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційніакти повинні відповідати Конституції і її нормам.
Органи поперевірці відповідності Конституції і їхнє значення.
Конституційнийконтроль входить до числа найефективних засобів забезпечення верховенстваконституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичноїдержави. Основне призначення конституційного контролю, насамперед, у виявленніправових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечатьконституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявленихвідхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почализ'являтися закони, іменовані Конституціями. Як і інші закони, Конституціїпотребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретнихдержав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати организаконодавчої влади, оскільки вони приймають Конституції і відіграють вирішальнуроль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бутиефективними і зусилля виконавчих органів.
Де-не-де доконституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше цевідбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в ньогоє право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийнятіорганами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало йозначає в наші дні, що він не повинен застосовуватися, у першу чергу судами.Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди.Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчоїі виконавчої влади. В інших країнах відношення до такого контролю було дужестриманим.
Лише в останні40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційногоконтролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру того, якдолався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органівтим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесівпровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чималооригінальних рішень, що відображали специфіку відповідних країн і рівенькультури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні зміступоняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, уФранції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, вАвстрії, Італії і Німеччини — на спеціально створені конституційні суди, уБельгії — на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль єпрерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальнихсудів, звичайно верховні суди.
Конституційнігарантії прав особистості дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки (і нестільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі усталенихпроцедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційнихгарантій. Римське право, що заклало класичні правові засади громадянськогосуспільства, передбачало, наприклад, обмеження тривалості мови обвинувачашостою годиною, в той час як обвинуваченому і його адвокатам можна буловиступати на свій захист дев'ять годин. Це правило, описане античним римськимюристом Плінієм молодшим краще, ніж будь-яка загальна декларація демонструєгарантії права на захист у суді двотисячолітньої давності. Взагалі країни, щоввібрали античні або деякі релігійні традиції, мають тисячолітні основи дляправ людини. Як правильно відзначав у 1869 р. відомий російський мислительВолодимир Соловйов, «християнство за багато століть до прийняття у Франції»Декларації прав і свобод громадянина" дарувало людям більшість звідомих і найбільш значущих прав і свобод". Отже, конституційнезабезпечення прав людини складається з тексту самої Конституції, системиконституційно-застосовуваних нормативних актів, а також рішень судів.Конституційна декларація прав особистості була присутня практично в усіх «соціалістичних»Конституціях, але не мала в дійсності механізму, який забезпечував биреальність декларативних положень Основного Закону. Тому важливо засвоїтиконституційні уроки тих країн, де конституційно-правові гарантії правособистості реально, а не декларативно забезпечені протягом століть або,принаймні, багатьох останніх десятиліть. Відомий англійський політичний діячXVIII століття Едмунд Берк справедливо писав: «Старі державні устроїоцінювалися за результатами діяльності. Якщо народ був щасливий, згуртований,багатий і сильний, то інше можна вважати доведеним. Ми вважаємо, що все добре,якщо хороше переважає. Результати діяльності старих держав, звичайно, булирізні за ступенем доцільності; різні корективи вносилися в теорію, часомвзагалі обходилися без теорії, сподіваючись на практику». Для оцінкиреальності забезпечення прав людини конституційно-правова практика значноважливіше чистої конституційної теорії, закріпленої у тексті відповідногорозділу Основного Закону. Як успішно діючої конституційної схеми можна визнатитільки ту, яка забезпечила своїм громадянам максимально можливий для даногоперіоду часу рівень розвитку прав і свобод. Так, античні Афіни абомісто-держава Флоренція епохи Відродження створили для своїх громадяноптимальні для того часу умови для творчого розвитку, що вже саме по собідозволяє дати високу оцінку їх державно-правовій структурі. Великобританія — країна неписаної Конституції — в певні століття забезпечувала своїх підданихвищими стандартами свободи і добробуту. Такий же багатовіковий прикладШвейцарії, Нідерландів чи Швеції. Масштаб системи конституційно-застосовуванихнормативних актів США можна оцінити тільки після ознайомлення з численнимизаконодавчими актами, а також судовими рішеннями, що регламентують забезпеченняправ і свобод особистості. У тексті Конституції Французької Республіки 1958 р.нічого не сказано про права особистості, а тільки підтверджена Деклараціялюдини і громадянина 1789 р. і преамбула попередньої Конституції 1946 р. За цієюскромною відсильною нормою стоять документи з найбагатшимконституційно-правовим змістом. Досить процитувати статтю 16 Декларації правлюдини і громадянина 1789 р.: «Будь-яке суспільство, в якому незабезпечено користування правами і не проведено поділ влади, неконституційно». Права особистості в Конституції США гарантуються Біллемпро права та іншими подальшими поправками, а не змістом базового текстуОсновного Закону. Така структура нормативного регулювання прав людини нітрохине гірше будь-якої іншої Конституції, де всі основні права і свободи прописанів тексті дуже ретельно. Державна практика Франції та США показує досить високийрівень забезпечення прав людини, що є істинним критерієм якості конституційногорегулювання і забезпечується всією системою конституційно-правових нормативнихактів. Конституція Італії докладно перераховує права, в тому числі йекономічні, але в цілому італійський громадянин не має більшого обсягу прав,ніж американець чи француз. Конституція Японії 1947 р. наказує: «Народбезперешкодно користується всіма основними правами людини. Ці основні правалюдини, гарантовані народу цією Конституцією, надаються нинішньому і майбутнімпоколінням в якості непорушних вічних прав». Далі в ст. 13 японської Конституціївельми вдало сформульований критерій оцінки дієздатності держави щододотримання конституційних гарантій: «Всі люди повинні поважатися якособистості. Їхнє право на життя, свободу і на прагнення до щастя повинно бути,оскільки це не порушує громадського добробуту, вищим предметом піклування вобласті законодавства та інших державних справ». Однак, як уже говорилося,навіть така деталізація конституційного тексту не забезпечує реальностінаданого права. Ця реальність забезпечується іншими законодавчими актами, а такожсудовими органами. Якщо останні незалежні від інших органів державної влади, топерспектива судового захисту є гарантією конституційного права. ТомуКонституція Японії в ст.76 особливо обумовлює: «Всі судді незалежні ідіють прислуховуючись до голосу своєї совісті; вони пов'язані тільки цієюКонституцією і законами». Вдале формулювання також у Конституції Франції,де в ст.66 судова влада названа «берегинею особистої свободи».
Незалежність судуі його значення для обмеження будь-якої експансії з боку, наприклад,монархічної влади відомі ще з часів Старого Завіту. Протоієрей Олександр Мень,цитуючи відомого російського філософа М. Бердяєва, який писав про те, що уСвятому Письмі "є багато убивчого" для концепції самодержавноїмонархії, робить дуже цікавий висновок: «У теократичний правлінні,заснованому Мойсеєм, вже знаходилися зародки… такого суспільства, якепобудоване не на свавілля монарха, а на Конституції і законі. У цьомувідношенні Біблія різко протистоїть майже всьому древньому Сходу. Звичайно, цейвисновок відомого релігійного діяча може видатися для багатьох несподіваним,проте багато важливих правових, в тому числі і конституційно-правові, традиційпоходять саме з біблійних текстів, що надає цим традиціям додатковий духовний іморальний авторитет. Головною гарантією прав і свобод людини в демократичнійдержаві є струнка, чітко розроблена система конституційно-стосовно нормативнихактів усіх рівнів. Тільки в країнах з прецедентною системою права, де суднаділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд.У всіх інших країнах неповнота і суперечливість законодавства може звестинанівець будь-яку конституційну норму навіть за наявності незалежного тасамостійного суду.
ІІ.2 Поняттяінституту громадянства
У будь-якійдержаві правове становище особи багато в чому визначається економічною основоювідповідної держави. Буржуазні революції, які знищили феодальні привілеї істанову нерівність, надали формально кожному індивідууму рівний правовийстатус, матеріальним змістом якого є приватна власність. ''Надання рівнихможливостей кожному громадянину передбачає відповідно до принципівконституціоналізму самостійну реалізацію їх насправді.'' [36] Ефективністьподібної реалізації знаходиться в прямій і безпосередній залежності від матеріальногостатусу громадянина, тобто від характеру і розміру яка знаходиться в йоговолодінні приватної власності. Таким чином, особистості надається повна свободасамостійно реалізувати свої можливості як у сфері економічної, так іполітичної. Держава втручається в цей процес лише остільки, оскільки вона силоюсвого примусового апарату забезпечує зовнішні юридичні умови, в рамках яких дієособистість. Подібне положення створює ілюзію неупередженості держави повідношенню до будь-якої особистості незалежно від її соціального стану. Цяілюзія культивується і підтримується всіма засобами ідеологічного впливу.Згідно класичним концепціям лібералізму особистість розглядалася автономною повідношенню до держави, якщо вона виконує перед ним всі свої обов'язки (сплатаподатків, військова повинність, дотримання законів). В індустріальномусуспільстві становище значною мірою змінюється, так як держава, з одного боку,регулює певні сфери діяльності громадянського суспільства, а з іншого боку,воно починає здійснювати окремі соціальні функції (страхування від безробіття,безкоштовну початкову освіту, пенсійне забезпечення, безкоштовне медичнеобслуговування), що створює для особистості можливість домогтися здійсненнясвоїх окремих інтересів через державу. Товариство атомістичне за своїмхарактером, кожна складова його особистість, вважається незалежною повідношенню до іншої особистості. Це в свою чергу визначає індивідуалізмсуспільства, в основі якого лежить свобода володіння і розпорядження власністю.К. Маркс зазначав: ''… право людини на свободу ґрунтується не на поєднаннілюдини з людиною, а, навпаки, на відокремленні людини від людини. Воно — правоцього відособлення, право обмеженого, замкнутого в собі індивіда. Практичнезастосування права людини на свободу є право людини на приватну власність… Цяіндивідуальна свобода, як і це використання її, утворює основу громадянськогосуспільства. Вона ставить кожну людину в таке положення, при якому вінрозглядає іншу людину не як здійснення своєї волі, а, навпаки, як її межу''.Особистість перебуває у певних відносинах з державою, причому конкретний змістцих відносин визначається перш за все тими правами і обов'язками, які всукупності своїй становлять правовий статус особистості. Для закордонногоконституціоналізму характерний дуалізм правового статусу особи, яка виступає увідповідних сферах або як людина, або як громадянин. Особистість виступає яклюдина у сфері економічній (громадянське суспільство) і як громадянин — у сферіполітичній (політична спільність). Ця дуалістична концепція, що розділяєособистість на людину і громадянина та відповідно наділяє особистість правамилюдини і громадянина, втілена в тій чи іншій мірі в усіх Конституціяхзарубіжних країн, як старих, так і нових. Найважливішою юридичною передумовою правовогостановища особистості в суспільстві є стан громадянства, тобто політичнаприналежність індивідуума до цієї держави, яка обумовлює характерполітико-правових відносин між особистістю і державою. Державне право пов'язуєз громадянством цілий ряд найважливіших правових наслідків, головним з яких єте, що фізичні особи можуть бути суб'єктами державно-правових відносин лишеволодіючи правовим статусом громадянина даної країни.
Становищеіндивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі,визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляєтьсяв інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.
Об'єм прав ісвобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також об'єм щопокладаються на нього цією державою обов'язків знаходяться в прямій залежностівід наявності або відсутності у нього громадянства даної держави. Громадянство– це стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, що обумовлює взаємніправа і обов'язки громадян і держави у випадках, вказаних в законі. Громадянинзнаходиться під суверенітетом держави, і остання може вимагати від ньоговиконання обов'язків, навіть якщо він перебуває за кордоном. Держава зі свогобоку повинна захищати громадян на своїй території і надавати їм заступництво,коли вони знаходяться за її межами. Закон СРСР про громадянство 1990 роківвизначав в преамбулі громадянство як політико-правовий зв'язок громадянина здержавою. Це був явний рудимент тоталітаризму. Виходить, що якщо людина знаходитьсяв політичній опозиції до державі, точніше – до його правлячих кругів, нерозділяє їх політики, то він начебто вже і не громадянин. На цьому, зокрема,будувалася та, що існувала до середини 80-х років антидемократична практикапозбавлення громадянства і висилки «дисидентів», яким важко було скільки-небудьпереконливо поставити скоєння злочину. Насправді ж громадянство – саме правовий,а жодним чином не політичний зв'язок людини з державою.
Громадянство буловідоме вже в рабовласницьку епоху, коли громадянами могли бути, зрозуміло, лишевільні люди. Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькоюреволюцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина»прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичнихта економічних відносин. У конституційній державі інститут громадянства, щозамінив колишнє підданство, став одним з проявів принципу рівноправ'я всіхчленів суспільства, про що вже говорилося вище. В даний час термін «підданство»уживається лише в монархічних держава причому нині він зазвичай рівнозначнийтерміну «громадянство». У конституційному праві зарубіжних країн вживаються дватерміни: громадянство і підданство. Перший характеризує належність особи допевної держави, його стійкий правовий зв'язок зі своєю державою, яка породжує,з одного боку, певні права та обов'язки особи по відношенню до держави(наприклад, право на рівний доступ до державної служби та обов'язок платитиподатки), а з іншого — права й обов'язки держави по відношенню до громадянина(наприклад, право відповідних державних органів дозволяти чи не дозволятимасові вуличні політичні демонстрації, обов'язок захищати право особистоївласності). Громадянство передбачає двосторонні зв'язки, двосторонні права іобов'язки особистості і держави. Термін «підданство» застосовується вмонархіях. Він відображає особистий зв'язок людини з монархом («підданий йоговеличності»). У ряді монархій (наприклад, в Іспанії, Бельгії, Нідерландах)термін «підданство» замінений в Конституціях і законодавстві терміном«громадянство». У розвинених країнах ця різниця на ділі носить лише словеснийхарактер: основи правового положення особистості в монархії Великобританії малочим відрізняються від ситуації в республіці Франції. До того ж в останнідесятиліття в європейських монархіях, у Японії та деяких інших країнах обидватерміни вживаються як рівнозначні, а замість підданства все частішевикористовується термін «громадянство». У ряді держав перший термін взагалівиключений з широкого вжитку і застосовується лише за особливих церемоніях. Українах, що розвиваються, у державах Арабського Сходу, в Африці зазначенерозходження має істотне значення: підданий зобов'язаний бути особисто вірниммонарху, населення виховується у відповідних традиціях, нерідко порушеннявірності може бути суворо покарано.
У деяких мовахпоняття громадянства позначається двома термінами, один з яких вказує наприналежність особи до даної держави, а інший – на його положення як биспівправителя в державі. У німецькій мові це відповідно «Staatsangehrigkeit»(буквально «державна приналежність») і «Burgerschaft» (буквальне«громадянство»), у іспанському – «nacionalidad» (буквально «національність»). Наприклад,в ст. 30 Конституції Мексики говориться про порядок придбання «мексиканськоїнаціональності», а згідно ст. 34 «громадянами Республіки є чоловіки і жінки,які, будучи мексиканцями, відповідають, крім того, наступним умовам: I) досягливісімнадцятирічного віку; II) ведуть гідний спосіб життя.» Отже, хоча«мексиканець» і означає приналежність не до етносу, а до держави, але не всі«мексиканці» суть «громадяни». Втрата «національності» вабить втрату«громадянства», але не навпаки: можна втратити «громадянство», залишаючись«мексиканцем». У Великобританії відповідною «національністю» володіють поряд збританцями громадяни інших країн Співдружності, а «громадянством» – лишегромадяни Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії. Об'ємправ в цих двох категоріях осіб різний. Громадянство, будучи основою правовогоположення людини в державі, одночасно є об'єктом одного з найважливіших йогоправ. Саме володіння громадянством надає людині можливість повною міроюреалізовувати свої всілякі права і свободи, включаючи участь в управлінні, і втой же час вабить виконання повною мірою обов'язків по відношенню до держави,включаючи його захист.
В унітарнихдержавах існує єдине громадянство, так як громадянин вступає у відносини тількиз однією державою, існуючою на даній території. У країнах з федеративною формоюдержавного устрою громадянство, як правило, подвійне — громадянство союзу ігромадянство суб'єктів федерації. У багатьох випадках проголошення громадянствасуб'єкта федерації залишається чистою декларацією. Громадянином суб'єктафедерації вважається кожен громадянин союзу, який постійно проживає натериторії даного суб'єкта. Переїзд, наприклад, у США з одного штату в іншій на постійнепроживання автоматично тягне за собою зміну громадянства штату.
Громадянство єзасобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стангромадянства створює взаємні права і обов'язки. Держава поширює свою владу нагромадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати віднього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захистсвоїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дійсамих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всієюповнотою конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначаєобсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.
Найбільшпоширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливогоправового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права іобов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства —державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносинприйнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою ідержавою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа можеі не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політичнопідвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з їїбоку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантуватиїй права і свободи у повному обсязі.
Поняття державноїналежності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівнітакої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, маємісце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежнихтериторій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв'язок.Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додатковихправ і обов'язків. У цьому випадку зміст понять державної належності ігромадянства збігається.
Подібний дуалізмстану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни«громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якомувипадку зміст цих термінів пов'язаний з юридично встановленими правами йобов'язками, з певним співвідношенням між особою і державою, яке у конкретнихвипадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самогосенсу громадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи ідержави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими єполітичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалірозглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.
Характеризуючипоняття громадянства, слід також вказати на сталість відповідного правовогозв'язку, що виникає між особою і державою. Така сталість існує у просторі і вчасі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянствазберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Разом з тим деякізумовлені цим станом права і обов'язки особи під час її перебування за кордономфактично не реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права.Окремі ж права та обов'язки особи реалізуються саме під час її перебування закордоном.
Сталістьгромадянства виявляється в його безперервності. Безперервність громадянстваозначає його наявність з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст станугромадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хочасам стан при цьому залишається незмінним. Разом з тим ця незмінність не означаєнерозривності громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, якавідрізняє його від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями,які постійно або тимчасово мешкають на її території.
Рисоюгромадянства звичайно вважається також те, що воно ґрунтується на фактичномузв'язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність уособи фактичного зв'язку з державою не завжди свідчить про те, що вона маєгромадянство. З іншого боку, існують випадки, коли громадянин втрачає зв'язокзі своєю державою, але зберігає громадянство.
ІІ.3 Набуттягромадянства в зарубіжних країнах
Змістконституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізівідповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституціївизначають порядок набуття і припинення громадянства.
Правове становищеособи залежить насамперед від його статусу: громадянин, іноземець (громадяниніншої держави), особа без громадянства, особа з множинним (окремий випадок — зподвійним) громадянством. Особливий статус можуть мати також біженці (негромадяни держави їх перебування), вимушені переселенці (громадяни), переміщеніособи та ін. Частково їх положення регулюється міжнародним правом, а восновному — внутрішнім законодавством окремо взятої країни.
Найбільш широкимиправами (включаючи політичні, в тому числі виборчі, право на об'єднання вполітичні партії, право на доступ до державної служби) користуються громадяницієї держави, вони ж несуть і найбільші обов'язки (включаючи військову службутам, де існує загальний військовий обов'язок, наприклад у Німеччині, Ізраїлі чиКитаї). Іноземці, як правило, не володіють багатьма політичними правами, хоча вокремих країнах, наприклад у Німеччині, вони беруть участь у виборах органівмісцевого самоврядування, а в державах Латинської Америки на основі взаємності- і у виборах до парламенту. Вони володіють правом власності, можутьотримувати, в тому числі безкоштовно, муніципальне житло, мають право на працю,але їх доступ до деяких видів робіт обмежений: у ряді країн іноземці не можутьбути капітанами кораблів морського судноплавства, командирами екіпажівповітряних суден, працювати на радіо, телеграфі, телебаченні і т.д. З іншогобоку, вони не зобов'язані служити в армії країни перебування, не платятьподатки (особливо якщо між державами, такими, як, наприклад, США і Росія, єугоди про виключення подвійного оподаткування), у багатьох країнах не маютьправа набувати землю у власність. Іноземці мають паспорт (посвідчення особи)своєї держави, а в країні перебування їм видається інший документ — вид напроживання (іноді, наприклад для іноземних студентів, просто робиться відміткав національному паспорті). Сказане відноситься до «рядових» іноземців. Надипломатичних представників, на персонал місій поширюється дія особливих правилвідповідно до міжнародного права та угод, укладених між державами.
Положення осіббез громадянства в чомусь аналогічно положенню іноземців. Однак на відміну відіноземців вони не користуються дипломатичним захистом будь-якої держави, щоускладнює ситуацію. Тому в сучасному міжнародному праві панує тенденція довживання заходів, що скорочують стан без громадянства (полягають міжнароднійконвенції багатосторонні і двосторонні договори). Відповідно до чинного вбільшості країн законодавства особи без громадянства, як і іноземці, можутьбути примусово вислані з країни (у відношенні громадян застосовувати таку міруновітні Конституції забороняють). Сказане відноситься і до працівниківдипломатичних місій, хоча щодо їх діють особливі правила і особливий порядоквидворення з країни.
Особи змножинним, подвійним громадянством мають права і несуть обов'язки відповідно дозаконодавства всіх тих держав, громадянами яких вони є. Колізії (збігобов'язків по відношенню до декількох державах, наприклад служба в армії) вирішуютьсяпо дипломатичних каналах.
Іноземці, особибез громадянства, з множинним громадянством, так само як і громадяни цієїкраїни, зобов'язані знати і дотримуватися законів країни свого перебування.Незнання законів не звільняє від відповідальності за їх порушення.
Більшістьнаселення в країнах світу становлять громадяни. У деяких країнах Європи(Бельгія, Швейцарія, у меншій мірі Німеччина) проживає значна кількістьіноземців, які складають істотну частину робочої сили, зайнятої на важкій,брудній, низькооплачуваній роботі. У нафтовидобувних країнах Арабського Сходу(Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін) законтрактовані на кілька роківпрацівники нафтопромислів (переважно з країн Азії) складають нерідко більшеполовини чисельності населення країни (в ОАЕ на початку 90-х років їхчисельність сягала 80%). Ці працівники живуть, як правило, в спеціальних місцяхпоселення, всяка політична діяльність і навіть економічні страйки їмзаборонені.
Громадяни державитакож бувають неоднакові за своїм становищем. Розрізняються вроджені в данійкраїні і натуралізовані громадяни, тобто прийняті до громадянства увідповідності до встановленої законом процедури. У ряді країн натуралізованігромадяни не можуть бути обрані президентами (наприклад, у США), вроджених вданій країні громадян не можна з неї вислати, позбавивши громадянства, тоді якнатуралізованих — можна. В окремих країнах (наприклад, у Бірмі) існує поняття«асоційований громадянин». Це особи, пов'язані з деякими національностей, яківважаються некорінними. Асоційовані громадяни повинні зробити письмову заявупро лояльність до держави. У мусульманських державах існує також відмінність управовому становищі громадян-чоловіків і громадян-жінок.
Після укладенняМаастрихтського договору 1992 р., перетворившого Європейське співтовариство вЄвропейський союз, всі громадяни держав-членів є громадянами Європейськогосоюзу, зберігаючи національне громадянство. Вони вже давно обираютьЄвропейський парламент, можуть тепер брати участь у виборах муніципальнихорганів держав-членів за місцем проживання, звертатися з петиціями доЄвропарламенту і його омбудсмана з прав людини. Проте їх правове становище врізних державах неоднаково, воно в основному регулюється внутрішнімзаконодавством.
Головним іоб'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація (відлатинського слова «філіус» — син), або набуття громадянства за народженням.Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двомапринципами — «права крові» і «права ґрунту». Однак у ряді країн ЛатинськоїАмерики набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення домоменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає змоменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав,насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лишенабуває державної належності.
Історично першимбув прийнятий принцип «права крові». Він становив ще принцип римського права. Уфеодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводилодо встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип «права ґрунту»,що домінував у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значенняпісля його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 p. (кодексіНаполеона).
Сучаснезаконодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішанийпринцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами«права ґрунту». Так, за «правом ґрунту» визначається громадянство дітей, батькияких невідомі. «Право ґрунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові»значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історичнопоходить від англійської правової системи.
Якщо державазацікавлена в швидкому зростанні свого населення, воно може ввести обидваправила повною мірою. Як приклад можна привести частину А згаданою вище ст. 30мексиканській Конституції, згідно якої «мексиканцями по народженню є: I) діти,що народилися на території Республіки, якої б національності (тобтогромадянства) не були їх батьки; II) діти, що народилися за кордоном відбатьків-мексиканців, від батька-мексиканця або від матері-мексиканки; III)діти, що народилися на мексиканському військовому або торгівельному кораблі абов літаку». Найчастіше, проте, превалює один з принципів, а іншій його доповнює.Наприклад, згідно з Федеральним законом про австрійське громадянство 1965 роківдіти, що народилися в браку, набувають громадянства Австрії, якщо хоч би один збатьків – австрійський громадянин, а позашлюбні діти – якщо таке громадянство єв матері. Австрійськими громадянами, поки не доведене зворотне, вважаютьсядіти, знайдені на території Республіки у віці менше шести місяців. Тут, такимчином, превалює «право крові», а «право ґрунту» доповнює його лише в одномупевному випадку. Може бути також набуття дитиною громадянства батьків незалежновід місця її народження. Проблема виникає лише тоді, коли батьки дитини маютьрізне громадянство (наприклад, мати — італійська громадянка, батько — громадянин Франції). Це питання в більшості країн вирішується тільки напідставі письмової угоди батьків про вибір громадянства дитини. До цього вінможе залишатися особою без громадянства або (що частіше) може набутигромадянство за місцем народження. Принцип права ґрунту застосовується довузького кола осіб, переважно до тих, громадянство батьків яких або батьки якихневідомі, а часто до дітей громадян іншої держави, що народилися на територіїданої країни, якщо тільки батьки не перебували в даній країні по службі(наприклад, дипломати).
Особливостітакого способу набуття громадянства, як філіація, виявляються у розв'язанніпитань громадянства дітей, народжених у так званих змішаних шлюбах, тобто колиїхні батьки є громадянами різних держав. Законодавство цілого ряду розвинутихкраїн для таких випадків передбачає філіацію за принципом «права крові» батька(Бельгія, Греція, Іспанія, Японія тощо). Іншими словами, дитина стаєгромадянином держави громадянства батька. У більшості країн у цьому відношеннівизнано рівність статей, і громадянство дитини встановлюється за узгодженнямміж батьками.
Іншим способомнабуття громадянства є натуралізація, або набуття громадянства заволевиявленням особи. Водночас натуралізація — це процедура, яка здійснюєтьсякомпетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянствацієї держави особі на її прохання або за її згодою.
Натуралізованегромадянство, як правило, надається особі, яка не є громадянином іншої держави.В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втратупопереднього громадянства. У більшості ж країн втрата попереднього громадянстванастає лише за рішенням компетентних органів. Надання натуралізованогогромадянства звичайно здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляютьсявипадки колективної натуралізації. Останні насамперед пов'язані з оптацієюгромадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як різновиднатуралізації.
Наданнягромадянства в порядку натуралізації звичайно потребує чітко вираженого (уформі відповідної заяви) волевиявлення особи, яка бажає його набути. Але запевних обставин таке волевиявлення практично відсутнє, і лише домислюєтьсязгода на натуралізоване громадянство. Це має місце при набутті натуралізованогогромадянства неповнолітніми. Загальноприйнятим є принцип, за яким діти додосягнення певного віку автоматично змінюють своє громадянство разом із своїмибатьками (довільна натуралізація).
Індивідуальнанатуралізація практично завжди пов'язана з певними умовами, або вимогами. Цівимоги можуть як обмежувати можливості натуралізації, так і полегшувати її.Головною умовою натуралізації є так зване укорінення. Згідно з цією умовою,особа, яка претендує на здобуття громадянства конкретної держави, повинна доподання відповідної заяви протягом певного часу проживати на її території.Встановлення відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливостіінтегруватись у нове для нього суспільне середовище і належним чином проявитисебе.
Конституції ізаконодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайнимє п'ятирічний строк (в Угорщині – 3 роки, в Алжирі – 7 років), хоча в деякихкраїнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія, в республіці Чад – 15 років).У Скандинавських країнах строк укорінення визначений у сім років. З іншогобоку, в латиноамериканських країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас убільшості країн припускається можливість скорочення періоду укорінення.Наприклад, в Іспанії він може бути зменшений до п'яти років і навіть до двохроків для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили«значні послуги» цій державі. У Франції п'ятирічний строк укорінення може бутискорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років провчився уфранцузькому університеті або іншому вищому навчальному закладі, «зробив або можезробити важливі послуги своїми талантом або здібностями». В Норвегіїприпускається можливість скорочення строку укорінення для громадян іншихСкандинавських держав та Фінляндії.
З юридичної точкизору, умова укорінення пов'язується з так званим доміцилієм, який у даномувипадку означає факт постійного проживання особи у відповідній країні, а такожнамір обрати її місцем свого постійного проживання, одруження і, як наслідок,натуралізації.
Законодавство йадміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливостінатуралізації. Серед них слід назвати наявність певного рівня матеріальногодобробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону,відсутність заборгованості щодо сплати податків тощо. Інколи коло правгромадян, що натуралізуються, декілька вужчий, ніж в природжених. Наприклад,згідно розд. 1 ст. II Конституції США Президентом може бути вибраний лишеприроджений громадянин США, а для обрання до складу палат Конгресу встановлені7- і 9-річний цензи громадянства, тобто конгресменом (членом Палатипредставників) або сенатором може бути вибрана особа, не менш зазначеноготерміну, що полягає в громадянстві США.
Звичайною євимога знання державної мови (досить складний іспит передбачений законодавствомЛатвії і Естонії, прийнятим у 90-х роках: у Латвії, наприклад, крім знаннядосконало латиської мови, потрібно добре знати історію країни з початку XX ст.,А також мати предків, які жили в Латвії з цього ж часу); бути психічно здоровимі не мати деяких хвороб (наприклад, СНІДу); не бути зареєстрованим — зокрема, вдокументах Інтерполу — як терорист; не належати до партій, що виступають занасильницьку зміну конституційного ладу, і т.д. В окремих арабських країнах(Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія та ін) до громадянства можуть бути прийнятітільки мусульмани, а обличчя інших віросповідань, в тому числі подружжя,повинні для прийому до громадянства змінити свою релігію. Законодавство прогромадянство окремих країн Тропічної Африки вимагає, щоб той, хтонатуралізується «укорінився» у громаді, дотримувався тих звичаїв, якимикеруються оточуючі. Вступ до шлюбу, як правило, не тягне автоматичного наданнягромадянства, хоча і полегшує його отримання. Лише в небагатьох країнах(наприклад, в Саудівській Аравії) громадянство автоматично надається жінці,котра одружилася з саудівським громадянином, але за умови, що вона мусульманкаабо приймає іслам. Надання права притулку особам, переслідуваним за політичнимимотивами, за їх наукову, громадську, культурну діяльність, також не тягнеавтоматичного надання громадянства.
З іншого боку,порядок натуралізації може бути спрощений. Спрощеним є порядок реінтеграції,тобто поновлення в громадянстві. У деяких країнах полегшена процедуранатуралізації встановлена для осіб корінної національності (Болгарія, Греція,Ізраїль, ФРН та інші). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняттяприсяги на вірність.
Однак навітьвиконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуттягромадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права нанатуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою,пов'язаною з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуруздійснюють різні органи. Звичайно відповідні повноваження належать міністерствувнутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до главидержави.
Існують також іінші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація.
Поряд зрозглянутими існують і інші, менш поширені способи набуття громадянства. До їхчисла належать: оптація (вибір громадянства тієї чи іншої країни у зв'язку зпереходом частини території від однієї держави до іншої або проголошеннямчастини території колишньої держави новою незалежною державою, коли особа можезалишити колишнє громадянство або вибрати нове, як це було, наприклад, в Алжиріпісля досягнення нею незалежності протягом трьох років після 1962 р.);трансферт (перехід території супроводжується зміною громадянства без прававибору, що буває рідко, але мало місце в деяких державах після другої світовоївійни); реєстрація (вона передбачає спрощений порядок набуття громадянства,якщо батьки цієї особи були або є громадянами країни); відновлення громадянства(для колишніх громадян цієї держави). Ці способи також представляють собою індивідуальні(наприклад, оптація) або колективні (трансферт) різновиди натуралізації.
Громадянстводітей при зміні громадянства батьків змінюється в залежності від віку дітей.Зазвичай діти до 14-річного віку (у деяких країнах — до 12 років, у США таінших країнах встановлено ще менший вік) автоматично слідують за батьками,набуваючи без додаткових формальностей нове громадянство. Складнощі виникають,якщо громадянство змінює один з батьків. У такому випадку громадянствомалолітньої дитини зберігається або змінюється за письмовою згодою батьків. Призміні громадянства дітей у віці 12 — 14 — 18 років (іноді до 21 року) зазвичайзапитують про їхню згоду в присутності представника судового відомства,нотаріуса, іншого представника державних органів, а також педагога. Діти старше18 років (у деяких країнах старше 20, 21 року) змінюють своє громадянство назагальних підставах, хоча якщо вони роблять це разом із батьками, то процедурадещо спрощується.
ІІ.4 Способиприпинення громадянства
Дляхарактеристики інституту громадянства важливими є питання припиненнягромадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства іпозбавлення громадянства.
Вихід ізгромадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країнприйнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядаютькомпетентні органи. Вони враховують юридичні й фактичні обставини, що склалисяу зв'язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній зрозвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується.
У США,Великобританії та в деяких інших країнах визнаний принцип вільного виходу згромадянства. Він здійснюється у формі односторонньої відмови особи від свогогромадянства і не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, девстановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремихкатегорій осіб. Наприклад, у ФРН такі обмеження визначені для суддів, державнихслужбовців та інших. Практично завжди не припускається або суворо обмежуєтьсяможливість виходу з громадянства в той час, коли відповідна країна перебуває устані війни.
Законодавствомокремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втратугромадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства єнатуралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільнийпорядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. Українах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втратайого є звичайною процедурою.
Однією з формприпинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутогов порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавленнянатуралізованого громадянства — денатуралізацією. Денатуралізація є доситьзвичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправнимидіями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносноординарний характер денатуралізації зумовлений тим, що в зарубіжнійполітико-правовій теорії поширена концепція, за якою юридичний зв'язок міждержавою і натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав іобов'язків і менш стійкий, ніж зв'язок між державою та її природженимгромадянином.
Що ж стосуєтьсяденацiоналiзацiї, то її можливість пов'язується з державним суверенітетом.Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа можебути позбавлена французького громадянства у разi засудження її за злочини протибезпеки держави, за ухилення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськовуповиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересамФранцiї, та в деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполученнякримiнально-правової i конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Протезаконодавство переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю,пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невiдчужуваних,природних прав людини.
Вiдмiннiсть урегламентацiї питань громадянства в рiзних країнах iнодi призводить довиникнення такого явища, як вiдсутнiсть громадянства (апатризм). Як i подвiйнегромадянство, апатризм з позицiй нацiонального i мiжнародного правасприймається негативно.
З iнститутомгромадянства пов'язанi iнститути полiтичного притулку та екстрадицiї (видачi).Вони також спiввiднесенi як з нацiональним, так i з мiжнародним правом.
Конституцiїбагатьох держав встановлюють основи правової регламентацiї притулку. «Іноземець,позбавлений у своїй країнi можливостi реально користуватися демократичнимисвободами, гарантованими iталiйською Конституцiєю, має право притулку натериторiї Республiки», — записано в ст. 10 Конституцiї iталiї. У ст. 27 КонституцiїБолгарiї зазначено, що «Республiка Болгарiя надає притулок iноземцям,переслiдуваним за їхнi переконання або дiяльнiсть на захист мiжнародно визнанихправ i свобод». Водночас у деяких Конституцiях прямо забороняється видачаiноземцiв, якi переслiдуються за полiтичну дiяльнiсть. Нерiдко в основнихзаконах також забороняється видача iноземним державам своїх громадян. Окремi Конституцiївстановлюють загальнi засади правового режиму iноземних громадян.
У силу вчиненняпевних кримінальних або політичних злочинів будь-яка особа може бути позбавленагромадянства за вироком суду. Позбавлення громадянства може бути здійснено наоснові адміністративного акта щодо осіб, які займаються небажаної для урядуполітичною діяльністю.
Позбавленнягромадянства здійснюється уповноваженими на це органами держави всуперечбажанням особи. У ряді країн дозволяється позбавляти громадянства тількинатуралізованих громадян за злочини, зазначені в законі, але іноді протягомлише певного терміну після натуралізації (наприклад, шести років в Австрії). Вокремих країнах закон передбачає можливість позбавлення громадянства івроджених громадян, але тільки за дії на користь іноземної держави, які заподіялизбитків державі громадянина, або за умисне ухилення від військової служби. Українах Латинської Америки позбавлення громадянства (у відношенні якнатуралізованих, так і вроджених громадян) використовується в якостідодаткового покарання, якого призначає суд за деякі злочини (шпигунство та ін.)Новітні Конституції багатьох країн забороняють позбавляти громадянства. Втратагромадянства відбувається також у результаті розглянутих вище оптапії,трансферту та ін, в деяких з цих процедур є елементи добровільності, в інших — примусовості.
Позбавленнягромадянства є санкцією держави відносно особи, що допускає недозволенуповедінку. Зазвичай така міра застосовується лише до громадян, щонатуралізуються, і те протягом порівняльний недовгого терміну після натуралізації.Так, згідно ч. 1 ст. 16 Основного закону для Німеччини «німецьке громадянство(Staatsangehrigkeit) не може бути відібране. Втрата громадянства може настатилише на основі закону, а проти волі особи – лише в тому випадку, якщо вона тимсамим не стає особою без громадянства». Частина 2 ст. 11 Іспанської Конституціївстановлює, що «жоден іспанець за походженням не буде позбавлений своєїнаціональності»; що натуралізуються, отже, можуть бути позбавлені. Австрійськийзакон, що допускає позбавлення громадянства громадян, що натуралізуються,забороняє це після закінчення шести років після натуралізації. Не можна непригадати у зв'язку з даним інститутом відмічене вище позбавлення громадянствасоціалістичних країн як засіб позасудової розправи з «дисидентами».Законодавство про громадянство регулює також конфлікти відносно громадянствадітей у випадках різногромадянства батьків, існуючого спочатку або виниклогоунаслідок зміни громадянства одним з них.
Висилка громадянз країни, яка раніше практикувалася в деяких державах тоталітарного соціалізму,в більшості країн заборонена. Відносно іноземців вона може бути здійснена, алетільки за постановою суду (Румунія). У Мексиці будь-якого іноземця може вислатиорган виконавчої влади.
Екстрадиція(видача особи від однієї держави іншій для слідства і суду) можлива відповіднодо міжнародного договору або без нього, але не допускається видача осіб,звинувачених у політичних злочинах. Зазвичай не видаються власні громадяни зазлочини проти іншої держави або її громадян: таких осіб судить свій суд.
Складність,суперечливість і заплутаність сучасного законодавства про громадянство породилитакі аномалії, як безгромадянство (апатриди) і подвійне громадянство (біпатриди).
Розділ ІІІ. Безгромадянство і подвійне громадянство
Безгромадянство іподвійне громадянство. Обидва стани, як правило, породжуються неспівпаданнямпринципів придбання і припинення громадянства в різних країнах. Особами безгромадянства (аполідами або апатридами) є ті, хто не може довести наявність уних якого-небудь громадянства. Наприклад, згідно із згаданим австрійськимзаконом знайдене на території Австрії дитя старше за шість місяціввважатиметься особою без громадянства. Стан безгромадянства може виникнути і врезультаті припинення громадянства.
Найбільш частимвипадком багатогромадянства є подвійне громадянство (біпатрізм), тобтоприналежність особи до громадянства двох держав, що підтверджуєтьсявідповідними документами. Причинами такого явища також можуть бути розбіжністьзмісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства заволевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграєсаме наявність колізій між «правом крові» і «правом ґрунту».
Наприклад, дитя,що народилося на мексиканській території від батьків-австрійців будемексиканським громадянином за Конституцією Мексики і австрійським громадяниномпо австрійському закону. А згідно з чотирнадцятою поправкою до Конституції США,філіація відбувається за принципом «права ґрунту». Цей принцип не поширюєтьсяна дітей дипломатів, консулів і деяких інших категорій іноземців. Однакприпускається можливість набуття громадянства на основі «права крові»:американським громадянином е особа, яка народилася за кордоном у батьків, які єамериканськими громадянами. Характерно, що в такому випадку філіація обмеженатільки одним поколінням народжених за кордоном. Це застереження зумовлененаміром запобігти практиці біпатризму, але його не можна вважати абсолютноефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за«правом крові», народившись на території іншої держави, де діє «право ґрунту»,за звичайних умов буде вважатись і громадянином цієї держави. З іншого боку,особа, яка народилася на території США у громадян іноземної держави, де домінує«право крові», також може стати біпатридом.
Подвійнегромадянство у ряді випадків створює для його володаря певні складнощі, якщокожна з держав вимагає від нього виконання громадянських обов'язків. Держави,як правило, негативно відносяться до такого стану і укладають договори прозапобігання випадкам подвійного громадянства, зобов'язавши осіб, що маютьгромадянство обох сторін договору, вибрати одне громадянство і тим самимприпинити інше. В усякому разі за своїми громадянами держави не визнають жоднихправ, витікаючих з наявності у них також іншого громадянства. Більш того, такігромадяни часом піддаються деяким обмеженням в правах. Наприклад, згідно ч. 3ст. 16 Конституцій Румунії «публічні функції і високі посади можуть бутизаміщені особами, що мають лише румунське громадянство і місце проживання вкраїні». Проте зустрічається і інший підхід. Так, в Польщі останній ПрезидентДругої республіки (1918–1939 рр.) мав окрім польського ще громадянствоШвейцарії, куди і втік після вторгнення до Польщі гітлерівських військ. А в1990 році головним суперником на виборах в того, що став тоді Президентом ЛехаВаленси виявився бізнесмен, в якого окрім польського є ще громадянство Канади,де він проживає постійно, а також Перу.
У законодавствібільшості країн не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства.Водночас передбачаються різні заходи щодо запобігання цьому явищу. Так, длязапобігання випадкам біпатризму майже в усіх розвинутих країнах законодавчовстановлено, що одруження жінки з іноземцем автоматично не впливає на їїгромадянство. Для ліквідації біпатризму нерідко використовується практикаоптації, тобто вибору громадянства. Порядок оптації встановлюється взаконодавстві і міжнародних договорах. Найчастіше оптація має місце у зв'язку зтериторіальними змінами та укладанням спеціальних міждержавних угод прозапобігання подвійному громадянству та усунення його.
Існують, проте, йугоди, які припускають можливість подвійного громадянства. Про це прямозазначається в Конституціях деяких держав. При цьому, як правило, роблятьсяпосилання на існуючі між відповідними країнами так звані особливі зв'язкиісторичного характеру. Прикладами таких угод є договори про подвійнегромадянство між Іспанією та рядом латиноамериканських держав. У ст. 11Конституції Іспанії застережено, що «в цих країнах, навіть якщо вони невизнають за своїми громадянами такого права на взаємній основі, іспанці можутьнатуралізуватись без втрати свого громадянства за народженням». У ст. 62Конституції Росії записано, що «громадянин Російської Федерації може матигромадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідно дофедерального закону або міжнародного договору Російської Федерації». УВеликобританії громадяни Ірландії визнаються британськими громадянами, хочаІрландія взаємністю на це не відповідає (що, втім, зрозуміло, якщо врахувативеличезну різницю в чисельності населення обох країн). Договори між державамипро подвійне громадянство зобов'язали сторони враховувати наявність у своїхгромадян також громадянства іншої сторони і, зокрема, не вимагати від нихвиконання певних громадянських обов'язків, якщо ці обов'язки були виконані повідношенню до іншої сторони (наприклад, військова служба). Проте поки щовизнання багатогромадянства – виключення з правила, хоча можна передбачати, щоусе більш тісний взаємозв'язок між державами і зняття загрози серйознихвійськових конфліктів приведуть до розширення цієї практики.
Розділ ІV. Права і свободи іноземців
громадянствоправова держава конституційний
В демократичнійдержаві іноземці за своїм правовим положенням в основному прирівнюються довласних громадян (національний режим), за окремими вказаними в законівилученнями. Наприклад, вони не підлягають заклику на військову службу, некористуються виборчими правами, не можуть здійснювати деякі заняття, обійматидеякі посади, інколи набувати деяких об'єктів власності і так далі. На виборахв органи місцевої самоврядності постійно проживаючі іноземці, що не єофіційними представниками іноземних держав і міжнародних організацій, всечастіше отримують право голосу, а інколи і пасивне виборче право. Так, речення третєч. 1 ст. 28 німецького Основного закону передбачає, що на виборах в повітах іобщинах мають право обирати і обиратися згідно з правом Європейськогоспівтовариства також особи, які мають громадянство держави – членаЄвропейського співтовариства. Незрідка, хоча і не завжди, такі права надаютьсяна основі взаємності. Так, в ч. 1 ст. 13 Іспанської Конституції сказано:«Іноземці користуватимуться в Іспанії публічними свободами, які гарантуютьсясправжньою частиною Конституції, на умовах, встановлених договорами і законом».Тут йдеться по суті про політичні права, що належать в принципі лишегромадянам, бо останні права і свободи – права людини – належать, як само собоюзрозуміло, і громадянам, і іноземцям. Відповідно ч. 2 вказаної статтіпередбачає, що договорами або законом з врахуванням взаємності «іноземцям можебути надане активне виборче право на муніципальних виборах.» Іспанськийзаконодавець під іноземцями в даному випадку має на увазі іноземних громадян,бо стосовно осіб без громадянства мова про взаємність, природно, йти не може.Мексиканська ж Конституція (ст. 33, частина друга) забороняє іноземцям будь-якевтручання в політичні справи країни. Як інший приклад можна привести положенняБолгарської Конституції. Згідно ч. 2 її ст. 26 «іноземці, що перебувають вРеспубліці Болгарії, мають всі права і обов'язки за справжньою Конституцією, завинятком прав і обов'язків, для здійснення яких Конституцією і законамипотрібне болгарське громадянство». Примітно тут, що згідно ч. 1 ст. 22Конституції «іноземці і іноземні юридичні особи не можуть набувати правовласності на землю, окрім спадкоємства згідно із законом. В цьому випадку їмслід поступитися своєю власністю». Неважко розпізнати в цій нормі властивусоціалістичному менталітету боязнь «розпродажу країни», нерозуміння того, щоіноземна земельна власність не ущемлює суверенітету держави відносно всієї їїтериторії. І ще раз звернемося до Мексиканської Конституції: «Мексиканцямвиявляється перевага перед іноземцями за рівних умов при здобутті різного родуконцесій, занятті будь-яких державних постів, посад і здійсненні повноважень,що надаються Урядом, у випадках, коли мексиканське громадянство не єобов'язковим» (ст. 32, частина перша, речення перше).
Демократичні Конституціїзазвичай передбачають можливість надання притулку іноземцям, як правило, пополітичних підставах (якщо вони, наприклад, піддаються переслідуванням порелігійним, науковим і іншим подібним мотивам). Так, згідно частини третьої ст.10 Конституцій Італії «іноземець, позбавлений в своїй країні можливості дійснокористуватися демократичними свободами, які гарантовані ІталійськоюКонституцією, має право притулку на території Республіки з дотриманнямвстановлених законом умов». Частина 1 ст. 16-а німецького Основного законумістить схоже, хоча і коротше формулювання: «Особи, що переслідуються пополітичних мотивах, користуються правом притулку». Правда, з 1994 рокунімецький закон Основний не обмежується приведеною формулою, а передбачає вподальших частинах нововведеної ст. 16-а додаткові умови і обмеження принаданні даного права. Слід зазначити, що надання притулку не тягне автоматичнонадання громадянства. І те і інше залежить від розсуду держави і здійснюється врізному порядку. Сповна можливі ситуації, коли притулок особі надають, але вгромадянстві відмовляють.
Демократичні Конституціїнезрідка спеціально передбачають заборону висилки з країни як своїх громадян (експатріація),так і іноземців, що законно знаходяться в країні. Так само, зазвичай,забороняється видача (екстрадиція) іноземним державам своїх громадян ііноземців, за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами.Наприклад, Конституція Республіки Словенія 1991 року в ст. 47 встановлює:«Громадянин Словенії не може бути виданий іноземній державі. Іноземець можебути виданий лише у випадках, передбачених міжнародними договорами, щозобов'язали Словенію». Схожі норми містяться в ст. 19 Румунської Конституції,яка в той же час в ч. 3 наказує, що про висилку або видачу постановляє суд.Мексиканська ж Конституція і в цьому питанні займає досить жорстку позицію:«… Федеральная виконавча влада має виняткове право без запобігання і безпопереднього судового розгляду вислати за межі національної територіїбудь-якого іноземця, чиє перебування в країні є небажаним» (ст. 33, частинаперша). Заслуговує на увагу в даному зв'язку регулювання, що міститься в ч. 3ст. 13 Іспанської Конституції: «Екстрадиція буде проводитися лише у виконаннядоговору або закону, зважаючи на принцип взаємності. Не підлягають екстрадиціїособи, що скоїли політичні злочини, при тому що акти тероризму такими невважаються».
Висновок
Правова економікаі громадянське суспільство — перехід від розподільного суспільства до ринкового- це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави.
Сучасна правовадержава — це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи,участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників). Цеприпускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте громадянськесуспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках законувідстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своєвідображення, зокрема у формуванні та функціонуванні політичних партій, суспільнихоб'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.
Ідея про те, щолюди від народження вільні і рівноправні, що їм в силу народження належить рядневідчужуваних (природних) прав, лягла в основу перших конституційних актів,які приймалися в ході Англійської, Американської, Французької революційXVII-XVIII століть. У подальшому жодна держава, що претендувала на те, щобвважатися демократичною, не могла не записати у своїй Конституції певнийперелік прав людини. Тим самим права людини, залишаючись морально-політичнимімперативом, набували юридичну форму і ставали найважливішим інститутомконституційного права. Згодом вони стали і інститутом міжнародного права.
Конституція єосновним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчомупорядку результат визначеного суспільного розвитку.
За змістомКонституція — основний закон країни, що закріплює суспільний і державнийустрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державноївлади, основи організації державного керування і судової системи, основніпринципи виборчого права і правове положення громадян.
Конституційнігарантії прав особистості дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки (і нестільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі усталенихпроцедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційнихгарантій.
У багатьохКонституціях відмінність між правами людини і правами громадянина проводиться всамих формулюваннях відповідних статей. Для позначення суб'єкта прав людинизазвичай вживаються формули «кожен», «все», «кожна людина», «ніхто», «жодналюдина» або безособові формули типу «визнається право», «гарантується свобода»і т.п. (Мається на увазі, що це відноситься до кожної людини). Стосовно ж доправ громадянина в статтях Конституцій прямо вказується: «громадяни маютьправо», «громадянин може» тощо. Іноді замість вживання слова «громадяни»,«громадянин» вказується на приналежність до нації, наприклад «всі німці»,«кожен іспанець». Слід мати на увазі, що в західних країнах термін «нація»означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави.Звідси відомий термін «Об'єднані Нації», під якими розуміються держави.
Об'єм прав ісвобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також об'єм щопокладаються на нього цією державою обов'язків знаходяться в прямій залежностівід наявності або відсутності у нього громадянства даної держави. Громадянство– це стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, що обумовлює взаємніправа і обов'язки громадян і держави у випадках, вказаних в законі. Громадянинзнаходиться під суверенітетом держави, і остання може вимагати від ньоговиконання обов'язків, навіть якщо він перебуває за кордоном. Держава зі свогобоку повинна захищати громадян на своїй території і надавати їм заступництво,коли вони знаходяться за її межами.
У конституційнійдержаві інститут громадянства, що замінив колишнє підданство, став одним зпроявів принципу рівноправ'я всіх членів суспільства.
Громадянство,будучи основою правового положення людини в державі, одночасно є об'єктомодного з найважливіших його прав. Саме володіння громадянством надає людиніможливість повною мірою реалізовувати свої всілякі права і свободи, включаючиучасть в управлінні, і в той же час вабить виконання повною мірою обов'язків повідношенню до держави, включаючи його захист.
Головним іоб'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація (відлатинського слова «філіус» — син), або набуття громадянства за народженням.Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двомапринципами — «права крові» і «права грунту». Іншим способом набуттягромадянства є натуралізація, або набуття громадянства за волевиявленням особи.Водночас натуралізація — це процедура, яка здійснюється компетентним органомвід імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на їїпрохання або за її згодою. Менш поширеним способами набуття громадянства єоптація (вибір громадянства тієї чи іншої країни у зв'язку з переходом частинитериторії від однієї держави до іншої або проголошенням частини територіїколишньої держави новою незалежною державою, коли особа може залишити колишнєгромадянство або вибрати нове); трансферт (перехід території супроводжуєтьсязміною громадянства без права вибору, що буває рідко, але мало місце в деякихдержавах після другої світової війни); реєстрація (вона передбачає спрощенийпорядок набуття громадянства, якщо батьки цієї особи були або є громадянамикраїни); відновлення громадянства (для колишніх громадян цієї держави). Ціспособи також представляють собою індивідуальні (наприклад, оптація) абоколективні (трансферт) різновиди натуралізації. Громадянство дітей при змінігромадянства батьків змінюється в залежності від віку дітей.
В зарубіжнихкраїнах існують наступні способи припинення громадянства: вихід ізгромадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства. Вихід ізгромадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. Законодавствомокремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втратугромадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства єнатуралізація в іншій державі. Однією з форм припинення громадянства є йогопозбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називаєтьсяденаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства —денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідкопов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особоюгромадянства з порушенням закону. Можливiсть денацiоналiзацiї пов'язується здержавним суверенiтетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв прогромадянство Францiї, особа може бути позбавлена французького громадянства уразi засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення вiд обов'язкiв,встановлених законом про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iншої держави,що завдають шкоди iнтересам Францiї, та в деяких iнших випадках. Тим самим маємiсце сполучення кримiнально-правової i конституцiйно-правовоївiдповiдальностi. Проте законодавство переважної бiльшостi країн не припускаєденацiоналiзацiю, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним зневiдчужуваних, природних прав людини.
Правове становищеособи залежить насамперед від його статусу: громадянин, іноземець (громадяниніншої держави), особа без громадянства, особа з множинним (окремий випадок — зподвійним) громадянством. Особливий статус можуть мати також біженці (негромадяни держави їх перебування), вимушені переселенці (громадяни), переміщеніособи та ін. Частково їх положення регулюється міжнародним правом, а восновному — внутрішнім законодавством окремо взятої країни.
Найбільш широкимиправами (включаючи політичні, в тому числі виборчі, право на об'єднання вполітичні партії, право на доступ до державної служби) користуються громадяницієї держави, вони ж несуть і найбільші обов'язки (включаючи військову службутам, де існує загальний військовий обов'язок, наприклад у Німеччині, Ізраїлі чиКитаї). Іноземці, як правило, не володіють багатьма політичними правами, хоча вокремих країнах, наприклад у Німеччині, вони беруть участь у виборах органівмісцевого самоврядування, а в державах Латинської Америки на основі взаємності- і у виборах до парламенту. Вони володіють правом власності, можутьотримувати, в тому числі безкоштовно, муніципальне житло, мають право на працю,але їх доступ до деяких видів робіт обмежений: у ряді країн іноземці не можутьбути капітанами кораблів морського судноплавства, командирами екіпажівповітряних суден, працювати на радіо, телеграфі, телебаченні і т.д. З іншогобоку, вони не зобов'язані служити в армії країни перебування, не платятьподатки (особливо якщо між державами, такими, як, наприклад, США і Росія, єугоди про виключення подвійного оподаткування), у багатьох країнах не маютьправа набувати землю у власність. Іноземці мають паспорт (посвідчення особи)своєї держави, а в країні перебування їм видається інший документ — вид напроживання (іноді, наприклад для іноземних студентів, просто робиться відміткав національному паспорті). Сказане відноситься до «рядових» іноземців. Надипломатичних представників, на персонал місій поширюється дія особливих правилвідповідно до міжнародного права та угод, укладених між державами.
Положення осіббез громадянства в чомусь аналогічно положенню іноземців. Однак на відміну відіноземців вони не користуються дипломатичним захистом будь-якої держави, щоускладнює ситуацію. Тому в сучасному міжнародному праві панує тенденція довживання заходів, що скорочують стан без громадянства (полягають міжнароднійконвенції багатосторонні і двосторонні договори). Відповідно до чинного вбільшості країн законодавства особи без громадянства, як і іноземці, можутьбути примусово вислані з країни (у відношенні громадян застосовувати таку міруновітні Конституції забороняють). Сказане відноситься і до працівниківдипломатичних місій, хоча щодо їх діють особливі правила і особливий порядоквидворення з країни.
Особи змножинним, подвійним громадянством мають права і несуть обов'язки відповідно дозаконодавства всіх тих держав, громадянами яких вони є. Колізії (збігобов'язків по відношенню до декількох державах, наприклад служба в армії)вирішуються по дипломатичних каналах.
Іноземці, особибез громадянства, з множинним громадянством, так само як і громадяни цієїкраїни, зобов'язані знати і дотримуватися законів країни свого перебування.Незнання законів не звільняє від відповідальності за їх порушення.
Список використаної літератури
1. Арістотель. Політика. — М.: 1911.
2. Венгеров А.Б. Теорія держави іправа. Ч.1. Теорія держави – М.: Юристъ, 1995.
3. Губа А.В., Письменицький А.А.,Слинько Д.В. Теорія держави і права. Посібник для студентів – Харків, 2000.
4. Гуменюк А.Р. О едином правовомпространстве как условии формирования правового государства. — М.: 1994.
5. Дробязко С.Г. Роль законодавства вутворенні матеріально-технічної бази комунізму – Мінск, 1971.
6. Загальна теорія держви і права.Підручник /Під ред. Лазарєва В.В. – М.: Юристъ, 1996.
7. Комаров С.А. Загальна теоріядержави і права. Підручник – М.: Юрайт, 1997.
8. Конституція України.
9. Конституційне право зарубіжнихкраїн — М.:1995.
10. Лазарєв В.Н. Загальна теоріяправа і держави — М.: 1994.
11. Макаров О.В. Співвідношення праваі держави – С-Пб., 1995.
12. Монтеск’є Ш.Л. Вибрані твори. —М.: Політвидав, 1955.
13. Нерсесянц В.С. Правовий характервзаємовідносин особистості, суспільства і держави /Соціалістична правовадержава: проблеми і судження — М.: 1989.
14. Спірідонов Л.І. Теорія держави іправа — С-Пб., 1995.
15. Теорія держави і права. Курслекцій /Під ред. Марченка М.Н. — М.: Зерцало, 1997.
16. Теорія держави і права. Курслекцій /Під ред. Матузова Н.І. і Малька А.В. М.: Юрист, 1997.
17. Туманов В.А. Права людини івиконавча влада /Радянська держава і право – 1990, № 2.
18. Фаткуллін Ф.Н. Основні вчення проправо і державу. Навчальний посібник – Казань: КФЕІ, 1997.
19. Федералізм і демократія /Державаі право – 1992, № 4.
20. Хропанюк В.Н. Теорія держави іправа. Навчальний посібник для вищих учбових закладів /Під ред. проф.Стрекозова В.Г. — М.: Отчизна, 1993.
21. Четвернін В.А. Демократичнаконституційна держава. Введення в теорію — М.: 1993.
22. Hesse К. Grundzüge desVerfassungsrechts der Bundesrepublik Deutschland. 18., Erg. Aufl. Heidelberg:Müller, Jur. Verl., 1991, S. 8 f. (Пор. Хессе К. Основи конституційногоправа ФРН. М.: ЮЛ, 1981.).
23. Листи Плінія молодшого. -М.,1984. — С.65. 'Володимир Соловйов. Про християнську єдність. — М., 1993. — С.183.
24. Едмунд Берк. Роздуми прореволюцію у Франції. — М '1993. -С.121.
25. США: Конституція і законодавчіакти / Перев. з англ. Укладач В.І. Лафітскій; під ред. О.А. Жидкова. — М '1993.
26. А. Мень (під псевдонімом Е.Свєтлов). Магізм і Єдинобожність. — Брюссель, 1971.
27. Маркс К. і Енгельс Ф. Соч. Т, 1.С.400 — 401.
28. Бодуен Ж. Вступ до політології. –К., 1995.
29. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основиполітології. Навч. посібник. – К., 1999.
30. Муляр B.I. Політологія. Курслекцій. – Житомир, 1999.
31. Ніконенко В. M. Політологія. Курслекцій. -Тернопіль, 1992.
32. Основи політології / КирилюкФ.М., Корж М.0„ Федірко І.П. та ін.; За ред. Ф.М. Кирилюка. – К., 2000.
33. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія.– К., Львів, 2001.
34. Погорілко В.Ф. Основиконституційного ладу України. – К.,1997.