Міністерствоосвіти і науки України
НУВГП
Кафедра економічної теорії
Реферат
З Історії економічнихучень
на тему:
„Неоінституціональний напрямв економічній нобелеології. Економічна теорія прав власності Р. Коуза”
Рівне – 2008
ЗМІСТ
Вступ
1. Неоінституціоналізм — пошуки альтернативипануючої ортодоксії
2. Економічна теорія прав власностіР. Коуза
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Після другоїсвітової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах.Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі вручання держави векономіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і рольв економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.
Неоінтитуціоналізм– це соціально-інституціональний напрям економічної теорії нашого часу. Теманеоінституціоналізму є актуальною, хоча він і наслідує ідеї старогоінституціоналізму, пояснюючи економічні явища проявом звичаїв, традицій,правових і етичних норм тощо, його специфіка полягає в тому, що основнезначення надається таким «інституціям», як держава, профспілки, союзипідприємців, правові угоди, але особливо – науково-технічний прогрес ітехнологія. Суттєвого значення ще зовсім недавно надавалось і існуванню двохсвітових економічних систем – ринкової і планової. Все це накладало особливийвідбиток на інституціональні теорії новітнього часу.
Водночас,незважаючи на велику кількість інституціональних досліджень нового часу,неоінституціоналізм продовжує залишатись в «тіні» двох провідних течій сучасноїекономічної думки – кейнсіанства і неокласичної теорії. Неоінституціоналізм немає загальної теоретичної основи, але водночас його напрямки мають чималоспільних рис.
Неоінституціоналізмяк особлива економічна теорія отримав визнання у 80-90-х роках. Це виразилось уприсудженні Нобелівської премії з економіки його найвидатнішим представникамРональду Коузу у 1991 році – за роботи з проблем трансакційних витрат і праввласності, Дугласу Норту і Роберту Фотелю у 1993 році – за роботи з економічноїісторії.
Ідеї якихпослужили джерелом серйозного зрушення у сучасному економічному аналізі,стимулювавши появу нових напрямків теоретичної думки.
1.НЕОІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ – ПОШУКИ АЛЬТЕРНАТИВИ ПАНУЮЧОЇ ОРТОДОКСІЇ
Неоінституціоналізм– сучасний соціально-інституціональний напрям, представлений численнимитеоріями різноманітного інституційного спрямування. Немарксистські противникинеоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтовано взагалі вилучити його зкола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді жпісля другої світової війни він поширився не лише в США, а й в країнах ЗахідноїЄвропи. Це було пов'язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації ідер-жавного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікоювнутрішніх процесів розвитку економічної науки. Найбільш відомі представникинеоінституціоналізму — У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер(США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман(Швеція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.
Засновникомнеоінституціоналізму вважається Р. Коуз, якого у 1991 році удостоєноНобелівської премії за «відкриття і роз’яснення значення вартості укладанняугод та майнових прав для інституціональної структури економіки та їїфункціонування» — так записано в рішенні Шведської королівської академії наук.Як «прорив у розумінні» інституціональної структури економіки охарактеризуваливчені дослідження Р. Коуза. Учений продемонстрував, що точність і сила аналізу можутьпідвищитись, якщо здійснити його, оперуючи правами на використання товарів, ане самими товарами. Ці права, які називаються майновими, можуть охоплюватиповну власність, різні види прав користувачів або права, обмежені певнимипунктами контрактів і внутрішніми правилами організацій. Р.Коуз доходить висновку,що визначення майнових прав і їх розподіл між людьми на основі закону, положеньконтрактів тощо безпосередньо впливають на економічні рішення та їх результат. Більшетого, майнові права являють головний компонент в аналізі інституціональноїструктури економіки.
У своїй нобелівськійлекції Р. Коуз ставить у докір традиційній теорії її відірваність від життя:«Те, що вивчається, є системою, яка живе в уяві економістів, а не в дійсності.Я назвав цей результат «економічною теорією класної дошки». Свою ж заслугуР.Коуз вбачає у «доведенні важливості для роботи економічної системи того, щоможе бути названо інституційною структурою виробництва».
У кожній ізосновних країн сучасної ринкової економіки неоінституціоналізм набув своговиду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національногоісторичного досвіду і менталітету, традицій філософської та економічної наукитощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цьогонапряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими. Визначальна риса неоінституціоналізму- критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринковогогосподарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційногоекономічного аналізу. Неокласична система «прийнятна як описаннясуспільства, яке колись існувало, — вважає визначний теоретикнеоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. — І як відбиття тієї частини економіки,яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певноїміри задовільною». Однак вона не описує сучасну реальність як систему корпорацій,що визначає характер і спосіб функціонування сучасного індустріальногосуспільства.
У галузіметодології неоінституціоналісти піддають критиці погляди представниківортодоксії на предмет і метод дослідження. Вони відкидають ортодоксальний підхід,згідно з яким предмет економічної теорії зводиться до розподілу обмеженихекономічних ресурсів серед альтернативних користувачів з метою максимізаціїзадоволення їх потреб, обмежується чисто ринковими відносинами. Замість цьогопропонується широкий підхід, в основу якого покладена взаємодія"інститутів". До "інститутів" належать різноманітнікатегорії базисного і надбудовного характеру (держава, підприємництво,власність, капітал, гроші, кредит, сім'я, профспілки, політичні партії, звички,інстинкт, традиції тощо). Тому дослідження повинні стосуватись як економічних,так і неекономічних явищ і процесів, під впливом яких складаються відносини міжгосподарськими агентами в економічній системі.
Таке розумінняпредмета дослідження тісно пов'язане з прагненням до інтеграції економічноїтеорії й інших суспільних наук (соціології, психології, антропології,юриспруденції тощо) або з вірою в переваги «міждисциплінарногопідходу». Це одна з визначальних рис методології як інституціоналізму XIXст., так і неоінституціоналізму.
В дусі традиційстарого інституціоналізму сучасні інституціоналісти протиставляють«методологічному індивідуалізму» неокласики (тобто аналізуіндивідуальних дій господарських агентів) дослідження «колективнихдій» і «колективних інститутів» — корпорацій, профспілок,політичних партій тощо.
Неоінституціоналістивисловлюють незадоволення абстрактно-дедуктивним методом неокласики,недостатнім рівнем її емпіризму, особливо статичним характером досліджень. Вонивідзначають також відірваність неокласичної теорії від практики управління яксфери основного застосування теорії. На противагу висунуті: історичний підхіддо аналізу економічних явищ та процесів; емпіричний, описовий методдослідження, який спирається на використання широкого статистичного і фактичногоматеріалу; розгляд механізму управління як основного застосування економічноїтеорії.
Статичномупідходу представників неокласичного напряму неоінституціоналісти протиставилививчення економіки в розвитку, в історичній послідовності. Наголошуючи на«феномені розвитку»,
тобто на змінах,що відбуваються в суспільстві, неоінституціоналісти вивчають динамікусоціально-економічних процесів, втілюють у дослідженнях принцип еволюційногопідходу до реальності. В цьому відношенні особливо помітний генетичний зв'язокміж історичною школою і неоінституціоналізмом.
Відмітні рисинеоінституціонального напряму — критична спрямованість замість відвертоговихваляння приватнопідприємницького суспільства, ідея соціального контролюзамість упередженого захисту конкурентної ринкової економіки. Представникинеоінституціоналізму звертають увагу на суттєві недоліки сучасного ринковогогосподарства (економічні кризи, масове безробіття, різку соціальнудиференціацію, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмеженихекономічних ресурсів), а також на соціальні і глобальні проблеми (екологічні,демографічні, расові, багатих і бід-них країн тощо). Соціальний контроль надекономікою неоінституціоналісти покладають на державне втручання в механізмвідтворення. Звідси практична спрямованість на розробку рекомендацій щодоекономічної політики, альтернативної монетаризму і економіці пропозиції. Вцілому неоінституціоналісти, як і їх попередники, не виходять за межіреформізму.
Характерна рисасучасного інституціоналізму — всебічна розробка різних концепцій трансформаціїсуспільства, дослідження фаз (етапів, ступенів) розвитку людської цивілізації.Найбільш відомі серед них — концепції індустріального суспільства (Дж. К.Гелбрейта та ін.), постіндустріального суспільства (Д. Белла та ін.), трьоххвиль (аграрної, індустріальної, суперіндустріальної) в суспільно-економічномурозвитку (А. Тоффлера), інформаційного суспільства (Дж. Несбіта) та ін.
У кожній з цихконцепцій розглядається взаємодія різних тенденцій в умовах сучасної НТР, якіприводять до трансформації суспільства. На перший план висунуті ті чи іншіпануючі аспекти реальності (зростання значення і частки сфери послуг, ролікомп'ютеризованих знань, інформації як особливого ключового факторавиробництва, збільшення реальних доходів значної частини населення тощо).
Оцінки місця,значення і перспектив розвитку неоінституціоналізму в сучасній економічнійдумці країн ринкової економіки неоднозначні. Пануюча неокласична ортодоксія іряд відомих істориків економічної теорії фактично ігнорують його як самостійнийі перспективний напрям сучасної економічної науки. Вони вважають, щоінституціоналізм «зник» у 30-і роки XX ст. і не знайшов свогопродовження в неоінституціоналізмі. «Не дивлячись на деякі спільні риси,школа „інституціональної теорії“ являє собою не більше, ніж легкусхильність до відступу від ортодоксальної економічної науки, — пише М. Блауг. — В галузі аналізу „інституціоналістам“ не вдалось виконати своюобіцянку і створити життєздатну альтернативу неокласичної теорії. Саме з цієїпричини ця течія поступово втратила свій вплив, хоч критика»інституціоналістами" неокласичної ортодоксії часто була цілкомобгрунтованою'".
Представникинеоінституціоналізму відверто визнають недостатність позитивної розробкивласної теорії як альтернативи неокласиці. Однак вони справедливо вказують наокремі сильні сторони неоінституціональної теорії, інтенсивність роботи щодо їїподальшого розвитку, перспективи можливої зміни співвідношення напрямів вструктурі сучасної економічної думки тощо. В свою чергу, посткейнсіанціпідтримують неоінституціоналізм, підкреслюючи, що він може «очолити новуатаку проти безплідного теоретизування» (С. Вайнтрауб). Ортодоксальниймарксизм піддає неоінституціоналізм дещо заідеологізованому критичному аналізу.Врешті-решт, незважаючи на значну специфіку, взаємовідносининеоінституціоналізму та інших напрямів сучасної економічної думки не виходятьза межі типової для них подвійної альтернативності.
Такими є основнінапрями розвитку і досягнення економічної теорії у світлі розвитку західноїекономічної думки, яка сьогодні знаходиться на передових позиціях у світі.
Розгляд основнихнапрямів розвитку економічної теорії свідчить, що це динамічна наука, якавідбиває зміни тенденцій в розвитку економічних явищ і процесів, унавколишньому середовищі, світовому господарстві та суспільстві в цілому.Динамізм економічної теорії проявляється також у тому, що вона сама незалишається незмінною, а прогресує відповідно до соціально-економічних змін івласних законів розвитку, оскільки еволюція ідей підкоряється внутрішнійлогіці, яка не обов'язково відбиває події безпосередньо.
Поняття«класична ситуація і її зміни» дає змогу не лише послідовно розкритистановлення і динамічний розвиток економічної теорії як самостійної науки, а йвиявити довготермінові тенденції цього розвитку. В галузі позитивноїекономічної теорії, яка має справу з фактами і явищами, такими тенденціями зрозвитком ринкового господарства і продуктивних сил суспільства є еволюційнийперехід від переважання однофакторних концепцій цінності, вартості допереважання багатофакторних концепцій, зростання значення проблеми попиту іпропозиції; від надання переваги вивченню питань мікроекономіки до наданняпершочергового значення питанням макроекономіки, а потім — синтезу мікро- імакроекономічних проблем; у вивченні проблем зростання багатства до дослідженняефективного розподілу та використання обмежених економічних ресурсів з метоюмаксимально можливого задоволення людських потреб; від превалювання абстрактно-дедуктивногометоду до сукупності різних методів дослідження з використанням усіх можливихприйомів наукового пізнання, щоб прийти до задовільного пояснення дійсності,тощо. В галузі нормативної економічної теорії, яка має справу з оціннимисудженнями про стан і цілі економіки, найбільш яскравою тенденцією є змінавідношення до питання про участь держави (уряду) в економічному житті. Змінакласичної ситуації кожного разу супроводжується зміною в структурі економічноїдумки, появою нової ортодоксії.
Для XX ст.,особливо останньої його третини, характерне розширення спектра напрямів і шкілекономічної теорії, його ускладнення, загострення суперництва між ними задосягнення статусу пануючої ортодоксії. За такий статус продовжується боротьбанасамперед між монетаризмом і різними варіантами неокейнсіанства. Інші напрями,особливо неолібералізм та неоінституціоналізм, зміцнили свої позиції, здобулинових прибічників.
При цьому слідмати на увазі, що до широкого спектра сьогоденної неокласики належать,по-перше, неоконсервативні теорії (ця назва відбиває швидше політичнеспрямування), до яких належать теорії монетаризму, економіки пропозиції,раціональних сподівань; по-друге, неоліберальні концепції. Монетаристськімоделі економічного розвитку широко застосовували відповідно до конкретних умовсвоїх високорозвинених країн такі визначні державні діячі, як Р. Рейган, М.Тетчер, Г. Коль та їх послідовники. Відоме застосування неоліберальнихконцепцій Л. Ерхардом. Концепції соціальне орієнтованої ринкової економіки зактивним втручанням держави в розподіл доходів використовуються в країнахСкандинавії, у Франції, Австрії та ін.
Сьогоденнянезалежної України нагальне вимагає не просто застосування сучасних моделейекономічного розвитку, а насамперед використання посткейнсіанських танеоінституційних засад, відкоригованих відповідно до конкретних умов інаціонально-державних інтересів країни в цілому та превалюючої більшості їїнаселення зокрема. Підкреслимо, що в теперішніх умовах в усьому світі не стоїтьпитання про відкидання ролі держави в економіці, бо й новітні неокласичнімоделі фактично пропонують різні механізми участі держави в економічному житті,виходячи зі ступеня розвиненості країни, її досягнень в науково-технічномупрогресі.
Для представниківусіх напрямів сучасної економічної теорії характерна переорієнтація напоєднання мікро- і макропідходів до вивчення економічних явищ і процесів.
Провідніпредставники кожного з основних напрямів сучасної економічної теорії обстоюютьточку зору про життєздатність і перспективність у майбутньому XXI ст. самесвого напряму. Тим самим вони, незважаючи на численні заяви про об'єктивністьставлення до інших напрямів, врешті-решт, демонструють свою певнуупередженість. Однак невизначеність майбутнього змушує їх звертатися до факторачасу як вирішального підтвердження ефективності (чи неефективності) впливутеорії на економічну політику і практику.
2.ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ПРАВ ВЛАСНОСТІ Р. КОУЗА
Однією із фундаментальних проблемнеоінституціональної економічної теорії є права власності. Економічна теоріяправ власності пов'язується перш за все з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца.Саме вони поклали початок систематичному аналізу цієї проблеми, не зважаючи нате, що економічне значення відносин прав власності достатньо очевидне. Підсистемою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетца, розумієтьсявся сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці нормиможуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, але й іншимисоціальними механізмами — звичаями, моральними настановами, релігійнимизаповідями. Згідно з наявними визначеннями, права власності охоплюють не тількиматеріальні об'єкти, а й нематеріальні, наприклад — результати інтелектуальноїдіяльності.
Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точневизначення, або специфікація, прав власності. Чим чіткіше визначені танадійніше захищені права власності, тим тісніший зв'язок між діями економічнихагентів та їхнім добробутом. Виходячи із легалізму як однієї із нормкомплексу конституції ринку, можна сказати, що ця норма передбачає повагу тадобровільне підпорядкування закону, який специфікує право власності.Економічним агентам вигідніше мати специфіковані права власності, ніж не матибудь-яких. Адже специфікація прав власності знижує невизначеність у взаємовідносинахі створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тимсамим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень.Навпаки, протилежне явище — «розмивання» прав власності — має місцетоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різногороду обмеження.
З поглядусуспільства права власності виступають як правила гри, які впорядковуютьвідносини між окремими агентами, а з погляду індивідуальних агентів вонистановлять пучки правомочності на прийняття рішень з приводу того чиіншого ресурсу. Кожен такий «пучок» може розщеплюватися таким чином,що одна частина правомочностей починає належати одній людині, інша — іншій іт.д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вонизаохочують, інші придушують (шляхом заборони або підвищення витрат) і в такийспосіб впливають на економічний вибір індивідів.
Згідноз неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну є не що інше, як обмінпучками прав власності за допомогою контракту, який виконує рольпередавального каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу,що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як права власності таекономічна організація. Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовахпідлягають передачі, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. Дотого ж ці обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складнішізалучені до обміну блага та чим складніша структура транзакційних витрат, що доних належать, тим складнішим є контракт.
Яким же чином відбувається встановлення, абоспецифікація, прав власності? Кожна із правових традицій, яких на сьогодніналічується близько десяти (романо-германська правова сім'я, загальне право,мусульманське право китайське право, африканське право, колишнє соціалістичнеправо), характеризується особливим поглядом на право власності та на процедуруйого встановлення. Але, під кутом зору ринкових принципів взаємодії міжекономічними агентами, особливий інтерес становлять дві правові традиції —загальне право (соmmon law) та цивільне, або романо-германське, право (civillaw). Саме ці правові традиції і були джерелом формування ринку в європейськихкраїнах. Загальне право — у Великобританії та її колоніях, у тому числів США, романо-германське право — у країнах континентальної Європи. Відмінностіміж двома традиціями істотні і стосуються багатьох аспектів.
По-перше, відрізняються самі джерела права.У романо-германському праві нові норми приймаються на основі дедукції ізвже наявних законів: конституції, кодексів, простих законів, регламентів тадекретів. З іншого боку, у загальному праві центральну роль відіграє прецедент,під яким розуміються традиції та попередні рішення судів зі схожого питання.Наприклад, закріпити легально право власності можна і на основі доведення того,що претендент на це право здійснював його де-факто впродовж тривалогочасу. Так, легальне право власності на землю закріплюється за її фактичнимкористувачем по закінченні періоду у 12—20 років, якщо за цей час ніхто іншийне пред'явить обґрунтованіших претензій на власність.
По-друге, дві традиції істотним чиномвідрізняються роллю, яка відводиться судді в прийнятті юридичного рішення. Так,у романо-германському праві дії судді найкраще визначені терміном«підпорядкування закону», тобто його завдання зводиться до пошуку тавикористання тієї правової норми, яка най кращим чином описує спірну ситуацію. Загальнеж право надає судді велику свободу дії — він не тільки інтерпретатор чинноїправової норми, але і певно мірою, через механізм прецеденту, її творець. Суддяповинен орієнтуватися винесення справедливого рішення, у пошуку якого він можезвертатися тільки до чинних норм, але й до суб'єктивних критеріївсправедливості, на допущенні суб'єктивного фактора будується механізміндивідуалізації судових рішень у загальному праві.
Але найцікавішою для нас відмінністюзагального права від романо-германського права є саме трактування прававласності. Починаючи з Кодексу Наполеона (1804), який ліг в основу цивільнихкодексів Франції, Бельгії, Голландії, Італії, Іспанії, Португалії, рядуБалканських країн, право власності розглядається у романо-германськійтрадиції як єдине, необмежене і неподільне. Це передбачає, що власникомбудь-якого ресурсу може бути лише дна людина, яка наділена трьома основнимиправомочностями: 1) правом володіння (аbusus); 2) правом користування (ususfructus); 3) правом розпоряджання (usus).
У країнах романо-германського права по-різномувизначаються основні правочинності. Так, у Франції вони зводяться до двох —власник користується та розпоряджається речами найбільш абсолютним чином. Умежах цивільного права ситуація, коли право власності на один і той самийресурс розділялося між двома і більше суб'єктами, виключалася як пережитокфеодалізму та характерного для нього делегування власником землі, королем, правкористування нею своїм васалам.
З іншого боку, загальне право виходить ізконцепції власності як складного пучка правомочностей, до того ж,правомочності на один і той же ресурс можуть належати різним людям. Специфікаціяправа власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітковизначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу.Тобто право власності повністю специфіковане, коли у кожної правомочності єсвій виключний власник, а доступ до неї у інших суб'єктів обмежений.
На відміну від традиційної неокласичної теорії, уякій звичайно передбачались ідеалізовані умови режиму приватної власності, неоінституціональнатеорія пішла далі. Вона не обмежилась визнанням неповноти реальноіснуючих прав власності, а піддала порівняльному аналізу різноманітні правовірежими — спільної, приватної та державної власності.
Права власності та державна монополія. Проблему права якважливу та актуальну для ефективного і стабільного функціонування всієїринкової системи розглядав також і Р. Коуз. «Вочевидь, що ринки, як вонисьогодні існують, — пише він, — для своєї діяльності потребують більшого, ніжприміщення, у якому відбувається купівля-продаж. Вони потребують такожзакріплення правових норм, які б визначали права та обов'язки тих, хто здійснюєтранзакції у цих приміщеннях».
Великі труднощі Р. Коуз бачить тоді, колиприміщень і їх власників багато, та інтереси кожного різні, оскільки це маємісце у роздрібній та оптовій торгівлі. У тих випадках, коли встановлення тапідтримання приватної системи правових норм виявляється дуже важкою справою,діяльність на цих ринках має залежати від правової системи держави.
Впродовж 50—70-х та наступних років XX ст.особливу увагу Р. Коуза привертала проблема державного втручання в економіку, утому числі — державної монополії. Цю проблему він знову вирішив парадоксально ізначимо, особливо для останніх десятиліть XX ст., коли почала зростати рольринкових методів організації та координування економіки.
Парадоксальністьбула в самому прикладі, за допомогою якого він аналізував можливості ринку, щобули альтернативні державній монополії. У 1974 р. Р. Коуз видав статтю зоригінальною назвою «Маяк в економічній теорії». Вибір прикладувизначався тим, що вся економічна література XIX та XX століть, у тому числі ітакий визнаний авторитет, як П. Семюелсон, використовувала його для доведенняабсолютної, безапеляційної неминучості існування у цій галузі державноїмонополії й такої ж абсолютної неможливості передачі маяків у приватнувласність. «Цей приклад, — пише Р. Коуз, — часто використовується якприклад послуги, яку повинен надавати уряд, а не приватне підприємство.Очевидно, економісти мають на увазі при цьому, що неможливість гарантуватиотримання плати за послугу з власників суден, які виграють від існування маяка,робить для будь-якої приватної фірми чи окремої людини невигідними йогобудівництво та утримання». Але Р. Коуз припустив, що швидше за все жоденіз прибічників таких поглядів не вивчав дійсного обслуговування маяків, ніколине здійснив вичерпного аналізу системи фінансування та управління маяками.
Існуючий підхід Р. Коуз вважав неправильним.«Я думаю, що нам необхідно прагнути до узагальнень, які б допомагализнайти найкращі способи організації та фінансування. Але такі узагальненнябудуть малокорисними, якщо вони зможуть опертися на знання того, як насправдіздійснюється такого родудіяльність у різних інституціональнихмежах. Такі дослідження допоможуть нам виявити, які фактори важливі длязагального результату, а які — ні і вже на основі цього зможуть виникнутиузагальнення, що опираються на міцний ґрунт. Ці дослідження можуть слугувати йіншій цілі — показати нам багатств та різноманіття соціальних альтернатив, міжякими ми можемо вибирати».
У зв'язку з цим Р. Коуз робить невеликедослідження Британської служби маяків та її історії, в результаті якогоприходить до таких висновків. "Історія ранніх періодів цієї службипоказує, що всупереч переконанню багатьох економістів послуги маяків можуть забезпечуватисяприватними підприємцями. У ті дні купці та судновласники могли просити у Коронидля окремої людини дозволу на будівництво маяка та стягування (обумовленого)мита з суден, які отримають вигоду від його існування. Приватні власникибудували, управляли, підтримували та володіли маяками, вони могли їх продаватиабо заповідати у спадок. Роль уряду була обмежена створенням прав власностіна маяки та підтриманням цих прав. Мито збирали у портах агентіввласників маяків. Проблема примусу до сплати мита стояла для них так само, як ідля будь-якого постачальника товарів та послуг судновласнику. Права власностібули незвичні тільки тим, що у них як умова обумовлювалась ціна — величинамита". Р. Коуз робить висновок, що економістам не слід посилатися на маякияк на приклад послуги, яку може надавати тільки уряд, а їм необхідно підшукатиінший, надійніший, приклад. Однак таких прикладів, завдяки теорії праввласності, ставало все менше.
Ще у50-ті роки Р. Коуз висунув та обґрунтував ідею про можливості створення радіомовногоринку. Вважалось загальноприйнятим, що без державного контролю в ефірі запануєхаос — станції, що конкурують, почнуть працювати на однакових хвилях, створюючиодна одній перешкоди. Р. Коуз у цьому засумнівався. Справжня причина можливостітакої невпорядкованості в радіоефірі, стверджував він, — відсутність правприватної власності на електромагнітні хвилі різної частоти. Якщо такі правабудуть встановлені, виникне ефективний ринок, і потреба у державному контролівідпаде. Виступаючи у 1959 р. перед Федеральною комісією з комунікацій, Р. Коуззапропонував таку схему: комісія організує аукціон з продажу прав на мовленняна тих чи інших частотах, передає виручені кошти до казни, радіомовні компаніїстають над підпорядкованими дисципліні ринку.
Науковийавторитет Р.Коузу принесли праці «Природа фірми» (1937),«Дискусія про граничні витрати» (1946), «Проблема соціальнихвитрат» (1960), які стали фундаментом для книги «Фірма, ринок іправо» (у 1993 р. опублікована російською мовою). Перу вченого належить ікілька праць з історії економічної думки, одна з них присвячена концепціїлюдини у Адама Сміта (1976).
Ідеї Р.Коузапослужили джерелом серйозного зрушення в сучасному економічному аналізі,породивши кілька нових напрямів теоретичної думки. Праці нобелівського лауреатанадали могутнього імпульсу розвиткові теорії організації, економічної історії,юриспруденції, а тому мають величезне значення в міждисциплінарному контексті.Вони стимулювали розробку нового відгалуження в науці, об'єктом якого є сув'язь«закон та економіка».
Досягти визначнихвідкриттів Р.Коуз зміг завдяки невпинній цілеспрямованій дослідницькій роботі,коли методично кожен новий одержаний результат додавався до попередніх, начецеглинка до цеглинки у руках вправного каменяра. Вчений терпляче прямувавшляхом наукового пізнання. Знадобився чималий час, щоб осягнути значення йогопраць, тепер уже визнаних класичними. Цікава подробиця: його твір«Проблеми соціальних витрат» за індексом цитування лідирує середекономічних статей, опублікованих у повоєнний період.
ВИСНОВКИ
Наоснові всього вище сказаного можна зробити наступні висновки:
1. Неоінституціоналізм –сучасний соціально-інституціональний напрям, представлений численними теоріямирізноманітного інституційного спрямування.
2.Основними ознаками неоінституціоналізму є: критичний аналіз ортодоксальнихтеорій, спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками,прагнення вивчати не стільки функціонування системи, скільки її трансформацію,аналіз економічних відносин з позицій суспільних інституцій, вимоги посилитисуспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави векономіку.
3. Найбільш відомі представникинеоінституціоналізму — У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер(США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман(Швеція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін.
4. Засновникомнеоінституціоналізму вважається Р. Коуз, якого у 1991 році удостоєноНобелівської премії за відкриття і роз’яснення значення вартості укладання угодта майнових прав для інституціональної структури економіки та її функціонування.
5. Р. Коуз зробив значний внесок у вивчення проблемивизначення прав власності. Коуз висунув гіпотезу про те, що якщо прававласності чітко визначені, а трансакційні витрати малі, то ринок сам можеусунути зовнішні ефекти без державного втручання, зацікавлені сторони самізнайдуть прийнятне рішення.
6. Неоінституціональна теорія не обмежиласьвизнанням неповноти реально існуючих прав власності, а піддала порівняльномуаналізу різноманітні правові режими — спільної, приватної та державної власності.
7. Ідеї Р. Коузапослужили джерелом серйозного зрушення в сучасному економічному аналізі,породивши кілька нових напрямів теоретичної думки. Праці нобелівського лауреатанадали могутнього імпульсу розвиткові теорії організації, економічної історії,юриспруденції, а тому мають величезне значення в міждисциплінарному контексті.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Історія економічних учень: Підручник: У 2 ч. – Ч. 2 / За ред. В.Д.Базидевича. – 2-ге вид., випр. – К.: Знання, 2005. – 567 с.
2. Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко,А.М. Поручник та ін.; За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко. – К.: КНЕУ, 2001.– 564 с.
3. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самост. вивч.дисц. / Л.Я. Корнійчук, Г.Ю. Кириллова, Н.О. Титаренко, С.Б. Погорєлов. – К.:КНЕУ, 2002. – 284 с.
4. Історія економічних учень: навчальний посібник. / Юхименко П.І.,Леоненко П.М. – К.: Знання-Прес, 2002. – 514 с.
5. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті:Навчальний посібник. – Тернопіль: ТАНГ – «Астон», 1999. – 268 с.