Філософія середньовіччя
1.Теоцентризм середньовічної філософії й основні етапи її розвитку
Європейська середньовічна філософія займає великий відрізок часу в історії – V – XIVст. (умовно за точку відліку звичайно приймають Vст. – століття краху Римської імперії та закриття Академії Платона), хоча процес становлення середньовічної філософії охоплює і епоху I – IVст.
Процес утвердження нової культури та парадигми мислення був складним, суперечливим та болісним. Зі свідомості людей витіснялась язичеська політеїстична антична культура і філософія космоцентризму та утверджувалась нова культура, стрижнем якої ставала монотеїстична релігія. У працях перших християнських мислителів – Теофіла, Філона, Іренея, Юстіна та ін. – ми бачимо спроби використання ідей античної грецької і римської філософії для обґрунтування релігійних догматів і ідей. При цьому виникає певна подоба синтезу ряду положень філософії і богослов'я винятково в інтересах богослов'я. Філософія ставить себе на службу релігії, розвивається з врахуванням основних догм християнства, розглядається як галузь знання, що веде до найбільш високого і досконалого знання – теологічного.
Це зумовлене тим, що релігія в ті часи була не просто однією з форм світогляду, а по суті пануючим станом свідомості епохи, формою конкретно-історичного духовного буття тієї епохи. Таким чином, провідною рисою філософії середньовіччя є теоцентризм – теоретична думка концентрується навколо поняття Бога, реальності, що визначає все суще. Філософія намагається осмислити творіння світу Богом, релігійні догми в філософських категоріях, тому точніше було говорити не про філософію як таку, а про теологію (від грецьк. theos – бог, logos – вчення), що представляє собою богословське вчення, яке включає в себе елементи філософії.
У середньовічній філософії, як правило, виділяють такі етапи: апологетика, патристика, схоластика.
Апологетика виникає в період боротьби християнства з язичеським політеїзмом. ЇЇ представники не тільки намагались відстояти право на існування нової релігії, але й теоретичному обґрунтуванню свого віровчення. Серед апологетиків формується дві лінії:
1) латиномовна (західна);
2) грекомовна (східна). Так, наприклад, Філон із Александрії (І ст.) намагався обґрунтувати основні догми християнства на основі платонізму, піфагореїзму, стоїцизму. На відміну від неоплатонізму, що тлумачив абсолют як безособистісне, Філон стверджував особистісне буття Бога, що створив конечний світ і людину. Представник західної лінії Квінтин Тертулліан (ІІ-ІІІ ст.), зберігши точку зору грецької філософії на Логос, зв'язав його з Ісусом і обґрунтував вчення про святу Трійцю, що є принципово важливим для християнської теології.
Слідом за апологетикою виникає патристика, що заклала основи християнської філософії. Назва цього етапу походить від слова «патер» – «отець» (мається на увазі «отець церкви»), він триває з I по VI ст. Основні представники – Василь Великий (ІV ст.), Августин Аврелій (ІV ст.), Григорій Нисський (ІVст.), та ін. Головними проблемами, над якими розмірковували ці мислителі були проблема сутності Бога і його троїстості та відношення віри і розуму, одкровення християн та мудрості язичників.
З античних філософів на «отців церкви» найбільший вплив справили ідеї Платона і неоплатоників, особливо вчення про Єдине. Воно згідно Плотіну, має надсвітову природу, піднімається над множинним; воно недосяжне для пізнання. Єдине є ні думка, ні дух, ні воля, ні тим більше предмет; воно абсолют, а тому непізнаванне. Але воно разом з тим ніщо інше, як те, що породжує все, вічна першопричина всього існуючого. Таким чином, все Єдине виникає, у принципі, з нічого. Єдине вічне і нематеріальне, тому воно не може вичерпатись. Єдине – найдосконаліше, але його наслідки, тобто те, що воно породжує, не можуть стояти нарівні з ним; вони нижчі, тому і менш досконалі.
В ІVст. завершується процес формування середньовічної світоглядно-філософської парадигми.
Схоластика (від грецьк. scholasticos- школа) являла собою сугубо шкільну (університетську, монастирську) мудрість, у якій засобами формально логічних міркувань доводилися догми християнства. Схоластика формувалася в період з VIII по XIIст. і її розквіт приходиться на XIII – XIV ст. Найбільш повно ідеї ранньої схоластики – IX-XIIст. – відбиті в працях Іоанна Еригени, Ансельма Кентерберійского, «класичної» схоластики – XIII-XIVст. – у працях Альберта Великого, Фоми Аквінського. В той час всі, хто займався науками і особливо філософією, були «схоластиками», що в той час було по смислу близьким поняттю – вчений, теоретик. Проблеми, над якими розмірковували схоласти по змісту як і раніше були пов’язані з Богом і таємницею спасіння, але на перший план виходить проблема відношення віри та розуму, релігії і науки, проблема природи загальних понять (універсалій). Схоластична філософія прагнула осягнення християнського не тільки вірою, а перш за все раціональними засобами – логікою та філософією. В цей час особливо відчувається вплив філософії Аристотеля і його силогістики. Увага до аналізу понять засобами формальної логіки часто призводило до того, що сама філософія зводилась виключно до маніпулювання поняттями – до саме тієї «схоластики», яку критикували за нежиттєздатність, надуманість, беззмістовність.
Що об’єднує роздуми філософів, що представляють середньовічну культуру і які загальні риси середньовічної філософії?
Крім теоцентризма, про що вже було сказано, це – креаціонізм (від лат. creatio – творення) – вчення про творення світу і людини Богом з нічого. Активне, творче начало вилучається з природи, космосу та передається Богу, що стоїть над природою. Саме Бог має дійсне буття – він вічний, незмінний, самототожний, ні від кого не залежить і є джерелом всього сущого.
Якщо Бог творить світ, то світ конечний в часі і має певну направленість. Ця направленість, зокрема історії, зумовлена Богом і спрямована на реалізацію наперед встановленого Богом плану спасіння людини. Тому для середньовічної філософії характерний провіденціалізм (від лат. providentia – провидіння). Один з найбільш відомих мислителів цієї епохи Августін Блаженний тлумачив цей процес як шлях до «Царства Божого».
Істотним для середньовічної філософії є також персоналізм – розуміння людини як персони (від лат. persona – особистість), тобто неподільної особистості, створеної по образу і подобі Бога, наділена розумом та свободою волі.
Важливою ідеєю, що пронизує тисячоліття існування середньовічної філософії, була ідея одкровення. Християнський Бог, хоча сам по собі не доступний для пізнання, все ж відкриває себе людині, і його одкровення явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основний шлях богопізнання. Середньовічна людина всюди бачила символи, а філософія особливу увагу приділяла символіці слова і тексту. Мислителі цієї епохи намагались розробити особливий інструментарій для осягнення прихованих значень символів. Тому символізм (і алегоризм) став однією з характерних особливостей середньовічної філософії (середньовічна герменевтика). Особлива увага до слова зумовила знамениту cуперечку про природу універсалій між номіналістами та реалістами.
2.Проблема віри і розуму та її вирішення в середньовічній філософії
Однією з центральних проблем, над якою розмірковують мислителі середньовіччя – проблема співвідношення віри і розуму. Християнські філософи розглядають віру як особливу, надприродну, пізнавально-світоглядну позицію суб'єкта. Віра має глибинні емоційно-вольові основи і є психологічно первинною стосовно дискурсивного пізнання. «Якщо не увіруєте, то не урозумієте», стверджував Климент Олександрійський. При цьому віра, як установка свідомості, ототожнювалася з релігійною вірою.
У середньовічній філософії сформувалося кілька точок зору на те, як вирішити проблему відношення віри і розуму.
1.Раціоналістична точка зору, представлена П’єром Абеляром (1079 – 1142 рр.) і його учнями. Прихильники її вимагали піддати догмати віри оцінці розуму як вищому критерію істини чи омани. Хоча віра і розум не суперечать один одному, проте, у випадку конфлікту між ними вирішальний голос повинен належати раціональному мисленню. Людина може прийняти з істин віри лише те, що узгоджується з критеріями розуму, все інше повинно бути відкинуте як помилкове. Цю точку зору розділяли також Роджер Бекон і Маймонід, що відстоювали примат розуму над вірою, примат логічних суджень над релігійним мисленням.
2.Точка зору двоїстої істини, висунута латинськими аверроістами, прихильниками теорії двох істин – теологічної і наукової. Вони вважали, що протиріччя між теологією і наукою мають під собою підстави, тому що теолог спирається на істини одкровення, а вчений – на дані науки. Аверроісти, розвиваючи погляди Аверроеса (1126 – 1198 рр.), прагнули до автономізації науки від теології. Вони прагнули довести, що, хоча предмет, яким займається наука, діаметрально протилежний предмету теології, проте кожна з них у власній сфері зберігає цінність. Протилежність між ними не виключає істиності обох. Філософія черпає свої знання з розуму, теологія ж – з істин одкровення і тому є ірраціональною. Тому вони повинні суперечити одна одній, і усунути це протиріччя неможливо, тому що вони виходять з різних передумов. Хоча погляди латинських аверроістів на проблему відношення науки і теології не є цілком однозначними, проте вони постулують розвиток наукових досліджень. Вони намагаються довести, що філософія, висловлюючись проти віри, не є помилковою, навпаки, на ґрунті раціонального пізнання вона істинна. Очевидно, аверроісти насамперед прагнули до емансипації науки від контролю і впливу теології, до забезпечення собі свободи наукових досліджень, що не потребують схвалення церкви.
3.Точка зору предметного розмежування яка, зокрема, знайшла своє вираження в поглядах Іоанна Салісберійського (1110 – 1180 рр.). Через його міркування червоною ниткою проходить тенденція розмежувати теологію і науку по їх предметах і цілям. Існують різні методи доказу істин: до одних приходять шляхом міркувань, до інших за допомогою почуттів, до третіх – через віру. Представники цієї точки зору аж ніяк не прагнули скасувати теологію чи усунути віру, а були прихильниками автономізації науки і звільнення її від впливу теології.
4.Точка зору повного заперечення цінності науки, виражена в особливо яскравій формі Тертулліаном (160 – 240 рр.) і підтримана пізніше Петром Даміані (1007 – 1072 рр.). Прихильники цієї точки зору на противагу прихильникам трьох попередніх доводили, що розум суперечить вірі, що раціональне мислення становить небезпеку для віри. Тертулліан, наприклад, вважав, що істини віри є цілком безглуздими з погляду розуму, але саме тому в них слід вірити. Наука не тільки не в змозі поглибити віру; вона, навпаки, псує, а не доводить її за допомогою розуму, тому що раціональне мислення обертається проти віри. Згідно Даміані, будь-яка філософська думка небезпечна для віри і є основою єресі і гріха. Тому єдиним істинним порадником для віруючої людини повинно бути священне писання. Це останнє не вимагає ніякої раціоналістичної інтерпретації, тому що воно єдина істинна мудрість.
Раціоналістична точка зору знаходилася в явному протиріччі з інтересами церкви, тому що ставила під сумнів істинність догматів віри. Церква не могла прийняти також точку зору двоїстої істини, тому що вона приводила до незалежності науки від теології, відволікала увагу від надприродного і направляла її на справи земні, що входять в сферу інтересів науки і філософії. Не відповідала інтересам церкви і точка зору розмежування предмета і мети, тому що, якщо наука і релігія займаються зовсім різними речами, то немає підстав для втручання теології в компетенцію раціонального знання. Вимога розмежування за метою, яка проголошує, що теологія потрібна для порятунку душі, а знання – для життя людини на Землі, будучи проведена послідовно, вела до автономізації земного від потойбічного. В умовах, коли усе більше яскраво пробуджувався інтерес до науки і філософії, не можна було як і раніше підтримувати точку зору повного заперечення цінності раціонального знання. Заперечення значення науки в тому вигляді, як це мало місце в Петра Даміані, зробило б неможливим, з одного боку, вплив церкви на наукове життя, з іншого ж – знецінило б церкву інтелектуально. Мова йшла про вироблення такого методу, що, не проповідуючи повної зневаги до знання, одночасно був би в стані підкорити раціональне мислення догматам одкровення, тобто зберегти примат віри над розумом. Цю задачу здійснює Фома Аквінський, спираючись на католицьке тлумачення аристотелевської концепції науки.--PAGE_BREAK--
3.Схоластика. Суперечки номіналістів і реалістів про універсалії
Схоластика виникла із спроб логічного осмислення релігійних догматів з метою доказу їхньої істиності. Цьому сприяла діалектика, що в античності й у середні віки розумілася як мистецтво доводити істинне і спростовувати помилкове; крім цього – як мистецтво правильно визначати і класифікувати поняття, правильно будувати умовиводи, правильно відшукувати потрібні аргументи.
Першим схоластом називають Ансельма Кентерберійського (1033 – 1109 рр.), що надав вченню Августина Аврелія раціоналізовану форму. У своїх трактатах «Монолог», «Додаток до міркування» Ансельм говорив про «віру, що шукає розуміння», і це стало ключовою ідеєю схоластики. Теоретично обґрунтовувати богословські істини – це мета і програма схоластики в середині сторіччя.
Мистецтво доказу включало логіку і діалектику – оперування протилежними твердженнями, – і відточувалося в диспутах, що проходили в церковних школах і університетах. Саме тоді в Західній Європі закладалася традиція публічної полеміки. У XII-XV ст. метод схоластики дисциплінував думку, впроваджував порядок і системність у розумову діяльність. Слабкою стороною схоластики було те, що вона не орієнтувалася на життєві проблеми, їй були далекі життя людини як таке, його нестатки і потреби. Вона стояла над усім цим і скоріше була самоціллю, ніж ефективним методом пізнання, насамперед піклувалася про чистоту вчення про Бога.
Схоластика була тим доказом, результат якого був відомий заздалегідь. Ніяких нових несподіваних відкриттів такий метод дати не міг, тому що як правило, все кінчалося твердженням про існування всемогутнього Бога. Проте справедливим буде відзначити цікавий факт, пов'язаний з можливостями схоластики. Найважливіше для схоластів було мати поняття, тому що під нього могло бути підведене безліч інших понять (менш загальних), і тоді можна було стверджувати, що ці поняття відомі (пізнані). Один зі схоластів Раймунд Луллій (1235-1315 рр.) на цій основі створив новий метод («велике мистецтво»), що на його думку відкривав можливість без зусиль попереднього вивчення наук і роздумів давати відповіді на наукові питання. «Велике мистецтво» було нічим іншим, як логіко-математичним методом, згідно з яким відомі класи понять комбінувалися різним чином і завдяки цьому вирішувалися наукові задачі. Все було побудовано чисто механічно. Луллій виділив дев'ять суб'єктів, дев'ять абсолютних і дев'ять відносних предикатів, дев'ять чеснот, дев'ять пророків, дев'ять питань. Далі він поставив їх у відомому порядку між собою у формі семи концентричних кіл, що приводилися в рух таким чином, що кожне поняття, що знаходиться у фігурі, як по одинці, так і разом із всяким іншим, внаслідок обертання кіл, могло приходити в зіткнення зі всіма іншими. Від обертання в підсумку виходили різноманітні комбінації понять, з них же було легко вивести відповіді на всі питання, які можна було поставити з приводу того чи іншого з цих понять. Устрій Луллія був першою логічною машиною (перша спроба створення механічної моделі логічного мислення) і користувався великою популярністю серед численних його прихильників аж до XVI-XVIIст.
Суперечка між схоластами йшла насамперед про те, що являють собою загальні поняття («універсалії»). Філософським підґрунтям суперечки було питання про співвідношення загального і одиничного, пов’язане з догмою про «Трійцю». Так називані реалісти стверджували, що загальні поняття існують реально, до речей, що вони існують об'єктивно, незалежно від свідомості в розумі Бога. Власне кажучи реалісти продовжували «лінію Платона»: істинне буття – це буття ідей, одиничні речі чуттєвого світу – суть результату обмеження і дроблення загального при взаємодії його з небуттям. Яскравими представниками реалізму були Іоанн Скот Еріуген (IXст.), Гільом із Шампо (XIст.), А.Кентерберійський (XIст.).
Проти реалістів виступали номіналісти, які учили, що загальні поняття – це усього лише імена речей, і що вони, таким чином, існують «після речей» і не мають самостійного існування. До номіналістів історики філософії відносять Росцеліна (XI – XIIст.). Він твердив, що загальні поняття – це тільки химери, «струси повітря». Загальне виникає лише в словесному досвіді людини, в її мові. Універсалії, на його думку, мають лише дотичне відношення до речей.
Крайні форми реалізму і номіналізму здебільшого спрощували проблему. Тому одержали широке поширення помірні версії номіналізму і реалізму. Помірний номіналізм представляли Дунсон Скот (XIIIст.), Вільям Оккам (XIII-XIVст.), Ф. Аквінський (XIIIст.). Так, наприклад, Аккам заперечував самостійне існування загального, але не зводив його до емпіричної данності терміну. Він визнавав реальним загальне – як певне цілісне розумове узагальнення індивідуальних речей. Фома Аквінський стверджував, що універсалії існують «до речей» (в божественному розумі), «в самих речах» (як їх сутність або форма), «після речей» (тобто в розумі людини як результат абстракції).
Найвизначнішим представником схоластики вважається Фома Аквінський (Томас Аквінат).
4.Основні філософські ідеї Фоми Аквінського
Одним з найбільш видатних представників зрілої схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.). У своїй об'ємній праці «Сума теології» Фома дав зразок схоластичного мислення і основаних на ньому методів викладу теоретичних проблем. Разом з тим, він виявив себе як майстер систематизації і компромісу; ми маємо справу з теолого-філософським синтезом віри і розуму. Сам факт такого синтезу відбивав ту обстановку, що складалася до XIIIст. у богослов'ї. Справа в тому, що в Європу стали проникати нові ідеї з арабського Сходу, де краще знали праці Аристотеля і могли тлумачити їх більш вільно. За дорученням Римської курії Фома переробив вчення Аристотеля в християнсько-католицькому дусі. Аквінат створив богословсько-філософську систему, що не протиставляла аристотелізм католицьким догмам, а використовувала його для обґрунтування і захисту католицького віровчення.
Цікавим є вирішення Ф.Аквінським питання про співвідношення філософії і теології, віри і знання (науки). Наука і філософія, на думку Фоми, описують навколишній світ, спираючись на розум і досвід. Теологія «пояснює», наприклад, такі чудеса: зцілення хворих, воскресіння з мертвих, чудеса природи і т. ін., одержуючи істину за допомогою одкровення, Священного писання. У зв'язку з цим Фома сформулював ряд принципових положень:
1.Теологія самодостатня: вона використовує науку і філософію з метою кращого розуміння божественних істин, але не залежить від них.
2.Істини теології мають своїм джерелом одкровення, а істини науки – чуттєвий досвід і розум. Тому вони (теологія і наука) не заважають одна одній, а лише доповнюють одна іншу, існують в згоді. Власне, кажучи, Фома говорив про гармонію віри і розуму.
Він стверджував, що в релігії і теології є ряд положень, що мають потребу у філософському обґрунтуванні, не тому, що вони не можуть без нього обійтися, а тому, що будучи доведеними, вони стають ближче людині як мислячій істоті і тим самим зміцнюють її віру. Доказу піддаються положення про буття Бога, його єдиність, особливості його діяльності, безсмертя людської душі. Доказ цих положень і утворює той теоретичний зміст, яке є загальним у філософії і християнсько-католицькій теології. Однак значне число догматів не піддається раціональному обґрунтуванню – наприклад, ортодоксальна віра в трійцю як існування надприродного Бога як єдиної істоти й одночасно в трьох образах; виникнення світу в часі з нічого, первородного гріха і т.п. Ці догмати, на думку Фоми, не протирозумні, не ірраціональні, а надрозумні. Їхній доказ не під силу людському розуму, вони непізнавані для нього, але цілком ясні розуму нескінченної божественної особистості.
Однак треба мати на увазі, що теологія Фоми вище науки, і якщо, як він пише, розум не виконує своєї задачі в справі доказу догматів, він стає марним і є небезпека того, що він переродиться в небезпечні омани. У випадку конфлікту вирішальне слово залишається за теологією (вірою), що вище всіх раціональних доказів. Не важко здогадатися, що наука тут утягнена в рамки християнської ортодоксії і її місце тільки там.
Широку популярність набули докази буття Бога Фомою Аквінським. «Сума теології» містить п’ять доказів буття Бога, які взаємопов’язані один з одним. Фома вважав, що довести існування Бога можна двома способами, а саме – через причину і через наслідок, тобто в першому випадку доказ йде від причини до наслідку, у другому – від наслідку до причини. Обидва способи реалізовані.
Перший доказ являє собою доказ від причини. Виходячи з існування всезагальної причинної обумовленості, робиться висновок про існування першопричини (Бога).
Другий доказ – це доказ від руху. Все, що рухається, зумовлене чимось іншим зовнішнім по відношенню до рухомого тіла. З цього робиться логічний висновок про існування нерухомого першодвигуна (Бога).
Обидва ці докази наперед припускають конечність світу, його вторинність.
Третій доказ: виходячи з випадковості існування всіх конечних речей, робиться висновок про необхідну істоту (Бога), що стоїть за випадковістю.
Четвертий доказ – виходячи з недосконалості творінь, робиться висновок про існування найдосконалішого буття (Бога).
П’ятий доказ – телеологічний. Порядок і гармонія світобудови свідчить на користь розумного Творця, що ставить цілі для всього, що відбувається у світі. Фома пише: «Ми переконуємося, що предмети, позбавлені розуму, а саме такі природні тіла, підкоряються доцільності. Це виявляється з того, що їх дії завжди, чи в більшості випадків спрямовані до найкращого результату. Звідси випливає, що вони досягають мети не випадково, будучи керовані свідомою волею. Оскільки ж самі вони позбавлені розуміння, вони можуть підкорятися доцільності лише остільки, оскільки їх направляє хтось обдарований розумом і розумінням, як стрілець направляє стрілу. Отже, є розумна істота, що вказує ціль для усього, що відбувається в природі; і її ми називаємо Богом».
У випадку з текстами Фоми ми маємо найбільш досконалі зразки схоластики, вони підкуповують своєю строгістю логічного мислення, точністю посилань і висновків. У XII – XVст. метод схоластики дисциплінував думку, наводив порядок і системність у розумову роботу.
Доля схоластики була вирішена поширенням ідей епохи Відродження і Нового часу, появою науки і великих географічних відкриттів. Це був настільки могутній натиск на неї, що протистояти йому вона не змогла й у XV-XVIст. зійшла на нівець.
Підводячи загальні підсумки можна сказати, що в епоху середньовіччя була вироблена специфічна свідомість, що представляла собою певний синтез розуму і віри, що вилився в теологію і схоластику. У рамках цього синтезу ставилися і по-своєму вирішувались всі проблеми буття, духовності, культури і т. ін. Це не виключає відсутності протиріч усередині середньовічної свідомості. Більш того, сама практика здійснення теологічних ідей і приписів рясніє, як нам відомо з історії, подіями жорстокими і кривавими. Частково це може бути свідченням хиткості середньовічної свідомості.