Адміністративно-правовий статус адміністративного суду в Україні.Вступ……………………………………………………………………….21. Загальнотеоретичні питання адміністративно-правового статусу адміністративного суду.Роль і місце адміністративного суду у забезпеченні законності прав та свобод громадян у сфері державного управління. ……………6Поняття та структура адміністративно-правового статусу адміністративного суду: проблеми визначення та співвідношення…14^ 2. Компетенція як основний елемент адміністративно-правового статусу адміністративного суду в Україні.2.1. Поняття та структура компетенції адміністративного суду……….502.2.Публічно-правовий спір, як інститут адміністративного права.Юрисдикція адміністративного суду……………………………………70^ 2.3. Повноваження адміністративного суду при розгляді справи.2.3.1. Провадження в суді першої інстанції……………………………1172.3.2. Перегляд судових рішень…………………………………………131Висновки……………………………………………………………………147Список використаної літератури………………………………………151ВступАктуальність теми. Україна, ратифікувавши в 1997 р. Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, прийняла на себе зобов’язання забезпечити кожному, чиї права порушені, ефективні способи правового захисту. В юридичному механізмі цього захисту особливе місце посідає адміністративний суд, одним із головних завдань якого і є захист прав людини і громадянина у сфері державного управління. Одним з основних завдань судово-правової реформи є реалізація демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою. У цьому зв’язку особливого значення набуває розробка адміністративно-правового статусу адміністративного суду в України, який відповідатиме міжнародним стандартам, оскільки виключно є судовою владою в державі. Особливо ці питання актуалізуються сьогодні, в період становлення і розвитку правової держави, формування громадянського суспільства. Тому саме зараз так необхідний принципово новий підхід до визначення поняття, структури і змісту адміністративно-правового статусу адміністративного суду, його компетенції та правосуб’єктності. Незважаючи на те, що окремі проблеми статусу деяких судів(наприклад Конституційного Суду України) вже були предметом вивчення деяких вчених, комплексного наукового дослідження адміністративно-правового статусу адміністративного суду в Україні не провадилося. Належне законодавче визначення статусу суду є вирішальним кроком до становлення дійсно незалежної судової влади, здатної забезпечити надійний захист прав і основних свобод людини і громадянина в сфері державного управління та місцевого самоврядування. Усе викладене й визначає актуальність теми цієї наукової праці.^ Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі адміністративного та фінансового права Одеської національної юридичної академії.^ Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження — визначити поняття, юридичну природу, структуру і зміст адміністративно-правового статусу адміністративного суду в України і на цій основі сформулювати оптимальну модель цього статусу. Згідно з поставленою метою в роботі передбачено вирішення таких важливих наукових задач: — вивчити ступінь теоретичної розробки зазначених питань в юридичній літературі та обґрунтувати можливість використання їх основних результатів на сучасному етапі соціально-економічного і політичного розвитку держави; — розглянути і узагальнити чинне законодавство про судоустрій, про статус суддів, здійснити порівняльно-правовий аналіз становища адміністративних судів в Україні та іноземних країнах; — визначити поняття «адміністративно-правовий статус суду», проаналізувати його структуру; розкрити правову природу, зміст компетенції, охарактеризувати повноваження адміністративних судів в інших державах; визначити поняття та класифікувати функції адміністративного суду в Україні; визначити завдання які стоять перед адміністративним судом.^ Об’єктом дослідження є адміністративно-правовий статус адміністративного суду в України.Предметом дослідження є поняття, юридична природа та структура адміністративно-правового статусу адміністративного суду, ознаки та правосуб’єктність цього суду.^ Методи дослідження. Методологічною основою є діалектичний метод. Поряд з ним у роботі використовувались також системний, порівняльно-правовий, історико-правовий, формально-логічний, структурно-функціональний, статистичний та інші спеціальні методи дослідження. Теоретичну основу дисертації становлять наукові роботи в галузі адміністративного права, судоустрою, загальної теорії права, конституційного, кримінально-процесуального, цивільно-процесуального, господарського процесуального права таких вчених як: Патюлин В.А. Чхиквадзе В.М., Кучинский В.А., Сухарева А.Я, Кон И.С., Коліушко І., Сурілов О.В., Вітрук Н.В., Бахрах Д.Н., Кучинский В.А., Алексеев С.С., Старилов Ю.Н., Педько Ю.С., Кучинский В.А., Малько А.В., Халфина Р.О., Нерсесянца В.С., Братусь С.Н., Венедиктов А.В., Кечекьян С.Ф., Толстой Ю.К., Алексеев С.С., Гатинян А.А., Перевалов В.Д., Москвич Л.М., Лазарева В.В., Петришин А.В., Матузова Н.И., Малько А.В., Халфина Р.О., Винницкий Д.В., Лунева Е.А., Скакун О.Ф., Мицкевич А.В., Старшун Б.А., Маляренко В.Т., Ізмаїлова Л.Б., Лучковська С., Овчарова Е.В.та інших правників, а також роботи фахівців у галузі філософії, соціології та теорії.^ Особливо належить вирізнити теоретичні розробки таких видатних дослідників адміністративної юстиції, як Авер'янова В.Б., Ківалова С.В., Якимова Ю.Я.Нормативну та емпіричну базу дисертаційного дослідження становлять Конституція України, Закони України „Про судоустрій України”, „Про статус суддів”, Кодекс адміністративного судочинства та інші чинні правові акти України, конституції та інші нормативно-правові акти іноземних держав, порівняльний аналіз регулювання та досвіду організації і діяльності органів адміністративної юстиції зарубіжних країн (ФРН, Франції, США, Росії та інших).^ Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим комплексним монографічним науковим дослідженням теоретичних проблем адміністративно-правового статусу адміністративного суду в України, в якому детально обґрунтовані необхідність чіткого нормативного врегулювання завдань, принципів, функцій та компетенції адміністративного суду. Зроблено висновки і сформульовано положення, спрямовані на вдосконалення законодавства про адміністративне судочинство. Одержані наступні нові науково обґрунтовані результати. 1.Визначено місце та роль адміністративного суду по захисту законних прав та інтересів громадян в сфері державного управління та місцевого самоврядування. 2.Уперше визначено та комплексно досліджено модель адміністративно-правового статусу адміністративного суду в Україні. 3.Системно досліджені функції адміністративного суду, визначені їх юридична природа, запропонована класифікація. 4.Досліджені завдання та проаналізовані принципи адміністративного суду. 5.Ретельно визначено поняття та зміст компетенції адміністративно суду. ^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження можуть бути використані: — у науково-дослідницькій сфері — як підґрунтя для подальшої розробки концепції адміністративно-правового статусу адміністративного суду; — у правотворчій сфері — при розробці і прийнятті нових нормативних актів, вдосконаленні чинного законодавства, що регламентує статус суду; — у навчальному процесі — при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників з курсів «Адміністративне судочинство в Україні», «Адміністративне право України», у викладанні відповідних навчальних дисциплін, науково-дослідницькій роботі студентів; — у правовиховній сфері — в роботі з підвищення громадського авторитету судів, судової влади в цілому, підвищення правосвідомості громадян.^ Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри адміністративного та фінансового права Одеської національної юридичної академії. Основні результати теоретичного дослідження використовувалися автором у викладанні відповідних тем при проведенні семінарських занять з курсів «Адміністративне право України». Публікації. Основні теоретичні положення і практичні рекомендації дисертації опубліковані в п’яти наукових статтях . Структура дисертації обрана відповідно до мети, завдань, предмета та логіки дослідження і складається зі вступу, двох розділів (5 підрозділів), висновку та списку використаної літератури (!!! літературних джерел). Загальний обсяг дисертації (без списку використаних джерел і додатків) становить !!! сторінок, використаних джерел — !! сторінки1. Прийняття Конституції України 1996 р. зумовило перегляд основних принципів та пріоритетів державної політики в різних сферах. Передусім це стосується сфери, яка охоплює відносини типу „держава-суспільство”, „держава - громадянин”. Головним пріоритетом державної політики загалом найвищою соціальною цінністю було визнано людину, а її права і свободи та їх гарантії стали визначальними для змістової характеристики діяльності держави. В Конституції України знайшли своє відображення принципи правової держави, а саме: принцип верховенства права (ст..8); принцип поділу влади (ст..6); можливість громадян звертатися до суду для захисту своїх конституційних прав (зокрема, подавати позов до суду на державу в особі її органів та посадових осіб (ст..8, 55); неможливість для держави „скасувати” права громадян за будь-яких обставин (ст.22) та інші. Еволюція ідеї та доктринального розуміння правової державності невід’ємно пов’язана зі становленням прав людини та громадянина, що набули з роками характеру центральної, базової ланки, навколо якої продовжували розвиватися й удосконалюватися принципи створення та існування правової держави. Теорія правової держави, яка почала формуватися ще в античному світі, швидко розвивалася в роки становлення буржуазного ладу в країнах Європи, наприкінці XIX – на початку XX століття набуває тих рис та властивостей, без яких неможливе існування цивілізованого суспільства: пріоритет прав громадянина щодо влади; демократичність (створення соціальної бази державного управління); недопущення узурпації влади чи зловживання нею будь-якою політичною силою (поділ влади, створення системи стримувань та противаг). Забезпечення верховенства права, пріоритету прав і свобод громадянина в правовій державі є не тільки її характерними ознаками, а й безпосередньою метою існування. При цьому відзначалося, що здійснення невід’ємних прав людини та громадянина – обов’язкова умова будь-якого політичного, правового і соціального прогресу. Саме тому воно має бути основоположним в будь-якій теорії, яка намагається виробити взаємозв’язки особистості й влади.[1] Основними засобами захисту і охорони прав та свобод громадян від зловживання владними повноваженнями й некомпетентності у діяльності посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування є: створення організаційно-правового механізму та повсякденна робота уповноважених органів (суду, прокуратури, правоохоронних органів виконавчої влади тощо), головним завданням яких є охорона правопорядку; Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html Таким чином адміністративний суд, займаючи чільне місце в системі державної влади повинен забезпечувати законність публічно-управлінських процесів, у чергу, з точки зору захисту прав і свобод громадян від їх порушень представниками публічної адміністрації під час реалізації управлінських повноважень. З цією метою даний орган реалізує свої юрисдикційні, превенційні, виховні, правопоновлювальні повноваження у відповідній сфері правовідносин. Введення в силу даних повноважень із попереднім втіленням інституту адміністративної юстиції стане певним стимулятором ретельнішого зважування органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування можливих наслідків своїх дій, і тим самим вірогідності порушень, тому необхідність у втручанні адміністративного суду зменшуватиметься.1.2. Проблемам визначення поняття та структури правового статусу приділяється неабияка увага як у загальній теорії права, так і у галузевих науках. Але, попри певну дослідженість питання, фахівці й досі не дійшли єдиної точки зору з цього приводу [12].Етимологічно слово “статус” тотожно поняттю “становище” (“стан”) когось чи чогось [13 с. 355]. При цьому статус суб'єкта являє собою насамперед певну сукупність його соціальних можливостей, обсяг і характер яких залежать від тієї ролі, соціальної функції, що виконується ним у суспільстві. Тому з метою найбільш повного осмислення сутності статусу суду звернемося до з’ясування його соціальної ролі.Відомий соціолог І.С. Кон визначає роль як функцію, “нормативно схвалений зразок поведінки, яка очікується від кожного, хто займає дану позицію” [14,с. 23]. Виконання будь-якої соціальної ролі припускає наявність у суб'єкта необхідних, нормативно оформлених можливостей, що і визначають зміст його статусу. Саме від набору, сукупності тих можливостей, що надані конкретному суб’єктові (або групі суб’єктів), і визначається його статус, становище в соціальній системі, що індивідуалізується певними ознаками, специфічними для даної системи. Тому можна зробити висновок про те, що роль — це динамічний аспект статусу. Отже, статус визначає міру специфічних очікувань (експектаціі), що звернені до суб’єкта, який займає певну позицію в системі соціальних відносин. Таким чином, сутність поняття “статус” для всіх суб'єктів тотожна і виражає те, що властиво цілому ряду чи роду явищ, а саме — міру свободи, певну можливість поведінки конкретного суб’єкта або соціальної групи. Тобто “статус” передбачає соціально-типові аспекти поведінки. Тому відрізнити статус одного суб'єкта від статусу іншого можливо через з'ясування його місця в системі соціальних відносин шляхом визначення тієї “міри свободи, певної можливості поведінки”. Ефективне здійснення цієї соціальної функції передбачає надання суду певних можливостей, що одержали нормативне закріплення. Сукупність таких можливостей і становить зміст правового статусу. Правовим він називається тому, що йдеться не про загальне соціальне становище суду в суспільстві, а про правове чи юридичне його визначення. Поняття „статус" включає в себе те стабільне, засадниче у правовому стані суб'єкта, яке разом із правосуб'єктністю містить також певне коло основних прав та обов'язків. Конкретні ж права та обов'язки відображують специфіку реального правового положення особи, яке пов'язане більш з наявністю тих чи інших юридичних фактів, а не основи загального положення суб'єкта у даній правовій системі.Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html В теорії права відсутня єдність думок щодо сутності та змісту правосуб'єктності. Одні дослідники (С.М. Братусь, О.В. Венедиктов [33], С.Ф. Кечек’ян [34], О.К.Сергун [35], Ю.К. Толстой [36] та ін.) в своїх дослідженнях ототожнюють дане правове явище із правоздатністю, оскільки, на їх думку, для розмежування цих понять немає ні теоретичних, ні практичних підстав. Разом з тим А.К. Сергун не заперечує самостійного існування правосуб'єктності як виключно теоретичного поняття [37, с. 90, 91]. Протилежної точки зору дотримуються С.С. Алексєєв [38], А.А. Гатінян [39], О.В. Міцкевич , В.Д. Перевалов [40], які справедливо вважають, що поняття “правоздатність” і “правосуб'єктність” відмінні, але разом з тим учені ототожнюють правосуб'єктність із сукупністю прав та обов'язків, що, але такий зміст має інше правове явище — правовий статус [41]. Подібне розуміння сутності правосуб'єктності може призвести до ототожнення понять “правовий статус” і “правосуб'єктність”. Насправді ж кожне із зазначених понять є самостійним правовим явищем, а відтак, має власний, відмінний зміст. В.Д. Перевалов, визнаючи змістовну відмінність цих правових явищ, висловлює плідну думку, згідно з якою загальним для всіх суб'єктів права будуть не права й обов'язки, а властивість володіння ними, тобто правосуб'єктність [42, с. 56]. При цьому автор акцентує на тому, що категорія “властивість” не дає повного уявлення про правосуб'єктність з погляду спеціальних правових понять, у результаті чого він визначає правосуб'єктність як систему особливих правовідносин На думку деяких авторів, позиція щодо ототожнення правосуб'єктності і правовідносин є не спірною. Правовідносини являють собою “особливу форму соціальної взаємодії, учасники якої мають взаємні, кореспондуючі права й обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів…”. Юридична специфіка цього поняття, серед інших ознак, вирізняється такими обставинами: учасниками правовідносин можуть бути лише суб'єкти права, тобто особи, наділені певною правосуб'єктністю; для них характерний специфічний зв'язок сторін у формі взаємних прав та обов'язків. Структуру поняття становлять суб'єкти (фізичні і юридичні особи), об'єкти (матеріальні і нематеріальні блага) і зміст, що являє собою, з одного боку (в матеріальному аспекті), дозволену поведінку зобов'язаної особи, а з іншого (в юридичному аспекті) — суб'єктивні права і юридичні обов'язки [43, с. 32]. Таким чином, можливо визначити правосуб'єктність як своєрідні правовідносини, де однією із сторін виступає індивід, властивостям якого надається юридичне значення, а іншою — держава, яка шляхом закріплення в законодавстві, визнає ці якості юридично значущими. Але такі відносини не є правовідносинами в їх власному розумінні. Правосуб’єктність, що виникає в результаті законодавчого закріплення певних властивостей індивіда, характеризує якість лише однієї сторони. Щодо співвідношення правового статусу і правосуб'єктності плідну думку висловив О.В. Петришин, згідно з якою “зміст правового статусу не стільки виражає, скільки обумовлює зміст правосуб'єктності індивіда чи організації” Правосуб'єктність необхідно визначити та дослідити як автономне юридичне поняття, що можливо шляхом виділення фундаментальної, домінуючої властивості, яка обумовлює всі інші його характеристики. Пізнати зміст будь-якого правового явища можливо тільки через пізнання його сутності, що виступає його ядром, більш стійким і концентрованим утворенням. [44, с. 280, 281].Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlФункції визначались у науковій літературі як юридично необхідні види діяльності [61, с.1], як комплекс взаємопов’язаних організаційно-правових впливів органу, кожного структурного підрозділу, який слугує напрямком для досягнення мети, поставленої перед системою управління [62, с.43]. Пропонувалася й ширша характеристика функцій органу як складових частин змісту його діяльності, які відображені у встановлених для органу завданнях щодо забезпечення життєво важливих потреб керованого об’єкта і здійснюються структурними підрозділами (і посадовими особами) органу через реалізацію покладених на них повноважень [63, с.64]. Тобто функції – це основні взаємопов’язані напрямки діяльності, які реалізуються як органом в цілому, так і його структурними підрозділами, посадовими особами і службовцями для досягнення загальної мети. Функціям властиві безперервність і постійність, необумовленість конкретними подіями і діями.Однією із ключових проблем концепції функцій судів загальної юрисдикції є проблема їхньої класифікації. Умовно можна виділити два основні напрямки дослідження зазначеної проблеми: визначення критеріїв класифікації функцій судів загальної юрисдикції та їхню систематизацію й загальну характеристику. Важливість дослідження критеріїв класифікації судів загальної юрисдикції, їхня загальна характеристика та систематизація обумовлюється тим, що дає комплексне та цілісне уявлення про багатоманітність і різноплановість діяльності судів загальної юрисдикції. Адже аналіз наукової юридичної літератури дозволяє зробити висновок, що функції судів загальної юрисдикції доволі часто розглядаються вітчизняними та зарубіжними вченими односторонньо, як спрощений перелік цих функцій, а подекуди зводяться до констатації однієї загальної, генеральної функції –правосуддя.Проаналізовані нормативно-правові положення Конституції України та Закону України “Про судоустрій України” щодо функцій судів загальної юрисдикції не є унікальними для світової конституційної теорії. “Лаконічність” їхнього змісту можна пояснити множиною чинників: підвищеною динамічністю законодавства про судочинство; питомою вагою підзаконних нормативно-правових актів, що деталізують окремі функції судів загальної юрисдикції; певною роллю узагальнення судової практики при здійсненні тієї або іншої функції судів загальної юрисдикції; відсутністю цілісної та завершеної національної теорії функцій судів загальної юрисдикції тощо.Одні із перших у незалежній Україні це питання почали досліджувати В. Ф. Мелащенко, О. В. Городецький, В. Я. Тацій, Ю. М. Грошовий, І. Є. Марочкін, О. Г. Мурашин та інші правознавці. Висновки і положення їхніх досліджень на сьогодні складають основу національної концепції функцій судової влади загалом.Так, В. Ф. Мелащенко констатував, що суди здійснюють свої функції у формі конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства [64, с. 121-122]. Пізніше ці положення знайшли своє закріплення в Конституції України 1996 р.О. В. Городецький писав, що основними функціями загальних судів є охорона від посягань на: конституційний лад України, соціально-економічні, політичні і особисті права й свободи громадян, права і законні інтереси юридичних осіб [65, с. 583;].Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlЗавдання адміністративного судочинства закріплені в статті 2 КАС та представляють захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Публічно-правові відносини, як наукова категорія, з’явилися не так давно, і, зокрема, у зв’язку з визнанням існування більш загальної категорії – публічне право. Характерним для публічного права є формування та використання владних відносин, за яких норми приймаються і реалізуються за принципом “команда-виконання”. Суб’єкт прийняття обов’язкових рішень не зв’язаний згодою сторони, якій вони адресовані. Більше того, публічні правовідносини виникають, зазвичай, всупереч бажанню іншої сторони. По-друге, суб’єкти публічного права є жорстко зв’язаними законами, сфера їх діяльності окреслена правовими рамками. Суб’єкти публічного права мають право діяти на свій розсуд у встановлених межах повноважень. Тут діє принцип, протилежний принципу приватного права. “Можна тільки те, що дозволено” і має місце закритий перелік повноважень. По-третє, для правового регулювання у публічній сфері характерним є позитивне зобов’язування, тобто покладення на суб’єктів публічного права обов’язку діяти в певному напрямку для досягнення тієї чи іншої мети. Це зобов’язування може бути як загально-нормативним, так і мати значення конкретного припису. По-четверте, досить часто імперативний метод проявляється у забороні певних дій. Норми-заборони окреслюють сферу неправомірної поведінки, застерігаючи суб’єктів від неї. Отже, публічне право – це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність держави як публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, кримінальне переслідування правопорушників, кримінальна та адміністративна відповідальність тощо – інститути, що побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і підпорядкування, на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний порядок, порядок “влади-підпорядкування”, у відповідності з яким особи, що мають владу, вправі однобічно та безпосередньо, без будь-яких додаткових рішень інших інстанцій, визначати поведінку інших осіб і вся система владно-примусових установ повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів влади, а всі інші особи – їм підкорятися. Звідси – і всі інші принципи публічного права: різниця у правовому статусі осіб, ієрархічність становища і різний обсяг владних повноважень у владних осіб тощо. Публічне право – це сукупність правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему, яка з метою урегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за участю держави, а також між суб'єктами, які є фігурантами держави або знаходяться у відносинах влади і підкорення. [75] Частина 2 статті 2 КАС визначає які рішення, дії чи бездіяльність суб` єктів владних повноважень можуть бути оскаржені до адміністративних судів. Частиною 3 цієї статті встановлено перелік обставин, які підлягають перевірці з боку суду у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. Із наведеного у нормі переліку можна виокремити ті, що є критеріями законності актів, дій (бездіяльності), що оскаржуються: чи грунтується правовий акт на законі, прийнятий уповноваженою особою, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, а також з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення. Іншою групою обставин, що є предметом перевірки суду, є питання обґрунтованості рішень, дій чи бездіяльності: чи обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) прийнято акт, вчинено дію.Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html До нього належать положення, які визначають порядок утворення і структуру органу, порядок встановлення посади, а також порядок призначення до складу органу і заміщення відповідної посади. [86] Оскільки адміністративний суд є органом судової влади, то всі організаційні елементи його адміністративно-правового статусу закріплені у відповідних законах.(Закони України „Про судоустрій” та „Про статус суддів”, Укази Президента «Про кількість суддів Апеляційного суду України», Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду України» та «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів». Щодо відповідальності то вона також є складовою адміністративно-правового статусу державного органу. Враховуючи той факт, що відповідальність в адміністративному праві носить персоніфікований характер, доречно визначати відповідальність судді, але це не входить в тему дослідження. Тому вважаємо за доцільне визнати структуру адміністративно-правового статусу адміністративного суду в Україні як сукупність трьох елементів: цільового блоку (функції і завдання), організаційного блоку та компетенції суду. ^ 2.1«Единство судебной системы должно порождать и единство понятий, которые определяют относимость тех или иных дел различным судам»Гребенцов А.М.У юридичній науці завжди надавалась велика увага питанню про повноваження державних органів. За минулі роки намітилися два підходи до його рішення. Один з них трактує повноваження органів як владні - це їх неодмінний і найважливіший атрибут. Кожен орган діє від імені держави, наділений владними повноваженнями, здійснюваними на основі законів і інших правових актів, і видає обов'язкові для виконання правові акти. Владні повноваження забезпечуються різними методами, включаючи і державний примус. Для іншого підходу до вирішення даної проблеми характерне те або інше визнання повноважень органів як складового елементу їх компетенції або функцій. На думку деяких вчених, компетенція органів визначається шляхом вказівки на управлінські функції (використання інформації, прогнозування, організація, регулювання, керівництво, координація, стимулювання, планування, контроль), які покладені на орган в тій або іншій сфері суспільного життя і стосовно певних керованих об'єктів [87]. Термін "компетенція" - зовсім не винахід наших днів. Згідно словнику Webster, він виникає в 1596 році. Проте тільки в останні десятиліття значення цього поняття і його вплив на управління і освіту стало постійно зростати[88]. Походить термін «компетенція» від латинського «competentia», що означає ведення, здатність, приналежність по праву, і звичайно використовується в двох значеннях: 1) для визначення кола питань, в яких суб'єкт володіє пізнаннями (використовується в об'єктивному (або фактичному) значенні при позначенні ведення, компетентності суб'єкта); 2) для визначення кола повноважень, якими наділений суб'єкт (уживається у формальному (або юридичному) значенні при характеристиці прав і обов'язків суб'єкта)[89].Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html З метою вирішення названих проблем існує процесуальний інститут підвідомчості, який покликаний розмежувати компетенцію судів і створити особі, що має намір звернутися за судовим захистом своїх прав, умови для вибору належного суду. Підвідомчість, таким чином, дозволяє визначити, яка гілка судової влади володіє юрисдикцією відносно конкретного спору. Численні приклади з практики застосування процесуального законодавства показують, що питання щодо встановлення ефективного механізму розподілу повноважень між судовими органами по розгляду окремих категорій справ не втрачають своєї актуальності і продовжують активно обговорюватися ученими, юристами-практиками і суддями. Особливої актуальності вирішення цього питання ні буває в контексті оновлення процесуального законодавства і доповнення його новою галуззю адміністративно процесуального законодавства. Проте не слід забувати, що інститут підвідомчості має міжгалузевий характер, іншими словами знаходиться як би над галузями процесуального права, оскільки встановлює ті критерії, за допомогою яких визначається, за правилами якого судочинства і судом якої гілки судової системи повинна вирішуватись справа. У процесуальній літературі немає загальновизнаного визначення підвідомчості. Ряд авторів (Ю.К. Осипов, В.Ф. Тараненко, М.К. Треушников) визначає підвідомчість як предметну компетенцію державних і суспільних органів з вирішення різних правових питань. На думку інших учених (Н.И. Авдєєнко, В.Н. Лабутін, В.А. Мусин), ототожнювати поняття "компетенція" і "підвідомчість" не можна по наступних міркуваннях. Компетенція є властивістю юрисдикційного органу. Вона встановлює сукупність прав і обов'язків правозастосовуючого органу з вирішення певного кола справ. Підвідомчість - це властивість даного спору. Вона визначає коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції відповідного правозастосовуючого органу[116] Сам термін «підвідомчість» походить від слова «відомство», тобто установа або сукупність установ, які обслуговують яку-небудь область державного управління. У дореволюційному процесуальному законодавстві інститут підвідомчості як такий не існував. Був схожий інститут відомства, що визначав коло справ, які підлягали розгляду в тому або іншому органі[117]Правове поняття "підвідомчість" походить від дієслова "відати" і означає предметну компетенцію судів, арбітражних судів, третейських судів, органів нотаріату, органів по розгляду і вирішенню трудових спорів і інших правових питань[118]Поняття "підвідомчість" може мати і інші значення: а) передумова права на пред'явлення позову; б) правовий інститут, тобто сукупність правових норм, розташованих в різних галузях права (цивільного, адміністративного, трудового, сімейного, процесуального та ін.), які встановлюють ту або іншу форму захисту суб'єктивного права.[119] Вперше термін «підвідомчість» у вітчизняному законодавстві був введений в 1923 році. У «Правилах о производстве дел в Высшей арбитражной комиссии при Совете труда и обороны и местных арбитражных комиссиях» в статті 4 наголошувалося, що місцеві арбітражні комісії розв` язують підвідомчі їм справи в судовій присутності[117]. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html Друга відмінна риса юрисдикції Міжнародного суду пов'язана з відсутністю на міжнародній арені якої-небудь єдиної судової системи, в яку б входив даний суд. Тоді як на національному рівні питання юрисдикції зводяться звичайно до визначення підсудності якому-небудь суду конкретної спори, відносно юрисдикції Міжнародного суду йдеться скоріше про підвідомчість. Крім того, на національному рівні не часто зустрічаються ситуації, в яких жоден з національних судів не має в своєму розпорядженні юрисдикції. Частіше буває, що декілька судів мають юрисдикцію по одному і тому же спору. На міжнародній арені, навпаки, як правило, тільки один суд має юрисдикцію по конкретному спору. Тому в даній ситуації встає питання не про те, який саме суд має в своєму розпорядженні юрисдикцію, а, швидше, чи має взагалі який-небудь суд юрисдикцію відносно спору. "Питання про юрисдикцію національного суду звичайно на практиці не підіймається, оскільки позов подається, як правило, в компетентний суд. Проте в національній судовій системі завжди існує суд, що має юрисдикцію..."[132]. Таким чином, відмінності між національними і міжнародними судами очевидні. Як відзначає Ш. Розенне, на міжнародній арені не існує "ієрархії судів з певною юрисдикцією", а має місце "...неупорядоченное безліч судів, які не утворюють якої-небудь системи і кожний з яких має в своєму розпорядженні юрисдикцію в об'ємі, визначеному в його засновницькому акті, а значить, встановленому угодою держав"[133]. Оскільки національне право звичайно прагне гарантувати, що у кожному випадку який-небудь суд в державі матиме юрисдикцію, то позивач, якому було відмовлено в задоволені позову на підставі відсутності юрисдикції в одному суді, може знову подати позов, але вже в компетентний суд. Тому відповідачу немає особливого значення висувати заперечення проти юрисдикції суду, оскільки спір, раніше або пізніше, буде вирішена по суті відповідним судом. У випадку ж з Міжнародним судом питання про юрисдикцію має фундаментальне значення, оскільки вдале заперечення проти юрисдикції зробить неможливим винесення Судом рішення по суті[131]. По різних критеріях юрисдикцію можна класифікувати на кримінальну, адміністративну і цивільну; спірну і безспірну юрисдикцію; державну і недержавну юрисдикцію; судову юрисдикцію і несудову[129]. Юрисдикцію не можна ототожнювати ані з правосуддям, ані з судовою діяльністю в цілому, оскільки подібна конструкція означало б розгляд частини замість цілого. Юрисдикційну діяльність здійснюють різні суб'єкти, яким чинне законодавство надає юрисдикційні повноваження. Ці суб'єкти не створюють в процесі своєї діяльності правових норм, а застосовують процесуальні норми до конкретних фактів[134].