Кіровоградська обласна бібліотека для дітей ім.А.П.ГайдараВідділ бібліографії та краєзнавстваРеферат«Пам’ятники нашого міста»Матвієнко Л.В. – завідуюча відділом бібліографії та краєзнавства. Історію пишуть не лише в книгах. Найбільш значимі події знаходять своє відображення у пам’ятниках, пам’ятних знаках, обелісках, меморіальних дошках. Щодо поняття «пам’ятник», - це скульптурний або архітектурний твір, встановлений на знак шани до особи або увічнення видатної події, найчастіше у вигляді статуї, скульптурної групи, обеліска, будівлі. Різновидами пам’ятників є монумент і надгробок. Звичай встановлювати пам’ятники на честь героїв або громадських діячів існував у країнах стародавнього Сходу, Греції та Римі. Першим всесвітньовідомим пам’ятником, про який збереглися дані, та він сам, є скульптурна група «Тирановбивці Гармодій і Арістогітен».Її у 477 році до н. е. створили давньогрецькі скульптори Крітій та Несіот. У другій половині II ст. н. е. у Римі виготовлено кінну скульптуру імператора і філософа Марка Аврелія. У Росії пам’ятники почали встановлювати у 18 ст. Першим із них була кінна статуя Петру 1 у Петербурзі. Створив його знаменитий французький скульптор Е. Фальконе. Він працював над створенням цього шедевра світового рівня 12 років і виїхав із Росії не дочекавшись відкриття пам’ятника у 1782 р. Своєрідним символом Москви став пам’ятник Мініну і Пожарському, створений скульптором І. Мартосом у 1804 – 1818 р.р. Про автора слід сказати окремо. Іван Петрович Мартос – українець за походженням, родом із Чернігівщини, художню освіту здобував у Петербурзі та Римі. Крім згаданого пам’ятника, скульптор створив багато справжніх перлин монументального мистецтва. Серед них пам’ятники А. Е. Рішельє в Одесі та М. В. Ломоносову в Архангельську . До речі, повне ім’я Рішельє – герцог Арман Емануель дю Плессі де Франсак. Він посів почесне місце в історії трьох країн – Франції, Росії, України.Пам’ятник Рішельє – перший в Україні. Встановлений він у 1828 р. До його створення мають безпосереднє відношення жителі колишнього Єлисаветграда. На знак глибокої поваги за надану місту допомогу під час епідемії чуми у 1812 році, коли губернатор Херсонської губернії Рішельє особисто відвідав Єлисаветград, мешканці міста над Інгулом пожертвували на спорудження пам’ятника герцогу в Одесі значну суму грошей. 100 карбованців зібрали єлисаветградці на спорудження пам’ятника М.В. Ломоносову. До видатних пам’ятників світового зразка слід віднести монументи Василя Демут – Малиновського і Петра Клодта «Князь Володимир» (1850 – 1853 рр.) у Києві та Михайла Микешина « Богдан Хмельницький » (1879 – 1888 рр.) - також у столиці.Історична спадщина Кіровоградщини увічнена більше, ніж у п’яти тисячах пам’ятників і пам’ятних місць ( у тому числі: історії, мистецтва – 2400; архітектури – 470; археології – 2140). За останні 20 років на території області споруджено більше 40 пам’яток, пам’ятників та пам’ятних знаків.^ Пам’ятники нашого міста умовно можна поділити на такі, що відображають: -розвиток науки, культури, видатних діячів літератури та мистецтва -історію нашого краю. -боротьбу земляків проти фашистських загарбників -соціальні та екологічні трагедіїФеномен Єлисаветграда полягає в тому, що, мабуть, жодне повітове місто в Росії не дало на рубежі Х1Х - ХХ століть такої кількості талантів. Тут народилися, виросли або перебували чи творили: музиканти: Фелікс Блюменфельд, Кароль Шимановський, Генріх Нейгауз, Ксенія Ерделі, віртуоз М. Ельман, майбутній голлівудський композитор Косма; математик М. Чеботарьов; біологи: брати Завадовські та Фауст Нікітін; конструктор легендарних «Катюш» Георгій Лангемак; політики: Троцький та Зінов’єв; письменники: Юрій Олеша, Ярослав Івашкевич, Дон Амінадо, Віктор Ардов, Юхим Дорош, відомий славіст Віктор Григорович; хіміки: Мозес Гомберг та Моїз Гайсинський; фізики: Давид Талмуд, Борис Гессен, Ігор Тамм; філософ – богослов Георгій Флоровський; відомі театральні діячі: І. Карпенко – Карий (Тобілевич), М. Садовський, М.Кропивницький, М. Саксаганський, М. Заньковецька. Всі вони достойні того, щоб про них пам’ятали нащадки. Однак, пам’ять лише деяких з них увічнена в нашому місті.Першим пам’ятником Єлисаветграда був надгробок видатному вченому – славісту, професору В. І. Григоровичу. На початку 1876р. Віктор Іванович Григорович приїздить до Єлисаветграда і поселяється у невеликій квартирі на Биковій, переповненій книгами і рукописами. Він багато працює, здійснює поїздки по навколишніх селах, записує народні пісні і сказання, по зернині збирає історичний фольклор, читає лекції. Тісно подружився з викладачем реального училища Володимиром Миколайовичем Ястребовим, місцевим етнографом. 31 грудня 1876р. В. І. Григорович раптово помер. Тисячі єлисаветградців з усіх кінців міста йшли прощатися з славнозвісним вченим. А потім більш як півтори тисячі чоловік добровільно пожертвували свої кошти (близько 500 крб.) для спорудження пам’ятника талановитому професору, вченому – славісту, який був відкритий у 1892 році на Петропавлівському цвинтарі.^ З дореволюційних часів у місті зберігся лише цей пам’ятник історії, (не рахуючи архітектурних та археологічних). Всі інші, що є у місті, встановлені після 1917р. Сьогодні маємо аж два пам’ятника Григоровичу у м. Кіровограді: один, (біля бувшого реального училища – машинобудівного технікуму – технікуму Кіровоградського національного технічного університету) насправді є імітацією, де використана лише одна деталь від оригіналу – плінт у вигляді різьблених із мармуру фоліантів; все інше – бюст (копія) та постамент (зовсім інший) – новоробні. Сам же оригінал пам’ятника, про що мало хто знає, перебуває на Рівненському кладовищі у занедбаному стані. Рівненський цвинтар – уже третє місце його перебування. Спочатку був Петропавлівський цвинтар, потім – Биківський. Це був перший і тривалий час єдиний в Росії громадський пам’ятник, споруджений не імператору чи полководцю, не письменнику чи поету, а Просвітителю, ученому – гуманісту. Пам’ятник безкоштовно погодився виконати відомий український скульптор Борис Едуардас (1860 – 1907). Зібрані кошти пішли на оплату праці робітників та доставку пам’ятника в Єлисаветград. Виникає питання: невже легко було понад 100 років тому організувати збір коштів, спорудити пам’ятник, аніж сьогодні привести його в належний вигляд.Чільне місце в історії української культури займає Т.Г.Шевченко. Поява нових пам’ятників великому поету – свідчення поваги і любові до співця українського народу, висоти і сили його духу. Встановлені вони в м. Олександрії( 1990р) і Знам’янці – погруддя (1994). Скульптор – А. Ю. Мацієвський. 24 грудня 1982 р. згідно рішення облвиконкому № 1036 від 26.Х.1982 у м. Кіровограді в урочистій обстановці було відкрито пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Скульптори: М. Вронський, А. Мацієвський, архітектор А. Губенко. Пам’ятник створено у вигляді бронзової скульптури в повний зріст. Постамент з червоного граніту. На ньому напис: « Т. Г. Шевченко». Цей пам’ятник споруджено на тому місці, де в роки війни знемагали військополонені. Кріпак з кріпаків, геній із геніїв, це він дочасно віддав своє життя, аби неправда і сваволля, кривда і глум над чесною людиною ніколи не приходили на нашу землю. Так наше місто вшанувало пам’ять геніального поета України, який ще в дитинстві побував на берегах Інгулу, про що залишив згадку у своїх безсмертних творах. Але чи багато людей знають,чому саме у нашому місті встановлено бронзову скульптуру Кобзаря ? Хоча творчість поета приходить до нас із раннього дитинства, далеко не всім відомі оті два десятки рядків із «Наймички», де йдеться про мандри малого Тараса землею кіровоградською. А тому десь поблизу пам’ятника бачиться гранітна пам’ятна дошка або знак на якому були б вибиті слова Тараса з названої повісті. Чи напис про те, коли і за яких обставин побував поет у нашому місті.^ Наше місто має давні традиції вшанування пам’яті О. С. Пушкіна, російського поета. На честь 100 – ліття з дня його народження (1899) городяни заснували пушкінське училище. Зараз у цьому будинку гарної архітектури працює школа №7. До 200 – річчя від дня народження О. С. Пушкіна (1999) на будинку відкрита меморіальна дошка з барельєфом Пушкіна ( автор – Аркадій Мацієвський ). По дорозі з Кам’янки на Кишинів у березні 1821року та в серпні 1824року Пушкін зупинявся в Єлисаветграді. Зовсім ненадовго – змінити коней, переночувати. А через сто шістдесят років повернувся сюди назавжди. Прийшов у бронзі і граніті – в червні 1980 р. біля педагогічного університету поставлено бюст поету (згідно рішення Кіровоградської міської Ради народних депутатів ). Автори пам’ятника – кіровоградський скульптор А. Мацієвський, архітектор А. Губенко. Він відлитий майстром – гальваніком Іллею Трембачем. Пам’ятник постає перед нами у вигляді окованого кутою міддю погруддя на постаменті. Постамент круглої форми, виготовлений із червоного полірованого граніту. Навряд чи якась інша споруда в нашому місті має таку дивовижну біографію, як та, що її займає обласна санітарно – епідеміологічна станція (на Биковій). На цьому місці, як свідчить меморіальна дошка на фасаді, у першій половині Х1Х ст. знаходилась ^ Єлисаветградська кінно – поштова станція, на якій зупинялися російський поет Олександр Пушкін (у 1821 та 1824 роках) та польський поет Адам Міцкевич (у лютому 1825року). (Меморіальна дошка встановлена згідно рішення виконкому обласної Ради депутатів трудящих № 1774). Про перебування у нашому місті двох великих поетів відомо давно, несподіванка – в іншому: первісне призначення будівлі.^ Її спорудили як «боргову тюрму». Неофіційно такі в’язниці називали «ямами», про них часто згадується у творах Ф. Достоєвського та О. Островського. Люди тут сиділи не за злочини, а виключно за борги. Кредитор зобов’язувався ув’язненого «годувати і не калічити». Єлисаветградська «яма» проіснувала до 1905р., потім в ній розмістили політичну тюрму. В 1939році у цій будівлі розмістили обласну санітарну епідеміологічну станцію. Меморіальні дошки в різних місцях Кіровограда встановлені також на честь поетів та письменників Володимира Сосюри, Євгена Маланюка, Володимира Винниченка, Юрія Яновського, Олени Журливої. В 1999 році на честь 60 – річчя літературного об’єднання «Степ» на фасаді колишнього приміщення редакції «Кіровоградська правда», де започаткувало свою діяльність це об’єднання, і де в різний час виступали Олесь Гончар, Василь Симоненко, Михайло Стельмах та інші, відкрито чудову меморіальну дошку. Багата і щедра земля Єлисаветградщини, яка зберегла ще дух запорозької вольниці, стала тією колискою, у якій виплекався видатний діяч української культури, один із зачинателів українського професіонального театру Марко Лукич Кропивницький. Життя він прожив довге і багате на події. Змалечку зростав серед народу, з юнацьких літ жив народними стражданнями й болями, надіями і сподіваннями. Мандрування селами і містечками, спілкування з селянами, ремісниками, зустрічі з чумаками давали змогу майбутньому драматургові добре вивчити життя народу, полюбити назавжди його співучу мову, щиру й тужливу пісню. І завжди поруч з ним був театр.^ Пам’ятник драматургу і актору М. Л. Кропивницькому споруджено в 1968році. Скульптор – Е. Кунцевич. Він розташований біля будинку театру ім. Кропивницького, який також є пам’ятником архітектури і має державне значення. Зараз будинок театру на реставрації. Пам’ятник М. Л. Кропивницькому являє собою гранітну вертикальну стелу, нижня частина якої відполірована, а у верхній, - необробленій, в техніці високого рельєфу виконаний портрет Кропивницького. На фасадній стороні напис: «Марко Лукич Кропивницький. 1840 – 1910 роки».^ Меморіальна дошка є також на будинку по вулиці Тобілевича,16, де жив І. К. Тобілевич (Карпенко – Карий). З 1871 по 1883рр. в м. Єлисаветграді жив корифей українського театру, видатний письменник – драматург І. К. Тобілевич (Карпенко – Карий). Будинок Тобілевичів став своєрідним центром тодішнього театрального і громадського життя. Тепер у будинку І. К. Тобілевича знаходиться бібліотека, яка носить його ім’я. В 1960році на фасаді, біля входу, згідно рішення виконкому міської Ради депутатів трудящих від 1959р. встановлена меморіальна дошка, виготовлена Кіровоградськими художньо – виробничими майстернями. Напис на меморіальній дошці: «В цьому будинку жив з 1871по1883рр. корифей українського театру, видатний письменник – драматург І. К. Тобілевич (Карпенко – Карий). Тут він написав свою першу п’єсу «Бурлаки». Сьогодні ім’я ^ Кароля Шимановського, другого після Шопена в ряду найвидатніших польських композиторів, відоме в Польщі кожній людині. «Шимановський був поляком за походженням, російським підданим, вітчизною якого була Україна… Україна для Шимановського – це насамперед родинний дім, те, що прийнято називати «малою вітчизною», - відмітила дослідниця життя і творчості Шимановського Тереза Хилінська. Родинний дім – це і рідна Тимошівка – мальовниче село поблизу Кам’янки, де за словами самого Шимановського, він «купався у натхненні», це і провінційний Єлисаветград: реальне училище, де юний Кароль отримав свідоцтво про освіту; жіноча гімназія, в залі якої він грав власні, щойно написані твори; будинок на вулиці Гоголя, що став у 1917 – 1918 роках останнім притулком перед від’їздом до Польщі. Не за власним бажанням 37-річний композитор залишав Україну назавжди. На приміщенні старого корпусу педагогічного університету імені В.Винниченка відкрито меморіальну дошку Г.Нейгаузу та К. Шимановському, де свого часу вони проводили цикл лекцій та концертів. Автори: А. Мацієвський та В. Френчко. А в 1964 році на будинку, в якому проживав польський композитор і піаніст Кароль Шимановський, згідно рішення облвиконкому обласної Ради за №28 встановлено меморіальну дошку з барельєфним портретом композитору. Архітектор будинку невідомий. Меморіальна дошка виготовлена Кіровоградськими художньо – виробничими майстернями.Українською і польською мовою напис: «У цьому будинку у1897 – 1919 рр. жив і працював видатний польський композитор Кароль Шимановський». А на одному з будинків вулиці Калініна, що в обласному центрі, встановлено меморіальну дошку на честь Генріха Нейгауза. Напис свідчить, що саме тут він народився 12 квітня 1888 року. В цьому будинку пройшли юні роки Генріха Густавовича. Варто сказати, що сім’я Нейгаузів була справді «хвора музикою». Густав Вільгельмович – глава сім’ї, закінчив свого часу Кельнську консерваторію (Німеччина), очолював Єлисаветградську музичну школу. Мати теж належала до музично обдарованих людей. Родичами Нейгаузів були польський композитор К. Шимановський і талановитий диригент Ф. Блуменфельд. З 1919 по1922 рік Нейгауз працював у Києві. Саме тут започаткувалась його міцна дружба з Борисом Пастернаком – письменником великої і трагічної долі. Генріху Густавовичу – Гаррі, як називали його друзі, - Пастернак присвятив такі рядки: Вам в дар баллада эта, Гарри, Воображенья произвол Не тронул строк о Вашем даре: Я видел всё, что в них привёл. Запомню и не разбазарю Метель полночных матиол, Концерт и парк на крутояре, Подвижный Днепр, ночной Подол.^ Пам’ятний знак на честь Ференца Ліста (вул.. Шевченка, 34). Ференц Ліст (1811 – 1886рр.) – видатний угорський композитор, піаніст, диригент, перший президент Академії музики в Будапешті. В 1847 р. виступав з концертами в м. Єлисаветграді. В 1968 році, згідно рішення облвиконкому № 379 від 9 серпня 1978р. на будинку, який споруджений на місці, де раніше розміщався літній театр, встановлена меморіальна дошка. Дошка – мармурова. Зліва – горельєфне (горельєф – скульптурний твір, у якому зображення виступає над площиною фону більше як на половину свого об’єму) зображення портрету Ф. Ліста, справа – напис: «У вересні 1847 р. в літньому театрі, який стояв на цьому місці, виступав видатний угорський композитор і піаніст Ференц Ліст». На жаль, у наші дні вандали понівечили цю меморіальну дошку.На будинку, в якому колись знаходилася Єлисаветградська класична гімназія, відкрито дві меморіальні дошки: академіка, видатного фахівця з теоретичної фізики І. Тамма та конструктора реактивних снарядів до легендарних «Катюш» Г. Є. Лангемака. Вони закінчили її відповідно у 1913 та 1916 роках. Різна доля спіткала цих людей.Ігор Євгенович Тамм став академіком, фізиком, знаним в усьому світі, лауреатом Нобелівської премії та двох Ленінських премій, Героєм Соціалістичної Праці, керував великими науковими колективами. Саме про нього слова його учня , іншого академіка – А. Д. Сахарова: «У мене були два взірці – мій батько та академік Тамм».^ Георгія Еріховича Лангемака було заарештовано і розстріляно в 1938 році і лише у 1991році йому посмертно присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці.Більше як 150 письменників народилося на Кіровоградщині. Як вам уже відомо, Биківською і Пермською вулицями розпочинався Єлисаветград. Проте, волею долі, Биковій ще раз судилося зіграти помітну роль в історії міста. В останній чверті Х1Х століття Бикова стає духовним центром Єлисаветграда і колискою української культури. Більше десятиліття тут проживав І. Карпенко – Карий. Будинок письменника, що зберігся й досі, пам’ятає бурхливі зібрання народовольчого гуртка української інтелігенції, членами котрого були О. Русов, О.Тарковський, П. Михалевич. Тут жила Софія Русова.Тут відбувалися репетиції аматорських вистав, певний час жив, а потім часто зупинявся Марко Кропивницький. В цьому будинку виростали тоді учні реального училища Микола Садовський, П. Саксаганський, квартирував їх однокласник П. Чикаленко. Молодий Тобілевич, спускаючись до кладки на Інгулі, щодня проходили повз будинок, де підростав майбутній учень Єлисаветградської класичної гімназії, Володимир Винниченко. Бикова згодом буде і місцем дії цілого ряду оповідань цього талановитого письменника. А ще за кілька років район Бикової на десять років стане домівкою для представників нового покоління – Євгена Маланюка, а потім – Юрія Яновського. Є щось символічне в тому, що Є. Маланюк, ніби прибравши естафету у Садовського, Саксаганського, Чикаленка, Винниченка відміряв свої кроки і роки до кладки на Інгулі, до реального училища, до літератури. Незадовго до смерті поета (1968р. Нью – Йорк) той шлях дитинства та юності, - «Спогад той, що не доснився й досі,» відгукнувся віршованими рядками: …Прокинся лиш. Хіба це не знайоме? Не Сугоклея? Не висохлий Інгул?^ То чи не пора увічнити пам’ять всесвітньовідомих діячів в цьому районі, на цій унікальній вулиці хоча б пам’ятним знаком?Неоднозначною, складною та, до певної міри, либонь і досі нерозгаданою особистістю був наш земляк ^ Володимир Винниченко (1880 – 1951рр.). Відомий літератор М. Жулинський охарактеризував В.Винниченка як «художника, розіп’ятого на хресті політики». З молодих літ доля його склалася непросто: і в силу свого незалежного характеру, і через генетичне усвідомлення своєї національної гідності, і тому що мав свої політичні переконання – вона наповнена драматичними подіями. Драматичним було становище Винниченка як українського письменника. Визнаний прозаїк, драматург, новеліст – у його творчому доробку: 15 романів, 23 п’єси і понад сотня новел – був змушений потерпати від хронічної нужденності. Драматичною є і політична боротьба. Палкий патріот, державотворець Винниченко поневірявся по закордонах, і, врешті – решт, скінчив земний шлях в еміграції. Із запису у щоденнику В.Винниченка 24 серпня 1923 року: «Бути українцем – це…значить бути постійно в стані доказування свого права на існування». Вже тільки цей запис красномовно дає нам зрозуміти, яку для себе долю обрав наш земляк. Сьогодні в Кіровограді, колишньому Єлисаветграді, Володимира Винниченка знають і шанують. Є меморіальні таблички на проспекті його імені, а також – на місці гімназії, де Винниченко здобував освіту. Унікальним і єдиним є зібрання особистих речей письменника в нашому краєзнавчому музеї. Творчі спілки та наукова громадськість міста ще у 1990 році ініціювали встановлення пам’ятника Володимирові Винниченку в місті Кіровограді. Але проект з багатьох причин не було реалізовано. І тільки у вересні 2010 року біля педагогічного університету його імені був відкритий цілісний архітектурний комплекс, який став окрасою міста. Хоча, слід відмітити, в пресі розгорнулася дискусія щодо художньої цінності пам’ятника. Скульптурну композицію створено руками скульптора – львів’янина Володимира Цісарика та архітектора – кіровоградця Віталія Кривенка, спеціалістів львівського ТОВ «Пікарт». На викладеній плиткою темного і світлого кольорів площі, окрім пам’ятника Володимирові Винниченку, закладено кілька газонів із квітами, кущами і молодими деревами, встановлені граційні, стилізовані під старовину ліхтарі на стовпах, лавочки. За пам’ятником же збережено ті дорослі дерева, які росли там і раніше. У вересні 1995року в Кіровограді встановлено оригінальний пам’ятник Богдану Хмельницькому роботи київських скульпторів А. М. Гончара та М. К. Вронського; архітектори – кіровоградці А. Л. Губенко та В. Є. Кривенко. Макар Вронський – народний художник України, автор композицій «Леся Українка», «Декабристи у Кам’янці» , « Т. Шевченку» в Палермо (Канада) та на півострові Мангишлак у Казахстані. 400 – річчя від дня народження гетьмана України відзначала вся Україна, але тільки у нашому місті відкрито пам’ятник Богдану Хмельницькому. Чому ж вибрали саме Кіровоград ? « Це – підсумок наполегливої праці і великого бажання », - відповідає скульптор Віталій Єфремович Кривенко. Сама ідея виникла ще в 1979році. Бетонний, тиражований пам’ятник Богдану ( скульптор Іван Кавалерідзе), який стояв у центрі міста, розвалився і був демонтований. І ось 23вересня 1995року відкрито пам’ятник Богдану Хмельницькому. Постать Богдана вражає своєю могутністю та силою. Його величі відповідає і майдан, який відтепер носить його ім’я, і межує з проспектом Винниченка – теж нашим земляком. На площі встановлено відповідне освітлення, впорядкована і озеленена територія майдану. Сама постать Богдана Хмельницького ( в сидячому положенні ) має у висоту 5метрів. Та плюс двометровий постамент. До речі, він облицьований червоним новоукраїнським гранітом.^ Слід відзначити, що у нашому місті постав пам’ятник саме державному діячеві, а не військовому: засунуто за пояс булаву – символ полководця, взято до рук згорток паперу. Погляд великого гетьмана спрямовано в майбутнє. « Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України, - писав Олександр Петрович Оглоблін, український історик, - не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого української козацької держави». За що ми й шануємо гетьмана великого, який започаткував державність на нашій багатостраждальній землі. Вивчення історії козацтва на території області слугувало підгрунттям для спорудження перших пам’ятних знаків, що увічнюють ті часи: на честь отамана війська Запорозького Івана Сірка (1992р. с. Торговиця Новоархангельського р – ну.) та до 400 – річчя від дня народження Б. Хмельницького ( 1995 р. Олександрівський р – н.). До речі, про славні сторінки нашої історії нагадуватиме жителям села Бірок Олександрівського району пам’ятний знак біля приміщення середньої школи. На плиті чорного мармуру викарбувано барельєф гетьмана .Богдана Хмельницького і напис: «Цей пам’ятний знак встановлено на честь 400 – річчя з дня народження Богдана Хмельницького, де у 1653 р. він збирав своє військо». Бірки – вотчина славного сина українського народу, двічі йому дарована королем Польщі і російським царем. В березні 1649 р. польський король Ян Казимир пожалував « пустыню за Тясмином от пасеки Хмельницкого некогда старого, через Ингулец и Чёрный лес…» Богдану Хмельницкому, а також « местечка и городки: Медведовка, Жаботын с слободою Каменкою и лесами Бовтышем и Нерубаем». В березні1654 р. російський цар Олексій Михайлович підтвердив право Богдана Хмельницького на землі по Тясмину, зокрема на Кам’янку й Бірки. Тут ним формувалась 70 – тисячна армія для походу на Молдавію, цим населеним пунктом позначені кілька дипломатичних листів гетьмана, тут він приймав посла кримського хана, чекав послів російського царя Олексія Михайловича.В центрі нашого міста – надзвичайної краси площа. На ній – пам’ятник, як вшанування людини, яка вірою і правдою служила громаді.^ Олександр Миколайович Пашутін (1846 – 1905) – єлисаветградський міський голова понад чверть століття, меценат. За управління Олександра Пашутіна Єлисаветград пережив розквіт у всіх сферах міського життя: запущено водогін, відкрився перший український професійний театр та чоловіча гімназія, з’явився міський трамвай та один з перших в Росії телефонний зв’язок. Попри виняткову зайнятість на всіх офіційних і громадських посадах, О. М. Пашутін став першою особою, яка в історії міста виклала на папері його історичний розвиток, - він є автором унікальної міської хроніки, виданої 1897 р. під назвою «Исторический очерк города Елисаветграда» (хоча праця й містить ряд неточностей). Безпосередньо в створенні архітектурно – скульптурної композиції прийняв участь відомий львівський скульптор Любомир Яремчук. За словами співавтора проекту, заслуженого архітектора України Віталія Кривенка, за його задумом - кожен кіровоградець тепер зможе посидіти в кріслі міського голови, яке Олександр Пашутін уступає для своїх наступників. Для тих, хто збирається в нього сісти всерйоз і надовго, викарбувано своєрідний заповіт О. Пашутіна: «Служіння громаді має стати справою життя».Прикладом «служіння громаді» є історія зі встановлення гармат у нашому місті. Сьогодні важко уявити наше місто без двох гармат, розташованих на фортечних валах. Вони настільки органічно вписалися в навколишній ландшафт, що стали, по суті, своєрідною карткою міста. Не випадково зображення гармат було використано при спробі створити герб Кіровограда. Як розповідається в «Историческом очерке города Елисаветграда» О.Пашутіна, це озброєння «після завершення будівництва фортеці св. Єлисавети було передано сюди як залишки від морської артилерії із фортеці Переволочної та ретраншементів Старо – Самарського та Каженного на Дніпрі». «Дві такі гармати, - продовжує автор історичної праці про наше місто О. Пашутін, - по сьогоднішній день збереглися у фортеці св. Єлисавети і згідно з розпорядженням міського управління поставлені на п’єдестал при в’їзді у фортецю». 18 березня 1876 р. Єлисаветградська міська управа розглядала клопотання начальника кавалерійського юнкерського училища про передачу училищу двох гармат. Він, вважаючи, що гармати без всякої потреби даремно стоять біля в’їзду до міської лікарні, пропонував поставити їх біля головного входу юнкерського училища, що, на його думку, було б цілком виправдано. Однак, слід віддати належне мудрості членів міської управи, їх доброму знанню історії рідного міста та любові до нього. Це, без перебільшення, історичне рішення варто навести повністю: «Міська управа, зазначивши, що гармати знаходяться при в’їзді не в міську лікарню, а у фортецю, та передані були міському управлінню у 1805 році з дозволу військової фортеці св. Єлисавети, висловились проти передачі історичного надбання міста». Скільки місто відтоді втратило своїх історичних надбань?! А гармати все ж вціліли, вони як стояли так і стоять уже більше 200 років.Серед населення міста неоднозначне відношення до пам’ятників радянської доби, зокрема – партійним і державним діячам: В.І.Леніну в Ковалівському парку. Скульптор – М. Манізер, архітектор – С. Чернишов. (1925р.) та С. М. Кірову на однойменній площі в центрі міста. Скульптор – М. Манізер, архітектор – В. Вітман. (1936р.). Але про них – тема окремої розмови.У затишному сквері на вулиці Леніна (Двірцевій) є пам’ятник, якого в іншому місті земної кулі не знайдеш – першому трамваю і першому тролейбусу у нашому місті. І тут поєднання епох: трамвайна колія у Єлисаветграді була відкрита у 1897 році; а тролейбус – рівно через 160 літ – у 1967 році. Автори – скульптори Аркадій Мацієвський і Віктор Френчко. Перша трамвайна колія була прокладена у 1896 – 1897 роках і проходила таким маршрутом: залізничний вокзал – вул. Костьольна (Щорса) – вул. Бульварна (Фрунзе) – вул. Двірцева (Леніна – Двірцева) – Велика Перспективна (Карла Маркса – Велика Перспективна), далі великим мостом через Інгул колія повертала біля будинку окружного суду (обласний суд) і йшла Великою Пермською аж до заводу Зельцова (сучасний пивзавод). Трамвайне депо розташовувалося на території факультету фізичного виховання сучасного педагогічного університету ім. В. Винниченка аж до сучасного хлібозаводу (перебудована синагога) на вулиці Яна Томпа. Другу лінію проклали у 1899 році від вулиці Безпопівської (Гоголя) аж до вулиці Олександрівської (Володарського – Пашутіна). Проходила вона вулицею Преображенською, повз єврейську лікарню (обласна дитяча лікарня), Кримською вулицею та Середнім провулком. Предметом гордості багатьох мешканців нашого міста є те, що трамвайна колія стала однією з перших в Російській імперії. Цими роботами завідував головний інженер А. Абрагамсон. Електростанція трамвайного депо, що живила енергією трамвайну мережу та навколишні квартали, належали купцю 1-ї гільдії Л. Г. Бродському. Проте засновником, розробником та інженером першої міської електростанції і електромережі загального користування був Євген Федорович Тамм (1857 – 1947рр.), батько відомого вченого – академіка, лауреата Нобелівської премії І. Тамма, якому, як уже було повідомлено, на бувшій чоловічій гімназії ( Будинку офіцерів – зараз штаб військ з надзвичайних ситуацій) встановлено меморіальну дошку.Йшли роки. Відгриміли жовтневі бурі 1917 року. Але Єлисаветградський повіт був окупований австро – німецькими військами. На Єлисаветградщині чинили погроми денікінці. Підпільники Єлисаветграда формували партизанські загони, підтримували молодіжний партизанський рух. Однак, денікінцям 18 – 19 листопада 1919 року вдалося схопити командира партизанського загону Андрія Стратієнка та 11 його бійців і за наказом денікінського генерала Слущова страчено на кавалерійському плацу. В 1969 році згідно з рішенням облвиконкому № 404 на тому місті встановлено пам’ятний знак. Автор – архітектор Л. Г. Растригін. Пам’ятник у вигляді гранітної брили зі словами: «Вклонися, друже, тим, хто смертю своєю наблизив день величної мети». І нижче – прізвища партизан.В Єлисаветградському повіті розпочалася робота по створенню робітничо – селянської міліції. Днем створення міліції на Єлисаветградщині можна вважати 19 березня 1919 року, коли колегія відділу управління повітового виконкому постановила створити підвідділ міліції і призначила його начальником В. А. Димова, завідуючим відділом управління був обраний М. К. Бобришов, членом комісії – І. С. Компанієць. Робота по створенню народної міліції була перервана наступом денікінців. І лише у 1920 році продовжились формуватись підрозділи міліції. У важких умовах доводилося працювати. Не було зброї, обмундирування, часто не було навіть на чому писати. Але головне – потрібні були люди. Наприклад, по допомогу звернулися до профспілки металістів, яка виділила 100 чоловік для служби в міліції. Спочатку карний розшук до складу міліції не входив. І лише восени 1923 р. був створений єдиний міліцейський орган, який дістав назву «Робітничо – селянська міліція і карний розшук». Багато з міліціонерів полягло смертю героїв. Це – заступник начальника Канізької волосної міліції Ю. Цеховлес, міліціонери О. Флор, брати Пантелій та Іван Гребенюки, Андрій Сухачов. Молодий міліціонер І.Лекарєв у Нерубайському лісі один вів бій з тридцятьма озвірілими бандитами. Важко пораненого його схопили і зарубали шаблями. Минули десятиліття та люди шанують пам'ять відважних міліціонерів. 3 грудня 1977р. згідно з рішенням облвиконкому №546 в Кіровограді відкрито пам’ятник «Солдатам правопорядку». Кошти на його спорудження зібрали працівники органів внутрішніх справ Кіровоградщини. Автори: скульптори – В. Френчко, В. Самойленко; архітектор – А. Губенко. Пам’ятник являє собою бронзове погруддя воїнів правопорядку на постаменті. Постамент виготовлений з розового граніту на фасадній стороні якого напис: «Гідним синам Батьківщини – солдатам правопорядку». Розмір пам’ятника – 5м.Яскравою сторінкою в героїчний літопис Великої Вітчизняної війни ввійшли битва за Дніпро, правобережну Україну та визволення Кіровоградщини від гітлерівських загарбників. З вересня по грудень 1943р. на фронті протягом 700 км. йшли жорстокі бої за плацдарм на правому березі Дніпра. У цих боях воїни виявили надзвичайний героїзм. Війська Степового фронту (З жовтня – Другого Українського фронту) під командуванням генерала армії Івана Степановича Конєва форсували цей водний рубіж на території Кіровоградщини. У ніч на 28 вересня 1943 року військові підрозділи 37 –ї армії під командуванням генерал – лейтенанта М. Н. Шарохіна за допомогою підручних засобів почали переправу через Дніпро на ділянці сіл Деріївки – Куцеволівки Онуфріївського району.^ Це, власне, були перші кілометри землі нашого краю, очищені від фашистських загарбників. Так почалося визволення Кіровоградщини. Після майже тримісячних боїв і звільнення Знам’янки, частини з’єднання Південно – Українського фронту перейшли до тривалої оборони. Наші війська підтягували тили, поповнювалися особовим складом, готувалися до подальшого наступу на Кіровоград. Гітлерівське командування всіма силами і засобами намагалося утримати в своїх руках це місто, що займало особливо важливе місце в системі його оборони на Правобережній Україні. Наявність залізничної магістралі в сторону Одеси з виходом на Київський напрямок і дев’ять шосейних грейдерних доріг, що розходились в усіх напрямках і заглиблювалися далеко в тил, дозволяли фашистському командуванню швидко перекидати вантажні і військові частини у будь – якому напрямі. Гітлерівці створили у місті сильну глибоко ешолоновану систему оборони з удосконалеПам’ятний знак воїнам – спортсменам, м. Кіровоград, стадіон спортклубу «Зірка». В роки Великої Вітчизняної війни спортсмени виявили велику мужність в боротьбі за Батьківщину. Багато спортсменів, працівників фізкультурного руху не повернулися з полів битви. Товариші: І.І. Фісанович (капітан 11 рангу, командир підводного човна, здійснив безприкладний подвиг по знищенню підводних човнів і важких кораблів противника), А. Н. Петренко, брати Юрченки – партизани – підпільники на території Кіровоградської області проявили відвагу і мужність в боротьбі з фашистами, знищивши велику кількість живої сили і техніки ворога, врятували багато людей від німецького рабства. Володимир Ткаченко – тренер по боксу; Сергій Олешко – футболіст, легкоатлет; Володимир Войцеховський – легкоатлет; Олександр Борошко – боксер; Юхим Коц – футболіст; Олексій Водяних – важкоатлет – всі вони героїчно захищали нашу Батьківщину в різних родах військ і віддали своє життя для Перемоги. Рішенням облвиконкому від 11.Х11.1984р. за №592 дозволено виготовлення пам’ятного знака. На кам’яній брилі з червоного граніту у верхній частині напис: «Воинам – спортсменам – отдавшим жизнь за Родину». На меморіальній дошці – фотографії і прізвища