Реферат на тему:
Метод у структурі пізнавальної діяльності людини
Метод, органічно вплетений в окремий акт пізнання, дозволяє визначити предмет вивчення, конкретизувати проблему, знайти шлях дослідження. Це зумовлено тим, що в цьому випадку методом служать раніше накопичені знання. Здатність знань виконувати роль методу не менш цінна властивість, ніж знання сама по собі. Адже людину цікавить не знання як таке, а його буття у вигляді методу, способу практичної та дослідницької діяльності.
Отже, метод націлений на пошук нового знання, спосіб його теоретичного існування. Як метод теоретичне знання набуває здатності саморозширюватись і збагачуватись. Така його характеристика, звичайно, є абстракцією, в основі якої лежить практична та пізнавальна діяльність людини. Певною мірою пізнання — це діяльність людини, теорія — продукт цієї діяльності, метод — її форма або спосіб існування.
Розуміння методу як діяльності дозволяє уявити його у вигляді сукупності пізнавальних операцій, що адекватно відображають предмет і фази його наукового дослідження.
Науковий метод складається з трьох нерозривних, але відмінних одна від одної фаз:
а) фаза дослідження, в якій відкриваються нові об'єктивні процеси або нові їх грані;
б) фаза визначення раціонального зв'язку набутих результатів та їх експериментального підтвердження;
в) фаза пояснення, коли результати підлягають обробці, щоб стати матеріалом для практичної діяльності та нових досліджень.
Розглянемо тепер співвідношення методу пізнання, його об'єкта й предмета.
В літературі поняття «об'єкт пізнання» й «предмет пізнання» іноді ототожнюються. Однак їх зміст суттєво різний. Діалектичне розуміння співпідношення об'єкта й предмета пізнання має велике значення для наукового дослідження, оскільки воно створює можливість наукової інтеграції змісту сформульованих у процесі дослідження знань чіткого визначення тих меж, в яких конкретна наука може вивчати власними засобами й методами об'єктивні явища, їх властивості, зв'язки і закони розвитку.
Об'єктом пізнання називається певна сукупність об'єктивних властивостей, зв'язків та відношень, що включені у процес пізнання й існують незалежно від суб'єкта пізнання. Предмет пізнання, навпаки, формується суб'єктом пізнання, хоч зміст та структура предмета пізнання зумовлені об'єктом пізнання. Якщо поняття «об'єкт пізнання» фіксує об'єктивне існування явищ, що вивчаються, їх властивостей, зв'язків та відношень, а також законів їх розвитку, то поняття «предмет пізнання» передусім визначає межі вивчення того або іншого об'єкта. В цьому понятті відбиваються й фіксуються ті зв'язки, властивості, відношення й закони розвитку об'єкта вивчення, які вже включені в наукове пізнання й виражені в певних логічних формах.
Структура предмета пізнання значною мірою залежить від того пізнання, на якому відбувається формування предмета.
Існують два рівні пізнання й відповідно наукового дослідження: емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні предмет пізнання безпосередньо пов'язаний із суб'єктом. Для його побудови використовуються так звані емпіричні методи наукового дослідження: спостереження, експеримент та їх різновиди. Всі пізнавальні операції на цьому рівні здійснюються з допомогою цих методів. Завдяки їм відбувається фіксація, реєстрація, порівняння, класифікація всієї інформації про об'єкт вивчення.
Відповідно до цієї інформації предмет емпіричного пізнання містить у собі:
по-перше, всі зафіксовані факти, які стосуються поведінки об'єкта вивчення;
по-друге, всі виміри властивостей та зв'язків об'єкта вивчення;
по-третє, знаки й знакові форми, з допомогою яких реєструється емпірична інформація;
по-четверте, всі статистичні дані про зміни та розвиток таких властивостей і зв'язків об'єкта вивчення, які виявлені в процесі емпіричного дослідження.
Якщо на емпіричному рівні зв'язок між предметом та об'єктом пізнання опосередковується статистичними даними про явища, які вивчаються, логічними засобами їх вираження, попередніми знаннями, то на теоретичному рівні відбувається подальше опосередкування предмета пізнання з допомогою теоретичних методів дослідження. Тут здійснюється теоретичний аналіз емпіричного матеріалу, на основі якого розкривається сутність явищ, їх властивостей та зв'язків, формулюються закони розвитку явищ, розробляються їх моделі, наукові гіпотези й теорії, здійснюється наукове прогнозування.
Предмет пізнання на цьому рівні охоплює і відбиває найбільш суттєві риси і властивості об'єкта. Він пов'язаний вже не з конкретними явищами, а з законами їх розвитку. Закони розвитку об'єктів, наукові гіпотези й теорії складають основні, характерні риси предмета пізнання на теоретичному рівні. Виробництво знань набуває форми науково-дослідної діяльності лише з виникненням теоретичного знання, відображенням сутності речей та об'єктивного світу, його розвитку у вигляді системи вихідних принципів й узагальнюючих положень, категорій та наукових законів у їх взаємозв'язку.
Як теоретичний, так і емпіричний рівень наукового дослідження ìîæуть бути розглянуті окремо, хоч в реальному дослідженні вони нерозривно пов'язані між собою і функціонують як єдине ціле.
При цьому слід розрізняти поняття емпіричного пізнання й емпіричного дослідження, які часом ототожнюються. Під емпіричним дослідженням у науці розуміють діяльність по виявленню первинної емпіричної інформації засобами наукового спостереження та експерименту. Ясна річ, діяльність містить у собі не лише пізнавальний, але éдосить чіткий практичний момент. Тому експеримент — це особливий вид практичної діяльності, який обслуговує науку ³в ній існує. І спостереження, і експеримент передбачають реальні дії з реальними об'єктами, пов'язані із змінами цих об'єктів. Обидва вони відрізняються не лише від теоретичних методів дослідження, а й від методів логічної, раціональної обробки емпіричної інформації.
Розглянемо з цієї точки зору класифікаційно-типологічні методи, методи так званої наукової індукції, статистичної обробки даних тощо. Ці методи емпіричного пізнання, як правило, об'єднують з експериментом і спостереженням в спільну рубрику методів емпіричного дослідження, відрізняючи їх від методів теоретичного дослідження (пізнання).
Дійсно, всі ці методи належать до емпіричного рівня наукового пізнання, їх матеріалом є емпіричні дані, здобуті в результаті спостереження й експерименту, їх результати не виходять за межі узагальнення, порівняння, компонування емпіричних даних. Все це дозволяє проводити досить чітке розмежування між ними й методами теоретичного дослідження.
Разом з тим, класифікаційно-типологічні методи не спрямовані на роботу з реальними об'єктами й не передбачають отримання первинної емпіричної інформації, з допомогою цих методів проводиться робота з інформацією, що вже отримана ³ має певне об'єктивне відбиття. Це споріднює названі методи з методами теоретичного дослідження й відрізняє їх спостереження й експерименту.
Емпіричне дослідження не зводиться лише до отримання дослідних даних. Насправді воно передбачає не тільки проведення дослідів, а й логічне дослідження й узагальнення дослідницьких даних, внаслідок чого й відкриваються емпіричні закони.
На емпіричному рівні науково-дослідна діяльність спрямована на перебудову об'єкта дослідження і значною мірою зумовлена його природою. Особливості науково-дослідної діяльності (і відповідно методу як способу ¿¿здійснення), зумовлені специфікою об'єкта, на який вона спрямована, можна назвати об'єктивними особливостями. Отже, їх урахування необхідне при будь-якій зміні ситуації дослідження. Інша група характеристик методів наукового дослідження, не пов'язана із специфічними особливостями конкретної ситуації наукового дослідження та його об'єктом, є спільною для всіх методів і визначається внутрішньою природою науково-дослідної діяльності як особливого виду людської діяльності.
Ці характеристики можна назвати основними параметрами наукового методу як способу здійснення наукових досліджень. Саме їх ми розглянемо в першу чергу.
Предмет пізнання є об'єктивною стороною, об'єктивним змістом наукового знання, оскільки в ньому відбиваються реальні процеси та закономірності розвитку тих або інших явищ. Крім того, у змісті наукового знання можуть бути такі сторони, які пов'язані із світоглядом та філософськими принципами суб'єкта пізнання. Вихідними теоретичними положеннями у формуванні знань є методологічні принципи наукового пізнання. Принципи, сформульовані в гносеології, систематизують наукові знання дійсності, а отже, є засобом одержання нових знань.
Ми згадували, що в методологічних принципах наукового пізнання відбивається органічна єдність теорії й методу. В них теоретичні положення, що показують наші знання про матеріальну дійсність, виконують методологічну функцію. Наприклад, одне з основних положень діалектики про загальний зв'язок та взаємозалежність предметів і явищ матеріального світу є важливим теоретичним положенням, що відбиває загальну властивість буття. Але з цього положення діалектика висуває як один із найважливіших — принцип детермінізму, що орієнтує на побудову таких моделей дійсності, які дозволили б пояснити виникнення явищ та наявність зв'язків між ними.
Принцип детермінізму має велике значення для розробки методів наукового дослідження. З цього принципу випливають загальні вимоги до всіх методів. До них передусім належить зумовленість вибору методу дослідження його об'єктом, детермінованість кожного кроку дослідження попередніми знаннями. Принцип детермінізму орієнтує дослідника на врахування та виявлення різних видів детермінації, особливості яких суттєво впливають на вихідні чинники й механізми пояснення об'єктів дійсності, що належать до різних структурних рівнів матерії .
Інше основне теоретичне положення — про безперервність руху матерії — знаходить своє методологічне відбиття в принципі розвитку, який займає одне з важливих місць в арсеналі світоглядного й методологічного обгрунтування науково-теоретичної та експериментальної діяльності.
Принцип розвитку ставить певні вимоги до побудови будь-якого наукового знання. Він вимагає, щоб при формуванні цього знання в ньому найбільш повно й всебічно відбивались об'єктивні процеси становлення і розвитку об'єкта вивчення, його суперечливий характер, різні кількісні зміни і переходи з одного якісного стану в інший. У межах принципу розвитку знаходять обгрунтування важливі методи наукового дослідження, що застосовуються в різних науках.
Таким чином, методи наукового пізнання, закони й форми пізнавального процесу найтісніше пов'язані з природою предметів та явищ буття, із закономірностями їх розвитку. Цей зв'язок полягає в тому, що самі методи наукового пізнання створюються й розробляються на основі глибокого знання й всебічного врахування об'єктивних закономірностей предметів та явищ, що вивчаються. Визначальними положеннями цього знання виступають методологічні принципи наукового пізнання, які водночас з цим є основою для розробки й обгрунтування адекватних методів наукового пізнання.
Безумовна єдність теорії й методу випливає з положення про єдність діалектики, логіки та теорії пізнання. Оскільки закони діалектики є не лише законами розвитку буття, а й законами розвитку і мислення, законами пізнання людиною буття, оскільки діалектика, логіка й теорія пізнання в своїй основі збігаються між собою, то і метод наукового пізнання має відображати не абстрактні (або не лише нормативні) правила науково-дослідної процедури, відірвані від закономірностей розвитку матеріальної дійсності, а бути універсальним за характером, що дає змогу суб'єкту пізнання проникнути в сутність цієї дійсності, розкрити її внутрішні об'єктивні закономірності.
Пізнані закономірності становлять об'єктивний бік методу, а правила, що виникають на їх основі, прийоми дослідження й перетворення явищ — його суб'єктивний бік. Самі по собі об'єктивні закономірності не є методом. Необхідно створити на їх основі прийоми подальшого пізнання й перебудови дійсності. Метод безпосередньо фіксує те, що є в об'єктивному світі, і те, яких правил людина повинна дотримуватись у процесі і пізнання й практичних діях.
Таким чином, метод пізнання можна визначити як спосіб здійснення особливого типу діяльності, спрямований на певну мету, адекватний своєму предмету. Ця адекватність забезпечується тим, що уособленням методу одержання нових знань є вже набуті знання.
Свідоме використання знань для подальшого пізнання через формування певних методів можливе тоді, коли існують знання й відомі закони їх застосування. Це вимагає розгорнутих уявлень про предмет дослідження, який стає діалектично пов’язаним з методом дослідження. З одного боку, новий предмет дослідження вимагає розробки нового методу дослідження, з другого, -отримати з допомогою нового методу дані, які надалі включаються в структуру предмета дослідження, змінюючи й доповнюючи його розуміння.
Узагальнюючи наведені вище погляди на природу методу, побудуємо схему, яка проілюструє місцеположення наукового методу в цілісній системі дослідної діяльності, й спробуємо застосувати її для аналізу проблеми розвитку методу в окремій, конкретній науці (в нашому випадку — у віковій та педагогічній психології).
Єдність теорії та методу в конкретних науках, зокрема в педагогічній та віковій психології, має певну специфіку порівняно з функціями теорії та методу в філософії. Тому, поділяючи ті основні принципи у вирішенні питання про єдність теорії й методу, які подаються філософією, розглянемо й деякі особливості взаємозв'язку теорії й методу в психології, що випливають з відмінностей загального й універсального філософського методу від методів окремих наук.
Відмінність між цими методами зумовлена передусім різницею в їх застосуванні.
Філософський метод спрямований на розкриття законів руху людського мислення до істини, в той час як спеціальні методи наук спрямовані на одержання знань про об'єкт дослідження. Інакше кажучи, в окремих науках питання про істинність розглядається не безпосередньо, а опосередковано, шляхом з'ясування питання про відповідність дій правилам дій.
Отже, це відношення є центральною ланкою проблеми методу і теорії в педагогічній та віковій психології.
Цю проблему, що є фундаментальною для психологічної науки, сьогодні можна віднести до числа найменш розроблених.