ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛІ. ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ О.В. ДУХНОВИЧА
1.1 Життєвий шлях та літературнатворчість О. Духновича
1.2 Характеристикамовного світогляду О. Духновича
Розділ ІІ Педагогічні погляди О.В. Духновича
2.1 Педагогічніідеї О.Духновича
2.2 Педагогічна спадщина О.В.Духновича
Висновки
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Додатки
ВСТУП
Актуальністьдослідження. СпадщинаОлександраДухновича не втратила своєї актуальності і сьогодні. Актуальнідумкипро те, щошкола має бути доступною усім дітям іслугувати інтересам народу, навчати рідною мовою. Також вдосконалення навчально-виховноїроботи у школі, дотримуватись у закладах дидактичних принципів: наочності,доступності, активності у навчанні, ґрунтовності та міцності знань учнів.
Об’єкт дослідження. Просвітницько-педагогічна діяльністьО.В. Духновича.
Предмет дослідження. Застосування педагогічної системи таконкретних положень О.В. Духновича у школах.
Мета дослідження. Теоретично обгрунтувати та дослідитиможливість застосування педагогічної системи та конкретних положень В.Духновича у різних навчальних закладах, застосування основних принципів, педагогічнихідей та поглядів.
Гіпотезадослідження. Данідослідження можуть бути використані на уроках та на конфереціях, де йдетьсямова про О. Духновича.
Відповідно до мети та гіпотези дослідження передбачалося розв′язаннятаких завдань:
1. Вивчитипедагогічну та періодичну літератури з проблеми дослідження.
2. Обгрунтуватипедагогічні погляди та освітню діяльність О.В. Духновича.
3. Дослідитивикористання педагогічних поглядів та принципів О.В. Духновича у школах.
Структура тазміст курсової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, спискувикористаної літератури та додатків.
Міститься 41 сторінки.
/>РОЗДІЛ І. ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ О.В.ДУХНОВИЧА
1.1 Життєвийшлях та літературна творчість О. Духновича
ОлександрДухнович не був людиною загальноукраїнського, всеслов'янського чи європейськогозначення, але для Закарпатської України та Пряшівщини він був персоною номеродин. За всю історію не було діяча більшого за нього. Загальною повагою народувін користався ще за життя, а після смерті його ім'я стало культом впозитивному значенні цього слова. Навколо імені О. Духновича об'єднувалися людирізних культурних, громадських, політичних та релігійних орієнтацій: москвофілита українофіли, консервативісти та демократи, радикали та поміркованінародовці, православні та греко-католики. Чим була викликана така загальнаповага до цього діяча? Перш за все тим, що вся його діяльність була пов'язана зрідним народом. О. Духнович був вихідцем із зубожілої сім'ї священика внайубогішій області тодішньої Угорщини, де в часи його молодості не було жодноїсільської школи, ні одного грамотного селянина й навіть жодної сільської хати зкомином. Втративши 13-річним хлопцем батька (а в матері було ще п'ятеро дітей,молодших за нього), О. Духнович на власній шкірі пізнав, що таке голод ізлидні. Здобувши теологічну освіту (єдину, яка йому була доступна), О. Духновичпоклявся, що буде до кінця життя працювати для цього знедоленого народу і цюклятву з честю виконав.
Найбільшхарактерною рисою О. Духновича є його працьовитість і жертовність. Працював вінзранку до ночі, не знаючи відпочинку, а всі свої заробітки віддававматері-вдовиці та на громадські справи, головним чином, на заснування шкіл,культурних організацій та періодичних видань. В золотий фондзакарпатоукраїнської літератури (до якої зараховуємо й літературу Пряшівщини),крім віршів та прози О. Духновича, увійшли такі його твори: «Исторія Пряшевскойєпархій» (рік написання 1845), «Книжиця читальная для начинающих» (1847, 1850,1852), «Поздравление Русинов на Новий год» (1850, 1851, 1852), «О народахкрайнянских или Карпатороссах под Бескидом в Землинской живущих» (1849), « Краткая исторія Угорских Русинов»(1851), «Краткий землепис для молодих Русинов» (1851), « Загадки и логогрифи»(1852, 1866), «Литургическій катехізис» (1851, 1854), «Хлеб души или набожныямолитви и песни для православних християн» (1851, 1857, 1860, 1864, 1866, 1869,1877), «Сокращенная граматика письменного русского язика» (1853), «Молитовникдля русских дітей»(1854), «Естественно духовние рассуждения» (1855), «Народнаяпедагогія в пользу училищ сельских» (1857) та багато інших. Чимало з них буловидано лише після смерті О. Духновича, а деякі й досі залишаються в рукописах.О. Духновичу довелось жити й працювати в дуже складних і важких умовах. Своєюенергією, винахідливістю і талантом він, по суті, зберіг закарпатських русиніввід тотальної мадяризації, тобто від національної смерті, а в цьому полягаєнайбільша його заслуга перед народом. О. Духновича було розпочато виданнямґрунтовної монографії. [1. 98,90].
В 1965 з нагодистоліття від дня смерті О. Духновича було влаштовано першу міжнародну науковуконференцію, присвячену життю і творчості будителя. її матеріали були виданіокремим збірником, якому передувало видання тез доповідей. На конференції буловирішено опублікувати якомога повніше видання спадщини О. Духновича. Три досівидані томи його Творів є найповажнішим внеском пряшівчан у вшанування пам'ятінайбільшої постаті закарпатоукра-їнської культури. Подібна конференція наПряшівщині була влаштована з нагоди 125-річчя від дня смерті О. Духновича в1990 році. На Закарпатській Україні глибше вивчення життя і творчості О.Духновича розпочалося лише після проголошення самостійності Українинауково-теоретичною конференцією «Олександр Духнович і слов'янський світ»(23-24 квітня 1993 року), тези якої було видано окремим збірником під редакцієюВ. Попа. В тому ж році у видавництві «Карпати» появилося видання вибранихвіршів, прози, наукових праць та публіцистики О. Духновича. [15. 23-28].
На відміну відпряшівського видання творів О. Духновича тут його мова пристосована до нормсучасної української мови. Поважним внеском закарпатців у дослідженнядрукованого доробку будителя є видання бібліографічного покажчика ОлениЗакривидороги й колективу працівників Ужгородського університету таЗакарпатської обласної універсальної бібліотеки «Олександр Духнович — 1803-1865» що охоплює 1803 позиції.
Вершиною доробкузакарпатоукраїнських вчених на ниві дослідження просвітницької діяльності О.Духновича була міжнародна наукова конференція, присвячена 200-літтю від дняйого народження. Вона проходила в Ужгороді 24 — 26 квітня 2003 року підпатронатом ректора Ужгородського національного університету Володимира Сливкита голови Закарпатської облдержадміністрації Івана Різака, який на ній зачитавголовну доповідь. Володимира Задорожного, Миколи Зимомрі, Якова Штернберга,Павла Чучки, Федора Науменка, Олекси Мишанича, Юліяна Тамаша, Янка Рамача,Романа Мизя, Миколи Цапа та ряду інших. На Пряшівщині вивчення спадщини О.Духновича було розпочато виданням ґрунтовної монографії.
Ім'я ОлександраДухновича стало складовою частиною різних біографічних словників ще в XIX столітті. Після закінчення Другоїсвітової війни деякі країни надзвичайною мірою сприяли книгодрукуванню.Внаслідок того появилося чимало довідників, передусім в країнах Центральної таСхідної Європи, які охоплювали різні сфери життя населення. Таким чином всловниках, що вийшли друком в Чехії, Словаччині, Україні чи Угорщині, читачімали змогу відносно часто зустрітися з ім'ям О. Духновича. На жаль,енциклопедичні словникові видання з інших, ніж наведених держав, помістили ім'ябудителя на своїх сторінках, за нашими інформаціями, лише в тому випадку, якщо малиукраїністичне спрямування (Енциклопедія українознавства, УРЕ). Щоправда,останнім часом на О. Духновича звернули увагу й упорядники російськомовних таангломовних публікацій, які присвячені території, в якій будитель працював.
ОлександрДухнович був і залишається однією з найпопулярніших особистостей серед широкихверств населення краю взагалі і Верховини зокрема.
Свій слід уминувшині Закарпаття Духнович залишив як літератор, історик, педагог,просвітитель і благодійник. У верховинського селянства його ім'я асоціювалосянасамперед з поетом і просвітителем — автором неперевершено формулинаціонального самоствердження:
«Я русин был, есмь і буду...». [10. 34].
Також верховинцінеабияк переймалися страдницькою долею Олександра Духновича, про скрутні умови життяі переслідування якого серед старшого покоління й досі живуть перекази.
Згодом, внаслідокконфронтації з читальнями «Просвіти» активних діячів Общества називалидухновичівцями, а серед малоосвіченого селянства простіше — от Духновича. 1930року, за рік діяльності Общества у селі Колочава (округ Волове), на коштиверховинців встановлено пам'ятник Олександрові Духновичу із бронзи. Виконалайого закарпатська скульпторка Олена Мондич, котра передала свій твір у Колочавучерез Стефана Фенцика (останній був центральною фігурою під час відкриттяпам'ятника і його доля до смерті буде пов'язаною з людьми цього села). Ідеяспорудження пам'ятника просвітителю належала греко-католицькому священикуСтефану Кіралю. Популярність імені Олександра Духновича, збір коштів середзлиденного населення на вшанування його пам'яті, спокушання пробуджених русинівйого іменем дозволяє думати, що питання національної ідентичності хвилювали у XX столітті не лише горстку русинськоїінтелігенції, але й широкі маси селянства навіть в найвіддаленішихзакутках.Сьогодні на Закарпатті проводиться низка заходів, приурочених доювілею будителя: науково-практичні конференції, тематичні уроки, читання творівпід час урочистостей. Проте повернення спадщини будителя до народу, задля благаякого він трудився, важко назвати виконаним завданням. Твори Духновича вУкраїні досі не включені до шкільних програм. З ними можна познайомитися вбібліотеках — але далеко не в кожній на Верховині. Культурно-освітній іцерковно-визвольний рух в Україні XIX — першої третини XX ст.владно залучав до себе людей активних, творчо наснажених, національно свідомих,які складають гордість і славу української нації.
Продовжувачемсправи О. Духновича на Поділлі був відомий історик Євфимій Сіцінський(1859-1937), голова церковного історико — археологічного товариства,законоучитель, засновник «Просвіти», церковного музею старожитностей,українського університету, приват-доцент богословського факультету, дійснийчлен Наукового товариства ім. Т. Шевченка і багатьох інших товариств, членСтарої Громади, Кирило-Мефодіївського братства, Ради при Міністрові і сповідань,учасник Археологічних з'їздів, запровадження вивчення у Подільській духовнійсемінарії української літератури та історії України і Поділля, рідної мови вцерковно-парафіяльних школах, Комісії з перекладу Четвероєвангелія українськоюмовою П. Морачевського, редактор «Подольских епархиальных ведомостей»,«Православной Подолии», «Української Церкви», «Трудов Подольского епархиальногоисторико-статистического комитета», «Трудов Подольского церковного историко-археологическогообщества», «Подолии», неодноразово репресований. Автор понад 250 праць зархеології, історії, релігії, мистецтва, архітектури, етнографії, фольклору,досі не перевиданих, відсутні монографічні і дисертаційні дослідження. [3.16-19].
Із суспільноїпарадигми слов'янського національного відродження в Центральній Європі передукраїнською інтелігенцією в Угорщині випливали такі завдання:
1. Піднімати,очолювати і вести ті верстви свого народу, які можуть виступити проти старихфеодальних порядків,
2. Дбати пронародне, соціальне та політичне усвідомлення селянських мас,
3. Засновувати йбудувати економічні, соціальні та культурні заклади, які виконували б прийнятунаціональну програму,
4. Захищатинаціональні права проти урядової мадяризації. Одне з провідних місць середукраїнської інтелігенції зайняв Олександр Духнович. Ми мало знаємо про відноснокороткий період його роботи куди він був висланий Пряшівською греко-католицькоюєпархією, бо ця його діяльність не вивчена. В суспільно-політичному житті вінзалишився в тіні Адольфа Добрянського. В культурному житті, що засвідчують йоготексти, став він центральною постаттю українського літературного і культурногожиття. На посаді списького архідиякона та каноніка єпархії він проводитьвізитацію парохіяльних шкіл, впорядковує їх, складає підручники для учнів, пишепедагогіку для учителів, організує видавниче літературно-культурне товариство,відоме як «Літературноє заведеніє», бере участь у заснуванні та будівництвіалумнеї для греко-католицьких студентів Пряшівської католицької гімназії, уякій сам коротко викладав, починає укладати й видавати календарі, літературніальманахи та й сам займається літературою. Пише прозові та поетичні твори,друкує публіцистичні статті. [9. 39-41].
Його літературнітексти являють собою перехід від старої середньовічної та барокової жанровоїсистеми до нової літератури національного відродження — сентименталізму таромантизму. В його одах подана застаріла характеристика особистостей за тавиявляється й руйнація цього класичного жанру. З другого боку, в ньогонароджується жанр сентиментального оповідання та кілька нових романтичнихжанрів, як романс, простонародна пісня, що були інспіровані усною народноютворчістю. Народну пісню він всуває й у текст своїх оригінальних поезій. Мовнийдискурс Олександра Духновича не гомогенний, а гетерогенний. У більшостілітературних творів він продовжує стару книжну мовну українську традицію, щойшла від граматики Мелетія Смотрицького і мала місце не лише на землях України,але поширювалася й на півночі в Росії. Паралельно впливають на нього й засадинародної мови, мови краю, в якому він народився. Контекст національноговідродження вимагав однозначної мовної практики в народному дусі. Його тексти вцьому відношенні відкриті й незавершені. О. Пипін та В. Спасович в «Історіїслов'янських літератур» сказали про нього, що він особистість, які народжуютьсяв епоху національного відродження. Ця характеристика при деталізації іпоглибленні окремих видів його діяльності залишається в силі й сьогодні.Олександр Духнович у зв'язках з Галичиною (50-60-ті роки XIX ст.) О. Духнович і його творчадіяльність були ніби перехідним містком від історії нового часу до новітнього зїх різноманітними суспільними, громадсько-політичними, культурно-освітніми,життєвими процесами та рухами. Зауважимо, що багатогранна діяльність О.Духновича тісно пов'язана з інтелектуальним світом сучасної йому Галичини. Ще іпонині у Відділі рукописів Наукової бібліотеки НАН України у Львові зберігається«Фонд О. Духновича», яким послуговуються дослідники його творчої спадщини.Особливо тісними, творчими, побратимськими були стосунки О. Духновича з ЯковомГоловацьким — одним із засновників «Руської Трійці» та «Русалки Дністрової»,просвітителем, письменником, вченим, педагогом, громадським діячем. Саме О.Духновичу належить крилатий вислів — вірш «Бо свої то за горами...», оскільки«Русиньї угорские давнейшее с галицкими слученьї были».
Розвиваючивисновок своїх попередників-земляків про походження Карпатських русинів, О.Духнович аргументовано стверджує, що вони є автохтонами і заселяють територіюпо обидва боки Карпат. У своїх історичних працях «О народах Крайнянских»,«Крайняя история угорских русинов», «Истинная исторія карпатороссов» тощо Будительпослідовно виступав із протестом проти мадяризації руського (українського)населення в Угорщині, закликав до єднання слов'янських народів. Отже, історіюЗакарпаття О. Духнович розглядає у контекстуальному прояві на тлі історії усієїУкраїни-Русі, всього слов'янського світу. Це проходить червоною ниткою майже увсіх історичних працях Будителя. А вся його творча спадщина пройнята глибокимісторизмом. [5. 16-19].
1.2 Характеристика мовного світогляду ОлександраДухновича
Ставлення до мовиє інтегральною частиною національної свідомості. Особливо важливе воно вдіяльності представників інтелектуальної еліти народу, насамперед йогобудителів і просвітників, до яких належав визначний письменник, педагог,церковний діяч о. Олександр Духнович. У навчальних курсах з історії українськоїмови, які використовуються на філологічних факультетах України, мовні погляди іуподобання О. Духновича висвітлені скупо, то того ж часом однобоко. Численністатті, присвячені О. Духновичу, в яких порушуються питання мови, не даютьцілісного уявлення про цей аспект творчої особистості Будителя, до того ж вонинезрідка обстоюють діаметрально протилежні позиції. Для об'єктивного висвітлення проблемимовного світогляду О. Духновича потрібно досконало вивчити висловлені нимпогляди на основі лінгвістичного змісту в широкому культурно-історичномуконтексті, а також скрупульозно дослідити його мововживання в поетичних,прозових, драматургічних, публіцистичних, наукових, навчальних та ін. творах.
О. Духновичусвідомлював значення літературної мови для існування руського (малоруського,тобто українського) народу та його поступу. Основою руськоїзагальнолітературної мови він вважав церковнослов'янську, яку потрібнозбагачувати словами, зворотами і формами з живої мови (так сформувалася російськалітературна мова), не підносячи жоден із діалектів на рівень літературної мови.Саме як діалект він трактував уже вироблену тоді українську літературну мову насередньонаддніпрянській основі, до того ж вважаючи її (слідом за В. М.Ломоносовим та іншими апологетами російської імперії) «смешениемпростонародного с польским». О. Духнович не відчував ні естетичності, ніпотенцій писемної мови на наддніпрянській основі. В умовах, коли цісар зрадиврусинів, коли посилювався угорський асиміляційний гніт, а русофіли з різнихслов'янських країв покладали великі надії на визвольну місію Росії, Духнович«гостро вбачав в українській літературній мові тенденцію відриву від російськоїспільності і культури, сепаратистську установку».
На мовнийсвітогляд О. Духновича вплинуло й москвофільство, зокрема галицьке, якенегативно ставилося до нової української літературної мови. Мова художніхтворів О. Духновича структурно і за фактурою ближча до народнорозмовної, ніжйого науково-публіцистичних праць. Місцями це не слов'яноруська з домішкаминародної, а навпаки, народна з домішками слов'яноруської. Це спостерігається яку багатьох віршах, так і в п'єсі «Добродетель превишаєт богатство», де навітьавторські ремарки написані тодішньою живою мовою
Існує, однак, домовних поглядів Духновича, в якому побутують протилежні погляди на позиціюДухновича в ньому, причому залежно від різного висвітлення цього питанняпротилежно оцінюється значення всієї діяльності Духновича і навіть визначеннянаціональної приналежності населення всього українського Закарпаття.
Саме на ційпротилежній оцінці позиції Духновича в питанні мови намагаються будувати свою«концепцію» ідеологи політичного русинізму.
Для правильноїоцінки мовних поглядів Духновича треба мати на увазі кілька фактів:
1. За роки післяДухновича відбулися величезні зміни в мові (граматиці, правописі) багатьохнародів. Тому сьогодні, коротко кажучи, ні Пушкіна, ні Шевченка, ні Штура недрукують так, як вони тоді писали.
Подібно змінилисяназви територій чи держав. Тому сьогодні не кажемо «Фелвідек» чи «ГорішняУгорщина», але Словаччина. Тому й «Малоросію» чи «Южнорусский край», якназивали територію українського народу її гнобителі, називаємо сьогодніУкраїною. Подібно не «товт», «угророс», «угорський русин», «Угорська», а«слов'янин», «закарпатський українець», «Закарпатська Україна»! Отже, немажодної «українізації» в тому, коли в «мові» Духновича ставимо таке «і» чи такуіншу букву, які за сучасним правописом слід писати. Подібно не є гріхом писати«Олександр» замість «Александр», бо і Штура називаємо сьогодні не «Людевитом»,а «Людовитом». Тому логічно, що «руського» Духновича вважаємо видатним діячемкультури українського Закарпаття та й усього українського народу.
2. Редакторитодішньої преси галицьких та угорських русинів вимагали, щоб дописувачі«сообразовалися с мненієм редакторів». Редактор «умеет разновидним сочинениямкоресподентов подати однообразний облік» (Іван Раковський, «Зора Галицька»,Львів, 1854, с. 593-595). На таку практику вказують дальші автори: «І вгалицьких, і в російських изданіях где іздава-лісь єго (Духновича — Ю. Б.)вещі, редактори вносили поправки, руководствуясь своїмі местнимі прівичкамі істремлєніямі».
На те самевказують Ф. Арістов, І. Свєнцицький, Н. Бескид, І. Созанський. Крім того,тогочасні редактори допустилися (саме в справі друкування уривків з листівДухновича) «нікчемності, безпримірної і неможливої в яким-небудь іншім народі»,допускалися таких практик, «за які соромно було б нормальній людині»; окремі«високопоставлені» використовували таких «смільчаків», яким був О Шехович длятакої роботи, яку незручно було робити «человєку, імеющему состояніє ілі чін».Отже, тут є причина, чого одна коресподенція Духновича надрукована і звучить якукраїнська, а друга — як російська. Тому ми не віримо, що Духнович сам від себевжив слово «мова» та ще кілька разів за собою. Таку «українізацію» (а пізніше«деукраїнізацію») мови Духновича могли робити тільки редактори.
3. Не без впливуна мовні погляди Духновича був факт, що в гористих Карпатах на малому просторііснувала (та існує) значна кількість діалектів Тут немає терену, подібного докиєво-полтавського, на якому існувала б одна розмовна бесіда. Крім того,«галицькі» та «угорські» русини входили тоді до різних держав, підлягали впливурізних мов, що теж не могло не впливати на конкретну форму їхньої мови.
4. Ваналізованому періоді дійшло в житті галицьких та закарпатськихрусинів-українців до важливих змін в їхніх політичних орієнтаціях. Зразу післяреволюції 1848-49 рр. слов'яни Австрії та Угорщини думали вирішувати свою долюв рамках наведених держав. Після поразки революції (десь уже від 1852 року)замість орієнтації на Австрію ті народи починають орієнтуватися на Росію. Отже,від австрославізму вони перейшли до москвофільства, а воно перш за все проявилосебе переходом на російську літературну мову.
5. В науці давноіснує думка про те, що людину, як і колектив, треба оцінювати не тільки зазаявами, але й за діяльністю людини та колективу. А Олександр Духнович нетільки кілька разів висловлював своє «общеє о споєнії і совокупленії вспільноїнам народності і словесності мнініє», але й протягом всього свого життя згіднозі своїми заявами діяв. Всі свої твори «для народу» протягом всього свого життядрукував тільки народною мовою. В дискусії про народну мову Духнович друкував іпо два матеріали в тому самому числі газети, в той час як в дискусії проросійську літературну мову він не надрукував протягом років жодного матеріалу.Прилюдно й програмно декларував, що «свої то за горами, не чужі», що «Карпатине розлучать вічно нас», що «історія наша тая самая, що й решти руськогонароду, допоки своїми управлявся крайниками і не був иноплеменникам подвержен».В «Краткому землеписі...» окремо від Великороси пише про Малоросію, тобто проУкраїну як про окрему державу та окремий народ. Слова «русин», «руський» вінрозумів так, як їх тоді, раніше й пізніше, розуміли та розуміють до сьогоднівсі вчені, всі закарпатські діячі та всі нормальні люди, тобто як«малоруський», тобто «український» і ніколи не як великоруський.6. Коливідкинути тенденційні політичні спекуляції щодо національної свідомості таприналежності Олександра Духновича, то не зістане найменшого доказу того, щовін «словом, ділом чи хоча б помишленієм» був проти-українського спрямування.Духнович та його сучасники після революції 1848 року лише починали«по-народному думати», починали виробляти національну програму, в тому числі йбесіду, «народами в Угорщині та Галичині употребляєму» та таку, на «которую ви,браття галичани, склонійшії будете» (Духнович). Тому зрозуміло, що в їхніхдискусіях, полеміках чи звадах не було повної єдності, згоди чи порозуміння.Проте сучасні борці за «русинський народ» не можуть не знати, що своїмвигаданим «національним пробудженням» «єдного цілого русиньского народа»роздробляють і без того слабкі економічні та й духовні сили колишнього«руського» населення Карпат. Тому інакше як політичними спекуляціями явнопротиукраїнського спрямування ті намагання назвати не можна. Окремий четвертийсхіднослов'янський народ ніколи й ніде не існував, а колишнє «руське» населенняпо обох боках Карпат походило з тих самих місць, де віддавна жив і нині живеколишній «руський», а тепер український народ, жило у тій самій «руській вірі»,в якій жив весь «руський народ», виховувалося на тих «руських» книжках, якіпереписувалися, а пізніше видавалися в Україні, отже, було і є частиноюсучасного українського народу.
Дискусія навколомови О. Духновича точиться вже понад 100 років і не вщухає. Дослідники, аособливо політикани та фальсифікатори творчості закарпатського Будителя надаютьнадто велике значення тому, якій саме національній культурі належить творчийдоробок цієї непересічної людини.
Висновки про мовуДухновича часто робляться без належного аналізу текстів на тих творах, які О.Духнович узагалі не писав, та на творах, авторство яких дотепер не встановлено,у тому числі й на текстах, які дехто понині кваліфікує як національний гімнПідкарпатської Русі.
Серйозною вадоюдотеперішніх публікацій про мову Духновичевих творів є те, що предметом їхрозгляду є не автографи Духновича, навіть не першодруки, які виходили за йогожиття, а тільки новіші тексти, на мові яких суттєво позначилися мовні смакизаанґажованих редакторів.
Деякідухновичезнавці при встановлюванні національної належності мови творів Будителята мови інших його українськомовних праць пред'являють вимоги з позиційсучасних загальноукраїнських лексичних, граматичних, а часом навіть правописнихнорм, а не з мірил, які пред'являємо М. Шашкевичу і І. Вагилевичу, Я.Головацькому, С. Воробкевичу та іншим ровесникам О. Духновича. Сумарнакількість літературних мов, які «інкримінують» О. Духновичеві, вже давноперевалила за десять назв, причому серед тих мов нерідко називаються й такі,якими письменник належним чином не володів, а отже, й не писав і не перекладавсебе, зокрема такі, як російська, чеська, словацька, французька та навіть такіілюзорні мови, як руська, угорська і русинська.
6. Деякі автористатей при вирішенні поставленого питання провідне значення надають тому, якимозначенням користувався Духнович при називанні своєї робочої мови.
7. Ще інші,пишучи про мову творів О. Духновича, не завжди враховують жанрово-стильовудиференціацію творів Будителя та специфіку адресата кожного з них.
8. Дотеперфактично ще ніхто не розглядав мову більшості Духновичевих творів з позиції їххудожньої вартості.
9. За нашимиспостереженнями, переважну більшість своїх художніх творів О. Духнович писавукраїнською розмовною мовою середини XIX ст. (української літературної він ніколи не вивчав), яка спиралася нарідний для нього говір. Російські, церковнослов'янські та староукраїнськікнижні вкраплення властиві лише частині його творів, та й не всі з них належатьДухновичеві.
10. Для точнішоїхарактеристики мови Духновичевих творів та інших праць Будителя необхідно чітковизначити корпус тих текстів, які справді належать його перу, а тоді вжедосліджувати, що саме з лексики, з граматики і з фонетики справді є продуктомйого творчості, а що належить особам, які всіляко прагнули зробити з Духновичапрапор руськості, а останнім часом — прапор русинськості на південних схилахУкраїнських Карпат. [15. 38-43].
Розділ ІІ. Педагогічні погляди О.В. Духновича
2.1 Педагогічні ідеї О.В. Духновича
Визначнупедагогічну діяльність у першій половині та середині XIX ст. проводив на Закарпатті Олександр ВасильовичДухнович (1803—1865). Педагог стверджує, що дитина стає особистістю, людиноютільки тоді, коли вона набуває освіту і виховання. Людина без виховання, надумку О.В. Духновича, подібна до землі, на якій зростає бур'ян. Отже, людинітреба надати освіту, повноцінне виховання, тільки тоді вона буде корисною собіта суспільству. Виходячи з цих позицій, О.В. Духнович все життя дбав простворення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіхдітей. Підбиваючи підсумки свого життя, він з гордістю заявив: «Ясподорожував усю Маковицю, навчаючи і закликаючи народ будувати школи і, славаБогу, в 71 селі заснував училища...».
Олександр Духнович усвоїх ідеях стояв на позиціях традиційного українського просвітительства,вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство.Довгий час теоретична спадщина і досвід практичної діяльності самобутньогопросвітителя карпатських русинів і всього українського народу О.В. Духновичапо-справжньому не доводились до широкої громадськості, і лише в останнідесятиліття XX ст. поволі, але впевнено, з'являються дослідження, розвідки щодожиття та творчості славетного українця. Великою заслугою педагога є написанняним підручників для народних шкіл. У 1847 р. він створює перший буквар наЗакарпатті «Книжицю читальну для начинающих», у 1831 р. пишепідручник з географії «Краткий землепис для молодих русинов», у 1853р. — «Сокращенную грамматику письменного русского языка» тощо.
Вершиною педагогічноїтворчості О.В. Духновича є написання ним першого підручника з теорії і практикинавчання і виховання молоді «Народной педагогии в пользу училищ й учителейсельских» у 1857 р. Цей твір став підручником практичної і теоретичноїдіяльності просвітителя і відіграв надзвичайно важливу роль у розвиткувітчизняної педагогіки та шкільної справи. Взятися за створення цієї праціпросвітителя примусила відсутність систематизованих знань з теорії та практикинавчання дітей, підготовки вчителів до наставництва. Це ускладнювало навчальнийпроцес, більшість учителів, не маючи відповідних знань для роботи з дітьми,інтуїтивно вели навчання, часто невміло дбали про розвиток дітей. Враховуючице, О.В. Духнович систематизував наявні педагогічні знання, використавшивласний досвід і подав їх у вигляді підручника для вчителів і тих, хтоготується взятися до наставництва. О.В. Духнович вважав педагогіку мистецтвоммистецтв, а педагог, на його думку, усіх митців з огляду на звання своєперевищує. Для того щоб, за висловом О.В. Духновича, людину і людствовлаштовувати, необхідно досконало оволодіти педагогічними знаннями, навчитисяїх застосовувати.
О.В. Духнович, які його попередник Г.С. Сковорода, вважав, що виховання має враховувати природудитини. Він закликав учителів, батьків глибоко вивчати природні особливостідітей, виявляти сили, надані їм природою, і, не чинячи опору, сприятивсебічному їхньому розвитку: «щоб сили людські, тілесні і духовні,природою людині надані, з молодості… зберегти і удосконалювати».[12.18-23]
Особливо педагогнаполягає на врахуванні вікових особливостей і будови тіла учнів при залученніїх до фізичної і, зокрема, аграрної праці. У зв'язку з тим, що діти не однаковіза природою, вони потребують індивідуального підходу, «адже від натури деякідіти схильні суттю на деякі витівки». У такому разі педагог зобов'язанийвживати засобів, якими б розвивалися бажані й гальмувалися негативні якості.При цьому Духнович застерігає вихователя від того, «щоб пристрастями тимине нашкодив, але ще примножив і збільшив в учневі такому...». [10. 38].
Розглядаючиприроду як чинник, що визначає природні нахили людини, її задатки до фізичногота інтелектуального розвитку, педагог підкреслює, що сам розвиток значною міроюзалежить від системи вправ і наставляння, або виховання. Останнє маєвраховувати природу дитини і сприяти саморозвиткові, вдосконаленню природнихобдарувань.Обстоюючи принцип природовідповідності, О.В. Духнович дбає прорівномірний розвиток фізичних і духовних сил дитини, наголошує на тому, щоб ці«сили завжди в рівномірності були».
«Настанови,— писав О.В. Духнович, — прямий кінець або прямий напрямок хай буде людство,або, як мовиться, людськість, людинолюбство… поскільки людство в цивільномужитті є найбільша доброчесність...». [10. 39].
Таких людей можевиховати рідна школа, духовно багата сім'я. Школа має бути доступною усім дітямі слугувати інтересам народу. У ній учні мають навчатися рідною мовою, якавсебічно розвиває природні сили. Навчання чужою мовою є протиприродним ізатримує розвиток здібностей дітей, воно безсиле й гальмує поступ особистості йнароду. Рідна мова в народній школі має становити «предмет головний,центральний, що входить до всіх інших предметів і збирає до себе їхрезультати».
Забезпечити повноцінне тілесне ідуховне зростання дітей може народна школа, головним завданням якої є вихованнявисокоморальної, працьовитої, добродійної людини. Саме тому серцевиноюпедагогіки О.В. Духновича є ідея народності, яка полягає в тому, щоб виховувати- в дітях людяність, людинолюбство, доброчинність.Також мова має сприятирозумовому, моральному та естетичному вихованню дітей. Педагог вважав, що у процесінавчання діти мають засвоювати реальні знання. Сільські діти мають користатисяними у своїй праці на землі, при опануванні певними ремеслами і видамидіяльності. Тобто О.В. Духнович обстоював реальні знання, але водночас дбав іпро те, щоб у процесі пізнання у дітей розвивалися пізнавальні можливості. Ційметі були підпорядковані розроблені педагогом навчальні плани для першого і другогокласів початкової школи, а також зміст згаданих вище підручників. Укладаючи їх,як і весь зміст початкової освіти, О.В. Духнович дотримувався дидактичнихпринципів: наочності, доступності та посильності, активності в навчанні,ґрунтовності та міцності знань тощо.
Щоб «людинуі людство влаштовувати», народна школа має бути осередком духовноїкультури.
Навчаючись у школі, діти маютьзасвоїти релігійну і народну мораль, яка зміцнює духовні сили, прищеплює любовдо рідної землі й не дозволяє вихованцеві вбиратися у «чуже пір'я».О.В. Духнович щиро вірив у те, що шляхом поширення освіти поліпшується моральлюдей, а це, у свою чергу, робить суспільство гуманнішим і веде до злагоди тазгоди в ньому. Джерелами і засобами морального удосконалення дітей педагог вважаввітчизняну історію, народні пісні, звичаї народу, гідні для наслідуванняприклади дорослих, доцільно підібрані заохочення та покарання тощо. У процесівиховання, на думку О.В. Духновича, повинен мати місце широкий вибір методіввпливу в гармонійному їх поєднанні, бо «слова вчать, а прикладиприваблюють».
Особливу роль узростанні молоді він надає прикладу старших: батьків, учителів, яких застерігаєвід необачних вчинків, закликає до мудрості та виваженості в діях. О.В.Духнович наводить сентенцію про те, що «діти розбещених батьків тежрозбещеними бувають, а розбещений учитель всіх дітей розбещеними зробить ізамість доброчесності розплодить злонравність і розбещеність у ціломусуспільстві». Педагог надіється на усвідомлення дорослими свого призначенняв родині, школі, у цілому в житті. Виховання передбачає засвоєння дітьмизвичаїв свого народу шляхом вправ і наставляння. Першими наставниками івихователями дітей є їх батьки. [6. 47-48].
Звертаючись добатьків, О.В. Духнович пише: «Дай сину твоєму здоровий розум, дай йомудобрий норов, дай йому науку, здібності; працьовитість, добре серце… дай йомудобру волю… — і дав йому все».[10. 40].
Якважливий засіб виховання педагог розглядав залучення дітей до праці, через якувони набували реальних знань. Він визначає широке коло трудових обов'язківдітей, виконання яких узгоджується із їхніми фізичними можливостями (робота всаду, на городі, у дворі тощо). «Землеробство для людини є природноювправою, воно… сили зміцнює, розум розвиває, також приносить користь людині.Для того також потрібно їсти, щоб всюди до школи належала більша загородка(город) або сад, в якому діти могли привчатися до науки правильногоземлеробства впражнялися...» О.В. Духнович слідом за Г.С. Сковородоюприділяв увагу проблемі зайнятості дітей. На його думку, вони повинні завждизайматися корисними справами, дозвілля їхнє має бути доцільним і розумним,інакше неробство призведе до пустослів'я, ліні, непокори, злих вчинків тощо.Отже, виховання має здійснюватися продумано й за певною системою. Особливоважливу роль у зростанні громадянина О.В. Духнович надавав народному вчителеві.Вчитель повинен всебічно знати і розвивати особистість учня. Для цього він маєдобре знати анатомію і фізіологію дитини, її вікові особливості й можливості,закономірності їхнього розвитку. О.В. Духнович вважав вчителя тією особою, якаростить і формує патріота свого народу і краю. Тому вчитель, на його думку, маєу дітях «народолюбіє возбудити» і в серцях їхніх закріпляти любов досвоєї народності. Для цього треба використовувати всі засоби: поетичне слово,історичні твори і бувальщину, народну пісню, що збуджує любов до рідного краю,тощо. [2.10-14].
Учителів О.В.Духнович називає просвітителями народу, його сіллю. Діяльністю вчителя має бутизнищено зло і процвітати доброчинність. На думку педагога не кожна людина можебути наставником. Ним є той, хто має природні нахили, добре знання предметів танавчання дітей. У «Народной педагогии в пользу училищ й учителейсельских» О.В. Духнович виставляє такі вимоги до вчителя:
"… Наставникповинен бути обдарованим особливими якостями, і між ними такими:
1. Той, хто бажаєвчити, повинен мати справжнє покликання до цієї служби.
2. Повинен матидобрі і правильні знання і відомості з того предмета, який хоче викладатиіншим.
3. Повинен матичистий і непорочний норов і процвітати доб-рочесностями.
4. Повинен бутивід природи лагідним, поважним, з повним характером муж.
5. Повинен учнівсвоїх любити і їхню любов також для себе заслужити.
6. Від природитреба йому володіти легким, зрозумілим способом викладання.
7. Повинен матипотрібні засоби для навчання і наставляння.
8. Повинен добрийпорядок поважати.
Хто цихвластивостей, від природи дарованих, не має, той не принесе у педагогічнійсфері ніякої користі, і краще йому відмовитися від цієї служби, ніж коли-небудьжахливо відповідати за недоліки і бути навіки покараним". [11. 229-234].
2.2Педагогічна спадщина О.В. Духновича
Педагогічнаспадщина Олександра Духновича була неодноразово предметом дослідницькихзацікавлень упродовж другої половини XIX — ХХ століть. Її значимість зростатиме, власне, незалежновід відстані з добою, на яку припала багатогранна діяльність церковного,громадсько-культурного діяча, письменника, видавця, а в нашому контексті — визначного педагога, знаного в устах народу під благородно дібраним кодовимпоняттям — Будитель. Своїми творіннями автор «Народної педагогії...»утверджував високі ідеали, природа яких заснована на домінантних лініях розуму,вимірах справедливості. Як і його сучасники — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я.Головацький, М. Устиянович, А. Могильницький, І. Гушалевич, так і О. Духновичреально спричинився до активного й животворного поступу ідеї, що націлювала тазумовлювала всебічне культурне відродження українського народу на його етнічнихземлях, його мови, духовних змагань та історії загалом. Вони невіддільні відтого європейського річища, що позначений іменами Шафарика, Коллара, Ґанки,Караджича, Гердера, Гумбольдта, Міцкевича, Петефі, Прешерна. Саме цей контекстмістить познаки усвідомлення сприйняття Духновичем європейського рівня ідейнихі художніх устремлінь, характерних для епохи передусім 30-х -50-х років XIX ст. та її культурно-освітніхстандартів. Вони і зумовили науковий інтерес, зокрема, академіка ЕдуардаВінтера (1896-1982) до педагогічної спадщини творця «Хліба душі...» (Будапешт,1851). Перші спроби видатного німецького вченого осмислити концептуальні засадиДухновича — педагога припадають на початок 20-тих років минулого століття. Усполуці з названою темою першорядного значення набуває такий примітний факт, якперебування Едуарда Вінтера у місті Лева, особиста зустріч з багатьмальвівськими вченими у стінах наукового товариства імені Т. Шевченка таНаціонального музею (1924), а також — чи не в першу чергу — в Закарпатті від4-го липня до 5-го серпня 1925 року. Особливий вплив на розгортаннядослідницьких пошуків Едуарда Вінтера щодо теми нашої доповіді спричинили йогоконтактні зв'язки з А. Шептицьким, Г. Костельником, А. Волшином. Певний час Е.Вінтер працював професором Карлового університету і водночас читав лекції устінах Вільного Українського Університету, що функціонував у Празі. Саме тутвідбулося його становлення як дослідника різних аспектів українознавства. Цезасвідчують передусім такі його праці. Однак висновок, що педагогічна спадщинаОлександра Духновича високо оцінювалася Едуардом Вінтером, стає закономірним,бо в його основі — аргументовані висловлювання вченого, які містяться насторінках його численних праць. Як нам вдалося встановити, винятково важливуроль у справі прилучення Е. Вінтера до наукового опрацювання педагогічноїспадщини О. Духновича відіграв Дмитро Чижевський (1894-1977), якого пов'язувалаз німецьким славістом багаторічне творче співробітництво.
ОлександрДухнович постає явищем, носієм безпомильної української традиції як в йогохудожній творчості, так і в педагогічній спадщині; обидві домінанти творятьцілісність, яку слід вивчати в контекстуальному розумінні — річищі кращихнадбань світової культури. [13. 37-38].
«Книжицячитальная для начинающих» була часто предметом дослідження багатьох науковців.Досліджували переважно її дидактично-педагогічний та мовний бік, менше увагиприділяли вони її літературно-художньому змісту. Майже всі дослідники позитивнооцінювали її значення для дальшого підвищення освіти і культури в нашому краю. «Книжиця...»О. Духновча займає своєрідне місце серед книг подібного типу. Маємо на увазійого власний «Буквар», «Русалку Дністрову», «Буквар южнорусский» Т. Шевченка таінші. О. Духнович, пишучи свою «Книжицю...», ставив перед собою передусімпедагогічно-освітні завдання, а літературно-художні були, на нашу думку, надругому плані. О. Духнович як літератор-поет був обізнаний з класичною поезією,мадярською і ширше слов'янською літературами. Він розвивав на наших теренах принципикласицизму, сентименталізму і навіть проромантизму, як твердить багатодослідників. Я гадаю, що його «Книжицю...» найскоріше можна зарахувати допросвітительського реалізму. О. Духнович, маючи певний педагогічний досвід тазнаючи принципи Я. А. Коменського, правильно виходив із засади, що початковуосвіту треба починати передусім з рідної мови і тому «Книжицю...» написавнародною, хоч і своєрідною, але все ж народною мовою, що довело багатомовознавців. О. Духнович не був сильно обдарованим поетом, але знав, яку великусилу має художнє слово, який великий вплив справляє на почуття дитини поетичнеслово та й ще римоване художнє слово, тому правильно обрав собі для написаннясвоєрідних правил поведінки для дитини саме віршовану форму. Оскільки на першемісце він ставив педагогічні завдання і був змушений брати до уваги вікові,дитячі інтереси і потреби, то не міг використовувати складні художні образи.Тому художньо-літературні й естетичні якості «Книжиця читальная для начинающих»невисокі. Далеко поетично сильніші твори ті, які ввійшли у «Придаток» до«Книжиця читальная для начинающих» Тут знаходимо оригінальні порівняння,епітети, метафори та інші художні засоби, які засвідчують поетичний хист О.Духновича. Мої спостереження засвідчують, що «Книжиця читальная для начинающих»О. Духновича — цікаве, з тодішнього погляду оригінальне літературне явище, якеані сьогодні не втратило свого історико-пізнавального значення і свідчить проте, які широкі інтереси та здібності мав Духнович. Культурно-освітна діяльністьО. Духновича різноманітна та багата. Всі його праці свідчать про те, що всесвоє життя він був письменником та видавцем. «Книжиця читалная для начинающих»,яка відіграла велику виховну роль серед тогочасного населення Закарпаття. Убукварі подані основні матеріали для учнів-початківців, про що свідчать слова,пов'язані із школою: книжка, школяр, лекція та інші. Книжка написана народноюмовою. В аналізованому творі зустрічаємо ряд загальноукраїнських літературнихслів. Це свідчення того, що О. Духновичу українська мова не була чужою.Порівняно значне місце займають русизми. Наприклад: болше, дело, было, рождает та інші.
О. Духнович намагався писати такоюмовою, яка була б зрозуміла простому народові підвищити освіту рідного народу. [9. 39-47].
Висновки
ОлександрДухнович не був людиною загальноукраїнського, всеслов'янського чи європейськогозначення, але він користувався загальною повагою народу ще за життя, а післясмерті його ім'я стало культом в позитивному значенні цього слова. Навколоімені О. Духновича об'єднувалися люди різних культурних, громадських,політичних та релігійних орієнтацій: москвофіли та українофіли та йогопросвітницька та педагогічна діяльність була пов'язана з рідним народом.
Найбільшхарактерною рисою О. Духновича є його працьовитість і жертовність, він працювавзранку до ночі, не знаючи відпочинку, а всі свої заробітки віддававматері-вдовиці та на громадські справи, головним чином, на заснування шкіл,культурних організацій та періодичних видань.
У Духновичасформувався певний мовний світогляд, він усвідомлював значення літературноїмови для існування руського (малоруського, тобто українського) народу та йогопоступу. Основою руської загальнолітературної мови він вважавцерковнослов'янську, яку потрібно збагачувати словами, зворотами і формами зживої мови (так сформувалася російська літературна мова), не підносячи жоден іздіалектів на рівень літературної мови.
Педагогстверджує, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли вона набуваєосвіту і виховання.
Олександр Духнович усвоїхпедагогічних ідеях стоявна позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунокпоширення освіти можна значно поліпшити суспільство.
Вершиноюпедагогічної творчості О.В. Духновича є написання ним першого підручника зтеорії і практики навчання і виховання молоді «Народной педагогии в пользуучилищ й учителей сельских» у 1857 р. Цей твір став підручником практичноїі теоретичної діяльності просвітителя і відіграв надзвичайно важливу роль урозвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи.
О.В. Духнович, які його попередник Г.С. Сковорода, вважав, що виховання має враховувати природудитини. Він закликав учителів, батьків глибоко вивчати природні особливостідітей, виявляти сили, надані їм природою, і, не чинячи опору, сприятивсебічному їхньому розвитку: «щоб сили людські, тілесні і духовні,природою людині надані, з молодості… зберегти і удосконалювати»
Особливо педагогнаполягає на врахуванні вікових особливостей і будови тіла учнів при залученніїх до фізичної і, зокрема, аграрної праці. У зв'язку з тим, що діти не однаковіза природою, вони потребують індивідуального підходу, «адже від натуридеякі діти схильні суттю на деякі витівки». У такому разі педагогзобов'язаний вживати засобів, якими б розвивалися бажані й гальмувалисянегативні якості. При цьому Духнович застерігає вихователя від того, «щобпристрастями тими не нашкодив, але ще примножив і збільшив в учневітакому...»
Забезпечити повноціннетілесне і духовне зростання дітей може народна школа, головним завданням якої євиховання високоморальної, працьовитої, добродійної людини. Саме томусерцевиною педагогіки О.В. Духновича є ідея народності, яка полягає в тому, щобвиховувати — в дітях людяність, людинолюбство, доброчинність.Також мова має сприятирозумовому, моральному та естетичному вихованню дітей. Педагог вважав, що у процесінавчання діти мають засвоювати реальні знання. Сільські діти мають користатисяними у своїй праці на землі, при опануванні певними ремеслами і видамидіяльності. Тобто О.В. Духнович обстоював реальні знання, але водночас дбав іпро те, щоб у процесі пізнання у дітей розвивалися пізнавальні можливості. Ційметі були підпорядковані розроблені педагогом навчальні плани для першого ідругого класів початкової школи, а також зміст згаданих вище підручників.Укладаючи їх, як і весь зміст початкової освіти, О.В. Духнович дотримувавсядидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності внавчанні, ґрунтовності та міцності знань тощо
Навчаючись у школі, дітимають засвоїти релігійну і народну мораль, яка зміцнює духовні сили.
О.В. Духнович щиро віриву те, що шляхом поширення освіти поліпшується мораль людей, а це, у свою чергу,робить суспільство гуманнішим і веде до злагоди та згоди в ньому.
Отже, ОлександрДухнович зостався в історії українознавства передусім як невтомний плугатар наниві просвітництва, суспільно-громадської праці. Як справедливо зауважив Ю. Бача,Духнович безперечно належить до людей всеукраїнського виміру, він саме в цьомувимірі жив, творив і залишається для нас не для того, аби згадати це високеім'я з нагоди ювілею. Такі постаті, як О.Духнович, важливі для нинішніх іприйдешніх поколінь саме тому, що на прикладах їхнього життя і діяльності маємовчитися безкорисливо служити найвищим ідеалам рідного народу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Азарова В.П. Просвітницька діяльність О.Духновича.-М.,1999.- С.98-117.
2.Армунова М.І. Педагогічні ідеї О.В.Духновича // Рад. Школ.-1987.-№3.- С. 10-14.
3.Вовк Л. Духовне відродження //Освіта.-1995-№2.-С. 16-19.
4. Ваньківський О. Духнович О.Вибране // Освіта.-1998-№1.-С. 23-43.
5.Гомоннай В.В. Антологіяпедагогічної думки на Закарпатті.- .-1995-№2-3-С. 16-19.
6. Глоба Л. О. Духнович та розвиокдраматургії на Закарпатті //Українська література – в загальній школі .- 2003.-№7.-С 46-47.
7. Гриценка М.С. Педагогічніідеї О.В. Духновича // Історія педагогіки — К.: Рад. Школа, 1973. — С. 184—187.
8.Данилюк Д. ІсторіяЗакарпаття в біографіях і портретах // Закарпаття.- 2001. №5.-С. 65-70.
9.Євтух М. Видатнийукраїнський педагог і просвітитель О. Духнович //Педагогіка.-1998.№2.-С 39-47.
10. 5. Зубрицький Д., Сагайдак А.Духнович О. Твори в чотирьох томах //Шлях освіти.-1998.№1.-С 34-43.
11. Мармасова О. Г.Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки// Історія педагогіки — К.: Рад.Школа, 1983. — С. 229-234.
12.Машталер А.В. Педагогічніпогляди О.В. Духновича // Ужгород.- 2004. №2.-С 18-34.
13.Митюров Б.Н. Развитиепедагогической мысли на Украине в XVI-XVII вв. — К.: Рад. Школа, 1968. — С.37—38.
14.Ричалкин М. О. В. Духнович- педагог і освітній діяч. — К.: Рад. Школа, 1973. — С. 111-114.
15. Ричалкин М. ОлександрДухнович. Збірник матеріалів науково ї конференції // Освіта.-1995-№7 С. 23-43.
16.Сагайдак А. Духнович О. Твори в чотирьох томах //Шлях освіти.-1995.№3.-С.22-24.
17.Скільський Д.ММорально-естетична спрямованість змісту навчальних книг //Педагогіка.2005.№4.-С. 54-59.
18.Стельмахович М.Г. Доджерел історії педагогіки // Освіта. №1.-2002.-С.112-132
19.Ступок О.П. Педагогічні поглядиА.В. Духновича // Совецкая педагогика.- 2003.- №5.-С. 68-77.
20.Сухомлинський В.О.Батьківська педагогіка.-К.,1979. — С. 298-300.