Дипломнаробота на тему:
Рольгромадських організацій у поширені освіти на Поділлі в кінці ХІХ – на початкуХХ ст.
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НАПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
1.1 Політичні передумови розвиткуосвіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття
1.2 Економічні передумови розвиткуосвіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття
РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙНА ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1 Земства та їх вплив напоширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХ початку ХХ століття
2.2 Громадсько-просвітницькітовариства та їх роль в поширенні освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХстоліття
2.3 Молодіжні громадськіорганізації та їх роль в поширенні освіти
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
У сучаснихумовах розбудови української держави перед нашим суспільством постала актуальнапроблема наукового вивчення і переосмислення історичного минулого українськогонароду. Об'єктивне висвітлення проблем становлення і розвитку просвітницькихтовариств стало можливим тільки з проголошенням незалежності України. Нові політичніумови уможливили використання нових архівних матеріалів, документів. В нихґрунтовно висвітлюються проблеми становлення та розвитку просвітницькихтовариств, форм і методів їх діяльності, підкреслюється їх роль в українськомунаціонально-культурному та освітньому русі.
Актуальністьдослідження зумовлена науковою цінністю та практичноюзначущістю, діяльності громадських національно-культурних організацій, що діялина території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Вивчення й осмисленняісторичних традицій і досвіду їх діяльності, мають важливе значення длясучасності і дає можливість: по-перше, вивчити процес становлення і розвиткупросвітницького руху на Поділлі у контексті українськогонаціонально-культурного відродження, де осередками освіти насамперед виступалиміста; по-друге, виявити провідні тенденції і напрямки розвитку цього руху,осмислити творчий досвід визначних просвітителів краю, що зумовили позитивнутрансформацію цілісних основ українознавчого світогляду; по-третє здійснитиактуалізацію всього цінного з минулого для соціуму сьогодення. Вивченняпросвітницького руху на Поділлі, як складового компоненту відродженнядуховності України, дає можливість краще зрозуміти її історію та культуру.
Метадослідження полягає у розкриті значення громадськихорганізацій у поширені освіти на Поділлі в другій половині XIX – початку XX ст.
Об'єктомдослідження є розвиток культурно-просвітницького рухуна Поділлі в другій половині ХІХ –– на початку ХХ ст.
Предметомдослідження є роль громадських організацій упоширені освіти на Поділлі в зазначений період.
Завдання:
1) розкрити економічні та політичніпередумови розвитку освіти на території Поділля наприкінці ХІХ – початку ХХстоліття;
2) з’ясувати стан та розвиток освіти наПоділлі в другій половині XIX – першої третини XX ст.;
3) охарактеризувати діяльність громадськихорганізацій, та їх вплив на поширення освіти на Поділлі в другій половині ХІХ –на початку ХХ ст.;
4) розкрити роль молодіжних організацій, щодіяли на території Поділля, на поширення освіти.
РОЗДІЛ1. СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
1.1Політичні передумови розвитку освіти на Поділлі в рамках загальноімперськоїсистеми освіти
Розглядаючиполітичні передумови розвитку освіти на Поділлі в другій половині XIX — напочатку XX ст., потрібно відштовхуватись від того, про яку освіту буде йти мова- національну систему освіти чи про освіту на Поділлі в руслі«великодержавницької» освітньої політики. І в тому, і в іншому випадку перш завсе потрібно брати за основу законодавчу базу Міністерства народної освітиРосійської імперії, як основоположне джерело реформ і перетворень в сферірозвитку освіти. Проте, якщо для системи російськомовної освіти це був позитивнийвплив, то для української національної — переважно негативний, а то йруйнівний. Насамперед, під політичними передумовами слід розглядати ті умовидля розвитку освітньої галузі, які були складені в результаті рішень керівнихорганів щодо даної сфери. В даному випадку, під ними ми можемо розуміти указиімператора, циркуляри міністрів освіти, постанови уряду чи інші правові акти,які мали на території Російської імперії юридичну силу і були обов'язковими длявиконання. Особливо прогресивними були в той час реформи, в тому числі і всфері освіти.
З середини XIXст. в імперську економіку почали активно проникати елементи ринкових відносин.Кріпацтво з його натуральним характером та екстенсивними методами нарощуваннявиробництва вже доживали останні свої дні, адже не могли забезпечитиконкурентоздатність російських товарів на світовому ринку. Промисловці почализапозичувати досвід західних сусідів, які досягали кращих результатів увиробництві з використанням найманої і кваліфікованої праці. Відповідно, цедало поштовх політикам до усвідомлення необхідності реформ в економіці. Аоскільки дана сфера напряму залежала від робочої сили і її якості, то початиреформування саме із неї було найдоцільніше.
Прямимрезультатом цього можна вважати і реформування в сфері освіти, адже побудованової освітньої мережі була обумовлена потребами капіталістичного розвиткугосподарства.[4, с.104] Власне це і можна вважати однією із політичнихпередумов розвитку освіти у вищезгаданий період як по всій Російській імперії,так і в Подільській губернії зокрема.
Відмінакріпосного права в Російській імперії теж посприяла подальшому поштовху дорозвитку народної освіти в її окраїнах, в тому числі і на Поділлі.[18, с.42-45]
Додатковоюпередумовою для такого розвитку, що безпосередньо пов'язана із політичноюсферою, стали події польського повстання 1860-х років. Як реакція на ті події,на Правобережжі і на Поділлі зокрема почався наступ на народне шкільництво ісистему української школи, щоб унеможливити повторення польського сценарію.
Загалом, наПравобережній Україні ще на початку XIX ст. склалася система державногоуправління за зразком Російської імперії. Коли було утворено Міністерствонародної освіти, то під його егідою почала формуватись нова мережа навчальнихзакладів. До неї входили навчальні заклади чотирьох типів:
-парафіяльніучилища, які призначалися для дітей найвищих станів;
-повітовіучилища для дітей дворян, купців, державних службовців, заможних ремісників;
-класичні повітовігімназії і неповні прогімназії — найпоширеніший тип середньої школи;
-ліцеї,університети — вищі навчальні заклади.
Найбільшевідкривалось платних приватних пансіонів для дітей дворян.
На Поділлііснували всі згадані типи навчальних закладів, крім вищих. Вищу освіту подоляниздобували поза межами краю, в університетах Києва, Харкова, Одеси...[3, с.10]
Але в краї буливсі необхідні передумови для успішного впровадження перетворень у сфері освіти,в тому числі і політичні. В другій половині XIX — на початку XX ст. тут булиміста, в яких, з огляду на помітну урбанізацію, було просто необхіднозасновувати нові навчальні заклади. Зокрема, повітова Вінниця Подільськоїгубернії своїм статусом відповідала стратегії уряду: «відкривати навчальнізаклади в містах, що являють собою центри релігійної, духовної і громадськоїдіяльності».[27]
У зв'язку ізсоціально-економічними реформами існуюча система освіти зазнала значних змін,які вносилися і регулювалися відповідними урядовими постановами.
Отже, спочаткупро початкову освіту і її правове регулювання в пореформений період.
Про те, якізрушення в сфері освіти спровокувала ліквідація кріпацтва свідчить, зокрема,той факт, що одночасно зі звільненням селянства, редакційними комісіями ізселянських справ були подані в головний комітет попередні проекти про сільськішколи, і вже 28 липня 1861 року було засновано особливий комітет для складанняпопереднього плану організації народних шкіл, а 18 січня 1862 року «заособливими обставинами західних губерній» Міністерство народної освіти Російськоїімперії спільно з Міністерством внутрішніх справ, не чекаючи кінцевого варіантуположення про народні училища, зайнялись влаштуванням тут народних училищ. Буловідпущено близько 10 тис. крб. для обладнання шкільних приміщень.[50]
У пореформенийперіод відбулися безумовно позитивні зміни і в галузі початкової освіти:існуючі типи початкових шкіл, які передбачались статутом 1828 року, а саме:повітові і сільські школи міністерства освіти, училища Міністерства державнихмаєтностей, церковно-парафіяльні і єпархіальні школи, зберігалися іоголошувалися загальнодоступними. Вони об'єднувалися однією назвою — початковінародні училища і повинні були працювати за єдиною програмою. Жінки отримувалидозвіл на вчителювання в народних училищах.Отже, створювалась єдина системапочаткової освіти з курсом на поступове запровадження на місцях загальногопочаткового навчання.[17, с.11-13]
У процесіреалізації урядового курсу, практика народних училищ дійшла і на Поділля. Так,1 квітня 1908 року Вінницька дума прийняла рішення «відкривати кожного року поодній двокомплектній школі» (училище з двома учителями на 100 учнів). [29]
В квітні 1915року Вінницький голова повідомляв подільського губернатора, що згідно плану вмісті було відкрито 11 училищ, зокрема в районах: Дубовецькій Слободі, Липках(Замостя), Садках, Старому місті, Малих хуторах, при окружній лікарні, в«Мурах» та ін… Ці школи переважно були однокласними і двокласними. В першихнавчалися три роки, в других — чотири.
Починаючи з 70-хроків XIX ст., в містах, в тому числі і на Поділлі, відкривались початковішколи нового типу з шестирічним терміном навчання, які отримали назву міськихвищих училищ. Їх поява була обумовлена потребами капіталістичного розвиткугосподарства. Вищі училища давали випускникам закінчену початкову освіту,необхідну для роботи в канцеляріях, на транспорті тощо.[4, с.103]
Щодо правовогорегулювання середньої освіти, то тут в результаті реформування намітились такізрушення.
Міністерствонародної освіти Російської імперії, реагуючи на об'єктивну вимогу часу, колидержаві потрібні були освічені освітні кадри для промисловості, торгівлі таінших галузей капіталістичного господарства, 19 листопада 1864 року затвердилостатут реальних гімназій.[11] Вони прирівнювались до класичних гімназій, алекурси стародавніх мов — латини і грецької, були замінені на сучасні європейськімови: французьку, німецьку, англійську. Реальні гімназії відкривали шляхвипускникам у вищі навчальні заклади, а в практичній діяльності давалиможливість стати помічниками інженерів.[4, с.92]
У 1871 роціросійський уряд провів нову реформу середньої школи, спрямовану на повневідокремлення класичної освіти від реальної. Згідно цієї реформи класичнігімназії повинні були залишатися закладами освіти для привілейованих, а реальнігімназії перетворювались в реальні училища, які призначалися для «среднегосословия, которое еще не привыкло долго и много учиться».[28]
Навчальнапрограма реальних училищ будувалась на зовсім новій організаційній основі:надання учням загальної освіти і технічних знань з врахуванням практичних вимогрегіону. Входячи з місцевих потреб, реальні училища могли мати від трьох досеми класів.
Наступним етапомна шляху реформування системи освіти стало відкриття жіночих навчальнихзакладів. І першим провісником нового часу стали саме закони про всестановужіночу освіту відкритого типу.[46, с.9]
Питання проорганізацію жіночої середньої освіти на державному рівні вирішувалось вМіністерстві народної освіти. Вихідним пунктом перетворень у цьому відомствіщодо жіночих шкіл була доповідь міністра освіти С. Норова 5 березня 1856 р., вякій він детально виклав свої погляди на головні вади існуючої системи. Міністрпідкреслив, що особи середнього стану в губернських і повітових містах не маютьможливості дати своїм дочкам необхідну освіту. «Між тим від цього залежить якрозвиток в масах народних справжніх уявлень про обов'язки кожного, а також івсіляке покращення сімейних нравів та суспільної свідомості взагалі, на щожінка має могутній і надзвичайний вплив». Тому заснування середніх жіночихнавчальних закладів відкритого типу було б, на його думку, подією величезноїваги для країни.
Схвалюючарезолюція Олександра II на цю доповідь поклала початок організації середньоїжіночої освіти на державному рівні. У травні 1858 року він затвердив «Положенняпро жіночі училища відомства Міністерства народної освіти». Але на територіїУкраїни воно поширювалося на всі губернії, крім трьох — Київської, Подільськоїта Волинської. Попечителі шкільних округ і начальники губерній вказували на головнуваду цього документу — усунення від управління училищами представників тихстанів і товариств, на кошти яких вони утримувалися, а також про надмірністьповноважень навчальних закладів. Тому вже через два роки — 10 травня 1860 р. — було затверджено проект нового положення про жіночі училища Міністерстванародної освіти, згідно з яким при кожному училищі засновувалися дві ради:попечительна і педагогічна. Основна ідея положень 1858 — 1860 років полягала втому, щоб залишити за жіночими училищами характер приватних навчальнихзакладів. Зі свого боку, уряд взяв на себе ініціативу керівництва цією справоючерез начальників губерній та училищне керівництво Міністерства народної освітиз наданням цим закладам деяких прав нарівні з державними.
Досвід існуванняперших закладів нового типу протягом десятиріччя виявив необхідність внесеннязмін у навчальний процес. Тому в травні 1870 року було затверджено новеположення про жіночі гімназії і прогімназії Міністерства народної освіти, заяким жіночі училища перейменовувались на гімназії і прогімназії. Крім того,згідно з новим положенням, для проходження повного курсу в гімназії вводилосясім років навчання замість шести, як це було раніше.[75, с.68]
Загалом, цілийряд жіночих навчальних закладів на території Російської імперії діяли заокремими статутами і положеннями.
Щодо жіночоїсередньої освіти в українських Правобережних губерніях, то 26 травня 1869 рокубуло затверджено положення про жіночі гімназії і прогімназії в Київській,Подільській і Волинській губерніях. Дане положення розповсюджувалось і набілоруські Вітебську та Могилівську губернії. Уряд надавав вихованню жіноцтва вЗахідному краї особливого політичного значення і прагнув сприяти її розвиткудвома способами:
1)організовувати державні училища;
2) надаватигрошову допомогу особам російського походження, які утримували приватніпансіони.
Уряд взяв насвоє утримання жіночі училища в цьому регіоні з тією метою, щоб не залучатикоштів громадськості, яка, в свою чергу, буде вимагати своєї участі вуправлінні закладами.
Ще однавідмінність — остаточне рішення про заснування нових жіночих гімназій у межахцього регіону приймалося виключно імператором.[75, с.69]
Згідно цьогоположення в м. Немирові була відкрита перша на Поділлі «для приходящих дівчат»прогімназія з чотирирічним терміном навчання. Дещо пізніше жіночі учбовізаклади почали діяти в інших містах губернії.
В липні 1900 р.в складі підготовчого і чотирьох молодших класів у Вінниці відкрилась жіночагімназія. Інші класи — п'ятий-сьомий, відкривали відповідно роком пізніше.Через десять років на кошти земства був відкритий восьмий (педагогічний) клас.[4,с.99]
Взагалі мережасередніх жіночих навчальних закладів на Поділлі створювалася дуже повільно,навіть порівняно з іншими регіонами України, адже уряд штучно стримував їхзростання. Так, на 1897 рік у Подільській губернії було всього 9 гімназійМіністерства народної освіти, в той час, як в Полтавській, Чернігівській їхвідповідно було по 14 і 20.[19, с.187] Ці дані свідчать про те, що царськийуряд розглядав систему освіти на Поділлі передусім як елемент політичноговпливу на суспільство, як інструмент великодержавницької шовіністичної політикивідносно населення окраїнних провінцій імперії, а не як засіб поширенняосвіченості серед широких народних мас.
У пореформенийперіод в систему середніх навчальних закладів для дівчат, крім гімназій,входили єпархіальні жіночі училища (відав Синод), Марийські училища, згодомгімназії (відомство імператриці Марії Федорівни), інститут благородних дівчатта приватні пансіони, які давали незакінчену середню освіту.
Такого типунавчальні заклади діяли і на Поділлі. Зокрема, в м. Кам'янець-Подільський діялав період 1867-1917 років Марійська гімназія.[71, с.99]
Для втілення вжиття реформи загальної освіти, а також для обслуговування міських вищих училищвиникла нагальна потреба в педагогічних кадрах. Для їх підготовки створювалисьучительські інститути і учительські семінарії — середні навчальні заклади зтрирічним курсом навчання. Інститути готували вчителів для міських вищихучилищ, семінарії — для початкових училищ сільської місцевості. Навчання всемінаріях велося по скороченому варіанту програми учительських інститутів.
На той час наПоділлі не було навчального закладу такого типу, а питання про відкриттяучительської семінарії у м. Вінниці вирішувалося протягом 29 років. Впершеклопотання було подане в 1878 році, а вдруге — 1907 р.[78, с.25] І лише угрудні 1907 року вчительська семінарія була відкрита у с. Потоки, а в червні1909 року переведена до Вінниці. За період свого існування з її стін вийшлобагато вчителів, які сприяли поширенню освіти серед подолян. Проте педагогічнасемінарія не могла повною мірою задовольнити потребу регіону в педагогічнихкадрах, а тому 1 липня 1912 року за рішенням Міністерства освіти у Вінниці буввідкритий учительський інститут. Він був восьмим в Україні. У перший рік уньому здобували освіту 25 юнаків та дівчат, а згодом їх було 71. Терміннавчання становив три роки.[76, с.56]
Крім цихпедагогічних закладів на Поділлі було відкрито ще два: учительську семінарію вКам'янці-Подільському (1913 р.) і учительську семінарію в Ольгополі. Існуючимпланам відкрити семінарії в інших містах не губернії не судилося бутиреалізованими.[72, с.284]
Отже, прямимрезультатом державної політики в сфері освіти в другій половині XIX ст. булозначне розширення мережі навчальних закладів як початкової освіти, таксередньої, зокрема і в Подільській губернії. Зокрема, на передодні Першоїсвітової війни лише у Вінниці існували такі навчальні заклади: реальне училище,чоловіча гімназія, три жіночі гімназії, комерційне училище, учительськийінститут, учительська семінарія, церковно-учительська школа, залізничнеучилище, 12 початкових училищ.[16, с.56]
Перелічені вищезаклади вже цілком відповідали потребам ринку праці, соціально-політичним таекономічним особливостям регіону в умовах становлення капіталістичногогосподарства.
Проте зі зміноюполітичної влади в Україні в 1919 році змінились і передумови розвитку освіти.Система освіти, яка добре функціонувала за Російської імперії, тепер просто напросто була зруйнована більшовиками. Так, на весну 1919 року за розпорядженнямПодільського губернського революційного комітету всі наявні тут навчальнізаклади були ліквідовані, а в 1920 році почали відкривати радянські навчальнізаклади — трудові семирічні школи.
Якщо говоритивласне про політичні передумови розвитку освіти в той чи в інший період, непотрібно забувати, що не завжди ці передумови є сприятливими. Справа в тому, щоосвітня галузь, будучи в той же час і однією зі сфер політичної діяльностівлади, загалом підкоряється політичній стратегії урядового курсу. Досить часто,особливо якщо мова йде про багатонаціональні держави та імперії, освітнясистема меншин мусить переходити на уніфіковану і систему для забезпеченняцентралізованої політики і полегшення управління освітньою сферою. І цей процесє дуже болісним для національних меншин чи інших народів, адже вонипозбавляються чи обмежуються в праві користуватись рідною мовою в навчальномупроцесі, а відповідно і відчувають тиск національного гноблення.
Така ситуаціясклалась і в Російській імперії відносно України, в тому числі і відносноПодільської губернії.
Розвитоккапіталістичних відносин в Російській імперії у середині XIX ст. дав поштовх докорінних перетворень в усіх сферах життя суспільства, в тому числі і внаціональній культурі, науці, освіті. Відбувалися зміни у суспільній свідомостіукраїнського народу, зростали ряди революційно-демократичної інтелігенції, щосприяло боротьбі за відновлення державності і подолання відсталості всоціально-економічному, культурному і освітньому відношенні, та прискорювалоприхід української весни національного і культурного відродження.[51, с.76-123]Проте царизм брутально придушував цей рух. Російська імперія, прагнучи зберегтисвою територіальну цілісність, посилювала репресивну політику денаціоналізаціїта насильницької русифікації українського населення Наддніпрянщини.[25, с.178]
СамодержавнаРосія, на територія якої проживало приблизно 85% українців, не мала своєїконституції. Законодавство ґрунтувалося на верховній волі імператора.Розцінюючи Україну як свою провінцію, царизм неодноразово робив спробиліквідації української мови, культури і освіти. Царське самодержавство добрерозуміло, що знищивши мову і культурні надбання народу, буде знищений і самнарод. Тому в другій половині XIX — на початку XX ст. царизмом було видано рядзаборонних указів, направлених на знищення української мови, культури, науки іосвіти.[25, с. 179]
Почалисяпереслідування освітян. Першою жертвою стала національна школа: у 1862 роцібули заборонені українські недільні школи; в 1863 р. заборонено друкуватиукраїнські підручники та книжки для народу. Відомим документом — листомміністра внутрішніх справ П.Валуєва до міністра народної освіти О. Головіна від18 липня 1863 року, що увійшов в історію під назвою Валуєвського циркуляру, рухза національну школу був припинений. В цьому листі говорилося, що «ніякоїмалоросійської мови (тобто української) не було, нема і бути не може», адрукування книжок малоросійською мовою як духовного змісту, так і начальних ідля початкового читання народу треба призупинити.[26, с.45]
На відміну відП.Валуєва, освітянин О.Головін відповідав йому, що заборона чи дозвіл навидання книги полягає в сутності думки, а не в мові чи наріччі, та зазначав, що«намагання літераторів обробити граматично кожну мову або наріччя і для цьогописати нею і друкувати вельми корисно з огляду на народну освіту і заслуговуєповної поваги». Але його думку не було взято до уваги.[55, с.15]
Таким чином,ідея розвитку національної освіти досить глибоко проникла у свідомістьінтелігенції та освітян того часу. Таке розуміння ґрунтувалося на реальних потребахсамого суспільства. Але царська влада діяла всупереч інтересам народу,посилюючи русифікаторську політику в Україні, Валуєвський циркуляр набувчинності. Тенденція репресивних заходів набула стійкого характеру.
Подальшим крокомросійської імперської влади в цьому напрямку став відомий Емський указОлександра II про заборону друку і поширення книжок українською мовою, виданий1876 року. Крім того, указ забороняв ввозити з-за кордону книжки, видані «намалоросійському наріччі», не допускав читання українською мовою і т.д… Врезультаті реалізації цього указу постраждали всі ступені системи україномовноїосвіти. В університетах звільнялись викладачі. Також не обминули репресії ісередню школу. Вчителів з українофільськими поглядами теж звільняли з роботиабо переводили до Росії.[26, с.45]
Проте українськеучительство не збиралося відмовлятися від своїх поглядів щодо розбудовинаціональної школи. Репресивна політика царського уряду тільки посилюваланапругу. Педагогічна громадськість активізувала свою діяльність. На нарадах,зборах, конференціях вчителі заслуховували доповіді, приймали резолюції,звернення. Влада вороже поставилася до активізації педагогічного руху занаціональну школу. Попечителям навчальних округів Міністерство народної освітинадсилало таємні циркуляри, де вимагалося подавати інформацію пронеблагонадійних вчителів, схильних до українофільства. Звичайним явищем на тойчас у школах були несподівані перевірки, і при наявності відповідних доказівучителів звільняли з роботи.
Після Емськогоуказу пішла ціла черга несприятливих для розвитку української національноїосвіти указів та постанов: 1881 р. — указ Олександра II про дозвіл друкуватиокремі словники українською мовою, але російським правописом; 1888 р. — указпро заборону вживання української мови у всіх державних установах, в тому числіі в освітніх закладах; 1895 р. – заборона Головного управління у справах друкувидавати і розповсюджувати книги для дітей українською мовою.[25, с.179]
Внаслідоквказаних вище репресивних заходів щодо української освіти українська молодьбула позбавлена можливості знайомитися з кращими зразками прозових та поетичнихтворів українських авторів, не мала змоги прилучатися до культурних надбаньсвого народу. Щодо навчання народних мас, то більшість дітей шкільного вікузалишалися поза навчальними закладами і неминуче прирікалася на неписьменність.У дев'яти українських губерніях з корінним населенням 23,5 млн. чоловікналічувалося 1320 початкових шкіл різних типів, у яких навчалося 67129 учнів.Тобто 1 учень приходився в середньому на 163 жителі. Ще гіршим показник був уПодільській губернії — 1 учень на 400 чоловік. Отже, 98% дітей шкільного вікуне мали змоги здобути елементарної початкової освіти.[69, с.135]
Такий стан справвикликав хвилю обурення серед української інтелігенції. У періодичних виданняхпочали з'являтися численні публікації на підтримку національної школи. Такі ждомагання ставили деякі земства, міські думи, науково-просвітні і технічніз'їзди, підкреслюючи, що українське суспільство потерпає через відсутністьсвоєї школи і відповідної літератури. Нарешті сама Рада міністрів Російськоїімперії визнала наприкінці 1904 року, що низький рівень грамотностіукраїнського населення є результатом зборони видання популярної літературирідною мовою. І поки в урядових колах обмірковувалося питання освітньоїполітики на Україні, на початку 1905 р. вибухнула революція, прискоривширозв'язання проблеми. У вересні того ж року Кабінет міністрів Російськоїімперії скасував заборону українського друкованого слова, визнавши їїнесвоєчасною.[26, с.46] З певними змінами такий стан справ зберігався допочатку Першої світової війни. В питанні мови викладання з боку царату і надаліпроводилась шовіністична політика, спрямована на заборону української мови. Всіпедагогічні заклади на Україні, в тому числі і на Поділлі, мали готувативикладачів для початкових народних училищ виключно російською мовою.
Лише післяжовтневої революції, у 1917 році Українська Центральна Рада почала здійснюватисистематичну політику українізації школи. В березні 1917 року керівництвоЦентральної Ради добилось від Міністерства освіти і Тимчасового уряду Росіїдозвіл на викладання українською мовою у початкових школах тих регіонів, депроживає українське населення. В цей же період були розроблені нові принципиосвіти: обов'язковість, безкоштовність, наступність, які були схваленіУкраїнським національним конгресом 6-8 квітня 1917 року. Було засновано курсиперепідготовки вчителів. В нових школах вивчали курс «українознавства»,створювались бібліотеки, лабораторії, започатковано випуск навчальнихкінофільмів, вийшло біля 680 назв книг українською мовою, до осені 1917 року наУкраїні засновано було близько 2 тис. «Просвіт».
Українізаціяосвіти на Поділлі мала значні успіхи. Заходи Центральної Ради підтрималаПодільська єпархія на першому вільному єпархіальному з'їзді православногодуховенства Поділля, що відбувся 18-23 квітня 1917 року.[30] При Вінницькомувчительському інституті було відкрито однорічні педагогічні курси українськоїмови.
Таким чином,діяльністю Української Центральної Ради було закладено політичні передумови длярозбудови української школи, за яку боролися передові демократичні верствипротягом усього XIX ст., становище школи починає покращуватись і зміцнюватись.[18,с.45]
1.2 Економічні передумови розвитку освіти наПоділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття
До скасування кріпацтва у1861 році освіта народних мас України, а зокрема території Поділля, перебувалана низькому рівні. Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала намайже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенціяорганізовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. уКиєві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав длянедільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освітніхзакладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи царськимуказом були закриті. [31, с.260]
Напочатку 60-х років Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін тазрушень в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчийрівень освіти народу, тим простіше ним управляти за допомогою централізованогобюрократичного апарату, з іншого — розпочата модернізація суспільствазумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках тапіднесення загального освітнього та культурного рівня народу, оскільки тількиза таких умов можна було масово запровадити новітню техніку, передовітехнології, більш ефективні форми організації праці.
Підтиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягаєу створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народніучилища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цихосвітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму тачотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою.Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р.зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть такихкардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70%дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежівіків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).[31, с.262]
Наступноюланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давалисередню освіту. Вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарнимпредметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалисянасамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давалоправо вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічнихнавчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація,внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії сталиучилищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17комерційних училищ.
Удругій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський,Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб.Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін.Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту1863 р., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював правауніверситетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію— відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономіяліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких таадміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністюпрофесорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів. [2, с.92-93]
Модернізаціяекономіки, завершення промислового перевороту зумовили гостру необхідність уфаховій диференціації, спеціалізації кадрів, що отримують вищу освіту. Ціобставини сприяли виникненню низки вищих спеціальних навчальних закладів:Ніжинського історико-філологічного інституту, Глухівського учительськогоінституту, Харківського ветеринарного інституту, Південноросійськоготехнологічного інституту в Харкові, Київського політехнічного інституту, Вищогогірничого училища в Катеринославі.
Накінець XIX — початок XX ст. Поділля являло собою переважно аграрний район.Однак від багатьох інших, суто сільськогосподарських зон, звідки вивозиласялише сировина, він відрізнявся добре розвиненою переробною промисловістю.Наявність великих і високоврожайних плантацій цукрового буряка, інтенсивнехліборобство й значний розвиток тваринництва та садівництва зумовили основнийнапрямок промисловості губернії — головним чином, харчової. На її долюприпадало 98% вартості виробництва фабричної промисловості Поділля.
Скасуванняпанщини в Австрійській та Російській імперіях наблизило підвладні їм народи доєвропейського шляху розвитку. У господарстві європейських країн швидко зростаєзначення промисловості, широко використовуються парові й електричні двигуни. Цікраїни все більше потребують сільськогосподарської продукції й сировини.Поділля по обидва боки Збручу, залишаючись сільськогосподарським краєм, зкожним роком більше постачає таку продукцію на продаж у промислові центри.Головними сільськогосподарськими культурами залишаються зернові, але на змінупосівам жита розширюються площі, зайняті пшеницею, яка була продуктивнішоюкультурою й дорожче цінувалась на ринку. На Східному Поділлі торгівля хлібом упорівнянні з дореформеними часами у 80-ті роки XIX ст. подвоїлася. [34, с.156]
Протягомдругої половини XIX ст. у Подільській губернії значно зросли посіви цукровихбуряків для потреб харчової промисловості й тваринництва. У 1882 р. ці посівизаймали 52 тис. десятин землі, а наприкінці 90-х років — 95 тис. десятин.Губернія посіла за площею, відведеною під цю культуру, друге місце післяКиївщини. Утричі зросло вирощення й переробка картоплі, швидко розвивалосясадівництво, городництво, бджільництво. У заможних селянських господарствахТернопільщини в цей час також зростає вирощування на продаж картоплі та зерна.
Узв'язку з піднесенням сільськогосподарського виробництва розвивається переробнапромисловість: борошномельна, пивоварна, шкіряна. У 1883 році на Тернопілліпрацювало 8 великих парових та 680 водяних млинів. Найбільшим підприємствомкраю була Монастириська тютюнова фабрика (вона стала до ладу ще 1812 р.). 1914року тут працювало 1130 робітників. Серед інших найбільших підприємств напочатку XX ст. відзначимо Підволочиський консервний завод (100 робітників у1913 р.), паровий млин у Збаражі (70-80 робітників) та інші. Але при цьомунайважливіші галузі промисловості були в руках австрійців, німців тощо. Длязахисту власних інтересів українські підприємці об'єднувалися довкола«Крайового кредитного союзу», «Союзу спілок для збуту худоби», спілок «Народнаторгівля», «Сільський господар», страхового товариства «Дністер» та інших. [14, с.33]
Хочаза темпами промислового розвитку Подільська губернія відставала від іншихгуберній України, але й тут ми бачимо значне зростання: якщо 1862 року тут було567 підприємств, то 1901 — їх налічувалося вже 5197. Особливо швидко фабрики ізаводи будувалися останньому десятиріччі XIX ст. Але це були переважно невеликіпідприємства, на яких працювало не більше 10 чоловік. Від загальної кількостінаселення губернії (понад 3 млн. чоловік ) число робітників було незначним — близько 28 тисяч.
Провіднуроль на Східному Поділлі відігравала цукрова промисловість. 1861 року тутпрацювало 32 цукрозаводи, у 1895 р. їх діяло вже 52. Другою важливою галуззюпромислового виробництва було ґуральництво. На кінець сторіччя ґуралень тутналічувалося 79. З тридцять пореформених років число млинів у губернії зросло з2700 до 3600. З них половина були водяними, 1500 — вітряними, 56 — паровими.Третя важлива галузь промисловості борошномельна. В цей час у Дунаївцях,Городку, Проскурові виникають підприємства по виготовленню й ремонтусільськогосподарської техніки (віялок, млинів, соломорізок тощо). З явилися йливарно-механічні заводи (Проскурів, Дунаївці, Кам'янець). Розвивалася суконнапромисловість. [37, с.157]
Іншігалузі промисловості розвинуті були значно слабше. Серед них слід назвати такіяк добування корисних копалин, варіння пива, насінництво цукрових буряків,виробництво тютюну, шкіри, сірників, консервів, крохмалю, паперу. Пізніше буловідкрито чимало дрібних підприємств військового значення. Особливо багатоз'явилося їх у м. Вінниці. Тут же ще 1880 року стало до ладу одне з найбільшихметалообробних підприємств губернії — завод «Молот». В 1912 році закінчилосябудівництво великого на той час підприємства хімічної промисловості — Вінницького суперфосфатного заводу та взуттєвої фабрики «Ястреб».
Упореформені роки зросла кількість кустарів-ремісників. Ткацьке, кожухарське,шевське, столярне, ковальське виробництво були поширені в усіх повітахгубернії. Славилися й вироби подільських гончарів. [32, с.8]
Переважнабільшість підприємств являла собою невеликі майстерні, хоч формальна статистикавідносила їх до фабрично-заводських підприємств.
Розвитокгосподарства викликав пожвавлення будівництва залізниць. На Поділлі особливошвидко розвивався залізничний транспорт. Густота залізничних шляхів тут булабільшою, ніж в інших губерніях Росії. Виняток становили лише польські губернії,де залізниць було ще більше. За густотою мережі та вантажообігом залізниціПоділля переважали залізниці Київської та волинської губернії.
Протягом1869-1871 років була споруджена залізниця Підволочиськ — Тернопіль — Львів,прокладено лінію Жмеринка — Волочиськ (1871). За рік перед тим закінчилосябудівництво залізниці Київ — Балта. Поділля з'єдналося залізничними коліями зЄвропою й Росією. 1897 р. залізниця з'єднала Тернопіль з Бережанами, 1906 —Тернопіль зі Збаражем. Прокладення залізниць сприяло розвитку промисловості,пожвавленню торгівлі, вивезенню за кордон пшениці, цукру, спирту, шкіри.Показовим щодо цього є порівняння за кордон пшениці, цукру, спирту, шкіри.Показовим щодо цього є порівняння розвитку Проскурова й Кам'янця-Подільського.Проскурів, який знаходився на залізничній магістралі, значно зріс, зокремаобсяг його промислового виробництва за останнє тридцятиріччя XIX ст. збільшивсяудесятеро. Ті ж міста, які стояли осторонь залізничних шляхів(Кам'янець-Подільський, Нова Ушиця) сповільнилися у темпах розвитку.
Більш-меншзначних промислових центрів на Поділлі не було, та все ж певну концентраціюфабрично-заводських робітників спостерігаємо у більших містах. До них належали:Вінниця, Кам'янець-Подільський, Проскурів, Гайсин.
Матеріальнестановище робітників Поділля було дуже важким. Так, сезонні робітники цукровихзаводів за свою тяжку працю одержували мізерну плату — 4-6 крб. на місяць.Заробітна ж плата директора чи якогось іншого вищого службовця тут дорівнювалазарплаті 100-120 робітників. На підприємствах не було охорони праці, внаслідокчого багато робітників ставали каліками. Більшість з них жили в тісних,холодних і брудних дерев'яних бараках, де спали позмінно. Не легше жилось іробітникам інших галузей. [39, с.26]
ДляПодільської губернії характерним було велике дворянське землеволодіння.Кількість поміщицьких маєтків, що перевершували 500 десятин землі, тутвиявилася найбільшою з усіх 9 губерній України. Серед місцевих дворян-поміщиківбуло багато магнатів, які володіли колосальними латифундіями землі. Упереважній більшості це були польські магнати, що здавна захопили родючіукраїнські землі, решта — російські та українські поміщики, німецькі барони таінші великі землевласники.
Зовсімв інших умовах знаходилася переважна більшість селянських господарств. Всередньому на одне селянське господарство припадало 3,7 десятин землі.Мізерність цієї площі стає особливо очевидною, коли звернутися до такогозагальновизнаного положення, що 8 десятин на двір, а таких дворів було більшеполовини в Європейській частині Росії, зовсім недостатньо для утримання сім'ї.
Процесзубожіння селянства ще яскравіше виявлявся в тому, що понад 64% селян губерніїне мали ніякої робочої худоби і більше 60% — потрібного для сільськогогосподарства реманенту. Селяни змушені були йти в кабалу до поміщиків, щобвідробити борг за коней чи волів, відробити з процентами позичений у періодголодної зими хліб тощо. Так, розвиток капіталізму на селі переплітався ізстарими, феодальними формами гноблення селянства.
Низькийрівень агротехніки в бідних селянських господарствах, відсутність або нестачадобрив, користування примітивними знаряддями праці (дерев'яні плуги, боронитощо ) — все це призводило до виснаження землі та низьких врожаїв. А це в своючергу було причиною досить частих голодних років, що супроводжувалосяепідеміями хвороб. Багато селян Поділля змушені були покидати рідні домівки,шукати заробітки на цукроварнях та інших підприємствах, переселятися на окраїниімперії.
ТрудящіПоділля були майже позбавлені медичної допомоги. На всю величезну імперію на1895 рік було 2259 лікарняних ліжок та 288 лікарів і 342 медичні сестри. Томуне дивно, що епідемії тифу, дизентерії, скарлатини, кору та інших хвороб косилищороку десятки тисяч людей.
Особливопогіршилось становище робітників Поділля в роки Першої світовоїімперіалістичної війни, що почалась у 1914 році. Війна розладнала економікугубернії. Постійна близькість фронту, неодноразові евакуації, паніка, перебої упостачанні сировиною дезорганізували роботу промислових підприємств ітранспорту, важко відбилася на стані справ у сільському господарстві.
В цейважкий час прискорюється диференціація селянства Поділля. Кількість розоренихбезземельних селян швидко зростала. Але й ті, що не розорилися, були в дужескрутному становищі. Більше половини селянських господарств мали в своємукористуванні посівну площу, яка не могла забезпечити їх ні хлібом, ні фуражем.Жалюгідною була зарплата сільськогосподарських робітників. За день виснажливоїпраці чоловіки одержували по 40-50 коп., а жінки — 30-40 коп. [14, с.34]
Промисловість,сільське господарство і торгівля в губернії переживали глибоку кризу. Наскількиважким було становище трудящих Поділля, свідчить той факт, що губернськіземські збори звернулися до уряду з проханням виділити кредити для наданнядопомоги населенню. При цьому вони підкреслювали, що «населення Подільськоїгубернії, як губернії фронтової, знаходиться у виключно важких умовах ізаслуговує особливої уваги з боку державних органів.
Матеріальнізбитки доповнювалися повним політичним безправ'ям населення. Подільські люди,як і люди сієї України, зазнавали національного гноблення. Царськесамодержавство забороняло вчитися в школах рідною мовою, друкувати твориукраїнських письменників, читати українські газети й журнали. Одночасно зпереслідуванням української культури царське самодержавство і його органи намісцях намагались розпалити національну ворожнечу між трудящими різнихнаціональностей, докладали всіх зусиль, щоб посварити українців з росіянами,поляками, ретельно культивували антисемітизм. Все це робилося з метоювідвернути увагу робітників і селян від важливих соціальних і політичнихпитань, розв'язання яких ставила на порядок денний революційна ситуація вкраїні.
Узв'язку з настільки складними соціально-економічними і політичними процесами,які відбувалися в Російській імперії, стан шкільної освіти в Подільськійгубернії другої половини XIX — початку XX століття був не із кращих.
Колоніальнестановище краю, поділеного між Австрією й Росією, засилля польського,російського й німецького поміщицтва и чиновництва гальмувало культурнийрозвиток народу. У Австро-Угорській імперії на 70-80-ті роки XIX ст.сформувалася виразно антинародна система освіти. Для дітей українцівпризначалася у більшості випадків лише початкова школа. На Тернопіллі, де напочатку XX ст. проживало понад 1 млн. чоловік, в 1901 р. діяло лише п'ятьгімназій, та й ті з польською мовою викладання. Лише 1906 року була відкрита першаукраїнська гімназія в Тернополі. В українських повітах краю в п'ятій частинісіл шкіл не було взагалі. В Росії ж, де українську мову взагалі не визнавали,шкіл з рідною мовою викладання, у тому числі на Поділлі, не було зовсім. [37, с.157]
Отже,впродовж другої половини XIX ст., попри всі перешкоди, зокрема посиленняцентралізованого імператорського управління, деструктивні заборонні процеси наПоділлі, створюються перші українські інституції, визначаються яскраві постатів галузі світської та духовної освіти. Духовно-освітні заклади набувають якрелігійного статусу так і світського характеру.
Удругій половині XIX ст. відбулося територіальне роз'єднання українських земель,завершилося формування української нації, ускладнилася соціальна структура таполітизувалося суспільне життя. Всі ці явища та процеси залишили помітнийвідбиток на розвиткові культурної сфери. Зокрема, буржуазні реформи розширилимежі культурницько-просвітницької діяльності, створили нові умови дляпозитивних зрушень у культурі. Поява альтернативних центрів влади (земств),гласність, правовий захист прав людини, перетворення університетів на осередкивільнодумства тощо суттєво змінили атмосферу в суспільстві, створили передумовидля переходу до цивілізованіших форм співжиття. Традиційний монолог офіційноївлади дедалі більше поступався місцем діалогу влади з суспільством. Позитивнимзрушенням у культурній сфері сприяли і модернізація економіки та завершенняпромислового перевороту, які зміцнили матеріальну базу культури, стимулювали розвитокосвіти та науки. Домінуюча в перші пореформені роки ідеологія народництва нетільки кликала до здійснення революції, вона орієнтувала увагу інтелігенції населянство, у середовищі якого збереглися в незайманому вигляді християнськамораль та національна культура. Ця орієнтація зумовила вивчення проблеметнографії, фольклору, мови, а також стимулювала бажання в значної частиниукраїнської різночинної інтелігенції активно сприяти народній освіті,підвищувати культурний рівень селянства. [5, с.34]
Зацих умов величезну роль в історії нашого народу відіграло культурно-освітнєтовариство «Просвіта». Його засновано у Львові 8 грудня 1868 року. До 1914 р.майже не було села чи міста в Галичині, де не було б місцевих осередків«Просвіти». Товариство сприяло організації споріднених товариств — «Ріднашкола», «Союз українок», наукового товариства імені Шевченка, «Відродження»,«Сільський господар». У цьому числі були й молодіжні товариства: «Січ»,«Сокіл». Це були патріотичні спортивно-молодіжні товариства, які згодомвідіграли важливу роль у формуванні українського січового стрілецтва.
Товариствовидавало дешеві книжки для народу. Через друковане слово, читальні, самоосвітнігуртки, театральні, співочі, музично-інструментальні гуртки товариство вносилов широкі маси українського люду культуру, знання, національну свідомість.
Просвітницькудіяльність безкорисливо вели гімназисти, вчителі, священики. Кошти длядіяльності товариства збиралися членськими внесками, платними заходами, дарчимизаписами. Наскільки народ дорожив «Просвітою», видно з того, що день заснування«Просвіти» — 8 грудня — вважався національним святом. [54, с.262]
Отже,не дивлячись на всі перешкоди, зокрема посилення централізованого управління,деструктивні заборонні процеси, відміна кріпосного права в Російській імперіїсприяла дальшому поштовху до розвитку народної освіти в її окраїнах, в томучислі і в Подільській губернії. На Поділлі створюються перші українськіінституції, визначаються яскраві постаті в галузі світської та духовної освіти.Створюється система чоловічої та жіночої середньої освіти.
Таким чином, нарозвитку освіти в Подільській губернії сильно позначились прояви політичноїстратегії імперського уряду, спрямованої на асиміляцію українців. Про цезасвідчує низький рівень освіченості серед молоді — прогресивних силукраїнського суспільства, якій нав'язувалась російська мова. Запровадженнямчужої мови у освітній процес навчальних закладів на Поділлі російський урядхотів «виховати покоління слухняних рабів» імперії.
Тому можнастверджувати, що освіта в значній мірі виступала інструментом політики царатувідносно національних меншин, а не була повністю направлена на ліквідаціюбезграмотності і становості в її здобутті. Ситуація покращилась лише з приходомдо влади на короткий період Української Центральної Ради. В цей час освітаперестала виконувати політичні функції і почались закладатись її підвалини всучасному розумінні.
РОЗДІЛ2. РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПОШИРЕННЯ ОСВІТИ НА ПОДІЛЛІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУХХ СТОЛІТТЯ
Досліджуванийперіод характеризується поступовим розширенням спектру громадського життя вмістах. Одним із його проявів була багатогранна діяльність різноманітнихтовариств, які спрямовували свою роботу на розвиток науки, культури, освіти.Більшість їх діяло у губернському місті. [58, с.123]
Період другоїполовини XIX — початок XX століття характеризується значною активізацієюпедагогічної і просвітницької діяльності демократично налаштованоїінтелігенції, Передчуття відміни кріпосництва, реформа 1861 року, пошук новихлегальних форм боротьби за громадські свободи сприяли пожвавленню вкультурно-освітньому житті, запалюючи оптимізмом, новими ідеями національнусвідомість народу, а серед нього кращих представників інтелігенції, студентів,учнів гімназій. Об'єднання молодих людей, освічених, ерудованих, сповненихбажання ширити освіту в народі, піднести його культуру, зробити її надбаннямширокого загалу — явище на погляд автора, для того часу цілком нове усуспільстві. Безкорисливо віддана ідеям спільної праці задля просвіти трудовоголюду, інтелігенція акумулювала і водночас поширювала нові погляди на навчання йосвіту, шукала й утверджувала ефективні форми освітньої роботи серед різнихверств і груп населення. Освітяни-вихователі наближали знання до простих людей.
Відчуваючинеминучість змін, які мали статися найближчим часом, українська інтелігенція,що народжувалася, сміливо висловлювалась за необхідність освіти для народу.Зрушення на краще у суспільній думці пробуджувало розумові й моральні силипатріотичної молоді, яка почала гуртуватися навколо спільної ідеї, єдинихінтересів служіння українському народу.
Студентськамолодь і гімназисти, в свою чергу, вступали в товариства, гуртки з метоюпоширення освіти серед народу. Створення таких об'єднань, як Громада такожсприяло задоволенню освітніх проблем того часу.
Данимдослідженням на основі численних-матеріалів, архівних документів, спогадівдоведено, що українські громади — це напівлегальні осередки інтелігенції,студентів, учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина XIX —початок XX століття) на демократично-патріотичних засадах проводилинауково-просвітницьку, педагогічну й освітянську роботу на користь України таїї народу. Вони утворилися в кінці 1860 — на початку 1861-го років уПетербурзі, а також Києві. Полтаві, Харкові. Одесі, Чернігові та інших містахНаддніпрянської України.
Діяльністьгромадівців була спрямована на поширення освіти, пропаганду знань середукраїнського народу, піднесення рівня його культури, моралі, пробудження іформування національної самосвідомості. У Громаді люди шукали задоволення своїхінтелектуальних культурно-мистецьких потреб, естетичних запитів тощо.
Громадівцівоб'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхнє українолюбствоне мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це був патріотизм,пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.
Після закриттянедільних шкіл громадівці були викладачами у педагогічній школі, яка готувалавчителів для села, там давали глибокі знання, сучасну методику. Також багатопрацювали над написанням та виданням народних книжок, підручників для шкілукраїнською мовою, збирали кошти на різні освітні справи, збирали етнографічнийматеріал, працювали над укладанням українського словника тощо. [42, с.72-81].
Серед першихбуло Подільське церковне історико-археологічне товариство, яке було засноване у1903 р. на базі Подільського єпархіального історико-статистичного комітету.Таке перетворення Комітету на Товариство сприяло об'єднанню краєзнавців Поділля– у 1912 р. у ньому налічувалося 136 членів. [66, с.78].У вересні 1911 р. вКам'янці-Подільському виникло Товариство подільських природодослідників, якевже наступного року мало 213 членів. Воно організовувало експедиції, видавало“Записки товариства”, мало бібліотеку, у Пушкінському Народному домі проводилочитання безплатних лекцій. [68, с.7]. Успішно поєднувало наукову, просвітницькуі громадську діяльність Товариство подільських лікарів. Воно було засноване вгубернському центрі у 1859 р., нараховувало 123 члени, мало бібліотеку (у 1865р. — 3526 томів) та розпочало формування колекції для майбутнього музею. У 1865р. товариство, серед членів якого переважали поляки, було закрито внаслідокреакції на друге польське повстання. Згідно розпорядження генерал-губернатораО.Безака, бібліотека та музейні експонати Товариства були доставлені в Київ тапередані генерал-губернаторству та університету Св. Володимира. Проте з 1878 р.Товариство подільських лікарів відновило діяльність, зосередивши свою роботу нелише на санітарно-гігієнічних та медичних питаннях, а й охопило краєзнавчу талекційно-просвітницьку діяльність. Окремо слід згадати діяльність Товариствамистецтв, статут якого був затверджений у січні 1908 р. Його організатором ставвідомий на Поділлі художник В.Розвадовський, який одночасно завідував художнімикласами. Товариство мистецтв розгорнуло на Поділлі широку просвітницькудіяльність, влаштовуючи пересувні виставки художніх творів у містах та багатьохмістечках губернії. Крім того, у Кам'янці-Подільському діяла постійна виставкатворів мистецтв. [64]
Слід відзначити,що український освітній рух на Поділлі репрезентовано єдине товариство –“Просвіта”, створене в 1906 р. в Кам'янці-Подільскому. Значна філія утвориласьу Могилеві. Ряди Подільської “Просвіти” об’єднували українську інтелігенцію дляспільної роботи заради освіти народу, що й визначало свою діяльність лишемістом, а проводило також велику роботу на селі. Але національно-просвітницькадіяльність “Просвіти” зустріла вороже ставлення з боку уряду і вже 2 липня 1907р. Подільське губернське присутствіє заборонило діяльність товариства. Уберезні 1908 р. надійшов дозвіл на відкриття товариства, й “Просвіта” відновиласвою діяльність у Кам’янці-Подільському, зробивши чимало поширення середнаселення української історії та фольклору. [48, с.6-27].
Середгромадських організацій, що діяли в інших містах, можна згадати Вінницькемедичне товариство (1903 р.), Вінницьке літературно-артистичне товариство (1908р.), Могилівське відділення товариства дослідників Подністров'я (1908 р.),Балтське музично-драматичне товариство (1908 р.) та ін. Але діяльність цихтовариств була вже не такою активною та значимою, як тих, що існували вгубернському місті. Аналіз джерел засвідчує, що поміж усіх міст Поділлянайбільш активно до громадської діяльності залучалися жителі губернськогоцентру. Це можна пояснити наявністю в їхньому складі значно більшої частки якосвіченого, так і заможного населення.
Невід'ємно віддіяльності згаданих товариств пов'язане заснування у другій половині XIX – напочатку XX ст. в містах Подільської губернії музейних закладів. Перший музей наПоділлі з'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському. Ініціатором його створеннявиступив Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет, який 29 жовтня1889 р. створив комісію з організації церковного Давньосховища. 30 січня 1890р. Комітет затвердив правила Давньосховища, оголосивши тим самим про створеннямузейного закладу, який розмістився у галереї Кафедрального собору.Давньосховище мало старожитностей, архів і бібліотеку, завідувачем бувпризначений соборний священик В.Якубович, секретарем у справах – протоієрейЄ.Сіцінський – відомий дослідник старожитностей та історії Поділля. У зв’язку зперетворенням історико-статистичного комітету в історико-археологічнетовариство, Давньосховище офіційно перейменовано у музей.[66, с.43]
Ще один музей уКам'янці-Подільському з'явився у 1912 р. – при губернській земській управіТовариство подільських природодослідників відкрило природничо-історичний музей.Він мав три відділи: демографічний, культурно-історичний таприродничо-історичний.[66, с.44] Так само є свідчення про намаганняМогилівського відділення товариства дослідників Подністров'я у 1908 р. відкритивласний музей у Могилеві.[60, с.299]
2.1Земства та їх вплив на поширення освіти на території Поділля наприкінці ХІХпочатку ХХ століття
У 60-ті роки XIXст. в Російській Імперії почалися реформи, складовою яких була реорганізаціямісцевого управління. Згідно з Положенням про губернські та повітові земськіустанови від 1 січня 1864 р. і правилами застосування цього закону, що булиопубліковані влітку 1865 р. в Україні почали діяти виборчі земські зібрання таїх виконавчі органи — управи. Незважаючи на обмежену законодавствомкомпетенцію, рутину бюрократичних порядків, постійну нестачу коштів, земцівідразу знайшли надійні основи своєї діяльності виходячи з невідкладних потребсуспільства. Народна освіта стала одним із пріоритетних напрямків їхньогоопікування.
Шкільну справуземствами довелося розпочинати в дуже складних умовах не лише тому, що кошти нанародну освіту стали необов’язковими, а й тому, що народні школи перебували увеликому занепаді – не вистачало приміщень, вчителів, підручників. Крім того,маючи бажання взятися за створення початкових шкіл, не всі земства могливиконувати цю благородну місію. І все ж протягом першого десятиріччя існуванняземств кількість земських початкових шкіл в Україні значно зросла.[42]
Дореформенашкола залишила у спадок жалюгідні результати початкового навчання сільськихдітей. Статистичні дані свідчать про обмежену кількість шкіл і низький рівеньграмотності. У школах панували застарілі методи навчання і постійні залякуванняучнів, підручниками слугували церковні книги, вчителями здебільшого працювалисвященики. Ознайомившись зі станом справ на місцях, земські члени училищних раддоповідали земським зборам про необхідність розв'язання трьох основних завданьщодо школи: підготовку вчительських кадрів, закупівлю книг для народногочитання, впровадження нових методів навчання.
Водночасповітові земства організовували власні школи і дбали про їх добробут іматеріальне забезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися наземські кошти, називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, щовідкривалися з ініціативи селян.
Навчання воднокласних училищах тривало три роки. Учні поділялися на три відділення, уяких одночасно викладав один учитель. Школярі вивчали закон Божий,церковнослов'янську грамоту, російську мову (читання, письмо, граматику),математику і церковні співи. Головною метою початкової освіти вважалосяутвердження в народі релігійних і моральних понять. Обсяг корисних знаньобмежувався вмінням читати, писати і знати чотири арифметичні дії. [45,с.176-210]
Особливезначення щодо постановки навчально-виховного процесу в земських школах малапедагогічна діяльність земського гласного, члена Олександрівської училищноїради М.О.Корфа. Створений ним тип трирічної однокомплектної школи діставзагальне визнання і поширився у всіх земських губерніях. Як методист М.О.Корфбагато нового і цінного вніс у теорію та практику початкового навчання,організував широкий обмін досвідом роботи. Враховуючи, що не всі учнізакінчували повний курс, педагог склав програму так, щоб кожного року дітиопановували завершений обсяг відповідних знань. Заняття розпочиналися післязбирання врожаю і тривали до початку весняних сільськогосподарських робіт. Цебув найбільш раціональний варіант функціонування сільської школи. Педагогічнасистема М.О.Корфа ґрунтувалася на ідеях народності та гуманізму. Вченийзапропонував створення таких умов шкільного життя, за яких учитель, розглядаючикожну дитину як найважливішу цінність, прагне досягти максимуму в розвиткуздібностей, самодіяльності та творчості.
Дидактичнізасади початкового навчання в 60-ті роки XIX ст. було розроблено видатнимпедагогом К.Д. Ушинським. Учений не зводив елементарну освіту до простогозасвоєння учнями певної суми знань, оволодіння технікою читання, навикамиписьма та лічби. У свої працях, наукових статях підручниках він підкреслював,що навчальний процес має значно ширше коло завдань з погляду розумовогорозвитку: розкриття духовних фізичних сил учнів, формування в них позитивногоставлення до навчання, розвиток пізнавальних можливостей школярів.
Піклуючись проякісний склад освітянських кадрів, земства зуміли залучити до співпраці кращихучителів, які підтримували новаторські педагогічні ідеї, активно впроваджувалинові дидактичні принципи в навчально-виховний процес. Насамперед у земськихучилищах застосовувався звуковий метод вивчення грамоти, який мав значнуперевагу над складовим. Земські вчителі розуміли і недостатню ефективністьчитання церковних текстів, замість хрестоматій релігійного спрямування вонивикористовували на уроках підручники К. Д. Ушинського, М. О. Корфа, М.Ф.Бунакова.
Ставленнявчителів до своїх учнів будувалося на засадах доброзичливості, справедливості.Багато із них працювало з зацікавленням, творчо. Кваліфікація вчителів постійновдосконалювалася. Уже на перших сесіях земці порушили перед Міністерствомнародної освіти питання про організацію спеціальних навчальних закладів зпідготовки вчительських кадрів — учительських семінарій. педагогічних курсив іучилищ. Під час літніх канікул з метою ознайомлення вчителів з метоюпедагогічної майстерності земства регулярно проводили вчительські з'їзди —короткотермінові навчальні заклади методичного характеру. Слухачі вивчалиголовні положення методики початкового навчання, проходили педагогічну практикув школах, писали курсові роботи, розглядали нові методичні посібники іпідручники, обговорювали питання навчально-виховного процесу.
Іншою формоюземської практики, на Поділлі, щодо підготовки вчителів стала організаціязагальноосвітніх курсів. Їх мета полягала в ознайомленні вчителів з новітнімидосягненнями в різних галузях науки. На запрошення земств відомі вчені читаликурси лекцій, видатні педагоги популяризували кращі засоби навчання. Земствапроводили значну роботу із забезпечення вчителів книгами і періодичнимивиданнями як загальноосвітнього, так і педагогічного змісту. При губернських іповітових управах було створено бібліотеки для земських службовців і насампереддля земських учителів. Шкільні книгозбірні комплектувалися педагогічнимивідділами, великого значення набувала земська діяльність щодо друкуванняметодичної літератури, зокрема програм і конспектів лекцій, дидактичнихматеріалів до уроків, рецензій на нові підручники. [63, с.101-133]
Окремігубернські земства започаткували видання педагогічних часописів для вчителівпочаткових училищ. Наприкінці 60-х років XIX ст. поряд із земськими школамиз'явилися так звані міністерські зразкові училища. Порівняно з іншими типамисільських початкових навчальних закладів вони повинні були надавати дітям селянможливість здобувати, освіту в більш повному обсязі, проте однокласні училищаМіністерства народної — освіти перебували нарівні елементарної грамоти. Тамвикладалися закон Божий, російська мова з частописанням, арифметика та співи. Уміністерських зразкових училищах панував формалізм, насаджувалися бюрократичніпорядки, запроваджувався постійний нагляд за учнями. Належної оцінкизаслуговують і створені в 80-х роках XIX ст. церковнопарафіяльні школи.Програмами цих шкіл передбачалося здебільшого вивчення релігійних дисциплін інасамперед закону Божого. Обов'язковими були знання заповідей Господніх,молитов, фактів зі Святої історії. Важливе значення надавалося церковнимспівам. Учні читали церковні книги. Учителями працювали священики, які не малипедагогічної підготовки. Справді народними школами, що розвивали у дітейрозумову діяльність логічне мислення та творчі здібності, були земськіпочаткові училища. [52]
Міністерствонародної освіти затвердило орієнтовні програми початкових народних училищ.Основною метою початкової освіти було релігійне виховання та елементарненавчання. Головним елементом вивчення російської мови вважалися граматичнівправи замість орієнтації на розвиток логічного мислення і розумовоїкмітливості школярів. На уроках математики учні повинні були опанувати лишечотири арифметичні дії над цілими числами. Відомості з Історії таприродознавства подавалися методом пояснювального читання. Приблизно 45 %навчального часу відводилося на викладання дисциплін релігійного характеру. [22,с.45-78]
Земці першимипорушили питання про збільшення до чотирьох років терміну початкового навчання.У земських школах започатковувалася практика проведення додаткових уроків зприродознавства, малювання, ручної праці, гімнастики тощо. Інтегрований курсдовкілля мав на меті дати учням наукове пояснення явищ природи. Він включавелементи знань із краєзнавства і народознавства, об'єднаних на основіфундаментальних законів природи та засад народної педагогіки. Земські вчителінавчали своїх учнів спостерігати за природними явищами, розуміти зв'язки міжними. Допомагали в цьому практичні заняття та досліди на пришкільних ділянках.Багато уваги приділялося екскурсіям не природу, що сприяло більш глибокомуознайомленню школярів із довкіллям. Під час подорожей до лісу, парку, саду учніраділи пізнанню. Невід'ємним елементом навчально-виховного процесу в земськихшколах стали екскурсії на промислові підприємства, залізниці, до місцевих музеїв,поїздки до повітових та губернських міст.
Головнимобов'язком народних шкіл земці вважали національне виховання, У боротьбі заукраїнську школу за умов русифікаторської політики царату земські установинеодноразово зверталися до вищих державних органів з клопотаннями проскасування обмежень щодо українського слова, навчання в початкових училищахукраїнською мовою і друкування українських підручників, повернення до бібліотекукраїнської літератури. У доповідях земських гласних, звітах управ, матеріалахземських шкільних комісій та інших документах земська концепція національноїукраїнської школи дістала наукове обґрунтування. Значна роль у реалізації цьогозавдання відводилася вчителеві, його педагогічній майстерності. Досконалеволодіння вчителями рідною мовою безпосередньо впливало на розвитокінтелектуальних здібностей, моральних якостей: естетичних смаків дітей. Зачасів розбудови української держави земства започаткували проведенняучительських курсів з українознавства, організували видання українськихпідручників і навчальних посібників, запровадили в початкових народних училищахобов’язкове навчання українською мовою.
Вдосконаленню навчально-виховноїроботи сприяла діяльність земств щодо забезпечення навчальних закладівпідручниками та посібниками. Уже з перших років існування повітові управивиявляли турботу про організацію шкільних бібліотек і музеїв наочнихпосібників, земських книжкових магазинів. Працівники освітніх закладів збираливідомості про потребу в підручниках і посібниках, групували їх за змістом,готували загальні списки, закуповували потрібну літературу і розсилали у школи.Вони складали каталоги новітніх видань, передплачували газети і журнали. [42]
Отже, земствареалізували на практиці ідею громадської за характером і демократично; зазмістом народної школи. Пріоритетним завданням земських початкових училищвиступало розумове виховання. органічно поєднане з моральним. Воно передбачалозастосування найрізноманітніших форм і методів навчання, серед яких чільнемісце відводилося тим. що пробуджували самодіяльність і творчість.
2.2Громадсько-просвітницькі товариства та їх роль в поширені освіти на Поділлінаприкінці ХІХ початку ХХ століття
Товариство«Просвіта» на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття
Одниміз самобутніх явищ доби національно-демократичної революції буликультурно-освітні товариства «Просвіта». У цей час вони займалисярозв'язанням питань духовного і освітнього розвитку населення України і були чине єдиними громадськими організаціями, які опікувалися видавничими справами,утворювали бібліотеки і читальні, засновували освітні заклади, влаштовувалилекції, літературно-вокальні вечори, театральні заходи тощо.
Початоквивчення “Просвіт” на території Поділля було покладено насамперед українськимиперіодичними виданнями. Так, на шпальтах часопису “Рада” систематичноз’являлися публікації, у яких вказувалися шляхи поширення просвітницького рухуна Поділлі, визначалися проблеми у роботі губернського товариства, зокремазабезпечення літературних запитів подолян, відкриття бібліотек-читалень усільській місцевості, відносин “Просвіти” із губернською адміністрацією,духовенства з освітянами, що мали намір вступити до товариства, участіостаннього у Хотинській виставці тощо. У цьому плані показові роботиА.Смолієвського[74, с.3], Подолянина[64, с.4-5], Хмурого[79, с.3], Просвітянина[67,с.1] та інших дослідників. Автори цих статей давали позитивну оцінку роботіпросвітян в умовах самодержавства.
С.Петлюра,характеризуючи українське громадське життя у 1907 р., на шпальтах журналу“Село”, з одного боку, відзначав просвітницькі осередки як єдині, які беруть уньому участь. З іншого, критично оцінивши склад “Просвіт” (“буржуазнаінтелігенція”), вказує на їх пасивність і приходить до висновку про“інтелігентсько-буржуазний напрямок” діяльності просвітницьких товариств[61,с.6]. В іншій статті С.Петлюри зустрічаються подібні судження, зокрема, різконегативно розглядається просвітницький часопис “Світова Зірниця”, що виходив ум. Могилеві-Подільському Подільської губернії. “Паном тхне” – ось загальнаоцінка журналу автором6.
Удореволюційний період протягом 1912–1913 рр. з-під пера відомого громадськогодіяча І.Огієнка виходять статті, з яких ми дізнаємося про випади ворогівукраїнства. Так, публікація “Чи не новий похід”[59, с.3] була зумовлена тим, щоз дверей подільської “Просвіти” була зірвана табличка разом із правиламикористування бібліотекою-читальнею. Вчений зауважив, що достеменно визначитиавторів неправомірних дій буде важко. Але з огляду на те, що у місцевихчасописах “Подолянин” і “Подольские известия” стали з’являтися критичнісудження на адресу губернського товариства, висновок напрошувався сам собою.І.Огієнко, згадуючи той факт, що місцеві російськомовні видання систематичнолякали подолян “мазепинством”, небезпекою від подільської “Просвіти”,адміністрація забороняла проводити літературні вечорниці, задається питанням,чи не є це початком нового походу проти народу, який споконвічно проживає насвоїй землі, його культури, його права говорити рідною мовою.
Проблеми,які виникали перед просвітницькими організаціями у період самодержавства,висвітлив О.Білоусенко в 1912 р. у розвідці “Гибель “Просвит”, уміщеній умосковському журналі “Украинская жизнь”. Крім невеликого екскурсу в історіютовариств, автор детально простежив передумови занепаду просвітницькихосередків, відзначив, що діяльність “Просвіт” – “это история поистинетернистого пути их”[6, с.29-39]. У статті зроблено акцент на ті утиски, щочинила влада прогресивній діяльності товариств. Для прикладу, автор назвавпричини, через які влада не дозволила Подільській “Просвіті” відкрити у 25селах бібліотеки-читальні.
Удобу національно-визвольних змагань також з’явилися розвідки із досліджуваноїтеми. Так, очевидець тих подій Т.Верхола був переконаний у тому, що діяльність“Просвіт” сприяла поширенню освіти серед народу. Дослідник опублікував невеликуброшуру “Про “Просвіти”, у якій виклав кілька порад, зазначивши при цьому, що“товариство повинно бути серцем селян і до його повинні горнутись всі нашілюде, бо воно велику користь усім дасть”[10, с.2]
Протедеякі дослідники критикували діяльність “Просвіт”. На нашу думку, на особливуувагу заслуговує праця В.Торського “Українська державність і нова роль“Просвіт”, опублікована у 1918 р., у якій автор назвав їх пасивними[77, с.76].
Урадянський період історії України просвітницька тематика фактично була закритоюдля широкого загалу науковців. Винятком можна вважати розвідку В.Герасименка “Зукраїнського громадського руху на Поділлі”, опубліковану у 1930 р., у якійвідсутня ідеологічна тенденційність щодо просвітницьких товариств. Цінним удослідженні є те, що автором опрацьовано матеріали архіву м. Кам’янця-Подільського,на основі яких подані відомості про роботу Подільської “Просвіти”, зокремазусилля просвітян у справі запровадження української мови у місцевій духовнійсемінарії, вінницькій церковно-учительській семінарії та 12 двокласних школахкраю. У кінці публікації подано коротку довідку про життя і діяльність голови“Просвіти” К.Г.Солухи. [22, с.305-313]
Радянськіісторики через існуючі на той час ідеологічні стереотипи подавали діяльність“Просвіт” спрощено, називаючи останні “петлюрівськими”, “буржуазними”,“націоналістичними”, “контрреволюційними”. І.Д.Золотоверхий, аналізуючистановлення української культури у 1917–1920 рр., зазначав, що діяльність“Просвіт” була “виявом українського буржуазного націоналізму”16. Власне кажучи,на яку іншу оцінку могли розраховувати просвітяни, які дбали про розвитокнаціональної свідомості, громадської активності населення, піклувалися провиховання почуття любові до України та її славного минулого, дбали пропіднесення культури тощо? Наведеними працями не вичерпується перелік дослідженьіз зазначеної теми. Проте на сьогодні залишається ще недостатньо вивченоюдіяльність Подільської “Просвіти” у плані хронології. Цим можна пояснитиактуальність і важливість пропонованої публікації, у якій аналізуються етапидіяльності губернського товариства.
ПочатокХХ ст. у Російській імперії позначився епохальними подіями. Поразка уросійсько-японській війні 1904–1905 рр. і початок першої російськоїдемократичної революції спричинили посилення українського визвольного інаціонально-культурного руху. Царський режим не міг не зважати на такі події.17 жовтня 1905 р. вийшов маніфест царя Миколи ІІ про вдосконалення державногопорядку. Згідно документа, передбачалося: “Даровать населенію незыблемыя основыгражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности,свободы совести, слова, собраній и союзов”17. Проголошена у маніфесті свободазборів і товариств прискорила розробку закону про товариства і союзи. До тогож, після 17 жовтня розпочався процес утворення різних політичних партій,профспілок та інших організацій, причому далеко не всі вони були зареєстрованів державних установах. Урешті-решт, 4 березня 1906 р. введено “Тимчасовіправила про товариства і союзи”[31, с.262]. За цим документом, товариство моглиутворювати кілька осіб, які мали спільну мету і не прагнули отримати прибутоквід діяльності[23, с.5]. Через те, що просвітницькі осередки ставили за метупросвіту народу, вони підлягали реєстрації на засадах “Тимчасових правил...”.Таким чином, на території Поділля був відкритий шлях до виникнення “Просвіт”.
Спробаутворити просвітницькі товариства на території краю була запозичена з Галичини,де у 1868 р. була організована “Просвіта”, метою котрої стало розповсюдженняукраїнського слова серед населення і турбота про його добробут. Таке ж завданняпоставила собі Подільська “Просвіта”, яка була однією із перших на територіїПравобережної України. Вже у листопаді 1905 р. подільський просвітянинВ.Стиранкевич звернувся до Б. Грінченка із листом, з якого видно, що в Кам’янці-Подільськомуфактично вже існувало у цей час просвітницьке товариство, яке проте ще не малоюридичного оформлення (відсутні статут, документація). Найактивнішими йогочленами були відомі діячі науки і культури міста К.Солуха, Ю.Сіцінський,Т.Павловський, С.Іваницький та ін. [48, с.6-27] З юридичної точки зору, статуттовариства було затверджено 19 квітня 1906 р., а 21 квітня того ж рокутовариство було внесено в реєстр. Отже, 1906 р. можна вважати початком першогоетапу функціонування просвітницьких товариств на Поділлі.
Навідміну від інших “Просвіт”, подільська основну увагу звернула на роботу середсільського населення краю, зокрема на відкриття бібліотек і хат-читалень[64].По губернії було розіслано кілька тисяч примірників статутів товариства,надрукованих українською мовою, із закликом вести освітню роботу серед народу.Їх отримували переважно вчителі, священики, селяни, які почали проводити роботусеред місцевого населення.
Підкерівництвом подільського товариства у сільській місцевості розпочали роботудесятки бібліотек та бібліотек-читалень. Найбільш дієвими стали осередки у м. Жванець,с. Боришківці, с. Вищий Ольчедаєв та ін. Основною організаційною формою роботитовариств стало підвищення рівня грамотності селян, розповсюдження, придбаннята індивідуальне й колективне читання і обговорення насамперед українськихкниг, журналів і газет, у тому числі заборонених. З огляду на численні утискиіз боку адміністрації, просвітяни почали об’єднуватися і проводитинапівлегальну та нелегальну роботу в рамках позичкових і споживчих товариств.[36]Крім цього, просвітяни для своїх цілей використовували бібліотеки-читальні ім.Ф.Павленкова, які за своїми функціями нагадували просвітницькі товариства.
Оскількипросвітницькі осередки діяли в руслі українського національно-культурноговідродження, а значна кількість його учасників була задіяна у революції1905–1907 рр., то самодержавство всіляко чинило опір їх поширенню і діяльності,стало на шлях заборон і репресій щодо них. Зокрема, навесні 1907 р. булозакрито товариство у Кам’янці-Подільському, 30 червня – уМогилеві-Подільському, а згодом більшість інших.
Такимчином, просвітницький рух 1905–1907 рр. діяв і розвивався двома шляхами:офіційно (меншість осередків) і нелегально (переважна більшість). На цьомузавершився перший етап діяльності подільського товариства.
Другийетап у розвитку просвітництва на території Поділля розпочався з 1908 р., коли улютому відновила свою діяльність губернська “Просвіта”, і тривав до 1914 р.Якщо на першому етапі головним осередком просвітництва були бібліотеки іхати-читальні та поширення українських видань, то на другому, поряд із цимивидами діяльності, утвердилися такі форми роботи, як організація Шевченківськихсвят, вечорів пам’яті видатних українських діячів, музичних вечорів ітеатральних вистав за участю місцевих акторів-аматорів. Кількісні показникисільських просвітницьких осередків через утиски і переслідування влади значнознизилися. На території краю діяло близько двох десятків осередків.Продовжували існувати конспіративні бібліотеки, читальні, які не булизареєстровані і маскувалися переважно під гуртки грамоти, кооперативні спілкитощо.
Вагомуроль у діяльності просвітницьких товариств на Поділлі відіграли перші галузевігазети, такі, як україномовний тижневик “Світова Зірниця”, київські часописи“Рада”, “Дніпрові Хвилі”, “Світло” та інші, які були популярними ікористувалися попитом у сільського населення.[35, с.3]
Уцілому, важливим результатом просвітницького руху в 1908–1914 рр. стала поява талановитихорганізаторів і подвижників, виразників ідей національного відродження іукраїнського визвольного руху. Так, на ниві Подільської “Просвіти” виховалися істали її провідниками такі відомі діячі як Й.Волошиновський, К.Солуха,Ю.Сіцінський, П.Блонський, К.Степура, Л.Повержук, К.Лукашевич, І.Зборовський таінші.
Черезутиски влади, частково проросійського духовенства та інших осіб, ворожихукраїнству, просвітницька справа обмежувалася і занепадала. Суттєвою проблемоюдля просвітницьких осередків виявилася нестача коштів і працівників. Остаточноробота товариств була згорнута, коли більшість просвітян мобілізували вросійську армію на фронти Першої світової війни. Такий стан просвітництвазберігався до 1917 р., коли внаслідок революційних подій у Російській імперіїбула повалена монархія.
Третійперіод діяльності подільських “Просвіт” пов’язаний із тим, що у лютому 1917 р.у Росії перемогла буржуазно-демократична революція, внаслідок якої булоповалено самодержавний режим. Суспільно-політична ситуація докорінно змінилася.Влада в державі перейшла до Тимчасового уряду. Ці події сприяли піднесеннювизвольних процесів у всій колишній імперії, в тому числі й в Україні, наПоділлі.
У1917–1920 рр. просвітницький рух на Поділлі розбудовувався в умовах частоїзміни політичних режимів і урядів, подій громадянської війни та окупації. Протезагальне революційне піднесення, національно-визвольна боротьба українськогонароду виявилися благодатним джерелом для функціонування “Просвіт”, які сталияскравим виявом національно-культурного відродження. На відміну від першого ідругого етапу просвітництва, коли воно було справою інтелігентів таентузіастів, малопотужним за кількісними показниками та формами й методамироботи, на його третьому етапі (1917–1920 рр.) просвітництво краю перетворилосяу масове явище, поширилося і проникло практично у всі міста і села,удосконалило структуру та можливості діяльності, стало виразникомнаціонально-культурних потреб українського народу.
Узазначений період “Просвіти” почали відновлювати свою роботу на території краю.Ініціаторами утворення нових товариств виступили представники сільськоїінтелігенції: вчителі, писарі, фельдшери, церковні діячі, молодь. Просвітницькітовариства проходили у 1917–1918 рр. доволі важкий етап свого організаційногостановлення. Однією із головних проблем сільських товариств була проблемаоб’єднання їх зусиль та координація напрямів діяльності. У цьому плані важливуроль зіграли І і ІІ Всеукраїнські просвітницькі з’їзди та ін. [68, с.2]
Загетьманату П.Скоропадського становище подільських “Просвіт” було неоднозначним.З одного боку, частина з них досягла певних успіхів у роботі, користуваласяпідтримкою населення. З іншого, на місцях суттєво обмежувалися демократичнісвободи, зокрема товариства зазнавали утисків місцевих гетьманських адміністрацій,переслідувалися і заарештовувалися керівники, активісти “Просвіт”, заборонялосяпроведення культурно-освітніх заходів тощо. Діяльність просвітян ускладнюваласячерез наявність на території краю австро-угорської та німецької окупаційноїадміністрацій, які не були зацікавлені у розвитку просвітництва.
У1919–1920 рр., як і в попередній період, функціонування “Просвіт” здійснювалосяв умовах бойових дій. До того ж, на території Правобережної Україниспостерігалася часта зміна влад, що не дозволяла швидко адаптуватися до новихреалій. Проте і за таких обставин сільські товариства охопили більшістьнаселених пунктів регіону, спромоглися порівняно ефективно вестикультурно-освітню роботу серед населення. Головну увагу вони звернули напозашкільну та дошкільну освіту, як найбільш занедбані. Серед форм діяльності“Просвіт” виділялися такі: відкриття книгозбірень, хат-читалень, шкіл,гімназій, різнопрофільних курсів, розповсюдження газет і журналів, організаціячитань, дитсадків, проведення шевченківських свят, вечорів української поезіїта пісні, театральних вистав, хорів, концертів, відзначення Різдва Христового,Водохреща, Великодня та інших свят. Така діяльність була значущою для справинаціонально-культурного відродження України, духовного і патріотичноговиховання сільського населення.
Вумовах громадянської війни просвітницький рух опинився на вістрі політичнихінтересів протилежних таборів. Уряди Української Народної Республікиспрямовували “Просвіти” на потреби визвольних змагань та культурно-освітньоговиховання, більшовицька влада прагнула нейтралізувати і залучити їх на свійбік, інші учасники громадянської війни та інтервенції взагалі ставилися до нихвороже. До честі просвітницького руху належить те, що, незважаючи на різніполітичні підходи до його розвитку, він зумів у 1917–1920 рр. зберегти своєобличчя, призначення, залишитися вірним засадам українськогонаціонально-культурного відродження.
Порядіз ветеранами просвітницького руху в Правобережній Україні, такими якМ.Василенко, С.Русова, І.Огієнко, К.Солуха, Ю.Сіцінський та іншими, якіпродовжували на цій ниві своє подвижництво у 1917–1920 рр., зросла молодаплеяда їх соратників і послідовників з числа українців-патріотів. Із-поміж нихварто назвати подолян Н.Бевзенко, М.Домбровську, В.Плінського, Д.Покритана,Платовського, П.Савуляка та ін.
З1921 р. розпочався четвертий етап діяльності подільських “Просвіт”, для якогохарактерним є подальше розгортання діяльності як губернського товариства, так іінших осередків у краї в умовах більшовицької окупації. 1921 рік в історіїдіяльності просвітницьких осередків краю став першим роком спокійної іпланомірної роботи. Радянська влада, прагнучи повністю підкорити і використатина свою користь “Просвіти”, на перших порах сприяла їх розвитку. У цей час просвітяниперейшли на зразковий статут, що передбачало надання товариствам державноїдопомоги. У цілому, станом на 1921 р. у Подільській губернії функціонувало біля400 товариств.[67]
Зіншого боку, спроби радянської влади в перші роки свого існування підлаштувати“Просвіти” під свою ідеологію зазнали поразки. Незважаючи на політикубільшовизації просвітницького руху, він і надалі продовжував виконувати рольпровідника українського національно-культурного відродження. Не досягши своєїмети, радянський режим почав процес ліквідації “Просвіт”, у тому числіподільських, звинувативши їх в “українському буржуазному націоналізмі”,охрестивши їх “оплотом петлюрівщини”, відніс їх до свого “класового ворога”. Уподальшому тоталітарна влада всіляко оббріхувала просвітницький рух, прагнулазамовчувати його здобутки, розпочала політичні репресії. На Поділлі цевиразилося у зменшенні кількості “Просвіт”. За офіційними даними, станом на 1січня 1923 р. їх було 206, на 1 квітня – вже 185, а на 1 липня – жодного.[49,с.91]
Такимчином, у діяльності Подільської “Просвіти” та інших просвітницьких товариствможна виділити такі етапи: І – 1906–1907 рр. – під час якого завдяки революції1905–1907 рр. на Поділлі з’явилися перші просвітницькі осередки; ІІ – 1908–1914рр., впродовж якого відбулося організаційне становлення, зміцнення і поширенняпросвітницьких товариств, а згодом їх занепад у зв’язку із початком Першоїсвітової війни; ІІІ – 1917–1920 рр., коли відбулося відродження і перетворенняподільських “Просвіт” в опору національно-визвольних змагань, урізноманітнилисяформи і методи діяльності товариств, ускладнилися стосунки з українською,більшовицькою та окупаційною владою; ІV – 1921–1923 рр., в ході яких у регіоніздійснювалася тотальна більшовизація “Просвіт” та їх повна ліквідаціярадянською владою.
Ужев 1918 р. у м. Жванці Кам'янецького повіту завдяки організаторським зусиллямгубернського комісара Г. Степури (1881-1939) було створено просвітницькийосередок. Гурток молоді поставив виставу «Наталка Полтавка», авиручені кошти використали на заснування «Просвіти». До товаристваувійшли практично всі освітяни Жванця та його околиць, місцеве духовенство,селяни. Наявність значної частини представників інтелігенції у складі осередкувизначило його конкретні кроки щодо поширення просвіти серед мешканцівмістечка.
Нашляху становлення осередку та початку його діяльності виникало багато проблем,зокрема однією із них стало забезпечення населення літературою і періодичнимивиданнями. Особливо не вистачало книг на сільськогосподарську тематику. Томумісцеві просвітяни у 1918 р. відкрили свою власну читальню. Щоб сформуватибібліотечний фонд і надалі його поповнювати, керівництво «Просвіти»звернулося до редакцій і видавництв із проханням надіслати їм по одномупримірнику своїх видань. Згодом при товаристві була відкрита крамницяспоживчого товариства «Дністер», яка реалізовувала переважноукраїнську літературу.
Уцей період просвітницькі товариства включали до свого складу відомихукраїнських політичних та громадських діячів. Робилося це насамперед із метоюрозширення кола діяльності «Просвіт», а також їх популяризації середнаселення. Так, 15 вересня 1918 р. відбулися збори Жванецької«Просвіти» ім. І. Стешенка Подільської губернії, на яких, враховуючивеликі заслуги І.Огієнка у справі заснування університету у м. Кам'янці-Подільському,просвітяни обрали його своїм почесним і довічним членом, щоб він став дляїхньої організації «порадником і авторитетним заступником,оборонцем». Разом із тим, рада товариства просила І.Огієнка вислати своїтвори для поповнення читальні. [60, с.231]
Крімтого місцеві просвітяни опікувалися навчальними закладами містечка утримувалидитячий садок, робили ремонт шкільних приміщень. При цьому частину коштівнадавала адміністрація, а решту товариство отримувало від постановки вистав.Так, у вересні 1918 р. товариство регулярно ставило вистави, прибуток з яких,зокрема, передавали на ремонт 2-хкласовоїмісцевоїшколи. А 31 жовтня 1918 р.було виділено ще 1000 крб. на утримання дитячого садка, яким опікувалися місцевіпросвітяни.
Уцей же час просвітяни мали намір відкрити зимовий театр із просторим глядацькимзалом, великою сценою, вбиральнями. З цього питання товариство вело переговориіз місцевим домовласником А. Кізером. Просвітяни мали надію, що упродовж місяцябуде відремонтоване приміщення і театральний сезон, під час якого будутьставитися п'єси виключно українських авторів, розпочнеться у найбільшсприятливий час після закінчення сільськогосподарських робіт. Передбачалосязапросити професійну трупу. Такі плани місцевих просвітян свідчили про те, щовони були неабияк зацікавлені піднесенням культурного рівня населення.Незважаючи на підтримку держави, на місцях окремі консервативні чиновники таінші представники гетьманської адміністрації негативно ставилися до роботи вжеіснуючих «Просвіт», а також до відкриття нових. Така реакція буласпричинена тим, що діяльність деяких товариств виходила за межі їх статутів, атакож вони здійснювали агітацію проти існуючого порядку. Адміністраціязабороняла їм проводити заходи, відбирала у них приміщення, конфіскувалаукраїнознавчу літературу тощо. Тому прихід до влади Директорії УНР бувсприйнятий просвітянами позитивно. Більш того, з приводу звільнення Києва відгетьманської адміністрації 22 грудня 1918 р. товариство «Просвіта" провелосвято-маніфестацію. Приміщення осередку при цьому було урочисто прикрашене.Після закінчення у церкві служби Божої громадяни хресним ходом прибули добудинку «Просвіти», біля якого українською мовою відправили молебень. Післяйого закінчення відбувся військовий парад. Наприкінці свята просвітянивиголосили промови.
Жванецьзавжди був багатий на історичне минуле, особливе місце у якому належалофортеці. Тому, щоб зберегти її під руйнування під впливом часу, а також відвикористання як місця для нечистот, просвітяни звернулися до губернськогокомісара із проханням про передачу цього історичного пам'ятника під їхнійдогляд. Комісія у складі голови товариства М.Ястрембського, інспектора місцевоївищої початкової школи Д. Олексюка та І.Співака за ухвалою ради товариства булазобов'язана утворити в містечку історко-етнографічний музей. Почесним головоюкомісії обрано Г.К.Степуру. Під музей орендували приміщення у центрі Жванця ізамовили необхідні меблі. Турбота просвітян про історичні пам'ятки безперечно,викликала схвалення і підтримку місцевих мешканців. [80, с.9-12]
Удіяльності просвітян важливою була організація театрального мистецтва. Завдякивиставам мешканці містечка пізнавали історію свого народу. Влаштуваннятеатральних заходів було однією із найефективніших та прибуткових формпросвітницької роботи. Вистави здебільшого були платними, репертуар підбиравсявідповідно до проблем, котрі цікавили населення. Найбільш поширеними були драми«Підпанки» І.Карпенко-Карого, «Назар Огодоля» Т.Шевченка, «Душогуби»Л Яновської, «Мати-наймичка» І.Тогобочного, комедії «Поревізії» М.Кропивницького, «Новий Закон» Т.Колесниченка та ін.Інколи через те, що театральні зали не вміщували усіх бажаючих, виставипротягом одного вечора повторювались. 16 лютого 1919 р. Жванецька«Просвіта» організувала виставу «Безталанна», яка маланеабиякий успіх. Театральні заходи товариства позитивно впливали на культурунаселення краю. Поширювалася рідна мова, відроджувався національний одяг, всеменше можна було почути пісень російською мовою. На початку 1919 р. відновивсвою діяльність просвітницький хор, у репертуар якого входили насампередукраїнські народні пісні. Хористи планували відзначити Шевченківські свята.
Великуроль просвітяни надавали національному вихованню. 10 березня 1919 р. притоваристві були започатковані загальноосвітні півторамісячні курсиукраїнознавства. Вартість навчання становила 10 крб. Передбачалося, що трилектори будуть викладати українську мову, історію, письменство, географіюУкраїни. Після закінчення курсів проводилися іспити. Слухач, який їх успішноскладав, отримував свідоцтво. Перед початком роботи курсів був відправлениймолебень. На їх відкриття запросили губернського комісара Г.Степуру.
У1919 р. Жванецька «Просвіта» досягла відчутних успіхів у своїйроботі. Це простежується зі звіту товариства Подільській Народній Управі. Знього видно, що осередок працював систематично, мав свою книгозбірню (1500книжок), аматорську трупу, читальню, хор. Великим досягнення місцеві просвітянивважали поширення культурної діяльності на сусідні Рихтецьку, Довжоцьку йГавриловецьку волості. Більше того, товариство турбувалося про українськихвійськовополонених, які поверталися із Бессарабії, і надавало їм посильнудопомогу.
Щобзбільшити кількість освічених людей, громада, у тому числі просвітяни відкрилиу Жванці гімназію. Викладати у цьому навчальному закладі могли лише ті особи,котрі мали певний педагогічний стаж, брали участь у громадському житті іобов'язково входили і активно працювали у місцевих культурно-освітніхтовариствах. Перевагу мали ті кандидати, які знали знали археологію краю,мистецтво та кооперацію. При гімназії була створена бібліотека, музей, народнийдім. Утримувати навчальний заклад мало товариство «Просвіта». Проте черезнегативне ставлення радянської влади, яка саме на той час панувала в Україні,до всього українського, гімназія так і не розпочала своєї роботи.
Вжеу квітні 1920 р. Жванецька «Просвіта» об'єднала навколо себе майже всіхінтелігентів містечка. Проте перешкодою на шляху до її ефективної діяльностістала відсутність приміщення. «У нас нема місця, де ми почували б себецілком вільно і цілком безпечно», казав один із членів товариства. І все жтаки «Просвіта» на чолі з колишнім губернським комісаром Поділля Г.Степурою організуваланавколо осередку вчителів, підтримувала їх матеріально, призначала стипендії,періодично обновляла бібліотечний фонд місцевих шкіл. Значним здобуткомпросвітян був хор. До нього входило 40 осіб. Він виступав із концертами наРіздво, Великдень та ін. свята і навіть планував поїздки по навколишніх селах.
Післязміцнення позицій радянської влади в Україні становище багатьох товариствПодільської губернії погіршилося. Червоноармійці знищували бібліотеки, вилучалилітературу тощо, Деякі подільські осередки припинили свою діяльність. Посталопитання і щодо діяльності «Просвіти» у Жванці. У 1921 р. її змусили передатисвої книжки єдиній трудовій школі. Крім того, розпочалися репресії проти членівтовариства. Інструктор політосвіти Лискун закликав утворити абсолютно нову«Просвіту», яка б не була «гнилою білогвардійською бацилою і розсадникомсамостійності». Таке ставлення представників нової влади до товариств є цілкомзрозумілим, оскільки просвітницькі організації виконували роль провідникаукраїнського національно-культурного відродження, що було абсолютно непотрібнимдля перших. [60, с.221-223]
Отже,у 1918-1921 рр. одним із активних просвітницьких осередків на Поділлі булаЖванецька «Просвіта». У зазначений період товариство проходило складний етапсвого становлення і діяльності. Просвітяни відіграли помітну роль у піднесеннінаціональної свідомості населення краю, росту його культурно-освітнього рівня.Незважаючи на утиски з боку радянської влади, активісти просвітницького рухунамагались і надалі проводити різноманітні заходи серед місцевого населення тапоширювати ідеї національного самовизначення.
Першепрофспілкове об'єднання вчителів на Поділлі
Йшовчетвертий рік першої світової війни. Одне з найбільших міст Подільськоїгубернії Могилів стало місцем розташування військових частин другого ешелонуПівденно-Західного та Румунського фронтів. У ньому розмістилися шпиталі, тиловіпідрозділи, які зайняли частину приміщень навчальних закладів. Жителі міставажко переносили лихоліття. Процвітання спекуляції, дорожнеча призвели дорізкого падіння реальної заробітної, плати, а це у свою чергу викликало рістневдоволення серед виробничих колективів і серед працівників освіти. Звісткапро повалення самодержавства була сприйнята з надією на краще. 14 березня уприміщенні комерційного училища представники підприємств і військових частинобрали першу Раду робітничих і солдатських депутатів. Розгорталася боротьба міжрізними течіями революційних сил.
Середучителів визрівала думка про необхідність створення свого професійного об'єднаннядля самозахисту. З ініціативи учителів жіночої гімназії В.І. Басенка тачоловічої — М.Н. Коло-тилова 17 березня відбулися збори педагогів міста. Вони зентузіазмом сприйняли ідею створення власної організації і обрали організаційнутрійку. її членам доручили зв'язатися з Московською обласною спілкою (вонаіснувала з 1905 року), отримати від неї зразок статуту та відповіднірекомендації, які допомогли б створити Могилівську фракцію Всеросійської спілкиучителів. Наступного дня запит було відправлено до Москви, а учителіпродовжували жваво обговорювати майбутні дії своєї організації. Та минав час, аочікуваної відповіді не було. 4 квітня оргбюро скликало чергові збори. В.Басенко у своєму інформативному виступі висловив думку, що життя вимагаєнегайного об'єднання учителів навколо певної політично-професійної платформи.Збори вирішили:
1. обрати комісію з 6 чоловік, якійдоручити розробити у загальних рисах політичну і професійну платформу;
2. вважати могилівське учительствоорганізованим у Могилів-Подільську спілку учителів;
3. обрати зі свого середовища делегата домісцевої Ради об'єднаних профспілкових організацій.
Тутже була обрана комісія і представник до місцевої Ради об'єднаних профспілковихорганізацій.
Нанаступних зборах 16 квітня після активного обговорення була затвердженаПлатформа спілки учителів, яка складалася з кількох розділів.
Оскількице перший профспілковий документ подільських освітян, то наводимо його текстдослівно. [73, с.231]
І.Загальна мета профспілки:
1. ПідтримкаТимчасового Уряду у боротьбі зі старим ладом за зміцнення нового.
2. Підготовканаселення до виборів в Установчі збори. .
3. Відмінастанових і національних обмежень.
4. Правонацій на самовизначення і збереження інтересів меншості.
5. Повнасвобода організацій.
6. Децентралізаціявлади.
7. Впровадженняв життя виборних засад у державному і громадському управлінні.
8. Відокремленняцеркви від держави.
II.Професійно-політична мета:
1. Обов'язкова загальна освіта.
2. Автономія народної школи. Скасуванняшкільних рад і дирекцій, передача їхніх функцій колегіальним органам за участюмісцевих і педагогічних сил.
3. Автономія середньої школи: вибориголовного керівника школи, голови педагогічної ради, ліквідація навчальнихокругів і заміна їх колегіальними управліннями.
4. Емансипація вчителя від усіх обтяжливихпережитків старого ладу.
5. Усунення принизливих для особи вчителяформ контролю
6. Сприяння всебічному духовному розвиткучленів Спілки (заснувати бібліотеки, клуби, курси, організовувати лекції,екскурсії, вистави, започаткувати видання свого друкованого органу).
7. Захист правових та економічних інтересівчленів Спілки. Надання їм матеріальної і моральної підтримки. Можуть бутиорганізовані суди честі, каси взаємодопомоги, санаторії, притулки.
8. Демократизація школи: вільний доступ дошколи всім, безкоштовна освіта, спадкоємність школи і її націоналізація.
9. Позашкільна освіта і сприянняпопуляризації наукових знань серед населення.
10. Залучення широкої громадськості довиховання підростаючого покоління.
11. Широка громадська активність у відкриттішкіл.
III. Удосконалення професійної праці:
1. Відміна привілеїв і прав, пов'язаних зотриманням дипломів.
2. Створення системи підготовки кадрівпедагогів-вихователів.
3. Зменшення кількості уроків і підвищеннявинагороди за працю.
4. Надання педагогу права на отриманнярічної відпустки після повного строку служби для оздоровлення та поповненнясвоїх знань зі збереженням грошового утримання і зарахуванням цього року у стажроботи.
IV.Удосконалення навчально-виховного процесу:
1. Виховуватимолоде покоління на засадах любові до Батьківщини і волі.
2. Усунутипозашкільний нагляд за учнями у тому вигляді, у
якомувін був раніше.
3. Відмінитифізичні покарання, екзамени, бальну систему.
4. Запровадитисеместрову систему, впроваджувати ручну працю, організовувати учнівські гуртки,клуби, проводити екскурсії, раціональне читання і практичні заняття.
5. Впровадитифізичне виховання і факультативне викладання гігієни і ряду інших предметів,виходячи з місцевих умов.
6. Впорядкуватимедичний нагляд за учнями. Організувати класи для розумово відсталих дітей.
Нацих же зборах було обговорено і затверджено «Статут Могилів-ПодільськоїСпілки учителів», основним змістом якого є:
1. Членами спілки могли бути особи, якіпрацювали учителями, вихователями, шкільними лікарями. Особи, які займалисянавчанням дітей вдома і не мали учительського цензу, могли прийматися до Спілкирішенням загальних зборів.
2. Правління обиралося в складі 8 чоловік,його засідання проводилося не рідше одного разу на тиждень.
3. Загальні збори проводилися один раз намісяць.
4. Кошти складалися з внесків, прибутківвід влаштування вечорів, концертів, вистав, лекцій.
Головоюправління обрано Басенка. Деякі виступаючі на зборах висловлювали побажання шукатизв'язків з іншими спілками вчителів.
Ціпошуки досить інтенсивно проводились. 26 вересня прийнято рішення про вступ доВсеросійської учительської профспілки через Київську обласну організацію, а всередині 1918 року подільські делегати взяли участь в роботі II з'їзду Спілки.[12, с.123]
Тимчасом становище в Могилеві з кожним днем погіршувалось. За роки громадянськоївійни та інтервенції влада в місті змінювалась 18 разів. Вдвічі зменшиласькількість населення. Більшість підприємств були зруйновані. Чим займалось першев губернії профспілкове об'єднання вчителів у цей важкий час? Уже на першихзасіданнях правління були створені секції і комісії: шкільна, політична,економічна, бібліотечна. Їх представники брали активну участь у роботі Радиробітничих і солдатських депутатів, у міському об'єднанні профспілок, ушкільній раді відділу освіти. Члени профспілки активно обговорювали питання прореформу та українізацію школи, про трудові засади в навчальних закладах. Активзалучався до контролю за випуском учнів початкових шкіл, до роботи середнаселення, до організації курсів і читання лекцій для 27-ої армійської бригади,організації клубу для вчителів.
Дужебагато уваги приділялося розв'язанню економічних проблем. Неодноразовопіднімалось клопотання перед військовими частинами, Повітовою Радою,Міністерством, Комісаріатом Київського шкільного округу про звільнення шкільнихприміщень. Представники спілки брали участь в нараді з цього питання при штабі8-ої армії.
Навсіх засіданнях правління і більшості зборів обговорювались проблеми, пов'язаніз забезпеченням членів спілки городами, дровами, одягом, взуттям, гасом,хлібом, цукром та іншими предметами першої необхідності, розподіляли їх міжколективами. Діяла каса взаємодопомоги.
31березня 1918 року було прийнято звернення до Могилівської міської думи,Подільського земства про докорінне поліпшення матеріального становищапочаткових шкіл та збільшення заробітної плати їх учителям.
Систематичнорозглядалися заяви і скарги, які надходили від учителів. Особливого розголосунабув конфлікт між адміністрацією і групою учителів жіночої гімназії. В грудні1917 року 6 викладачів оголосили страйк, який тривав понад три місяці.
Напочатку серпня 1920 року після повернення з губернської наради завідуючийвідділом освіти А. Сперанський виступив на загальних зборах Спілки і вніспропозицію про її реорганізацію «на нових засадах». Для цьогонеобхідно було змінити статут, перейти на нову платформу за прикладом Київськоїта Вінницької учительських спілок. Обговорювався новий Статут. На наступнихзборах 7 серпня 1920 року було затверджено Статут Могилів-Подільської спілкипрацівників освіти і соціалістичної культури, яка увійшла до складувідповідного губернського об'єднання. [13, с.91]
Поширенняпрофспілкового руху
Всередині 1917 року оформились окремі об'єднання вчителів середніх шкіл, а потімпочаткових вищих, початкових нижчих шкіл у м. Вінниці. У 1918 році об'єдналисяєврейські і польські учителі. На початку вересня 1919 року вперше зібралисяучителі-українці і організували свою спілку, затвердили статут, обрали радуфілії. В жовтні 1919 року окружний суд затвердив статут спілки трудовогостудентства. В цьому ж місяці відбулися загальні збори вчителів, на якихобговорювалось питання про об'єднання. А на чергових зборах 22 листопада 1919року був створений «Союз вчителів м. Вінниці» і обрано його тимчасовеправління. Вирішено організувати «Позичкове ощадне товариство» зкасою взаємодопомоги. Обрано комісію для підготовки статуту.
Подібнийпроцес відбувався і у Вінницькому повіті. 12 травня 1918 року на загальномузібранні учителів було створено повітову філію спілки. В середині вересня 1919року відбувся II повітовий з'їзд, на обговорення якого було винесено 14 питань.21 вересня 1919 року відбувся з'їзд учителів Стрижавської волості, а на початкужовтня повітове правління констатувало, що учительські спілки засновано вже в 5волостях.
25жовтня цього ж року зібралися представники міського об'єднання та волоснихфілій Вінницької повітової спілки учителів. Крім спілчанських проблем, у центріуваги постало питання про заснування волосних органів освіти. Проект статутутакого органу був поданий на затвердження повітової шкільної ради. Створенотимчасове губернське правління учительської спілки.
Делегатськийз'їзд працівників освіти, який відбувся у Києві в січні 1920 року, скасувавВсеукраїнську вчительську спілку і створив спілку робітників освіти ісоціалістичної культури. Через це було проведено перереєстрацію членів спілки.
Уберезні 1921 року відбувся перший губернський з'їзд спілки «Робоссокульт»(робітників освіти і соціалістичної культури), який обрав правління спілки начолі з Миколою Кузьміним. Правління та президія періодично засідали дляобговорення директивних матеріалів Південного бюро ЦК профспілки, затвердженнярішень повітових, волосних органів та комітетів.
28квітня 1921 року на засіданні правління затверджено прапор спілки. Колір —червоний. Зверху напис: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», нижче —гасло профспілки. «Пролетарська революція знищила деспота — пролетарськаосвіта знищить рабство!», і внизу — «Подільський губернський відділпрофспілки Оссокульта».[21, с104]
Об'єднанням. Вінниці Вінницького повіту підпорядковувались безпосередньо губернськомуправлінню. У Вінниці на 1 січня 1921 року налічувалось 694 членів спілки. З 25березня було оголошено тиждень професійного руху. В результаті організаторськоїі пропагандистської роботи на 1 травня профспілкою було охоплено 70-80%працівників у 50 колективах (21 трудової школи, 6 профшкіл, 2 бібліотек, 5курсів, органів народної освіти, дошкільних і позашкільних дитячих установ,народного будинку, державних консерваторії та оркестру, агітпункту, архіву, фотокіно об'єднання краєзнавчого музею, української трупи, театрів ім. Леніна таєврейської драми). У місті створено 5 дільничних комітетів, затверджено 4уповноважених, які розгорнули активну роботу у трудових колективах. Щомісяцяпроводились загальні збори працівників, на яких затверджувались тарифні угоди зміським відділом народної освіти на квартал, розглядалися плани шефськоїроботи, роботи серед неписьменних, обирались делегати на з'їзди і конференції.Не залишались поза увагою проблеми матеріального становища учителів. Створенофонд взаємодопомоги.
Навиконання рішення ВЦРПС у листопаді 1921 року розпочався процес злиття двохспілок: «Робоссокульга» і «Робмиса» (робітників мистецтва).Злиття відповідних губернських правлінь відбулося 28 листопада.
11грудня 1921 року від імені перших спільних зборів у м. Вінниці на адресуПівденного бюро ЦК профспілки надіслано телеграму: "… загальні зборивітають почин центральних органів у справі злиття «Робоса» і«Робмиса» і констатують факт глибокого задоволення мас цим актом, щопідказаний самим життям… Хай живе віднині міцна спілка робітників культурногобудівництва!"
Авже через тиждень на президії слухали інформацію про побутові умови в театріім. Леніна: температура в артистичних вбиральнях там не перевищувала 13-14градусів, на сцені — 8 градусів. Було піднято питання перед владнимиструктурами про наведення елементарного порядку у цій справі. [12, с.19-34]
Уквітні 1922 року відбувся об'єднавчий з'їзд, на якому було підбито підсумкироботи за рік. За звітний період відбулося 25 повітових з'їздів. Відзначенопозитивні зрушення в роботі Гайсинської, Ямпільської філій і розвал профспілковоїсправи у Брацлавському повіті, де владні структури неодноразово розпускалиправління.
Профспілковулінію губправління з'їзд визнав правильною, але акцентував увагу на вкрайнедостатньому зв'язку з повітовими філіями. Йшлося і про важке матеріальнестановище членів спілки, погане надходження внесків. І все ж з'їзд завершивроботу на оптимістичній ноті, підкресливши, що після об'єднання легшевирішувати нагальні проблеми.
Проте«міцний союз» проіснував недовго. В багатьох губерніях відбувся масовийвихід зі спілки працівників мистецтва. Кількість їх (в Україні) зменшиласьвдвічі, а в Миколаєві — в 10 разів. Уже в травні надійшла вказівка пророз'єднання спілок. В Подільській губернії цей процес було завершено у червні1922 року.
Органинародної освіти не завжди враховували колективну думку членів профспілки, що,як правило, призводило до загострення стосунків. Могилів-Подільський міськвно узв'язку з реформою школи, в основу якої закладались трудові засади, з метоюмаксимального залучення школярів до праці видав наказ завершити навчальний рік24 квітня 1921 року і розпочати новий 9 травня цього ж року. В першій декадіквітня наказ двічі обговорювався на загальних зборах спілки. Учителі вбачалисуть проблеми в тому, щоб наблизити викладання навчальних предметів до життя, атому після обговорення прийняли постанову. «Просити міськвно відмінити церозпорядження як таке, що не відповідає інтересам школи, і надалі обговорюватиподібні питання разом зі спілкою. Враховуючи, що відділу освіти необхідні рішучіі досвідчені люди, спілка готова виділити їх зі свого середовища і підтримуватипостійний зв'язок». Наказ було відмінено.
Вгрудні 1922 року на учительському з'їзді Гавришівської волості різкій критицібуло піддано волосний відділ народної освіти за становище, яке склалося вКобилянській школі: приміщення зруйноване, учитель втік, школа понад два місяціне працює. Спілка і селяни своєчасно інформували відділ, але ніякого реагуванняне було. [12, с.102]
Влітку1923 року Гайсинський окружний відділ народної освіти використав кошти,передбачені на зарплату учителям, на проведення педагогічних курсів.Губправління профспілки засудило ці дії і передало матеріали у прокуратуру.
Незавжди були нормальними стосунки між губвно і губправлінням спілки. Тричіобговорювалось на засіданнях президії питання про організацію Будинку вчителя.Врешті-решт в обіцяне для цього приміщення вселився відділ освіти.
Губвнобез погодження зі спілкою намагався розподілити речі і кошти, отримані у«Двотижневик освіти». Дійшло до того, що губправління звернулося догубпрофради з проханням провести спільне засідання для поліпшеннявзаємовідносин і встановлення нормальних контактів.
17і 18 вересня 1921 року Губпрофрада на пленарному засіданні обговорила станшкільної справи на Поділлі. Відзначила значні успіхи в роботі спілки«Оссокульга», особливо в ліквідації неписьменності серед пролетарів,і вимагала від губправління і Губнаросвіти більше уваги школам з пролетарськимконтингентом дітей. У зв'язку з катастрофічним станом багатьох шкільнихприміщень вирішено вважати принципово допустимим залучати заможні класинаселення до підтримки шкіл.
Узв'язку з ліквідацією повітового поділу губерній 14 лютого 1923 рокугубпрофрада прийняла постанову про ліквідацію повітових і створення 5 окружнихпрофорганів з центрами у Гайсині (14 районів), Кам'янці-Подільському (17 районів),Могилеві-Подільському (15 районів), Проскурові (16 районів), Тульчині (13районів). Вінниця разом з Вінницьким округом залишились під опікою губернськихпрофспілкових органів.
Згіднорішення ЦК Ради профспілок № 28 від 1 жовтня 1923 року всі працівники партійнихі комсомольських органів були переведені із профспілки радянських працівниківдо спілки «Робос». Це вплинуло на зростання її авторитету і значнопожвавило культосвітню роботу. В кінці жовтня було створено секції преси,професійну та наукових працівників, схвалено організацію студентських земляцтвв інституті народної освіти.
12червня 1924 року розпочав свою роботу IV губернський з'їзд працівників освіти.Під час обговорення доповідей губвідділу спілки «Робос» і губвноделегати відзначали певні успіхи, засуджували вимоги окремих міських учителівщодо незалежності профспілок від партійних органів, вимагали посилення уваги досільської школи, поглиблення перепідготовки педагогічних кадрів, надання їмкваліфікованої методичної допомоги, підняття кваліфікації робітниківполітосвіти, удосконалення мережі профшкіл, особливо сільськогосподарськогопрофілю, переходу від пересувних бібліотек до організації постійних при кращихокружних і районних школах, удосконалення форм, обсягу і обліку громадськоїроботи. У виступах звучали заклики завершити ліквідацію неписьменності,посилити антирелігійну пропаганду, брати активну участь у роботі радянськихорганів («Жодної сільської ради без вчителя!»), активно поширюватиполітичні і наукові знання, поширювати кращий досвід профспілок.
Учервні 1925 року поділ на губернії було ліквідовано. 5 липня відбувся заключнийпленум губернського профспілкового об'єднання. Було прийнято рішення вважати губвідділліквідованим, обрати тимчасове правління по Вінницькій окрузі, а фінансовізалишки передати до ВУЦП з надією, що вони будуть передані Вінницькій окрузі.Губернський будинок робітників освіти передано в розпорядження Вінницькоїокружної філії. [13]
Секціянаукових працівників
17вересня 1923 року губернське правління профспілки працівників освіти прийнялорішення про створення секції наукових працівників. В організаційний період їїочолював професор Вінницького інституту народної освіти М.І. Безбородько, черездеякий час — А.І. Ярошевич.
Вперіод становлення секції особлива увага приділялась налагодженню зв'язків міжнауковцями, світоглядним проблемам і краєзнавчим питанням. Створено комісію,яка розробила план метеорологічного, геологічного і ботанічного обстеженняПоділля. Накопичувався матеріал при Вінницькій філії Всенародної бібліотекиакадемії наук України. Члени біографічного гуртка склали каталог діячів краю інадіслали до Академії наук, зібрали і обговорили кілька сотень біографій.Комісія української мови розпочала працю над лінгвістичним матеріалом Поділля.
Заперший рік своєї діяльності спілка зміцніла, в ній налічувалося вже майже 50співробітників вузів і наукових установ, були налагоджені ділові зв'язки зподібними організаціями в інших містах. Але серйозним недоліком вважавсяслабкий вплив секції на органи і заклади освіти. [8, с.91]
Враховуючипозитивні відгуки і критичні зауваження, члени секції намагаються активізуватисвою діяльність. Уже до кінця року на зборах обговорювались злободенні питання:«Розумова перевтома та гігієна розумової праці», «До історіїукраїнознавства» тощо. Члени СНР брали активну участь в роботінауково-філософського товариства, в комісії української мови, виступали злекціями про методологію академічної праці, про власні наукові Дослідження,працювали в раді культвідділу губернської профспілки, у будинку працівниківосвіти.
Напочатку лютого 1925 року в Харкові відбувся перший з'їзд наукових робітниківУкраїни, в ньому брав участь секретар вінницької секції М Доброгай. Резолюціїз'їзду лягли в основу пращ науковців.
Створеноосередки СНР в Сутиському технікумі, при вищих педагогічних курсах у Могилеві,Гайсині і Тульчині. У 1925—1926 роках активно працювала група консультантів прикабінеті вивчення Поділля у Вінницькій філії бібліотеки Всеукраїнської академіїнаук. При необхідності залучалися до консультацій спеціалісти з Києва,Кам'янця-Подільського та інших міст. Вийшло друком чимало краєзнавчих розвідок.[12]
Зініціативи науковців 10 березня 1926 року Вінницький окружний виконкомзатверджує склад комісії для увічнення пам'яті Михайла Коцюбинського. Взято підохорону будинок, у якому народився письменник, а з жовтня його утриманняпереведено на місцевий бюджет. Проводяться ремонтні роботи і накопичуєтьсяматеріал для обладнання музею. Відкрито 8 листопада 1927 року.
Зпочатку 1928 року профспілки брали активну участь в складанні контрольних цифрІ п'ятирічки. Не стояла осторонь цього процесу і вінницька секція науковихробітників. 12 лютого на загальних зборах обговорювалась доповідь інженераБодунчена «П'ятирічний план комунального господарства м. Вінниці».Під час виступів обґрунтовувалась перспектива розвитку міста в трьох напрямках:як культурного центру, як центру розвитку легкої промисловості і як курортної зониУкраїни. У зв'язку з цим планувалися найрізноманітніші заходи, починаючи відрозширення житлового будівництва, і закінчуючи облаштуванням пляжів та лазень Середінших, розглядалося питання про виділення земельної ділянки для будівництвакорпусу майбутнього медичного інституту, нині університету.
Напочатку червня окремо обговорювалися перспективи розвитку вищої освіти уВінниці. Внесено пропозицію про відновлення інституту народної освіти,закритого у 1924 році, створення медичного інституту, надання педагогічногоухилу музичному технікуму, об'єднання українського і єврейського педтехнікумівв один навчальний заклад з двома відділами.
Вкінці вересня розгортається жвава дискусія при обговоренні проблем уніфікаціїсистеми освіти в СРСР. Були пропозиції покласти в основу реформи досвідУкраїнської республіки. Йшлося про те, щоб навчання дітей розпочинати в 7років, перші п'ять років навчання відводити під початкову освіту, наступнічотири — під середню, і на завершальному етапі шкільного навчання давати професію(«Сільські школи агрономізувати, міські — індустріалізувати!»). Міцнітехнікуми пропонувалося перетворити на вищі навчальні заклади з терміномнавчання п'ять років, а слабші — на профтехшколи з трирічним терміном навчання.
Наодному з засідань вчені Вінниці гнівно засудили погром польськими екстремістамицентрів української культури у Львові і взяли активну участь у мітингу протесту27 листопада 1928 року.
Напочатку 1929 року були активні спроби перемістити філію бібліотекиВсеукраїнської академії наук до м. Камянця-Подільського. СНР переконливообґрунтувала необхідність залишити її та кабінет вивчення Поділля у м. Вінниці.До думки членів секції прислухались.
Своюпрацю вінницькі науковці намагалися тісно пов'язувати з потребами округу. Всередині лютого 1929 року створено комісію з підвищення урожайностісільськогосподарських культур. На початку 1930 року був затверджений планучасті членів секції у весняній посівній кампанії, у якому передбачалась роботана курсах і семінарах з підготовки і перепідготовки кадрів для дитячих установсела, відрядження в райони лекторів і консультантів, створення агроконсультбюропри центральній робітничій бібліотеці, обслуговування гуртків з агрономії,опрацювання рекомендацій про роль школи в районах суцільної колективізації. Вусіх навчальних закладах формувалися бригади для роботи на полях, готувалисяконцертні програми і бібліотечки для підшефних сіл.[13]
2.3Молодіжні громадські організації та їх роль в поширені освіти
Рольєврейських громадських організацій та політичних партій у суспільному житті наПоділлі 1920-ті рр.
Щеза часів влади царату на території Правобережної України існувала ціла низкарізних за своїм призначенням громадських організацій. Найбільш активними ічисельними серед них були єврейські. Із встановленням радянської влади наУкраїні відбулося значне пожвавлення суспільно-політичної активностінаціональних меншин. Цей процес залежав від території проживання певного етносу.Так євреї в основному проживали у містах та містечках і були більш активними усуспільному житті, ніж інші національні меншини, які переважно були сільськимижителями. Також територія мешкання різних етносів впливала й на характер їхгромадських організацій.
Унаціональних польських та німецьких селах існували традиційні організації якімали релігійне забарвлення і функціонували виключно у територіальних межахокремого населеного пункту та не мали ніякого централізованого управління. Такіорганізації радянським керівництвом визнаватися як ворожі, що складаються ізкуркульсько-клерикального елементу і не мають права на існування.
Директивніоргани розуміли, що миттєво вони не зможуть викоренити релігійних віруваньсеред населення, а тому прагнули взяти під контроль процеси та події, пов'язанііз здійсненням всіх культів. Це стосувалося і національних меншин. За обіжникомНКВС від 9 грудня 1924р., для виконання прилюдних обрядів на вулицях громадиповинні були подати до владних структур спеціальну заяву з проханням дозволу наце та сплатити грошовий податок. Якщо вони хочуть “бранця” на квартирі або уприватному будинку для здійснення релігійних обрядів, то повинні обов'язковоповідомити місцевий адмінвідділ або райвиконком про місце та час такогозібрання.
Єврейськийсуспільний рух був невід'ємно пов'язаний із політичним і являв собою дужепотужний і багатогранний механізм, який мав різні прояви. В його основі лежавсіонізм, представлений цілою низкою організацій, що виникли в Росії післяреволюції 1917 р. Значна частина геройського населення на початку 20-х роківбула позбавлена громадянських прав, не мала роботи. Тому така ситуація сприялазгуртуванню їх у громадські організації та політичні партії за національноюознакою.
На1925 р. кількість назв громадських організацій доходила до 9. Всі вони у своїхпоглядах сходились на тому, що національне питання на Україні не вирішене, ірадянське керівництво робить можливе для морального та фізичного знищенняєврейського народу. Сіоністські організації відрізнялося між собою лишехарактером діяльності (спорт, палестинознавство, суспільствознавство).
Основнимицентрами функціонування цих організацій були великі міста Київ, Житомир, Одесай маленькі прикордонні містечка Коростенського, Проскурівського,Кам'янець-Подільського Могилів-Подільського та інших округів .
Найбільшінтенсивно сіоністський рух розвивався у 1925 р. Так на кінець цього року наоблік Державного політичного управління (ДПУ) знаходилось 7601 сіоністів, а на1 січня 1925 р. — 3300, у листопаді 1924 р. — тільки 2000. Оскільки облікздійснювався тільки стосовно найбільш активних" діячів, то реальні цифрипредставників сіонізму були набагато більшими, наприклад: листопад1924р. — 15000 членів, січень 1925 р. — 20000, січень 1926 р. — 30000. Отже, ціпоказники свідчать про значну участь євреїв у сіоністському русі .[44, с.122]
Натериторії України набули широкого розповсюдження в цей час дитячі єврейськіорганізації, які структурно нагадували бойскаутів. До них належалиГашомер-Гацоїр («Юний страж»): правий — біло-голубий та лівий — класовий. Ціорганізації мали військове забарвлення та чітку організаційну структур), якавключала в себе центральний штаб, окружні та районні штаби, штаби легіонів ідружин. Легіони складалися із дружин, а дружини — із загонів «Шомерів»(«стражів»), «Цофім» («розвідники») та «Зойвонім» («вовченята»). [40]
Єврейськамолодь серед інших вікових груп найбільш активно брала участь усуспільно-політичному житті країни. Більшість її організацій знаходилась підзначним впливом нелегальних єврейських партій. Найбільш впливовою серед нихбула Єдина всеросійська організація єврейської молоді (ЄВОСМ), яка у 1924 р.утворилася шляхом злиття ОСМ (організація сіоністської молоді) із частиноюбіло-блакитного Гашомеру та гуртка «Кидимо» («Вперед»). ОСМ до злиттязнаходилась ПІД впливом Партії сіоністів-трудовиків (СТП), а тому і ЄВОСМ такожпевною мірою знаходилась під її ідейним контролем. Офіційно ЄВОСМ вважала себенеполітичною організацією. Це була централізована організація із внутрішньоюдисципліною та значною кількістю членів. Основними напрямками її діяльності сталапідготовка кваліфікованих та свідомих євреїв для розбудови Палестини, боротьбапроти асиміляційних тенденцій серед єврейського населення та інші.
Чільнемісце у роботі серед єврейської молоді займав Сіоністсько-соціалістичний союзмолоді (ІІСЮФ). Ця організація була своєрідним «комсомолом» дляСіоністсько-соціалістичної партії і діяла нелегально, її метою було створенняєврейської держави у Палестині. Крім цього, ЦСЮФ боровся за свободу політичнихорганізацій трудящих, легалізацію соціалістичних партій та паластенизму,формування національних єврейських частин в армії та інше. Його чисельністьскладала понад 3 тис. осіб.
Сіоністсько-соціалістичнапартія утворилася у 1920 р. в результаті від'єднання частини активістівсіоністської трудової партії. Вона визнавала класову боротьбу, проте тільки врамках парламентаризму. Як і інші, ця партія також мала утаємничений характер,члени якої, подібно до СТП. у своїй роботі користувалися прізвиськами,шифрували листи. їхнім друкованим органом була «Сіоністсько-Соціалістичнадумка». На думку ДПУ, це була найбільш стійка, активна та небезпечна політичнаорганізація серед всього сіоністського руху на Україні.
Політичнезабарвлення мала організація Югенд, яка об'єднувала сіоністсько-соціалістичнумолодь і пропагувала соціалістичні ідеї серед єврейської молоді та намагалася уних виховувати національну самосвідомість. Вона здійснювала роботу у галузіекономіки, зокрема, нею створювалися виробничі артілі, здійснювалася співпрацяу цьому напрямку із Гехалуц.
Окремопотрібно відзначити сіоністсько-соціалістичну федерацію «Дройр», яка прагнула об’єднативсі молодіжні єврейські організації в єдиний союз сіоністсько-соціалістичноїмолоді. Центр її знаходився у Варшаві, а на Україні діяло низка її розгалужень,зокрема, її групи працювали у Київській, Одеській, Подільській губерніях.
Якщопроаналізувати програмні документи всіх сіоністських партій та організацій, тоїм були притаманні такі вимоги:
1. «Національно-культурна автономія дляєвреїв.
2. Вільні єврейські Ради у місцевому тареспубліканському маштабі.
3. Створення єврейських відділівпрофспілок.
4. Геть режим терору над соціалістичноюспільністю.
5. Геть євсекцію та національне пригніченняєвреїв тощо».
Середєврейського населення в Україні було немало сіоністських гуртків. Найбільшвпливовими серед них були «Тарбут», «Бнейціон» (діти Сіона) та згадуваний вище«Кидимо». Наприклад, культурно-просвітнииький гурток «Тарбут» користувавсязначною підтримкою сіоністських організацій. У 1922 році на потреби гуртка булозібрано декілька десятків мільйонів карбованців. За ці кошти гурток відкривсвій клуб у Києві при синагозі «Ойгель-Йосиф» по В Васильківській. 23. який маввелику бібліотеку єврейських книг, єврейські школи на Подолі та у центрі Києва.Крім цього, «Тарбут» створив гуртки для єврейської молоді з вивчення єврейськоїлітератури та історії. [9, с.98]
Інтенсивнийрозвиток сіоністського руху спричинив до активної боротьби керівних структур ізним. Основним методом цієї протидії стали репресії проти активістів єврейськихорганізацій, які розпочалися на початку 1924 року. Наприклад, за 1923-1924 та1925 роки було вислано за межі України 213 осіб. Проте репресії протисіоністів, навпаки, ще більше прискорили ріст кількості сіоністськихорганізацій і вплинули на збільшення чисельності їх членів та тих, хто їмспівчував.
Боротьбарадянської держави із сіоністським рухом спричинила до зменшення кількостіорганізацій і чисельності в них. Як ми вже відзначали, на 1 січня 1926 р.налічувалось приблизно до 30000 членів цих організацій, на 1 квітня їхкількість становила 23000, а на 1 листопада — тільки 14000.
Напочатку 20-х років керівні структури країни були слабкими у фінансовомувідношенні і не могли особливо протидіяти міцним єврейським закордонним Суспільниморганізаціям, які відкривали свої відділення у Росії і в Україні. Томувживалися заходи з регламентації їх діяльності, щоб взяту контроль над ними. На3-й конференції євсекцій РКП, яка відбулась у 1921 р., відзначалося:
1. Як тимчасово існуючі «єврейськісуспільні організації» повинні займатися лише наданням допомоги героям. Щопостраждали від погромів.
2. Всі створені ними установи повинні припершій можливості перейти у розпорядження радорганів.
3. Стежити за тим. щоб діяльність цихорганізацій не відхилялась за межі дозволеного.
4. Прагнути взяти у руки комуністівнайбільш впливові організації та посилювати свій вплив в інших.
Отже,на території Правобережної України у 1920-ті роки існувала ціла низкаєврейських партій і громадських організацій, в основі яких лежав сіонізм. Вонибули невід'ємною складовою суспільно-політичного та економічного життязазначеного регіону. Рух сіоністів водночас був однорідний та різнобічний засвоїм характером, методами функціонування, завданнями та метою, що йзумовлювало особливості діяльності окремих єврейських партій та громадськихорганізацій. Крім цього, на території України діяла мережа закордоннихфілантропічних організацій, які надавали матеріальну допомогу євреям на різніпотреби. [44, с.121-145]
Загальні висновки
Розглядаючипроцес розвитку системи освіти на території Поділля в другій половині XIXпочатку XX століття варто зауважити, що розвивалася вона в руслісоціально-політичних та економічних перетворень в усій Російській імперії. Розвитокосвіти підштовхували об'єктивні обставини розвитку капіталістичних відносин зїх найманою кваліфікованою робочою силою, потребою в управлінських кадрах дляпромисловості. Разом з тим, реалізація урядових постанов, указів імператора таінших нормативно-правових документів в сфері освіти мала свої особливості дляокремих регіонів, в тому числі і для Подільського краю, адже вони враховувалиекономічну спеціалізацію регіону в межах урядового курсу на регіоналізацію таспеціалізацію провінцій імперії. Цей блок політичних передумов розвитку освітиперебував у нерозривному зв'язку із загальноімперською освітньою системою.
Важливимиполітичними передумовами для розвитку освіти виступали і місцеві особливостіПодільського краю. Вони полягали в тому, що по всій Україні, на хвилінаціонального відродження розгорнувся педагогічний рух за національнешкільництво, очолений революційно-демократичною інтелігенцією та освітянами.Він розгорнувся як зворотна реакція на великоросійську шовіністичну політикувідносно українського народу, яка супроводжувалася наступом на українську мовуі її використання в навчально-виховному процесі навчальних закладів.
На розвиткуосвіти в Подільській губернії сильно позначились прояви політичної стратегіїімперського уряду, спрямованої на асиміляцію українців. Про це засвідчуєнизький рівень освіченості серед молоді — прогресивних сил українськогосуспільства, якій нав'язувалась російська мова. Запровадженням чужої мови уосвітній процес навчальних закладів на Поділі російський уряд хотів «виховатипокоління слухняних рабів» імперії.
Це дає підставистверджувати, що освіта в значній мірі виступала інструментом політики царатувідносно національних меншин, а не була повністю направлена на ліквідаціюбезграмотності і становості в її здобутті.
Ситуаціяпокращилась лише з приходом до влади на короткий період Української ЦентральноїРади. В цей час освіта перестала виконувати політичні функції і почалисьзакладатись ЇЇ підвалини в сучасному розумінні.
Об'єднаннямолодих людей, освічених, ерудованих, сповнених бажання поширювати освіту внароді, піднести його культуру, зробити її надбанням широкого загалу — явище. Нанаш погляд, для того часу цілком нове у суспільстві. Студентська молодь ігімназисти, в свою чергу, вступали в товариства, гуртки, різні організації зметою поширення освіти серед народу. Створення таких об'єднань, як Громадатакож сприяло задоволенню освітніх проблем того часу. Даним дослідженням наоснові численних-матеріалів, архівних документів, спогадів доведено, щоукраїнські громади — це напівлегальні осередки інтелігенції, студентів,учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина XIX — початок XXстоліття) на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку,педагогічну й освітянську роботу на користь України та її народу. Діяльністьгромадівців була спрямована на поширення освіти, пропаганду знань середукраїнського народу, піднесення рівня його культури, моралі, пробудження іформування національної самосвідомості. У Громаді люди шукали задоволення своїхінтелектуальних культурно-мистецьких потреб, естетичних запитів тощо.Громадівців об'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхнєукраїнолюбство не мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це бувпатріотизм, пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.
У процесідослідження встановлено, що наприкінці XIX — початку XX століття одним ізактивних просвітницьких осередків на Поділлі була організація «Просвіта». Їхучасники відіграли помітну роль у піднесенні національної свідомості населеннякраю, росту його культурно-освітнього рівня. Проводили різноманітні заходисеред місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення. Уцей час вони займалися розв'язанням питань духовного і освітнього розвиткунаселення України і були чи не єдиними громадськими організаціями, якіопікувалися видавничими справами, утворювали бібліотеки і читальні, засновувалиосвітні заклади, влаштовували лекції, літературно-вокальні вечори, театральнізаходи, займалися створенням краєзнавчих музеїв тощо. Так перший музей на Поділліз'явився у 1890 р. в Кам'янці-Подільському.
Земства помітнуроль у розширенні системи початкових навчальних закладів відіграли будучиорганами місцевого самоврядування. Вони займалися заснуванням українськихпочаткових та професійних шкіл, дитячих садків, виданням педагогічних журналів,шкільних підручників, посібників, освітньо-виховною діяльністю. Повітовіземства організовували власні школи і дбали про їх добробут і матеріальнезабезпечення. Початкові народні училища, які утримувалися на земські кошти,називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, що відкривалися зініціативи селян. З’явився новий тип початкових навчальних закладів – нижчіремісничі школи, під клопотаннях земств.
Займалисяорганізацією недільних шкіл: чоловічі, жіночі і змішані. Їх відкривали міськіта сільські товариства, церковні попечительства, монастирі, благодійнітовариства і приватні особи. Чисельна єврейська громада продовжувала зберігатитрадиційну систему освітянських закладів, утримуваних ними ж на громадських,так і на приватних засадах. В містах Поділля продовжували існувати так званіхедери, які створювалися меламедами (книжниками) і функціонували виключно накошти батьків, які оплачували навчання своїх дітей. Для навчання сиріт і дітейз бідних єврейських сімей у містах Поділля продовжували діяти талмудтори, якіутримувалися на кошти єврейських громад, а також на пожертви багатих євреїв(будинки навчання або молитви школи).
Таким чином,друга половина початок століття характеризується бурхливим розвитком навчально-виховнихінституцій як державного, так і громадського характеру.
Однак, незважаючи на всі позитивні зрушення в розвитку освіти у зазначений періодвідсоток неосвітченого населення, як на території Подільської губернії, так іУкраїні зокрема, був досить великий і складав 82-85 %.
Список використаних джерел
1. Артемова Л.В. Історія педагогікиУкраїни: Підручник для студ. вищ. пед. навч. закл./ Л.В. Артемова. – К: Либідь,2006. – 424с.
2. Анюхіна Л.С. З історії освіти у м.Вінниці (ІІ пол. – поч. ХХ ст.) // Подільська старовина: Збірник науковихпраць/ Від ред. В.А. Косаківський. – Вінниця, 1998. – С.93-94.
3. Анохіна Л.С. З історії освіти у м.Вінниці (II пол. XIX — поч. XX ст.) // Подільський телеграф. — 2001. — 13вересня (№ 12). — С. 10;
4. Анохіна Л.С. З історії освіти у м.Вінниці (ІІ пол. XIX — поч. XX ст.) // Подільська старовина: Збірник науковихпраць. Ювілейний випуск до 80-річчя з дня заснування музею. — Вінниця, 1998. — С. 104;
5. Березівська Л.Д. Реформування шкільноїосвіти міністерством народної освіти в контексті громадського-педагогічногоруху в Україні (1904-1907рр.)//Гуманітарні науки. – 2006. – №2. – С. 76-82.
6. Білоусенко О. Гибель “Просвит” //Украинская жизнь. – 1912. – №1. – С.29-39;
7. Валентин С. Що дали робочому людові “Просвіти”і що можуть вони йому дати? // Слово. – 1907. – №6. – 16 червня. – С.4-7;
8. Васькович Г. Шкільництво в Україні(1905-1920). – К: Мандрівець, 1996. – 359 с.
9. Верхола Т. Наше минуле і сучасне. –Проскурів: Друкарня Д.М. Левіна, 1917. – 512 с.
10. Верхола Т. Про “Просвіти” (Порада, якзасновувати сільські та містечкові “Просвіти”). – Проскурів: вид-воПроскурівської “Просвіти”, 1917. – С.2;
11. Вишневський О.І. Повернення гімназії //Рідна школа. — 1992. — № 2. — С. 73-76;
12. Вінниччина: минуле та сьогодення.Краєзнавчі дослідження – Вінниця ДП. ДКФ – 2005. – 324 с.
13. Вінниця: Історичний нарис/ Гол. Редакторпроф. Подолинний А.М. – Вінниця: Книга-Вега, 2007. – 430 с.
14. Воловик В. Соціально-економічнестановище Поділля наприкінці XIX — початку XX століття // Наукові записки ВДПУім. М.Коцюбинського. — Серія Історія. – Випуск ІІІ. – Вінниця, 2000. – С.31-34.
15. Вороліс М.Г. Освіта Подільського краюнаприкінці XIX ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії:Збірник наукових праць. Вил. 1.: — Вінниця, 2003. — С. 39-40;
16. Вороліс М.Г. Особливості розвиткусередньої освіти на Поділлі в другій половині XIX — на початку XX століття //Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 2. Серія: Історія: Збірникнаукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. — Вінниця, 2000. — С.55-56;
17. Вороліс М.Г. Початкова та середня освітина Поділлі в другій половині XIX -початку XX ст. // Актуальні проблемивітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. Вип. 2. — Вінниця,2004. — С. 11-13;
18. Вороліс М.Г. Розвиток початкової освітина Поділлі в 1861-1918 р.р. // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип.1. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука.- Вінниця, 1999. — С. 42-45;
19. Вороліс М.Г. Стан середньої освіти наПоділлі у 1891-1901 р.р. // Наукові записки ВДПУ ім. М.Коцюбинського. Вип. 12.Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука. — Вінниця, 2007. — С. 187-189
20. Гавриш Р.Л. Земська система навчання тавиховання в Україні: [60-ті рр. ХІХ ст.] // Історія України. – 1998. – №40. –С.6-7.
21. Гамрецький І.С., Калоша П.М., ПустіваВ.Д., Троценко Л.В. Нарис з історії профспілкового руху освітян Вінниччини –Вінниця: Континент-Прим, 2002. – 140 с.
22. Герасименко В. З українськогогромадського руху на Поділлі (1905–1917). (Пам’яті д-ра К.Г.Солухи) // За століт.: Матеріали з громадського і літературного життя України ХІХ і початків ХХстоліття. / За ред. М.Грушевського. Кн.5. – Х., К., 1930. – С.305-313;
23. Гранів О. Товариство «Просвіта»:традиції і проблеми// Українське слово. – 1993. – 22 жовтня – С. 5.
24. Григоріїв Н. Спогади Руїнника. – Львів,1938. – 262 с.;
25. Гурський В.А. Освітня діяльністьінтелігенції в контексті розвитку педагогічної думки України у 2-й половині XIX- початку XX ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі: Збірник науковихпраць. Т.1. — Кам'янець-Подільський, 1998. — С. 177-184;
26. Гупан Н. Педагогічна громадськість уборотьбі за піднесення національної свідомості українського народу на межі XIX- XX століть // Історія в школах України. — 2000. — № 3. — С. 44-47;
27. ДАВО. — Ф. 54. — Оп. 1. — Спр. 36. — Арк. 7;
28. ДАВО. — Ф. 230. — Оп. 1. — Спр. 67. — Арк. 34, 35;
29. ДАВО. — Ф. 230. — Оп. 1. — Спр. 32. — Арк. 12,50,79,89;
30. ДАВО. — Ф. 680. — Оп. 1. — Спр. 28. — Арк. 3-5;
31. Дорошенко Ю. Нарис історії України. –К., 1991. – Т.2. – 347 с.
32. Єрьомін М. Короткий огляд промисловостіПоділля (1989-1913рр.). – Економіка Поділля. – 1996. — №1. – С.8.
33. Єсюнін С. Проскурівські реальне такомерційне училища на початку ХХ ст. // Освіта, наука і культура на Поділлі.Збірник наукових праць. — Кам’янць-Подільський: Оіюм, 2006. – Т.6. – С.273-280.
34. Зайченко І.В. Педагогічна концепція С.Ф.Русової: Навч. пос. для студ. пед. спец. Вузів/ І.В. Зайченко. – 2-е вид., доп.І перероб. – Чернігів: ЧДПУ ім. Т. Шевченка, 2000. – 233 с.
35. З життя “Просвіт” // Рада (м.Київ). –1911. – №80. – С.3;
36. Зборовський І. – до товариства“Просвіта” у Києві. Листи 13 листопада 1906 р. – 11 січня 1909 р. з Яланця,Бершадь // Ф.114. – Спр.216-219. – Арк.2;
37. Зінченко А. Поділля. – К., 1998. – С.73-196.
38. Зінько О.В. Літературні джерела 20-х –30-х рр. Про молодіжний рух України у 20-ті рр.// ВДПУ ім. М. Коцюбинського.Наукові записки. Сер. історія. – Вінниця, 1999. Вип.1 – С. 145-149.
39. Золотоверхий І.Д. Становленняукраїнської радянської культури (1917–1920 рр.). – К.: Видавництво АкадеміїНаук Української РСР, 1961. – 424 с.;
40. Історія педагогіки. [Навч. посібник дляпед. ін-тів.] За ред. д-ра пед. наук, проф. М.С. Грищенко. – К.: «Вища школа»,Головне вид-во. 1973. – 447 с.
41. Історія української школи і педагогіки:Хрестоматія/ За ред. В.Г. Кременя; Уклад. О.О Любар. – К: Знання, 2005.– 767 с.
42. Калиниченко Н.П., Ільченко Ж.Д. Рольземств у впровадженні навчання рідною мовою в народній школі України (кінецьХІХ – початок ХХ ст.) Український історичний журнал. – 1994. – №1. – С. 72-81.
43. Кловак Г. Педагогічна і просвітницькадіяльність українських громад (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)// Ріднашкола. – 2002.–№11. – С. 70-72.
44. Косаківський В.А. Подільська старовина:Збірник наукових праць/ Від ред. В.А. Косаківський. – Вінниця, 1993. – 480 с.
45. Кравець В.П. Історія української школи іпедагогіки: Курс Лекцій: Навч. посіб. для студ. пед. навч. закладів та ун-тів/МО України. – Тернопіль: Кн. – журн. вид-во «Тернопіль», 1994. – 357, [2] с.
46. Кулікова Л. Гімназія як символ кращихтрадицій у вітчизняній освіті // Історія в школі. — 2000. — № 4. — С. 8-12;
47. Левківський М.В. Історія педагогіки:Підруч. для студ. вищ. навч. закл./ М.В. Левківський. – 2-е вид. доп. – К.:Центр навчальної літератури, 2006. – 376 с.
48. Лозовий В. Діяльність Подільської«Просвіти» в 1906-1914 рр. //Просвітницький рух на Поділлі (1906-1923рр.) –Кам’янець- Подільський, 1996. – С. 6-27.
49. Лойко О.О. Культурно-освітня роботасеред сільського населення Вінниччини в 1921–1928 роках // Наукові запискиВінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.Вип.ІІІ. Серія: Історія: Зб. наук. праць. / За заг. ред. проф. П.С.Григорчука.– Вінниця, 2001. – С.91
50. Лотоцький А. Народное образование вПодолии в его прошлом и настоящем // Образование. — 1896. — №4. — С. 73;
51. Любар О.О. Історія української школи іпедагогіки: української школи і педагогіки: Навчальний посібник./ О.О. Любар,М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко. – К: Знання, 2006.– 747 с.
52. Малий В. Рівень освіченості населенняПоділля наприкінці ХІХ століття. / В. Малий // Культура Поділля: історія ісучасність. – Хмельницький, 1993. – С. 276-277.
53. Мельничук О.С. Історія педагогікиУкраїни: Навч. посібник / О.С. Мельничук – Кіровоград, КДПУ ім. В.К.Винниченка, 1998. – 169 с.
54. Назаренко С. Освіта на Поділлі ХІХстоліття / С. Назаренко // Радянське Поділля. – 1982. – 16 червня.
55. Нариси історії українського шкільництва.1905-1933/За ред. О.В.Сухомлинської. — К., 1996;
56. Нестеренко В.А. «Просвіта» наКамянеччині в 1921-1923 рр. / В.А. Нестеренко // Просвітницький рух на Поділлі(1906-1923рр.) Кам’янць-Подільський, 1996. – 540 с.
57. Огієнко І. “Науковий методукраїножерства” / І. Огієнко // Рада. – 1913. – №29. – 5 лютого. – С.1-2;
58. Огієнко І. Українська культура. Короткаісторія культурного життя українського народу / І. Огієнко – К.: Довіра, 1992.– 123 с.
59. Огієнко І. Чи не новий похід / І.Огієнко // Рада. – 1912. – №294. – 25 грудня. – С.3;
60. Освіта, наука і культура на Поділлі.Збірник наукових праць. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2008. – Т.11: Матеріалисьомого круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі.Присвячено 90-річчю Кам’янець-Подільського національного університету». – 520с.
61. Петлюра С. З українського життя вминулому році / С. Петлюра // Слово. – 1908. – №1. – 6 січня. – С.6;
62. Петлюра С. З українського життя вминулому році / С. Петлюра // Слово. – 1908. – №3. – 20 січня. – С.8-10;
63. Подільська старовина: Збірник науковихпраць / Вінницький обласний краєзнавчий музей; Відп. ред. Косаківський В.А. –Вінниця, 1998. – 699 с.
64. Подолянин К. Чи й тут проґавимо / К.Подолянин // Рада. – 1909. – №199. – 3 вересня (16 вересня). – С.1; Подільська“Просвіта” // Слово. – 1909. – №10. – 8 березня. – С.4-5;
65. Приходько В. Під сонцем Поділля.Спогади. Ч.1. – Вид.4. / В. Приходько – К.: Криниця, 1967. – 184 с.;
66. Прокопчук В.С. Краєзнавство на Поділлі:історія і сучасність / В.С. Прокопчук – К.: Рідний край, 1995. – 699 с.
67. Просвітянин з хотинської виставки //Рада. – 1911. – №205. – 11 вересня (24 вересня). – С.1;
68. Просвітянський з’їзд // Нова Рада(м.Київ). – 1917. – №146.– С.2;
69. Розвиток народної освіти і педагогічноїдумки на Україні (X ст. — початок XX ст.): Нариси / під ред. М.Д.Ярмаченко,Н.П.Калениченко, С.У.Гончаренко та ін.-К., 1991;
70. Семчишин М. Тисяча років українськоїкультури / М. Семчишин – К., 1993. – С. 285-288.
71. Сесак І.В. З історіїКам’янць-Подільського середнього технічного училища (1903-1919рр.) / І. В.Сесак // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. — Кам’янць-Подільський: Оіюм, 2002. – Т.2. – 580 с.
72. Сесак І.В. Освіта на Поділлі: у 2-х ч. –Ч.ІІ. Середні навчальні заклади у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. / І.В.Сесак – Кам’янць-Подільський, 1999. – 599 с.
73. Сірополко С. Історія освіти в Україні[від початку нашої історії до початку ХХст.]:[Монографія для істориків, вчителів,студ.] / Ст. «Життєвий шлях подвижника і патріота» Т. Т. Бернаржової – К.:Наукова думка, 2001.–912 с.
74. Cмолієвський А. Про подільську“Просвіту” / А. Cмолієвський // Рада. – 1906. – №1. – 15 вересня. – С.3;
75. Сухенко Т.В. Жіноча середня освіта в Україні(ХІХ – початок ХХ ст.) / Т.В. Сухенко //Український історичний журнал. – 1998.- №5. – С.63-74.
76. Томчук М. Учительські семінарії вПравобережній Україні в II пол. XX ст. / М. Томчук // Український історичнийжурнал. — 1994. — № 4. — С. 50-60;
77. Торський В. Українська державність інова роль «Просвіт». – Вовча: Друкарня каси дрібного кредиту, 1918. – 76 с.
78. Тростогон А.М. Створення реальних училищу кінці ХІХ ст. / А.М. Тростогон // Матеріали ІІІ-ої історичної краєзнавчоїконференції. – Вінниця, 1994. – с.25.
79. Хмурий А. К. Подільська “Просвіта” іПодільське духовенство / А. К. Хмурий // Рада. – 1907. – №2. – 3 січня. – С.3;
80. Цапко О. Політична спрямованістьдіяльності «Просвіт» наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. / О Цапко // Нова політика.– 1998. –№5. – С. 9-12.