Міністерствоосвіти і науки України
Тернопільськийнаціональний педагогічний університет
імені ВолодимираГнатюка
Кафедра фізичноговиховання
ДИПЛОМНА РОБОТА
«Забезпеченнянаціональної спрямованості фізичного виховання молодших школярів засобамиукраїнських народних рухливих ігор»
Виконала
студентка 31 групи
факультету підготовки
вчителів початковихкласів
Піддубна ЛюбовЯрославівна
Науковий керівник
кандидат педагогічнихнаук, доцент
Огнистий АндрійВолодимирович
Тернопіль-2009
Зміст
Вступ
Розділ1. Теоретичні основи дослідження
1.1Фізичне виховання як компонент народної педагогіки
1.2Гра як метод фізичного виховання у народній педагогіці
Розділ2. Дослідницько-експериментальна робота
2.1Формування фізичної діяльності учнів засобами українських народних рухливихігор
2.2 Організаціяі зміст експериментального дослідження
2.3Результати експериментального дослідження
Висновки
Списоквикористаної літератури
Додаток
Вступ
Актуальність теми дослідження зумовленаскладними процесами українського державотворення, динамічними змінами всуспільно-політичному та соціально-економічному житті країни, які потребуютьутвердження національної свідомості українців, усіх громадян України. Саместановлення національної держави виявило постійне зацікавлення науковців ігромадськості до нової проблеми – формування національної свідомості дітей тамолоді, яка є фактором оновлення суспільства.
ВідродженняУкраїни неможливе без формування національної свідомості народу, насамперед, удітей і молоді. Особливе „занепокоєння викликає відсутність у значної частининаселення України усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєїдіяльності з інтересами нації” [9, 147]. Покоління, сформоване на духовнихнадбаннях предків, може утверджувати нову духовність, творити культуру, гіднусьогодення, продовжувати і розвивати культурно-історичні традиції.
Формування національної свідомості молодших школярів набуває першочерговогозначення в умовах розбудови незалежної України. Державна національна програма„Освіта” (Україна в ХХІ столітті) визначає головною метою національноговиховання ставить успадкування школярами надбань історії свого народу, мови,культури, звичаєвості, духовної моральності. Саме школа і покликана формуватинаціональну свідомість, починаючи від початкових класів і завершуючи середньоюшколою. Звідси завдання класоводів – „виховати своїх учнів свідомимигромадянами, які б любили Україну, були готові захистити її, дбали про розквітнашої культури, літератури, історії, шанобливо ставились до історичнихнабутків, цінували традиції і звичаї українського народу, своїх батьків” [81,26]. Від успішного розв'язання цих завдань залежить наше майбутнє, а отже ізміцнення державної незалежності.
Процес формування національної свідомості починається в родинізмалку і продовжуються в дитячих дошкільних установах, школах, середніх тавищих навчальних закладах. Національне виховання є одним із головнихпріоритетів сучасної освіти, його основна мета – виховання свідомогогромадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культуриміжнаціональних взаємин, формування у молоді потреби та уміння жити вгромадському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної,художньо-естетичної культури.
Національневиховання в нашій школі спрямовується на „залучення учнів до глибинних пластівнаціональної культури і духовності формування у дітей та молоді національнихсвітоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностейвітчизняної та світової культури” [88, 269]. При цьому „національне вихованняздійснюється на всіх етапах навчання в школі, забезпечується всебічнийрозвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей таобдарованість, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу,його духовності і культури, виховання громадянина України, здатного до самостійногомислення, суспільного вибору і діяльності, спрямованої на процвітання України”[49, 55].
Побудоваі збереження Української демократичної держави вимагає формування в її громадяннаціональної свідомості і самосвідомості. Освіта є джерелом, з якого дитинанайбільш черпає допомогу для національного самовизначення. Якщо предметом увагидитини стає національне, рідне, а вчитель спонукає дитину поставитись до ньогоприхильно, то це є шлях до формування національної свідомості.
Врізні епохи свого духовного розвитку людина мріяла про можливість поєднати всобі міцність духу, розум мудреця і силу атлета. Цьому бажанню в значній мірісприяли національні рухливі ігри, які протягом багатовікової історії розвиткулюдства зазнали змін, набуваючи різного призначення. Хоч як багато втрат зазнавнаш народ за роки духовного нігілізму, але настав час, щоб національні рухливіігри увійшли у всі сфери навчання учнівської молоді. При цьому на необхідністьвикористання ігор у вихованні здавна звертали увагу видатні вчені і педагоги –Д. Дідро, Я.А. Коменський, В.А. Лай, М. Монтень, К.Д. Ушинський.
Науковідослідження в галузі педагогіки і психології виявили найсильніше бажання удитини – це бажання ігрової діяльності [59]. Дитина рухається під час гри, вонавкладає в неї свою енергію, виявляє творчість та наполегливість. Національнірухливі ігри створюють найкращі умови для формування та удосконалення руховихумінь і навичок, сприяють розвитку тілесних і духовних сил, виховують позитивніриси характеру.
Однаканаліз публікацій свідчить про те, що не з’ясовано вплив національних рухливихігор на морфофункціональний розвиток дітей молодшого шкільного віку. Такимчином, велике соціальне та педагогічне значення проблеми використанняукраїнських національних рухливих ігор у фізичному вихованні школярів зумовиловибір дослідження.
Фізичне виховання дітей на сьогоднішній день в Україні єодним із пріоритетних напрямків реформування освітянської сфери. Це зумовленотим, що саме фізичне виховання є важливим компонентом гуманітаризації тагуманізації освіти, формування у підростаючого покоління фізичного таморального здоров’я до активного життя і професійної діяльності [58, 52].
Проте на сучасному етапі розвитку української освіти посталапроблема усунення гострих суперечностей між досягненням багатовіковогоморального народу і незадовільним застосуванням його у фізичному вихованнідітей молодшого шкільного віку. Фактично „прогресивні народно-побутові традиціїй національні звичаї духовно-морального, демократичного, господарсько-трудового,культурно-естетичного характеру можуть бути приречені на забуття” [59, 189].
Щобподолати негативні явища, необхідно внести кардинальні зміни у вихованняпідростаючих поколінь. Безперечно, що національна школа, яку відроджуємо вУкраїні завдяки відновленню повноцінної української державності, зобов'язанамати адекватну їй систему фізичного виховання.
Такий стан проблеми вимагає пошуку більш досконалих форм іметодів зміцнення здоров'я дітей. Одним з найбільш ефективних шляхів фізичноговиховання дітей, до того ж відповідним вікові, є ігрова діяльність. відповідновелике соціальне й педагогічне значення проблеми застосування українськихнаціональних рухливих ігор у фізичному вихованні школярів і недостатнє їїнаукове обґрунтування й зумовили вибір теми нашого дослідження.
Об'єктдослідження – українська народна рухлива гра.
Предметдослідження – виховання національно-культурної свідомості у молодшихшколярів засобами українських народних рухливих ігор.
Метадослідження – обґрунтуватиефективність впливу народних рухливихігор на виховання національно-культурної свідомості дітей молодшого шкільноговіку.
Методологічнаоснова дослідження. Методологічну основу дослідження становлятьположення, викладені у працях українських діячів минулих часів (І. Боберський,В. Верховинець, М. Грінченко, П. Іванов, Г. Сковорода, Т. Франко, П. Чубинський)та сучасних дослідників (Е.С. Вільчковський, О.І. Курок, Г.В. Воробей, М. Данилевич,В.І. Левків, Є.Н. Приступа, М.П. Сигловий, В.А. Старков, А.В. Цьось), якінаголошували на тому, що народні рухливі ігри є важливим компонентом іскладовою частиною національної фізичної культури. Вони були і є універсальнимзасобом фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку.
Завданнядослідження:
1.Проаналізувати сучасний стан проблеми використання українських народнихрухливих ігор в теорії і практиці початкової школи.
2.Показати педагогічні можливості національних рухливих ігор.
3.Організувати і провести експериментальне дослідження.
4.Визначити особливості впливу рухливих ігор на розвиток фізичних якостеймолодших школярів.
5.Визначити ефективність експериментальної методики використання українськихнародних рухливих ігор у формуванні національно-культурної свідомості учнівпочаткових класів.
Упроцесі дослідження використовувався такі науково-педагогічні методидослідження:
а)теоретичного рівня (аналіз літератури, синтез, узагальнення, систематизаціяпедагогічних фактів);
б)емпіричного рівня (спостереження, бесіда, інтерв'ювання, педагогічнийексперимент).
Структурароботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків, спискувикористаної літератури, додатків.
Розділ 1. Теоретичні основи дослідження
1.1 Фізичне виховання як компонент народної педагогіки
Педагогіка у загальному розумінні слова — це наука провиховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називаємо тупедагогіку, яку створив народ. Це система прийнятих у даній місцевості методіві засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюютьсяпередовсім як певні знання, вміння і навички. Народна педагогіка належить дотих могутніх феноменів, що забезпечують збереження національного характеру,звичок і психології людини.
Виховний ідеал, цілі, завдання, зміст, принципи і засобинародної педагогіки знайшли своє відображення і втілення у рідній мові,фольклорі, національних звичаях, традиціях, святах, обрядах, символах і різнихвидах народного мистецтва, у дитячих народних іграх та дашках, у живій практицітрудового і сімейного виховання, у ремеслах, і промислах, у родинно-побутовійкультурі нашого народу [28, 42].
Етнопедагогічна спадщина українського народу багата йрізноманітна. Виховний арсенал її невичерпний. У ньому втілені погляди нашихпредків на родинне щастя, ставлення до батьків і дітей. Тому вона цілком заслуговуєна всебічне вивчення і використання в сучасному родинному вихованні знеухильним збереженням усіх його етнорегіональних виявів.
Усі видатні педагоги минулого і сучасного досягли високогонаукового злету завдяки тому, що свою педагогічну творчість будували на ґрунтінародної педагогіки. Педагогічна наука знаходить своє відображення у працяхучених і практичній діяльності учителів та вихователів, а етнопедагогіка — ународній творчості, виховній практиці батьків і матерів, дідусів і бабусь,родини загалом [10, 18].
Основна мета виховання, за українською народною педагогікою,вбачається в тому, щоб навчити кожного бути людиною. Тому й вихованняпочинається там, де вихователь ставиться до вихованця з повагою, не принижуючийого, вбачаючи в ньому особистість, а завершується тоді, коли дитина стаєсправжньою людиною. „Дитина — гість у нашому домі”, сказано в одному з правилнародної педагогіки. З'явившись на світ, вона приходить у сім'ю років надвадцять, а потім починає жити своїм життям. Тому й виховання зводиться дотого, щоб підготувати її до самостійного життя [83].
Проблема підготовки до життя і праці — головна в народній педагогіці.Розв'язання її зводиться до бажання мати добрих дітей. Мету і зміст вихованнядиктують життя, конкретні умови життєдіяльності трудової людини. Щоб жити,треба виробляти й відтворювати матеріальні й духовні цінності, для цьогопотрібно, щоб прийдешні покоління могли перейняти естафету життєдіяльності відстарих. Адже „людина в дитячому віці не має досвіду, знань, умінь і навичокповедінки, які потрібні їй для трудової і суспільної діяльності. Усе цеприходить тільки через виховання, єдність, наступність і спадкоємність поколінь”[18, 9]. Засвоюючи і використовуючи попередній досвід, нове покоління збагачуєй удосконалює його, вносить свій вклад у розвиток матеріальної і духовноїкультури. Такою є закономірність суспільного прогресу. Тому без виховання не можеобійтися жодне суспільство. Виховання — загальна й вічна категорія, властивавсім суспільно-економічним формаціям [12, 213].
Народна педагогіка прагне розкрити життя, висуваючи потребу вналежній і всебічній підготовці до нього („Життя прожити — не поле перейти”, „Вікізвікувати — не пальцем перекивати”, „На довгім віку всього доведеться”, „Вікпрожити — не дощову годину перестояти”, „Життя як стерниста нива: не пройдеш,ноги не вколовши” [83].
Якщо визначати зміст виховання, спираючись на народнупедагогіку, то це — весь процес формування особистості й підготовки її доактивної участі у виробничому, суспільному й духовному житті. У дещо вужчому,але конкретнішому вираженні зміст виховання в народній педагогіці охоплюєформування морального обличчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищепленняпрацьовитості й естетичних смаків. Удосконалення виробничого досвіду людей,розширення й поглиблення знань про природу, суспільство та й про саму людину,піднесення культури ставлять перед народною педагогікою нові завдання,вимагаючи розширення змісту виховання [49, 55].
У народній педагогіці зміст виховання охоплює „піклування проздоров'я і фізичний розвиток дитини, передачу знань, трудових умінь і навичок,привчання до організації домашнього побуту, забезпечення професійноїобізнаності в певній галузі виробництва, підготовку до сімейного життя” [83,72]. У народі побутує чимало правил і приписів, виражених у крилатих народнихвисловах, прислів'ях і приказках, які вказують на те, що потрібно чи непотрібно робити, як-от: „Нових друзів наживай, старих не забувай”, „Не пнисьбути найвищим, а вчись бути корисним”, „Зобов'язався словом — закріпи ділом”[45].
У процесі багатовікової життєвої практики викристалізувалисяпровідні принципи української етнопедагогіки, які репрезентують сукупністьосновних вихідних положень та ідей, ще визначають основне спрямування, зміст іорганізацію виховних дій. Вони є переконаннями, нормою, правилом, якимикеруються батьки з метою дійового впливу на своїх дітей.
Наукове дослідження української етнопедагогіки дало змогувиявити її провідні принципи; гуманізм, природовідповідність, зв'язок вихованняз життям, виховання працею, врахування вікових та індивідуальних особливостейвихованців, систематичність і послідовність виховання, єдність вимог і повагидо особистості, поєднання педагогічного керівництва з розвитком самостійностіта ініціативи виховання [59, 188].
Багатовікова практика народного виховання визналанайраціональнішим такий стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а збуджуєїхні сили, розвиває самостійність та ініціативу, спонукає до позитивних дій івчинків, підтримує почуття власної гідності й утверджує особистувідповідальність за свою поведінку.
Фізичне виховання — складова частина навчально-виховногопроцесу в загальноосвітній школі, спрямована на всебічне вдосконалення учнів,щоб підготувати їх до життя, суспільно корисної праці, і здійснюється в єдностіз розумовим, моральним, естетичним вихованням і трудовим навчанням. Отож „завданняшколи — не тільки підготувати високоосвічену, висококультурну молоду людину, ай створити необхідні передумови для її всебічного фізичного розвитку” [66, 65].Успішно розв'язати завдання фізичного виховання школярів можливо, якщоперетворити його на органічну частину навчально-виховного процесу, предметспільного піклування педагогічного колективу, батьків, громадських органів.
Тому важливо, щоб працівники школи усвідомлювали, що фізичневиховання учнів – не тільки справа вчителя фізкультури, а й усьогопедагогічного колективу. Лише за умови, коли в шкільній системі фізичноговиховання будуть чітко визначені і знайдені ефективні стимули, цей процеснабуде цілеспрямованості. А для цього необхідні зміст і дійові методи фізичноговиховання [82, 26]. Важливо також визначити основні завдання для всіх віковихгруп учнів, розв'язання яких сприяло б досягненню головної мети — високогорівня їх фізичного розвитку і підготовленості.
Отож завдання фізичного виховання учнів початкових класів –виховання високих морально-вольових якостей: дисциплінованості, організованостіі самостійності, почуття обов'язку і відповідальності, культури поведінки,формування в учнів розуміння важливості піклування про своє здоров'я, фізичнийрозвиток і підготовленість, що це не лише їхня особиста справа, а йгромадянський обов'язок. Правильно педагогічно організований процес фізичноговиховання швидше адаптує дитину в колективі, виховує в неї звичку поважати всіхйого членів.
Надання учням знань з питань фізичної культурні спорту,громадської та особистої гігієни з метою збереження і зміцнення їхньогоздоров'я, фізичного самовдосконалення, які набувають особливої ваги в умовахпідвищеного радіаційного забруднення – завдання школи. Збагачуватишколярів цими знаннями треба не тільки на уроках фізкультури, а й на уроках зінших загальноосвітніх дисциплін.
Зміцнення здоров'я, підвищення рівня фізичного розвитку іпідготовленості учнів– одне знайважливіших завданьфізичного виховання школярів, і розв'язують його усіма відомими засобами.Насамперед, воно потребує постійного дотримання гігієни місць занять фізичнимивправами і всіх шкільних приміщень, широкого використання природних чинників.Особливу увагу слід приділяти вихованню правильної пози, формуванню корекціїпостави, профілактиці і корекції плоскостопості [58, 51]. Педагоги маютьдомагатися, щоб усі учні систематично виконували фізичні вправи на відкритомуповітрі. Під час занять у приміщенні необхідно створювати відповідні умови.
Формування вмінь і навичок з основних видів рухів: ходьби,бігу, стрибків, метання, лазіння, рівноваги, пересування на лижах тощо.Навчальний матеріал програми з фізкультури дібраний з метою формування в учнівжиттєво необхідних рухових умінь і навичок, потрібних у повсякденному житті[90, 75]. Крім того, пропонуються різноманітні вправи, що не мають прикладногозначення, але потрібні для всебічного фізичного розвитку школярів. Важливо, щобучні початкових класів опанували правильну техніку виконання фізичних вправ, болише за цієї умови можливий їхній гармонійний розвиток. Вправи маютьвідповідати віковим особливостям учнів, оптимально дозуватися, мати відповіднийтемп виконання, узгоджуватися з диханням.
Важливим завданням фізичного виховання є розвиток руховихякостей— сили, швидкості, витривалості, гнучкості, спритності. В учнівпочаткових класів спритність і швидкість розвиваються інтенсивніше, ніж сила івитривалість [60]. Для розвитку швидкості використовують різноманітні вправи,які виконуються у швидкому темпі (біг із прискоренням, біг на короткі дистанції— до 30 м, рухливі ігри з елементами бігу). Спритність розвивають за допомогоюспеціальних вправ і рухливих ігор. Спритне виконання рухів має першорядне значеннядля дітей цієї вікової групи в підготовці їх до виконання точних рухів під часписьма, малювання, ліплення, вирізування ножицями тощо.
Формування навички правильної постави в статичних положенняхіпід час рухової діяльності – складний і тривалий процес. Це завданнярозв'язують протягом усього періоду перебування учнів у школі. Треба виховуватив них відчуття правильної пози не тільки під час уроків фізкультури, а й наінших уроках [38, 29]. Розділ навчальної програми з формування правильної поставиі профілактики плоскостопості орієнтує на використання коригувальних вправ і науроках фізкультури, і під час проведення гімнастики до занять, виконанняфізкультхвилинок на уроках, фізкультурних занять у групах продовженого дня.Крім того, учнів навчають робити ці вправи під час самостійних занять удома.
Проблема виховання правильної пози і формування поставинабуває важливого значення саме в початковій школі, бо в цей віковий періодвідбувається бурхливий ріст і розвиток усіх основних функцій та органів організму.В цьому віці в дітей ще не сформована кісткова система, яка потребує постійноговпливу фізичних вправ для правильного формування хребта і зміцнення м'язів, бопісля завершення окостеніння вбільш старшому віці буде надто складновиправити вади неправильно сформованої постави.
Народна педагогіка ставить піклування про здоров'я тафізичний розвиток дітей на перше місце („Нема щастя без здоров'я”, „Здоровомувсе здорово”). З цього, по суті, й розпочинається виховання дитини в сім'ї.Зразу ж після появи немовляти на світ батьки вважають своїм першим і головнимобов'язком піклуватись про здоров'я, Так, співаючи над колискою немовляти, матибажає своєму дитяті „рісточки у кісточки”, „здоров'ячко на сердечко” і хоче,щоб воно „спало не плакало, росло — не боліло” [83, 79].
Велике значення нормального фізичного розвитку зумовлювалосьцілком реальними життєвими потребами. У діяльності трудової людини завждипостає немало таких проблем, для подолання яких потрібні чималі фізичнізусилля. Сила і витривалість, стійкість і спритність в народі високо ціняться.Ці риси батьки прагнули виховати в своїх дітей. Крім того, народ давно збагнув,що фізичне виховання нерозривно пов'язане з іншими сторонами формуванняособистості.
Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, щовдале просування фізичного розпитку дитини сприяє виробленню таких важливих їїрис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потягдо праці, впевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність допереборення труднощів [10, 18]. Кожний знає, що фізично загартована людинарідко хворіє на інфекційні хвороби, може стійко переносити холод і спеку,погодні й життєві негоди, витримувати тривале фізичне навантаження.
У народі з покоління в покоління передаються казки, легенди,думи, оповідання про людей, наділених надзвичайною фізичною силою, — богатирівІллю Муромця, Кирила Кожум'яку, Добриню Нікітича, Микулу Селяновича, ІвасяКоновченка (Удовиченка), Федька Ґанджу Андибера, Котигорошка. Велич богатирів утому, що їхня надзвичайна фізична сила поєднується з моральною довершеністю.Всі вони завжди на перше місце ставлять громадські справи, борються із злом,відстоюючи інтереси народу. Тому й народ їм завжди глибоко симпатизує [3].Цікаво, що в українському епосі богатирями були не тільки чоловіки, а й жінки.Народною уявою, наприклад, створено такі прекрасні образи жінок-богатирок, якполяниця Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна —дружина богатиря Дуная, Маруся — козацька дочка [41, 54]. Це переконливосвідчить про однакове ставлення народної педагогіки до фізичного виховання якюнаків, так і дівчат.
Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісномузв'язку („Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє”), однаково репрезентуючипозитивні ознаки особистості („Сила та розум — краса людини”). Піднесення рівняфізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини („В здоровому тілі —здоровий дух”), працездатність („Щоб працювати, треба силу мати”) [49, 55].
Особливо чітко простежується зв'язок фізичного виховання зтрудовим. Народна педагогіка високо підносить значення фізичного розвитку, томущо він створює добрі передумови для повноцінної й активної трудової діяльності.Кожний батько й мати знають, що своєчасне формування в дитини рухових навичок,удосконалення її фізичних якостей і зміцнення здоров'я допомагають їй успішнооволодівати трудовими діями.
Високопродуктивною праця здебільшого буває тоді, коли той,хто працює, фізично дужий, спритний, витривалий. Тому при створенні нових сімейвраховували, поряд з усіма іншими якостями, також фізичну зрілість молодих.Дівчата здорові, жваві, гарні мали більше шансів вийти заміж („Личко дівкувіддає”). Батьки нареченої теж цікавилися не тільки походженням, родиннимизв'язками і матеріальним становищем нареченого, а й станом його здоров'я.Прихід у сім'ю кремезних зятя чи невістки вселяв тверду надію, що в неї влилисьнові робочі руки. Та й гарантій більше, що в здорових батьків народятьсяздорові діти [44, 23].
Добре розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмує людину („Колинемає сили, то й світ не милий”), трудящі борються за те, щоб діти могли ростибадьорими, сильними, здоровими й життєрадісними („Веселий сміх — здоров'я”). Анародна мудрість закликає: „Бережи одежу знову, а здоров'я змолоду”, бо „Горестихає, а здоров'я зникає, і радість минає” [30, 51].
В українському фольклорі зустрічаємо чимало висловлювань прозначення життя на землі, міркувань про способи його продовження. Так, показовимє воскресіння героїв казок після загибелі завдяки чарівній силі цілющої води.Буває один і той самий герой оживає по кілька разів (як у казці „Іванко – царзвірят”.А скільки різних пригод зазнають шукачі омолоджувальноїводи (казка „Молодильна вода”). Народ славить тих, хто вміє переборювати смерть(казки „Бідний чоловік і смерть”, „Солдат та смерть”), бо „смерть боїться того,хто з нею бореться”. Та й боятися смерті не треба, а жити впевнено, покиживеться і працюється („Боятися смерті — на світі не жити”).
Великим щастям для людини вважається збереження здоров'я іпрацездатності до самої смерті („Не смерть страшна, а недуга”). Тому й щодня,вітаючись між собою, люди зичать один одному доброго здоров'я. Бажають йогоколядники господарям, вітаючи з Новим роком. Міцного здоров'я зичать на весіллімолодим та їхнім майбутнім дітям [83].
Правилом гарної поведінки вважається при зустрічі друзів,родичів, товаришів, знайомих запитувати одне одного про стан здоров'я членівродини. Про увагу до здоров'я свідчить значна кількість образних народнихпорівнянь: „здорова, як вода”, „здоровий, як велетень”, „здоровий, як дуб”, „здоровий,як лось”. На ролі здоров'я наголошується в багатьох прислів'ях і приказках: „Здоров'я— всьому голова”, „Найбільше багатство — здоров'я”, „Здоров'я людини —багатство країни”, „Світ великий — було б здоров'я”.
Отже, значення фізичного виховання в народній педагогіцізумовлюється вагомим вкладом, яке воно вносить у зміцнення здоров'япідростаючого покоління та правильний його фізичний розвиток, збільшеннятривалості життя, формування в молоді найважливіших морально-вольових якостей,прищеплення відповідних санітарно-гігієнічних навичок, здійснення підготовки доучасті в продуктивній праці і до захисту рідної землі. Велика увага дофізичного виховання в етнопедагогіці зумовлена високим гуманізмом народу.
1.2 Гра як метод фізичного виховання у народній педагогіці
Поняття „гра” є надзвичайно багатогранним, і саме через цегра виступає самостійним видом розвиваючої діяльності дітей різного віку, принципомі способом їх життєдіяльності, методом пізнання дитини, методом організації їїжиття і неігрової діяльності. Зважаючи на таку багатофункціональність даноготерміну, доцільно говорити про ігрову діяльність як різновид людськоїдіяльності.
Поряд з терміном „гра” в теорії і практиці фізичноговиховання часто в процесі опису ігрової діяльності дітей застосовують іншітерміни, зокрема „забава”, „розвага”, „змагання”, „хороводи” тощо, якірозглядаються як вправи ігрового характеру. На жаль, на сьогоднішній день немаєчіткості в розумінні цих понять, що не дає можливості ефективно їх вживати підчас розгляду ігрової діяльності дітей [32, 193]. В зв’язку з цим, перед намибуло поставлено завдання визначити особливості змісту вправ ігрового характеру.До вирішення застосовувалися наступні методи: аналіз науково-методичноїлітератури, методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, узагальнення.
В „Словнику української мови” поняття „гра” пояснюється якдія за значенням „гратися”, яка в свою чергу означає проводити час,забавляючись, розважаючись. Отже, з пояснень словника випливає, що такі поняттяяк „гра”, „забава”, „розвага” можна вважати синонімами, тобто поняття, щохарактеризують однаковий вид діяльності.
Щоб краще зрозуміти різницю змісту цих понять доцільнозвернутися до низки тлумачних словників. Так, в „Етимологічному словникуукраїнської мови” слово „грати” споріднене з старослов’янським „играти”, давньоіндійським„ejati”— рухатися, індоєвропейським „aig” — різко рухатися.
В той же час, слово „бавити”, від якого походить „забава”споріднене із старослов’янським „обавити”—замовляти, заклинати. В „Словникуукраїнської мови” П.Білецького-Носенка слово „забава” пояснюється як „медление,помеха, препятствие”, а також „увеселение, удовольствие”. Таке ж розумінняцього поняття подається і в „Словнику староукраїнської мови” ХІV-ХV ст. Якбачимо, під грою розуміється швидка рухова діяльність, а під забавою — повільна.
Отже, аналіз тлумачних словників показав, що в розумінняхтого чи іншого слова прослідковуються певні особливості. Щоб визначити їх, доцільнопроаналізувати зміст цих фізичних вправ [56, 18].
Гра, як і будь-яка діяльність проводиться з певною метою,ціллю. Цільова установка і рухова діяльність її учасників визначається сюжетом(фабулою) гри. Сюжет — це задум (тема) та порядок рухових дій, що розкриваютьцей задум чи тему. Фабула — це стислий зміст рухової діяльності, в якій руховідії подані у послідовному зв’язку. Відповідно до сюжету гри дитину вводять упевний образ, в певну роль, перебуваючи у якій вона має право виконувати однірухові дії і не може виконувати інші.
Виконуючи ту чи іншу роль, дитина занурюється в світфантазії, який дарує їх нові враження від уявної діяльності. І це захоплюєдитину, сприяє задоволенню її біологічної природної потреби у постійнійдіяльності, у розвитку психічних функцій, у нових враженнях, в емоційномунасиченні. Ось чому діти люблять бути котиками, мишками, зайчиками, вовками,мисливцями, космонавтами і т.д. Ось в чому полягає цілісність образу, ролі, аотже і сюжету [78, 103].
Сюжет розкривається за допомогою правил. Правила – цеположення, в яких відображається суть гри, співвідношення всіх її компонентів.Правила уточнюють права і обов’язки гравців, визначають способи ведення гри іоблік результатів.
Слід наголосити, що результат гри завжди спрямований наперемогу, на виграш. Виграш є постійною складовою структури любої гри, а там деє виграш, де є прагнення перемоги, там є змагання. Отже, в основі гри лежитьзмагання яке здійснюється відповідно до сюжету гри і обумовлюється її правилами[67, 17]. Наявність змагання вимагає від гравців як найкраще виконувати руховідії, стимулює їх мобілізувати всі свої можливості для досягнення перемоги, длявиграшу. В процесі змагання дитина реалізує свою природну потребу в боротьбі, воснові якої лежить інстинкт самозбереження, що характерний для будь-якогоорганізму і саме через це змагання приваблює дитину.
Слід вміти, що змагання в грі є специфічним, оскількидозволяє імпровізацію рухових дій для досягнення перемоги. Імпровізаціяпередбачає раптову зміну ситуації, необхідність проявляти гравцям творчуініціативність рухових дій. Але така імпровізація обмежується правилами гри.Можливість імпровізувати урізноманітнює ігрову діяльність, задовольняє природнупотребу дитини творити, потребу в нових враженнях. Імпровізація робитьпривабливим сам процес гри, а не лише її результат.
Отже, основними компонентами рухової діяльності в грі єсюжет, змагання та імпровізація, Всі вони разом з правилами, які їх обумовлюютьі руховими діями, за допомогою яких реалізується, складають зміст гри. Всі цікомпоненти присутні в дитячих іграх „День і ніч”, „Котик і мишка”, а також успортивних іграх (футбол, волейбол, баскетбол та ін.).
Рухова діяльність, в якій відсутній один із переліченихкомпонентів не може вважатись грою. В зв’язку з цим, слід проаналізувати праціукраїнських фахівців з фізичного виховання початку ХХ ст. Зокрема Т. Франко усвоїй праці „Історія і теорія руханки” зробив спробу роз’єднати поняття „гра”та „забава”. На його думку, різниця між забавами і іграми є та, що останнітрудніші і ходить при них про виграну між тим, як у забаві не виграє ніхто”.Таку ж відмінність між іграми та забавами можна спостерігати в працях І. Боберського[2] та О. Суховерської. Отже, на думку дослідників, у змісті забави відсутнім єзмагання. Прикладом таких фізичних вправ є „Голочка-ниточка”, „Довга лоза” або „Чехарда”,а також хороводи. Від інших забав хороводи відрізняються пісенним супроводомрухових дій.
Ігрова діяльність дітей включає в себе різні протиборства,зокрема „Бій півнів”, „Бій цапів”, різноманітні перетягування. Аналіз показав,що в змісті цих фізичних вправ яскраво виражені змагання та імпровізація інемає сюжету, тобто порядку визначених дій. Тому такі вправи не можна зачислитидо ігор, а слід класифікувати як єдиноборства (коли лише два суперника) чипротиборства (коли між собою протидіють групи).
Серед вправ ігрового характеру є й такі, зміст яких включає всебе сюжет і змагання та передбачає сюжет і імпровізацію рухових дій. В нихперемагає той, хто краще виконав однакове завдання. До таких вправ слідвіднести різноманітні змагання. Це можуть бути поодинокі змагання („Хто далістрибне”, „Хто швидше добіжить”), змагання в парах („Біг тачок”, „Триноги”), атакож різноманітні естафети [32, 194].
Якщо зміст забав, протиборств, змагань визначається наявністюдвох компонентів змісту гри і відсутністю будь-якого одного, то зміст розвагипередбачає наявність лише імпровізації і відсутність сюжету і змагання. Такаігрова діяльність дітей найчастіше спостерігається під час їх перебування наігровому майданчику, коли діти то бігають, то стрибають, то гойдаються, толазять. Всі рухові дії вони виконують в довільній послідовності, отримуючизадоволення лише від процесу ігрової діяльності.
Таким чином, вправи ігрового характеру відрізняються міжсобою наявністю чи відсутністю в їх змісті компонентів ігрової діяльності:сюжету, змагання, імпровізації.
Методи виховання — це способи педагогічних дій, за допомогоюяких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвитокпізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, йогодеталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесузасвоєння знань, формування вмінь і навичок [12, 199].
Методи і прийоми навчання в народній педагогіці маютьпсихолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкій загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування, а нетільки педагогами-професіоналами. Умовно їх можна поділити на чотири групи:наочні, словесні, практичні і ігрові. Наочний метод — це метод показу дітямявищ навколишньої дійсності. Використання його відповідає дидактичному принципунаочності, а застосування пов'язане насамперед із спостереженням. Уповсякденному житті дитина вже змалку спостерігає за працею дорослих, вчинкамилюдей [83].
Важливе значення в вихованні має також зразків певних речей(наприклад, технології певної рухливої гри, якоїсь конструкції), способів діїпід час навчання фізкультурної вправи, танцю. Наочні методи використовуються втісному зв'язку зі словом. Народна педагогіка розглядає слово як важливий засібздобування знань. Вона за свою довговікову історію виробила цілий арсеналсловесних методів виховання. До них належать бесіда, розповідь, опис, пояснення,читання, усна народна оповідальна (казки, легенди, перекази, спогади,бувальщини), народна пісенна і народна повчальна творчість (прислів’я іприказки, притчі, заповіді, правила, сентенції, заборони) [44, 24].
Народна педагогіка бореться за те, щоб молодь не тільки малазнання, а й володіла відповідними вміннями і навичками, тобто вмілазастосовувати здобуті знання на практиці, в трудовій діяльності. Особливоїактуальності в зв'язку з цим у ній набули практичні методи навчання. Діти завимогою дорослих виконують практичні завдання за зразком (чи за вказівкою).Зразок орієнтує, що слід зробити, а вказівка — як треба зробити. Найчастіше цізавдання відображають суть трудових обов'язків. Тому й практичні методинавчання в народній педагогіці в основному втілювалися в повсякденній праці.
Велику увагу народна педагогіка приділяє методам, якістимулюють виховний процес. До таких методів належать різноманітні ігри –дидактичні, рухливі, драматизовані, а також епізодичні ігрові прийоми [24, 37].Всіх їх об'єднуємо в ігрову групу методів. Ця група методів у народнійпедагогіці представлена дуже щедро. У цьому нас легко може переконати навітьперелік народних дитячих рухливих ігор і забав: „У ворони”, „У вуха”, „Гуси-гуси,додому”, „Угльога”, „Ударунки”, „У довгої лози”, „У дула”, „У джигут”, „Узайців”, „У ковіньки”, „У кавуна”, „У козла”, „У койструбки”, „У крамаря”, „У неба”,„У ножа”, „У палочки”, „У перепілки”, „У піжмурки”, „У сліпака”, „У сороки” таінші [26].
Як бачимо, народна педагогіка великого значення надає ввихованні дітей ігровим методам, як викликають у них інтерес до знань,розвивають допитливість і кмітливість, сприяють сенсорному вихованню, вселяютьжиттєвий оптимізм и будять емоційне натхнення. Те, що в звичайній ситуації можебути нудним, тяжким і нецікавим, у грі стає легким і захоплюючим.
Форма виховання є важливим компонентом народної педагогіки.Вона наділена властивою тільки їй функцією. Якщо при визначенні змісту вихованнянародна дидактика прагне відповісти на запитання „що виховувати”, черезпринципи виховання зорієнтувати на вимоги до виховного процесу, в методахрозкрити шляхи й способи виховання, то в формах вона відображаєнайраціональнішу організацію виховання.
Форми організації виховання в народній педагогіцівизначаються її можливостями та умовами функціонування й органічно пов’язані іззмістом, принципами й методами. Зокрема, народна педагогіка виділяє такінайпоширеніші форми виховання – „ланцюжком”, самовиховання, наставництво, похід,прогулянка, екскурсія, гурткове заняття. Форми виховання, як і його методи, внародній педагогіці склалися історично і зазнають у своєму розвитку змін [83].
В українській етнопедагогіці використовуються три формиорганізації виховання дітей: індивідуальна, групова й фронтальна (масова). Доіндивідуальних форм організації виховання відносимо догляд дорослих за дитиною,до групових — виховання дітей у сім'ї, участь дітей і молоді в об'єднанняхровесників, до фронтальних — участь молоді в праці, додержання народнихтрадицій, свят і обрядів. Кожна з цих форм може по-різному виявлятися накожному етапі життя людини.
З моменту народження і до двох років життя домінуєіндивідуальна; форма виховного впливу на дитину. Діти з чотирьох років (як уселі, так і в місті) вже виявляють певний потяг до громадського життя. Вониоб'єднуються в групи і разом проводять дозвілля. Така групова форма організаціївиховання стає дедалі активнішою. Приблизно з 7-8 років діти гуртуються,залежно від віку, в об'єднання ровесників, які можуть існувати аж до періодудозрівання, коли молодь вливається в організовану громаду з її традиційнимнаціональним вираженням в Україні у формі дитячих забав, вечірок, вечорниць,досвіток, громадських спортивно-культурних дитячих та молодіжних організацій[27].
Основним критерієм, визначення рівня вихованості людини є їївчинки й поведінка („Оцінюй людину за її вчинками”, „На дерево дивись, якродить, а на людину — як робить”). Про того, хто говорить одне, а робить інше,в народі осудливо кажуть: „Говорить вздовж, а живе впоперек”. Яскравимпідтвердженням схильності оцінювати вихованість людини насамперед за їїповедінкою може бути, наприклад, українська народна казка „Сім дочок”.
Вправляння і привчання займають у народному вихованні одне зчільних місць. Вони є своєрідною „гімнастикою поведінки” дітей і реалізуютьсячерез застосування різноманітних прийомів: вимоги, показу, тренування,нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнутисуть і насущність потреби в звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіцівони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про повчальний факт з життялюдей, у мудрій пораді старших, в афоризмові („Не будь у людях примітний, абудь вдома привітний”) і заповіді („Не кради”). Вимоги у формі наказу чи погрозу практиці народного виховання трапляються дуже рідко [53, 82].
Прийом показу відзначається високою дійовістю, тому щовиражається у демонструванні живого, наочного взірця й пробуджує емоційніпереживання („Якщо він може, чому я не можу?”). Саме на це розраховуютьвихователі, коли кажуть підліткові: „Подивись, як гарно бавить свого молодшогобратика ця дівчинка”. Або: „Я тобі зараз покажу, як треба ввічливо запрошуватидівчину до танцю”. Щоб та чи інша дія, наприклад, манера вітатися, закріпиласьі стала звичкою, не обійтися без нагадування. Щоправда, постійні нагадування,та ще в категоричній формі, можуть набриднути й не дати бажаного результату. Атому їх роблять делікатно й часто-густо в жартівливій формі.
Народна педагогіка обстоює довірливе ставлення до людини, щоне виключає контролю дорослих за поведінкою дитини („Довіряй, але перевіряй!”).Контроль може бути різний: педантично-в'їдливий користі не дає; доброзичливий імудрий сприймається з вдячністю, бо допомагає виявляти і долати труднощі,спонукає до самовдосконалення і самоконтролю („Найкращий контроль — власнасовість”) [59, 189].
Режим, тобто розумний і чіткий розпорядок життя і діяльностідитини, народна педагогіка розглядає як один з дійових методів виховання,важливий чинник формування звичок. У практиці народного виховання режимформується на основі укладу життя трудової родини в селі чи в місті, зурахуванням віку й статі дитини, пори року й навіть дня — будень, неділя чисвято. Широко застосовуються у народі такі дійові методи виховання, яквиконання різних доручень і обов'язків, дитячі ігри та забави [68, 42].
До виконання різних доручень дітьми практика народноговиховання вдається досить часто. Обов'язки дітей випливають із потреб трудовоїсім'ї. І доручення вдома вони одержують найчастіше від батьків. Щоденне їхвиконання змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчитьраціональному використанню часу, будить ініціативу, гартує характер і виробляєвольові якості, привчає долати труднощі й закінчувати розпочату справу („Кінецьділо хвалить”).
Успішне виконання доручення дарує дитині радість успіху,особливо, коли це оцінив хтось з авторитетних людей — батько чи мати, дідусь чибабуся. Доручення визначають відповідно до віку і статі дитини з поступовим їхускладненням, коло їх досить широке. Наприклад, сільські і міські дітивиконують різну хатню роботу, бавлять немовлят, допомагають батькам у праці.Чим старшими стають діти, тим складнішають доручення. Інколи доручення чиобов'язки не до вподоби дитині (вони й не можуть бути завжди тільки приємними).Тому треба привчити дітей виконувати і те, що неприємне, важке, але необхідне[89, 34].
Серед методів формування суспільної поведінки дітей особливароль належить дитячій грі. Постійним супутником дитячої гри є іграшка –відтворення у тій чи іншій спрощеній формі предмет з життя людей.
Виховна сила народної педагогіки полягає ще й у тому, що вонаспонукує до правильної дії, спрямовує на додержання норм поведінки. Народнапедагогіка виробила розгалужену систему різноманітних стимулюючих методів:вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, напучення,заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання [85, 19].
Вихователь має бути людиною вимогливою. Ігноруваннявимогливості у вихованні призводить до сумних наслідків („Хто дітям потаче, тойсам плаче”). Під вимогою у народі прийнято розуміти побажання або прохання,висловлене так, що не припускає заперечення. Це здебільшого стосуєтьсязагальноприйнятих норм і правил поведінки.
Кожна дитина не тільки прагне наслідувати дорослих, а й мрієякнайшвидше вирости. Цей природний потяг до очікуваних приємних змін народнапедагогіка вміє використовувати. Орієнтування на майбутню перспективу („будешслухняним, поїдеш зі мною до міста”, „як одужаєш, зможеш у річці купатися”, „підростеш– підеш до школи”) не тільки викликає настрій радісного очікування, а й вселяєвідчуття життєвого оптимізму, мобілізує усі сили на досягнення мети, здійсненнядобрих учинків [80, 36].
Головний обов'язок народних вихователів — мудро застерегтилюдину від необачного кроку. Всі знають, що краще запобігти лиху, ніжвиправляти його наслідки. Цьому завданню підпорядковані такі методи виховання,як напучення, застереження і заборона. Напучувати в народному розумінні означаєдавати поради, настанови, навчати чого-небудь, формувати позитивні навички.Застерегти – це заздалегідь попередити когось про щось небезпечне, небажане,оберігати від кого-небудь або чого-небудь, запобігати чомусь поганому. Сутьзаборони полягає у наказі не робити чогось [1, 71].
Серед методів стимулювання позитивної поведінки популярністюкористується навіювання, основне призначення якого збуджувати певний настрій,психологічний стан, прищеплювати певні почуття. Цей метод у народній педагогіцівиражений досить своєрідно й оригінально, позначений рисами народноїкмітливості й винахідливості, елементами казковості, вигадки, які дужеполюбляють діти. Та й за змістом народні навіювання дуже різноманітні: „Не їжзелених слив, бо в череві жаби виростуть”, „Не руйнуй пташиних гнізд, боосліпнеш” тощо. У народі подібних навіювань надзвичайно багато. Наведемоприклад народних навіювань, спрямованих на виховання культури поведінки застолом: „Не сідай за кут стола, бо не одружишся”, „Коли їси, то не співай, боматимеш дурного чоловіка (дурну жінку)”, „Не об'їдайся медом, бо пупцем потече”,„Не їж у шапці, бо твоя жінка матиме дурного чоловіка”, «Коли сидиш, то недриґай ногами, бо чорта колишеш”, „Не облизуй макогін, бо швидко полисієш”, „Несьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди”, „Не об'їдайся сиру,бо скоро буде твоя голова сива” [83, 108].
Народна педагогіка передбачає застосування заохочень іпокарань у вихованні. Під заохоченням вона розуміє спонукання певними засобамидо дії. Найпоширенішими видами заохочень є схвалення вчинку, подяка, нагорода,ласкавий погляд, усмішка. Заохочення дітей старшими, авторитетними людьми маєвелике значення. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращоїповедінки, вселяє здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні сили йможливості, породжує бадьорість, новий і приплив енергії, гарний настрій іготовність до праці, загострює почуття відповідальності й власної гідності,сприяє створенню добрих взаємин між вихователями і вихованцями.
Не обходиться народна педагогіка без покарань. З поглядупедагогічного це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їхвикорінення. Основне призначення покарання полягає в тому, щоб породити увинуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий учинок,бажання більше його ніколи не повторювати. Найчастіше застосовуються такі видипокарань, як зауваження, репліка, осуд. Зауваження — це коротко висловленесудження, міркування з приводу чого-небудь. Осуд — виявлення негативного,несхвального ставлення до чогось. Осудливі зауваження, як правило,супроводжуються розкриттям негативних наслідків поганого вчинку [45, 16].
З покаранням тісно пов'язаний метод природних наслідків, якілогічно випливають з учинків дитини (насмітив — прибери, образив — попросипробачення, кинув — підніми тощо). Покарання може виражатися й у формі докору,а також в тимчасовому обмеженні окремих прав дитини — позбавлення права нарозвагу чи улюблене заняття, наказ стати в куток, усунення від якоїсь важливоїдля сім'ї діяльності.
Справжній успіх у вихованні приходить тоді, коли воноспирається на самовиховання, зливається з ним. Народні педагоги вважають, щовсе, чого людина досягає у житті, значною мірою приходить завдякисамовихованню. Емпіричним шляхом, на основі багатьох спостережень, вони дійшлицілком об'єктивного висновку, що рівень виховання значно знижується, якщо той,кого виховують, не бачить і не хоче розуміти своїх недоліків, не прагне їхпозбутися, тобто уникає самовиховання [48, 51].
До самовиховання дитину залучають змалку, дбаючи проформування потреби в ньому через розвиток самосвідомості, гартування волі,прищеплення позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, соціальне ціннихвидів діяльності, ініціативності, виконання громадських обов'язків. Формисамовдосконалення узгоджуються з віковим та індивідуальним розвиткомособистості. Вони різноманітні й виражаються загалом у вигляді пристосування,наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів,народних героїв.
Народна педагогіка вимагає, щоб батьки, піклуючись профізичний розвиток дитини, всіляко заохочували її до рухів. Чим більше дитинарухається, тим краще росте і розвивається („Як дитина бігає і грається, то їйздоров'я усміхається”). Коли дитя швидко росте і міцніє, то батьки відзначають:„Росте, як каченя на воді”, „Росте, як на дріжджах”.
Найпоширенішим, найдійовішим, загальнодоступним засобом фізичноговиховання дітей у народній педагогіці є оздоровчі сили природи — сонячніпромені, свіже повітря і вода. Народна педагогіка всіляко заохочує перебуваннядітей на свіжому повітрі, сонці. Велика користь сонячного світла була поміченадуже давно. Великі цілющі властивості сонця (ярила) широко використовували щедавні слов'яни, в яких побутував звичай винесення хворих з хатин під прямі аборозсіяні промені сонця. Сонячне світло зміцнює здоров'я, сприяє нормальномурозвитку організму [49, 56].
У сім'ї дорослі прищеплюють дітям елементарні гігієнічнінавички, вимагаючи, щоб вони щодня вмивалися, тримали в чистоті тіло, одяг івзуття, постіль, житло, а під час харчування добре пережовували їжу. Дітейсистематично купають, До купання вдаються вже на другий чи третій деньнародження немовляти. Воно має медико-профілактичне значення („щоб дитиначистенька і пахуча була”). На Україні поширився звичай класти в першу купільновонародженого різні ароматичні квіти і трави, насамперед любисток, руту,м'яту, висловлюючи маляті різні добрі побажання.
Так, у купіль хлопчика клали любисток („щоб любили”), гілочкудуба („щоб був міцний, як дуб”), а також барвінок, тую („щоб довго жило”),чорнобривець („щоб був чорнобривий”), а в купіль дівчинки — ромашку („щоб рум'янабула”), калину („щоб красна була”), гілочку вишні („щоб гарна була”), любисток(„щоб люб'язна була”) чи яблуко („щоб була червоненька”) тощо [31, 62].
Зрозуміло, що, підрісши, діти вже купаються самі: влітку — врічці, озері чи ставку, взимку чи в холодну погоду — вдома в дерев'яномуцебрику, кориті чи ванні, використовуючи мило (раніше замість мила, яке булодорогим, часто використовували золу). Схвально відгукується народна педагогікай про лазню і парильню як оздоровчі засоби („Хто лазню знає, той хвороб не має”),відомі ще з далекого минулого. Вода здавна в багатьох народів є символом чистотий здоров'я. Одне з доброзичливих народних побажань так і гласить: „Будьздоровий, як вода”. Ще й досі в деяких сім'ях зберігся звичай випускати малихдітей голими під зливний теплий літній дощ з надією, що діти після цього кращеростуть. Діти влітку вчаться ловити рибу, печерувати раків. Одяг у гарячу поруносять простий, льняний і шиють його так, щоб до тіла був широкий доступ сонцяй повітря. У теплу пору року дітей у селі привчають ходити босоніж [10, 18].
Багатовіковий народний досвід переконав, що ходіння по землібосоніж влітку — прекрасний спосіб гартування людського організму, надійний засібзапобігання плоскостопості. Між іншим, діти охоче бігають босоніж, вбачаючи вцьому якусь особливу принадність. Слід зазначити, що цю давню традицію народноїпедагогіки, тепер дещо призабуту, палко підтримував видатний педагогВ.О.Сухомлинський. Так, у своїй відомій книжці «Серце віддаю дітям» вінрозповідає про те, як теперішні сільські діти-шестилітки прийшли першого дня дошколи: „Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках. Це менезанепокоїло: сільські діти з давніх-давен звикли в жаркі дні ходити босоніж, цепрекрасне фізичне загартування, кращий засіб запобігання простуднимзахворюванням. Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі,вранішньої роси й гарячої розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрихнамірів, а виходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимкухворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони небоялися ні спеки, ні холоду” [див. 57, 61].
Тому, ведучи своїх учнів у школу «під блакитним небом, назеленій травичці, під гіллястою грушею, на винограднику, на зеленому лузі», ВасильОлександрович запропонував: „Скиньмо ось тут черевички й підемо босоніж, як визвикли ходити раніше.— Діти радісно защебетали; їм незвично, навіть незручноходити в жарку погоду в черевиках.— А завтра приходьте босоніж, у нашій школіце буде найкраще”. Дуже добре, якщо діти люблять улітку бігати босоніжнаввипередки.
Народна педагогіка знає немало ігор, які сприяють фізичномурозвитку дітей: „гуси-лебеді”, „піжмурки”, „третій зайвий”, „мисливці і качки”,„квач”, „курки”, „естафета” та інші. Поставлена мета в них досягається черезрізноманітні рухи: ходьбу, стрибки, біг, кидання чи перенесення предметів.Рухливі і спортивні ігри виховують силу, спритність, витривалість, відвагу,рішучість, ініціативу, товариську взаємовиручку, привчають долати психічні йфізичні навантаження, гартують організм, створюють у дітей бадьорий і веселийнастрій.
Спортивні поєдинки дуже захоплюють молодь. У них берутьучасть не тільки діти, а й дорослі. На Україні рідко які свята обходяться безсилових змагань та різних випробувань. Кожний старається змалку навчитисяплавати. Там, де є річка, озеро чи ставок, плавати й пірнати повинні вміти всідіти. А коли хлопці пасуть корів десь на вигоні, то граються м'ячем,влаштовують такі ігри, як „свинка” та інші. Добре сприяють фізичномузагартуванню їзда на самокаті чи велосипеді, плавання на човнах, а також їздаверхи на коні [81, 27].
Діти охоче вчаться стріляти з лука, стрибати в довжину іширину через різні природні перепони — струмки, рівчаки, а також черезскакалку, спритно лазити по деревах, піднімати тягар, боротися, далеко кидатиякийсь предмет, у тому числі й камінчики в річці так, щоб вони підстрибували поводяному плесі, бігти за обручем чи паперовим вітряком, котити дерев'яніколіщата, запускати до хмар паперового змія, монтувати водяний млин.
Якщо батьки дуже зайняті роботою, то спортивні ігри й розвагидіти організовують самі, без дорослих. Великою радістю для дитини є гра всніжки, ліплення снігової баби, катання на санках, лижах і ковзанах. Узабезпеченні фізичного виховання дітей у сім'ї велику роль відіграють батьки.Саме вони є прикладом для своїх дітей у ставленні до фізичної культури [63,29].
Прекрасна традиція зародилась і поширилась у сім'ї, коли імати, і батько самі вранці роблять ранкову зарядку й залучають до неї дітей,катаються разом з ними на лижах і велосипедах, беруть участь у походах іпрогулянках. У таких сім'ях, як правило, цікавляться успіхами своїх дітей науроках фізкультури, заохочують їх до занять спортом у дитячо-юнацькихспортивних школах.
Важливим чинником, який визначає характер виховання дітей усім'ї, звичайно, є праця. Народна педагогіка справедливо вважає, що сила йвитривалість виявляються і розвиваються насамперед у праці („Без діла сидіти,то можна й одубіти”). Який би то силач не був, але якщо він цурається праці, тойого сила нічого не варта. Про такого в народі кажуть: „Їсть, п'є та байдикиб'є”, „В роботі „ох”, а їсть за трьох”. Життя трудової сім'ї завжди спрямовуєзусилля дитини в русло праці [83, 136.
До відкриття раціональних засобів фізичного виховання, як іінших його напрямів, народна педагогіка йшла емпіричним шляхом, через спроби йпомилки, Геніальне і бездарне уживалося в педагогічній творчості, як воно часомуживається в пошуку науковому. Тому не все в народній педагогіці є прогресивним.Це стосується, зокрема, тугого сповивання немовлят, щоб „дитина росла струнка,мала рівненькі ручки й ніжки”, попереднє розжовування їжі матір'ю при годуваннідитини, вдавання до ворожок і шептунів при захворюванні дитини.
Заради справедливості зазначимо, що сам народ до таких негативнихмоментів у вихованні, хоч і в якийсь час поширених, ставиться критично. „Ворожка— на той світ доріжка”,— застерігає народна мудрість тих, хто при захворюваннівертається за лікарською допомогою до чаклунів. Етно-педагогіка розкриваєсправжню причину хвороб. Люди часто хворіють, бо „глядітись не вміють”, ірадить при лікуванні покладатися на природні можливості нашого організму („Сон— найкращі ліки”, „Виспишся – помолодшаєш”) [59, 190].
У підході до фізичного виховання родинна етнопедагогікаспиралась на раціональне зерно народної медицини, в основі якої лежавнагромаджений протягом віків народний досвід, відкриті народом ефективні засобий прийоми лікування, які передавались з покоління в покоління.
Однією з характерних рис народної практики фізичноговиховання було її профілактичне спрямування, застереження батьків від можливихпромахів. Так, народна педагогіка стежить за тим, щоб у шлюб не вступали люди зкровними зв'язками, що шкідливо позначається на потомстві або взагаліпризводить до бездітності. З таких самих міркувань осуджуються і занадто раннішлюби [58, 53]. „То дуже погано, коли діти дітей родять”,— кажуть у народі.Народна педагогіка різко виступає проти куріння („Хто цигарки палить, той угріб спішить”), пияцтва („Горілка з ніг людей збиває”, „Від нива болить спина,від горілки — серце”), статевої розпусти („У гуляки діти вовкулаки”, „Розпусникгуляє — гнилу душу має”) та інших шкідливих явищ, які згубно впливають наздоров'я дітей та родинні взаємини.
З метою здійснення нормального фізичного розвитку дитиниетнопедагогіка звертала увагу на необхідність додержання режиму дня, харчуваннята сну, рівномірного чергування роботи й відпочинку.
Розділ 2. Дослідницько-експериментальна робота
2.1 Формування фізичної діяльності учнів засобами українськихнародних рухливих ігор
Головний зміст рухливих ігор полягає у тому, що дітямпропонується виконати задачу, яка складається дорослими у певній цікавійігровій формі. Головна мета — допомогти сформувати фізичну активність дитини.Гра при цьому виступає не тільки як засіб закріплення навичок, але як і одна зформ навчання. Кожна гра має свою структуру: зміст, завдання, правила та ігровідії. Звідси можна побачити, що ігри з правилами беруть свій початок із сюжетно-рольовихігор. Крім нового елемента гри (дидактичної задачі), виділяють й іншіновоутворення: мотив рухливих ігор починає все більше орієнтуватися не напроцес гри, а на її результати.
Отже, рухлива гра – це різносторонній процес, щовизначається єдиною спільною метою, яка спрямована на фізичний розвиток дитини.І тільки усвідомлення особливостей кожного виду гри дає можливість, під час їхпроведення, розвивати та пізнавати дитину.
Рухливагра має сталу структуру, яка відрізняє її від інших видів діяльності. Структурагри – це основні елементи, які надають їй форми навчання та гри одночасно:дидактичні та ігрові завдання, ігровий задум. ігрові дії, правила, зміст,результат. Дидактичні завдання визначаються вчителем відповідно до програми.Ігрові завдання – це ті завдання, які виконуються дітьми в ігровій діяльності.Постановка двох завдань – дидактичних та ігрових – відображає взаємозв’язокнавчання та гри.
Ігровийзадум в рухливих іграх здебільшого виражений у самій назві. Ігрові дії надаютьгрі ігрової форми і викликають у дітей інтерес до її змісту. Вони полягають уперестановці предметів, їх збиранні, наслідуванні рухів тощо. Кожна рухлива грамає правила, які підпорядковані ігровому задуму і змісту гри та одночасновиконують дуже важливу функцію – організовують гру. Правила гри – це точновизначені вимоги до дітей. Основою рухливої гри є фізичний зміст.
Отже,рухлива гра належить до класу ігор зправилами, оскільки виділення і усвідомлення системи ігрових і навчальних задачвідбувається за допомогою наявності певних фіксованих правил. Система правилкожної рухливої гри дає змогу не лише визначити зміст освіти, що реалізується вгрі, а й дозувати його, розподіляти за окремими навчально-ігровими циклами.Ігровий кодекс задає часовий і організаційний режим навчання, визнає певнийрозпорядок, відповідно до якого нормується взаємодія дошкільників між собою і звчителем. Тому рухливу гру можна трактувати як форму навчання, де засвоєннязмісту освіти дітьми під керівництвом вчителя опосередковане їхньою ігровою взаємодією,що регулюється певними, встановленими правилами гри, порядком і режимом.
В структурі рухливої гри виділяють відносно самостійніелементи — гру і навчання, кожний з яких має складну організацію, що відображаєїх специфіку. Третім основним елементом структури є ігрова модель, на основіякої може здійснюватись реальна взаємодія учнів між собою та з педагогом.Ігрова модель є тією ланкою, що поєднує автора (ведучого) рухливої гри та їїучасників. Тому необхідно розглядати її з двох позицій.
З одного боку, це форма втілення задуму, формавідображення певних висновків про закономірності ігрової діяльності і навчання,про педагогічні умови ефективного застосування даної моделі, про характервзаємодії дітей та вчителя в ході гри і навчання. Вчитель переносить усі цізнання на ігрову модель, внаслідок чого вона стає результатом його проективноїдіяльності. З іншого боку, ігрова модель стає вихідним елементом структуридіяльності учасників, проектом здійснення цієї діяльності. Вона є ядром,організуючим стержнем рухливої гри.
Порівняно з етапом проектування рухливої гри, в їїреальному ході змінюється не лише місце ігрової моделі, але і зв'язок ігровоїдіяльності і навчання. Якщо ведучий гри підпорядковує ігрову форму змістуфізичної освіти, то її суб'єкти на основі ігрової моделі розгортають передусімігрову діяльність. У свою чергу гра виступає приводом для здійснення навчання істає емпіричною базою навчальної діяльності, а це означає, що діти й вчитель вмежах ігрової діяльності є рівноправними партнерами.
Ігрова модель як один з основних елементів рухливої гримістить в собі конкретний зміст освіти, чергова порція в кожному циклі гри єметою навчання і об'єктом засвоєння дітьми і встановлюється у певному матеріалі.Двома іншими елементами є ігровий кодекс, що представлений системою правил, тапевний ігровий матеріал, що містить в собі засоби, через які реалізуютьсяправила гри (предмети, опис правил, ролей, сюжету тощо). Ігровий кодекс таігровий матеріал цілком підпорядкований змісту освіти.
Діяльність учасників рухливої гри розгортається наоснові навчально-ігрових задач, які являють собою органічний синтез ігрової йнавчальної задачі. Ігрова задача виступає як привід для звернення дітей донавчальної задачі. Вона створює установку і психологічну готовність дітей довиконання навчальних дій, формуючи тим самим мотив фізичної діяльності. В своючергу, розв'язання навчальної задачі сприяє засвоєнню дітьми чергової порціїзмісту освіти й наповнює ігрову діяльність новим змістом.
На відміну від системи навчальних задач, на якихрозгортається навчання у традиційних його формах, системи навчально-ігровихзадач у рухливій грі не завжди буває представлена у явному вигляді, апослідовність зміни цих задач у процесі гри заздалегідь не визначена. Саменевизначеність ігрового процесу, непередбачуваність його розвитку єнайважливішою процесуальною характеристикою ігрової діяльності.
Ігрові правила в рухливій грі можна поділити на тригрупи:
1. Операційні правила, які обмежують виконуваніучасниками в грі дії і операції.
2. Процесуальні правила, які задають логічні ічасові характеристики навчально-ігрової діяльності і визначають спосіб зміниігрових циклів. В них відображається ігрова процедура самої гри.
3. Організаційно-управлінські правила, яківизначають організаційну структуру гри (індивідуальної, групової), задаютьспосіб взаємодії учасників навчально-ігрової діяльності, визначають способиконтролю і оцінювання для учасників гри.
Залежно від того, яка група правил має в рухливій грівизначальне значення, можна віднести гру до певного типу. В іграх, де провіднуроль відіграють операційні правила, джерелом невизначеності є різноманітністьможливих комбінацій. Це так звані комбінаторні ігри. Основне завданнякомбінаторних ігор — створення емпіричної бази, необхідної для введення дітей всистему певних понять, але впровадження їх у навчально-виховний процесускладнено обмеженою кількістю учасників партії. Розгортання ж на заняттіодночасно декількох ігрових партій для залучення до гри усіх дітей знижуєоперативність контролю вчителя за ходом гри з боку. Тому традиційно проведеннятаких ігор пов'язують з позакласними заняттями.
До другого типу рухливих ігор належать ймовірнісні ігри.Основними тут є процесуальні правила, зміст яких і обумовлює характер ігровогопроцесу. Прикладом таких ігор є різноманітні вікторини, мета яких закріпитизнання з фізкультури, розвинути логічне мислення.
Третім типом для ігор виступають стратегічні ігри, воснові яких лежать організаційно-управлінські правила. Їх основна функціявикликати ігровий конфлікт, зіткнути інтереси учасників. Даний вид відтворюєпевний бік соціальної діяльності й передбачає рольову поведінку учасників. Томуїх ще називають рольовими іграми. Вони збуджують уяву дітей, відкриваютьможливості для імпровізації.
Розуміння головних особливостей рухливих ігор і знанняїх різноманітності дозволяє вчителю успішно розв'язувати поставлені завдання.
Не потрібно забувати, що однією з головних вимог дозастосування рухливих ігор є те, щоб основна дидактична задача відповідала (якаскладає зміст гри) навчальній меті заняття, була для дітей посильною, сприяламаксимальній активізації їх фізичної діяльності. Важливо дотримуватись певноїпослідовності при виборі ігор: іграм із складними завданнями повинні передуватибільш легкі, які підготують дітей до подолання труднощів, обумовлять успіх віграх більшої складності.
Сьогодні, в час відродження національної системи виховання,дуже важливо залучати до процесу формування особистості дитини українськітрадиційні народні дитячі ігри. Національні дитячі ігри дуже глибокі своєюмудрістю, містять у собі величезний виховний потенціал. Вони добре сприймаютьсянашими дітьми, і за формою, і за змістом найповніше відповідають ментальностіукраїнської дитини.
Слід зазначити, що гра — це, як правило, переживання, томунайбільш активною піл час гри стає емоційна сфера. Подібно до того, як під часперегляду захоплюючого фільму глядачі стають причетними до його подій, так і впроцесі цікавої гри її учасники можуть забувати про все інше. Гра може бутирухливою, коли поряд з емоційною активізується фізична сфера дитини, і можебути статичною з точки зору рухливості тіла — це ігри логічні, ігри накмітливість, коли разом з емоційною активізується інтелектуальна сфера.
Аналіз гри та її елементів з точки зору розвитку основнихсфер життєдіяльності людини може дати науково обґрунтовані відповіді на доситьцікаві запитання, наприклад, чому так важко привчити дитину до регулярноговиконання фізичної зарядки.
Багато моральних якостей формуються і закріплюються у сфері фізкультурно-спортивноїігрової діяльності дитини. В творчій, рольовій або просто вільній грі, в гуртіровесників або ж на самотині дитина добровільно і цілком свідомо бере на себепевні ролі, обов'язки. Простежує послідовність виконання ігрових дій відповіднодо світу дорослих людей, з моделюванням їх поведінки, реакцій, манерспілкування. Граючись, діти «здійснюють» відважні вчинки, переживаютьнезвичайні пригоди, виконують ролі, пов'язані з виявом високих шляхетнихякостей. Наприклад, сміливості, відважності, геройства, стійкості, мужності,рішучості, кмітливості.
Значення народних рухових ігор не обмежується лише виконаннямконкретних завдань фізичного розвитку і вдосконаленням особистісних якостейлюдини. Як елемент культурної спадщини народу, ігрова форма вияву активностілюдини служила й служить задоволенню її потреб у відпочинку, розвагах, пізнаннісвіту, фізичному вихованні. Особливо велике значення для фізичного розвитку ігартування дитини мають рухові фізкультурно-спортивні ігри.
Аналіз психолого-педагогічної та фізкультурно-спортивноїлітератури засвідчує, що народні ігри в системі фізичного вихованнязастосовуються епізодично. При цьому недостатньо враховуютьсясоціально-культурні та психофізіологічні можливості дітей молодшого шкільноговіку. Також немає чіткості в класифікації рухливих ігор за характером руховоїдіяльності. Основна увага в плані підходу до питань розвитку моторики у дітейіз застосуванням цих засобів як з боку науковців, так і практиків здебільшогозосереджується на іграх з ходьбою, бігом, стрибками та метанням.
Діти молодшого шкільного віку бажають швидше відчути себедорослими. І це бажання реалізується в усіх формах щоденного буття дитини – віграх, у спілкуванні з ровесниками, в побутових взаєминах, в отриманнівідповіді на питання, які ставить перед нею життя, у проявах самостійності привирішенні тих чи інших проблем.
Сучасна дитина приходить у школу з великими потенціальнимиможливостями. Але для того, щоб вони перетворились у реальні сили, в особистівластивості і, щоб на їх базі вона „навчалась бути людиною“,педагогічний процес слід так організувати, щоб він був цілеспрямованим,виховним, навчаючим, формуючим. Це дасть змогу підготувати дитину до життя всуспільстві, зробити її здатною до пізнання світу і самої себе як особистості,до творчої праці, до прилучення і збагачення культури. Діти повинні розвиватисяв ситуації гнучкості програми, свободи, активного мислення, дискусії,творчості, діяння. Ігровий метод в цьому плані найбільш успішний, бо дітивідчувають радість і задоволення від самої гри [62, 54]. У жодній порі свогожиття людина не виявляє стільки рухливості, як під час ігор та забав у дитячомувіці.
Важко переоцінити значення ігор у справі формування фізичноздорового, етично стійкого та інтелектуально розвинутого члена суспільства.Завдяки їм можна виховати у дитини всі ті властивості, які ми шануємо у людей іякі нам хотілося б прищепити за допомогою найрізноманітніших рухливих ігор. Взалежності від змісту гри дитина змушена оцінювати загальну обстановку та самостійновирішувати, що й коли їй треба робити. Захоплена грою, дитина гартується втерпінні, наполегливості, розвиваючи при цьому фізичні якості (сила, швидкість,витривалість, спритність, гнучкість). Гра веселить, радує, а здорова радістьконче необхідна для всебічного розвитку тіла і душі [56, 19].
Головне завдання класовода і вчителя фізичної культуриполягає в тому, щоб зміцнювати здоров'я дітей шкільного віку та сприяти їхзагальному фізичному розвитку. Критерієм цього завдання служать комплексніпрограми середньої загальноосвітньої школи з фізичної культури, в якихрозроблено навчальні нормативи, які визначають оптимальний рівень засвоєннянавичок і вмінь та розвитку фізичних якостей. У них також подаються контрольнівправи, які застосовуються вчителем для оцінювання рухової підготовленостішколярів різних класів.
Сучасна реформа освіти на Україні (створення гімназій,ліцеїв, шкіл з гуманітарним, фізико-математичним нахилами тощо) дає змогувступати до школи за віком з різницею в 10-14 місяців. Деякі батьки віддаютьдітей до школи раніше шестирічного віку і намагаються їх бачити у так званихпрестижних школах. До цих шкіл іде відбір тестуванням: перевіряють мовлення,пам'ять, логічне мислення, математичні нахили тощо. Одні діти (хоча деякі недосягли шести років) проходять це тестування і стають учнями таких шкіл, іншіне витримують цього випробування, але їх батьки чекають ще рік (відповідноудосконалюючи підготовку) і знову приводять дитину до цієї школи. У результаті,в одному класі навчаються 5 років 4-5 місяців і 6 років 8-10 місяців. Такарізниця у віці значно ускладнює роботу і вчителя фізичної культури і учня.Згідно фізіології людини ці діти мають відмінності не тільки у руховійпідготовленості, але й у фізичному розвитку.
У результаті неможливості виконати деякі фізичні вправизгідно вимог шкільної програми у частини учнів формує комплекс неповноцінності,який спричиняє індиферентність, байдужість, відсутність зацікавленості до їхвиконання. Втрачається інтерес до фізичної культури, і поступово формуєтьсястійке ігнорування і небажання виявляти рухову ініціативу, яка проявляється впасивності на уроках фізичної культури або в безпричинних пропусках їх, шукаючидля цього відповідні виправдання [85, 20].
Досвід роботи з дітьми під час різних педагогічних практик інаше дослідження переконує, що ставлення до уроків фізичної культури великоюмірою залежить від темпераменту молодшого школяра, так діти із збудливим типомнервової діяльності (холеричний темперамент) зазвичай бойові, задиркуваті,швидко і легко збуджуються, дуже рухливі й емоційні. Вони із задоволеннямходять на уроки фізичної культури.
Дітям з таким темпераментом особливо необхідні оптимальніфізичні навантаження (якщо, звичайно, цьому не перешкоджає слабке здоров'я), девони могли б витрачати свою надзвичайну енергію і ставати урівноваженими йспокійнішими. Такі діти без особливої психічної травми переносять словесніпокарання. Але при вилученні їх на деякий час з гри, або при зауваженні, що „тибільше не будеш грати” — вони надто переживають. При поверненні у гру –забувають своє позбавлення свободи, яке проявляється в надмірній руховійактивності.
Діти із сильним урівноваженим типом нервової діяльності(сангвінічний темперамент) менш рухливі. Але, як правило, вони життєрадісні таенергійні і з задоволенням займаються на уроках фізичної культури. Такі учнішвидко й охоче захоплюються спортивними заняттями, досить посидючі й легкопереборюють труднощі. Без плачу і зривів переносять застосоване об'єктивне доних покарання [37, 92].
Ще спокійніші діти, у яких переважає стримана, часом чітковиражена загальмованість поведінки (флегматичний темперамент). Вони старанні,працездатні, але надто повільні в рухах. Така рухова їх уповільненість можепризвести декого із них до негативного ставлення у навчанні. Особливоспостерігається це ставлення в колективних іграх із суперництвом, де дітиперших двох темпераментів без бажання беруть їх у свої команди, або відводятьїм другорядні ролі у грі.
Діти із слабким типом нервової діяльності (меланхолічнийтемперамент) володіють дратівливістю, часом плаксивістю. Школярі цього типучасто інертні, боязкі, сором'язливі, не здатні витримувати більш-менш сильніфізичні і нервові навантаження, замикаються в собі. У них найбільш прогресуєнегативізм до уроків фізичної культури [37, 93].
Проведене нами дослідження також засвідчує, що неабиякийвплив на негативне ставлення до уроків фізичної культури має однотипність їхзмісту. Тобто, проведення уроків за однією і тією ж схемою: біг, розминка(комплекс загально-розвиваючих вправ на кожному уроці однакові), технікавивчення певної вправи (старт, стрибок, метання, прикладні вправи тощо), вкінці уроку проведення рухливої гри. Спостерігаючи за такими уроками, миприйшли до висновку, що діти проявляють свою рухову активність тільки у грі, адо інших фізичних вправ відносяться пасивно, їм не цікаво декілька разіввиконувати одноманітні рухові дії (це за останній період стало загальнимявищем), тим більше, якщо вони не пов'язані із звичним для них середовищем іфактично носять абстрактний характер.
Гра складає „зону найближчого розвитку дитини”.Л.С.Виготський писав: „У грі дитина завжди вище свого середнього зросту, вищесвоєї звичайної повсякденної поведінки; вона у грі ніби на голову вища самоїсебе. Гра в конденсованому виді містить у собі, як у фокусі збільшуваного скла,всі тенденції розвитку; дитина у грі ніби намагається зробити стрибок надрівнем своєї звичайної поведінки” [15, 65]. У грі діти забувають віковурізницю. Холерик привчається до зосередженості і дотримання загальних правилгри, меланхолік навчається самостійності й активності, а флегматик маєможливість відчути радість успіху, задоволення у досягненні мети.
Діти молодшого шкільного віку віддають пріоритет саме тиміграм, які у своєму змісті розкривають близькі для них символи та рухові дії.
Проведене нами опитування показало, що молодші школярі 1 і 2класів надають перевагу сюжетним іграм з нескладними правилами (21,9%) та іграмз правилами без сюжетів (43,6%). В учнів 3 класу переважають ігри з правиламибез сюжетів (69,9%), ігрові вправи з орієнтацією на досягнення результату(46%), а у хлопчиків — спортивні ігри (64,5%).
Отже ми бачимо, що в 8-9-річних дітей сюжет або роль у гріповністю відходить на задній план. З цього віку молодші школярі полюбляють ігриіз суперництвом, які відповідають їхнім психофізичним потребам.
Діти, у яких довжина тіла переважає над вагою (низький ісередній рівень фізичної працездатності), не перебірливі в рухливих іграх іможуть брати участь у будь-якій запропонованій їм грі.
Проведені попередні бесіди-інтерв'ю з дітьми початкової школизасвідчили, що всі діти люблять гратися. Разом з тим матеріали опитуванняшколярів засвідчило їх недостатню обізнаність з народними рухливими іграми.Так, тільки 2,8% молодших школярів знають не більше 10 рухливих ігор, 6,2% — 7-9 ігор, 44,4% — 4-6 ігор, 32,2% — 1-3 гри, 13,8% учнів утримались відвідповіді.
На запитання, звідки діти знають народні ігри, відповіді булирізними, але з них переважали такі: навчили в дошкільному закладі (32,6%),грали в школі на свята за народним календарем (20,9%), на уроках фізкультури(14,3%), навчили дідусь або бабуся (14,3%). Окрім того, 15,7% школярів взагаліне знають, що таке народні ігри. При опитуванні, в які рухливі ігри грають дітиу свята за народним календарем, виявилося, що лише, на свято АндріяПервозванного (13 грудня – „Калита”) і на свято Явдохи Плющихи (14 березня,прихід весни, „Дуб”, „Подоляночка”, „Гарбуз”, „Огірочки”, „Мак”). Таківідповіді свідчать про низький рівень обізнаності з національними рухливимиіграми дітей молодшого шкільного віку.
Одночасно ми ознайомились зі станом професійної готовностіпедагогів до оновлення змісту системи фізичного виховання молодших школярівчерез національні ігри.
З матеріалів опитування ми почерпнули такі дані: учителіпочаткових класів застосовують народні ігри на великих перервах, або післяуроків на спортивному майданчику (6,6% — через 1-3 дні, 13,7% — через 4 ібільше днів). Для цього використовують лише чотири літературно-методичнихджерела: журнал „Фізичне виховання в школі“ (32,8% учителі фізичноїкультури, 3,5% — початкових класів), журнал „Початкова школа“ (12,6%і 17,8%), методичні рекомендації для вчителів та вихователів початкової школи»Учитель і психодіагностика" (1,8% і 19,3%), навчальний посібник«Українські народні ігри та забави» (39,7% і 12,2%).
При виборі народних ігор за характером рухової діяльностіучителі надають перевагу таким основним видам рухів (ігри з ходьбою, бігом,метанням і стрибками), включаючи їх у систему фізичного виховання для розвиткуфізичних (сила, швидкість, витривалість, спритність, гнучкість), розумових іморально-вольових якостей.
Бесіди з педагогами підтвердили наші припущення про низькийрівень обізнаності вчителів фізичної культури і початкових класів знаціональними іграми і використанням їх за характером рухової діяльності всистемі фізичного виховання для забезпечення розвитку молодших школярів.
Разом з тим освітяни висловили свої побажання щодорозв'язання цієї проблеми. Так, на їхню думку, необхідно першочергово розробитиметодичні посібники, удосконалити програми, методичні рекомендації з питаньвикористання народних ігор і включити їх в „програму курсів підвищеннякваліфікації вчителів, в обговорення на науково-практичних конференціях іметодичних заняттях вчителів початкових класів. Матеріали констатуючогоексперименту засвідчили низький рівень знань освітян з проблем використаннянародних засобів в системі фізичного виховання дітей.
2.2 Організація і зміст експериментального дослідження
Наше дипломне дослідження проводилося удва етапи.
На теоретичному етапі (2007/08навчальний рік) визначена сфера і проблема дослідження; вивчаласяпсихолого-педагогічна, методична література з даної теми; аналізувалася роботапередових вчителів початкових класів у сфері використання народних рухливихігор як засобу формування національно-культурної свідомості дітей у фізичномувихованні; формулювалася гіпотеза та завдання дослідження.
Експериментальний етап (2008/09 навчальний рік) був пов’язаний із тим, щона основі напрацьованої інформації проводився формуючий експеримент, пов’язанез формуванням національно-культурної свідомості дітей на основі використаннякомплексу українських народних рухливих ігор, вивчалася його ефективність тапрактична значущість.
Формуючий експеримент ми проводили затакими етапами:
1) констатуючий етап – виявлявся стан системифізичного виховання дітей 5-6 років у дитсадку та першому класі;
2) формуючий етап – здійснювалося формування національно-культурноїсвідомості дітей на основі використання комплексу українських народних рухливихігор;
3) узагальнюючий – основна увага спрямовувалася нааналіз і узагальнення результатів експерименту, оформлення дослідження таз’ясування подальших перспектив даної системи роботи.
Експериментальне дослідження проводилося у Бучацькій ЗОШ №1І-ІІІ ступенів Тернопільської області. Ним було охоплено 63 учні 3 класу.
Виявилося, що в рухливих іграх створюються найсприятливішіумови для розвитку фізичних якостей та формування національно-культурноїсвідомості дітей. Правила ігор регулювали поведінку гравців, сприяли виробленнювзаємодопомоги, колективізму, чесності.
Принавчанні основним рухам ми широко застосовували ігрові прийоми у виглядіобразних порівнянь, які викликають у дітей позитивні емоції. Вони ззадоволенням ходили по «місточку» (гімнастична лава або колода), стрибали „зкупинки на купинку” (кружечки з картону на підлозі), стрибали „через струмок”(зроблений з двох шнурів) та ін.
Виконаннявправ у рівновазі (ходьба по колоді або лаві), лазіння по гімнастичній стінці,метання м'яча в ціль викликало певні організаційні труднощі. Діти виконували їху довільному темпі, деяких з них потребували страховки. Тому по ходу вправивчитель розмовляв з дітьми, давав індивідуальні зауваження, підказуючи якправильно виконувати рух. Постійний контакт з дітьми, емоційний та дружній тонактивізували їх і викликали інтерес до запропонованих вправ.
Длязанять підбиралися ігри великої рухливості, в яких брали участь всі діти.Головну роль у грі брав на себе вчитель, а в подальшому він доручав рольведучого найбільш активним та кмітливим дітям. Рухлива гра повторювалася 3-4рази. Більшість ігор мали сюжетний характер, який визначав зміст рухів. Впроцесі гри вчитель слідкував за діями гравців, дотримання ними правил, робивзауваження тим, хто їх порушує, стимулював активність дітей.
Упроцесі занять виявилося необхідним проявляти максимум уваги до кожної дитини,враховуючи її індивідуальність, допомагаючи осмислити рухове завдання.Загальною для всіх вимогою було привчання дітей бути наполегливими, доводитивправу до кінця, виховувати в них вольові якості у процесі виконання основнихрухів.
Мивикористовували рухливі ігри, різноманітні за змістом. Для занять підбиралисясюжетні ігри, естафети та ігри з елементами спорту, у яких передбачався розподілгравців на команди. Відповідальні ролі в іграх виконували самі діти.Безпосередня участь вчителя в іграх не була обов'язкова. Він керував ходом гри,нагадував правила, слідкував за їх виконанням, а також спостерігав заправильністю рухів дітей. Однак це не включало епізодичну участь його в грі, щопожвавлювало ігрові дії дітей і підвищувало інтерес до неї.
Результатомвикористання українських народних рухливих ігор став більш високий якіснийрівень виконання рухів. Це було пов'язано з розвитком можливостей дітейсприймати, уявляти, аналізувати та оцінювати послідовність та якість особистихрухових дій. Спілкування вчителя з дітьми під час гри, емоційне її проведення,об'єктивний аналіз наслідків допомагали більш свідомому відношенню гравців досвоєї поведінки, позитивно впливало на виховання моральних та вольових якостейдітей.
Всебічномуудосконаленню рухів та розвитку фізичних якостей сприяв змагальний методпроведення вправ та рухливих ігор. Змагання створювали умови для максимальногопроявлення рухових здібностей, виховання моральних та вольових якостей у дітей.Тому в основній частині заняття поряд з сюжетними іграми великої рухливості мипроводили ігри типу естафет, де змагалися між собою 3-4 команди.
В цихіграх діти намагалися не тільки діяти найбільш раціональним способом, а ймаксимально мобілізувати свої зусилля для досягнення найкращого результату,виявляли відповідні моральні та вольові якості. Вимоги до чіткого виконанняправил сприяли вихованню в дітей дисциплінованості, витримки, відповідальності.Однак це не обмежувало можливість проявлення ініціативи, активності тавинахідливості під час рухливих ігор на заняттях.
У використанні українських народних рухливих ігор з метою формуваннянаціонально-культурної свідомості дітей важливим питанням було призначенняведучого і розподіл учасників гри на команди. Своєчасне навчання дітей різнимспособам вибору ведучого дало можливість справедливо розв'язувати актуальні дляпочатку гри питання взаємодії в ігровому колективі, запобігати багатьомконфліктним ситуаціям між дітьми.
Виявилося, що ведучого гри найкраще обирати за допомогою лічилок.Перш ніж проводити розучування лічилки, педагог відбирав найбільш придатну дляцієї гри як за змістом, так і за технікою рахунку. Коли рухлива гра заснованана діях певних персонажів – зайця, вовка, лисиці, для такої гри використовувалилічилку, у змісті якої є назва головного персонажа гри. За виконанням технікирахунку лічилки можна розподілити на декілька видів. Найчастіше рахунок задопомогою лічилки виконується таким чином. Гравці стають у коло, одна дитинавсіх обходить, чітко промовляючи кожне слово тексту обраної лічилки і почергововказує на кожного з учасників гри. Ведучим стає той, на кого випало останнєслово. Є лічилки, текст яких закінчується займенником „ти”. Така лічилка точновказує, кому бути ведучим у грі.
Під час використання деяких лічилок діти домовлялися про додатковідії, виконання яких і виявляє ведучого. Так, учні можуть домовитись, що всіучасники гри, в яку вони будуть гратися, стоять по колу, а один із нихзнаходиться у центрі з м'ячем. Він проголошує слова:
Раз,два, три!
Водитибудеш ти!
Коли проголошено останнє слово, діти розбігалися далі від кола, адитина, що стояла в його центрі, кидає м'яч, намагаючись влучити в когось згравців. У кого попав м'яч – той і ведучий.
Ведучий міг бути обраний не тільки за допомогою лічилки, але йіншими способами. До них належать: вибір за згодою тих, хто грає; обранняведучого більшістю голосів з тих дітей, що зібрались для гри; обрання, зарезультатами проведеної раніше гри: ведучим стає учень, який виграв попереднюгру – був прудкішим, кмітливішим, уважнішим. Кожен з описаних способів виборуведучого має свої переваги і недоліки, тому у навчально-виховному процесі їхварто чергувати.
Різними способами, що спираються на ініціативу і самоорганізаціюдітей, ми проводили розподіл гравців на команди.
1 спосіб. За допомогою лічби за порядковими номерами, взалежності від кількості команд: перший – другий – третій і т.д.
2 спосіб. Згідно з вибором капітанів команд. Спочаткугравці вибирають капітанів команд, а потім капітани створюють свої команди задомовленістю з однолітками. Цей спосіб поділу на команди застосовувався, колиучні добре знають один одного і завдяки досить високому рівню розвитку мовленняі спілкування можуть швидко досягти домовленості.
3 спосіб. Створення постійних команд для проведеннярухливих ігор.
4 спосіб. Розподіл на команди шляхом попарної домовленості(ватажки команд таємно від інших учасників гри обирають кожен собіслово-пароль, наприклад, один обрав слово „горіх”, інший – „яблуко”. Діти, якіхочуть брати участь у грі, попарно підходять до них, і ті питають: „Яблуко чигоріх?” Назвавши слово, дитина переходить на бік того з керівників команд, хтойого уособлює.
У деяких командних спортивних іграх доводилося встановлювати правопершого ходу. Яка команда починає гру, ми встановлювали: виходячи з результатівпопередніх ігор; право вибору перебирає собі команда, яка організованішепідготувала до гри майданчик та необхідні посібники; лічилкою між ватажками; зарезультатами певного виду змагання (фізичного або розумового) міжпредставниками команд. Наприклад, розгадуванням загадок, влученням м'ячем уціль, бігом наввипередки до зазначеного місця тощо; шляхом жеребкування.
Для цього можуть бути використані дві різної довжини, протеоднакові завтовшки палички. Ставиться умова, що починає гру та команда, чийватажок витягне коротку паличку. Один з гравців затискає обидві палички в кулакутаким чином, щоб зовнішні кінці були суміщені. Та команда, чий ватажок з двохвитягне коротку, здобуває право першого ходу; відгадування, в якій руцізнаходиться предмет (камінчик, фантик, каштан, дрібна іграшка тощо), парне чинепарне число схованих предметів, відгадування сторони монети і т. ін.; наоснові поваги (наприклад, хлопці, граючи з дівчатами, пропонують їм на знакповаги до них почати гру першими, або переваги сильнішої за підготовленістюкоманди до слабшої; вимірювання руками на палиці — хто зможе утримати палицю позакінченні її вимірювання, той виграв для своєї команди право першого ходу.
Послідовне і систематичне навчання учнів різних способівсамоорганізації під час проведення народних рухових ігор дозволяє ефективновикористовувати час ігор для активного, повноцінного відпочинку дітей і сприяєформуванню рис самоврядування класного колективу, набуття кожним досвідусоціальної взаємодії.
Максимальний вплив українських рухових ігор як засобу гармонійногорозвитку особистості в початковій ланці залежить від оптимально створенихпедагогічних умов їх організації, серед яких можемо визначити такі, як:
· систематичність проведення ігор упродовж дня;
· забезпечення взаємодії навчальної та позанавчальної діяльності зфізичного виховання;
· оптимальне поєднання прийомів і методів педагогічного керівництвагрою у її підготовчій, основній і заключній частинах;
· використання педагогічних методів, адекватних значенню кожного зетапів керівництва грою для гармонійного розвитку особистості школяра.
Отже, українські рухливі народні ігри мають значні виховніможливості, які визначаються їх культурно-історичним походженням та соціальнимифункціями у дитячому середовищі.
Пояснення гри проводилося у вихідному положенні, з якогопочинається гра. Пояснення було образним, доступним, коротким. Перед поясненнямучитель повідомляв, в яку гру будуть діти грати, робився розподіл на команди.Далі, якщо потрібно, вибирався ведучий. Лише після цього, як проведено цейорганізаційний момент, приступають до пояснення змісту та правил гри. Деколипри підготовці до гри потрібно було показати основні дії. Пояснення гри починалосязі слів: „По сигналу перші гравці виконують...”. Якщо в грі є речитатив, тослова вивчалися з дітьми перед проведення гри. При цьому вчитель звертав увагуна правильну вимову всіх слів, на те, щоб діти вимовляли слова голосно,виразно, але не крикливо.
Розмітка майданчика для гри проводилася заздалегідь або підчас пояснення гри і розміщення гравців. Інвентар, атрибути роздають післяпояснення змісту та правил гри, тобто перед початком проведення гри. Іноді їхкладуть на обумовлені місця, і діти по ходу гри беруть їх. Керівництво гроюздійснював вчитель, подаючи команди, розпорядження, звукові та зорові сигнали.Робить вказівки по ходу, оцінює дії і поведінку дітей. Часом сам міг взятиучасть у грі, виконуючи головну або другорядну роль. У деяких випадках бравучасть у грі, коли не вистачає пари.
Вчитель не зловживав зауваженнями, вказівками на неправильневиконання рухів. Вони можуть знизити позитивні емоції, що виникають під часгри. Вказівки краще робити в позитивній формі, підтримуючи радісний настрій.Вчитель міг робити підказки про доцільність виконання того чи іншого руху. Крімтого, він спостерігав за загальним станом і самопочуттям кожної дитини, стеживза діями учнів.
У кінці гри підводилися підсумки. Знаючи педагогічне значеннякожної гри, вчитель відзначає тих, хто правильно виконував рухи, виявлявспритність, рішучість, швидкість, кмітливість, дотримувався правил, виручавтоваришів, проявляв ініціативу, також називав і тих, хто порушував правила заважавгратися. Підводилися підсумки гри у цікавий формі, щоб викликати у дітейбажання наступного разу досягти ще кращих результатів.
На уроках в 4 класі проводилися одна-дві гри в будь-якійчастині уроку. В підготовчій частині використовувалися ігри, направлені на організаціюдітей, розігрівання організму, удосконалення в різних шикуваннях. В основнійчастині удосконалювалися рухові навички та вміння в бігу, стрибках, метаннях,рівновазі, лазінні та перелізанні. У заключний частині уроку проводилися спокійніігри, що не потребують великої уваги, не викликають збудження.
Відповідно до програми, на уроках ми проводили такі рухливі інародні ігри, забави та естафети: „Кіт і миша”, „Подоляночка”, „Вовк і коза”, „Голуб”,„Невід”, „Птахи”, „Гречка”, „Дрібушечки”, „Сірий вовк”, „До своїх прапорців”, „Вудочка”,„Швидко по місцях”, „Ворони”, „У річку гоп”, „Горобчики-стрибунчики”, „Лисиця ікурчата”, „На прогулянку”, „М'яч через шнур”, „Вправи з великим м'ячем”, „Вправиз малим м'ячем”, „Стонога”, „Сніжками по м'ячу”.
Також ми доповнювали програмові ігри іншими народними іграми,спрямованими на формування національно-культурної свідомості молодших школярів.Це були ігри такого змісту:
1. Ігри з елементами загальнорозвивальних вправ: „Батько ідіти”, „Мак”, „Дрова”, „Адам і Єва”, „Розбите яєчко”, „Шевчик”, „Ой вийтеся,огірочки”, „Боротьба кажана з вітром”, „Кіт потягується”, „Гуси на воді”, „Пташка”,„Мокрий кіт”, „Пузир”, „Боцюн і криниця”.
2. Ігри з ходьбою: „Петре, де ти?”, „Панас”, „Жмурки”, „Підхідварто-вих”, „Звідки ти?”, „Гарбуз”, „Огірочки”, „Міст”, „Нічний марш”, „Дуб чибереза”.
3. Ігри з бігом: „Іду на Ви!”, „Гуси”, „Пень”, „День та ніч”,„Хатина”, „Регіт”, „Дуб”, „Запорожець на Січі”, „Проводи русалки”, „Скаженийбугай”, „Рибалки і риби”, „Кіт і миша”, „Квачі парами”, „Доганяй, втікаючи”, „Ворон”,„Воробей”, „Дикі кози”, „Яструб”, „У колдуна”, „Хрещик”, „Лисиця і заєць”, „Сірийкіт”, „Кавуни”, „Мур”, „Ковбаса”.
4. Ігри із стрибками: „Вовк і кози”, „У довгі лози”, „Шагавай”,„Переправа через річку”, „Струмок”, „Гречка”, „Тинок”, „У річку гоп”, „Спутаніконі”, „Півник”.
5. Ігри з метанням: „Бабу перевозити”, „Хто далі кине”, „Влучнийстрілець”, „Захисник кріпості”, „Пошивай”, „Квач з м'ячем”, „Штандер”, „Квочка”,„Круговий”, „На полюванні”, „Мисливець і качки”, „Перепелиця”, „Мушка”, „Шкандибки”,„Бабок”, „У скраклі”.
6. Ігри з елементами прикладних вправ (лазіння, перелізання,перепов-зання): „Дістати сало”, „Стовп”, „Повінь”, „Скалолаз”, „Кубло”, „Незграбнийведмідь”, „Западня”, „Павук”, „Куниця і білки”, „Підвісний міст”, „Тунель”, „Юркийвуж”.
7. Ігри з рівновагою: „Гойдалки”, „Журавель”, „Ластівка”, „Напере-ваги”,„Жук”, „Рак-неборак”, „Пересування на бочці”, „Дресировка”.
8. Ігри з елементами акробатики. „Краб”, „Каракатиця”, „Перекоти-поле”,„Розпечене колесо”, „Павук”, „Жабка”, „Качалка”, „Дзвін”.
9. Ігри з елементами боротьби: „Буряк”, „Тягти бука”, „Ріпка”,„Коро-мисло”, „Відьма”, „Бій півнів”, „Кіт в мішку”, „Княжий острів”, „Дружинаі татари”, „Перетягування по линві”.
10. Ігри з елементами танцю: „Сива шапка”, „Женчичок”, „Гоп –скок”, „Метелиця”, „Трійки”.
Рухливіігри із суперництвом активно впливали на всі грані життя особистості дитини,вирішуючи оздоровчі і виховні завдання. Різноманітні рухи і дії дитини під часгри з суперництвом сприяли формуванню життєво необхідних навичок і вмінь.Народні ігри змагального характеру створювали сприятливі умови для виробленняактивних рис характеру, викристалізовували особистість.
Такожми намагалися проводити переважну більшість ігор за народним календарем.Проведення таких ігор потребувало серйозної підготовки вчителя, його знаньтрадицій і звичаїв свого народу. В основу експериментальних уроків намизакладено аграрний рік українців. Структурно його поділили за місяцями. Докожного розділу залучено найосновніші національні рухливі ігри, які проводилисяв народні та релігійні свята і регулювали річну циклічність. Національнірухливі ігри літнього циклу використовувалися в першій чверті навчального року,оскільки святкових днів, пов'язаних з народними іграми, восени менше, ніжвзимку та весною.
Напередодніуроку дітям необхідно було повідомити тему і дати домашні завдання. Наприклад:закликання весни на Теплого Олекси – приготувати і принести на урок пташок,випечених із тіста або зроблених з паперу чи з дерева; а також знайти і вивчитиукраїнські народні прислів'я, приказки, які символізують прихід весни. Роздатиучням для вивчення-друковані віршовані тексти, що містяться в іграх-хороводахза народним календарем (див. таблицю 1).
Таблиця1
Використанняукраїнських народних ігор за народним календарем
Ігри пір року
Назва свята
Дата
Назва ігор
Ігри весняного циклу Закликання весни Явдохи, Сорок святих, Теплого Олекси або напередодні Благовіщення
14 березня
22 березня
30 березня
6 квітня
7 квітня „Хрещик", «Віночок», «Заплітати шума», «Мара», «Коструб», «Кривий танок». Паска Великдень «Набитка», «Котка», «Відгадка», «Кидка», «Коструб», «Кривий танок», «Дзвіниця». Красна гірка Напередодні Юрієвого дня 5 травня
«Горюдуб», «Мости»,
«Леля». На весняні свята грали в ігри, які були пов'язані з хліборобськими роботами і відображали оранку, сівбу, збирання дозрілого врожаю, з весільними обрядами: «Горошок», «Огірочки», «Гарбуз», «Жнива», «Зося-чорнуся», або «Чорнушко -душко», «Щітка»; з відновленням військової активності — «Зельман», «Воротар», «Мак», «Просо», «Горобець»).
Ігри літнього циклу Зелені свята Перший день Петрівки Івана Купала «Десятий понеділок» від Великодня 7 липня «Проводи русалок», «Відьма», «Танець горбатого діда», «Очищення» (стрибки через багаття), «Горю-дуб», «Панас», «Ворота».
Ігри осіннього циклу Покрова 14 жовтня «Буряк», «Ріпка», «Просо», «Горошок», «Огірочки», «Жнива», «Мак», «Гарбуз», «Зося-чорнуся», «Щітка», «Гуси», «Гусари, на коні!»,
Ігри зимового циклу
Катерини
Андрія Перво-званного
Вечір напере-додні Різдва
7 грудня
13 грудня
6 січня
13 січня
4 січня
19 січня
«Закликання долі»
«Балабушки»,
«Ворожба
чобітьми»,
«Калита», дозволялися
Вечір напере-
додні Нового року (старий стиль)
Новий рік (старий
стиль)
Йордань
дитячі бешкети.
«Квочка».
«Очищення».
«Морозенко».
«Орден».
На всі зимові свята проводили ігри-розваги — «Колесо», «Громак», «Взяття фортеці», «Льодинки», «Літає — не літає».
/> /> /> /> /> /> /> /> />
Проведеннярухливих ігор за народним календарем допомагало дітям на уроці більш емоційноувійти в образи, особливо в ті, де ігри тісно перепліталися із землеробськоюдіяльністю, із звірами, рослинами, з духами добра і зла. Це дало їм змогуглибше пізнати і зрозуміти соціальні функції людської діяльності. При цьому набувалисязнання, навички та вміння, розвивалася сила, швидкість, спритність,витривалість.
Такіуроки за народним календарем розвивали пізнавальну активність дітей, прагненняякомога глибше пізнати свій народ, свої національні традиції, формують стійкийінтерес до народознавчого матеріалу; дають змогу швидше запам'ятовувати вірші,пісні, прислів'я, приказки, загадки, лічилки, легенди; прищеплюють трудовінавички, пов'язані з трудовим землеробським циклом. Учні починають самостійноаналізувати, оцінювати, співставляти, порівнювати звичаї минулого і сучасного.Поєднання народознавства, природознавства, музики з національними рухливимиіграми виховують у дітей такі риси характеру, як щирість, гостинність, доброту,мудрість, щедрість, повагу і любов до національної культури.
Національнаспецифіка рухливих ігор за народним календарем проявляється:
— увідтворенні психологічних особливостей народу, його світобачення, моральнихнорм;
— унаціональній мові;
— увідображенні історії нації, її культури, громадського й побутового життя,традицій, релігійних вірувань, звичаїв;
— узв'язках рухливих ігор з національним фольклором;
— унаціональній специфіці вираження загальнолюдських ідей добра і справедливості,естетичних поглядів, суспільних інтересів;
— улюбові до природи, до рідного краю, серед яких живе нація.
Національні рухливіігри застосовувалися у різнихчастинах і видах уроків фізичної культури. Під час підготовчої частини урокузастосовувалися ігри, які сприяють організації та підготовці дітей до виконаннязавдань уроку; в основній частині — ігри, спрямовані на закріплення іудосконалення складних рухових дій; у заключній частині — ігри малоїінтенсивності, які сприяють зниженню фізіологічного навантаження учнів.
Українські народні рухливі ігри моделюють багато видівспортивної діяльності, дають простір для розвитку основних природних рухів.Тому вони стали ефективним засобом засвоєння таких розділів програми, як легкаатлетика, спортивні ігри та інші.
Длярегулювання фізичного навантаження в грі застосовувалися різні методичніприйоми: зменшення або збільшення тривалості гри, а також кількості повтореньусієї гри або окремих її етапів; зменшення або збільшення площі (залу,майданчика), на якій проводиться гра; скороченим або збільшення дистанції, якупробігають гравці; ускладнення правил гри (введення двох або трьох ведучих) ікількості перешкод, які повинні подолати діти; введення короткочасних пауз длявідпочинку або уточнення н аналізу помилок.
Тривалістьгри залежала від мети, яку ставить вчитель; умов, в яких вона проводиться(заняття, прогулянка); віку дітей та їхньої кількості. Закінчити її треба було своєчасно,коли діти дістануть належне навантаження. Крім того, закінчення гри не повиннобути несподіваним для її учасників, бо це могло спричинити негативну реакціюдітей. Коли гра не мала певного закінчення, вчитель може припинити її післятого, як змінили ведучого. Якщо гра командна, учасників повідомляли, скількиразів вона повторюватиметься.
Післязакінчення гри (особливо великої рухливості) діти виконували ходьбу зпоступовим уповільненням темпу, що сприяло зниженню фізичного навантаження іприводило пульс до норми. Потім підбивалися підсумки. Повідомляючи результатигри, вчитель вказував окремим дітям (командам) на допущені помилки танегативний бік їхньої поведінки. Обов'язково відзначав дітей, які активнограли, дотримували правил, виявляли ініціативу. Вміле підбиття підсумків маловелике виховне значення.
2.3 Результати експериментального дослідження
Метоюузагальнювального етапу експериментального дослідження стало визначення впливукомплексу українських народних рухливих ігор в ході занять з фізичноговиховання на рівень фізичного розвитку і фізичної підготовленості дітеймолодшого шкільного віку.
Всіучасники експерименту були розділені на дві групи: контрольну — 23 учні;експериментальну — 28 учнів. На початку навчального року в обох групахдосліджуваних було проведене педагогічне тестування для визначення рівняфізичної підготовленості молодших школярів. Дані дослідження показали, щошколярі обох груп не мають суттєвої різниці в показниках фізичного розвитку.
Вході формуючого етапу експерименту уроки фізичного виховання в групахпроводились за різними програмами. В контрольній групі уроки проводились наоснові програмового змісту фізичної культури з використанням лише вказаних упрограмі народних рухливих ігор два рази на тиждень тривалістю 35 хвилин. Векспериментальній групі зміст уроків будувався на основі використаннякомплексів українських народних рухливих ігор.
Врезультаті проведених досліджень встановлено, що використання українськихнародних ігор на уроках фізичного виховання молодших школярів позитивно впливаєна підвищення емоційного фону уроків, на розвиток організму молодших школярів,про що свідчать показники фізичного розвитку і фізичної підготовленості дітейекспериментального класу. Використання комплексів українських народних ігорпоказало, що в учнів експериментальної групи відбувся приріст показниківрозвитку фізичних якостей в порівнянні з показниками контрольної групи.
На підставі аналізу даних обстежень рухової підготовленостівиявлено, що в експериментальному класі результати з бігу на 30м, стрибка удовжину з місця, метання тенісного м'яча на дальність з місця вищі у порівнянніз контрольним класом. Про відмінність результатів між експериментальним таконтрольним класами свідчить вірогідність різниці показників на користьекспериментальних груп.
Дослідженням підтверджено про зниження рухової активностіучнів загальноосвітніх шкіл та їх негативне ставлення до уроків фізичної культури,яке з переходом у наступний клас поступово прогресує. Рухливі ігри є найбільшадекватною формою занять фізичними вправами і сприяють підвищенню руховоїактивності дітей. Саме суперництво, елемент напруги, змагання, емоційність угрі активізують дитину до рухової діяльності.
Наукові дослідження свідчать про нерівномірний розвитокрухових якостей. Рухливі ігри компенсують рухову діяльність дітей молодшогошкільного віку, внаслідок чого покращується функціональний стансерцево-судинної системи, збільшується приріст показників рухових якостей. Так,національні рухливі ігри ефективно впливають на розвиток швидкості, спритностіі витривалості. На розвиток таких фізичних якостей як сила і гнучкістьпрактичного впливу не мають.
Абсолютно новими є дані, що визначають функції, умови таосновні напрямки впровадження українських національних рухливих ігор у системуфізичного виховання дітей молодшого шкільного віку. Теоретично обґрунтованокласифікацію рухливих ігор за характером рухової діяльності. Визначено національнуспецифіку та обґрунтовано зміст, характер і значення народних рухливих ігор укалендарній обрядовості українців.
На узагальню вальному етапі експерименту ми вимірювали рівеньрозвитку фізичних якостей у молодших школярів з експериментального класу, котрібрали участь в національних рухливих іграх з елементами загальнорозвивальнихвправ, іграх з ходьбою, іграх з бігом, іграх із стрибками, іграх з метанням,іграх з елементами прикладних вправ (лазіння, перелізання, переповзання), іграхз рівновагою, іграх з елементами акробатики, іграх з елементами боротьби таіграх з елементами танцю.
Таким чином, проведене дослідження показало, що систематичнезастосування українських національних рухливих ігор на уроках фізичної культуриефективно впливає на фізичний розвиток, функціональні можливості і руховупідготовленість учнів початкових класів.
Вроботі були використані такі методи досліджень:
1. Опитування та анкетування.
2. Педагогічні спостереження.
3. Тестування.
Втестуванні були використані наступні тестові вправи: біг 30 м, з високогостарту, стрибок у довжину з місця, біг 1000 м, човниковий біг 4х9 м., вис назігнутих руках на перекладині, нахил тулуба вперед з положення сидячи, згинанняі розгинання рук в упорі лежачи, відносна стрибучість.
Матеріали узагальнювального експерименту свідчать (див. таблицю2), що молодші школярі віддають пріоритет саме тим українським народнимрухливим іграм, які відповідають їхнім психофізичним потребам.
Таблиця 2
Результати виконання національних рухливих ігор учнями експериментальногоі контрольного класів (у %)
Вид гри
КК
ЕК 1 Ігри з елементами загальнорозвивальних вправ 69 78 2 Ігри з ходьбою 72 85 3 Ігри з бігом 67 79 4 Ігри із стрибками 70 82 5 Ігри з метанням 68 77 6 Ігри з елементами прикладних вправ 71 83 7 Ігри з рівновагою 73 82 8 Ігри з елементами акробатики 67 75 9 Ігри з елементами боротьби 69 81 10 Ігри з елементами танцю 70 83
Експеримент показав, що рівень розвитку фізичних якостей(швидкість, спритність, витривалість) в учнів експериментального класу вищий,ніж у контрольному (див. діаграму 1).
/>
Рис. 1. Рівень розвитку фізичних якостей в учнів контрольногоі експериментального класів
Отже, систематичне застосування українських народних рухливихігор на уроках фізичної культури позитивно впливає на рухову підготовленістьдітей молодшого шкільного віку. Проведення уроків за народним календарем іззастосуванням національних рухливих ігор сприяло не лише розвитку івдосконаленню рухових якостей, а й вихованню позитивних рис особистості, вивченнязвичаїв і традицій свого народу, виховувало любов і повагу до рідного краю, допраці. Рухливі ігри за народним календарем стали могутньою рушійною силоювиховання національно-культурної свідомості дітей молодшого шкільного віку. Цедозволяє зробити висновок про те, що українські рухливі народні ігри є дійовимзасобом фізичного виховання учнів молодших класів та підвищення рівня фізичноїпідготовленості молодших школярів в умовах шкільного уроку фізичного виховання.
Висновки
Сучаснасистема фізичного виховання молодших школярів передбачає широке використаннярухливих ігор, які є одним з основних засобів підвищення рухової активностідітей, формування позитивної мотивації до занять фізичними вправами тавиховання моральних, естетичних і вольових якостей особистості. Великіможливості у фізичному вихованні молодших школярів мають українські національнірухливі ігри, створені послідовною зміною вікових і соціальних ролей. Вонинайповніше відображають спосіб життя нашого народу. У практиці педагогічної діяльностінаціональні рухливі ігри використовуються епізодично, без достатнього науковогообґрунтування їх впливу на фізичний стан дітей.
Молодшийшкільний вік є важливим етапом в розвитку особистості майбутніх громадянУкраїни. Тому дослідження та вивчення особливостей розвитку організму молодшихшколярів є актуальним завданням, що надає можливість правильно будувати таздійснювати процес фізичного виховання учнів молодших класів. Відповідноздоров’я та фізична підготовленість дітей шкільного віку є важливим чинникомфізичного потенціалу української нації, а необхідність виховання здорового,гармонійно розвиненого у фізичному та інтелектуальному плані підростаючогопокоління актуалізується потребами нашої молодої незалежної держави.
Організаціяпроцесу фізичного виховання молодших школярів, використання ефективних засобіввпливу на організм дітей, зацікавлення їх в систематичних заняттях фізичнимивправами має велике значення для виховання здорового підростаючого покоління. Особливуроль в цьому процесі відіграє виховання фізичних якостей, котрий протікає більшефективно, якщо його проводити з урахуванням сензитивних періодів розвиткудітей молодшого шкільного віку. Загалом молодший шкільний вік є сприятливимперіодом для виховання фізичних якостей. Особливо це стосується швидкості,швидкісно-силових якостей, спритності, гнучкості.
Слідвраховувати використання засобів та методів їх виховання з обов'язковим врахуванняманатомо-фізіологічних і психічних особливостей розвитку організму дітеймолодшого шкільного віку. В цьому аспекті особливе значення набуваєвикористання в процесі фізичного виховану молодших школярів рухливих ігор і впершу чергу – українських народних рухливих ігор. Гра є найбільш доступним для дітей видом діяльності, способом переробкиотриманих із навколишнього світу вражень, знань, тому вона відіграє великезначення у психічному розвитку дитини. Можна виділити дві головні сфери життядитини, які підпадають під вплив гри: пізнавальні процеси та розвиток,виховання особистості.
Кожна гра має правила, які підпорядковані ігровому задуму ізмісту гри та водночас виконують дуже важливу функцію – організовують гру.Правила гри є точно визначеними вимогами до дітей. Основою дидактичної гри єпізнавальний зміст. Рухлива гра належить докласу ігор з правилами, оскільки виділення і усвідомлення системи ігрових інавчальних задач відбувається за допомогою наявності певних фіксованих правилгри. Система правил кожної рухливої гри дає змогу не лише визначити змістосвіти, що реалізується в грі, а й дозувати його, розподіляти за окремиминавчально-ігровими циклами. Тому рухливу гру можна трактувати як формунавчання, де засвоєння змісту освіти під керівництвом вчителя опосередкованеігровою взаємодією дітей, що регулюється встановленими правилами гри, її порядкомі режимом.
Основна роль педагога під час організації рухливої гриполягає у створенні таких умов, щоб головним чином не зашкодити дитині.Будь-яка інструментовка ігор виправдана ще й психологічно: у грі дитинабезтурботна, психологічно розкута і тому більше, ніж коли-небудь, здатна наповне вираження своєї індивідуальності. Важливим стає таке завдання длявчителів початкових класів: дати можливість кожній дитині через грусамовиразитися, самореалізуватися як у процесі навчання, так і в позаурочнійдіяльності.
Проблемавиникнення українських народних рухливих ігор, їх класифікація, розробка івпровадження в процес фізичного виховання молодших школярів комплексівукраїнських народних рухливих ігор має велике практичне значення для вихованняфізичних якостей і підвищення рівня фізичної підготовленості учнів. Цей процесдає можливість ознайомити дітей з народними звичаями, традиціями, обрядами,сприяє вихованню у молодших школярів національної гордості, почуттяпатріотизму.
Походженняукраїнських народних рухливих ігор пов'язано з історичними і побутовимифакторами. В українських народних рухливих іграх чітко відображені звичаїнароду України, його побут, рівень уявлень про світ, елементи побутових тавійськових дій. Одним з важливих завдань для спеціалістів є вивчення багатоїнародної спадщини в області українських рухливих ігор і їх застосування впроцесі фізичного виховання з метою виховання гармонійно розвинених громадяннезалежної України.
Врезультаті проведеного експериментального дослідження нами встановлено, щовикористання українських народних ігор на уроках фізичного виховання молодшихшколярів позитивно впливає на підвищення емоційного фону уроків, на розвитокорганізму молодших школярів, про що свідчать показники фізичного розвитку іфізичної підготовленості дітей експериментальної групи. Використання комплексівукраїнських народних ігор на уроках фізичного виховання показало, що в учнівекспериментального класу відбувся більший приріст показників розвитку фізичнихякостей порівняно з показниками контрольного класу. Отже, українські рухливінародні ігри є дієвим засобом формування національно-культурної свідомостіучнів початкових класів.
Список використаної літератури
1. Білітюк С. Рухливі ігри та фізичні вправи у дітей віком 7-10 років// Наукові записки ТДПУ: Педагогіка. — 2000. — №7. – С. 70-75.
2. Боберський І. Забави і ігри рухові. — Львів, 1904. — Ч.І. — 32 С.
3. Бойко А. Педагогічний потенціал національно-культурних традицій //Рідна школа. – 1999. – №10. – С. 12-15.
4. Борисенко А.Ф. Система фізичного виховання учнів початкових класів// Початкова школа. -2001. — №5. -С. 30-32.
5. Борисенко А.Ф., Цвек С.Ф. Руховий режим учнів початкових класів. –К.: Основи, 1989. – 192 с.
6. Былеева Л., Яковлев Л. Подвижные игры. — М.: Физкультура й спорт,1965.-192 с.
7. Верховинець В. Весняночка. Ігри з піснями для дітей дошкільного імолодшого шкільного віку. — К.: Музична Україна, 1989. — 341 с.
8. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб. / О.В. Скрипченко,Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. ─ К.: Просвіта, 2001. ─416
9. Вільчковський Е.С., Курок О.І. Народна рухлива гра — основний засібфізичного виховання // Традиції фізичної культури в Україні: Зб. наук. статей /За заг. ред. С.В.Кириленко, В.А.Старкова, А.В.Цьося. — К.:ІЗМН, 1997.- С.147-153.
10. Вільчковський Е.С. Вплив національних рухливих ігор на станздоров’я, фізичний розвиток та рухову підготовленість дітей 5-6 років // ІІІМіжнародна наук.-практ. конф.: Фізична культура, спорт та здоров’я нації. – Ч.1. – К. – Вінниця, 1998. – С. 18-21.
11. Волков. Л.Основи спортивної підготовки дітей і підлітків: Навчальнийпосібник. – К.: Вища школа, 1993. — С.152.
12. Волкова Н.П. Педагогіка. ─К.: Академія, 2001. ─ 576 с.
13. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. — К.: Оберіг,1993. – 589с.
14. Выготский Л.С. Вопросы детской (возрастной) психологии //Собр.соч. в 6 т. – Т.4. – М.: Педагогика, 1984. – 432 с.
15. Выготский Л.С. Игра и ее роль в психологии развития ребенка //Вопросы психологии. – 1966.–№6. – С.64-76.
16. Глущенко А.Г. Вікові особливості молодших школярів і завданняфізичного виховання //Початкова школа. – 1976. №5. – С. 8 –14.
17. Гнатюк О.В. Основи здоров’я і фізична культура: Підручник / Заред. С.Д.Максименка. – К.: Форум, 2003. – С. 127.
18. Гнутель Я.Б. Виховна робота в сучасних умовах. – Тернопіль:Навчальна книга – Богдан, 1998. – 224 с.
19. Гребенников И.В. Педагогическийвсеобуч родителей: Методические рекомендации. ─ Днепропетровск: Проминь,1982.─ 190 с.
20. Гузеев Н.В. В школе продленного дня // Физическая культура вшколе. — 1976. — №8. – С. 48-51.
21. Гураль И.В. Главное — привить любовь к физической культуре //Физическая культура в школе. — 1989. — №6. — С. 30-31.
22. Гусєв В.Г. Особливості фізичного виховання учнів 6-річного віку //Проблеми навчання і виховання. — 2004. — №1. – С. 13-15.
23. Даль В. Толковый словарь великоруського языка. — М,: Русский язык,1979. -Т.2. — С.6-8.
24. Дейч О. Ігрова діяльність у вихованні молодших школярів // Поч.школа. – 2000. — №7. – С. 37-38.
25. Дёмина И. Игра в воспитании шестилеток // Нач. школа. – 1988. — №3. – С. 26-28.
26. Дидактические игры и упражнения по сенсорному воспитаниюшкольников / Под ред. Л.А. Венгера. –М.: Просвещение, 1978. – 120 с.
27. Дриганець О., Огниста К. та ін. Особливості фізичної підготовленостіта методики проведення занять з дітьми старшого дошкільного та молодшогошкільного віку // Наукові записки ТДПУ: Педагогіка. — 1999. — №4. – С. 60-64.
28. Дубасенюк О.А. Основи теорії і практики професійної виховноїдіяльності педагога / За ред. А.В.Іванченко – Житомирський державнийпедінститут, 1994. – 187с.
29. Дубогай А.Д., Мовчан Л.М. Физкультура: Мы и дети. – К.:Просвещение, 1989. – 144 с.
30. Дьоміна І.Й. Виховуємо пам’яттю // Рідна школа. – 1988. – №12. –С. 50-52.
31. Жевага С.І. Здорові діти – щастя батьків // Рідна школа. – 1993. — №8. – С. 61-62.
32. Жилюк В. Підвищення рівня фізичної підготовленості школярівмолодших класів в умовах уроку фізичного виховання за допомогою використаннякомплексів українських рухливих ігор // Матер. конф.: Молода спортивна наукаУкраїни. – Львів., 1998. – С. 193-197.
33. Жуковський В. Використання міжпредметних зв'язків на урокахфізичної культури в початкових класах // Рідна школа. — 2004. — №7-8. – С.48-49.
34. Закон України про фізичну культуру і спорт. – К., 1994.
35. Занимательные игры для детей от 3 до 6 лет / Под ред.О.М.Дьяченко. – М.: Просвещение. –1991. – 63 с.
36. Зеньковский В.В. Психология детства. – М.: Академия, 1996. – 347с.
37. Ильин Е.П. Психология физического воспитания. – М.: Просвещение,1987. – 161 с.
38. Калашников Г.А. Физкультурные мероприятия в режиме дня школы //Физическая культура в школе. — 1972. — №5. – С. 29-32.
39. Катаева А., Павлова А. Занятия или игра //Дошкольное воспитание.–1989. – №2. –С.12
40. Качашкина В.Н. Физическое воспитание в начальной школе. – М.:Педагогика, 1983. — 224 с.
41. Кловак Г.Т. “Рідну землю, де живем, Україною зовем” // Початковашкола. – 1992. – №1. – С. 53-58.
42. Козленко М.П. Фізичне виховання учнів молодших класів. – К.:Просвіта, 1987. – 148 с.
43. Козленко О. Виховання у школярів інтересу до фізкультури і спорту.– К.: Знання, 1990.– 148 с.
44. Козубовська І.В. Як учить народна мудрість // Рідна школа. – 1993.– №2. – С. 22-24.
45. Коломієць Ю. Використання українських традицій, звичаїв і обрядіву вихованні учнів молодших класів // Наукові записки ТДПУ: Педагогіка. – 1998.– №3. – С. 12-17.
46. Кононенко П.П. Українознавство. — К.: Заповіт, 1994. — С.280-304.
47. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти// Інформаційний збірник Міністерства освіти України. – 1996. – № 13.
48. Концепція національної системи фізичного виховання // Поч. школа.— 1994. — №8.-С. 50-51.
49. Конькова Т.І., Третяк Л.В. До витоків народного виховання //Традиції і виховання у світовій народній педагогіці: Матеріали конф. – Ч.1. –Рівне, 1995. – С. 55-57.
50. Корнієнко С. Корекція фізичного розвитку молодших школярів усистемі школа–родина // Поч. школа. – 2000. — №5. – С. 36-38.
51. Корнієнко С. Родинне дозвілля у початкових класах: Навч. метод.посіб. ––Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2005. – 216 с.
52. Корнієнко С.М. Весела перерва. 1–4 кл. – Тернопіль, 2000. – 80 с.
53. Корнієнко С.М., Кодлюк Я.П. Батьківські збори у початкових класах:Навчально-методичний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2003. –160 с.
54. Кос В.Р. та ін. Планування навчальної роботи з фізичної культури// Початкова школа. — 1992. — №1. — С. 48-53.
55. Кревіда І. Рухливі ігри з інтелектуальним навантаженням // Поч.школа. – 2000. — №8. – С. 57-58.
56. Кружило Г.Г. Ігровий метод на уроках фізичної культури у молодшихшколярів // Сучасні проблеми розвитку теорії та методики спортивних та рухливихігор: Тези наук.-практ. конф. – Льв., 1997. – С. 18-19.
57. Куц О.С. Фізкультурно-оздоровча робота з учнівською молоддю. — К.:Континент, 1995. – С. 60-67.
58. Кучеров І. Здоров’я нації – проблема педагогічна // Фізичневиховання в школі. – 2000.– №1. – С.51–53.
59. Левків В. Застосування засобів української народної фізичноїкультури на уроках фізичної культури дітей молодшого шкільного віку // Матер.конф.: Молода спортивна наука України. – Льв., 1998. – С. 188-192.
60. Линець М. М. Основи методики розвитку рухових якостей. – Львів:Штабар, 1997. – 207 с.
61. Люблінська Г.О.Дитяча психологія. – К.: Вища школа, 1974. – 356 с.
62. Мазур П.І. Народ – вихователь, народ – педагог // Початкова школа.– 1994. – №4. – С. 52-54.
63. Мангура М. Патріотичне виховання учнів початкових класів натрадиціях народної фізичної культури // Физичне виховання у школі. — 2002. — №2. – С. 27-30.
64. Марченко С. Підбір, розробка і класифікація тренувальних завданьігрової направленості для школярів молодших класів // Теорія і методикафізичного виховання. — 2003. — №4. – С. 13-20.
65. Минаев Б.Н., Шиян Б.М. Основы методики физического воспитания:Учеб. пособие – М.: Просвещение, 1989. – 143с.
66. Міщенко О.В. Рухливі ігри в навчальному процесі молодших школярів// Сучасні проблеми розвитку теорії та методики спортивних та рухливих ігор:Тези наук.-практ. конф. – Льв., 1997. – С. 65-66.
67. Непомнящая-Серж Н. О недостатках в руководстве сюжетно-ролевымииграми // Дошкольное воспитание. – 1981. – № 11. – С.17
68. Нифонтова Л.Н. О внеклассной спортивно-массовой работе в школе //Физическая культура в школе. – 1969. — №1. – С. 42.
69. Огниста К. Методика формування фізичної культури учнів початковихкласів (форми, засоби, методи). – Тернопіль, 2003. – 161 с.
70. Огниста К. Передумови формування особистої фізичної культури учнівмолодшого шкільного віку // Наукові записки ТДПУ: Педагогіка. — 2002. — №3. –С. 121-125.
71. Ольшевський В. Особливості фізичного виховання 6-річних учнів //Початкова школа. — 2002. — №10. – С. 16-19.
72. Остапенко О. Виховання у молодших школярів інтересу до фізичноїкультури // Початкова школа. — 2003. — №5. – С. 55-57.
73. Пермяков А.А. Игры на уроках в 1-2 классах // Физическая культурав школе. — 1992. — №2-4. – С. 25-26.
74. Петренко И.И. Как подружить школьника с физкультурой. – К.: Изд-во«Знание» УССР, 1987. – 48 с.
75. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів «Основи здоров'яі фізична культура». 1-11 класи. — К.: Початкова школа, 2001. — 112 с.
76. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. –М.: Педагогика, 1976.– 416 с.
77. Рунцов Б.С. Игры на прогулках // Физическая культура в школе. — 1987. — №4. – С. 58-60.
78. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. – К.: Абрис, 1999. – 364с.
79. Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навчальнийпосібник. ─ К.: Академвидав, 2005. ─ 360 с.
80. Сапіга В.К. Українські народні свята та звичаї. — К.: Знання України,1993.-112с.
81. Семеренский В.Н. Украинские народные игры // Физическая культура вшколе. – 2001. — №4. – С. 25-29.
82. Сінгаєвський С. Фізичне виховання школярів // Початкова школа. — 1999. — №2. – С. 25-28.
83. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. – К., 1997.
84. Столітенко В.В., Воробей Г.В. Фізичне виховання молодших школярів.- К.:ІЗМН, 1997.-140с.
85. Титаренко В. Виховання на національно-культурних традиціяхукраїнського народу як головний чинник формування особистості // Наукові запискиТДПУ: Педагогіка. – 2000. – №8. – С. 19-20.
86. Український педагогічний словник. – К: Либідь, 1997. ─ 645с.
87. Хоменко Л. Виховують народні традиції // Рідна школа. – 1999. –№10. – С. 12-15.
88. Цьось А.В. Українські народні ігри та вправи в системі професійноїпідготовки спеціалістів фізичної культури // Концепція підготовки спеціалістівфізичної культури в Україні. Матеріали II Всеукраїнської науково-практичноїконференції. — Київ-Луцьк: Вежа, 1996. — С.268-272.
89. Чариєва Х.Б. Народні традиції у вихованні школярів // Радянськашкола. – 1990. – №1. – С. 33-35.
90. Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання. – Тернопіль:Збруч, 2000. – 183 с.
Додаток
Добіркарухливих національних ігор
Квочка
У цю народну гру діти завжди любили гратися на провесні,тільки-но квочку з курчатами випускають на двір. Забивають у землю кілочок,прив'язують до нього мотузок; по вибору хтось із дітей стає за квочку і,взявшись за кінець мотузки, рухається по колу під приспів:
Ходить квочка коло кілочка,
Водить діток, дрібних квіток,
Діти-квіти «Квок!».
Після цих слів всі учасники гри розбігаються хто куди, аквочка, квочкаючи, ловить їх, та збирає до купи.
Хто швидше займе стільчик
Дітей ділять на 2 групи. Ті, що сидять на стільчиках у колі,тримають у правій руці хусточку або стрічку. За кожним стільчиком стоїть дитиназ другої групи.
Музика А. Діти, які сидять на стільчиках, розмахуютьхусточками. Діти з другої групи ідуть високим кроком навколо своїх стільчиків.
Музика Б. Всі діти танцюють у колі. Із закінченням музики — швидко сідають н стільчик. Хто не встиг зайняти місце, стає за стільчиком. Грапочинається з самого початку.
Льон
Всі стають в коло, а одна дитина з гурту стає в середині йпоказує, присідаючи, що треба робити (виконує різні рухи), як тільки хорпроспіває до кінця пісеньку. Всі повинні робити те, що покаже той, хто ходитьвсередині.
Коли ж хтось не зробить, не зуміє чи не поспішить зробити — тому гуртом призначують якусь кару.
Дід
Учасники гри вибирають Діда, який іде до своєї хати, — чотирикутника. Діти стають півколом кроків за 10 від Діда. Гру починає Дід. Вінвиходить з своєї хати й поволі наближається до дітей, котрі стоять на одномумісці, а ж поки Дід не проспіває своєї цілої пісні й не проробить всього доспіву. Після слів «от такий плечистий, Тьху його к нечистій»,спльовують і розбігаються хто куди. Дід намагається кого-небудь заморити(ударити), а потім тікає у свою хатку, де його бити вже не можна. Колизаморений Дідом не встигне віддати йому удар назад, то сам стає Дідом, а якзаморений віддасть йому удар назад, гра починається знову з тим самим Дідом.
Іде, іде дід, дід, несе, несе міх, міх.
От такий дідище, от такий старите,
От такий ногатий, от такий рукатий,
От такий вусатий, такий бородатий,
От такий окатий, от такий плечистий.
Тьху його к нечистій!
Мишка та кіт
Діти стають у коло, побравшись за руки, і співають.Призначають двоє воріт для кота, якими він тільки і може вільно вбігти в коло,пробиратися через інші ворота йому забороняється. Для мишки всі воротавідкриті. Кіт намагається зловити Мишку, то вбігаючи в коло, то вибігаючи знього. Після того, як Кіт зловить мишку, вибирають нового Кота й Мишку. КолиКіт довго не може зловити Мишку, то й перед ним всюди відчиняються ворота, алетоді Кіт повинен бігати тільки тією дорогою, якою утікає од нього Мишка. Гратрохи ускладнюється, коли діти кружляють хороводом.
Ой до нори мишко, до нори, та до золотої комори,
Моторненька мишка утіка,
А ледачий котик не спійма.
А ледача мишка не втече,
А моторний котик дожене.
Лис
Побравшись за руки, всі стають в коло, а один за вибором,стає в коло за Лиса, і йде всередину. Коло подається та вправо, то вліво зпіснею:
«Ха-ха-ха, гі-гі-гі!
Зловись Лис у капкані,
Качки, кури, голуб'ята,
Злодій Лис в капкані!
Ой, ой! Вирвавсь — утікайте,
Тепер в нього страшна злість,
Кого зловить, того з'їсть.
Коли проспівають всю пісню, то хутчій розбігаються на всібоки, а Лис ловить, кого піймає, той стає Лисом і гра починається знову.
Редька
Спершу визначають, кому бути „сусiдкою“. Всi iншi стаютьпо двоє, потiм присiдають одне навпроти одного на колiна. Пара неподалiк вiдпари, рядками, подiбно до того, як росте редька на грядцi. „Сусiдка“пiдходить до крайньої пари i розпочинає розмову:
— Бабо, дай редьки!
— Скопай грядку, то знатимеш, звiдки редька береться.
»Сусiдка" обходить довкола «редьки»,показуючи, як копають грядку. А тодi звертається уже до другої пари:
— Бабо, дай редьки!
— Посади собi.
Знову слiд обiйти довкола «редьки» та показати, як їїсаджають. З тим же запитанням «сусiдка» пiдступає до iнших пар, а їйвiдповiдають:
— Полий собi.
— Посапай собi.
— Прополи собi.
«Сусiдка» показує як усе те робиться, аж поки почує:
— Вирви собi.
Та пара, яка це каже, мiцно тримається за руки, а«сусiдка» хапає когось одного попiд руки й пробує вiдiрвати вiд того,з ким вiн зчепився руками. Як не вiдiрве, то далi йде зi своїм запитанням. А яквiдiрве, то сяде на те мiсце, а її замiнить той, хто не вдержався. i грапродовжується далi.
Дуб
Грати в дуба можна на березi рiчки, на лiсовiй галявинi або впарку — там, де досить простору побiгати i де ростуть (але не дуже густо)дерева. Грають здебiльшого дiвчатка. Вони обирають з-помiж себе купувальницю iз вигуками: «Граємо в дуба!» — по однiй пiдбiгають до дерев.Купувальниця пiдходить до котроїсь iз дiвчат, спiльно з нею вибирає одне звiльних дерев i пропонує:
— Дiвчино, продай хату!
— Не продам, дуба дам! — вiдповiдає дiвчина, й вони обидвi бiжатьдо намiченого дерева. Воно дiстається тiй, котра прибiжить до нього першою, ата, що вiдстала, стає купувальницею i йде купувати iнше дерево.
Свiчка
Свiчка — це вибитий у поле м'яч або кинутий високо вгору. Спiйматитакого м'яча, перш нiж вiн удариться об землю, — значить зловити свiчку.Майданчик для цiєї гри дiлиться на двi частини: меншу — город i бiльшу — поле.Жеребкуванням визначають господаря городу. Господар залишається в городi, а всiiншi гравцi розходяться по полю. Викликаючи з поля одного iз гравцiв, господарпiдкидає м'яча вертикально вгору, а гравець б'є його гилкою якомога вище i далiв поле. Поляни намагаються спiймати м'яча до того, як вiн торкнеться землi.Той, кому пощастить це зробити, iде бити, а той, хто бив, iде на його мiсце вполе. Неспiйманий м'яч подається знову в город, i його знову б'є той, хто бив.Якщо ж господар спiймає поданий з поля м'яч на льоту, то вiн починає бити, апiдгилює той, хто подавав. Той, хто бив до цього, повертається в поле. У разiпромаху той, хто бив, тiкає в поле, а господар б'є його м'ячем. Пiсля цього вiнвикликає з поля нового гравця — i все починається спочатку.
На мiсцi гри проводять лiнiю, яка вiдокремлює город вiд поля. Вгородi на невеликiй вiдстанi вiд лiнiї у землю встромляють палицю iприставляють до неї «пастуха», якого визначають вимiрюванням напалицi або за допомогою лiчилки. «Пастух» залишається в городi, арешта гравцiв iде в поле. Польовi гравцi намагаються висмикнути палицю. Алетiльки-но хтось iз них перетне лiнiю городу, як «пастух», що стережеїї, кидається йому навперейми i намагається поквачити, доторкнувшись рукою.Поквачений починає «пасти», а попереднiй «пастух» iде догурту гравцiв у полi. Поквачити iншого гравця «пастух» може тiльки вмежах городу. Для того, щоб заманити його у город, вiн навмисне вiдходить вiдпалицi, а потiм стрiмголов мчить на смiливця. Брати участь у грi моженеобмежена кiлькiсть гравцiв.