Політичнікризи другої половини XX сторіччя
Термін«боргова криза» виник в 1982 р., коли нафтовидобувна країна Мексика заявила проте, що більше не в змозі виплачувати борги й хоче переглянути питання про своюзаборгованість. Насправді, уперше боргова криза виявилася в 1980 р. у Польщі,що взяла багато позик в 1970-е рр., коли уряд Герека, зштовхнувшись ізсерйозними проблемами в області виплати боргу, як часткове рішення проблемивирішило понизити зарплату. У результаті виникла «Солідарність». Польськекомуністичний уряд потрапив в скрутний стан, оскільки став застосовувати в ційситуації рекомендації МВФ, незважаючи на те, що МВФ до неї з таким проханням незвертався. Всім країнам, які опинилися у аналогічному положенні (не в останнючергу, африканським), МВФ рекомендував проводити зниження видатків (зменшенняімпорту й скорочення виплат по допомогах соціального забезпечення) ізбільшувати експорт (при збереженні низьких зарплат або їхньому зниженні зарахунок переорієнтації виробництва із продуктів внутрішнього користування набудь-які товари, які можна було відразу ж продати на світовому ринку). Засобаминатиску, що задіє МВФ для проведення в життя його малоприємних дій, булоприпинення короткострокової допомоги всім урядам Заходу в тому випадку, якщодана держава відмовлялася проводити що нав'язується МВФ політикові; через це (вумовах боргової кризи) виникала ймовірність державної неплатоспроможності. Одназа іншою африканські країни повинні були підкорятися цьому натиску, хоча ніоднієї з них не вдалося з таким успіхом виплатити великий державний борг, зяким в 1980-х рр. виплатила його Румунія Чаушеску, до великої радості МВФ івеликому невдоволенню румунського народу.
«Борговакриза» в Африці знайшов своє відбиття в багатьох важких проявах: голоді,безробітті, значному погіршенні інфраструктури, громадянських війнах і розвалідержавних структур. На півдні Африки виниклі труднощі супроводжувалисядестабілізацією режиму апартеїду в ПАР, що доживали останні дні в боротьбі здавно що вже охватили континент визвольним рухом, — яке досягло Йоганнесбургалише в 1994 р. Проте, ми не зможемо дати вірну оцінку труднощам, з якимизштовхнулася Африка в 1980-х рр., якщо будемо розглядати сформоване тамположення у відриві від більше масштабних проблем економіки в цілому. Борговакриза, звичайно, мав місце й в інших регіонах миру, причому з поглядуабсолютної величини заборгованості, він особливо сильно виявився в ЛатинськійАмериці. Боргова криза третього миру (і соціалістичного блоку) означавприпинення надання нових позик цим країнам. І дійсно, було зовсім очевидно, щопотік грошей в 1980-е рр. був спрямований з Півдня на Північ, але ніяк не узворотному напрямку.
Проте,проблема прибуткового розміщення прибавочної вартості аж ніяк не зникла узв'язку з відсутністю досить вигідних виробничих можливостей для вкладеннякапіталу. Крах позичальників в 1970-е рр. (включаючи африканські держави), позавсяким сумнівом, був проблемою самих позичальників, але разом з тим вінстворював серйозні проблеми для кредиторів, яким були потрібні гроші, щобпозичати їх іншим позичальникам. В 1980-е рр. вони знайшли двох нових цілкомсерйозних позичальників: найбільші корпоративні підприємства миру й уряд СполученихШтатів.
Період1980-х рр. запам'ятається в корпоративному світі як час високоприбуткових, алененадійних облігацій і поглинання одних корпорацій іншими. Що ж тодівідбувалося? По суті справи, величезні гроші були вкладені в придбаннякорпорацій, головним чином для того, щоб переробити їхню структуру, продатиприбуткові підприємства, а інші їхні підрозділи розформувати (звільнивши в ходіцього процесу робітників). У підсумку виробництво не збільшилося взагалі, алезате неймовірно зросли борги за куплені корпорації. Слідством цього сталобанкрутство багатьох промислових корпорацій і банків. Якщо вони були досить великими,коли ставало ясно, що банкрутства уникнути не можна, втручалися держави й«рятували їх», щоб уникнути негативних політичних і фінансових наслідків. Урезультаті цього процесу, як, наприклад, у випадку зі скандаломощадно-позичкових асоціацій у Сполучених Штатах, ділки, що відверталиопераціями з ненадійними облігаціями, на цьому сильно нагріли руки, арозплачуватися за це довелося американським платникам податків.
Довеличезного рахунку, що складалися із корпоративних боргів, як це мало місце вСполучених Штатах, додався величезний борг військових. Період перебування увлади Рейгана врозріз із його власними широкомовними заявами, означав активнепосилення державного втручання в економіку Сполучених Штатів і привів дозначного збільшення чисельності бюрократії. В економічному плані при Рейганібув скорочений рівень федерального оподатковування для найбільш багатої частининаселення (що привело до подальшого росту внутрішньої поляризації) приодночасному значному збільшенні військових видатків (що в якімсь ступеніскоротило рівень безробіття). Але в 1980-е рр. Сполучені Штати в результатічисленних позик стали випробовувати на собі ті ж самі проблеми, що й третіймир. Проте, тут була одна істотна відмінність: МВФ не міг нав'язати СполученимШтатам ту політику, проведення якої він рекомендував іншим країнам. А саміСполучені Штати не хотіли її собі нав'язувати по політичних причинах. І в ходіцього процесу економічне становище Сполучених Штатів у порівнянні з їх найбільшсильними конкурентами (Західною Європою і Японією) постійно слабшало саме вчинність військової спрямованості американських інвестицій.
Ісаме в цей час у справу втрутився так званий крах комуністичних режимів. Ми вжевідзначали, що початок цього процесу, пов'язане з утворенням «Солідарності» уПольщі, стало прямим результатом боргової кризи. По суті справи, соціалістичнікраїни зштовхнулися з тими ж самими негативними наслідками застою економіки, щой африканські держави: зниженням вражаючого рівня економічного росту протягомфази «А» кондратьєвського циклу; занепадом реального рівня життя якщо не в1970-е, те в 1980-е рр.; погіршенням інфраструктури; зниженням якості державнихпослуг; і, головним чином, розчаруванням у вартим у влади режимах. Проявомцього розчарування в політичному плані стали політичні репресії, але суть йогоскладалася в невиконаних обіцянках «розвитку».
Увипадку СРСР загальні проблеми, з якими зштовхнулися всі соціалістичні країни,ускладнили суперечливістю ялтинських угод. Ялтинські угоди, були дуже точноюдомовленістю. Вони допускали риторичну боротьбу щодо віддаленого майбутнього,але в тім, що стосувалося сьогодення, установлювали повну визначеність, цяумова сторонам належало неухильно дотримувати. Для цього обидві сторони повиннібули бути досить сильними, щоб контролювати всі залежні від них держави й своїхсоюзників. Здатність до цьому СРСР тепер була підірвана економічнимитруднощами, що виникли в 1980-х рр., а також, звичайно, ослабленнямідеологічних позицій, що почались в 1956 р. після XX з'їзду партії. Його проблемище більше загострилися у зв'язку з військовим боргом Сполучених Штатів, щоусилили натиск на СРСР у плані необхідності збільшення військових видатків приусе більше виразному недоліку коштів. Проте, найбільшою проблемою для СРСР булане військова міць США, а військове й політичне ослаблення Сполучених Штатів.Відносини між Сполученими Штатами й СРСР були подібні туго скрученій гумовійстрічці. При ослабленні напруги стиску Сполученими Штатами зникало зчепленняцього тандема. У результаті Горбачов став запекло прагнути до змінисформованого положення за рахунок припинення холодної війни, ослаблення вникненнясправи країн Східної Європи й внутрішньої перебудови СРСР. Виконання цихзавдань виявилося неможливим — принаймні, третьої з них, — і СРСР припинив своєіснування.
КрахСРСР створив величезні, може бути навіть непереборні труднощі для СполученихШтатів. Він звів нанівець залишки одного лише політичного контролю СполученихШтатів над їх тепер що значно підсилилися економічними суперниками — Західною Європоюі Японією. Хоча борг США перестав зростати у зв'язку із закінченням політикивійськових кампаній, внаслідок нової ситуації виникла нова гостра проблемавідсутності можливостей для завантаження виробничих потужностей, що СполученіШтати не можуть повністю вирішити й донині. І в ідеологічному плані крахмарксизму-ленінізму остаточно підірвав віру в те, що проведені державоюперетворення можуть істотно поліпшити економічний розвиток периферійної йнапівпериферійної зон капіталістичної економіки. От чому в інших своїх роботахя доводжу, що так званий крах комуністичних режимів насправді був крахомлібералізму як ідеології. Однак лібералізм як пануюча ідеологія геокультури(підгостреної ще в 1968 р. і смертельно пораненої подіями 1989 р.) становивоснову системи, будучи основним інструментом, за допомогою якого«утихомирювалися» «небезпечні класи» (спочатку робітничий клас європейськихкраїн в XIX сторіччі, потім народи країн третього миру — в XX). Без віри вдієвість національного звільнення, замішаної на ідеології марксизму-ленінізму,у народів третього миру не залишається підстав бути терплячими, і довгозберігати терпіння вони не стануть.
Назакінчення необхідно відзначити, що економічні наслідки закінчення курсу навійськові кампанії стали дуже поганою новиною для Японії й Східної Азії. Їхняекспансія в 1980-е рр. у значній мірі розвивалася як за рахунок того, що вонимогли позичати гроші США, так і завдяки можливості їхньої участі в процесізлиття корпорацій, що тепер різко пішов на спад. Тому східно-азіатське чудо, щоусе ще продовжує залишатися реальним, якщо розглядати його в порівнянні ізпроцесами, що відбуваються в Сполучених Штатах, в абсолютному вираженніпереживає серйозні труднощі.
Українах Африки (а також Латинської Америки й Східної Європи) ці глибокізрушення кінця 1980-х рр. поставили в порядок денний дві основні проблеми:ринок і демократизацію. Перед тим, як перейти до обговорення питань, пов'язанихз майбутнім, варто зупинитися на цих проблемах докладніше. Популярність ідеї«ринку» як організаційної панацеї являє собою протиставлення ідеї організуючогопочатку «держави», віра в яку виявилася підірваною. Суть питання полягає втому, що ідея ринку несе в собі два різні початки. Для деяких, особливо длябільше молодих представників правлячої еліти із середовища колишніх бюрократіві/або соціалістичних політиків, вона порівнянна із криком, що лунав у Франціїнапередодні 1848 р.: «Добродії, збагачуйтеся!» І, як свідчить досвід останніхп'ятисот років або біля того, для якоїсь нової групи завжди їсти можливістьперетворитися в нуворишів.
Аледля більшої частини населення перехід до «ринку» не означає взагалі ніяких зміну вартих перед ними цілях. За останні десять років люди в Африці (і у всіхінших частинах світла) звернулися до «ринку» у чинність тих же самих причин, пояких раніше вони зверталися до «держави». Вони точно так само прагнуть знайтитой примарний заповітний золотий скарб — «розвиток», на який указує кінецьвеселки. Під «розвитком» вони, звичайно, насправді розуміють рівність, таке жгарне й комфортне життя, який живуть люди Півночі, можливо ту, зокрема, якупоказують в американських кінофільмах. Але на ділі ця глибока омана. Ні«держава», ні «ринок» не допоможуть «розвитку» в умовах капіталістичноїекономіки, основний принцип якої — безперервне нагромадження капіталу — вимагаєй приводить до усе більшої поляризації реального доходу. Оскільки більшістьлюдей досить розумні й досить багато знають, у найскоріший майбутньому всінадії, покладені на «ринок» як на панацею від всіх лих розсіються, залишившилише важкий осад.
Чисильно відрізняються «демократизація» і тісно пов'язаний з нею гасло «правалюдини» від ринку? І так, і немає. Насамперед, варто усвідомити значення самогопоняття «демократизація». З 1945 р. практично не було ні однієї держави, де бне проводилися вибори в законодавчі органи влади при майже загальному виборчомуправі. Всі ми знаємо, що такого роду процедури можуть нічого не значити.Видимо, ми маємо на увазі під «демократизацією» щось більше. Але в чому саме цебільше укладається? У виборах, у яких балотуються представники двох або більшеполітичних партій? Які є конкурентами на самій справі, а не просто тому, що тактреба, при правильному, а не фальсифікованому підрахунку голосів, у ходісправедливого суперництва, тоді, коли результати виборів не можуть бутианульовані? Якщо додавання всіх цих вимог рухає нас у напрямку«демократизації», мені представляється, що такий рух просуне нас небагатовперед. Однак в епоху, коли «Нью-Йорк Таймс» виступає з викриттям правлячої вЯпонії протягом останніх сорока із зайвим років ліберально-демократичноїпартії, що регулярно одержує субсидії від ЦРУ, ми вправі засумніватися в тім,що формального дотримання всіх вимог змагальності виборчого процесу досить длятого, щоб говорити про демократизацію.
Мизнаємо, що проблема укладається в тім, що поняття демократії, як і ринку, несев собі два сильно різняться емоційних значення. Одне з них пов'язане з ринкомяк місцем збагачення; інше сполучене з метою розвитку. Перше значення слова«демократія» звернено до невеликого, але, проте, могутній групі. Друге зверненодо набагато більше численного, але політично більше слабкій групі. В останніроки зусилля, спрямовані на демократизацію в таких лідируючих африканськихдержавах, як Того, Нігерія й Заїр, були не дуже підбадьорюючими. Може бути,проте, справжня демократія може стати можливої лише при справжньому розвитку, аякщо в умовах нинішньої системи розвиток лише ілюзія, те й демократизація неможе бути ні чим іншим, крім ілюзії.
Чизначить це, що я проповідую доктрину безвихідності? Зовсім немає! Але для того,щоб наші надії знайшли під собою реальний ґрунт, спочатку ми повинні провестианаліз положення й прояснити ситуацію. Миросистема перебуває в розладі. ВАфриці порядку теж мало, але його там не менше, ніж в інших областях мирової системи.Африка виросла з епохи, можливо, перебільшеного оптимізму, і поринула в станпесимізму. Ну, що ж, т же саме відбулося й з іншим миром. З 1945 р. до кінця1960-х рр. усюди здавалося, що все кращає й краще. З кінця 1960-х по кінець1980-х рр. справа в багатьох відносинах ішло усе гірше й гірше майже повсюдно,і люди почали, щонайменше, переосмислювати свій колишній оптимізм. Сьогодні миналякані, часом озлоблені, в наших істинах, нас охоплює сум'яття. Такий стан єпростим відбиттям у нашій колективній свідомості тієї глибокої кризи, що охопивнашу існуючу систему, у якій розладналися традиційні механізми регулюваннязвичайних циклічних змін, і від цього основні тенденції розвитку системи саміставлять її в положення, «далеке від рівноваги». Таким чином, ми підходимо до«біфуркації» (якщо використовувати мову сучасної науки), результат якого повизначенню не може бути передбачуваний, а тому вона зможе захопити нас уможливих альтернативних напрямках, які істотно між собою різняться.
Щобправильно розібратися у вартих перед Африкою проблемах, насамперед требазрозуміти, що вони властиві не тільки Африці. Я хотів би зупинитися на чотирьохз них, часто обговорюваних у дискусіях про Африку, і спробувати осмислити їх у більшеширокому контексті. Перша укладається в краху національно-визвольного руху.Майже у всіх країнах воно зародилося в колоніальну епоху, відображаючи вимогиафриканців самостійно розпоряджатися власною долею, і в результаті привело дополітичних битв за досягнення цієї мети. Ці рухи становили чинністьнаціональної інтеграції, піднімаючи людей на боротьбу за краще життя йдосягнення більшої рівноправності у світі. Вони були спрямовані протирозділового партикуляризму в рамках однієї держави, але виступали зазатвердження національної й африканської культури в рамках системи. Вонивідстоювали модернізацію й демократизацію, вселяючи в людей надію.
Щевчора всі ці рухи досягли своєї головної мети — національна незалежність булазавойована. Сьогодні жодне з них не збереглося в первозданному вигляді; більшоїїхньої частини взагалі не призначено було зберегтися. Єдине виключення склала ПівденнеАфриканська Республіка, що вирішила своє основне завдання тільки в 1994 р. Там,де після досягнення незалежності ці рухи розпалися, ніякі інші політичнічинності не заповнили вакуум, що утворився, і не змогли аналогічним способоммобілізувати національна свідомість, і такі чинності поки не з'явилися.
Можебути, таке положення досить тривожно, але тільки чи Африка в ньому виявилася?Хіба краще складалося положення національно-визвольних рухів у Південній іПівденно-Східній Азії, в Арабському світі, у країнах Латинської Америки йКарибського басейну? Та й комуністичні рухи, які захопили владу нагеографічному просторі від Ельби до Ялу, безумовно, перебувають не в кращомуположенні. А якщо глянути на Західну Європу й позаєвропейський мир білихпоселенців, чи буде картина сильно відрізнятися? Виниклі там руху, порівнянні знаціонально-визвольними рухами в Африці й соціал-демократичних рухах такожмобілізували суспільна думка в напрямку модернізації й демократизації, і вбільшості випадків після довгих десятиліть боротьби виявилися здатними прийтидо влади. Але хіба не в такому ж сум'ятті перебувають тепер ці рухи, щопроголошують старі гасла, не дуже собі що представляють, за що вони виступають,і нездатні заручитися тепер тією емоційною підтримкою мас, що ніколи становилаїхню чинність? Особисто я не бачу між ними великої різниці.
Другапроблема Африки почасти визначається крахом цих режимів. Під їхнім крахом мимаємо на увазі позбавлення їхньої підтримки мас. Вони більше не в змозі нікогомобілізувати. А що стало з тими, хто мобілізував народ, з кадровими керівникамивсіх цих рухів, з тими, чиє просування нагору стало можливим завдяки успіху цихрухів — політиками, чиновниками, представниками інтелігенції? Адже це вонивідстоювали такий національний проект, і в багатьох змістах саме вони одержаливід нього вигоду.
Уміру того, як ставав очевидним крах цих рухів, коли мети, за досягнення якихвони боролися, поступово стали відступати за лінію обрію, ці кадрові працівникистали залишати потопаючий корабель, прагнучи до власного порятунку. Ідеологічніобіцянки відходили на задній план, від самовідданості періоду боротьби занаціональну незалежність не залишилося й сліду, багато хто вступили вконкурентну боротьбу, де найчастіше законну діяльність було важко відрізнитивід незаконної.
Всеце, поза всяким сумнівом, мало місце в Африці в 1990-е рр. Але хіба продажністьі корупція цинічної еліти — явище, властивій тільки Африці? Я в цьомусумніваюся. Точно т же саме відбувається в Латинській Америці й в Азії. Ціявища характерні й для колишнього комуністичного миру. Досить лише переглянутигазетні заголовки, щоб переконатися в тім, наскільки корупція в Африці блідне впорівнянні з тим, що щодня стає відомим в Італії і Японії, у Франції йСполучених Штатах. Але й у цьому, звичайно, немає нічого нового.
Сум'яттявиникло не через корупцію у високих сферах, а через те, що занадто більшучастину тих, хто виграв від всесвітнього розвитку середнього класу в період1945 — 1970 р., потім — після 1970 р. — чортове колесо потягнуло долілиць. Цягрупа, положення якої істотно покращилося й у соціальному, і в економічномуплані, а потім різко погіршилося (у той час, як положення інших залишалосянезмінним), являє собою істотну дестабілізуючу політичну чинність, оскільки їїпредставники, що випробовують почуття образи й збурювання, стають прихильникамичисленних антидержавних і морально-етичних рухів, прагнучи забезпечити своюособисту безпеку й дати вихід власної агресивності. Але й у цьому плані Африкатеж нічим особливо не примітна. Якщо й говорити про цю проблему, то вонанабагато більше серйозна в Європі й Північній Америці, чим в Африці.
Третяпроблема, з якої, як говорять, зштовхнулася Африка, — це розпад державнихструктур. Очевидно, Ліберія й Сомалі виявляють собою крайні приклади цьогоявища. Але нам знову треба відійти від крайностей, щоб глянути на проблемуоб'єктивно. Першої її тридцятилітньому є зниження ступеня легітимності держав урезультаті краху національно-визвольних рухів. Другий її компонент укладаєтьсяв нових антидержавних настроях колишніх керівних кадрів, яким загрожує втратаїхніх соціально-економічних позицій. Однак головною проблемою тут є структурнанездатність забезпечення розвитку в умовах постійно наростаючих вимогдемократизації. Ми вже говорили про ті обмеження державних ресурсів, які буливикликані стагнацією економіки. Держави були усе менш здатні надавати послугинавіть на тім низькому рівні, на якому вони надавали їх раніше. Це привело дотого, що події стали розвиватися по спіралі. Державам ставало усе сутужнішезбирати податки. Їхня здатність до підтримки порядку скоротилася. А колиздатність держав забезпечувати безпеку й соціальну підтримку знизилася, людистали шукати їх в інших структурах, що, у свою чергу, привело до подальшогоослаблення держав.
Але йтут також єдина причина тієї обставини, що в Африці це виявилося з такоюнаочністю, укладається в тім, що цей занепад державності почався незабаромпісля створення самих цих держав. Якщо подивитися на це явище у всесвітньомумасштабі, можна буде помітити, що протягом більше п'ятисот років спостерігаласясильна тенденція до зміцнення державних структур, що досягла свого апогеюнаприкінці 1960-х рр., після чого вона стала повсюдно розвиватися в іншомунапрямку. На Півночі вона обговорюється під різними назвами: фіскальна кризадержав; ріст злочинності в містах і створення структур самозахисту; нездатністьдержави стримати приплив людей; тиск, надаваний з метою розпуску державнихструктур соціального забезпечення.
Нарешті,багато хто відзначають місце в Африці крах фізичної інфраструктури й небезпечнітенденції в поширенні заразних хвороб. Це, звичайно, теж вірно. Системи доріг,системи утворення, лікарні перебувають у жалюгідному стані, і положення усебільше погіршується, а грошей на його виправлення, очевидно, ні, і непередбачається. Поширення СНІДу стало великою проблемою. І навіть у томувипадку, якщо його поширення можна буде стримати, залишиться небезпека новиххвороб, розповсюджуваних новими бактеріями й вірусами, що не піддаютьсямедикаментозному лікуванню.
І тутзнову слід зазначити, що проблема ця надзвичайно важка для Африки, але вонавластива не тільки їй. Точно так само, як ми, видимо, були свідками найвищогопідйому чинності державних структур десь біля двадцяти п'яти років тому, заразми можемо стати свідками найвищого підйому двохсотлітньої боротьби зінфекційними й заразними захворюваннями. Самовпевненість при проведенні в життяякихось важливих рішень могла привести до ушкодження якихось захиснихекологічних механізмів, що викликало до життя нові види жахливих, ранішеневідомих епідемічних захворювань. У цьому плані розвал фізичної інфраструктуринам ніяк не допоможе. Як би те не було, у той час, коли в містах СполученихШтатів з'являються нові форми туберкульозу, навряд чи можна вважати, що цяпроблема властива винятково Африці.
Література
1. Санто Б. Інновація яккошти економічного розвитку. — К., 2005
2. Брандт В.Демократичний соціалізм. – К., 2006
3. Бодио Т. Свідомість іполітичне поводження: обмеження раціональності політичних дій. — К., 2007
4. Предвечерный Г.П.Основы политической социологии. – Ростов на Дону, 2000