Історіософський метод Дмитра Донцова
Дослідженняісторіософської спадщини Дмитра Донцова дотепер іще не привернуло до себеналежної уваги вітчизняних учених. Поза окремими публікаціями в українськихчасописах (наприклад, Ю.Квіта), що висвітлюють, насамперед, аспект біографічнийабо політико-ідеологічний, не з’явилося майже нічого, щоб характеризувалоособливий історичний світогляд мислителя. Цієї характеристики вимагає передусімусебічне вивчення діяльності Д.Донцова, що, безперечно, стає дедаліактуальнішим у контексті розуміння минулого нашої філософії, напрямків їїеволюції та методологічної домінанти у майбутньому. Без виявлення особливостейдонцовського методу не матимемо більш-менш адекватного розуміння тієїнапруженої ситуації, що склалася в українському інтелектуальному середовищіпершої половини ХХ ст. Метою даної статті стало вивчення історіософськогометоду Дмитра Донцова – ще один крок у справі систематизації історичних,філософських і політичних учень на Україні.
Ідеологіяукраїнського інтеґрального націоналізму, основи якої закладено Дмитром Донцовиму період між двома світовими війнами, свої безпосередні витоки мала втодішньому бурхливому суспільно-політичному й літературному житті. Декларованаїї революційність у світоглядному плані або ігнорувала, або ж зовсімзаперечувала ті незначні надбання вітчизняної філософії, що їх було взято наозброєння національною елітою Відродження другої половини ХІХ – початку ХХ ст.„Дух цієї інтеліґенції був духом юрби, матерії, що виглядає свого майстра, якийоформив би її” [2, С.58]. Основним завданням усієї публіцистики Д.Донцова сталовіднайдення тих джерел, гармонійне поєднання яких могло дати право констатуватиможливість такого „майстра”. Практично лише в цьому, стрижневому для йогофілософії пункті есеїстика Д.Донцова набирає звучання більш-менш завершеноїфілософської системи. Системність філософського методу Д.Донцова вдосліджуваному аспекті його творчості обумовлюється постулюваннямнезаперечності цих джерел і прагненням пов’язати необхідні висновки з їхавторитетністю через посередництво різноманітних фактів, що їх наведено інодідоволі некоректно (на це вказують багато-хто з критиків творчості Д.Донцова,включаючи В.Липинського та Ю.Шевельова-Шереха). Об’єктивна причина такоїнеоднозначності методології криється, судячи з усього, у природі цих джерел,яка у великій мірі є більш визначальною для мислителя, аніж суб’єктивний досвіді традиції філософського мислення. Навіть сама есеїстична форма викладу багатов чому визначається апеляцією до них. Зважаючи на надзвичайну сугестивністьесеїв Д.Донцова, Ю.Липа називав останнього „найбільшим поетом нашого часу”.
Для Д.Донцова неіснувало сучасності, яка себе дискредитувала в період Революції 1917-1921 рр.Не існувало для нього й того, чим його епоха в більшості своїх представниківживилася: „Це ж Халявські – червоні, напівчервоні й рожеві – виступають вобороні культури перед проповіддю насильства, це ж вони рештками своїх силдвигають угору пощерблені скрижалі мудрости Драгоманова, Грушевського йВинниченка з їх заповіддю: „Ворогові твоєму найнижче поклонися й забий у серцісвоєму гнів на нього!” („Великий бенкет” [4, с.18]). Отже, джерела розумінняпризначення „справжньої людини” криються десь давніше, в Історії, яка дляД.Донцова завершується на постаті Т.Шевченка, який сам уже був почастирефлексією тієї Історії.
Що означаєстолітня перерва, упродовж якої два (мінімум) покоління виключаються з великої історії,намагаючись започаткувати власну? „Оті джерела наших традицій інтеліґенціянародолюбна або понижала й нищила, або приймала лише назверх, даремнонамагаючись погодити їх з новими ідеалами маси” [2, С.64]. Історія в такомувипадку втрачає той всеохопний вплив на людину, який би міг указати їй сенс їїбуття. У той же час Історія – єдина категорія, що може підтвердити доцільністьідеологічного вектора у філософії Д.Донцова. Тут саме зосереджується основнеметодологічне протиріччя, від вирішення якого залежить перспективність іобґрунтованість усіх наступних логічних надбудов: з одного боку – вихідний (привіддо створення самостійної соціально-філософської системи) пункт відмови вуспадкуванні історичної пам’яті безпосереднім предтечам Д.Донцова, тобто відмоваa priori від безпосереднього зв’язку з „мудрістю предків” самому собі; здругого – безумовна, майже фатальна необхідність цього зв’язку, неминучістьапелювання до історичної пам’яті як єдиного арґумента системи (звідси – вказаневище постулювання незаперечності історичних джерел).
Власне, проблемаця в межах периферійної (у творах Д. Донцова) критики традиційної історіософіїавтором не розв’язується, оскільки в середині останньої вирішення вона й неможе мати. Не відриваючись у цілому від суто соціально- та націофілософськихпитань, у той же час Д.Донцов, намагаючись опертись на ґрунт, позбавленийпротиріч у вихідних пунктах, робить спробу по-новому осягнути категоріюісторії, виносячи її в область онтологічних шукань.
Насамперед слідзазначити, що сама категорія історії не є для Д.Донцова однорідною. Вказанепротиріччя між необхідністю й принциповою неможливістю обраного філософомісторичного методу, великою мірою трансформувавшись, перейшло в новий онтологічнийобраз історії. Основна характеристична риса цього образу – тотальнаантиномічність його компонентів на найрізноманітніших рівнях. Історія втрачаєсвою цілісність, а отже, втрачає свій перманентний вплив на людину.
Передовсімнаголосимо, що засадничі протиріччя у філософії Дм. Донцова не є випадковістюдля нього як для творця власного методу. Обов’язковість поєднаннянепоєднуваного була констатована Д.Донцовим при створенні цього методу. Причомугенеза його не у філософській спадщині діалектиків минулого століття, а наіншому полюсі пізнання – у сфері естетичного.
Найглибше витокиметодології Д.Донцова простежуються в його літературно-критичних есеях, а самеу створеній ним концепції „трагічного оптимізму” (amor fati), щовимагала безумовного слідування собі тієї поезії, яка, на думку критика, моженазиватися єдино прийнятною з точки зору його авторитарної ідеології. Трагічнев такій поезії – „це приймати світ в його потворності. Це – не уникатиконфліктів. Це – шукати їх, це нездержний оптимізм сильних, це – „через крайвино”, це тремтіння сили, яка формує наші почуття, а через них – людину і світ”[1, С.285]. Власне, переносячи це й подібні гасла на свою історіософію,Д.Донцов ще не створює якоїсь більш-менш прийнятної методологічної системи,зате виявляються тут такі модуси, вплив яких на есеїстику Д.Донцованезаперечний. У цьому симбіозі естетичних імпульсів і прагнення створити певнузавершену історіософську концепцію і народжується вихідна, на нашу думку,найвизначальніша антиномія в донцовському розумінні історії, що сприймаєтьсярозмежованою на позитивну й негативну, праведну й неправедну, високу й низьку.Такий поділ має щонайменше дві дуже важливі особливості, що впливають на дальшерозуміння історії в Д.Донцова. По-перше, раціональний момент у цій дихотомії невпливає безпосередньо на визначення природи її компонентів. Полягає він ухарактеристиці двох типів історій в аспекті аксіологічному. По-друге, самаприрода поділу є дуже складною й визначається в кількох вимірах.
Звернімося допершого пункту. Уся історія, за Д.Донцовим, поділяється на певні періоди. ДляУкраїни ними є:
а)„доукраїнський” період;
б)„князівсько-дружинницька доба”;
в) „козацькадоба”;
г) „добанаціонально-визвольних змагань” першої половини ХХ ст.;
ґ) майбутняУкраїна.
Між кожним із цихперіодів – тривалі проміжки часу, що кількісно приблизно дорівнюють названимепохам. Це:
а) епохаполітеїзму й роздрібненості протоукраїнського етносу;
б) періодмонгольської і тюркських експансій;
в) періодрозподілу України між Російською й Австро-Угорською імперіями;
г) періодрадянської окупації України.
Ці останні миреконструюємо. Дмитро Донцов, не раз піддаючи критиці історичні поглядиМ.С.Грушевського, у своїх працях схилявся в бік розвиненого В.Дорошенком іВ.Липинським так званого „державницького” напрямку в історіографії: „М.Грушевський– як історик многотомової історії України, як окремої нації, безперечно маєсвої заслуги в українській історіографії. Але від’ємною стороною йогоісторіографії завжди лишиться його односторонній народницько-соціяльний підхіддо історичних проблем, його недооцінка моменту державницького і провідницького”[5, С.152]. Слідом за вказаними істориками, Д.Донцов історію України ототожнюєз історією власної держави, тож тривалі періоди бездержавності втрачаютьнеобхідну акцентуацію. Проте ототожнення таке в нього не є цілковитим. Поняттяісторичного прогресу, що є все ж таки кінцевим предметом дослідженняпредставників державницького напрямку, є несумісним з ідеологією чинного націоналізму.Тому виявилося, що введення в контекст розвитку української державності самихлише п’яти перших пунктів залишає фактично „білі плями” в історії. Для„державників”, скажімо, князівсько-дружинницька доба в аксіологічному планіявляє цінність настільки, наскільки вона спричинилася до постання добикозацької – ці каузальні зв’язки і репрезентують прогрес в історії.
Для ДмитраДонцова є важливим виправдати пріоритет, наданий цим епохам, перед рештоюісторичного часу, з якісно відмінного боку. Як літературний критик, вінздійснює перенесення системи цінностей, витоки якої в поезії, на площинуісторії. В есеї „Шевченко і Драгоманов” автор так характеризує поета, що можестати джерелом естетичної переоцінки предмета історії: „Шевченко кохався встаровині, блискучій і гарній, за її розмах, за її одчайдушність, за її патос,за силу” [1, с.30].
Втім,аргументації, заснованій лише на естетичному враженні, яке викликала поетичнатворчість (хоч би й великих митців), для переосмислення історії замало. Саметому філософ чимраз більше звертається до Святого Письма. Цей центральний пунктметодології Д.Донцова вже після першого прочитання його основних праць викликаєвраження надзвичайної неорганічності, проте цей еклектизм, як ми побачимо, бувдля нього неминучим. Основна ідея християнської аксіології Дмитра Донцова –амбівалентність Всесвіту з його поділом на Боже й диявольське, живе й мертве,„своє” й „чуже” (останнє – результат духовного діяння народів, данийопосередковано через історичний досвід і містично осягнений в епохи найвищогозлету національного месіанізму, ідеї виключності й богообраності етносу).
Саме епохи,позначені максимальною здатністю людини чітко розмежовувати категорії „свого” й„чужого”, можна об’єднати поняттям історії позитивної, праведної, високої. „Хайсліпороджені шукають первопричини цих страхіть у світі матеріяльнім, видимім, всуперечках за границі, за землі, за багатства земні, в змагу різнихімперіялізмів, – ця причина лежить де-інде. І ми, які мали своїх пророків, – мизнаємо і від Шевченка і від Л.Українки, де є та причина. Ми знаємо, що Бог „давневидимий меч своєму Сину, Ісусу з Назарету. І поклав з того часу Ісус мечемграниці між богами”, і зчинив „великий розбрат між богами і між людьми, надвоєрозділивши царство Духа, на чисту і нечисту половину усе життя людськеперерубавши… Порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі. Не видно краютій боротьбі, що перейшла на землю з неба, від богів на люди” [3, с.3-4].
Апокаліптичнийхарактер Історії проектується таким чином на кожну добу, виявляючись утрансцендентній природі тієї причини, що змушує історію „високу” поступатисямісцем історії „низькій”. Мимовільні спроби виокремлення з цієї причиниелементів, які піддаються раціональному осмисленню, – одна зі слабких сторіністоріософії Д.Донцова. Такі спроби полягають у доволі механістичному розподілінароду на кілька частин, позначених різнорідними психіко-антропологічнимирисами, – на раси. „З тої точки погляду, психічна вдача відіграє великуролю в формуванні суспільних оргінізмів” [2, с. 221]. Принцип цей без змінД.Донцов запозичує в західноєвропейських расологів початку ХХ ст. Ґінтера,Ліна, Кречмера, Ляпужа та ін. На теренах України ним виділяються нордійська,медитеранська (понтійська), динарська й остійська раси. „Найменше, мабуть,представлена в теперішнім українстві нордійська раса”[2, с.232], у той час,коли саме слід уважати „медитеранців і нордійців за дві раси, які в своїйстатурі, поставі, в формі тіла і душі, в своїм почутті одні – дистанції, другітеатральности – в стані ділати на нижчі підвладні верстви” [2, с.231]. І далі:„Елементи з прикметами підрядної верстви – остійці й динарці не можуть,очевидно, відіграти тої ролі в цім (національнім. – М.Ж.) будівництві, щоелементи будуючі – нордійці й медитеранці. Коли перепустимо перед духовим зоромнашу історію, то побачимо, що в момент нашого взлету, расово-провідну ролюзавше грали первні нордійсько-медитеранські з меншою чи більшою домішкоюдинарських, територіяльно – Київщина і Степ, Понтида” [2, с.235).
Щодо цієїконцепції, то, перш за все, постає нерозв’язаною проблема очевидної циклічностіпереоформлення расової структури нації. По-друге, через твердження про расовудетермінованість історичного процесу вся система зраджує себе в необов’язковихпротиріччях, до чого спричинюється ще й проголошувана єдина правильністьідеології, що в жодному зі своїх пунктів не припускає доповнень і критичногоперегляду. Еклектика методології полягає в перенесенні досягнень сучасних авторовіфізіології й психології на в цілому релігійний дискурс при тотальномузапереченні „современних вогнів”.
Втім, є тут одинмомент, якому варто приділити особливу увагу. Визначення ціннісної залежностіісторичних періодів від расової домінанти в суспільстві уводить дослідникаісторіософського методу Дмитра Донцова до філософсько-антропологічної сферийого арґументів. Нижчий рівень цієї парадигми пов’язаний як раз із расологієюД.Донцова. Обидва рівні обслуговують вихідну мету його філософії – згаданий напочатку дослідження пошук можливості людини-творця історії. На вищому, ширшомурівні Дмитро Донцов шукає іншого, непохитного арґументу для поставленої нимпроблеми. Метафізичний образ людини-творця вступає відтепер в особливийтрансцендентальний зв’язок з образом історії. Багатокомпонентність цьогозв’язку мусить підкреслити дискретний характер історії: „Під тим оглядом новакандидатка на провідну верству на Україні, ота інтеліґенція, провела в цій добірізку роздільну рису між своєю правдою і тою, якою жила країна досі. Помилководумати, що між цією інтеліґенцією, між цим національним відродженням, яке воназапочаткувала на Україні, й добою козацької аристократії є ідейна тяглість, щота інтеліґенція почала далі прясти обірвану нитку історичної традиції” [2,с.36]. Дискретність історії проектується на людину, але не людину як одиницю(для філософії Д.Донцова таке твердження припустиме лише з деякимиобмеженнями), а на людину як елемент ширшого антропологічного класу – касти,верстви, – поняття про який відіграє помітну роль у методі Дмитра Донцова. Неототожнюючись із психіко-фізіологічною расою, поняття касти виявляє в основномусхожість структурної моделі з типом-расою, вступаючи з нею в діалектичніпротиріччя на категоріальному рівні. Д.Донцов, втім, не розвиває це протиріччя,спонтанна сутність якого відсуває його на периферію методології. Реконструюючиметафізичний образ історії, дослідник доповнює його структуру антропологічнимелементом, „вічними законами взлету й упадку провідних каст” [2, с.31].
Кожна історія,таким чином, має іманентну її сутності програму розвитку: „Доба, яка нас тутзаймає, доба козацького панства, відзначається на початку двома фактами:добігаючим до кінця розвалом старокнязівської аристократії і початком розкладупольської шляхти, а рівночасно починається процес формування нової провідноїверстви України, козацького панства. Напочатку ця верства з’явилася на аренуісторії повна завзяття, сили й неспожитої енерґії, на зміну власній звироднілійаристократії „недоляшків” і шляхотсько-польській провідній верстві” [2,с.25-26]; „життєвих сил нової касти, панства козацького вистарчило на несповнатриста літ (16, 17, 18 віки), коли наступив занепад і розклад цієї верстви,перетворення бундючних і гордих хмельничан, дорошенківців і мазепинців в„служилоє малоросійскоє дворянство” чужої імперії” [2, с.27]. Безперервний рухє атрибутом лише окремої історії. У її образі саме поняття касти виконуєфункцію рушія, що трансформує священну історію, звужуючи основні компонентиостанньої. Закодована апокаліптичність кожної історії є реакцією на одвічнийгріх провідної касти – гріх, ім’я якому відсутнє, проте який є неминучим,виявляючись у вихідній недосконалості суб’єкта історичного руху.
/>
Схема проекцій у методіДмитра Донцова, зважаючи на сказане вище, виглядатиме таким чином:
Одвічнийтрансцендентний гріх провідної касти номіналізується вже в період, близький докульмінативного пункту історії. „Серед причин цього упадку, одно з перших місцьзаймає занехаяння вищих властивих тій касті інтересів (політичних, релігійних,воєнних) і заміна їх інтересами найнижчими – звичайних споживачів абогалапасів. Не йде тут про їду в буквальному сенсі, але в сенсі занедбання всіхвисоких стремлінь розуму й серця і їх прикмет: відваги, гордости, бажанняпанувати, любови слави, про віддання себе на поталу низьким інстинктамматеріялізму, особистого блага й насолоди. За такий упадок правлячої кастирозплата історії [підкр. наше. – М.Ж., М.С. ] приходить дуже скоро” [2,с.31]./> />
Така номіналізаціянеодноразово виявляє свій когезійний характер, створюючи вертикальний рівень усистемі протиставлень, розвиток якого дає завершену структуру образу історії,що його антропологічний компонент виявляється не в парадигматичних, а вопозиційних відношеннях:
Характервзаємодії компонентів на вертикальному рівні обумовлює особливостігоризонтальної опозиції. Ця константна характеристика побудови образуреалізується насамперед у хронологічній першості якраз антропологічного,вертикального рівня в процесі еволюції образу: „Не географічне положеннякраїни, не недемократичність держави козацької, а „змужичення” касти черезвеликі втрати її ліпших елементів на війні й через занечищення касти гіршимелементом (з нешляхетного металю), через втрату й заник козацького духа, втратуприкмет провідної шляхетної верстви й через повільне засвоєння ідеалів верствинижчої, черні, привело до упадку гетьманську державу” [2, с.33].
„Вся наша історіяаж до половини ХІХ віку свідчить, що ідея гієрархічности, кастового укладусуспільности була незрушимим правилом нашого національного життя” [2, с.104].Власне, цей пункт є вихідним у формуванні поняття двоскладовогоопосередкованого зв’язку між історіями. Необхідність його полягає в емпіричноданій історичній моделі національного існування, що містично реалізується впонятті призначення нації. Звинувачення, спрямовані в бік ідеології таісторіософії Д.Донцова від культурних діячів української еміґрації ХХ ст., у„голому, пустому динамізмі” його теорії були викликані передовсім непрозорою й,на думку останніх, очевидно штучною природою цих зв’язків, що, звичайно ж,ставить під сумнів спадковість епох у вітчизняній історії, дискретний характерякої мусив би заперечити поняття нації як історичного феномену.
Що ж являє собоювиявлена Д.Донцовим когезія епох?
Двокомпонентнийїї характер вирішується у сфері антропософії, виходячи з розуміння опозиційнихвідношень у структурі образу історії (див. вище). Якщо перерозподіл суспільствана касти супроводжує зміну інертних історій, то природа касти не може експонуватинадісторичні відношення. Д.Донцов першим компонентом історичного зв’язкуназиває, як ми побачили, саме необхідність ієрархічності українськогосуспільства, що виявляється в емпіричному досвіді, як і поняття нації в цілому:„В старій Україні цей поділ на касти був чимсь самозрозумілим, без чого самасуспільність була не до подумання” [2, С.113]. Універсальність поняття кастиврешті-решт є єдиною, що несе в собі принцип еволюції історії: „Без кастисуспільність не існує. Там, де нема „луччих людей” не тільки по імені, але й посуті, там суспільність гине” [2, с.119].
Очевидно,невисока інформативність першого пункту (перманентна ієрархізація історичноїспільноти) лише частково визначає надепохальні зв’язки у великій історії(власне, у тяглості національної традиції). Такий стан речей не може узгоджуватисяз одним із наріжних положень ідеології донцовського націоналізму –традиціоналізмом. З метою універсалізації природи цих зв’язків Дмитро Донцовуводить у свою концепцію ще одну складову, яка викликає розвиток ще одного протиріччя.
Маємо на увазівіднайдений філософом тип людини, у природі якого вже закладена припущенаісторична когезія: „В Д.Вишневецькім з’єдналися риси варяга-дружинника з рисамилитовського князя часів Ольґерда і Витовта . Цей же самийВишневецький був основоположником і козацтва” [2, С.25].
Діалектичнепротиріччя в цьому випадку знову ж таки має двоплановий характер. По-перше, вобразі такої людини (він не є тотожнім розумінню Д.Донцовим людини соціальної,якою б визначною вона не була і до якої б касти не належала) наявнеспівіснування людини історичної, що є неминучим (слово „історична” слідрозуміти в контексті тверджень про дискретний характер історії Д.Донцова), інадісторичної (у процесі нашарування нових пластів традиції цей компонентвідокремлюється і переходить у якісно нову сутність – людину легендарну,епічну). Ця складова протиріччя є цікавою тим, що особливий статус його носія,таким чином, не співвідноситься з поняттям історичної традиції, оскільки самвін є її причиною й наслідком. Це дуже важливо для адекватного розуміння ідейД.Донцова. Він заперечує можливість появи такої людини під впливом історії.Самодостатність пророка, вождя (різні види актуалізації образу), отже, є одниміз фундаментальних положень усієї ідеології.
По-друге,протиріччя полягає в проблемі детермінованості надісторичного статусу. Тутперетинаються момент утвердження трансцендентності природи такої людини (їїбогообраність, божественне призначення) і спроба пояснити цю обраність з точкизору расологічного методу. Так, наприклад, „динарсько-нордійські прикмети єднаву собі Хмельницький” [2, С.229]. Як бачимо, ситуація схожа на подібну в аспектіаналізу історичної динаміки. Можливо, це пояснюється також певним еклектизмомметодології Дмитра Донцова, можливо, глибшими причинами, – це питання вимагаєокремого ґрунтовного дослідження.
Пропонуємо встислому вигляді основні тези, що характеризують історіософський методукраїнського мислителя:
І. Історія не єцілісною в аксіологічному плані. Історичне буття диференціюється на двакомпоненти: „високе” і „низьке”.
ІІ. Історія маєпринципово дискретний характер, розпадаючись, власне, на кілька інертних історій.
ІІІ. Розуміннярозвитку кожної з історій є наслідком подвійної проекції:
— священнаісторія сучасність;
— сучасністьокрема історія.
IV. Головнимрепрезентантом еволюції історії є каста.
V.Традиціоналістичний вектор буття нації обумовлюється двокомпонентним зв’язком,що не детермінується історично.
VI. Першийкомпонент зв’язку – обов’язковість ієрархічності суспільства.
VII. Другийкомпонент зв’язку – особливий образ людини, самій природі якої – містично йводночас психо-фізіологічно-притаманний такий зв’язок.
Висновки
Відтворенняобразу історії дає вкрай важливі результати у вивченні всіх аспектів творчостіДмитра Донцова, генетично пов’язаних з історичною наукою.
Досліджений методє визначальним у спробі ціннісної класифікації літератури, якій також, допевної міри, „відмовлено” в еволюції з точки зору саморозвитку її архітектоніки.
Побудова ідеологічноїсистеми, зважаючи на сказане вище, втрачає приписуваний їй хисткий,„необґрунтовано ідеалістичний” характер (реакція на апокаліптичність доби).
В аспектізагальної характеристики епохи, у якій працював Д.Донцов, та його суперечливихвідносинах із оточенням виявляємо, таким чином, певне нерозуміння цих зв’язківз боку сучасних дослідників, обумовлене прагненням уніфікувати різнінаціоналістичні течії. Так, робиться спроба пояснити історіософську дискусіюміж Д.Донцовим та Ю.Липою непорозумінням в окремих деталях, хоча вихідна їїпричина, як можна бачити, – кардинально протилежні методологічні засади вісторіософії обох мислителів.
Література
1. Донцов Д.Дві літератури нашої доби. – Львів: Тов-во укр. мови ім. Т.Шевченка. – 1991. –296 с.
2. ДонцовД. Дух нашої давнини. – Дрогобич: Відродження. – 1991. – 342 с.
3. Донцов Д.За яку революцію. – Львів. – 1990. – 84 с.
4. Донцов Д.Клич доби // Державність. – 1994. – №3.
5. Донцов Д.Рік 1918, Київ. – К.: Темпора. – 2002. – 208 с.