КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Філософський факультет
Кафедра політичних наук
Особливостіконцепції політичної еліти В’ячеслава Липинського
Курсоваробота
Студент-виконавець:
Бульдович Павло Віталійович
2 курс, 2 група, «політологія»
Науковийкерівник: доктор політичних наук, професор
СалтовськийОлександр Іванович
Київ– 2010
План
Вступ
Розділ І. Теоретичні джерелаформування елітаристських поглядів В. Липинського
Розділ ІІ. Джерела, шляхи іметоди організації «національної аристократії»
Розділ ІІІ. Основні риси, завдання тафункції політичної еліти
Висновки
Список використаноїлітератури
Вступ
Актуальністьобраної теми роботи обумовлюється її значенням у теоретичному та практичномуаспектах.
Теоретичнийаспект значимості дослідження детермінований відсутністю цілісної монографічноїпраці по даній темі, яка б висвітлювала та аналізувала елітарну концепцію В’ячеславаЛипинського в системі.
Практичнезначення роботи випливає з реальних умов та особливостей політичного процесу всучасній Україні. Зміст цієї специфіки полягає у труднощах перехідного періодудержаво- і націотворення. Історія дарувала нашому народу не один шанс дляздобуття державної незалежності, але в силу низки об’єктивних і суб’єктивнихпричин спроби створити власну державу виявилися невдалими. Однією з такихпричин, поза сумнівом, була відсутність сильної внутрішньо єдиної таорганізованої, об’єднаної спільною загальнонаціональною ідеєю політичної еліти.Еліти, яка консолідує націю, формує для неї загальні цілі та орієнтири і веде доних всю спільноту. Еліти, яка визнається і підтримується всім народом.
Цілком очевидно,що тепер в Україні немає такої легітимної сили, що здатна сформувати іреалізувати загальнонаціональні пріоритети, об’єднати суспільство і налагодитиефективне функціонування його системи, а також відстояти державний суверенітет.Тому, як не фаталістично це звучить, наша держава, нація знову опиняються передзагрозою втрати самостійності і права на самовизначення. Мало лише здобутиправо, його треба вміти відстоювати. Не будемо наївними і не звинувачуватимемов усьому тільки еліту. Але від неї, здебільшого, сьогодні залежить бути Українічи ні.
В цьому контекстіуроки В. Липинського щодо сутності, принципів організації, якостей, функцій таінших параметрів провідників нації сьогодні можуть бути вельми корисними длянашого суспільства, принаймні хоча б на ідейному рівні.
Ступінь науковоїрозробки теми. При роботі над дослідженням використовувалась різна наукова тапубліцистична література, в якій тою чи іншою мірою висвітлювалася дана тема.Слід відзначити, що в цілому творчий доробок В.Липинського досить добревивчений у працях дослідників з України та українського зарубіжжя. Але проблемаконцепції політичної еліти, крім окремих статей, в жодній роботі системно таакцентовано не досліджується, що зумовлює потребу в її додатковому вивченні.
Згаданої проблемиу своїх працях торкаються: І. Лисяк-Рудницький, В. Потульницький, С. Бондарук,Д. Дорошенко, К. Галушко, Я. Пеленський, М. Гордієнко, Б. Кухта та ін.
Об’єктдослідження – теоретико-політологічна спадщина В. Липинського.
Предметдослідження – концепція політичної еліти В. Липинського.
Мета дослідження– виявити і проаналізувати аспекти творчості Липинського, що стосуються йогопоглядів на політичну еліту.
Мета роботи зумовлюєвиконання наступних завдань :
· прослідкувативпливи зарубіжних та вітчизняних теоретиків на формування поглядів Липинськоговідносно політичної еліти;
· з’ясувати,який зміст вкладає автор у поняття “національна аристократія» та виявитиджерела формування, шляхи і методи організації провідної верстви у теоріїмислителя;
· визначитиголовні якості, завдання та функції політичної еліти в концепції В. Липинського
Поставлені мета ізавдання роботи зумовили її структуру: вступ, три розділи, висновки, списоквикористаної літератури з 26 джерел. Загальний обсяг 32 сторінки.
Розділ І. Теоретичніджерела формування елітаристських поглядів
В. Липинського
Проблематеоретичних впливів на генезис поглядів будь-якого мислителя є вкрай вагомою,оскільки саме «генеалогія мислення», як правило, детермінує його подальшіідейно-політичні орієнтації.
За словамиканадського соціолога В. Ісаєва, дуже важко напевно визначити ідейні витокитворчості В. Липинського, так як останній майже зовсім не робив приміток тапосилань на інших авторів. Проте оригінальність його концепції все ж змушуєшукати хоч якихось її зовнішніх джерел[9, с.81-95].
У пошуку ідейнихвпливів можна піти двома шляхами: методом аналогій («характеризуючи тітеорії та течії, поширені за доби В. Липинського, з якими його думка буласпоріднена»(В.Ісаїв)) або методом генетичним, шукаючи реальнихпопередників, які дійсно впливали на В. Липинського. В.Ісаїв пішов першимшляхом, а інший вчений Л.Білас – другим[4, с.15].
Таким чином,В.Ісаїв, окреслюючи коло потенційних «вчителів» В. Липинського, зазначав, щосуспільно-політична позиція мислителя базується на трьох основних теоретичнихшколах ХІХ – ХХ століть. Першою і найголовнішою з-поміж них він вважає раннітеорії суспільного конфлікту (Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс), які в подальшомурозвивалися у працях Л. Гумпловича, Г. Ратценгофера та Ф. Оппенгеймера.Заслугами згаданих авторів є розведення понять держави і суспільства, розумінняпершої як начала динамічного, дієвого та утворюючого, а другого – в якостістатичного і пасивного елементу. Держава, на їх думку, — результат завоювань,конфліктів і примусу, тому її розвиток після утворення проходить у формігрупових взаємовідносин та конфліктів[9, с.85].
Другою школою єкритика раціонального мислення, яке було фундаментом ліберальних тапрогресистських ідей. Її представники (Зігмунд Фрейд, Макс Вебер) зверталиувагу на значення та важливість ірраціональних, підсвідомих чинників у людськійсвідомості та поведінці. Частина цього напряму представлена ідеями французькоголівого філософа Жоржа Сореля. «Липинський відгукується на погляди Сорелябільше, ніж на якого-небудь іншого мислителя», — відзначив В. Ісаїв. І,нарешті, третьою течією є теорії еліт Г. Моски, Р. Міхельса та В. Парето. В«Листах до братів-хліборобів» В. Липинський один раз посилається на Р. Міхельса,а в одному місці цього ж твору детально переказує принципи циркуляції еліт В. Парето,при цьому не роблячи ніяких приміток[9, с.90].
Є деякі свідченняпро те, що автор «Листів» черпав знання також з «Присмерків Європи» О.Шпенглера та соціал-органіцистської теорії Г. Спенсера. Про це зазначає критик В.Липинського І. Мазепа[10, с.45].
Значноюперешкодою на шляху до встановлення ідейних впливів є термінологічний аспект,проблеми, пов’язані з категоріально-понятійним апаратом у працях В. Липинського.Справа в тому, що специфічна термінологія виступає одним з важливихідентифікаторів певної теорії. В цьому відношенні необхідно відзначитиаутентичність тих понять, якими користується мислитель. Ця своєрідність полягаєне стільки в новаторстві використаних ним термінів, скільки в їх специфічнійсемантиці, особливостях тих смислів, які вкладає в них автор. Яскравимприкладом до сказанного може служити термін «аристократія», що тлумачиться В. Липинськимне у звичному розумінні «родової аристократії», а в первинному етимологічномузначенні «кращих людей», еліти. В силу своєї архаїчності та інших особливостей,терміни В. Липинського не збігаються з термінологією сучасної йому академічноїнауки і можуть трактуватися по-різному неоднозначно. Проте «питання коректностітермінології все ж не піддає сумніву наукове значення його суспільно-політичнихпраць… Липинський працював в жанрі синтетичного трактату, а не вузькофаховихсоціологічних розвідок, тому й «стиль подачі» відповідно буввільний»[4, с.33].
Доцільно будекоротко проілюструвати деякі очевидні впливи конкретних мислителів на доктрину В.Липинського. Якщо говорити про певну афіліацію останнім ідей Л. Гумпловича, тоїх погляди на природу держави та суспільства майже тотожні. Для В. Липинськогодержава також постає внаслідок завоювання; нація для нього – результатвзаємовідношення двох сил: зайшлої активнішої та місцевої пасивнішої; кореляціяміж етнічним складом населення України та соціальною структурою в ціломувідповідає концепції Л. Гумпловича про раси-стани; ідея колообігу в життідержав та націй вживається у В. Липинського приблизно у тому ж сенсі, що й уавстрійського соціолога, проте в українського мислителя дана теорія тяжілашвидше до елітаристських концепцій Г. Моски і В. Парето. Експліцитною є такожтотожність у поглядах на чинники стабільності суспільства як певногоміжкласового компромісу, співпраці і симбіозу різнорідних елементів соціуму,або, словами Л. Гумпловича, «гармонійних стосунків» всередині нього[4, с.40].
Серед ідей Ж. Сореля,що імпонували В. Липинському, важливе місце займають дві наступні: моральвиробників та соціальний міф. У Ж. Сореля та В. Липинського спільною є великаувага до ролі виробничих верств (у В. Липинського — «продуцентів»),на які обидва намагалися політично спертися. Взагалі слід зауважити, щотрактування мислителем првідної верстви в якості воїнів-продуцентів має в йоготворчості автобіографічне коріння: «Вони (Рід Липинських – Б.П.) виступали якземлевласники, водночас знаходячись на військовій службі в польських королів. Упредставників цього роду землеробство поєднувалося з військовим ремеслом. Недивно, що одним із центральних образів у працях В. Липинського є образсільськогосподарського “продуцента-войовника”»[10, с.48].
Сорелівськийсоціальний міф В. Липинський інтерпретує на свою манеру, транслюючи його якпевний образ, легенду, що має ідеологічний характер (напр., «гетьманськалегенда»). Сприймаючи власні політичні ідеї як легенду, мислитель творить ненародницький, а державницький міф, в якому ревно відстоюються вікові традиціїдержавотворення в Україні, апологезується держава як вихідне начало людськогоспівжиття, деякий першопринцип і водночас необхідна умова існування нації,культури тощо. Крім того, В. Липинський постійно наголошує: «Пам'ятайте, щотворчу силу мають тільки такі лєгенди, які ореолом ідеї прикрашують дійсність.Але не ці, що фальшують дійсність»[12, с.317].
Ще у 1969 р. Є. Пизюр,аналізуючи проблему місця В. Липинського у політичній думці Заходу, вказав наподібність елітаризму В. Липинського до концепцій Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса.Проте питання чи знайомий був В. Липинський з працями когось крім Р. Міхельсавін залишив відкритим. Польський публіцист міжвоєнної доби А. Боченськийвважав, що елітаристські ідеї В. Липинського подібні до концепції колообігуеліт В. Парето, але український вчений «певно не знав творчості Парето»і був оригінальним[2, с.71].
Доволі детальнодосліджуючи вплив ідей В. Парето на творчість В. Липинського, Л. Білас пише:«не має сумніву в тому, що Липинський, студіюючий соціологію в близькій доЛьозанни Женеві, знав принаймні деякі з… праць Парето,… вченого зповажними впливами та багатьма прихильниками в Женевському університеті, і,безумовно, найвизначнішого швейцарського соціолога й економіста доби»[Там само].Хоча В. Липинський і запозичує алгоритм циркуляції еліт В. Парето, але небільше. Жодного специфічного паретівського терміну в площині елітарноїконцепції останнього автор «Листів» не вживає (як то «резидуї», «деривазони»,«леви», «лисиці» та ін.) навіть приблизно. Застосування ж В. Липинським понятьдля означення певних форм суспільного устрою, що змінюються в житті кожногонароду, зокрема, таких як «охлократія», «демократія», «аристократія», споріднюєйого творчий доробок швидше з класиками політичної думки, починаючи з античнихчасів (Платон, Арістотель, Полібій).
«У РобертаМіхельса Липинському імпонувало дослідження механізмів функціонуванняполітичних партій. «Залізний закон олігархії» Міхельса допомагав Липинськомуу критиці політичних партій, — одному з елементів відстоювання ідеї класовихорганізацій»[4, с.55].
В. Ісаївзазначає, що В. Липинський був добре знайомий із соціалістичними теоріями.Останній активно використовував поняття «матеріальної основи суспільства» та«ідеологічної надбудови». Це помітно відбилося безпосередньо на елітарнійконцепції мислителя. Він характеризував «національну аристократію» як силу, щопоєднує моральний авторитет (який є основою законності та легітимності влади) іволодіння матеріальними ресурсами (засобами виробництва, що створюють реальнубазу для ефективного управління державою).
На відміну від К.Маркса, який багатовимірно розумів сутність «надбудови», В. Липинський здійснюєредукцію цього поняття і тлумачить його здебільшого у політичному аспекті. Вінтакож розрізняв соціалізм філософський (К. Сен-Симон, Ш.Фур'є, Р.Оуен),політичний (Луї Блан, О. Бланкі, Ф. Лассаль), науковий (К. Маркс, Ф. Енгельс).Згадує, крім того, сучасних йому діячів (Ф. Мерінг, К. Лібкнехт, К. Каутський,Е. Давид), тим самим демонструючи свою обізнаність у сфері напрямків,розбіжностей і характерних ознак соціалізму в цілому. Проте ці знання слугуютьйому хіба що грунтом для гострої критики згаданої теорії і практики[9, с.93].
Акцентуючи увагуна впливі марксистських теорій на В.Липинського, зокрема на тому моменті, дехліборобський клас – ядро гетьманської держави – має, на думку мислителя,трансформуватися із «класу в собі» у «клас для себе», український соціолог М.Шаповал назвав В. Липинського «марксистом-монархістом»[25, с.156]. Очевидно, щотаке приписування є гіпертрофованим, але воно зовсім не позбавлене реальногопідґрунтя: вживання В. Липинським термінів «клас», «матеріальна основа»,«ідеологічна надбудова» тощо та їх відповідне розуміння є прямим доказом цьому.
Зазначимо, щобезпосередній вплив на формування мислиннєвої парадигми В.Липинського мало йогопоходження (зі «шляхтичів-кресов’яків») та складний вибір самоідентифікації,віднесення себе, насамперед, до польської чи української національності. Вцьому відношенні значний вплив на В. Липинського справила т. зв. «українськашкола» польської літератури (Т. Падура, Ю. Словацький), а також славнозвіснийгурток «хлопоманів» (В. Антонович, Т. Рильський, І. Свєнціцький), тобто польськихшляхтичів, які перейняли українство. Як зазначає В. Заїкин «не підлягає тежсумнівам певний ідеольогічний звязок Липинського з т. зр.«хлопоманами», головно з «епігонами» й заразомнайвизначнішими представниками «хлопоманства», А. Антоновичем, Т. Рильськимта ін. (заперечувати існування того звязку може хіба людина необзнайомлена зтворами Липинського, Антоновича та ін.), але знову цей звязок, чи точніше вплив«хлопоманів» Антоновича, Рильського, Свєнціцького ітд. на світоглядЛипинського проявився лише в дечім. Безперечно, що в своїмнаціонально-українськім самопізнанні, в своїм призначенні обовязку працюватидля того народу й тієї землі, де йому Бог судив народитися, виховатись і жити,Липинський ішов слідами хлопоманів. В своїй любові до Української Землі й УкраїнськогоНароду Липинський безпосередній ідейний нащадок Антоновича, Рильського,Свєнціцького, що зрештою він і сам символічно зазначує, присвячуючи своєзнамените видання «Z dziejow Ukrainy» памяті цих діячів»[8, с.87].
Ідейний впливзгаданих діячів мав наслідком обґрунтування В. Липинським необхідностікомпромісу між поляками та українцями, висування ним спольщеної українськоїшляхти на роль провідників нації. Ці думки яскраво втілені в одній із ранніхробіт В. Липинського, написаній польською мовою, «Шляхта на Україні». І.Лисяк-Рудницький писав з цього приводу наступне: «Світогляд “хлопоманів” мавнародницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіннясоціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традиційшляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського.Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в політичній свідомості,без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, щолицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупитисвоє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура,притаманна старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої українськоїпровідної верстви»[16, с.142].
В.Заїкин пише проможливість впливів на В.Липинського польських істориків Л. Кубалі та С. Яблоновського,а також російських християнських історіософів – К. Леонтієва, М. Страхова, Вол.Соловйова та ін.[8, с.101].
У певному сенсіВ. Липинський та його соратники виступали продовжувачами тих тенденцій, якідавали про себе чітко знати з кінця ХVІІІ ст. «Наприклад, уже в Г. Сковородибачимо протиставлення місту «життя серед природи», у Т. Шевченкацивілізованості протиставляється ідеалізований хутір, ще більш чітке і навітьтеоретично обґрунтоване протиставлення хутора й міста зустрічаємо в П. Куліша»[10,с.55]. Тут, очевидно, мова йдеться про чіткий пріоритет В. Липинського, якийвін віддавав сільським виробникам над іншими стратами суспільства, наприклад,над робітничим пролетаріатом. Саме з українським селом, крім того, мислительпов’язує і традиціоналізм національної культури, і фундаментальні риситутешньої ментальності та менталітету, зокрема патріархальність, розвинутевольове начало та ін. Село – матеріальне і духовне ядро дідичної монархії уформі гетьманату, — суспільно-політичного ідеалу В. Липинського.
Т. Андрусяк пишепро впливи М. Драгоманова на становлення політико-правових поглядів В. Липинського:«Можна стверджувати, що велике значення у формуванні правових поглядівЛипинського мала політична та правова творчість Михайла Драгоманова»[1, с.115-116].Автор зупиняється на тих дотичних проблемах у творчості В. Липинського і М. Драгоманова,якими були: питання необхідності у достойних провідниках нації, правовоїрівності громадян у державі, децентралізації влади та ін.[1, с.116].
Дослідникивказують, що в 1908-1909 рр. В. Липинський спілкувався з М. Грушевським й знаходивсяпід його впливом[5, с.35]. Хоча загальновідомою є теза про те, що сам В. Липинськийпіддавав критиці не тільки погляди М. Грушевського, а і всієї народницькоїшколи.
В контекстіджерел творчості В. Липинського не можна оминути і факт релігійного впливу насвітогляд мислителя. «В його основі у Липинського лежить «християнський іієрархічний погляд на світ». Все у цьому світогляді Липинського в'яжетьсяміж собою «органічно»[4, с.59].
Якщохарактеризувати вплив релігійного чинника конкретно на теорію еліт, можнасказати, що такі важливі властивості еліти, як воля, хотіння, ідейність, віра,мораль, самі по собі є ірраціонально-містичними та релігійно-ідеалістичнимихарактеристиками. Тут же можна зазначити і про впливи української філософськоїтрадиції, для якої в цілому характерна екзистенціально-антропологічна редукціякола філософських проблем.
Попри такепоєднання, В. Липинського не слід вважати еклектиком: романтично-патріархальні,морально-утопічні та ірраціонально-віталістичні установки в нього так чи інакшекорелюються із детерміністськими, раціоналістичними мотивами[26, с.211].Скоріше, розуміючи баготогранність та складність суспільно-політичного життя,він наближався до сучасного наукового трактування політики як сфери єдностіраціонального та ірраціонального. В цьому, очевидно, одна з його заслуг.
Отже, генезис поглядівВ. Липинського, зокрема у площині елітарної концепції, має складну конструкцію.Першочергову складність мають факти обмеженості посилань мислителя на іншихавторів, власний оригінальний стиль мислення та викладу матеріалу, своятермінологія тощо. Незважаючи на це, зміст ідей В. Липинського, якщо й не даєзмоги визначити його безпосередніх предтеч, то, принаймні, дозволяє віднестиостаннього до певних інтелектуальних традицій. Оскільки одне з центральнихмісць у творчості автора посідає низка проблем, пов'язаних з «національноюаристократією», яка має вирішальний вплив на процеси в державі, суспільстві таісторії в цілому, то, хоча б з огляду на це, В. Липинському можна атрибуватистатус елітолога консервативного напряму.
Розділ ІІ.Джерела, шляхи і методи організації «національної
аристократії»
Переходячи добезпосереднього розгляду концепції політичної еліти В’ячеслава Липинського,почнемо з того, що в основному головні ідеї в даній площині сформовано авторому його центральній роботі «Листи до братів-хліборобів» та в пізнішій праці«Покликання варягів чи організація хліборобів». Крім того, В. Липинськийпобіжно, несистематично, розвиваючи або доповнюючи головну ідею, звертається допроблеми національної еліти майже в усіх інших своїх роботах, що засвідчуєпідвищену зацікавленість мислителя відповідною темою.
До розуміннясутності і завдань еліти (В. Липинський не вживає це поняття, застосовуючинатомість термін «національна аристократія») видатний український теоретикпідходить через власне трактування змісту і сутності нації та держави. Піднацією він розуміє певний тяглий механізм конституювання організаційних формлюдських спільнот, найвищим щаблем розвитку якого є національна держава. «Націяєсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвиткусеред певного етнічно-відмінного людського колективу іменно конструктивних, ане деструктивних, іменно організуючих, а не руйнуючих політичних вартостей.Витворювання і здійснювання оцих вартостей — починаючи від якоїсь політичноїорґанізації, обєднаної одною національно-політичною ідеєю і кінчаючи найвищоюформою національної орґанізації: національною державою — має на меті усвідомитиі зорґанізувати даний людський колектив, звязаний механічно певними вродженимийому рисами подібностей і одним стихийним ірраціональним хотінням, в однуорґанічну, свідому себе цілість, що вже свідомо бореться за своє існування, засвій розвиток, за здійсненя свого вже усвідомленого спільного національногохотіння»[12, с.129].
Доки цей організмрозвиває в собі внутрішні індивідуальні об’єднуючі та організуючі якості, дотиживе і розвивається нація. Цікаво, що втрата цих організуючих властивостей, якіслужать цілям самозбереження колективу, прирівнюється В. Липинським занаслідками із фізичною смертю цього колективу: і в тому, і в другому випадкунації не буде.
В. Липинськийзадає питання: «Хто і як в данім етнічно відміннім колективі і на данійтериторії, яку цей колектив займає, веде перед в процесі його орґанізації іоб’єднання? Хто і як творить в ньому вищі громадські національно-конструктивнівартости? Хто і як, кажучи образно, відограє в ньому ролю дріжджів, на якихпасивне етнографічне тісто того колективу росте і перетворюється в активнунацію?»[12, с.130]. Його відповідь наступна: це та креативна меншість, щовитворює моральні, політичні, цивілізаційні та культурні цінності, які вподальшому стають надбанням всіє нації та фундаментом, на якому вонарозвивається. Це – аристократія, не в розумінні родової шляхти, дворянства,козацтва, а в первинному граматичному значенні «найкращих людей». В. Липинськийвикористовує термін «аристократія» для означення «тієї групи найкращих в данийісторичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власневони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації»[12,с.131].
Вирішальним, надумку В. Липинського, тут є той факт, що ці найкращі люди в даний моменточолюють націю, нація визнає їх провід, росте і розвивається під ним. Вконкретний історичний час ці провідники є найкращими серед нації, і В. Липинськийвважає некоректним вдаватися до будь-яких порівнянь окремо взятої національноїаристократії з провідниками інших націй та минулих епох, керуючись принципомпарціальності – «тут і зараз».
Життя кожноїнації супроводжується перманентною боротьбою двох начал: утворюючого та руйнуючого,конструктивного та деструктивного. Апогей зіткнення цих суперечливих елементівнастає тоді, коли матеріальний розвиток нації випереджає політико-організаційніформи упорядкування суспільства, які продукує і зберігає аристократія. Тодінові прогресивні елементи прагнуть до нових організаційних форм, заміни староїеліти. Від того, чи зможе стара аристократія прийняти вимоги часу ізапропонувати ці нові форми залежить майбутнє всякої нації[12, с.150]. В цихдумках не важко помітити вплив марксистських ідей про суперечність виробничихвідносин та продуктивних сил, яка стає рушієм історії.
Матеріальнівідносини як видимі і зовнішні дають змогу пізнати і внутрішні, моральні засадивзаємозв’язків у суспільстві. Досліджуючи проблему генезису нації, держави танаціональної аристократії «звідки береться на даній території, серед даноїпасивної маси, перша активна група — перша національна аристократія — що кладеперші підвалини власної, окремої державної організації даної нації?», В. Липинськийвводить поняття «раси» та «расових відносин», де під расою він розуміє нетільки біологічні та духовні, а й певні соціальні параметри[12, с.211-212].
Наводячиабстрактний приклад, суть свого нововведення мислитель зводить до обґрунтуваннянасильницької (подібно до Л. Гумпловича) теорії походження держави. Та головненаступне: «В дійсності ж на цьому острові, як і на всіх дійсних національних»островах« нашої земної кулі, єсть в основі дві раси. Одна більше активна,рухлива, більше громадськи моральна і тому краще зорганізована, сильніша, щоприйшовши сюди, дала ті чи інші форми матеріяльної культури та громадськоїорґанізації; і друга більше пасивна, інертна, більше лінива, менше громадськиморальна і тому гірше зорґанізована, слабша, яка ці форми прийняла»[12, с.214].
Активна меншістьдля того, щоб забезпечити своє панування над пасивною масою повинналегітимізувати свою владу шляхом встановлення і забезпечення моральногоавторитету в очах більшості, що відбувається через запровадження єдиної«громадської віри» та «громадської моралі», привнесення адекватних формматеріальної культури та громадської організації[12, с.215].
З точки зоруавтора «Листів», ця «утворююча раса» є прогресивною силою, яка насаджуєвідсталій масі порівняно вищі цивілізаційні форми розвитку матеріальної тагромадсько-організаційної творчості, спонукає пасивний елемент до праці івитворення нових цінностей.
Ідеальнимваріантом є той, коли певна людська спільнота зі свого середовищавикристалізовує власну еліту, а та, у свою чергу, виступає творцем автохтонноїдержави і нації, культурних і громадських вартостей: «Без своєї власноїсуверенної державної організації не може бути нації. Власна держава — цесинонім влади власної аристократії, і як не може бути нації без своєї власноїнаціональної аристократії, так не може бути національної аристократії, азначить і нації, без своєї власної держави. Нація, чи «національна меншість«,щоб бути нацією, мусить сотворити собі свою власну державу, або загинути »[12,с.211].
В. Липинськийбачить три способи чи три методи витворення національної аристократії:охлократія, класократія і демократія[7, с.34].
Треба сказати, щорізні дослідники трактують ці поняття і як форми державного устрою[16, с.140],і як «основні ідеї і методи організації для розв’язання проблем українськогодержавного будівництва, що існують у новітню добу»[21, с.135], і, врешті, якзазначалося вище, в якості способів «витворення національної аристократії».Такий плюралізм думок пояснюється тим, що кожна з версій має багато спільного зіншими та в цілому відповідає дійсності.
Самже В. Липинський пише: «Коли ми, отже, розглядаємо життя нації в минулому, вйого вже усталених формах, то рівень матеріяльної культури — її розвиток,упадок чи заник — дають нам непреложне свідоцтво тих форм громадської моралі,тих методів організації нації і тих форм морального авторітету, які присущіаристократії даної нації в дану історичну добу: класократія, демократія,охлократія»[12, с.208].
Яквідзначає І. Лисяк-Рудницький: «Ця кясифікація спирається на аналізу стосунківміж «провідною верствою» і «народом»[16, с.140].
ЗаВ. Липинським, таких різних форм взаємовідносин, в яких можуть знаходитись міжсобою на даній території активна і пасивна раси, існує і може існувати безліч,«скільки на землі істнувало та істнує націй»[12, с.216]. Але все це розмаїттязводиться до трьох вищезазначених типів.
«Типперший: взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: — орґанічний; посвому орґанізацийному методу: — класократичний» — відзначає В. Липинський[12,с.217]. Це метод організації такої нації, яка протягом свого матеріального ідуховного розвитку вже виразно поділилась на органічні класи, котрі володіютьперсонально і безпосередньо своїми засобами продукції та «споєні міцно всередині однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою.Однаковість сієї психіки випливає як з однакового способу праці, так і з їхвнутрішнього расового родства та спільної історичної традиції»[7, с.34].
Устрійкласократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між стримуючими ірухаючими силами. В цій системі громадянство наділене свободою економічної,культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода дисциплінованаавторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класоводиференційоване, при чому органи класового самоуправління користуютьсяавтономією у своїх власних сферах; найкращі керівні групи всіх класів входятьдо загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень класократичноїпровідної верстви становлять т. зв. «войовники-продуценти». «В минулому це булизвичайно хлібороби, типу римських патриціїв, англійської джентрі чиукраїнського городового козацтва. Але Липинський допускав, що в модерних умовахцю функцію може виконувати теж робітничо-індустріяльна аристократія, що,напр.., в Англії зорганізована у професійних спілках. Клясократичний устрійвимагає критики й опозиції, навіть вимагає її. Але наявність опозиції неприводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційногоправопорядку, який виховує її в дусі політичного реалізму тавідповідальності»[16, с.141].
Класократіяпередбачає і принцип циркуляції, постійного оновлення провідної верстви, коли«найздібніші виходні з соціальних низів асимілюються з національноюаристократією, забезпечуючи цим її постійне відмолоджування»[там само].
Спадковаконституційна, законом обмежена монархія, що символізує тяглість і надкласовийхарактер держави, найбільше співзвучна класократії. Б. Кухта вважає, що сутькласократії полягає у «запереченні республіканської парламентськоїреспубліки»[11, с.270], спираючись на аргументи самого В. Липинського: «Я недемократ – влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами…владамонарха мусить бути точно означена правами народу… бо вважаю, що«народовладний» демократичний метод організації громадського життя, опертий наспекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі…»[13, с.8].
Торкаючисьпитання людських джерел формування і поповнення класократичної еліти, слідсказати наступне. Аристократія тут приходить до керівництва шляхом виборукращих представників різних станів і класів, з яких складається суспільство.Принцип відбору в «ешелони провідної верстви» за здібностями, внутрішнімиякостями та реальними можливостями представників з-поміж усього люду держави,дає відповідь на питання про шляхи формування національної аристократія закласократичного устрою. «Класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільськіробітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий ікупецький (всі ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами);комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі-телеграфісти і т.д.);інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку (духовенство,учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т.д.). Стани: організаториі організовані; перші – активна меншість, другі – пасивна більшість. Ухліборобів – це поміщики і селяни, у промисловців – власники і робітники, уінтелігенції – церква і університети. Активна меншість – виборна аристократія –обмежує свою владу послухом монархові»[21, с.136-137].
Базовимидомінантними чинниками, що становлять основу класократичного ладу, є ідеологіяконсерватизму, християнська релігія та почуття солідаризму.
Такетрактування класократії (яка була для В. Липинського ідеалом суспільногоустрою) мало відбиток ідей фашистської корпоративної системи, за що теоретикачасто піддавали надмірній критиці[4, с.112].
«Типдругий: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — хаотичний, посвому організаційному методі — демократичний»[12, с.230].
Демократіюхарактеризує порушення балансу між владою і свободою на користь останньої. Необмеженийдемократичний індивідуалізм підриває основи дисципліни і правопорядку всуспільстві. Господарська та інтелектуальна самодіяльність набирає хаотичнихформ. Державна влада при демократії стає знаряддям приватних інтересів. Вонафактично концентрується в руках продуцентів-невойовників(багатіїв-плутократів), які жваво користуються послугами найманих професійнихполітиків із середовища інтелігенції, і та створює флер соціального популізму ідемагогії. Зникає почуття політичної відповідальності партій внаслідок їхроздрібнення. Історичні приклади демократії в розуміння В. Липинського:атенська й римська республіки доби занепаду, Франція Третьої республіки,польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина та її українськівідповідники[16, с.141].
Вдемократії «вибився наверх расово неусталений і психічно незрівноважений типмішанця-метиса та, замість поділу на кляси, появився хаотичний конгльомератодиниць, взаємно собі чужих, взаємно себе ненавидячи і звязаних в однонаціональне тіло останками національної і державної організації, що булавитворилась під пануванням колишньої клясократичної чи охльократичної аристократії»[7,с.34].
Обґрунтовуючинеможливість побудови демократії в Україні без попереднього проходження етапумонархічного правління, В. Липинський наводить приклад Сполучених ШтатівАмерики, де, на його думку, демократичний республіканський лад не проявляєсвоїх негативних якостей тому, що правляча американська верства спирається настару монархічну консервативну традицію і брак монархії вона надолужуєзміцненням політичної влади президента[21, с.136].
І,нарешті, «тип третій: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною —механічний, по свому орґанізацийному методу — охлократичний»[12, с.261].
Підохлократією автор розуміє такий суспільно-політичний лад, де активна меншістьтвориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яканеобмежено панує над даним громадянством. Прикладом може бути царськабюрократія, комуністична та фашистська партії, пілсудчики тощо. Охлократичнийлад, який завжди тримається на насильстві і примусі, є, на думку вченого,недовговічним. «Охлократія означає абсолютистичне пануваннявойовників-непродуцентів, з повним придушенням свободи та самодіяльностігромадянства. В минулому охлократична аристократія часто складалася зкочовиків, а в модерні часи – з деклясованих, номадизуючих елементів, щопостають на соціальних периферіях індустріяльної цивілізації. Охлократичнапровідна верства зорганізована як монолітний військово-бюрократичний «орден»,«преторіянська гвардія», «яничари» чи як новітня «монопартія»; систему очолюєдеспотичний монарх-самодержавець або вождь-диктатор»[16, с.142].
Наведенийпасаж чітко демонструє, що основним ресурсом охлократичної еліти ємілітаризована група, що не пов’язана з виробництвом матеріальних благ;відповідно така аристократія має ригідний характер, вона не оновлюється і затаких умов спирається тільки на апарат насильства.
Формулюючивласну концепцію національної аристократії – меншості, яка має реалізувативизначену політичну доктрину, В. Липинський поклав в її основу принцип«територіального патріотизму», який відіграє більш важливу роль, ніжнаціональний чинник. Звідси випливає його оригінальне визначення українця:«Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб зріжних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем Україниє той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить всенайкраще, що єсть у ньому»[12, с.20]. Тому потрібно відродити українськуаристократію, спадкоємців Б. Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, І.Богуна, Ю. Немирича, І. Виговського, І. Мазепи та інших, панівну верству, щомає в крові інстинктивний нахил до творення своєї влади і держави, якавідновить державність, бо має в собі хотіння й волю завоювати собі наукраїнській землі політичну владу і створити державу[11, с.271-272].
«Державародиться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в їїоборону під проводом, посідаючої до цього законне право, Влади, проти мешканцівчужої Землі…Територіяльна, краєва свідомість, а не свідомістьплемінно-культурно-віроісповідно-національна лягла в основу всіх держав цілогосвіту»[15, с.9].
Якщов «Листах» вчений говорить про методи розбудови Української Держави теоретично,то в іншій своїй праці «Покликання варягів чи організація хліборобів»(відповідь на статтю Є. Чикаленка «Де вихід?») він ставить питання конкретно івказує на практичні способи будування власного державного організму. Тутвідстоюється ідея, згідно з якою українське суспільство має самоорганізуватисяі спродукувати свою державу у формі дідичного гетьманату. Якщо цього нестанеться, то ніякі «вяряги» (чужоземна еліта) не виконають цього історичного завданняукраїнського народу[7, с.48]. Народи, що не вміють витворити власних «панів»,тобто своєї політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужимпанам[6, с.48].
Такимчином, В. Липинський детально аналізує основні, на його думку, методиорганізаціії політичної еліти – національної аристократії: класократію,демократію, охлократію, віддаючи повну перевагу класократичному устрою. Прицьому автор окреслює специфіку зв’язків між елітою і масами, визначаєможливості циркуляції провідної верстви, показує шляхи, якими формуєтьсяаристократія, а також аналізує особливості соціальної структури та подає ємкухарактеристику еліти для кожного окремого типу її організації.
РозділІІІ. Основні риси, завдання та функції політичної еліти
Вцій частині зупинимося на аналізі тих фундаментальних властивостей національноїаристократії, які власне і дають, за В. Липинським, змогу говорити про певнугрупу людей як про еліту, а також розглянемо завдання, які на неї покладаютьсята функції, що їх реалізує провідна верства у багатовимірному спекторісуспільного життя.
Утретій частині праці «Листи до братів-хліборобів» автор ставить завдання«окреслити ті матеріяльні і моральні прикмети, що характеризують всякунаціональну аристократію, без огляду на історичний момент і без огляду наметоди, завдяки яким вона повстала»[12, с.236].
Длятого, щоб виконати свою небезпечну і тяжку організаційну роль в нації, в умовахжорстокої боротьби за матеріальне існування аристократія «мусить сама матиматеріяльну силу і то силу більшу, ніж яка-небудь інша ґрупа в нації. Це перше[тамсамо].
Використанняаристократією своєї порівняно більшої матеріальної сили для здійсненняорганізаційних обов’язків повинно мати в розумінні меншості законну підставу,тобто відповідати тим поняттям законності і громадської моралі, якими в данийісторичний момент живе вся нація. «Іншими словами, — каже В. Липинський, — кожночаснанаціональна аристократія мусить мати крім матеріяльної сили, ще й моральнийавторітет в очах своєї нації[12, с.237].
Говорячисучасною мовою, моральний авторитет є основою легітимності, тобтозагальносуспільного визнання влади політичної еліти. Це ще один важливий аспектконцепції В. Липинського, а саме – обґрунтування легітимації влади як основи їїфункціонування взагалі (можливий вплив М. Вебера). Щоправда деякі дослідникивідмічають певну контраверсійність теорії мислителя в цьому плані. Так, І.Сікора, аналізуючи окремі аспекти доктрини В. Липинського, ставить легітимністьвлади у пряму залежність від міри застосування нею примусу (чим вищий рівеньпримусу, тим меншою є легітимність і навпаки). Науковець доводить, щодекларована теоретиком органічна потреба монархії у формі дідичного Гетьманствау становленні Української держави, насправді є ідеєю чужою українськійполітичній традиції, тому легітимність такого варіанту влади можна поставитипід сумнів[23, с.129-131].
Повертаючисьдо характеристики В. Липинським аристократії, наведемо цитату. Автор пише: «Бездвох основних прикмет: матеріальної сили і морального авторітету — немає і неможе бути національної аристократії. А без національної аристократії — безсильних і авторітетних провідників нації в її тяжкій боротьбі за істнування —немає і не може бути нації»[12, с.137].
Джереломсили національної аристократії, перш за все, є стихійне ірраціональне хотіння.Воно сприймається як даність, факт, який не піддається поясненню; воно абовластиве комусь, або ні. Одним із таких джерел, крім того, є воля до влади, алене адикція, не хвороба влади, а природжена іманентна властивість веліти, бутиповодирем. «Без стихійної волі до влади, до сили, до риску, до саможертви, допанування — не може повстати серед нації національна аристократія»[там же].
Щобне просто називатися, а на ділі бути аристократією, необхідна політичнаактивність, психологія і мораль «лицарів-войовників». Провідна верства, крімтаких факторів, як хотіння правити, організовувати та уміння жертвувати іризикувати своїм життям, мусить володіти технічними засобами війни та оборони:державою, зброєю та армією; технічними засобами економічної продукції: землею,фабриками та машинами. Важливо, що еліта має володіти такими технічнимизасобами війни і продукції, які є необхідними для матеріального життя і оборонинації в даний історичний момент, іншими словами, засобами, що відповідаютьцивілізаційному розвитку та критеріям прогресу конкретної епохи і визначеноїспільноти[17, с.120].
Яквидно, у характеристиці аристократії В. Липинський намагається синтезувати двідіаметрально протилежні, але водночас комплементарні складові:волюнтаристсько-ірраціональну та матеріально-технічну; перша є природною івродженою, друга – набувається за рахунок здібностей, умінь та навичок.
Поприідеалізм, В. Липинський все ж не був утопістом щодо еліти. Він один з тих, хто,усвідомлюючи нереальність універсальної аристократії, відділив від неїінтелігентський елемент та, на певному етапі розвитку нації, вказав нанеефективність «войовників» в ролі провідної верстви. «Коли нація… не можеуправлятись і не може бути зорганізована виключно шаблями войовничих отаманів,то ще менше можуть нею правити та її організувати фільольоґи, поети, оратори,белетристи, професори, учителі, адвокати, бугальтери, фелєтоністи, коректори таін. представники т. зв. свобідних — тоб-то не володіючих і не звязаних засобамипродукції і війни — інтелігентських професій»[12, с.142]. Проте рольінтелігенції для автора залишається вагомою: на неї покладено завданнявитворення національної ідеї, культурних цінностей і тих вартостей, які стаютьдуховним фундаментом суспільства. І оскільки державно-національне будівництвоне може обійтися без певного ідеалізму, то значимість цього «генератора ідей»випливає сама по собі.
Врешті-рештне можна оминути і такої якості національної аристократії, як відповідальність.Найбільшою мірою нею повинен бути наділений Господар-Монарх, який «несе за цюдержаву не часову, а постійну аж до смерти і по смерти перед своїми нащадкамивідповідальність»[12, с.45]. Монарх несе цілковиту відповідальність і за добробутсуспільства, і за його занепад.
Відповідальністьдержави перед громадянством може існувати лише при гармонійному відношенні цихсубстратів між собою. Такий стан має місце, коли сильна держава, що є синонімомефективної організації тих, хто править, репрезентована і керована реальнимдинастично персоніфікованим монархом, і коли «держава, в лиці виконанців владицього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним громадянством(класократія, по моїй термінології)»[12, с.387]. Інакше кажучи,відповідальність держави перед народом є відповідальністю провідників нації,тобто політичної еліти, та монарха-правителя перед суспільством, бо саме вони євтіленням держави. Аристократія, що не здатна відповідати за свої вчинки і дії,веде суспільство до хаосу та анархії.
Провіднаверства покликана виконувати ряд важливих завдань, що мають життєво необхіднийхарактер для соціуму. Найпершим є завдання керівництва та управліннясуспільством, необхідність вести за собою маси, задовольняючи інтереси різнихсоціальних груп. Еліта як ядро всієї політичної системи мусить бути її керуючимкоординаційним центром. В противному випадку, суспільство перетворюється нааморфний інвалідний організм, що стає іграшкою в руках організованих народів іспоглядально пливе за течією історії. «Коли провідники нації заслабі на те, щобповести за собою масу, то вони мусять самі йти за масою. Коли верхи не можутьпіднести до свого рівня низів, то вони мусять самі опуститись до рівня цихнизів, або відірватись від нації»[14, с.82-83].
Якщостисло артикулювати численні цитати В. Липинського, можна сказати, що бутиаристократією – значить вміти організовувати. Держава – це організація, а,отже, плід діяльності організаторів. Завдання провідників полягає у тому, щобструктурувати суспільство на засадах консенсусу і солідарності, або наідеалістичному принципі «гармонії». «Кожночасна національна аристократія муситьтак об’єднувати і так організувати свою націю, щоб під її проводом нація малаякнайкращі матеріяльні і моральні умови для перемоги в тяжкій боротьбі за існування»[12,с.136]. Про значимість організації у розумінні В. Липинського красномовносвідчить, той факт, що основні форми державно-суспільного ладу відповідають унього формам організації національної аристократії.
Сильнаеліта, крім того, має бути просвітником народу, насамперед, в політичному ікультурному відношенні, виконувати роль джерела формування у громадськостіполітичної свідомості і культури, бо «спекуляція на політичній темноті народній,це одинокий політичний шлях для кожної слабої аристократії»[14, с.83].
Важливоюфункцією, що покладається на політичну еліту, є також національно-державнаідентифікація народу. Суть її полягає в синхронізації процесів розбудовивласної держави та відродження національних традицій, мови, духовної спадщинита культури. Цей процес має очолюватися і спрямовуватися саме провідноюверствою. Особливо актуальною дана проблема є для віками поневоленої України,першочерговим завданням для якої постає відновлення власної держави, без чогоне може існувати нація. Фактично, сутність національно-державної ідентичностіполягає в інтеграції нації та держави, подоланні відчуженості між ними. Тількиорганічний синтез, симбіоз одного й іншого може бути життєздатним[6, с.44-48].
Мивже звертали увагу на те, що аристократія сама безпосередньо не продукуєнаціональну ідею, її мізками в цьому відношенні є інтелігенція, ставлення В. Липинськогодо якої можна простежити у його критиці О. Конта: «Позитивістична утопія ОґюстаКонта, яка каже, що націями повинні правитивиборні найбільш освічені інтелігенти, останеться певне на віки неосягненоюмрією тому, що од початку світа і мабуть до його кінця, націями правили,правлять і будуть правити найсильніші»[12, с.149]. Але еліта розповсюджуєвитворені інтелігенцією ідеї серед усього суспільства, використовує їх якдоктринальну основу своєї політики.
Національнааристократія повинна, серед іншого, забезпечувати поступ суспільства,інноваційність його розвитку, безперервно витворювати нові форми організації увідповідності до рівня матеріального і духовного прогресу. Як активна «раса»вона має культивувати фундаментальні вартості народу, що виявляються в йогокультурній спадщині, традиціях, моральних і матеріальних цінностях.
Нарешті,саме чільники нації не тільки відстоюють її державний суверенітет та безпеку наміжнародній арені, але й забезпечують активну суб’єктність останньої вісторичній перспективі. Аристократія формує історичну локальну, регіональну чиглобальну місію самоактуалізації нації. «Історичнумісію України мислитель бачив у тому, щоб на цій землі створити органічнийсинтез західних, європейських та східних, гелленістично-візантійськихкультурних первнів…Реалізацією цього свого великого посланництва Україназапочаткувала б нову, кращу історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливежиття не тільки для самої себе, але й для сусідніх народів. Цю ідею В. Липинськийназвав українським месіанізмом»[24, с.39].
Наведені характеристики національної аристократії, покладені нанеї завдання та виконувані функції не претендують на повноту і вичерпність. Тутокреслено ті параметри політичної еліти, на яких особливо фокусується В.Липинський і дослідники його теоретико-політологічної та історико-соціологічноїспадщини.
Підводячипідсумки, зазначимо, що аналізуючи проблему якостей провідної верстви,мислитель наголошує на необхідності поєднання в ній можливостей як об’єктивногоматеріально-технічного плану, так і волюнтаристсько-ірраціональнихвластивостей. При чому ці компоненти мають інтегруватися в еліті; без чогосьодного вона втрачає валідність.
Нааристократію покладено шерег завдань, вона виконує низку функцій, щозабезпечують ефективність розвитку суспільства, держави, нації, їх поступ. Відтого, наскільки ефективно еліта справиться з покладеними на неї завданнями,залежатиме доля всякого народу. І тут маємо справу зі строгою диз’юнкцією: «абопан, або пропав». Та, очевидно, що найгірше якраз оте імпліцитне «поміж»,хитання над прірвою, рух до невизначеності в нікуди. Подібний стан справ –прямий наслідок або відсутності еліти взагалі, або ж наявності нездатної дотворення в ім’я загального блага нації групи провідників.
липинський погляди еліта аристократія
Висновки
В ході роботи наддослідженням було виявлено та проаналізовано низку аспектів творчостіВ’ячеслава Липинського, що складають основу його концепції політичної еліти.
Зокрема,прослідкувавши впливи зарубіжних та вітчизняних теоретиків на формуванняпоглядів автора стосовно провідної верстви, ми дійшли висновку, що елітарнаконцепція В. Липинського склалася значною мірою під впливом таких класиківсвітової політичної думки, як Ж. Сорель, Л. Гумплович, Г. Моска, В. Парето, Р.Міхельс та ін., але в цілому мислитель створив оригінальну теорію, частковопристосовуючи її до українських реалій, частково до власної ідеологічної орієнтації.На становлення поглядів автора також впливали українські діячі і теоретики,серед яких В. Антонович, Т. Рильський, М. Драгоманов, П. Куліш, М. Грушевськийтощо. Вивчення теоретичних впливів на творчість вченого дає підставустверджувати, що його парадигмальна модель сформувалася і функціонувала вконтексті тогочасного науково-інтелектуального дискурсу.
У поняття«національна аристократія» В. Липинський вкладає свій зміст, розуміючи останнюяк групу найкращих в даний історичний момент людей, що очолюють націю, якавизнає їх провід, тобто є легітимною (має моральний авторитет). Влада цієїверстви є синонімом власної держави, а остання, в свою чергу, творить націю. Цісубстрати автор розглядає в нерозривній єдності та взаємодії.
Підчас написання курсової роботи було також виявлено методи, шляхи та джерелаорганізації національної аристократії у теорії В. Липинського. В основірозуміння вченим методів організації провідної верстви лежить принципвзаємозв’язку між активною меншістю та пасивною більшістю. Є три методиформування політичної еліти: охлократія з диктатурою (механічний тип зв’язку),демократія з республікою (хаотичний взаємозв’язок) та класократія із «закономобмеженою та законом обмежуючою» дідичною монархією (гармонійний типвзаємовідносин). Однозначні симпатії В. Липинського на боці останньої. Кожна зцих форм має свою соціальну базу як джерело становлення еліти, окремі алгоритмиїї формування, циркуляції та реалізації влади.
Визначившиголовні якості, завдання та функції політичної еліти в концепції В.Липинського, зробимо акценти на таких параметрах. Щоб виконувати відведені їйролі, провідна верства повинна мати стихійне ірраціональне хотіння правити,незбориму волю до влади, певну харизму як моральний авторитет, вміти ризикуватиі жертвувати партикулярними інтересами в ім’я всього суспільства, а такожволодіти матеріально-технічною базою, засобами виробництва для здійсненняреального впливу на широкі соціальні верстви. Аристократія перетворює народ ізаморфної біомаси у структуроване суспільство з власною державою, виступаючиядром його політичної системи, «локомотивом нації». Еліта забезпечує поступ усуспільстві, інноваційність його розвитку, є просвітником народу, а такожвиконує функцію національно-державної ідентифікації, культивування базовихцінностей нації, генерації та реалізації месіанської ролі останньої в загальноісторичному масштабі.
Резюмуючисказане, можна зробити висновок: без власної (на цьому наголошує В. Липинський)національної аристократії неможлива своя держава, а значить і власна нація. Безавтохтонної політичної еліти вона приречена віками бути поневоленою, статилітературою, а не реальністю.
Отже,особливостями даної концепції В’ячеслава Липинського є застосування своєріднихметодологічних підходів та евристичних прийомів для розробки багатоаспектниххарактеристик національної аристократії. Ці засади синтезували елементиєвропейської філософської, політичної та соціологічної думки з українськимиінтелектуальними традиціями та реаліями суспільного життя. В цілому концепціяВ. Липинського є оригінальною і такою, що в теоретичному розрізі намагаєтьсярефлектувати глибинні основи політичного, соціально-економічного,культурно-релігійного буття українського народу в надчасовому аспекті. Томувона актуальна і потребує подальших досліджень сьогодні.
Списоквикористаної літератури
1. Андрусяк Т. Впливтворчості Михайла Драгоманова на формування правових поглядів В’ячеславаЛипинського (До питання про неперервність процесу розвитку української правовоїдумки) //Липинський В. Студії. Т.1: В. Липинський: історико-політологічнаспадщина і сучасна Україна; Матеріали міжнародної наукової конференції. –Київ-Луцьк-Кременець. – К., 1994. – С. 115-118.
2. Білас Л. Краків, Женева і філяція«Кричевського». До родовідної мислення Липинського//Липинський В. Твори. Т.2.
3. Бондарук С. Елітарно-консервативнаконцепція В'ячеслава Липинського: спроба позитивного аналізу //Генеза. – 1997.- №(15).
4. Галушко К. Консерватор на тлідоби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських “правих”. – К.:Темпора, 2002. – 288 с.
5. Гирич І. Лицар українськоїдержавності. Нарис життя і діяльності В’ячеслава Липинського // Архіви України.- 1992. — Ч.1-3. — С.35
6. Гордієнко М. Концепція політичноїеліти В. Липиського як фактор національно-державної ідентичності України //Нова політика. – 1998. – №2. – С.44–48.
7. Забаревський М. ВячеславЛипинський та його думки про українську націю і державу. – Відень: Виданозаходами О. Жеребка, 1925.
8. Заїкин В. В'ячеслав Липинський якісторик//Союз гетьманців державників. В'ячеслав Липинський та його даба:Науковий збірник. Відповідальний редактор Ю. Терещенко. – К.: Видавничий центрКНЛУ, 2007.
9. Ісаїв В. Політична соціологіяВ’ячеслава Липинського// Сучасність, 1984. С. 81-95
10. Кралюк П.М. В’ячеслав Липинський:доля, вчення, актуальність//На конкурс «Україна духовні острови». – К. 2006.
11. Кухта Б.Л. З історії українськоїполітичної думки: [Текст лекцій: Навчальний посібник]. – К.: Генеза, 1994. – 368с.
12. Липинський В. Листи добратів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму /За ред. Я.Пеленського. – Філадельфія, 1995.
13. Липинський В. Релігія і церква вісторії України. Філадельфія, 1925.
14. Липинський В. Україна на переломі1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-імстолітті. – К., 1997.
15. Липинський В. Хам і Яфет: зприводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р. – Л.: Накладом «Поступу», 1928.
16. Лисяк-Рудницький І. В’ячеславЛипинський//Історичні есе. – К., 1994. – Т.2.
17. Маркітантов В. Елітистськаконцепція В’ячеслава Липинського//Політична наука в Україні: стан іперспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11травня2007 року)/ Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. — 308 с.
18. Осадчук В. В’ячеслав Липинськийпро роль еліти у формуванні концепції національної ідеї державотворення //ВісникУкраїнської Академії державного управління. – 2002. — №2. – С. 269-273.
19. Пеленський Я. Спадщина В’ячеславаЛипинського і сучасна Україна // В’ячеслав Липинський. Історико-політичнаспадщина і сучасна Україна.– Київ; Філадельфія, 1994. – – Т.1.
20. Потульницький В.А. Політичнадоктрина В. Липинського // Український історичний журнал – 1992. – № 9. – С.37–45.
21. Потульницький В.А. Історіяукраїнської політології (Концепції державності в українській зарубіжнійісторико-політичній науці). – Київ.: Либідь. 1992. – 232 с.
22. Приходько С.М. Політичні аспектитеорії еліти в українській суспільно-політичній думці ХХ ст. – К.: Стилос,1999.
23. Сікора І. Концепція «дідичногогетьманату» В’ячеслава Липинського у світлі сучасного трактування легітимностіполітичної системи// Липинський В. Студії. Т.1: В. Липинський:історико-політологічна спадщина і сучасна Україна; Матеріали міжнародноїнаукової конференції. – Київ-Луцьк-Кременець. – К., 1994. – С. 129-131.
24. Сторожук С.В. Перспективиполітичної програми В. Липинського у світлі історіософських поглядів І.Лисяка-Рудницького //Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовноїкультури, — 2006. — №58.
25. Шаповал М. Загальна соціологія. –К., 1996.
26. Філософія політики /За ред. В.П.Андрущенко. – Київ: Знання України, 2003. – 400 с.