--PAGE_BREAK--Схема функціонування економічного союзу така:
· основні напрямки економічної політики країн-членів і Союзу визначаються спільно (у вигляді рішень Рад міністрів країн-учасниць);
· за невідповідності економічної політики окремої країни основним напрямкам розвитку ЕС Рада ЄС уживає термінові заходи.
Найвищою формою міжнародної інтеграції яка максимально стимулює економічне зростання країн є економічний і валютний союз. Такий союз передбачає окрім вільного руху товарів та послуг повну свободу переміщення робочої сили та капіталів, а також зафіксовані стабільні паритети національних валют, а за сприятливих умов – і запровадження спільної валюти [12].
Процеси економічної інтеграції на стадії створення економічного і валютного союзу в Європі супроводжуються значними складнощами і суперечностями. Йдеться зокрема про небажання Великобританії приєднуватися до зони євро і нерівномірність економічного розвитку країн-учасниць. Проте існують і беззаперечні досягнення. До показових результатів економічної інтеграції країн ЄС слід віднести сільськогосподарську інтеграцію – одну з небагатьох програм Європейського Союзу, в виконанні якої досягнуто безумовних успіхів. ЄС добився повної самозабезпеченості продуктами харчування. По багатьох групах сільськогосподарської продукції виробництво перевищує потреби ЄС. Спільний ринок став нетто-експортером зернових, із значного імпортера домашньої птиці перетворився на її найбільшого експортера тощо.
Подальше розширення ЄС на схід продиктоване суто прагматичними інтересами як політичного, так і економічного характеру. Розглянемо докладніше всі основні причини, що спонукають ЄС до розширення:
1. Незважаючи на територіальні масштаби ЄС сьогодні втрачає вплив на світову економіку. Для порівняння: країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону мають найвищу в світі динаміку економічного зростання; фінансова потужність НАФТА (регіональне інтеграційне угруповання за участю США, Канади, Мексики) постійно підкріплюється зростаючим впливом у світовій економіці транснаціональних корпорацій. Крім того, ЄС постійно «розгойдують» внутрішні проблеми, насамперед нерівномірність економічного розвитку його членів.
2. Суттєвим чинником для ЄС є побоювання щодо недостатньої стабільності демократичних режимів у постсоціалістичному просторі.
3. Негласним фактором зацікавлення в розширенні співробітництва зі Сходом є небажання допустити встановлення в цьому регіоні гегемонії Росії.
4. Європейський Союз приваблюють на Сході безмежні ринки збуту, відносно дешева робоча сила (тобто той набір переваг, який можна отримати від контактів з країнами з низьким рівнем економічного розвитку).
Існує й специфічний фактор: єдиною можливістю для зміцнення позицій ЄС на світовому ринку є інтенсивний розвиток новітніх технологій. З розширенням на схід виникає унікальна можливість науково-технічної інтеграції. У сфері розвитку найновітніших технологій правлячі кола ЄС висунули гасло будівництва «технологічної Європи», в якому центральну роль відведено програмі «Еврика». Ця програма виходить за межі ЄС, об'єднуючи 19 країн Західної Європи. Вона передбачає створення готових виробів і технологій, здатних принести комерційний успіх у найкоротші строки. Всі права з керівництва проектами програми «Еврика» передано безпосереднім виконавцям – промисловим фірмам і дослідницьким організаціям. Необхідно пам'ятати, що в Європі добре знають про високий рівень науково-технічного потенціалу країн колишнього соціалістичного табору, в тому числі й України. За оцінками міжнародних експертів, у понад 3 тисячах науково-технічних розробок країни СНД мають безспірні переваги. Отже, архітектори ЄС чудово розуміють, що країни Східної Європи, що розвиваються, помітно відрізняються від інших подібних їм країн завдяки наявному в них індустріальному й науково-технічному потенціалу (до цього додається ще й наявність дешевої, однак кваліфікованої робочої сили) [12, 15].
1.3 Торгівельні відносини ЄС як фактор економічного зростання в регіоні Країни — члени ЄС та Європейський Союз у цілому у сфері міжнародної торгівлі постійно дотримувалася політики, що ґрунтувалася на двох основних засадах. По-перше, лібералізація торговельних відносин, усунення бар'єрів та обмежень у світовій торгівлі сприяє ефективнішому розміщенню ресурсів, зростанню добробуту населення в окремих країнах та світовій спільноті загалом. Зняття обмежень, притаманних національному ринку, посилює конкуренцію за споживача, збільшує мобільність факторів виробництва, а отже, веде до підвищення ефективності економіки. По-друге, ЄС захищав і захищає певні сфери та галузі національних економік країн-членів від конкуренції з боку виробників третіх країн, поступово адаптуючи національних виробників до глобальної конкуренції.
Політика Європейського Союзу у сфері міжнародної торгівлі має три основні взаємопов'язані рівні реалізації:
· єдиний внутрішній ринок ЄС;
· єдина зовнішньоторговельна політика ЄС;
· єдина міжнародна торговельна політика ЄС.
Політика єдиного внутрішнього ринку ЄС формувалася поступово. У 50-ті роки в межах ОЕСР почався процес усунення кількісних обмежень у взаємній торгівлі європейських країн. Римські угоди 1957р. поставили за мету поступову ліквідацію імпортних обмежень у взаємній торгівлі, створення митного союзу та спільного ринку.
Принципи вільного руху товарів між країнами ЄЕС були зафіксовані у ст. 23-31 Римських угод. Перш за все заборонялися митні збори на імпорт та експорт між державами-членами, а також інші еквівалентні їм платежі. Це положення стосувалося продукції, виробленої в державах-членах, а також імпортованої із третіх країн, що перебуває у вільному обігу на території держав-членів. Окрім цього, заборонялися кількісні імпортні та експортні обмеження в торгівлі між державами-членами. Заборони чи обмеження накладалися відповідно до принципів суспільної моралі, громадського порядку й державної безпеки; захисту здоров'я та життя людей, тварин і рослин; захисту національних багатств, які мають художню, історичну та археологічну цінність, а також промислової і комерційної власності.
Державні монополії комерційного характеру не були заборонені, але країни домовилися їх змінювати, аби позбутися будь-якої дискримінації стосовно існуючих умов постачання та реалізації продукції між державами-членами [15].
На початку 1961р. кількісні обмеження у взаємній торгівлі були скасовані. З 1 липня 1968р. також було ліквідовано всі митні тарифи у взаємній торгівлі. Три країни, які приєдналися до ЄЕС у 1973р., скасували митні тарифи з 1977р. Для Греції був встановлений перехідний період до 1985р., для Іспанії та Португалії — до 1993р., для окремих продовольчих товарів був встановлений 10-річний перехідний період.
У 1985р. Європейська Комісія підготувала Білу книгу «Завершення підготування внутрішнього ринку», яка містила перелік із близько 300 заходів щодо уніфікації європейського ринку. Вона передбачала скасування митних формальностей на кордонах між країнами-членами; лібералізацію державних закупівель; створення спільних технічних стандартів для продукції та її поширення. Важливим для єдиного внутрішнього ринку став принцип взаємного визнання, яким визначається, що товари, які були вироблені на законних підставах і продавалися в одній державі — члені ЄС, відповідають мінімальним вимогам країни-імпортера (справа Cassis, 1978р.). Від 1 січня 1993р. в Європейському Союзі був повністю відмінений митний контроль у взаємній торгівлі. Відтак товар, що імпортується, дістав можливість вільно рухатися територіями країн-членів, якщо він оформлений на будь-якій митниці країни ЄС.Таким чином, було закладено основи єдиного внутрішнього ринку Євросоюзу.
Створення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС має велике значення для розвитку комунітарної конкурентної політики, оскільки було, по-перше, ліквідовано останні перешкоди на шляху вільного руху товарів між країнами ЄС; по-друге, практично уніфіковано технічні вимоги для продукції; по-третє, сформовано загальні спільні засади урядових закупівель. Зазначені кроки сприяли вирівнюванню умов конкуренції між країнами, створенню гомогенних, однорідних принципів економічного змагання європейських виробників на єдиному внутрішньому ринку [15, 16].
Структура та рівні єдиного митного тарифу ЄС, який щорічно видається Комісією у двох варіантах, відображає основні особливості зовнішньоторговельної політики Союзу.
По-перше, рівень єдиного митного тарифу ЄС постійно знижується на підставі домовленостей у межах раундів переговорів ГАТТ/СОТ (табл. 1.3). Окремі товари (масляничне насіння, корм для худоби, мінеральні продукти — окрім палива, дерево, гума) обкладаються імпортними зборами замість мита.
Таблиця 1.3
Середньозважений рівень імпортного тарифу на промислові товари, %[5]
Країна
1999
2004
США
5,4
3,5
ЄС
5,7
3,6
Японія
3,8
1,5
Південна Корея
18,0
8,3
Індія
72,0
32,4
Австралія
20,0
13,2
По-друге, ЄС зберігає митний та нетарифний захист деяких видів чутливої сільськогосподарської продукції у межах Єдиної сільськогосподарської політики Союзу. Наприклад, імпортне мито на цукор становить 80%, на тютюнові вироби — 180%. Можна припустити, що без подвійного захисту значна частина сільськогосподарських виробників у ЄС виявилася б неконкурентоздатною. Кількісні обмеження також застосовуються для захисту інших чутливих галузей та товарів: продукції чорної металургії, текстилю, хімікатів, взуття, скляних виробів.
По-третє, ЄС широко використовує різні схеми преференцій, що надаються окремим країнам та групам країн. Наприклад, існують: загальна схема преференцій для країн, що розвиваються; розширені пільги для країн АКТ у межах Ломейських та Котонських угод, а також країн — сусідів ЄС у Північній Африці та Близькому Сході (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія); Угоди про вільну торгівлю промисловою продукцією з Ізраїлем.
До того ж ЄС надає значні преференції країнам Андського пакту та Центральної Америки з метою боротьби з розповсюдженням наркоматеріалів. ЄС пропонує створити до 2010р. Європейсько-Середземноморську зону вільної торгівлі і вже має дев'ять угод про зону вільної торгівлі з країнами регіону. Угоди про вільну торгівлю також діють із Південною Африкою та Мексикою. Ведуться переговори з країнами Латинської Америки (Меркосур та Чилі), країнами — членами Ради співробітництва країн Перської затоки (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ, Оман) [5].
Систему преференційних торговельних угод ЄС з іншими країнами можна уявити як піраміду, в основі якої знаходяться країни, торгівля з якими здійснюється за загальним принципом найбільшого сприяння (most favoured nation — MFN), а на вершині — країни з найбільшими преференціями. Кожна сходинка такої піраміди означає рівень відкриття внутрішнього ринку ЄС для третіх країн шляхом визначення сфери товарного покриття, глибини зменшення тарифу, обсягу тарифних квот, адміністративних правил та процедур доступу на ринки Союзу.
Найбільші преференції мають країни, що розвиваються. Перш за все, на них поширюється Загальна система преференцій. З 1964р. для окремих країн Африки, Карибського басейну та Тихоокеанського регіону (АКТ) ЄС надає спеціальні торговельні преференції (Яунде-І на 1964-1970 рр. для 18 країн, Яунде-ІІ на 1971-1975 рр., Ломе-І на 1975-1980 рр., Ломе-ІІ на 1980-1985 рр., Ломе-ІІІ на 1985-1989 рр. для 66 країн, Ломе-ІV на 1990-2000 рр. для 69 країн, Котону на 2000-2005 рр. для 77 країн). З 2008р. ці угоди будуть замінені на Угоди економічного партнерства [5].
Для найменш розвинених країн з 2001р. ЄС запропонував нову ініціативу «Все, крім зброї» (Everything But Arms — EBA), яка передбачає вільний доступ на ринки Союзу всіх товарів без мита та квот, окрім свіжих бананів, рису і цукру, ринки яких відкриваються поступово (табл. 1.4).
Таблиця 1.4
Зменшення мита та квот ЄС на рис і цукор для найменш розвинених країн за ініціативою ЕВА у 2001-2008 рр.[5]
2001
2002
2003
2004
2005
2006
2007
2008
Рис
Зменшення тарифу (%)
0
0
0
0
0
20
50
80
Тарифна квота (тонн)
2,517
2,895
3,329
3,829
4,403
5,063
5,823
6,698
Цукор
Зменшення тарифу (%)
0
0
0
0
0
20
50
80
Тарифна квота (тонн)
74,185
85,313
98,110
112,827
129,751
149,213
171,595
197,335
По-четверте, Європейський Союз активно використовує нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі, перш за все паратарифні інструменти; податки на додану вартість; акцизи; сільськогосподарський збір; компенсаційний збір; антидемпінгові заходи; компенсаційне мито; кількісні обмеження (квоти); імпортні заборони; добровільне обмеження експорту; ліцензування; технічні вимоги. У своїй політиці експортного регулювання Європейський Союз дотримується принципу вільного здійснення експорту у треті країни. Контроль та обмеження експортних поставок стосується лише незначного переліку товарів. Водночас, ЄС достатньо широко використовує добровільне обмеження експорту в інші країни продукції текстильної, швейної, взуттєвої галузей промисловості, чорної металургії, верстатів, автомобілів, побутової електроніки, посуду тощо. Приміром, поставки сталі з ЄС обмежені за угодою 7%-ми відповідного ринку в США [5].
Таким чином, зовнішньоторговельна політика Європейського Союзу спрямована на лібералізацію експорту й імпорту (передусім промислової продукції), поступове зменшення тарифу та усунення нетарифних заходів, що стримують міжнародний обмін. Одночасно зовнішньоторговельна політика ЄС зберігає достатньо високий рівень захисту окремих «чутливих» секторів і сфер внутрішнього ринку ЄС через митні та нетарифні обмеження, які доповнюються спеціальною галузевою комунітарною конкурентною політикою. Відкриття «чутливих» ринків відбувається поступово, і насамперед для країн із найменш розвиненою економікою. Ступінчате відкриття внутрішнього ринку ЄС для окремих галузей та продукції певних груп країн, синхронізоване із змінами в комунітарній конкурентній політиці, дає можливість виробникам із країн ЄС поступово адаптуватися до умов та тиску конкуренції з боку третіх країн.
Отже, політика єдиного внутрішнього ринку, зовнішньоторговельна політика й міжнародна торгова політика Європейського Союзу органічно пов'язані між собою. Вони мають різні механізми реалізації, але єдину мету — забезпечити підтримку та подальший розвиток конкурентних переваг виробників ЄС.
Розділ 2. Місце України в міжнародній торгівлі ЄС 2.1 Регіональна політика відносин України з ЄС Геополітичне положення України та її стратегічний курс на підключення до загальноєвропейських інтеграційних процесів вимагають розвитку цивілізованих форм транскордонних взаємин. Отож процес утворення міжтериторіальних об'єднань, що отримують організаційну форму єврорегіонів, розпочався і в нашій державі.
Особливий інтерес становить досвід і результати функціонування єврорегіону «Карпати», угоду про створення якого було укладено 14 лютого 1993 року адміністративно-територіальними одиницями України, Польщі, Угорщини і Словаччини. Цей єврорегіон охоплює територію з населенням понад 10 мільйонів чол. З огляду на це підписання установчих документів відбулось у присутності Генерального секретаря Ради Європи, що продемонструвало зацікавленість європейських інтеграційних структур у розвитку цивілізованих форм транскордонних взаємодій у східно- і центральноєвропейських країнах з перехідною економікою.
Того ж дня міністри закордонних справ України, Угорщини та Польщі підписали спільну заяву про підтримку їх урядами даної організації. У заяві було підкреслено, що єврорегіон «Карпати» є не міждержавним, а міжрегіональним утворенням. Тому принципи і форми його діяльності визначатимуться органами влади областей, котрі включились у взаємодію, самостійно з урахуванням конституцій і законодавства країн-учасниць. Підкреслювався відкритий характер організації, що уможливлює вступ до неї й областей сусідніх країн [17]. Таким чином, першим кроком стала лаконічна угода про заснування єврорегіону «Карпати». Другим кроком було прийняття статуту як основного документа даної міжрегіональної організації.
продолжение
--PAGE_BREAK--Згідно із статутом єврорегіон не є наддержавною або наднаціональною структурою, він лише визначає рамки співробітництва учасників у господарській, гуманітарній і наукових сферах, у галузі освіти й охорони навколишнього середовища.
У територіальному аспекті до складу єврорегіону «Карпати» включено:
· від Угорщини – області Хайду-Біхар, Сабольч, Хевеш, Боршод і Сольнок;
· від Польщі – тодішні воєводства Кросно і Пшемисль, до яких згодом приєднався Жешув (після реформування адміністративно-територіального устрою Польщі всі вони ввійшли до складу Жешувського воєводства);
· від Словаччини – шість районів і міст у східній частині країни (Бардейов, Требишов, Міхаловце, Гуменне, Вранов, Швідник з центрами в Кошице та Прешові);
· від України – Закарпатська область (через деякий час до участі у транскордонному співробітництві долучилися Львівська, Івано-Франківська та Чернівецька області) [17].
В організаційному плані вищим органом єврорегіону є Рада. Для участі в її роботі всі сторони субрегіонального об'єднання делегують трьох представників (у період створення ролі вповноважених представників виконували керівники органів місцевого самоврядування, з 1995 року до управління єврорегіоном «Карпати» підключаються представники ділових кіл, діячі науки і культури). Передбачена можливість участі в засіданнях в ролі спостерігачів представників МЗС, державних органів і міжнародних організацій.
Штаб-квартира секретаріату Ради в порядку ротації кожні два роки переміщується в країну, представник якої очолює секретаріат. У 1997–1998 роках штаб-квартира єврорегіону була розміщена в Польщі, до цього вона дислокувалася в Ужгороді, а 1999 року секретаріат Ради переїхав до Угорщини.
Згідно зі статутом засідання Ради мають відбуватися двічі на рік, однак досвід функціонування єврорегіону показав, що доцільно проводити подібні засідання чотири рази на рік. З ініціативи виконавчого директора або будь-якої із сторін можуть проводитися також позачергові засідання.
Згідно з угодою та статутом у єврорегіоні функціонують чотири комісії:
l — комісія з питань регіонального розвитку (штаб-квартира в Угорщині), до кола функцій якої входять:
· підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів щодо можливостей розширення економічних зв'язків між сторонами-учасницями;
· опрацювання пропозицій щодо залучення іноземних інвестицій для здійснення спільних проектів;
· організація участі субрегіонального об'єднання в міжнародних виставках-ярмарках (що проводяться як у країнах-партнерах, так і за їх межами);
2 — комісія з охорони навколишнього середовища і туризму (зі штаб-квартирою в Польщі), яка виконує такі функції:
· підготовка докладної рекреаційної карти регіону із зазначенням пунктів перетину кордону;
· розробка оптимальних туристичних маршрутів;
· аналіз стану навколишнього середовища на території регіонів-учасників та опрацювання пропозицій стосовно скоординованих дій для її охорони тощо;
3- комісія з питань освіти, культури і спорту (зі штаб-квартирою в Словаччині), котра має такі обов'язки:
· організація взаємного представництва;
· проведення міжнародних зустрічей працівників освіти, науки та культури;
· проведення культурно-мистецьких заходів, фестивалів, спортивних змагань та ін.;
4 — ревізійно-контрольна комісія (її штаб-квартира знаходиться в країні перебування об'єднаного секретаріату).
У процесі роботи Ради було прийнято рішення про заснування п'ятої комісії – комісії з питань торгівлі.
Також було створено інститут «наднаціональних координаторів» з питань діяльності єврорегіону, які призначаються членами Ради від кожної країни.
За статутом, бюджет єврорегіону «Карпати» формується за рахунок внесків учасників і може поповнюватись із зовнішніх джерел. Зауважимо, що до 1995 року даний єврорегіон консолідованого бюджету не мав. Спільні заходи фінансувались американським інститутом «Схід–Захід» і фондом Рокфеллера.
Загальні підсумки функціонування єврорегіону «Карпати» засвідчують, що становлення подібного міжрегіонального об'єднання відбувається з великими ускладненнями як організаційного, так і політичного плану (негативний вплив справляє неврегульованість міждержавних відносин Угорщини із Словаччиною та Румунією). Протягом часу, що минув від дня підписання угоди, фактично тільки відпрацьовувався організаційний механізм об'єднання. До числа економічних причин такого повільного розгортання діяльності єврорегіону «Карпати» відносять фінансову неспроможність регіонів-учасників, що викликано труднощами перехідного періоду. Вагомою причиною такого стану справ є й відсутність досвіду налагодження міжрегіональних зв'язків. Причому організатори утворення вважають, що досвід Західної Європи у цій сфері для нас малопридатний.
У результаті транскордонне співробітництво в межах єврорегіону «Карпати» практично не відрізнялося від існуючих форм порубіжної взаємодії в інших регіонах України. Так, діяльність об'єднання концентрувалася поки що лише на підготовці пропозицій урядовим структурам щодо збільшення кількості переходів кордону та розвитку транскордонної інфраструктури. Проводилися також форуми підприємців з питань транскордонного співробітництва, була налагоджена робота наукових семінарів, щорічні зустрічі ректорів університетів тощо. Мали місце й досить активні контакти в сфері культури, мистецтва та спорту. За цього було реалізовано вкрай незначну кількість спільних господарських проектів [17, 22].
На думку фахівців, малоефективна діяльність єврорегіону «Карпати» пов'язана не з нежиттєздатністю подібної форми організації транскордонних відносин, а скоріше з її передчасністю в даному субрегіональному просторі. При створенні подібних об'єднань не можна не враховувати такі фактори, як рівень господарського розвитку регіонів-учасників, відносини між державами, до яких вони належать, тип просторових взаємодій, що традиційно існує між даними територіями. Тобто утворення, подібне до єврорегіону, мусить природно «визріти», а відтак штучне привнесення такої організації не принесе бажаних результатів.
Отже, розвиток транскордонного співробітництва в Україні повинен відбуватись у загальному річищі розбудови єдиної Європи з максимальним урахуванням специфіки типу міжрегіональних взаємин, обумовленої історичною ретроспективою, характером етногенезу та економіко-гуманітарних контактів.
Угоди про транскордонне співробітництво є проявом загальносвітової позитивної тенденції до «м'якого» узгодження інтересів центру і регіонів у контексті сучасного прагнення до переорієнтації ЄС від ідеї "Європи вітчизн" на ідею "Європи регіонів". Парламентська асамблея Ради Європи прагне до визнання і подальшого розвитку регіоналізму не тільки в рамках ЄС, але й за його межами. Так, у Дортмундській декларації Економічного форуму регіонів Європи (червень 1996 року) наголошувалося: для того щоб партнерство регіонів було ефективним, воно повинно стати більш динамічним і доповнюватися міжтериторіальним (насамперед транскордонним) економічним співробітництвом країн Великої Європи. Отже, Україна як член Ради Європи з 1995 року не може ігнорувати подібні документи. Відтак досвід застосування різних форм міжрегіональної взаємодії, в тому числі й створення єврорегіонів, потребує вивчення та ретельного аналізу з метою можливої його реалізації в межах транскордонних територій за участю регіонів України [20].
2.2 Торгівельні відносини України з ЕС Упродовж наступних років для України розпочнеться новий етап економічного співробітництва з цим угрупованням, оскільки після розширення ЄС його ринок повинен перетворитися для нашої держави на головний і посісти перше місце як ринок збуту українських товарів та друге місце як джерело нашого імпорту. Крім того, більше половини прямих іноземних інвестицій надходить з країн ЄС. А отже, економічна динаміка в ЄС та тенденції економічної співпраці визначатимуть перебіг соціально-економічних процесів в Україні. В таблиці 2.1 та додатках А – Г наведена аналітична інформація стосовно торгівельних відносин України з ЄС.
Таблиця 2.1
Частка зовнішньої торгівлі товарами та прямих інвестицій України з ЄС, СНД та РФ (у %) [9]
Важливою особливістю співробітництва України з ЄС та його новими державами-членами за останні чотири роки є прискорення темпів зростання взаємної торгівлі, коли щорічний приріст товарообігу складає понад 16-18%. Не в останню чергу це пов'язано з лібералізацією торговельного режиму в Україні на основі принципів COT та європейських стандартів.
Проте частка України у торгівлі ЄС залишається незначною і складає близько 0,5% від загального обсягу зовнішньоторговельних операцій Євросоюзу. Україна поки що не зайняла належного місця як торговельний партнер ЄС. Це зумовлено, передусім, неефективною структурою українського експорту та недостатніми темпами реструктуризації національного виробництва. Таким чином, одним з наших пріоритетів на наступний період залишатиметься вирішення проблеми оптимізації структури торгівлі товарами у напрямі підвищення частки продажу товарів середньої та високої технологічності [14].
В експорті України до країн ЄС-15 домінують поставки мінеральних продуктів (25,5% від загального експорту до країн ЄС), неблагородних металів та виробів з них (24,9%), текстилю та текстильних виробів (11,3%), меншою мірою — машин, устаткування та механізмів (8,6%) [9].
За 2003 р. зовнішньоторговельний товарообіг з країнами ЄС склав 10,4 млрд. дол. США, що на 36,9% або на 2,8 млрд. дол. США більше аналогічного періоду [9, 10].
2002 р. Обсяги експорту товарів з України до країн ЄС у 2003 р. порівняно з 2002р. зросли на 29,2% (на 1031,2 млн. дол. США.) і склали 4,6 млрд. дол. США, авідповідні обсяги імпорту товарів збільшились на 43,7% (на 1763,1 млн. дол. США)і склали 5,8 млрд. дол. США [9].
Традиційно головними зовнішньоторговельними партнерами України серед країн ЄС (більше половини загального обсягу торгівлі) є Німеччина, Італія та Великобританія.
У загальній структурі імпорту з країн ЄС домінували поставки машин, устаткування, механізмів (28,0% від загального імпорту товарів з країн ЄС), продукції хімічної промисловості та пов'язаних з нею галузей (14,6%), засобів наземного, повітряного та водного транспорту (11,1%), текстилю та текстильних виробів (7,8%) [10].
Українські товари більш конкурентоспроможні на ринках нових держав-членів ЄС — з 1999 р. маємо тут стабільне позитивне сальдо торгівлі товарами. За рахунок кооперації та посилення економічної взаємодії з новими членами ЄС Україна отримає додаткові можливості розширення присутності на внутрішньому ринку Євросоюзу. Тому такі ринки для України є стратегічно важливою ланкою, і їх слід розглядати з позицій реалізації довгострокових національних економічних інтересів [14, 18].
Зовнішньоторговельний обіг України з 10 новими державами-членами ЄС за 2003 р. склав 5,3 млрд. дол. США, що на 45,8%, або на 1,7 млрд. дол. США більше, ніж за 2002 р. [9]
З новими державами-членами ЄС найбільшу питому вагу в українському експорті займали мінеральні продукти (30,9% від загального експорту товарів до цих країн), неблагородні метали та вироби з них (19,4%), машини, устаткування та механізми (9,5%) та продукція хімічної промисловості і пов'язаних з нею галузей (8,3%) [9].
Обсяги експорту товарів з України до 10 нових держав-членів ЄС за 2003 p., порівнюючи з аналогічним періодом 2002 p., збільшилися на 48,2% і склали 3,3 млрд. дол. США, а обсяги імпорту — відповідно на 41,9% і склали 2,0 млрд. дол. США. Основні експортні поставки товарів з України мали місце до Угорщини (849,9 млн. дол. США), Польщі (763,2 млн. дол. США), Естонії (364,0 млн. дол. США), Словаччини (289,1 млн. дол. США), Кіпру (272,6 млн. дол. США) [9].
Характерною ознакою двох останніх років було посилення інтенсивності надходжень прямих інвестицій з нових держав-членів ЄС в Україну. Ряд орієнтованих на експорт виробництв з Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі переміщається на нашу територію. Останнім часом цей процес активізувався з огляду на зміни в регуляторному середовищі зазначених країн. Тепер від України залежить, наскільки ця тенденція посилиться в середньо — та довгостроковій перспективі.
2.3 Проблеми вступу та співробітництва України з ЄС У системі зовнішньополітичних пріоритетів України особливе місце посідає співробітництво з ЄС. Європейський вибір нашої держави відкриває нові перспективи співробітництва з розвиненими країнами континенту, надає можливості економічного розвитку, зміцнення позицій України у світовій системі міжнародних відносин. Однак, сучасний стан відносин України з Європейським Союзом наводить на серйозні роздуми.
У стосунках України з ЄС настав час нових можливостей, але й нових ризиків. Нових можливостей — тому, що на виборах в Україні Президент переміг на платформі європейського вибору, європейської інтеграції. Справді, в нашій країні була альтернатива, чи швидше, дилема — в якому напрямі рухатись? І певною мірою, справедливо стверджувати, що український народ на президентських виборах зробив європейський вибір. Це серйозний мандат на здійснення рішучих кроків у напрямі європейської інтеграції. Якщо до цього Україні закидали, що вона начебто не визначилася з курсом щодо Європейського Союзу, то ми думаємо, що результат виборів — це і є відповідь на питання щодо курсу. Крім того, і призначення нового Уряду, і формування парламентської більшості відбулися, в принципі, саме на засадах європейського вибору. І це не лише декларації, це певні конкретні речі. Зокрема, завдяки відповідним дорученням Президента та рішенням Уряду, було знято багато питань у відносинах України з Європейським Союзом. Почали здійснюватись реальні кроки по реформуванню нашого суспільства — йдеться, зокрема, про адміністративну реформу, реформу агропромислового комплексу, ряд інших важливих кроків. Це посилило позиції України в стосунках з ЄС, сприяло появі нових очікувань з боку Європейського Союзу і країн-членів. На цьому фоні ми можемо говорити про певний кредит довіри до України та про створення нових можливостей в наших взаєминах [22].
З іншого боку, це створює і нові ризики: якщо ми втратимо момент зараз, то наступний шанс Україна отримає нескоро. Водночас, треба на речі дивитися реалістично. Зараз ідеться про європейську перспективу як досить віддалену. У найближчому майбутньому жодних кардинальних зрушень на цьому шляху ми не досягнемо. Ми будемо лише закладати підвалини наших майбутніх відносин, але це, в свою чергу, повністю відповідає нашим внутрішнім першочерговим завданням. Отже, реформування економіки і набуття критеріїв членства в ЄС — це дорога в одному напрямі.
продолжение
--PAGE_BREAK--Досвід розвитку торговельно-економічних відносин між Україною та ЄС переконливо доводить необхідність докладання зусиль з метою розв'язання існуючих проблем та прискорення інтеграції України в європейський та світовий економічний простори На сьогодні, в результаті копіткої роботи відповідних міністерств та відомств України, а також плідної співпраці експертів України та ЄС в рамках Підкомітету №1 з питань торгівлі та інвестицій врегульовано більшу частину (14 з 21) існуючих торговельно-економічних претензій з боку ЄС. Розпочато роботу щодо реалізації Меморандуму міністерства в справах міжнародного розвитку Великобританії про надання технічної допомоги Уряду України у формулюванні та імплементації її торговельної політики.
Для забезпечення інтеграції в економічний простір Європи Україна визначила для себе наступні першочергові завдання: (1) набуття членства в СОТ; (2) входження в Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ) та Європейську економічну зону; (3) створення зони вільної торгівлі Україна-ЄС. Слід відзначити, що 19 червня 2000р. в Женеві вже підписана «Декларація Україна — ЄАВТ», в якій ідеться про основні напрями та інституційні засади співробітництва сторін.
Таким чином, якщо підсумувати наведений (далеко не повний) перелік зробленого за два останніх роки, відповідь на поставлене питання щодо характеристики сучасного стану взаємовідносин України і ЄС є достатньо однозначною і, безумовно, позитивною.
Якщо брати до уваги саме ЄС у якості керівних і координаційних органів інтеграційної спільноти (а не позицію урядів окремих країн ЄС), то сучасний стан відносин з Україною можна визначити як певну паузу, яка відбиває настрої вичікування.
З одного боку, виконавчо-координаційні структури ЄС усвідомлюють невідповідність України інтеграційним критеріям та відстежують причини затримок у плані виконання українською стороною положень Угоди про партнерство та співробітництво, а з іншого боку, — займають спостережну позицію щодо заходів уряду Ю.Тимошенко, очікуючи від нього скільки-небудь істотних економічних успіхів. Це головне, оскільки решту контексту взаємовідносин становлять протиріччя другорядного характеру, пов'язані з вужчими, більш егоїстично спрямованими розбіжностями в інтересах окремих ділових груп та окремих країн [18].
Ситуація може змінитися на краще лише в разі створення Урядом та Парламентом України реальних умов для прискорення економічного зростання та виконання необхідних заходів для вступу України до СОТ. Останнє передбачає приведення українського законодавства у відповідність до стандартів країни з ринковою економікою. Враховуючи відсутність чітких уявлень стосовно стратегії економічного розвитку та катастрофічно низький обсяг ВВП України, зробити це буде надзвичайно важко.
Лише зі вступом до СОТ Україна виконає положення Угоди про партнерство та співробітництво, яке в принципі дозволить розпочати новий раунд переговорів з ЄС і перевести в практичну площину питання про створення зони вільної торгівлі з ЄС, як це було передбачено в Угоді 1994р. Подібний захід не слід тлумачити як перешкоду встановленню зони вільної торгівлі в межах СНД. На Заході лібералізація міжнародної торгівлі сприймається під кутом зору «глобалізації», тобто як позитивне явище. Так, голова представництва Комісії Європейського Союзу в Україні А.Ванавербек однозначно заявив: «Ми підтримуємо ідею створення зони вільної торгівлі між Україною та Росією» [18].
Розділ 3. Перспективи розвитку торгівельних відносин України з країнами ЄС 3.1 Проблеми та перспективи діяльності Україною на ринку ЄС Аналіз торговельно-економічних відносин України та ЄС свідчить про недостатнє використання в цих відносинах наявного в обох сторін потенціалу, а також про існування ряду серйозних проблем, що гальмують їх поступальний розвиток. Ці проблеми набувають особливої актуальності після розширення Європейського Союзу, що поширив на його нових членів чинний у ЄС єдиний торговельний режим. Це ставить на порядок денний нові питання стосовно виведення торговельно-економічних відносин України та ЄС на якісно вищий рівень, надання їм реальної, а не декларативної інтеграційної спрямованості.
Успішному розвитку торговельно-економічної діяльності українських компаній на ринку ЄС сьогодні перешкоджає складний комплекс негативних внутрішніх і зовнішніх чинників. До них належать насамперед наступні.
1. Відсутність необхідних структурних перетворень в українській економіці, через що товарний обмін між Україною та ЄС відбувається переважно на міжгалузевій основі, що істотно звужує матеріальну базу реальної економічної інтеграції.
2. Обмеженість надійного джерела та потенціалу розвитку експортних можливостей — стійкого платоспроможного внутрішнього ринку.
3. Слабкі позиції України у сфері високих технологій: одне запатентоване технологічне рішення створює в середньому в дев’ять разів меншу вартість високотехнологічного експорту, ніж у країнах ЄС.
4. Недостатній рівень розвитку сучасної інфраструктури, особливо інформаційної і транспортної, та видів діяльності, що підтримують присутність українських виробників на зарубіжних ринках.
5. Невисокий рівень конкурентоспроможності вітчизняних виробників, їх товарів і послуг та економіки країни в цілому.
6. Недостатня гармонізованість національних стандартів України з міжнародними та європейськими: лише близько 17% національних стандартів гармонізовані зі стандартами ЄС.
7. Тінізація значних обсягів зовнішньої торгівлі: вітчизняні статистичні дані про обсяги українського експорту та особливо імпорту постійно занижуються — експорт, як правило, на 10-22%, імпорт — на 15-30%. Це свідчить про тенденції до нелегального експорту капіталу під прикриттям торговельних угод і про масштабне уникнення оподаткування імпортних операцій через навмисне заниження митної вартості товарів.
8. Обмежувальний режим доступу українських експортерів до окремих сегментів ринку ЄС, що значною мірою зумовлюється ненаданням Україні статусу країни з ринковою економікою: застосовуються обмеження на імпорт українських сталеливарних виробів, окремих видів сільськогосподарської продукції, вживаються за дискримінаційними процедурами антидемпінгові заходи, практично закритий доступ українських виробників до європейських ринків високотехнологічної продукції.
9. Відсутність належного зв’язку торговельної, особливо — експортної, діяльності з експортом капіталу до країн-членів ЄС та залученням капіталу провідних європейських ТНК: частка України в сукупному обсязі експортованого ЄС капіталу складає лише 0,06%, а частка її легально вивезеного капіталу в ЄС — 0,0007%. За таких обсягів легального інвестування за кордон неможливо створювати там ефективно діючі збутові та сервісні мережі, вкрай необхідні для діяльності на ринках складних технічних виробів, засновувати постійні точки комерційної присутності для надання послуг зарубіжним споживачам, розвивати виробничу кооперацію.
10. Відсутність масштабних інвестицій в економіку України з боку провідних європейських ТНК, що унеможливлює входження українських виробників до їх міжнародних розподільчих систем, а відтак — ефективне проникнення на висококонкурентні ринки найбільш розвинутих країн, особливо в сегментах, пов’язаних з високотехнологічними виробами.
11. Неврегульованість проблем міграції робочої сили і свободи пересування людей (застосування обмежень, які випливають із Шенгенської угоди), що призводить до підвищення вартості здійснення угод у торгівлі з ЄС.
Загалом ефективній діяльності українських компаній на ринку ЄС перешкоджає складний комплекс негативних чинників як торговельно-політичного, так і структурно-економічного плану. Ці недоліки вкорінені в проблемах міжнародної конкурентоспроможності українських виробників та стратегіях їх корпоративного розвитку. Отже, подолання зазначених недоліків вимагає системного підходу та може бути досягнуте лише внаслідок докорінних структурних перетворень в українській економіці, якісного поліпшення державного регулювання економіки, її зовнішньоекономічних зв’язків і корпоративного управління, значної активізації торговельної політики, спрямованої на захист національних економічних інтересів на зарубіжних ринках і насамперед — на пріоритетному для неї ринку ЄС [25].
З огляду на розширення ЄС, перед Україною відкриваються потенційні можливості забезпечити в перспективі нову якість своєї присутності на ринку Європейського Союзу — повну інтеграцію до структур його єдиного ринку із застосуванням режиму чотирьох свобод (вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталів) та спільної політики в ряді ключових галузей економіки.
Водночас розширення ЄС створило не тільки нові можливості, але й нові ризики, зокрема:
1. скорочення обсягів торговельних операцій внаслідок денонсації договорів між Україною і країнами Балтії про вільну торгівлю після їх вступу до ЄС;
2. послаблення конкурентних позицій (зокрема, в сегменті сільськогосподарської продукції) українських експортерів на ринках нових членів ЄС через поширення на останніх торговельного режиму ЄС стосовно імпорту з третіх країн [23, 25].
Ефективними інструментами запобігання небажаним наслідкам розширення ЄС для позицій України мають стати:
· набуття Україною членства в СОТ;
· якнайшвидше отримання статусу країни з ринковою економікою;
· активна підготовка до укладення Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС;
· прискорення процесу сертифікації та стандартизації українських товарів відповідно до норм і стандартів ЄС;
· надання Україні більших преференцій на основі Генеральної системи преференцій Європейського Союзу.
Процес руху до режиму вільної торгівлі у відносинах України та ЄС повинен бути поетапним та асиметричним, тобто лібералізація ринку ЄС має випереджати лібералізацію імпорту з боку України [23].
З метою підвищення ефективності присутності України на ринку ЄС, необхідно кардинально змінити нинішні структурні характеристики вітчизняної економіки; особливо важливим є значне піднесення рівня розвитку високих технологій та включення України до глобального високотехнологічного обміну; важливу роль може відіграти реалізація потенціалу в галузі транзиту енергоносіїв, авіаційних транспортних перевезень та ін.
Реалізація цих можливостей значною мірою залежатиме від їх конкретизації у спільному Плані дій України та ЄС, успішності врегулювання торговельних суперечностей у відносинах України з Європейським Союзом.
3.2 Угода про співробітництво України з ЄС як інструмент поглиблення торгових зв'язків Як зазначено в спільній позиції країн-учасниць ЄС від листопада 1994 року, Європейський Союз визнає проголошення незалежності України однією з найважливіших подій в історії сучасної Європі і переконаний, що демократична сильна Україна може зробити значний внесок у загальну європейську стабільність. Тому ЄС висловив свій намір підтримувати незалежність, територіальну цілісність і суверенітет України у своєму Плані дій для України, розробленому в той час. Метою цих політичних документів було, по-перше, продемонструвати Україні з огляду на її бажання забезпечити собі якнайшвидшу інтеграцію в європейські структури, що це бажання враховано, та подати їй потужний політичний сигнал про підтримку з боку ЄС, по-друге, полегшити розвиток співробітництва між ЄС, його країнами-учасницями й Україною.
Інструментом реалізації цих проголошених цілей і мала стати Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (УПС) [1], яка була підписана від імені України 14 червня 1994 року в Люксембурзі Президентом України, а також Президентом Європейської комісії і представниками держав-членів Європейського Союзу. Угода з Україною була першою із низки угод, що мали бути підписані з кожною з держав колишнього Радянського Союзу. Деякі її розділи тотожні відповідним розділам "європейських угод", укладених ЄС з країнами Центральної та Східної Європи.
Підписання цієї угоди, яка встановлювала інший, ніж раніше, і набагато більший за обсягом та глибший за змістом характер взаємин, стало знаменною подією. Проте для того, щоб зазначена угода вступила в силу, її мали ратифікувати парламенти всіх держав-членів ЄС, так само як і Верховна Рада України.
Верховна Рада України ратифікував Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами 10 листопада 1994 року згідно із Законом України № 237/94–ВР, який був підписаний тодішнім головою ВР Олександром Морозом. Але процес ратифікації її державами-членами ЄС через деякі об'єктивні й суб'єктивні причини (такі, наприклад, як небажання найменш розвинених країн-членів ЄС, котрі одержували технічну і фінансову допомогу від структур ЄС, мати ще одного конкурента в програмах допомоги) затягнувся майже на чотири роки. Лише в лютому 1998 року парламент Португалії останнім ратифікував УПС і згідно з відповідними її положеннями угода набула чинності через місяць після цієї події, тобто 1 березня 1998 року.
Основні цілі угоди такі:
· забезпечення у відповідних рамках політичного діалогу між сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин;
· сприяння розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, прискорення їх сталого розвитку;
· створення основ для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;
· підтримка зусиль України зі зміцнення демократії і розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки [1].
Європейський Союз є одним з провідних торгових партнерів України (другим найбільшим торговим партнером України після Росії). Угода надає Україні та Європейському Союзу легший доступ на ринки один одного, головним чином забороняючи дискримінацію товарів один одного, тобто в ній передбачається таке ж ставлення до українських товарів та товарів Європейського Союзу, як і до товарів усіх інших торгових партнерів, та забезпечується вільна і справедлива конкуренція імпортованих товарів з товарами місцевого виробництва. Це стосується також правил конкуренції і торгових платежів. Європейський Союз та Україна очікують приєднання України до Світової Організації Торгівлі, вже нині застосовуючи широкий ряд принципів цієї організації у взаємній торгівлі.
Європейський Союз та Україна погодилися надати одна одній режим найбільшого сприяння в торгівлі товарами. Це означає, що одна із сторін не може встановлювати на імпорт чи експорт іншої сторони вищі митні податки чи збори, ніж ті, що їх вона встановила для будь-якої іншої країни. Сторони також не можуть надавати гірші умови платежів, що мають відношення до торгівлі, чи застосовувати більш громіздкі митні процедури, ніж ті, що застосовуються відносно інших країн.
З огляду на вищесказане держави-члени Європейського Союзу вважаються ніби єдиною країною, тобто режим безподаткової торгівлі, що його країни-члени Європейського Союзу надають одна одній, не розповсюджується на Україну, хоча можливість поширити цей порядок на Україну можна було б розглянути. Відтак і Європейський Союз не користувався пільгами стосовно тарифів та митних процедур, що їх Україна до кінця 1998 року надавала країнам колишнього Радянського Союзу. Однак ні Україна, ні ЄС не можуть користуватися пільгами, що надаються третім країнам спеціально для створення зони вільної торгівлі чи утворення митного союзу. Як приклад можна навести відносини Європейського Союзу і деяких країн Центральної Європи, які в остаточному підсумку стануть повноправними членами цієї європейської спільноти. Відповідно до правил СОТ сторони не користуються пільгами, котрі надаються сусіднім країнам з метою спрощення торговельних процесів у прикордонних областях [13].
Фактично Україна може платити навіть іще нижчі експортні мита при ввезенні до країн Європейського Союзу деяких товарів, на які розповсюджується Генералізована система преференцій, право на користування пільгами котрої Україна отримала в 1993 році. Генералізована система преференцій – це список тарифів для промислових і сільськогосподарських товарів, нижчих від тарифів, що надаються режимом найбільшого сприяння. Таким чином, Україна має можливість продавати ці товари на ринку країн-членів Європейського Союзу дешевше, ніж інші країни. Застосовуючи нижчі тарифи, ЄС висловлює свої «преференції» цим товарам. Метою такого порядку є стимулювання економічного розвитку через експорт. Це спрямовано на розширення переліку експортних товарів, особливо промислових, а відтак тарифні знижки націлені на менш розвинені або неконкурентоспроможні галузі та товари. Теоретично близько половини українського експорту може мати користь зі знижених тарифів ГСП; при експорті товарів необхідно звернутися з проханням про застосування знижених тарифів, але до цього часу українські експортери не використовують повною мірою ці свої можливості.
продолжение
--PAGE_BREAK--