Діяльність уповноваженого з прав людини відповідно до законодавства України

ЗМІСТ Вступ 1. Становлення інституту омбудсмана в Україні та світі 2. Основні правові засади діяльності Уповноваженого Верховної ради України 14 Висновки 28 Список використаної літератури 31 Додаток. Надходження звернень до Уповноваженого з прав людини 33 ВСТУП Вирішення проблем забезпечення прав

і свобод людини у Конституції України 1996 року характеризується наявністю принципово нових для нашої держави підходів. Зокрема, Основним Законом запроваджено інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У світовій практиці його називають інститутом омбудсмана. Досвід більшості країн, де існує така посада, свідчить, що

інститут омбудсмана здатний дієво впливати на стан забезпечення прав людини в державі. Але це може відбуватися лише за наявності належної організації його функціонування. В Україні діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває ще на етапі становлення, який характеризується значними труднощами правового та організаційного характеру. Саме їх подолання за допомогою вдосконалення правового статусу омбудсмана,

форм і методів його діяльності, організації взаємодії з іншими органами є шляхом створення тих умов, які забезпечать ефективність функціонування нового інституту системи забезпечення прав людини в Україні. Насамперед цим і зумовлена актуальність теми дослідження. Кардинальні зміни, які відбулись у зв’язку з розпадом

Радянського Союзу, вимагали правового реформування усіх найважливіших сфер життя українського суспільства, однією з яких є дотримання основних прав і свобод людини і громадянина. Її належне функціонування виступає невід’ємною умовою існування демократичного суспільства. У роботі застосовувалися наукові розробки вітчизняних і зарубіжних вчених, пов’язані з дослідженням правового статусу особи,

її правами і свободами, відповідальністю за їх порушення. Серед них праці таких науковців, як В.В. Копєйчиков, Г.С. Котляревський, О.Ф. Скакун, О.Д. Тихомиров, О.Ф. Фрицький, В.М. Шаповал, О.В. Шмоткін, та інші. Під час дослідження діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини використовувалися роботи дослідників

інституту омбудсмана – В.В. Бойцової, С. Гурвіца, К.О. Закоморної, Н.І. Карпачової, Є. Захарова використовувались окремі статті, наукові доповіді, інтерв’ю й інших вітчизняних і зарубіжних авторів. Нормативно-правова основа дослідження складається з міжнародних правових документів, що стосуються прав людини, Конституції України, чинного національного

і зарубіжного законодавства, що регулює відносини у сфері прав людини, діяльність омбудсманів, правоохоронних органів. У роботі використано матеріали практичної діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Мета дослідження полягає дослідженні та аналізі основних напрямків діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, визначення та характеристика основних недоліків

в процесі діяльності Уповноваженого, а також визначення основних шляхів їх подолання. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення прав і свобод людини в Україні. Предметом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з діяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Методи дослідження. В роботі використовувалися системний,

історичний, порівняльно-правовий та інші методи наукового пізнання. Структура курсової роботи. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатку. Повний обсяг роботи становить 33 сторінки, з яких 24 – основного тексту. 1. СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМАНА В УКРАЇНІ ТА СВІТІ Запровадження спеціального інституту Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст. 55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101). Статус, функції та компетенція

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», ухваленому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. У ході розробки цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний

інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу. До останнього часу

інститут омбудсмана, як і сам термін «омбудсман», в Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не викликала особливої зацікавленості офіційної радянської правової доктрини.

З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмана, його витоків та історії. Характерною особливістю інституції омбудсмана стало те, що її утвердження в більшості країн світу відбувалося в уже

існуючій системі органів державної влади, і тому необхідно було враховувати національні, правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної побудови цього інституту, у світі важко знайти дві такі інституції, які були б цілком тотожні. Але можна виділити окремі загальні риси, які об'єднують всі ці інституції під однією родовою назвою - омбудсман, хоча в

Україні це Уповноважений Верховної Ради з прав людини, в Іспанії, у ПАР - захисник народу, у Польщі - речник громадянських прав, у Франції - посередник Французької Республіки, в Литві - контролер сейму, в Греції - захисник громадян, у Молдові - парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії, Данії – омбудсмана [7, ст. 188-123].

Однією з головних функцій омбудсмана у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. У цьому сенсі важливим невід'ємним правом омбудсмана є право проводити розслідування, у тому числі й за власною

ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмана максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави. Характерною особливістю є незалежність інституції, що виявляється передусім у високому статусі посади

омбудсмана, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмана передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації. У суспільстві омбудсман виступає своєрідним арбітром між людиною

та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено. Внутрішній аспект незалежності омбудсмана передбачає наявність у нього достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, а також, з огляду на персоніфікованість інституції - незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики. У зв'язку з відсутністю у омбудсмана імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його

впливу на ухвалення необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей. Наведені характеристики у своїй сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмана. Залежно від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмана в світі.

Найбільш поширеною з них є так звана класична або сильна модель омбудсмана, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст. До цього часу не можна з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови призвели до створення цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з іншого - гостра боротьба за владу між шведським королем та парламентом.

У результаті, королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмана юстиції (justitieombudsman).

Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції. Так, омбудсман Швеції здійснює контроль не лише за центральними органами влади та управління, а й за судами та місцевими органами адміністрації, а також збройними силами та навіть посадовими особами державних підприємств у тому обсязі, в якому вони виконують державно-владні функції. Для цього в арсеналі омбудсмана є чимало засобів впливу: право на необмежений доступ до протоколів

та документів, у тому числі секретних; право законодавчої ініціативи; право ініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог, і навіть накладати штрафи; на правах надзвичайного прокурора розпочинати судове переслідування посадових осіб за недбале виконання своїх обов'язків тощо. Вищезазначені характерні риси шведської моделі значною мірою сприяли успіху та подальшому поширенню концепції омбудсмана в

Європі і світі. Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмана у 1919 р стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів

Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції. Після Другої світової війни починається активне поширення ідеї інституту омбудсмана в Європі. Цей період характеризується значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного життя, що, у свою чергу, зумовило потребу в додаткових

засобах контролю за діяльністю органів адміністрації. У 1952 р. інституція омбудсмана заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією. Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу

інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у 1953 р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але водночас це був перший успішний експеримент щодо впровадження нової

інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія. Відтоді починається активне поширення ідеї омбудсманства зі скандинавських держав до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки. Досвід країн континентальної системи права почав активно вивчатися

і в країнах загального права. У 1967 р. закон про створення інституту омбудсмана ухвалюється у Великобританії. Поштовхом до цього стало невдоволення громадян станом адміністрування в країні і зростанням у зв'язку з цим кількості скарг. Але з огляду на специфіку конституційної структури англійської держави, яка передбачає значні повноваження парламенту щодо контролю за діяльністю підзвітного йому

уряду, у Великобританії була введена «слабка» модель омбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, через що було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливість звернень передбачена лише через парламентаріїв. Того ж 1967 р. інститут омбудсмана було створено у ряді провінцій

Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії. У цей же час спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмана і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні.

В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсманів. У 1969 р на Гаваях, у 1971 р у Небрасці, у 1972 р в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсманів на різних рівнях: штату, округу, міста. У 1976 р. інститут омбудсмана був запроваджений у

Португалії, а у 1981 р у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана «сильна» модель омбудсмана, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені

регіональні омбудсмани. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмана Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсманом провінції Каталонія та національним омбудсманом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов'язана з федеративними особливостями

Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм. Різні моделі омбудсманів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін. Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р

є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмана. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмана. Нова хвиля ідеї омбудсманства, що сприяла зростанню авторитету та кількості цих інституцій у світі, пов'язана з падінням «залізної завіси»

і появою на карті Європи нових держав. У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмана запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в існуючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням,

що відбувалися в країні наприкінці 80-х років. Цьому значною мірою сприяв ідейно-політичний нейтралітет омбудсмана, пропаганда принципів правової держави та ієрархії цінностей, орієнтованих на права людини. Польська модель також побудована за «сильним» взірцем. Так, Омбудсман Польщі має право вимагати ініціювання дисциплінарного чи адміністративного провадження, а його повноваження в кримінальному та цивільному судочинстві прирівняні до повноважень прокурора.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмана було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках - у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані. 15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України «Про

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини. [8, ст. 47]. На сучасному етапі ідея омбудсманства переросла національні межі і все частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях.

Поширення служб омбудсмана в світі стало поштовхом до створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмана, який об'єднує національні інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмана в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних конференцій. У 1982 р. викладачі університету м.

Інсбрук (Австрія) стали ініціаторами створення наукового товариства, головним завданням якого стало дослідження феномена омбудсмана в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як Європейський інститут омбудсмана. Основними напрямами діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмана в Європі, підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному,

європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституцій омбудсмана. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмана було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини. У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського

Союзу було запроваджено посаду омбудсмана в ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної особи країни - члена ЄС та проводити розслідування діяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться активна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців

ЄС, що дало б змогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейського омбудсмана. У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не цілком вписується в концепцію омбудсмана, оскільки позбавлена такого важливого права, як право провадити конкретне розслідування

на підставі скарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу діяльність у галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської інституції. Процес визначення конкретної сфери його компетенції та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсманом Ради Європи став Альваро Хиль-Роблес - в минулому

Захисник народу Іспанії. Нині інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися. Без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права.

Історичний досвід держав був значною мірою врахований при запровадженні інституції омбудсмана в Україні. У Конституції України в ст. 101 передбачено створення нового конституційного органу - Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини для здійснення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина. 2.

ОСНОВНІ ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ УПОВНОВАЖЕНОГО Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятий у грудні 1997, року був заснований на моделі так званого «слабкого» Омбудсмана, який не розглядає тих звернень, що розглядаються судами, і припиняє вже початий розгляд, якщо зацікавлена особа подала позов, заяву або скаргу до суду. Закон передбачає досить широкі повноваження Омбудсмана: він має право одержувати будь-яку

інформацію, у тому числі секретну, ознайомлюватися з будь-якими документами, без перешкод відвідувати будь-які органи влади і місцевого самоврядування, підприємства й організації, у тому числі будь-які "закриті" структури й опитувати осіб, які там утримуються, бути присутнім на засіданнях будь-яких органів влади, судів усіх інстанцій, запрошувати посадових і службових осіб для одержання пояснень, вимагати від них сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних

і підлеглих їм установ, підприємств і організацій, звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини, перевіряти стан дотримання прав і свобод людини державними органами, у тому числі органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність. Усі структури, до яких звертається Омбудсман, зобов’язані співпрацювати з ним і надавати йому необхідну допомогу, зокрема, забезпечувати доступ до матеріалів

і документів та надавати інформацію, а також давати роз’яснення щодо фактичної і правової підстави своїх дій та рішень. Втручання органів влади і місцевого самоврядування в діяльність Омбудсмана заборонено, він також не зобов’язаний давати пояснення по суті справ, що завершені або знаходяться в його провадженні. Закінчивши провадження по скарзі, Омбудсман направляє подання у відповідний орган про усунення виявлених

порушень прав і свобод, яке повинне бути виконане в місячний термін. Проте ніякої відповідальності за порушення повноважень Омбудсмана і за невиконання його подання закон не передбачає [18, ст. 29 ]. Таким чином, ця нова для України інституція захисту прав людини заснована на високому моральному авторитеті Омбудсмана, до рішень і пропозицій якого мають прислухатися

і влада, і суспільство. Однак, оскільки в нас і влада, і суспільство не надто поважають права людини, першому Омбудсману довелося нелегко. Почавши працювати без фінансування і без приміщення, секретаріат Омбудсмана відразу ж був завалений величезною кількістю скарг, що, власне кажучи, просто неможливо було розглянути. Проте, докладаючи багатьох зусиль,

Карпачова Н.І. поступово змогла створити працездатну правозахисну структуру. Про це, зокрема, свідчить разюча відмінність її другої щорічної доповіді від першої. Якщо перша доповідь носить великою мірою академічний характер, то друга – це доповідь активно і плідно працюючої правозахисної інституції. Інститут Омбудсмана є додатковим (субсидіарним) засобом захисту прав

і свобод людини щодо інших правозахисних механізмів, заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту прав людини, парламентського контролю та відомчого контролю за адміністративними органами. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, не скасовує їх і не передбачає перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист

і поновлення порушених прав і свобод. (ч. 2 ст.4 Закону). Діяльність Уповноваженого з прав людини спрямована на: 1) захист прав і свобод людини та громадянина, проголошених Конституцією України, законами України і міжнародними договорами України; 2) додержання та повагу до прав і свобод людини та громадянина суб’єктами, зазначеними

Законом; 3) запобігання порушенням прав і свобод людини та громадянина або сприяння їх поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини та громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшення й подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав

і свобод людини та громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу. Здійснюючи свої повноваження Уповноважений Верховної Ради України з прав людини керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких

надана Верховною Радою України [17, ст. 109] Щодо Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, то, згідно з ст.2 Закону, сферою його компетенції є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини та громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його знаходження, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають

на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами. Причому, виходячи із положень ч.2 ст.15 Закону, до органів державної влади віднесені вищі органи державної влади – Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, а аналіз ч.3 цієї ж статті дає змогу зробити висновок, що в сферу компетенції

Уповноваженого входять і відносини, які виникають при реалізації прав і свобод людини та громадянина і об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності, їх посадовими і службовими особами. Отже, законодавець наділив Уповноваженого широкою сферою компетенції, оскільки він має право приймати звернення громадян і реагувати на порушення їхніх прав

і свобод з боку будь-яких органів, посадових та службових осіб. Винятки ставлять тільки звернення, які розглядаються судами (Уповноважений також призупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду). Повноваження у нього також широкі, зокрема, згідно із ст.13 Закону, Уповноважений має право:  невідкладного прийому

Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ,

організацій, незалежно від форми власності, їхніми посадовими та службовими особами;  бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;  звертатися до

Конституційного Суду України з поданням;  на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними). Згідно зі ст.16 Закону, Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини та громадянина, які отримує: 1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; 2) за зверненнями народних депутатів

України; 3) за власною ініціативою. Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах відповідно до Закону України “Про звернення громадян”. Звернення подають Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушень прав і свобод людини та громадянина. За виняткових обставин цей строк може бути подовжений

Уповноваженим, однак не більше ніж до двох років. Стаття 21 Закону проголошує, що кожен може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у порядку, передбаченому чинним законодавством, і при розгляді звернень не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками кольору шкіри, раси, релігійних або будь-яких інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,

за мовними та іншими ознаками. На ВЕБ сторінці Уповноваженого на жаль не надана інформація щодо порядку звернення, відсутні зразки та бланки звернень. Вказані тільки поштова,електронна адреси та телефон. Інформація про порядок звернення громадян до Уповноваженого поширювалась у вигляді брошури „Як звернутись до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, виданої та поширеної

ГО „Фонд регіональних ініціатив”. У підготовці брошури взяли участь працівники апарату Уповноваженого. В брошурі у формі доступних схем роз’яснюється право громадян на звернення до Уповноваженого та способи звернення. Зокрема, зазначається, що Уповноважений бере до розгляду як письмові, так і усні скарги. Письмові скарги приймаються поштою. Усні приймаються телефоном „гарячої лінії” та на прийомах громадян,

який здійснюється протягом робочого тижня в київському офісі Уповноваженого або під час виїзду в регіони. В брошурі наведено зразок звернення до Уповноваженого. За цим зразком громадянин зобов’язаний чітко вказати правові підстави свого звернення до Уповноваженого (ст. 55 Конституції України, ст 2, 17 ЗУ „Про Уповноваженого”), суть рішення органу влади, яким порушене право,

інформація про попередні оскарження рішення та прохання застосувати конкретний засіб впливу для поновлення прав („прошу внести Подання Уповноваженого до прокуратури”). Очевидно, що такий зразок по суті не є заявою у довільній формі і вимагає від заявника серйозної правової підготовки. У звіті Уповноваженого „Стан дотримання та захисту прав

і свобод людини в Україні” подана дещо інша схема шляхів звернення (див. Додаток 1). Отже, Закон не передбачає жодних обмежень щодо подачі звернень до Уповноваженого. Хоча були пропозиції законодавчо закріпити, що Уповноважений не може приймати скарги громадян за таких обставин: а) якщо громадянин не вичерпав усіх засобів правового захисту своїх прав і свобод (не звертався у відповідні компетентні органи, в обов’язок

яких входить вирішення таких справ, не скористався правом судового позову та ін.); б) якщо скарга не значна чи недобросовісна; в) скарги, що надійшли від іноземних громадян []. Такі пропозиції обґрунтовувалися необхідністю зменшити потік скарг від громадян. Адже Уповноважений зобов’язаний повідомити у письмовій формі особу, що подала звернення, про прийняття або відмову у прийнятті його до розгляду, притому відмова повинна бути вмотивованою.

Усвідомлюючи, що Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини буде досить складно дотримуватися цього положення Закону, деякі науковці пропонували законодавчо закріпити так звані фільтри подання звернень Уповноваженому. Водночас Уповноважений з прав людини міг би стати тим органом, який тісно співпрацює не тільки з законодавчою владою, але й з громадськими правозахисними організаціями (що є обов’язковим) і з Президентом України, якщо людина внаслідок правової неосвіченості, радше пише скарги

на ім’я Президента України, аніж звертається до суду чи до інших правоохоронних органів за захистом своїх прав. Зрозуміло, що Президент у необхідних випадках буде передавати такі скарги на розгляд Уповноваженому з прав людини. На жаль, законодавцем ця пропозиція не врахована. В законі закріплено, що Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі звернення народних депутатів

України, але це вже буде додатковим заходом. І уже упродовж перших п’яти місяців роботи до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н.І.Карпачової надійшло понад 4000 скарг. Щоденно до неї звертається 50-70 осіб з особистих питань [ ]. Звичайно, більшість таких звернень залишаються не розглянутими, оскільки фізично неможливо розглянути такий потік скарг Що ж до правозахисної діяльності

Уповноваженого за власною ініціативою, то що методи інспектування державних органів і установ, тобто здійснення так званого загального нагляду, нагляду за власною ініціативою не набули значного поширення в практичній діяльності омбудсменів. У Великобританії і Франції прийняття омбудсменами тих чи інших питань до розгляду “по обов’язку служби” (за браком заяв зацікавлених осіб) категорично забороняється.

Для здійснення своїх повноважень Уповноважений з прав людини формує секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов’язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На працівників секретаріату поширюється дія

Закону України “Про державну службу”. Призначення на посаду та звільнення працівників секретаріату здійснюються Уповноваженим. Сьогодні в секретаріаті Уповноваженого з прав людини працює 25 осіб, а має бути втроє більше . При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини та громадянина може створюватися консультативна рада (яка може діяти

і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини та громадянина. Уповноважений має право також призначати своїх представників у межах виділених коштів, затверджених Верховною Радою України. Законом не уточнено, чи це будуть представники Уповноваженого на місцях, чи представники Уповноваженого з певних питань. Світова практика знає приклади діяльності як спеціалізованих, так

і місцевих омбудсменів. Так у 1974р. Законом про місцеве управління інститут місцевого омбудсмена запроваджений у Великобританії, а до цього у 1973р. були введені Уповноважені в галузі охорони здоров’я на рівні Англії, Уельсу і Шотландії. Регіональні омбудсмени діють у Швейцарії і Бельгії []. На початку 1979р. в кожній префектурі

Франції ввели посаду представника медіатора. В ряді федеративних держав омбудсменів спочатку вводили на рівні штатів, провінцій, регіонів, тобто омбудсменівська система будувалася знизу (Канада, Австралія). Італія і США ще й сьогодні продовжують експериментувати з регіональними та місцевими омбудсменами. В Австрії, навпаки, спочатку була створена федеральна Колегія народного права захисту [9]. Місцеві омбудсмени діють, головно, в тих країнах, де парламентський

омбудсмен наділений правом контролю тільки за діями центральних органів адміністрації, тобто контроль за місцевими органами в його компетенцію не входить. Україна є унітарною державою з середньою кількістю населення, де контроль за місцевими органами можливий, більше того – він необхідний, адже права людини здебільшого порушуються саме на місцях, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями,

їхніми посадовими і службовими особами. Проте вводити місцевого Уповноваженого з прав людини, звичайно, немає потреби, оскільки це привело б до певних непорозумінь, розмивання чітких функцій центрального і місцевих органів. Тому ідея введення представників Уповноваженого на місцях і спеціалізованих омбудсменів є привабливою, але і в

Законі водночас слід було б чітко це зазначити, назвати їхні функції, розкрити статус, повноваження. Отже у Законі цього не зазначено, як не порушено й таке важливе питання, як критеріїв оцінки дотримання, забезпечення прав людини. Оцінка актів, дій (бездіяльності) органів та посадових осіб проводиться омбудсменами в різних країнах з допомогою різноманітних критеріїв.

Звичайно передусім омбудсмени керуються критерієм законності. Поряд з тим, шведський омбудсмен використовує критерії об’єктивності і неупередженості, датський – розсудливості, норвезький – очевидної розумності. Колегія народного правозахисту Австрії оцінює правильність здійснення федерального управління, уповноважений Бундестагу у справах оборони Німеччини захищає принципи демократичної справедливості

і поваги почуття особистої гідності, медіатор Франції дає оцінку відповідності адміністративної діяльності до завдань державної служби, які полягають у дотриманні принципів публічного інтересу і правильного управління. Іспанський Народний захисник забезпечує необхідне дотримання конституційних прав. Омбудсмен Західної Австралії розслідує нерозумні, несправедливі, дискримінаційні дії, а також недоцільні рішення. Аналогічні критерії використовують канадські омбудсмени.

У США омбудсмени керуються, окрім вищеназваних критеріїв, критеріями доречності і ясності адміністративних актів та їх ефективного виконання [10, с. 276]. Ми вважаємо, що Уповноважений з прав людини України також не може обмежуватись тільки правовими рамками і, проводячи розслідування, розглядаючи скарги громадян, повинен керуватися ще критеріями об’єктивності,

доцільності, справедливості дії органів, посадових осіб стосовно належного забезпечення прав і свобод громадян України. Адже права людини – це не тільки чіткі юридичні формули, що закріплені в Конституції України та інших нормативних актах, “не тільки суворі і цілком визначені і тому легкі для використання в судових інстанціях точні юридичні формули, але й, в деякому розумінні, дух цих свобод.”

І омбудсмен, в обов’язки якого входить захищати передусім право громадян на “хороше управління”, повинен контролювати дотримання державними органами, підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими і службовими особами не тільки закону, але саме і цього духу прав і свобод людини та громадянина. Своєю діяльністю він повинен закріплювати принцип неформального розуміння закріплених в Конституції України прав

і свобод громадян. У цьому найбільша цінність інституту омбудсмена. На погляд деяких авторів, треба розширити межі парламентського контролю, здійснюваного Омбудсманом, виходячи з таких міркувань. Сучасні уявлення про парламентський контроль передбачають створення окремих інституцій, які спеціалізуються з контролю за дотриманням окремих ключових прав чи групи взаємозалежних прав. Так, європейські документи щодо захисту персональних даних передбачають створення окремої парламентської

інституції для контролю за дотриманням права на інформаційну приватність, що призводить до появи в європейських країнах появи посади Омбудсмана з питань захисту персональних даних; закони про доступ до інформації передбачають наявність органу незалежного парламентського контролю за здійсненням права на доступ до інформації, і так далі. Це має наслідком появу в європейських країнах декількох Обмудсманів: з питань захисту персональних даних; з питань доступу до

інформації; з питань прав дитини, з питань прав етнічних меншин, тощо. В наших умовах створювати низку окремих інститутів недоречно. Доцільно відкрити відповідні відділи в Секретаріаті Омбудсмана і надати Омбудсману відповідні повноваження згідно з європейськими нормами. Наприклад, мають бути відділ з питань дотримання права на

інформацію і права на захист інформації про особу, який розглядав би інформаційні скарги щодо порушення цих прав і щорічно узагальнював би стан забезпечення цих прав; відділ з питань дотримання права на приватність комунікацій, який розглядав би скарги на незаконні дії (бездіяльність) органів влади, які здійснюють зняття інформації з каналів зв’язку під час проведення оперативно-розшукових заходів, і щорічно готував би спеціальні доповіді з даними про кількість перехоплень, статистику підстав,

термінів, результатів перехоплення (кількість порушених кримінальних справ, за якими статтями Кримінального кодексу, тощо), порушень, примусових блокувань технічних засобів, з поділом за органами, які здійснювали перехоплення інформації; і так далі. Закон про Уповноваженого потребує відповідних змін і уточнень. Зокрема бажано підняти роль Омбудсмана

і значення його рішень. Для цього доцільно передбачити в Законі такі повноваження: - можливість робити попередження посадовим особам, які припустилися порушень прав людини; - ставити питання про скасування актів, якими порушуються права людини; - ставити перед вищими щодо посадової особи, яка припустилась порушень прав людини, органами питання про стягнення, передбачені чинним законодавством про працю; - ставити питання про усунення з посад осіб, які припустились

неодноразового або грубого порушення прав людини та основоположних свобод; - оголошувати, з повідомленням про це в ЗМІ, громадський осуд таким посадовим особам, а також посадовим особам, які не відреагували належним чином на звернення Омбудсмана. Доцільно передбачити також можливість Омбудсмана висловити свою точку зору щодо судових рішень у такій формі: він має право звернутися до передбачених законом інстанцій з рекомендаціями щодо перевірки судових рішень, які набули законної сили,

при наявності даних, що в ході судового розгляду мали місце суттєві порушення прав людини, які вплинули на прийняте судове рішення. До повноважень Омбудсмана, передбачених Законом про Уповноваженого, слід також додати право законодавчої ініціативи, щоб він міг подавати на розгляд парламенту проекти законодавчих актів, які пропонували б змінити чинне законодавство або доповнити його в інтересах забезпечення прав людини

і основоположних свобод. Необхідно також підсилити гарантії діяльності Омбудсмана: - по-перше, закріпити обов’язок державних органів та їх посадових осіб розглянути в місячний термін рекомендації Омбудсмана і надати письмову відповідь щодо прийнятих заходів для відновлення порушених прав або обґрунтувати причини невиконання його рекомендацій; - по-друге, ввести норму про те, що рекомендації

Омбудсмана, прийняті ним на підставі розгляду скарг, не оскаржуються в межах національної правоохоронної системи; - по-третє, передбачити адміністративну (а у випадках дій, які передбачені Кримінальним кодексом – кримінальну) відповідальність посадових осіб за ігнорування запитів Омбудсмана щодо надання йому матеріалів, документів, інформації або пояснень, і щодо виконання рекомендацій.

Видається важливим для підвищення ефективності праці за заявами, що надіслані до Омбудсмана, створення електронного архіву заяв, і опису дій працівників Секретаріату щодо цих заяв. Створення внутрішньої мережі в офісі Омбудсмана надасть можливість за лічені секунди отримати інформацію з будь-якого комп’ютера в мережі про зміст

і стан розгляду будь-якої заяви. При написанні даної роботи, я зіштовхнулась з однією проблемою. Неодноразові спроби ознайомитись з матеріалами, розміщеними на офіційному сайті Омбудсмана, потерпіли повне фіаско, оскільки, з невідомих причин, доступ до сайту в мережі Інтернет був відсутній. Тому особливої уваги потребує розвиток комунікації Омбудсмана з суспільством, яку можна було б покращити за рахунок щоденного оновлення та належної технічної

підтримки сайту Омбудсмана, регулярного видання бюлетеня з описом і аналізом порушень прав людини і основоположних свобод, створення телепередачі на телеканалі УТ-1 з прямим контактом Омбудсмана з телеглядачами. Одним з головних ресурсів покращення захисту прав людини є співробітництво Омбудсмана з НПО. Сьогодні воно недостатнє.

Омбудсман – представник громадянського суспільства, що захищає права і свободи людини насамперед від держави, і його опора на недержавні правозахисні організації була б цілком природною. Законодавчою основою для співробітництва є ч.3 статті 10 чинного Закону про Омбудсмана: «При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення

пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод людини і громадянина може створюватися консультативна рада (яка може діяти і на громадських засадах) із осіб, що мають досвід роботи в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина». Однак ця основа є дуже розпливчастою, тому було б бажано внести зміни в Закон про Омбудсмана, які точно і ясно регламентують процедури взаємодії

Омбудсмана з НПО. Порівнюючи функції і повноваження Омбудсмана і НПО, розглянувши їхню роботу, можна цілком вважати Омбудсмана і його апарат такою же правозахисною організацією, як і НПО, тільки діючою від імені держави, і розглядати з таких позицій його діяльність. Слід додати статтю до Закону з визначенням Омбудсмана

і його місії таким чином: «Уповноважений ВРУ з прав людини є вищою незалежною публічною посадовою особою, діяльність якого спрямована на утвердження і захист прав людини й основоположних свобод, а також на громадський контроль за реалізацією режиму їхнього гарантування державними органами і посадовими особами. Місією Уповноваженого є організація автономної системи недержавних органів контролю за забезпеченням

прав людини та основоположних свобод і керівництво нею». Омбудсман має призначати своїх представників в областях, містах Києві та Севастополі, Автономній республіці Крим з числа осіб, які проживають в даній місцевості, володіють досвідом правозахисної діяльності і користуються високим громадським авторитетом. До Закону слід додати норму, що представники працюють на постійній основі, співпрацюють с правозахисними

організаціями, оцінюють стан дотримання прав і свобод на підвідомчій їм території, виявляють порушення прав і свобод людини, доповідають про них Омбудсману, в окремих випадках подають йому скарги щодо порушення прав людини і основоположних свобод. ВИСНОВКИ Забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина є одним з головних чинників у процесі становлення

України як демократичної, правової, соціальної держави. Конституція України 1996 р широко закріпила основні права і свободи людини та громадянина, а також гарантії їх реалізації. Важливою гарантією прав і свобод людини можна назвати й інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, або

інститут омбудсмена, як він ще називається. Уперше цей інститут був створений у ХУІІІ ст. у Швеції з метою захисту державних інтересів і обмеження судової та адміністративної влади на користь парламенту. З 1809 р. він трансформувався в правозахисний інститут, що захищає інтереси громадян з боку адміністративних та судових органів.

Починаючи з 1919 р аналогічні інститути були введені в інших країнах і на сьогодні майже в 100 країнах світу існує 150 різних органів та структур, що виконують функції омбудсмена []. Світовий досвід підтверджує, що потреба в інституті омбудсмена найперше виникає тоді, коли існуючі інститути не здійснюють ефективного контролю в сфері державного управління

і з’являється потреба у додаткових механізмах захисту прав та свобод громадян. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, не скасовує їх і не передбачає перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. (ч. 2 ст.4 Закону). Сферою компетенції Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини, то, згідно з ст.2 Закону, є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини та громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його знаходження, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування,

їхніми посадовими і службовими особами. Причому, виходячи із положень ч.2 ст.15 Закону, до органів державної влади віднесені вищі органи державної влади – Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, а аналіз ч.3 цієї ж статті дає змогу зробити висновок, що в сферу компетенції Уповноваженого входять і відносини, які виникають при реалізації прав

і свобод людини та громадянина і об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності, їх посадовими і службовими особами. Отже, законодавець наділив Уповноваженого широкою сферою компетенції, оскільки він має право приймати звернення громадян і реагувати на порушення їхніх прав і свобод з боку будь-яких органів, посадових та службових осіб.

Винятки ставлять тільки звернення, які розглядаються судами (Уповноважений також призупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду). Водночас Уповноважений з прав людини міг би стати тим органом, який тісно співпрацює не тільки з законодавчою владою, але й з громадськими правозахисними організаціями (що є обов’язковим) і з Президентом України, якщо людина внаслідок правової неосвіченості, радше пише скарги

на ім’я Президента України, аніж звертається до суду чи до інших правоохоронних органів за захистом своїх прав. Зрозуміло, що Президент у необхідних випадках буде передавати такі скарги на розгляд Уповноваженому з прав людини. На жаль, законодавцем ця пропозиція не врахована. В законі закріплено, що Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі звернення народних депутатів

України, але це вже буде додатковим заходом. Що ж до правозахисної діяльності Уповноваженого за власною ініціативою, то що методи інспектування державних органів і установ, тобто здійснення так званого загального нагляду, нагляду за власною ініціативою не набули значного поширення в практичній діяльності омбудсменів. У Великобританії і Франції прийняття омбудсменами тих чи

інших питань до розгляду “по обов’язку служби” (за браком заяв зацікавлених осіб) категорично забороняється. Для здійснення своїх повноважень Уповноважений з прав людини формує секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. При Уповноваженому з метою надання консультаційної підтримки, проведення наукових досліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав

і свобод людини та громадянина може створюватися консультативна рада. На мою думку Уповноважений з прав людини України також не може обмежуватись тільки правовими рамками і, проводячи розслідування, розглядаючи скарги громадян, повинен керуватися ще критеріями об’єктивності, доцільності, справедливості дії органів, посадових осіб стосовно належного забезпечення прав і свобод громадян України. Омбудсмен, в обов’язки якого входить захищати передусім право громадян на

“хороше управління”, повинен контролювати дотримання державними органами, підприємствами, установами, організаціями, їх посадовими і службовими особами не тільки закону, але саме і цього духу прав і свобод людини та громадянина. Своєю діяльністю він повинен закріплювати принцип неформального розуміння закріплених в Конституції України прав і свобод громадян. У цьому найбільша цінність інституту омбудсмана.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Конституція України. – К 1996. 2. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” 1997 р. 3. Закон України “Про звернення громадян” 1996 р. 4. Закон України “Про державну службу” 1993 р. 5. Конституція України: Коментар законодавства України про права та свободи людини

і громадянина: Навч. посібн. — Київ, 1999. 6. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової правової бази Політична думка 1993, № 1. 7. Дженіс М Кей P Бредлі Е. Європейське право в галузі прав людини: Джерела і практика застосування: — К 1997. – 312 с. 8. Закоморна

К. Особливості законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Право України – 2000 № 1. – С. 47. 9. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної

Ради України з прав людини. — Київ, 2000. 10. Історія середніх віків. Хрестоматія. Посібник для вчителя. В 2-х частинах, Ч.1 М 1988. 315 с. 11. Карпачова Ніна [Уповноважена Верховної Ради України з прав людини] стала на захист українських закордонних пенсіонерів // Юрид. журнал 2005 № 2 С. 11. 12. Карпачова Н. Виступ

Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини на представленні в парламенті Щорічної доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні (6 липня 2005 року) // Голос України 2005 22 лип с.6-8. 13. Карпачова Н. Права і свободи не даруються державою. Вони належать кожній людині від народження: Бесіда з

Уповноваженим Верховної Ради з прав людини /Записала Н.Андрусенко. // Робітн. газета 2005 21 лип С.1. 14. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник Академії правових наук України Харків, 1993 № 1. 15. Права Людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи

Євген Захаров. / Діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини 22.06.06 http://khpg.org.index.php?id=1150978873 16. Стадник Г. Важливість діяльності Уповноваженого з прав людини за міжнародними та європейськими стандартами захисту прав людини // Право України 2005 № 3 28-30 с. 17. Тененбаум А. Статус Уповноваженого

Верховної Ради України з прав людини і прогалини в Законі // Право України. – 1999 № 2. – с. 101. 18. Тодика Ю Марцеляк О. Конституційно-правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) // Вісник Академії Правових Наук України. – 1998. - № 3(14). – с.

29. Додаток Надходження звернень до Уповноваженого з прав людини