Гуманістичні теорії особистості Педагогіка як наука її становлення і розвиток

Гуманістичні теорії особистості.

Педагогіка, як наука, її становлення і розвиток.

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К.Роджерс (1902-1990). Центральною ланкою особистості, за К.Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, що породжується у взаємодії з іншими людьми.

Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Завдяки К.Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб’єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості за Т.Олпортом властиві такі риси, як активна позиція, відносно дійсності, доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не застосовуючи “психологічного захисту”; самопізнання; здатність до абстракції, постійний процес індивідуалізації, функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості визначається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись, а не усуватись.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А.Маслоу (1907-1970) головною характеристикою особистості вважав потяг до само актуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорсткості й агресій, як уважав З.Фрейд. навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомогти одне одному.

За А.Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах.

Ієрархію потреб, згідно з Маслоу складають:

фізіологічні потреби;

потреби в безпеці;

потреби в любові і прихильності;

потреби у визнанні та оцінці;

потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та інші.

2. Педагогіка – сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процес виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів “pair” (“paidos”) – дитя і “ago” – веду.

У Древньому Вавилоні, Єгипті, Сирії “пайдагогос” найчастіше були жерці, а в Давній Греції – найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педонами, педотриби, дедаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу доручали державним чиновникам, які добре володіли науками, багато мандрували, знали мови, культуру, звичаї різних народів.

В Середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах – дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.

У Давньоруській державі педагогів називали “майстрами”. Впродовж багатьох століть тут не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з піддячними, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали – “школярі-книжники”.

У своєму розвитку педагогіка приймала такі стадії: народна педагогіка – духовна педагогіка – світська педагогіка.

Народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється у домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання. Цей термін вперше вжив О.Духнович у підручнику “Народна педагогія в пользу училищ и учителей сельских”.

Українська народна педагогіка – складова народознавства (українознавства) і водночас один із засобів його реалізації на практиці.

Духовна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання особистості засобами релігії.

Найбільшого розвитку набула в епоху Середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до цього розвивалась на грунті філософії стала складовим елементом теології. У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах, у школах брахманів у Індії виховання мало яскраво виражений теологічний характер. Значний внесок у розвиток педагогіки того часу зробили відомі діячі церкви, філософи Тертулліан, Августин, Аквінат.

Світська педагогіка пройшла тривалий етап становлення. Своїм корінням вона сягає давнього світу. В Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробили грецькі філософи. Так, Демокрит вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено природою.

Загалом давня педагогіка була нормативно прикладною. Вона виробила низку правил, норм і приписів, виховної та навчальної діяльності відповідно до вимог тогочасного суспільства.

В Україні педагогічна думка на всіх етапах розвивалась на рівні світової. Ще в Київській Русі сформувалася система виховання на засадах любові до батьківщини, гуманного ставлення до людини, дисципліни, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості й водночас терпимості та релігійності.

У творенні української національної педагогіки важливу роль відіграє педагогічна спадщина Г.Ващенка (1878 - 1967). У відомій праці “Виховний ідеал” він всебічно аналізує проблему формування виховного ідеалу в українській національній школі, що, безперечно, сприяє теоретичним пошукам сучасної української педагогіки і практичній діяльності школи з формування підростаючого покоління незалежної України.