Військо княжих часів. Дружина й воїни.

Реферат на тему:

Військо княжих часів. Дружина й воїни

Дружина

Українське військо в XI-XIV ст. складалося з двох головних
формацій: із дружини, тяжко озброєного лицарства, та з в о ї в, що були
народнім ополченням.

Княжа дружина була зорганізована на зразок варязьких дружин.
Хоча скандинавці втратили значіння на Україні й мусіли уступити з війська, то
їх військову організацію, що визначалася дуже високими прикметами, князі
зберегли та тільки її перетворили, відповідно до розвитку й потреб держави.
Головна зміна була така, що на місце чужинців, які служили для своєї користі,
до дружини ввійшли місцеві люди, які розуміли потреби своєї батьківщини й їй
служили. Перетворення дружини склався не відразу, а поступово.

Спершу переважали в ній варяги, потім туди що раз більше
напливало слов’янського елементу й нарешті дружина зовсім поукраїнщилася. Ця
повільність перемін мала особливе організаційне значіння нові люди входили в
вироблене середовище, мусіли до нього приспособлятися та з ним зживатися,
переймати традиції дружини й потім могли їх далі передати.

Дружина не мала характеру всенародного війська, вона була
доступна тільки для вищої верстви громадянства, для бояр.

Бояри (первісно »боляри«, від »болій«, великий) або луччі
люди, це був клас великих землевласників, що майном і значінням вибилися понад
решту населення. З князями зв’язували їх господарські й суспільні інтереси,
справа оборони від нападів кочовиків, поширювання обробних просторів, розвиток
торгівлі й ін. Коли вони йшли у воєнні походи, то були свідомі того, що боронять
свого майна й своєї землі. До війська належали не з примусу, а тому, що
військова сила давала їм провід і значіння. Вони підтримували династію, підпирали
й боронили своїх князів, бо княжа влада була їх природним союзником. Князь
притягав бояр до участи в кермі державою, давав їм місце у своїй раді, роздавав
між них уряди та наділяв маєтностями.

Приналежність до дружини була спадщинним правом бояр. Із
літописів знаємо цілі династії бояр, що з роду в рід займали вищі державні
уряди й були членами княжої дружини. Так, за Ярослава Мудрого воєводою в
морському поході на Візантію був Вишата. Його сини — Янь Вишатич і Путята, займали
уряди воєвод за Ярославових синів. Син Яня теж належав до княжої дружини.
Подібно в 1070 рр. між боярами згадуються брати Туки й Чудин, пізніше стрічаємо
їх синів. Станислава Туковича й Іванка Чудиновича. Першенство в дружині мали
боярські діти, сини тих бояр, що служили князеві.

Князь міг принята до своєї дружини бояр і з інших сторін.
Новий київський князь Ігор Ольгович 1146. р. покликав до себе бояр Уліба, Івана
Войтишича й Лазаря Саковського і сказав їм: »Як були у брата мого, так само
будете в мене«.

Алё людям, що не належали до боярської верстви, доступ до
дружини був дуже тяжкий. Галицький літописець із великим обуренням зазначує, що
до значіння доходять люди з не боярського роду, такі, як Суддич »попівський
внук« або Лазар Домажирич і Івор Молибожич »із мужицького роду«. Хиба йно дуже
великі заслуги й особиста підприємливість могли людину з низького роду винести
в ряди дружини.

Чи з прийняттям до дружини боярином князь укладав яку
формальну умову, про це не знаємо нічого певного. Так само неясно, чи був тут
який святочний церемоніал, як це бачимо на заході Європи (напр., лицар вкладав
свої руки у руки князя). У деяких випадках бояри складали князеві присягу на
вірність.

Але деколи бояри мали право, не послухати свого князя, а то й
залишити в нього службу й перейти до другого князя. Так 1169. р. князь
Володимир Мстиславич склав умову з половцями й потім повідомив про це бояр. Але
бояри спротивилися йому: »Сам ти, княже, це задумав, — ми не підемо з тобою, ми
того не знали«. Коли 1146. р. князь Ізяслав перейшов до Новгорода, »дружина
руська (київська), одні пішли з Ростиславом, а другі, кому куди бажалося«.

Князь і дружина

Головним обов’язком членів дружини була вірність князеві. Боярин повинен
був являтися на кожний заклик князя, на війну, чи в іншій потребі, мав обов’язок
скрізь князеві помагати й дотримувати йому вірносте в небезпеці та в нещасті. У
літописах бувають нераз згадки, що як князь був примушений залишити свою землю,
бояри йшли з ним на нове місце. Але навіть коли князь тратив своє князівство,
бояри повинні були дотримати йому Вірносте й іти з ним на прогнання. В 1150. р.
князь Ізяслав вихваляв за це свою дружину: »Ви зі мною вийшли з руської
(київської) землі, потратили свої села й своє майно, й я тебе не можу забути
моєї дідини й отчини і або своєю головою накладу, або свою батьківщину
відзискаю і все ваше майно«. Коли малолітній Данило, син Романа Мстиславича,
тинявся по різних землях, »бояри його батька були всі при ньому«.

У потребі князь звертався до вірності своєї дружини. Так
Святополк, син Володимира Великого, коли починав боротьбу з братами, покликав
до себе Вишгородських бояр і питав: »Чи прихильні ви мені всім серцем?« Бояри
відповіли: »Можемо разом із вишгородцями головами своїми понакладати«. Так само
Данило підчас найтяжчої боротьби з галицькими боярами зібрав свою дружину на
нараду і сказав: »Чи хочете ви бути вірні мені, коли я піду на ворогів моїх?«
Всі закричали:, »Вірні ми Богові й тобі, володареві нашому, виходи з божою
допомогою«.

Бояри повнили воєнну службу самі, власними особами. Коли
князь був у бою, бояри разом із ним стрічали ворога. Здібніші бояри йшли на
війну не тільки самі, але водили зі собою й свої прибічні дружини.

Коли боярин князя зрадив відповідав за цю зраду майном і
власною особою. Найгірша кара було — вигнання за границю держави. Так Роман
Мстиславич прогнав із Галичини бояр Кормильчичів, що зірвали бунт проти нього.
Данило засудив на кару прогнання бунтівливого боярина Жирослава. Це викликало
велике вражіння і літописець такими словами осуджує винуватця: »За те, що
Жирослав відкрив уста на свого володаря, нехай не буде йому захисту ні в якій землі, ні в руській і угорській, ні в іншій країні, нехай він ходить, блукаючи по
всіх краях, бодай йому недоставало поживи, вина н олію, бодай йому всього того
було замало, нехай двір його буде пустий, і хай у селі його не буде нікого
живого«... Після бою під Перемишлем 1245. р. Данило. покарав на горло боярина
Володислава, »злого бунтівника землі«.

Дружина була найціннішим військом, і князі вважали за свій
обов’язок дбати про її
добробут та вигоди. Літопис оповідає про Володимира Великого, що він був дуже
ласкавий для дружини, годував її, обдаровував так, що дружинники почали вже
вередувати, і як понапивалися, нарікали на князя: »Біда нашим головам, кажуть
нам їсти дерев’яними ложками, не — срібними«. Коли Володимир про це почув,
наказав повиковувати срібні ложки для дружини та сказав так: »За срібло й
золото я дружини не добуду, але з дружиною добуду й срібло й золото«. Пізніші
князі наслідували Володимира в цій щедролюбивості супроти дружини. Ми дуже
часто читаємо в літописах похвали для князів, що не були скупі для свого
прибічного війська. Так Мстислав, брат Ярослава Мудрого, »незвичайно любив свою
дружину, майна їй не жалував, не боронив ні напитків, ні їжі«. 1172. р. князь
Святослав Ростиславич »не збирав золота, ні срібла, але давав дружині«, 1187.
р. Володимир Глібович »любив дружину й золота не збирав, майна не щадив, а
давав дружині« й т. д. Підчас бою князь журився передовсім тим, щоб дружина не
зазнала дуже великої шкоди. Після бою під Листвином 1024. р. князь Мстислав
кличе вдоволений: »Хто цьому не рад: тут лежить сіверянин, там варяг, ,а моя
дружина ціла!«

Утримання дружини

На утримання війська йшли різні державні доходи. У
найдавніших часах князь віз дружину на полюддя, — стягати дань із підбитих
племен. Про це докладно оповідає візантійський цісар Костянтин Порфирородний у
пол. X. в. »Коли настає місяць листопад, князі їх як-стій виходять із усею
Русею .з Києва й ідуть на полюддя, тобто з волости до словін, деревлян, дреговичів,
кривичів, сіверян і інших словян, що підвладні русам. Перегодувавшися там цілу
зиму, в місяці квітні, як скресне крига на ріці Дніпрі, приходять до Києва«.
Таке полюддя відбувалося суворим способом — це знаємо з літописного оповідання
про похід Ігоря на деревлян. Коли княжа дружина почала жалуватися, що зубожіла
й не має в що одягнутися, Ігор вивів її на деревлян: »пішов у Дерева по дань і
до першої данини придумав нову і брав силою, він і його люди«. Потім, коли вже
верталися, він іще роздумався й іще раз пішов із невеликою дружиною добувати
:ще більше данин для себе. Тоді деревляни змовились на нього: »Як вовк унадиться між вівці, то виносить
усе стадо, доки його не вб’ють«; зробили засідку й Ігоря вбили.

Полюддя залишилося й у пізніших часах, хоч певно не в такій
гострій формі. Князь об’їздив землі, й населення мусіло ^утримувати :його та складати йому данину. Так
літопис оповідає, що суздальський князь Всеволод Юрієвич 1190. р. був »на
полюдді« в Ростові, пізніше в Переяславі Заліськім. На Україні ще в XV. ст.
існувала дань із цією назвою, — так Микольський Пустинський монастир у Києві
1427. р. дістав землю »з усіма доходами, бобрами, куницями і з полюддям«. Але
тоді вже полюддя затратило характер воєнної повинності — утримувати військо.

Коли на Україну приходили чужі війська як воєнна підмога,
тоді князі давали їм утримання в городах, чи селах, — це називалося розпустити
військо на покорм. В 1018. р. польський князь Болеслав, союзник Святополка, зажадав:
»розведіть дружину мою яо городах на покорм — і так сталося«. Так само 1069. р.
Ізяслав Ярославич »розпустив ляхів на покорм — й ляхів тайком убивали«. В 1150.
р. Ізяслав Мстиславич »післав угрів на покорм до Устилуга«. Можна догадуватися,
що й українські війська діставали таке утримання по городах та селах, коли вже
позбиралися, а похід іще не починався. Так, мабуть, треба розуміти згадку
літопису, що князь Мстислав підчас хвилинного мира »розпустив дружину по селах«
(1096. р.).

На утримання війська назначували деколи податок грішми. Вже
Олег мав настановити в Новгороді дань на варязьку дружину — 300 гривен річно.
Коли 1018. р. новгородці хотіли підтримати Ярослава Мудрого в боротьбі з
Святополком, »почали збирати скот: від мужа по 4 куни, від старост — по 10
гривень, від бояр — до 18 гривень, і привели варягів і дали їм скот«.

На військо йшла теж частина доходів з суду, т. зв. вири.
Володимир Великий не карав розбійників смертю, а назначав на них грошеві кари:
»війни багато, вира хай буде на зброю й на коні«.

Княжа дружина діставала на утримання й цілі городи та землі.
Так було від найдавніших часів. Знаємо, що за Олега й Ігоря по більших городах сиділи
»великі і світлі князі«, ватажки різних відділів варязького війська. Так само
читаємо про Володимира Великого, що він з-поміж варягів »вибрав мужів добрих,
розумних і хоробрих і пороздавав їм городи«. З доходів города і цілої округи
утримувалися і князь і вся дружина. Так само було і в пізніших часах. Коли Данило
1234. р. зайняв Галич, »приняв
землю галицьку й роздав городи боярам і воєводам, і було корму в них багато«.
Проводирі бояр, вірних князеві і вищі військові старшини, що визначилися були в
боях, діставали від князя в управу, різні городи з усіма доходами, — це була
нагорода за їх заслуги. Але були теж маєтності, призначені на утримання тих
військових частин, які князь старався мати все готовими до бою. Так галицький
літописець під 1240. р. згадує, що Данило призначив »коломийську сіль«, тобто
сільні джерела в околиці Коломиї »на роздавання оружникам«, тяжко-збройним
відділам війська. Але могутній боярин Доброслав, що мав впливи на Покутті,
спротивився княжій волі, роздав деякі волості чернігівським боярам, а Коломию
дав двом »беззаконникам із мужицького роду«...

В який спосіб відбувалося надавання землі., про це літописи
нічого ближче не говорять. Не знаємо, чи був при цьому який святочний акт, так,
як це водилося в західній Європі при феодальних відносинах, не збереглося також
із княжої доби ніяких грамот, якими надавали землі. В пізніших часах, у
Галичині й у литовському великому князівстві в таких грамотах згадували заслуги
боярина й зазначали, яка велика має бути служба, чи сам боярин має являтися на
воєнний похід, чи привести зі собою кількох вояків.

Дальше військову службу почали нерозривно зв’язувати з
посіданням землі. Хто ходив на війну, той мав право до земельного наділу. Ця
система давала державі користі, коли княжа влада була сильна. Князь міг
покарати непослушного дружинника тим, що відбирав йому землю. Але ж, коли князь
не мав авторитету, боярство намагалося використати становище й занедбувало свої
обов’язки. Таке бачимо
в Галичині в перших десятиліттях князювання Данила. Бояри відмовляються від
послуху князеві й самі беруть провід у державі. Коли Данило раз перед походом
скликав віче, на нараду прийшло всього 18 вірних »отроків«, молодших бояр.

Старша дружина й отроки дітські

Дружина поділялася на старшу й молодшу.

Старша дружина звалася інакше — перша, лучча, більша, або —
великі бояри. Належали до неї представники наймогутніших боярських родів,
великі землевласники, найбільше впливові люди в громадянстві. Вони засідали в
княжій раді, мали вплив на постанови князя, мали у своїх руках найвищі уряди.
Князь повинен був питати в них їх думки в кожній справі. Коли ж цього не робив,
старша дружина виявляла невдоволення. Князь Всеволод Олегович на старі роки
»почав любити думку молодих і радився з ними; а ці почали завидувати й
відказувати на дружину першу«. Святополк Ізяслович (1093, р.) »не порадився з
більшою дружиною батька й дядька свого, а раду зробив із тими, що з ним
прийшли« і под. У війську члени старшої дружини займали всі вищі місця,
»держали воєводство«; — передусім до них належав найбільше впливовий уряд —
тисяцького.

Другою категорією була дружина молодша, — отроки, дітські,
боярські діти або просто молодь. Усі ці назви більш-менш однозначні: »дітський«
у першому значінні означає »дитячий«* »отрок« тільки що немовля, — дитина,
юнак.

Це була лицарська молодь, що походила з боярських родів; у
княжій дружині вона готовилася до військової служби. Отроки служили й при боярах
і на княжому дворі. Літописи часто згадують, що князі мали довірених отроків
або дітських. Найчастіше вживали їх до посилок, перевозити накази, листи і
всякі доручення. Тим-то деколи отрока звали просто слугою. Підчас бою вони мали
під опікою коні дружини. Так галицький літопис при описі ярославської битви
1245. р. каже, що в один якийсь час при князях »не було войовника, а були
отроки, _що тримали коні«. Але ж, з другого боку, в поході на ятвягів 1256. р.
Данило при своїм боці залишив »отроків оружних«. Отроки готовилися до бою під
оком князів, а досвідченіші з них брали участь у легких походах, та роз'їздах.
Особливо в походах на половців у передній сторожі виступає не раз ця »молодь«.
Так 1149. р. князі »чорних клобуків (найманих половців) і молодь свою пустили
наперед до Переяслава, а самі пішли своїми полками за ними«. Подібно 1160. р.
князь Святослав »перебрав молодь і з берендичами та каєпичами пустив на
половців«. У походах на степовиків особливо треба було виявити сторожкість,
обережність і підприємливість — і це була найкраща воєнна школа для молодих.
Князь Василько теребовельський задумував на чолі такого юнацтва вести широкі
походи: »Скажу я братам своїм, Володареві й Давидові: дайте мені дружину
молодшу, а самі бенкетуйте й веселіться — і подумав я собі, що піду на лядську
землю в зимі й під літо, й заберу лядську землю«.

Молодшою дружиною звалися й менше заможні і визначні бояри,
що не могли рівнятися з »великою« дружиною й вдоволялися нижчими становищами в
дружині. Вони могли мати нижчі ступні в війську або були просто княжими слугами
до всяких доручень.

Члени молодшої дружини могли згодом входити у склад »старшої«
дружини, ставали »великими« боярами, діставали вищі уряди й под. Літописи дають
на це деякі приклади. В 1169. р. князь Володимир Мстиславич зробив умову з
половцями без відома старших бояр; коли вони про це довідалися, сказали: »Не
підемо з тобою, ми про це не знали«. Тоді князь указав на дітських і сказав:
»Це будуть мої бояри!« Бояри в Ростовщині 1176. р. відказували на князів
Ростиславичів, що вони »пороздавали по городах посадництва руським (київським)
дітським«.

Отроків згадують звичайно в невеликому числі: воєвода Янь мав
при собі 12 отроків, при Данилі було їх 18. Раз тільки Святополк Ізяславич мав
700 чи 800 отроків, — може це не молодша дружина, а ціле військо.

Воїни

Поруч із дружиною другою формацією давнього нашого війська
було загальне народне ополчення, що мало стару назву воїнів. Спершу вої не мали
ніякої постійної організації. Як на країну напав ворог, уся людність хапала за
зброю для оборони. І в такій формі місцевої самооборони воїни перетривали довгі
часи. Але вже перші князі почали вживати до зорганізованих виступів народного
ополчення. В походах Олега на Грецію 907. р., окрім варяг, тобто дружини,
виступають і слов’яни з різних племен: словіни, кривичі, деревляни, радимичі, в’ятичі, поляни,
хорвати, дуліби. Це ніщо інше, як народні вої. Так само Ігор до походу на
Візантію 944. р. »почав збирати вої многі«, і варягів і військо різних племен.
Грецький письменник Лев Діякон каже, що Святослав до походу на Болгарію зібрав
»усю дорослу людність«. У літописах назва »вої« часом однозначна з військом
узагалі. Але частіше ставлять воїнів супроти дружини, як окрему формацію. Так,
1015. р. бояри кажуть до князя Бориса: »це дружина батьківська в тебе та вої«.

До ополчення належала й міська людність і селяни - хлібороби,
т. зв. смерди або чорні люди. На ворога мав іти кожний, без огляду на вік, без
огляду на те, чи мав відповідну зброю, чи ні. Князь Всеволод підчас нападу
половців 1078. р. »наказав збирати воїв від малого до великого«. В 1151. р.
кияни заявили князям: »хай ідуть усі, хто тільки може хоч дрюк (»хлуд«) у руки
взяти; коли хто не піде, дай його нам, ми його самі поб’ємо«. І так пішли
»один одного не залишаючи, всі з радістю за своїми князями і на конях, і піші,
велика сила«.

Народне ополчення спиралося на територіальну систему.
Населення з якоїсь округи збиралося в часі небезпеки на одному місці, звичайно
в найближчому городі й там готовилося до виступу на ворога. Так, 1068. р., коли
половці погромили князів над рікою Альтою, »люди київські прибігли до Києва,
владили віче каторговиці, послали до князя й сказали: це половці порозбігалися
по землі, дай, княже, зброю й коні, ми будемо битися з ними«. Така мобілізаційна
округа звалася, здається, тисяча. Цю назву стрічаємо в літописах декілька
разів, але немає докладного вияснення, що таке вона означала: чи була це тільки
воєнно-оборонна територія, чи мала вона й ширше, адміністративне значіння. На
чолі тисячі стояв тисяцький. Тисячі й тисяцькі згадуються в Києві, Вижгороді,
Білгороді, Переяславі, Чернигові, Снові й Перемишлі. Були це або княжі столиці
або сильніше укріплені городи. Відділи війська діставали звичайно назви від
городів, як: кияни, переяславці, звенигородці, берестяни, володимирці, турівці,
пиняни, галичани й ін.

Чи були які менші мобілізаційні райони, ніж тисяча, про це
певно не знаємо. Уряд сотського вказує, що були якісь сотні, та чи це відділ
війська, чи округа, рішити трудно. Деколи вживається й назва пол# на означення
території, з котрої йшло ополчення, »вїдемо в сильний полк київський«, значить
— у Київщину. Часом на чолі селянських відділів бачимо старостів, сільських
старшин. З того можна б міркувати, що найнижчими територіальними одиницями в
організації воїнів були села.

Учасники народного ополчення йшли на війну звичайно зі своєю
зброєю, хоч би це були тільки дрюки, як це бачимо де в кого 1151. р. Але в разі
небезпеки й князь був обов’язаний давати воям зброю зі своїх складів. Про це
літопис оповідає під 1068. р., коли половці порозбігалися по Київщині, народ у
Києві домагався у князя зброї і коней.

Учасники походу діставали Деколи плату: »Ярослав почав свої
вої ділити: старостам — по 10 гривень, смердам (селянам) — по гривні, новгородцям
усім — по 10 гривень, і відпустив їх додому«. Але передусім військо мало право
до воєнної добичі й це найбільше приманювало населення до воєнних походів.

Чорні клобуки

Своєрідне народне ополчення творили також степові орди, що
були під владою наших князів. Мали вони загальну назву чорних клобуків. Є це переробка
турецького слова »каракалпаки«, що означає — чорні шапки. У таких гостроверхих
шапках змальовані степовики на давніх картинах у літописах.

Були це недобитки різних степових орд, головно печенігів та
торків, що або самі піддалися під українську владу, або наші князі привели їх
як бранців та осадили на степовому пограниччі. Належали до них різні племена:
берендії або берендичі, ковуї, каєпичі, турпії. Більшою масою вони замешкували
околиці ріки Росі, де був їх головний город Торчеськ. Менші оселі були на
Переяславщині й Чернігівщині. В 1139. р. літопис нараховує їх на 30 тисяч. Мали
вони своїх старшин, »ліпших мужів«, яких теж звали
князями. Довгий час вони були поганами, але пізніше почали приймати християнство. Жили вони
життям кочівним, сиділи в »вежах«, тобто возах із шатрами й переходили з місця
на місце. В часі небезпеки ховалися до укріплених городів. Багатством їх були
великі стада овець і табуни коней. Вміли вони, як усі степовики, незвичайно
скоро переселятися на інше місце. Літописець оповідає про це характеристичний
епізод із 1151. р. Того року суздальський князь Юрій Мономахович ішов на Київ
із половцями. Князі Вячеслав і Ізяслав не мали з ким боронити города. Тоді-чорні
клобуки заявили, що готові з усією ордою прийти на поміч. »їдьте собі у свій
Київ, а до нас приставте вашого брата Володимира, ми поїдемо до своїх веж,
хочемо забрати свої вежі й жінки й діти й стада свої, і все, що наше й підемо
до Києва; ви будете до вечора в Києві, й ми будемо«... І справді на означений
час ціла орда з’явилася під Києвом — на радість і на страх міста. »Володимир
прийшов із усіма чорними клобуками, з вежами, стадами та худобою їх, незліченна
сила, й великої шкоди наробили — трохи вороги, трохи свої, — монастирі
пограбували, села попалили й сади понищилн«...

Чорні клобуки зберегли свій дикий побут; не знали, що таке
дисципліна, не раз »хитрили« й не хотіли слухати князів. Але з ненавистю
відносилися до половців, охоче йшли в степові походи і зчаста самі закликали
наших князів на випади у степ. Щиро, чи нещиро, а не раз заявляли, що готові за
свого князя »голови свої покласти«. В українському війську вони мали свою вагу,
як елемент рухливий, відважний і завзятий, що насліпо йшов на всяку небезпеку,
коли тільки можна було сподіватися наживи і здобичі

Бродники та берладники

Українські степи, багаті на дикого звіря, приманювали
раз-у-раз до себе сміливе населення, що йшло туди на лови й риболовство, не
вважаючи на небезпеку від диких кочовників. Ті сміливі степові поселенці,
попередники запорожців, мали своєрідну воєнну організацію й уміли все виставити
значні військові сили. На. жаль, про подробиці їх життя знаємо небагато.
Займалися вони ловами, мали свої стада, але передусім -- воювали. Мали різні
імена: бродники, берладники, вигонці.

Бродники виступають від половини XII. в. Назву їх виводять
від слова »бродити«, себто тинятися, блукати, по степах, мандрувати. Це були
християни, імена мали українські, славилися відвагою. В 1147. р. разом із
половцями приходили на поміч Олегові Святославичеві, в 1180. pp. брали участь у
болгарській визвольній боротьбі, пізніше заходили на Угорщину.

Цю степову колонізацію підтримувала також Галичина. Південний
степ урізувався тоді в Поділля та Покуття й притягав до себе пограничну людність.
А що в Галицькій землі часто бували і внутрішні неспокої, то ті, що були невдоволені
цими відносинами, могли шукати собі пристановища в степах. Один із галицьких
князів, Іван Ростиславич, 1145. р. утратив свій уділ у Галичині, подався над
Дунай і там у городі Берлад зорганізував собі степове військо. Його берладники
цілі два десятиліття нишпорили по всіх сусідніх околицях. У 1158. р. вони
непокоїли галицьких рибалок. ..десь на Чорному морі й добули два грецькі
торгові кораблі. В 11о9. р. ходили походом на Пониззя (Поділля), здобули
Кучелмин і облягали Ушицю. В 1160. р. опанували торговий "порт Олешшя у
Дніпровому гирлі. Сили берладників були значні. В подільському ::поході їх полк
налічував до 6000 людей. Та вони мусіли мати :й свою флоту, бо робили напади й
на морські пристані. Походи -берладників мали не раз характер
розбишацько-піратський, а якоїсь вищої політичної мети ця берладська Січ не
мала.

За першого наїзду татарів 1223. р. появляється ще одна
степова -формація, таємні — галицькі витонці. Коли всі князі з’їхалися «були
недалеко Дніпрових порогів, щоб разом виступити на грізних монголів, »вигонці
галицькі приплили Дніпром, ввійшли були в море, бо було човнів тисяча, в’їхали
у Дніпро, дійшли, до порогів і стали коло річки Хортиці на броді у протолчі;
були з ними Юрій Домамирич і Держикрай Володиславич«. Була це якась сильніша
організація, коли човнів було аж тисячу — людей могло бути кільканацять тисяч.
Може це були емігранти з Галичини, що осіли десь над Чорним морем.

Коли на Україну прийшла грізна небезпека, вони почувалися до
обов’язку стати разом у
обороні рідної землі й певно багато їх понакладало головами над річкою Калкою,