Геополітична та економічна характеристика Ірану

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика Ірану

2. Природні умови і ресурси, як база для розвитку економіки Ірану

3. Характеристика господарства. Транспорт Ірану

4. Енергетичнаскладова Іранського питання: пропозиції та інтереси основних центрів сили

4.1 Інтереси США

4.2 Інтереси ЄС

4.3 Інтереси Росії

4.4 Інтереси Китаю

4.5 Інтереси Японії

4.6 Інтереси Індії

4.7 Україна в енергетичному співробітництві з Іраном

5. Зовнішня політика країни

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Ісламська Республіка Іран –одна з найбільших країн Південно-Західної Азії. Країна має досить своєрідні природні умови і ресурси, що сприяє розвитку економіки і господарства країни.

Економіка Ірану являє собою суміш центрального планування, державної власності на великі підприємства нафтовидобувної, нафтопереробної й іншої промисловості, сільського господарства, невеликих по масштабі приватної торгівлі і підприємстві сервісу. Після десятиліття економічного спаду, ВНП Ірану виріс на 4 % у ФГ 90 і на 10 % у ФГ 9 1 . Нафтовий бум 1990-х рр. разом з істотним збільшенням імпорту сприяв економічному підйому Ірану, який почав здійснювати ряд економічних реформ, покликаних скоротити урядове втручання (включаючи субсидії) і почав фінансування декількох проектів розвитку в надії на стимулювання економіки. Однак, маленькі доходи від продажу нафти в 1991 р., а торгівля нафтою приносить більш ніж 90 % експортних доходів і забезпечує приблизно 65 % фінансування для п'ятилітнього економічного плану розвитку, і драматичне збільшення зовнішнього боргу загрожують проектам розвитку і можуть спонукати Іран скоротити імпорт, обмежуючи в такий спосіб економічний ріст .

Усупереч загрозам США та серйозним застереженням європейської трійки Іран поновив роботи з конверсії урану. Дії Ірану в ядерній сфері не порушують Договір про нерозповсюдження ядерної зброї і відбуваються під контролем МАГАТЕ, однак існує значна недовіра Заходу до щирості проголошених Іраном намірів не створювати ядерну зброю. Це викликано щонайменше несвоєчасністю надання відповідної інформації щодо досліджень у ядерній сфері та закритістю окремих з них, що, правда, відбувалося в минулому. Наявність в країні мінеральних ресурсів, зокрема нафти і газу, привертає увагу багатьох розвинених країн.

Іран підтримує активні економічні зв’язки з багатьма країнами світу. Входить до ООН, МВФ, ОПЕК. Налагоджується взаємовигідна економічна співпраця Ірану з Україною.

1. Загальна характеристика Ірану

Іран – одна з найбільших держав Південно-Західної Азії (площа 1,648 млн. кв. км). Має спільні границі з Туреччиною (на північному сході), Афганістаном та Пакистаном (на сході), Іраком (на заході), а також з Вірменією, Азербайджаном і Туркменістаном (на півночі). На півночі Іран омивають води Каспійського моря, на півдні - Перської та Оманської затоки. Це один з центрів виникнення цивілізації на планеті, місце народження однієї з найбільших імперій світу та одна з найбільш самобутніх країн Азії. Величезна країна, яка розкинулася від теплого моря до засніжених гірських вершин, та має унікальний набір по-справжньому цікавих пам’яток, які можуть вважатися надбанням усієї цивілізації.

Іран розташований в Південно-Західній Азії і омивається Оманською затокою, Перською затокою і Каспійським морем. Іран, загалом, вважається гірською країною, й такий її рельєф суттєво посприяв у визначенні, як політичної так і економічної складової історії країни, протягом кількох століть. Своїми розмірами Іран займає шістнадцятий рядок серед країн світу (за площею країни). (Рис. 1)

Рис. 1. Іран на карті світу

· Площа країни: всього - 1 648 000 км², суша - 1 636 000 км², вода - 12 000 км².

· Сухопутні кордони: всього - 5440 км.

· Прикордонні країни (їх межі): Афганістан - 936 км, Вірменія - 35 км, Азербайджан 432км + Нахічевань (анклав) - 179 кілометрів, Ірак - 1458 км, Пакистан - 909 км, Туреччина - 499 км, Туркменістан - 992 км.

· Берегова лінія - 2440 км (крім того, Іран межує по Каспійському морю, на 740 км).

· Висота крайнощів: найнижча точка - Каспійське море - 28 метрів, найвища точка - гора Дамаванд - 5610 метрів.

· Землекористування: орна земля - 10%, постійні зернові культури - 1%, пасовища - 27%, ліси і лісові масиви - 13%, інші землі - 49% (станом на 1998 рік).

· Зрошувані землі - 94000 км².

Іран — ісламська республіка. У лютому 1979 р. в результаті антимонархічної революції був повалений шахський режим. Революцію очолив релігійний вождь шиїтів-імамітів аятола Рухолла Мусаві Хомейні. З 1 квітня 1979 р. країна стала офіційно називатися Ісламська Республіка Іран.

В країні діє конституція, затверджена на всенародному референдумі 2-3 грудня 1979 року, з наступними поправками.

За конституцією, державна влада здійснюється незалежними одна від іншої законодавчою, виконавчою, судовою гілками влади, що знаходяться під контролем політичного і духовного Керівника ІРІ, якого призначає виборний орган — Збори експертів. Цей пост може займати тільки богослов.

Нинішній Керівник Ісламської Республіки Іран — Аятола Сейєд Алі Хаменеї, обраний Радою старійшин 4 червня 1989 року після смерті аятоли Р.М. Хомейні.

Після поста Керівника ІРІ вищою посадовою особою в країні є президент. Президент обирається прямим і таємним голосуванням терміном на 4 роки. Допускається переобрання президента на другий (але не більше) термін. З червня 2005 року президентом Ірану є Махмуд Ахмадінеджад (Mahmoud Ahmadinejad).

Законодавчу владу в країні здійснюють Збори ісламської ради (меджліс) у складі 270 депутатів, які обираються прямим і таємним голосуванням терміном на 4 роки. Голова меджлісу — Мехді Кяррубі.

Конституцією також передбачена Конституційна рада старійшин, відомий як «Рада хранителів конституції», що має владу як приймати, так і відкидати резолюції Асамблеї. Асамблея експертів є другим ісламським закладом, що відповідає за обрання лідера у випадку, якщо нині діючий лідер не в змозі вести управління чи необхідно замінити 25 останов (провінцій), які управляються остандарами (генерал-губернаторами).

Виконавча влада належить президентові й уряду. Президент формує уряд і відповідає за його діяльність перед Керівником ІРІ і меджлісом, призначає віце-президентів.

Загальна довідка

1. Офіційна назва — JomhurT-ye EslamT-ye Iran

2. Столиця — Тегеран (7 225 000)

3. Рік здобуття незалежності — 1925

4. Поясний час — Гринвіч плюс 3 Уз

5. Загальна площа (кв. км) — 1 633 193,

зокрема:

5.1. Сільгоспугіддя (кв. км) — 182 000

5.2. Ліси (кв. км)-114 000

6. Чисельність населення (осіб) — 66 622 704

7. Густота населення (осіб/кв. км) — 40,8

8. Частка міського населення (%) — 61

9. Коефіцієнт народжуваності (осіб/1000 осіб) — 18

10. Коефіцієнт смертності (осіб/1000 осіб) — 5

11. Тривалість життя (років) — 70

12. Частка дорослого письменного населення (%) — 72,1

13. Харчування (денно калорій на душу населення) — 2860

14. Річне споживання палива (кг на душу населення) — 1215

15. Валюта — 10 іранських ріалів (RIs) = 1 туман

16. ВНП ($ США на душу населення) — 6400

17. Мови — фарсі (перська — офіційна), азербайджанська, курдська, арабська

18. Етнічні групи — перси (45,6%), азербайджанці (16,8%), курди (9,1%), ґілянці (5,3%), лурі (4,3%), мазендеранці (3,6%), балуджі (2,3%), араби (2,2%), бахтіарці (1,7%)

19. Релігійний склад населення: мусульмани-шиїти (89%), мусульмани-суніти (10%), християни (0,5%), іудаїсти (0,3%), бахаїти (0,1%). Державна релігія — іслам шиїтського тлумачення.

20. Адміністративно-територіальний поділ – 28 провінцій

2. Природні умови і ресурси, як база для розвитку економіки Ірану

Понад 4/5 території Ірану займають гори і високі нагір'я. Більшу частину території країни займає велике внутрішнє Іранське нагір'я середньою висотою 1200 м. Його утворюють великі плато, гірські ланцюги і міжгірські улоговини. На заході підносяться гори Загрос, на сході - сильно розчленовані Східно-Іранські гори, на півночі - могутні дуги Ельбурса, на півдні - Макрана. Вздовж узбережжя Каспійського моря, Персидської і Омана заток витягнулися вузькі смуги берегових низовин, а саме Південно-Каспійська низовина та частина Кура-Араксинської низовини та рівнина Хузестан.

Центр Ірану складається з кількох закритих нагір'їв, які в сукупності іменуються Центральним плато або Іранське нагір'я. Середня висота плато складає близько 900 метрів (3000 футів), але деякі з гір, які підносяться над плато перевищують 3000 метрів. Східна частина плато вкриті сіллоляними пустелями - Дашт-і Кавір (Dasht-e Kavir) (в народі називають Солона пустеля) і Дашт-і Лут (Dasht-e Lut), за винятком деяких поодиноких оаз, ці райони переважно безлюдні.

Іран має тільки дві просторі низовини - рівнина Хузестан (Khuzestan) на південному-заході країни і Південно-Каспійська низовина на півночі країни. Перша з них, приблизно трикутної форми, є продовженням Месопотамської низовини і становить, в середньому, близько 160 кілометрів в ширину. Вона розтягнулася на 120 км й висота її, заледве, перевищує рівень моря, а наприкінці різко впирається в передгір'я Загросу. Більша частина рівнини Хузестан вкрита болотами. Південно-Каспійська низовина є набагато довшою й розтягнулася на 640 кілометрів уздовж узбережжя Каспію, але в своєму найширшому місці складає менше 50 км, а в деяких місцях менш ніж 2 км і в окремих частинах берега моря пересікається передгір'ям Ельбурса. Узбережжя Перської затоки на південь від рівнини Хузестан і на узбережжі Оманської затоки спостерігаються тільки локальні рівнинні ділянки, оскільки гірські нагромадження Загросу в цих областях підходять прямо до берегової лінії.

Іран має змінний клімат на більшій частині Ірану він субтропічний, континентальний, характеризується різкими коливаннями температур. На узбережжі Персидської і Оманської заток клімат тропічний. Для всієї країни, за винятком каспійського узбережжя та прибережної низовини на півдні, типові суворі зими. Досить опадів отримують тільки високогірні райони Загроса та узбережжя Каспійського моря. На північному заході, холодна зима з сильними снігопадами та заморозками протягом грудня і січня. Весна і осінь відносно помірні, а літо сухе і жарке. На півдні зима м'яка, а на рівнині Хузестан, літня спека супроводжується підвищеною вологістю.

Літо повсюдно спекотне з середніми місячними температурами від +27°С до +32°С. Денні температури нерідко досягають 32-38°С, вночі вони знижуються до 16-21°С. Вище 1500 м над рівнем моря повітря прогрівається значно слабкіше. Найбільш виражені розходження в термічному режимі між північною і південною частинами країни взимку. На півночі, за винятком прикаспійської смуги, зими холодні і сніжні, на півдні вони м'які і теплі. Середні січневі температури становлять в Тегерані 2°С, Тебрізі 8°С, Ахваз 12°С, Ширазі 9°С, Джаске 19°С, Бехарі 19°С. Нічні заморозки відзначені на всій території Ірану на північ від 27° пн.ш. Абсолютний мінімум температури зафіксований в Тебрізі (-28°С). На півдні денні температури взимку змінюються від помірних до теплих, а вночі знижуються на 11-14°С.

Більша частина території Ірану відчуває недостатнє зволоження, як правило, влітку дощі не випадають протягом 2-3 місяців, а в окремі роки - і протягом 7 місяців поспіль. Виняток становлять високогірні райони Північного Загроса, навітряні схили Ельбурса і гір Іранського Азербайджану та узбережжя Каспійського моря, які отримують 650-1650 мм опадів у рік, причому їх сума різко скорочується на підвітряних схилах і в південно-східному напрямку. Річна норма опадів в Тегерані 250 мм, Мешхеді 280 мм, Ісфахані 130 мм, Джаске 130 мм, Захедане 100 мм, вони припадають переважно на холодний сезон - з листопада по березень. Взимку на півночі Ірану й у високогір'ях на півдні опади випадають переважно у вигляді снігу. У підніжжях Ельбурса і Загроса на висоті вище 1200 м над рівнем моря сніг лежить протягом 4-5 місяців, а в найбільш захищених місцях зберігається до червня. У Тегерані потужність снігового покриву, який тримається протягом 2-3 тижнів, складає близько 0,5 м. Сніг грає важливу роль в економічному житті країни, його повільне танення дозволяє поповнювати запаси води, необхідні для зрошення. У південній частині Ірану випадають головним чином рідкі опади, як правило у вигляді сильних злив, протягом 6-30 днів і також в зимовий період.

Територія Ірану розташована в межах Середземноморського складчастого пояса. В центральній частині виділяється серединний епібайкальський масив з довендською складчастою основою і венд-фанерозойським осадовим чохлом. Район Ірану високосейсмічний, тільки у ХХ столітті під час 22 найсильніших землетрусах (9 балів і вище) тут загинули 73 000 осіб, у грудні 2003 року під час руйнівного землетрусу загинуло понад 70 000 осіб.

У накладених на епібайкальський масив западинах, розвинені червоноколірні лагунно-континентальні уламкові і соленосні товщі олігоцен-міоценового віку. На півночі розташовані Ельбурс-Біналудська, Копетдагська і Ельбурська системи мезозойсько-ранньопалеогенових геосинклінальних прогинів. Вздовж кордонів Афганістану і Пакистану розташована Східно-Іранська складчаста система – евгеосинклінальний прогин, заповнений офіолітовими і флішевими утвореннями крейди-еоцену.

На півдні та заході – складчасті системи Загроса і Сенендедж-Сирджанська. Перша являє собою міогеосинклінальний прогин венду-палеогену, де в пізній крейді та міоцені розвинулась складчастість і орогенез. Друга – геосинклінальний прогин, виконаний карбонатно-теригенними і вулканогенними серіями юри-крейди.

іран економіка енергетичний

Табл. 1.

Надра Ірану багаті на нафту, природний газ, вугілля, відомі також родовища руд заліза, хрому, міді, свинцю, цинку, золота, марганцю, сірки, гіпсу, камяної солі, бариту, целестину, флюориту, бірюзи, нерудних будівельних матеріалів (таблиця - основних корисних копалини Ірану станом на 1998-1999 років).

Запаси поверхневих і підземних вод Ірану залежать від кількості атмосферних опадів і тому зосереджені перш за все у північній частині Загроса, в горах Ельбурса і Іранського Азербайджану. Для внутрішніх плоскогір'їв, південної частини Загроса, Макрана і Східно-Іранських гір типові нечисленні тимчасові водотоки. У напрямку до півдня країни підземні води стають солонуватими і непридатними для використання.

В Ірані не має багато великих річок, здебільшого це малі річки і струмки, частина яких пересихає в літню пору року, або доволі сильно міліє. Єдина велика ріка - Карун, довжиною 830 км, яка є судноплавною (на ділянці в 180 кілометрів ), правда, лише для малотонажних-мілких човнів, якими можна доправитися з Хорремшехра в Ахваз. Інші дві великі річки; Хакех (Kharkeh), довжиною в 700 кілометрів, яка впадає в ріку Тигр, та річка Заяндег (Zayandeh), яка має довжину 300 км. Кілька інших постійних річок і потоків також впадають в Перську затоку, не менша кількість малих річок стікають з північно-західного Загросу та гір Ельбурса і впадають в Каспійське море. На Центральному плато, не так багато річок та струмків, більшість з яких в сухі місяці міліють, хоча протягом більшої частини року вони живляться від осінньо-зимових опадів та танення снігу в горах весною і деякі з них мають постійний водотік через поєднання з каналами від більш повноводніших річок, але в кінцевому підсумку, зливаються й попадають в соляні озера, які також, як вміст розсолу занадто високий для підтримки життєвих функцій організмів та риб. Також є кілька характерних солоних озер вздовж ірано-афганського кордону у провінції Систан і Белуджистан.

3. Характеристика господарства. Транспорт Ірану

Промисловість. Основна галузь — гірничодобувна промисловість. її продукція — переважно нафта (четверте місце у світі) і природний газ, уран. Інші мінеральні ресурси поки що розробляються недостатньо. Нафтогазодобувній промисловості завдала великої шкоди ірано-іракська війна. Амбіційні проекти розвитку промисловості та інфраструктури, започатковані за правління шаха, було відкинуто. Провідні галузі промисловості — нафтопереробна, нафтохімічна, чорна і кольорова металургія, машинобудування, металообробна, харчова, текстильна, тютюнова. Розвинене ремісництво (килими, металеві та ювелірні вироби).

Сільське господарство. У сільському та лісовому господарстві працює 1/3 населення країни. Основні сільськогосподарські культури — зернові (пшениця, ячмінь, рис), бобові та олійні. Із технічних культур переважають бавовник, цукрові буряки, цукрова тростина, тютюн, чай. Вирощують плодові, баштанні, виноград, горіхи. Екстенсивне тваринництво (вівці, кози, верблюди, велика рогата худоба тощо), шовківництво, морське рибальство, заготівлі деревини. Продовольства бракує, тому воно підлягає раціонуванню.

Транспорт. Розвинені всі види транспорту. Головні морські порти Перської затоки — Хорремшехр, Бендер-Хомейні, Бушир, Харк, Абадан, Бендер-Махшехр; Каспійського моря — Ензелі та Наушехр. Міжнародні аеропорти — у столиці, Абадані, Бен-дер-Аббасі, Ісфагані, Ширазі.

Залізниці - загальна довжина - 4850 км; з них 4760 км - 1 .432-метровий шаблон, 92 км - 1 .676-метровий шаблон; 480 км у стадії будівництва. Автодороги - загальна довжина - 140 072 км; 42 694 км - бруковані дороги ; 46 866 км - гравійних ; 49 440 км - земляних ; і приблизно 1 200 км - сільська дорожня мережа .

Внутрішні водяні шляхи - 904 км; Шатт-Аль-Араб - звичайно судноплавний для морського транспорту протягом приблизно 130 км , але через Ірано-Іракську війну не використовується (з вересня 1980 р.).

Трубопроводи - для нафти 5900 км; нафтопродуктів 3900 км; природного газу 4550 км.

Порти - Абадан ( у значній мірі зруйнований у 1980-88 р.) і 6 інших менш великих портів .

Торговий флот - 134 судна (1000 БРТ і більш) всього 4 466 395 /8 329 760 включає 38 вантажних судна, 6 ролл-он/ролл-оф, 32 нафтового танкера, 4 хімічні танкери, 3 рефрижератори, 47 сухогрузів, 2 комбінованих сухогрузів, 1 судно для перевезення зрідженого газу.

Іран — аграрно-індустріальна країна з розвинутою нафтовою промисловістю. Основні галузі: нафтова і нафтопереробна, текстильна, цементна, конструкційних матеріалів, харчова, металообробна, чорна і кольорова металургія. В структурі промисловості І. провідне місце займає гірничодобувна промисловість, яка, зокрема, забезпечує високий рівень прибутків від експорту нафти. Транспорт: автомобільний, залізничний, морський, повітряний. Гол. мор. порти в Персидській затоці: Хорремшехр, Бендер-Хомейні, Бушир, Харк (нафтовий термінал), Абадан, Бендер-Махшехр і Чахбехар в Аравійському морі. На Каспійському м.: Ензелі, Ноушехр. Навігація здійснюється по оз. Урмія і р. Карун, яка через Шатт-ель-Араб сполучається з Персидською затокою.

Майже 40 % підприємств обробних галузей зосереджені в Тегерані. Важливими промисловими центрами є також Ісфахан (текстильна промисловість і чорна металургія), Тебріз (машинобудування, в тому числі важке), Казвін і Саве (різні галузі легкої індустрії), Решт (електротехнічна і електронна промисловість), Ерак (виплавка алюмінію і машинобудування), Ахваз (машинобудування і металообробка), Шираз (нафтохімічна і електронна промисловість), Абадан і Бендер-Хомейні (нафтохімія і нафтопереробка).

В середині 1990-х рр. сільське господарство давало приблизно 29-30 % ВВП. Важливе місце в економіці Ірану займають традиційні кустарні промисли і ремесла, зокрема килимарство. Експорт килимів істотно скоротився через припинення їх збуту в США і конкуренції виробників інших країн.

За вплив на Іран з урахуванням його значних геостратегічних та геоекономічних ресурсів, нині точиться запекла боротьба між США, ЄС, Росією, Китаєм, Японією та Індією.

Іран не тільки сам відкритий для співробітництва, але й прагне брати участь в енергетичних проектах в інших країнах, у першу чергу в регіоні Каспійського басейну та в Туреччині. Нині Іран експортує 4,3 млрд м³ на рік до Туреччини та імпортує близько 5 млрд м³ на рік природного газу з Туркменістану, тобто експортні можливості Ірану нині не реалізовані. За даними „Бритіш Петролеум”, з 1997 р. Іран споживає більше природного газу, ніж видобуває, оскільки не має можливості збільшити експорт газу на турецькому напрямі через проблеми з якістю експортованого газу та сезонними коливаннями в постачанні газу до Туреччини у зв’язку зі зростанням споживання газу в Ірані в холодний період.

Іран прагне стати рівноправним учасником масштабних енергетичних проектів у рамках регіону Каспійського басейну та Південного Кавказу розглядаючи енергетичну безпеку регіонів як складову власної енергетичної безпеки.

Енергетична стратегія Ірану щодо встановлення тісної взаємодії з державами Каспійського регіону та Південного Кавказу має статус зовнішньополітичного стратегічного завдання і досягла очікуваних результатів:

· Іранська дипломатія в останні роки наблизилася до завоювання міцних позицій на енергетичних ринках регіону;

· прагматичний курс керівництва країни диктує необхідність проведення гнучкої й ефективної регіональної економічної стратегії;

· Складна кон'юнктура на світових енергетичних ринках в умовах нестабільності енергетичних систем країн Південного Кавказу, які переживають кризовий етап, надала Ірану сприятливий шанс затвердитись.

Іран прагне не допустити перетворення Каспійського басейну та Закавказзя в сферу впливу американських інтересів (Ірак, Афганістан, очікується й Пакистан), пропонуючи країнам регіону створити власний механізм безпеки у форматі „3+3” (Вірменія, Азербайджан, Грузія, а також Росія, Іран, Туреччина).

Енергетична стратегія в цьому контексті розглядається Тегераном як важливий інструмент реалізації загальної зовнішньополітичної лінії.

Головними напрямками іранської енергетичної політики у регіоні Каспійського басейну є:

· забезпечення поставок й транзиту природного газу;

· фінансове й технічне сприяння у спорудженні та відновленні ГЕС;

· синхронізація роботи електромереж, з'єднання високовольтних ЛЕП та обмін електроенергією;

· допомога в розвитку альтернативної енергетики (вітрова й сонячна);

· поставка нафтопродуктів та подальший обмін за схемою заміщення.

Експерти зазначають, що важливе значення іранське керівництво надає багатосторонньому формату енергетичної взаємодії. По-перше, поступово розвивається російсько-ірано-азербайджанське співробітництво щодо об'єднання енергетичних систем цих країн. По-друге, Іран розглядає плани енергетичного співробітництва з Росією. По-третє, ірано-азербайджанське співробітництво планується в перспективі конвертувати у створення транскаспійського енергетичного простору з орієнтацією на ЄС.

4. Енергетична складова Іранського питання: пропозиції та інтереси основних центрів сили

Іранське питання має багато аспектів, яке включає ядерну, зовнішньоекономічну, енергетичну та воєнну політику Ірану. Велику роль в цьому відіграє енергетична складова, без глибокого розуміння якої неможливо визначити сутність політики щодо Ірану з боку провідних центрів сили – США, ЄС, Росії, Китаю, Японії та Індії.

Іран є найбільшою країною Каспійського басейну та Азії у демографічному, економічному та військовому відношенні, яка впливає на політичний клімат у великому регіоні від Південної Європи до Азійсько-Тихоокеанського регіону. Іран є однією з найбільших нафтовидобувних країн світу, здатних безпосередньо впливати на динаміку світових цін на енергоносії. Він є другим експортером нафти серед країн-членів ОПЕК.

Основними учасниками співробітництва у нафтохімічної галузі, з однієї сторони виступають провідні західні компанії, підприємства Азійсько-Тихоокеанського регіону, з іншої сторони – міністерство нафти Ірану спільно з Національною Іранською Нафтопереробною Дистрибуційною Компанією (НІНПДК) та компанією „Нафтіран Інтертрейд Компані” (НІКО, Швейцарія)<sup>[1]


[1]</sup>
, яка представляє інтереси Національної Іранської Нафтової Компанії (НІНК, Іран).

Протягом 2007-2008 рр. між керівництвом нафтогазової промисловості Ірану та міжнародними нафтовими компаніями, консорціумами й корпораціями велись переговори та успішно укладались угоди про розробку іранських нафтогазових родовищ: Бендере-Аббас – з інденізійською компанією „Стар Пертрогас” загальною сумою – 2 млрд дол. США; Південний Парс (фаза 13, 14) – з нідерландською компанією „Шелл” (25 %) спільно із іспанською компанією „Репсол” (25 %) – загальною сумою – 4,3 млрд дол. США; Південний Парс (фаза 22, 23, 24) – з турецькою нафтовою компанією, загальною сумою – 12 млрд дол. США; Голшан й Ферелдувс – з малайзійською компанією „СКІ Венчурес”, загальною сумою – 20 млрд дол. США; Азадеган із запасами нафти 4 млрд т – з нафтовими компаніями Японії, Китаю й Росії; Чашмехош – з іспанською компанією „Сапса”; Бангестан – з нафтовими компаніями „Тотал” й „Бритіш Петролеум”.

В цілому, Іран експортує 30 % своєї нафти до ЄС, 11 % – до Китаю, 26 % – до Японії, 9 % – до країн Африки, до країн Південно-Східної Азії – 19 %. (Див. Рис 4).

4.1 Інтереси США

У регіональній енергетичній політиці США пріоритет віддається політико-економічним відносинам з країнами, що володіють великими запасами енергоресурсів на Близькому та Середньому Сході. Енергетична складова політики США в Каспійському регіоні передбачає: розширення напрямів і шляхів транспортування енергоносіїв з регіону, використовуючи нафтогазові проекти: „Набукко”, „Баку-Тбілісі-Ерзерум” (БТЕ) та інші; лобіювання Транскаспійських газо- і нафтопроводів; сприяння доступу країн ЄС до родовищ газу і нафти Каспійського регіону з метою зменшення їх енергетичної залежності від Росії; переорієнтацію економіки і енергоресурсів країн Каспійського регіону на Захід.

Складовою національної енергетичної політики США у період адміністрації Дж. Буша було недопущення домінування Ірану в регіоні Близького та Середнього Сходу. Інструментом реалізації цього завдання було введення жорстких економічних санкцій проти Ірану.

Обраний президент США Барак Обама сьогодні намагається розробити більш гнучку політику щодо Ірану. Можливі зміни у політиці США щодо Ірану відкривають більш сприятливіші можливості для країн ЄС, а також й для України відповідно розвитку співпраці з Іраном в енергетичній сфері.

4.2 Інтереси ЄС

Політика ЄС щодо Ірану визначається нагальною необхідністю пошуків нових джерел енергопостачання. В цьому контексті Європа докладає зусилля задля розвитку співпраці з Іраном, як однією з найбільш багатих на енергоресурси держав Каспійського регіону.

Свідченням такої політики є наступні чинники:

1. Імпорт нафти ЄС з Ірану у 2007-2008 рр. склав майже 30 % (Див. Рис. 4).

Джерело: Joint Economic Committee. Congress.United States, 2008.

Рис. 4.

2. ЄС зміцнює свої позиції в регіоні Перської затоки та Каспійського басейну через реалізацію нових геостратегічних проектів для підвищення своєї конкурентоспроможності у боротьбі за енергетичні ресурси регіону Близького та Середнього Сходу.

3. ЄС притаманна особливість до затвердження у якості провідного глобального гравця на Близькому та Середньому Сході.

Останнім часом позиція ЄС щодо іранського питання стала менш жорсткішою і передбачає розв’язання ситуації навколо ядерної програми Ірану з подальшим зняттям санкцій.

ЄС передбачає створення зон вільної торгівлі з окремими країнами та подальше економічне співробітництво, в перше чергу в енергетичній сфері з країнами Перської затоки. ЄС розглядає доступ до енергоресурсів як пріоритетний, та реалізує Транскаспійський газопровід (США підтримує цей проект), який має стати частиною газопроводу „Набукко” з подальшим підключенням Ірану та Іраку, а також допоміжних сполучень, через які газ подаватиметься з турецько-іранського кордонів до основної гілки газопроводу. Експерти зазначають можливість розширення основної гілки газопроводу допоміжних сполучень Іраку та Сирії.

ЄС вживає заходи з метою мінімізації статусу Росії як монопольного постачальника енергоресурсів до Європи. Активізація співробітництва ЄС з країнами Каспійського басейну, передусім з Іраном – це забезпечення прямого доступу до енергоресурсів, минаючи російський вплив. Це передбачає реалізацію наступних проектів:

· спорудження нафтопроводу „Баку-Тбілісі-Джейхан” (БТД), який призначено для експорту каспійської нафти на європейські ринки по так званому „південному маршруту”, по території Азербайджану, Грузії і Туреччини, в обхід Росії. Ключовим питанням щодо можливості функціонування БТД на повну потужність є приєднання до проекту Казахстану та Ірану;

· розбудова комплексної системи трубопроводів Близького Сходу і Північної Африки. (БСПА). Початок труби передбачається розташувати на промислах Ірану й Катару (де зосереджені одні із найбільших світових запасів газу – 72 трлн куб.м) з подальшим підключенням родовищ Іраку, Кувейту й ОАЕ. Далі магістраль проекту пройде через Саудівську Аравію (або через Ірак і Йорданію) з виходом до Червоного моря, уздовж середземноморського узбережжя через Лівію й Туніс до Алжиру (або Марокко), де й завершиться його маршрут довжиною майже 6 тисяч кілометрів;

· завершення газопроводу „Набукко”, траса якого проходитиме з Ірану через Туреччину, Болгарію, Румунію та Угорщину до Австрії. Потенційними постачальниками природного газу з використанням потужностей газопроводу „Набукко” стануть – Іран, Ірак, Сирія, Єгипет, Азербайджан, Казахстан й Туркменістан.

Експерти ЄС визнають, що найбільший проект постачання газу до Європи неможливий без іранського газу. Наразі реалізація проекту „Набукко” стримується відсутністю достатньої кількості постачальників газу. Іранський газ поки що заблокований запровадженими США санкціями. Панарабський газопровід (країни Перської затоки – ЄС) все ще будується, а Туркменістан віддає перевагу прикаспійському маршруту транспортування додаткових обсягів газу – через Казахстан, Узбекистан та Росію. Певні політичні неузгодженості виникли також у зв’язку з подвійною позицією одного з ключових учасників проекту – Угорщини, яка розвиває співробітництво з „Газпромом” з використанням підземних сховищ газу на своїй території, які розглядались як важливий елемент проекту „Набукко”. Укладання угоди між Росією і Болгарією у 2007 р. щодо будівництва газопроводу „Південний потік” через Чорне море має потенціал уповільнити реалізацію проекту „Набукко”.

4.3 Інтереси Росії

Економічні інтереси Росії збігаються з інтересами країн ОПЕК, передусім в позиції підтримання високих світових цін на нафту, завдяки чому економіка Росії зростала протягом 1998-2008 рр. Російські поклади нафти менші, ніж поклади країн ОПЕК. Однак Росія має потенціал зайняти сектори світового енергоринку як додатковий постачальник нафти. У газовій сфері Росії належить перше місце. В інтересах Росії є налагодження співробітництва з Іраном у нафтогазовій сфері.

Позиція Росії в іранському питанні спрямована на те, щоб не дозволити США переформатувати геостратегічний простір Близького і Середнього Сходу у відповідності із своїми стратегічними завданнями і, фактично, спрямована на підтримку Ірану як реальної противаги США в регіоні.

Росія та Іран пов’язані спільними проектами у енергетичній, транспортній, військово-технчній сферах. Росія залишилась єдиним масштабним експортером, який відкрито продовжує поставки ядерного палива для іранської АЕС у м. Бушері.

Росія прагне утворити з Іраном „газовий ОПЕК”. Обидві країни залучають країн-учасниць міжнародного Форуму країн-експортерів газу (ФКЕГ) до переговорного процесу, який проводиться з 2001 р^*

. Протягом 2007-2008 рр. Росія, Іран, Катар, Венесуела, Нігерія, Єгипет й Алжир, вже провели шість неформальних зустрічей у рамках міжнародного ФКЕГ (Туркменістан, Болівія, Індонезія, Лівія, Оман брали участь у різних нарадах на рівні міністрів). 21 жовтня 2008 р. у м. Доха (Катар) Росія, Іран й Катар остаточно узгодили умови створення „газового ОПЕК”. Про перспективи співробітництва заявили також Венесуела та країни Перської затоки. 23 грудня 2008 р. у м. Москва відбулася Сьома зустріч на міністерському рівні представників країн експортерів газу на ФКЕГ, де було ухвалено статут організації та визначено штаб-квартиру ФКЕГ, яка розміститься в столиці Катара (м. Доха).

Проти створення такої організації висловлювалися США та ЄС, адже на їхню думку подібний картель ставить під загрозу енергетичну безпеку всього світу, але вони не в змозі стати на заваді такої ідеї. Країни старого світу майже 50 % природного газу отримують з Росії. ЄС побоюється, що посилення позицій експортера призведе до підвищення ціни на газ.

В Концепції енергетичній стратегії Росії до 2030 року визначені пріоритетні нафтогазові проекти серед яких:

- нафтопровід „Східний Сибір – Тихий океан”;

- нафтопровід „Бургас – Александруполіс”;

- Північноєвропейський газопровід;

- нафтопродуктопровідна система „Північ”.

Шлях, яким Росія рухається до мети енергетичного контролю – реалізація нових інфраструктурних проектів та отримання у власність активи нафтогазових проектів на території країн ЄС та СНД. Енергетична стратегія РФ має на меті створити і розвинути нові енергокомунікації з власним виключним контролем та, де це можливо, встановити контроль над існуючими.

Це може створити додаткові проблеми реалізації Україною самостійно чи у співпраці з іншими країнами диверсифікаційних проектів. Одностороння орієнтація українського ПЕК на російські джерела містить ризики для розвитку економіки України та стану її енергетичної безпеки.

4.4 Інтереси Китаю

На світовому ринку нафти з’явився потужний гравець – Китай. Завдяки агресивної енергетичної стратегії Китай закріплюється на тих ринках, де ще залишаються вільні ресурси, що не контролюються провідними західними компаніями (Іран, Судан, країни Африки). При цьому слід враховувати, що Китай застосовує у країнах Африки, Близького та Середнього Сходу тактику, яка передбачає інвестиції не тільки в енергетичну галузь, а й у будівництво доріг, інфраструктуру, військово-технічне співробітництво.

Нині зростає співробітництво Китаю з Іраном в енергетичній сфері. Китай на відміну від країн Заходу, не має політичних проблем у співробітництві з Іраном (у 2007 р. 15 % іранської нафти експортувалось до Китаю). Протягом 2007-2008 рр. Китай досяг нових успіхів у зміцненні своїх позицій на іранському енергетичному ринку через укладання китайськими компаніями багато міліардних контрактів на розробку іранських нафтових родовищ (Північний Парс – вартістю 16 млрд дол. США та Ядаваран, вартістю 2 млрд дол. США).

Сьогодні Китай споживає майже 6 млн барелів нафти на день. Прогнозується, що до 2025 р. Китай споживатиме майже 15 млн барелів нафти, що дорівнює обсягам споживання нафти у США. За висновками західних експертів Китай є другим імпортером іранської нафти, обсяг якої досягає майже 350 тис. барелів щодня. Звідси й пояснюється позиція Китаю щодо Ірану, яка спрямована на створення сприятливих політичних умов забезпечення такої необхідної для Китаю співпраці з Іраном в енергетичній сфері.

На першому місці Китай розглядає співробітництво з країнами Каспійського регіону, в першу чергу з Іраном у нафтогазовій сфері. На другому місці стоїть розвиток співробітництва з державами Південно-Східної Азії, насамперед – з Індонезією й Малайзією. На третьому місці – кооперація з країнами Африки, яка у найближчі роки здатна швидко наростити видобуток нафти.

4.5 Інтереси Японії

Японія займає четверте місце у світі після США, ЄС, Росії і Китаю за обсягами споживання енергетичних ресурсів. Рівень забезпеченості енергоресурсів за рахунок внутрішніх джерел в Японії дуже низький. Майже 85 % енергетичних ресурсів, що споживаються в країні, імпортується, в тому числі нафта (99,7 %). Більше двох третин усього обсягу нафти поставляється з Близького Сходу. За прогнозами експертів, до 2010 року споживання енергоресурсів в Японії збільшиться на 95-120 млн т. Тож питання забезпечення надійного постачання займають пріоритетне місце в енергетичній політиці країни.

Однією з основних задач енергетичної стратегії країни є сприяння розширенню доступу національних компаній до великих родовищ інших країн, в першу чергу Ірану. Майже всі ці компанії одержують фінансову підтримку з боку державної – Японської національної нафтової корпорації. Уряд проводить політику, спрямовану на постачання в країну в основному сирої нафти, а не нафтопродуктів. У зв'язку з цим у Японії великий розвиток одержали нафтохімічна й нафтопереробна промисловість.

Нині в Японії спостерігається зростання споживання газу, що пов'язано з його екологічними перевагами в порівнянні з іншими енергоресурсами і збільшенням його використання в електроенергетиці. Японія імпортує зріджений природний газ і є найбільшим у світі споживачем цього виду енергетичної сировини. Більше половини споживаного в країні природного газу надходить з Індонезії, а інший – з Малайзії, Австралії, Брунею, ОАЕ (Абу-Дабі) та США (Аляска). Японські компанії прагнуть підсилити свою роль у забезпеченні країни газом шляхом одержання права на участь у видобутку, переробці і транспортуванні його за рахунок інвестування відповідних проектів. Передусім розглядається співробітництво з Іраном, як головного постачальника природного газу. При цьому велике значення мають технологічні розробки Японії в цій галузі, що дає перевагу таким компаніям, як „Імпекс”, „Міцубісі”, „Токіо інженірінг корпорейшн” та корпорації „Чійода”.

Іран зберігає провідне місце у п’ятірці найбільших країн‑постачальників сирої нафти до Японії.

Одним з основних інтересів Японії у відносинах з Росією і країнами Каспійського регіону є розширення доступу японських компаній до родовищ нафти і газу в районі Каспійського басейну, які поки ще до кінця не розділені між великими міжнародними компаніями. Основна увага приділяється одержанню доступу японських компаній до розробок нафтогазових родовищ на Сахаліні, у Східному і Західному Сибіру, а також у Волго-Уральському та Тимано-Печорському районах. Значний інтерес виявляється до родовищ у Каспійському басейні, в першу чергу в Ірані, Туркменістані, Казахстані та інших країнах Каспійського регіону.

4.6 Інтереси Індії

Останніми роками утворюється новий центр сили – Індія. Політика Індії щодо співробітництва у нафтогазовій сфері з країнами Близького та Середнього Сходу полягає не лише в експорті іранського газу по нафтопроводу „Іран-Пакистан-Індія” (ІПІ), але й в прямій участі у нафтогазових розробках. Індійські нафтові компанії вже ведуть переговори про партнерство з компанією „Нафтіран Інтертрейд Компані” (НІКО, Швейцарія), яка представляє інтереси Національної Іранської Нафтової Компанії (НІНК).

Індійські компанії мають намір оволодіти 50 % акцій найбільших родовищ нафти і газу Південного Парса та Азадегана.

У 2005 р. індійські нафтогазові компанії уклали договір з Іраном на експорт 5 млн т іранського рідкого природного газу на рік. Зазначимо, що в індійській позиції є певні коливання, без сумніву пов'язані з американо-іранськими стосунками. Якщо в ірано-пакистанських та ірано-індійських стосунках все-таки є зовнішньополітичний чинник, то в ірано-китайських стосунках його вплив відчутно менший.

Китай, Японія та Індія майже наздогнали Північну Америку за рівнем споживання енергоресурсів та потребують відповідного енергетичного забезпечення. Темпи зростання споживання енергетичних ресурсів у найближчі 5 років в цьому регіоні випередять ЄС в 3,3 разу. До 2015 р. попит на нафту складе 800 млн т проти 240 млн т у ЄС і буде мати стійку тенденцію до зростання. Саме Азія буде визначати інвестиційну політику, а також вибирати найбільш зручні маршрути транспортування нафти, відтягуючи на себе ресурси, на які потенційно може претендувати й Україна.

4.7 Україна в енергетичному співробітництві з Іраном

Україна має об’єктивні сприятливі умови в енергетичному співробітництві з Іраном, але для України найтіснішим стратегічним партнером є США^*

. Сьогодні Україна має забезпечити свою активну роль у пошуку системного порозуміння між США, ЄС та Іраном щодо зняття тих політичних перешкод, які заважають подальшому економічному розвитку з Іраном.

Особливе значення Ірану для України в енергетичній сфері полягає у тому, що:

По-перше, за висновками західних експертів, в Ірані зосереджено 20 % світових покладів енергоносіїв – це 150 млрд барелів нафти та 130 трлн куб. газу (Див. Таблиця 2). Проведений аналіз засвідчує, що Іран здатен відіграти все більш зростаючу роль у забезпеченні енергетичних потреб ЄС. Західні експерти стверджують, що у 2030 р. постачання енергоресурсів з країн Близько та Середнього Сходу, передусім Саудівської Аравії, Ірану, Іраку забезпечуватимуть майже 80 % потреб ЄС у нафті порівняно з нинішніми 50 %.

Табл.. 2

Розвідані поклади вуглеводнів в країнах Близького та Середнього Сходу

Проте через відсутність капіталів для розробки газових родовищ Тегеран змушений закуповувати газ на зовнішніх ринках, переважно в країнах Каспійського басейну (Туркменістан, Азербайджан та інші). Залучення іноземного капіталу неможливе через санкції США, згідно з якими жодна іноземна компанія не може інвестувати до Ірану більше 20 млн дол. США.

По-друге, в Енергетичній стратегії України на період до 2030 року перспективними джерелами імпорту природного газу визначаються, зокрема, Іран та Ірак. Співробітництво у сфері видобутку та транспортування енергоносіїв, розвитку енергетичного та нафтогазового секторів економіки Ірану визначено як один із пріоритетних та перспективних напрямків двостороннього співробітництва. Меморандум між Урядом України та Урядом Ісламської Республіки Іран про торговельно-економічне співробітництво на 2003-2007 роки, підписаний 18 вересня 2003 року, передбачає співробітництво у нафтогазовій сфері.

По-третє, статистичний огляд світової енергетики компанії „Бритіш Петролеум” за 2007 р. показує, що до 2020 року 83 % світових покладів нафти буде знаходитися на Близькому та Середньому Сході. Дані вказують на провідну роль Ірану в енергетичній галузі регіону та його амбітні можливості на світовому енергетичному ринку. Американські експерти з енергетиці зазначають, що у 2010 р. Іран підвищить видобуток нафти більш ніж 5 тис. барелів на добу.

За вказаними даними Міністерства нафти Ірану половина покладів вуглеводнів Ірану розташована на материкових і стільки ж на шельфових родовищах Перської затоки. У Додатку 3 вказані найбільш багаті родовища нафти і газу, які були виявлені на Півдні Ірану.

Поклади природного газу Південного Парса складають 50 % всього іранського газу. Південний Парс вважається найбільшим родовищем газу в офшорній зоні (слід зауважити, що офшорна зона поділена між Іраном та Катаром; доля Ірану складає 3,7 км²
і містить 14,2 трлн м³
природного газу – приблизно 8 % всього світового запасу, і більше 18 млрд баррелів газового конденсату.

Родовище Азадеган знаходиться в 80 км на захід від Ахваза. Його запаси оцінюються в 33 млрд баррелів нафти.

Найбільшими нафтогазовими родовища, які знаходяться на завершальній стадії є:

· „Ахваз”, „Азадеган”, „Ага Джарі”, „Даркхувін”, „Марун”, „Масджеде Сулейман” (провінція Хузестан), в яких поклади газу перевищують більше 10 трлн куб. м;

· „Агхар”, „Асалує”, „Далан”, „Гардан”, „Зіре”, „Монд”, „Намак Канган”, „Нар” (провінції Бушер й Фарс), в яких поклади газу перевищують 4,5 трлн куб. м;

· „Північний Парс” (провінція Бушехр, у шельфі Перської затоки) – поклади газу становить 2 трлн куб. м;

· „Хангіран” (провінція Хорасан) – поклади газу майже 1 трлн куб. м;

· „Заварзін”, „Садах”, „Хулур” (на о. Кешм у Персидській затоці) – поклади газу складають 0,25 трлн куб. м;

· „Гашу”, „Намак”, „Сархун”, „Сору” (р-н нафтового терміналу Бандере-Аббас) – 0,28 трлн куб. м;

· „Південний Парс” – 14,2 трлн куб. м;

· Нове родовище природного газу, яке знайдено в провінції Хормузган (поблизу нафтового терміналу Бандаре-Аббасу) – 10-12 трлн куб. м.

Малодослідженими газовими родовищами, які розташовані в провінціях Ілам, Керманшах, Фарс, а також в районі м. Кашан є:

· великі поклади газу знаходяться у нафтових родовищах „Салман” – 185 млрд куб. м;

· „Сірі” та інших родовищах, в яких поклади перевищують 150-200млрдкуб.м.

Відзначимо, що собівартість іранської нафти складає менше 2 дол. США за 1 барель нафти.

По-четверте, у питанні транзиту близькосхідних енергоносіїв найбільш амбіційним є проект транзиту іранського газу до Європи територією України. Даний проект було визначено пріоритетним ще в постанові ВР України „Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності” від 25 жовтня 1991 р. У документі йшлося про підтримку пропозиції Вірменії про будівництво разом з іншими колишніми республіками СРСР трансконтинентального газопроводу „Іран – Європа” через територію України.<sup>[2]


[2]</sup>

В середині 90-х років минулого сторіччя з ініціативи української сторони почались активні переговори щодо будівництва газопроводу з Ірану до Західної Європи через територію України. При цьому слід нагадати, що у липні 2005 року українська компанія „Нафтогаз України” вже пропонувала уряду Ірану розглянути варіант прокладки газопроводу по маршруту „Іран‑Вірменія‑Грузія‑Чорне море‑Україна‑Європа”.

На початку лютого 2008 року міністр закордонних справ Ірану Манучехр Моттакі висловив підтримку його країни проекту газопроводу „Набукко”. Тегеран також виявив зацікавленість в реалізації проекту „Білий потік”, що викликало відверте занепокоєння у Москві і задоволення у Вашингтоні.

Враховуючи ту обставину, що вже давно і ефективно працює газопровід з Ірану до Туреччини, яким при необхідності каспійський газ міг би доставлятися також і до європейських країн, Іран не має гострої необхідності в участі в проектах „Набукко” і „Білий потік”. З іншого боку, Іран вже давно пропонує транспортувати каспійські енергоносії через свою власну територію до Перської затоки. Такий маршрут може бути вигідним для Індії й країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, але не для європейських країн. Такі пропозиції теж не влаштовують Росію, оскільки позбавляють її монополії на транспортування казахських, туркменських і узбецьких енергоносіїв.

Перспективи українсько-іранського співробітництва в енергетичній сфері пов’язанні певним чином з небезпекою формування негативного міжнародного іміджу України, оскільки Іран кваліфікується США, ЄС та ООН як порушник глобального режиму не розповсюдження ядерної зброї, а також як держава, яка підтримує міжнародний тероризм. Проте радикалізм політичних рішень ЄС стримується економічною зацікавленістю європейських країн (Іспанії, Італії, Великої Британії, Німеччини, Франції) розвивати двостороннє співробітництво з Іраном.

Сьогодні Іран розглядає варіанти постачання природного газу до європейських країн. Перший проходить через Туреччину і Чорне море. Можливе також приєднання до газопроводу „Набукко”, яким газ з каспійських родовищ і родовищ Ірану та Іраку планується постачати до Центральної Європи^*

.

Реалізація проекту транспортування іранського газу до України та Європи за маршрутом „Вірменія‑Грузія‑Чорне море” обтяжена рядом несприятливих факторів, серед яких можна виділити наступні:

– політичний вплив Росії на Південному Кавказі у зв’язку з незацікавленістю в обхідному шляху постачання природного газу до ЄС;

– складність і висока вартість проекту, викликана необхідністю прокладення труб по дну моря.

Проект транспортування іранського газу до ЄС потребує тривалого процесу переговорів з усіма зацікавленими сторонами, включно з європейськими країнами, Туреччиною, Азербайджаном і Грузією.

Українські експерти звертають увагу на можливість диверсифікації газопостачання України шляхом закупівель скрапленого природного газу (СПГ) з країн Близького та Середнього Сходу та Північної Африки. Вказаний варіант співробітництва позбавляє від залежності власника газопроводу, однак, технологія регазифікації СПГ доволі складна і потребує значних інвестицій.

Постачання іранських енергоносіїв визначено в „Енергетичній стратегії України на період до 2030 року” як перспективні джерела імпорту природного газу. Однак, жодний проект початку 1990-х рр. не був реалізований. На нашу думку, головна причина полягала у відсутності відповідної державної політики на цьому напрямі, через що не було забезпечено три необхідні умови імпорту близькосхідної нафти:

1) створення належної інфраструктури;

2) політичне забезпечення закупівель нафти;

3) вирішення проблеми купівельної спроможності України.

Не менш важливим, але більш реалістичним напрямом реалізації українських інтересів у енергетичній галузі на Середньому Сході є участь українських компаній у нафтогазових проектах країн регіону. У рекомендаціях парламентських слухань „Енергетична стратегія України на період до 2030 року”, схвалених Постановою Верховної Ради України від 24 травня 2001 року йдеться про необхідність активізації зв’язків, зокрема, з Іраном, які передбачають державну підтримку участі українських компаній в енергетичних проектах за кордоном, стимулювання експорту високотехнологічного енергетичного обладнання та устаткування.

Останніми роками державна компанія „Нафтогаз України” проводить доволі активну діяльність у близькосхідних країнах, пов’язану не з імпортом енергоносіїв, а в сфері розробки, видобування на території держав регіону, будівництва відповідної інфраструктури нафтогазової галузі цих країн. Діють представництва НАК „Нафтогаз України” в Лівії, Об’єднаних Арабських Еміратах, Ірані, створюється представництво в Іраку. Наприкінці 2003 року в складі компанії створено Департамент зовнішніх ринків. В Ірані НАК „Нафтогаз України” бере участь у будівництві та діагностиці локальних продуктопроводів.

5. Зовнішня політика країни

Зовнішня політика ІРІ багато в чому визначається внутрішньополітичними проблемами країни. Нестабільність в регіоні Близького і Середнього Сходу, присутність американських військ в Іраку, загрози, постійно лунають з боку США на адресу Ірану, викликали зміни в розстановці правлячих сил ІРІ. Побоювання можливого повалення ісламського режиму в Ірані змусили консервативне крило ісламського керівництва переглянути зовнішню і внутрішню політику країни з метою її посилення і перейти до більш активних політичних дій. Це виразилося в підготовці та проведенні виборів в меджліс в лютому 2004 р., коли консерватори отримали більшість місць в парламенті. Особливо яскраво це проявилося під час президентських виборів 2005 р. Навіть такий консервативний і передбачуваний президент, як А.А. Xашемі-Рафсанджані, не влаштував ісламських радикалів. Його помірні економічні реформи в період президентства 1989-1997 рр.. і особливо спроби налагодити відносини з США, про що він неодноразово заявляв, насторожили ісламських клерикалів. Вони активно перешкоджали лібералізації системи політичного ладу Ірану, яку намагався здійснити президент М. Хатамі в 1997-2005 рр.., Вважаючи, що це послаблює ісламський режим і становить загрозу для його існування.

Президент Ірану, незважаючи на свою політичну значимість, досить обмежений у своїх діях. Він не може одноосібно ухвалювати рішення з ключових питань зовнішньої і внутрішньої політики. Вся повнота влади, відповідно до конституції, знаходиться в руках духовного лідера А. Хаменеї. Йому підкоряються Спостережна рада, контролюючий всі найважливіші акти ісламської держави. Під його впливом знаходяться меджліс і судова система. Усі законодавчі ініціативи президента, всі реформи проходять контроль консервативних ісламських лідерів і часто відкидаються.

В умовах дій США в регіоні Близького і Середнього Сходу консервативне крило іранського духівництва провело в президенти близького до себе лідера. Новий президент ІРІ, 49-річний Махмуд Ахмадінежад - виходець з простої родини, учасник боротьби з шахського режиму. Він належить до табору радикальних консерваторів, вважається політиком, близьким до духовного лідера країни А. Хаменеї. У роки ірано-іракської війни був офіцером КВІР. Факт обрання президентом радикального консерватора і активного учасника революції 1979 р. означав повернення ісламської республіки до більш агресивної зовнішньої політики часів імама Хомейні. Як неодноразово спостерігалося в історії ІРІ в найбільш складні моменти як у міжнародній, так і у внутрішній обстановці, ісламські лідери вдавалися до активізації та посилення своєї зовнішньополітичної лінії поведінки в цілях згуртування мас навколо керівництва і забезпечення підтримки народу дій влади. Між тим у своїх виступах з зовнішньополітичної тематики Ахмадінежад говорив про розвиток відносин з державами, які «не проповідують агресію і силові методи» у своїй політиці. Пріоритет він віддав зв'язків з мусульманськими країнами і сусідами по регіону в плані їх консолідації в боротьбі проти США та Ізраїлю. Іран, як заявив президент, готовий мирно співіснувати з усіма державами за винятком Ізраїлю. Торкаючись контактів з Вашингтоном, Ахмадінежад відзначав, що шлях до відновлення зв'язків з керівництвом США є закритим. «Ми не потребуємо у відносинах з ними», - підкреслив іранський президент.

Певним проявом «жорсткою» зовнішньополітичної лінії президента з'явилося його заяву, що пролунала на студентській конференції під девізом «світ без сіонізму» 27 жовтня 2005 Виступаючи на ній, Ахмадінежад процитував відомий вислів лідера ІРІ імама Хомейні про те, що «Ізраїль повинен бути стертий з карти світу », чим викликав міжнародний скандал. Більшість країн засудило Іран, деякі навіть відкликали своїх послів з Тегерана. Після цього «ізраїльська тема» стала постійною у виступах іранського президента. Складалося враження, що іранське керівництво навмисно провокує США і Ізраїль, та й все світове співтовариство. Не можна виключати, що в Ірані серйозно побоювалися, що саме уряд А. Шарона зі схвалення США і «млявою» реакції ЄС і Росії здатне вже найближчим часом зважитися завдати удару по іранських об'єктах, поставивши тим самим під питання саме існування іранської ядерної програми. З іншого боку, не зовсім продумані, некоректні заяви президента ІРІ могли перешкодити просуванню іранської мирної ядерної програми і утруднити дії інших держав, насамперед Росії. Одночасно США ставало легше домагатися передачі іранського ядерного досьє в РБ ООН і сприяти ухваленню санкцій відносно Ірану. Різкі заяви президента Ірану можна було також розглядати як своєрідний відповідь США на створення вкрай напруженою і небезпечної ситуації в регіоні, в тому числі ескалації тиску на Сирію - єдиного союзника ІРІ на Арабському Сході, з метою ізолювати Іран від арабо-мусульманської «бази» і тим самим ослабити зовнішньополітичні позиції іранського керівництва.

Про те, що це не випадкові застереження президента ІРІ, свідчило те обставина, що іранського президента підтримали ряд політичних діячів всередині країни. У Тегерані пройшли масові демонстрації антіізраіл'скіе. У той же час заяву Ахмадінежада викликало неоднозначну реакцію в лавах іранського «політичного класу». Деякі іранські лідери - прихильники реформ та нормалізації відносин з світовим співтовариством - засудили висловлювання свого президента. Колишній президент ІРІ М. Хатамі виступив за широкий розвиток дружніх відносин з європейськими та мусульманськими країнами. Необхідно мати на увазі, що в Ірані є в наявності кілька конкуруючих політичних сил, що обумовлює різний підхід у вирішенні багатьох зовнішньополітичних та внутрішніх проблем, у тому числі і з ядерної проблематики. І хоча сьогодні консервативне іранське керівництво є прихильником «жорсткого» курсу відносно ядерної та інших програм ІРІ, воно не може не рахуватися з прихильниками більш помірної політики.

Говорячи про зовнішньополітичний курс ІРІ на сучасному етапі, необхідно мати на увазі, що його визначає перш за все ставлення світової спільноти до ядерної програми Ірану. Виходячи з цього, будуються відносини ІРІ з багатьма країнами. Одним з перших рішень нового президента визначають після його обрання було відновлення переробки урану на заводі в Ісфахані. Цим кроком Ахмадінежад дав зрозуміти, що країна обирає новий, більш активний політичний курс відносно ядерної програми.

Майже рік інформація про Іран займає перші рядки у світових ЗМІ. Інформаційні приводи стосуються не нафтогазової галузі, в якій країна за запасами нафти і газу посідає друге місце в світі, а переважно намірів і дій Ірану, спрямованих на створення замкненого ядерного паливного циклу (ЯПЦ), а також реакції на це міжнародної спільноти.

Головним противником цієї програми є США, які вже 25 років застосовують проти Ірану економічні санкції та не виключають можливості застосування сили проти цієї країни. Європейська трійка в особі Німеччини, Великобританії та Франції, яка вже кілька років веде переговори з Іраном щодо його розробок у ядерній сфері, поки що не досягла суттєвих результатів і може бути втягнута в цю конфронтацію. Трійка ЄС запропонувала Ірану низку політичних та економічних компенсацій, зажадавши в обмін на це відмовитися від програми створення ЯПЦ для мінімізації технічної можливості створення ядерної зброї. Нове керівництво Ірану запропоновані умови співпраці вважає не тільки неприйнятними, а й образливими, що робить подальші переговори мало перспективними.

Програма розвитку ядерної енергетики Ірану стала предметом жорстких дискусій у 1995 році після прийняття російським Мінатомом рішення про будівництво в м.Бушер легководного ядерного реактора потужністю 1000 МВт. США розгорнули потужну кампанію проти будівництва, мотивуючи це тим, що Іран під прикриттям програми мирного атому планує отримувати збройовий плутоній з відпрацьованого ядерного палива для створення ядерної зброї.

Надалі ситуація навколо іранської ядерної програми значно загострилася через порушення Іраном Угоди про гарантії ядерної безпеки, яку він підписав з МАГАТЕ ще в 1974 році. Головні порушення стосувалися того, що Іран розпочав будівництво інфраструктури для створення повного ядерного паливного циклу та намагався таємно отримати для цього елементи технологій, не повідомляючи про це МАГАТЕ. Попри офіційні заяви іранських керівників про мирне (енергетичне) спрямування ядерної програми, насамперед провідні західні країни висловили занепокоєння можливим наміром Ірану збудувати інфраструктуру з виробництва розщеплюваних матеріалів, потрібних для створення ядерної зброї.

Саме публікації у 2002 році знімків супутника, на яких було зафіксовано будівництво двох не задекларованих іранських об’єктів з виробництва ядерного палива (заводи зі збагачення урану в м. Натанз та з виробництва важкої води біля м. Арак), спричинили міжнародний скандал. Різку занепокоєність світової спільноти викликала заява президента Ірану М. Хатамі у 2003 році. В ній йшлося про намір створити повний (замкнений) ядерний паливний цикл та про те, що Іран будує або вже експлуатує інфраструктуру для створення ЯПЦ, зокрема уранові шахти, збагачувальні, переробні та інші виробничі потужності для отримання самодостатності у виробництві ядерного палива для АЕС. Того ж року Іран визнав, що будує поблизу м. Арак дослідний важководний 40-мегаватний реактор, який може виробляти збройовий плутоній.

У 2002—2003 рр. в Ірані провадилися таємні експерименти зі збагачення урану з використанням лазерної технології і незадекларованого природного урану. У травні 2003-го це обладнання було демонтоване і представлене інспекторам МАГАТЕ.

Навесні 2003 року інспектори МАГАТЕ взяли проби ґрунту та води в районі пілотного заводу із збагачення урану (методом газового центрифугування), які виявили наявність частинок низькозбагаченого (із вмістом урану-235 до 4,5%) та високозбагаченого урану (від 38 до 70%). Наявність високозбагаченого урану могла означати, що Іран виробляв збройовий уран.

Іранська сторона пояснила, що походження цих частинок — залишки на імпортованих центрифугах (ймовірно з Пакистану). Однак це суперечило попередній інформації про вітчизняне походження центрифуг. Розслідування Міжнародного агентства з атомної енергії щодо походження збагаченого урану на сьогодні ще не завершено, і це найбільш серйозне звинувачення проти Ірану. Пакистан передав МАГАТЕ зразки власного високозбагаченого урану та деталі центрифуг, однак він не підписав ДНЯЗ і не допускає експертів МАГАТЕ на свої ядерні об’єкти, що ускладнює розслідування.

Наведені й окремі інші порушення змусили раду керівників МАГАТЕ у вересні 2003 року ухвалити резолюцію, в якій висловлюється «серйозне занепокоєння» відсутністю з боку Ірану заходів із забезпечення можливості перевірки задекларованих обсягів ядерних матеріалів на відповідність вимогам гарантій ядерної безпеки. Також Ірану пропонувалося негайно усунути всі недоліки та розпочати повномасштабну співпрацю з МАГАТЕ.

Перших реальних результатів на переговорах було досягнуто лише наприкінці 2003-го. Так, 21 жовтня 2003 року під час візиту міністрів закордонних справ європейської трійки було підписано Тегеранську декларацію, яка значно просунула хід переговорів. Згідно з цією декларацією, Іран погодився приєднатися до Додаткового протоколу до ДНЯЗ, що дасть змогу інспекторам МАГАТЕ проводити раптові інспекції ядерних об’єктів, а також призупиняти роботи зі збагачення урану. В обмін об’єднана Європа в особі європейської трійки визнала право Ірану на розробку мирних ядерних технологій та пообіцяла забезпечити доступ Ісламської Республіки до сучасних ядерних енергетичних технологій.

Іран відмовився від пропозицій ЄС, хоча висловив готовність продовжити переговори, при цьому він відновив роботи в ядерному центрі в м.Ісфахан. Швидше за все, у подальшому Іран жорстко відстоюватиме своє право на створення ЯПЦ. На цьому етапі переговорний процес зайшов у глухий кут. Дії Ірану щодо припинення добровільного мораторію на роботи зі збагачення урану не порушують ДНЯЗ, і для запровадження санкцій немає юридичних підстав. Більше того, на поточному етапі Іран здійснює лише конверсію уранової руди (отримує газ тетрафторид урану) під контролем експертів МАГАТЕ і дотримується мораторію на збагачення урану в Натанзі. Потім цей газ буде конвертовано у гексафторид урану і лише після цього уран збагачуватиметься у центрифугах. Лише якщо на цій стадії виробляється уран-235 із вмістом щонайменше 20%, можна говорити про його військове призначення. Водночас для напрацювання розщеплюваних матеріалів для однієї ядерної бомби необхідно щонайменше 1000 центрифуг (та не менше одного року часу), проте Іран, за даними МАГАТЕ, має їх лише 164 одиниці.

Слід зазначити, що жодним міжнародним договором не передбачено такі обмеження, отже, будь-яка країна має право на такі технології. З іншого боку, такий повномасштабний набір ядерних технологій відкриває шлях до створення ядерної зброї. Саме цього побоюється трійка ЄС.

Така політика, як ми зазначали вище, приносить певні плоди. Росія і Китай разом з десятьма державами руху неприєднання утрималися при голосуванні за іранською атомною програмою в МАГАТЕ. Нинішнє керівництво ІРІ намагається підняти ядерну програму до рівня одного з основних національних інтересів сучасного іранської держави.

Росія не відмовилася від своєї колишньої позиції підтримки іранської мирної ядерної програми і після прийняття резолюції МАГАТЕ. Саме завдяки позиції Росії і Китаю в резолюції по Ірану не була вказана конкретна дата передачі цього питання до Ради Безпеки ООН. Росія і Китай намагаються переконати Іран проводити більш виважену політику щодо ядерної проблеми.

Підтримка Росією мирної ядерної програми Ірану визначається низкою причин. Успішне завершення будівництва в Бушері може забезпечити Росії низку нових подібних контрактів в інших районах Ірану. У перспективі ІРІ планує побудувати 20 нових атомних електростанцій, що може дати Росії велику економічну і фінансову вигоду. Крім того, РФ поставляє Ірану військову техніку і озброєння і не захоче втратити цей вигідний ринок. Маючи нормальні дипломатичні відносини з іранським режимом, Росія не зацікавлена в його дестабілізації. У результаті зміни режиму в Тегерані до влади можуть прийти проамериканські сили, що може створити небезпечну ситуацію в Центральній Азії і особливо на Кавказі. У той же час Росія не зацікавлена в тому, щоб Іран опанував атомною зброєю, що, безсумнівно, створить певну напруженість і небезпека на південних кордонах Росії. Тому російські політичні діячі неодноразово підкреслювали, що іранська ядерна програма створюється лише в мирних цілях, виключаючи створення атомної зброї.

Іран стурбований дестабілізацією ситуації в регіоні, присутністю багатотисячних американських військ в сусідніх країнах, особливо в Іраку і Афганістані. Він побоюється, що йому не буде на кого розраховувати у критичній ситуації, так як він знаходиться в оточенні проамериканськи налаштованих країн або держав, на території яких розташовані американські війська або бази. Сьогодні військової потужності ІРІ недостатньо, щоб ефективно протистояти потенційним супротивникам в особі Ізраїлю та США. Все це обумовлює прагнення Тегерана до володіння ядерною зброєю, що на практиці швидше за все означає заклопотаність ІРІ придбанням своєрідного фактора стримування потенційного агресора в умовах відсутності явних і надійних союзників у регіоні.

Висновки

На основі здійсненого аналізу особливостей розвитку двосторонніх та багатосторонніх відносин провідних центрів сили з Іраном можна зробити наступні висновки і рекомендації стосовно належного забезпечення стратегічних інтересів України в регіоні:

Розвиток належної співпраці з Іраном в енергетичній сфері, попри об’єктивну зацікавленість обох країн, сьогодні стримується режимом міжнародних санкцій на основі рішень Ради Безпеки ООН в наслідок наявної в Ірані ядерної програми. Обрання нового президента США, який намагається розробити нові концептуальні підходи до іранської проблеми, може створити більш сприятливі умови для розвитку енергетичного співробітництва з Іраном як ЄС так і України.

Постачання природного газу трубопровідним шляхом з Ірану ускладнене низкою політичних, економічних і технічних факторів, а тому видається неможливим у найближчій і середньостроковій перспективі. Тому найвірогідніший шлях постачання іранських енергоносіїв – це приєднання Ірану до газопроводу „Набукко”. Можливість танкерних поставок скрапленого природного газу з Близького та Середнього Сходу нівелюється проблемою екології чорноморських проток.

За останні кілька десятиліть економіка Ірану завдяки плануванню та контролю держави розвивається стрімкими темпами. Іран стоїть на другому місці по об’єму виробництва нафти серед країн ОПЕК. Придержуючись квот для цих країн, Іран на даний час добуває 3,6 млн барелів нафти у день (1 барель = 159 літрів). Також країна входить до п’ятірки найбільших постачальників газу. Найбільш розвинутими галузями промисловості є: нафтохімічна, машинобудівна, автомобілебудівна, легка, відмінно розвинутий аграрний сектор. Стабільність економіки Ірану дозволяє йому вчасно розраховуватися зі своїми зовнішніми кредиторами. Одній тільки Німеччині Іран виплачує за рік 600 млн. доларів. Іран витратив на сплату боргу у 1996 році 5,6 млд. доларів, у 1997 році - 3,4 млд. доларів. Країни Європи належать до числа найбільших експортерів ІРІ. Очолює цей список Німеччина, чий двосторонній товарообіг склав 2,1 млд. доларів у 1997 році. Франція стала другим за величиною постачальником для Ірану. Італія відкрила Ірану новий експортний кредит. Зріс експорт Великобританії. Об’єм торгівлі між Японією та Іраном перевищив 3,8 млд. доларів (1998 р.), при чому на Японію припадає 35% експортованої Іраном нафти. Іран став членом Соціально-економічної ради ООН, найважливішого органу ООН після Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки. Він складається з 54 членів і кожен рік поновлюється на одну третю. Іран був обраний до його складу у числі 18 нових країн.

Список використаної літератури

1. Бритіш Петролеум „Статистичний огляд світової енергетики”, Червень 2008, С. 6-7.

2. Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с

3. Економічна і соціальна географія світу: Навч. Посібник/ за ред.. Кузика С.П. – Світ, 2003

4. Козицький A.M. Новітні історія Азії та Африки. Посібник для студентів істор. і гуманіт. факульт. універс. Львів: «Афіша», 2003.

5. Країни світу: Енциклопедичний довідник/ Уклад. Чума слова. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2008

6. Юрківський В.М. Регіональна економічна і соціальна географія/ Зарубіжні країни. Київ «Либідь» 2000

7. http://geosite.com.ua/index/0-181

8. http://zakon.rada.gov.ua

9. http://uk.wikipedia.org

[1]
[1]Реєстрація компанії у Швейцарії означає, що її діяльність непідконтрольна будь-яким компетентним органам США, ЄС, Росії тощо. Кошти за рішенням керівництва компанії можуть спрямовуватись на рахунки фізичних та юридичних осіб, посадовців, приватних фондів, мозкових центрів – це призводить до непрозорої схеми торгівлі енергоносіїв на період вказаний в контракті. Згідно Швейцарського Зобов’язувального Комерційного Кодексу, іменні акції можуть передаватися без обмежень, за згодою компанії.

* ФКЕГ не має фіксованого членства структури та об'єднує 16 країн: Алжир, Болівію, Бруней, Венесуелу, Єгипет, Індонезію, Іран, Лівію, Малайзію, Нігерію, Тринідад і Тобаґо, ОАЕ, Катар, Росію, а
також двох спостерігачів - Екваторіальну Гвінею та Норвегію.

*
Хартія Україна – США про стратегічне партнерство ратифіковано 20 грудня 2008р у м. Вашингтон (США)

[2]
[2] Постанова Верховної Ради України „Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності” від 25.10.1991 // Електронна база „Законодавство України” на веб-сайті Верховної Ради України. – http://zakon.rada.gov.ua/.

*
НАК „Нафтогаз України”. Виставка „Нафта та газ 2005”, м. Київ, 8-11 листопада 2005 року. Стратегія розвитку нафтогазового комплексу України до 2030 року (Конференція „Нафтова і газова промисловість України: на шляху до євроінтеграції”,