Анатомія і фізіологія собаки

76

ДЕРЖАВНА ПРИКОРДОННА СЛУЖБА УКРАЇНИ

СХІДНЕ РЕГІОНАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ

ХАРКІВСЬКИЙ ПРИКОРДОННИЙ ЗАГІН

Анатомія і фізіологія собаки

Харків, 2010

Зміст

• Анатомія і фізіологія собаки
• • Системи органів травлення
  • Система органів дихання
  • Система органів кровообігу і лімфоутворення
  • Система органів сечовиділення
  • Система органів розмноження
  • Будова і функції відділів головного мозку
  • Обмін речовин і енергії

Анатомія і фізіологія собаки

Анатомією називається наука, яка вивчає форми, будову, взаємозв`язок і місце розташування частин організму.

Слово “анатомія" грецького походження і означає “розсікання на частини”. Так названа ця наука тому, що розсікання на частини було колись єдиним методом вивчення будови організму. Таке вивчення було обмежено межами видимості неозброєним оком або під невеликим збільшенням лупою. В подальшому винахід мікроскопа дало можливість вивчити тонкості будови організму, і в теперішній час є ясне уявлення не тільки про зовнішню, але і про внутрішню будову кожного органа, тканини і навіть клітини живого організму.

Фізіологією називається наука, яка вивчає процеси, які відбуваються в живому організмі або, як говорять, функції живого організму.

Між будовою організму і його функціями є нерозривний зв`язок і взаємообумовленість. Як будова будь-якого органа і організму в цілому визначається його функціями, так і функція будь-якого органа і організму в цілому визначається його будовою. Зміни в одному викликають зміни в іншому. Будь-яка зміна в організмі відбувається в результаті змін, які відбуваються в його зовнішньому і внутрішньому середовище. Від характеру і ступені змін зовнішнього або внутрішнього середовища буде залежати характер і ступінь змін будови і функції органів або організму в цілому. Вирішальну роль в взаємозв`язку і обумовленості будови організму і його функцій грає нервова система з її координуючим органом - корою головного мозку.

Практичне значення вивчення спеціалістами-кінологами основ анатомії і фізіології собаки складається в тому, що ці основи є фундаментом, на який спирається теорія і будується практика службового собаківництва - практика догляду, утримання, годування, розведення, профілактика і лікування хвороб, дресирування і службове застосування собаки.

Організм собаки складається із різних по формі, величині і будові частин або органів. Але при цьому організм є не простою сумою окремих частин, а складною цілісною системою і являє собою єдине ціле.

Органом називається частина організму, яка має певну форму, внутрішню будову і яка виконує певну функцію в організмі. Такими частинами або органами є, наприклад, серце, нирки, око, шлунок та ін.

Кожний орган займає певне місце в організмі і знаходиться в щільному анатомічному і фізіологічному зв`язку з іншими органами.

Форма і внутрішня будова кожного органа обумовлені його функціями.

Органи, які виконують хоч і різні функції, але вони є послідовними стадіями загального фізіологічного процесу, утворюючи систему органів. Так, наприклад, ротова порожнина, шлунок, стравохід, кишечник виконують різні функції, але в той же час ці функції є частинами загального процесу травлення.

В організмі собаки розрізняють наступні системи:

систему органів руху;

систему органів травлення;

систему органів дихання;

систему органів крово- і лімфоутворення;

систему органів сечовиділення;

систему органів розмноження;

нервову систему і органів чуття;

систему органів внутрішньої секреції;

систему органів шкіряного покриву.

Систему органів руху складають кістки, зв`язки і м`язи. Кістки утворюють твердий, але пружний остов тіла тварини - скелет. За допомогою зв`язок утворюються більш або менш рухомі з`єднання кісток - суглоби. М`язи, які прикріплені до кісток, при своєму скороченні приводять кістки в рух.

Систему органів травлення утворюють: ротова порожнина - орган захоплення їжі, роздрібнення, змочування і опробування їжі; глотка і стравохід - органи, які проводять їжу в шлунок; шлунок, тонкі кишки, печінка і підшлункова залоза - органи перетравлення і всмоктування їжі; товстий кишечник - орган тимчасового накопичення неперетравлених останків їжі і виведення їх із організму.

Систему органів дихання складають: носова порожнина - орган, який зігріває, очищує і обстежує газоподібні речовини, які поступають при диханні повітря; гортань і трахея, як повітропровід, і легені - орган, в якому відбувається газообмін між повітрям, яке вдихується і кров`ю.

Система органів крово- і лімфообігу складається із кровоносних і лімфатичних судин, по яким циркулює в організмі кров і лімфа, серця - органа, який приводить в рух кров, лімфатичних вузлів і кісткового червоного мозку як органів кровотворення.

Систему органів сечовиділення утворюють: нирки - орган, який виділяє із крові відходи життєдіяльності клітин в вигляді сечі; сечоточники - які проводять шляхи від нирок до сечового міхуру; сечовий міхур - місце тимчасового скупчування сечі, і сечовипускальний канал - орган виведення сечі із сечового міхуру назовні.

До системи органів розмноження відносяться статеві органи, які є у тварин певної статі. І ті і інші складаються із статевих залоз, які вироблюють статеві клітини (у самців сім`я і у самок яйцеклітини) і із сполучних органів. У самок, крім того, є особливий орган - матка, яка є місцем розвитку плода. В функціональному відношенні з статевими органами самки пов`язані молочні залози.

Нервову систему в цілому утворюють центральна нервова система, периферична і вегетативна нервова система. До органів чуття відносяться органи зору, слуху, нюху, смаку і дотику. Функції нервової системи і органів чуття зводяться до сприймання всіх зовнішніх і внутрішніх подразнень, передачі їх в центральні частини нервової системи, а від них передачі збудження до того або іншого органу, що спонукають його до певної дії. Нервова система є ведучою, яка регулює всі процеси в організмі і здійснює взаємозв`язок організму з зовнішнім середовищем.

Систему органів внутрішньої секреції складають залози внутрішньої секреції, які вироблюють особливі речовини, які називаються гормонами. Ці речовини, виділяючись в кров, сприяють регулятивної діяльності окремих органів і їх систем в організмі тварини.

Систему загального покриву утворює шкіра і її похідні - волосся, мякіші, кігті. Основною функцією шкіри є захист частин тіла від шкідливих впливів навколишнього середовища.

Всі органи і системи, які об`єднані взаємний зв`язком, взаємообумовленістю і взаємозалежністю, утворюють єдину цільну біологічну систему, яка називається організмом. Організм собаки являє собою складну систему, яка складаються із багаточисельного ряду частин, пов`язаних як один з одним, так і в вигляді комплексу з оточуючою природою.

Тканини і клітини. Тканиною називається група однорідних елементів (клітин), пов`язаних між собою і пристосованих до виконання будь-якої певної функції. По своєї будові тканини дуже різноманітні. В організмі собаки, як і в інших тваринах, розрізняють наступні тканини: а) епітеліальна тканина; б) з`єднувальна тканина; в) рідинна тканина; г) мускульна тканина; д) нервова тканина.

Епітеліальна тканина буває одношаровою і багатошаровою. В одношаровому епітелію форма і будова клітин бувають дуже різноманітними - високі, плоскі, циліндричні, кубічні, мерехтливі, залозисті. Багатошаровий епітелій характерний тим, що його клітини лежать в декілька шарів і також мають різноманітну форму - плоску, циліндричну та ін.

Однією із різновидів епітеліальної тканини є покривна тканина. Вона складається із клітин, які утворюють шари. Покривна тканина вистилає поверхню тіла тварини і порожнини усередині його. Вона служить для відгороджування інших тканин від зовнішнього середовища так, що проникнути в них без порушення цієї тканини не є можливим.

Крім функцій захисту, ця тканина має функції всмоктування і виділення. Покривна тканина характеризується відсутністю міжклітинної речовини.

З`єднувальна тканина, як показує сама назва, служить для зв`язування складних різних частин тіла собаки між собою. Вона дає їм м`який або твердий остов. Є декілька видів з`єднувальної тканини. По ступеню твердості основної речовини з`єднувальна тканина розділяється на м`яку волокнисту тканину, більш тверду хрящову і тверду кісткову тканину. При великої кількості в з`єднувальної тканини жирових клітин з`єднувальна тканина має назву жирової тканини. Для всіх видів з`єднувальної тканини характерно наявність великої кількості міжклітинної речовини, яка грає роль зв`язків. Міжклітинна речовина складається із основної речовини і волокон. Різниця видів з`єднувальної тканини залежить, головним чином, від різниці основної речовини. Основна речовина може бути нещільною, і тоді тканина буває м`якою. Якщо ж основна речовина ущільнюється, але все ж залишається гнучкою, то отримується хрящова тканина. А якщо ця речовина просочується солями вапна і стає твердою і міцною, то утворюється кісткова тканина. Є рідкі з`єднувальні тканини, які являються захистом організму від бактерій і шкідливих продуктів обміну речовин. Рідка тканина - кров і лімфа - є близькою по своєму походженню до з`єднувальної тканини.

Мускульна тканина складається із своєрідних, витягнутих в довжину клітин, чому ж їх називають не клітинами, а мускульними волокнами. Кожне мускульне волокно вдіто оболонкою. Зібрані в пучки мускульні волокна утворюють мускульну тканину. Численність пучків мускульних волокон, які з`єднані між собою з`єднувальною тканиною, утворюють мускул або м`язу. Мускульна тканина характеризується високою здатністю скорочуватися по своєї довжині.

Розрізняють поперечно-смугову і гладку мускульну тканину. Із поперечно-смугової мускульної тканини складаються скелетні м`язи. Скорочення поперечно-смугової мускульної тканини швидкі і підкорюються волі тварини. Ця мускульна тканина швидко втомлюється. Гладка мускульна тканина знаходиться, головним чином, в стінках внутрішніх органів, наприклад, кишечнику. Скорочення її не залежить від волі тварини. Скорочується вона сильно, але повільно і тривало; втомлюється мало.

Нервова тканина складається із нервових клітин з їх відростками. Вона володіє високою чутливістю і призначена для сприйняття і передачі подразнень як усередині організму, так і при спілкуванні з зовнішнім світом. Завдяки нервовій тканині організм отримує самі різноманітні відчуття звука, запаху та ін. За допомогою нервової тканини погоджуються функції всіх органів. Діяльність цієї тканини виявляється в тому, що прийнято називати “психічною” діяльністю.

Говорячи про тканини, ми вказували, що вони складаються із клітин. Наука, яка вивчає будову, хімічний склад, процеси життєдіяльності і розмноження клітин, називається цитологією (гр. kytos - порожнина, logos - наука).

Клітина - це структурна одиниця живих організмів, що являє собою певним чином диференційовану ділянку цитоплазми, оточену клітинною мембраною. Функціонально клітина є основною одиницею життєдіяльності організмів.

Клітини існують як самостійні організми й у складі багатоклітинних організмів. Хоч клітини тканин мають різну будову і виконують різні функції, вони мають багато спільних морфологічних особливостей (сформоване ядро, подібний набір органоїдів) і подібних функціональних властивостей (біосинтез білків, використання і перетворення енергії, процеси розмноження).

Клітини відрізняються за розмірами, формою (рис.5 “Біологія “, ст.13), особливостями організації, функціями.

За формою клітини бувають: циліндричні і кубічні (в епітеліальних тканинах), дископодібні (еритроцити), кулясті (яйцеклітини), видовжені і веретеноподібні (м`язові), зірчасті (нервові). Серед клітин зустрічаються і такі, що не мають сталої форми, це так звані амебоїдні клітини (наприклад, лейкоцити).

Більшість клітин багатоклітинного організму мають розміри від 10 до 100 мкм, а найдрібніші - 2-4 мкм. У тварин розміри клітин не залежать від розмірів тіла. Відростки нервових клітин іноді досягають одного і більше метрів. Кількість клітин в організмі звичайно дуже велика.

Відкриття і вивчення клітини стало можливим завдяки винайденню мікроскопа і удосконалення методів мікроскопічних досліджень. Перший опис клітини зроблено у 1665 р. англійцем Р. Гуком. Пізніше з`ясувалося, що він відкрив не клітини (у власному розумінні терміна), а лише зовнішні оболонки рослинних клітин.

Прогрес у вивченні клітини пов`язаний з розвитком мікроскопії у ХІХ ст. На той час уявлення про будову клітини змінилося: за основу клітини приймалася не клітинна оболонка, а її вміст - протоплазма. У протоплазмі було відкрито постійний компонент клітини - ядро. Численні відомості про тонку будову і розвиток тканин і клітин давали можливість зробити узагальнення. Таке узагальнення зробив у 1839 р. німецький біолог Т. Шванн у вигляді сформульованої ним клітинної теорії. Він стверджував, що клітини рослин і тварин принципово схожі між собою. Розвинув і узагальнив ці уявлення німецький патолог Р. Вірхов. Він висунув важливе положення, яке полягало в тому, що клітини виникають тільки із клітин шляхом розмноження.

Створення клітинної теорії стало найважливішою подією в біології, одним із вирішальних доказів єдності всієї живої природи. Клітинна теорія сприяла розвитку ембріології, гістології і фізіології. Вона дала основу для матеріалістичного розуміння життя, для пояснення еволюційного взаємозв`язку організмів, для розуміння суті індивідуального розвитку.

Основні положення клітинної теорії зберегли своє значення і сьогодні, хоч більш ніж за 100 років були отримані нові відомості про структуру, життєдіяльність і розвиток клітин.

Суть сучасної клітинної теорії полягає в тому, що:

клітина - елементарна структурна та функціональна одиниця живих

організмів;

клітини різних організмів гомологічні за своєю будовою;

розмноження клітин відбувається шляхом поділу материнської

клітини;

багатоклітинні організми - це складні ансамблі клітин, поєднаних у

цілісні інтегровані системи тканин і органів, які і пов`язані між со-

бою міжклітинними, гуморальними і нервовими формами регуляції.

Система органів руху.

Скелетно-кісткова система собаки складається із кісток, хрящів і зв`язок. Скелет служить опорою для організму, придає тілу певну форму, захищає внутрішні органи тварини від зовнішніх впливів (деформацій) Скелет собаки може мати від 271 до 282 кісток (різниця за рахунок кількості хребців в хвості), з`єднаних між собою за рахунок зрощувань і суглобів. Форми кісток і їх розміри залежать від функціонального значення в організмі і положення в скелеті. На своїй поверхні вони мають бугорки, шороховатості, до яких своїми кінцями прикріпляються м`язи.

Основу кістки складають щільна і губчата речовини: щільне виконує функцію опори і захисту, а губчата придає кісті міцність, а суміжно з хрящами - ресорність, здатність пружинити. Кістки покрити надкісницею - тонкою щільною оболонкою. Через неї до кістки підходять судини і нерви. Надкісниця володіє особливими клітинами - кісткоутворювачами, за рахунок яких відбувається ріст щільної речовини кістки.

В хімічний склад кісток входять органічні і неорганічні з`єднання, перші надають пружність, другі - твердість. Нормальне співвідношення складових хімічних елементів кістки залежить від умов годівлі і догляду тварини, особливо в період росту і формування молодого організму.

Скелет собаки поділяється на осевий і периферичний.

Осевий скелет утворюється із скелета голови (черепа), тулуба і хвоста. Скелет тулуба поділяється на відділи, які складаються із різної кількості хребтів: шийний - 7, грудний -13, поперековий 7, крестцовий - 3, хвостовий -20-23. Хребти скелета тулуба утворюють хребтовий стовп, усередині його розміщений спинний мозок. Хребці грудного відділу з 13 парами ребер і грудною кісткою утворюють грудну клітку, яка захищає внутрішні органи (серце, легені). Череп (скелет голови) складається із великої кількості кісток і служить для розміщення головного мозку, органів чуття (зору, слуху, нюху, смаку), звідси беруть свій початок системи органів травлення і дихання.

Периферичний скелет складається із двох пар передніх грудних і задніх (тазових) кінцівок.

Грудна кінцівка починається з лопатки, потім плечова кістка, передпліччя, зап`ясток, п`ясток. Пальці на кінці мають міцні невтяжні кігті.

Грудна кінцівка з`єднується з хребтом ні суглобом, а міцним плечовими м`язами. Над лопаткою утворюється холка. Висота в холці вказує на висоту собаки і служить показником породи. Відхилення від стандарту вищі норм верхніх і нижніх меж є вадою. Тазова (задня) кінцівка починається з стегнової кістки, переходить в гомілку (великогомілкова і маленькогомілкова кістки), потім в передплюсну. Після цього йде плюсна, далі 4 фалангових пальці, які закінчуються кігтями. Іноді з внутрішньої сторони верхньої половини росте рудиментарний (прибулий) палець. Він не завжди з`єднаний з плюсною. В молодому віці його ампутують. Тазова кінцівка має суглобне з`єднання з тазом і фіксується м`язами тазостегнової групи. Кістки скелета з`єднані між собою за допомогою безперервних з`єднань (з утворенням зрощення - кістки черепа і таза) і переривистих з`єднань - за допомогою суглоба. Між кінцями кісток утворюється щілина - суглобна порожнина, а кінці стичних кісток покриті суглобним хрящем. Надкісниця, переходячи з однієї кістки на другу, утворює суглобну сумку, ще вона називається капсулою суглоба. Її внутрішній шар виділяє в суглобну порожнину слизисту рідину (синовію), яка служить для змащування суглобних поверхонь, що труться. Крім суглобних сумок з`єднання кісток в суглобах здійснюється за допомогою зв`язок. На передній кінцівки розрізняють слідуючи суглоби: плечовий суглоб - місце з`єднання лопатки з плечовою кісткою; ліктьовий суглоб - місце з`єднання плечової кістки з лучової та ліктевою кістками; зап`ястний суглоб - місце розташування зап`ястних кісточок; п`ястно-фаланговий суглоб; суглоби фаланг. На задній кінцівки розрізняють: тазостегновий суглоб - місце з`єднання таза з стегновою кісткою; колінний суглоб - між стегном, колінною кісткою і гомілкою; стрибальний суглоб - між гомілкою і кістками плюсни; плюсно-фаланговий суглоб; суглоби фаланг.

Мал.1. Скелет собаки: 1 - череп; 2 - нижня щелепа; 3 - хребетний стовп (ЗА - шийні, ЗБ - грудний, 3В - поясний, ЗГ - крестцовий, 3Д - хвостовий); 4 - ребро; 5 - грудна кістка; 6 - лопатка; 7 - плечова кістка; 8 - лучева кістка; 9 - ліктева кістка; 10 - запястя; 11 - пясть; 12 - пальці; 13 - підвздошна кістка; 14 - сідалішна кістка; 15 - лонна кістка; 16 - стегно; 17 - колінна чашечка; 18 - велика берцова кістка; 19 - мала берцова кістка; 20, 21 - плюсна.

Знання скелета собаки, назви кісток і суглобів має практичне значення при оцінці собаки по зовнішнім ознакам (екстер`єру).

Щоб приводити в рух кістковий апарат, організм має мускульний апарат руху. Мускульний апарат складають м`язи. Величина і форма м`яз бувають різні і залежать від функції. Є м`язи довгі, в вигляді веретена, з довгими сухожилками. Вони розташовуються на кінцівках. Є м`язи широкі, в вигляді стрічки, шару або веєрів. З них побудовані стінки порожнин - черевної і грудної.

Мал.2. Мязи (мускули) собаки:

1 - лобний; 2 - жувальний; З - грудинно-щитовидний; 4 - плечеголовний; 5 - трапецієвидний; 6 - дельтовидний; 7 - плечовий; 8 - трьохголовий; 9 - широкий; 10 - грудний; 11 - брюшний зовнішній; 12 - ягодичний; 13 - напружувач фасції бедра; 14 - напівсухожильний; 15 - двохголовий мяз стегна.

По характеру своєї дії по відношенню змін положення кісток м`язи діляться: на згиначі, які зменшують кут між кістками, і розгиначі, які збільшують цей кут; м`язи, які приводять і відводять; піднімають; обертають та ін.

По своєму положенню скелетні м`язи діляться: на шкірні м`язи, м`язи голови, шиї, попереку передньої кінцівки і самої кінцівки, м`язи спини, грудної клітини, черевної стінки, хвостові м`язи, м`язи попереку задньої кінцівки і самої кінцівки.

Сила м`яз залежить від кількості м`язових волокон, які містяться в неї. Чим більше волокон, тим міцніше м`яз.

В момент діяльності в м`язах відбуваються хімічні і теплові зміни, а також перетворювання хімічної енергії в механічну.

М`язи можуть робити лише на протязі певного часу. Через деякий час можна помітити, що скорочення м`яз поступово послабляється. Настає явище стомлення. Воно настає внаслідок накопичення в м`язах кислих продуктів обміну (вуглекислоти, молочної кислоти та ін), щоб м`язи могли знову працювати їм необхідний відпочинок. Під час відпочинку відбувається відділення стомлюючих речовин, поповнення запасів органічних матеріалів, які були витрачені при надходженні достатньої кількості кисню.

Стомлення м`язів треба відрізняти від почуття втомленості. Почуття втомленості виражає зміни всього організму, його нервової системи, серцево-судинної системи та ін. Максимальна продуктивність в м`язовій роботі без сильної втоми досягається правильним навантаженням тварини і застосуванням відповідного темпу в роботі. Крім того, підвищення працездатності м`яз залежить від вгодованості собаки, кормового режиму і тренування.

Рухи собаки є складним м`язовим актом, в здійсненні якого приймають участь не тільки м`язи, але й нервова система. Вона керує скороченням окремих м`язів так, що організм отримує можливість здійснювати дуже складні рухи.

Основним принципом рухів є дії антагоністів - згиначі і розгиначі, які є приводячими і відводячими м`язами.

Рухи собаки відбуваються в результаті переміщення центра ваги тіла. При спокійному положенні собаки центр ваги його лежить усередині тулуба трохи назад від місця кріплення передніх кінцівок. Для збереження рівноваги собаці необхідно, щоб вертикальна довжина, яка проходить через центр тяжіння тіла, знаходилися в площині, яка обмежена чотирма кінцівками. При русі собаки уперед центр тяжіння переноситься в тому ж напрямку, і вертикальна лінія, яка проходить через центр тяжіння, виходить за межі вказаної плоскості. Собака, щоб не впасти намагається знайти опору для переміщення тулуба і висуває передню кінцівку, яка знаходиться на однієї діагоналі з задньою кінцівкою, з якої почався рух.

Спостерігаючи за рухом собаки, можна відмітити, що передня і задня кінцівки однієї сторони періодично зближуються, в той час як кінцівки іншої сторони віддаляються одна від іншої.

Рух кінцівок складається із: а) підняття кінцівок з землі в витягнутому положенні, що швидко переходить в зігнуте; б) виносу зігнутої кінцівки уперед при постійному зменшенні зігнутості; в) опускання кінцівки на землю; г) опора кінцівки на землю.

При русі передньої кінцівки перш за все піднімається лопатка. Її нижній кінець і плечовий кут переміщуються уперед. Після цього скорочуються розгиначі м`язів, кінцівка випрямляється і опускається на землю.

При русі задньої кінцівки спочатку відбувається згинання в тазостегновому суглобі, при цьому згинаються і інші суглоби. Потім настає розгинання суглобів, і нога опирається на землю.

Загальний принцип руху кінцівок при всіх алюрах однаковий. Кожна кінцівка робить дві фази - упирання і перенос. Швидкість руху собаки уперед збільшується при великої довжині передпліччя і гомілки і більшої гостроти кутів в лопаточно-плечовому і тазостегновому суглобах. При цих умовах кінцівка може виноситися уперед далі розпрямлення вказаних кутів відбудеться на більшу величину, в результаті чого і тіло переміщується уперед на більшу відстань.

Стояння собаки являє собою складний мязовий акт, в якому приймають участь багаточисельні м`язи тіла. При стоянні виникає необхідність перетворити легко згинаючі кінцівки в нерухомі підпорки і постійно орієнтуватися в положенні центра тяжіння тіла. Для більшості видів тварин, в тому числі і собак, стояння вимагає витрати великого м`язового зусилля. Тому ці тварини більше лежать.

Лежання собаки на боку відбувається при малої витраті м`язових зусиль, внаслідок чого він під час відпочинку більшою частиною користується таким видом лежання. Лежання на животі вимагає значних м`язових зусиль і втомлює собаку.

Сидіння супроводжується витратою м`язової роботи і стомлює собаку. При сидінні задні кінцівки собаки приймають таке ж положення, як при лежанні на животі або як при лежанні на боку. Перше положення задніх кінцівок викликає більше м`язове стомлення, ніж друге. Передні кінцівки при сидінні служать підпоркою для задньої частини тулуба, як і при стоянні.

Системи органів травлення

Життя організму неможливо без поповнення його тканин енергією, “будівельним матеріалом", вітамінами, мінеральними речовинами і водою. Воно здійснюється за рахунок їжі. Для того щоб з харчових продуктів вивільнилась енергія і вони стали придатними для процесу обміну речовин, їжа в травному апараті піддається механічній і хімічній обробці. Така обробка відбувається під впливом ферментів до складових частин, які придатні до всмоктування в кишках і дальшого засвоєння в тканинах.

Процеси, що забезпечують фізичну і хімічну зміну їжі з подальшим всмоктуванням поживних речовин у кров і лімфу, називаються травленням. Фактично травлення здійснює вивільнення поживних речовин із продуктів харчування та їхню утилізацію.

Неперетравлені рештки харчових мас видаляються з травного каналу у вигляді калу. З ним виводяться солі, пігменти, шкідливі для організму речовини.

Травлення в цілому, а також переміщенню харчової кашки по травному каналу, сприяють рухливий стан, фізичне навантаження, нормальний стан психіки.

Основними поживними речовинами, які надходять з їжею, є білки, вуглеводи і жири. Білки та їхні складові частини - амінокислоти - виконують в організмі головним чином пластичну (будівельну) роль. Вуглеводи і жири є переважно енергетичними речовинами. Крім цих трьох видів поживних речовин у харчуванні собаки важливу роль виконують вітаміни, органічні кислоти, в тому числі й нуклеїнові кислоти, мінеральні речовини та інші, які не є джерелом енергії, але без них неможливе засвоєння поживних речовин в організмі.

Харчові продукти раціону службового собаки різноманітні і поділяються на тваринні і рослинні.

Травлення відбувається в травній системі, яка має спеціальні залози, що синтезують ферменти. Ферменти - біологічно активні речовини, здатні прискорювати біохімічні реакції. Вони виконують роль біокаталізаторів. Травні ферменти здійснюють розщеплення компонентів їжі в травному каналі.

Утворюються ферменти в клітинах травних залоз: слинних, шлункових, підшлункової, стінки кишок. Із цих залоз ферменти виділяються в складі слини і травних соків: шлункового, кишкового, підшлункового. Кожний із ферментів має властивість виконувати певну функцію, тобто характеризується специфічністю дії. Так, ферменти, які розщеплюють білки, діють тільки на них.

Систему органів травлення утворюють:

ротова порожнина з органами, які в ній знаходяться;

глотка;

стравохід;

шлунок;

тонкий і товстий відділи кишечнику, а також печінка і підшлункова

залоза.

Мал.3. Схема органів травлення собаки:

1 - ротова порожнина; 2 - слинні залози; 3 - глотка; 4 - стравохід; 5 - шлунок; 6 - дванадцятипала кишка; 7 - тонка кишка; 8 - подвздошна кишка; 9 - сліпа кишка; 10 - ободочна кишка; 11 - пряма кишка; 12 - печінка; 13 - жовчний міхур; 14 - підшлункова залоза; 15 - діафрагма.

Травлення в порожнині рота - складний процес, що оцінює смакові якості їжі, ступінь її придатність для організму, подрібнення, просочування слиною.

Ротова порожнина утворена спереду губами, збоку - щоками, зверху - піднебінням, знизу - язиком і дном рота, ззаду вона переходить в глотку. Стінки рота вистелені слизовою оболонкою, яка містить багато дрібних залоз, що виділяють слиз.

Верхній і нижній ряди зубів поділяють ротову порожнину на передротову і власне ротову. Передротова порожнина - це простір між губами, щоками і зубами. За допомогою зубів їжа подрібнюється. Зуби зовні вкриті емаллю, під якою міститься дентин, у корені - цемент.

Зуби - виконують функцію захвату їжі і її роздрібнення, а також служать для захисту і нападу у собак.

У молодого собаки нараховується 32 молочних зуба, які потім змінюються 42 постійними зубами. По призначенню (функції) і формі зуби діляться на різці (12 шт., по 6 на кожній щелепі), клики (4 шт., по 2 з кожної сторони щелепи), корінні (26 шт., 12 верхніх і 14 нижніх).

Корінні діляться на премоляри (передкорінні) і моляри (корінні).

Мал.4. Зубна аркада собаки.

А - верхня щелепа, Б - нижня щелепа: I І, I II, I III - різці; С - клики;

Р-І, II, Ш, IV - премоляри; М-I, II, III - моляри; Р-IV - сікущі зуби.

У цуценяти розвиток молочних зубів починається в двохтижневому віці. В 3,5 -5 місяця вони замінюються на постійні. Молочну стадію проходять всі зуби за винятком молярів - вони є постійними з самого початку.

Кожний зуб складається з коронки, шийки, кореня. Всередині зуба є порожнина, заповнена пульпою, яка утворена пухкою сполучною тканиною, судинами і нервами.

Зубна формула собаки виражається наступними цифрами:

6х2х8х4

6х2х8х6

Перша цифра позначає кількість різців, друга - кликів, третя - премолярів, тобто корінних зубів, які мають молочних попередників, і четверта цифра - молярів (постійні, які не змінюються коріння зуби). Формула має таке написання: R 3; С 1; рм 3; м 2,3 1 3 3

де буквою R позначають різці; м - моляри; причому в цю формулу включають тільки половину щелепи.

Слинні залози - парні утворення, (білявушна, підщелепна, підязична), які виділяють слину в ротову порожнину, через вивідні протоки. Слина служить для зволоження ротової порожнини і твердих харчових мас, а також є своєрідним “хладагентом” - випаровуючись з поверхні язика, вона виводить надмір тепла із організму собаки (потовими залозами організм собаки не володіє). За добу у великої собаки утворюється до 1,5 л слини. Слиновиділення у собаки є постійним. Густина слини у собаки складає 1,005 - 1,008, склад води 98-99%, величина Рн 7,56.

В слині міститься неорганічні (хлориди, фосфати, гідрокарбонати калію, натрію, кальцію і магнію, сліди сульфатів, аміаку, радонової луги) і органічні (альбуміни, глобуліни, муцини, фермент дистаза) компоненти.

У собак є особливість по відношенню лизоцимної активності слини. Вона володіє сильно вираженими бактерицидними властивостями. Зализування рани у цих тварин сприяє прискоренню загоєння.

Язик - прикріплений до дна ротової порожнини і являє собою мускульний орган, який володіє високою рухливістю. Він активно приймає участь в прийманні води, рідкої їжі, в пережовуванні і ковтанні твердого корма, а також служить органом смаку і теплорегуляції.

Горлянка - воронкоподібна порожнина, яка є продовженням ротової. Тут перехрещуються дихальний і травний тракти.

Стравохід - мускульна трубка, яка з`єднує ротову порожнину з шлунком. Він забезпечує руху харчовій маси із горлянки в шлунок.

Шлунок - поширена частина травної трубки в вигляді зігнутої мішкоподібної порожнини. Він розташовується в передньому відділі черевної порожнини, більшої частиною - в лівому підребрі. Під впливом шлункового соку в шлунку відбувається перша стадія перетравлення їжі. Завдяки скороченням гладкої мускулатури шлунка їжа рухається невеликими порціями в тонкий кишечник і далі. У собак середнього формату об`єм шлунка складає 2 - 2,5 літра.

Кишечник - є продовженням шлунка і ділиться на тонкий і товстий відділи. Він кріпиться до хребта за допомогою брижейки (спеціальної м`язової зв`язки), по якої проходять нерви, кровоносні і лімфатичні судини. Загальна довжина кишечнику у собак складає 3-4 метра.

Тонкий відділ кишечнику служить для перетравлення їжі при участі кишечного соку і всмоктування поживних речовин, які виведені за допомогою спеціальних травних ферментів.

Печінка - велика залоза, функція якої в системі органів травлення значна. Вона виділяє в тонкий відділ кишечнику жовч. Жовч перетворює жири до такого стану, що вони набувають здатність всмоктуватись в кровоносні судини кишечних стінок.

Підшлункова залоза - відноситься до системи залоз внутрішньої секреції. Вона виділяє в кишечник підшлунковий сік, а безпосередньо в кров - гормон інсулін, який регулює рівень змісту цукру в кров і його витрати.

Товстий відділ кишечнику - тут закінчується всмоктування поживних речовин і відбувається формування калових мас для виведення їх назовні через задньопрохідний отвір.

Система органів дихання

Дихання - це сукупність процесів, внаслідок яких відбувається використання організмом кисню і виділення вуглекислого газу.

Дихання собаки охоплює такі процеси: а) обмін повітря між зовнішнім середовищем і альвеолами легень - вентиляція легень; б) обмін газів між альвеолярним повітрям і кров`ю - дифузія газів у легенях; в) транспорт газів кров`ю; г) обмін газів між кров`ю і тканинами в тканинних капілярах - дифузія газів у тканинах; д) використання кисню клітинами і виділення ними вуглекислого газу. Процеси, які поіменовані пунктами а) - г), складають так зване зовнішнє дихання, яке вивчає наука фізіологія. Останній процес (д) складає внутрішнє, або тканинне дихання; воно вивчається біохімією.

Нормальне функціонування, тобто життя організму, можливе тільки за умови поповнення енергії, яка безперервно витрачається. Свої енергетичні витрати організм відновлює за рахунок енергії, яка вивільняється в ньому при окисленні поживних речовин. Як відомо, переважна більшість, окисних процесів, які відбуваються в організмі тварин, відбувається тільки при наявності кисню, тому для забезпечення окисних процесів, а отже, і для збереження життя необхідне постійне надходження в організм кисню.

При окисних процесах утворюються продукти розпаду, в першу чергу - вуглекислий газ, який повинен бути виведений із організму. Таким чином, одночасно з безперервним надходженням кисню має відбуватись і видалення вуглекислого газу. Цю функцію здійснюють органи дихання. Отже, значення дихання полягає в обміні газів між організмом і навколишнім середовищем, тобто в надходженні кисню і виведенні вуглекислого газу.

Крім газообміну, дихання є важливим фактором теплорегуляції. Зігріваючи вдихуване повітря, легені втрачають теплову енергію. Значна кількість енергії витрачається при випаруванні води з величезної поверхні легень.

Поряд з цим легені виконують функцію виділення, оскільки через них виводяться із організму вуглекислий газ, аміак і деякі інші леткі речовини. При відхаркуванні і кашлі з слизом видаляються деякі продукти обміну речовин (сечовина, сечова кислота), а також частинки пилу і мікроорганізми, які потрапляють в дихальні шляхи. Зі слизом, що утворюється в дихальних шляхах, виводяться і солі мінеральних речовин.

Слизова оболонка носової порожнини містить рецептори, які сприймають запахи, і обумовлюють нюх. Орган дихальної системи - гортань - містить голосовий апарат, який створює звуки.

Органи дихання: носова порожнина з приносовими пазухами, носова і ротова частина глотки, гортань, трахея, бронхи, легені.

Носова порожнина ділиться хрящовою перетинкою на дві половини - праву і ліву. На перетинці розташовуються три носові раковини, які утворюють носові ходи: верхній, середній і нижній. Стінки порожнини носа вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм. Війки епітелію, рухаючись різко і швидко в напрямку ніздрів і повільно і плавно в напрямку легень, затримують і виводять назовні пил і мікроорганізми, які осідають на слиз оболонки. Слизова оболонка носової порожнини має густу сітку кровоносних судин і капілярів. Кров, що тече по цих судинах, зігріває або охолоджує повітря, яке собака вдихає. Залози слизової оболонки виділяють слиз, який зволожує стінки порожнини і знижує життєздатність бактерій, які потрапляють з повітря. У слизовій оболонці верхньої носової раковини і верхнього відділу перегородки носа розташовані спеціальні нюхові клітини (рецептори), які утворюють периферичну частину нюхового аналізатора (органа нюху).

Носова порожнина сполучається з приносовими пазухами (порожнинами), які знаходяться в кістках черепа: верхній щелепі (гайморова), лобній і криловидній (або основній).

Таким чином, повітря, яке надходить у легені через носову порожнину, очищається, зігрівається і знезаражується.

Із порожнини носа через хоани повітря надходить у носову, ротову частину глотки, а потім - у гортань.

Гортань розташована на передній частині шиї і зовні її частину видно як підвищення, яке називають кадиком. Гортань не тільки повітроносний орган, але й орган утворення голосу. Зверху вхід у гортань прикривається надгортанником, який перешкоджає потраплянню їжі в гортань і дихальні шляхи.

Стінки гортані утворені хрящами і зсередини вкриті слизовою оболонкою з миготливим епітелієм, який відсутній на голосових зв`язках і на частині надгортанника. Гортань утворюють три непарних (персневидний, щитовидний, надгортанник) та три парних (черпакуваті, ріжкуваті, клиноподібні) хрящі. Вони сполучені між собою напіврухомо. До них прикріплюються м`язи і голосові зв`язки, які ідуть паралельно одне одному. Між голосовими зв`язками правої і лівої половин розташована голосова щілина, ширина якої змінюється залежно від ступеня натягу зв`язок, які також називають голосовими. Їхні ритмічні скорочення супроводжуються скороченням голосових зв`язок. Від цього струмінь повітря, що видихається, набуває коливального характеру. Виникають звуки, голос. Відтінки голосу залежать від резонаторів, роль яких виконують порожнини дихального шляху, а також глотка, ротова порожнина.

Нижній відділ гортані переходить у трахею. Вона розташована у грудній клітці спереду від стравоходу. І ділиться на два головних бронхи: лівий і правий.

Трахея складається із 16-20 неповних (приблизно 2/3 кола) хрящових кілець, з`єднаних між собою зв`язками. Задня стінка трахеї (де немає хрящових утворів) перетинчаста, в ній є гладенькі м`язові волокна і вона прилягає до стравоходу. Це створює сприятливі умови для проходження їжі по стравоходу.

Стінки бронхів також складаються із хрящових півкілець, які, як і в трахеї, запобігають закриттю просвіту. Разом з кровоносними судинами і нервами бронхи входять в легені. Бронх, що входить в праву легеню, поділяється на три гілки відповідно до кількості часток легені. Бронх, який входить у ліву легеню, поділяється на дві гілки. У кожній легені гілки багаторазово поділяються, утворюючи так зване бронхіальне дерево легені. Всередині трахея і бронхи вкриті слизовою оболонкою. Найтонші бронхи називаються бронхіолами. Вони закінчуються альвеолярними ходами, на стінках яких розташовані легеневі пухирці, або альвеоли. Діаметр альвеол 0,2 - 0,3 мм. Стінка альвеоли складається із одного шару плоского епітелію і тонкого шару еластичних волокон. Альвеоли вкриті густою сіткою кровоносних капілярів, у яких відбувається газообмін. Вони утворюють дихальну (газообмінну) частину легень, а бронхи - повітроносний відділ. Загальна поверхня легень в 50 - 75 разів більше, ніж уся поверхня тіла собаки.

Легені являють собою парний орган. Ліва і права легені займають майже всю грудну порожнину. Права легеня більша і складається з трьох часток, ліва - із двох часток. На внутрішній поверхні легень розташовані ворота легень, через які проходять бронхи, нерви, легеневі артерії, легеневі вени, нерви і лімфатичні судини.

Зовні легені вкриті сполучно-тканинною оболонкою - плеврою, яка складається із двох листків: внутрішній листок зростається з повітроносною тканиною легені, а зовнішній - із стінками грудної порожнини. Між листками утворюється простір - порожнина плеври. Поверхні обох оболонок дуже гладенькі і ковзкі, постійно зволожуються. Тому в нормі не відчувається їх тертя під час дихальних рухів. У плевральній порожнині тиск на 6-9 мм рт. ст. нижчий від атмосферного. Все це сприяє рухам легень під час вдиху і видиху.

Роблячи вдих і видих, собака вентилює легені, підтримуючи в альвеолах відносно стабільний склад газів. Собака дихає атмосферним повітрям з великим вмістом кисню (20,9%) і низьким вмістом вуглекислого газу (0,03%), а видихає повітря, в якому кількість кисню знижується, а вуглекислого газу - збільшується (табл.1).

Таблиця 1. Склад вдихуваного, видихуваного і альвеолярного повітря.

Як видно із таблиці склад альвеолярного повітря відрізняється від вдихуваного і видихуваного. Це пояснюється тим, що під час вдиху в альвеоли надходить повітря повітроносних шляхів (тобто видихуване), а при видиху, навпаки, до видихуваного (альвеолярного) домішується атмосферне повітря, яке міститься в тих же повітроносних шляхах (об`єм мертвого простору).

У легенях кисень із альвеолярного повітря переходить у кров, а вуглекислий газ із крові переходить в легені шляхом дифузії через стінки альвеол і кровоносних капілярів. Загальна товщина їх становить близько 0,4 мкм. Напрямок і швидкість дифузії визначається парціальним тиском газу, або його напругою (табл.2).

Таблиця 2. Парціальний тиск кисню і вуглекислого газу у вдихуваному і альвеолярному повітрі та їх напруга у крові.

(Парціальний тиск і напруга, по суті, синоніми, але про парціальний тиск кажуть, якщо даний газ перебуває в газовому середовищі, а про напругу - якщо він розчинений в рідині). Парціальним тиском газу називають ту частину загального тиску газів, яка припадає на даний газ.

Як видно із табл.1 різниця між напругою газів у венозній крові і парціальним тиском їх в альвеолярному повітрі становить для кисню близько 70 мм рт. ст., а для вуглекислого газу - 7 мм рт. ст.

Швидкість дифузії вуглекислого газу із крові в 25 разів більша, ніж кисню, тому за рахунок різниці в 7 мм рт. ст. вуглекислий газ встигає виділитися із крові.

Кров транспортує кисень від легень до тканин і вуглекислий газ від тканин до легень. В крові, як і у всякій рідині, гази можуть перебувати у двох станах: фізичного розчину і хімічно зв`язаним. Вуглекислий газ і кисень розчиняються в плазмі крові в невеликій кількості. Основна маса кисню і вуглекислого газу переноситься в хімічно зв`язаному вигляді. Основний переносник кисню - гемоглобін крові, кожний грам якого зв`язує 1, 34 см куб. кисню. Вуглекислий газ переноситься кров`ю в основному у вигляді хімічних сполук - натрію і калію гідрокарбонатів, але частина його переноситься і гемоглобіном (близько 10%).

Збагачена киснем у легенях кров по великому колу розноситься до всіх тканин організму, де відбувається дифузія в тканини, зумовлена різницею напруги в крові і тканинах. У клітинах тканин кисень використовується в біохімічних процесах тканиною (клітинного) дихання - процеси окиснення вуглеводів, жирів, білків.

Кількість використання кисню і виділення вуглекислого газу змінюються в однієї і тієї ж тварини. Залежить це не тільки від стану здоров`я, але й від фізичної активності, харчування, віку, статі, температури середовища, маси і площі поверхні тіла тощо. Наприклад, на холоді газообмін підсилюється, чим підтримується сталість температури тіла.

Рух повітря в дихальних шляхах здійснюється шляхом ритмічних дихальних рухів - вдиху і видиху. Під час вдиху відбувається збільшення грудної клітки завдяки опусканню діафрагми і підніманню ребер. Діафрагма - грудиночеревна перепона - утвір, що відмежовує у собаки грудну порожнину від черевної. Вона має вигляд поперечно розміщеної куполоподібної м`язовосухожильної пластинки, краї якої прикріплені до стінок грудної клітки. Її опускання здійснюється за рахунок скорочення посмугованих м`язових волокон, що робить купол більш плоским. При опусканні діафрагми органи черевної порожнини відсуваються вниз і в боки, що супроводжується рухами стінки живота.

Ребра під час вдиху піднімаються догори, тобто займають більш горизонтальне положення за рахунок вирівнювання лінії зчленування ребра і хряща, що супроводжується збільшенням об`єму грудної порожнини. Ребра піднімаються завдяки скороченню зовнішніх міжреберних м`язів, які прикріплюються косо від ребра до ребра.

Крім діафрагми, зовнішніх міжреберних м`язів у процесі вдиху беруть участь міжхрящові м`язи трахеї, бронхів. Під час глибокого вдиху грудна порожнина розширюється більше, ніж під час спокійного. Глибокий вдих викликається одночасним скороченням міжреберних м`язів, діафрагми, а також деяких (трапецієвидний, ромбовидний, великий і малий грудні тощо) м`язів грудей і плечового пояса, які піднімають ребра вище, ніж під час спокійного вдиху.

Описаний механізм забезпечує збільшення об`єму грудної клітки, що зумовлює відтягування пристінкової плеври. Оскільки у вузькому проміжку між нею і легеневою плеврою тиск нижчий від атмосферного, легенева плевральна оболонка присмоктується до пристінкової і теж розтягується, розтягуючи і пружну легеневу тканину. В результаті відбувається збільшення об`єму легень і наповнення їх повітрям із дихальних шляхів, де тиск вищи й. Так здійснюється вдих, при цьому переборюється ряд опорів: еластична тяга легень, опір реберних хрящів, маса грудної клітки, що піднімається вгору, опір черевних органів та стінок живота.

Після закінчення вдиху дихальні м`язи розслаблюються і грудна клітка повертається до вихідного положення (видих). Спокійний видих відбувається пасивно, без участі м`язів. При глибокому видиху до еластичних сил, що стискують грудну клітку, приєднується скорочення внутрішніх міжреберних м`язів і м`язів живота, що з силою відтискують черевні органи і діафрагму вгору. Від цього ребра більше опускаються, купол діафрагми випинається, грудна порожнина зменшується більш, ніж під час спокійного видиху.

Розрізняють три типа дихання: черевної, грудної і реберно-черевної. У собак в спокійному стані тип дихання буває черевним. При глибокому диханні він стає реберно-черевним. Грудної тип дихання буває тільки при задишки. Число дихальних рухів собаки в спокійному стані (за хвилину): Маленької 18 - 26, великої 14 - 22.

Система органів кровообігу і лімфоутворення

Система органів кровообігу складається із серця, кровоносних судин (артерії, вени, капіляри), кров. Кровотворні органи - селезінка, червоний кістковий мозок, лімфатичні вузли.

Кров - рідка сполучна тканина, яка циркулює в судинній системі і складається з рідкої частини - плазми (55-60%) і кров`яних клітин (40-45%). Разом з лімфою і тканинною рідиною кров утворює внутрішнє середовище організму. Перебуваючи в постійному русі, кров постачає всі органи і тканини розчиненими в ній речовинами. Вода і розчинені в ній речовини переходять із крові в тканинну рідину, яка омиває кожну клітину. Це забезпечує постійний обмін речовин між органами. Лімфа утворюється із тканинної рідини в лімфатичних капілярах. Неперервне змішування крові, тканинної рідини і лімфи допомагає підтримувати сталість їхнього складу. Аналізуючи транспортну функцію крові, можна виділити кілька основних напрямів.

1. Дихальна функція полягає в перенесенні кисню від легень до тканин і вуглекислого газу в зворотному напрямку.

2. Поживна функція здійснюється шляхом перенесення поживних речовин (амінокислот, глюкози, жирних кислот тощо) від органів травлення або від органів, у яких ці речовини депонуються, до тканин, в яких відбувається їхнє подальше перетворення.

3. Видільна (екскреторна) функція пов`язана з перенесенням кінцевих продуктів дисиміляції в нирки або інші органи (шкіра, травний апарат, легені), кров також бере участь у процесі утворення сечі.

4. Регуляторна функція пов`язана з транспортом гормонів та інших біологічно активних речовин, за допомогою яких здійснюється регуляція функції окремих органів.

5. Терморегуляторна функція. Маючи високу теплопровідність і теплоємність кров, циркулюючи у кровоносних судинах, збільшує втрату тепла у випадку перегрівання організму, або навпаки, зберігає його при переохолодженні. Це відбувається внаслідок зміни просвіту кровоносних судин у шкірі, підшкірній клітковині, м`язах і внутрішніх органах.

6. Гомеостатична функція (підтримання динамічної стабільності внутрішнього середовища організму) досягається завдяки тому, що кров, омиваючи усі органи і тканини, здатна нормалізувати склад внутрішнього середовища під безпосереднім контролем нервової системи, яка у відповідь на зміни середовища змінює характер діяльності тієї чи іншої системи організму.

7. Кров виконує також і захисну функцію, яка здійснюється лейкоцитами, що здатні до фагоцитозу, і речовинами, що забезпечують гуморальний захист організму від шкідливих мікроорганізмів, які потрапили в організм. У крові є антитіла, з якими зв`язаний імунітет. До захисної функції слід також віднести здатність крові до зсідання, внаслідок чого припиняється кровотеча при пораненні.

Плазма крові є її рідкою частиною, яка складається із розчинених у воді білків, вуглеводів, солей, біологічно активних речовин (гормонів, ферментів тощо), а також продуктів клітинної дисиміляції, які підлягають виведенню із організму. Плазма крові, проходячи через кровоносні капіляри, безперервно отримує і віддає різні речовини, але її склад залишається відносно стабільним. Плазма містить близько 92% води, 7 - 8 - білків, 0,12 - глюкози, 0,7 - 0,8 - жирів, 0,9% - солей.

Білки плазми крові характеризуються різними специфічними функціями і властивостями і діляться на три основні групи: альбуміни - -4,5%; глобуліни - 1,7-3,5 і фібриноген - 0,4%. Фібриноген має значення при зсіданні крові; гамаглобулінова фракція містить антитіла, які забезпечують імунітет до різних інфекційних захворювань; інші види білків відіграють важливу роль в підтриманні колоїдно-осматичного тиску, який регулює вміст води в крові.

Глюкоза є основним джерелом енергії для клітин. Зниження кількості глюкози в плазмі крові призводить до різкого підвищення збудливості клітин головного мозку що тягне за собою появу судом. При дальшому зменшенні концентрації глюкози порушуються кровообіг, дихання і настає смерть.

До мінеральних речовин плазми відносять солі Nа, Са, К тощо. Співвідношення і концентрація іонів цих елементів відіграють важливу роль у життєдіяльності організму собаки. Стабільність хімічного складу плазми крові підтримується за рахунок нейрогуморальної регуляції організму.

Еритроцити, червоні кров`яні тільця, перебувають у плазмі в завислому стані і визначають колір крові. Вони являють собою в нормі без`ядерні двовгнуті клітини округлої форми. До складу еритроцитів входить специфічний пігмент крові - гемоглобін, який являє собою білок, зв`язаний з атомом заліза. Еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку, який заповнює порожнини деяких кісток. Живуть вони 3-4 місяці. Щосекунди в селезінці і печінці руйнується близько 2,5 млн еритроцитів і така сама кількість їх утворюється в кістковому мозку.

У разі порушення функції червоного кісткового мозку при деяких інфекційних захворюваннях розвивається анемія - зменшення кількості еритроцитів у крові, що призводить до кисневого голодування тканин. Основна функція еритроцитів полягає в транспортуванні кисню від органів дихання до тканин і видалення із тканин оксиду вуглецю (ІІ). Це зв`язано з своєрідною здатністю гемоглобіну утворювати нестійкий хімічний комплекс з киснем; атоми кисню приєднуються до атома заліза, що є в молекулі гемоглобіну. В легенях кисень зв`язується з гемоглобіном (Нb), утворюючи нестійку сполуку - оксигемоглобін (НbO2); Нb + О2 = НbО2. Це оборотна реакція. В умовах низького парціального тиску кисню в капілярах тканин відбувається розщеплення оксигемоглобіну з вивільненням кисню і гемоглобіну. Гемоглобін приєднує близько 10% СО2. Решта вуглекислого газу транспортується плазмою крові у вигляді карбонатних сполук, в утворенні і руйнуванні яких беруть участь ферменти еритроцитів.

Лейкоцити, білі кров`яні тільця, на відміну від еритроцитів позбавлені гемоглобіну, мають ядро і здатні до активного амебоїдного руху. Лейкоцитів значно менше, ніж еритроцитів. У крові міститься кілька видів лейкоцитів, які відрізняються між собою за розмірами, формою ядра, наявністю зернистості в цитоплазмі. Процентне співвідношення між окремими видами лейкоцитів називається лейкоцитарною формулою. При ряді захворювань характер лейкоцитарної формули змінюється. Тому підрахунок різних форм лейкоцитів має діагностичне значення. Лейкоцитам властивий амебоїдний рух, завдяки чому вони здатні проникати через стінку капілярів до місць інфекції в тканинах і фагоцитувати мікроорганізми. Стимулом, що спрямовує рух лейкоцитів до місця інфекції, є речовини, які утворюються інфікованими тканинами у відповідь на запалення.

Тривалість життя лейкоцитів 3-5 діб. Основна функція їх полягає в захисті організму від збудників захворювань. Вони захоплюють і руйнують бактерії, що проникли в організм. Такий процес називається фагоцитозом.

Початок вивчення захисної функції крові поклав своїм вченням про фагоцитоз І.І. Мечников. Він у 1883 р. дійшов висновку, що несприйнятність організму до деяких інфекційних захворювань (імунітет) забезпечується фагоцитарною активністю лейкоцитів.

Імунітет (лат. іmmunitas - звільненість) - прояв спрямованих на збереження сталості внутрішнього середовища захисних реакцій організму на генетично чужорідні речовини (антигени). Якщо антигенами є мікроорганізми або токсини, розвивається інфекційний або антитоксичний імунітет; при пересаджуванні чужорідних клітин, тканин і органів - трансплантаційний імунітет; у відповідь на виникнення пухлин - протипухлинний імунітет тощо. Найчастіше поняття “імунітет" означає несприйнятливість до інфекційних хвороб. Розрізняють такі форми імунітету:

Природний імунітет - це несприйнятливість до інфекційних захворювань, яка передалась у спадок дитині від матері (природжений) або виникла після перенесення хвороби (набутий).

На сьогодні розроблені методи, які дозволяють створювати штучний імунітет. Активний штучний імунітет виникає в результаті введення в організм ослаблених або вбитих збудників інфекції. Це викликає легку форму хвороби, під час якої в організмі утворюються специфічні антитіла і собака стає несприятливим протягом тривалого часу до того захворювання, проти якого було зроблене щеплення. Таке щеплення використовують проти чуми, сказу та ін.

Пасивний імунітет створюється введенням в організм лікувальних сироваток, які містять готові антитіла проти збудників хвороб. Цей імунітет зберігається кілька місяців. Лікувальні сироватки отримують із крові тварин (частіше коней), яким вводять поступово зростаючі дози інфекційного матеріалу. В крові тварини поступово нагромаджуються антитіла. Потім у неї періодично беруть кров, з якої дістають лікувальну сироватку.

Важливу роль в зсіданні крові відіграють тромбоцити. Тромбоцити, або кров`яні пластинки, являють собою без`ядерні, безбарвні, округлої форми клітини розміром 2 - 4 мкм. Тривалість життя їх близько 4 днів. Утворюються тромбоцити в червоному кістковому мозку. Основним депо тромбоцитів є селезінка, звідки вони у випадку необхідності надходять в кров. Тромбоцити легко руйнуються при пошкодженні кровоносних судин або при зіткненні крові з повітрям.

Зсідання крові захищає організм від крововтрати при випадковому пошкодженні судин. Воно зв`язане з перетворенням розчинного білка плазми фібриногену в нерозчинний білок фібрин. Тонкі нитки фібрину утворюють сітку, в якій застряють клітини крові. Утворюється щільний кров`яний згусток, який закупорює пошкоджену судину.

Механізм зсідання крові - складний ферментативний процес, в якому можна виділити три основні етапи. Перша реакція пов`язана з руйнуванням тромбоцитів і вивільненням речовини, яку називають тромбопластином. Під час другої реакції фермент тромбопластин каталізує перетворення протромбіну на тромбін. Протромбін - один з білків плазми, для синтезу якого потрібен вітамін К, перетворюється в тромбін лише за наявності іонів Са. Тому якщо хімічно зв`язати кальцій цитратом натрію, введеним у кров, то її зсідання не відбувається. Нарешті, тромбін каталізує перетворення фібриногену у фібрин.

Практичне значення має аналіз груп крові у тваринництві для селекційної роботи. Вивчення міжпородних відмінностей за групами крові дає змогу уточнити походження порід і генетичні зв`язки між ними, а також ступінь застосовуваного близькоспорідненого розведення. Перед переливанням крові в тварин потрібно (оскільки немає точних даних про її групу) перевіряти сумісність крові донора і реципієнта.

Розрізняють два кола кровообігу - великий і малий. Велике коло кровообігу починається в лівому шлуночку серця. Від лівого шлуночка відходить аорта, яка розгалужується на дві артерії. Одна з них прямує в сторону тулуба і задніх кінцівок, а друга - в сторону голови і передніх кінцівок. Артеріями кров розноситься по всьому організму. Проходячи через капіляри, кров віддає клітинам поживні речовини і кисень і отримує із тканин продукти обміну речовин і вуглекислоту. Після цього кров поступає в вени і повертається до серця, в його праве передсердя. Із правого передсердя кров поступає в правий шлунок, де і закінчується велике коло кровообігу.

Скороченням правого шлуночка кров проштовхується в артерію, яка йде до легень і називається легеневою. В легенях ця артерія розгалужується в сіть капілярів, в яких відбувається обмін газів між кров`ю і повітрям, яке знаходиться в альвеолах легень. Тут кров віддає вуглекислоту і збагачується киснем, тобто перетворюється із венозної темно-червоної крові в артеріальну світло-червону. Збираючись із капілярів легень в легеневі вени, кров, збагачується киснем, поступає в ліве передсердя, а із нього - в правий шлунок. Тут закінчується мале коло кровообігу.

Кровообіг крові, тобто самий короткий час, на протязі якого кров може пройти по всьому колу кровообігу, займає у собаки 16,7 с. Таким чином, на протязі однієї хвилини кров оббігає все тіло біля 4-х разів.

Крім кровоносних судин у собак із замкненою кровоносною системою є ще одна група судин, які утворюють лімфатичну систему. Тканинна рідина з міжклітинних проміжків фільтрується крізь стінку замкнених з одного кінця лімфатичних капілярів і перетворюється на лімфу - прозору, жовтавого кольору рідину, що за хімічним складом близька до плазми крові. В лімфі є лейкоцити, частина яких потрапляє в лімфатичні капіляри із тканинної рідини, а частина утворюється в лімфатичних вузлах. Судини лімфатичної системи утворюють густу сітку в більшості органів і тканин за винятком центральної нервової системи, хрящів, тканин ока, епітелію шкіри та слизових оболонок.

Проходячи крізь тканини організму, лімфа вбирає в себе продукти обміну клітин і проникає в капіляри. Завдяки цьому лімфатична система виконує такі функції: дренажу - відведення з тканин рідини і білків, що всмокталися у кровоносні капіляри, і повернення їх у кров`яне русло; захисну - знешкодження мікроорганізмів, токсинів, фільтрацію сторонніх часточок; кровотворну (утворення лімфоцитів) і поживну (відведення з кишок жирів).

Закономірності руху крові по колах кровообігу були відкриті англійським лікарем У. Гарвеєм у 1628 р. У системі кровоносних судин собаки розрізняють артерії, вени і капіляри.

Артерії - циліндричні трубки, по яких кров рухається від серця до органів і тканин. Стінки артерій складаються із трьох шарів: зовнішньої сполучно-тканинної оболонки, середнього шару, що утворений гладкими м`язами (між якими розташовуються еластичні волокна, які надають їм міцності і пружності), і внутрішньої ендотеліальної оболонки.

Капіляри являють собою мікроскопічні судини. Саме в капілярах кров віддає тканинам кисень, поживні речовини і забирає від них вуглекислий газ та інші продукти дисиміляції, яки повинні бути виведеними з організму. Внаслідок того що кров у капілярах перебуває під тиском і рухається повільно, в артеріальній їх частині вода і розчинені в ній поживні речовини просочуються в міжклітинну рідину. У венозній частині капілярів тиск крові зменшується і міжклітинна рідина надходить знову в капіляри.

Вени - судини, які несуть кров від капілярів до серця. Їхні стінки складаються із тих самих оболонок, що і стінки артерій, але мають менше гладенько мязових і еластичних волокон. Кров у венах тече під невеликим тиском, тому на рух крові по венах більший вплив виявляють навколишні тканини, особливо скелетні м`язи.

Серце - це порожнистий м`язовий орган, який має форму конуса. Воно розташоване в грудній клітці. У собаки верхівка серця лежить в області 6-7 ребра, воно прилягає до грудної стінки зліва в області 4-6 ребра, в праворуч - 5 ребра. Стінки серця мають три шари. Зовнішній шар, який вкриває поверхню серця, представлений серозними клітинами і називається епікардом. Середній шар утворений особливою посмугованою м`язовою тканиною. Скорочення м`яза серця, хоч це і посмугована тканина, відбувається мимовільно. Товщина м`язової стінки пересердь менша, ніж шлуночків. Середній шар носить назву міокарда. Внутрішній шар - ендокард - представлений ендотеліальними клітинами. Він вистилає камери серця всередині і утворює серцеві клапани. Серце розташоване в навколосерцевій сумці - перикарді, яка виділяє рідину, що зменшує тертя серця під час скорочення.

Суцільною поздовжньою перегородкою серце поділене на дві цілком ізольовані одна від одної половини - праву і ліву. У верхній частині обох половин розташовані праве і ліве передсердя, в ніжній частині - правий і лівий шлуночки.

Таким чином, серце собаки чотирикамерне. У правій його половині міститься венозна кров, у лівій - артеріальна.

Показники роботи серця і кровообігу (по В. Рихтеру)

Частота скорочень серця 70-130 в хвилину (в залежності від віку і величини собаки).

Верхівний поштовх серця в 4-6-м міжреберних проміжках, в нижньої третини грудей, близько краю грудини.

Серцева тупість зліва в 4-6-м міжреберних проміжках, верхня межа - реберний симфиз в 6-м міжреберному проміжку на напрямку донизу, який переходить в поле перкусії печінки.

Об`єм крові при скороченні серця 14 мл (на 10 кг маси тіла).

Хвилинний об`єм серця 1450 мл (при частоті 100 ударів в хвилину).

Час кровообігу 16,7 с.

Мал.5. Серце: А - загальний вигляд: 1 - артерії; 2 - вени; 3 - стравохід; 4 - бронхи; 5 - передсердя; 6 - шлуночки; Б-повздовжній розріз: 1 - праве передсердя; 2 - ліве передсердя; 3 - правий шлуночок; 4 - лівий шлуночок; 5 - артерія (аорта); 6 - легенева артерія; 7-пола вена; 8 - легенева вена; 9 - серцева сумка; 10 - грудна кістка.

Мал.8. Схема кровообігу ПП - праве передсердя; ЛП - ліве передсердя; ПЖ - правий шлуночок; ЛЖ - лівий шлуночок.

Система органів сечовиділення

У процесі життєдіяльності організму в тканинах відбувається розщеплення білків, жирів і вуглеводів з виділенням енергії. Кінцеві продукти розпаду - вода, вуглекислий газ, аміак, сечовина, сечова кислота, фосфати та інші сполуки. Із тканин ці продукти дисиміляції переходять в кров, нею приносяться до органів виділення і через них виводяться з організму. У виведенні цих речовин беруть участь легені, шкіра, травний апарат і органи сечової системи.

Більша частина продуктів дисиміляції виділяється через систему сечових органів. У цю систему входять нирки, сечоводи, сечовий міхур і сечівник. В організмі собаки нирки беруть участь у підтриманні сталості об`єму рідин тіла, їхнього осмотичного тиску та іонного складу; регуляції кислотно-лужної рівноваги; виділенні продуктів азотного обміну і чужорідних речовин, економії або екскреції різних органічних речовин (глюкоза, амінокислоти тощо) залежно від складу внутрішнього середовища; метаболізмі вуглеводів і білків; секреції біологічно активних речовин (гормон ренін); кровотворенні. Нирки мають широкі межі функціональної адаптації до потреб організму у підтриманні гомеостазу, бо вони здатні значною мірою змінювати якісний склад сечі, її об`єм, осмотичний тиск і рН.

Нирки є головним органом системи сечовиділення. Нирки - парний орган. Вони лежать в черевної порожнини в області попереку, під хребцями. Права нирка дещо витягнута уперед. У собаки нирки гладкі, однососочкові, бобовидної форми, короткі, товсті. Нирки лежать під 1-3 поперековим хребтами. Відносна вага нирок до 0,7-0,5%. Нирки оточені великою кількістю жирової тканини, яка служить для них як би мякою подушкою.

В нирки входять кровоносні судини і нерви, а виходять сечоточники, венозні і лімфатичні судини.

Зовні нирки вкриті легко знімаючоюся з`єднувальною капсулою. На розрізі в нирках розрізняють три шари - корковий, або сечовидільний, проміжний і мозковий. В корковому шарі закладені особливі ниркові утворення - тільця, від яких відходять ниркові канальця. Тільця складаються із так званої капсули Шумлянського, яка складається із двох щільно прилягаючих один до одного шарів клітин і судинного клубочка. Судинний клубочок утворюється розгалужуванням судин, які приносять кров. Один листок капсули Шумлянського безпосередньо оточує судинні клубочки, а інший відокремлюється від першого таким чином, що між ними залишається щілина, яка переходить в каналець. Канальці нирок, зливаючись один з одним, впадають в невелику порожнину нирок - ниркову лоханку.

Для відділення сечі в нирках є два окремих апарата. В клубочках виходить вода і зв`язані з нею солі. В канальцях йде виділення специфічних сечових продуктів.

Від кожної нирки відходить по одному сечоводу. Сечоводи спускаються в порожнину таза, де вони впадають в верхню стінку задньої частини сечового міхуру. Сечоводи являють собою трубки, які покриті слизистою оболонкою, в зовні - тонкою серозною оболонкою. Між цими оболонками розташовані пучки гладких м`язів. Перистальтичними скороченнями цих м`язів сеча краплями проштовхується в сечовий міхур.

Сечовий міхур в ненаповненому стані має грушовидну форму і розташований на дні тазової порожнини. Форма і розмір сечового міхуру змінюється в залежності від ступеня його наповнення. В своєї звужувальної частині, яка називається шийкою, сечовий міхур переходить в сечовипускальний канал. Стінки сечового міхуру складаються із слизової оболонки. В області шийки мязовий шар сильно розвинутий і утворює так званий сфинктор, або замикач сечового міхуру. Він запобігає витікання сечі із сечового міхуру. Стінки сечового міхуру дуже еластичні, завдяки чому ємкість його може значно збільшуватися. Помірно наповнений сечовий міхур містить 50-100 куб. см. сечі. При звільненні сечового міхуру мязові пучки стінок скорочуються, сфинктор послаблюється і сеча сильним струменем викидається через сечовипускальний канал назовні.

Процес звільненні сечового міхуру регулюється нервами, які керуються центром сечовипускання, який знаходиться в попереково-крижової частини спинного мозку. Цей центр зв`язаний і з головним мозком. В корі великого мозку є ділянки, при подразненні яких здійснюється скорочення сечового міхура. Наявністю центра в головному мозку пояснюється той факт, що собака може затримувати звільнення міхура і навпаки, викликає виділення сечі без наявності до того позиву.

Сечовипускальний канал самця є одночасно і каналом, по якому відбувається виверження сперми. Сечовипускальний канал самки дуже короткий. Він проходить по дну тазової порожнини і відкривається в нижній стінці переддвіря піхви. Кількість сечі, яка виділяється собакою за добу змінюється в залежності насамперед від складу корму. В середньому собака виділяє за добу до 0,5 л, а великі собаки - до 1,5 л сечі.

Система органів розмноження

Розмноження одна із основних властивостей організму, при якому забезпечується відтворення собі подібних та продовження існування виду на Землі. Для виконання функцій зв`язаних з розмноженням, у собак служить статевий апарат.

Статевий апарат самця складається із сім`янників, або яєчок, сім`япроводів, предстательної залози, сечостатевого каналу і статевого члена.

В статевому апараті самця виробляється сперматозоїди. Сперма має вигляд в`язкої рідини, яка складається із продуктів виділення сім`янників і предстательної залози. Сперматозоїд являє собою рухливу клітину, в якої розрізняють головку (клітинне ядро), шийку і хвіст. За допомогою хвостика сперматозоїди здійснюють самостійні рухи. При сприятливих умовах сперматозоїди можуть жити декілька днів і поза організмом.

Сім`янники, або яєчка, є органами, в яких утворюються і дозрівають статеві клітини - сперматозоїди. Сімянники - парні залози округлої форми. В процесі розвитку зародка вони знаходяться усередині черевної порожнини, а по мірі розвитку опускаються в мішковидне випячування черевної стінки, яке утворює так звану мошонку. Усередині мошонка поділена на дві порожнини. Порожнини мошонки сполучаються з черевної порожниною вузькими паховими каналами. Через пахові канали і відбувається опускання яєчок із черевної порожнини в мошонку. Спостерігаються випадки, коли сіменники, один або два, не опускаються із черевної порожнини в мошонку (крипторхізм).

Сіменники підвішені на сіменному канатику, в якому знаходяться кровоносні судини, нерви, м`язи, зв`язки і сім`япровід.

Зовні сіменники покриті щільною оболонкою. Усередині вони діляться на ряд комірок, в яких знаходяться тонкі звивисті канальці. Звивисті канальці переходять у виводні протоки і впадають в загальний канал, який проходить через придаток сіменника, який безпосередньо прилягає до сіменника. В кінці придатка загальний канал переходить в сім`япровід. Канал придатка служить місцем накопичення і збереження сперматозоїдів до моменту сім`явиверження.

Сім`япроводи мають форму довгих трубок. Починаючись від придатків сіменників, сім`япроводи прямують доверху, проходять через пахові канали в черевну порожнину, обгинають зверху сечовій міхур і впадають в сечовипускальний канал недалеко від шийки сечового міхура. В стінках сімяпроводу є мязовий шар. Перистальтичним скороченням сім`япроводів сперматозоїди рухаються до сечовипускального каналу.

Предстательна залоза. На шийці сечового міхура лежить предстательна залоза. Вивідні протоки її відкриваються в сечовипускальний канал. Секрет цієї залози виділяється під час сім`явиверження. Він розжижує сперматозоїди і активує їх рух.

Статевий член є органом совокуплення і служить для введення сім`я в статеві органи самки. В статевому органі розрізняють корінь, тіло і головку з крайньою плоттю. В ньому розташовується частина сечовипускального каналу.

Статевий орган починається двома ніжками на буграх сідаліщної кістки. З`єднуючись разом, вони утворюють тіло статевого органа. Тіло статевого органа складається із пещеристих утворень, які при наповненні їх венозною кров`ю розширюються і стають пружними. Внаслідок цього статевий орган збільшується в об`ємі і довжині. Такий стан статевого органа називається ерекцією. Кінець статевого органа закінчується відносно довгою головкою, в основі якої лежить кісточка. У великих собак вона досягає 8-10 см довжини. В основі головки на місці переходу її в тіло статевого органа знаходяться особисті пещерні тіла, які при наповненні їх кров`ю утворюють бугри або цибулини. Від наповнення кров`ю цибулин основа головки набухає, що перешкоджає витяганню статевого органу із піхви самки. Від цієї анатомічної особливості слідує те, що собаки не можуть іноді розійтися відразу ж після статевого акта - відбувається склещування. Тому у собак статевий акт називають в`язкою. Передня частина статевого органа поміщується в так званому препуциальному мішку.

Статевий апарат самки складається із яєчників, яйцепроводів, матки і пахви (рис.15).

Яєчники - парні залози кругло-овальної форми. В них відбувається утворення і дозрівання статевих клітин (яйцеклітин) самки. Яєчники значно менше сіменників самця. Вони розташовуються в черевної порожнині в області 3-4-го поперекових хребтів і вільно підвішені кожний на особистій звязці, або брижійки. В яєчнику розрізняють два шари - зовнішній або фолікулярний, і внутрішній, або судинний. Фолікулярний шар містить в себе велику кількість міхурів, в яких знаходяться і розвиваються яйцеклітини. Фолікули не всі однакові і знаходяться в різних стадіях розвитку. Дозрівший фолікул наповнений рідиною і оточений тонкою оболонкою. На внутрішньої стінки фолікула є невеликий виступ, в центрі якого і знаходиться яйцеклітина.

Судинний шар складається, головним чином, із кровоносних судин і нервів.

Дозрівання яйцеклітин і яєчників відбувається наступним чином. Після закінчення розвитку фолікула настає такий момент, коли усередині нього починає накопичуватися рідина в такій кількості, що вона розтягує стінки фолікули. Наповнений рідиною фолікул чітко виступає в вигляді горба на поверхні яєчника. В результаті збільшуючогося натягання стінок фолікули вони розриваються і яйцеклітина разом з фолікулярною рідиною попадає на лійку яйцепроводу, яка знаходиться в відкритому вигляді в черевної порожнині. На місці спаявшогося після розриву фолікула утворюється так зване жовте тіло. Його призначення - виділяти в кров особливі гормони, які служать збудниками процесів, які відбуваються в матці після запліднення яйцеклітини. Якщо яйцеклітина не запліднюється, жовте тіло через 5-10 днів перестає функціонувати. При заплідненні воно розвивається і функціонує на протязі всього періоду вагітності; зникає після пологів. У самки одночасно дозрівають декілька фолікулів. Із лійки яйцепроводу яйцеклітини попадають в яйцепровід (довжина яйцепроводу у собаки досягає 4-10 см) і проходять в матку. Проштовхування яйцеклітин в матку по яйцепроводу відбувається в результаті руху війок мерехтіючого епітелію слизової оболонки яйцепроводів і перистальтичного їх скорочення. Яйцеклітини із яйцепроводів поступають в рога матки.

Матка служить місцем розвитку плода. У самки матка складається із двох рогів і тіла. Тіло матки дуже коротке, а рога довгі. По зовнішньому виду матка нагадує римську цифру V. Рога і тіло матки підвішені в черевної порожнині на широких маточних зв`язках. Ділянка матки, яка спрямована в пахву, називається шийкою матки. Внутрішня будова матки пристосована до виконання процесів, пов`язаних з вагітністю. Усередині матка покрита слизовою оболонкою. За слизовою оболонкою лежить мускульний шар з добре розвинутими коловими м`язами. Завдяки скороченню м`яз матки відбувається виштовхування плода при пологах. Зовні матка покрита серозною оболонкою.

Піхва є початковим відділом статевого апарату самки. Вона являє складчату трубку, яка покрита усередині слизистою оболонкою. Під слизистою оболонкою лежить мускульний шар колових і поперекових м`язів. Початкова ділянка піхви називається переддвірям. У молодих тварин, які ще не були в в`язці переддвіря відокремлено від іншої частини піхви тонкою оболонкою, яка називається незайваною плівою. На нижній стінці переддвіря відкривається сечовипускальний канал. Ближче до виходу виступає головка клітора. В стінках переддвіря закладені слизисті залози. Переддвіря піхви закінчується статевими губами, які утворюють статеву щілину. У собак ця частина піхви називається петлею.

Тічка. Процес виділення яйцеклітин у собак супроводжується тічкою. Тічка зовні характеризується тим, що самка в цей період стає неспокійною, збудливість її підвищується, з`являється бажання відшукати самця. Під час тічки зовнішні статеві органи, внаслідок посиленого припливу до них крові, червоніють. Із піхви починає виділятися слиз. Закрита в звичайний час шийка матки відкривається, із неї витікає слизиста рідина з сумішшю крові і з характерним запахом, який приваблює самця. В цей період відбувається набухання слизистої оболонки матки, посилений приплив крові в судинах і посилена діяльність залоз. Відбувається як би підготовка матки до стану вагітності.

В`язка у собак являється безумовним статевим рефлексом. Безумовна рефлекторна статева реакція виявляється в вигляді суми складних дій, спрямованих на здійснення статевого акта. Статева реакція у собак починається порівняно рано і перш ніж організм досягає статевої зрілості.

Перед в`язкою у самця настає ерекція статевого органа. Ерекція викликається збудженням її центра в поперековій частині спинного мозку, імпульси до якого відходять із кори головного мозку. Імпульси в корі головного мозку виникають під впливом оточуючої обстановки - наявності самки в полюванні, від зорових і нюхових вражень. Ерекція може бути викликана і рефлекторно - від накопичення сімені в сімянниках або механічним подразненням статевого органа.

У самки при статевому збудженні також наповнюються кров`ю пещеристі тіла клітора, і він приходить в стан ерекції.

Акт в`язки у різних тварин триває різний час. У собак він триває 10-15 хвилин. Під час в`язки відбувається виверження семені самця.

Запліднення у собак маточне. Це пояснюється тим, що у собак є особливість в будові статевого апарату і зміни його під час статевого акту. Цибульчаті і кавернозні тіла статевого органа при в`язкі розбухають, і сперма через шийку проникає відразу в порожнину матки. Самці виділяють до 15 мл сперми світло-жовтого кольору, рідкої консистенції. Кількість сперматозоїдів в 1 мм куб. складає 60 тисяч, тривалість життя сперматозоїда в матці - 8-12 годин.

Полювання у самки виявляється в віці 8-10 місяців, статева зрілість настає в 10-12 місяців, статевий цикл складає біля 6 місяців, тривалість тічки - до 4 тижнів (в середньому 10-20 днів). Рахується, що найбільш благоприємним для спарування з самцем 10-14 день від початку тічки. Перша тічка після щеніння виявляється через 4-5 місяців. Тривалість вагітності 58-66 днів (в середньому 9 тижнів, або 63 дня). Тривалість підсосного періоду 4-6 тижнів.

Для визначення віку цуценя в усерединіутробний період встановлені наступні проміри (довжина плода від тім`я до сідаліщних горбів): в 3 тижня - 1, 5-6, 6-8, 8-12 см і в 9 тижнів - 12-20 см.

В кінології розрізняють вікові групи тварин:

цуценята (до 8 тижнів);

молоді собаки (до 18 місяців);

дорослі собаки (більше 18 місяців).

Система органів внутрішньої секреції.

За вироблення специфічних речовин, які поступають в кров, - гормонів - відповідають особисті групи залоз. Вони і складають систему органів внутрішньої секреції.

Гормони - це біологічно активні речовини, які в невеликих кількостях здатні робити на організм значний вплив.

Гормони характеризуються специфічністю, тобто кожний гормон виконує певну функцію. Гормони, надходячи в кров, виконують свою роль далеко від місця синтезу. В швидкості виникнення ефекту гормони поступаються нервовій системі.

Хімічна природа гормонів неоднорідна: видозмінені амінокислоти, білки, поліпептиди, стероїди (органічні сполуки, які належать до групи складних ліпідів, що не піддаються омиленню) та ін. Так, тироксин, щитовидної залози є йодованою амінокислотою; інсулін, глюкагон підшлункової залози, соматотропін (гормон росту) гіпофіза - білки; адреналін, норадреналін надниркових залоз - катехоламін (азотовмісні органічні сполуки, що утворюються в клітинах організмів з амінокіслот у процесі декарбоксилювання); гормони статевих залоз естрадіол, тестостерон - стероїди.

Гормони мають сильний вплив на регуляцію обміну речовин росту, статевого розвитку, функцій окремих органів. Одні гормони здатні підсилювати функцію, а інші - послаблювати. Отже, завдяки гормонам, що вироблюються в залозах внутрішньої секреції, здійснюється регуляція життєдіяльності організму.

Злагоджена функція залоз внутрішньої секреції може порушуватися. Залози можуть виділяти гормони в надлишку і це супроводжується гіперфункцією їх (більше норми). В інших випадках залози можуть виробляти мало гормонів, тоді проявляється недостатність їх в організмі - гіпофункція (менше норми). Гіперфункція і гіпофункція призводять до порушення життєдіяльності організму, захворювань.

Нервова система та органи чуття.

Нервова система є дуже складною і своєрідною по своєї будові і функціям системою організма. Її значення полягає в тому, що вона поєднує, узгоджує і регулює діяльність органів і систем, обумовлює оптимум функціонування. Нервова система забезпечує зв`язок організму з навколишнім середовищем.

Структурною одиницею нервової системи є нервова клітина з її відростками - нейрон.

Мал.3. Нервова клітина:

1 - тіло нервової клітини;

2 - ядро;

3 - деревовидні відростки (дендрити);

4 - неврит;

5 - оболонка, яка утворює разом з невритом нервове волокно;

6-кінцеві розгалуження неврита.

Уся нервова система являє собою сукупність нейронів, які контактують один з одним за допомогою спеціальних апаратів - синапсів. За структурою і функціями розрізняють три типи нейронів: рецепторні, або чутливі (по них збудження передається із периферії до нервової системи); вставні, або проміжні, які передають імпульси, всередині нервової системи, і ефекторні, або рухові, нейрони, по яких імпульс направляється до робочих органів - ефекторів (м`язів, залоз тощо).

У нервовій системі виділяють центральну частину - головний і спинний мозок (центральна нервова система), і периферичну, яка представлена 12-ма парами черепномозкових і 31 парою спинномозкових нервів (периферична нервова система). На розрізах мозку видно, щ він складається із сірої і білої речовин. Сіра речовина утворюється скупченням нервових клітин (з початковими відділами, їхніх відростків), а біла речовина - це скуплення нервових волокон.

У головному мозку, у різних його відділах, сіра і біла речовина розташована по-різному. В півкулях мозку і мозочку сіра речовина розташована на периферії, утворюючи зовні суцільний шар, який називають корою. Під корою міститься біла речовина, а в ній окремі скупчення сірої речовини - ядра. В інших відділах головного мозку біла речовина розташовується зовні, а сіра речовина у вигляді ядер - всередині. В спинному мозку біла речовина лежить по периферії, а сіра - в центрі і також утворює ядра. Ядра сірої речовини виконують роль центрів головного і спинного мозку, які регулюють діяльність органів (центр слиновиділення, центр ковтання, центр дихання тощо).

Пучки нервових волокон (нерви) білої речовини зв`язують одні відділи головного і спинного мозку з іншими і виконують провідникову функцію - по них передають нервові імпульси. Головний і спинний мозок мають густу сітку кровоносних судин. Речовина мозку потребує постійного надходження кисню і поживних речовин. Порушення мозкового кровообігу може бути причиною різних патологічних станів (паралічів, втрати чутливості).

Нерви, які відходять від головного і спинного мозку, дають гілки до всіх органів собаки, або як кажуть, іннервують всі органи. В органах є кінцеві нервові апарати - рецептори (чутливі, або аферентні, нервові закінчення) і ефектори (рухові, або еферентні, нервові закінчення, які викликають збудження робочого органа).

За допомогою нервів і їхніх розгалужень здійснюється зв`язок центральної нервової системи з органами, і усі системи органів поєднуються в єдине ціле (цілісність організму).

Нерви залежно від складу їхніх волокон поділяються на чутливі, рухові і змішані. Чутливі нерви містять доцентрові волокна, рухові - відцентрові волокна, а змішані - обидва види нервових волокон. Багато нервів і їхніх розгалужень на периферії, крім нервових волокон, мають нервові вузли (ганглії). Вони складаються із нейронів, відростки яких входять до складу нервів, і їхніх розгалужень (нервові сплетення).

Уся нервова система (центральна і периферична) поділяється функціонально на соматичну і автономну, або вегетативну. Соматична охоплює ті відділи центрально і периферичної нервової системи, які іннервують скелетні м`язи і органи чуття. До автономної нервової системи відносять відділи головного мозку і нерви з їхніми розгалуженнями, які іннервують переважно внутрішні органи: серце, судини, залози внутрішньої секреції та ін. Автономна нервова система в свою чергу поділяється на симпатичну і парасимпатичну.

Автономна нервова система іннервує весь організм у цілому, усі органи і тканини: залози, гладенькі м`язи, кровоносні судини, органи чуттів, нарешті головний і спинний мозок, тобто центральну нервову систему. Більшість органів іннервується одночасно як симпатичною, так і парасимпатичною нервовою системою, але вони діють на один і той самий орган протилежно. Наприклад, симпатична нервова система збільшує ритм і силу скорочення серця, звужує судини і підвищує тонус у них, уповільнює перистальтику кишок, а парасимпатична, навпаки, уповільнює ритм і зменшує силу скорочень серця, розширює судини і знижує тиск у них, прискорює перистальтику кишок. В цілому симпатична нервова система забезпечує витрачання енергії, а парасимпатична відновлення її запасів у організмі.

Автономна нервова система не має своїх особливих аферентних, чутливих шляхів. Чутливі імпульси від органів направляються по чутливих волокнах, спільних для вегетативної і соматичної нервової системи. Вищий контроль і регуляція функцій вегетативної нервової системи, як і соматичної, здійснюються корою великого мозку.

Центри автономної нервової системи розташовані в середньому, довгастому і спинному мозку, а периферична частина складається із нервових вузлів і нервових волокон, які іннервують робочий орган. Від тіла нейрона (першого), який міститься в центральній нервовій системі, відходить довгий відросток, що утворює пресинаптичне, або прегангліонарне, волокно. Воно переключається на другий нейрон, тіло якого міститься в периферичному вузлі (ганглії, сплетенні), від тіла цього нейрона відходить постсинаптичне (постгангліонарне) волокно до іннервованого органа.

Симпатична частина автономної нервової системи бере початок у середній частині спинного мозку, де містяться тіла перших нейронів, відростки яких закінчуються в нервових вузлах двох симпатичних ланцюгів, що розташовані по обидві боки спереду хребта. В цих ланцюгах містяться тіла інших нейронів, відростки яких безпосередньо іннервують робочі органи. У вузлах перший і другий нейрони з`єднуються за допомогою синапсів.

Парасимпатична частина автономної нервової системи утворена кількома нервами, тіла яких містяться в середньому і довгастому мозку та сегментах крижового відділу спинного мозку. Парасимпатичні вузли, в яких знаходяться тіла других нейронів, розташовані в органах, на діяльність яких вони впливають.

Автономна нервова система регулює і змінює фізіологічний стан тканин і органів, пристосовуючи їх до діяльності усього організму в умовах навколишнього середовища.

Слід мати на увазі, що поділ нервової системи на соматичну і автономну, як і на центральну і периферичну, носить умовний характер, бо усі відділи нервової системи анатомічно і функціонально зв`язані один з одним і працюють як єдине ціле.

Будова і функції спинного мозку. Спинний мозок лежить у каналі хребта і являє собою тяж. Вгорі він безпосередньо переходить в головний (довгастий) мозок, а внизу закінчується конічним звуженням.

Спинний мозок має два потовщення: шийне і поперекове, що відповідають місцям виходу із нього нервів, які йдуть до кінцівок.

Від спинного мозку відходять 31 пара змішаних спинномозкових нервів, у яких є рухові волокна і чутливі волокна. Ділянка спинного мозку, від якої відходить пара нервів, називається нервовим сегментом, або сегментом спинного мозку. Кожний сегмент іннервує певні скелетні мязи і ділянки шкіри.

Спинний мозок здійснює дві функції: рефлекторну і провідникову. Як рефлекторний центр спинний мозок здатний здійснювати складні рухові вегетативні рефлекси. Аферентними (чутливими) шляхами він зв`язаний з рецепторами, а еферентними (руховими) - із скелетною мускулатурою й усіма внутрішніми органами.

Довгими висхідними і низхідними шляхами спинний мозок сполучається двостороннім зв`язком периферію з головним мозком. Аферентні імпульси по провідних шляхах спинного мозку проводяться в головний мозок, даючи йому інформацію про всі зміни в зовнішньому і внутрішньому середовищі організму. По низхідних шляхах імпульси від головного мозку передаються до ефекторних нейронів спинного мозку, які і викликають або регулюють діяльність відповідних органів.

Будова і функції відділів головного мозку

Головний мозок розташований в порожнині черепа. У собаки загальна форма головного мозку залежить від форми черепа: вона то грушоподібна, то більш округла. Абсолютна вага головного мозку коливається в широких межах, а відносній вазі в загальному зворотньо пропорційний вазі тварині. У китів абсолютна вага мозку 4600-700 г, а відносна вага 1/10000 - 1/14000; у слонів відносно 4300-5400 г і 1/375 - 1/560; у собаки 46-138 г і 1/30-1/400; у людини 1350-1450 г і 1/35 - 1/45. В ньому розрізняють слідуючи відділи: довгастий мозок, задній мозок (який складається із моста і мозочка), середній мозок, проміжний мозок (таламус і гіпоталамус), великі півкулі (передній, кінцевий мозок).

Рис.9. Повздовжній розріз головного мозку:

1 - продовгуватий мозок; 2 - мозочок; 3 - великі півкулі; 4 - кінцевий мозок; 5 - шишковидна залоза; 6 - гіпофіз

Продовгуватий мозок є безпосереднім продовженням спинного мозку. Містить життєво важливі рефлекторні центри: дихання, обміну речовин, судинно-руховий, серцевої діяльності, ковтання, ссання, секреції травних залоз, а також центри захисних рефлексів - чихання, кашлю, моргання, сльозовиділення тощо.

До заднього мозку відносяться міст і мозочок. Міст розташований між середнім і довгастим мозком. Внутрішня будова його нагадує будову довгастого мозку. Через міст проходять шляхи нервових імпульсів із нижчерозташованих відділів до вищих і в зворотному напрямку.

Мозочок. Бере участь у регуляції м`язового тонусу координації рухів. До нього йдуть імпульси від спинного так й довгастого мозку. Мозочок через таламус зв`язаний з корою великих півкуль і регулює стан активності рухових центрів кори, але на функцію мозочка впливає і кора великих півкуль. Крім регуляції рухових функцій мозочок впливає на вегетативну нервову систему.

Між заднім і проміжним мозком розташований середній мозок, який здійснює морфологічний і функціональний зв`язок цих функцій мозку. До складу середнього мозку входять пластинка, чотиригорбікового тіла, ніжки мозку і епіфіз. Середній мозок відіграє основну роль у регуляції тонусу скелетних м`язів.

З переду середній мозок переходить у проміжний - складається із таламуса і гіпоталамуса. Функції проміжного мозку різноманітні. Він впливає майже на всі залози внутрішньої секреції, бере участь в емоційних і поведінкових реакціях тварин.

Спереду проміжний мозок переходить у півкулі великого мозку, який представлений правою і лівою півкулями. Вперше мікроскопічну будову кори дослідив у кінці минулого сторіччя професор Київського університету В.О. Бец. Він відкрив пірамідні нейрони, яким згодом було дано його ім`я (клітини Беца). Він же ввів термін “архітектоніка мозку", яким підкреслюється особлива складність будови кори великого мозку. Кора великих півкуль виконує важливі життєві функції організму. Діяльність всіх органів знаходиться під її контролем. В корі відбувається утворення умовних рефлексів, протікають процеси вищої нервової діяльності, які полягають в пристосуванні організму до зовнішнього середовища на основі безумовних рефлексів, які є і вироблених умовних рефлексів. В корі півкуль знаходяться рефлекторні центри та центри управління рефлексами. Центри являють собою певні області, які складаються із сірої речовини, які завідують певними функціями організму. Ці області тісно пов`язані між собою і мають вплив один на одного - тобто функціональна діяльність мозку протікає як єдине ціле.

Вища нервова діяльність - сукупність рефлексів, які забезпечують різноманітні (найбільш досконалі) форми взаємозв`язку тварин з навколишнім середовищем і здійснюються за участю вищих відділів ЦНС (кори великого мозку, підкірки). Основу вищої нервової діяльності становлять умовні рефлекси, що утворюються на основі безумовних рефлексів. Вища нервова діяльність здійснюється за рахунок двох основних нервових процесів - збудження і гальмування. Під час дії умовних і безумовних подразників ці процеси виникають у корі мозку, де вони можуть поширюватися або концентруватися в обмеженій ділянці. Формування і характер вищої нервової діяльності різних тварин залежать від типу їхньої нервової системи. Вища нервова діяльність забезпечує найглибше і найдосконаліше пристосування організму до умов існування. В основі пристосувань лежить здатність кори головного мозку швидко утворювати нові рефлекси і гальмувати старі у відповідь на зміни в середовищі.

У тварин вища нервова діяльність проявляється на основі першої сигнальної системи. Вища нервова діяльність людини сформувалась у процесі праці і соціальних відносин, тому вона проявляється на основі не тільки першої, а й другої сигнальних систем. Це забезпечує можливість абстракцій та узагальнень. Останні становлять основу нашого мислення та свідомості.

Безумовні і умовні рефлекси. В основі регуляції різноманітної діяльності організму є функції нервової і ендокринної систем. Функції нервової системи проявляється шляхом рефлексів. Рефлекс - реакція організму на будь-яке подразнення, яка здійснюється за участю нервової системи, основна форма діяльності нервової системи організму. Це слово латинського походження і означає “відбиття". Звичайно рефлекс - не механічне відбиття, а вища форма біологічного відбиття із складними процесами обробки інформації - аналізу і синтезу.

Найпростіші приклади рефлексів відомі кожному із повсякденного життя. Приймання їжі - це харчовий рефлекс. Кліпання повіками - рефлекс моргання. Вдих і видих - дихальний рефлекс. Зміна величини зіниць залежно від інтенсивності освітлення, зміна або підтримання рівня тиску крові, підсилення або послаблення перистальтики кишок, тонусу м`язів (ходіння, бігання) та інше - все це приклади рефлексів. Із цього невеликого переліку фізіологічних функцій видно, що усі види діяльності організму є рефлекторними, з тією лише різницею, що одні функції здійснюється за рахунок простих рефлексів, а інші - складних. За допомогою рефлексів відбувається взаємодія між частинами тіла, а також організму із навколишнім середовищем. Рефлекси є однією із форм загальнобіологічної властивості - подразливості.

Поняття “рефлекс” було введене французьким філософом і природодослідником Р. Декартом понад 300 років тому. Вчення про рефлекси розробили І.М. Сєченов і І.П. Павлов. Ідею про рефлекторний характер діяльності мозку вперше висловив І.М. Сєченов у 1863 р. у книзі “Рефлекси головного мозку”. І.П. Павлов, використовуючи великий експериментальний матеріал, створив рефлекторну теорію і вчення про нервову діяльність. У наступні роки вчення про рефлекси розширювалось і доповнювалось учнями і послідовниками І.П. Павлова як у нашій країні, так і за кордоном.

Фізіологічними експериментами встановлено, що діяльність нервової системи, а за її допомогою і всього організму носить рефлекторний характер. Комплекс ланок нервової системи, який здійснює збудження, називають рефлекторною дугою. Фактично це шлях рефлексу. Рефлекторна дуга складається із 5 ланок:

1) сприймаючий апарат (рецептори);

2) нервові волокна, які проводять збудження в центральну нервову систему (чутливі, доцентрові, аферентні);

3) нервові центри, де відбуваються обробка і перемикання збудження з чутливих нервових клітин на рухові;

4) рухові (відцентрові, еферентні) нервові волокна, по яких імпульси надходять до робочих органів (ефекторів);

5) робочий орган - м`яз, залоза тощо.

Передавання імпульсів (збуджувальних або гальмівних) від однієї нервової клітини до іншої або від нейронів до клітин робочих органів здійснюється за допомогою синапсів (гр. synapsis - сполучення, зв`язок. У синапсі передача імпульсу здійснюється при допомозі медіаторів (посередників) - речовин, які виділяються в дуже незначних кількостях нервовими закінченнями. Мембрани сприймаючих клітин мають високу чутливість до медіаторів. Останні викликають їх збудження або гальмування залежно від властивості медіаторів і клітин. Після виконання своїх функцій медіатори руйнуються спеціальними ферментами, їхня дія припиняється. На сьогодні найбільш вивчені медіатори ацетилхолін і адреналін.

Усі види рефлексів І.П. Павлов поділив на дві групи: безумовні (природжені) і умовні (набуті).

Безумовні рефлекси - це природжені реакції організму з допомогою нервової системи у відповідь на вплив подразників, це такі, які сформовані до моменту народження, вони спадкові. Безумовними їх називають тому, що для утворення їх не потрібно якихось умов. Біологічна роль цих рефлексів у тому, що вони зумовлюють існування новонароджених як у перші моменти після народження, так і в наступному житті, вони є основою для формування умовних рефлексів. Слід пам`ятати, що такий поділ рефлексів значною мірою умовний, бо вони взаємозв`язані, тісно переплетені настільки, що стають невіддільними, і в чистому вигляді їх виділити важко.

Безумовні рефлекси разом з умовними забезпечують пристосованість організмів до умов життя.

Прикладами безумовних рефлексів є: харчові, захисні, статеві, саморегуляції функцій органів і систем, больові, ковтання, блювання, чхання, кашлю, моргання тощо. В перший момент після народження тварина здатна дихати, харчуватися шляхом ссання тощо.

Інстинкти - не що інше, як сукупність послідовних різноманітних безумовних рефлексів.

Рефлекторна діяльність нервової системи, яка складається із безумовних і умовних рефлексів, зумовлює усю різноманітність функцій організму, у тому числі і поведінку.

Умовні рефлекси - складні пристосувальні реакції, які утворюються в процесі життя на основі безумовних. На відміну від безумовних, умовним рефлексам не властива сталість. Вони можуть утворюватися і зникати в залежності від конкретних умов. Тому вони називаються умовними, тобто для формування їх необхідні умови. Ці рефлекси утворюються з участю кори великих півкуль. Про це свідчать досліди на тваринах, у яких видаляли кору. Вони втрачали здатність утворювати умовні рефлекси, але зберігали безумовні та раніше вироблені умовні.

І.П. Павлов в експериментах утворював умовні рефлекси у собак у спеціально обладнаних камерах, куди не проникали сторонні звуки. Найбільше в його лабораторії була вивчена рефлекторна діяльність травних залоз, на які завбачливо накладалися фістули, що давало можливість збирати травні соки і враховувати їхню кількість, час початку виділення тощо.

Вироблення умовного рефлексу проводилось таким чином. Піддослідну тварину ставили в станок. Коли тварині давали їжу, можна було спостерігати, як виділяється із фістули слина. Це прояв безумовного - харчового - рефлексу. Потім за 30 с до годування перед собакою вмикали електричну лампочку. Тварина реагувала на раптовий спалах світла, повертаючи до нього голову, але до моменту приймання їжі слина з фістули не виділялась, бо світло лампочки на цьому етапі досліду було байдужим подразником по відношенню до функції травлення. Після кількаразового поєднання запалювання лампочки і годування світло перетворюється на подразник, який сигналізує, що за ним з`явиться їжа, тобто світло стає умовним подразником. В інших дослідах годування поєднувалось із звуками труби, почухуванням шкіри тварини тощо. Ці подразники із безумовних ставали умовними. Із описаних дослідів видно, що умовні рефлекси утворюються на базі безумовних. Безумовний рефлекс слиновиділення виникає у відповідь на їжу, отже їжа - безумовний подразник. Світло спочатку байдужий подразник, але при повторенні його перед годуванням воно стає умовним подразником.

Механізм утворення умовного рефлексу в описаних вище дослідах можна уявити таким чином. У початкових дослідах збудження смакових рецепторів язика при годуванні надходили по доцентрових нервах до центрів смакової чутливості, які розташовані не лише у відділах стовбура мозку, але і в корі. Після аналізу і синтезу збудження в центрах травлення імпульси по відцентрових нервах надходять до травних залоз, де відбувається виділення травних соків. У цьому шляху можна бачити частини рефлекторної дуги. Але це ще безумовно-рефлекторна діяльність.

Коли перед годуванням тварини запалювали світло, то подразнювались рецептори сітківки ока, від яких по доцентрових нервах збудження надходило в підкірку, а потім і кіркові центри зору, де і виникало збудження. При поєднанні запалювання світла і годування одночасно збуджувалися два центра кори: травлення і зору. Збудження іррадіювало (поширювалось) і між центрами утворювався тимчасовий зв`язок. Саме через нього збудження із центра зору потрапляло до центру травлення, а потім - до травних залоз. Цим можна пояснити виділення слини у відповідь на запалювання лампочки навіть у випадку, якщо не давати їжу.

У лабораторії І.П. Павлова встановлено, що умовний рефлекс можна виробити тільки тоді, коли байдужий подразник передує безумовному. В інших поєднаннях умовні рефлекси не утворюються, а якщо утворюються, то слабі, і швидко згасають. Важливо щоб умовний подразник біологічно був слабшим, ніж безумовний.

Умовним подразником може бути і час. Так, якщо годування робити в один і той же час, то при настанні цього періоду з`являються ознаки зростання секреції травних залоз, виникає і зростає апетит. Про це не слід забувати при організації режиму харчування і не порушувати час приймання їжі. Увесь розпорядок дня підпорядковано умовним рефлексам разом з безумовними. Це створює помірний спосіб життя, що дуже сприятливо впливає на підтримання стану психічного і фізичного здоров`я службового собаки.

Після народження, в процесі всього наступного життя, у тварин формуються умовні рефлекси, що підвищують пристосувальні можливості поведінки в умовах біологічної боротьби за існування. Виробляються умовні рефлекси на базі таких безумовних, як харчовий, захисний та інші, в поєднанні з конкретними умовами середовища, які виступають як умовні, так і безумовні подразники. У окремих видів ссавців вони можуть досягати високого розвитку, що у людей породжує роздуми про інтелект тварини.

“Інтелект" тварин - не що інше, як система умовних і безумовних рефлексів, все те, що складає першу сигнальну систему за І.П. Павловим. На запитання “чи думають тварини? ” можна відповісти, що вони думають, але по-своєму, по тваринному. Їхнє мислення конкретне, предметне, а не абстрактне (образне), як у людини. В основі розвитку такого мислення лежить збагачення життєвого досвіду умовними рефлексами, видозмінами безумовних рефлексів.

Таким чином, умовні рефлекси в міру їх нагромадження збільшують здатність тварин до пристосування до постійно змінюваних умов існування. Аналогічним чином відбувається навчання тварин в умовах природи. Утворення умовних рефлексів іде швидше, якщо подразниками є звичайні для середовища предмети і явища. Завдяки умовним рефлексам, у комплексі з безумовними, тварини знаходять, добувають їжу, уникають небезпеки, будують житло, знаходять укриття, освоюють нові території для життя, орієнтуються на місцевості тощо. Шляхом виникнення умовних рефлексів здійснюється боротьба за існування, забезпечується збереження особин і видів.

Гальмування умовних рефлексів. Вироблені умовні рефлекси за різних умов можуть згасати внаслідок гальмування. Так називають процеси, які приводять до послаблення або припинення збуджень. Це протилежне збудженню явище. Розрізняють зовнішнє і внутрішнє гальмування.

Зовнішнє гальмування виникає у випадку, якщо в центральній нервовій системі з`являються збудження різної сили. Тоді більш сильне збудження гальмує більш слабке. Сильне збудження є зовнішнім по відношенню до слабкого, зовнішнім по відношенню до якого-небудь рефлексу. Звідси і походить назва цього виду гальмування. Наприклад, якщо піддослідним тваринам, у яких вироблений умовний рефлекс на приймання їжі під час запалювання лампочки, дати сторонній звук або різко змінити інтенсивність освітлення, то рефлекс на запалювання лампочки згасне або навіть зникне. Нові подразники гальмують відповідь. Точно так больові подразники, які наносяться піддослідним тваринам, біль внутрішніх органів гальмують харчові умовні реакції.

Внутрішнє гальмування виникає при непідкріплені умовного подразника. Воно виникає всередині дуги умовного рефлексу, тому і називається внутрішнім. Наприклад, якщо виробити умовний рефлекс - харчову реакцію на дзвінок, а потім давати дзвінок і не підкріплювати його їжею, то харчова реакція на нього згасне і навіть зникне. Відновлення годування відновлює умовний рефлекс, відбувається розгальмовування.

Гальмування умовних рефлексів відбувається і тих випадках, коли змінюють умовні подразники (наприклад, лунають звуки різної частоти), вводять додаткові подразники або збільшують інтервал між сигналом до годування і самим годуванням. Отже, умовні сигнали на їжу, якщо вони дотримуються, не викликають гальмування і виконують позитивну роль. Якщо змінюється якість сигналу (тональність) або він доповнюється другим сигналом, або збільшується інтервал між сигналом і прийманням їжі, то розвивається внутрішнє гальмування. Сигнали ж виконують негативну роль по відношенню до виробленого раніше рефлексу.

Внутрішнє гальмування було вивчене І.П. Павловим і його учнями.

Явище гальмування в центральній нервовій системі виконує позитивну роль у житті. Разом з явищем збудження воно здійснює координацію рефлекторних механізмів організму. Так, акти вдиху і видиху, скорочення і розслаблення м`язів, підсилення і зниження ритму серця, перистальтики кишок, і т.д. є результатом взаємодії збудження і гальмування, послідовної зміни одним одного.

Під вищою нервовою діяльністю І.П. Павлов розумів діяльність кори півкуль і підкірки, які обумовлюють рефлекси.

Дослідження І.П. Павловим взаємовідношень збудження і гальмування, їхньої сили і тривалості дозволили виділити чотири основні типи нервової діяльності людини.

Неврівноважений тип. При ньому переважають процеси збудження над процесами гальмування.

Врівноважений тип з великою рухливістю нервових процесів.

Врівноважений тип з малою рухливістю нервових процесів.

Слабкий тип. У таких індивідуумів слабо розвивається як збудження, так і гальмування.

Ці чотири типи вищої нервової діяльності, що відкрив І.П. Павлов, відповідають чотирьом типам темпераментів (характерів) людей.

Нервова система розвивалася й удосконалювалася разом з розвитком і удосконаленням організму тварин. У процесі еволюційного розвитку в вищих тварин чутливі нервові закінчення спеціалізувалися та об`єднувалися в комплекси. Так утворилися органи зору, слуху, нюху та інші органи чуттів. Органи чуттів сприймають безліч сигналів, що йдуть із зовнішнього і внутрішнього середовищ організму, і передають інформацію про них у центральну нервову систему. Це допомагає тварині пристосовуватися до змін навколишнього середовища тією чи іншою поведінковою реакцією.

Уся система, яка забезпечує сприйняття, передачу і обробку інформації про певні явища внутрішнього чи зовнішнього середовища організму, названа аналізатором. Існують різні аналізатори, кожний аналізатор складається із сприймаючих утворів-рецепторів, нервів, що відходять від них, і відповідних ділянок кори і підкірки головного мозку, де й відбуваються остаточний аналіз і синтез збудження і формування відчуттів. Органи чуття є периферичними частинами аналізаторів. Вони зумовлюють такі основні види чутливості: нюх, смак, дотик, зір, слух, рівновагу і положення тіла в просторі.

Нюх - процес сприйняття запахів речовин. Елементи, які сприймають запахи речовин, розташовані в слизовій оболонці верхньої і частково середньої раковин. Вони представлені нюховими клітинами, рецепторами. Рецепторні клітини мають короткі периферичні відростки і довгі центральні. Тіла цих клітин розташовані в товщі слизової оболонки.

Є дві теорії запахів: хімічна і фізична. За хімічною теорією, молекула пахучої речовини подразнює рецептор у тому разі, якщо її форма будови відповідає заглибині на поверхні мембрани рецептора (за аналогією відповідності між ключем і замком). Фізична теорія пояснює причину запаху тим, що молекулам пахучих речовин властиві електромагнітні коливання, частота яких у різних речовин неоднакова. Ці коливання й уловлюються рецепторами.

Класифікація запахів точно не розроблена. За однією з класифікацій вважають, що є сім основних запахів: камфорний, мускусний, квітковий, м`ятний, ефірний, гострий і гнильний. Усі інші запахи виникають в результаті змішування їх у певній пропорції.

Собака має добре розвинутий нюх. Він може визначити наявність однієї молекули пахучої речовини в одному літрі повітря, а службовий собака здатний ідентифікувати запахи (запахи слідів людей та інших тварин серед безлічі різноманітних запахів). Тому собаку відносять до макросматиків. Якщо нюх собаки порівняти з нюхом людини, то він сильніший в мільйон разів.

Собака володіє цікавим приладом - носом, за допомогою якого він може розпізнавати багато пахучих речовин, як природні, так і синтетичні. По маленьким нюансам він здатний розрізняти декілька речовин, а так як всі живі об`єкти володіють специфічним тільки їм присущим запахом, то можливо навчити собаку впізнавати по запаху, наприклад, конкретну людину. Цю особливість і застосовують кінологи для дресирування собак.

Експерименти по розшуку предметів дуже ефективні.Л. Лохнером були проведені такі досліди: дерев`яні гілочки чистили від запаху, витримуючи в печі деякий час. Після цього їх брали спеціальними щипцями. Із 10-20 контрольних гілочок собака повинен був вибрати одну, до якої торкалася певна людина. З`ясувалося, що достатньо було потримати галочку кінчиками пальців лише дві хвилини, щоб собака виділів її із всіх пред`явлених. Якщо гілочку брали всією рукою, то того ж ефекту досягали за декілька секунд. Якщо дослід ускладнювали і гілочку торкали дві людини, собака знову правильно вирішував цю задачу. Більше того, хоча собака завжди на початку експерименту нюхав тільки вимиту руку людини, він успішно відшукував гілочку, яка була в контакті з будь-якою іншою частиною тіла цієї людини. Цей досвід свідчить не тільки про унікальні здібності собак, але і про те, що кожна людина має певний індивідуальний запах, який відрізняє її від інших людей.

Експерименти Л. Лохнера, а пізніше і Х. Калмуса показали, що собаки легко розрізняють людей, які не є родичами. Вони розпізнають будь-якого члена сім`ї, за винятком тих випадків, коли вони однояйцеві близнюки. В досвіді з близнюками собаки все ж вибирають хустку одного із них, хоча їм давали нюхати руку іншого. Якщо серед декількох хусток є дві, кожну із яких торкав лише один близнюк, собака приносить той, який попався йому першим. Цей досвід певно показує, що індивідуальний запах людини призначений генетично. Правда не ясно, із чого складається індивідуальний запах: із певних для кожної людини концентрацій пахучих речовин або є деякі речовини, які утворюють комбінації запахів, які має дана особа.

Робота по сліду для собаки складніша за вибирання речей, так як сила запаху може змінюватись при переході з одного субстрату на інший, наприклад з ґрунту на асфальт. Лише дуже добре навчений собака може відшукати порушника по сліду. Один із перших досвідів по виявленню здібностей собак відшукувати людину по сліду поставив Романес в 1885 році. Він рухався попереду колони із 12 чоловік, які стояли в потилицю один одному, причому всі вони йшли слід в слід. Через 180 м шеренга розділилася: Романес і ще п`ять чоловік, які йшли за ним, пішли в одну сторону, а друга група із шести чоловік - в іншу. Пройшовши деяку відстань, учасники експерименту сховалися, і по сліду був пущений собака, який повинен був знайти свого господаря. Собака виконав його з дуже невеликою затримкою, із-за того що проскочив місце, де колонна розділилася.

На підошвах ніг людини потові залози особливо багаточисельні. Нейхаус підрахував, що якщо хоч б одна тисячна частка поту проникає через підошву черевик, то залишену людиною кількість масляної кислоти на поверхні сліду в мільйон разів більше, ніж необхідно собаці для ідентифікації сліду.

Людина доки що не створила нічого подібного носу собаки по точності і надійності.

Смак. У собаки смаковий аналізатор розвинутий значно гірше. Він дає інформацію про характер речовин, що надходять у ротову порожнину разом з кормом. Рецептори - смакові цибулини містяться в смакових сосочках слизової оболонки язика, піднебіння, у глотці й гортані. Смакові цибулини мають овальну форму й складаються з веретеноподібних смакових клітин з мікроворсинками й опорних клітин циліндричної форми. Крім смакових цибулин, у слизовій оболонці ротової порожнини і на язиці є рецептори, які сприймають доторкання, біль і температурні подразнення.

Собака розрізняє солодкі, гіркі, кислі, солоні речовини та їх комбінації. Смаковий аналізатор відіграє важливу роль у діяльності апарату травлення.

Собака отримує від їжі враження, яких ми отримати не можемо, може в дуже маленькому ступені. Нам дають суп, і ми його їмо як суміш з характерним смаком і запахом. Дайте собаці його понюхати або попробувати, і він зможе виділити в нього складові елементи.

Між смаком і запахом у собак, як у багатьох тварин, існує нервовий зв`язок.

Отримавши навик харчування від своїх пращурів, собаки ковтають їжу. Жувати її вони не рахують потрібним, тільки розривають на невеликі шматочки, які легше проходять по стравоходу. В процесі їжі собака головним чином рве м`ясо, наколює кликами і роздушує задніми зубами. Міцними великими корінними зубами дробить кістки на маленькі шматочки, які можливо проковтнути.

Вирішуючи питання про прийом або відмову від їжі, він більше покладається на запах, ніж на смак. По цій причині отруїти собаку легше, ніж будь-яку іншу тварину. Якщо отруйна речовина не має запаху, він може проковтнути його, не дивлячись на смак.

Дотик (шкіряний аналізатор) виникає при подразненні рецепторів шкіри слизових оболонок. Збудження цих рецепторів виникає при доторканні, натискуванні, дії тепла і холоду та інши впливи. Ці рецептори розташовані в епідермісі та власне в шкірі. Будова їх не однакова, вони мають різну форму і різну функцію - одні сприймають дотик інші тиск, холод, тепло, біль. Деякі рецептори здатні одночасно сприймати механічні і температурні подразнення.

Уся система, яка охоплює рецептори шкіри, нервові волокна і центри головного мозку, де відбувається прийом, аналіз в синтез збудження, складає шкіряний аналізатор.

Зір - це біологічний процес, який забезпечує сприйняття форми, розмірів, кольорів предметів, що оточують.

Орган зору складається із очного яблука і допоміжного апарату, які розташовані в очній заглибині. Очне яблуко має кулясту формулу і складається із трьох оболонок: зовнішньої - -фіброзної, середньої - судинної і внутрішньої - сітчастої. Допоміжний апарат складається із повік та м`язів, які рухають око. Задню поверхню повік вкриває оболонка - конюктива, а також належить слізний апарат, слізні залози виділяє секрет - сльози, в якому міститься лізоцим, що губно діє на мікроорганізми.

Поле зору у собак ширше нашого. Якщо прийняти за основу лінію горизонту, собака здатний бачити кожним оком на 50-70 градусів вищі неї, на 20-60 градусів нижче, на 100-125 градусів в сторону і на 30-45 градусів кожним оком по сторонам від носа (усередину). Звичайно, для різних порід ці цифри сильно розходяться. У собак з глибоко посадженими або випуклими очами інше поле зору.

Слух. Від чутливості, який забезпечує сприйняття звукових коливань. Завдяки слуху пізнається звукова частина навколишнього середовища. Користуючись слухом, собака спроможний визначити напрям звуку і за ним - його джерело. Ця властивість дозволяє орієнтуватися в просторі. Орган слуху складається із трьох основних відділів: зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха. Перші два служать для проведення звуків, третій містить звукосприймальний апарат і апарат рівноваги. Зовнішнє вухо представлене вушною раковиною зовнішнім слуховим ходом. Вушна раковина вловлює і спрямовує звукові хвилі в слуховий хід. Зовнішній слуховий хід проводить звуки до барабанної перетинки. В його стінках є сальні залози, які виділяють вушну сірку. Середнє вухо розташоване між зовнішнім слуховим ходом і внутрішнім вухом. Воно складається із барабанної порожнини, яка через слухову (євстахієву) трубу сполучається з носоглоткою. Барабанна порожнина має барабанну перетинку, та містить три слухові кисточки, що сполучені між собою: молоточок, коваделко, стремінце. Ці кисточки передають звукові коливання з барабанної перетинки до овального вікна внутрішнього вуха, зменшуючи амплітуду і збільшуючи силу звука. Внутрішнє вухо являє собою систему порожнин і каналів. Воно виконує подвійну роль сприйняття звуків, а також регуляцію положення тіла в просторі. У собаки верхня межа слуху визначена в 35000 Гц. Крім цього собака уловлює ультразвуковий діапазон.

Обмін речовин і енергії

Основою життя тварин є обмін речовин і енергії, що являє собою сукупність хімічних процесів у клітинах і тканинах. Обмін речовин складається з двох процесів - асиміляції і дисиміляції.

Асиміляція - це процес засвоєння організмом поживних речовин, що надходять із зовнішнього середовища. Поживні речовини за участю різних ферментів перетворюються в складові частини організму. Вони забезпечують відновлення і ріст клітин і органів, утворення гормонів і ферментів.

Дисиміляція - це процес розпаду складних органічних речовин на прості хімічні сполуки.

В результаті дисиміляції руйнуються віджилі клітини і тканини. Під час дисиміляції вивільняється енергія, завдяки, який відбувається асиміляція.

Асиміляція і дисиміляція нерозривно зв`язані між собою і становлять єдиний процес обміну речовин і енергії. У різні вікові періоди життя і в різних умовах переважає то асиміляція, то дисиміляція. У молодому віці, в період росту і розвитку переважає асиміляція, під час голодування і в старості - дисиміляція.

Обмін речовин і енергії - єдиний процес. Поживні речовини, спожиті твариною, дають їй будівельний матеріал для відновлення клітин, що руйнуються, і потрібну енергію. Джерелом енергії є вуглеводи, жири і білки. Частина енергії використовується для побудови нових клітин, витрачається в процесі їхньої життєдіяльності, наприклад для скорочення м`язів, а частина її виділяється у вигляді тепла.

Вода, мінеральні солі й вітаміни також належать до харчових речовин. Хоч вони й не є джерелом енергії, але дуже важливі для підтримання життя і беруть участь і обміні речовин.

Білки, або протеїни, - складні високомолекулярні органічні сполуки, побудовані з амінокислот. Білки в обміні речовин займають особливе місце, вони є головною складовою частиною живої речовини і матеріальною основою процесів життєдіяльності.

До складу білків входять вуглець, кисень, водень, азот, іноді сірка, фосфор, залізо. Молекула білка складається з десятків і сотень амінокислот. Структура білкових молекул тварин дуже специфічна й властива тільки даній тварині. У травному каналі білки розщеплюються до амінокислот; останні не мають специфічних властивостей білків. З амінокислот, принесених кров`ю до клітин, синтезуються білки, властиві даній тварині.

Амінокислоти, що йдуть на побудову білків організму, нерівноцінні. Одні з них замінні, інші незамінні. До замінних належать ті кислоти, які можуть синтезуватися в організмі з інших амінокислот. Незамінними називаються кислоти, які не синтезуються в організмі. До них належать: валін, ізолейцин, лейцин, лізин, метіонін, треонін, триптофан, фенілаланін. Якщо цих амінокислот немає в кормі, то в організмі порушується обмін речовин, синтез білків, деяких гормонів і т.д. Тварина поступово худне і зрештою гине. Тепер вивчено роль окремих незамінних амінокислот. Наприклад, валін необхідний для нормальної діяльності нервової системи; фенілаланін разом з тирозином необхідний для утворення гормонів адреналіну, нарадреналіну й тироксину; триптофан є джерелом синтезу вітаміну РР (нікотинова кислота) і т.д.

Біологічна цінність білків. Білки корму, в яких містяться всі незамінні амінокислоти, називаються повноцінними. До них належать тваринні білки (молоко, яйця, м`ясо). У більшості рослинних білків (жито, пшениця, овес, кукурудза, горох) деяких незамінних кислот немає або вони містяться в дуже малій кількості. Такі білки не забезпечують усіх потреб тваринного організму, і вони називаються неповноцінними. Тому, складаючи раціон для тварин, треба враховувати амінокислотний склад кормів.

Обмін амінокислот. Після всмоктування в кров амінокислоти зазнають певних перетворень. З них синтезуються білки, властиві даному виду тварин і навіть самій тварині. В амінокислот, які не пішли на синтез білків відщеплюються аміногрупи NН2, які передаються іншим амінокислотам, і в результаті цього в організмі утворюються амінокислоти, яких йому не вистачає. Ці процеси відбуваються переважно в печінці, мязах, нирках. Безазотистий залишок амінокислот розпадається на вуглекислий газ і воду. При цьому вивільняється енергія, яка використовується організмом. В результаті окислення 1 г білка в організмі виділяється 17,6 кДж тепла.

Регуляція білкового обміну. Обмін білків в організмі регулюється нервовими центрами, розміщеними в гіпоталамусі проміжного мозку. Гіпоталамус через парасимпатичні нерви регулює синтез білків, а через симпатичні - розщеплення білків. На білковий обмін впливає й кора великих півкуль.

Центральна нервова система регулює обмін білків через залози внутрішньої секреції: щитовидні, статеві, надниркові. Гормони гіпофіза - соматотропін - і гормони статевих залоз регулюють синтез білка. Гормони щитовидної залози - тироксин - регулює і синтез і розщеплення білків. Гормони кори надниркових залоз - глюкокортикоїди - регулюють розщеплення білків.

Обмін вуглеводів. Вуглеводи - основне джерело енергії в організмі, в результаті окислення 1 г вуглеводів виділяється 17,6 кДж (4,1 ккал) тепла. Деякі вуглеводи, сполучаючись із білками й ліпідами, утворюють структурні компоненти клітин. Вуглеводи містяться в рослинних кормах у вигляді полісахаридів (глюкоза, фруктоза). Вуглеводи всмоктуються з кишечнику у вигляді глюкози. Вона витрачається в організмі для енергетичних потреб, відкладається в печінці та м`язах у формі глікогену, а в жирових депо перетворюється на жир. Глікоген і жир є запасним енергетичним матеріалом.

Зменшення вмісту глюкози в крові нижче від норми називається гіпоглікемією, а збільшення - гіперглікемією. При гіпоглікемії з`являється м`язова слабість, знижується температура тіла, порушується діяльність центральної нервової системи, виникають судороги і тварини можуть загинути. Гіперглікемія може виникати після прийняття корму, багатого на глюкозу й сахарозу. Зайва кількість глюкози з крові виводиться нирками, поява її в сечі називається глюкозурією.

Розщеплення вуглеводів в організмі з вивільненням енергії може відбуватися як без участі кисню (анаеробне розщеплення), так і з його участю (аеробне розщеплення). В результаті анаеробного розщеплення вуглеводів утворюється молочна кислота, яка потім з участю кисню окислюється до води і вуглекислого газу або знову перетворюється в глікоген. Дуже важливим процесом окислення вуглеводів у тканинах тварин є їх аеробне розщеплення, при якому кінцевими продуктами є вуглекислий газ і вода. При цьому повністю вивільняється енергія з вуглеводів, яка в основному нагромаджується в АТФ (аденозинтрифосфорній кислоті).

Важливу роль в обміні вуглеводів виконує печінка. Основна частина всмоктаних у травному каналі вуглеводів через ворітну вену надходить у печінку, де з глюкози утворюється глікоген, який відкладається про запас. При недостатньому надходженні або посиленому використанні глюкози тканинами витрачається глікоген у печінці, який розпадається в ній до глюкози.

Регуляція вуглеводного обміну здійснюється корою великих півкуль, гіпоталамусом, вегетативною нервовою системою і залозами внутрішньої секреції. Симпатична нервова система регулює розпад глікогену до глюкози, а парасимпатична - утворення глікогену з глюкози.

Дуже важливу роль у регуляції вуглеводного обміну відіграють гормони підшлункової залози - інсулін і глюкагон. Інсулін регулює окислення глюкози в тканинах, синтез глікогену в печінці й м`язах. Глюкагон впливає на розпад глікогену в печінці до глюкози. Гормон мозкового шару надниркових залоз - адреналін - спричиняє розпад глікогену до глюкози. Гормони кори надниркових залоз - глюкокортикоїди - регулюють утворення глюкози з амінокислот і жирних кислот. На обмін вуглеводів впливають також гормони гіпофіза - соматотропін і кортикотропін та гормон щитовидної залози - тироксин. Соматотропін знижує використання глюкози тканинами й підвищує її рівень у крові. Кортикотропін стимулює утворення глюкокортикоїдів. Тироксин посилює окислення глюкози.

Обмін ліпідів. Ліпіди - це загальна назва для жиру і жироподібних речовин.

Жири складаються з однієї молекули гліцерину й трьох молекул жирної кислоти. У тварин різних видів склад жиру, точка його плавлення, вміст різних жирних кислот неоднакові. Жири мають важливе значення в організмі. Вони входять до складу клітин (цитоплазма, ядро, клітинні мембрани) як їхня структурна частина.

Жир є основним джерелом енергії в організмі. В результаті окислення 1 г жиру виділяється 38,9 кДж (9,3 ккал) тепла. З жирами в організм надходять розчинні в них вітаміни А, Д, Е, К.

Жирова тканина, яка покриває різні органи, захищає їх від механічних пошкоджень. Жири відіграють важливу роль у регуляції тепла в організмі; підшкірна жирова клітковина, як поганий провідник тепла, захищає тіло від надмірної втрати тепла. Жир входить до складу секретних сальних залоз, який захищає шерсть і шкіру від висихання й надмірного змочування водою.

Жири в організмі можуть утворюватися з вуглеводів і білків. Проте жири корму не можна замінювати повністю вуглеводами і білками, бо такі жирні кислоти, як лінолева, ліноленова й арахідонова, в організмі не синтезуються. Коли їх не вистачає, у тварин порушується статева функція, знижується еластичність стінок кровоносних судин, порушується обмін жирів. Тому вони повинні входити до складу корму собаки.

Жири розщеплюються в кишечнику на гліцерин і жирні кислоти, які, всмоктуючись, утворюють у стінці кишечнику жир, властивий даній тварині. Цей жир усмоктується в лімфу і частково в кров і транспортується в тканини, де використовується як енергетичний матеріал. Проте основна частина жиру відкладається в жирових депо: у підшкірній клітковині, сальнику органів черевної порожнини та інших органах, утворюючи жировий запас організму. Жир, відкладений у депо, безперервно оновлюється. Він витрачається на енергетичні потреби організму й замінюється іншим, який надходить з кормом і утворюється з вуглеводів та білків.

Жировий обмін регулюється центральною нервовою системою і залозами внутрішньої секреції. Центри регуляції містяться в гіпоталамусі, вони впливають на жировий обмін через вегетативну нервову систему. Симпатичні нерви посилюють розпад, а парасимпатичні - синтез жиру. Діяльність гіпоталамуса контролюється корою великих півкуль.

Гормони надниркових залоз - адреналін і норадреналін, гіпофіза - соматотропін, щитовидної залози - тироксин - спричиняють розпад жиру в організмі. Гормони підшлункової залози - інсулін і гіпофіза - пролактин зумовлюють синтез жиру в організмі.

Жирові запаси в організмі збільшуються в основному в зв`язку з уживанням їжі понад потребу.

Обмін води. Вода в організмі міститься у вигляді сольових розчинів, що зумовлює тісний зв`язок водного обміну з обміном мінеральних речовин. Вода має надзвичайно важливе значення в організмі. Якщо виключити її з раціону тварин, вони гинуть через кілька діб. Вода становить близько 2/3 маси тіла тварин. Дуже багато її міститься в крові, лімфі, травних соках. Цитоплазма і ядро клітин напіврідкі, у них води значно більше, ніж інших речовин.

Вода і мінеральні солі створюють в основному внутрішнє середовище організму, оскільки входять до плазми, лімфи і тканинної рідини. Вони беруть участь у підтриманні осмотичного тиску й реакції крові. Особливо важливе значення має вода як розчинник, бо всі речовини, які всмоктуються в кров, спочатку розчиняються у воді. Усі перетворення речовин в організмі відбуваються у водному середовищі. Вода бере участь у регуляції температури тіла; випаровуючись, вона охолоджує тіло й захищає його від перегрівання.

Організм поповнюється водою, яка всмоктується з травного каналу, куди вона надходить у вигляді питної води й води, що міститься в кормі. Частина води утворюється в організмі внаслідок окислення жирів, білків і вуглеводів. В результаті окислення 1 г жиру в організмі утворюється 1,07 мл води, 1 г вуглеводів - 0,55 мл води, 1 г білків - 0,41 мл води. Вода з організму виводиться в основному нирками, а також кишечником, легенями й потовими залозами. Відношення кількості спожитої води до кількості виділеної становить водний баланс. Якщо води виводиться з організму більше, ніж надходить у нього, то виникає відчуття спраги. При цьому тварина п`є воду, поки не відновить водний баланс.

Регуляція водного обміну здійснюється центральною нервовою системою і залозами внутрішньої векреції. Коли в організмі не вистачає води, підвищується осмотичний тиск тканинної рідини, що приводить до подразнення в тканинах спеціальних рецепторів - осморецепторів. Збудження від них іде і гіпоталамус, де міститься центр регуляції водно-сольового обміну. Центр регуляції водно-сольового контролює споживання води, всмоктування з травного каналу, перерозподіл її в організмі, виділення води з організму. Центр перебуває під контролюючим впливом кори головного мозку.

Мінеральний обмін. Мінеральні речовини мають велике значення для функцій організму. Вони становлять основу кісткової тканини, беруть участь у процесах обміну речовин, підтримують кислотно-лужну рівновагу, створюють осмотичний тиск, збудливість нервової й м`язової тканин.

Мінеральні речовини надходять в організм з кормом і водою. Підвищена потреба в мінеральних речовинах спостерігається під час вагітності. Нестача мінеральних речовин у раціоні спричиняє порушення обміну речовин, захворювання й загибель тварин. Мінеральні речовини повинні постійно надходити в організм, оскільки вони виводяться з сечею, калом, потом, а в лактуючих тварин і з молоком.

Одні мінеральні речовини містяться в організмі в значних кількостях, їх називають макроелементами, інші - в незначних кількостях (у сотих і тисячних частках процента), тому їх називають мікроелементами.

До мікроелементів відносять натрій, калій, хлор, кальцій, фосфор, залізо, магній, сірку.

Регуляція мінерального обміну. Мінеральний обмін тісно зв`язаний з водним обміном. Його регулюють гіпоталамус і залози внутрішньої секреції: щитовидна, паращитовидна, гіпофіз, надниркові залози. Гіпофіз регулює функції щитовидної залози й кіркового шару надниркових залоз. Щитовидна залоза виділяє гормон тиреокальцитонін, який знижує кількість кальцію й фосфору в крові, а гормон паращитовидних залоз - паратгормон - збільшує вміст кальцію в крові. Гормон кори надниркових залоз альдостерон посилює всмоктування натрію в нирках і виведення калію. Питання про регуляцію обміну інших мінеральних речовин вивчене недостатньо.

Вітаміни. Вітамінами називають особливу групу органічних речовин, які містяться в харчових речовинах, але не належать до білків, ліпідів і вуглеводів. Слово “вітамін” складається з двох частин: віта - життя й амін.

У першому виділеному з харчових речовин вітаміні В1 (тіамін) міститься амін (група NН2). Таку назву було дано тому, що передбачалася наявність амінів в усіх вітамінах. Згодом виявилося, що в багатьох вітамінах немає амінів, але, незважаючи на це, назва збереглася за всіма вітамінами.

Вітаміни містяться в кормах у незначній кількості, але вони відіграють важливу роль у життєдіяльності організмів. Вітаміни відкрив у 1881 р. російський учений М.І. Лунін, а назву їм запропонував у 1912 р. польський учений К. Функ. Тепер відомо понад 30 вітамінів, установлено їхню хімічну структуру, чимало вітамінів дістають синтетичним способом.

Для регуляції обміну речовин потрібні дуже малі кількості вітамінів. Їхня роль подібна до ферментів і гормонів. Багато які вітаміни входять до складу ферментів.

Обмін енергії. В результаті складних перетворень у процесі дисиміляції потенціальна енергія поживних речовин частково витрачається на процеси асиміляції, на механічну роботу, але здебільшого перетворюється в теплову енергію.

В умовах повного спокою тварини витрачають певну кількість енергії. В організмі безперервно витрачається енергія на фізіологічні процесі, які не припиняються ні на хвилину. Відбуваються процеси обміну в клітинах, працюють серце, легені, печінка, нирки, залози внутрішньої секреції, функціонує нервова система, підтримується постійна температура тіла. На основний обмін впливають вік і стать тварин, продуктивність, розміри тварини, час доби і року. Чим молодші тварини, тим вищий обмін; у самців обмін вищий, ніж у самок; у дрібних тварин обмін вищий, ніж у великих; удень, а також навесні й улітку обмін вищий, ніж уночі, восени й узимку. У тварин основний обмін змінюється також залежно від фізіологічного стану: вагітність і лактація підвищують його.

Енергія, яка використовується в організмі тварини для утворення різних видів продукції, називається продуктивним обміном. Отже, загальна енергетична потреба організму складається з енергії основного обміну й енергії продуктивного обміну, необхідної для продуктивності й виконання робіт.

Регуляція обміну енергії. Провідна роль і регуляції обміну енергії належить корі головного мозку. На обмін енергії впливають гіпоталамус, у якому містяться центри вегетативної нервової системи; симпатична нервова система посилює обмін енергії. Гіпофіз, щитовидна залоза, надниркові залози також впливають на обмін енергії; гормон щитовидної залози - тироксин і гормон надниркових залоз - адреналін посилюють його.

Шкіряний покров та його похідні.

Все тіло собаки покрито тонкою і прозорою оболонкою - шкірою. Її поверхня покрита багатошаровим плоским епітелієм - епідермісом, який в своїх нижніх шарах весь час дає нові шари клітин, а верхні шари в цей час відмирають і відторгаються від шкіри. Відторгнення верхніх шарів характеризується лущенням, з`явленням лупи. На поверхні шкіри відкриваються отвори сальних залоз, які змазують волосся, додаючи їм еластичність і блиск. Потові залози у собак на поверхні тіла небагаточисельні.

Шкіра сильно кровопостачається і іннервується - в ній розташовані рецептори - чутливі закінчення, які сприймають больові впливи, тиск, температуру, дотику, що використовується при дресируванні. Через шкіру організм визначає температуру навколишнього середовища і відбувається терморегуляція.