/>Зміст
Вступ
Розділ 1. Проблема розширенняНАТО
1.1 НАТО:сутність, стратегії, цілі та основні завдання
1.2 Розширення НАТО як процес внутрішньої трансформаціїАльянсу
1.3Відношення Росії до розширення зони впливу НАТО
Розділ 2. Програми партнерства НАТО та еволюція політики«відкритих дверей»
2.1Стратегічна концепція НАТО 1991 року
2.2 Дослідження з питань розширення 1995 року
2.3 НоваСтратегічна концепція НАТО 2000 року
2.4 Аналіз програми партнерстваНАТО
2.5Еволюція «Політики відкритих дверей» НАТО
2.6 Україна в інтересах Альянсу
Висновки
Список використаної літератури
Додатки/>/>Вступ
Актуальність дослідження.Розширення НАТО реалізуєтьсяяк складний міжнародний процес, що поєднує внутрішню та зовнішню адаптацію Альянсу.
Процес адаптаціїНАТО тут розуміється ширше, ніж розробка та реалізація політики прийняття в Альянсдержав Центральної та Східної Європи. Цей процес визначається в кількох вимірах:теоретично-концептуальному, що виявляється у дебатах із приводу реформування союзу;політичному, що поєднує зовнішньополітичні дії зацікавлених держав у процесі розширення;військово-силовому, що визначає адаптацію силового компоненту НАТО до нових завданьАльянсу; структурному, в якому розглядається архітектура партнерства, принципи взаємодіїНАТО з іншими глобальними та регіональними міжнародними організаціями. Процес розширеннярозглядається як сукупність дій, спрямованих на внутрішню адаптацію Альянсу, визначенняінтеграційного кола НАТО та становлення відносин із державами європейського регіонупоза межами інтеграційного кола, перш за все, із Російською Федерацією (зовнішняадаптація). Під таким кутом зору процес розширення НАТО, в якому взаємодіють різніінтереси держав регіону, може визначатися як сукупність кооперативних та конфронтаційнихспрямувань суб'єктів європейської регіональної структури, оскільки до процесу розширенняНАТО безпосередньо залучені майже усі держави Європи.
Крім того, подібневизначення процесу розширення НАТО визначає поєднання конфронтаційних та кооперативнихспрямувань у рамках єдиного міжнародного політичного процесу. Така ситуація є нетрадиційноюдля новітньої історії Європи, до того ж згадані особливості процесу дозволяють стверджувати,що він не лише ефективно впливає на еволюцію регіональної стабільності, але й визначаєнапрямок її для сучасної Європи. Нарешті, спроби визначення параметрів євроатлантичногорегіону, що формально складається з країн-членів НАТО та країн-партнерів Альянсу,дозволяють пов'язати процес розширення НАТО з конкретною чітко визначеною регіональноюструктурою.
На рубежі 80-90-х років країни-члени Північноатлантичногоальянсу постали перед новими ризиками та джерелами небезпеки, серед яких крім традиційнихзагроз виникнення збройного конфлікту на терені континенту і на периферії, а такожрозповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї та засобів її доставки, актуалізуютьсятакі питання, як нестабільність політичного та економічного розвитку у країнах ЦСЄ,міграційні потоки, екологічні негаразди, міжнародна організована злочинність, тероризмтощо. Усе це викликало необхідність внутрішньої адаптації до нових умов, пошукушляхів вирішення складних та багатовекторних проблем безпеки як у самій Європі,так і на терені сусідніх регіонів.
Однією з найважливіших проблем убачалося питанняперегляду структури альянсу та політики безпеки. Ключовою проблемою пристосуванняНАТО до нових умов військово-політичного середовища було питання розширення НАТОза рахунок країн Центральної та Східної Європи, оскільки неприйняття цих країн моглоб призвести до формування вакууму безпеки у субрегіоні, створюючи довготривалі джереланестабільності для всього континенту. Крім того, таке розширення відповідало прагненнямсамих країн претендентів з субрегіону ЦСЄ. З іншого боку, розширення НАТО є еволюційнимпроцесом, що вимагає відповідності певним критеріям адаптації пострадянських країндо нових механізмів гарантування безпеки і оборони, а також врахування та улагодженняпозиції із Росією з метою уникнення нової конфронтації та ризику для безпеки тихкраїн, що опинилися б в разі розширення між НАТО та Росією.
Об’єктом дослідження є міжнародні відносини у євроатлантичному регіоні у контексті розширенняНАТО на схід.
альянс україна росія розширення
Предметом дослідження є програми партнерства НАТО з країнами-нечленами альянсу як механізми забезпеченняцілей безпеки в євроатлантичному регіоні в нових стратегічних умовах.
Метою курсової роботи є дослідження ходу та етапі розширення північноатлантичного альянсу насхід, визначення впливу програм партнерства НАТО на систему пріоритетів альянсув процесі еволюції системи євроатлантичної безпеки.
Визначена мета передбачає вирішення таких завдань:
· обґрунтувати процес формування нової моделі євроатлантичноїбезпеки наприкінці XX — початку ХХI століття, що мало наслідком структурне та стратегічнереформування НАТО;
· дослідити цілі, принципи та функції політики «відкритихдверей» та програм партнерства НАТО в процесі розширення альянсу кінця 90-х- початку 2000-х років;
· оцінити вплив російського чиннику на процес реалізаціїпрограм партнерства та співробітництва НАТО в контексті двох фаз розширення НАТОна Схід;
· визначити потенціал співробітництва Україна — НАТО.
Методи дослідження. При написанні курсової роботи були використані наступні методи дослідження:
· системний метод — для аналізу процесу концептуалізаціїта еволюції програм партнерства НАТО.
· порівняльний метод — для визначення пріоритетності,переваг, недоліків та проблемних аспектів у реалізації програми розширення НАТОна схід.
· історичний метод — для того, щоб простежити розвитокпрограм партнерства НАТО з країнами-нечленами альянсу у хронологічній послідовностій виявити історичні закономірності й логічні причинно-наслідкові зв’язки.
Практичне значення. Матеріали та результати дослідження можуть використовуватись студентамидля написання наукових, курсових, дипломних робіт з цієї проблематики.
Структура курсової роботи зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків,списку використаної літератури, що містить 39 найменувань.
/>/>Розділ 1. Проблема розширення НАТО/>/>1.1 НАТО: сутність, стратегії, цілі та основнізавдання
Організація Північноатлантичного договору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (англ. North Atlantic Treaty Organization — NATO, фр. L'Organisation du Traitéde l'Atlantique Nord — OTAN) — міжнародна політично-військова організація, створена4 квітня 1949. На даний час налічує 28 держав. Головним принципом організації єсистема колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку збоку зовнішньої сторони.
НАТО народилася, як результат нездатності ООН тогочасу забезпечити світ у мирі, тоді, коли СРСР ветувало багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізаціїнової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.
Створений у 1955 році так званий Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО і конфронтація між цими блокамисформувала упереджене ставлення населення як України, так і інших пострадянськихкраїн до цілей і засобів діяльності організації Північноатлантичного договоруГоловні органи
· Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів),
· Генеральний секретар,
· Комітет планування оборони (міністри оборони),
· Військовий комітет (начальники штабів),
· Регіональні командування.
Ціль НАТО
Головна мета НАТО — гарантуватисвободу й безпеку всіх своїх членів у Європі й Північній Америці відповідно до принципівУставу ООН. Для досягнення цієї мети НАТО використовує свій політичний вплив і військовийпотенціал відповідно до характеру викликів безпеки, з якими зіштовхуються його держави-члени.
Діюча Стратегічна концепція,опублікована в 1999 р., визначає першорядні завдання НАТО в такий спосіб:
виступати основою стабільності в Євроатлантичномурегіоні;
служити форумом для проведення консультацій ізпроблем безпеки;
здійснювати стримування й захист від будь-якоїпогрози агресії проти кожної з держав — членів НАТО;
сприяти ефективному запобіганню конфліктів і братиактивну участь у кризовому регулюванні;
сприяти розвитку всебічного партнерства, співробітництвай діалогу з іншими країнами Євроатлантичного регіону.
Структура НАТО
Вищим політичним органом НАТОє Північноатлантична Рада, яка складається із представників всіх держав-членів іпроводить свої засідання під головуванням Генерального секретаря НАТО. Північноатлантичнарада може проводити свої зустрічі на рівні міністрів закордонних справ і глав державі урядів. Рішення ради приймаються одноголосно. У період між сесіями функції РадиНАТО виконує Постійна рада НАТО, куди входять представники всіх країн-учасниць блокув ранзі послів.
Вищим військово-політичниморганом організації із грудня 1966 р. став Комітет військового планування, якийзбирається двічі в рік на свої сесії на рівні міністрів оборони, хоча формальноскладається з постійних представників. У період між сесіями функції Комітету військовогопланування виконує Постійний комітет військового планування, до складу якого входятьпредставники всіх країн-учасниць блоку в ранзі послів.
Вищим військовим органом НАТОє Військовий комітет, що складається з начальників генеральних штабів країн — членівНАТО й цивільного представника Ісландії, не має регулярних збройних сил, і збираєтьсяне рідше двох разів у рік на свої засідання. Військовий комітет має у своєму підпорядкуваннікомандування двох зон: Європи і Атлантики. Верховне головне командування в Європіочолюється верховним головнокомандуючим (завжди — американським генералом). У йогопідпорядкуванні перебувають головні командування на трьох європейських театрах військовихдій: Північноєвропейському, Центральноєвропейському і Південно-європейському. Уперіод між засіданнями функції Військового комітету виконує Постійний військовийкомітет.
До основних органів НАТО відноситьсятакож Група ядерного планування, яка проводить свої засідання зазвичай двічі в рікна рівні міністрів оборони, зазвичай перед засіданнями Ради НАТО. Ісландія представленав Групі ядерного планування цивільним спостерігачем.Країни члени НАТО
· з 4 квітня 1949 (країни-засновники): Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія;
· з 18 лютого 1952: Греція, Туреччина;
· з 6 травня 1955: Німеччина;
· з 30 травня 1982: Іспанія;
· з 12 березня 1999: Чехія, Польща, Угорщина;
· з 2 квітня 2004: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;
· з 1 квітня 2009 року Албанія та Хорватія стали членамиНАТО.
Розширення НАТО — процес включення нових країну НАТО
Процес приєднання до союзу управляється Статтею10 Північноатлантичної Угоди й відповідно до наступних угод. Країни, що бажаютьприєднатися, повинні відповідати певним вимогам і пройти багатокроковий процес,що включає в себе політичний діалог і військову інтеграцію. За процесом вступу спостерігаєПівнічноатлантична Рада.
На саміті НАТО в Бухарестіу квітні 2008 р. було ухвалене рішення про прийняття в НАТО Хорватії і Албанії.Македонія не була прийнята через вето Греції, накладеного через спорів про назвукраїни. Вступ України й Грузії в НАТО перенесено на майбутнє. Вручення Грузії йУкраїни Плану для членства в НАТО відклали, зокрема, Німеччина і Франція. Всенароднеопитування на Україні на даний момент не проводився; тільки на підставі його результатівмогло бути ухвалене рішення про вступ або не вступ у НАТО.2 квітня 2010 р. В. Януковичліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки країни до вступу в НАТО й національнийцентр із питань євроатлантичної інтеграції.
У серпні 2010 року головауряду Росії В.В. Путін заявив, що в ході виводу радянських військ зі Східної Європитодішній генеральний секретар НАТО сказав, що СРСР повинен бути впевнений у тому,що НАТО не буде розширюватися далі існуючих на той момент границь. 1.2 Розширення НАТО як процес внутрішньоїтрансформації Альянсу
НАТО — це союз демократичних країн, який має захищатидемократичні цінності та підтримувати демократичні режими в країнах-членах. Отже,вступ країн Центральної Європи до НАТО був логічним і розглядався ними як важливаскладова політичних перетворень і зміцнення демократії. Сьогодні функція захистудемократичних цінностей є пріоритетною для Альянсу, а розширення НАТО означає поширеннядемократії на країни Центральної та Східної Європи. Розширення функцій безпеки Альянсуспричинило також розширення географічних меж євроатлантичної безпеки. Реалізаціяфункцій безпеки змусить НАТО переходити від “оборони членів Альянсу" до “захистуйого інтересів”. Зміщення акцентів на захист інтересів, своєю чергою, передбачаєможливість дії НАТО за межами території країн-учасниць Вашингтонського договору.З цих причин під час другої хвилі розширення Альянсу відбудеться переструктуризаціяєвроатлантичного простору й утворення в ньому трьох основних зон, у яких НАТО матимерізний ступінь відповідальності за безпеку й оборону. Ці зони можна умовно визначитияк “основна зона”, “зона відповідальності” і “зона інтересів”, а політика НАТО щодотієї чи іншої держави будуватиметься залежно від того, до якої зони потрапила остання.
“Зона інтересів" Альянсу включає ті райониЄвропи і прилеглі до неї прикордонні регіони, звідки можливі загрози євроатлантичнійбезпеці, такі як внутрішні міжетнічні конфлікти, нелегальна міграція, тероризм,поширення зброї масового знищення, рецидиви гегемонізму і мілітаризму. До цієї зонивходять країни, в яких є проблеми з дотриманням демократичних цінностей, країниз авторитарними політичними режимами. Пріоритетними для Альянсу інтересами в ційзоні є інтереси воєнної безпеки. Ця зона через свою внутрішню нестабільність є найбільшнеспокійною і найскладнішою для реалізації інтересів Альянсу. Її можна назвати переднімкраєм дій НАТО.
Основним інструментом реалізації інтересів НАТОв цій зоні є діалог. Він покликаний налагоджувати консенсус з найгостріших проблембезпеки. Виходячи з цієї характеристики, до “зони інтересів" НАТО можна віднестинасамперед такі країни Середземномор’я: Ізраїль, Єгипет, Туніс, Лівію, Мавританію,Марокко, Йорданію, Сирію. На пострадянському просторі до цієї зони інтересів вартовіднести країни Кавказького регіону, Молдову, Білорусь і Росію [39].
До “зони відповідальності” Альянсу входять країни,які отримали від НАТО певні гарантії безпеки або зобов’язання у сфері власної національноїбезпеки. До таких країн відносяться ті, що подали заявку на вступ до НАТО. Головнимипередумовами входження до цієї зони є не тільки політичні інтереси НАТО, а й наявністьекономічних інтересів головних країн Альянсу щодо країн-кандидатів. Не переслідуючиконкретних економічних інтересів, НАТО покликано забезпечити політичну стабільністьі тим самим гарантувати безпеку інвестицій головних країн Альянсу в країнах Центральноїі Східної Європи та освоєння ними цього ринку капіталів, товарів, природних і трудовихресурсів. Хоча така місія НАТО не є його безпосередньою функцією, вона зміцнює трансатлантичнуєдність, оскільки сприяє реалізації економічних інтересів головних країн Альянсу.Членство в НАТО тієї або іншої країни значною мірою залежить від присутності в ційкраїні капіталів головних країн Альянсу.
Основним елементом політики НАТО в цій зоні є партнерство.У межах програми “Партнерство заради миру” країни-партнери можуть одночасно братиучасть як у заходах з підготовки до вступу в НАТО, так і в заходах, спрямованихна вирішення загальних проблем євроатлантичної безпеки. Основним механізмом реалізаціїінтересів і зобов’язань НАТО є механізм консультацій.
Відтак, незважаючи на суперечки між деякими європейськимичленами НАТО та США, НАТО буде потрібне як Сполученим Штатам Америки, так і Європі.Для Америки — це організація, яка забезпечуватиме її інтереси в Європі. Для європейськогоспівтовариства поряд з Європейським Союзом НАТО є основною інституцією побудовинової політичної Європи. Роль розширення НАТО в цьому процесі означатиме політичнеоформлення Європи. Закріплює цей процес Євросоюз, який розширюється вслід за НАТОв напрямку східних кордонів Європи [39].
У січні 1994 року на Брюссельському самміті керівникикраїн — членів Альянсу підтвердили відкритість Альянсу для членства інших європейськихдержав, які спроможні втілювати в життя принципи Вашингтонського договору і робитисвій внесок у безпеку північноатлантичного регіону. Після того як у грудні 1994року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом1995 року союзники вивчали усі «навіщо» та «як» майбутньоговступу нових членів. У результаті було підготоване «Дослідження з питань розширенняНАТО», яке у вересні 1995 року було передане заінтересованим країнам-партнерамі оприлюднене. Викладені у Дослідженні принципи залишаються підґрунтям відкритогопідходу НАТО до запрошення нових членів до вступу. Відповідаючи на запитання«навіщо проводити розширення НАТО», дослідники дійшли висновку, що позакінченні холодної війни та зникненні Організації Варшавського договору з'явиласьяк необхідність, так і унікальна можливість поліпшити безпеку в усьому євро — атлантичномурегіоні, не відновлюючи лінії розмежування. Розширення НАТО є подальшим кроком доосновної мети Альянсу — вдосконалення безпеки і поширення стабільності на весь євро- атлантичний регіон, що доповнює ширші тенденції до інтеграції, зокрема розширенняЄС і підсилення ОБСЄ. IЦе нікому не становить загрози. НАТО залишатиметься обороннимАльянсом, головною метою якого є збереження миру в євро — атлантичному регіоні табезпека його членів. Що ж до питання про те, «як» розширюватись, Дослідженняпідтвердило, що, як і в минулому, будь-яке майбутнє збільшення кількості членівАльянсу має здійснюватись через приєднання нових членів до Північноатлантичногодоговору згідно зі Статтею 10. Після вступу нові члени користуються всіма правамита приймають усі зобов'язання за Договором, їм необхідно погодитись з усіма принципами,процедурами та політикою, які схвалені членами Альянсу на момент їхнього вступу,та виконувати їх. У Дослідженні чітко зазначено, що бажання та спроможність взятина себе такі зобов'язання не тільки на папері, а й на практиці є вирішальним чинникому прийнятті Альянсом рішення про запрошення тієї чи іншої країни до вступу [6, 33].
Так, на Мадридському самміті в липні 1997 року,в кінці складного і всеосяжного процесу обговорення та інтенсивного індивідуальногодіалогу із заінтересованими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсузапросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ доНАТО. Після цього рішення восени 1997 року відбулися переговори з кожною запрошеноюкраїною окремо, а в грудні 1997 року були підписані Протоколи про вступ з кожноюз трьох держав. Ці Протоколи про вступ були ратифіковані згідно з власними національнимипроцедурами усіма 16 членами Альянсу та трьома новими членами.
12 березня 1999 р. Після завершення виконання своїхнаціональних законодавчих процедур міністри закордонних справ Польщі, Угорщини іЧеської Республіки на спеціальній церемонії передали документи про вступ до Північноатлантичногодоговору на збереження в м. Індепенденс, штат Міссурі. Ця подія закріпила їхнійофіційний вступ до Альянсу.16 березня 1999 р. Національні прапори трьох нових членівбули підняті на офіційній церемонії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.
Всі країни, які висловлюють бажання вступити вНАТО отримують план отримання членства (MAP) розроблений для того, щоб допомогтибажаючим країнам підготуватись до вступу до Альянсу через надання порад, допомогита практичної підтримки з усіх аспектів членства в НАТО. Його головні риси: щорічнеподання країнами, які бажають вступити до Альянсу, індивідуальних національних програмпідготовки до майбутнього членства. В них мають бути розкриті політичні, економічні,оборонні аспекти, а також ресурси і питання безпеки; цільовий і відвертий механізмзворотного зв'язку з країнами-кандидатами про виконання програм, до якого належатьяк політичні, так і технічні поради, а також щорічні засідання у форматі 19+1 нарівні Ради, на яких це виконання оцінюється; він виконує функцію координатора допомоги,яку НАТО та його члени надають країнам-кандидатам у військовій/оборонній галузі;такий підхід до оборонного планування дає країнам-кандидатам змогу виробляти і переглядатипланові цілі [24, 28].
Але участь у МАР не гарантує майбутнього членства,так само, і План не складається лише з переліку завдань, які країни-претендентимають виконати і поставити «галочку». Рішення про запрошення претендентівдо переговорів про вступ приймається НАТО на основі консенсусу і в кожному випадкуокремо. Від країн-претендентів очікується досягнення певних результатів в політичнихта економічних сферах, Оборонні й військові, Питання ресурсів, Питання безпеки,Правові.
/>/>1.3 Відношення Росії до розширення зони впливуНАТО
Сьогодні розширення НАТО на схід стало доленоснимфактором випробування відносин між Росією й Заходом. Відразу ж після закінченняхолодної війни в частини вищого радянського керівництва й російських політиків зложилосявраження, що конфронтаційність у відносинах Росії із Заходом стала надбанням історіїй що відтепер наступають часи демократії, миру й дружби, які можуть затьмарити лишеокремі несвідомі порушники спокою, такі як Саддам Хусейні або Муаммар Каддафі.
Передбачалося, що з падінням залізної завіси йБерлінської стіни СРСР вступить у загальну родину європейських народів, буде створенийєдиний простір європейської безпеки, складовою частиною якого стане Росія. До початку1990 р. намітилося прагнення керівників НАТО пом'якшити й навіть переглянути багатодоктрин, спрямованих своїм вістрям проти СРСР і країн колишнього Варшавського блоку.Ця установка одержала відбиття в Паризькій хартії на зустрічі (листопад 1990 р.)у верхах НБСЄ керівників 22 держав-членів НАТО й колишніх членів Варшавського договору.У ній, зокрема, говорилося, що ці держави «більше не є супротивниками, будутьбудувати нові відносини партнерства й простягають один одному руку дружби».На виконання установки НАТО почав ряд заходів щодо зниження військового протистоянняв Європі, продекларував готовність до подальших змін у військовій стратегії [29,47].
Керівники СРСР повірили завіренням західних урядів,що у випадку згоди на об'єднання Німеччини, виводу радянських військ зі СхідноїНімеччини й невтручання в процес звільнення східноєвропейських країн, блок НАТОне буде розширюватися на схід і питання про прийом країн — учасниць Варшавськогоблоку в НАТО ніколи не буде підніматися.
Але відразу ж після завершення виводу Росією військ,розгорнувши зусилля по поглинанню країн Центральної й Східної Європи, Захів по сутісправи віроломно відмовився від своїх зобов'язань, і тим самим обдурив СРСР і Росію.Представляється не зовсім вивіреною сама установка Заходу на розширення НАТО в нинішньомуїї виді без належної оцінки стратегічних цілей. Не випадково, ряд політиків, якібачать можливі негативні наслідки розширення альянсу, наполегливо призивають дотого, щоб процес розширення не був механічним, а був обумовлений конкретними причинами.На їхню думку, лише в тому випадку, якщо Росія буде являти військову загрозу Центральнійі Східній Європі, НАТО варто пропонувати членство й гарантії безпеки Вишеградськійчетвірці й можливо іншим країнам регіону.
Складається враження, що із закінченням холодноївійни й біполярної блокової конфронтації ані Захід, ані особливо США не змогли усвідомитипереломний характер пережитої епохи, не виявили далекоглядності й справжньої політичноїволі до того, щоб почати із чистої сторінки нову главу у взаєминах з Росією. Тут,очевидно, немаловажну роль зіграв синдром «червоної погрози»: хоча з політичноїкарти планети зник «другий світ» в особі країн соцспівдружності й розпавсяВаршавський блок, але «про всякий випадок» збережемо НАТО й колишні відносиниз Росією.
Зрозуміло, Росія зацікавлена в стабільності повсьому периметрі кордону. І тому політика Заходу на розширення НАТО сприймаєтьсяРосією однозначно — як ворожа й дестабілізуюча акція, акція підриву статусу великоїдержави й спроби перетворення в сировинний придаток.
Розширення НАТО за рахунок країн Центрально-СхідноїЄвропи й Прибалтики неминуче порушить баланс збройних сил, що приведе до підривуДоговору по звичайних озброєннях у Європі. Сьогодні, навіть без врахування сил новихчленів, НАТО перевершує Росію в 5 разів по чисельності населення, більш ніж в 10разів за розмірами військових витрат, в 3 рази по чисельності збройних сил і кількостізвичайних озброєнь. У цей час, згідно існуючим даним, співвідношення бойових потенціалівсил загального призначення Росії й НАТО оцінюється як один до чотирьох [2, 41].
Очевидно, що Америка і Європа, навіть кожна окремо,має значну перевагу над Росією, як у матеріальних (у тому числі військово-економічних)і людських ресурсах, так і в морально-політичному й ідеологічному аспектах. Навіщов такому випадку просуватися впритул до границь Росії шляхом розширення НАТО? Аджев сугубо геостратегічному плані загнаної в кут Росії буде однаково, вражати своєюядерною зброєю всі країни Північноатлантичного альянсу або країни регіону СхідноїЄвропи (від Балтики до Чорного моря).
Одночасне збільшення міці звичайних сил НАТО йнаближення до границь Росії має дестабілізуючий вплив на баланс стратегічних ядернихсил, тому що альянс одержує доступ до центральних (раніше тилових) районів, що маютьключове значення у військово-економічному відношенні. Тактична авіація НАТО вжеможе наносити удари по стратегічно важливих об'єктах у глибині території Росії якна північному й південному флангах відповідно з Норвегії й Туреччини, так і в центральномунапрямку з боку Центральної й Східної Європи. Звичайні озброєння країн НАТО одержуютьможливість вирішувати стратегічні завдання на території Росії, наносячи поразкуоб'єктам стратегічних ядерних сил. У підсумку Росія виявляється в ситуації певногознецінювання її ядерного потенціалу, але цього, безперечно, вона ніколи не допустить.
Що б не говорилося про розширення НАТО як про визначенийлогікою історичного розвитку Європи факт, для Росії ані за яких умов неприйнятнепросування інфраструктури цієї військової організації до її границь. Як же бачитьсяпозиція Росії у випадку розміщення на території нових членів альянсу ядерної зброї?Декларацію російського уряду розмістити у своїх західних районах ракети середньоїдальності СС-20 можна розглядати як відповідь на такий розвиток подій. Зрозуміло,можуть мати місце заперечення: Росія зараз слабка і їй не вистачить ані волі, аніекономічних ресурсів. Це почасти вірно зараз, але завтра положення може бути іншим.Адже Росія не раз демонструвала здатність знаходити адекватні відповіді на викликиісторії. Тут не можна забувати й досвід інших європейських країн. Приблизно в аналогічномустановищі перебувала Німеччина в січні 1933 р. Ми тепер знаємо про те «німецькечудо», що значною мірою з'явилося результатом принизливої для німецької націїВерсальської системи й політики постійного третирування німецького обивателя західнимикраїнами. Хто знає, як зложилася б доля А. Гітлера і його дії, якщо б в той періодна Заході найшлися політичні сили й державні діячі, здатні реально оцінити погрозу,що насувалася, і повернути політику у відношенні Німеччини в конструктивне русло[2, 42].
Або ж, допустимо, одного чудового дня Німеччина,опираючись на міць НАТО, в ультимативній формі зажадає від Росії повернути їй СхіднуПруссію, тобто Калінінградську область. Тим більше, що розпад СРСР, Югославії йЧехословаччині, а також об'єднання Німеччини продемонстрували кінець ялтинськихі гельсінських принципів післявоєнного європейського мироустройства й непорушностіграниць.
Є ряд і інших доленосних для підтримки миру в Європіпитань, де Росія повинна мати право вето у відносинах ряду рішень, і насамперед- НАТО. Очевидно, що не визнання цього права означає визнання за НАТО винятковоївідповідальності за забезпечення й збереження європейської безпеки й фактичне виштовхуванняРосії з європейського військово-політичного простору.
У цьому випадку право вето Росії не тільки правомірно,але й конче потрібно. Таке право повинне бути надане, якщо не після факту прийняттявідповідних рішень, то до їхнього прийняття, що дасть Росії можливість виступитив процесі їхнього обговорення. У противному випадку може створитися ситуація, приякій ті або інші доленосні Росії рішення будуть прийняті без її участі, всуперечїї волі й за рахунок її інтересів. Очевидно, що при такому розвитку подій Росіїприйдеться поодинці вжити відповідних заходів для ліквідації подібних диспропорцій.Немає сумнівів, що вона здатна почати багато такого, що викличе в Заходу заклопотаністьі головний біль. Більш-менш прийнятною відповіддю в даному напрямку, на думку фахівців,може стати більший упор на тактичну ядерну зброю. Росія може поставити виконаннянею договірних зобов'язань у залежність від конкретних політичних кроків, що вживаютьсяїї західними партнерами [2, 42-43].
Мова йде також про критичний підхід до визначенняприйнятних для Росії строків виконання зобов'язань по роззброєнню. При несприятливомурозвитку подій не можна виключати й можливість підняття питання про фактичний переглядуже реалізованого Договору по ракетах середньої й малої дальності й повернення влад ракет СС-20 і СС-23 або їхніх аналогів.
У підсумку може зложитися так, що НАТО одержитьменше вигід від розширення, ніж збитків від погіршення відносин з Росією й непередбачуваностіцих відносин. Не виключено, що західні керівники наполягаючи на розширенні НАТОза всяку ціну, роблять помилку всесвітньо-історичного масштабу. Однак, майбутнєпокаже по якому шляху піде розвиток подій.
У цей час на Заході багато впливових державнихдіячів і військових чинів висловлюють сумнів у правильності обраного курсу. Однакмеханізм запущений і російське керівництво в складній ситуації, що створилася, здається,повинне домагатися прийняття такого рішення, яке було б сполучене з найменшим збиткомдля Росії.
Слід зазначити, що питання про розміщення й нерозміщенняядерної зброї або великих військових контингентів на території майбутніх членівмає не тільки й не стільки чисто військове, скільки політичне, психологічне, моральнезначення. Це питання й про те, наскільки Росія довіряє Заходу. Тим більше, що віннаочно продемонстрував певне віроломство, почавши процес розширення альянсу.
Необхідно врахувати, що розширення НАТО — це тривалийпроцес, що аж ніяк не завершився із прийняттям сакраментальних рішень у Мадридів липні 1997 р. Очевидно, реальне розширення почалося тільки в 2000 р., коли законодавчізбори нинішніх членів альянсу приступили до ратифікації ухвалених рішень. Тут особливотреба підкреслити, що незалежно від того, як західні стратеги оцінюють нинішнє положенняй історичні перспективи Росії, в остаточному підсумку європейська безпека буде визначатисябалансом сил між НАТО й Росією в стратегічному плані, тому що обидві сторони володіютьі в доступній для огляду перспективі будуть мати ядерно-стратегічний паритет. Притакому положенні у випадку загострення міжнародного становища в Європі й у світів цілому країни Центральної й Східної Європи можуть стати ядерними заручниками НАТОй США [2, 43].
Таким чином, міркування про слабість і якусь ізоляціюРосії на європейському континенті позбавлені всяких реальних підстав. Як стабільна,так і ослаблена Росія (можливо навіть більшою мірою) не може самим безпосереднімобразом не впливати на положення справ у Європі хоча б тому, що вона ядерна наддержава.
/>/>Розділ 2. Програми партнерства НАТО та еволюціяполітики «відкритих дверей»/>/>2.1 Стратегічна концепція НАТО 1991 року
Масштабні зміни геополітичної ситуації в Європізмусили Північноатлантичний альянс модернізувати свою стратегічну концепцію, яка,своєю чергою, мала бути відповіддю на питання доцільності існування НАТО. І такумодернізацію було здійснено.
Потенційною загрозою безпеці НАТО було визнаноконфлікти, які можуть виникнути на території колишнього СРСР та всередині Європи.
Планувалося, що НАТО підтримуватиме мир в Європіта за її межами, навіть у тому випадку, коли загроза не стосуватиметься членів НАТО.Крім того, НАТО сприятиме подоланню нетерпимості, боротьби з тоталітаризмом і територіальнимипроблемами, розвитку економічної і політичної стабільності в країнах колишньогоВаршавського договору.
Голови держав та урядів альянсу прийняли на зустрічаху верхах в Лондоні в липні 1990 року та в Римі в листопаді 1991 року нову Стратегічнуконцепцію і запропонували ввести відповідну нову структуру збройних сил як одинз аспектів реорганізації НАТО в світлі змін, які відбулися в Європі.
У Стратегічній концепції альянсу 1991 року впершезгадувалося про необхідність “досягнення в Європі не знаного раніше високого ступеняпрозорості у військовій галузі, а відтак більшої передбачуваності та взаємної довіри”. Таким чином, створювалось юридичне підґрунтя для численних програм та документів,що були запропоновані альянсом протягом наступних років [7, 39].
Найбільш ефективно з погляду досягнення цієї прозоростіможна вважати Програму НАТО “Партнерство заради миру” (ПЗМ), що була запропонованаНАТО у січні 1994 року на зустрічі у верхах у Брюсселі. Програма мала неабияке значеннядля України. Активна участь в заходах ПЗМ передбачена основним державним документом,згідно з яким сьогодні формується політика України щодо альянсу — Державною програмоюспівробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на періоддо 2001 року. У пункті 2 Рамкового документа ПЗМ (підписано 27 країнами-членамиРПАС та НБСЄ, у тому числі Україною) зазначено, що “ця програма започатковуєтьсяяк вираз спільної переконаності в тому, що лише шляхом співробітництва і колективнихдій можна досягнути стабільності та безпеки в Євроатлантичному регіоні”.
У стратегічній концепції альянсу 1991 року не порушувалосьпитання щодо розширення географічних меж відповідальності НАТО, але все ж таки булозарезервовано можливості порушення такого питання в майбутньому. Такі можливостівідбивала формула: “В разі необхідності до Стратегічної концепції вноситимутьсявідповідні зміни”. Перебіг подій показав: Україна виявилась не готовою до того,що згодом підходи Росії та країн-членів НАТО до розуміння засад європейської безпекипринципово відрізнятимуться один від одного. Тим часом вже сама стратегічна концепціяНАТО 1991 року містила потенційну базу суперечностей із Росією, адже НАТО отрималамандат реагувати на ризики, “які відзначаються багатогранністю і різнонаправленістю”[7, 39].
В пункті 10 Концепції було, зокрема, зазначено,що “ризики для безпеки союзників навряд чи виникатимуть внаслідок спланованої агресіїпроти території союзників. Вірогідніше, що їх спричинятимуть негативні наслідкинестабільності, породжуваної економічними, соціальними і політичними труднощами,в тому числі міжетнічною ворожнечею й територіальними спорами, що вже має місцев багатьох країнах Центральної та Східної Європи. Якщо спричинена ними ймовірнанапруженість залишатиметься обмеженою, вона безпосередньо не загрожуватиме безпецій територіальній цілісності членів альянсу, але може призвести до криз, несприятливихдля стабільності в Європі, чи до збройних конфліктів, у які можуть бути втягненізовнішні сили і які можуть перекинутися на країни НАТО, безпосередньо позначаючисьна безпеці альянсу”. Ці положення Стратегічної концепції альянсу 1991 року, навітьще без визначення географічних меж відповідальності альянсу, здається дали непоганіпідстави для здійснення так званої операції із запобігання гуманітарної катастрофиу Косові, наближення до зони чеченського конфлікту та зони Каспію. За цих обставинспроможність України забезпечити свої національні інтереси (наприклад, зменшитиенергетичну залежність від Росії шляхом побудови нафтопроводу задля транспортуваннякаспійської нафти через свою територію) було поставлено під сумнів. Зважаючи назміну пріоритетів у зовнішній політиці Росії, будь-який економічний проект типуЄвразійського транспортного коридору розглядатиметься нею як зазіхання на її можновладдяв Кавказькому регіоні.
Але все ж таки для створення досить міцного підґрунтямонополії НАТО в Євроатлантичному регіоні необхідне юридичне обґрунтування розширеннягеографічних меж відповідальності НАТО. Важливим елементом такого підґрунтя можнавважати концепцію створення Об'єднаних загальновійськових тактичних сил (ОЗТС)(CJTF — Combined Joint Task Force). У червні 1996 року міністри закордонних справта оборони держав-членів НАТО вітали домовленості щодо політико-військових рамок,в межах яких має реалізуватися концепція ОЗТС. Згідно з цією концепцією, Об'єднанізагальновійськові тактичні сили є такими, що розгортаються багатонаціональними формуваннямидекількох видів військ, створеними і призначеними для специфічних операцій надзвичайногохарактеру. Вони можуть охоплювати широкий спектр завдань, включаючи надання гуманітарноїдопомоги, проведення операцій на підтримання миру (peace-keeping) або примусу домиру. Не виключається також використання ОЗТС для операцій, які відповідають статті5 Вашингтонського договору щодо колективної оборони.
Постановку питання щодо географічних меж відповідальностіальянсу в рамках концепції ОЗТС можна вважати поступовим переходом від Стратегічноїконцепції НАТО 1991 року до Нової стратегічної концепції альянсу, прийнятої 24 квітня1999 року на Вашингтонському саміті НАТО, Концепція ОЗТС залишає шанс для Українибрати достатньо активну участь у процесі розбудови євроатлантичної архітектури безпеки./> 2.2 Дослідження з питань розширення 1995року/>
У 1995 році Альянс оприлюднив результати Дослідженняз питань розширення, у якому обмірковувалися переваги прийняття до організації новихчленів та спосіб, у який це могло б бути зроблено.
У документі зроблено висновок, що припинення холодноївійни стало унікальною нагодою досягти вищого рівня безпеки на усьому євроатлантичномупросторі, і що розширення НАТО сприятиме зміцненню безпеки й стабільності в інтересахусіх.
У Дослідженні також зроблено висновок, що процесрозширення міг би сприяти укріпленню безпеки і стабільності усіх країн на євроатлантичномупросторі завдяки заохоченню та підтримці демократичних реформ, зокрема, встановленнядемократичного цивільного контролю над військовими структурами; розвитку схем тамоделей співпраці, проведення консультацій та досягнення консенсусу, що є характернимдля відносин між країнами — членами Альянсу, а також поглиблення добросусідськихвідносин.
Це підвищило б прозорість у сфері оборонного плануваннята військових бюджетів, внаслідок чого зросла б довіра між державами, а також підвищиласяб загальна тенденція до більш тісної інтеграції та співробітництва у Європі. У Дослідженнітакож зазначено, що розширення НАТО зміцнило б спроможність Альянсу робити внесоку європейську та міжнародну безпеку, а також розвивати й поглиблювати трансатлантичнепартнерство [39].
Відповідно до Дослідження, країнам-кандидатам навступ до НАТО слід продемонструвати, що вони виконали певні вимоги, а саме:
· У політичній площині є країнами з діючою демократієюта ринковою економікою;
· Поважають права національних меншин відповідно до принципівОрганізації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ);
· Не мають нерозв’язаних територіальних суперечок із сусідамита зобов’язалися загалом слідувати принципу мирного врегулювання конфліктів;
· Спроможні та готові здійснювати військовий внесок удіяльність Альянсу та забезпечувати оперативну сумісність з військами інших державНАТО;
· та забезпечують демократичні цивільно-військові відносиниі мають відповідні інституційні структури.
Після набуття членства в НАТО, нові країни-члениматимуть всі права та зобов’язання, пов’язані з членством. Це буде означати, щона момент набуття ними членства ці країни визнаватимуть усі ті принципи, політичнийкурс та процедури, що були попередньо встановлені членами Альянсу. [39]/> 2.3 Нова Стратегічна концепція НАТО 2000року
Чимала кількість положень Стратегічної концепції1991 року була розрахована на складний і неоднозначний перехідний період у загальнійсистемі міжнародних відносин, що настав після закінчення “холодної війни”. Власне,ці положення були розраховані на швидкоплинну, динамічну ситуацію, отже, багатов чому відігравали роль підґрунтя для формування остаточної стратегії безпеки альянсу.Концепція була орієнтована на увесь можливий спектр геополітичного вибору новоутворенихдержав, в тому числі, і насамперед, вибору, що його мали здійснити Росія і Україна.Достатньо пригадати, що Україна на той час залишалась ядерною держаною. Реалії,які склалися у Європі на кінець 1998 року (розширення НАТО на Схід, Балканська криза,політична нестабільність у Росії, відмова України та Білорусі від ядерної зброї,послаблення ролі ООН) зумовило необхідність істотно оновити концепцію 1991 року.Таке оновлення може мати неоднозначний вплив на вироблення політики України, зокрема,та на фактично нове середовище безпеки. Скажімо, декларативне знецінення ролі ООН,серед засновників якої є і Україна, не може не позначитись на зовнішньополітичнійдіяльності України.
По-перше, в новій стратегічній концепції НАТО нейдеться про необхідність наявності мандату РБ ООН щодо проведення операцій з підтриманнямиру.
Офіційна позиція України полягає у неприйнятностізастосування військових методів врегулювання конфліктів без санкції РБ ООН. Разомз тим це положення не є однозначним. З одного боку, створення та нормативне закріпленнянового у сучасній світовій історії прецеденту може мати непередбачувані наслідки,в тому числі й негативні. Фактично поставлено під сумнів ключове поняття сучасноїсистеми міжнародних відносин — поняття державного суверенітету. За цих умов Україна,яка за перші роки незалежності значною мірою спиралась на формально-юридичні підставиу захисті своїх національних інтересів, у захисті суверенітету, змушена буде потерпативід нового співвідношення сил основних гравців світової політики. Тим більше, щов контексті постійного членства Російської Федерації в Раді Безпеки ООН таке положенняозначає певне послаблення впливу Росії на загальноєвропейські процеси. А отже — й намагання останньої відновити статус впливової світової держави. З огляду на стратегічнийкурс нашої держави на інтеграцію до євроатлантичних структур, з урахуванням незмінногобажання Росії впливати на ситуацію в Україні, цілком можна передбачити обмеженняспроможності змінювати перебіг ймовірних подій, що розгортатимуться поблизу її кордонів[38].
По-друге, в новій Концепції не знайшли відображенняраніше зафіксовані в документах НАТО положення щодо нерозміщення ядерної зброї натериторіях країн — нових членів альянсу.
А саме можливість розташування ядерної зброї натериторії сусідніх держав — нових членів НАТО є одним з найбільш гострих питаньзахисту національної безпеки України. Така перспектива негативно впливає на розвитоксистеми регіональної безпеки (ЦСЄ). Вона змінює конфігурацію оцінок НАТО різнимиполітичними силами всередині держави. Підтвердженням можливості таких змін можебути пропозиція Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України “внести нарозгляд ВР України проект закону про скасування рішень і денонсацію зобов'язаньУкраїни щодо статусу України як без'ядерної держави" у відповідь на розвитокподій в Югославії навесні 1999 року. Попри всю свою декларативність, ця пропозиціявідбила фундаментальні зрушення у настроях окремих політиків у бік ізоляціонізму.
По-третє, концепцією не передбачається точне визначеннямеж відповідальності альянсу, йдеться про діяльність НАТО в усьому євроатлантичномурегіоні (у т. ч. Регіоні ЦСЄ).
Як визначено в Хартії про особливе партнерствоміж Україною та НАТО, наша держава належить до Центрально-Східної Європи. Такимчином, це положення Стратегічної концепції можна розглядати як певну гарантію національноїбезпеки нашої держави. Але такий висновок є правильним лише за умов реалізації стратегічногокурсу на інтеграцію до євроатлантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважноенергетичної залежності від Росії і переважно фінансової залежності від Заходу,вже не зможе базуватись на вільному виборі [39]./> 2.4 Аналіз програми партнерства НАТО
Програми партнерства стали основою формування політикиНАТО щодо країн ЦСЄ, ННД та Середземноморського регіону. Можна виділити наступніфункції програм партнерства НАТО з країнами ЦСЄ та ННД:
· підтримка діалогу НАТО з країнами ЦСЄ та ННД в контекстірозширення альянсу на Схід;
· пристосування політики безпеки країн-претендентів навступ до НАТО через механізми консультацій (РПАС / РЄАП) та військових навчань імиротворчих операцій (ПЗМ);
· підтримання партнерських відносин з Росією з метою поглибленнядіалогу з питань формування системи європейської безпеки;
· мінімізація негативних наслідків від процесу розширенняНАТО зокрема для країн, що залишаються поза межами такого розширення, як Україна;
· налагодження військово-політичного співробітництва НАТОз країнами південного Середземномор’я з метою гарантування власних інтересів безпекив цьому географічно близькому та нестабільному регіоні.
Порівняння програм партнерства як РПАС/РЄАП, ПЗМта Середземноморський діалог, дає можливість визначити тенденцію до невідповідностіролі та місця програм партнерства НАТО у зовнішньополітичних пріоритетах країн-партнерівз ЦСЄ, ННД та Середземномор’я, що свідчить про відмінність місця самих програм вполітиці НАТО [18, 17].
Цікавою також є проблематика, пов’язана із аналізомрівня впливу російського чинника на процес формування системи євроатлантичної безпеки,оскільки Росія потребуватиме власної зони одноосібного впливу, у якій би вона самавизначала будь-якими доступними засобами перебіг політичних процесів.
Проблема забезпечення Росії відповідними компенсаціямив процесі розширення на Схід є дуже важливою, оскільки це дає можливість продемонструватиготовність до співробітництва, яке для дієздатності НАТО являється не менш важливим,тому що рішення нових завдань, зокрема, нерозповсюдження ядерної зброї і управліннякризами, навряд чи можливе без російського сприяння.
Важливе місце в аналізі програм партнерства таспівробітництва НАТО є питання проблем їхньої реалізації, серед ключових є проблемипостановки стратегічних завдань та цілей програм, організаційне забезпечення, іособливо ефективність реалізації./>/>/> 2.5 Еволюція «Політики відкритихдверей» НАТО
«Політика відкритих дверей» ґрунтуєтьсяна статті 10 Вашингтонського договору, у якій йдеться про те, що можливість вступудо НАТО відкрита для будь-якої “європейської країни, яка спроможна просувати принципицього Договору та робити внесок у безпеку на північноатлантичному просторі”.
Розширення Альянсу є постійним та динамічним процесом.З 1949 року, тобто з часу заснування Альянсу, кількість його членів зросла з 12країн-засновниць до 28 країн-членів внаслідок час шести раундів розширення у 1952,1955, 1882, 1999, 2004 та 2009 роках [39].
Перші три раунди розширення, коли приєдналися Греціята Туреччина (1952), Західна Німеччина (1955) та Іспанія (1982), відбулися у періодпанування Холодної війни, коли стратегічні міркування виходили на перший план приприйнятті рішення.
Падіння Берлінського муру в листопаді 1989 рокузнаменувало кінець Холодної війни, після чого розпався Варшавський договір та розваливсяРадянський Союз, що поклало край розподілу Європи. В результаті об’єднання Німеччинив жовтні 1990 року території колишньої Східної Німеччини увійшли до Альянсу. Новідемократії Центральної та Східної Європи прагнули забезпечити гарантію своєї свободишляхом інтеграції до структур Євроатлантичної організації.
Розширення НАТО стало жвавою темою обговоренняна початку 1990-х років. Багато політичних аналітиків не були впевнені в перевагахтакого розширення. Дехто був занепокоєний можливими наслідками в плані цілісностіта солідарності, а також впливом на стосунки з іншими державами, головним чином,з Росією. Саме у такому контексті Альянс виконав Дослідження з розширення НАТО у1995 році (дивись вище).
Розширення Альянсу після Холодної війни
За результатами Дослідження про Розширення НАТОАльянс запросив Чеську республіку, Угорщину та Польщу розпочати переговори про приєднанняпід час Мадридського саміту Альянсу в 1997 році. Ці три країни, які були першимиз колишніх країн-учасниць Варшавського договору, стали членами НАТО в 1999 році.
На Вашингтонському саміті 1999 року було започаткованоПлан дій щодо членства у НАТО для країн-кандидатів, які прагнуть вступити до НАТО.
Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Словаччиніта Словенії було запропоновано розпочати переговори про вступ під час Празькогосаміту НАТО у 2002 році, а фактично вони стали членами Альянсу в 2004 році. Всісім країн брали участь в ПДЧ [39].
Рішення Бухарестського саміту
На Бухарестському саміті в квітні 2008 року керівництвоАльянсу зробило кілька кроків у плані майбутнього розширення Альянсу.
Декілька рішень стосувались країн на Західних Балканах.Альянс розглядає більш тісне зближення Західно-балканських країн з євроатлантичнимиструктурами як запоруку, що гарантує довгострокову само-забезпечувану стабільністьв цьому регіоні, де НАТО бере важливу участь в операціях з підтримки миру, починаючиз середини 1990-х років.
· Албанія та Хорватія отримали запрошення розпочати переговориз приєднання до Альянсу, а потім приєдналися до НАТО у квітні 2009 року.
· Колишню республіку Югославії Македонію¹ запевнили,що її також буде запрошено приєднатися до Альянсу як тільки нею буде досягнуто,спільне з Грецією, рішення про назву країни.
· Боснію-Герцеговину та Чорногорію було запрошено до започаткуванняІнтенсифікованого діалогу про їх членство в НАТО та проведення відповідних реформ.
В Бухаресті глави країн — членів НАТО погодились,що у майбутньому Грузія та Україна приєднаються до НАТО. Ці дві країни вже залученідо Інтенсифікованого діалогу з НАТО. В грудні 2008 року міністри закордонних справкраїн-членів Альянсу прийняли рішення про посилення допомоги цим двом країнам вїх намаганні виконати вимоги з набуття членства шляхом використання формату вжеіснуючої Комісії Україна-НАТО та Комісії Грузія-НАТО без упереджень щодо наступнихрішень, які можуть бути прийняті відносно їх заяв про приєднання до ПДЧ [39]./> 2.6 Україна в інтересах Альянсу
До найважливіших інтересів НАТО в Україні у сферівоєнної безпеки варто віднести виконання умов Договору про звичайні збройні силив Європі (ДЗЗСЄ). Виконання Україною цього Договору сприяло усуненню дисбалансусил у Європі, що склався ще в період “холодної війни”. До числа пріоритетних інтересівбезпеки НАТО у воєнній сфері варто віднести також дотримання Україною заходів воєнноїдовіри і відкритості у воєнній сфері. У цьому відношенні ратифікація Україною Договору“Відкрите небо” у березні 2000 року відповідає стратегічним інтересам Альянсу, щозафіксовано в Новій стратегічній концепції НАТО.
Таким чином, від реалізації вищезгаданих інтересівНАТО у воєнній сфері безпосередньо залежить як безпека самого Альянсу, так і міжнароднабезпека загалом. Через наявний військовий компонент, а також винятково важливе геостратегічнеположення, Україна більш за інші країни здатна впливати на стан безпеки в Центральнійта Східній Європі.
Проте головні інтереси Альянсу, пов’язані з Україною,зосереджені не у воєнній сфері, за всієї її важливості та першорядності, а в площиніполітичній. Вони полягають у ствердженні демократичних цінностей і всього того,що називається просуванням західної європейської цивілізації. Ці інтереси є глобальнішими,довготривалішими і найважливішими. За суттю вони полягають у заповненні вакууму,що утворився внаслідок краху комуністичної ідеології у країнах колишнього соціалістичноготабору в Європі. Реалізація цих інтересів зрештою має ввести нові, незміцнілі демократії,що постали на посткомуністичному просторі, в євроатлантичне співтовариство. Виходячиз визначальної ролі політичної функції Альянсу, НАТО висуває до країн-кандидатіві відповідні вимоги: вони є насамперед політичними, а вже потім — військовими. Головнимивимогами НАТО до країн-кандидатів є побудова демократичного суспільства в державіта встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами. Отже, намірУкраїни вступити до НАТО передусім є виявом прагнення розбудувати демократичне суспільство[28, 24].
З наближенням НАТО до кордонів України значущістькраїни для Альянсу зростає. Йдеться насамперед про геополітичний вимір. Поза Україноюнеможливе завершення політичного оформлення Європи. Тому за другою хвилею буде третяі, очевидно, остання хвиля розширення НАТО. І в цьому русі Україна відіграватимезначно більшу роль для НАТО, ніж усі сім країн другої хвилі розширення НАТО. У процесірозширення Україна набуває для НАТО надзвичайно важливого геостратегічного значення.Якщо приєднання країн Балтії до НАТО означає завершення формування північно-східногофлангу НАТО, то вступ України до НАТО означатиме завершення формування південно-східногофлангу Альянсу. Членство Туреччини, Болгарії і Румунії в НАТО без України не вирішуєпроблему контролю Альянсу над Чорноморським регіоном і виходу його на Кавказ.
Геостратегічна важливість членства України в НАТОвизначається також російським чинником. Росія потребує співробітництва з Євросоюзом,оскільки намагається відігравати роль самостійної геополітичної сили в Європі. Уцьому співробітництві вона дотримується старої геополітичної концепції — домінуванняв близькому зарубіжжі. Така політика Росії є певним викликом для безпеки і стабільностінової політичної Європи. Захід зацікавлений співробітничати з Росією не тільки задляекономічного зиску, а й для того, щоб нейтралізувати її геополітичні амбіції. Затакого розкладу без України Росія позбавляється необхідного геостратегічного маневру,отже, опиняється в ситуації геостратегічної незавершеності, що унеможливлює її відтворенняяк геополітичної потуги в Європі. Тому скільки б ми не говорили про важливість економічнихзв’язків з Росією, вона дивитиметься на Україну в контексті відносин з НАТО з точкизору своїх геостратегічних інтересів. Отже, Україна набуває винятково важливогозначення для НАТО як з погляду оборони його нових членів, так і з точки зору збереженняєвроатлантичного партнерства.
Рішення Ради національної безпеки і оборони Українирозпочати процес, кінцевою метою якого є приєднання до НАТО, має для нашої державидоленосне значення, оскільки визначає не тільки перспективи нашої зовнішньої безпеки,а й надає гарантії для внутрішніх демократичних та економічних перетворень. Членствов НАТО вирішує багато важливих для майбутнього України як незалежної суверенноїєвропейської держави питань [30, 35].
1. Надає міцні гарантії її національної безпеки,територіальної цілісності та державного суверенітету. Членство в НАТО дозволяє уникнутитих глобальних та регіональних загроз, з якими Україна самотужки впоратися неспроможна.
2. Зміцнює національну обороноздатність країни,змушуючи її приводити свої збройні сили у відповідність до сучасних стандартів.
3. Сприятиме залученню високих технологій в обороннупромисловість та повнішій реалізації науково-технічного потенціалу нашої країни.
4. Посилює внутрішньополітичну та соціальну стабільністькраїни, оскільки країни НАТО є світовими лідерами у забезпеченні соціально-економічнихта соціально-політичних стандартів.
5. Створює сприятливі політичні передумови длязалучення потужних західних інвестицій в економіку країн-членів Альянсу.
6. Сприятиме консолідації суспільства, зміцненнюдемократії, утвердженню верховенства права та захисту прав людини.
7. Дозволяє Україні вийти зі сфери геополітичногодомінування Росії і досягти зі своєю північно-східною сусідкою рівноправних відносин.
8. Створює також вагомі передумови інтеграції вєвропейську спільноту, його політичні та економічні структури, зокрема в ЄС.
9. Сприятиме підвищенню міжнародного авторитетуУкраїни, активнішій участі в загальноєвропейських процесах, посиленню ролі в зміцненністабільності та безпеки в Східноєвропейському та Чорноморському регіонах.
Отже, приєднання до Альянсу — це проблема історичноговибору між європейською і євразійською цивілізацією, між демократією і авторитаризмом.І цей історичний вибір має зробити кожна країна, розташована на Європейському континенті.Але вступ до НАТО для України потребує значних і тривалих зусиль. Для того, щобдосягти поставлених цілей, потрібно розробити чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичноїінтеграції України, яка б враховувала національні інтереси, зовнішньополітичні умовита внутрішні особливості розвитку нашої країни.
Вагомим кроком у цьому напрямку стало ухваленняна Празькому (2002 р.) самміті НАТО Плану дії “Україна — НАТО”, реалізація якогостала основним змістом відносин між Україною і НАТО протягом 2003 року. План діїмає на меті чітко визначити стратегічні цілі та пріоритети України на шляху інтеграціїу євроатлантичні структури безпеки, а також забезпечити стратегічні межі поточногота майбутнього співробітництва між Україною та НАТО. У документі викладені принципи,що охоплюють політичні та економічні питання; інформаційні аспекти співробітництва;питання безпеки, оборони та іншу воєнну тематику; гарантування захисту та безпекиінформації; а також правові питання [39].
Щорічний Цільовий план “Україна — НАТО”, в якомувизначені внутрішні заходи, що запроваджуватимуться Україною, а також спільні заходиз НАТО, має на меті забезпечити досягнення цілей, окреслених Планом дії. ЗагаломПлан було сприйнято в Україні неоднозначно. Одні вбачали в ньому проміжний “залік”для приєднання до Плану дій з набуття членства в НАТО, інші — довготривалу стратегіюполітики співробітництва України з Альянсом, яка не потребує вжиття якихось терміновихконкретних заходів. У той же час зобов’язання, взяті Україною в Плані дії “Україна- НАТО” і Цільовому плані “Україна — НАТО” на 2003 рік, досить вагомі. Ці документипередбачають, що Україна вживатиме заходів щодо боротьби з корупцією, відмиваннямгрошей, отриманих злочинним способом, а також підвищуватиме рівень життя населення.Серед важливих цілей Плану дій — введення мораторію на ініціювання законопроектівпро податкові пільги, створення умов для вступу до Світової організації торгівліта диверсифікація джерел енергопостачання. Наша держава взяла на себе зобов’язаннязначно просунутись шляхом демократичних реформ, зокрема поліпшити ситуацію зі свободоюслова та засобів масової інформації [39].
За перше півріччя 2003 року Україні вдалося доситьуспішно вжити низку заходів, передбачених зазначеним Планом. Зокрема був створенийінституційний механізм втілення заходів Плану дій України на державному рівні, основнимискладовими якого є Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції,що її очолює Президент України, а також Національний центр з питань євроатлантичноїінтеграції України. Державна рада є основним координаційним органом роботи державнихустанов у сфері євроатлантичної інтеграції. Національний центр робить оперативнімоніторинги, здійснює координацію і контроль за вжиттям заходів Цільового плану.
Та найбільш вагомим внеском України в реалізаціюПлану дій, що підтверджує її спроможність надавати певні військові ресурси для виконаннязавдань, що постають перед Альянсом, зокрема проведення миротворчих та гуманітарнихоперацій під проводом НАТО, стало направлення українського окремого батальйону радіохімічного,хімічного і біологічного захисту (РХБЗ) до Кувейту, а також участь українськоговійськового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку. Важливим кроком Українив плані підтримання мобільної спроможності сил Альянсу стала її згода про наданняукраїнських літаків АН-124 для використання країнами НАТО на умовах лізингу. Загаломза перше півріччя 2003 року з 256 запланованих заходів Цільового плану виконано150. Таке інтенсивне виконання заходів Цільового плану було позитивно оцінене керівництвомНАТО на засіданнях спільної комісії Україна — НАТО.
Проте Україна має ще подолати кілька складних проблем,що постають перед нею на шляху до НАТО. Зокрема, вони стосуються відповідності військовимкритеріям членства в Альянсі.
1. Головною проблемою тут є спроможність робитисвій внесок воєнного характеру в колективну оборону, а також готовність взяти насебе зобов’язання щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності. Ця проблемаобумовлена насамперед обмеженістю бюджетних асигнувань для зміцнення обороноздатностіУкраїни.
Але НАТО і не вимагає від нових членів значнихвитрат на оборону. Основним напрямом поліпшення становища фінансування ЗбройнихСил України та інших країн-кандидатів є скорочення чисельності ЗС, застарілого озброєннята інфраструктури без скорочення відсотка ВВП, призначеного для оборонного бюджету.Верхньою межею оборонних витрат, що відповідає вимогам для країн НАТО, слід вважати2 % ВВП. Україна щорічно витрачає на свої оборонні потреби близько 1,3 % ВВП. Уразі вступу України до НАТО вона буде зобов’язана вносити до бюджету НАТО щорічновід 0,5 % до 1 % свого оборонного бюджету. Такий фінансовий внесок для України невидається надто обтяжливим. Для прикладу, військові витрати Польщі складають приблизно1,93 % від ВВП. Чеський уряд з урахуванням усіх чинників погодився на фінансуваннябюджету НАТО в обсязі 0,9 % [38].
2. Стандартизація та досягнення оперативної сумісності.Про певні зрушення можна говорити тільки стосовно оперативної сумісності сил і засобів,що виділені для участі у спільних діях з підтримання миру. Головна проблема полягаєу відсутності значних результатів переведення Збройних Сил на стандарти НАТО. Покипрограма закупівлі озброєнь переважно зорієнтована на російських виробників військовоїтехніки. Вирішення цієї проблеми ускладнюється обмеженістю кваліфікованих кадрівта незнання військовими іноземної мови.
3. Повільне формування цивільних структур у Міністерствіоборони України. Призначення цивільного міністра є першим суттєвим внеском у формуванняцивільних структур у Міністерстві оборони України. Але проблема тут, з одного боку,полягає в недостатній компетентності цивільних у військовій сфері, а з іншого — у неприйнятті й недовірі до цивільного керівництва з боку професійних військових.Очевидно, що способами вирішення цієї проблеми можуть бути: досягнення оптимальнихпропорцій між цивільними і військовими в цивільних структурах Міністерства оборони,впровадження освітніх програм щодо військової сфери для цивільного персоналу, чіткерозмежування повноважень і функцій цивільних і військових у Міністерстві оборони.
4. Відсутність належної інформаційної підтримкикурсу євроатлантичної інтеграції України. Підтримка цього курсу з боку суспільстває визначальною за набуття Україною членства в НАТО. Усвідомленню українським суспільствомпотреби бути членом Альянсу заважають старі стереотипи. Один з них — “НАТО залишаєтьсяагресивним блоком”, другий — “НАТО — це клуб багатих країн і на Україну там не чекають”,третій — “Україна не потрібна НАТО, ми маємо жити разом в одній країні — ВеликійРосії з нашими братами-росіянами або щонайменше бути нейтральною державою” [38].
Головна проблема полягає в тім, що українські засобимасової інформації тиражують старий стереотип НАТО, стереотип недружньої до Україниорганізації. Це має своє пояснення, оскільки за радянських часів НАТО розглядалосяяк агресивний блок, і цей стереотип досі живе у свідомості старшого покоління. Одночаснонепродуманість відповідних програм, що спостерігаємо на українському телебаченні,певною мірою сприяє продовженню життя цього старого міфу про НАТО, крім того, усуспільстві не існує чіткого усвідомлення того, що вступ до НАТО корисний з поглядусаме пересічного громадянина. Відповідно до соціологічних опитувань 24 % українськихгромадян не можуть відповісти на запитання стосовно вступу України до НАТО [38].
Очевидно, що засоби масової інформації мають статиефективним інструментом реалізації політики євроатлантичної інтеграції України.Завдання органів державної влади — усунути старий стереотип про НАТО, стимулюватина державних телевізійних каналах показ реалістичних програм, що віддзеркалюютьсучасне НАТО та його перспективу.
Слід зазначити, що повного консенсусу щодо приєднаннядо Альянсу не було й у країнах-кандидатах на членство. Так, у Польщі за вступ доНАТО висловилося трохи більше 50 % опитаного населення. В Іспанії перед вступомдо НАТО за це рішення висловлювалося близько 57 % опитаних. Для України особливістьцієї ситуації полягає у тім, що розмежування на прихильників і супротивників вступуУкраїни до НАТО відбувається за регіональною ознакою. Так, у Західній Україні вступдо НАТО підтримують 34 %, у Східній — 20 %, отже, західні та східні регіони державимають різну геополітичну орієнтацію. Така розбіжність визначається насамперед різнимиісторичними умовами розвитку західних і східних регіонів України, етнічним складомнаселення, а отже, відмінною ментальністю, специфікою економічного розвитку та зовнішньоторговельнихзв’язків.
5. Недостатня розробленість вивіреної політичноїстратегії і тактики набуття членства в НАТО. Альянс не може розширюватися безмежно.У процесі вступу до НАТО неабияке значення має його динаміка. Міжнародна обстановказмінюється настільки швидко, що Україна вже сьогодні запізнюється з поданням заявкина вступ до НАТО. Розраховувати на те, що в НАТО на Україну чекатимуть ще 20 років,немає підстав. Щоб розраховувати на успіх на самміті НАТО у 2004 році, вкрай важливопришвидшити всі процеси та реформи, пов’язані з євроатлантичною інтеграцією. РішенняРНБО України було досить несподіваним як для самого українського суспільства, такі для НАТО. Сьогодні Україна може подати заявку про вступ до НАТО, проте для їїприйняття потрібно, щоб самі країни НАТО сприймали це позитивно [38].
З іншого боку, не можна погодитися з запропонованоюукраїнською стороною процедурою набуття членства в НАТО, згідно з якою Україна можеподати заявку після того, як виконає Цільовий план, перейде до Плану дій щодо членства,візьме участь в інтенсифікованому діалозі, пройде внутрішню процедуру, здобуде консенсусу себе вдома та забезпечить підтримку населення не менше ніж 51 % і здійснить щецілу низку процедур. Це довготривалий і неефективний шлях.
Зазначена процедура значно віддалить реальні термінивступу України до НАТО. Зазвичай такі процедури країни-кандидати проходять вже післятого, як подали заявку на приєднання до Альянсу. А про те, що ці терміни є значнокоротшими, свідчать заяви високих американських посадовців про те, що доля Українищодо вступу до НАТО вирішиться у найближчі півтора року.
Інша річ, що заявка України має бути вагомою. Їїдоцільно подати одразу після успішного завершення виконання Плану дій “Україна- НАТО” на 2003 рік, тобто на початку 2004 року. Цей крок має бути імплементований,закріплений конкретною письмовою офіційною заявою про набуття Україною статусу хочаб кандидата в члени НАТО. Тобто має бути відповідний указ Президента України, далі- відповідне рішення Кабінету Міністрів і схвалення указу щодо вступу до НАТО ВерховноюРадою. Наявність цих трьох ключових документів дозволить продемонструвати Альянсусерйозність намірів України, що буде не декларативною, а реальною політикою.
Друга хвиля розширення НАТО означає трансформаціюсамого Альянсу з воєнної на переважно політичну організацію. З другою хвилею в НАТОприйде нова генерація політиків Східної і Центральної Європи, яка інакше, ніж країниЗахідної Європи, дивиться на Україну та її східних сусідів. Це відкриває додатковішанси для України стати членом Альянсу.
З розширенням набуває ще більшого значення політичнафункція НАТО. Вона стає політичною організацією, що захищає демократичні цінності.Відтак, незважаючи на суперечки між європейськими членами НАТО та США, ця організаціябуде потрібна як Сполученим Штатам Америки, так і Європі. Для Америки — це організація,яка забезпечуватиме її інтереси в Європі, для європейського співтовариства, порядз Європейським Союзом, НАТО є основною інституцією розбудови нової політичної Європи.
Україна заклала ґрунтовну базу для співробітництваз цією організацією. Але сьогодні час вимагає інших підходів. Він потребує концепціївідносин, яка б вказувала чіткий шлях переходу від поглибленого співробітництвадо набуття членства в Альянсі. До першочергових завдань інтеграції України в НАТОнеобхідно також віднести проведення “Оборонного огляду” та реалізацію цілей, зазначенихв Плані дій “Україна — НАТО”. Наступний важливий крок — це прийняття політичноїДекларації про початок інтенсивного діалогу щодо членства в НАТО та приєднання доMembership Action Plan, що необхідно для початку конкретної підготовки до вступудо НАТО. Після цього слід розпочати тривалий період набуття Україною членства вАльянсі, який, зокрема, передбачатиме:
завершення та втілення в життя рекомендацій “Оборонногоогляду”;
зміну інформаційної політики в українському інформаційномусередовищі щодо іміджу НАТО;
широкі дипломатичні заходи в країнах НАТО щодоформування позитивної міжнародної думки про вступ України до Альянсу;
розробку та здійснення переходу на єдині з НАТОстандарти і систему в сфері контролю над повітряним простором;
стандартизацію засобів зв’язку, управління, штабнихпроцедур з метою досягнення оперативного сумісництва;
здійснення економічних й політичних реформ, спроможнихзабезпечити добробут і стабільність, без яких Україна не виглядатиме в очах країн-членівНАТО повноцінним членом, що заслуговує на довіру.
І останнє — необхідне відновлення стратегічногопартнерства з США, без підтримки яких Україна не зможе розраховувати на успіх упроцесі інтеграції до євроатлантичних структур безпеки.
/>/>Висновки
Враховуючи вищесказане, можна зробити такі висновки:
Нинішні глобальні процеси і тенденції справляютьбезпосередній вплив на Організацію Північноатлантичного Договору (НАТО), яка, починаючиз другої половини двадцятого століття була і залишається найважливішою військово-політичноюструктурою у євроатлантичному середовищі безпеки. Вона об’єднала найбільш впливовізахідні держави на основі спільних інтересів і цінностей, ставши при цьому факторомїхньої цивілізаційної єдності. З моменту свого утворення Альянс взяв на себе яксуто військові, так і політичні функції. НАТО, створена, передусім, як система колективноїоборони, вирішуючи проблеми євроатлантичної безпеки, постійно посилювала свою політичнускладову. В цьому контексті Альянс відігравав роль ”великого інтегратора" повоєнноїЄвропи. Після розпаду біполярної системи міжнародних відносин НАТО змогла не тількипристосуватись до нових геополітичних умов, але й розширити межі своєї діяльності,залучити нових членів, здійснювати вплив на прийняття рішень в ООН. Проте слід констатувати,що на шляху розвитку НАТО як найпотужнішої в євроатлантичному регіоні військово-політичноїорганізації виникає значна кількість проблем, пов’язаних саме з процесами радикальнихзмін в середовищі як регіональної, так і міжнародної безпеки.
Радикальні перетворення, що мали місце у Європіпротягом 90-х років ХХ сторіччя, вимагали вироблення нових механізмів в регіоні,а також якісно нового рівня інституціоналізації зв’язків НАТО з країнами-нечленамицієї Організації. Ключовою проблемою пристосування НАТО до нових умов військово-політичногосередовища було питання розширення НАТО за рахунок країн ЦСЄ. Таке розширення відповідалопрагненням самих країн претендентів з субрегіону ЦСЄ. З іншого боку, розширенняНАТО є еволюційним процесом, що вимагає відповідності певним критеріям адаптаціїпострадянських країн до нових механізмів гарантування безпеки і оборони.
Питання про розширення НАТО складало одну з найбільшихдилем пристосування Альянсу до нового військово-політичного середовища. З одногобоку, не прийняття країн ЦСЄ до НАТО могло б призвести до формування вакууму безпекив субрегіоні, створюючи довготривалі джерела нестабільності для всього європейськогорегіону. Механізмом по пристосуванню до нових умов для НАТО і країн-претендентівна вступ до альянсу виступили програми партнерства НАТО, що формують систему програмспівробітництва як РПАС/РЄАП, ПЗМ, Середземноморський діалог.
Двері НАТО залишаються відкритими для будь-якоїєвропейської держави, яка може виконувати обов’язки та зобов’язання, пов’язані зчленством, а також робить внесок у підтримання безпеки на євроатлантичному просторі.За час, що минув з 1949 року, кількість членів НАТО зросла з 12 до 28 країн внаслідокшести раундів розширення Альянсу. Албанія та Хорватія, які отримали запрошення приєднатисядо НАТО на Бухарестському саміті, що проходив у квітні 2008 року, офіційно сталичленами Альянсу 1 квітня 2009 року.
Македонія, колишня республіка Югославії, так самояк Албанія та Хорватія, вже декілька років бере участь в Плані дій щодо членства(ПДЧ), з метою підготовки до можливого вступу. У Бухаресті глави країн — членівНАТО погодились запросити Македонію стати членом Альянсу як тільки спільно з Грецієюбуде досягнуто взаємно прийнятне рішення щодо визначення назви країни.
В Бухаресті було прийнято цілу низку інших важливихрішень щодо розширення Альянсу. На саміті свої запрошення до Інтенсифікованого діалогуз питань набуття членства та проведення відповідних реформ отримали також Боснія-Герцеговината Чорногорія. Глави країн — членів НАТО також погодилися, що Грузія та Україна,які вже залучені до Інтенсифікованого діалогу з НАТО, набудуть членства у майбутньому.
В грудні 2009 року, міністри закордонних справНАТО запропонували Чорногорії приєднатися до ПДЧ та запевнили Боснію і Герцеговинуу наданні ПДЧ у разі виконання необхідних реформ.
«Політика відкритих дверей» НАТО базуєтьсяна Статті 10 Договору про заснування. Будь-яке рішення стосовно запрошення країниприєднатись до Альянсу приймається Північноатлантичною Радою, головним органом НАТО,що приймає рішення на основі консенсусу між країнами-членами Альянсу. Жодна третякраїна-сторона на має права голосу в таких обговореннях.
Постійний процес розширення НАТО не є загрозоюдля будь-якої країни. Цей процес направлений на сприяння стабільності та співробітництвадля розбудови цілісної та вільної Європи, об’єднаної на засадах миру, демократіїта спільних цінностей.
/>/>Список використаної літератури
1. Антонюк О. Національні інтереси України у контекстігеополітики сучасної Росії // Політика і час. — 2000. — №5-6. — C.36-38.
2. Антонюк О. Збереження територіальної цілісності — пріоритетнийнаціональний інтерес України і Росії // Політика і час. — 2000. — №9-10. — C.41-44.
3. Білинський М. Зовнішньополітична орієнтація Українина порозі ХХ століття // Політична думка. — 1994. — №3. — C55-58.
4. Василевський О.Л., Гончар М.Н. Структура геополітичнихінтересів України. — К., 1995. — 99 c.
5. Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено.// Віче. — 2000. — №9. — C.21 — 26.
6. Волощук П. Адаптация НАТО к новым мировым реалиям// Підтекст. — 1997. — № 2. — C.33-38.
7. Волощук П. НАТО та євробезпека // Підтекст. — 1997.- № 5-6. — C.39-43.
8. Гаджиев К.С. Геополитика. — М.: Международные отношения,1997. — 384 с.
9. Геополитика: теория и практика. — М., 1993. — 123 с.
10. Гончар Б.М., Гончар Ю.Б. Ставлення США до проблем інтеграціїкраїн Центрально-Східної Європи в західноєвропейські об'єднання // Питання новоїта новітньої історії. — 1996. — Вип.42. — С.116-122.
11. Дугин А. Основы геополитики. — М.: Арктогея, 1997.- 608 с.
12. Золотарев В.А. Военная безопасность Отечества (историко-правовоеисследование). — М.: «КАНОН-пресс» — «Кучково поле», 1998.- 462 c.
13. Козакевич Є. Розширення НАТО та європейська політикаУкраїни // Політична думка. — 1999. — №1 — 2. — С.15-19.
14. Концепція національної безпеки України (схвалена ВерховноюРадою 16 січня 1997 р.) // Національна безпека України (1994-96 рр.). — К., 1997.
15. Концепция национальной безопасности Росийской Федерации// Независимое военное обозрение. Приложение к Независимой газете. — 2000.14 — 20января.
16. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XXсторіччя. — К., 1999. — 520 с.
17. Корниенко Г. Закончилась ли «холодная война»?- Независимая газета, 1994, 16 августа. — C.4-5.
18. Лисицин Е. Національна безпека. Мистецтво стратегічногопланування // Віче. — 2000. — №6. — C.17-21.
19. Лисицин Е. Стратегічне партнерство — поняття сучасне// Віче — 1999. — №2 (83). — C.23-28.
20. Мадіссон В., Шахов. Глобальні проблеми та національнийінтерес у зовнішній політиці // Політологічні читання. — 1993. — №4. — С.57-60.
21. Мурадян А.Л. Самая благородная наука. Об основных понятияхмеждународной политической теории. — М., 1990. — 159 с.
22. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000роки) / За ред. Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремень, Л.В. Губерський та ін. К.: Либідь,2001. — 621 с.
23. НАТО. Довідник. — К.: Основи, 1997. — 430 с.
24. НАТО після Вашинтонгського самміту: можливості для Європи.- К., 2000. — 152 c.
25. Основополагающий акт о взаимных отношениях, сотрудничествеи безопасности между Российской Федерацией и Организацией Североатлантического договора// Российская газета. 1997.28 мая.
26. “Партнерство заради миру”: рамковий документ. Ухваленийглавами держав та урядів, які взяли участь у засіданні Північноатлантичної ради,що відбулося в Штаб-квартирі НАТО в Брюсселі 10-11 січня 1994 року.
27. Північноатлантичний договір: Вашингтон, округ Колумбія,4 квітня 1949 р.
28. Пирожков С. Українські пріоритети в геополітиці // Віче.- 2000. — №5. — C.24-27.
29. Пирожков С. Українсько-російські відносини у євроатлантичномуінтер’єрі // Політична думка. — 1999. — №16. — C.47-49.
30. Руснак І. Безпека і національні інтереси України //Віче. — 2000. — №5. — C.35.
31. Рюле М., Вільямс Н. Партнерство заради миру: поглядз НАТО // Політична думка. — 1995. — №5. — С.52-53.
32. Салмін О. Росія, Європа та новий світовий порядок// Політична думка. — 1999. — №15. — С.22-23.
33. Сорокин К.Э. Геополитика современности и геостратегияРоссии. — М., 1996. — 167 с.
34. Стратегічна концепція альянсу: Погоджена главами державта урядів, які взяли участь у засіданні Північноатлантичної ради в Римі 7-8 листопада1991 року.
35. Толстов С. Україна в євроатлантичних відносинах: досвідпристосування // Політична думка. — 1994. — №3. — С.29-32.
36. Україна у геополітичному інтер’єрі ХХ століття // Політичнадумка. — 1994. — №3. — С.13-15.
37. Хартія про особливе партнерсво між Україною і НАТО /Політика і час. — 1998. — №8. — С48-49.
38. http://www.razumkov.org.ua/ukr/article. php? news_id=208 — Україна НАТО: Тепло … ще тепліше // Дзеркало тижня. — 11.05.2002.
39. http://www.nato. int/cps/ru/natolive/topics_49212. htm- Організація Північноатлантичного договору — Розширення НАТО.
/>/>Додатки
Що таке НАТО?
/>
/>
Період формування НАТО 1945 — 1949 р. р.
/>
/>Північноатлантичний договір підписаний у Вашингтоні 4 квітня 1949р. (10країн Європи + США і Канада)
/>
/>
Базові характеристики процесу розширення НАТОй основні мотиви запрошення нових членів
/>