Бодлер…це король поетів, справжній Бог.
Артюр Рембо
Якщо ми подумки спробуємо осягнути розвиток літератури, щоб зрозуміти, про кого наші нащадки вестимуть мову наприкінці наступного тисячоліття, то, безперечно, переліком цих імен буде ім’я бунтівного, шокуючого і поетичного Шарля Бодлера.
Шарль-П´єр Бодлер – видатний французький поет, якого вважають пізнім романтиком і предтечею символізму. Крім того, він політичний діяч, журналіст, мистецтвознавець, неперевершений перекладач новел американського письменника Едгара По. Бодлер увів у літературу поняття модерну, чим надзвичайно вплинув на розвиток поезії ХХ ст. Усі його симпатії схилялися на сторону народжуваної тоді школи реального живопису, але улюбленим його художником був Делакруа; з поетів він більше всього любив співака робітників П´єра Дюпона, з яким разом бився потім у червневі дні на барикадах. Згодом літературні смаки Бодлера значно відхилилися убік чистого мистецтва: до Беранже він почував відразу, до Гюго байдужість, визнавав тільки Шатобриана, Бальзака, Стендаля, Флобера, Банвиля, Готьє, Меріме, де Віньї, Леконта де Ліля… Письменник залишив по собі й досі нерозгаданий поетичний світ, де душа веде двобій із собою, перебуває в пошуках одвічної Таїни. Саме це втілено в поетичній збірці «Квіти зла», над якою поет працював упродовж усього життя. Його поезія змушувала читача переоцінювати загальноприйняті цінності, звертаючись до аналізу власних страждань і відчуттів. До цього часу сперечаються літературознавці, поети і пересічні читачі про твори цього самобутнього поета, що започаткував так багато нового в літературному роді, де, здавалося б, з огляду на його багатотисячолітню історію, і винайти щось нове не можливо Бодлер – помітне ім’я у всесвітній літературі. З ним пов’язують появу декадансу, його творчості вбачають витоки символізму. Зрештою, саме він заговорив про необхідність створення літератури на нових творчих і естетичних засадах, яку і назвав просто і ясно – новою (модерновою або модерністською). А вже потім це слово пішло гуляти сторінками мистецьких журналів і поважних академічних фоліантів, втративши внутрішню форму і національну піднесеність, перетворившись на термін, який не просто почав характеризувати певне явище в літературі або й мистецтві, а став художньою емблемою цілого століття.
Дуже багато в житті Шарля Бодлера було такого, чого не лише пересічна, а й мистецьки розвинена особистість навряд чи змогла б прийняти. Хоча дуже вже принадною є спроба пояснити всю суперечливу оригінальність бодлерівської спадщини конкретними фактами його біографії, пояснити декадентські настрої його віршів, вивести вселенське зло, яке постає у його творах, конкретними життєвими ударами і розчаруваннями. Безперечно, певний зв’язок тут є, та чи доречно його абсолютизувати?
Часто здається, що життя Шарля Бодлера, це низка нещасть, розчарувань і ударів долі. Народився Шарль Бодлер в Парижі 9 квітня 1821 року в трохи дивній родині. Батько поета походив із сільської родини у Шампані з войовничим прізвищем («бодлер» — двосічний ніж), але йому вдалося вибитися в люди, отримати освіту й стати виховатилем у шляхетній сім’ї. Між батьками Бодлера була надзвичайно велика різниця у віці, це були люди різних епох: батько сповідував дух Просвітництва, а мати – матеріальні «принципи» буржуазного суспільства. Батько Шарля помер, коли йому ледве виповнилося 7 років, але встиг прищепити синові бездоганні манери, порядність, шанобливе ставлення до героїчних часів Франції та інтерес до живопису, який стане справжньою пристрастю Бодлера. Після смерті чоловіка мадам Бодлер вийшла заміж за офіцера Опіка, що згодом обіймав досить високі службові посади.
Як відомо, основи людської особистості закладаються в дитячі й юнацькі роки і не аби якою мірою визначають формування її характеру й психології. На Бодлера глибокий відбиток наклала родинна драма: смерть батька, якого він любив, і поява вітчима, якого він не приймав і зненавидів. Той же поставив за мету перевиховати «важку дитину», використовуючи, так би мовити, досвід казарми. Те, що мати вийшла заміж за Опіка і в усьому скорилася йому, Шарль сприймав як зраду, котрої не міг їй вибачити до кінця життя.
Навчався Бодлер у закритому колежі у Ліоні, а потім у паризькому ліцеї Людовіка Великого, з якого був виключений. Це ще більше загострило його стосунки з матір’ю і вітчимом. По його власному визнанню, багато хто з його предків були ідіотами чи маніяками й усі відрізнялися «жахливими пристрастями». Старший брат його Клод (від іншої матері) на 55-м долі життя був розбитий паралічем і вмер, здається, у божевільному будинку майже в одна година з поетом. У матері останнього в старості були паралізовані ноги. Усі ці генеалогічні дані мимоволі наводять на думку, що Бодлер вже у своїй крові носив, можливо, задатки тієї страшної хвороби, яка передчасно звела його в могилу й наклала такий гіркий і темний відбиток на його талант і характер. Алі не підлягає також сумніву, що й сам співає додавши до цих ненормальних основ своєї природи значну краплю отрути.
В 1837-1838 роках він зробив з вітчимом поїздку в Піренеї, що за позбавили в його душі сильні враження, і від цього години зберігся один вірш, озаглавлене вже в дусі «Квітів зла» — "Іncompatіbіlіte", де зустрічаються красиві й сміливі образи начебто «безмовності, що вселяє бажання бігти, врятуватися від нього».
Із 1839 — 1841 рр. поет веде богемний спосіб життя у знаменитому Латинському кварталі. Пише вірші, які викликають у родичів жах. Уже в цей час він вирішує, що справою його життя буде література. Ставши повнолітнім, Бодлер отримав частку батьківського спадку, а саме 75000 франків, проте його спосіб життя призвів до швидкої розтрати значної суми грошей. Щоб якось виправити становище і навернути блудного пасинка на путь істинний, Опік вирішив відправити Шарля в 1841р. у південні колонії до Індії на острів Бурбон в Індійському океані, виклопотавши йому посаду вчителя. Бодлер вирушив у морську подорож. Десять місяців, що провів він на кораблі, подорожуючи південними морями і океанами, справили неабияке враження на поета. Не справив на нього враження лише капітан, якому було доручено наглядати за юнаком і керувати його діями. Та на острові Бурбоні Бодлер просто втік від наглядача й іншим кораблем повернувся у Францію. Це своєрідне заслання було задумане як суворий виховний урок. Але з нього нічого не вийшло. Тропічна природа й мандрівка океанами залишили глибокий слід у пам’яті юнака і неодноразово втілювалися в його поезіях («Краєвид», «Запрошення на подорож», «До дами-креолки»). Поет мріє «про сині небокраї, про мармури колон, де водограй ридає», «де в сонця пестощах пурпуристий сад, де затінь від дерев пливе благоуханна». У вірші «Екзотичний аромат» Бодлер згадує «лінивий острівець, де золоті дари природа подає в нев’янучім розмаю». Також він написав поезію «Альбатрос».
На той час поведінка Бодлера була обумовлена двома правилами: вміння бути несправжнім, штучним і дивувати, не дивуючись. Сучасники згадували вишукані, трохи штучні манери письменника, мовленнєві звороти, яких ніколи не почуєш у звичайних обставинах. Це іноді виглядало досить кумедно. Саме тоді відбулося знайомство Бодлера з не дуже талановитою акторкою Жанною Дюваль. Вона стала першої із трьох відомих коханок Бодлера й прославилася як Чорна Венера, надихнувши його на створення кращого із трьох циклів Квітів зла (Les Fleurs du mal, 1857). В бодлеріаді накопичилось багато сторінок, де Жанну зображають безсердечною, хтивою, жадібною до грошей. Можливо, воно так і було. Та не слід забувати, що сам Бодлер називав час, проведений з нею, найщасливіший у своєму житті. Близько 1847 Бодлер познайомився з Марі Добрен, другою своєю коханкою. Як і Жанна Дюваль, вона була акторкою. Їхній розрив в 1859 ознаменувався створенням прекраснійшого вірша Мадонна (увійшло в друге видання Квітів зла, 1861). З погляду слави, а не хронології, третя із подруг Бодлера належить Аполлонії Сабатье, що надихнула його на цикл Біла Венера. Навряд чи доцільно зараз з’ясовувати, хто з конкретних жінок виринає перед нами з віршів поета: чи реалізована Аполлонія Сабатьє, чи Марі Добрен, чи Лушетт. Головне пам’ятати слова Теофіля Готьє: «Різні жінки виникають у глибині віршів Бодлера; одні завуальовані, інші напівоголені, але їм не можна дати ім’я. Це швидше типи, аніж особистості. Вони відтворюють «вічну жіночність», а кохання, яке відчуває до них поет, — це кохання взагалі, а не конкретне кохання». Але все це було лиш видимою частиною життя Бодлера. За епатажем, дивацтвом таїлася велика духовна робота: широкі знайомства у світі мистецтва, напружена Праця в бібліотеках, надзвичайно серйозне ставлення до всього, що він робить. Те, що для пересічного митця могло бути лише засобом заробітку(скажімо, переклади чи критичні статті), для Бодлера стає важливою працею. Його переклади з Едгара По є щонайдовернішими (під час кампанії засудження «Квітів зла» Бодлера презентували саме як перекладача По), а мистецькі статті стали надбанням естетичної думки Франції XIXстоліття. Все своє життя він шукав і оспівував Красу: «Я знайшов визначення Прекрасного, мого Прекрасного. Це щось полум’яне й сумне, щось трохи розпливчасте, що залишає місце для здогаду… Таїна, жаль-також ознаки краси, а не перекону, що радість не могла б сполучатися з красою, але Радість — одна з її найвульгарніших прикрас, тим часом як Меланхолія-улюблена подруга». Але не варто уявляти Бодлера таким собі анахоретом, що жив у вигаданому світі, який нічим не пов’язаний зі світом реальним! Бодлер — поет соціальний. Щоб впевнитись у цьому, досить хоча б перегорнути сторінки розділу «Паризькі картинки» із «Квітів зла». З огляду на це не здаватиметься дивним поява поета на барикадах 1848 року. Але головне в житті Бодлера — це його вірші і насамперед збірка «Квітів зла», над якою поет працював протягом усього свого життя. Саме у цей період поет інтенсивно студіює літературу: захоплюється титанами доби Просвітництва і творами сучасників — Стендаля і Бальзака. Водночас Бодлер вивчає живопис. Саме в той час Бодлер зближується з молодими поетами і художниками романтично — бунтівного напряму — «покоління молодого, серйозного, іронічного й загрозливого», як характеризував його він сам. Ці юні бунтівники висміювали у своїх творах «господарів життя» — ситих і вдоволених буржуа, дріб’язкове та меркантильне буржуазне середовище, гостро відчували драматизм становища мистецтва й художника у буржуазному суспільстві, співчували приниженому й ображеному люду. У цьому середовищі сформувалася яскраво виражена антибуржуазність — одна з ґрунтовних рис світогляду й творчості Бодлера. Початком літературної діяльності Бодлера вважають 40 — ві роки XIXст., коли він заявив про себе спочатку як літературний критик, автор статей «Салон 1845 року», «Салон 1846 року». До середини 40-х років було написано більшість віршів, що згодом увійшли до збірки «Квіти зла». Важливою подією в його становленні як митця було знайомство із творами Едгара По. Із кінця 40-х рр. Бодлер перекладає Е. По французькою мовою. Саме це захоплення спонукало перехід поета від романтизму до символізму. Бодлер у цей час експериментує у прозі, створивши новелу «Фанфарло» (1847). Ш. Бодлер брав участь у французькій революції 1848 р., боровся на барикадах і редагував радикальну газету “Salut Public”, після чого пережив гостру духовну драму. Поет намагається осягнути події революції з філософської точки зору і доходить висновку, що зло всесильне. Тому у збірці «Квіти зла» він дедалі більше звертає увагу на суперечності життя. Поет стверджує, що в кожній людині є два протилежні прагнення: одне спрямоване до Бога (це духовність, внутрішнє вдосконалення), друге — до Сатани (тваринність).
Розповідають, що Бальзак і Бодлер випадково наскочили один на одного під час прогулянки, і це комічне зіткнення, що викликало в обох сміх, послужило приводом до знайомства: півгодини по тому смороду вже бродили, обійнявши, по набережній Сени й бовтали про усьому, що спадало на думку. Бальзак ставши одним з улюблених письменників і літературних учителів Бодлера.
Поетична діяльність Бодлера досягає апогею в 50-х роках. Один з його близьких приятелів, Євгеній Магасси, тонкий цінитель літератури, взяв на себе зібрати окремо друковані вірші Бодлера й видав їх в 1857 р. під заголовком «Квіти зла» («Fleurs du mal»). У цій чудовій книзі відбилася з демонічною силою настраждала душу поета, що ненавидів насамперед вульгарність людей. Яскравими фарбами малює Бодлера розпуста цивілізації, зупиняється на самих хворобливих явищах сучасного життя; на висоті, з якої він дивиться на людей, немає розходження добра й зла: «Я знаю, — пише він Готьє, — що в повітряних сферах щирої поезії немає зла, так само як добра, і що цей вульгарний словник меланхолії й злочини може виправдати реакцію моралі, що однаково як святотатствує доводить релігію». В «Fleurs du mal» Бодлер — співак розтління людської душі; темними фарбами зображує він тому тугу, що сушить душі, пересичені задоволенням і прагнучі до ідеалу; любов — не здорове почуття молодої душі, а хвороблива цікавість пересиченої уяви, спокута пороків окремих людей і розпусти всього суспільства; він малює перемогу вульгарності, що не знає подвигів самопожертви, над душею, що живе спогляданням Божественного: нарешті, гордині, що повстає проти Бога.
Настрої і роздуми поета відбилися в його віршах і публіцистиці. Саме у період, коли Бодлера полонили гіркі роздуми про протилежність прекрасного і реального, поета й суспільства, з'являються його статті прожиття і творчість Едгара По, які проливаютьсвітло на трагічний конфлікт письменника з американською дійсністю («Едгар По, його життя і твори», 1856).
У віршах, написаних між 1852 і 1856 роками, поет доходить висновку, що зло панує у світі і що завдання мистецтва — перемагати зло. І наступний його твір — збірка «Квіти зла», видані у 1857 році,— стає «динамітною бомбою, яка впала на буржуазне суспільство Другої імперії».
Проти Бодлера, як за півроку до того проти Флобера, була порушена судова справа. Бодлера звинуватили у «грубому реалізмі, який ображає цнотливість». За опублікування «Квітів зла автор був засуджений до сплати штрафу у розмірі 300 франків. Вирок передбачав також заборону вилучення зі збірки шести віршів, що фактично означало знищення непроданого накладу і загрожувало поетові банкрутством.
Але Бодлер продовжував працювати. Найважливішим худнім здобутком останнього періоду творчості поета стали 32 нові вірші, які увійшли до другого видання «Квітів зла» (1861), шість засуджених віршів були вилучені, але серед їхніх творів, що замінили, виявилося кілька шедеврів, і «Вірші у прозі», видані посмертно. Більшість цих творів засвідчили розширення й поглиблення діапазону творчості Бодлера, адже творчість поета живилася не лише «усією його ненавистю» до буржуазії, але й «усією його ніжністю» до пригнічених.
Останні роки життя Бодлера перетворилися на пекло. Редактори періодичних видань відмовляються брати його статті та художні твори, як «неприйнятні для друку».
Два томи ессеістики Бодлера — Романтичне мистецтво (L'Artromantіque, опубл. 1868) і Естетичні рідкості (Curіosіtsesthtіques) — включають статті про літературу й мистецтво, написані з нагоди, з метою добути грошей на їжу або відскіпатися від чергового кредитора. Настільки ж нерівні, як і його вірші, вони перевершують кращі зразки свого часу завдяки геніальним прозрінням й умінню проникнути в саму суть проблеми, що виявляється в оцінках романтизму й критичних зауважень про творчість Гюго й Бальзака. З погляду психології, великий інтерес представляють щоденникові записи, опубліковані в книгах Блювота (Fuses) і Оголене серце (MonCoeurmіsnu); подібно критичним статтям і разюче довгій розповіді Фангарло (LaFangarlo), вони найвищою мірою сприяють розумінню його творчості.
У квітні 1864 року поет їде до Бельгії, де не було цензури. Він сподівався опублікувати там свій збірник без купюр, заробити грошей лекціями й знайти тимчасовий притулок від кредиторів. Із всіх точок зору ця поїздка виявилася нещастям. Видавничі плани Бодлера звалилися, лекції закінчилися провалом, бельгійці обдурили його при виплаті гонорару.
Але поліпшити свої справи йому не вдається — він ще більше заплутався у боргах. Самотній, хворий поет починає збирати матеріал для безжального викривального памфлета протибельгійського міщанства, в якому мав намір показати завтрашній день Франції.
У квітні 1865 у єзуїтській церкві Сен-Лу в Намюре з ним трапився удар. Паралельно з ходом хвороби росли і борги, охоплюючи його залізним кільцем нестатку і моральних зобов'язань… А тим часом літературний заробіток Бодлера був незначний. Нарешті він схопився за пропозицію бельгійських художників прочитати в Брюсселеві ряд публічних лекцій про мистецтво і, уже зовсім хворий, поїхав туди в квітні 1864 року, окрилений новими надіями. Перші лекції мали величезний успіх, але всі мрії незабаром розлетілися порохом, тому що антрепренер надув і замість обіцяних 500 франків за лекцію став платити спочатку по 100, а потім і по 50 фр., — сума, зовсім недостатня навіть для убогого існування. Незабаром поет зненавидів Бельгію всіма силами душі: і люди, і природа — усі вселяло йому тут повна відраза. Народ бельгійський здається йому грубого, егоїстичного, виконаного всілякого пороків, дерева представляються чорними, квіти позбавленими запаху, Брюссель смердючою і брудною клоакою… Під впливом хвороби і нестатку дух поета, і без того схильний до меланхолії, затьмарюється усе сильніше і сильніше. Але повернутися негайно в Париж він не хотів, тому що вирішив повернутися туди лише зі славою, виконавши усі свої зобов'язання. Він готує книгу про Бельгію (від який залишилися лише уривки), де хоче вилити усю свою жовч проти цієї країни, усю свою ненависть до цього народу… У квітні 1866 року параліч розбив усю праву половину його тіла і позбавив його мови. З цього часу від Бодлера залишається живий труп, і життя його перетворюється в суцільну болісну агонію. Улітку того ж року друзі перевезли його в Париж і помістили в гарну лікарню. Мати знаходилася при сині майже нерозлучно до дня смерті. Один час здавався, начебто хвороба піддається зусиллям лікарів — хворий почав уставати, ходити і вимовляти деякі слова, але тимчасове поліпшення наступило лише для того, щоб вибухнути потім остаточною кризою і вже назавжди прибила нещасливого поета до постелі. Тільки рухом очей, завжди сумних і коротких, міг він з цього часу виражати свої думки і почуття, свою радість при відвідуваннях друзів. Це жахливе положення, що розривало серце матері і всіх близьких, тривало дуже довго. Останні місяці життя він провів у клініці доктора Дюваля в Парижі, де 31 серпня 1867 року помер.
Бодлер був поетом, який особливо гостро відчував суперечності світу та людини. За словами О. Блока, своєю поезією він доводив, що і «у пеклі можна мріяти про вкриті снігом вершини». Усе це з надзвичайною силою, повнотою і яскравістю втілилося у головному творі Бодлера, збірці «Квіти зла».
У квітні 1857 раптово вмер його вітчим. Через два місяці вийшло перше видання Квітів зла, іБодлера залучили до суду як автора аморального твору. Відповідно до вироку, він повинен був вилучити шість віршів і сплатити штраф у триста франків, пізніше скорочений до п'ятдесяти. При всьому його презирстві до буржуа Бодлер був вражений вердиктом і спробував реабілітувати себе, виставивши свою кандидатуру у Французьку Академію; пізніше, за порадою Ш.О.Сент-Бева, він відмовився від участі в конкурсі.
Починаючи з 1857 року — року першого видання, «Квіти зла» постійно доповнювалися. Фактично ця книга створювалася поетом протягом усього життя і увібрала усе найкраще з його поетичного доробку. Цимвона схожа на «Листя трави» В. Вітмена чи «Кобзар» Т. Шевченка.
«Заголовок-каламбур» (так визначав назву збірки сам автор) багатозначний, як і все у «Квітах зла». У віршах збірки втілені і суперечності епохи, і суперечності творчості самого Бодлера. Але назва збірки виражає передовсім основну концепцію поета, яку він формулював як «здобуття краси зі зла».
Антиномічність понять «квіти» і «зло», протиставлення відчаю і пошуків ідеалу стають наскрізними в книзі Бодлера.
Основоположний структурний принцип збірки «Квіти зла» — романтичний. Це визначається контрастним протиставленням поета, який прагне до ідеалу, і жорстокого навколишнього світу. Домінантами, які організовують образно-поетичну структуру збірки, виступають принцип контрасту, характерний для романтизму, і символіка.
Квіти зла вплинули на розвиток сучасної поезії. Французькі послідовники Бодлера — Ст.Малларме, А. Рембо, Т. Корбьер, Ж. Лафорг й ін. — починали з відвертих наслідувань його манері. Сильний вплив Бодлера можна виявити у творчості Р.М. Рильке, Г. фон Гофмансталя й Р. Демеля (Німеччина); Р. Дарио (Латинська Америка); А.К. Суинберна й А. Саймонса (Англія); Х. Крейна (США).
Як відомо, кожен художній образ тією чи іншою мірою є символом, бо він не тільки щось безпосередньо відображує, а й символізує ширше, істотніше, загальніше, як-от у сонеті Бодлера «Відповідності»:
Природа — храм живий, де символів ліси
Спостерігають нас і наші всі маршрути;
Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути
Підмурків і колон неясні голоси.
Всі барви й кольори, всі аромати й тони
Зливаються в могуть єдиного єства.
І зрівноважують їх вимір і права
Взаємного зв'язку невидимі закони.
(перекладДм. Павличка)
Збірка «Квіти зла» складається із шести розділів: «Сплін та ідеал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт» та «Смерть». Перший, найоб'ємніший розділ збірки — «Сплін та ідеал». Це лірична драма, де ідеалові протиставлена не сама дійсність, а сплін — важкий хворобливий душевний стан поета, якому притаманні скептицизмом, зневіра й туга. Цей душевний стан породжений дійсністю, адже бодлерівський сплін має реальну суспільно-психологічну мотивацію. У вірші, який відкриває розділ «Сплін та ідеал», Бодлер дає своє пояснення цього стану: сплін — це «найзліше Страховидло», яке «ні повзати не вміє, ні ревти», це «Хандра, що бачить плахи й страти».
Цікавий філософсько-естетичний цикл віршів першого розділу, де Бодлер порушує загальні питання мистецтва. Так, наприклад, вірш «Маяки» присвячений геніям живопису різних епох. Леонардода Вінчі, Рембрандт, Мікеланджело, Ватто, Гойя,— усі вони «маяки людства», які «засвічені мільйонами фортець», їх геній живе у віках, вони безсмертні й вічні, як вічним є прибій. Вони — «роду людського чесноти і могуть». Своєю величчю вони не дають поетові потонути у бурхливому життєвому морі, Бодлер намагається визначити завдання поета, чий «сад спустошений громами і дощами», говорить про шляхи поета у буржуазному суспільстві. Свою музу він називає «хворою» і «продажною». В її очах «похмуро палахтить ненависть і тривога», а заробляючи на життя, вона повинна «співати… мольби й псалми суворі, не віруючи в них».
Становище поета в тогочасному суспільстві бачиться Бодлеру безправним і трагічним. Поет приречений на нерозуміння. Дивовижне,воістину символічне втілення здобули ці думки у вірші «Альбатрос». Тут — усе символ: і Альбатрос — великий прекрасний сильний птах, і моряки, які спіймали його, щоб посміятися і познущатися з нього. Альбатрос — образ-символ поета. Бодлер називає птаха «королем блакиті». Йому, поетові, він співчуває, бачачи, як «волочаться за ним великі білі крила, як весла по боках розбитого човна». У руках моряків Альбатрос утратив свою силу й могутність: його «ходити по дошках природа не навчила». Але, попри увесь цей трагізм, у голосі автора немає приниженості. Навпаки, в останніх рядках вірша відчувається не лише гордість за поета, але й виклик тим, хто його принижує.
Поет, як Альбатрос — володар гроз та грому.
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
Бодлер говорив, що з дитинства в ньому боролися два протилежні почуття: «жах життя» і «екстаз життя». І ця боротьба незмінно призводила до духовної ізоляції поета. «Таке середовище не для поетів,— розмірковував він,— їм потрібна республіка духу, керована красою». Пристрасним пошукам краси присвячена більшість віршів збірки («Краса», «Гімн красі», «Запрошення до подорожі»). Краса у Бодлера має різні вияви. Вона і «мрія з каменю» і «білість лебедів і серце з кришталю» («Краса»). У її погляді «покора і провина, і присмерк, і світання». Поет не розгадав природи краси, але бажає, щоб вона зробила світ не таким огидним:
Це байдуже, хто та, чи Діва, чи Сирена,
Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,
Щоби тягар життя, о владарко натхнення,
Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким!
У своїх творах поет постійно використовував контрастні барви, що вражали своєю парадоксальністю і незвичайністю. Поезія Бодлера об'єднує піднесене, майже безтілесне, з ницим, навмисно грубим. Так, у вірші «Піднесення» він закликає поета:
Тікай же від земних міазмів якнайдалі!
В повітрі горньому своє очисть єство!
І сяйво пий, немов божественне питво,
Розлите в просторі, як почуття в хоралі!
Його вірші часто сповнені жахливих, гидких, відвертих картин пороку, бруду, розбещеності. Але якщо поезія насичена образами суспільного й морального занепаду, то це не означає, що сама вона випромінює зло. Тим більше, що будь-який вірш Бодлера обов'язково несе віру та надію на краще. Про це свідчать слова, змого поета: «… У цю жорстоку книгу я вклав усе моє серце, усю свою ніжність, усю мою віру… усю мою ненависть...»
«Квіти зла»— це здійснений із рідкісною послідовністю і завершеністю синтез значної епохи європейської поезії — епох романтизму, й водночас це своєрідний пролог до іншої видатної поетичної епохи кінця XIX — початку XX століття. Тому невипадково Бодлера називають і пізнім романтиком, і поетом епох імпресіонізму, і предтечею символізму.
Бодлер залишив порівняно невеликий творчий спадок: збірку «Маленькі поезії в прозі», книгу статей про мистецтво та літературу «Романтичне мистецтво», яка була видана посмертно. Бодлеру також належать чудові переклади поезії і прози Е. По, з яких почалася слава американського романтика в Європі. Але вершиною творчості Бодлера залишається поетична збірка «Квіти зла», в якій схрестилися магістральні шляхи французької і всієї європейської поезії.
--PAGE_BREAK--Декаданс
(Французькою decadence– занепад) – узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється в літературі, мистецтві, культурі. Уперше цей термін використав поет Теофіль Готьє 1869 р. у передмові до книги Ш.Бодлера «Квіти зла». Пізніше про декаданс писав П.Верлен у віршах 80-х років XIXст. («Нудьга» та інші). На межі ХІХ – ХХ ст. декадентське світовідчуття поширилося у багатьох країнах. Декаденський герої – це людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віри в майбутнє. Вона не сприймає брутальної дійсності, надаючи перевагу самозаглибленню і самоспогляданню. Єдина дія, на яку вона здатна, за словами французького письменника П. Клоделя, — лише «пристрасна нудьга». За визначеннями критика Л. Тайада, декадент — це «покоління, яке співає і плаче»: плаче від «прози життя, «незатишної дійсності», а співає, щоб не втратити «сердечного настрою», хоча «серце вже перетворилося на кладовище нездійсненних мрій і надій». Основними мотивами письменників-декадентів були сум, відчай, песимізм, розчарування, скарги беззахисної душі. Підкреслина хворобливість і згасання життя стають улюбленими темами, які перетворюються на джерело витончених переживань. Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження й розгубленості людей доби і дало яскраві зразки дійсно художніх творів. Декаданс у літературі не має спільної поєтики, він ґрунтується на поєднанні різних напрямів, течій, стилів. Наприклад, від романтизму він бере не прийняття навколишнього суспільства, розчарування в дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси й прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів декадентських творів є утвердження ролі мистецтва його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму Оскара Уайльда та інших письменників. Використанні різних напрямів і стилів епохи декадансу засвідчило різнопланові шукання мистецтва кінці ХІХ – початку ХХ ст., яке поступово наближалося до кардинальної зміни естетичної системи й появи модернізму.
Модернізм
Модернізм(від франц. modernisme, від moderne— новітній, сучасний) – термін, що позначає сукупність літературних напрямів XXст., яким притаманна форма, творчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Новизна разом з антитрадиціоналізмом є визначальними рисами модернізму. Літературні напрями модернізму: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, футуризм, сюрреалізм, екзистенціалізм. Модернізм утверджує перевагу форми над змістом. Нерідко модерністи руйнують традиційні конструктивні елементи твору. Їхнім творам може бракувати сюжету й композиції художнього часу й простору, персонажів і дії. Модерністи послуговуються «модерністськими» прийомами (монтаж, «потік свідомості», асоціативність), умовними засобами (гротеск, парабола, алегорія, фантастика), вдаються до міфологічних образів. «Новий роман» — назва школи, яка склалася в середині 50-х рр., у Франції (Наталі Саррот, Клод Сімон, Клод Моріак, Мішель Бютор). Новоромантики оголосили традиційний «старий» роман рутинним явищем у сучасному мистецтві. Відштовхуючись від традиційних форм, вони прагнуть до оновлення, реформування роману, сміливого експерименту.
Естетичні передумови модернізму
Підґрунтямраннього модернізму в літературі була творчість романтиків. Модерністське світовідчуття приховане в самій природі романтизму, від якого ранні модерністи перейняли неприйняття нищої реальності, протиставлення бездуховному світові сили духу й мистецтва незалежної особистості, утвердження творчої свободи митця, розвиток символьної природи мистецтва, творення нової художньої дійсності. Романтичні пошуки піднесеного світу, протиставленого буденності, прагнення з’ясувати сенс духовного буття, полинути в царину високих ідеалів призвели до появи нового напряму, що засвідчила, наприклад, творчість французького письменника Шарля Бодлера (1821-1867) – пізнього романтика і зачинателя модернізму. Поетика контрастів, характерна для віршів поета, теж зумовлена романтизмом. Водночас ліричний герой Бодлера виявляє модерністське світовідчуття. Він не просто прагне відірватися від буденності й полинути в ідеальний світ, а намагається зазирнути в свою душу. Бодлерові відкрилися небачені глибини людського духу, який підноситься на крилах своєї фантазії й творчої уяви. Формування модерністської поетики засвідчив вірш «Відповідності», в якому звуки, запахи, кольори сплітаються в багатогранну картину. Поет відмовляється від логіки, раціоналізму, об’єктивних спостережень, для нього головне – його інтуїція, внутрішні порухи серця, злети й падіння фантазії. «Непізнанна, таємнича суть світу вперше оголосила про себе в поезії Бодлера», — зазначав І. Анневський. Окрім того, французький поет надавав перевагу естетичним (суто мистецьким) чинникам, що також було характерним для його послідовників-модерністів, які вважали Красу єдиною метою і критерієм мистецтва. Бодлер вбачає прекрасне в кожній речі незалежно від її етичного змісту – позитивного або аморального. «І пекло, й рай однаково принадні», — пише поет, маючи на увазі, що пізнання естетичної природи різних явищ наближає до осягнення «вічної таїни» світу. «Бачити, відчувати, виражати – у цьому моє мистецтво», — ці слова одного з братів Гонкурів можна вважати девізом імпресіонізму.
Читаючи вірші Шарля Бодлера
Шарль Бодлер — поет, який не знайшов розуміння і визнання у сучасників. Читачі вважали його небезпечним богохульником, напівбожевільним. Лише деякі діячі мистецтва вбачали в Бодлері великого поета. Доля подарувала йому лише 46 років, але він назавжди увійшов до еліти світової класики!
Літературну долю поета визначила його єдина поетична збірка «Квіти зла», задум якої визрів у Бодлера у 25-річному віці. Вона створювалась упродовж усього життя й увібрала все найкраще з його поетичної спадщини. У цьому плані вона схожа на «Листя трави» Уїтмена чи «Кобзар» Тараса Шевченка. «Квіти зла» — цілісний твір, де всі частини й окремі вірші органічно пов'язані.
Поезія Шарля Бодлера досить суперечлива. У всіх віршах збірки «Квіти зла» протиставляються Добро і Зло. Бодлерівське добро — це жага злитися з вічним і нескінченним світом жага, що може бути задоволена тільки тілесними засобами. Сатана, тобто зло, виступає як втілений голос плоті, але цей голос є тугою за неможливим. Два протилежні полюси — Добро і Зло, дух і плоть, Бог і Сатана — починають перетворюватись одне на одного.
Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,
Щоб лиш тягар життя, о владарко натхненна,
Зробила легшим ти,
А всесвіт — менш гидким! —
саме ці рядки з вірша «Гімн краси» утверджують думку, що Добро і Зло однаковою мірою можуть бути джерелом, прекрасного.
Краса у віршах Бодлера показана то в образі жінки, котрій смуток додає чарівності, то в образі статуї, незворушної і непохитної, об груди якої розбивається кожний, хто намагається осягнути її таємницю. Поетові невідоме походження краси і, можливо, вона зійшла з небес, а може, піднялася з морської безодні. Але саме краса, якого б походження вона не була, робить світ ближчим, а удари долі слабкішими:
Немає значення, чи з пекла ти, чи з раю,
Потворо вибредна, страхітлива й свята,
Як до безмежностей, що я про них не знаю,
Але жадаю їх, відчиниш ти врата!
Краса ототожнюється з безмежністю. За Бодлером, найбільш повне своє втілення вона знаходить у поезії, тому що саме поезія — привілейований шлях до раю.
Мені найбільш сподобався бодлерівський «Альбатрос», написаний у 1841 році під час мандрівки на острови Репоньон і Маврикій.
У перших рядках автор розповідає, як матроси задля розваги ловлять величних альбатросів, «що люблять пролітати слідами кораблів».
Альбатрос — величний птах, володар морських просторів, що супроводжує кораблі. На палубі він має вигляд дуже безпорадного птаха:
На палубу несуть ясних висот владику,
І сумно тягне він приборкане крило,
Що втратило свою колишню міць велику,
Мов серед буйних вод поламане весло.
Автору жаль птаха, свій біль і сум він передає у підкресленні величі цього володаря просторів. Поранений альбатрос не може протистояти натовпу моряків, він не може злетіти в повітря, бо крила його поламані, у нього нема майбутнього.
Поступово цей образ набуває символу образу самого поета і його долі у людському вирі життя. Шарль Бодлер не знаходить розуміння серед людей і тому не може злетіти думкою, а «волочить… крила велетня по землі»:
Поет подібний теж до владаря блакиті,
Що серед хмар, мов блискавка в імлі.
Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій
Він крила велетня волочить по землі.
З образом цього птаха пов'язане все піднесене, він у центрі уваги, автор захоплюється ним і висловлює йому співчуття. У полоні альбатрос стає безсильним і смішним, бо він — жертва насилля. У цьому вірші Шарль Бодлер протиставляє високе і низьке, небесне і земне, поезію і прояву, у ньому висловлені гіркі роздуми автора про трагічну долю поета в сучасному йому суспільстві.
Дуже цікавий, на мій погляд, вірш Бодлера «Авель і Каїн», написаний після революційних подій 1848 року, вірш з прямим закликом до бунту. Поет брав участь у барикадних. боях, але керувався передусім емоційними імпульсами, а не політичним світоглядом. Спираючись на біблійну легенду, Бодлер створює своєрідне її продовження, по-своєму трактує історію роду Авеля і Каїна, на якому лежить тавро прокляття. Рід Каїна у вірші символізує бунт, який має «скинути Господа з небес».
На мою думку, у Бодлера Зло — це майже єдина і головна тема творчості, але він, як ніхто до нього, побудував на цій темі блискучу, яскраву і самобутню поезію.
Книга «Квіти зла» зробила Бодлера відомим, але не принесла літературного визнання.
Мені подобається глибока філософська поезія Шарля Бодлера. Цікава образна система його віршів приваблює, зацікавлює, але сприйняти їх так, наприклад, як ліричні вірші Поля Верлена, мені важко.
Читаючи поезію Шарля Бодлера, ми в багатьох віршах відчуваємо глибокий смуток, він часто огортав душу самотнього митця, який все одно мріяв про світле і прекрасне у своєму житті. Але та романтична мрія так і залишилися для нього недосяжною… За словами Олександра Блока, своєю поезією він переконував, що й, «перебуваючи в пеклі, можна марити про сніжно-білі вершини».
Останні хвилі днів осінніх — як вони у душу проникають! О! Усю пронизують до болю! Розпросторюється якесь незрівнянно чарівне відчуття, невловимість якого не виключає його потужності; і нема тоді гострішого вістря, ніж вістря нескінченності.
А яка то велика втіха — купати; погляд в безмежності моря і неба! Тиша, чарівна недоторканість блакиті! Малесеньке вітрило, що тріпотить на обрії, своєю незначимістю і одинокістю нагадуємоє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль — все це мислить мною, чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається «Я» особисте!); мислить, кажу я, але ж — музично й мальовниче, без хитросплетінь словесних, без силогізмів, без усяких висновків.
Однак ці мислі, чи я їх випромінюю, чи речу, невдовзі силою виповнюються вщерть. А сила любострастя цього породжує ослабленість і страждання ніжне. Мої ж нерви, напружені украй, тільки й можуть те, що тремтіти зойкливо, болісно.
І ось перед цією неозорістю неба я ціпенію; його прозорість доводить до нестями. Спокій моря, незмінність видовища обурює мене… Ах! Та чи варто страждати вічно і вічно тікати од прекрасного? Природо, безжалісна чаклунко, супернице всепереможна, облиш мене! Не спокушай моїх пожадань і гордовитості моєї! Споглядання прекрасного — це двобій, в якім митець ридає предпоразкою своєю.