Українська література в першій половиніХХ століття
Не варто осуджувати тогочасне письменство за його вимушенікомпроміси. Мовиться про гіркий урок історії, що потребує глибокого засвоєння.То була драма не тільки тогочасних митців, а й усього українства. Якщо влітературознавстві мовиться про критерій об'єктивного історизму, він чи ненайбільше прикладається до творчості письменників 30-х рр., яка потребуєнеупередженого розуміння. Адже в глибинах тогочасних художніх текстів, якщоусунути з них нашарування фальшивого пафосу, приховано чадну атмосферудеморалізованого суспільства. У досить типовому для «соціалістичного реалізму»одному з віршів П. Тичини напрочуд яскраво змальовано свідомість істоти періоду«диктатури пролетаріату», відтворено фанатичний комісарський стиль:
Чи то ворог чорний, білий,Чи від злості посивілий, А чи жовто-голубий, Просто бий! Просто, просто, простобий!
Впадає у вічі різка невідповідністьміж експресивно бадьористою формою та сюжетом, у якому розгортається сюжетмасових убивств. Важко повірити, що такі рядки міг написати нещодавно ніжно-«кларнетнии» поет. А втім, у спотвореному світі, де правда і неправдапомінялися місцями, сучасникам П. Тичини, запамороченим, збаламученимбільшовицькими акціями, саме таким і вбачався соціалістичний ідеал. Гасло«партія веде», кинуте П. Тичиною в однойменному вірші, на півстоліття стало, якзіронізував поет-дисидент Є. Сверстюк, «програмою духовного і національногосамозречення». Воно неминуче оберталося спотворенням історичної пам'яті, як,приміром, у поемі М. Бажана «Клич вождя», перейнятій більшовицькою,приписуваною самому народові, ненавистю до українських святинь:
З народних вуст жовто-блакитні браття Почули смертний вирок іпрокляття. І звівсь народ. Він топче й розбива Бандитський герб — зазубринутрирогу...
Таке глузування з правічногосимволу українства — тризуба дозволив собі талановитий письменник, який став«гвинтиком і коліщатком загальнопролетарської справи».
Вона вимагала відлітераторів дискредитувати українську минувшину та народну душу, зумовлюючипояву низки відверто антиісторичних творів, як-то роману О. Бабенка «Шляхомбурхливим» чи п'єси О.Корнійчука «Богдан Хмельницький», де свідомо з класовихпозицій спотворювалася героїчна козацька доба. Побажання «Вітчизні віддати невигризки душ, а всю повноту життя і безсмертя», як писав М. Бажан, лишалосяпроголошеним, але нереалізованим за тогочасних умов.
Засилля вбивчих для художньоїлітератури нормативів «соціалістичного реалізму» з антиестетичними принципами«народності», партійності та пролетарського інтернаціоналізму, «зображеннямдійсності в її революційному розвитку» викликало занепокоєння навіть серед йогопослідовників. Вони все-таки сподівалися на оживлення цього «творчого методу»за допомогою запровадження синтетичного полотна—поеми й роману (С. Щупак).Поява відповідних жанрів (наприклад, поема «Батьки й сини» М. Бажана) лишеілюструвала банальну тему, сформульовану М. Рильським: «Нема такої верховини,що не досяг би більшовик!»
Образ більшовика, набуваючиперебільшено романтизованих ознак, привертав увагу передовсім своєю штучноюмонументальністю. Геть усі спроби замінити справжнє мистецтво майстернимплакатом закінчувалися творчою поразкою, неминучою для літератури, доведеної дообслуговувального стану. Талант позбавлявся права на природну творчість, навідмежування її від сторонніх, безцеремонних втручань. Як крик душісприймається, наприклад, виступ Л. Первомайського на всеукраїнській нарадікомсомольців-поетів (1934): «Деякі товариші хочуть такої поезії, в якій би буввідсутній поет».
А втім, справжнійлітературний процес не зник безслідно. Витіснюваний імітаційною літературою зісвого природного, середовища, він, зберігаючи уламки «розстріляноговідродження», перетікав у глибини художньої свідомості, неприступнірепресійному режимові. Всупереч жорстким нормативам «соціалістичного реалізму»з'являлися високохудожні твори: драми І. Кочерги («Алмазне жорно», «Майстри часу»та ін.), І. Микитенка «Соло на флейті», кіноповісті О. Довженка, романи Ю.Яновського («Чотири шаблі», «Вершники»), історичні романи, приміром, «Людолови»Зінаїди Тулуб, «Чорна брама» І. Сенченка. Шляхетною була поезія В.Свідзинського. Спостерігалися фрагментарні прориви до високої лірики у М.Рильського, В. Сосю/>/>ри, Л. Первомайського, А. Малишка, К. Герасименка, І. Му-ратова таінших.
Прямого викликубільшовизмові паралізоване ним письменство кинути не могло. Протести вибухалирадше підсвідомо. Скажімо, М. Бажан у циклі «Узбекистанські поезії» вмістиввірш, що перегукувався як з добою Тамерлана, так і з добою Й. Сталіна. Поетвіщував відновлення історичної справедливості:
Він смертю зник, як смертювиник, І слід по солонцях присох, Де йшов, кульгаючи, руїнник Землі народівбагатьох.
Караханський хан так і недістав безсмертя «з рук безсмертного народу». Паралель з Й. Сталіним тут доситьпрозора.
Дати рішучу відсічбільшовицькій системі могли лише одиниці. І. Багряному пощастило втекти зрадянських концентраційних таборів. Усю суть соціалістичної дійсності вінзобразив в автобіографічній повісті «Тигролови», у романі «Сад Гетсиманський»,де навіть збережено імена енка-ведистів, —творах, котрі з'явилися під часдругої світової війни та після неї.
«Празька школа». Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною.Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренахеміграції — «празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич,Л. Мосендз, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, О.Стефанович та ін. Вона не мала ні статуту, ні членства, ні структури, як,скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало її представників жило не тільки у Празі, а йу Варшаві, Львові, Мюнстері та інших містах Європи. Основу «празької школи»складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921рр., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу містаКаліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства наоснові художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю.Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом ізлітературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922—1923).На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразноокреслювалися постаті Ю, Дарага-на та Є. Маланюка.
Після того як Польща почаланадто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася доЧехо-Сдоваччи-ни. Адже тут, у Празі, діяв Український вільний університет приКарловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, уПодебрадах—Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є.Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, Олена Теліга, О. Ольжич, Оксана Лятуринськата ін. То було покоління, що складало досить сильний інтелектуальний пластукраїнської еміграції, впливало на перебіг та кристалізацію національного руху.То були свідомі сили, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. якнаціональну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О.Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). З'явилися «нові характери», виповненінапругою вольових імперативів. Вони формувалися на межі українського таєвропейського світів, пронизуваному потужними вітрами західної культури тастимульованою ними історичною пам'яттю рідного народу. На підставі цього йвиникла їхня історіосо-фічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. І хочадля Європи вона лишилася непоміченою, в контексті української літературиокреслилась як яскраве художнє явище. Це явище дещо відмінне від галицькогописьменства, яке переживало тоді кризу символістського світобачення, начебтодолало вплив стрілецьких мотивів (мовиться про пісні українських січовихстрільців). Протистояла «празька школа» і творчості об'єднання «пролетарських»письменників «Горно» (В, Бобинський, А. Іванчук, С. Тудор, Антоніна Матулівната ін.).
«Празька школа», збагаченаздобутками наддніпрянської лірики, як спостеріг Б.-І. Антонич, вражала своєюцілісністю. Вона переймалася не лише «тугою за втраченою батьківщиною», а й«розлитим широкою рікою історизмом», її творчі пошуки позначались і назахідноукраїнській ліриці, зокрема Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, С. Гординськогота ін. Від сучасників не приховалося й те, що «пражани» зазнавали впливу Д.Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватисяна сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922—1933). а з 1933р.— «Вісник». Він небезпідставно називав Є. Маланюка, Олену Телігу, О, Ольжича,Л. Мосендза, Юрія Клена (О. Бургардта, «неокласика», який 1931 р. емігрував з
України до Німеччини«трагічними оптимістами», прихильниками «особливої філософії життя»,«авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва».
А втім, це не означало, що«празька школа» повністю перебувала під впливом Д. Донцова. Справді, їїпредставники поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткиминаціо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагутрадиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірнаемоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Справді, він розбудив у «молодомупоколінні дух зачіпності», «охоту до ризику», прагнення «стати переможцем», якспостерегли дослідники теорії Д. Донцова. Одначе «пражани» не поділяли йогосилового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчогонасильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом—нацистський стилі. Концепція Д. Донцова формувалась у середовищі тоталітарнихрежимів, які не могли не позначитися на ній. Творча молодь в еміграції,прийнявши ідею необхідності виховання нового характеру, поступово вивільняласяз-під «донцовізму», але не поривала зв'язків із самим ідеологом, розвивалараціональні елементи його теорії. Одним із послідовних противників «доктрини»Д. Донцова був письменник, літературний критик, науковець, лікар Ю. Липа, якийжив у Варшаві. Він не погоджувався з донцовським негативним ставленням дотрадицій українства, хоча націотворчі принципи поділяли обоє. У подібнійситуації знаходилась і Наталя Лівицька-Холодна, одна з ініціаторів (разом із Ю.Липою та Є. Маланюком) заснування у Варшаві незалежного літературногооб'єднання «Танк» (1929), до складу якого входили також П. Зайцев, ОленаТеліга, А. Крижанівський та ін. Літературна та духовна ситуація в еміграціїбула неоднозначною. Особливого загострення набула проблема національногомистецтва, що викликала цілу смугу полемік, зокрема між Є. Маланюком і Д.Донцовим.
Д. Донцов закликав, напротивагу естетиці «жалібників», тобто традиційній українській літературі,зосередженій на оплакуванні безталанної сирітської долі, до романтичного поривуу «моря безкраї», де панують «риск, боротьба, упоєння нею». Водночас вінтрактував митця невідповідно до природи його таланту, посилався на те, що у«великих добах —великі письменники, це переважно виховники, майстри» (так самоС. Пилипенко, керівник «Плуга», гостро розкритикований у 20-х рр, заприхильність до «червоної просвіти», називав митців «працьовниками»).
Є. Маланюк ще під часперіоду «Веселки» намагався послідовно відмежовувати художню літературу віднекоректних спроб підпорядкування її позахудожніми, власне ідеологічними,силами. Він виступав проти приниження ролі' митця, мислення якого відбувається«на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службовоїповинності. Обстоюючи тезу «мистецтво —вічний абсолют, які б напрямки не були,тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальнийстан українського письменства:, у поневолених націй і поети «завжди носять насобі тавро невільництва».
У його статті «Думки промистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід ізфатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в СамостійнійДержаві є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли воснову естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки —підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, літературавизнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика,релігія, педагогіка і т. ін.).
«Пражани» витворили довколасебе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формуваннянового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію українськоїментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надавукраїнському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісноїзміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика. Розглядаючи її,не доводиться говорити про певну стильову цілісність. Тут картина дещовідмінна. Так, Олена Теліга тяжіла до чітко вираженого неоромантизму, О.Сте-фанович та Юрій Клен —до необароко. Юрій Клен поєднував у своїй поезії риси«неокласики», неоромантизму та експресіонізму. У «празькій школі»спостерігається органічний синтез переосмисленої традиції та критичнопоцінова-ного новаторства, зокрема модернізму. Не виключалися навіть певні здобуткиавангардизму, хоч його нігілістичні настанови засуджувалися. Еміграційна поезіявидається цілісним явищем, у якому поєднувалася творча енергія національноговідродження XX ст., що вимушено перетікала за межі України, але не розпорошиласяв європейському просторі.
Першими ластівками нанебосхилі «празької школи» були збірки Галі Мазуренко «Акварелі» та Ю. Дарагана«Сагайдак», що з'явилися 1925 р. Якщо книжечка Галі Мазуренко, позначенабезпосередністю переживань, не вплинула на творчість «пражан», то дебют Ю.Дарагана сприймався їхнім заспівом. Його збірка під символічною назвою«Сагайдак» містила, як зауважив Б.-І. Антонич, «всі елементи, які згодомрозвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ,сонячний Дажбог, настрої вигнанця». Дараганівська лірика відновлювала героїчнийепос (билини, думи, історичні пісні тощо) києво-руських та козацьких часів.Подібні мотиви відбилися в карбованих поезіях Є. Маланюка, котрий ні на мить недозволяв собі відволікатися від центральної теми —України, змальованої то увигляді величного, одуховленого символа «степової Еллади», то непривабливої чиЛ. Мосендза, який звертався до образу праматері роду, та ін. Найяскравішіісторіософічні осяяння —у творчості О. Стефановича, автора самобутніх збірок«Поезії» (1927), «Зіеїпапоз І» (1938) та ін. У своєму доробку він заглиблювавсяв осмислення історичної долі України, де перехрещувалися язичницьке тахристиянське світобачення. Це справді дивно, адже поет постійно мешкав умістах, не помічаючи їх. Намагання вийти за межі видимої буденності,зосередитись у надреальному світі осучасненої минувшини та природи зумовлювалиестетичну ненор-мативність його лірики, інтерес до винахідливого віршованогозвукопису та ритмомелодики, несподіваного словотворення на основі архаїчногословника. Недарма в його доробку трапляються вірші з органічним відтворенням колоритукиєво-руського мовлення, приміром, «З літопису».
Вміння поєднувати суворістьісторичного мислення з «амазонською» ніжністю жінки-войовниці притаманне ОксаніЛятуринській (збірки «Гусла», 1938; «Княжа емаль», її занурення у праукраїнськуневимушено. Поетесі уникнути стилізації. Вона пік вірші так, немовби княгиня ічи Ярославна. Для Оксани Ля-Туринської неначе не існувало часових меж, оскількиісторична протяжність «стискалася» в одній точці ліричного сюжету. Це жстосується Наталі Лівицької-Холодної, яка вразила своїх сучасників «міццюпочувань» (Є. Пеленський), що виповнювали її першу збірку «Вогонь і попіл»(1933). У ній постав образ волелюбної степовички, «сотниківни» в червонімнамисті, здатної боротися за своє щастя.
Історіософічні мотиви єцентральними і для Олега Ольжича, сина уславленого українського лірикаОлександра Олеся. Археолог за фахом, він заглиблювався у праісторичну добу(збірка «Рінь», 1935). Рівночасно Олег Ольжич звертався до виру буремноїсучасності, яку називав так: «доба жорстока, як вовчиця». Знаходив героїчніриси у поколінні міжвоєнного двадцятиліття (збірка «Вежі», 1940). Тут, зокремав циклі «Незнаному Воякові», формулювалися вольові вимоги національно свідомогоукраїнства: «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині»; «Захочеші будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила» та ін. Такий широкийдіапазон ліричного світобачення притаманний також Наталі Лівицькій-Холодній.Вона свою поетичну книжку «Сім літер» (1937) присвятила пам'яті ('. Петлюри,якого підступно вбили 25 травня 1925 р. />мотиви західноєвропейської лицарської романтики, античної героїки,української барокової та «неокласичної» культури. Він сприймався ніби живиммостом між київською «неокласикою» та «празькою школою», між якими виявилосячимало спільних рис. Найвагомішою у доробку Юрія Клена вважається незакінченаепопея «Попіл імперій» (1943—1947) -—художній документ високого гуманізму, вякому з переконливою силою розкрито природу однаково антилюдських тоталітарнихсистем —більшовицької та нацистської, вказано на їхню спільну, небезпечну длясвіту суть, завбачено неминучість краху імперій зла, на уламках яких маєвиникнути, відродитися, як фенікс із попелу, нова Україна. Поет затаврувавбільшовизм надзвичайно виразно:
Страшні, нечувані ще гасла шпурляєвін, мов кості псам, і за майбутній сир у маслі купує душ дешевий крам.
Поезія «празької школи»характерна тим, що в її текстах віднайшов своє випробування вольовий типукраїнця, котрий невдовзі утверджувався в житті, яке потребувало «трагічнихоптимістів». Гаряче дихання драматичної дійсності міжвоєнного о. Телігадвадцятиліття (1921—1939) вчувається
у невеликій за обсягом, алемісткій за змістом поетичній спадщині Олени Теліги (поки що віднайдено 38 їївіршів), здатної по-спартанськи переживати найтяжчі хвилини спраглоїневичерпної повноти життя.
Дороги представників«празької школи» часто перетиналися, а надто Олени Теліги та Олега Ольжича.Обоє свідомо офірували свій талант, свою долю справі визволення України. Обоєстали найдіяльнішими активістами ОУН (Організації українських націоналістів) —єдино можливої на той час структури, спроможної об'єднати розпорошенеукраїнство, сконцентрувати його волю для відновлення історичної справедливості.Вони боролися проти німецьких окупантів і загинули: гестапівці розстрілялиОлену Телігу у Бабиному яру в Києві 21 лютого 1942 р., а 10 червня 1944 р.замордували Олега Ольжича у концтаборі Заксенгаузен. Його збірка «Підзамча», девтілилися роздуми поета, який виріс до одного з керівників українськихвизвольних змагань і витримав гестапівські тортури, з'явилася посмертно (1946),як і ліричні книжки Олени Теліги: «Душа на сторожі» (1946) та «Прапори духу»(1947).
Найяскравішою постаттю взахідноукраїнській ліриці міжвоєнного двадцятиліття був Богдан-Ігор Антонич. Йогозбірки, за словами літературознавця М. Ільницького, засвідчили «стрімкий ісповнений внутрішньої напруги, розвиток таланту поета, який прийшов доуславлення «зеленої євангелії» природи, до «незнищенностіматерії»». Своєрідний почерк виробив Б. Кравців, котрий спромігся поєднатиромантичні настрої з «неокласичною» дисципліною віршування («Дорога», 1929;«Промені», 1930; «Сонети і строфи», 1933; «Остання осінь», 1940). Власний шляху поезії торував С. Гординський, відомий також як маляр та мистецтвознавець. Усвоїй творчості він еволюціонував від імпресіоністичних картин, збагаченихавангардистськими віяннями, до строгих класичних форм («Барви і лінії», 1933;«Слова на каменях», 1937; «Вітер над полями», 1938; поема «Сновидів», 1938).
Українська література збагатиласятакож талановитими прозовими творами, що з'явилися з-під перазахідноукраїнських та емігрантських письменників. Серед потоків модернихстильових течій У. Самчук обрав собі шлях класичного реалізму. Відомий прозаїк,духовно близький до представників «празької школи», він своєю повістю «Марія»(1933) довів невичерпні можливості цього стилю, в річищі якого працювали І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко та ін. Письменник одним із першихзвернувся до художнього осмислення найбільшого лиха українського народу —голодомору 1932—1933 рр., розкривши його на прикладі гіркої долі селянськоїродини. Події розгортаються довкола центрального персонажа—Марії (від їїсирітського дитинства до сумної старості), котра постає символом українськоїжінки, втілюючи в собі національний культ матері та євангельський образ БожоїМатері. Повість «Марія» —звинувачувальний літературний документ протиширокомасштабного нищення українського села, свідомо реалізованогобільшовиками. Прагнення прозаїка бути «літописцем українського простору» зусією повнотою здійснилося в романі-трилогії «Волинь» (1928—1937), де детальнорозкривається жиггєвий шлях Володька Довбенка на драматичних зламахнаціональної історії першої половини XX ст.