Драматургія Старицького

Зміст
Вступ. 3
1. Драматургія М.П. Старицького. 4
2.Мотив самотності героїв у драматургіїСтарицького. 8
2.1 Як ковбаса та чарка, то минеться йсварка. 8
2.2 Несудилось. 9
2.3 Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці 16
2.4 Водевіль „По-модному”. 19
2.5 «Богдан Хмельницький». 19
2.6 Драма «Розбите серце». 24
2.7 «Без світу». 25
2.8 «Талан». 28
2.9 «Маруся Богуславка». 32
2.10 «Облога Буші». 37
2.11 «Остання ніч». 39
2.12 «Крест жизни». 44
Висновок. 50
Література. 53
Вступ
Мета курсової роботи: визначити мотив самотностігероїв у драматургії М.П.Старицького.
Актуальність роботи: Робота має пізнавальний характер,визначення мотиву самотності у драматургії М.П.Старицького, аналіз творівпов’язаних з історичними подіями. Розглядання тогочасних умов життя, відносинміж поміщиками та людьми з малим достатком.
Об’єкт дослідження: об’єктом дослідження у цій курсовійроботі є творчість М.П.Старицького. Мотив самотності у драматургії М.П.Старицького.
1. Драматургія М.П. Старицького
Драматургія М.П. Старицького розвивалася на протязі сорокароків від лібрето опери «Гаркуша» (за однойменною драмою О. Стороженка (1864)до незавершеної перед смертю автора (1904) оригінальної історичної драми«Владислав IV».
Для того, щоб правильно визначити місце і значеннядраматичної спадщини М. Старицького в історії української дожовтневоїдраматургії, треба нагадати, що до виступу його як драматурга,— а він почавсямайже одночасно з появою перших творів М. Кропивницького,— українськихдраматичних творів було мало (класичні п'єси «Наталка Полтавка» і«Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» і«Шельменко-денщик» Г. Квітка-Основ’яненка, «Простак» В. Гоголя (батька), «НазарСтодоля» Т. Шевченка). Були спроби поширити український репертуар за рахуноктаких драматичних творів, як «Щира любов» Г, Квітки-Основ’яненка,«Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка,, але ці спроби не дали належнихнаслідків.
Тимбільше не могли бути використані такі драматичні твори, як «Сава Чалий» і«Переяславська ніч» Ієремії Галки (М. Костомарова), або щось з писаньВащенка-Захарченка таких, як «Огледівся, як наївся, або якби не вовк та несобака, був би Грицькові гарбузяка», які, між іншим, розповсюджувались вдрукові за дозволом царської цензури і серйозно шкодили розвиткові демократичноїдраматургії.
Тому-то, коли почала назрівати необхідність народженняукраїнського професіонального театру, одночасно виникла невідкладна потребастворити високомистецькі драматичні твори для репертуару.
На той час появились драматичні твори І. Нечуя-Левицького,які, щоправда, виявились малосценічними, виступив у драматургії Панас Мирний,великий І. Франко.
На противагу демократичній драматургії чимало драматичнихтворів написали письменники буржуазно -ліберального, або й одверто реакційногонапрямку. Одначе твори їх, не зважаючи на прихильність реакційної преси йпотурання царської цензури, виявились за змістом і формою досить безпомічнимипроти талановитої драматургії демократичного спрямування. Для української.прогресивної драматургії, особливо з 1876 року, крім загальних утисків, буластворена подвійна й. потрійна цензура. Вона нещадно чинила розправу надпрогресивними Драматичними творами українською мовою, навіть над дозволеними додруку. Вона, як правило, або категорично забороняла твір, або примушувалаавторів змінювати текст твору в потрібному їй напрямку і, зрештою, дозволялайого до вистави в спотвореному вигляді.
Як свідчать документи цензурних архівів, зокрема вЛенінграді, багато творів і варіантів їх було поховано в процесі наполегливоїборотьби українських драматургів з гнобительською царською цензурою. Жорстокуборотьбу з цензурними утисками витримував і М. Старицький. Чимало творівдраматичної спадщини його теж поховано в архівах цензури, немало вийшло в світсповарених на вимогу її, а частина так і залишилась в чернетках, уривках іпланах-задумах драматурга.
На сьогодні відомо, що драматичну спадщину М. Старицькогоскладають двадцять п'ять закінчених творів — (не рахуючи варіантів їх), а саме:один переклад («Гамлет»), тринадцять оригінальних творів і одинадцять перерй6ок«Вивчення кожного з цих драматичних творів, перевірка об'єктивних даних,зокрема за архівними матеріалами колишньої царської цензури, дозволяютьвстановити точну хронологію творів, яка наочно позначає шлях Старицького – драматурга.
Найбільше драматичних творів, зокрема всі переробки, булостворено в ті роки, коли М. Старицький працював як театральний діяч, і лишешість оригінальних творів були написані тоді, коли він уже відходив від праціна сцені.
Цим ще раз підкреслюється безпосередня цілеспрямованістьдраматургії М. Старицького на задоволення пекучих потреб української сцени, щопідтверджується також багатьма даними з сценічної історії майже всіх п'єсдраматурга. Така цілеспрямованість пояснює певною мірою наявність в драматургіїСтарицького чималої кількості переробок як пристосувань до сцени драматичнихтворів українських авторів, так само й драматизації прозових творів з іншихлітератур. При цьому треба враховувати тогочасний прикрий досвід боротьби з утискамицарської цензури, яка незрівнянно нещаднішою була до оригінальних творівпрогресивної української драматургії, аніж до переробок з апробованих уже«непредосудительных» творів інших авторів, а особливо таких, наприклад, широкопопулярних класиків, як М.В. Гоголь.
Наявність такої кількості переробок давала привід закидати М.Старицькому, більш ніж кому з сучасників, «не оригінальність» творів, порушенняавторської етики і «привласнення» чужих творів, хоч драматург ніколи не кривсяз переробками і, як правило, зазначав у підзаголовках, звідки взято матеріалдля них.
Не вдаючись тут до всебічного текстуального дослідження всієїдраматичної спадщини М. Старицького в багатьох варіантах рукописів, чернеток,розглядаємо лише твори, завершені автором, друковані в різних виданнях, ірукописи, заборонені цензурою.
М. Старицький, як вже згадувалось, ще в 70-х роках уславивсяяк поет і перекладач кращих зразків російської та зарубіжних літератур. Тожцілком послідовно, поруч з перекладами ліричних і епічних творів, він почавперекладати й драматичні, як наприклад трагедію, «Фауст» Гете, уривок якої бувпотім уміщений в згаданому йому виданні «Поезії» М. Старицького (1908 р.).
Таксамо природним було те, що М. Старицький на початку 70-х років заходивсяперекладати трагедію «Гамлет» В. Шекспіра, мріючи поставити її на українськійсцені як зразок світової драматургії.
Драматичні переклади українською мовою, що призначались длясцени, були категорично заборонені царським урядом. Згодом тільки, якзгадувалось, з великими труднощами здобувши дозвіл цензури, М. Старицький змігвидати перекладену трагедію гарно оформленою книгою.
Не дивлячись на те, що «Гамлет» і далі перебував підзабороною до вистави, Старицький все ж переклав лібрето опери «Галька» Монюшко,але його було заборонено.
Нарешті, вже в 1903 році він, не здаючись перед царськоюцензурою, перекладав драму «Роза Берндт» Гауптмана під назвою «Напасть», та вжезавершити не встиг.
Широкі, як видно, були перекладацькі задуми М. Старицького,але їх не вдалось здійснити.
Процес підготовки й самого перекладання трагедії Шекспіра мав(поруч з студіюванням зразків вітчизняної класики) велике значення встановленні М. Старицького – драматурга, що починав тоді розгортати свою власнудраматичну творчість.
2. Мотив самотності героїв у драматургії Старицького2.1Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка
Основою багатої тематики і жанрів драматургії М.П.Старицького є, звичайно, його оригінальна творчість, що тривала протягом всьоготворчого шляху його як видатного українського драматурга демократичного напрямку.
Першим з оригінальних творів був створений у 1872 роцішироковідомий водевіль на 1 дію «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», щобув дозволений до вистави цензурою в квітні 1873 року.
Того ж таки року водевіль був поставлений на домашній сцені вбудинку Ліндфорсів у Києві аматорським гуртком під керівництвом автора. Впершевін був надрукований у збірнику «Луна» і притому вдруге пройшов уже подвійнуцензуру київського цензора і Петербурзького цензурного комітету через ГоловнеУправління в справах друку, і дозволений був до друку 24. IV. 1881 р.
Такі документальні свідчення про водевіль «Як ковбаса тачарка...» розбивають наклеп про залежність його від жарту Л. Глібова «Домирового».
В основу сюжету водевілю «Як ковбаса та чарка, то минеться йсварка» М. Старицький поклав анекдотичний, але дуже характерний конфлікт міждвома українськими панками, взятий, як зазначено у виданні 1890 р., «з староїподії». Українські панки Шило і Шпонька, які посварились на полюванні за те,чия собака була ліпшою, зустрілись у корчмі, де господарка Горпина Шпортунихаподбала, щоб їх помирити на тій підставі, що у одного була тільки горілка, а вдругого лише ковбаса. Художня сила цього водевілю, звичайно, не в сюжетнійоснові, а в цілій, хоч і невеликій системі колоритних художніх образів,невимушено й дотепно розкритих за художньою логікою у відповідних обставинах.
Невимушеней чітке розгортання комічних ситуацій створює струнку, динамічну дію водевілю,а вдале використання українського пісенного та розмовного фольклору надаєреалістичному творові цікавого, дотепного характеру невмирущих сцен народногогумору й сатири. Ось чому водевіль цей з 1873 року і досі не сходить зукраїнської сцени, зайнявши місце серед класичних творів.2.2Не судилось
 
Дальшимкроком вперед було створення драми «Не судилось». «Драма ця,—писав М.Старицький,—була задумана мною ще в 1876 році і в тому ж році не тількиподібний план, а й дві перших дії були закінчені, але внаслідок заборонималоросійської сцени роботу цю я облишив, не бачачи в найближчому майбутньомуцілі її застосування».
Тоді ця драма мала назву «Панське болото», і задум їїбезпосередньо зв'язаний з животрепетними явищами тогочасної дійсності, яківивчав М. Старицький, з одного боку, і працею його над перекладом «Гамлета» Шекспіра,з другого боку.
Після порад знавців літератури та сцени М. Старицькийзакінчив драму вже під назвою «Не судилось» (1881), щоб надрукувати її вальманасі «Рада», який він тоді організував. Але через потрійну цензуру в Києвіі в Петербурзі та інші ускладнення з виданням альманаху «Рада», ч. 1 вийшла ажв 1883 р. (дозволено цензурою — Київ, 12. IV. 1883 р.).
Збереглись також подальші рукописи переробок драми піднатиском цензури, коли М. Старицький терпляче і наполегливо добивався дозволудрами для постави на сцені. Драма була остаточно скалічена, доки була дозволенадо вистави 12.Х. 1885 р. під назвою «Не так склалося, як жадалося»,
«Не судилось»—драма на 5 дій, яка за змістом більшевідповідає назві її першої редакції — «Панське болото». Підносить вона нову важливутему в українській драматургії того часу, даючи одну з кращих реалістичнихкартин українського села після реформи 1861 року. Суть драми, звичайно, не втому, що панич Михайло Ляшенко занапастив життя бідної дівчини-селянки КатріДзвонарівни., Та це й не було б новим після Шевченка в українській літературі більшновим є те, що син поміщика щиро покохав, захоплюючись взагалі поезією народу,селянку – сироту, яка всією душею теж закохалась у нього. Але через різницюстанів, маєтків та через інтриги їм „насудилося” бути в парі, бо Катрязагинула, не витримавши натиску панів, сільської темряви та власного зрадженогосумління. Одначе й цим не вичерпується зміст драми
М. Старицький, прекрасно обізнаний з життям поміщників населі, особливо 60-70 років XIX століття безпосередньо знаходячись середніх,захоплювався разом з М. Лисенком «ходінням в народ», переважно в коло сільськоїмолоді, йому були відомі випадки одруження паничів з селянськими дівчатами(згадаймо хоч би любого йому «дядю Олексашу», якого введено епізодом в драму),і в цьому вбачалась ознака нового часу.
Пильно спостерігає молодий, драматург, як складаються пореформенівідносини на селі, натрапляючи неминуче на соціальні та національнісуперечності, які виростали на очах, і глибоко хвилювали його, примушувализамислюватись над ними і робити певні висновки.
Характер «нових» пореформених відносин на селі у всій їхреальності М. Старицький і намагався змалювати в своїй драмі „ Не судилось”.Ідучи по лінії розкриття гострий суперечностей, не шкодуючи виразних фарб узмалюванні образів. Не зв’язаних навіть з любовною колізією, — він відтінює,подає цікаві деталі внутрішнього єства персонажів, мотивує їх вчинки (Зізі,Жозефіна, Шльома) для глибшого показу в напруженій дії соціально – побутовоїкартини в цілому. Отже „Не судилось” далеко переростає в драму кохання, щозаймає в творі, на перший погляд, основне місце.
Справді, особиста драма нещасливого кохання (Михайло — Катря– Дмитро) розкривається в органічній єдності з соціальним та національнимколізіями. Характерними для тодішнього життя в українському селі що промовистоназвано було автором „ Панське болото”, в глибині якого загострювалась боротьбаміж поміщиком і селянами всупереч твердженням ліберально – буржуазнихтеоретиків того часу.
Саме характерні мешканці цього «болота» або, як ще гострішевизначав Павло Чубань,— «багна», які так чи інакше зв'язані з особистою драмою,поставлені в основі розвитку дії твору, що визначає його сюжет
Найбільше місця в творі займає постать панича Михайла, якийспочатку нібито захоплений новими ідеями народолюбства, видимо, під впливомсвого товариша — лікаря Павла.
Михайло полюбляє ходити в розкішній українській «мужицькій»одежі, розмовляти українською «простонародною» мовою, бувати вечорами середселянської молоді, а особливо серед дівчат, як освічений панич м'якої, чулоївдачі, що шукає поезію в житті.
Він похваляється, що буде «працювати там, де мені мило,— накористь народові».
Селянська молодь, видимо, щиро сприймає, панича, а особливокрасуня-сирота Катря Дзвонацівна, до якої він залицяється, а потім, заволодівшидушею і тілом її, не може вирішити, як вийти з скрутного становища, щоб і«чесним» залишитись, і проти батьків не піти, бо тоді доведеться жити своїм трудом.Тепер на Михайла, що гірко шкодує за втраченою поезією, не впливає ні вмовлянняПавла, щоб він негайно одружився з Катрею, ні приклад дяді Олександра. Вінохоче слухає Бєлохвостова, погоджується на матеріальну винагороду Катрі, щобуде як «покровительствуемая любовница», яку «никто не обидит», бо така по суті«болотяна» природа Михайла зо всіма її панськими якостями.
Вболівання й каяття його над умираючою Катрею не знімають цихякостей, які з таким нищівним докором підкреслює Павло в останній репліці надтрупом Катрі: «То така, паничу, ваша поезія?»
Та воно й не дивно, бо народився й виріс Михайлов панськійродині, де заправляє, мати його Анна Петрівна — «слабонервная, чувствительная»,вкрай егоїстична і розбещена пані. Їй чужі будь які демократичні поривання, елементарналояльність і навіть звичайне почуття жінки – матері. Вона скаженіє, втрачаючилюдську подобу, як тільки бачить Михайла з Катрею: «А! Мерзавка! ІІотаскуха! Ты,подлая дрянь, посягнула на сына! Я тебя собственными руками разорву. (Сіпаєтьсядо Катрі)».
Батько Михайла — поміщик Іван Ляшенко — простий і поведінки йзавзятий кріпосник з переконання. Найбільше він клопочеться над тим, щоб знайтинові засоби визиску колишніх кріпаків за допомогою орендаря Шльоми, в якого вінна позичках. Він заграє з гувернанткою, коли не бачить жінка й діти ненавидить,як лютого ворога, свого брата Олександра за його демократизм. На Катрину драмувін дивиться як кріпосник: «… скручу з парубком, дам придане та й витурю..».
Тут же в «панському болоті» чудово своє почуває ч «англоман»,фатуватий «європеєць» поміщик Бєлохвостов — кузен Ляшенчихи, який зухвалоглузує з «хлопоманства», з української мови, називаючи її «выдуманным диалогом».Розбещений пошляк Белохвостов, навіть коли Катря на очах з горя тяжко страждає,вигукує по-французьки: «Але вона чарівна»
Зухвало грубою, цинічною виростає в «болоті» Зізі – сестраМихайла, немов завершуючи коло Ляшенків.
Біля панів виросла цілковитою моральною потворою покоївка Аннушка,й, неначе гнилий пень, стирчить серед «болота» ще з кріпацьких часів старийлакей Харлампій, по жалкує за кріпацтвом, коли, мовляв, було справжнє«вельможне панство», а тепер «з мужвою воловодиться».
Як і Аннушка, Харлампій своїм грубим втручанням допомагаєдоконати Катрю в її недолі.
М.Старицький нещадно викриває нікчемність і жорстокість цих мешканців «папськогоболота», протиставляючи ті здорові позитивні сили, що зростають і стають наборотьбу за кращу долю трудящих. Він показує образ типовогорізночинця-народника 60-х рр. — молодого лікаря Павла Чубаня, який заводитьшколу для народу, позичкову касу, лікарню, розтлумачує селянам, як відстоюватисвої права, наводить їх на шлях боротьбу проти панів-визискувачів. Задемократичні переконання й вчинки Павла ненавидять поміщики але глибоко поважаютьі слухають селяни. Він щирий друг Катрі, матері її й Дмитра, який, не дивлячисьні на що, глибоко, кохає Катрю, виступає месником за неї й за всі кривди.
Особливо зворушливий образ Катрі головної героїні драми.Тендітна сором'язлива дівчина-сирота ніжної ліричної вдачі, довірлива й щира,здатна на глибокі почуття красуня. Наштовхнувшись на грубі і нездоланні для їїнатури перешкоди, вона передчасно загинула.
Вся система художніх образів драми побудована так, щоодночасно з соціальними суперечностями розкриваються і національні.
Сама драма написана різними мовами, що, на думку автора,очевидно, повинно було точно відтворити наявний тоді стан щодо мови.Український одяг і мова служать тут для підкреслення демократичних симпатій.Навіть Михайло гостро реагує на презирливу репліку Бєлохвостова щодоукраїнської мови як «выдуманным диалогом».
Михайло — «Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатися:не бачив Америки — значить, нема, не чув про Канта — значить, вигадали.Розмовляти на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо мируську літературу не згірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потуратьтвоїй писі. Живеш на Вкраїні, то знай її, й мову!»
А далі він з'ясовує, чому це так:
«Кожному народові бажається виробити собі такі форми, в якихйому найпридобніше. Кожному народові в своїй власній одежі найвільніше,найзручніше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом, а мистоїмо за освіту меншого брата, за народне щастя і правду».
Хоч у подальшому розгортанні драми ці питання й непідносяться вже з такою гостротою, але така постановка їх на початку творудосить характерна для тодішнього молодого, пройнятого демократичними настроямипокоління інтелігенції.
Драма «Не судилось» піднесла животрепетні питання ісоціальних і національних взаємовідносин, що складались.у60—70-х рр. XIX ст. на селі.
М. Старицький, правдиво змальовуючи реалістичну драматичнукартину на добре відомому йому матеріалі, неминуче прийшов до сумних висновківщодо цих «нових» пореформених порядків на селі. Справді, національне питання вустах Михайла прозвучало досить декларативно, а тим більше наведені вищетвердження, то такі паничі («ми») стоять «за освіту меншого брата, за народнещастя і правду», бо в розвитку дії драми недвозначно показано, на що такіпаничі здатні та яке «щастя» і «правду» вони відстояли.
Драма «Не судилось» — великий крок вперед в становленніСтарицького як драматурга-реаліста, видатне явище в українській драматургіїтого часу. Про це свідчили не раз навіть упереджені сучасники, мимо закидіврізного порядку, які при цьому в тій чи іншій формі робилися.
М. Костомаров, приміром, звертаючи увагу на надруковану тогороку в «Раді» драму «Не судилось», тенденційно не помічену рецензентомзбірника, заявляє, то й він не належить до прихильників Старицького, як заявлявуже про це раніше, а проте:
«Тепер,— пише він,— по чистій совісті, не можемо не пізнатиновий самобутній твір цього письменника одним ч кращих у своєму роді і вартихуваги явищ у небагатій щодо кількості книг малоруській літературі.
Автор зачепив найважливіші струни сучасного суспільногожиття, розкрив недугу, яка відчувається всюди в наш час, і зобразив її в такихрисах, в яких вона проявляється в сучасному суспільстві».
Навівши далі характеристику персонажів драми, Костомаровпродовжує:
«Всі ці особи зображені дуже опукло, з явними рисами,властивими як особистості кожного, так і оточенню, в якому вони обертаються.Всі вони реальні і закінчені.
Мова в усій драмі правильна і слово відповідає думкам.
Прочитавши цю драму, можна з першого разу помітити, що авторперебував під впливом Шекспіра: недаремно він був перекладачем «Гамлета».
Вплив Шекспіра відбився духом великого англійськогодраматурга, що проймає всю п'єсу в її настрої і зіставленні характерів».
Костомаров закинув тільки, що фінал драми — штучний, типуфранцузької мелодрами, і вважав, що набагато більш народним є фінал драми Квітку-Основ’яненка«Щира любов», яка дещо нагадує «Не судилось».
Того ж таки року в замітці «Малорусская драма 60-х годов»відзначено, що в драмі «Не судилось» М. Старицький зачепив дуже серйозні і втой же час вдячні для драми сторони тодішнього життя малоруськогоінтелігентного суспільства».
Відзначена була дратва «Не судилось» і в «Очерках историиукраинской литератури XIX ст.» М. Петрова як твір, що становить «дійснуепоху в поетичній діяльності» Старицького, щоправда, — «якщо це оригінальнийтвір» (стор. 455), в чому Петров сумнівався, посилаючись на драму «Доки сонцезійде...» М. Кропивницького. Це викликало відомий протест М. Старицького,надрукований у газеті «Заря» (1884). Навіть Б. Грінченко, який заперечував у1897 р. будь-яке значення драматичної творчості М. Старицького для українськоїлітератури, мусив визнати, що «тільки одно з них має літературну вартість, сесправді драма «Не судилось».
Не дивно, що ця драма М. Старицького зазнала такої пильноїуваги цензури, яка зразу помітила соціальну суть твору і унеможливила томувихід її на сцену в такому вигляді.
З документів цензури видно, на який шлях штовхала вонадраматурга, якщо він хотів побачити свою п'єсу на сцені, і тому зрозуміло, чомуМ. Старицький мусив у подальших редакціях все більше і більше нівелюватисоціальну суть драми, облагороджувати поміщиків і т. д.
В останній редакції драми під назвою «Не так склалося, якжадалося» вже Михайлові (в цій редакції — Грицькові) вкладаються слова, які вінвимовляє під час суперечки з Бєлохвостовим (Білашем): «Я молю господа за царя,що ослобонив мільйони». У фіналі драми демократ Павло вже не викриває суть«панської поезії», а тужить над збожеволілим Михайлом і т.д.
Власне сценічна історія драми нескладна і неширока.Дозволена, як уже згадувалось, у «знешкодженій» редакції під назвою «Не таксклалося...» (1885), вона
була поставлена вперше автором-режисером у трупі під мого жкерівництвом 10 грудня того ж року в м. Воронежі, до кінця сезону ставилась щекілька разів, а далі переходить у репертуар інших існуючих тоді труп.
Тільки в радянському театрі стало можливим здійснитипостановку драми «Не судилось» в її неспотвореному вигляді.2.3Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці
Новим етапом в творчості Старицького було створення драми «Ойне ходи, Грицю, та й на вечорниці», яка була поставлена на сцені українськоготеатру з 1887 року і справедливо здобула одне з перших місць серед репертуарнихкласичних творів української драматургії.
Популярна українська народна пісня «Ой не ходи, Грицю...»,яку за давньою легендою нібито склала народна поетеса часів ХмельницькогоМаруся Шурай (чи Чурай), неодноразово використовувалась письменниками і,зокрема драматургами, як тема чи один з головних мотивів. В українськійдраматургії на тему цієї пісні відомі твори: «Чари» Тополі, «Не ходи, Грицю, навечорниці» Александрова, «Маруся Чурай» Бораківського, «Маруся Чурай»Самійленка та «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Старицького.
Кожнийз авторів по-своєму використав мотиви пісні, але жодний із згаданих творів незазнав такої гучної глави в критиці й на сцені, як «Ой не ходи Грицю...» М.Старицького, хоч драматурга не раз обвинувачувано було в нібито переробцізгаданої тут драматичної оперети Александрова, що раз у раз спростовувалося експертизою,свідченнями і судом. Аналіз чималого матеріалу щодо цього: статті В. Александрова«Что сей сон означает» (1890), висновків судового процесу М. Старицького з І.Александровським (1901) та різних відгуків про цей процес, а також зіставленнятекстів обох творів не дають підстав твердити, що М. Старицький переробивоперету В. Александрова, хоч між сюжетами цих творів є певна спільність.
Деякі українські трупи не дотримувались авторського тексту,давали в поставі справді суміш драми, Старицького й оперети Александрова. ЗХоми, наприклад, робили обов'язково горбатого (що є у Александрова і нема уСтарицького). Текстова мішанина під прізвищем М. Старицького видавалася іперевидавалася, звичайно, без відома авторів. Одне з таких видань булоздійснене (вдруге) навіть в 1927 році'.
Отже, драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»—дальшийвласний крок М. Старицького — драматурга. Старовинна народна пісня з їїМотивами отруєння коханого, який кохає двох, народна легенда про Марусю Чурай,а до того ж, і написані на цю тему твори послужили драматургу для створенняцікаво розгорненої інтриги і напруженого фінального акорду драми, яка спочаткуі до кінця, як вінок з прекрасних, запашних польових квітів, являє собоюхудожнє мереживо з народних пісень, звичаїв, ігор і танців, що є барвистимфоном для перипетій, 'В драмі розкрито типові образи українського села {переважномолоді) в їх соціально-побутових відносинах. В прості, сердечні відносинимолоді вдирається пристаркуватий парубок Хома. Хоч для молоді він — «ідол»,«відьмак — з чортами знається», син ненависних здирщиків, що «все селообнищили», а баба, з якою він живе, «відьма», але — «хоч і відьмак, та багатій»— і це дає Хомі силу впливу. Хома фізично потворний, хитрий і підступний. Він,маючи гроші, стає на боротьбу з красою: «Невже розум і гроші,— заявляє він,— неможуть поборотись з красою? Ні, поборемось ще!» (І, 3). Кожну дрібну щілинку увідносинах молоді (Гриць — Маруся, Потап — Дарина, Гриць — Галина) використовуєспритний багатій Хома, розставляючи тенета, щоб заволодіти красунею Марусею.Він мучиться тяжкою мукою заздрощів — і це штовхає його на нові й новіпідступи, аж до задуму знищити Гриця руками Марусі. Пекельний план, тонкорозрахований на кінцевий успіх, зазнає проте краху на самому, здавалось, йогозавершенні.
Маруся наважується отруїти коханого Гриця, тількипересвідчившись, що навіки втрачає його, та й то зважується вмерти разом зсвоїм коханим від тієї ж отрути. Цього не сталося «випадково» тільки тому, щоГриць розлив решту отрути. Маруся, побачивши труп отруєного коханого,збожеволіла, співає «Ой не ходи, Грицю...», чим доводить до нестями недолюдкаХому,— який вигукує в фіналі: «Пропало все, все! Ну, так!.. (Вихоплює ножа,кінчає самогубством)».
Такий фінал драми М. Старицького — відмінний від фіналівзгаданих творів на цю тему, в тому числі й оперети Александрова, блискучезавершує напружену драматургічну дію твору, підкреслюючи, що ні за які грошікраси й кохання не придбати, що носія підступності чекає ганебний крах, а тих,хто піддається їй,— тяжка кара. Ці здорові, суто народні висновки випливають талогікою системи досить повно розроблених образів драми.
Кожний з персонажів її виразно індивідуалізований І одночаснов масі становить невід'ємну деталь цілої динамічної соціально-побутової драмина ґрунті нещасливого кохання, в якій, всупереч твердженням про «мелодраматизмобразів Хоми й головної героїні драми Марусі», злочинний Хома виступає невиключною причиною страждань героїв, і не лише в простодушній докірливості їхкриється лихо.
В цьому не важко впевнитись, прослідкувавши, що й процесірозвитку дії драми характери головних героїв так формуються, що в їх взаєминахутворюються щілини, які спринт використовує підступний Хома, сплітаючи інтригу.
Визначаючи своєрідність літературно-драматичного жанру своготвору, драматург назвав його «народною драмою, ч музикою, співами, танцями».
Такою вона з великим бучний успіхом проходила довгі роки насцені українського театру і тепер ще займає серед інших класичних творівукраїнської драматургії видне місце в репертуарі українських радянськихтеатрів.2.4Водевіль „По-модному”
В 1887 році М. Старицький написав також водевіль га одну дію«По-модному». Дія відбувається в родині багатого, але простого козака Вареника,який за всяку ціну пнеться в дворянство і з цією метою все життя в родиніперебудовує «по-модному» з допомогою паламарської вдови Дзвонарської. Вареникбуває у великих панів, одержав уже «мегдалію», сподіваючись ще й на «кавказькогохрестика», пив у самого «предсідателя чайок з конякою», заразом позичаючизбіднілому панству «грошенят».
Водевіль «По-модному» слабший своїми художніми якостями, ніж«Як ковбаса та чарка...» Він не має таких завершених образів і досконалості вдинамічному розгортанні дії, але досить гострий ситуаціями та фарбамихудожнього малюнка, як у зображенні постатей набундюченої і голої шляхти (матиі син Дембицькі), карикатурної «модниці» Дзвонарської, так і вдалимвисміюванням зарозумілого багатія, українського «чумазого» Вареника.
Водевіль «По-модному» для М Старицького як драматурга бувперехідним твором, на якому не зосереджувалась його особлива увага. Одночаснойого захоплює, всупереч категоричній забороні, новий жанр — історична грама.2.5«Богдан Хмельницький»
 
Героїчний етап боротьби українського народу, очолюваноїБогданом Хмельницьким, приваблює М. Старицького, і в результаті напруженоїпраці над цією темою — наприкінці 1887 року з'явилась історична драма «БогданХмельницький» у п'яти діях з епілогом, що мав назву «Братский союз».
Цензура зустріла твір з особливо гострою увагою, про щосвідчить досить широкий аналіз твору і висновки цензора, до яких приєднався йПетербурзький цензурний комітет.
Найбільш стурбована була цензура сценами драми «збуджуючогохарактеру, в яких відбивається нестримне прагнення українців до свободи» і вяких «приховується надія на краще майбутнє України». Ось тому-то цензор, а заним і вищі цензурні інстанції присудили, що твір, як перейнятий політичноютенденцією, не відповідає цензурним вимогам, і його визнано «неудобним» додруку, а тим більше для сцени. Протести драматурга нічого не допомогли.
Вдруге подана до цензури драма «Богдан Хмельницький» зазналатієї ж долі, хоч драматург і пом'яв шив політичну загостреність головних сцентвору, надолужуючи її розгортанням особистої драми головного героя.
І лише в третій редакції драма дістала дозвіл цензури в 1897р., тобто через 10 років від часу подання першої редакції. (Тут розглядаєтьсядрама «Богдан Хмельницький» за текстом, видрукуваним у журналі «Киевскаястарина» того ж року і використаним на сцені українського театру).
Шість епізодів-картин (5 дій) драми «Богдан Хмельницький»охоплюють кілька років боротьби українського народу на чолі з Хмельницькимпроти загребущої польської шляхти і завершуються живою картиною-апофеозом«Переяславська Рада».
Цікаво, що натхненником на боротьбу з шляхтою виступає старийбандурист як представник знедоленого люду.
Він запалює святий вогонь соціальної помсти проти гнобителів.Одночасно в дії зав'язується особиста драма Ганни, яка приховано і безнадійнокохає Богдана, і Богуна, що так само безнадійно кохає Ганну, і облудливої,честолюбної панянки Єлени, що заграє то з Богданом, то з його сином Тимком, тоз Чаплінським.
Зав'язано й інтриганську роль пробоща-єзуїта, який пропонуєЧаплінському для «отчизни» — «од справ по-спільних збити й закрутити у власних»Богдана Хмельницького, підбивши у нього Єлену, на що Чаплінський дуже радопогоджується, бо це саме входить у його особистий підступний план. Особистімотиви драми, переплітаючись із соціальними, набирають дедалі більшої ваги тасили.
Вцьому виявилась сила і слабість художнього відображення історичної дійсності вдрамі.
Сила драми «Богдан Хмельницький» М, Старицького в тому, що вній образу Богдана Хмельницького і деяких інших позитивних героїв — носіївпатріотичної ідеї визвольної боротьби проти іноземних поневолювачів, надано рисхоч і визначних, але звичайних реальних людей.
Справді, в першій дії драми автор дає правдиве уявлення пронадзвичайно тяжкий Стан знедолених мас українського народу в лабетахшляхетсько-польської сваволі. Далі згадано, що недавно померла від тяжкоїхвороби жінка Богдана, а він затіяв бенкет із старшиною, наблизивши до себезрадливу красуню панну Єлену. Тому-то Домаха — стара господиня сотникаХмельницького, цілком доречно ремствує: «Тут щодня тільки й чуєш про грабежі тапро ґвалти… церкви замикають… нещасний люд то по лісах ховається, то пошибеницях гойдається, а старшина бенкетує!»
В драмі також виразно помітно намагання драматурга показатикласові протиріччя серед козацтва, й тоді патріотичні настрої набираютьконкретно-історичного народно-демократичного характеру. Такі протиріччя,наприклад, показані в суперечці між запорожцями та «лейстровиками» (дія II, вихід 4) передповстанням. Коли «лейстровик» Сулима робить закид запорожцям, що вони «частоздіймають ще на Вкраїну біду...», у відповідь йому запорожець Чарнота заявляє:«У вас вся Україна в кишені! Хіба ви дбаєте за неї? Старшина з ляхомнаклада...» і т.д. А Нечай потім ще ясніше підкреслює, що на Україні лихо: «Нечерез ляхів, а через панів: прості ляхи — такі ж харпаки… ми б з ними жили йвік, якби не ті ксьондзи та не дуки».
Кривоніс підтверджує це: «именно, що всі дуки одним мироммазані», а ще один запорожець додає: «Одного дідька діти!».
Такі настрої відповідали настрою народних мас України, якініколи не вбачали ворога в польському народі й ненавиділи панів-гнобителівнезалежно від їх національної приналежності. Важливо те, що Стариць-кий саме цюрису підкреслив у сценах драми, засвідчивши своє реалістичне розуміннясоціальних і національних взаємовідносин на Україні в дусі демократичнихтрадицій. Отже, в основі ідейного змісту драми «Богдан Хмельницький» єпрогресивне розуміння народно — українського патріотизму, який включаєненависть до польської шляхти та інших загарбників, при позитивному ставленнідо польського народу, і давню історичну, братню дружбу з великим російськимнародом, що підкреслено було в драмі епілогом «Братський союз» (в першійзабороненій редакції) і апофеозом «Переяславська Рада» (в останній дозволенійредакції).
Але соціальна основа драми дедалі поступається місцемособистим колізіям, які побудовані, до того ж, на ґрунті кохання. В цьомуслабкість драми.
М. Старицький показує історичні події переважно в планіособистої драми самого героя їх — Богдана Хмельницького, який, порушивши нібитопідвалини свого соціального покликання, бо підмінив святі громадські обов’язкиперед народом на задоволення особистих пристрастей, стає приреченим«грішником», що карається «небом і людьми». Осліплений і сп'янілий учестолюбних намірах своїх, від слави, яка піднесла його на хвилях народногоповстання проти гнобителів так високо до влади над людьми, Хмельницький, заавтором, починає втрачати зв'язки з керованими ним масами і перед вирішальнимбоєм під Берестечком (фінал драми), впадає в розпач, зневір'я.
Базуючись на історичних даних про Хмельниччину, М.Старицький, що збивався з наміченого творчого задуму вимогами цензури, пішов полінії розкриття внутрішньої інтимної драми головного героя. Образи жсподвижників Хмельницького — Богуна, Кривоноса, Морозенка й інших, оспіваних ународних піснях і думах, не показані достатньо. Не показано найістотніших рисхарактерів цих історичних героїв боротьби за волю народних мас України в XVII столітті.
Недостатньо змальовано й образи польської шляхти, серед якихнайбільше місця приділено Єлені, Чаплінському і ксьондзові. Образи ці загаломреалістичні і вірно відтворюють колорит епохи, що на час появи драми в друку іна сцені було визначним явищем.
Драма написана переважно неримованим ямбом. Віршована мовагармоніює з ситуаціями і настроями героїв, надаючи текстові високої культурихудожнього слова, особливо в ліричних і героїчних сценах. Великою кількістюучасників —43 дійові особи —та іншими широкими сценічними вимогами драма«Богдан Хмельницький» М. Старицького становила чималі труднощі для постановкиїї на сцені дореволюційного українського театру, і тому була використана недуже широко, хоч і мала успіх.
Зокрема драма «Богдан Хмельницький» М. Старицького займаламісце в репертуарі театру М. Садовського в Києві до Великої Жовтневоїсоціалістичної революції 1917 року, з успіхом за участю М. Садовського вонавиставлялась і в 20-х рр. вже перед радянським глядачем, бувши загаломнайкращим на цю тему драматичним твором до появи драми О. Корнійчука.
Створення драми «Богдан Хмельницький» було для М. Старицького- драматурга не тільки серйозним іспитом (перший твір на історичномуматеріалі), а й важливим кроком уперед. Десятирічна затримка драми цензурою немогла загальмувати творчого шляху драматурга. За цей час, крім переробок (про щобуде далі), він написав три драми («Розбите серце», «Без світу», «Талан») напобутовому матеріалі того часу, і лише після дозволу цензурою драми «БогданХмельницький» (1897) М. Старицький продовжив працю над історичною тематикою.
2.6Драма «Розбите серце»
Драму «Розбите серце» було закінчено, як свідчить автор своїмнаписом наприкінці рукопису, в Києві 23 жовтня, очевидно, 1891 р., бо вже 9січня 1892 р. п'єсу одержано в канцелярії цензури — в Петербурзі, розглянуто зарапортом цензора в Цензурному комітеті 26/1—1892 р. і заборонено.
Драма «Розбите серце» цікава й оригінальна вже хоча б тим, щодія відбувається в м. Львові і показує взаємовідносини панів з простим трудящимлюдом, а також відносини поляків з українцями («русинами»). В основу сюжетупокладено конфлікт кохання в умовах нерівності станів. Єдиний син вельможноїпані Яворовської — Костя, що закінчив університет,— хоче одружитися з ніжнолюбимою ним дівчиною Теклею—малописьменною дочкою бідного сторожа Недольського,яка кохає Костю, Пані Яворовська, довідавшись про це, умовляє Теклю зректисьКості і вийти заміж за іншого. Текля з самопожертви хоче вийти заміж за німцяФішера, але крутий поворот ламає її ніжну натуру, і вона умирає на горе Кості,якому вона призналась у всьому, і на каяття Яворовської, яка відчула, кого вонавтрачає.
Цей особистий мотив драми ускладнюється, переплітаючись зсоціально-побутовими та національними мотивами колізій драми. Костя знаходитьсяв центрі боротьби серед студентів-українців (русинів) і поляків. І скли — воточенні темряви і заздрості, старий же Недольський — сторож при дворі, батькоТеклі, зазнає натиску лихварів і бідності.
В мотивах кохання навіть цензура не вбачала чогось«небезпечного», але при розгортанні цієї картини соціальних і національнихвзаємовідносин, зокрема суперечки між студентами, на думку цензора, мають «політичнутенденцію», «здатні хвилювати й розпалювати народні, а тому їх «в жодному разіне можна визнати придатними для української сцени». Ось чому було визнано, щодрами «не слід допускати ні до постановки на сцені, ні до друку».
Драма «Розбите серце» — цікавий документ, що свідчить про намаганняМ. Старицького на матеріалі з галицького життя відтворити соціально-побутовукартину взаємовідносин на відшматованій тоді частині України. Але намагання це булопідбите на першій же спробі.2.7«Без світу»
В 1982 році М. Старицький написав драму «Без світу».
Подана п цензуру 6. VII. 1892 р., драма була заборонена; того ж року автору тотожній редакції, тільки під новою назвою «В темряві» надіслав її у Львів,де вона й була надрукована 1893 року. Через рік драматург знову надіслав драмув цензуру (Петербург) в зміненому вигляді під назвою «Кривда й правда». Драма«В темряві зображає побут на селі, тематично нібито нічого нового проти,скажімо, драми «Бурлака» Тобілевича (1883) не становить, тим більше, що вонапобудована зовні немовби на конфліктах кохання. По суті ж, драма «В темряві»показує оригінальну картину соціально-побутових взаємовідносин в українськомуселі в 80-і роки XIX ст. Це жорстока, тяжка драма сільської бідноти,чесних людей на селі в пазурах у ненажерливих багатіїв-паразитів, шахраїв, щорозперезалися «в темряві», яка заважає трудящим стати на боротьбу згнобителями, вирватись з недолі нужденного життя.
М. Старицький правдиво показує класове розшарування на селі,де верховодить купка багатіїв і здирщиків крутіїв, очолюваних типовим глитаєм —шахраєм старшиною Тягнивусом, до яких належить багата вдова Коломійчиха,писар-крутій Лобчинський та шинкар Шпігель, що висуває шахрайські плани, споюєгромаду.
Об'єднує здирщиків жадоба наживи за рахунок громади темних,затурканих, систематично споюваних селян» В центрі цього паразитичного кола —ненажерлива й жорстока куркулька Тетяна Коломійчиха, яка через позички все селоприбрала до рук, згромадила запаси хліба з розрахунком на голод, що дійснонасувається. Навіть особисту долю своєї єдиної дочки Домахи Коломійчиха хотілавикористати для наживи, одруживши її з побічним сином поміщика, а коли намірцей зірвався через наглу смерть пана, вона скаженіє від люті: ненавидить зятя,пробує отруїти його, пхає дочку на розпусту з Лобчинським і т. д.
Багатіям-здирщикам з крутіями протистоїть в драмі трудовеселянство, серед якого визначаються такі, як дід Мороз, Явтух, Свирид та інші.
Спочатку глухе незадоволення, а потім і протест селянствавиражає в драмі молодий, освічений, м'якої гуманної вдачі Степан Петраш, який,бувши з походження побічним сином пана й селянки-покритки, зазнав уже недолі,коли його кидали «з безбатченка — в паничі, з паничів — в мужики, а з мужиків —в машталіри», як він гірко згадує.
Батько Степана — старий -поміщик, як виявляється, домовившисьз Коломійчихою, що дасть за ним багато ґрунту й грошей, силоміць віддав його зазятя до ненажерливої глитайки, одруживши з її дочкою Домахою, яка йогопокохала.
Степан, познайомившись з горем і злиднями селян, став їмбезкорисно, всупереч тещі, допомагати, а вони, поважаючи його, як чесну людину,обрали наглядачем запасного магазина з зерном.
Драма «В темряві починається тоді, коли такі протилежніхарактери, як гнобителька Коломійчиха і народолюбець Степан Петраш, зіткнулисьв основному, антагоністичному конфлікті, який дедалі загострюється й, сплітаючифабульні лінії розвитку дії твору, приводить в фіналі до катастрофи — смертігероя і відкритого масового протесту селян проти здирщиків.
Реалізм драми не тільки в тому, що в ній створено-типовіхудожні образи, мотивовані конфлікти, але й характерні ситуації і деталіборотьби, що відтворюють типову атмосферу, в якій ця напружена боротьбаточилась.
Степан намагається згуртувати сільську бідноту. Він вказуєселянам, що треба відкрити школу, не ходити в шинок, знаходить засіб, як через«обчеську запашку» можна здобути громадські гроші і т. д. Та з Степановихзаходів нічого реального не виходить, бо здирщики посилюють боротьбу протинього, споюють селян горілкою, примушують їх працювати за 10—15 копійок надень.
Степан хоче переконати бідняків, відкрити їм очі:
«—Ех, люди, браття, поки ви не будете купи держатися,боронити один одного, поки не перестанете кланятися скляному богові,— доти вас,як овець, стригтимуть, і не оборонить ніхто, бо самі себе віддаєте в руки; аодин хто, хоч розірвись,— нічого не вдіє: там хижа влада з в'язницями, звійськом і з такими, як ваше начальство, зухами, а тут отара сліпих» (дія II, ява 3). Але активнихприхильників здобуває він надто мало.
Особиста драма кволого на здоров'я Степана полягає в тому, щовін давно покохав дівчину Марину, яка теж була вихованкою пана, і не любитьсвоєї дружини Домахи. Особисті відносини загострюються, бо Степан знов зустрівМарину і бачиться з нею потай. Це було негайно використано ворогами Степана.Коли не вдалось його отруїти, то було заарештовано вкупі з Мариною, хоч, якпотім виявилось, це була його єдинокровна сестра.
Обдуривши громаду селян, щоб здихатись Степана, багатіїпровели на сільському сході постанову про висилку його в Сибір як«небезпечного».
Оповите темрявою, визискуване і залякане селянство частковопоступилося отруйному впливові багатіїв і за невеликим винятком залишалосьпасивним, коли старшина і його прихильники чинили наругу над чесним громадськимдіячем Степаном Петрашем, який боровся проти кривди.
Степан, безневинно засуджений і закований, умирає передсільською громадою в волості.
Домаха в особі Степана втратила коханого чоловіка, Марина —любимого брата, а трудове селянство втратило, нехай і нетривкий, іноді, може, йне зовсім ясний, але чистий промінь світла, що засяяв був «в темряві» й згасвід злої руки гнобителів.
Перед смертю Степан говорить до людей: «В темряві бродите, івас, як сліпців, напасники куди хотять пхають, здирають останню сорочку,одпасують черева з вашої крові та поту, туманять бідний ваш розум страхами,дурницями, а найпаче горілкою! І нема у вас ні братерства, ні правди, а тількикривда панує!» (Дія V, ява 6).
Твір «У темряві» має недоліки, і основний з них у тому, щопостаті селян не індивідуалізовані, вони не виросли в образи представниківзнедоленого села, а наділені лише загальними рисами (Мороз, Явтух, Свирид,Карпо та ін.).
Драма була останнім сценічним твором автора з сільськоїТематики.
Заслуга автора в тому, що він прагнув реалістично відобразититогочасну дійсність, спростовуючи, по суті,
облудні буржуазно-націоналістичні стверджений про «незайманість»сільського побуту, «безбуржуазність» української нації. На жаль, драма в ційредакції не була поставлена.2.8«Талан»
В 1893 році, ніби підсумовуючи своє десятирічне перебуванняна чолі української професіональної трупи, М. Старицький написав на матеріалі зжиття і праці українських акторів драму__«Талан», яку того ж року дозволено довистави г, а через рік і надруковано.
Зайвим і недоречним було б вишукувати серед персонажів драмиточний портрет того чи іншого з відомих тоді діячів української сцени, ба йсамого автора, чи якоїсь конкретної події, що в той час сталася, хоч натяків наце, аби було бажання, можна чимало назбирати. Але, безумовно, загальні типовіриси характерів, настроїв, матеріального становища та морально-етичноїатмосфери всередині тодішнього українського театру й навколо нього відтворено вдрамі «Талан» правдиво, зворушливо.
В цьому розумінні драма має глибоко пізнавальне значення якреалістичний твір, в якому, передусім, виражені кращі громадські поринанняпрогресивної української інтелігенції, її віддане служіння своєму народові.
Головна героїня драми — талановита українська актриса МаріяІванівна Лучицька — свідома свого громадського покликання, не дивлячись на всіінтриги, невдачі інтимного життя і тяжкий стан, стверджує, що український театр«діло велике й чисте: воно наставляє на розум молоді, проводить високі думки..»(дія друга, ява 10).
Умираючи в розквіті свого сценічного таланту, Лучицькажуриться перед колишнім антрепренером Безродним, але той розвіює її зневір'я:
«Лучицька (все важче дихає). Мені тільки тим журно вмирати,що життя… марно пройшло Не справдилися ні мрія… ні надія. Навіть ріднасцена, якій я боже Як вірила… теж хитається,— мій талант не дав їй нічого… Ісерце коханому не дало втіхи… і ви, мій найкращий друг, з своїми широкимидумками віддали себе цілком… І опинилися марно край ями!
Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося лихопоновлює душу й гартує думки… А ви до себе несправедливі, не марно пройшломолоде ваше життя, недарма талант просіяв, не порожньо й серце любило. Хай ми Іне тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою, але наше народне життя з йогорадощами І горем великим з'єднало його з меншим братом, прихилило серце його…І поміг цьому й ваш талант, він скрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим Іпривабив до себе весь люд Що в сім'ї нашій, яка розрослася й розвилася,— не безлихих людей, та де їх нема? Де люди — там ІА гріх! Але скільки під вашим криломвиховалося І чесних, І добрих, І милостивих А серце ваше всіх гріло, всімдавало І світло І тепло!
Лучицька (розчулена, всміхається, сльози течуть) Хороший мій.дорогий… (тисне руку)»,(Дія п'ята, ява 6).
Основна увага драматурга приділена постаті талановитоїактриси Лучицької. Це видно хоча б з того, що драма побудована на епізодах з їїроботи й життя. Всі інші персонажі або сприяють, або заважають її талантові насцені й в житті, або навіть тільки дають колорит обставинам, серед яких вонаперебуває.
В такому принципі побудови драми — основна причина того, щозагалом постаті і розкриті не досить повно, хоч часто й глибокими рисами, щовдало накреслюють характери. Такими е Палажка — бабуся, мати Квітки, Лемішка —суфлер, Жалівницький — актор, Маринка — годованка Лучицької, Гірявий — помреж,Куліше-вич— актриса, Рябкова і Богданиха — хористки, Гаша— ключниця, Антипов —редактор.
Трохи детальніше показано постать Антона Квітки, але виключноз погляду відносин його з Лучицькою, та Безродного, який розуміє силу іїталанту. Степан Іванович Безродний, колись багатий пан, стає антрепренером, болюбить театр, а витративши на театр усі свої багатства, служить помрежом уколишнього режисера, а тепер і антрепренера Юрія Савича Котенка, деспотичногоінтригана, заздрісної людини й розпусника, жадібного до наживи.
Односторонньо змальовано постать актриси Квятковської —честолюбниці і підступної заздрісниці, брехливої і двоєдушної, яка стала малоне безпосередньою причиною загибелі Лучицької.
Постать репортера Юрковича як представника преси доситьяскрава. Юркович не має своєї думки про гру акторів і піддається впливу Котенкаі Квятковської, впливу брудних пліток за кулісами, бо для нього рецензія— цепросто мізерний заробіток, не більше. Відчувши, шо на зайнятій позиції йомузагрожує неприємність, він вирішує краще перейти «на фейлетон», а згодом зновстає рецензентом.
Драма «Талан» — різномовна: учасники трупи говорятьпо-українському, Антипов і мати Квітки — тільки по-російському, а решта —мішаною мовою, ще й з неправильними зворотами. Такої «натуральної» мови, щоправда,вимагала тодішня театральна критика, але драмі це пошкодило.
До цікавих і справді нових епізодів в українській драматургіїналежать сцени із закулісного життя трупи, хоч вони й недостатньо спрямовані нарозгортання дії чи краще виявлення обличчя того чи іншого з персонажів.
Основна фабульна лінія драми — боротьба й загибельталановитої актриси — доведена до кінця, але інші фабульні ходи не розгорнені вдодаткові лінії, а лише наведені (наприклад Маринка — Жалівницький), або проних тільки згадується (Котенко — Квятковська). Така прямолінійність у побудовідрами не могла допомогти виявленню ч найбільшою повнотою рис окремиххарактерів, тобто поглибити твір у цілому.
Показуючи правдиво трагедію високообдарованої артистки(Лучицька), яка присвячує своє життя громадському служінню народові, терпитьнаругу й гине від нелюдського знущання в панському середовищі, в яке вонапопала, драматург реалістично відтворив типові болячки в досить затхлому побутіукраїнської трупи в умовах матеріальної скрути акторів, низькогоетико-морального стану в умовах безправ'я їх в капіталістичному суспільстві.Отже, в ідейному розумінні драма «Талан» безумовно перекликається з комедієюО.М. Островського «Таланти й поклонники».
Драма «Талан» була новим, нечуваним явищем в історії українськоїдраматургії тим, що тематично є мало не першою ластівкою чисто «сюртучної»п'єси, а для драматурга — цікавою перехідною ланкою між історичними творами. Зцього погляду цікавою тут є «сцена на сцені» (IV, карт. 2), де показано у виконанні уривок з драми«Богдан Хмельницький», яка тоді була, як відомо, під забороною цензури (III дія, 2 одміна).Вміщення уривка саме цієї драми зайвий раз свідчить, що заборону цензури М.Старицький приймав як лихо, яке треба вміти перебороти всіма засобами.
2.9«Маруся Богуславка»
Коли цензура дозволила нарешті драму «Богдан Хмельницький»(1897), М. Старицький опрацьовує п'єсу на мотиви відомої історичної народноїдуми — «Маруся Богуславка», яку ще в 70-х роках розробляв разом з М. Лисенком,у зв'язку з працею І. Нечуя-Левицького над лібрето опери «Маруся Богуславка»,музику до якої збирався писати М. Лисенко.
Тепер, знову звернувшись до історичної тематики, М.Старицький створює на цьому матеріалі драму «Маруся Богуславка», яка буланадрукована в 1899 році, а до вистави дозволена в 1900 році3.
Написана вона десь в 1898 році, бо вже 13 червня 1898 року влисті до Панаса Мирного драматург згадує її поруч з драмою «БогданХмельницький».
Побутово-історична драма «Маруся Богуславка» в п'яти одмінахбула створена на основі досить широко використаної в українській літературінародної думи «Маруся Богуславка», з використанням мотивів народних пісень: пробрата, що продає сестру в неволю, про матір, яка шукає свою дочку-бранку. Діятвору, за авторським визначенням, відбувається в XVII сторіччі.
Майстерно будуючи віршовану драму, М. Старицький намагавсяякнайглибше втілити ідейний зміст народнопісенних творів вхудожньо-драматургічні образи, що й зумовило створення автором драматургічнихколізій і характерів головних героїв драми. Ґвалтовний полон богуславськоїпопівни Марусі автор умотивовує тим, що її продав турецькому мурзі Гірею, давнозакоханому в прославлену красуню, її рідний брат Степан, програвшисьшахраям-шляхтичам.
В народній думі Маруся — попівна Богуславка — визнає передкозаками-невільниками, що вона «потурчилась, побусурманилась, для розкошітурецької, для лакомства нещасного», її вчинок нічим не пояснюється в думі,нічим не виправдовується, тобто без слів у народі беззастережно засуджується.
Старицький, ідучи за народною думою, вмотивовує цей вчинокМарусі станом її як владної пашівши, силою палкого кохання з Гіреєм івідсутністю інтимних почуттів до нареченого Сохрона, яким вона захоплюваласьлише як лицарем. Але любов до батьківщини виявилась сильнішою за все, а томуМаруся через шість років, хоч вона і кохана дружина Гірея, і щаслива мати двохдітей, тяжко мучиться. Не може забути свого рідного українського народу,України, що все раз по раз перед нею в спогадах,—
Мов марево далеке вирина,
Хвилюється, прозоре та хороше.
Образ Марусі Богуславки дуже складний в патріотичній драмі М.Старицького, глибокий психологічно, насичений великими пристрастямиповнокровного жіночого характеру. Героїня, епічно оспівана в історичнійнародній думі, тут розкрита як ніжно-лірична, одночасно сповнена бурхливимдраматизмом переживань, привабна натура української дівчини, здатної на високийгероїзм.
В драмі показано, що Маруся не зразу дала волю спогадам проминуле. Навіть коли її найближча подруга дівочих літ Леся Кушнірівна, яку воназ радістю забрала до себе в палац після її поневірянь в тяжкій неволі, тяжкосумуючи на ненависній чужині за свободою, за рідним краєм, нагадує, що ти,мовляв, хоч і владна пашівна, але бранка, чужа, в краю неволі,— Маруся, гострозаперечуючи, намагається виправдати свою поведінку:
Маруся:
Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле? Хіба свого не можнавже й забути, А край чужий не можна полюбить? Та вся любов єдина звичка, йгоді… То тільки кіт звика до місця; так,— Бридня усе.
(Дія II, вихід 3).
Шукаючи забуття в ніжній любові до своїх діток малих, вкоханні до чоловіка свого Гірея, вона показує, що не гола пристрасть керує їїпочуттям. Маруся, довіряючи Гірею, признається йому, що кохає за те,
Що ти не став невільників держать, Що ти змінив жорстокостіна ласку, Що твій гарем тепер взяв людську стать… За те, що дав еси мені двохдіток Любесеньких, гарнесеньких… та ще За те, що ти поклявсь мені пророком,Що до життя вважатимеш мій край І що його не будеш руйнувати.
Вона доходить навіть до висновку, що минуле вже не вернеться,що коріння її «в турецькій вже землі».
І саме в цю хвилину невільницька козача пісня «Ой у полі дваявори» долетіла до неї й зруйнувала все дощенту. Глибоке патріотичне почуття,здавалось, поховане навіки, спалахнуло дивним полум'ям, спаливши особистийспокій, щастя й віру героїні в зрадливого пашу: •
Горить… пече… Україна моя Озвалася сльозами…застогнала!
Велика любов у серці Марусі повела її без вагань доневільників, хоч вона й не знала.ще, кого вона там побачить, але несхибно вжерішала, що —
Повинна я забуть себе для них...
Спалахнула велика любов, викликала палку ненависть в душігероїні драми, повела її на муки, на боротьбу в ім'я свободи для братів, в ім'ябатьківщини.
Саме в тяжких муках, в гострій боротьбі, яка дедалізагострюється й ускладнюється іншими ситуаціями, коли Маруся зустрілась зЛесею, з матір'ю, з козаками-невільниками і Сохроном, коли переконалась всоціальній зрадливості Гірея,— розгортається дія драми «Маруся Богуславка».
Народна дума оминає питання про дальшу особисту долю героїні,бо надто тяжка її провина. Тільки заради її патріотичного вчинку — визволеннякозаків-невільників — вона оспівана в народі. Саме цим підкреслюється, у всійсилі звеличується почуття патріотизму, якого ніщо не може знищити.
В драмі Старицького героїня Маруся теж, не вагаючись, виконуєсвятий громадський обов'язок. Вона не тільки звільняє козаків, обдуривши Гірея,але й дає зброю звільненим козакам, і навіть хоче тікати разом на Україну.
Але набуті зв'язки тиснуть на неї з надмірною силою, й тодівиникає найбільша для неї суперечність:
Тут діточки… тут батько любий їх… Там мати, люд, дружина,край коханий...
Всякі спроби Марусі подолати цю суперечність в напруженійборотьбі виявились марними, й вона стала на трагічний шлях. Вона вирішила, що«єдина порада — смерть».
І тільки труп її і діти, бо «душа її у них» та пам'ять пропопівну-бранку Марусю Богуславку поплили з вільними козаками через море «наясні зорі, на тихі води» — «а Україну.
Драма «Маруся Богуславка» в цілому твір реалістичний. Тому-тобезпідставно закидати авторові порушення реалізму і навіть «відхід від життєвоїправди» зокрема тому, що мати Марусі після щирого каяття дочки прощає їїтимчасове відступництво, обіцяючи їй прощення й від України, а, мовляв, «народі вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів». Це не відповідаєхудожньому змісту твору, бо Маруся показана ні зрадницею, ні, тим більше,ворогом, а мати зовсім не «символізує… матір — Україну».
Років десять тому була спроба В. Чаговця перекомпонуватидраму, а особливо образ Марусі. В цій «композиції», що була поставлена в деякихтеатрах, Маруся ненавидить Гірея, а він її, хоч вона все-таки владна пашівна ймати двох дітей, і вони ведуть між собою спочатку приховану, а дедалівідвертішу смертельну боротьбу. Маруся з насолодою сама вбиває Гірея, жменькакозаків-невільників перемагає ціле військо яничарів, і Маруся з дітьмивідпливає на Україну.
Навряд чи слід доводити, що ця «композиція» нівечилакласичний твір і зокрема образ Марусі Богуславки.
М. Старицький, розгортаючи сюжет драми білим п'ятистопнимямбом, в напруженій дії створив не тільки романтизований образ Марусі, але йряд таких життєво-правдивих індивідуалізованих характерів, як Ганна — матиМарусі, Степан — брат її, Сохрон — її наречений, Леся — подруга її, Гірей — їїчоловік, а також чимало менш значних епізодичних персонажів драми.
Іноді драматург наділяє героїв драми мовою надмірної для нихпишноти й філософічної узагальненості. Прикладом може бути хоча б такий уривокз монолога Марусі, зверненого до Сохрона (І дія):
Хіба тобі, мій орле, мало раю?
Хіба тебе і він не вдовольни?
Чого ж ждать прийдешньої хвилини,
Коли оця сучасна чарівна?
Коли б моя була над часом воля,—
Я б крикнула цій миті; «Зупинись
В своїм прудкім польоті; ти прекрасна,
Ти радістю мені сповняєш світ!».
Ідучи за народною думою та мотивами народних пісень, М.Старицький правдиво відтворив картини історичного минулого українського народу,його незламність в боротьбі проти турецько-татарських загарбників.
До найсильніших реалістичних картин належить масова сценаукраїнських козаків-невільників, які в найтяжчих муках не втрачають свогооптимізму, непохитності в боротьбі. До найбільш хвилюючих картин належить сценазустрічі Марусі з матір'ю, де виявляється ціла гам а відчуттів героїв і зокремабезодня, яка лягла між матір'ю і дочкою, а також фінальні сцени драми, в яких унайвищому напруженні розкриваються патріотичні почуття героїв.
Соціально-побутова драма «Маруся Богуславка» М. Старицького,написана добірною віршованою мовою, в якій майстерно розв'язано основнеідейно-художнє завдання. Драматург, палко оспівуючи героїв-патріотів, щоборолись і ніколи не корились гнобителям-поневолювачам, засуджує одночаснопрояви відступництва від батьківщини.
«Маруся Богуславка» М. Старицького ввійшла в класичнуспадщину української драматургії, досить широко використовувалась дляпостановки на сцені і, зокрема в радянському театрі, по праву користуючисьвеликим успіхом у широкого глядача.2.10«Облога Буші»
На початку 1898 року М. Старицький розпочав працю над другоюдрамою на матеріалі героїчного періоду боротьби українського народу з польськоюшляхтою '. Тема ця вже була ним опрацьована у формі повісті під назвою «ОблогаБуші», надрукованій у Львові в 1894 р. В листі до П. Мирного (28. IV. 1898 р.) драматургсповіщає: «Тепера от розпочав драму «Облога Буші», хочеться довести до кінця,щоб вийшла краще за «Богдана». А 13 червня того ж року він пише: «Я оце написавісторичну драму «Облога Буші» (з часів Хмельницького: геройська оборона тверджіжінотою) Написав її білими віршами, як Богдана і Марусю Богуславку; теперобробляю, вивершую… От ще, як на вашу думку: деякі монологи (ліричні чивеличні) я пишу римованим віршем, на взір, як чинить і Шіллер. Воно гучитьдобре, а тільки боюсь, щоб не порушало загального тону».
Дозволена 2 квітня 1899 р. цензурою до друку, драма підназвою «Оборона Буші» того ж року була надрукована в журналі «Киевскаястарина».
Одначе, коли автор подав драму в друкованому вигляді 29червня 1899 р. до драматичної цензури в Петербурзі, її 29 серпня того ж рокубуло заборонено до вистави 3. Лише потім наново подана до цензури драма післядовгої тяганини була дозволена аж в 1902 р.4.
Перші дві дії драми відбуваються в селі під замком, третя — вмаєтку Корецьких, а останні дві дії, як і в повісті, в самій Буші. Тобто,виходить, що сюжет своєї повісті «Облога Буші» драматург значно поширив, внісшиодночасно зміни в склад дійових осіб і поглибивши змалювання їх характерів самев перших трьох діях, чим посилив реалістичну основу твору, його пафос народногогероїзму.
В складі дійових осіб драми з табору героїчних захисниківБуші внесено порівняно з повістю такі зміни: Вернидуба тут названо Вернигорою,хорунжий Островерхий став зватись Лобода Денис, а сотниківна Орися названаМар'яною, замість священика Василя виступає «странник» з Печерської лаври;введено таких нових дійових осіб, як Степанида Свиридиха, Мелася, онукСвиридишин, кобзар і дід.
Значно ширше показано в драмі табір польської шляхти (третядія), вже нема ні Потоцького, ні Ланцкоронського, але діють такі пани, якСапіга — дядько Антося, Грушецький, той же, що й у повісті, Яскульський, атакож Опацький, Ясь і Стась, пані Грохольська і Юлія, панна Ядвіга йпробощ-ксьондз.
Посутність змін, внесених драматургом, полягає в тому, щоосновні дійові особи драми стали більшої чи меншої виразності реалістичнимихарактерами, що розкриваються в процесі напруженої драматургічної дії, яка докінця твору дедалі більше наростає, набираючи в фіналі високого трагедійногозвучання.
З головних персонажів повісті постать несхибноголицаря-патріота й зворушливого батька сотника Завісного в драмі дещо змінено,значно поширено ліризм постаті сотниківни Мар'яни й знято певною мірою надуманупишноту у її висловах, надмірну богомильність та вимушене батьковбивство, відчого образ героїні набрав більшої життєвості й привабності.
Чималою мірою в драмі поглиблено реалізм суперечливої, посуті, постаті Антося, що виступає в різних ситуаціях, починаючи з кінця першоїдії, коли він, як ворог, б'ється на шаблях з козаками, а далі (друга, третя йп'ята дії) виступає то другом, то ворогом, то примирителем класово-ворожихтаборів і, нарешті, (в фіналі) гине вкупі з коханою Мар'яною, що героїчнозреклась особистого щастя в умовах суспільного лиха.
Одначе смерть Антося не зняла принципової суперечливості цієїпостаті драми, що так і не могла стати суцільним драматургічним образом, недивлячись на намагання М. Старицького зробити його рупором благородної, хоч іна хибній основі, ідеї братнього єднання двох слов'янських народів.
Але недоліки твору не позбавляють його значної цінності якдосить правдивої картини героїчної боротьби українського народу за своєсоціальне і національне визволення.
Одностайна, патріотично незламна героїка народних
мас України в боротьбі з польською шляхтою — ідейна основадрами «Оборона Буші».
Майже цілковита відсутність побутових деталей у драмі«Оборона Буші», піднесений тонус громадських почувань її героїв, вихідців знароду, при особливо загострених ситуаціях смертельної боротьби — створюютьдуже напружену драму.
Будучи цінним вкладом в українське драматичне віршування,«Оборона Буші», проте, не широко використана для постави на сцені, хоч вона йтепер не втратила своєї актуальності як драматичний твір на історичну темузначної історико-пізнавальної і художньої цінності.2.11«Остання ніч»
В 1899 році М. Старицький написав невеличку історичну драму вдвох картинах — «Остання ніч», яка того ж року була надрукована2. Надіслана вПетербург до драматичної цензури 3 жовтня 1901 р., драма викликала гостросуперечливі думки про неї цензорів і була дозволена до вистави лише в листопаді1902 р.
До тексту «Останньої ночі» драматург дав таку примітку:
«Сюжетомдля цієї драми послужила дійсна історична подія. В кінці XVII в. був собішляхтич-руський Братковський: мав він маєток на Волинщині, а проживав часто уЛьвові; Братковський був чоловік освічений, талановитий, напрямкусоцініанського4, але руської віри, великий патріота і на диво великийнародовець. В ті часи шляхта уже була вкоренилася й дбала про за неволенняселян; а Братковський, навпаки, пішов проти шляхти за голоту; він знався і згуртком правобережних лицарів — Палієм, Самусем, Іскрою,— які тягли до ЛівобережноїУкраїни і хотіли одбитись од Польщі і злучитись з Правобережною Україною.Братковський хотів підняти на Волині повстання крестьян; його піймали зманіфестаціями і покарали на горло в Луцьку, 1702 року. Жону і єдиного сина недопустили навіть до побачення».
Старицький, як бачимо, порушив цікаву й важливу тему зісторії боротьби українського народу за возз’єднання всієї України з Росією. Зісторичних джерел відомо, що справді Братковський Данило (а не Степан) бувпоетом (збірка його віршів видана польською мовою в Кракові 1697 р.), авторомвідозви до всіх православних, що жили в Польщі, яка закликала до повстання —своєрідного повторення Хмельниччини — проти насильства польської шляхти. Віндійсно мав зносини з Палієм та іншими ватажками повстання на ПравобережнійУкраїні, а в 1700 р. їздив навіть на Лівобережжя за порадами до Мазепи, якийтоді ще ховав своє зрадництво й був довіреною особою Петра І і, цілкомімовірно, видав Братковського польській шляхті.
Братковський дійсно був затриманий під Заславом, ув'язнений вЛуцькій тюрмі. 15 листопада 1702 року за присудом військового суду «посередринку луцького, через ката… зістав стятий».
М. Старицький, підкреслюючи народолюбство героя, в створеннідрами пішов по лінії розкриття боротьби ув'язненого Братковського в останню нічперед стратою проти підступних заходів тюремників, яким було потрібно зламатиопір в'язня, зламати його світлі народолюбні переконання, наштовхнути на зрадутоваришів по боротьбі.
Братковського обвинувачують у зраді й бунтарстві, але вінвідкидає ці обвинувачення:
Хіба ж любить отчизну свою — чрада? Хіба ж стоять за кревних— вчин лихий? Та все ж мене учили навіть в школі, Щоб не щадив за рідний люджиття!
Тяжко карається він в тюрмі, але ^рішуче відкидає вимогувидати спільників у боротьбі ціною власного рятунку, коли «осудник» на допитізапевняє його:
… Нам відомо, що в зв'язку був
Із Іскрою і з Палієм-псявіром,
З Мазепою, з Москвою злитись хтів,
Підбурював все бидло.
Братковський (усміхається).
Коли звісно усее вам, то нічого й питать...(Дія І, ява 2).
Ніякі муки, ні спокуси не могли захитати вільнолюбнихпереконань в'язня.
В мареві йому ввижаються картини: сходка повстанців, деобрано було його за ватажка, родинне щастя з коханою дружиною Тасею і маленькимсином, арешт, Страшидло, що лякає його і, нарешті, образ покійної матері, щоблагословляє сина на смерть, яка піднесе «стяг братерства, правди, волі...»
Сон-марення Братковського вранці перебивають тюремники, щоприйшли вести героя на смертні муки.
В останню мить «з нелюдським лементом вривається Тася йприпада до ніг в'язня».
Написана білим п'ятистопним ямбом, драма «Остання ніч» вмонологах героя, його діалогах з осудником-інстигатором, з сторожем і зксьондзом, а також в контрастних картинах марення в'язня глибоко розкриваєкришталево чистий образ борця за інтереси поневоленого народу, його тонкі йзворушливі душенні переживання, в яких
над все — людське поспільне горе,— Ярмо і бич голоти!.
(Карт. І, ява 1).
Соціальне гострий, антагоністичний, історично значенийконфлікт, покладений в основу драми, напружені драматургічні ситуаціїрозгортання її стислого сюжету, що набирають трагедійного звучання, а такожконтрастні картини ніжного ліризму, жартів, смертельної туги й високої героїкивимагають, як доречно показують ремарки, музичного супроводу.
Музика до драми «Остання ніч» М. Старицького була створена М.В. Лисенком. Вона органічно ввійшла в поетичну тканину твору, посилюючи їїпсихологічну глибину й виразність. За певними даними, драм;І в 1909 р. булавиставлена на сцені театру М. Садовського.
Де-не-де в тексті драми, здається, бракує ширших мотиваційвчинків героя, іноді слова його, що звучать натхненно, малопереконливі. Але цене послаблює ідейно-патріотичного змісту твору, що виражає історичні прагненняукраїнських народних мас — визволитись з-під ненависного гніту польської шляхтий возз'єднатись в рідному лоні матері-вітчизни, що здійснилось в наші роки.
Драма «Остання ніч» М. Старицького є актуальною й длярадянської сцени.
«Чарівний сон» — жарт на одну дію, що написаний 29 грудня1899 р., призначався для постановки в гуртку аматорів Київськоголітературно-артистичного товариства, де тоді як режисер працював драматург,музику ж до тексту написав М. Лисенко.
Незважаючи на зовні легкий зміст твору, жарт уїдливо картаєцарський устрій і саму цензуру, що й утруднило вихід твору з цензури, особливодраматичної.
До друку «Чарівний сон» дозволено було в 1903 р., а допостановки його дозволено аж в 1913 році, та й то в переробленому вигляді завимогою цензури — під назвою «Чари ночі» 2.
Сюжет жарту нескладний. Чарівний сон приснився панночці Лесіпід Новий рік, коли вона заснула в порожній хаті, заходившись погадати присвічках про коханого юнака — Костю. їй приснилося в журбі, що вона королівна,за руку й серце якої змагаються: Ханенко, Німецький принц і Невідомий лицар.Виграє змагання лицар, в якому вона взнала Костю. Мачуха-королева, закохана влицаря, інтригує проти нього, а покірний їй король наказує схопити лицаря накатування. Леся боронить лицаря й… прокидається в обіймах коханого Костя, якийуже приїхав.
Характерно, що лицар, змагаючись за королівну Лесю, співає,приграючи на кобзі, пісню, перейняту демократичним мотивом:
Моя любов є зовсім друга:
 Прихил до люду, до бідах,
 Яких призначення — наруга,
 Нужда, страждання, праця, страх,
 Які добра повік не мають,
 Які від голоду конають,
Для ситих все віддаючи,
 Навіть спочинок уночі… і т. д.
І коли злостива королева запевнила, що лицар «рвань бунтує напанів», простак-король починає з Мажордомом міркувати:
Король. Так, слова його понурі Мажордом Не були вони вцензурі і т. д.
В жартівливій формі, але в'їдливо і недвозначно зачепив М.Старицький дошкульні місця царсько-поміщицького ладу. Легка віршова форма творупослужила прикриттям від допитливого ока «блюстителів порядку», а любовна темата цікаві перипетії легкого жанру приваблюють своєю художньою простотою ібезпосередньою
жвавістю
 
2.12«Крест жизни»
Останнім завершеним оригінальним драматичним творомвважається написана російською мовою на початку 1901 року драма в 5 діях «Крестжизни». Дозволена того ж року цензурою до постановки 2, драма \ «Крест жизни»не була використана на сцені й залишалась неопублікованою до останнього часу3.
Як зазначено в драмі, дія її відбувається в ті ж роки вуніверситетському місті. В збіднілій панській родині Наумових (мати — МаріяСергіївна, здеморалізований син — студент Кирило (Кира), дочка років 16 — Люба)готується вечір заручин Люби з давнім другом сім'ї Сумкевичем — середніх літбуржуазним ділком-юристом, порадником і спільником багатого підприємця баронаГольдштейна, що теж вхожий до Наумових. У останнього, як виявляється, єполюбовниця Ніна — артистка, що була нареченою старшого синаНаумових—Володимира, засудженого царським судом.
Коли Сумкевичу вдалось, не дивлячись на попередження Стьопи,обдуривши матір — Наумову, умовити Любу на фактично безшлюбне співжиття підвиглядом одруження за кордоном і т. п., з'являється Володимир, про якого 4 рокине було й звістки. Він викриває брудні наміри свого колишнього друга Сумкевича,але останньому вдається зберегти зв'язок з Наумовими. За допомогою Ніни вінвлаштовує Володимира на службу до барона.
Одначе Володимир не зраджує своїх переконань. Побувавши напідприємствах Гольдштейна, він упевнився в тяжкому стані робітників, довідавсяпро обдурення селян і викриває хижацтво барона та його спільника Сумкевича,приваблюючи до себе все, що залишилось здорового (мати, Люба, Стьопа, Гаврило,Ніна, Руден-ко) в боротьбі проти зла й неправди.
Не дивлячись на погрози барона Гольдштейна, Володимир повнийрішучості відстоювати правду й далі нести свій «крест жизни» з вірою в те, що«земля наша не без-судна», що скоро зійде сонце й тоді всі побачать, хтовороги, а хто друзі вітчизни.
О, я вірю в божественну силу людської душі! Вона подолає івнутрішній занепад, і зовнішній гніт… Прийде час,— і все чесне, добре,сповнене високих поривань, стане на чолі і, осяяне яскравим денним світлом,піде до перемоги любові, свободи і правди!
(Дія V, ява 19).
Основне завдання драми, очевидячки, в тому, щоб показатирозклад і розмежування тогочасної інтелігенції, краща частина якої йде дотрудового народу, а гірша занепадає, продаючи себе капіталізму.
Це підкреслено (хоч і не мотивовано належно), в драмі наприкладі розходження братів Володимира й Кирила Наумових, останній з яких гетьзанепав і навіть за гроші жениться на Каті, щоб віддати її на розпустуГольдштейну.
Старший брат Володимир, що очолює кращу частину інтелігенції,діє проти капіталізму, який, за його висловом, «є зло...».
Він ненавидить багатіїв-визискувачів і, високо цінуючи труд,карає тих інтелігентів, що продають свій труд експлуататору:
Адже ж це один з найогидніших продажів – це продаж тіла, ні,гірше – це продаж духу!
Перед бароном він образно викладає об'єктивно-економічнупричину руйнування капіталізмом тогочасного суспільного устрою, поданого увигляді піраміди, в основі якої є «неимущие рабочие классы» (ява 15) і пояснюєпрокурору на вечірці, як сталося, що його було засуджено:
Володимир. Ми були ентузіастами; громадські інтересизахоплювали нас цілком; капіталізм ми вважали за величезне зло і для боротьби зним намагалися висунути асоціації дрібних сум і праці. Приятель мій, що мангаряче серце і захопився ідеєю загального добра, був необоротним.
Прокурор. Хо-хо! Розумію. Приятеля, звичайно, чи стукали,арештували, та й саму громаду, не дозволену урядом, зарахували до товариствапротизаконних.
Володимир (іронічно). Архівірно. Ми були легковажними і неподумали про дозвіл.
(Дія 4, яка.4),
Володимир, нарешті, торкаючись припиниш суспільної діяльності,вважає, що йому важче було б туї, де розклад поразки, розчарування, аніж нув'язнені далеко:
«… Там, удалині, я все-таки жив своїм минулим воно світилосяі гріло душу сподіванням… Одна лише; плямки були в ньому — це єзуїтськеправило, що мета виправдує засоби… Ні, не виправдовує! Я й тоді так думав, атепер іще більше в тому переконався: чисте діло вимагає чистих засобів, а той,хто зняв меча,— від меча й загине!»
(Дія III, ява 12).
Навряд чи потрібно доводити, що в драмі «Крест жизни», як натой час, е. чимало елементів прогресивних, демократичних.
Палкі промови Володимира Наумова про капіталізм як зло, провизиск трудящих, про правду, сонце, свободу й т. д. могли справити з сценивплив небажаний для царизму.
Одначе в драмі нема й натяку на революцію, на революційністьв теоретичних висловах Володимира чи кого з його прихильників.
Навпаки, «передовими» в драмі з явним глузуванням,розрахованим на сміх, рекламуються пошляки й розпусники.
Не менш показові є згадані «ассоциации мелких сумм и труда», які Володимирвисував разом з спільниками в боротьбі з капіталізмом, Інакше кажучи, артілі,чи «спілки», як їх називали на Україні
Як відомо, ці спроби ліберального народництва мали реакційнусуть на селі й в місті
В І Ленін викривав намагання народників представити всілякі«кооперації» при капіталізмі як революцій ний засіб
«Це — обман,— писав В І Ленін,—ніби «всілякі кооперації» відгорають революційну роль всучасному суспільстві і підготовляють колективізм, а не зміцнення сільськоїбуржуазії» 1
В українській драматурги зокрема, зображення ентузіастівтакої «кооперації» в умовах села, як відомо, мало місце й перед цим («ПонадДніпром» І КТобілевича,1897 р) І після цього(«Конон Блискавиченко» М Л Кропивницького, 1902 р), але обидва не мали успіху, бо, передусім, не відповідали дійсності
Щодо згаданих принципів суспільної діяльності, які проголошуєВолодимир, то вони чи не найбільш суперечливі в драмі
Якщо Володимир — революціонер, то ясно, що «єзуїтське правило» длянього непридатне. Але дальше поєднання ним принципу чистоти рук, що має походженнявід народної мудрості, з євангельською формулою піднесеного меча, що базуєтьсяна непротивленні злу насильством, є, по суті, відмовленням від всякої революційності,особливо прикрим в умовах насильницького устрою, коли наростає революційнаситуація
І наведеного досить, щоб переконатись, у всякому разі, в Ідейно-художнісуперечливості драми «Крест жизни»
Чи не на це й розраховувала царська цензура, дозволяючи безжодних заперечень І виключень драму «Крест жизни» до вистави на сцені тоді,коли навіть жарт «Чарівний сон», як вже згадувалось, був заборонений.
Така принципова суперечливість драми «Крест жизни», яка загалом невластива драматургії М Старицького, може бути пояснена передусім тим, що цейтвір написано в співавторстві, яке чомусь в згаданому виданні драми (1956) впертоІгнорується, замість того, щоб його дослідити, знаючи тим більше виключнуакуратність М Старицького, хоча б на прикладі співавторства його з О.З. Сусловим
В чому конкретно полягало співавторство М Старицького пристворенні драми — сказати важко, не до слідивши цього спеціально, хоч з певністюможна при пустити, що він тут взяв на себе драматургічну розробку на матеріалі,що його подав другий співавтор, прихований за явним псевдонімом А Тжаска (АХронщевського —вчернетці драми)
Драма «Крест жизни» М Старицького І А. Тжаска справді має стрункудраматургічну побудову, в чому помітна рука досвідченого майстра Дія драми,конденсована в кожному акті навколо основного конфлікту, дедалі більше наростає,завершуючись під завісу ефект ною кінцівкою, що підтримує Інтерес до дальшого роз витку драматичних колізійЩоправда, досить часті перипетії драми не сприяють утворенню наскрізної дії, невсі дійові особи її також внутрішньо зв'язані в драматургічний вузол. Агрипіназ Катею, наприклад, з’являються й зникають зовсім довільно.
В згаданому листі до М. Стороженка — професора Московськогоуніверситету —М.Старицький, назвавши «Крест жизни» драмою «из интеллигентного быта», просить підтримати йогоклопотання про те, щоб вона була поставлена на московській сцені.
При цьому М. Старицький згадує, що він звертався вже так самоколись з драмою «Богдан Хмельницький», але «ни отзыва о ней, ни даже цензурованногоэкземпляра, несмотря на мои просьбы, комитет до сих пор мне не препроводил...»
Нічого не одержав він і на цей раз. Царські чиновники «императорскойсцены» й на цей раз показали свою реакційність. Однак ці факти дуже промовисті втворчій біографії українського драматурга, який прагнув вийти за межінаціональної сцени, мріяв побачити свої твори в російському театрі. Алездійснити ці кращі прагнення й мрії в умовах гнобительського ладу М. Старицькийне мав змоги, до смерті бувши вірним ідеям прогресивності й демократизму.
В основних рисах розглянуті тут тринадцять завершенихоригінальних драматичних творів з документальною точністю позначають розвитокдраматургії М. Старицького, даючи надійну основу для дальшого поглибленого іпоширеного її вивчення.
Звертає увагу високоякісна мова драматичних творів М.Старицького як поета-драматурга, що заслуговує спеціального дослідження їїлітературних, драматичних і сценічних властивостей. Загалом вона досконалочиста, реалістична, за винятком, коли драматург, намагаючись підкреслитинатуральний стан мови в даному середовищі, вживає двомовності («Не судилось»,«Талан») чи певної мовної характерності. Важливо, що М. Старицький чи не впершев українській новітній драматургії так широко й досконало запровадив білий віршв таких своїх високо поетичних драматичних творах, як «Богдан Хмельницький»,«Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Чарівний сон», ідучи затрадицією велетнів світової драматургії Шекспіра, Шіллера і особливо Пушкіна, вчому легко пересвідчитись, і про що говорив, як згадувалось, сам драматург.
Висновок
Життяі творчість Михайла Петровича Старицького показує, що він пройшов важкий, алеславний шлях боротьби за прогресивну українську літературу, залишивши значнупоетичну, драматургічну та прозову спадщину. Про його заслуги перед українськоюлітературою влучно сказала Леся Українка в привітальному листі з нагоди30-річчя літературної діяльності письменника: «Втішно єсть думати, щонастав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепання, а вимовиласьвголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб нашеслово не вмерло». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша літературазайме почесне місце поруч з літературами інших народів… тоді, спогадуючиперших робітників, що працювали на не вправленому, дикому ще ґрунті, українціпевне спогадають добрим словом Ваше ймення».
Ціслова стали пророчими. Спадщина М. Старицького користується широкоюпопулярністю. Його кращі поезії стали хрестоматійними, основні п'єси не тільки перевидаються, але йставляться на сценах радянських театрів, а кращі прозові твори, видані масовимитиражами, стали надбанням мільйонів читачів.
Палколюблячи свою батьківщину, М. Старицький віддав усі свої сили і здібності справірозвитку демократичної культури, яка сприяла посиленню боротьби за соціальне Інаціональне визволення українського народу.
Животворнасила волелюбного українського народу, який в дожовтневому минулому героїчноборовся за своє соціальне і національне визволення, художньо відтворена в уснійнародній творчості, в творчості таких виразників інтересів трудящих, якнародний поет-революціонер Т. Г. Шевченко та його послідовники, що вийшли знароду.
Цянепереможна сила тоді гнобленого народу приваблювала також кращих вихідців зрізночинних верств тогочасного суспільства, збуджувала в їх серцях щиру любовдо трудящих.
Вдячнийнарод ніколи не забуває тих, хто своєю У творчістю допомагав йому в боротьбі,збагачував його духовну міць, сіяв «розумне, добре, вічне» (М. Некрасов).
Саметаким серед українських демократичних діячів другої половини XIX і перших років XX століття бувМихайло Петрович Старицький — поет і прозаїк, перекладач і організатор видань, визначнийдраматург! один з славетних корифеїв української сцени.
Привсіх суперечностях і недоліках його широкої творчої натури, в основі їїполум'яніє любов до українського народу, глибокий патріотизм, демократичнепочуття братерства до російського і всіх слов'янських народів.
ТворчістьМ. Старицького викликала злобне роздратування і глузування чорносотенців, атакож українських буржуазних націоналістів.
I. Франко першим, особливов галузі поезії, з властивою йому науковою проникливістю визначив достойнемісце і значення М. Старицького в історії української літератури і театральногомистецтва. Після І. Франка до наукового розуміння творчої спадщини письменникамало додано нового: навпаки, чимало було наплутано буржуазними націоналістами,які фальсифікували і після, смерті автора його твори.
Дореволюції творчість М. Старицького була невідомою широким масам трудящих.Тільки після Великого Жовтня твори класика української літератури вивчаються вшколах. За сорок років Радянської влади їх неодноразово видавали як вреспубліканських, так і в союзних видавництвах, кращі п'єси М. Старицького несходять зі сцени професійного та народного театрів. Найближчим часом уДержлітвидаві України вийде багатоатомне видання творів письменника.
В 1940 році широко буловідзначено сторіччя з дня народження письменника. В пресі з'явилося ряд статейі спогадів, в яких по-новому висвітлено творчість М. Старицького. Але найбільшґрунтовною з наукових праць про творчість видатного українського письменника єпоки що розділ у книзі «Історія української літератури» (том І, Вид-во АН УРСР,К-, 1954, стор. 409—424).
Враховуючинаявну потребу широкого і всебічного дослідження творчості М. Старицького,автор сподівається на прихильність і допомогу радянських читачів у подальшомупоширенні й поглибленні цього критико — біографічного нарису про життя ідіяльність видатного письменника-драматурга.
Література
1.  Мороз З.П., Старицький М.П. В книзі: В боротьбі за реалізм. К., «Дніпро»,1966р.
2.  Садовський М.К. Мої театральні загадки. К., Державне видавництво образотворчогомистецтва і музичної літератури, 1956.
3.  Саксаганський П.К. По шляхужиття К., „Мистецтво”, 1935 р.
4.  Скрипник І.П. Михайло Петрович Старицький. Передмови до книги: М.Старицький. Вибрані твори. К.,
5.  Старицький М. Твори у восьми томах. К., «Дніпро», 1963—1965.
6.  Франко І. Михайло П.Старицький. В книзі: І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. 17. К., Держлітвидав України, 1955.