Зміст
Вступ… 2
1. Передумови і труднощікультурного піднесення XVI – XVII ст… 3
2. Особливості релігійної ситуаціїв Україні… 6
2.1 Брестська унія… 6
2.2 Брацтва… 7
3. Книгодрукування і література… 9
4. Освіта… 15
5. Нові галузі науки… 19
6. Мистецтво… 22
6.1 Образотворче мистецтво… 24
6.2 Музика… 26
6.3 Театр… 26
Висновки… 28
Перелік джерел інформації… 29
Вступ
Період кінця XVI– початку XVII століття є дуже яскравим і насиченим в історії нашої країни.Його основні риси характеризуються діяльністю козацтва, його волелюбними йдемократичними ідеями, характером, що перегукуються з такими явищами ЗахідноїЄвропи як Відродження та Реформація. Я обрала саме цю тему для більш детальноговивчення тому що саме культура може найбільш точно й живо передати особливостіжиття українського народу впродовж двох століть, що стали важливою сторінкоюнашої історії, адже саме культура визначає рівень розвитку суспільства, творчихсил і можливостей людини, а також визначений в типах і формах організації життялюдей та створюваний ними світ матеріальних та духовних цінностей, який будерозглянуто в цій роботі.
1. Передумовиі труднощі культурного піднесення XVI – XVII ст.
XVI-XVIII ст. — виключноскладний і важливий період в житті українського народу. У політичній історіївін охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу РечіПосполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державностів ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це булаяскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілийряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.
Передусім треба підкреслити,що тоді ще були живі традиції Київської Русі. Найкраще вони збереглися узахідноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя.Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русібула сприйнята на державному рівні.
У XVI ст. триваєстабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалосядо 20 великих українських міст з населенням понад 10-15 тис. жителів. У Львові,Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошовихвідносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплюваласамоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалосябудівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV ст. у Львовібуло побудовано водопровід.
Свою роль відіграв івплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і вряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крімукраїнців — поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяловзаємопроникненню різних культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшлидо занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселиласядо Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися вуніверситетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поетаXV ст. Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича ЮріяКотермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували наукраїнському культурному ґрунті нових форм.
Найважливішим чинником,який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, буланаціонально-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитоївнаслідок Люблінської унії у 1569 р. призвело до концентрації практично всіхукраїнських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення унайважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст вЄвропі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досібула «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні булинові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопилиземлю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той жечас захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовахвсі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля,так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.
Неоднозначною урозвиткові української культури в XVI ст. — першій половині XVIII ст. була позиціясоціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин(Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однакбільшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування РечіПосполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православноївіри і сприймали польську. Один з українських публіцистів — Мелетій Смотрицькийв полемічному трактаті «Тренос» («Плач») відобразивскорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїхпредків, а зараз її покинули: ”… Де тепер той безцінний камінь карбункул,блискучий як світильник – дім князів Острозьких, що світив над усіма іншимиблиском святості старої віри своєї. Де інші, також безцінні камені тієї корони– славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжатаСлуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські,Руженські, Масальські, Лукомські та ін. незчисленні, яких довго було бвичисляти…“. Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвитоккультури.
У цій історичній ситуаціїроль духовного лідера народу взяло на себе козацтво – самобутній суспільнийстан, який сформувався в XV-XVI ст. Саме козацтво підхопило традиціюнаціональної державності, виступило захисником православної церкви, українськоїмови.
Всенародна війна засвободу України 1648-1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті.Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприялокультурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українськадержавність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тількичастину національної території, але саме її існування вело до зростаннянаціональної самосвідомості.
Кризова ситуація вкультурі України виникла в кінці XVIII ст. після того, як внаслідок трьохподілів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс.У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тількитепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російськукультуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуаціїзалишилися низи суспільства, простий народ.
2. Особливості релігійної ситуаціїв Україні
На зламі історичних епох,при переході від Середньовіччя до Нового часу у всіх європейських країнахнадзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії. Виникненняцентралізованих держав супроводжувалося формуванням національно-релігійнихідеологій. У результаті католицизм переміг в Італії, Іспанії, Франції,протестантизм — у Швейцарії, Голандії, англіканство — у Британії. Наукраїнських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населеннясповідувало православ'я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицькацерква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволукороля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалосяперевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігаввідданість православ'ю. 2.1 Брестська унія
У 1596 р. в Брестівідбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков.Польський уряд бачив у цьому засіб посилення свого впливу в українськомусуспільстві. Православні ж єпископи України пішли на цей крок, сподіваючисьзміцнити особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створенонову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну заобрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 р. польськимурядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично жбільшість приходів залишалися православними.
Всупереч розрахункампольського короля, папи Римського, єзуїтів Брестська унія не спростила, азагострила ситуацію в Україні. Вона викликала гарячі суперечки, чітко виявилапозиції, активізувала консолідацію українських культурних сил — православноїукраїнської шляхти, духовенства, міщан, козацтва. Відразу після проголошенняунії її противники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову.Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками — противникамиі прихильниками унії, склався особливий жанр — полемічна література. У 1620 р.за сприяння гетьмана П.Сагайдачного православна митрополія з центром у Києвібула відновлена. У містах активну діяльність розгорнули братства. 2.2 Брацтва
Братства — релігійно-національні організації українських православних міщан. Такаорганізація створювалася навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на їїматеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братстврозширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші подіїсуспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участьу розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні,видавали підручники.
Раніше за все братствавиникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшимі найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544 р.), згодом упередмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованихдокументів, підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують протинаціонального гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборонипідтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкоренняАлександрійському і Константинопольському патріархам у церковній термінологіїносить назву “ставропігія”, тому повна назва львівського братства — Успенськеставропігійське.
У Києві початок братствупоклала добродійна діяльність Єлизавети (Галшки) Гулечівни, яка передала в дармонастирю, школі і лікарні свої володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, депродовжила свою діяльність. У невеликих містечках братства часто об'єднувалибільшість українського населення. У Київське братство в 1620 р. записалося всеВійсько Запорозьке на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним.
Деякі форми організаціїбратств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з рухомРеформації, однак загалом можна сказати, що це було самобутнє явище, якевідіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному ікультурному житті.
3. Книгодрукуванняі література
Вплив ідеологіїВідродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури ікнигодрукування. ВинахідІ.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. булипередумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг,особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.
У кінці XV – на початкуXVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль уКракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвиткукнигодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновив занедбанекнигодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенствау 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львовідрукарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описівжиття святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і назапрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданістьправослав'ю, — переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут заініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друкуперше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою.Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірноготексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії,Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив приОстрозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачиласвіт, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купиликоролівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівеньвидання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довгозалишалася єдиним подібним виданням.
Друкарська справаотримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тутнараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня вКиєво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, ВійськаЗапорозького. Активно займалися організацією типографій братства.
Зростання книгодрукуванняв Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.)друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.
Поряд зі стаціонарнимидрукарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вжеблизько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції маликниги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники,календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті.Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав“вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінномувигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщаннараховувалися десятки і сотні книг.
В частині України, якаперебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційнуполітику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою,введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х рокахXVIII ст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб“никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені наЧернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у1775 р. книгодрукування українською мовою занепало.
Розвиток книжкової справибув поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивалаперехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національноїмови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччявважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденціївідображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опублікованірізні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник “Аристотелевіврата”. Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, якагіографія. Одним з найбільш цінних вважається “Пересопницьке Євангеліє”,створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту булизроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святогописьма вперше зроблено на “просту” українську тогочасну мову “для лепшоговиразуміння люду христіанського посполитого”.
Поряд з перекладноюлітературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквітукраїнського епосу — створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченкоставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум “МарусяБогуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін. Епічні твори присвячені визвольнійтематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірністьправослав'ю.
Сплеск літературногопроцесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце вцій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, якийвиник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемістиМелетій Смотрицький у творі “Тренос” (грец. — “плач” — плач православної церквичерез відступництво її дітей); Захар Копистенський у “Палінодії” (“книгаоборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали противтручання польського уряду у справи православної української церкви, викривавйого політику за принципом “чим гірше, тим краще”. Справа в тому, щоправославні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньоосвіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один зтаких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство ізгвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майнаі земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику,витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.
Однак полемісти необмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вонипорушували питання реформування самої православної церкви, колективногоуправління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православнихієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми:нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим.Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у“Посланні до єпископів” він викриває духовенство як користолюбців, що забулиБога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу вінвважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдникомв одній з святих печер на горі Афон.
У XVI-XVII ст. поетичнітвори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнямидуховних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршованітвори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бутихвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронамибудь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поембули авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович – “Роксоланія”, “Звитяжствобогів” та ін., Симон Пелакід – “Про Острозьку війну”, Дем'ян Наливайко – “Прочас”, “Про старожитний клейнод” та ін., ієромонах Дубненського монастиряВіталій – епіграми з книги “Діоптра, або Дзеркало”, Симон Симонід (Шимонович) –“Чари”, “Женці”, книга “Селянки”, Мелетій Смотрицький – “Лямент у світавбогих…”, Касіян Сакович — “Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря ПетраКонашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович – книга любовних пісень “Роксоланки,або Руські панни”, Софроній Почаський – поетична книга “Евхарістиріон, або Вдячність”,Афанасій Кайнофольський – книга “Тератургіма, або Чуда”, Кирило Ставровецький — збірник віршів “Перло многоцінноє”, Олександр Мітура — “Узор доброчесности”,Лазар Баранович – вірші в книзі “Аполлонова Лютня”(1971), Іван Величковський –книжка “Зегар з полузегарком” та ін. Українські поети часто використовувалибіблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, щовідповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художніобрази, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI-XVII ст. дещонаївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної нормив українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важкосприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першої половиниXVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв.силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою івіршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII ст.найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям ГригоріяСковороди.
У XVII ст. популярноюстає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна.Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія — таїнствоспокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте- драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості таін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма розроблялане тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозіучням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а такожБіблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму “Комедія на РіздвоХристове”, Симеон Полоцький — драму “Про Навуходоносора”, Григорій Кониський — “Воскресіння мертвих”.
Своєрідним літературнимжанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні,літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київськоголітопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, тобільш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи,які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу — формуваннякозацтва, Визвольну війну 1648-1657 р. та ін. — літопис Самовидця, ГригоріяГрабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами авторилітописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописивідіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.
4. Освіта
Однією з характерних рисукраїнської культури XVI-XVIII ст. є особливий інтерес, який виявлялосуспільство до питань освіти.
Оскільки культурарозвивалася в умовах польської експансії, зіткнення католицької і православноїцерков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення своговпливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережарізноманітних шкіл.
Тривалий час основнимтипом учбових закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи приправославних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже невідповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україніз'явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були добре організованіі фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу булосповідування католицизму. Ці учбові заклади виконували функцію окатоличування іополячення українського населення.
Незважаючи на те, щобагато з представників української еліти орієнтувалися, як вже говорилося, начужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, яківиступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалисяєзуїтським. Взагалі традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими.Можна назвати імена князя Андрія Курбського, який втік від немилості ІванаГрозного і в містечку Міляновичі на Волині створив цілий культурний гурток,князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культуриУкраїни, Білорусії та ін. Одним з найбільш відданих українській культурі людейбув князь Костянтин Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкривперший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з рядуєвропейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов'янська, грецька і латинськамови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією “сім вільних наук”:граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.
Ініціатива князяОстрозького знайшла багатьох послідовників. Найбільш активними з них стають братства,і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх головних турбот. У 1584 р.був отриманий дозвіл на цю діяльність, а у 1586 р. була відкрита перша братськашкола у Львові. Тільки на Правобережжі було створено біля 30 подібних шкіл.
Включається до створенняшкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини формнаціональної державності, полкового розподілу, місцевого самоврядування вело домасового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в ЗапорозькійСічі. При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікуваласястворенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. В своєму листі один згетьманів на початку XVII ст. писав: “Яко завше з предків своїх військозапорозьке звикло чинити стараніє… аби науки або цвічення в письмі святому(були у) подпорі благочестя нашого”.
До початку XVIII ст. вУкраїні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі понад 1000. Практичнов кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справаосвіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкілперевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, уних безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема і сироти.
У Європі в цей часформуються два по суті протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо уФранції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовнихсил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то уНімеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролюза навчанням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображенняі в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних таєзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братстві братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своєіснування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базівідкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р.уряд відкрив тут університет, перший в Україні.
Наступ єзуїтів привів допереміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст.запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Брестська унія посуті втратила своє значення у центральному регіоні України. За допомогоюВійська Запорозького, його гетьмана П.Сагайдачного була відновлена православнамитрополія.
Осердям культури у Києвістали Печерська лавра і Київське братство. У 1632 р. митрополитом стає ПетроМогила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православноїцеркви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як формабогослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'язку зБрестською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні.Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.
Важливу роль П.Могилазіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 р. на базі братської школи і школиКиєво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий йогоім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися “сім вільних наук”. В 1-3класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї)повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8-12класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичнуфілософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основинаук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 р. вколегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалисятакі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращихучнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільнізаходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що булорідкістю на той час. У 1736 р. у колегіумі навчалися, крім українців, росіянита білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 р. з ініціативигетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.
Багато з вихованцівколегіуму були на службі у Росії, оскільки у допетровську епоху там не буловищих учбових закладів європейського рівня. Підготовку освічених людейздійснювали за кордоном, зокрема в Україні, але ставлення до них у Москві булонасторожене. У зв'язку з цим багато хто не повертався додому після завершенняосвіти. З 30 чоловік, посланих на навчання царем Борисом Годуновим, повернувсятільки один. Тому з Києва до Москви прибуває, наприклад, Симеон Полоцький, якийстав вчителем царівни Соф'ї, царевича Федора та інших царських дітей. З 23ректорів Московської академії у XVIII ст. 21 дістав освіту у Києві, а з 125 їїпрофесорів — 95.
Як бачимо, відпливосвічених людей з України вже тоді йшов повним ходом, що було, безумовно,негативним явищем для української культури. У XVII ст. таких людей називали“перелітними птахами”.
У 1700 р. колегіумз'явився у Чернігові, в 1726 р. — у Харкові, у 1738 р. — у Переяславі.Такимчином, у XVI — першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдиласяшкільна справа та ідеї освіти. Унікальним досягненням був високий відсотокписьменних людей (до 90%). Позитивною рисою була доступність, нестановий,демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися,оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була досить відірвана віджиття. Зокрема питома вага природних і точних наук була дуже мала. Наприклад, уКиєво-Могилянській академії факультет медицини був відкритий лише у XIX ст.Жива мова народу практично не впроваджувалася в учбовий процес, який проходив,головно, латиною. Традиція широкої початкової освіти була перервана разом ззакріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.
5.Нові галузі науки
Як вже говорилося,українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкоїучасті соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури,як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завждибули необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.
Що стосуєтьсягуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузьвиділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками — у XVIIIст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, якависуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя,пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти,вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений,механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вченийП.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що будезавтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так самоміркував і М.В.Ломоносов.
Ідеї Просвітництварозвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор іректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волімонаршої”, “Слово в неделю цветную о власти и чести царской” Прокопович виклавсвою концепцію “просвіченого абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа,має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих.Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх противсіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів.Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди передаютьтурботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повиннапідкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, нінесправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями — вінможе висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибиратийого, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.
Досить ідеалістичналогіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала улюдину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважавПрокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активноїфункції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняноїсуспільної думки.
Особливе місце в історіїяк української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібноєвропейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягненнялюдиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастядає людині свобода, самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характерякої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництворозвивають в людині добрі начала, закладені природою, — так міркує Сковорода втворах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і Шершень” та ін.
Сковорода однозначновідкидає світоглядні положення епохи Відродження про “сильну особистість”, якабагато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненніоволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну зголовних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і владивселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім.Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в томучислі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба іводою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким — стверджує філософ.
Схиляючись перед розумом,Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світлорозуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходитьдо істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положенняпро важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна іпідсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятковоактуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковородавважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим ібездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченночерпати сили з неї.
6. Мистецтво
Становленняпрофесіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне зрозвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. — це мистецтвопізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденціїперепліталися з середньовічними.
Архітектура. Вархітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскравовиявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразнимистали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. вархітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількістьприкрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції,розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українськогомистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель знавколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливустворило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або“козацьким” бароко. Видатний український вчений початку нашого сторіччяВ.М.Щербаківський так зобразив його особливості: “Характеризується українськебароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтвупростота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні ставпростішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого вкрасі”.
Провідним типом спорудстає так званий козацький собор — п“ятикупольний, з чотирма однаковимифасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькомумонастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церквиСвятогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз — територія Донецькоїобласті). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печерКиєво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народнийзодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, якийбагато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. Увнутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев”янихіконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.
Крім нового будівництва,у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковомустилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церквиКиєво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані,іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досяглоособливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київстараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.
У XVIII ст. у Києвівидатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів.Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великоїдзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він жедобудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють якпрограмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.
У Києві працював молодийБартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яказавершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва булообране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняладомінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високийпідмурівок. Улюблені кольори Растреллі — блакитний, білий і золотий роблятьцеркву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створенийІмператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нинівикористовується для урочистих президентських прийомів.
В архітектурі ЗахідноїУкраїни переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало буловиражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Вигляд українських містзмінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більшестворюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купцяКорнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з аркамита просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довгорозташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурногоплану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.
Загалом найбільшу питомувагу в міському будівництві мали світські будівлі — палаци вельмож, магістрати,школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно дотрадицій французького, або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташуваннянасаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — таківимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. цятрадиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування). 6.1 Образотворчемистецтво
Традиційність(підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала вобразотворчому мистецтві у XVI ст.,поступово витісняється новими віяннями.
У XVI-XVII ст. в Україніскладається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису.Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях.Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису,гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, МиколаПетрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічнихестетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці жтенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церквиКиєво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московськедуховенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, колисвяті зображалися «лицом и очами светлы и телом дебелы». Частиноюхрамового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб.Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретнихзображень — від князя Володимира до Петра I.
Перехідну роль міжіконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини,привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли своїпортрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навітьзамовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає,вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же часпроявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, вАкадемію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький — родом з Києва, В.Боровиковський — з Миргорода. Українцем був творецьісторичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко.
У XVI ст. древні традиціїкнижкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу імистецтва оформлення є вже згадуване “Пересопницьке Євангеліє”. Його мініатюриблизькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу втрадиціях книжкового мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки,ініціали, орнамент. У наші дні “Пересопницьке Євангеліє” стало одним з символівдержавності України — на ньому складається президентська присяга. Розвитоккнигодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалисярелігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до“Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного”. Серед них — портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники ігравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький,Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.
Абсолютно особливимжанром стала «народна картина». Це — в першу чергу серія козацькихобразів: «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Як елементнародного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст. 6.2 Музика
Значний розвиток отрималомузичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти.Популярними були друковані збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамотувивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя ставГлухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці,флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви іПетербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці зУкраїни. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєткахвокальні та інструментальні капели.
Однак кращі, найбільшталановиті музиканти залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянськийпотрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українськімотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тіснопов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися ів італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокремаоперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часувважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся). 6.3 Театр
Крім церковної і шкільноїдраматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр — вертеп.Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійнийсюжет про народження Христа у Віфлеємській печері (вертеп давньослов'янською — печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівнікосмосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійнілялькові вистави, а в нижньому — гумористичні інтермедії, які користувалисявеличезною популярністю в народі.
В навчальних закладахставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.
Висновки
XVI — першаполовина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури.Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася вумовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляціїіншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тількивиживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, звластивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісномувзаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якогостала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями,згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини,заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українськогосуспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для українськоїкультури.
Перелікджерел інформації
1. Мирослав Попович «Нарис з історії України»
2. Михайло Грушевський "Історія України"
3. www.bibliotekar.ru/Iskuss1/21.htm
4. litopys.org.ua/istkult2/ikult237.htm
5. polkaknig.narod.ru/econom/kult/34.htm
6. history.vn.ua/book/dovidnik2/173.html
7. vybory.org/articles/1199.html