Міністерство освіти танауки України
ХарківськийНаціональний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди
Кафедра Історії України
КУРСОВА РОБОТА
«Слов’яно-хозарськиявідносини»
Виконав:Студент 2-го курсу
Історичногофакультету
РепринцевД.І.
Науковийкерівник: Костирко А.П.
Харків-2011
План
Вступ
1. Розвитокслов’яно-хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі
2. Початковийетап слов’яно-кочівницьких стосунків
3. Взаєминисхідних слов’яні Хозарського каганату (сер. VIII — IX ст.)
4. Слов’яно-хозарські стосунки: матеріалидо нового бачення
Висновки
Додатки
Список використаноїлітератури
Вступ
Актуальністьтеми. «Хто не знає свого минулого, той невартий свого майбутнього». М.Т.Рильський.
Звичайно, теми зісторії України завжди актуальні, тому що це наше минуле, це наша Батьківщина іце наші предки, ми зобов'язані знати їхню історію, якщо ми є громадянамиУкраїни, ми повинні їх пам’ятати. Моя робота буде присвячена стосункам Русі таХазарії і в ній я буду дотикатися до різних територій, а також згадаю іСлобожанщину, наш рідний край. Я опирався на нові факти та наукові джерела, ядумаю, що зможу розповісти щось нове, наприклад, що в літописах не завждирозкрита вся суть їхніх відносин і що Русь та Хазарія не завжди ворогували, абули відомі і мирні часи. Археологічні матеріали, обсяг яких щорічно зростає,дозволяють знову розглянути проблему слов'яно-хозарських взаємовідносин. Новіматеріали потребують нових підходів і дозволяють внести певні корективи упопередні висновки.
Ступіньнаукової розробленості теми. Ми знаємо, що в Українірозвинений інститут з дослідження історії Київської Русі, у нас зберігаютьсякниги з того періоду, які ми активно вивчаємо і намагаємося віднайти в них щещось нове, проте мало хто знає, що в нас розвинений і інститут хозарознавства,ціль якогоє виявлення та вивчення спадщини Хозарського каганату вматеріальній та духовній культурі народів Східної і Центральної Європи. Дослідженняслов'яно-хозарських стосунків має, більш ніж вікову історію і цією темоюзаймалися не мало науковців і вчених, серед них такі як: Айбабин, Бунарджич,Новосельцев, Плетнева, Красильников, Приходнюк, Сухобоков, Колода та багатоінших талановитих істориків.
Метаданої роботи. Перед нами постає завдання пізнатисуть слов’яно-хозарських відносин, визначити тонкощі між їхньою взаємодією,чому вони ворогували і чому так мало відомо про мирний час. Я буду писати,опираючись на археологічні дослідження, на мій погляд вона найкраще допомагаєвіднайти забуте і закарбувати в пам’яті.
Характерноюрисою розвитку лісостепового населення Дніпро-Донською межиріччя наприкінці Ітис. н.е. є наявність двох великих етнополітичних об'єднань: східних слов'ян іХозарського каганату. Перші представлені пам'ятками волинцевської, роменської іборшевської археологічних культур, дві з яких репрезентують старожитностісіверянського, а остання — в'ятицького племінних об'єднань переддержавного іранньодержавного періоду Київської Русі. Хозарський каганат, який бувранньофеодальною державою з різноетнічним населенням (тюрко-болгари, угри,рештки асимільованих іранців, а також слов'яни), лишив після себе значнукількість пам'яток салтово-маяцької культури (СМК), що знайшло свій прояв узначній етнічній строкатості регіону.
Це певною міроюстосується і території сучасної Полтавщини, яка є найбільш західною частиноюконтактної зони східних слов'ян і Хозарського каганату. З точки зоруміжетнічних взаємин неабиякий інтерес викликають такі населені пункти, якДмитрівка та Перев’язки Кременчуцького району, де на лівому березі Псла,неподалік від місця його впадіння у Дніпро, виявлені залишки салтівськихпоселень, що містять матеріали і часу Київської Русі.
1. Розвиток слов’яно- хозарських стосунків на Дніпровському Лівобережжі
НаприкінціІ тисячоліття н. е. південь Східної Європи опанували дві потужні етнополітичнісили — племена східних слов'ян, що консолідуючись йшли шляхом державотворення,та Хозарський каганат. Останнє державне утворення виникло в середині VII ст.внаслідок політичної кризи й розпаду Західного тюркського каганату таактивності хозарської верхівки на чолі з родом Ашина. Практично відразу післястворення каганату хозари починають проводити агресивну зовнішню політику повідношенню до сусідніх племен та країн по усіх можливих напрямках. Об’єктомагресивних дій на півдні був Кавказ і Закавказзя, де протистояння Хозарськогокаганату та Арабського халіфату тривало з перемінним успіхом майже двістіроків. Наприкінці VII — на початку VIII ст. хозари підкорили частину Криму.Згодом, об’єднавши практично всі народи степового Подоння та Поволжя, вониспрямовують свою агресію на північ та північний захід, де в ЛісостеповомуДніпровському Лівобережжі та у Подонні зустрічаються із племенами східних слов’ян.
Натой час Хозарія являла собою ранньофеодальну багатоетнічну державу, щопростяглася від Північного Кавказу на півдні до середньої течії СіверськогоДінця й Дону на півночі; від Нижньої Волги на сході до Нижньої течії Дніпра назаході. Вона об'єднувала в собі численні степові та лісостепові племена:тюрків, болгар, угрів, нащадків колишнього іраномовного населеннясхідноєвропейського степу, племена гірського Криму та Північного Кавказу, якізнаходилися на різному рівні розвитку матеріальної та духовної культури.Акумулюючи найкращі здобутки практично всіх народів, що входили до складукаганату, збагатившись окремими надбаннями візантійського виробництва такористуючись певним політичним спокоєм під проводом хозарів, що являли собою посуті військово-політичну верхівку, населення означеної країни створиловисокорозвинену матеріальну та яскраву і самобутню духовну культуру. В сучаснійнауці вона отримала назву салтівської (салтово-маяцької) археологічної культури- згідно назви селища Верхній Салтів на Харківщині, де вперше був розкопанийкатакомбний могильник вказаної спільноти.
Агресивністькаганату по від/>ношенню до східних слов'ян зафіксовано вголовному давньоруському літопису — «Повісті временних літ». В текстінедатованої частини повідомляється:
«Посих же лђтђх по смерти братьђ сея (Кий, Щек и Хорив) бьіша обидим древлями и инђмиокольными. И наидоша я хозарђ, сђдяще на горах сих в лђсђхъ, и реша Козарђ:«платите нам дань». Обдумавше же поляне и вдаша от дыма мечъ, и несома хозарико князю своєму и къ старђйшинымъ своимъ».
Невдаючись в коментарі цього уривку, який міститься чи не з кожній праці зісторії Київської Русі, хочеться відзначити, що, виходячи з нього, ініціаторамислов'яно-хозарських зносин виступають саме останні.
Встатті, що повідомляє про події 858 р., зафіксовано:
«Влђто 6337. Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на словђнах, на мђри и на всђхъ,кривичђхъ. А хозари имаху на полянђх, и на сђверђхъ, и на вятичђхъ, имаху по бђлђи вђрвице от дьіма».
Тутми вже бачимо назву племені сіверян (сђверђ), які проживали на територіїДніпровського Лісостепового Лівобережжя. Вони сплачували хозарам чітковстановлену, хоча, на мій погляд, й необтяжливу данину.
Встатті ж 862 р. говориться, що мешканці Києва на запитання Аскольда і Діра доних:
«Чийсе градокъ?», — відповіли: «Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдђлаша градокъсъ, и изгибоша, и мы сђдим родъ их, платяче дань хозарамъ».[1]
Наведенівище літописні дані стали базою конфронтаційної теорії, основою якої була ідеяперманентної протидії східних слов'ян і мешканців степу. Наслідком цього єбільш глибоке протиставлення «лісового» світу з його упорядкованимрегулярно-циклічним укладом і степу, який для опонентів завжди уявлявсяпостійним джерелом тривоги, турбот та нестабільності. В межах цієї теоріїпротягом понад століття і розглядалися слов’яно-хозарські стосунки,протиставляючи ці дві групи народів одне одному — слов'ян і Київську РусьХозарському каганату. Не змогли до кінця подолати «конфронтаційну» теорію і ранніроботи археологів, які знаходять позитивні аспекти взаємодії народів Хозарії таслов'ян лише у впливі останніх на життя сусідів-кочовиків у переході відкочового способу життя до осілого, в домобудуванні, керамічному виробництві тощо.
Роботифахівців з вивчення салтівських і східнослов'янських старожитностей, що вийшлинаприкінці XX — на початку XXI ст., а також ряд міжнародних форумів[2] свідчать, що одним з важливих напрямківсучасної східноєвропейської медієвістики є виявлення та вивчення культурнихвзаємовпливів різних народів, в тому числі слов'ян та мешканців Хозарськогокаганату.
Археологічніматеріали, обсяг яких щорічно зростає, дозволяють по новому розглянутивзаємовідносини двох означених етнічних масивів враховуючи сучасні тапереосмислюючи вже відомі дані. Нові матеріали потребують нових підходів ідозволяють внести певні корективи у попередні висновки щодо означеної проблеми.Виявляється, що слов’яно-хозарські стосунки мають більш глибоке коріння, ніжвоно представляється в літописі.
2. Початковий етап слов’яно- кочівницьких стосунків
Слов’яниДніпровського Лівобережжя вперше зіткнулися із мешканцями східноєвропейськогостепу вже наприкінці IV ст. З тих пір і до кінця XVIII ст. (часи Катерини II)життя слов'ян та тюркомовних мешканців Південно-Східної Європи перебувало втісній взаємодії. З самого початку ці взаємодії були нестабільними танеоднозначними. Згідно писемних джерел, захисниками слов'ян виступали гуни, анепримиренними ворогами — авари. Співіснування із войовничими кочовими сусідамиробило неможливою повну незалежність для слов'ян, які в VI — VII ст. лишеопановували лісостепову територію на лівому березі Дніпра. Скоріш за все, вонибули конфедератами Великої Болгарії, приймаючи участь у військових діяхпротоболгар у Подунав’ї та на Балканах. Про мирне співіснування слов'ян ікочовиків-болгар тих часів, на думку О. М. Приходнюка, свідчить ряд пам’яток зтериторії сучасної Полтавщини: поховання представників дружинної верхівкиперещепинського типу (Мала Перещепина, Нові Санжари, Макухівка), гончарнийцентр у с. Мачухи та сусідство синхронних поселень осілих землеробів-слов'ян тастійбище кочовиків біля с. Полузор’є.
Такимчином, початок взаємодії слов’ян-землеробів та тюркомовних кочовиків-скотарівпівдня Східної Європи не були однозначно конфронтаційними, по своїй більшостівони були на рівні взаємовигідного співіснування. Із розгромом Великої Болгаріїхозарами, що сталося приблизно у 660 р., утиску від останніх зазнали й анти, якколишні конфедерати болгар. Однак потужний наступ каганату на слов'янські землібув дещо відкладений з причин проведення хозарами активних наступальнихоперацій на південному напрямку проти арабів. В цей же час, із 70-х років VIIдо середини VIII ст., відбувається остаточне розселення і посиленнясхіднослов'янських племен (в тому числі й на Лівобережжі Дніпра).
Виходячиз цього, можна сказати, що найбільш ранні контакти слов'ян Дніпровського Лівобережжябезпосередньо із хозарами відносяться до часів останньої фази існуванняпеньківської археологічної культури (літописних антів). Вказане колостарожитностей, що в цілому датується V — VII ст., займало порубіжжя степу йлісостепу Східної Європи (від Сіверського Дінця й Оскола до гирла Дунаю),межуючи з кочовим світом (Додаток 1). Саме у пеньківських старожитностях мибачимо окремі риси матеріальної культури кочовиків: юртоподібні житла на осілихпоселеннях (Додаток 2) та прикраси кочівницького кола (Додаток 3), що свідчитьпро змішаний характер населення та позитивне взаємосприйняття матеріальної тадуховної культури. Тісні контакти мешканців пеньківської та салтівськоїархеологічної культур найбільш показово простежуються в басейні СіверськогоДінця та Оскола, де виявлено чимало поселень, на яких в культурних відкладенняхантських часів є артефакти пеньківської та салтівської культури, або комплексичи культурні відкладення пеньківської культури перекриті салтівськиминашаруваннями. Причому ніяких слідів соціальних катаклізмів (руйнації, пожеж,наслідків нападу) немає. Додатковим доказом мирного співіснування мешканцівкаганату та антів є відсутність захищених поселень.
Необхіднозазначити, що загальноприйнята верхня межа пеньківської археологічної культуридатується різними вченими дещо відмінно, але загалом в межах середини — кінцяVII ст. Салтівська ж археологічна культура, яка є матеріальним втіленнямХозарії — і по суті являє собою «державну» культуру Хозарського каганату — маєнижню границю — середина VIII ст. Однак, не зважаючи на начебто наявніхронологічні неузгодженості, тимчасове співіснування пеньківців і салтівцівспостерігається в окремих регіонах лісостепового півдня Східної Європи, зокремапо Сіверському Дінцю та по Осколу. Про це неодноразово висловлювалися різніавтори, пояснюючи це частковим збереженням антського населення в означеномурегіоні за межами VII ст..
Наведеневище свідчить, що принаймні до середини VIII ст. слов’яно-хозарські стосунки немали напруженого характеру. Однак, події 730-х рр. в історії Хозарії сприяли їхзміні. Про причини цього — далі, а зараз звернемо увагу на ту частинуДніпровського Лісостепового Лівобережжя, де мешкали племена сіверян. Літописнісіверяни репрезентовані двома археологічними культурами — волинцевською тароменською, — що має свої історичні причини. Це, в свою чергу, певним чиномпов'язано із проблемою стосунків між слов'янами та населенням Хозарськогокаганату. Розглянемо це докладніше.
3. Взаємини східних слов’яні Хозарського каганату (сер. VIII — IX століття)
Волинцевськаархеологічна культура, що репрезентує ранній етап розвитку сіверян і має певнівідмінності від роменської, датується серединою VII — серединою VIII ст. їїпам'ятки розташовані переважно у Дніпровському Лівобережжі: Східне Полісся(Чернігівська та Брянська області) та Лівобережний Лісостеп, який повністювключає Полтавську, Сумську та частково Харківську, Курську та Білгородськуобласті (Україна та Росія). Невелика група волинцевських пам'яток розташованана Дніпровському Правобережжі поблизу Києва (Додаток 1).
Возначеному регіоні, як на Сіверському Дінці та Осколі, теж спостерігаєтьсявзаємодія східних слов'ян — ранніх сіверян із мешканцями Хозарського каганату.Центром означених зв'язків виступає єдине городище волинцевської культуриБитиця-І (Додаток 1). Його багаторічний дослідник О. В. Сухобоков тлумачитьйого як потенційно ранньоміський центр, однією з важливих рис якого є наявністьрізноетнічного населення. До складу мешканців городища входило дві великихгрупи: слов'яни та тюрко-алано-болгари, що являли етнічну основу Хозарськогокаганату. Це проявляється в різних традиціях домобудування, відмінних побутовихзвичках. Значна кількість прикрас та знарядь «мирної праці» (реманентземлероба, тесляра, побутові знаряддя) має суто слов'янське походження. А отзначна кількість кінського спорядження та військового обладунку, залізнихклепаних казанів та гачків для їх підвішування мають південне степовепоходження (Додаток 4). До того ж тут знайдено чимало прикрас, що мають салтівськепоходження або створених за провінційно-візантійськими зразками. Останні моглипотрапити до Битиці лише через Хозарію.
Промирне співіснування різноетнічного населення на території ДніпровськогоЛісостепового Лівобережжя слов'ян і мешканців каганату свідчить і пануваннявідкритих поселень, що було характерною рисою волинцевської культури. Єдинимукріпленим пунктом було саме Битицьке-І городище.
Слідтакож зауважити, що понад 50 % всіх залізних виробів, що були знайдені під часдослідження волинцевських пам'яток, походять саме з городища Битиця-І. Цікавимє і той факт, що загалом невеликий відсоток гончарного волинцевського посуду (Додаток5) має на цьому поселенні найбільший показник. Це свідчить про те, що данепоселення було найбільшим центром гончарного виробництва.
Виходячиз означеної вище характеристики городища Битиця-І, а також із загальноісторичнихтенденцій тогочасного розвитку східноєвропейського населення, В. В. Приймаквисуває цікаву гіпотезу про те, що вказане городище було одним з центрівдержавотворення на теренах Східної Європи. З середини VIII ст. тут, як і налісостепових територіях Сіверського Дінця, відбуваються значні зміни устосунках слов'ян і Хозарського каганату. Ініціатором цих змін були південнісусіди сіверян. Для розуміння причин означених змін слід звернутися до історіїХозарії другої чверті VIII ст..
Опанувавшина той час значною територією, що була населена різноетнічними племенами, якідо того ж знаходилися на різних щабелях соціально-економічного розвитку,центральна влада опинилася перед проблемою ідейного, духовного об'єднаннядержави з метою її зміцнення. Традиційним шляхом для цього, що неодноразовобуло виправдано в історії людства, було проведення релігійної реформи шляхом прийняттямонотеїстичної релігії (поклоніння одному верховному божеству із залученнямтези: «один бог на небі, один правитель на землі»).
Згіднописемних джерел, каган Булан, який правив в той час у Хозарії, в 730 р. прийнявюдейську релігію. Причина такого обрання має своє логічне пояснення. СуспільствоХозарії вже потребувало введення монотеїзму, до цього ж підштовхували йзовнішньополітичні обставини: в Арабському халіфаті панувало мусульманство, а уВізантійський імперії — православ'я, які звеличували посаду верховногоправителя і були його ідейною опорою. Але обрання магометанства або православ'явідразу ставило кагана в залежність від своїх політичних супротивників(Візантія) або відвертого ворога (халіфат). Тому Булан і обрав найдавнішумонотеїстичну релігію — юдаїзм. Це відразу посилило протистояння із арабами, щовилилося в черговій військовий похід хозарського війська на Кавказ, взяттяАрдебіля і розгром військ арабського полководця Джерраха.
Длятого, щоб заручитися підтримкою Візантії або хоча б нейтралізувати її впротистоянні з арабами, відбулося укладання шлюбу між візантійським царевичемКостянтином Копронімом і дочкою кагана на ім'я Чичак, що в ті роки являло собоюміждержавну мирну угоду. Однак це не допомогло. Протягом 732 — 735 рр.відбулося кілька походів на Хозарію арабського війська на чолі з Мерваном, якізмусили хозар перенести свою столицю з Північного Кавказу (Беленджер — Семендер) на Волгу (Ітіль) і на певний час припинити походи в південномунапрямку. Окрім того, у 737 р., закріплюючи свою перемогу, Мерван змусив каганаприйняти мусульманську віру. До того ж кагану було нав'язано загін в 10 000мусульман алларсіїв. Вони, з одного боку, були його особистою гвардією, а зіншого — впливали на промусульманську політику хозарської правлячої верхівки.
Післявідходу арабських військ у Дамаск (744 р.) положення на південних кордонахХозарії певним чином стабілізувалося. Стабільністю в цей час відзначаються йвідносини з Візантійською імперією. Отже, свою агресію каганат звертає в іншийбік — на північний захід, в напрямку східнослов'янських територій, де проживалиплемена в'ятичів (боршевська археологічна культура лісостепового Подоння) тасіверян. Для зміцнення своїх північно-західних територій (кордонів) центральнавлада каганату переселяє на Оскол та Сіверський Донець частину північнокавказькихаланів, які стають етнічною основою лісостепового варіанту салтівської культури(середина VIII — середина X ст.). Окрім алан в створенні означеного варіантукультури взяли участь групи прийшлого болгарського та угорського населення, атакож слов'яни та рештки іраномовного населення, що збереглось тут з попередніхчасів (племена ясів — асів).
Всучаснійнауці існує три точки зору щодо причин переселення аланів з Північного Кавказув лісостепове Подоння. І.І. Ляпушкін говорить про витіснення аланів хазарами збатьківської території ще на межі VII — VIII ст… С. О. Плетньова висловлюєдумку щодо переселення алан з власної ініціативи у VIII ст. — подалі відрозореної території та театру військових дій між каганатом та халіфатом. В. К.Міхеєв наполягає на примусовому переселенні аланів із батьківщини напівнічно-західні кордони каганату (Дніпро-Донський лісостеп) в середині VIII ст…Так чи інакше, але не алани безпосередньо виявляли агресивність по відношеннюдо слов'ян. Скоріш за все, аланські городища із навколишніми селищамистворювали необхідну матеріальну базу для панування центральної влади каганатуна цих територіях та для військових походів на слов'ян за «даниною», про яку йповідомляє «Повість минулих літ».
Такимчином, починаючи з середини VIII ст. змішане багатоетнічне населення заланською культурною домінантою стало сусідами сіверян, що мешкали на територіїДніпровського Лісостепового Лівобережжя. В цей час вони представлені роменськоюархеологічною культурою, яка є спадкоємницею волинцевської. Вона датуєтьсясерединою VIII — початком XI ст. і займає практично всю територію лівобережногодніпровського лісостепу, впритул наближуючись до північно-західної межіХозарії. Стосунки сіверян-роменців із каганатом і стануть здебільшого предметоммого подальшого розгляду. Слід, однак, зазначити, що подібна картина близькогорозташованих слов'янських і салтівських пам'яток спостерігається і в СередньомуПодонні.
Змінау слов'яно-хозарських відносинах ілюструється насамперед зміною характеру йтопографії слов'янських пам'яток. Замість відкритих поселень волинцевськихчасів, що розташовувалися на відкритих берегах та в заплавах річок, з'являютьсягородища, які займають миси із яскраво виділеними захисними властивостями.Більшість таких городищ взагалі не мають навколишніх відкритих синхроннихселищ. Замість цього спостерігається розташування городищ гніздами. Такі зміниможна пояснити лише наявністю фактору зовнішньої небезпеки для слов'ян. Все цепевним чином узгоджується із давньоруським літописом. Але археологічні даніпоказують, що не все так однозначно.
4. Слов'яно-хозарські стосунки: матеріалидо нового бачення
Більшніж сторічні дослідження Дніпро-Донського межиріччя (в тому числі й басейнуСіверського Дінця) супроводжувалися картографуванням пам'яток кінця Ітисячоліття. Це дозволяє зробити висновок, що ареали салтівської та роменськоїархеологічних культур окреслені із значною точністю. Принаймні, сподіватися насуттєві зміни кордонів в подальшому не слід.
Сучаснийстан вивчення ранньосередньовічних пам'яток свідчить про наявність рядуслов'яно-руських городищ роменської культури в нижній течії р. Уди та поправому берегу С. Дінця в його середній течії: Харків, Донецьке, Водяне,Мохнач, Зміїв, Коробові Хутори. Поряд з тим, відома низка городищ салтово-маяцькоїкультури: Архангельське, Вовчанськ, Верхній Салтів, Старий Салтів,Хотомлянське, Кочеток-1, Чугуївське, Кабанове, Мохнач, Коробові Хутори, СухаГомільша, Мілове. Всі вони (за виключенням Вовчанська) розташовані по правомуберегу С. Дінця і являють собою північно-західну захисну лінію Хозарськогокаганату (Додаток 6).
Особовідмітимо, що таки пам'ятки, як городища Мохнач і Коробові Хутори маютькультурні відкладення як салтівської, так і роменської культур. Відстань міждвома групами пам'яток дорівнює 12 — 40 км. Між ними немає суттєвих природнихперешкод. Це дозволяє подолати її за час одно-, двогодинного переходу кінноговійська.
Відмітимо,що протягом трьохсотлітнього сусідства слов'ян і Хозарії народи не могли лишеворогувати, «тримати кордони на замку». Це не природно для людей, не вигідно ніз соціально-економічного, ні з культурного боку. І тому, на нашу думку,протистояння, що було викликане агресивною зовнішньою політикою каганату інеобтяжливою даниною (друга половина VIII — початок X ст.), що і зафіксованелітописцем Нестором, поступово переростає у співіснування. Останнє призводитьдо посилення культурних взаємовпливів та взаємопроникненню етносів. Тим більше,що кожен з народів мав певні позитивні надбання практично в усіх сферах життя.
Прознахідки окремих салтівських речей в середовищі роменської та боршевськоїкультур, а також про взаємовпливи вже неодноразово писалося багатьмадослідниками. Окрім того, відмічено ряд салтовських поселень на «нейтральній»території між С. Дінцем і Удами [2, додаток З, 4]. Думку про співіснуваннясалтівських та слов'янських пам'яток на Донці висловлював В. К. Міхеєв.Аналогічні судження щодо сусідніх територій Приоскол'я належать Г. Є.Афанасьєву. Тобто, традиції мирного співіснування слов'ян означеної території імешканців Хозарії, які були закладені у попередні часи, дуже швидковідроджуються, особливо в зоні безпосередніх контактів, якими були Сіверський Дінецьта Середнє Подоння.
Археологічніматеріали, що отримані вченими за останні десять років під час розкопок наВерхньосалтівському селищі, на городищах Коробові Хутори, Мохначанському таВодяному на Харківщині свідчать не тільки про мирне співіснування в окремихозначених мікрорегіонах, а й про більш глибокі й щільні відносини слов'ян з їхпівденно-східними сусідами (аланами та тюркомовними степовими народами, в томучислі й хозарами). Розглянемо ці пам'ятки.
Археологічнийкомплекс с. Верхній Салтів, що дав назву всій салтівській археологічнійкультурі, складається з городища із кам'яною цитаделлю, значного за площеюприлеглого селища, яке топографічно розділяється на посад та поділ, а такожчотирьох катакомбних могильників. Цей комплекс є однією з найбільш яскравихпам'яток лісостепового поселення, що входило до складу Хозарії. Вивченнядомобудівних традицій селища Верхній Салтів дозволило визначити йогобагатоетнічний склад: східні слов'яни, північно-кавказькі алани та кочовітюрко-болгарські народи. Більше того, виявлені окремі житла, створені виключнов аланських або у східнослов'янських традиціях. Етнічні риси східних слов'ян, ізокрема сіверян, просліджуються тут не тільки у присутності заглиблених спорудквадратно-прямокутної форми як такої, але і у наявності каркасно-стовпової чизрубної конструкції стін, які виявлені у 66 % жител. Практично завжди у цихжитлах був двосхилий дах, що також належить до слов'янських ознак (39 % жител).Окрім того, слов'янськими слід вважати глиняні склепінчасті печі, низ якихвирізався у материку або у материковому останці, що є характерним для населенняроменської та боршевської археологічних культур. На Верхньому Салтові вони буливиявлені у двох житлах з 19.
Слов'янськимвпливом на неслов'янське населення Верхнього Салтова можна вважати і відкритівогнища, що створювалися на природних або штучно створених глиняних останцях.Таких вогнищ у кавказькому або степовому регіонах немає. Алани традиційностворювали відкрите вогнище на долівці, обкладаючи його камінням ірозташовувалося воно попід стіною. Степові кочовики створювали відкрите вогнищепо центру житлового приміщення прямо на долівці чи в неглибокий ямці. Створеннявідкритого вогнища на узвишші не є характерним для населення хозарськихтериторій. На нашу думку, у такому «піднесеному» вогнищі слід бачити певнийкрок на шляху від традиційного кочівницького відкритого або заглибленоговогнища на долівці до нового, що створювало слов'янізований інтер'єр житловогоприміщення.
Втретині жител В. Салтова поєднуються кілька слов'янських рис, а одне з них єслов'янським не тільки за критеріями домобудування, а й інтер'єру (Додаток 7).Приміщення мало чотирикутну форму 5,8 х 4,3 м із загальною площею 25 м2.Збереглося воно неповністю: його південно-західний кут був зруйнованийфундаментом житла XVIII ст. У зв'язку з тим, що будівля була розташована насхилі берега, її долівка має незначний ухил у південно-східному напрямку (доріки). Сучасне заглиблення решток житла (1,3 — 1,5 м) не можуть бути покажчикомйого глибини у ранньому середньовіччі, бо окрім відкладень середини VIII — середини Х ст., до якого воно відноситься, на поселенні присутні потужнікультурні шари XVIII -XX ст..
Упівнічно-східному куті була розташована яма для збереження припасів, а упівденно-західному — піч. Вона була дещо врізана у кут котловану житла, а їїнижня частина — вирізана в материку. Верхня частина печі (склепіння)створювалося на каркасі з пісково-глиняної суміші із додаванням каменю. До тогож, вона була підковоподібною в плані. Рештки ще одного обігрівального пристроюзнайдені в прямокутній ямі у південно-східній частині житла. В ній виявлені трибрили залізистого пісковику (дві стояли вертикально), багато шматків відперепеченого череню та уламки пічного склепіння, дрібні фракції деревноговугілля та попіл. Одночасно з тим, тут знаходилися уламки глиняної жаровні, якабула виготовлена водночас із самою піччю та являла собою її верхню частину. Поцентру долівки, а також майже посередині північної стіни знайдено дві ямки відопорних стовпів, що дозволяє припустити використання двосхилого даху.
Виявленіна верхньосалтівському поселенні печі мають прямі аналогії у слов'янськомусвіті, зокрема у сіверян і практично не зустрічаються у неслов'янськогонаселення півдня Східної Європи. До того ж, виявлені керамічні артефакти можнарозділити на дві групи: рештки традиційного салтівського гончарного посуду тауламки роменських горщиків. Таким чином, перед нами, скоріш за все, житлослов'янина, який був включений до салтівської общини.
Окрім того, напоселенні виявлений ряд жител, де співіснують елементи слов'янського такавказького домобудування та інтер'єру, що підтверджує багатоетнічністьнаселення вказаної пам'ятки, до складу якої були інкорпоровані і слов'яни.
Доречі, інкорпорація слов'ян до складу населення Хозарського каганату (і теж наінтер'єрі жител) за думкою К. І. та Л. І. Красильнікових, спостерігається і усусідньому степовому регіоні середньої течії Сіверського Дінця. З точки зорузмішаних рис домобудування та інтер'єру значно показовими є матеріалидомобудування городища Мохначу. У двох з трьох досліджених роменських житлах,що досліджені на південній «роменській» частині пам'ятки, знайдено по дваопалювальні пристрої. В одному випадку — житло «А» — співіснували слов'янськапіч, що розташовувалась в куті на глиняному останці і була складена з каміння,і глиняний пристінний камін, який більш характерний для Середньої Азії (Додаток8). В другому випадку — житло «Б» — разом із склепінчастою глиняною піччю, щобула вирізана в ніші одного з кутів житла, біля протилежної стіни виявленовідкрите вогнище, обкладене рваним камінням (Додаток 9). Тут ми бачимосумісництво слов'янських та північнокавказьких рис. Ще в одному сутосалтівському за матеріалами житлі колишнього кочовика простежуєтьсяслов'янізований інтер'єр житла, що створений за рахунок значного піднесеннявідкритого вогнища відносно «робочого простору» по його обслуговуванню (Додаток10).
Примітніі знахідки, що були виявлені у вищезгаданих роменських житлах X — першоїполовини XI ст., особливо кераміка. Безумовно, переважна кількість керамічнихфрагментів і реконструйованих цілих форм належала сіверянському посуду. Целіпні горщики, виготовлені з грубо шамотованого тіста із традиційним відбиткомвірьовочного штампу по плечику та краю вінця. Чимало уламків і від ліпнихсковорідок. Є в житлах і роменський гончарний посуд. В кожному житлі, як і урозкопі взагалі, зустрічається салтівська кераміка. І це не тільки фрагментиамфор або столового посуду, що могли б бути предметом імпорту, але й уламкикухонних горщиків із традиційним горизонтальним прокресленим орнаментом чишматки товстостінних шамотованих піфосів. Уявити два останніх види продукції якімпорт складно. Скоріш за все, це продукція місцевого виробництва. Дужепоказовим є заповнення печі одного з сіверянських жител. Тут разом із уламкамиліпних роменських горщиків і сковорідок знайдені уламки кухонних горщиків СМК.
Цікавовідмітити і рештки ліпного горщика, який був виготовлений з дрібно шамотованоготіста із домішкою піску (Додаток 5). За загальним силуетом він наближався догорщиків волинцевської культури. Посудина була прикрашена відбиткамигребінчастого штампу (салтівська традиція) по плечику в тій манері, що булапритаманна сіверянам. Нижче вказаних відбитків практично увесь тулуб буворнаментований прокресленими горизонтальними лініями, що характерно длякераміки населення Хозарії. На нашу думку, майстер, що створив цей горщик, бувносієм двох культурних традицій — роменської та салтівської.
Взаповненні цих жител знайдені традиційні для сіверян ліпні біконічні абоокруглі прясла та вирізані з рожевого овруцького шиферу. Поряд з тим тут булипрясла, виготовлені зі стінок середньовічних амфор та інших гончарнихсалтівських посудин, що є невід'ємною частиною салтівського побуту. Останнюгрупу предметів також важко вважати за імпорт.
НаМохначанському городищі є свідчення перебудови сіверянами оборонного валу,створеного за часи проживання тут алано-тюркського населення. Під час створеннянового валу, який захищав вказані роменські житла, використовувалися технічніприйоми, що були характерні не тільки для слов'ян, але і для населення ПівнічногоКавказу. Тут на відстані 4-5 м одна від одної були виявлені дві так звані«опорні бази», створені в метою зміцнення нової захисної лінії валу в місці їїз'єднання з тією, що існувала ще з салтівських часів. Вони складалися з шарівсирої глини, рваного утрамбованого вапняку та змішаних прошарків (чорнозему,кам'яного кришива та глини), які чергувалися один з одним. В заповненні насипувалу між базами (особливо в нижніх шарах) знайдені лише уламки роменськогопосуду. В цілому ж насип сіверянського валу докорінно відрізнялась відпопереднього «салтівського», який створювався із щільною кам'яною лінзою воснові.
Такимчином, всі наявні дані стратиграфії свідчать, що в роменський час (X — першаполовина XI ст.) на самому південному краю городища населення збудувало новуоборонну лінію, яка була ув'язана в єдину систему із залишками попередньоїзахисної лінії. Ряд конструктивних елементів пізнішої оборонної лінії неукладаються у загальну для східних слов'ян, а тим більше для сіверян, традиціюоборонного зодчества. Перш за все, привертає до себе увагу використання рваногокаміння і щебеню з насипу валу. Це не знаходить аналогій у сіверянських племен.Більше того, це взагалі не характерне для слов'ян півдня Східної Європи. Друганеординарна обставина — це наявність кам'яного панциру на зовнішньому схилі.Аналогічні панцири простежені лише під час дослідження на городищах Підгірці,Ломачинці, Крилос (столиця Галицько-Волинської держави) та Грозинці. Перша зізгаданих пам'яток розташована у верхній течії Західного Бугу, другий і третій — у верхів'ях Прута. Але навіть в південно-західному регіоні східнослов'янськогосвіту з його багатими традиціями кам'яного зодчества і наявністю відповідноїсировини ці городища є виключенням. Третя особливість — наявність багатошарових«опорних баз», що являли собою своєрідний з'єднувальний ланцюг між новою(сіверянською) лінією оборони і більш ранньою (салтівською), що взагалі невідомо у східних слов'ян.
Заз'ясуванням визначених вище особливостей звернемося до традицій фортифікаціїХозарського каганату. Наявність кам'яного панцира в нижній частині зовнішньогобоку фунтового насипу являє собою так званий «одяг крутості», що привідсутності берми (проміжок між валом і ровом) запобігали зсуву валу у рів.Такі конструктивні елементи простежені під час дослідження оборонних лінійлісостепових городищ Хозарії: Дмитрівське, Коробові Хутори, Мохнач. Чергуваннякам'яних шарів і ґрунтових прошарків різного вмісту, що виявлено нами прививченні «опорних баз», знаходить свої аналогії в техніці кладки цитаделіВовчанського городища, а також в матеріалах дослідження салтівських пам'ятокПрикубання й Дагестану.
Зусього наведеного вище можна створити висновок, що під час створення найбільшпівденної поперечної захисної лінії Мохначанського городища серед її будівниківбули майстри, що засвоїли салтівську, а якщо бути більш точним, — північнокавказьку (аланську) традицію фортифікації.
Доцього можна додати, що під час дослідження найбільш північної роменської лініїзахисту на цьому ж городищі був також виявлений елемент конструкції валу, якийне був притаманний слов'янам Східної Європи, а скоріш за все, також кавказькомунаселенню каганату. В нижній частини ґрунтового насипу валу над стародавньоюповерхнею знаходиться глиняний прошарок (10-15 см) сирої глини, поверх ньогобув нанесений шар рваного пісковику (10-20 см), укладений без розчину. Обидвіці шари фіксували ширину підошви валу, яка становила 5-6 м, являючись йогоосновою.
Такимчином, матеріали Верхнього Салтова і особливо Мохнача свідчать не тільки протісну взаємодію культур населення Хозарського каганату і сіверян, що давно не єновиною, але і про існування в ранньодержавний період Київської Русі змішаногосинкретичного по суті населення в районі верхньої течії Сіверського Дінця.Прихід сіверян до Мохнача відбувся десь в середині X ст., що було пов'язане ізпослабленням Хозарії після походів у 964 році Святослава. Нове населеннязмішалося із різноетнічними мешканцями, що колись входили до складу Хозарії. Цепроявилося не тільки в оборонній справі, житловому будівництві та керамічномукомплексі, а й у землеробстві. Сіверяни, які мешкали на даному городищі,використовували орні знаряддя (асиметричні лемеші і чересла) та ротаційніжорна, що на інших сіверянських територіях, окрім Сіверського Дінця, незафіксовані, але мали широке застосування серед землеробського населення Хозарії.
Щеодна пам'ятка роменської культури — городище Водяне — також дає нам цікавийкерамічний матеріал для нового розуміння проблеми слов'яно-хозарських відносин.Тут були знайдені уламки принаймні від двох роменських ліпних шамотованихгорщиків, що були прикрашені нетрадиційним для слов'ян орнаментом. Йогоелементи могли з'явитися лише під впливом сусіднього салтівського населення.Плечова частина одного з них була орнаментована як відбитками традиційного дляроменців зубчастого штампу, так і горизонтальними та вертикальними гребінцевимирозчосами. Останні є характерною рисою тарного груболіпного салтівськогопосуду. Ще одна група уламків від придонної частини іншого горщика прикрашенавертикальними або перехресними глибоко прорізаними лініями, що також має широкіаналогії в різноетнічному середовищі населення Хозарського каганату. Доречнобуде відмітити, що на відстані 1 км на схід від вказаного городища є значнеселище з салтівськими матеріалами.
Новідослідження городища Коробові Хутори та прилеглого до нього селища, якінещодавно розпочато, теж дають цікаві матеріали щодо слов'яно-хозарськогоспівіснування. В одному з господарчих комплексів разом знайдені сіверянські і салтівськіартефакти, а в суто салтівському юртоподібному житлі виявлені рештки відкритоговогнища з каменю, що розташовувалося на материковому останці у пристінній ніші(зміщення тюрко-болгарських, аланських та слов'янських рис!). До того ж тутвиявлені уламки салтівського за тістом і формою горщика з незвичайним для цієїкультурної спільності орнаментом. Останній складався з горизонтальнопрокреслених ліній, який є характерним для населення Хозарії, та відбитківзубчастого штампу, що притаманно сіверянам.
Такимчином, отримані внаслідок нових досліджень дані, свідчать, що «конфронтаційна»теорія взаємин східних слов'ян і Русі з Хозарією потребує певної корекції. Цівідносини були складними та неоднозначними, вони знали періоди протиборства тамирні часи, яких протягом І тис. н. е. було значно більше. Кінець означеногоперіоду був часом найбільш інтенсивних стосунків. Вони призвели до того, що наокремих територіях прикордоння (Сіверський Донець) протистояння слов'ян інаселення каганату (середина — друга половина VIII ст.) переростає успівіснування, з якого поступово виникає співробітництво. Все це веде довзаємопроникнення культур окремих етносів, а на окремих пам'ятках починаєформуватися синкретичне за своїм походженням і культурою населення.
Цене суперечить даним літописів, в яких звільнення сіверян від хозарської залежностіпов'язується з діяльністю князя Олега (кінець IX ст.). Скоріш за все, як це вжевідмічалося нашими попередниками, це не стосувалося східної частини племенсіверянського союзу. Вся логіка дій Олега свідчить про його бажання поставитипід контроль дніпровський шлях «з варягів до греків» і забезпечити безперебійнутранзитну торгівлю з Візантії до скандинавських країн. Для цього йому необхіднобуло підкорити всі прилеглі до цієї торгівельної артерії племена. ПохідСвятослава і повторне «закріплення» сіверян за Києвом було скоріш за все новоюдемонстрацією сили для тих самих західних племен сіверянського союзу на шляхудо головної мети (Волзька Булгарія, Центральна Хозарія). Скоріш за все, доцього часу сіверяни самі подолали залежність від хозар, про що свідчать рисироменської культури в порівнянні з волинцевськими.
Щододолі східної частини сіверянських племен, то вона, на нашу думку, була дещоіншою. Довготривала стабільність салтово-роменських взаємин позитивно впливалана матеріальну, а згодом і духовну культуру цієї групи слов'ян (не слідзабувати, що по цілому ряду показників населення Хозарії випереджалолівобережний слов'янській світ). Це не могло не призвести до швидкого подоланняконфронтації і поступового зближення слов'ян, алан та тюрко-болгар на територіїДніпровського лісостепового Лівобережжя. Цілком вірогідно, що на окремихтериторіях регіону розпочався процес формування нового етносу.
Дестабілізаціяетнополітичної ситуації, що була викликана втручанням у Причорномор'я ілісостепове прикордоння половецьких племен (1055 р. — перша літописна згадкапро зносини половців і Русі), призводить до згортання вказаних процесів. Всередині XI ст. більшість східних сіверянських городищ перестає існувати. Населеннявідходить ближче до Києва, під захист княжої влади. Разом з ним відходять іасимільовані носії салтівських традицій. Це мігруюче населення несе із собою нанові території і свої традиції, що увібрали в себе і частку спадщини Хозарськогокаганату.
Висновки
Отже,отримані внаслідок нових досліджень матеріали свідчать, що«конфронтаційна» теорія взаємин східних слов'ян і Русі з Хозарієюпотребує певного коригування. На окремих територіях прикордоння (СіверськийДонець) початкове протистояння слов'ян і населення каганату переростає успівіснування, з якого поступово виникає співробітництво. Все це веде довзаємопроникнення культур окремих етносів, а на деяких пам'ятках починаєформуватися синкретичне за своїм походженням і культурою населення.
Цене суперечить даним літописів, в яких звільнення сіверян від хозарськоїзалежності пов’язується з діяльністю князя Олега. Скоріше за все, це нестосувалося східної частини племен Сіверянського союзу. Вся логіка дій Олегасвідчить про його бажання поставити під контроль Дніпровський шлях «зварягів до греків», для чого необхідно було підкорити всі прилеглі доважливої торговельної артерії племена. Похід Святослава і повторне'«закріплення» сіверян за Києвом було, скоріше за все, новою демонстрацієюсили для західних племен Сіверянського союзу на шляху до головної мети (ВолзькаБулгарія, Центральна Хозарія), Ймовірно, до цього часу, ці сіверяни саміподолали залежність від хозар, про що свідчать риси роменської археологічноїкультури, в порівнянні з волинцевськими. Щодо долі східної частини сіверянськихплемен, то вона, на мою думку, була дещо іншою. Довготривала стабільність салтово-роменськихвзаємин позитивно впливала на матеріальну, а згодом і духовну культуру цієїгрупи слов'ян (не слід забувати, що по цілому ряду показників СМК випереджалалівобережний слов'янській світ).
Дестабілізаціяетнополітичної ситуації, викликана просуванням у Причорномор'я і Лівобережнелісостепове прикордоння половецьких орд, призводить до згортання процесу формуваннянового етносу. В середині XI ст. більшість східних городищ РК перестаєіснувати. Населення відходить ближче до Києва, під захист княжої влади. Разоміз ним переселяються й асимільовані носії традицій СМК. Вони несуть на новітериторії свої традиції, що увібрали частку спадщини Хозарського каганату.
Додатки
Додаток1
Картарозповсюдження археологічних пам'яток.
/>
Додаток2
Юртоподібніжитла пеньківської культури. (1 — Чернеччина, 2 — Йосипівна,З — Богородичне).
/>
Пеньківськіприкраси кочівницького типу:1-Лихачівка, 2-4-Козієвка, 5,6-Вільховик, 7-Жаботин,8-Поставлуки, 9-Пастирське.
/>
Знахідкина городищі Битиця-1: 1 — 12 -зброя та кінськеспорядження; 13 — 16 — знаряддя праці.
/>
Посуд:1-3,6-10-волинцевськийгончарний,4, 5 — волинцевський ліпний,11- горщик з городища Мохнач.
/>
Додаток3
слов'янськийхозарський каганат кочівницький
/>Роменськіта салтівські городища на Сіверському Дінці.
/>
○-Слов’янські городища
●- Салтівські городища
Додаток4
Слов'янськежитло на Верхньому Салтові: 1 — дернина, 2 — чорнозем,З — печина, 4 — каміння, 5 — попіл, 6 — деревне вугілля.
/>
Житло «А» наМохначанському городищі
/>
Житло«Б» на Мохначанському городищі
/>
Житлоколишнього кочовика: А — план та перетини, Б -реконструкція.
/> />
Використаналітература
1. АртамоновМ. И. История хазар. — Ленинград, 1962.
2. АфанасьевГ. Е. Население лесостепной зоны бассеина Среднего Дона в VIII -X вв.//Археологическиеоткрьітия на новостройках. — Москва, 1987. -Вьіп,2.
3. БеляевЕ. А. Арабы, ислам и Арабский халифат в раннее средневековье. -Москва, 1966.
4. БиджиевX. X. Хумаринское городище. — Черкесок, 1983.
5. ВинниковА. 3. Славяне лесостепного Дона в раннем средневековье (VIII -начало XI века).- Воронеж, 1995.
6. КлючевскийВ. О. Краткий курс русской истории. — Москва, 1956. — Т. І. — Ч. 1.
7. КоковцевП. К. Еврейско-хазарская переписка в X в. — Ленинград, 1932.
8. КолодаВ. В. Житла раннього середньовіччя у Верхньому Салтові // Археологія. — 2000. — № 4. — С. 40 — 54.
9. КолодаВ. В. Новые материалы к проблеме изучения славяно-хазарских отношений (попамятникам Северского Донца) // Черноземная лесостепь — контактная зона.Проблеми археологии и истории. — Белгород, 2001. — С. 53 — 59.
10. КолодаВ. В. К вопросу о роли каганата в истории восточных славян // Хазары. Второй междуиародныйколлоквиум Тезисы. — Москва, 2002. — С. 56-58.
11. КолодаВ. В. Исследования Волчанского городища // Древности 2004. -Харьков, 2004. — С.265 — 271.
12. КолодаВ. В. Техника создания славянских оборонительных линий на городище Мохнач какотражение межэтнических контактов в раннем средневековье. — Готується до друкув одній зі збірок ІА РАН (Москва), що присвячена пам'яті А. Г. Атавіна.
13. КостомаровН. И. Черты народной южнорусской истории // Исторические исследования. — Киев:Либідь, 1990.
14. КрасильниковК. И. Печи славянского типа в жилищах салтово-маяцкой культуры Среднедонечья //Вопросы истории славян. Археология. Этно-графия: Сборник научных трудов. — Вып.12. — Воронеж, 1998. — С. 44 — 50.
15. КрасильніковаЛ. І. Будівлі салтово-маяцької культури степового наддін-ців'я. — Автореф. дис.канд. іст. наук. — Київ, 2005.
16. КучераМ. П. Слов'яно-руські городища VIII — XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. — Київ, 1999.
17. ЛюбичевМ. В. Пеньковская и салтовская культуры на Северском Донце // История иархеология Слободской Украины. Тез. докл. конф. — Харьков. 1992.-С. 147-146.
18. ЛюбичевМ. В. Контакты славян Днепро-Донского междуречья и населення северо-западнойХазарии в конце VII — начале VIII вв. // Древности 1994. -Харьков, 1994. — С.87 — 99.
19. Ляпушкин И. И.Памятники салтово-маяцкой культурьі в бассейне Дона // МИА. — 1958. — № 62 — С.85 – 150.
20. Магомедов У І.Образование Хазарского каганата. — Москва, 1983.
21. Михеев В. К.Подонье в составе Хазарского каганата. — Харьков, 1985.
22. МихеевВ. К. О социальных отношениях у населення салтово-маяцкой культурыПодонья-Приазовья в VII — X вв. // Археология славянского юго-востока. — Воронеж, 1991. — С. 43 — 50.
23. НасоновА. Н. «Русская земля» и образование территории древнерусского государства:Историко-географическое исспедование. — Москва, 1951.
24. НиколаенкоА. Г. Древности земли оскольской (Список и карта археологических памятников лесостепногоПриосколья). — Волоконовка, 1990.
25. НовосельцееА. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. — Москва, 1990.
26. ПлетневаС. А. О связях алано-болгарских племен Подонья со славянами // СА. -1962. — №1. — С. 83 — 94.
27. ПлетневаС. А. От кочевий к городам. Салтово-маяцкая культура. — Москва, 1967.
28. ПлетневаС.А. Об зтнической неоднородности населення Северо-Западного хазарскогопограничья // Новое в археологии. — Москва, 1972. — С. 108 -118.
29. ПлетневаС. А. Хазары. — Москва, 1986.
30. ПлетневаС. А. Очерки хазарской археологии. — Москва — Иерусалим, 1999.
31.Плетнева С. А. Озаселений славянами Саркела — Белой Вежи // Археология восточноевропейскойлесостепи. — Вып. 14. — Европейская лесостепь в эпоху раннего средневековья. — Воронеж: Изд-во ВГУ, 2000. — С. 82 — 98.
32. ПриймакВ. В. Територіальна структура межиріччя Середньої Десни і Се- редньої ВорсклиVIII — поч. IX ст. — Суми, 1994.
33. ПриходнюкО. М. Восточнме славяне и степной мир в период становлення Хазарского каганата// Хазарский альманах. — Харьков, 2002. — Т. 1. — С. 125-130.
34. РыбаковБ. А. К вопросу о роли Хазарского каганата в истории Руси // Советскаяархеология. -1953. — Т. XVIII. — С. 128 -150.
35. СухобоковО. В. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII — XIII ст. — Київ, 1992.
36.Сухобоков О. В. Довитоків ранніх контактів тюркського та слов'янського этносів на ЛівобережнійУкраїні // Східний світ. — 2003. — № 3. — С. 85 — 93.
37. ТолочкоП. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. — Киев: Абрис, 1999.
38. ЧичуровИ. С. Византийские исторические сочинения. — Москва, 1980.