Людина середньовіччя: компаративнийаналіз за працями А. Я. Гуревича і Ж. Ле Гоффа
Зміст
Вступ
Розділ І. Еволюція теоретичних основШколи «Анналів». Особливості історії описання Ле Гоффа Ж. та А. Я.Гуревича
Розділ ІІ. Історіографічний оглядджерел та літератури
Розділ ІІI. Просторово-часові уявлення уСередньовіччі
Розділ ІV. «Християнський Світ».Уявлення та забобони
Розділ V. Матеріальна сфера. Право,суспільство, індивід
Висновки
Список використаних джерел талітератури
Додатки
Вступ
Актуальністьдослідження. Школа «Анналів»– одне із найяскравіших явищ у історичнійнауці ХХ – початку ХХІ ст. Протягом свого існування ця Школа згуртувалаісториків з різними поглядами та тематикою дослідження, але все ж було теспільне, що їх об’єднувало, і дає нам можливість виділити певні покоління в їїіснуванні. Але Жака Ле Гоффа і Арона Яковича Гуревича об’єднує не тількиприналежність до певного покоління, а і досліджуваний ними період, об’єкти,методологія та сфера досліджень. Ж. Ле Гофф одним із перших і Франції, а А. Я.Гуревич – перший, у СРСР, звернулись до дослідження ментальностей, предметомяких були способи набагато поширенішого – буденне мислення, ідеї і способиповедінки та ін., використовуючи у своїх дослідженнях залишки усної традиції.Їх можна віднести до тих істориків, які виступають за розширення історичнихджерел. Для них великий інтерес викликають літературні пам’ятники і предмети,що формально належать до об’єктів історії мистецтва. Але твір мистецтвасприймається істориком не як естетична цінність, а саме як предмет, якісторичний документ.
Важливо ще й те,що А. Я. Гуревич велику увагу приділяв, крім Західної Європи, Скандинавії, щодає нам можливість створити загальний і цілісний образ середньовічної людини нарізних локально-регіональних представництвах.
Праці цих ученихотримали всесвітнє визнання, перекладені багатьма мовами і є зразком дляісториків-медієвістів, але, на жаль, творчий доробок Ж. Ле Гоффа і А. Я.Гуревича ще не було достатньо досліджено та проаналізовано на предметосмислення його в курсі історії Середніх віків у вищій школі. Тому, на нашудумку, досить актуальним є проаналізувати їх роботи та створити загальнукартину бачення ними людей минулого.
Об’єктомдослідження є людина Середньовіччя крізь призму праць і оцінок Ж. Ле Гоффа і А.Я. Гуревича.
Предметомдослідження є уявлення середньовічних людей про час та простір, їх світогляд,вплив на них релігії навколишнього середовища та народної традиції, що знайшлипрояв у матеріальній стороні їх життя менталітеті, побуті, повсякденному житті.
Хронологічні межіроботи охоплюють добу Середньовіччя, період з V по ХV ст. Вибір нижньої межіроботи зумовлено занепадом Риму та початком розселення варварських племен уЗахідній Європі. Верхня межа досліджена зумовлена початком поширенням елементівренесансу і встановленням феодалізму та буржуазних відносин в Європі, саме вцьому відтинку часу ми уже не можемо говорити про цілісний образ Середньовічноїлюдини.
Крімхронологічних меж робота має ще й історіографічні рамки. Вони визначаютьсяпоявою становленням, розвитком Школи «Анналів» у франції та їїадептів в СРСР. Основна увага присвячується творчому доробку Ж. Ле. Гоффа та А.Я. Гуревича.
Методологічнаоснова дослідження. Під час дослідження даноїтеми нами було дотримано принципів об’єктивності та історизму, згідно з якимививчення та узагальнення історичних подій та історіографічних фактів можливевиключно на основі науково-критичного аналізу джерел. Дані принципи особливоактуальні для нашої теми також з огляду на те, що аналізувались роботи двохвчених. В основу дослідження нами було покладено проблемний метод, якийдозволив виокремити певні сфери людської життєдіяльності, якісно відмінні одневід одного, а також викласти матеріал роботи в логічно завершений і послідовнійформі.
Авторкористувався також методами аналізу, синтезу, системним, узагальненням, денаскрізним був порівняльний метод.
Метою даноїроботи є з’ясування загального образу людини Середньовіччя на основікомпаративного аналізу праць Ж. Ле Гоффа та А. Я. Гуревича.
Для досягненнямети автор поставив перед собою наступні завдання:
1) проаналізуватиосновні тенденції розвитку Школи «Анналів» та особливостіісторіософії Жака Ле Гоффа і А. Я. Гуревича;
2) датиісторіографічну характеристику їх працям;
3) охарактеризуватирозуміння середньовічними людьми просторово часових категорій;
4) простежитистановлення християнства в Середньовічній Європі, визначити його вплив насвідомість людей;
5) визначитиосновні особливості матеріального життя суспільства та індивіда;
Структура роботиобумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається з 4 розділів,має вступ, висновки, список використаних джерел та літератури, що містить 57пунктів та додатки. Основний текст роботи розміщено на 77 сторінках, загальнийобсяг роботи 87 сторінок.
Розділ І. Еволюція теоретичних основ Школи «Анналів».Особливості історії описання Ле Гоффа Ж. та А. Я. Гуревича
Школа «Анналів»– явище феноменальне і для багатьох досі незрозуміле. Навколо неї і досітривають дискусії істориків і філософів, відстоюючи зовсім протилежні погляди.Що ж призвело до такої різноманітності поглядів щодо позицій цієї Школи та їїіснування взагалі? Для того щоб відповісти на це питання, потрібнопроаналізувати усі особливості Школи та її відмінності від загальноприйнятихустановок.
Безумовно, появаісториків-анналістів ознаменувала новий етап у світовій історіографії, дляякого характерна велика кількість інновацій, що змінили погляди на історію якпроцес і на історію як науку. Появу Школи «Анналів» порівнюють із «коперніканськимпереворотом», що свідчить перш за все про її значення. Хоча М. А. Баргговорить: "…система орієнтацій світобачення і ціннісних установок вкожному середовищі обумовлює наявним чином тип, характер, коло і спосіб історичногопояснення, на які здатен сам історик як носій тих же установок." Але непотрібно вважати, що тільки середовище, що є проявом епохи, виступає творцемлюдини, адже окремі люди також можуть творити саму епоху, а особливо ті, хтопротиставляє своє розуміння світу, розумінню загальному. Це і є той самий «коперніканськийпереворот». Таких людей часто не сприймають, але через певний час їхвизнають геніями.
Ідеїпредставників Школи «Анналів», що виникла у кінця 20-х рр. ХХ ст. іяку сьогодні називають «Новою історичною наукою», стали популярнимине лише в Франції, а й за кордоном. Тому що її засновники подивились на минулепо-іншому та змогли трансформувати методологію науки відповідно до нової оптикиі тогочасних умов. "«Нова історія» включає в себе все, що не є «традиційним»,або що відходить від XIX ст.; інакше кажучи, все те, що дозволило історичнійнауці просунутися вперед у ХХ столітті."
Деякі дослідникинаголошують на відсутності у анналістів загальної концепції історичногорозвитку та єдиної методології, говорячи навіть про об’єднання під однієюназвою протилежних історіографічних поглядів. Але все ж таки існує певнаспільна основа, каркас, що скріплює всіх цих істориків і що вирізняє їх середінших історичних шкіл і напрямків. Завданням даного розділу є визначенняосновних особливостей історіософського підходу до історичного процесу, таметодології дослідження Школи «Анналів» від зародження до сучасності.Представники кожного покоління істориків цього кола внесли зміни уконцептуальний підхід до історії та методології, тому для визначення загальнихрис, на нашу думку, важливим буде простежити еволюцію цієї Школи, і звернутиособливу увагу на особливості історіописання Жака Ле Гоффа та Арона Гуревича.
Ми не будемодетально зупинятись на причинах виникнення та історії Школи «Анналів»,а тільки назвемо найбільш значущі етапи та події. Одним із потужних поштовхівдо переосмислення ролі і місця історії в житті людей стала Перша світова війна.Як пише Н. Яковенко, криза значущості проявилась у так званому «походіпроти історії» – публічних інвективах проти істориків, які не змоглипередбачити трагедії нищівної війни, а отже їхня наука не є науковою. Виниклопитання про науковість історії, дехто навіть став відносити її до літератури. Ізрозуміло, що історикам потрібно було щось змінити для відновлення своїхпозицій і свого місця серед інших наук. М. Блок і Л. Февр почали переосмисленняісторії, як науки суто про минуле, до науки здатної розширити зв’язки певнихявищ. Зсув історіописання від героїв до масових явищ і «простих людей»стався також під впливом зміни соціокультурного обличчя Європи, ідеться пропояву масової культури. Ось як пояснює виникнення «Нової історичної науки»
А. Я. Гуревич: "…відбуласязустріч низки гуманітаріїв різних спеціальностей, які усвідомили принциповуважливість інтенсивної інтелектуальної взаємодії вчених, необхідної дляподолання закостенілих навичок позитивізму і пошуків виходу з глухих кутів,створених роздробленістю наук про людину."
Як результатцього у 1929 році був створений журнал «Аннали», що об’єднав істориків в «школу»,і який і по сьогодні групує різних її адептів. Школа «Анналів»пройшла кілька етапів розвитку. Ю. М. Афанасьєввиділяє періоди: 1) 1929-1946 – із заснуванняжурналу до смерті Л. Февра; 2) 1946-1969 –період домінування поглядів Ф. Броделя; 3) З 1969 – період так званих оновлених «Анналів.» Зважаючина час написання праці, ця періодизація на сучасний момент не є зовсім повною,нині виділяють ще один, четвертий період з початку 90-х рр.
Л. Февр та М.Блок, редактори журналу, закликали ліквідувати розрив, що склався між успіхамиточних наук і відставанням історії, і звертали увагу на необхідність розширитиісторичну проблематику за рахунок звернення до історії господарства, економіки,техніки, знарядь праці тощо. Вивчення економіки й аграрної історіїСередньовіччя (М. Блока вважають засновником аграрної історії Європи узахідноєвропейській історіографії) принесло першим представникам Школи «Анналів»визнання серед марксистів Франції і істориків Радянського Союзу, а М. Блоканазивали «прогресивним буржуазним істориком.» Це пов’язано ще й зтим, що в тому і в іншому випадку дослідженню підлягав «базис» –біологічний чи економічний, що не змінювало суті справи. Правда, пріоритет в «Анналістів»все-таки віддавався біології та демографії, які детермінували економіку.Дослідженню підлягали звичаї, стать, смерть, злочинність, фольклор, фізичнаантропологія тощо. Як бачимо, предмет дослідження досить широкий, що дає намможливість говорити про глобальність історичного процесу. Здавалось би не можнаосягнути неосяжне, але анналісти не зважаючи на це вирішують певні завдання,проливаючи світло на більш широке коло проблем, і починають досліджувати їх.Одні питання тягнуть за собою інші, які в свою чергу також стають об’єктамидослідження, що ще раз доводить обширність тематики Школи «Анналів».
Щодо «глобальноїісторії», то Школа «Анналів» формувалась перш за все на основіцієї концепції, від якої почали відходити тільки представники третьогопокоління. Найбільшого розвитку вона набула у працях Ф. Броделя, про які вінговорив: "…моє дослідження тією мірою, якою це було можливо в моїх силах,охоплює цілий світ, воно має «всесвітній масштаб.» Ю. М. Афанасьєвговорить, що не дивлячись на усі зусилля істориків, вони так і не змогливирішити проблему цілісного охоплення суспільства. І це справді так. Але чи цеставили собі за мету історики-анналісти? Людина – ось основний об’єкт історика.Як писав М. Блок "Історія – це наука про минуле. На мій погляд, ценеправильно. Бо, по-перше, сама думка, що минуле як таке здатне бути об’єктомнауки, абсурдна. Як можна, без попереднього відсіювання, зробити предметомраціонального пізнання феномени, які мають між собою лише те спільне, що вонине сучасні нам." Тобто історики анналісти не хотіли сказати «все провсе», хоч слова глобальна і тотальна підштовхують нас саме на такетлумачення. Вони лише намагались глобально вивчити якийсь об’єкт чи опрацюватипевну проблему, тобто охопити усі сторони життя, навіть ті, які, здавалось би,відіграли незначну роль.
Ранніпредставники Школи «Анналів», що також досить важливо, віддавалибезперечний пріоритет теорії обумовленості і визначеності соціальної поведінкичинниками ментальності індивідів, бо колективна ментальність уподібнюваласьекономічним структурам, роблячи індивіда невільним у своїй власній свідомостіта поведінці. Наступне покоління істориків Школи «Анналів» більшуувагу приділяє проблемі зрушень масової свідомості, залишаючи межу міжментальною заданістю і реальною поведінкою людини, що дозволяє індивідувидозмінювати традицію і вносити новий антропологічний зміст в історичнийпроцес.
Але неодмінним вусіх поколіннях істориків Школи «Анналів» у дослідженні історичногопроцесу є вивчення людини. У своїй праці М. Блок зазначав що: «Предметомісторії є людина. Скажімо точніше – люди… Історик схожий на казковоголюдожера. Де пахне людиною, там, він знає, його чекає пожива. „Наука пролюдей“, – сказали ми. Це ще дуже розпливчасто. Треба додати: „пролюдей в часі“». Їх історія не є наукою про предмети чи явища, а єнаукою про людину. Але матеріальні залишки людської життєдіяльності маютьвелике значення, тому що пізнання людини є кінцевою метою, а явища духовні іматеріальні є наслідком її діяльності. Тому "Історія – наука про людину, івона використовує факти, але факти людського життя." Розгляд того чиіншого явища, та його оцінка багато в чому залежать від того, в якій системізв’язків це питання розглядається. Історик повинен, вивчаючи певні явища,психологічні чи матеріальні прояви життя людини, задаватись питанням, для чого,чому, як і з якою метою діяли люди, це дасть можливість не просто засвідчитиявища, їх існування, а зрозуміти їх значення у житті людей, що саме призвело доцього. Це шлях до розуміння основ.
Ще однієюособливою рисою анналістів стало застереження проти анахронізації джерел, тобтопроектування на минуле способів мислення та світосприйняття самого історика –людини ХХ ст. Історик повинен проникнутись минулим, подивитись на нього очиматогочасної людини. А. Гуревич формулює це так: «В центрі уваги істориківзнаходиться „картина світу“ – те розуміння дійсності, яке домінує всвідомості людей і охоплює їх уявлення не тільки про природне оточення і просоціальну сферу, а і про свідомість». Одне із основних завдань історика –зрозуміти людину того часу, який він досліджує.
Також бувзмінений і підхід до постановки проблеми в історії. На думку анналістів,історик не повинен хапатись за документи і прив’язувати їх до теорії. Вінповинен мати проблему, яку потрібно вирішити, гіпотезу, яку потрібно довести.Правильно вибрану і поставлену проблему, вони вважали більш плідною длярозвитку історії, ніж прагнення до написання монографії.
На думку Л. В.Таран, головною парадигмою для істориків-анналістів була постановка певноїпроблеми, яка повинна досліджуватись всебічно, з допомогою різних методів інаук заглиблюючись, у всі сторони життя, не концентруючи свою увагу тільки наісторії героїв.
Новий підхідз’явився і до використання джерел. Анналісти почали вести свої «бої заісторію» перш за все з позитивістами, тому був розроблений принциповоновий підхід до джерельної бази та її використання у процесі дослідженняминулого. Вони не просто описували факти, а відновлювали з їх допомогою минуле,тому, як зазначав Л. Февр, ставитись до них потрібно обережно: «Ця формула(вивчення історії за допомогою текстів), якщо вдуматись, являє небезпеку, вонапротистояла спільному напрямку різних, але діючих за одно гуманітарнихдисциплін. Але не усі сфери людського життя можна дослідити за допомогоюдокументів та історичних фактів». Тому він наголошує на присутності уісторика ще й інтуїції, як однієї із визначальних його рис.
Засновникижурналу закликали своїх колег звільнитись від стереотипів та упереджень йсприйняти історію такою, як вона є: «Я не належу ні до якої партії. Чому?Тому що в історії я не бачу нічого, окрім історії». Це повторювали і йогонаступники. «Я люблю Францію… Люблю, не розрізняючи її величі і недоліків,того, що мені подобається, і того, з чим я погоджуюсь з болем у серці», –говорив Ф. Бродель.
М. Блок і Л. Феврсвоєю боротьбою з позитивізмом розчистили шлях наступним поколіннямісториків-анналістів. Нові покоління анналістів, дещо відмінні у своїйметодології та сферах досліджень, але концептуально дотримуються тих канонів щорозробили М. Блок і Л. Февр, внісши, додавши, і щось своє.
У післявоєннийперіод значно розширилась географія досліджень істориків-анналістів. І дійсно,у своїй праці Ф.Бродель вийшов далеко за межі Європи, це було спричинено тим, щовузькі географічні рамки не дозволяли виявити і прослідкувати такі явища, якнаприклад, міграція, рівні економічного розвитку, розвиток техніки, поширенняпродуктів харчування та ін. Але на цьому поняття «глобальної історії»почало зникати, і поступово перевага стала надаватись локальним проблемам.Школа починає розвиватись у двох напрямках: по-перше, це інновації тарозширення галузі досліджень, що висунули на перший план історичнуантропологію, яка змінила собою економічну історію; по-друге, це перейманнянового з-зовні, в основному в плані методології.
Однією ізнайважливіших ланок у ланцюгу методологічних трансформацій стала зміна поглядівна історичні факти, вони почали відігравати роль не статичної частини якоїсьподії, а відібраним істориком елементом якогось явища, основною характеристикоюякого є приналежність до ряду таких же фактів. Тобто фактом могли б бути,наприклад, статистичні дані, але уже у певній галузі, протягом певного періоду,що давали змогу детально простежити, порівнявши усі зміни, і дати детальнухарактеристику цьому процесу. Як наслідок, виникає так звана «серійнаісторія», що вивчала зміни, протягом певного, часу клімату, рослин, житла,одягу та ін. і це перетворилось в окремі галузі досліджень.
Третім поколінняанналістів більша увага почала приділятись нематеріальній сфері, яка так самонадавалась окремим аспектам життя людини. Це історія кохання, ставлення досмерті, хвороб та інших психологічних умов життя. Досить велика увага почаланадаватись фольклору та свідомості людей.
Щодо вищезгаданоїісторичної антропології, що стала основним методологічним підходом до історії,то головним об’єктом дослідження є людина, зокрема її історичні та етнічнітипи, а не окремі історичні події та процеси. Для історичної антропологіївластиве цілісне розуміння суспільства як єдності економічної структури,соціальної організації та культури, тобто «всієї сукупності соціальнихвідносин». «Анналісти почали дивитись на минуле очима етнологів,разом з тим залишаючись істориками».
Внаслідок великійувазі, приділеній етносам, значна увага почала надаватись ментальності, і, якми уже зазначали, психології. Це призвело до розширення кола наук про людину,які б дали змогу «поширити погляд історії не тільки на видиму частину „айсберга“,а і на приховану від прямого спостереження його основну масу». Це значнорозширило коло досліджуваних проблем та збільшило навантаження на дослідницькуроботу історика: «Бути істориком менталітету надзвичайно важко, не тількитому, що такого роду дослідження вимагає вдумливості і винахідливості, а йчерез необхідність орієнтуватися в багатьох сусідніх науках.»
І дійсно, третєпокоління досить сильно розширило проблематику досліджень. У одній зі своїхстатей Ж. Ле Гофф підняв питання політичної історії, що, по своїй суті, суперечитьсоціальній. Він хоча називає її «трупом, який потрібно добити», алевіддає їй належне, визнаючи необхідність як історії «великих людей».
Ще Л. Февр і М.Блок на зміну розповідному історіописанню, яке слідувало історичним текстам ізосереджувалося на відновленні перебігу політичних подій, висунули принципісторія – проблема. У Ж. Ле Гоффа основа різноманітних наукових інтересівполягає саме в дослідженні проблеми: яка була людина в далеку епоху історії, учому таємниця її своєрідності, які відмінності між нами і нашими предками?
У своїй першійкнизі "Інтелектуали у Середні віки" Ж. Ле Гофф дає нарис історії тихлюдей середньовічної епохи, які присвятили себе розумовій діяльності – учених:ченців і кліриків, а потім і мирян, богословів і філософів, професорівуніверситетів.Проте надалі він зосереджує свою увагу не стільки на освіченійеліті (хоча не перестає вивчати її творчість, бо через неї, власне, істориктільки й здатний вивчати Середньовіччя, епоху, коли більшість залишаласянеписьменною), скільки на «людині повсякдення».Ця «пересічналюдина», яка не знала латині і мешкала у стихії усної культури,сприймалась як "інша" і в ту епоху: вчені ставились до неї зверхньо із підозрою, бо її звичаї і вірування (забобони), поведінка і зовнішній виглядне відповідали стандартам еліти.Увагу історика спрямовано на розкриття того, щобуло спільного в Цезаря і останнього солдата в його легіонах, у святогоЛюдовіка і селянина, який працював у його володіннях, у Колумба і матроса найого каравелах.
У центрі уваги Ж.Ле Гоффа – масова свідомість, колективні уявлення, образ світу, що домінував увсьому суспільстві.Подібно до багатьох інших представників «Новоїісторичної науки», Ж. Ле Гофф – історик ментальностей, не чіткосформульованих і не цілком усвідомлюваних (або зовсім не усвідомлюваних) манермислити, часом позбавлених логіки розумових образів, які притаманні даній епосіабо певній соціальній групі.
Системи цінностейдалеко не завжди і не повністю формулюються моралістами або проповідниками –вони можуть впливати на людську поведінку, не будучи зведені в стрункий іпродуманий моральний кодекс.Але ці установки свідомості мають тим більшепримусовий характер, що не усвідомлюються.
До недавньогочасу історики не звертали уваги на ментальності, уявляючи, ніби духовне життявичерпується філософськими, релігійними, політичними, естетичними доктринами іщо зміст ідей мислителів і теоретиків нібито можна поширити на всесуспільство.Тим часом істина полягає в тому, що ці ідеї і вчення залишаютьсянадбанням інтелектуальної еліти, але в тій мірі, в якій вони впроваджуються врозум маси, вони неминуче переробляються, трансформуються, і часто доневпізнання.У цьому сенсі можна говорити про «соціальну історію ідей»:вони падають на певний ментальний грунт і сприймаються відповідно до змістументальності тих чи інших верств суспільства.Більш того, у генезі самих доктринактивну участь беруть ментальні установки соціального середовища їхтворців.Таким чином, ідеї впливають на ментальні установки, які в свою чергупотім впливають на ті самі ідеї, трансформуючи їх.
Ідеї являютьсобою лише видиму частину «айсберга» духовного життясуспільства.Образ світу, заданий мовою, традицією, вихованням, релігійнимиуявленнями, усією суспільною практикою людей, являє сталі знання, якізмінюється повільно і поступово, непомітно для тих, хто ним володіє.Дослідженняментальностей – велике завоювання«Нової історичної науки», щовідкрила новий вимір історії, шляху до осягнення свідомості «мовчазноїбільшості» суспільства, тих людей, які утворюють його основу,
Ж. Ле Гоффпоказав, що існують історичні джерела, з яких при всьому «опорі матеріалу»все ж можна отримати цінну інформацію про «просту людину» середніхвіків, про її світобачення та емоції – потрібно лише правильно поставитипроблему і розробити адекватну дослідницьку методику.Проблема блокуваннявченого культурою і письмовою традицією, монополізованою освіченими людьми,культурних традицій народу і усної, фольклорної творчості, як і проблемавзаємодії обох традицій в загальному контексті середньовічної культури – одна зцентральних тем досліджень Ле Гоффа.
Ще однієюхарактерною рисою Ж. Ле Гоффа, що стало новим саме у його дослідженнях –відносини середньовічних людей до часу. Це полягає насамперед у тому, що вінрозглядає сприйняття часу не просто як одну з багатьох категорій ментальності,але як предмет соціального аналізу.Новий підхід Ж. Ле Гоффа до обговорення часуяк компонента «моделі світу» середньовічних людей, пов’язаний звиробленою ним і рядом інших представників Школи «Анналів» новоюметодологією соціального дослідження.Соціальна історія традиційно розумієтьсяяк історія суспільств, класів, станів і соціальних груп, громадських,виробничих відносин і конфліктів, збагачується, включаючи в себе людськусуб’єктивність.Соціальна історія в працях Ж. Ле Гоффа, здійснює експансію вгалузь суспільної психології, історії почуттів, фантазій і навіть сновидінь,іншими словами, долається соціологічна абстрактність. Той напрямок історичногодослідження, який розвиває Ж. Ле Гофф, він іменує "історичною антропологією"або «антропологічно орієнтованою історією».
У сфері уваги Ж.Ле Гоффа поряд з часом знаходяться самі різні прояви ментальностей епохи –сприйняття чудес, система цінностей, оцінка трудової діяльності та різних їївидів, ставлення освічених до селянства і його праці, контраст вченої культурита культури фольклорної таїх взаємодія, уявлення про смерть і потойбічний світ,розуміння соціальної структури і монархічної влади і багато іншого. Дійсно, вінневпинно шукає нові проблеми і нові ракурси вивчення старих проблем.
Він незмінновірний принципам соціально-антропологічного підходу, вивчає конкретні проявиментальності в період Раннього і Високого Середньовіччя, не обмежуючиськонстатацією протистояння двох культур, звертає особливу увагу на процесивзаємодії наукового та фольклорної культурних традицій. Ж.Ле Гофф прагнерозкрити механізми цієї взаємодії обох культурних традицій.
Культуратрадиційно розглядається у відриві від соціального життя.Навпаки, пафосантропологічного підходу до культури полягає в тому, щоб побудувати ціліснусоціально-культурну модель, яка пояснювала б цю тотальність. Тому коло проблемщо становили інтерес для А. Я. Гуревича є досить широким. Ці теми позасумнівом, хвилювали людей тієї епохи, але наполегливість, з якою сучасниймедієвіст задає середньовічним джерелам саме ці питання, пояснюється перш завсе їх теперішню актуальність.У працях А. Я. Гуревича розглядається низкапроблем, породжених сучасністю: Ставлення до часу і простору, оцінка права ісоціальної дійсності, яка його породила і яку разом з тим воно оформляло івизначало; відношення до власності, багатства і бідності; проблема людськоїособистості.
Досить великуувагу привернули ті соціальні і культурні цінності, які – зрозуміло, вперетвореному вигляді, стали частиною
спадщини,залишеної цивілізацією середньовічного Заходу.В даний час актуальністьобговорення зазначених проблем ще більше зросла: оцінка права, праці, власностіі особливо людської особистості, індивідуальності вводить нас в саме серцепроблем, які досить сильно хвилюють наше суспільство.Ті категорії, які булиобрані для характеристики середньовіччя, за своєю суттю фундаментальні ізагальні, про них можна вивчати культуру всієї епохи.Але існують такі сторониісторичної дійсності, які в більшій мірі виражають її суто особливості іутворюють у своїй сукупності її неповторний вигляд.У своїх монографіях А. Я.Гуревич також висунув на перший план проблемиставлення до святості й дива,стосунки у сім’ї, – все це риси, в яких знайшла своє вираження унікальністькультури та релігійності середньовічного світу.
Також великуувагу А. Я. Гуревич приділив читанню текстів проповідей німецького францисканцяБертольда Регенсбурзького. Вивчення проповідей Бертольда занурило історика вколізії духовного життя Німеччини 50-х-70-х рр..XIII ст., Його повчанняохоплюють всі грані світогляду та поведінки віруючих, виділяючи те, щоздавалося найголовнішим для цього цього духовного пастиря.Бертольд вживаєсистему понять і символів, доступних свідомості його слухачів.
На думку А. Я.Гуревича, інтуїція історика, живиться, в першу чергу, знанням джерел і саме зних, і шляхом наполегливого і копіткого аналізу текстів, черпає своїзнання.Тлумачення і гіпотези, на які наважується історик, постійноверифіковані.Інтуїція історика знаходить опору в знанні того, що досягнуто йогоколегами, що працюють з тим же або із суміжним матеріалом, що дає йомуможливість зіставити власні спостереження з більш широким колом інтерпретацій,пропонованих наукою.
З наближенням70-річного ювілею журналу «Аннали» серед істориків анналістіврозгорнулася широка дискусія про подальші напрями роботи, в ході якоїсформувалося четверте покоління (А.Буро, Р.Шарт’є та ін.), яке в 1990-ті рр.висунуло ідею так званої спеціальної історії ментальностей. Вона досліджує впливколективної свідомості на індивідуальну. Одночасно наголошується нанеобхідності повернення до тернарної моделі «глобальної історії»Ф.Броделя.
Підсумовуючи вищесказане, хотілось би відмітити одну характерну особливістьісториків-анналістів, яка, на нашу думку пояснює постійну еволюцію «школи»,– це прагнення до нового, нового практично в усьому як в історіософськихпоглядах, так і в методології, водночас час не цураючись тих теоретичних основ,що були створені засновниками журналу. Адже історія, як говорив А. Я. Гуревич,це ні що інше, як постійно виникаюча дискусія, і в цій постійній проблемності,мабуть, і полягає її сенс. Із виникнення школи «Анналів» розпочаласьвелика дискусія, по-перше, із представниками інших течій та шкіл, а по-другевсередині самої школи. Як наслідок цього, за більш ніж 80 річну історіювідбулась велика кількість змін у поглядах істориків анналістів як на концепціюісторії, так і на методологію дослідження. Змінювались сфери вивчення історії –від матеріальної до духовної, предмет – від глобальної історії дофрагментарної, але незмінним об’єктом завжди залишалось життя людини. Такимчином, ми можемо із впевненістю назвати усі індивідуальні особливості істориківта особливості різних поколінь еволюцією, адже усі ті відмінності малипослідовний характер та базувались на основних теоретичних засадах, розробленихзасновниками школи.Розділ ІІ. Історіографічний огляд джерел та літератури
Основою длянаписання даної роботи є аналіз праць двох істориків-мідієвістів – Жака ЛеГоффа та Арона Яковича Гуревича. Оскільки виключно їх праці є історіографічнимджерелом дослідження, то ми не виділяємо їх окремо за якимось критерієм, аджеусі вони є однаково важливим та цінним матеріалом, незалежно від того, чи сталивони всесвітньо відомими, чи є невеликими нарисами з певної проблеми. Тому уданому розділі подано коротку характеристику тематично-змістового характерувикористаних робіт, та об’єктів їх дослідження.
Велику кількістьпраць Жака Ле Гоффа було перекладено російською мовою, на жаль українськоюз’явилась тільки одна, тому користуватись ми будемо в основномуросійськомовними перекладами його робіт.
Всесвітнєвизнання Ж. Ле Гоффу принесла «Цивілізація середньовічного Заходу» –безумовно, ревоюційна праця, що докорінно змінила погляд на Середньовіччя.Вперше вона побачила світ в середині 60-х років, і до сьогодні не втратиласвого значення і популярності, про що говорить велика кількість перекладіврізними мовами та кількість перевидань. У цій праці Ж, Ле Гофф вперше поглянувна минуле не «ззовні», а «зсередини». З допомогою великої ірізноманітної кількості джерел автор створив цілісний образ людейСередньовічного світу. Книга побудована за хронологічним принципом що даєможливість простежити зміни досліджуваних ним категорій: ставлення людей дочасу, релігії, праці, права та інших об’ктів, що спричиняють вплив наментальності. Автор не тільки наводить динаміку змін певних категорій, а йнамагається зрозуміти їх причини та з’ясувати наслідки.
Ж. Ле Гоффвважає, що ставлення до праці і часу – це основні структурні і функціональніаспекти суспільства і їх вивчення – найкращий спосіб пізнання історіїсуспільства. Тому цій проблематиці він присвятив велику кількість статей, якібули опубліковані одним збірником. У цих статтях, написаних у різний період,автор простежив еволюцію в розумінні праці від біблійної праці-кари в РанньомуСередньовіччі до праці-виправдання, яка в результаті приводить до спасіння.Щодо часу то Ж. Ле Гофф перш за все простежив, хто і як змінював його і володівйого новими формами в Західному Середньовічному суспільстві. Поява баштовихгодинників, потім кишенькових, поділ доби на 24 години, все це почало всебільше поєднувати час і працю, яка ним регламентувалась. Ці та інші змінивідбувались протягом всього Середньовіччя, і саме простеження еволюції певнихкатегорій протягом певного часу є основним у статтях зібраних у цьому збірнику.
Над книгою проЛюдовіка ІХ Святого Ж. Ле Гофф працював 15 років. Ця праця є свого родуновацією, адже він не створював класичної біографічної роботи про життя однієїлюдини, а також відмовився від створення образу епохи в рамках біографічногодослідження. Ця праця є викликом традиційним принципам зображення загальногочерез дослідження індивідуальної біографії. Автор доводить, що така людина, якЛюдовік надає можливість для «глобалізації» історичного дослідженнянавіть в рамках біографії. Герой стикається з різноманітними сторонамисоціального життя і його діяльність виражає найважливіші соціальні і культурніособливості того часу. У даній праці Ж. Ле Гофф зміг не тільки розширити рамкибіографічного дослідження, а і по-новому підійшов до завданьісторико-біографічних досліджень.
На велику увагутакож заслуговує збірка «Середньовічна уява», до якої увійшли нарисиз проблем чудесного, у розумінні людей, уявлення про Чистилище, ставлення допростору і часу, до тілесного і духовного та ін. Але найбільша кількістьнарисів у цьому збірнику присвячена образно-уявному відображенню дійсності,проблемі символів, сновидінням. Теми деяких нарисів у збірнику згодом сталитемами великих праць історика, але основна маса є просто невеликимидослідженнями та роздумами автора над різноманітними проблемами.
Однією іздосліджуваних ним тем стала історія інтелектуалів, яких він досить різко вирізняєвід науковців та учених. Інтелектуали, незалежно від того чим займались, завждипривертали увагу суспільства тому їх історію можна досить чітко простежити, алеїх не можна об’єднати у спільну групу. Саме різноманіття інтелектуалів і ідейнамагався простежити у своїй праці Ж. Ле Гофф.
Чи не вперше вісторичній науці Жак Ле Гофф звернувся до дослідження тіла. Ставлення людини дотіла змінювалось протягом усієї історії, і воно не було однаковим у різнихсуспільствах, також різною була його роль в соціумі. Саме розумінняпредставниками різних станів Середньовічних людей тілесного є об’єктомдослідження, і це є частиною того глобального образу людини який прагнувстворити історик.
Як бачимо майжеусі згадані роботи Ж. Ле Гоффа вирізняються своєю революційністю та новизноютематики, не є винятком і дослідження феномена Чистилища. Ця тематика є доситьнелегкою, адже простежити розвиток якого небудь вірування досить важко,особливо його витоки: водночас, Чистилище є досить важливим елементомкатолицизму, тому випускати його з поля зору є великою помилкою. ЕволюціяЧистилища змінювала просторові і часові уявлення людей, що формувало образмислення тогочасного суспільства.
Усі без виняткуроботи Ж. Ле Гоффа охоплюють тривалі часові рамки, в межах яких змінюються ті чиінші категорії. Однією із досліджуваних ним категорій стали людські цінності,що формувались у середньовічних людей на основі християнської релігії, хочавона не була винятковим фактором. У роботі про еволюцію цінностей авторпротиставляє релігійні цінності «земним» та аналізує міру впливу їхна людину, значення та роль у формуванні світогляду.
Якщо говорити протематику робіт Ж. Ле Гоффа, то основна маса їх присвячена проблемам часу іпростору, ідеям, уявленням, образам, сновидінням, тобто тому, чому не надаваливеликого значення інші історики, зосереджуючись на матеріальних речах чиматеріальних проявах людської ментальності. Ле Гоффа можна назвати одним ізнайбільших новаторів у плані проблематики та об’єктів дослідження.
Не меншрезонансний характер, не тільки у радянській та російській, а й у світовіісторіографії, мають праці Арона Яковича Гуревича. «Якби потрібно булознайти спільну назву для цілої серії усіх моїх монографій, написаних в різніроки, то, мабуть, жодна не підійшла б краще ніж „До нового розумінняСередньовіччя“», такими словами А. Я. Гуревич розпочинає передмову дооднієї зі своїх праць, і ці слова як найкраще характеризують усю діяльністьавтора у галузі дослідження середньовічної історії та культури. Його роботистали дійсно новаторством у радянській історіографії.
На відміну від Ж.Ле Гоффа А. Я. Гуревич більшу увагу приділяв матеріальній стороні історії, щобуло пов’язано з ідеологічними рамками, у які були поставлені тогочаснірадянські історики. Але А. Я. Гуревич починав свою діяльність у період «відлиги»і був прихильником шістидесятників це вплинуло на його світогляд, і за це йомудовилось поплатитись власною кар’єрою.
У той часмедієвісти були обмежені у виборі тем, і з того, про що можна було писати, А.Я. Гуревич вибрав об’єктом дослідження історію англійського селянства VII –початку XI ст., яка стала темою його дисертації.
Першою великоюмонографією А. Я. Гуревича є «Проблеми генези феодалізму в Західній Європі»,що була написана в середині 60-х років і вперше вийшла друком 1970 р. Ційроботі передував ряд статей на подібну тематику, але саме вона стала першоювеликою працею, в якій автор розглядав історію з нових позицій – позицій Школи «Анналів».
А. Я. Гуревич єтакож одним із найкращих у російській історіографії дослідників середньовічноїісторії скандинавських країн, ця тематика характерна для його ранніх робіт.
Радянськіісторики 30-60 рр. ХХ ст. зосереджували свою увагу переважно насоціально-економічній і частково на політичній історії. Що до духовної сфери,то вона немов би поглиналась культурою Ренесансу, склався стереотип про «темне»Середньовіччя, добу постійних воєн і релігійної нетерпимості. Тому спроба А. Я.Гуревича більш детально дослідити особливості середньовічної культури не моглине суперечити пануючій традиції. Втім його спроба увінчалась успіхом і книга «Категоріїсередньовічної культури» стала досягненням не тільки радянської, а ісвітової історіографії. У ній автор дослід питання часу і простору, права,звичаї, відмінності у психології людей різних станів, ставлення до праці. Цяробота стала основою його подальшої діяльності, ідеї, закладені в ній, авторрозвивав у наступних працях. «Низові» пласти середньовічної культуриі релігійності послугували предметом аналізу у наступній його монографії «Проблемисередньовічної народної культури». Цей же рівень народної свідомості булорозглянуто, у контексті всієї середньовічної епохи в наступній монографії «Середньовічнийсвіт: культура мовчазної більшості». Як ми уже згадували у попередньомупідрозділі, А. Я. Гуревич велику увагу надавав проповідям особливо проповідямБертольда Регенсбурзького, яким присвячена велика кількість статей та окремийрозділ монографії.
Узгаданих книгах, і у окремо присвячених певним темам статях А. Я. Гуревича,були, зокрема, обговорені такі істотні аспекти релігійності середніх віків, яксприйняття віруючими святих і творених ними чудес; уявлення про смерть,розуміння Страшного; «хронотоп» – специфічне поєднання простору ічасу у сприйнятті індивіда; середньовічний гротеск, що змішував страх зісміхом, не менш парадоксальна взаємодія образів вічності і часу, земного іпотойбічного світів, що знайшло вираження в exempla; змінюється протягомсередньовіччя розуміння відовства, яке до кінця цієї епохи вилилося у великуполювання на відьом – величезної громадської значимості соціально-психологічнийі релігійний феномен, і інші сторони світобачення та поведінки середньовічнихлюдей.
Великуувагу А. Я. Гуревич приділяв не тільки масовій свідомості і феодальнимвідносинам, а і досліджував стосунки у малих колективах, становище індивідів усуспільстві та повсякденне життя окремих людей.
Пізніше, говорячипро перші свої роботи, А. Я. Гуревич не заперечує того, що в них написано і якце виражено, його погляди протягом життя хоча і зазнали трансформації, але всеж таки вони змінювались у руслі «анналістської» історіософії.Проблематика досліджень А. Я. Гуревича є досить широкою охоплюючи якматеріальну, так і духовну сфери людського життя. Сферою його досліджень євікінги, давні германці, життя яких він дослідив чи не найкраще у радянськійісторіографії, і, звичайно – західноєвропейське населення. Саме широка тематикайого робіт дозволила створити своєрідне розуміння середньовічної європейськоїкультури та цілісний образ тогочасної людини.Розділ IІІ. Просторово-часові уявлення у Середньовіччі
Час і простір –визначальні параметри існування світу і є одними із основних форми людського досвіду.Ми часом не усвідомлюємо, що простір і час не лише існують об’єктивно, але ісуб’єктивно переживаються і усвідомлюються людьми, причому у різнихцивілізаціях і суспільствах, на різних стадіях суспільного розвитку, в різних прошаркаходного і того ж суспільства і навіть окремими індивідами ці категоріїсприймаються і застосовуються неоднаково. Тому, для того щоб зрозуміти людинуСередньовіччя, її психологію, потрібно зважати на зовнішнє середовище, на їїуявлення про Всесвіт, на що впливала велика кількість чинників.
Найбільшезначення на формування людини середньовіччя мало оточуюче середовище,Християнська релігія та залишки язичницьких вірувань і забобонів. ТогочаснаЄвропа являла собою величезний покрив лісів і ланд з розкиданими по ньомуобробленими родючими прогалинами – такий зовнішній вигляд християнського світу.Ле Гофф порівнює його з негативним відбитком мусульманського Сходу – світуоазисів посеред пустель. Там, на Сході, ліс – рідкість, тут його удосталь;дерева там – ознака цивілізації, тут – варварства. Релігія, народжена на Сходіпід покровом пальм, розцвіла на Заході, завдавши шкоди притулку язичницькихдухів – деревам, які безжально вирубувалися ченцями, святими і місіонерами.Будь-який прогрес на середньовічному Заході був розчищенням, боротьбою іперемогою над чагарниками кущами.
Для селян івзагалі дрібного працюючого населення ліс був джерелом доходів. Туди виганялипастися стада, там набирали восени жир свині – головне багатство бідногоселянина, який після «відгодівлі на жолудях» забивав свою свиню, і цедавало йому на зиму якщо не щедру їжу, то засіб для існування. Там рубали ліс,такий необхідний для економіки, яка протягом тривалого часу відчувала потребу вкамені, залізі і кам’яному вугіллі. Удома, знаряддя праці, вогнища, печі,ковальські горни існували і діяли тільки завдяки дереву і деревному вугіллю. Улісі збирали дикорослі плоди, які були основним доповненням в примітивномураціоні сільського жителя, а під час голоду давали йому шанс вижити. Там жезаготовляли дубову кору для дублення шкір, золу – для вибілювання абозабарвлення тканин, але особливо – смолянисті речовини для факелів і свічок, атакож мед диких бджіл, такий бажаний для світу, який довгий час був позбавленийцукру. Але всі люди, що жили за рахунок лісу, подались туди, перш за все, длятого щоб маргіналізуватись, щоб поводитись там, як люди природи, поза світомкультури в усіх розуміннях цього слова.
Розчищеннялісів під ріллю і осушення боліт під пасовища були справою майбутнього,населені пункти часто-густо були розкидані серед лісів рідкісними оазисами,далеко один від іншого. Переважали невеликі села з обмеженим числом дворів абовідособлені хутори. Більші селища зрідка зустрічалися в найбільш сприятливихмісцевостях: в долинах річок, на берегах морів, у родючих районах ПівденноїЄвропи.
Але з лісувиходила і загроза – він був осередком вигаданих або справжніх небезпек,тривожним горизонтом середньовічного світу. Ліс обступав цей світ, ізолювавйого і душив. З його страшного «мороку» несподівано з’являлисяголодні вовки, розбійники, лицарі-грабіжники. З цих ненажерливих вовків уявасередньовічної людини, спираючись на фольклорні образи незапам’ятних часів,легко робила чудовиськ.
Проте, якщо длябільшості людей середньовічного Заходу горизонт обмежувався часом усе їх життясмужкою лісу, то зовсім не слід було б уявляти собі середньовічне суспільствояк світ нерухомих домосідів, прив’язаних до свого оточеного лісом клаптиказемлі. Навпаки, дивує надзвичайна мобільність середньовічних людей.
Зв’язкиміж населеними пунктами були обмежені і зводилися до нерегулярних і доситьповерхневих контактів. Натуральне господарство характеризувалось тенденцією досамозадоволення основних потреб. До того ж, шляхи сполучення практично булимайже відсутні або знаходилися в абсолютно незадовільному стані. Старі римськідороги в тих районах, де вони були, поступово стали непридатними, нові шляхи розчищалисярідко, і підтримка їх була пов’язана з великими труднощами. Турботи державноївлади про засоби сполучення не виходили за межі урядових потреб, дужеобмежених. Проте і ці потреби задовольнити було нелегко. Надаючи судові іподаткові імунітети церковним установам та служивим людям і даючи їм широкувладу над селянами, англо-сакські королі, наприклад, залишали за собою правовимагати від населення участі в спорудженні укріплень і ремонті доріг.Прокладення доріг і зведення мостів вважалися Богоугодною справою. Подорож вперіод раннього середньовіччя була небезпечною і тривалою справою. Небезпечною– бо розбійники були майже невід’ємною ознакою великої дороги, тривалою – бозасоби пересування були не у кращому стані, ніж шляхи. За добу можна булоподолати найбільше декілька десятків кілометрів, часом дороги були настількизанедбаними, що подорожні рухалися ще повільніше.
Проте, з якою швидкістю передавалися відомості про важливі події свідчать такіфакти: звістка про смерть Фрідріха Барбаросси в Малій Азії досягла Німеччиничерез чотири місяця; англійці дізналися про те, що їх король Річард ЛевинеСерце потрапив у полон в Австрії, через чотири тижні.
Переміщувались восновному рицарі, хрестоносці та інші члени суспільства які жили не за рахунокземлі і фактично не мали батьківщини. Селянин, поля якого були більш меншоборотною концесією з боку сеньйора і часто перерозподілялися сільськоюгромадою, згідно з правилами сівозміни і ротації полів, був прив’язаний досвоєї землі тільки волею сеньйора, від якого він охоче вислизав спочаткувтечею, а пізніше шляхом правової емансипації. Індивідуальна або колективнаселянська еміграція була одним з великих феноменів середньовічної демографії ісуспільства.
Жоденматеріальний інтерес не утримає більшість з них удома, але самий духхристиянської релігії виштовхує на дороги. Людина – лише вічний мандрівник націй землі вигнання – таке вчення церкви, яка навряд чи потребувала того, щобповторювати слова Христа: «Залиште усе і йдіть за мною».
Жалюгіднадійсність паломництва – доходила до трагічних випадків з хрестоносцями,померлими в дорозі з голоду або винищеними сарацинами. Швидшим був шлях поморю. При попутному вітрі корабель міг пройти до 300 км на добу. Але небезпекитут були ще більшими, ніж на землі. Досягнута волею випадку швидкістьпросування могла бути зведена нанівець безнадійними штилями, зустрічнимивітрами і течіями.
Кораблебудуваннябуло слабо розвинене в тогочасній Європі, судна були мало пристосовані доплавання у відкритому морі і трималися переважно шляхів, що йшли вздовжузбережжя. Виняток становили вікінги – сміливі мореплавці, кораблі якихпобували у всіх морях Європи, від Чорного і Середземного до Північного іБілого, і навіть перетинали Північну Атлантику. Але залишилося невідомим,скільки швидкохідних суден загинуло в штормах і якою дорогою ціною булисплачені їх морські експедиції в Біле море або до берегів Гренландії і Америки.Та і нормани по можливості намагались не віддалятися далеко від берегів абоостровів: засоби орієнтування у відкритому морі були дуже примітивні.
Розмах усіх цихрухів, міграцій, подорожей був насправді вкрай невеликий, особливо ухристиянському світі. Географічний горизонт був одночасно і духовним горизонтомхристиянського світу. Вражає неточність учених в космографії: зазвичайдопускали, що Земля є диском, нерухома і знаходиться в центрі всесвіту; потімуявили, услід за Аристотелем, систему концентричних сфер, а починаючи з XIIIст. – складнішу і ближчу до дійсності систему руху планет за Птоломеєм. Але щебільш вражаючою є фантазія середньовічної географії за межами Європи іСередземноморського басейну. Особливо примітною була та теологічна концепція,яка надихала до XIII ст. християнську географію і картографію. Як правило,розташування Землі визначалося віруванням, що її «пупом» є Єрусалим іщо схід, який найчастіше поміщали на картах вгорі, на місці Північного полюса,має своєю вищою точкою гору Такт-і-Сюлейман в Азербайджані, де знаходитьсяземний рай і звідки витікають Тигр, Євфрат, Фісон (зазвичай ототожнюваний зГангом) і Геон, тобто Ніл. Нечіткі відомості, які могли мати християни про цірічки, викликали певні труднощі. Їх легко повертали в інший бік. Пояснювали, щовідомі витоки Тигра і Євфрата не є їх дійсними витоками, які розташовані насхилах райської гори Едем, а води цих річок надовго втрачаються в піскахпустелі, перш ніж знову вийти на поверхню.
У реальному життіпанував християнський світогляд. Християнство було вагомою частиною історичноїеволюції. Саме стосовно нього середньовічний християнин визначав усю решту ілюдства, і свого місця по відношенню до інших. І передусім, на думку Ле Гоффа,стосовно візантійця. З 1054 р. візантієць вважався єретиком. Проте, якщозвинувачення в розколі, відступництві і було найважливішим, західні люди недоходили до того, щоб його визначити – в усякому разі, назвати. Навіть для тихлюдей Заходу, які не споглядали її чудес, Візантія була в середні віки джереломмайже усіх багатств, бо звідти йшли найцінніші товари її власного абочужоземного виробництва. Звідти йшли розкішні тканини – шовк, секрет якого вонадізналась у Китаю в VI ст., звідти йшла повноцінна до кінця XI ст. золотамонета, яку на заході називали попросту «безантом», цей «доларСередньовіччя». Скільки спокус пробуджували такі багатства!
Якщо ворожістьсередньовічних християн до візантійців, з якими вони знаходилися в постійнихконтактах, не обходилася без докорів сумління, то по відношенню до мусульмантут, мабуть, не було проблеми. Магомет був одним з гірших страховищсередньовічного християнства. Він невідступно переслідував уяву християн вапокаліптичному баченні. Він не згадувався інакше як у зв’язку з Антихристом.
В той же часісторія ставлення середньовічних християн до мусульман є історією коливань івідтінків. До XI ст. християнські паломництва в завойовану мусульманамиПалестину здійснювалися мирно, і лише у деяких теологів вимальовувавсяапокаліпсичний образ ісламу.
Усе змінилося вXI ст., коли усією пропагандою, що висувала на перший план ненависть християндо прибічників Магомета, були підготовлені і майстерно організовані хрестовіпоходи. Але все ж через цю опущену завісу між християнами і мусульманами, які,здається, підіймали її тільки для того, щоб воювати, через цей бойовий фронт,тривали і навіть розширювалися мирні контакти і обміни. Передусім торговельніобміни. Які б ембарго не накладало папство на вивезення християнських товарів вмусульманський світ, ці заборони підривала контрабанда. Потім інтелектуальніобміни. Не те щоб багато християнських інтелектуалів спокушались переходом вінший табір, по правді кажучи, араби головним чином передавали християнськимученим грецьку науку, накопичену в східних бібліотеках і пущену в обігмусульманськими ученими, які принесли її на західну окраїну ісламського світу,в Іспанію, де вона у міру Реконкіста жадібно вбиралася освіченими християнами.
Більш того, уСвятій землі, головному місці військового протистояння християн і мусульман,швидко встановилися стосунки мирного співіснування.
Щодонавколишнього світу, то селян здебільшого обмежувався їх поселенням та двором,предметно-чуттєве ставлення до якого визначало його центральну роль у системікосмічних уявлень людей середньовіччя. «В дворі землероба містилась модельВсесвіту».
Тойсвіт поруч із земними істотами, предметами і явищами включав у себе ще і інший світ,що породжується релігійним свідомістю і забобонами. Цей світ, на наш сучаснийпогляд, можна було б назвати подвоєним, хоча для людей середніх віків вінвиступав як єдиний. Про кожен предмет окрім обмежених відомостей, що стосуютьсяйого фізичної природи, існувало ще і інше знання – знання його символічногосенсу, його значень у різних аспектах відношення людського світу до світубожественного. Символічне подвоєння світу надзвичайно його ускладнювало, ікожне явище можна і потрібно було по-різному тлумачити і розуміти, бачити зайого зримою оболонкою ще і суть, приховану від фізичного погляду. Світ символівбув невичерпний.
Здавалося б,християнство XIII ст. хотіло вийти зі своїх меж. Воно почало замінювати ідеюхрестового походу ідеєю місії і ніби було готове відкрити обійми всьому світу.Але воно залишалося замкнутим світом того суспільства, який міг приєднати досебе насильно одних нових членів, але виключити інших, тобто визначавсясправжнім релігійним расизмом. Приналежність до християнства була критеріємцінностей і поведінки. Війна між християнами була злом, але ставала обов’язком,коли її вели проти іновірців. Лихварство було заборонене в християнськомусередовищі, але дозволене невірним, тобто євреям. Бо усі інші, весь цейстрокатий світ язичників, яких християнство або відкидало, або тримало позасвоїми межами, існували усередині нього, будучи об’єктом виключення іззагального правила.
Поряд іззабобонами і символами, які існували у ще з язичницьких часів, замкнутий на землі,закритий на цьому світі християнський світ широко розкривався вгору, у бікнеба. Всесвіт став системою концентричних сфер – така була загальна концепція;думки розходилися лише відносно кількості і природи цих сфер. Уявлення пронебесну ієрархію сковувало волю людей, заважало їм торкатися структури земногосуспільства, не розхитуючи одночасно суспільство небесне. Воно затискалосмертних в лещатах мережі ангелів і звалювало на їх плечі на додаток до вантажуземних повелителів важкий тягар ангельської ієрархії серафимів, херувимів іпрестолів, сил і влади, архангелів і ангелів. Людина звивалась у кігтяхдиявола, заплутувалася серед помахів і биття мільйонів крил на землі і на небі,і це перетворювало її життя на жахіття. Адже реальністю для нього було не лишеуявлення про те, що небесний світ такий же реальний, як і земний, але і про те,що обоє вони складають єдине ціле – щось заплутане, що заманює людей в тенетанадприродного життя. У давніх германців навіть був звичай вибирати собіпокровителя з числа апостолів, витягуючи запалену свічку, на якій було написанейого ім’я. Складається враження, що середньовічна людина не відокремлювалаземне життя від небесного.
Цьому змішаннюпростору або, якщо завгодно, просторовій безперервності, яка переплітала і сполучаланебо і землю, відповідала аналогічна безперервність часу. Час – лише моментвічності. Опанувати час, виміряти його, отримати з нього користь або вигодувважалося гріхом. Увірвати від нього хоч одну частку – крадіжкою. Людина неволоділа часом бо час – власність бога.
Цей божественнийчас безперервний і лінійний. Він відрізняється від часу філософів і ученихгреко-римскої античності, які, якщо і не сповідували єдиний погляд на якийсьчас, спокушалися все ж в тій чи іншій мірі уявленням про постійно поновлюванийциклічний час, вічний кругообіг. Хоча римські історики уже були набагатосприйнятливіші до лінійного плину часу. Такий час був і постійно новим, таким,що виключає всяке повторення, бо не можна увійти двічі до однієї і тієї ж води,і постійно схожим. Це уявлення залишило свій відбиток на середньовічнійментальності.
Час для кліриківСередньовіччя і тих, хто знаходився під їх дією, був історією, яка мала певнийнапрям. Проте він йшов по низхідній лінії, являючи собою картину занепаду. Убезперервність християнської історії втручалися різні чинники періодизації.Однією з найбільш дієвих схем був розподіл часу по днях тижня. Макрокосм,всесвіт проходить, як і мікрокосм, людина, через шість віків на кшталт шестиднів тижня: від створення Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраамадо Давида, від Давида до вавілонського полону, від вавілонського полону доРіздва Христового, від Христа до кінця світу. Такі ж і шість віків людини:дитинство, юність, молодість, зрілість, старість і кволість.
Лінійний час бувподілений надвоє в головному пункті: втіленні Господа. У VI ст. були закладеніоснови християнської хронології, яка вела відлік часу з негативним і позитивнимзнаком від Різдва Христового: до і після народження Ісуса Христа. Доля людейуявлялась абсолютно різною залежно від того, по яку сторону від цієїцентральної події вони жили. До Христа у язичників не було жодної надії напорятунок. Будуть врятовані одні лише праведники, які чекали в лоні Авраама,коли Христос зійде, щоб звільнити їх. Окрім численних старозавітнихправедників, порятунок був приготований також декільком популярним персонажамантичності, яких священний переказ викинув обхідним шляхом з пекла.
Справді,середньовічні християнські мислителі намагалися щосили зупинити історію, завершитиїї. Феодальне суспільство з його двома панівними класами, рицарством ідуховенством, розглядалося як кінець історії.
Перед лицем цихдвох тенденцій – песимістичної концепції занепаду історії і позачасовогооптимізму, що цікавився тільки вічними істинами, – пробивалися боязкі спробиоцінити сьогодення і майбутнє. Тут головною тенденцією була та, яка, приймаючисхему віків світу і діагноз про старість, що наступила, підкреслювала перевагистаречого віку. .
Ле Гофф підтримуєформулу М. Блока, яка, здавалося б, резюмувала ставлення середньовічних людейдо часу: повна байдужість. А. Я. Гуревич погоджується з цим, але з деякимиуточненнями: байдужість не до часу, а до його змін та розвитку.
У країнахСкандинавії ставлення до хронології та точних дат було таким же, як і узахідноєвропейських, за винятком невеликих відмінностей, основною з яких буврахунок поколінь. Визначивши приналежність особи до того чи іншого поколінняабо встановивши їх послідовність, отримували цілком задовільне уявлення прозв’язок речей, перебіг подій і обгрунтованість правових домагань. Поняттяпокоління відтворювало відчуття живої спадкоємності органічних людських груп, вякі індивід включався як реальний носій зв’язків, що сполучають сьогодення зминулим і передавали їх в майбутнє. За допомогою перерахування предківз’ясовували не загальну хронологію народу, племені, держави, а спадкоємнізв’язки в межах роду, сім’ї, далеко не завжди встановлюючи їх співвідношення зтечією часу за межами кола спорідненості. Значення цієї форми ставлення дочасу, яку можна було б назвати родовим або сімейним часом, визначалосяпереважно інтравертним характером сімейно-родових груп, що вели відособленийспосіб життя і лише поверхнево пов’язаних між собою. На кожному хуторі, вселищі, общині час проходив, підкоряючись ритму зміни поколінь і тихнечисленних і нерізноманітних подій, які накладали відбиток на життя групи.
НавітьСкандинавські Саги, які мали велику кількість посилань на час, не мали чіткоїхронології і ці дати важко ідентифікувати. Датування не мало сенсу. Минулерозумілось як пласт часу.
Але в своїйоснові людина Середньовіччя все-таки була байдужою до тривалості часу. Цябайдужість виражалася у скупих на дати хроністів (вони взагалі були байдужі доточних цифр), у невизначених виразах на зразок «в цей час», «тимчасом», «незабаром після цього». Масовій свідомості, в першучергу, було властиве змішення часів, вона плутала минуле, сьогодення імайбутнє. Це змішання проявлялося особливо виразно в стійкості почуттяколективної відповідальності – характерній рисі примітивізму. Усі люди, що ниніживуть, відповідають за провину Адама і Єви, усі сучасні євреї відповідальні застрасті Христові, а всі мусульмани – за магометову єресь. Як було вжевідмічено, хрестоносці кінця XI ст. вважали, що вони прямують за море, щобпокарати не нащадків катів Христа, а самих катів. Так само і анахронізмкостюмів, що довго зберігався, в образотворчому мистецтві і театрі свідчить нелише про змішання епох, але головним чином про почуття і віру середньовічнихлюдей в те, що усе істотне для людства є сучасним. Щороку впродовж тисячолітьлітургія змушувала християн наново переживати стислу в ній з надзвичайною силоюсвященну історію. Тут ми маємо справу з магічною ментальністю, яка перетворюєминуле на сьогодення, тому що канвою історії служить вічність.
Проте, вже самевтілення Господа створювало необхідність датувань. Життя Христа розділилоісторію на дві частини, на цій події грунтувалася християнська релігія; звідси– і схильність, більше того, надзвичайна чутливість до хронології.
У різних країнахрік починався по-різному, найпоширеніший хронологічний «стиль» насередньовічному Заході починав рік з Великодня. Дуже мало був поширений стиль,якому, як відомо, належало майбутнє: з 1 січня, Обрізання Господнє. З різнихмоментів починалася і доба: із заходу, півночі або полудня. Доба ділилася нагодини неоднакової тривалості; це був старий римський годинник, що в певніймірі християнізувався.
У повсякденномужитті середньовічні люди користувалися хронологічними орієнтирами, запозиченимиу різних соціочасових систем. Вимір часу залежав від економічних і соціальнихструктур. Насправді, ніщо не виражає краще структуру середньовічногосуспільства, як метрологічні феномени і конфлікти, що виникали навколо них.Часові і просторові мірки були знаряддям панування у соціумі. Той, хторозпоряджався ними, досить сильно посилював свою владу над суспільством.Множинність часів в середні віки можна уподібнити соціальним битвам цієї епохи.Подібно до того, як у селі і місті йшла боротьба навколо мір місткості, яківизначали раціони харчування і рівень життя (за і проти сеньйора або міськоївлади), так і міра часу була ставкою в боротьбі, яку вели за неї панівні класи:духовенство і аристократія. Як і писемність, міра часу залишалася протягом більшоїчастини Середньовіччя надбанням могутніх верхів. Народна маса не володілавласним часом і була нездатна навіть визначити його. Вона підкорялася часу,який визначали дзвони, труби і рицарські роги.
Середньовічнийчас був перш за все часом аграрним. У світі, де найголовнішою була земля, зякої жило, багато чи бідно, майже усе суспільство, першим хронологічниморієнтиром був аграрний, що поєднувався з природними ритмами і довго залишавсячасовою міркою.
Сільський час –це час великої тривалості. Час сільськогосподарських робіт, селянський час, бувчасом очікування і терпіння, постійності, відновлення, якщо не нерухомості, топринаймні опору змінам. Він не був насичений подіями і не потребував дат – або,вірніше, його дати підкорялися природному ритму. Бо сільський час був природнимчасом з його діленням на день, ніч і пори року.
У тому світі, дештучне світло було рідкістю (техніка освітлення навіть стосовно денного часупочала розвиватися лише в XIII ст. з появою віконного скла), ніч була багата назагрози і небезпеки. Духовенство користувалося восковими свічками, сеньйори –факелами, простолюддя обходилося сальними свічками. Через це особливо великоюбула небезпека пожежі.
Проти загроз, щойшли від людей, закривали на ніч ворота, в церквах, замках і містах виставляливарту. Середньовічне законодавство карало з винятковою силою правопорушення ізлочини, які здійснювалися вночі. Це було серйозною обтяжуючою обставиною.
Найкраще виражаєаграрний характер часу, що в середні віки повторювалася всюди: в рельєфахцерковних тимпанів, на фресках і мініатюрах, в літературі, і особливо в поезії– тема дванадцяти місяців. Зображували місяці у вигляді сцен сільськогоповсякдення – від вирубування лісу і випасу свиней до забою свиней і гулянок ізцього приводу біля вогнища. При цьому важливо те, що разом з селянським часомпроявлялись і інші форми соціального часу: час сеньйоріальний і час церковний.
Сеньйоріальнийчас був передусім військовим. Він складав особливий період року, колипоновлювалися військові дії і коли васали зобов’язані були нести службусеньйорам. Це був час військових зборів.
Сеньйоріальнийчас був також і часом збору селянських податків. Віхами річного часу буливеликі свята, і деякі з них акумулювали почуття часу селянської маси: це свята,до яких приурочувалися натуральні оброки і грошові платежі. Дати внесківваріювалися в різних районах і сеньйоріях, але в хронології внесків виділявсязагальний період – кінець літа, коли після збору урожаю стягувалася основначастина податей. Найбільш важливою датою був день св. Михайла (29 вересня),іноді ж внески відстрочувалися до дня св. Мартіна зимового (11 листопада).
Втімсередньовічний час передусім був релігійним і церковним. Це було пов’язано ізміцним становищем церкви у суспільстві, яка була тісно пов’язана із панівнимкласом і часто виражала його інтереси, претендуючи, разом з тим на те, щобвиражати інтереси усього суспільства. Водночас основна одиниця часу – рік, впершу чергу, існував як рік літургійний. І особливо важливою рисоюсередньовічної ментальності було те, що цей літургійний рік сприймався, якпослідовність подій з драми втілення, з історії Христа, що розгорталася відРіздвяного посту до Трійці, а крім того, він був наповнений подіями і святами зіншого історичного циклу – життя святих. Дні пам’яті великих святихуклинювалися в христологічний календар, і разом з Різдвом, Великоднем,Вознесінням і Трійцею однією з найважливіших дат релігійного року був день Усіхсвятих. Ще більш посилювало значення цих свят в очах середньовічних людей,остаточно надаючи їм роль тимчасових віх те, що вони давали і точки відлікуекономічного життя, визначаючи дати селянських платежів або вихідні дні дляремісників і найманих робітників.
Церкватакож визначала склад їжі, яку можна було вживати в ті або інші відрізки часу,і суворо карала за порушення посту; вона втручалася навіть в сексуальне життя,наказуючи, коли статевий акт допустимий а коли він гріховний. З допомогоюзаупокійних молитов і мес церква могла скорочувати терміни замогильних мук душ,отже, здійснювала контроль не лише над часом живих, але і над часом мертвих. Врезультаті такого всеосяжного контролю над часом досягалось повне підпорядкуваннялюдини пануючій громадській і ідеологічній системі. Час індивіда не був йогоіндивідуальним часом, належало не йому, а вищій силі, що стоїть над ним.
Церковним же часбув ще і тому, що тільки духовенство уміло вимірювати його. Церква однапотребувала цього в цілях літургійних і одна здатна була це робити, хоча і зневеликою точністю. Церковний відлік часу, і особливо розрахунки днівВеликодня, дав перший поштовх прогресу у вимірі часу. Духовенство буловолодарем часу. Це добре характеризує випадок із судовим поєдинком, що бувпризначений на дев’яту ранку, на який прийшла тільки одна людина, і, щобзафіксувати поразку протилежної сторони довелось шукати священника який, хочтрохи розбирався у часі. Дзвін, що закликає священиків і ченців до служби, бувєдиним засобом відліку денного часу. Лише з його допомогою можна було приблизновизначити час дня, орієнтований на годинник церковних служб, завдяки чомурегламентувалося життя всіх людей.
Час аграрний, чассеньйоріальний, час церковний. Характерним для них було, врешті, те, що усівони тісно залежали від природного часу. Найбільш очевидний цей зв’язок ваграрному часі, але якщо придивитися, то він не менший і в двох інших йоговидах.Розділ ІV. «Християнський Світ». Уявлення та забобони
Із утвердженнямхристиянства Середньовічний світ ніби струшував з себе лахміття і всюдиодягався в нову білу сукню церков. У той час майже всі єпископальні,монастирські церкви, присвячені різним святим, навіть маленькі сільські каплицібули перебудовані віруючими і стали ще кращими.
Найбільшблискучий «зовнішній» прояв християнства відбувся близько 1000 року.Широке будівництво, безумовно, зіграло важливу роль у прогресі середньовічногоЗаходу в період між X і XIV ст., перш за все, за рахунок стимулюванняекономіки. Зростання виробництва будівельних матеріалів (камінь, деревина,залізо), поява більш досконалих технологій і виготовлення знарядь праці дляцього виробництва, транспортування і підйом каменю і значних мас, працянайманої робочої сили, фінансування робіт – все це зробило будівництво центромпершої і майже єдиною середньовічної індустрії.
Але цей будівельнийбум не був первинним явищем. Він відбувся у відповідь на певні потреби, середяких головною була необхідність розмістити більш численне населення. Звичайно,не завжди є прямий зв’язок між розміром церкви і числом парафіян. Міркуванняпрестижу і побожність в такій же мірі спонукали до великих розмірів.
До збільшеннячисельності населення, на думку Ж. Ле Гоффа, призвела так звана аграрнареволюція X-XIII ст., зрушення кількості населення скромно проявилися вкаролінзьку епоху, потім поступово наростали до тисячного року, після якоговідбулося значне прискорення росту. Ця революція змушувала шукати нові способигосподарювання, та розширення посівних площ. Найчастіше нові поля були лишепродовженням старих і являли собою поступово розширювані в навколишніх цілиннихземлях і пасовищах прогалини. Новаторства примушували людей відступатиспалювати чагарники, але вони рідко наступали на ліси, як через недосконалістьзнарядь праці (головним засобом середньовічних розчисток було тесло, а несокира), так і тому, що сеньйори бажали зберегти місця полювання, а сільськігромади не хотіли надмірно скорочувати лісові ресурси.
Паралельно з цієювнутрішньою експансією християнський світ вдався і до зовнішньої. Навітьздається, що спочатку перевага віддавалася другому, оскільки військові засобиотримання доходів здавалися більш легкими, ніж мирні.
Так зародивсяподвійний завойовницький рух, результатом якого стало розширення кордонівхристиянського світу в Європі і далекі хрестові походи в мусульманські країни.Поширення християнства по Європі з великою силою відновилося у VIII ст. іпродовжувалося в IX і X ст., перейшло майже повністю до рук німців, що населялиоколиці християнських земель, які межували з язичницькими на півночі та сході.
З середини XI ст.іспанська Реконкіста взяла на себе досі невідому місію релігійної війни іпроклала шлях у військовому і духовному відношенні, хрестовим походам. Пізнішефранцузька колонізація Південної Франції і королівства обох Сицилій, як інімецька колонізація Пруссії, офіційно також подавалась як хрестові походи.
Хоча в походахбрали участь люди з різних соціальних шарів, вони були натхнені схожимипристрасними релігійними почуттями. Паралельно лицарській армії виникла арміябідноти. У Перший хрестовий похід армія бідноти, як найбільш натхнена, рушилапершою, перебивши на шляху багато євреїв, вона поступово розпалася і припинилаіснування під ударами голоду, хвороб і турків, так і не досягнувши мети –Святої землі. Але ще тривалий час по тому хрестоносний дух підтримувався внижчих шарах суспільства, де проникливість і чарівність його міфів булиособливо сильними. І похід дітей, юних селян, на початку XIII ст. ставутіленням цієї зворушливої прихильності йому.
Поразки, щослідували одна за одною, швидке виродження містики хрестових походів уполітику, навіть у політику скандальну, довго не могли заспокоїти це потужнезбурення Заходу. Поклик заморських земель протягом XII в. і пізніше розбурхувавуяву і почуття людей, яким не вдалося знайти у себе, на Заході, сенсу їхколективного та індивідуального призначення.
У той час, колиЄрусалим володів уявою західних людей, інші міста, більш реальні і більшвідкриті земному майбутньому, розвивалися на самому Заході. Міста булипороджені не тільки торгівлею, але також і підйомом сільського господарства наЗаході, яке стало краще забезпечувати міські центри припасами і людьми.
Але міста гралитакож і роль торгових вузлів, яка в історичній літературі, була за нимисправедливо визнана, хоча її значення було трохи перебільшене.
Переміщенняцентру ваги культури, завдяки чому першість від монастирів відійшла до міст,ясно виявилося в двох галузях – в освіті та архітектурі.
Новий образмистецтва – готичний – з’явився в місті, а будівництво міських соборів сталойого найвищим досягненням. Іконографія цих соборів висловлювала дух міськоїкультури.
Вклад церкви вцей піднесення християнського світу був одним з головних. Не можна, правда,сказати, що вона безпосередньо грала істотну роль в економічному розвитку, якце, сильно перебільшували раніше. Попри це церква була вельми діяльною векономічній сфері. На початковій стадії піднесення вона вкладала кошти, якимивона одна лише і володіла. Починаючи з тисячного року, коли економічний підйом,особливо розвиток будівництва, зажадав фінансування, яке не могло бути забезпеченозвичайним перебігом господарського життя, церква витягла накопичені нею скарбиі пустила їх в обіг. Звичайно, це робилося під виглядом дива, але чудотворніпокриви не повинні приховувати від нас економічних реалій. Коли єпископ чи абатбажав розширити, перебудувати собор чи монастир, він відразу ж знаходивчудесний скарб, який дозволяв йому якщо не повністю здійснити задумане, тощонайменше приступити до будівництва.
Церква протягомвсього цього періоду протегувала купцям і допомагала викорінення упередженняпроти них, з-за якого пустопорожній клас сеньйорів зневажав їх. Церкваздійснила реабілітацію діяльності, що забезпечило економічний підйом, і зпраці, як кари, згідно якої, у книзі Буття, людина повинна заробляти хлібнасущний у поті чола, зробила засіб порятунку.
Однак, незважаючина успішну адаптацію, церква вже не могла ним керувати Світом, як в РаннєСередньовіччя. З кінця XII ст. нові ордери цистерціанців і премонстрантівпочали втрачати свій вплив. Навіть до жебрацьких орденів ставлення вже було неодностайним: оскільки праця ставала базовою цінністю нового суспільства,допустити, що можна жити жебрацтвом, було непросто. Університетські викладачі,письменники, які були, безсумнівно, виразниками більш широкого громадськоїдумки, сильно дорікали їхніх братів жебрацтвом.
Її ідеологічнамонополія зіштовхнулася з небезпечною загрозою. Починаючи з перших проявівпіднесення Заходу близько тисячного року, лідерство церкви вже сталооскаржуватися, і перш за все єресями.
Також відбулисьзміни і у суспільному житті, західна література почала описувати християнськесуспільство за новою схемою, яка відразу ж отримала визнання. «Триликийлюд» складав суспільство: священики, воїни, селяни. Три категорії булирізні, але доповнювали ода одну: кожна потребувала іншу. Їх гармонійна єдністьі була «тілом» суспільства.
Але частішесуспільство мислилося в протистоянні двох груп: в певній перспективі ними моглибути клірики і миряни, якщо ж мова йшла лише про світське суспільство, то –сильні і слабкі, більші і менші, багаті і бідні, з юридичної точки зоруговорилося про вільних і невільних.
Порушувалисьправа церкви на одноосібність економічної влади. Таким порушником став класкупців, чия поява ознаменувало перехід від закритої (церква) до відкритоїекономіки – клас могутній економічно що виявляв незадоволення підпорядкуваннямсвященикам та воїнам. Виразно видно, як традиційне середньовічне суспільствонамагалось знайти один з консервативних варіантів рішення: так, наприклад, ванглійській проповіді XIV ст. можна прочитати, що Бог створив кліриків, дворяні селян, а диявол — бюргерів і лихварів, а німецька поема XII ст. стверджувала,що четвертий клас, клас лихварів («Wuocher»), править трьома іншими.
Церкві доводилосяпристосовуватися, найбільш «живі» уми в теології проголосили, щовсяке ремесло, всяке «становище» може бути виправдане, якщо вонопоєднується з ідеєю Спасіння.
Конфліктрозгортався також між священним владикою і государем. Кожна зі сторіннамагалася вирішити його на свою користь. Сполучаючи обидві влади у своїйособі, папа ставав імператором, король ставав священиком. Кожен намагавсяреалізувати по-своєму єдність духовної і світської влади.
Середньовічнеправо дуже довго не визнавало класового розпаду суспільства. Закони єдностівиявилися вельми довговічними. З римського права до канонічного прийшламаксима, якою керувалася вся середньовічна юридична практика: «Щостосується всіх, має бути схвалене всіма». І порушення одностайностірозглядалося як скандал. Теологи і декретисти XIII ст. з сумом констатували, що«природа людська схильна до розбіжностей», вбачаючи в ційзіпсованості результат первородного гріха. Схильності середньовічного розумубули такі, що постійно викликали до життя всілякі громади та групи, звані тоді «університетами».Під цим терміном розумілася тоді будь-яка корпорація або колегія, а не тількиуніверситети в нашому розумінні. Ідея групи невідступно переслідуваласередньовічну думка, яка намагалася визначити найменше число складових її осіб.Головним завданням було не залишати індивіда на самоті. Від одинака слід булочекати лише злодіянь. Відокремлення вважалося великим гріхом.
Намагаючисьнаблизитися до людей Середньовіччя в їх індивідуальності, ми незміннопереконуємося, що індивід, що належав, як і в будь-якому іншому суспільстві,відразу до декількох громад і груп, не стільки утверджувався, скільки повністюрозчинявся в цих спільнотах
Гординя вважалася«матір’ю всіх пороків» лише тому, що вона являла собою «роздутийіндивідуалізм». Порятунок може бути досягнуто лише в групі і через групу,а самолюбство є гріх і погибель.
Із розширеннямвлади королів більшу роль почало відігравати світське судочинство. Середфункцій, відібраних феодалами у публічної влади, судова залишалася найважчоюдля всіх залежних від сеньйора людей. Без сумніву, васал викликався до судучастіше, щоб сидіти на ньому поруч із суддею або навіть замість нього, ніж щоббути обвинуваченим, але і він підпорядковувався вердиктам суду за своїправопорушення, якщо сеньйор володів правом тільки «нижчою юстиції»,або за свої злочини, якщо сеньйору належала й «вища юстиція».В’язниця, шибениця, ганебний стовп – ці похмурі продовження сеньйоріальноготрибуналу швидше символізували придушення, ніж правосуддя. Прогрес королівськоїюстиції, крім поліпшення роботи правосуддя, допомагав емансипації людини, чиїправа краще були захищені в такій широкій спільності, як королівство, ніж утакій вузькій і тому більш скромній і переважаючій, як сеньйор. Але прогрес цейбув вельми неквапливим. Людовік Святий, государ з числа найбільш стурбованихусуненням несправедливості і зміцненням авторитету королівської влади, ставивсядо сеньоріальної юстиції з незмінною повагою. Гільйом де Сен-Пату наводить зцього приводу показовий анекдот. На кладовищі церкви в Вітрі король в оточеннінатовпу слухав проповідь домініканця брата Ламбера. Неподалік у таверні такгаласувало «збіговисько людей», що заглушало мову проповідника. «Блаженнийкороль запитав, під чиєю юрисдикцією знаходиться ця місцевість. Йому відповіли,що під королівської. Тоді він наказав сержантам втихомирити людей, заглушуютьслово Боже, що і було виконано». Біограф государя зауважує: «Вважають,що блаженний король запитав, під чиєю юрисдикцією ця місцевість, з побоюваннязазіхнути на права, що йому не належали».
Подібно до того,як спритний васал міг використовувати для своєї вигоди множинність і часомсуперечливість своїх ленних зобов’язань, так і винахідливий підданий сеньйораміг уміло виплутатися зі складного становища. Але народна маса все частішевідчувала додатковий гніт.
Сільські громадичасто з успіхом чинили опір сеньйоріальним вимогам. Їх об’єднувала економічнабаза. Вони управляли, розподіляли і захищали випаси і громадські лісові угіддя,які мали життєво важливе значення для більшості селянських сімей, забезпечуючиїх дровами і підніжним кормом для свиней і кіз. І все ж у сільській громаді небуло рівності. Кілька домашніх господарів – найчастіше ними були багаті селяни,але іноді просто нащадки найбільш шанованих родів – панували в громаді,вирішуючи її справи для своєї вигоди. Вони часто утворювали гільдію абобратство, оскільки сільська громада, як правило, не була спадкоємицею первісноїсусідської громади, але була більш пізнім соціальним формуванням, сучаснимрухом, який увінчався розквітом X-XII ст. та створенням нових інститутів.
У містікорпорації і братства, які забезпечували економічний, фізичний і духовнийзахист своїх членів, також не були тими егалітарними інститутами, якими їхчасто уявляють. Вище корпорацій перебувала групка багатіїв, що доповнювали своюекономічну могутність політичною владою, яка реалізується ними через підставнихосіб або безпосередньо.
Але якщо сільськіі міські громади більш гнітили, ніж звільняли індивіда, то треба відзначити, щовони були засновані на певних принципах, що змушували тремтіти весь феодальнийсвіт. У цьому міському русі, з продовженням у селах, революційний сенс мало те,що клятва, що зв’язує членів первісної міської комуни, на відміну відвасального договору, що з’єднував вищого з нижчим, була клятвою рівних.Феодальній вертикальній ієрархії було протиставлено горизонтальне суспільство.Клятва встановлювала між бюргерами відносини вірності.
Навіть якщо містаі не були тим викликом феодалізму, тим антифеодальним винятком, якими їх частоописують, все одно вони являли явище незвичайне і для людини, що жила в епохувиникнення міст, виступали як якась нова реальність, в тому скандальномузначенні, яке надавало поняттю новизни Середньовіччя.
Середньовічнемісто не справляло враження монстра страхітливих розмірів. На початку XIV ст.дуже небагато міст досягли стотисячного числа жителів: Венеція та Мілан.Населення Парижа, самого великого міста, на північ від Альп, без сумніву, неперевищувало 80 тисяч, а приписувані йому 250 тисяч жителів треба визнати явнимперебільшенням. Брюге, Гент, Тулуза, Лондон, Гамбург, Любек, як і інші містапершого рангу, налічували від 20 до 40 тисяч городян.
Часто ісправедливо звертали увагу на те, як село проникало в середньовічне місто:городяни вели напівселянське життя, усередині міських стін ховалися виноградники,сади, навіть луки і поля, бродила худоба, височіли купи сміття.
І все ж дляСередньовіччя контраст міста і села був яскравіший, ніж для інших суспільств тацивілізацій. Міська стіна служила найбільш укріпленим кордоном з усіх, відомихв ту епоху. Стіни, башти та ворота розділяли два світи. Міста заявляли про своюоригінальність, про своєрідність, пихато розміщуючи на своїх печаткахзображення стін, що зберігали їх спокій. Трон слави – Єрусалим, або престол зла– Вавилон, місто завжди залишалось для Середньовіччя символомекстраординарності. Бути городянином або бути селянином – тут проходив один знайбільших розломів середньовічного суспільства.
Але якою булароль і яке було майбутнє цих міських острівців Заходу? Їх процвітання могложивитись лише землею. Навіть міста, більше інших збагатилися за рахунокторгівлі, засновували свою могутність на сільській окрузі.
Між містами та їхсільською округою встановилися складні стосунки. На перший погляд міський,вплив був сприятливим для населення сіл. Селянин-переселенець знаходив тамсвободу: або, поселившись в місті, він автоматично ставав вільним. Звідсизнаменита німецька правова норма: «Міське повітря робить вільним».Вона мала уточнення: «Міське повітря робить вільним через рік і один день»,тобто після того, як людина пробуде цей відрізок часу в місті.
Але в результатівиявилося, що міста, які зуміли в середні століття стати державами –Венеціанська республіка, Велике герцогство Тосканське, вільні ганзейські міста– рухалися проти течії історії, їх існування мало-помалу ставало все більшанахронічним. Італія і Німеччина, країни, де міста тривалий час складалиекономічний, політичний і культурний каркас, відстали від інших країн,домігшись об’єднання лише в XIX ст. Міське середньовічне суспільство не мало передсобою історичного майбутнього.
Мрії церкви прогармонійне суспільство наражались на жорстоку реальність протиріч і боротьбикласів. Утримувана кліриками, принаймні, до XIII ст. майже повна монополія нанаписання літературних творів приховувала інтенсивність класової боротьби всередні століття і могла створити враження, що тільки лише окремі сеньйори іселяни час від часу намагалися порушити соціальний порядок, нападаючи наслужителів церкви або на її майно. Все ж таки церковні письменники повідомили достатньо,щоб можна було переконатися в постійності існуючих антагонізмів, щопрориваються часом у раптових спалахах насильства, підставою яких буласоціальна напруженість на селі.
Якщо в містах зXI по XIII ст. повстання очолювалися бюргерами, які домагалися політичноївлади, щоб забезпечити собі свободу професійної діяльності, основи їхбагатства, і щоб домогтися престижу, рівного їх економічній могутності, то вселі повстання селян мали на меті не тільки поліпшення становища завдякифіксації, зменшенню або повного скасування їх повинностей, але часто булипростим виразом боротьби за виживання. Більшість селян являли собою масу, щопостійно перебувала на межі недоїдання, голоду, епідемій. Саме в цьому черпавсвою виняткову силу відчаю рух, який пізніше назвали Жакерія. Якщо і городянамирухав гнів, бажання нових станів помститися церковним та світським сеньйорам зате приниження, в якому їх тримали, то ці почуття були ще сильніше на селі черезнадмірне презирство, яке сеньйори відчували до мужланів.
Все ж звичноюформою боротьби селян з сеньйорами була глуха партизанська війна: крадіжка зпанських полів, браконьєрство в лісах сеньйора, підпали його врожаїв. Це бувпасивний опір у вигляді саботажу на панщині, відмови платити натуральні оброки,грошові збори. І іноді – втеча.
Ворожість селяндо технічного прогресу була величезною. Вона пояснювалася не страхомбезробіття, що лежало в основі бунту проти машин на зорі промисловогоперевороту, а тим, що середньовічна механізація супроводжувалася сеньйоріальноюмонополією на машини, що робила їх використання обов’язковим і вельмиобтяжливим. Численні були селянські бунти проти сеньйоріальних «баналітетних»млинів. Часто сеньйори, особливо абати, розпоряджалися зруйнувати ручні млиниселян, щоб зобов’язати їх нести зерно на сеньйоріальні млини і платити млиновийзбір.
Серед прихованихформ боротьби класів особливе місце займали незліченні конфлікти навколо мір іваг. Право встановлювати і зберігати еталони, що фіксують кількість праці тарозмір натуральних платежів, було найважливішим засобом економічного панування.Підтримувані одними й оспорювані іншими, ці заходи зберігалися в замку, вабатстві, в бюргерському міському будинку і були об’єктом постійної боротьби.До цієї форми класової боротьби нашу увагу привертають численні документи, щорозповідають про покарання селян і ремісників за використання фальшивих мір (цезлочин прирівнювали до перенесення межових знаків своїх володінь). Точно таксамо як множинність юрисдикцій сприяла сеньйоріальній сваволі, численність ірізноманітність залежних від волі сеньйора мір і ваг були інструментамисеньйоріального гноблення. Коли англійські королі в XIV ст. намагалися ввестикоролівський еталон для основних мір, вони не поширювали свої укази на ренти іна орендну плату, чий вимір було залишено на розсуд сеньйорів.
Зіткнення класів,настільки глибоке в селі, незабаром виявилося і в містах, але вже не якборотьба переможних городян проти сеньйорів, а як боротьба дрібного люду протибагатих бюргерів. З кінця XII до XIV ст. нова лінія соціального розломупроходить у містах, протиставляючи бідних – багатим, слабких – сильним, чернь –бюргерству, «худий люд» (popolo minuto) – «жирному люду»(popolo grosso).
Формуванняпатриціату як панівної міської категорії населення, що складається з декількохсімей, що об’єднали в своїх руках володіння міської нерухомістю, багатство,панування в економічному житті міста, а через привласнення міських посад – іконтроль над його політичним життям, протиставило верхи численній пригніченіймасі. Багаті в місті були протипоставлені бідним. У франкомовних містахтрадиційно говорилося про «ремесла, засновані на ручній праці або наторгівлі», праця і торгівля були розділені. Незабаром люди ручної праціпіднялися проти тих, кого вони не вважали корисними. З кінця XIII в. множитьсячисло страйків і бунтів проти «багатих городян», а кризове XIV ст.викликало до життя люті повстання міського плебсу.
Як відомо,боротьба класів дублювалася на Заході запеклим внутрішньокласовим суперництвом.Конфлікти між феодалами, як продовження боротьби кланів, приватні війнинаповнюють собою середньовічну історію та літературу. Рідкісним, але помітнимявищем було прагнення окремих представників вищих класів стати на бік повсталихнизів. Такими людьми керував ідеалізм або, як у випадку з бідними кліриками,усвідомлення своєї близькості більше до бідних, ніж до решти духовенства.
Крім циходиничних випадків, ми можемо задатися питанням: наскільки порушені буликласовою боротьбою дві сили, що за визначенням стояли над нею і намагалися їїстримати, а саме церква і королівська влада? Церква в силу християнськихідеалів покликана була підтримувати рівновагу між бідними і багатими, селянамиі сеньйорами і навіть стати підтримкою слабким біднякам, встановити соціальнугармонію, благословенні нею у відомій тричасній схемі суспільного устрою.
Роль церкви булапомітною в плані благодійності, в боротьбі з голодом. Суперництво з класомвійськових спонукало її іноді діяти на користь городян або селян, протиспільної загрози. Вона надихала рух до установлення миру, такого вигідного всімжертвам феодального насильства. Але всі її численні заяви про неупередженесуддівство у суперечці «сильних» і «слабких» поганоприховували її схильність ставати на бік гнобителів. Будучи включеною в своюепоху, утворюючи соціально привілейовану групу, нею ж перетворену до спільноти,в касту милістю Божою, церква природним ходом речей змушена була схилятися набік тих, до числа яких насправді належала.
Позиціякоролівської влади багато в чому нагадувала позицію церкви, недарма обидві цісили надавали один одному підтримку у спільній боротьбі, гаслами якої булиохорона загального блага від тиранії і захист «слабких» від «сильних».
Королівська владамаксимально використовувала всі засоби, які дали їй: право вимагати «тісний»Омаж від всіх сеньйорів, відмова приносити Омаж за землі, якими вона володілана правах ф’єфа (відмова, яка підкреслює, що король не тільки стоїть на чолі,але й незмірно вищий всієї феодальної ієрархії), забезпечення права патронатунад численними церковними установами… Нижчі верстви, особливо селяни, частопов’язували свої надії з особистістю государя, розраховуючи, що він звільнитьїх від сеньйоріальной тиранії. Але король відчував часом свою самотність передлицем усіх соціальних класів, усвідомлюючи, що від них може йти загроза.Перебуваючи поза феодальним суспільством, він боявся бути знищеним.
Слід звернутиувагу і на значення відносин, які склались в певних центрах соціального життя,що зв’язують різні класи та стилі життя.
Першою у цьомуряду слід назвати церкву як центр парафіяльного життя. Під дією церковноїпропаганди там формувалися менталітет і манера думки парафіян, однак церквабула не тільки осередком духовного життя громади, але і місцем спілкування. Тампроходили збори, туди дзвони скликали жителів у разі небезпеки, наприклад припожежі, там вели бесіди, проводили ігри, здійснювали операції. І незважаючи навсі зусилля духовенства і соборів, спрямовані на те, щоб перетворити церквутільки на дім Бога, вона залишалася соціальним центром з багатоплановимифункціями, цілком порівняним з мусульманською мечеттю.
Подібно до тогояк парафіяльне суспільство було мікросвітом, організованим церквою, так ісуспільство замку було соціальної осередком, сформованої сеньйорами. Вонооб’єднувало молодих синів васалів, посланих туди, щоб служити сеньйору, вчитисявійськовому мистецтву (а за нагоди – бути заручниками), з сеньйоріальноїчеляді, а також з тими, хто задовольняв панські потреби в розвагах і служив дляпідтримки певного феодального престижу, з тими, хто представляв собою світрозваг. Положення всіх цих менестрелів, труверів, трубадурів було двозначним.Зобов’язані оспівувати достоїнства тих, хто їх найняв, перебуваючи в залежностівід грошей і милостей своїх господарів, вони частіше за все прагнули у своючергу стати сеньйорами, причому іноді їм вдавалося здійснити цю мрію.
Захопившись своїмновим ідеалом праці, Середньовіччя виганяло тих, хто добровільно або вимушеноперебував у неробстві. Воно виштовхувало на велику дорогу убогих, хворих, безробітних,що збиваються у натовп бродяг. По відношенню до цих нещасних, які ототожнюютьсяз Христом, воно відчуває ті ж почуття, що і до Христа: потяг і страх. Показово,що Франциск Асізький, дійсно бажав жити, як Христос, не тільки змішався знатовпом цих знедолених людей, але хотів стати лише одним з них – жебраком,чужинцем, скоморохом – «блазень Господа», як він сам себе називав.Хіба міг він не викликати тим самим скандалу?
Християнипротягом усього Середньовіччя вели діалог з євреями, перериваючи його переслідуваннямиі погромами. Єврей-лихвар був необхідний суспільству як кредитор – ненависний,але корисний і незамінний. Євреї і християни особливо часто сперечалися зприводу Біблії.
Євреївпротегували деякі принци, абати, папи і особливо німецькі імператори. Але зкінця XI ст. на Заході посилювався антисемітизм. Його часто пов’язують ізхрестовими походами. Цілком імовірно, що дух хрестоносного руху міг додати доантисемітизму додаткову пристрасність.
З II хрестовимпоходом у 1146 р. вперше з’являється звинувачення в ритуальному вбивстві, тобтоу вбивстві християнського немовляти для вживання його крові, з’являються ізвинувачення в нарузі над гостями, що в очах церкви було ще більш страшнимзлочином, яка розглядається як вбивство Бога. Всюди під час «чорної смерті»1348 р. били євреїв, звинувачуючи їх в отруєнні колодязів. Але основна причинаізоляції євреїв крилася в економічній еволюції, яка сформувала як феодальнийсвіт, так і міське суспільство. Євреїв неможливо було включити в системувасальних зв’язків, зробити членами комуни. Їм не можна було приносити васальнуклятву, від них не можна було вимагати присяги на вірність комуні. Мало-помалувони були відлучені від володінь землею або від пожалувань, від ремесла іторгівлі. Їм залишалися лише маргінальні або незаконні види лихварства іторгівлі.
І все ж схваленняі повсюдне створення гетто відбулося лише в епоху Контрреформації,Тридентського собору. Саме під час великого спаду XVII ст., в періодкоролівського абсолютизму настає те «велике закриття», що можнаописати на прикладі ставлення до божевільних. Середньовіччя дивилося на нихдосить двояко. Їх могли вважати натхненними оракулами, і який-небудь дурень присеньйорі, а пізніше королівський блазень ставав радником. У сільському світідурник був фетишем всієї громади. Робилися спроби виділити різні категоріїбожевільних: «шалені», «буйні», що потребують догляду, або,точніше, ув’язнення в спеціальних госпіталях, першим з яких ще в XIII в. ставлондонський «Віфлеєм», або «бедлам»; меланхоліки, чиї недугитакож мали фізичне походження – розлиття жовчі, але які потребували скорішесвященика, ніж лікаря, і, нарешті, одержимі, яких лише екзорцист міг звільнитивід їх страшної недуги.
Багатьох з такиходержимих можна було сплутати з чаклунами. Але наше Середньовіччя не було щетієї великою епохою полювання на відьом, яким стануть XIV-XVIII ст. Чаклунипоки з великими труднощами знаходили собі місце між єретиками і одержимими.Часто вважають, що вони були уцілілою жменькою далеких нащадків язичницькихволхвів, тих «провісників», яких переслідували пенітенціарії РанньогоСередньовіччя, у ході християнізації села.
Але починаючи зXIII ст., державний інтерес, що спирався на відродження римського права,відкриває полювання на відьом. Першими в числі переслідувачів стали папи, щобачили в чаклунах, як і у всіх інших, єретиків, державних злочинців, винних упорушенні християнського порядку.
Найбільш завзятимїх гонителем, які прагнули звинуватити в чаклунстві всіх своїх супротивників,був Філіп Красивий. Його царювання ознаменувався низкою процесів, де новерозуміння державного інтересу проявилося в найбільш потворних формах:попередній висновок обвинувачених, вибивання зізнань будь-якими засобами,пред’явлення комплексного звинувачення відразу у всіх злочинах – у заколотіпроти государя, в святотатстві, чаклунстві, розпусті, і зокрема в содомії.
Історія содомії всередні віки ще не написана. Це відноситься і до практики, і до її теоретичногоосмислення. У XI-XII ст. поети на античний манер оспівували любов юнаків, і монастирськітексти дозволяють час від часу помічати, що цей чоловічий світ кліриків незалишав без уваги сократичне кохання. Але ставлення до содомії, успадковане відіудейських сексуальних табу, перебувало в повному протиріччі з греко-римськоїетикою. Содомія вважалася одним з найбільш засуджених злочинів, ставши підвпливом курйозного переосмислення Аристотеля «гріхом проти природи»,вінцем ієрархії пороків. Але високопоставлені гомосексуалісти могли відчуватисебе спокійно (як, наприклад, королі Англії Вільгельм Рудий і Едуард II).Ймовірно, що слабкому поширенню гомосексуалізму сприяли не тільки суворістьканонічного права, але й відсутність у сімейних структурах умов, що сприяютьформуванню едіпового комплексу. Хоча, можливо, таке враження було створено церковноюцензурою, що відсікає всякі натяки на таку поведінку.
Содомія булаодним з основних пунктів обвинувачення тамплієрів, жертв знаменитого процесу,порушеного Філіпом Красивим і його радниками. Протоколи процесу тамплієрівпоказують, що король Франції та його оточення на початку XIV ст. підготувалисудову репресивну систему, яка нічим не поступається нашій добі з її гучнимпроцесами.
У цю ж епохувідбувається посилення змісту прокажених. Над прокаженими все ще висіло безліч «заборон»,і вони також легко перетворювалися на козлів відбувайлів під час лих. У періодвеликого голоду 1315-1318 рр… євреї і прокажені переслідувалися по всійФранції, підозрювані в отруєнні колодязів та джерел. Філіп V, гідний син ФіліпаIV, був ініціатором безлічі процесів проти прокажених, в ході яких у них підтортурами виривалися визнання, що приводили їх на вогнище.
Але, як і увипадку з високородними гомосексуалістами, знатні прокажені знаходилися позанебезпекою, вони могли продовжувати виконувати свої функції і жити середздорових людей. Прокаженими були король Єрусалимський Балдуїн IV, Рауль, графВермандуа, і Річард II.
У числознедолених входили і хворі, особливо убогі, каліки. У світі, де потворністьвважалося зовнішнім знаком гріховності, ті, хто був вражений хворобою, бувпроклятий Богом, отже, і людьми. Церква могла тимчасово приймати їх (термінперебування в госпіталях був обмеженим) і спорадично годувати деяких з них удні свят. Всім іншим залишалося тільки жебрати і бродяжити. Слова «бідний»,«хворий», «бродячий» були синонімами в середні століття.Госпіталі часто розміщувалися біля мостів, на перевалах – у місцях, деобов’язково проходили ці блукачі.
Але головнимзнедоленим середньовічного суспільства був чужинець. Будучи суспільствомпримітивним, суспільством замкнутим, середньовічний християнський світвідмовляв стороннім, що не належали до відомих громадам осіб, цим носіямневідомості і неспокою. Людовік Святий у своїх «встановлення», врозділі «Про чужинних людях», прагнув визначити їх положення: «чужинець– людина, не визнана в тутешніх краях».
Узагальнюючи вищесказане можна зробити висновок, що середньовічна людина була дуже близька доприроди, і важко провести чітку лінію між людиною і природним середовищем.Уявлення про світ, що панували в середні віки, були багато в чому ілюзорні.Але, ілюзорність ця нітрохи не заважала їх дієвості: ілюзії епохи входять всуспільну практику, рухають людьми. Церква, як бачимо, формувала спосіб життя імислення людей, але вона була не єдиним фактором.
Про Середньовіччясудять часто-густо у зіставленні з класичною Античністю та з Ренесансом,застосовуючи до його культури критерії, запозичені з цих епох. АлеСередньовічна людина була особливою, вона була індивідуальністю і зберігаласвою культуру свої традиції, незважаючи на всі протидії тому з боку церкви..Розділ V. Матеріальна сфера. Право, суспільство, індивід
У Середньовіччімайже вся праця людей зводилась до забезпечення їх їжею та одягом. Усіселянські господарства виробляли продукцію тільки для власного споживання, дотого ж християнство не заохочувало до прогресу у господарській сфері, щовідбилось як на знаряддях праці так і на технічному оснащенні.
СередньовічнийЗахід – це бідно оснащений світ. Можна сказати «технічно відсталий».Але навряд чи допустимо говорити в даному разі про відсталість і тим більше пронерозвиненість. Поширення знарядь праці, механізмів, технічних пристосувань,відомих з античності, залишалися в більшій чи меншій мірі рідкісними винятками,випадковими знахідками, а не загальними нововведеннями – такий позитивнийаспект еволюції на середньовічному Заході.
З числа власне «середньовічнихвинаходів» два самих вражаючих і революційних відносяться насправді доантичності. Так, водяний млин був відомий в Іллірії з II ст. до н. е., а вМалій Азії з I ст. до н. е… Середньовічний плуг також майже безсумнівнопоходить від колісного плуга, описаного ще в I ст. Плінієм Старшим. Вінпоширювався і повільно вдосконалювався в Раннє Середньовіччя. Але ще для IXст… Так само серед дрібних знарядь праці, рубанок наприклад, винахід якийчасто приписують середнім вікам, був відомий з I ст.
Але якою б небула значимість розповсюдження цих технологічних досягнень, те, щохарактеризує, незважаючи ні на що, технічний універсум середньовічного Заходу вбільшій мірі, ніж недолік винахідницького генія, так це його рудиментарнийхарактер. Сукупність технічних недоліків, труднощів, вузьких місць – ось що,перш за все, тримало середньовічний Захід у примітивному стані. Цілкомочевидно, що в широкому плані відповідальність за цю бідність і технічнийзастій потрібно покласти на соціальні структури і ментальні установки.
Одна лише панівнаменшість світських і церковних сеньйорів зазнавала і могла задовольняти потребив предметах розкоші, які перш за все імпортувалися з Візантії абомусульманського світу (дорогоцінні тканини, прянощі). Частина сеньйоріальнихпотреб задовольнялася за рахунок продуктів, що не вимагали ремісничої чипромислової переробки (полювання давало дичину для харчування й хутра для одягу).Потрібно було лише невелика кількість виробів від деяких категорій фахівців(майстрів золотих справ, ковалів). Основна маса населення хоча і не поставляласеньйорам настільки дешеву і придатну для експлуатації робочу силу, як античніраби, але все ж була досить численна і досить підпорядкована економічно, щоб,використовуючи найпростіші знаряддя праці, задовольнити панівні класи тазабезпечити власне мізерне існування. Це, однак, не означає, що пануваннясвітської та духовної аристократії мало одні лише негативні, гальмівні,наслідки для розвитку техніки. У деяких сферах потреби і смаки пануючого класустимулювали відомий прогрес. Так, обов’язок для осіб духовного звання, іособливо для ченців, мати якомога менше зв’язків із зовнішнім світом, включаючизв’язки економічні; бажання позбутися матеріальних турбот, щоб присвятити себевласне духовним заняттям (богослужіння, молитви), так само, як і обітницюблагодійності, яка зобов’язував їх піклуватися про економічні потреби не тількисвоєї численної групи, а й про прийшлих бідняків і жебраків шляхом роздачіпродовольства – все це спонукало їх розвивати в якійсь мірі технічне оснащення.Чи йде мова про перші водяні або вітряні млини, про удосконаленнясільськогосподарської техніки – ми часто бачимо в авангарді чернечі ордени. Невипадково то тут, то там в Раннє Середньовіччя винахід водяного млинаприписували святому, який поставив її в даному районі.
Еволюціяозброєння і військового мистецтва, що мали найважливіше значення для військовоїаристократії, сприяла прогресу металургії і балістики.
Церква, як мибачили, була зацікавлена в удосконаленні виміру часу для потреб церковногокалендаря, а також у будівництві храмів – перших великих будівельСередньовіччя; вона підхльостувала технічний прогрес не тільки в будівельнійсправі, але й у виготовленні інструментів, засобів транспорту, у прикладнихмистецтвах – наприклад вітражі.
Не існує, позавсякими сумнівами, іншої сфери середньовічного життя, ніж технічна, в якій зтакою антипрогресивною силою діяла б інша риса ментальності: відраза до «нововведень».Тут ще в більшій мірі, ніж в інших сферах, нововведення представлялося жахливимгріхом. Воно наражає на небезпеку економічну, соціальну і духовну рівновагу.Нововведення, звернені на користь сеньйора, наштовхувалися на шалений абопасивний опір мас.
Протягомтривалого часу на середньовічному Заході не було написано жодного трактату зтехніки; ці речі здавалися негідними пера, або ж вони розкривали б якийсьсекрет, який не слід було передавати.
Слабкістьтехнічного оснащення в середні віки виявилася насамперед у самих його основах.Це переважання ручних знарядь над механізмами, мала ефективність обладнання,убогий стан сільськогосподарського інвентарю та агротехніки, результатом чогобули дуже низькі врожаї, бідність енергетичного забезпечення, слабкий розвитоктранспортних засобів, а також техніки фінансових і комерційних операцій.
Механізаціяпрактично не зробила ніякого якісного прогресу в середні віки. Майже всімеханізми, що тоді використовувались, були описані вченими елліністичної епохи,головним чином олександрійськими, які нерідко намічали і їх наукову теорію.Середньовічний Захід, зокрема, не ввів нічого нового в системи трансмісій іперетворення руху.
Коли деякіудосконалення і з’являлися, як, наприклад, у верстатах з обертальним рухом, товони або виникали пізніше – така система обертання за допомогою кривошипа,застосовувана в прядках, що з’явилися близько 1280 в рамках кризи виробництвадорогих тканин, або ж їх застосування було обмежене роботою з неміцними матеріалами,що пояснює, чому ми маємо в своєму розпорядженні дуже небагато предметів,виготовленими в середні віки.
Застосуванняпідйомних механізмів було стимульоване швидким розвитком будівництва – особливоцерков і замків. Проте більш звичним був, поза сумнівом, підйом будівельнихматеріалів по похилій площині. Підйомні машини, які анітрохи не відрізнялися (увсякому разі, за принципом) від античних – прості лебідки з зворотним блоком,крани типу «Білчине колесо» – залишалися курйозами або рідкостями, івикористовувати їх могли одні лише князі, міста і деякі церковні громади.Такий був маловідомий механізм, званий «ваза», яким користувалися вМарселі для спуску на воду кораблів.
До появивогнепальної зброї в артилерійському справі також продовжувала діятиелліністична традиція, вдосконалена римлянами. Предками середньовічнихметальних знарядь були скоріше «скорпіон» або «онагр»,описані в IV ст. Амміаном Марцелліною, ніж катапульта або баліста. Одне з цихзнарядь, «требюше», метало снаряд поверх високих стін, тоді як інше, «мангонно»,посилало свої ядра нижче, але далі; крім того, його можна було краще наводити.Але у всіх випадках залишався в силі принцип пращі.
Середньовіччя –це світ дерева. Деревина була універсальним матеріалом. Часто посередньої якості,її бруси в будь-якому випадку були невеликі за розміром і де-не-де оброблені.Великі цільні бруси, які служили для спорудження будівель, корабельних щогл,несучих конструкцій, важко піддавалися рубці і обробці; це були дорогіматеріали, якщо не предмети розкоші. Ліс був такою цінністю, а високий стовбур– річчю настільки рідкісною, що було потрібно диво, щоб не погубити йогонедбалої обробкою.
Ліс, поряд зпродуктами землі, був в середні віки настільки дорогоцінним матеріалом, що вінстав символом земних благ. «Золота легенда» називає в числі душ, якійдуть в чистилищі, тих, «хто забирає із собою деревину, сіно та солому,тобто тих, хто прив’язаний до земних благ більше, ніж до Бога».
Хоча знайтивисокі стовбури було важко, ліс тим не менше залишався в середньовічному Заходісамим звичайним продуктом. Дуже рано ліс став одним з головних предметівекспорту. У ньому потребував мусульманський світ, де дерева (крім лісів Лівануі Магрибу) були, як відомо, рідкістю. Ліс був найбільш великим «мандрівником»західного Середньовіччя; його перевозили на кораблях і сплавляли всюди, де буливодні шляхи.
Іншим предметомекспорту на Схід в каролінзьку епоху було залізо – вірніше, франкські мечі,згадками про які рясніють мусульманські джерела Раннього Середньовіччя. Але вданому випадку мова йшла про предмет розкоші, вироби умілих варварськихковалів, які використали в техніці металообробки досвід, що прийшов з степівЦентральної Азії, світу металів. Саме ж залізо, на відмінність від дерева, булона середньовічному Заході рідкістю.
При слабкомувиробництві заліза в середні віки більша його частина призначалася дляозброєння. Те, що залишалося для сошників, серпів, кіс, лопат та інших знарядь,становило лише невелику частину дефіцитної продукції, хоча починаючи з IX ст.,вона поступово зростала.
Слід відзначититакож, що більша частина залізних знарядь служила для обробки дерева: скребки,сокири, свердла, садові ножі. Не потрібно забувати, нарешті, що серед залізнихзнарядь переважали інструменти невеликих розмірів і малої ефективності.Головним же знаряддям не тільки столяра або тесляра, але навіть середньовічногодроворуба було тесло – дуже старий, простий інструмент типу кирки, знаряддявеликих середньовічних розчисток, які були націлені радше на молоді зарослі ічагарники, ніж на стройовий ліс, перед яким середньовічний інвентар залишавсячастіше всього безсилим.
У галузі джереленергії явний прогрес позначався у міру поширення млинів (перш за все водяних)і різних додатків гідроенергії: у сукновальній справі, для обробки конопель,дублення шкір, у пивоварінні, для заточування інструментів. Слід, однак, бутиобережним, коли мова заходить про хронологію появи і розповсюдження цихмеханізмів. Цей процес відбувався аж ніяк не синхронно.
Незважаючи напрогрес у XII і XIII ст. у використанні енергії води і вітру, основним джереломенергії в середньовічній Європі все ще служила мускульна сила людини і тварин.Тут також з’явилися важливі досягнення. Найбільш вражаючим і найбагатшим занаслідками було, безумовно, те з них, що отримало назву «нова запряжка».Мова йде про сукупність технічних удосконалень, які дозволили до початкудругого тисячоліття краще використовувати тяглову силу тварин і збільшитипродуктивність їх праці. Ці нововведення дали перш за все можливістьзастосовувати для перевезень, оранки та інших сільськогосподарських робіт більшшвидку, ніж віл, тварину – коня.
Антична запряжка,при якій тяга припадала на горло, стискала груди тварини, ускладнювала йогодихання і швидко стомлювала. Принцип нової запряжки полягав у тому, що задопомогою хомута тяглова сила була перекладена на плечі, хомут поєднувався зпідковами, які полегшували рух тварини і захищали її ноги, а упряжка цугомдозволяла перевозити важкі вантажі, що мало основне значення для будівництвавеликих релігійних і цивільних будівель .
Перше безперечнезображення хомута – вирішального елементу нової упряжі – знаходиться в одному зрукописів муніципальної бібліотеки Тріра, що датується приблизно 800 р., протенова упряжка поширилася тільки в XI-XII ст.
Економіка середньовічногоЗаходу мала на меті забезпечити людям засоби існування. Далі цього вона нейшла. Якщо здається, що вона переступає межу задоволення мінімальних потреби,то це тому, що "існування" є, звичайно ж, поняттясоціально-економічне, а не суто матеріальне. Воно варіюється в залежності відсоціальних шарів. Для маси достатньо коштів існування в прямому сенсі слова,тобто того, з чого жити фізично: перш за все їжі, потім одягу і житла.Середньовічна економіка носить головним чином аграрний характер; отже, воназаснована на землі, яка надає все необхідне. Це вимога забезпечити засобиіснування є до такої міри основою середньовічної економіки, що в РаннєСередньовіччя, коли вона тільки складалася, робилися спроби посадити кожнуселянську родину, соціально-економічну одиницю, на однакову ділянку землі, якамає забезпечити нормальне життя.
Для вищих верствпоняття "існування" передбачало задоволення набагато більших потреб;воно повинно було дозволити їм зберегти свій статус, не опускатися нижчепевного рангу. Засоби існування забезпечував їм в меншій мірі імпорт з-закордону, а з іншої сторони – праця народної маси.
Ця праця не малана меті ні економічний прогрес, ні індивідуальний, ні колективний. Вонаприпускала, крім релігійних і моральних прагнень (уникнути ледарства, щопрямісінько веде до диявола; спокутувати, працюючи в поті чола, первороднийгріх; упокорити плоть), як економічну ціль забезпечити як своє власнеіснування, так і підтримати тих, що нездатні самі подбати про себе.
Економічна метасередньовічного Заходу – створювати необхідне. Це виправдовувало діяльність ітягло за собою навіть відступ від деяких релігійних правил. У разінеобхідності, була дозволена зазвичай заборонена робота в неділю, дозволялосяпрацювати священикам, яким були заборонені багато ремесел. А деякі фахівці зканонічного права виправдовували необхідністю навіть злодійства. Але прагнутироздобути собі більше – це гріх гордині, один з найтяжчих різновидів гріха.Економічний ідеал, встановлений в каролінгську епоху Теодульфом, залишавсязначущим для всього середньовіччя. На його думку, слід було нагадати «тим,хто займається негоціями і торгівлею, що вони не повинні бажати земних вигодбільше, ніж життя вічного. Справді, Бог дав кожному його ремесло, щоб він мав,з чого жити, і кожен повинен витягувати зі свого ремесла не тільки всенеобхідне для тіла, але також й для опори душі, що ще більш необхідно».
Безумовно, людинівластиво відчуття голоду. Воно, як сказано в «Світильнику», єспокутою за первородний гріх: «Голод – одна з кар за первородний гріх.Людина була створена, щоб жити, не працюючи, коли б вона це побажала. Але післягріхопадіння вона могла спокутувати свій гріх лише працею… Бог, отже,покарав її почуттям голоду, щоб вона працювала під примусом цієї необхідності ізнову звернулася таким шляхом до речей вічних ».
Ця похмуралітанія тривала навіть у XIII ст., Коли великий голод став, здається, приходитирідше. 1221-1222 рр..: «У Польщі три роки поспіль лили проливні дощі івідбувалися повені, результатом чого став дворічний голод, і багато хто помер».1223: «Були сильні заморозки, які погубили посіви, від чого стався великийголод в усій Франції». У тому ж році: «Дуже жорстокий голод в Лівонії– настільки, що люди поїдали один одного і викрадали з шибениць трупи злодіїв,щоб пожерти їх». 1263: «Дуже сильний голод в Моравії і Австрії;багато хто помер, їли коріння і кору дерев». 1277: «В Австрії,Іллірії і Каринтії був такий сильний голод, що люди їли кішок, собак, коней ітрупи». 1280: «Великий брак всіх продуктів: хліба, м’яса, риби, сиру,яєць. Справа дійшла до того, що в Празі за гріш насилу можна було купити двакурячих яйця – тоді як раніше стільки коштувало півсотні. У той рік не можнабуло сіяти озимі, крім як у далеких від Праги краях, та й там сіяли дуже мало, ісильний голод вдарив по біднякам, і багато їх від цього померло».
З розвиткомгосподарства почала розвиватись і торгівля, але в сільських місцевостях грошовівідносини ще не зовсім утвердились, а мінова торгівля грала дуже слабку роль усередньовічних обмінах. Основою сільського життя було натуральне господарство.Під натуральним господарством на середньовічному Заході слід розумітигосподарство, де всі обміни були зведені до крайнього мінімуму. Натуральнегосподарство, є майже синонімом замкнутого господарства. Сеньйор і селянинзадовольняли свої економічні потреби в рамках вотчини, а селянин головним чиному рамках свого двору: він харчувався за рахунок присадибного саду-городу і тієїчастини врожаю зі свого тримання, яка йому залишалася після сплати сеньйоріальнихпоборів і церковної десятини; одяг виготовляли в дома жінки, був у сім’ї іосновний інвентар – ручний млин, гончарний круг, верстак.
Якщо в текстахвказуються грошові оброки, це ще не означає, що вони дійсно були сплаченідзвінкою монетою. Грошове числення не було жорстко пов’язано з грошовимплатежем. Гроші були лише ставленням, «вони служили мірою вартості»,були оцінкою податку. Тим більше не слід приймати «за чисту монету»згадки про монету в середньовічних текстах: в християнській середньовічнійлітературі зберігалися язичницькі вирази. Просто-напросто, оскільки церква небилася проти грошових числень з тим же завзяттям, як з виразами, що нагадувалипро язичництво, вони краще збереглися.
Ясно, нарешті, щогроші на середньовічному Заході ніколи не зникали з ужитку. Не тільки церква ісеньйори мали у своєму розпорядженні весь час певну суму для престижних витрат,але і сам селянин не міг повністю обійтися без грошових покупок: він повиненбув, наприклад, купувати сіль, яку йому рідко вдавалося обміняти на іншийпродукт. Можливо, що селяни, та й взагалі бідняки, добували кілька потрібних їммонет швидше милостинею, ніж продажем своїх продуктів. Під час голоду, колиособливо жорстоко відчувалася відсутність у бідняків дзвінкої монети, розподілпродовольства супроводжувалося роздачею грошей.
Справді, КарлВеликий продав, здається, частину своїх найбільш дорогоцінних рукописів, щобдопомогти біднякам. Але ця форма тезаврації, яка відступає тільки передзлиднями, свідчить про слабкість і негнучкість грошового обігу.
Слід зауважити,що сфера грошового господарства була набагато більшою, ніж це здається наперший погляд, якщо взяти до уваги два вельми поширені на середньовічномуЗаході явища: використання скарбів, предметів розкоші і ювелірних виробів як грошовихрезервів і існування інших грошей, крім металевих.
Явне так само йіснування неметалевих грошей (бик або корова, шматок тканини і особливо перець)є безсумнівною ознакою архаїзму, проявом економіки, яка важко переходить віднатуральної до грошової стадії. Втім, і природа металевої монети сама тривалийчас залишалася архаїчною. Насправді, монета оцінювалася за вартістю не як знак,а як товар; вона коштувала не стільки, яка була її теоретична вартість,написана на лицьовій або зворотній стороні (на останній взагалі нічого непишуть), але стільки, яка була реальна вартість вміщеного в ній дорогоцінногометалу. Щоб дізнатися про це, її зважували. Лише в самому кінці XIII в.французькі легісти насилу почали розрізняти її дійсну вартість (вага в золоті) іномінальну, тобто її трансформацію в грошовий знак, інструмент обміну.
У РаннєСередньовіччя збільшилося число монетних дворів. Багато населених пунктів,зниклі нині (особливо в вестготській Іспанії), які, поза сумнівом, були лишемістечками, мали майстерню, де чеканили монету.
Купець на початкуXIV ст. – це завжди головним чином продавець особливих, рідкісних, розкішних іекзотичних товарів, зростаючий попит на які з боку вищих суспільних категорійспричиняв збільшення чисельності і значення комерсантів. Вони були якимосьдоповненням, привносили ту малу частину необхідного надлишку, яку не моглавиробити місцева економіка. І в тій мірі, в якій вони були «побічнимелементом» і не зазіхали на основи економічної та соціальної структури,тямущі клірики їх вибачали і виправдовували.
По правді кажучи,купці були маргіналами. Основним предметом їх операцій служили дорогі, алемалооб’ємні товари: прянощі, розкішні тканини, шовк. Це найбільш вірно повідношенню до першопрохідців торгівлі – італійців. Їх головна вправністьполягала, мабуть, всього-на-всього в тому, що, знаючи стабільні ціни на Сході,вони могли заздалегідь розрахувати свій прибуток.
Сама природавеличезних купецьких прибутків від торгівлі предметами розкоші показує, що ціоперації здійснювалися на «узбіччі» основної економіки. Про це жговорить і структура торгових компаній: більшість купецьких асоціацій, крімміцних спільнот сімейного типу, створювалося лише для однієї угоди, діловоїпоїздки або на термін від 3 до 5 років. Не було ні справжньої безперервності вїхніх підприємствах, ні довгострокових інвестицій – якщо, звичайно, не брати врозрахунок звичай що довго зберігався, розтрачувати значну, а іноді й основнучастину своїх статків у посмертних даруваннях.
Чого ж домагалисякупці і особливо міські патриції? Це або землеволодіння, яке не тільки захищалоїх від голоду, але і залучало до більш високої категорії земельного власника, аза сприятливого випадку, придбавши маєток, вони могли навіть піднятися до рангусеньйора. Або це були дохідні землі та нерухомість усередині міських стін абопозики сеньйорам і князям, а іноді і зовсім скромним дебіторам. Але передусімце були вічні ренти.
Згадаймоокреслену вище економічну і соціальну еволюцію. Вищі шари, сеньйори, внаслідокрозвитку феодальної ренти все більше перетворювалися на «земельних рантьє»,і все менше займалися безпосереднім веденням господарства. Гроші, які вони прицьому могли витягти, не вкладалися в тій же мірі в економічний прогрес.
Як би там небуло, незаперечні успіхи розвитку грошового господарства мали важливі соціальнінаслідки. Поширення найманої праці починало помітно змінювати статус різнихкласів – перш за все в місті, але також все більше і на селі. Збільшуваласявідстань між класами, а точніше, між соціальними категоріями всередині класу.Це видно на прикладі сільських класів: сеньйорів і селян. Але це ще більшсправедливо відносно міських класів. Вищий шар відривався від середнього ідрібного люду ремісників і робітників.
Але якщо дужечасто основою їх відмінностей були гроші, то відтепер соціальна ієрархія ще вбільшій мірі визначалася іншою, нової цінністю – працею. Дійсно, міські класизавойовували собі місце завдяки важливості їх економічної функції.Сеньоріальному ідеалу, заснованому на експлуатації селянської праці, вони протиставилисистему цінностей, в основі якої лежала своя власна праця, яка зробила їхмогутніми. У міському середовищі новий вододіл ізолював категорію «людейручної праці», ремісників і поки що нечисленних найманих робітників. Бувмомент, коли інтелектуали з університетських кіл намагалися визначити себе якпрацівників розумової праці, зайнятих з іншими ремісниками на «будівельномумайданчику» міста. Вони поспішили пов’язати поняття еліти з поняттямвласноручної праці.
Показово, щопротягом тривалого часу за індивідом взагалі не визнавалося право на існуванняв його одиничній неповторності. Ні в літературі, ні в мистецтві не зображувавсялюдина в її приватні властивості. Кожен зводився до певного фізичного типувідповідно до своєї соціальної категорії і свого рангу.
Благородні малибіле або руде волосся, а також золоте, кольору льону, часто кучеряве; блакитні «правдиві»очі – важко не угледіти в цьому вторгнення північних воїнів в канонисередньовічної краси. І якщо великий діяч випадково не вкладався в загальноприйнятіумовності фізичної характеристики, то його особа все одно повністю залишаласяпохованою під купою загальних ознак. Біографи наділяли королів повним наборомпоглядів та якостей, необхідних особам їх рангу.
Індивід у середнівіки, в першу чергу, належав родині. Великій родині, патріархальній абоплемінній. Під керівництвом свого глави вона тиснула на індивіда, нав’язувалайому і власність, і відповідальність, і колективні дії.
Важко зрозуміти,яке в точності місце займали жінка і дитина в сім’ї як первинній спільноті. Безсумніву, жінка була на підлеглому становищі. Вона не була шанована в цьомучоловічому, військовому суспільстві, чиє існування постійно було під загрозою іде, отже, плодючість розглядалася скоріше як прокляття, ніж як благо. Християнствозробило дуже мало для поліпшення її матеріального і морального статусу. Адже наній лежала основна провина за первородний гріх. З усіх видів диявольськоїспокуси саме жінка була найгіршим втіленням зла.
Роль жінок усередньовічних єретичних або параєретичних рухах була знаком незадоволеностівідведеним їм місцем. Втім, констатація презирства по відношенню до жінкипотребує уточнень. Хоча жінка і не вважалася настільки ж корисною всередньовічному суспільстві, як чоловік, але тим не менше вона відігравалаважливу роль в економічному житті і крім своєї функції дітонародження. У класіселян в роботі вона була майже тотожною, якщо не рівною чоловікові. Заняттяжінок вищого класу були хоча і більш «благородними», але не меншважливими. Вони стояли на чолі гінекеїв, де виготовляли предмети розкоші,дорогі тканини, вишивки, що забезпечувало більшу частину потреб в одязісеньйора і його людей.
Хоча народженнядівчаток в середні віки і не викликало особливої радості, все ж таки немаєпідстав підозрювати цю епоху в дітовбивстві, як у інших суспільствах де буланезначна суспільна роль жінки. Пенітенціарії, що перераховували довгий списокжорстоких і варварських звичаїв, як правило, мовчать з цього приводу.
З іншого боку,жінки з вищих прошарків суспільства завжди користувалися певною повагою.
Частостверджувалося, що хрестові походи залишали жінок Заходу на самоті, що призвелодо зростання їх влади і прав. Поезія трубадурів, здавалося, відображала цепідвищення ролі покинутих дружин. Втім, при читанні трубадурів, м’яко кажучи,не виникає враження, що світ куртуазної поезії був світом самотніх жінок.Юридичні акти показують, що, в усякому разі, в питаннях управління спільниммайном подружжя становище жінок погіршувалося з XII по XIII ст.
З дітьми булодещо інакше. Та й чи були діти на середньовічному Заході? Якщо вдивитися втвори мистецтва, то їх там не виявиться. Пізніше ангели часто будутьзображатися у вигляді дітей і навіть у вигляді грайливих хлопчиків – путті,напівнгелочків, напіверосів. Але в середні віки ангели обох статейзображувалися тільки дорослими. І коли скульптура Діви Марії вже набула рисм’якої жіночності, явно запозичених у конкретної моделі і дорогої дляхудожника, який вирішив їх обезсмертити, то немовля Ісуса залишалосьстрахітливим, це не цікавило ні художника, ні замовників, ні публіку. І лишенаприкінці Середньовіччя поширюється іконографічна тема, що відображала новийінтерес до дитини. В умовах найвищої дитячої смертності інтерес цей буввтілений в почутті тривоги: тема «Побиття немовлят» відбилася врозповсюдженні свята Невинновбитих. Під їх патронатом перебували притулки дляпідкинутих дітей, але вони з’явилися не раніше XV ст. Прагматичне Середньовіччяледь помічало дитину, не маючи часу ні розчулюватися, ні захоплюватися нею. Тай дитина часто не мала дідуся – настільки звичного для традиційних суспільстввихователя. Занадто мала була тривалість життя в середні віки. Ледве вийшовшиз-під опіки жінок, люди не ставилися серйозно до дитячої сутності, дитинаопинялася викинутою у виснажливу сільську працю або в навчання ратної справи.Дитина потрапляє в поле зору лише з виникненням сім’ї, яка характеризуєтьсяспільним проживанням тісної групи прямих нащадків і предків, яка з’явилася інабула поширення з розвитком міста і класу бюргерства. Дитина була породженнямміста і бюргерства, що придушило і скувало самостійність жінки. Вона булапоневолена домашнім вогнищем, тоді як діти, емансиповані, заполонили будинки,школу, вулицю.
Жінки знаходилисяв центрі ще одного конфлікту, зовні не настільки драматичного. Вони булиоб’єктом суперництва чоловіків різних соціальних класів. Ці люб’язні ігристатей були відчутним виразом боротьби класів. Презирство жінок до чоловіківпевної соціальної категорії відчувалося останніми як самий болючий удар з усіхотриманих ними.
У повсякденномужитті народна маса мала великі центри спілкування. На селі цю роль грали млини.Селяни звозили туди зерно, повинні були чекати в черзі. Можна припустити, щотам обговорювалися сільськогосподарські нововведення, саме звідти вони починалисвоє розповсюдження, там же, на млинах, визрівали селянські повстання. Значеннямлинів як вогнища селянського спілкування доводять нам два факти. Статутичернечих орденів XII ст. наказували ченцям збирати там пожертви. Повіїнастільки часто відвідували околиці млинів, що св. Бернар, завжди готовийставити інтереси моралі вище інтересів економічних, спонукав ченців зруйнуватиці осередки пороку.
У місті і на селіважливим соціальним центром була таверна. Сеньйори всіляко заохочували їївідвідування, оскільки найчастіше мова йшла про таверну «баналітетну»,що належала сеньйору, де розливали його вино і пиво, з якого він же утримувавакцизний збір. Навпаки, парафіяльного священика ображав цей центр пороку, депроцвітали пияцтво та азартні ігри, в ньому вбачали суперника приходу з йогопроповідями і церковними службами. Таверна збирала не тільки людей одного селаабо кварталу (квартали, до речі, були ще однією коміркою міської солідарності,що грала важливу роль у пізньому Середньовіччі, як і вулиця, на якійгрупувалися вихідці з однієї місцевості або представники одного ремесла);таверна в особі господаря грала роль кредитної каси, вона приймала також ічужинців, оскільки була і готелем. Там поширювалися новини, чутки та легенди.Бесіди формували там менталітет, а оскільки випивка розпалювало уми, тавернисприяли тому, що середньовічне суспільство знаходило свою збуджену тональність.Це п’янке почуття вселяло в Середньовіччі бродіння, небезпечне спалахаминасильства.
Як бачимо, булипричини говорити про Середньовіччя як про темні, варварські часи, що сповненігріха. Середньовічну культуру здебільшого вписують в одні рамки, виділяють дляусієї доби єдині канони, але Середньовіччя, навіть під контролем церкви не булостатичним, у ньому вирувало життя. Почали пробуджуватись, головним чином середбюргерства, нові потреби в різних виробах, що підштовхнуло до пошуку новихспособів їх виготовлення і, можливо, до виходу на серійне виробництво (вінтелектуальній сфері це дозволила зробити друкарня), яке відповідало, за виготовленняпродукції ще вельми гідної якості, зростанню рівня життя нових верств населенняі більш широкому поширенню добробуту та гарного смаку. Середньовіччяпідготувало грунт для суспільств епохи Відродження та Нового часу, більшвідкритих і для багатьох більш щасливіших, ніж задушливе феодальне суспільство.
Висновки
Проаналізувавшикартину середньовічного світу, відтворену нам Ж. Ле Гоффом та А. Я. Гуревичемвідповідно до поставленої мети та завдань ми можемо зробити узагальненийвисновок.
Вчені основоюсвітогляду людини вважають уявлення про час та простір. Час – не просто один заспектів ментальності, він був знаряддям соціального контролю. Цей контрольпередусім належав церкві. Частини дня відзначалися дзвонами; церква встановлюваладні праці і дні свят, в які працювати було заборонено; вона диктувала, в якідні потрібно було дотримуватись посту і коли не можна було вести статеве життя.Отже, за допомогою своєї монополії на час духовенство контролювало виробничу ісімейне життя віруючих.
Тим часом, усередньовічному європейському суспільстві зріла нова сила, яка зазіхнула нацерковну монополію на час – це підприємці, купці. Піднесення міст, розвитокторгівлі і ремесла супроводжувалися глибокою переорієнтацією інтересів і поглядівміського населення, яке інакше, на відміну від сільського населення, сприймалоприроду та її цикли. Купець і ремісничий майстер не можуть не дорожити часом,розумне використання якого дає їм дохід та можливість більш ефективнорозпоряджатися робочою силою. На рубежі XIII і XIV ст. на баштах соборів іміських ратуш у великих містах Заходу встановлюються механічні годинники.Відтепер хід часу відбивають не церковні дзвони, а механізми, що символізуютьсамостійність міста і його населення. «Час купця» протиставлений «часуцеркви».
Церква уСередньовіччі намагалась поширити свою владу на всі сфери життя. Разом ізвнутрішньою експансією християнства відбувалась і зовнішня, яка стимулювала рухнаселення по всьому світі. Ще однією особливістю релігійного життя булагнучкість догм, правил і поглядів що змінювались протягом часу в залежності відумов.
Втім духовнацерковна влада не була тотальною. У ранньому Середньовіччі велику роль у життівідігравали залишки язичницьких вірувань, що переросли у звичаї, забобони,пізніше мрії церкви про гармонійне суспільство наражалися на жорстокуреальність протиріч і боротьби класів. Особливо це проявилось із зростаннямролі міст. Але все ж церква могла дозволити собі підняти населення на захистхристиянства. Людина – природна істота і їй властиво боротись за виживання томуу Середні віки, особливо у період голоду, а це було часте явище, церква, даючилюдям надію, мала досить сильну владу над ними.
Ставлення допраці в середні віки було різним. Панівний клас, природно, був далекий відвиробничої діяльності і, оскільки вона цілком покладалася на плечінепривілейованих, нижчих верств населення, дивився на неї зневажливо. З точкизору дворянства, благородними заняттями вважалися війна, лицарські подвиги ізабави. Неробство, добування ж матеріальних благ, брудні та важкі турботи прохліб насущний були справою грубої черні.
Праця мала нетільки економічний зміст – вона могла бути джерелом морального задоволення.Майстер, що виготовляє ремісничий шедевр, стверджуючи своє право на членство вцеху, разом з тим стверджував і свою особисту гідність, суспільне становище,приналежність до корпорації. Саме в якості члена групи він міг визначитися уролі правового індивіда: і потати як людська особистість.
Так усередньовіччі переосмислювалось значення праці в житті. З прокляття, що тяжієнад родом людським, праця перетворювала на покликання. Усвідомлення гідностітрудової діяльності було складовою частиною загального процесу зростаннялюдського самосвідомості. Однак це підвищення громадської оцінки праці до кінцясередніх віків залишалося все ж таки не більш як тенденцією. Отримати повнуреабілітацію у феодальних умовах праця не могла.
Соціальнаструктура феодального суспільства в Західній Європі характеризувалася двомавзаємно суперечливими, але функціонально між собою пов’язаними принципамиорганізації: відносинами панування і підпорядкування та відносинамикорпоративними. І господарі, й підлеглі, залежали від них, люди, входили вкорпоративні групи, які захищали їхні права та гарантували збереження нимипевного суспільного та юридичного статусу. Заперечуючи вільний розвитоклюдської особистості, корпорація одночасно створювала умови для її існування впевних рамках, в тих межах, які не суперечили інтересам і цілям колективу.
Середньовічне правовідобразило цю подвійність: відкидаючи нововведення як негожі і навітьзлочинні, воно захищало статус людини, яким вона користувалася як членсоціальної групи. Корпорація була школою виховання почуття власної гідностіоб’єднуваних нею індивідів. Спираючись на підтримку своїх побратимів по групі івідчуваючи себе рівною їм, людина навчалася поважати саму себе і собі подібних.Не лише страх і шанування перед вище стоячими, а товариське почуття і взаємнаповага емоційно пов’язували людей в групи.
Загалом світоглядлюдини Середньовіччя був породжений християнською, релігією що лягла на грунтязичницьких вірувань. Людина повністю залежала від навколишнього середовища,відчуваючи єдність із ним. І все ж, вона була людиною з усіма її недоліками табажаннями, які намагалась реалізувати по мірі можливостей і у відповідності дотогочасних уявлень.
Список використаних джерел та літератури
Публікації джерел:
1. ГуревичА. Я. «Exempla» — литературный жанр и стиль мышления // Монтаж: Литература,искусство, театр, кино. М., 1988. – С. 196-125.
2. Гуревич А. Я.Английское крестьянство в X — начале XI в. // Там же. 1957. Вып. 9. – С. 69-131.
3. Гуревич А. Я.Большая семья в Северо-Западной Норвегии в раннее средневековье // Средниевека. М, 1956. Вып. 8. – С. 50-96..
4. ГуревичА. Я. Вопросы культуры в изучении исторической поэтики // Историческая поэтика.М., 1986. – С. 229-246.
5. ГуревичА. Я. Время как проблема истории культуры // Вопр. Философии. – 1969. – № 3. –С. 74-97.
6. Гуревич А. Я. Изистории имущественного расслоения общинников в процессе феодального развитияАнглии // Средние века. М, 1955. Вып. 7. – С. 27-47.
7. ГуревичА. Я. Из истории народной культуры и ереси: «Лжепророки» и церковь //Средние века. М., 1975. Вып. 38. – С. 36– 55.
8. Гуревич А. Я.Индивид и общество в варварских государствах // Проблемы историидокапиталистических обществ. М., 1968. – С. 246-267.
9. Гуревич А. Я.История и сага. О произвидении Снори Стурлусона «Хеймскрингла» – М.,1972. – 198 с.
10. Гуревич А. Я.Категории средневековой культуры. – М., 1984. – 350 с.
11. ГуревичА. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. М., 1989.– 366 с.
12. ГуревичА. Я. Мировая культура и современность // Иностр. лит. – 1976. – № 1. – С. 56-73.
13. Гуревич А. Я.Многозначная повседневность средневекового человека // Там само. – С. 64-88.
14. Гуревич А. Я.Норвежские бонды в XI–XII вв. // Средние века. М., 1963. Вып. 24. – С. 64– 87.
15. ГуревичА. Я. О соотношении народной и ученой традиции в средневековой культуре //Французский ежегодник, 1984. – М., 1985. – С. 178-213.
16. Гуревич А. Я.Основные этапы социально-экономической истории норвежского крестьянства вXIII–XVII вв. // Средние века. М., 1959. Вып. 16.– С. 56-82.
17. Гуревич А. Я.Повседневная жизнь в средние века // Искусство кино. 1990. № 6. – С. 12– 25.
18. ГуревичА. Я. Популярное богословие и народная религиозность средних веков // Изистории культуры средних веков и Возрождения. М., 1976. – С. 65-91.
19. Гуревич А. Я.Послесловие к книге Блок М. Короли-чудотворцы: Очерк представлений осверхъестественном характере королевской власти, распространенныхпреимущественно во Франции и в Англии. – М.: Школа «Языки русской культуры»,1998. – С. 667-678.
20. Гуревич А. Я.Походы викингов. – М., 1966. – 183 с.
21. Гуревич А. Я.Проблемы средневековой народной культуры. – М., 1981. – 350.
22. ГуревичА. Я. Пространственно-временной «континуум» «Песни о Нибелунгах»// Традиция в истории культуры. М., 1978. – С. 112-127.
23. Гуревич А. Я. Проблемыгенезиса феодализма в Западной Европе. – М., 1970. – 224 с.
24. Гуревич А. Я.Роль королевских пожалований в процессе феодального подчинения английскогокрестьянства // Средние века. М., 1953. Вып. 4 – С. 49-73.
25. Гуревич А. Я.Свободное крестьянство и феодальное государство в Норвегии в X–XII вв. //Средние века. М., 1960. Вып. 19. – С. 45-79.
26. ГуревичА. Я. Семья, секс, женщина, ребенок в проповеди ХШ в.: (Франция и Германия) //Историческая демография докапиталистических обществ Западной Европы. М., 1988.– С. 156-183.
27. ГуревичА. Я. Смерть как проблема исторической антропологии (предисловие). // ФилиппАрьес. Человек перед лицом смерти. М., 1992. – С. 5-32.
28. ГуревичА. Я. «Социология» и «антропология» в проповеди БертольдаРегенсбургского // Литература и искусство в системе культуры. М., 1988. – С –112-136.
29. ГуревичА. Я. Средневековая литература и ее современное восприятие //Из историикультуры средних веков и Возрождения. М., 1976. – С – 276-314.
30. Гуревич А. Я.Средневековый мир: Культура безмолвствующего большинства. М., 1990. – 395 с.
31. ГуревичА.Я. Избранные труды В 2 т. Т. 1 Древние германцы. Викинги – М., 1999.– 518 с.
32. ГуревичА. Я. «Что есть время?» // Вопр. лит. – 1968. – № 11 – С. 151-174.
33. Ле Гофф Ж. Другоесредневековье. Время, труд и культура Запада. – Екатеринбург, 2000. – 328 с.
34. Ле Гофф Ж.Интеллектуалы в Средние века. – СПб., 2003. – 160 с.
35. Ле Гофф Ж.Людовик ІХ Святой. – М., 2001. – 800 с.
36. Ле Гофф Ж.Рождение чистилища – Екатеринбург: – М., 2009. – 544 с.
37. Ле ГоффЖ. С небес на землю(Перемены в системе ценностных ориентаций на христианскомЗападе XII-XIII вв.) // Одиссей. Человек в истории. – М., 1991. – С. 25-44.
38. Ле ГоффЖ. Середньовічна уява. – Львів, 2007. – 350 с.
39. Ле Гофф Ж. ТрюонН. История тела в средние века. – М. 2008. – 183 с.
40. Ле ГоффЖ.Цивилизация средневекового Запада. – М., 1992. – 376с.
Монографії:
41. Афанасьев Ю. Н.Ведущее направление французской историографии. // Современная зарубежнаянемарксистская историография. Критический анализ. – М., 1985. – С. 214-253.
42. Афанасьев Ю. Н.Историзм против эклектики: Французская историческая Школа «Анналов»всовременной буржуазной историографии. – М.: Мысль, 1980. – 237 с.
43. Барг М. А. Эпохии идеи: становление историзма. – М.: Мысль, 1987. – С. 348с.
44. Блок М. Апологияистории и ремесло историка. – М.: Наука, 1973. – 178 с..
45. Блок М.Характерные черты французской аграрной истории. – М., 1957. – 353 с.
46. БродельФ. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV-XVIII ст. Т. 1.Структура повсякденності: можливе і неможливе. – К. 1995. – 438 с.
47. Бродель Ф. Чтотакое Франция? Кн. первая: Пространство и история. М., 1994. – 475 с.
48. Гуревич А. Я.Исторический синтез и Школа «Анналов». – М., 1993. – 319 с.
49. Олабарри И. «Новая»новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманахсравнительных исследований политических институтов, социально-экономическихсистем и цивилизаций. Выпуск 2. – Харьков: Константа, 2004. – С. 178.
50. Таран Л. В.Историческая мысль Франции и России 70-е годы ХІХ – 40-е годы ХХ вв. – К.,1994. – 302 с.
51. Февр Л. Бои заисторию. – М., 1991. – 632 с.
52. Философияистории: Учебное пособие / Под ред. Проф. А. С. Панарина. – М.: Гардарики,1999. – С. 427.
53. ЯковенкоН.Вступ до історії/Н.Яковенко. – К.: Критика, 2007. – 376 с.
Журнали:
54. Гуревич А.Я. Окризисе современной исторической науки. // Вопросы истории. – 1991. – № 2-3 –С. 24-39.
Додатки
Термінологічний словник
Антропологіякультури – наука про матеріальну ідуховну культуру людини, досліджує культурні процеси та їх результати,передусім у давні часи, хоча й цікавиться також культурами новітніми ісучасними. А.к. охоплює етнографію та етнологію, використовує здобуткимовознавства, соціології та релігієзнавства, займається дослідженням причинвиникнення культури, її просторово-часових відмінностей, факторів змін іфункцій культури. А.к. тлумачить культуру якнайширше – як сукупність знаків,символів та уявлень, зразків поведінки, знарядь та будь-яких інших витворівлюдської діяльності, інколи навіть таких інституцій, як шлюб, родина чи клан.
Інвектива – різкий викривальний виступ, образливапромова, лайка, випад, спрямовані проти кого-небудь.
Інтелектуальнаісторія – історична дисципліна, предмет якої включає в себе як історіюдосягнень людського інтелекту, тобто результати інтелектуальної, творчоїдіяльності, так й історію самої цієї діяльності в її процесуальнійнезавершеності, також культурне середовище, що задає їй свої умови, і біографіїсамих творців, і їх міжособистісні зв’язки, й історію сприйняття і поширеннянових знань.
Історичнаантропологія – галузь історичної науки, а в більш вузькому значенні –теоретико-методологічний підхід в історичній науці, для якої головним об’єктомдослідження є людина, зокрема її історичні та етнічні типи, а не окреміісторичні події та процеси. Для історичної антропології властиве ціліснерозуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організаціїта культури, тобто «всієї сукупності соціальних відносин».
Інша соціальнаісторія – новітнє породження соціальної історії, яку нерідко протиставляютьновій соціальній історії, ставить перед вченими завдання пізнання людини вприродному дуалізмі її соціальності (тобто як результат культурної історії і,одночасно, як персоніфікацію суспільних відносин конкретної епохи і конкретногосоціуму) та в руслі історичних форм її суспільної та культурної інтеграції.
"Історія вскалках" – термін, пропонований Ф. Доссом у 80-х рр., який як негативнеявище характеризує надзвичайну розпорошеність предметів історичногодослідження, що була визначальною для школи «Анналів» в ці роки. Цейже процес, але з позитивним відтінком, позначає термін "історичний вибух".
Історіяментальностей – історична дисципліна, яка зосереджує свою увагу на усвідомленихта неусвідомлених орієнтирах, за якими розвиваються типові для певної епохиуявлення людей, за якими вони відчувають і діють. Історія ментальностей ставитьсвоїм завданням дослідити обсяг соціальних знань того чи іншого історичногоколективу, простежити зміни когнітивних способів і уявлень, які виражаютьвідповідне історичне буття на міжсуб`єктивному рівні.
Історіяповсякденності – історична дисципліна, предметом якої є сфера людськоїбуденності в її історико-культурних, політико-подієвих, етнічних і конфесійнихконтекстах.
Історія політики– історична дисципліна, що на сучасному етапі характеризується зміщеннямнаукових інтересів від вивчення політичних подій, особистостей чи окремихконфліктів до дослідження політичних структур, способу їх функціонування йеволюцію саме в соціальному аспекті.
Культурна історія– новий історичний напрямок, предметом вивчення якого є певні об’єкти, кожен зяких поєднує в собі елементи, що окреслюють його індивідуальні форми і формуютьйого матеріальні функції. Всі історичні явища мають певний культурний зміст.Найважливіше завдання історика – осмислення різниць в культурній самоідентифікації соціальних груп та індивідів.
Ментальність (відлат. mens — пов'язаний з духом, духовністю) — образ мислення, агальна духовнаналаштованість, установка індивіда або соціальної групи (наприклад етнії,професійного або соціального прошарку) до навколишнього світу.
Мікроісторія –історичний напрямок, що відрізняється від інших характером використовуванихджерел, методикою та самим предметом аналізу, зокрема залучаються пам’ятки,здатні повідомляти максимум даних про порівняно малий сюжет чи об’єкт, проокремий випадок чи казус, певні групи чи персонажі, дії, що викликають увагуоточуючих. Мікроісторія виникла в Італії у 70-х рр. ХХ ст. дякуючи працям К.Гінзбурга, Дж. Леві, Е. Гренді та К. Поні.
Нарративнаісторія – спосіб історіописання, за якого перевага надається розповідномужанру, описові певних подій.
Нова історичнанаука – термін, запропонований на початку ХХ ст. А. Берром для позначення тієїфранцузької історіографії, яка намагалася відійти від позитивістськоїметодології. Пізніше цим терміном почали означувати сукупність всіхмодерністських історіографічних напрямків.
Одаль – вільне землеволодіння у скандинавів.
Омаж (фр.hommage, від фр. Homme – людина; лат. Commendatio – передання (себе)) – уЗахідній Європі періоду середніх віків, акт укладення угоди, а іноді і самаугода, яка супроводжувалась відповідним символічним церемоніалом. Відносини, щовиходили із принесення омажу не обов'язково були васально-сеньйоріальними, алеомаж практично завжди приносився лише особисто вільною особою. Після принесенняомажу особа, що його принесла ставала «людиною» свого сеньйора,звідки і походить французька назва цього акту.
Содомія – термін, що використовувавя для назвиряду видів сексуальної поведінки. В середньовіччі зустрічався в церковному такримінальному праві ряду європейських держав. Відноситься до біблійногорозповіді про загибель
Содому і Гомори.1. Вживається як назва анального гомосексуального статевого акту міжчоловіками; 2. Як назва сексуального акту між людиною і твариною (скотолозтво,зоофілія).
Час довгоїтривалості – термін, запроваджений Ф. Броделем для визначення одного з трьохчасових потоків, в яких протікає історія. Час довгої тривалості – це часгеографічний, який характеризується стабільністю, надзвичайно повільнимитемпами змін та слугує за основу матеріального та культурного укладуцивілізації.
Ф’єф – у Франціїза феодалізму те саме, що й феод, лен.