Вступ
Важливість даноїтеми, безперечно, велика, тому що релігія як надбудовне явище є одною з формсуспільної свідомості, що протягом тисячоліть відігравала величезну (часомвирішальну) роль в ході історичного процесу.
Досить нелегкоописати сутність християнізації для Русі, бо як і кожне класове суспільствовона мала два табори: народні маси та суспільну верхівку. Єдиним є лише тойфакт прийняття християнства, що обумовлюється державною релігією свідомо абонесвідомо, а от практичне тлумачення Нової віри відкриває зовсім різні аспекти:для панівної верхівки це, перш за все, можливість удосконалення значущості тамогутності держави на світовому рівні, об'єднання всього руського народу вєдину монотеїстичну релігійну сім’ю, навернення ідей необхідності і розумностііснуючого ладу, заснованого на підкоренні однієї частини населення іншій.
Для народних маснова ідеологічна система скоріш відігравала світоглядний аспект, становиласобою філософський зміст осягнення закономірностей і першопричину світу, людинавідчула втому зверхності та жорстокості язичницького пантеону, що і спровокувалозвільнення від страху, пробудження власного «я», переосмислення конкретнихявищ.
Актуальністьобраної теми є найважливішим моментом цієї роботи, так як саме Володимировехрещення яке подарувало Київській Русі нові тенденції до розвитку, впевненогоутвердження та світового визнання величезної могутньої держави, розквітдивовижної культури у всіх її проявах.
Дозволилоіснувати не просто двом релігіям одночасно, а і двом культурам.
Можливо, завдякиі тому, що Володимир-«дикун» охрестився та не забув старої віри з їїнеосяжним ареалом культурних цінностей: традицій, свят та обрядів, народнихзнань, що зберігалися через тисячу років доцільні, відіграючи не останню роль вжитті кожного з нас.
Об’єктом даноїроботи постає розвиток суспільних відносин у Київській Русі на межі двовір’я таутвердження християнства в період князювання Володимира Великого.
Предметомкурсової роботи є зміст суспільних відносин, введення шестибожжя тазапровадження християнства.
Мета полягає вздійснені цілісного аналізу предмету курсової роботи, детальному розглядісуспільних рухів на етапі переходу країни від поліїстичної релігійної системидо моноїстичної світової релігії.
За змістом всієїроботи використовувалися такі методи як логіко-систематичний і проблемно-пошуковий,та хронологічно-системний і соціологічний аналізи.
Структура цієїкурсової роботи − вступ, чотири розділи, висновок, список використанихджерел та літератури.
У вступі авторрозкриває важність, зміст актуальності обраної теми, конкретизує предмет,об’єкт, мету і методи дослідження.
Розділ І. Історіографіята джерела
Київська Русь −перша велика східнослов’янська держава виникла у ХІ ст. внаслідок об’єднаннякількох слов’янських племінних союзів на сході Європи. Цей процес дуже скуповисвітлений у наявних джерелах, оскільки історична література з’явилася тутлише в кінці Х ст., після остаточного утвердження християнства як державноїрелігії. Писемність на Русі, щоправда, існувала й до 988 р., але її пам’ятки донас не дійшли. Отже, справжня історіографія бере початок, фактично, з ХІ ст.; убільш давні часи маємо лише народні перекази, почасти зафіксовані в пізнішихтекстах.[1]
Упродовж кількохстоліть існування перша східнослов’янська держава послідовно використовувала двіосновні релігійні системи: язичництво, а відтак християнство за православнимобрядом. Перша з них формувалася на автохтонній (місцевій) основі й у ІХ-Хстоліттях нашої ери досягла свого апогею. Та водночас на територіїсхіднослов’янського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції друга-нова віра, що поширилася на Русь із Візантії − могутньої середньовічноїімперії.[2] Логічним підсумкомпроцесу поширення християнства на землях Східної Європи наприкінці І − напочатку ІІ тис.н.е. стало входження Київської Русі до загальноєвропейськогоісторико-культурного ландшафту.
Вже в другiйполовинi Х ст. на Русi реально склалося кiлька осередкiв щепленняхристиянського вiровчення. Воно дедалi бiльше знаходило своїх прихильникiв i вдружинному оточеннi великого князя київського — тому прошарку панiвної верхiвкиКиївської держави, вiд якого значною мiрою залежали кардинальнi зрушення всистемi iдеологiчної органiзацiї тогочасного суспiльства.[3]
Слід також зауважити,що загальне поширення християнства в інших країнах європейського континентувідбувалося протягом тривалого часу: західні готи і франки хрестилися в VІстолітті н.е., Англія, Саксонія – у VІІІ, Велика Моравія, Болгарія – ІХ, Чехія,Польща, Угорщина в – ХІІ, Данія, Норвегія і Швеція – в ХІ, Померанія і ободрити– в ХІІ, Прусія в ХІІІ.[4] Тобто на територіяхЗахідної, Центральної, Північної та Східної Європи християнство поширювалося протягомвосьми століть (у південній зоні цей процес відбувся раніше). Київська Русь утому, що стосується хронологічних меж процесу сприйняття нових ідей та канонів,нічим не відрізнялася од інших аналогічних суспільств.
Окремі відомості,що торкаються згаданої теми, розкидано в багатьох творах як тисячолітньоїдавності, так і ближчих часів. Це і «Повість минулих літ» монахаНестора, і матеріали його попередників та наступників ─ укладачівлітописних зведень доби Київської Русі, і виступи, проповіді та твори інших давньоруськихцерковних діячів (Іакова Мніха, Іларіона, Кирила Туровського, ігумена Даніїла,автора «Слова якогось христолюбця» та інших), і свідчення іноземнихцерковнослужителів (патріарха константинопольського Фотія, єпископакраківського Матвія), і поеми світських авторів, насамперед, звісна річ, «Словоо полку Ігоревім». Взагалі то літературні твори ХІ─ХІІІ ст.відзеркалюють саме погляди панівної верхівки, що мали свої тогочасні ідейнітечії. Натомість народна ідеологія не знайшла безпосереднього і адекватноговідображення в писемних документах домонгольського часу;[5]Повне відображення народних поглядів на історичний процес маємо шукати уфольклорі, в героїчному епосі, в билинних циклах та переказах, казкахдавньоруського народу.
Феодальна Русь, які кожне класове суспільство, була поділена на два антагоністичних табори. Одиніз них становили народні маси−експлутоване, переважно селянськенаселення, що відігравало в історичному процесі роль головного деміурга, алебуло практично позбавлене всіх політичних прав. Другій табір складався зпредставників суспільної верхівки (переважно феодалів-землевласників), щозосереджувала в своїх руках усі важелі політичного врядування і прагнулатримати в покорі пригноблювані верстви народу.
Наразіісторіографічні рамки слід розпочати з 975-980 років, часу коли остаточнозакінчилися братовбивчій конфлікт, офіційний прихід до влади Володимира; часу,так званої, тимчасової реанімації поганської віри, і зупинитися на останніхроках правління великого князя.
Розділ ІІ.Історичні передумови
Історичніпередумови розгортаються з 972 року загибелі князя Святослава, коли у Київськійдержаві спалахнули міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром.Перебуваючи увесь час у походах, то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарськомуцарстві у Подунав’ї, Святослав розподілив території, з яких збиралася данина,поміж трьома синами. На інших землях були князі міських династій.
У Києві ставкняжити старший Ярополк, що на той час приблизно мав 17-18 років, отримавпрерогативу великого князя. У Деревлянській землі – Олег, середній брат, бувкількома роками молодший. Доречі, Деревлянська волость після 945 р.(древлянивбили князя Ігора) не користувалася довір’ям центральної влади. А в НовгородіВолодимир, як зазначає Лаврентієва літопись мав взагалі дитячий вік, бувпозашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол.[6]За «Повістю минулих літ» закріпилася новгородська легенда, що нібитоВолодимир отримав Новгород на спеціальне прохання новгородців, підмовленихдядьком незаконнонародженого княжича, Добринею Малковичем. Та, мабуть, «незаконне»походження наймолодшого Святославича такі відіграло свою роль: малолітній княжичне котирувався на політичній біржі Русі, і хіба тільки якісь особливіміркування могли змусити північноруську еліту домагатися його в ролі правителя.
Надто юний вікусіх трьох новоявлених державців вимагав, аби при кожному стояв досвідченийрадник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнімдосвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації,з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконувавДобриня, особа спритна і рішуча, випробуваний політик та інтриган. Ярополк,правдоподібно, мав при собі воєводу Блуда ─ родоначальника роду Блудових;надалі цій особі судилося зіграти фатальну роль у трагічній долі старшогоСвятославича.[7] Зовсім неясноюзалишається ситуація з Олегом, хто був радником невідомо.
З трьох Святославичівдвоє «законних», напевно, були православними. Народилися вони тоді,коли Ольга вже встигла охреститися; вона, звичайно, мусила потурбуватися проврятування безсмертних душ своїх онуків. Натомість «незаконного»Володимира було віддано на догляд родичам його матері, і до 988 р.він залишавсяпоганином.
У 977 р.починається озброєний конфлікт. Боротьба почалася між древлянським княземОлегом і воєводою Ярополка Свенельдом. Приводом послугувало вбивство синаСвенельда Люта, що в свою чергу порушив право феодальної власності Олега. Адалі таємниче зникнення Свенегельда з політичного небосхилу Київської Русі інесподіване зміцнення Яропокової влади.
Відомий історикТолочко П.П., першопричиною конфлікту вважає питання власності Древлянськоїземлі. У бою, що відбувся між братами Олег був вбитий. Новгородський князьВолодимир, боючись участі брата, біжить за море, тобто в Швецію. Проте вже у980 р. йому вдалося повернутися із загоном вікінгів, і він швидко здобувНовгород, Полоцьк та Київ, а Ярополка накказав підступно вбити. Отже, з 980 р.,як читаємо у Повісті минулих літ, «став княжити Володимир у Києві один».[8]
Якщо цитованийфрагмент розуміти буквально, то можна дійти до висновку, що весь подальшийрозвиток конфлікту був зумовлений автократичними претензіями Ярополка.Ймовірніше за все ця тенденція народилася за для того, аби хоч якось обілитисправжнього ініціатора усобиці, тобто Володимира.[9]Так, звинувачення київського князя у вбивстві брата, безперечно, єнесправедливим. А той факт втечі Добрині та його племінника, логічно, ісправокував до заміни урядника у Новгороді.
Але, з іншогобоку, реальною основою є відчуття непевності, що раптом охопило молодшогокняжича та його діяльного дядька. Причина тому зрозуміла: і Добриня, й Володимирбули в числі лідерів «проязичницької» партії, різко ворожоїхристиянській дружині, на яку спирався Ярополк, від його оточення можна булочекати спроби прибрати до рук північноруських земель.
Поразка Свенельдаз його варязькою підпорою справді створювала небезпечне для адептів старої віристановище, підважуючи їхні сподівання на захоплення ключових позицій усуспільному житті країни. Одначе язичницьке боярство вже не важило як надійнаопора, через ослаблення постійними конфліктами, а до того же й мали своїхлідерів.[10]
За дослідженнямвидатного історика Брайчевського М.Ю., є всі підстави взяти під сумнівНесторську версію про конфлікт Ярополка і Олега, та безглуздою смертюостаннього. Ініціатива нової фази міжусобної боротьби йшла саме від Володимира,особі якого ніщо не загрожувало.
Перевагою сталонаймане військо, яке не одноразово втручалося в державні справи. Отож,підсумуючи, скандинавський вояж мав на меті підшукати на чужині збройні сили,та підготуватися до відкритого виступу проти великого князя і тих, хто йогопідтримував; звичайно в інтересах Володимира і проязичницької партії.[11]
Рішучій спробіВолодимира захопити київський престол передувала Полоцька трагедія, пов’язана знещасною долею Рогніди, дочки полоцького князя Рогволода. У вітчізнянійлітературі більш відому як — Гориславна, образ цієї жінки привернув увагу нетільки давньоруських літописців, історія її драматичного шлюбу знайшлавідображення і в народному епосі (билина «Добриня – сват»). Ініціативаодруження Володимира належала саме користолюбному і жадібному Добрині, адже дорук княжича потрапляла і Половецька земля ─ одна з найбагатійших інайрозвиненіших провінцій Русі у той час.
Соціальне походженнякнязя помилково приписують майже не до рабської касти, бо досить частомати-Малуша подається, як звичайна служниця, невільниця. Але головною помилкоює буквальне та сучасне (неправильне) трактування терміну «робичич»,яким гордовита Рогніда, так би мовити зневажила Володимира. Але у давній Русіпід такими виразами йшлося про люлину праці, чи при ділі, незалежно від їїстанової приналежності і місця в соціальній ієрархії. А от раби, сучасною мовоюназивалися «холопами» або «челяддю».[12]Тож застосований Рогнідою епітет вірогідніше є волею батька, що мав прихованіполітичні плани і не поспішав робити ставку на принца без жодних прав напрестол і аж ніяк не уособлює справжність соціального стану ні самогопретендента на руку полоцької князівни, ані його матері.
Чимало дивовижнихдомислів можна знайти і в адресу Добрині, невільник як і його сестра, якийсьчас був конюшим при великокнязівському дворі. Хибне усвідомлення титулатури: шталмейстерпри дворі феодального володаря ─ далеко не рядова посада, а навпаки, одназ найвищих придворних синекур, за право здобути яку змагалися найшляхетнішіпредставники вищої аристократії. Теж саме і посада ключниці. Це не служниця,яка носить при паску ключі від комори з провіантом, а одна з провідних фрейліндвору.[13]
Отож, Малуша,поза всяким сумнівом, була представницею феодальної верхівки, та ще йнайближчою наперсницею княгині. І все що можна б було сказати продемократичність походження Володимира і Добрині, розвінчується вкрай. Єдине, щозіграло певну роль, це становище позашлюбної дитини, автоматично позбавлялозаконних перспектив на престол. Одержавши гарбуза, Добриня та його племінникнегайно вирушили на Полоцьк з військом. Місто було здобуте на спис, Рогволодрозплатився життям за свою упертість, Рогніда ж стала наложницею молодогопереможця. Існує легенда, що містить Лаврентіївський літопис, за якимбезталанна князівна була згвалтована Володимиром на очах у її батьків.[14]Здобуття Полоцька дуже зміцнило позиції молодшого Святославича і піднесло йогошанси у боротьбі за великокнязівський престол.
Вирішивши куватизалізо поки воно гаряче, дядько з племінником негайно вирушили на південь івзяли в облогу Київ. Але здобути столицю було непросто, оскільки Ярополккористувався підтримкою київського боярства і городян. Облога могла затягтисяна невизначений час, і це загрожувало Володимиру серйозними ускладненнями, зокреманевдоволенням буйних варязьких найманців, які відчували себе хазяями становища.Володимир вдався до хітрощів та підступності, вступив у таємну змову знайближчим порадником Ярополка, воєводою Блудом, підваживши його на зраду.Ярополк, незважаючи на перевагу в силах, діяв з притаманною йому нерішучістю і,прислухавшись до облудних порад воєводи, залишив Київ, де мав найбільшупідтримку. Якийсь час він ще намагався утриматися у Родні понад Россю, аленестача продовольства змусила його здатися. Не прислухавшись до застереженьвірних сподвижників, зокрема дружинника Варяжка, великий князь, знову повірившипідступним обіцянкам Блуда, з’явився до Володимира і був убитий двома варягами.
Варяжковідмовився скласти зброю; утікши до Степу, як повідомляє Повість минулих літ,певний час, за підтримки печенігів, воював з Володимиром. Лише згодом князевівдалося замиритися з ним і схилити його до присяги. Це був останній акорд утривалій усобиці між синами Святослава, яка завершилася перемогоюнезаконнонародженого Володимира.
Саме заВолодимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництвакняжого роду на «державу-територію» — із суттєвими змінами вхарактері влади та соціальних структурах.[15] За періодкнязювання Володимира закінчився довгій процес формування теріторіїДавньоруської держави. З 981 – 993 рр. реалізував воєнні походи на ятвягів,в’ятичів, хорватів, як результат усі племена були об’єднані навколо Києва.Визначилися і закріпилися кордони Київської Русі, що співпадали з етнічнимимежами східних слов’ян. Вони проходили у районі верхів’я Окі і Волгі на сході;Сули, Північного Донця, Буга, Немана, Західної Двіни – на заході; Чудськогоозера, Фінської затоки, Ладожського та Онежського озер — на півночі.
Розділ ІІІ. ТерорВолодимира
Захоплення Києва,саме по собі ще не вирішувало проблеми центральної влади. Не могла її вирішитиі смерть Ярополка, становище Володимира залишалося досить хитким. Зійшовши напрестол за допомогою варязького війська, він поставив себе у залежність відвласних найманців; і вони не забарилися нагадати йому про це. Під тим же 980р.Повість минулих літ розвиває ситуацію надзвичайно показово. Коли саме ставсяконфлікт з варягами – сказати важко, бо літопис має позачасовий характер іоповідає про ланцюг подій, що розтягнувся на досить значний хронологічнийвідтинок. Напевне ж можна сказати що трапилося це невдовзі після захопленняКиївського престолу, а влада новоспеченого володаря не встигла зміцніти.Пікантне становище Володимира змусило його найбільш буйних і небезпечнихварягів розпустити на південь – грабувати візантійські володіння, тоді якобраних, надійну частину найманців, було залишено на Русі, їм було подарованобенефіції (звісно, за рахунок київського прохристиянського боярства). Розігнативсіх варягів він, звісно, не міг: це б по-перше, обеззброїло його передмогутньою київською опозицією; по-друге, й розплатитися з усіма він не міг.[16]
Досить складнасклалася ситуація на Русі під кінець 980 року, визначила головний напрямокпершого етапу Володимирового врядування. Прийшовши до влади як речникязичницької реакції, мусив діяти відповідно до обраної ним політичної лінії.Так він посів місце лідера антихристиянської партії: хоч і позашлюбне, а все жкняже походження давало йому перевагу над численними блудами, вовчими хвостамита їм подібними.[17] Одним із перших заходівВолодимира стало створення нового язичницького пантеону на Перуновому горбі –замість старого, знищеного Ольгою. Це капище розташовувалося за межамитогочасного акрополя, поруч із яром, що відокремлював Старокиївську гору відМихайлівської. Святилище складалося із шести ідолів, яких дослідники вважаютьза верховні божества шести головних східнослов’янських племен: Полян, Сіверян,Древлян, Дреговичів, Кривичів та Ільменських словенів. Усе розмаїття елементівстародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійнихтрадицій тощо─побажав використати для ідеологічної підтримки своєї владивеликий князь Володимир Святославич. Саме ним було створено пантеон богів,шанованих і знаних у різних землях держави.[18]
Створення такогорелігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало наметі обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князюземель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слідбуло покласти край.[19] Це були: Даждьбог, Хорс,Перун, Стрибог, Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс,був іранським божеством Місяця, Перун – богом блискавки у литовців, Мокош –богинею хатнього вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя. Сенс реформиполягає, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б.О., щоб об’єднати місцевихбогів у єдиному пантеоні і тим самим ствердити політичну єдність Русі.
Вельми показовимвидається те, що верховним божеством, своєрідним царем пантеону, бувстверджений не полянський Дажбог, а новгородський Перун, запозичений у балтськихплемен. Покровитель великого князя та його військової дружини, чимзакріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас,це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком істрілами в руках. З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу,дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксовані літописцямиописи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекуди зустрічався зісписом і щитом.[20] Біля статуї Перуназавжди палало вогнище ─ постійний живий вогонь, якщо через недоглядслужителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.
Другим був Хорс,зганий ще в «Слові о полку Ігоревім» як бог нічного світила, помилкововважався богом сонця. Даждьбог ─ одне з головних божеств язичницькоїРусі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишнеприродне середовище. Бог що дає добро.
АнтиподомДаждьбогу в пантеоні 980 р. був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холоді негоду, родоначальник усіх вітрів.[21] П’ятим був Симаргл, богЗемлі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса,охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби.[22]
Єдиноюпредставницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош ─це божество родючості і домашнього господарства. Цікаво, що в пантеон неувійшли такі боги як Род і Велес, хоча вважалися однопорядковимирелігійно-міфологічними персонажами з Перуном. Мабудь через те, що Велес бувпокровитель нижчого світу, Род семантично пов’язаний з родючістю.
Це бувнеобережний крок, що неминуче поставив київське поганське жерцівство в опозиціюдо великого князя. Та, очевидно, іншого виходу Володимир немав: захопивши владуза допомогою новгородської олігархії, він мусив рахуватися з її волею. Втім,позиції київського язичництва на той час були вже докорінно підірвані; їх булопідважино ще 860 року запровадженням християнства. Захопивши Київ у 882 році,Олег приніс із собою культ ільменського Перуна, з того ж часу жерці північногобожества успішно конкурували з шанувальниками полянського Дажбога. Як це завждибувало в середньовічному поганстві, узурпація земної влади неминуче малавідбится на ієрархії пантеону. Створення нового капища було обставлено урочистоі розглядалося як незаперечна ідеологічна директива. Володимир вимагавретельного дотримання обрядів, знову ж таки констатує літопис. Правдивіше завсе обряд жертвопринесення був не тільки тварин, також практикувалися і людськіжертвопринесення. Природно, що на першу чергу жертвами ставали саме християни.Причина зрозуміла, заволодівши столицею, Володимир побачив себе перед сильноюопозицією, здатною змести його з лиця земного. Людські жертвопринесення буливдалим засобом нищення непокірної частини населення, що становила певну загрозуволодареві. Стверджуючи свою волю, тероризуючи супротивників, намагавсякомпенсувати брак надійної соціальної опори.
Яскравийдокумент, що яскраво віддзеркалює тогочасну колізію,─легенда промучеників Іоана та Федора. Вміщено її у Повісті минулих літ, уривок з церковногопереказу житійного типу. За змістом мова йде про батька і сина (імовірно булихристияне), та київських язичників, що надумали скласти жертвопринесення,кинули жереб – випав на молодшого з героїв. Але батько відмовився видати сина,мотивуючи Поганських богів звичайним деревом, зробленим людськими руками, щовони нічого не можуть спричинити. Серед киян почалися заворушення, вони вдругезажадали офіри, але вже двох. Тоді старий поставив вимогу ─ " хай жехоч один з ідолів ізійде за своєю жертвою". Обуренню киян не було меж, ітоді вони вбили обох.[23]
З оповіданнявипливає не стільки жорстокість поганства, скільки неодноразова реальністьпрактичних жертвоприношень. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуальноговбивства людей похилого віку ─ це своєрідний нюанс, сенс є у глибокійповазі та вірі в майже божественну силу вбивства старшої людини. ТерорВолодимира виявив себе не тільки у Києві, а й у периферійних центрах. Відомо,що Добриня був спеціально відряджений до Новгорода на утвердження тамязичницького культу. На сьогоднішній день навіть існують зафіксовані дослідження,проведені Седовим В., рештки цього святилища в урочищі Перинь, було знайденоліплену кераміку за віком старшу Х ст. А відтак, впевнено можна зробитивисновок, що культ Перуна тут з’явився ще до Володимира.[24]
Так прийшовши довлади 980 року на хвилi язичницької опозицiї i через труп свогобрата-християнина, новоспечений князь змушений до певного часу орiєнтуватися напанiвну верхiвку, що дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань i схильнабiльше до органiзацiї зовнiшнiх военнополiтичних акцiй, нiж до внутрiшньогооблаштування Київської держави. Посилення проязичницьких настроїв панiвноїверхiвки тогочасного суспiльства засвiдчус лiтописна стаття 983 року. Київськi «старцii бояри» розв’язали тодi справжню кампанiю гонiнь на християн. За їхнамовою було вчинено фiзичну розправу над багатьма.
Це була вельмипродумана акцiя ревнителiв «старої вiри», спрямована проти новихiдеологiчних вiянъ та суспiльних порядкiв, що владно вторгалися в усi сферижиття країни.
Пристосуванняпрадавнiх язичницьких культiв схiдних слов’ян до нових форм економiчного йсуспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодалъногосуспiльства i його держави. Протягом усього кiлькох рокiв (за лiтописноюхронологiсю — восьми) з часу проведення унiфiкацiї i об’єднання язичницькихкультiв на основi традицiйних вiрувань схiдних слов’ян вiдбулося перегрупуванняполiтичних сил всерединi панiвної верстви Київсъкої Русi, загалом завершилосяїi станове оформлення та консолiдацiя. Язичництво, нехай i реформоване вполiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячоїверхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджалорiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державамисередньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою дляреалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великогокнязя.
Розділ ІV.Охрещення Русі
Починаючи зреформування язичницьких культiв 980 року, уряд князя Володимира вiв iнтенсивнiпошуки найбiльш оптимальної для молодої Київської держави релiгiйної структури,яка найбiльш вдало вiдповiдала б її iнтересам, що засвiдчує лiтописна оповiдьпро «вибiр (випробування) вiрувань». Пiд 986 роком Повiсть минулихлiт сповiщає про вiдвiдини Києва болгарами «вiри магометанської», «нiмцямиз Риму» та iудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послiв, алеусiм їм вiдмовяв.[25] Магометанськиммiсiонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрiзання, заборона вживатисвиняче м’ясо, а особливо ─ необхідність відмови од вина. Вiн сказав: «Русi веселiсть ─пиття, ми не можемо без сього бути». Італійцям-католикам київсъкий князьзвелiв повертатися назад, «бо предки нашi сього не прийняли». Дискутуючиз iудеями Володимир став дорiкати їм у тому, що вони Богом відкинуті й неможуть iнших навчати своєї вiри.[26]
За іншимисвiдченнями лiтописців, київський князь скликав бояр i старiйшин на нараду, дебуло вирішино бiльщ детально вивчити переваги й недолiки iснуючих у тогочасномусвiтi вiросповiдань. Було обрано десять «мужiв» якi вирушили в далекiсвiти розiзнати про віру i службу тамтешнiх народiв. Найбiльше їх вразиласлужба, що правилася в християнських храмах Вiзантiї.[27]А вітак навернення Русi в християнство за вiзантiйським взiрцем і сталологічним завершенням пошуків.
У християнськомувiровченнi втiлився багатющий суспiльний досвiд, нагромаджений в умовах такогогромiздкого й етнiчно рiзнорiдного державного утворення, яким була Вiзантiйськаiмперiя. Київський правитель усвiдомлював свою вирiшальну роль у справiреорганiзацiї системи релiгiйних вiрувань. При всiй його недостатнiй обiзнаностiв християнських догматах та обрядовостi, князю, безперечно, було вiдомо пропiдпорядкованiсть Церкви iнтересам свiтської влади у Вiзантiї. Важливозазначити, що в свiдомостi «варварських» вождiв тiєї добивiзантiйська модель християнства пов’язувалася насамперед з уявленнями про вищусвiтську владу. Ця обставина зiграла чи не вирiшальну роль у запровадженнi наРусi християнства за вiзантiйським зразком. Його модель як найкраще вiдповiдаласистемi полiтичного устрою Київської Русi, що була тодi вiдносно єдиноюранньофеодальною монархiєю. Християнiзацiя вiдкривала шлях до визнання заКиївською державою самостiйного мiсця в полiтичнiй структурi тогочасного свiтуй входження до свiтової християнсъкої спiльноти.
ОхрещенняВолодимира Святославича i навернення в християнство пiдданих його країнипов’язувалося лiтописцем iз вiйськовим походом київського князя на грецькемiсто Корсунь (Херсонес). Заперлися корсуняни в городi, i став Володимир зодного боку города в гаванi, на вiддалi одного полъоту стрiли од города, iборолися крiпко городяни з ними. Князь заявив непоступливим корсунянам, що маєтвердий намiр тримати мiсто в облозi, якщо знадобиться, то й три роки. День удень насипали київськi вої землю пiд мiськi мури, щоб оволодiти ними. Тагородяни, пiдкопавши непомiтно мiську стiну, поночi вибирали той насип i носилиземлю до центру мiста. Облога Корсуня затягувалася. Та ось до стану руськихвоїв упала стрiла з прикрiпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на ім’яАнастас повiщав київського князя, як можна покласти край облозi й заволодiтимiстом. Вiн радив перепинити воду, що надходила до мiста з колодязiв,розташованих на схiдних околицях Корсуня.[28] Скориставшись iзцiєї поради, Володимир негайно звелiв поруйнувати труби. Приречене на прагу,багатотисячне мiсто вiдкрило ворота.
ЗаволодiвшиКорсунем, Володимир посилас послiв до візантiйської столицi, де наiмператорсъкому престолi сидiли тодi Василiй i Костянтин з погрозою знищитиКорсунь, якщо вони не віддадуть свою сестру. Стурбованi василевси погоджуютьсяна його умови, але він повинен прийняти нову віру.
На переговорах уКиєвi Володимир пiдтвердив свою готовність прийняти християнство як державнурелiгiю Русi, а вiзантiйськi iмператори-спiвправителi, в свою чергу, обiцяливидати за нього свою сестру Анну. Київсъкий князь зобов’язувався надатиВiзантiї військову домогу, зокрема, негайно надiслати до Константинополяруський експедицiйний корпус для боротьби з заколотниками. Сам Володимир вирушив,коли настав час, до Криму, щоб покарати корсунян, якi перекинулися на бiкполiтичних супротинникiв Вiзантійського iмператора Василiя II та його братаКостянтина.[29] Здобувши фортецю,Володимир передав її своему шуриновi. Отже, корсуньська експедицiя буланаслiдком вiзантiйсько-руської союзницъкої угоди, реалiзацiї якої передувалозаручення Київського князя з Анною Порфiрородною та охрещення влiтку 988 рокумешканцiв Киева.[30]
Необхiднонаголосити на тому, що християнiзацiя Київської Русi не перебувала в однобiчнiйзалежностi вiд мiжнародних зв’язкiв. Прийняття християнства давньоруськоюверхiвкою було передусiм результатом внутрiшнього соцiально-економiчного,політичного i культурного розвитку схiдного слов’янства. Воно вiдповiдалоназрiлим потребам данньорусъкого суспiльства, яке за правлiння ВолодимираСвятославича зайщло в переломний перiод iсторичного розвитку. Саме тодiвiдходив у минуле родоплемiнний побут слов’ян, утверджувалися новi, прогресивнiдля того часу феодальнi виробничi вiдносини й притаманнi їм форми полiтичного iдуховного життя. Завершувалося об’єднання схiднослов’янсъких земель у складiКиївсъкої держави, стабiлiзувалися її зовнiшнi рубежi. Країна вкривалася густоюмережею мiст, фортець i замкiв, за мурами яких велася жвава торгiвля,розквiтали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної елiти, яка внесла дополiтики київських князiв орiентацiю на далекi вiйськовi походи, через щоконсервувалися процеси внутрiшнього, насамперед соцiально-економiчногорозвитку. Вiдтак од грабiжницьких вiйн iз сусiднiми народами мiсцева знатьпереходить до освоєння власних земель, експлуатацiї своїх пiдданих. Такнароджувався стан нової аристократiї, об’єднаний матерiалъною основою(землеволодiння) буття та спiльними елементами соцiальної психологiї. Пошукиiдеологiчних засобiв консолiдацiї цієї елiти й поширення її влади на всiпрошарки тогочасного суспiльства спричинилися до того, що панiвна верхiвкаКиївської Русi наприкiнцi Х ст. проголосила християнство офiцiйною релiгiєю.[31]
Крiм корсуньськоїверсiї, лiтописцям були вiдомi й iншi «адреси» Володимировогоохрещення. Зокрема, називають ще Василiв (сучасний Василькiв Київськоїобластi). Одначе вже сама назна цього мiста, збудованого на честьхристиянського патрона Володимира, свiдчить про пiзнiшу лiтературнуiнтерполяцiю (змiну первiсного тексту).[32] Є вагомiпiдстави вважати, що Володимир прилучився до християнства в Києвi на початку988 року. За обчисленнями днем охрещення київського князя було обрано деньБогоявлення Господня, який припав на 6 сiчня. Вiдповiдно до церковних канонiв,Володимир пройшов пiдготовку до охрещення — так зване оглашення", щозазвичай тривало 40 днiв. Із настанням потеплiння, тобто навеснi 988 року,Володимир попрямував до днiпровських порогiв, щоб зустрiти тут своюпорфiроносну наречену. Тодi ж (очевидно, 27 травня, на зеленi свята) вiдбулосямасове охрещення киян.
Охрещеннюпередувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсiм недавноспорудженого в центрi стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець,поскидати кумирiв, порубати, вогню оддати. Перуна ж велiв прив’язати коневi дохвоста і волочити з гори по Борисевому узвозу на ручай, а дванадцятьох мужiв битийого палицями. Коли волокли його по ручаю до Днiпра, оплакували його невiрнiлюди, бо ще не прийняли вони хрещення. Потім вкинули його у Днiпро, а якпристане до берега, то одштовхували.
В системiморально-етичних цiнностей язичницького суспільства цей акт насправдi виглядавзвичайнісінькім обрядовим дiйством, що символiзувало «вигнання » чи «поховання»кумира колишнього державного божества Перуна. Його невипадково перенесли доводи, адже вода у стародавнiх слов’ян вiддавна пов’язувалася зi смертю,потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям також було символiчним: iдоланеобхiдно було фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв,за якими вiдкривався свiт кочового «Поля», тобто його випровадили доостанньої межi розселення слов’ян.[33] Це означало, що за межiїхньої держави випроваджувалося язичництво, буквально поступаючись мiсцемновiй, християнськiй релiгiї. Як сповiщає лiтописець, Володимир повелiв «робитицеркви i ставити їх на мiсцях, де колись стояли кумири. Володимир одержав приохрещеннi iм’я Василiй, iм’я свого швагра i хрещеного батька — iмператораромеїв. Вiдтак святий Василiй став небесним покровителем i християнськимпатроном князя. Будiвництво християнського храму на честь святого Василiя намiсцi язичницького пантеону Перуна не лише унаочнювало докорiнну перемiнурелiгiйної структури Київської держави, а й символiзувало особисту рольВолодимира Святославича в цiй реформi.
Процедуранавернення в християнство киян, яскраво змалъована лiтописцем, поклала початокохрещенню всiє країни. Джерела повiдомляють, що вiдразу пiсля знищення чи радше»вигнання-похорону" язичницьких iдолiв у Києвi розпочаласянасильницька християнiзацiя населення Новгородської землi. Лiтопис сповiщас проте, що архiєпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, пов’язуючиз його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого iдола Перуна тут,як i в Киевi, було побито залiзними палицями й кинуто у води рiчки Волхов.Християнiзацiю Новгорода проводили київськi урядовцi Добриня та Путята. Великуактивнiсть їх у цьому засвiдчують скупi, але дуже промовистi словановгородського книжника: «Хрестив нас Путята мечем, а добриня вогнем».[34]
Восени 990 року розпочаласяхристиянiзацiя населения Суздальщини. Тут, на березi рiчки Клязьма, було тодi,очевидно, й закладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливимцерковним центром. У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилисяплемена словен, кривичiв, в’ятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковнебудiвництво.[35]
Тiльки в першiйполовинi ХI ст. завершився процес навернення в християнство мешканцiвМуромської землi, яка за своїм етнiчним складом була вельми строкатою. Тут жилипереважно народи угро-фiнської групи та частково слов’яни, що з’являються в цихкраях, як засвiдчують данi археологiї з другої половини Х ст.
За правлiнняВолодимира Святославича не всi давньорусъкi землi було цiлком християнiзовано,але є вагомi пiдстави вважати, що бiльшiсть населення країни навернулася,принаймнi формально, в нову вiру. Було закладено основи церковної органiзацiї.Розростаючись у глиб i в широчiнь, вона об’єктивно визначала єдину для всьогонаселення, Київської держави приналежнiсть. Церква сприяла змiцненнютериторiально-адмiнiстративного подiлу, засновуючи єпископiї вадмiнiстративно-полiтичних центрах давньоруських земель-князiвств, щоформувалися. Все це безумовно вiдповiдало потребам об’єднавчої полiтикикиївського уряду та згуртування країни.
Однак процесхристиянiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо (надто увiддалених од київського центру областях). Населения Київсъкої Русi гострореагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах,погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряменезадоволения народу, яке iнодi перехлюпуля через край i виявлялося у формiфiзичноi розправи над ними. Достатнъо сказати, що протягом лише одногодесятилiття в Новгородськiй землi, наприклад, було забито трьох єпископiв(йдеться про середину ХІ ст).[36] Першi поставленi вРостовi єпископи Федiр i Ларiон, зустрiвшись iз невдоволенням тамтешнього люду,змушенi були покинути цей край. Не бiлъшого успіху в справi наверненнянаселения Ростовської землi в нону вiру досяг i їх наступник — чернецьКиєво-Печерського монастиря Леонтiй. «Житiє» цього святителя, згодомпроголошеного Церквою святим, повiдомляє про те, що Леонтiй, узявшись навiюватихристиянське віровчення дiтям, був скараний їх батьками на смерть. Тiлькиепископу Ісайї, котрий заступив Леонтiя, вдалося винищить геть кумирiвязичницьких богiв, щанованих тамтещнiми поселянами.
Є вагомi пiдставивзяти пiд сумнiв i поширену у вiтчизнянiй iсторiографiї точку зору, згiдно зякою Церква в тогочасному суспiльствi виключно допомагала експлуататорськимкласам тримати народ у покорi й сама була гнобителькою. Церковна органiзацiяпровадила гнучку соцiальну полiтику, спрямовану на захист найбiльш знедоленихкатегорiй населення давньоруського суспiльства. Доступними їй методами вонавиступала проти свавiлля феодалiв, жорстоких утискiв народу та iнших крайнощiвсуспiльного життя того часу. Ця її дiяльнiсть (хоч i не завжди результативна)об’єктивно сприяла пом’якшенню класових суперечностей i збереженню соцiальногоспокою, певна рiч, вiдносного.[37]
Церква якнадрегiональний iнститут пiдтримувала в населения рiзних земель Русiусвiдомлення спiльної релiгiйної приналежностi та полiтичного пiдданства,розчиняючи тим самим рудименти родоплемiнних принципiв, що зберiгалися вповсякденному життi тогочасного суспiльства. Вона сприяла утвердженню єдинихдля всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнськоїобрядовостi та культури. Iз запровадженням християнства руська культура черезконтакти з Вiзантiєю знайшла точки дотику з бiблiйними й еллiнiстичнимивитоками, подолавши вiдтак локальну обмеженiсть, i набула свого унiверсальноговимiру. Християнство пiдняло планку морально-етичних вимог, суттєво змiнившиїхню соцiальну природу в давньоруському суспiльствi, що сприяло йоговдосконаленню та подальшому розвитковi.[38]
Отже,запровадження християнства на Русi за Володимира Святославича мало багатограннiй далекосяжнi наслiдки. В некролозi на смерть князя, вмiщеному в «Повiстiминулих лiт» пiд 1015 роком, його автор чiтко усвiдомлював, що Володимирне просто охрестив Русь, а привів увесь народ до бога.
І справдi,Володимиру Святославичу належала вирiшальна роль у справi запровадженняхристиянського вiровчення. Вiн розумiв, що християнiзацiя пiдданих його країнивiдкриває шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця втогочасному християнському свiтi, уможливлює закрiплення за її володарем новихзнакiв влади та титулатури.
Устремлiннякиївсъкої влади до константинопольської моделi та спроби перейняти її символiкузасвiдчують, зокрема, данi нумiзматики. На златниках i срiбляниках Володимиракнязь зображувався в iмператорських регалiях, з короною на головi та з хрестому правицi. Зображення Христа й напис «Володимир на столi» надаваливладi київського князя сакрального характеру. В середньовiчнiй символiцi владихрест надiлявся синтезуючою силою, що поєднувала земне i небесне. Процедуравiнчання на царство вiзантiйського iмператора передбачала передачу йому хреста,якого вiн мав тримати в правiй руцi, з рук патрiарха. Проте не вартоперебiльшувати вплив вiзантiйської моделi влади на київську. Спроби iмiтацiївiзантiйської iмперiальностi не привнесли, як гадають дослiдники, докорiннихзмiн у мiсцеву традицiю князiвської влади, сакралiзацiя якої мала iншеобгрунтування: князiвсъка гiднiсть легiтимiзувалася (узаконювалася) тутвиключно приналежнiстю до роду. Схiднохристиянська концепцiя державної владизасвоювалася на Русi повiльно, модифiкувавшись в офiцiйну державну доктрину неранiше середини ХI ст.
Для КиївськоїРусi доби Володимира актуальним було не суперництво її з Вiзантiйськоюiмперiєю, а забезпечення автономностi нової християнсъкої держави в рамкахцерковної супрематiї (зверхностi) василевса, який стояв над усiм схiднимхристиянським свiтом. Невипадково в пам’ятках давньоруської писемностiнаполегливо пiдкреслюється самостiйна роль київського князя в запровадженнiхристиянства на Русi, усвiдомлення ним цього вибору. Слiд також вiдзначитинамагання майже всiх слов’янських правителiв забезпечити церковну самостiйнiстъсвоїх держав шляхом створення осiбної церковної єпархiї чи навiть окремоїавтокефальної (самостiйної, незалежної) Церкви. Остерiгаючись опинитися спершув церковно-релiгiйнiй, а вiдтак i в полiтичнiй залежностi вiд Вiзантїї,київсъкий князь також ужив вiдповiдних запобiжних заходiв. Уряд князяВолодимира вiдводить митрополитовi другорядну роль, визначивши мiсцем йогоперебування окраїнний Переяслав.
Боротьба започесне мiсце Київської Русi в iєрархiї християнської ойкумени тривала i посмертi Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим. Надзвичайноважливою за цих обставин акцiєю Ярослава та його пресвiтерiв було посмертнеохрещення князiв язичницької епохи. 1044 року в Десятиннiй церквi вiдбулисяурочистостi, пов’язанi з охрещенням останкiв загиблих пiд час усобиць князiвЯрополка i Олега Святославичiв (канонiзацiя цих язичникiв 13 правлячої династiї,схоже, вiдбулася всупереч волi митрополита та константинопольського патрiархату)В такий спосiб прославлявся князiвський рiд, Русь християнська пов’язувалася зязичницькою в одне цiле, християнiзувалася вся її iсторiя. Це мало засвiдчитисусiдам Русi силу i мiць нової релiгiї.
Наостанок вартозвернути увагу, що Володимир одружившись з Анною практично став імператоромРусі, та й загалом після запровадження християнства починається такасобіконкуренція, або навіть, зверхність над Візантією. І це зрозуміло, як доречнозазначив Лев Любимов, руському народу притамана велич, як духовна так іматеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному таспівочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства таязичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійнихсистем.[39]
Висновок
Прийшовши довлади через тривалі міжусобні чвари та труп свого брата-християнина, Володимиротримав тяжку спадщину. Держава, де розкладається первіснообщинний лад,знесилена воєнними походами, ще дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань,та позиції язичництва вже підірвані, була схильна бiльше до органiзацiїзовнiшнiх военно-полiтичних акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київськоїдержави. Оточена сусідами-християнами ─ візантійцями, поляками, чехами,болгарами, ─ Русь немовби застигла на порозі перелому, що мав остаточновивести її на християнську орбіту.
Давня Русьрозвивалася аналогічно Західній Європі і підійшла одночасно з нею до рубежуутворення ранньофеодальної держави, зійшовши на престол великий князь робитьневдалу спробу злиття місцевих богів у єдиному пантеоні, бажаючи обгрунтуватитериторіальну єдність, неподільність підлеглих князю земель, соціальну таетнічну спільність підданих. Пристосування прадавнiх язичницьких культiвсхiдних слов’ян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя незмогло задовольнити потреби ранньофеодалъного суспiльства i його держави.Протягом усього кiлькох рокiв з часу проведення унiфiкацiї i об’єднанняязичницьких культiв на основi традицiйних вiрувань схiдних слов’ян вiдбулосяперегрупування полiтичних сил всерединi панiвної верстви Київсъкої Русi,загалом завершилося їi станове оформлення та консолiдацiя. Язичництво, нехай iреформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам тапретензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереженняязичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськимидержавами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опороюдля реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владiвеликого князя.
Тому вже у 988році відбувається охрещення Русі.
Це даломожливiсть Киiвськiй державi як рiвноправнiй увiйти до кола наймогутнішихдержав Європи, активiзувати полiтичнi, економiчнi, вiйськовi, культурнi зв’язкиз ними; — сприяло бурхливому розвитковi торгiвлi, кам’яного будiвництва, атакож культурним зв’язкам iз християнським свiтом.
Утвердженняхристиянства зачіпало усі прояви соціального життя. Насамперед відповіло наодвічне питання про першопричину світу, перевернуло погляд на життя, переоцінкуцінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність,духовне життя людини займає нове місце.
Безглуздістькривавих жертвоприношень, подолання страху над силами природи, розкриває людинуяк боже створіння, потрібне суспільству.
Християнськацерква не спромоглася остаточно викоренити язичницькі вірування, вонипродовжували жити в повір’ях, обрядових піснях, самих обрядах, звичаях тапобутовій символіці, що дійшли до нашого часу. Зокрема найбільш поширеніязичницькі свята були максимально наближені до християнських, тому в наш часвони стали невід’ємною частиною християнської релігійної обрядовості.
Церква суттєворозширила межi великокнязiвської влади, витворивши iдеальний образ християнськоговолодаря та пов’язану з цим систему поглядiв на прерогативи монарха, засоби iформи здiйснення його влади. Розвиваючи схiднохристиянську концепцiю верховноїдержавної влади, вона сприяла утвердженню в давньоруському суспiльствi новоїполiтичної моралi.
Освячуючиприватне володіння і приватні багатства християнство через церкву активносприяло майновому розшаруванню давньоруського суспільства та загальномуутвердженню влади імущіх.
Християнствовплинуло на мораль i культуру, сприяло їх гуманiзацii, оскiльки в центрi вченняхристиянства стоїть людина, її особистiсть, виступало проти невiльництва,навчало милосердю, пошанi та любовi до ближнього. Християнство пов’язало Русь знадбаннями європейсъкої та свiтової культури: вiдкривалися новi школи, розвитокписемності, літератури, мистецтва, архітектури. Засновувались монастирi, деперекладали й переписували книжки; досвiд слов’янських майстрiв збагачувавсязавдяки запозиченням архiтектурного та малярського мистецтва розвинутих краiн,насамперед Вiзантiї. Розвиток зодчества і образотворчого мистецтва, мурованіспоруди, храми, що щедро прикрашені монументальним та іконописним живописом.
Зміцнення ізростання могутності та уся велич християнства має і негативну оцінку:по-перше, нова релігія стверджувала феодальний лад, що вкорінило експлуатаціюоднієї частини населення іншою. По-друге, християнство спотворило образнавколишнього світу, переконало у безнадійності і непотрібності боротьби запокращення життєвих умов, знову ж таки на перевагу «розумного і потрібного»феодального ладу. Так християнська ідеологія трактує земне життя як тимчасове,ефімерне. У світі земному покірливість і непротиставлення можновладцям гарантувалоблага у потойбічному раю, від яких нібито і відмовляються ці ж можновладці, абизберегти земні цінності.
Використаніджерела та література
1. БрайчевськийМ.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі.-К.,2004 р.-700с.
2. БрайчевскийМ.Ю. Утверждение християнства на Руси.-К.,1989 г.-205с.
3. ГореловМ.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивіліцаційна історія України.-К.,2005р.-630с.
4. ІванченкоМ.Г. Дивосвіт.-К.,1991 р.-200с.
5. КислюкК.В., Кучер О.М. Релігієзнавство.-К.,2007 р.-636с.
6. КозаченкоА. Українська культура: її минувшина і сучасність.-Х.,1931 р.-100с.
7. КолядаА.І. Історія України.-К.,1997 р.-160с.
8. КонцевичН.М. Стяжания духа святого в путях Древней Руси.-К.,1990 г.-180с.
9. КузьминА. Падение Перуна.Становление християнства на Руси.-М.,1988 г.-240с.
10. ЛозкоГ.С. Коло Свароже.-К.,2004 р.-230с.
11. ЛюбимовЛ.Д. Исскуство Древней Руси.-М.,1981 г.-335с.
12. МоцяО.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства.-К.,1996р.-224с.
13. Нечуй-ЛевицькийІ. Світогляд українського народу.-К.,2003 р.-90с.
14. НосоваГ.А. Язычество в православии.-М.,1975 г.-150с.
15. ПавлюкС.П. Українське народознавство.-К.,2006 р.-568с.
16. ПархоменкоВ. Начало християнства на Руси.Очерк из истории Руси ІХ-Х вв.-П.,1913 г.-260с.
17. РыбаковБ.А. Язычество древних словян.-М.,1981 г.-608с.
18. ТолочкоП.П. Древняя Русь.Очерки соц-пол. Истории.-К.,1987 г.-245с.
19. ТолочкоП.П. Від Русі до України.-К.,1997 р.-393с.
20. Юрій М.Ф.Історія світової та вітчизняної культурию-К.,2007 р.-445с.
21. ЯковенкоН. Нарис історії України.-К.,2006 р.-582с.
22. ЯмпольскаяТ. История русской культуры.-М.,2007 г.-832с.