1.Східні слов’янські племена таїх зв’язки зі своїми сусідами (ІІ-VІІ ст.)
Зародженняслов’янства та їх розселення
Від найдавнішихчасів терени України були місцем, де проживали різні племена і народи; тутпролягала межа між двома світовими цивілізаціями: світом осілих землеробськихкультур, що заклали основи європейської цивілізації, та степовим азійськимсвітом.
Через відсутністьписемних пам’яток висвітлення стародавньої історії можливе тільки завдякиархеологічним даним. Еволюція людського суспільства тривала міліони років і длякращого розуміння та орієнтації у цьому процесі ділять її на чотири основніперіоди: кам’яний вік (2 млн. р. до н.е. – 6-5 тис. р. до н. е.). Своєю чергоювін ділиться на: палеоліт (старокам’яний вік) – 2 млн. р. до н.е. – 12 тис. р.до н. е.; мезоліт (середньокам’яний вік) – 12-7 тис. до н. е.; неоліт(новокам’яний вік) починається приблизно: 6-3 тис. р. до н. е.; енеоліт(міднокам’яний вік) – 4-3 тис. р. до н. е.; бронзовий вік – кінець 3 – початок1 тисячоліття до н. е.; ранній залізний вік є останнім в археологічнійперіодизації. На території України він починається з VI – V ст… дон.е.
Розвиток людствана Україні відбувався так як і у інших регіонах Землі. На заміну пітекантропу інеандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини(приблизно 40-35 тис. років тому), яку називають “гомо сапієнс” (людинарозумна). Відповідні зміни відбуваються і в суспільній організації. Первіснелюдське стадо у часи пізнього палеоліту поступається місцем вищій форміорганізації – родовій общині зі спільною власністю на засоби виробництва. Рідстає основою суспільної організації. Він об’єднує родичів по материнськійлінії, на основі чого можна говорити про виникнення матріархату. Матріархат неозначав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка охороняла вогонь,житло, дітей.
У пізньомупалеоліті вдосконалюються знаряддя праці – на заміну дрючку і загостреномукаменю приходить метальний спис. Кам’яні знаряддя стають різноманітними,розповсюджуються знаряддя з кісток, з’являється одяг. Оскільки посуду ще небуло, то наші предки використовували черепи тварин ( від цього, очевидно,походить слово “черепок”, а від шкірок з черева малих звірів, якими людинаобтягувала ноги, — “черевик”). Однак найбільшим відкриттям палеолітичної людинистало штучне видобування вогню. Стоянки доби пізнього палеоліту розташовані повсій території України. Залишки матеріальної культури паолеолітичних племензнайдені в Мізині на Десні, а також в інших місцях, що свідчить про високийрівень розвитку тутешніх палеолітичних племен. Людина епохи палеоліту відчувалаіснування вищої сили, що керувала її життям і хотіла привернути її увагу досебе певними діями, амулетами, якими слугували різноманітні жіночі фігурки,браслети з складними візерунками. Відтоді й досі в побуті українського народузбереглися статуетки тварин, зображення птахів на короваях, а орнамент написанках точнісінько такий самий, який був на браслетах, знайдених археологамина стоянці палеолітичних людей у Мізині та інших стоянках. Ці факти свідчатьпро те, що палеолітичні племена потрібно вважати за найдавніших предківукраїнців.
В епоху мезоліту (12-7 тис.р. до н. е.) людиною було зроблено відкриття лука та стріл. Основним їїзаняттями залишалися полювання і рибальство. Вона приручила перших тварин:собаку, вівцю, рогату худобу. В Україні відкрито селища тієї доби: Погоріле наЧернігівщині, Збанки на Волині та інші. В часи мезоліту появляються племеналюдей і формується родоплемінний лад. Його розквіт припадає на добу неоліту,який почався в Україні близько 7 тис. років тому. Високий рівень знарядь праціприводить до продуктивного господарства – землеробства і скотарства. Тодіз’являються вдосконалені кам’яні сокири, човни – перший транспортний засіблюдства, обпалений глиняний посуд – кераміка.
Першою неолітичноюхліборобською культурою була Трипільська культура. Хронологічні рамки УІ-ІІтис. до н. е. Територія. Займалися землеробством. Розвинуте скотарство.Вигодовували трипільці і домашню птицю, займалися бортництвом. Великогорозвитку набуло гончарство, використовували гончарний круг. Трипільці вміливиготовляти тонку тканину і фарбувати її травними і рослинними фарбами.Знаряддя праці виготовляли з каменю, кремнію, а потім і з міді. Відзначаласьвисоким будівельним мистецтвом: будівлі були з дерева, устаткованіконструкціями з випаленої глини, мали цегляні долівки. Вже тоді існували великіплемінні центри: Сушівка, Володимирівна, Петрени, Більче Золоте з широкоюпериферією економічних впливів, що сягали Чернігівського та Волинського Поліссята Малої Азії.
Трипільціввважають основоположниками українського народного мистецтва. Розмальованатрипільська кераміка була попередницею пізніших грецьких ваз та усієї егейськоїта крітської культури, яка розквітла у ІІ тисячолітті до н.е. У трипільців буласвоя писемність. Вона створена була на основі звукового алфавіту.
Трипільцістворили свою систему поглядів на світ, яка має зв’язок з українською іхарактерна тільки для неї. Трипільці заклали заклали основи українськогонаціонального світогляду й витворили ті своєрідні українські традиції, якихнемає в інших народів.
Трипільці маливеликі досягнення в галузі будівництва.
Все це свідчитьпро вплив неолітичних трипільських племен на етногенез українського народу.Матеріальна та духовна культура стоїть найближче до сучасних українців.
В деяких дослідженнях єтвердження, що в першій половині ІІІ тис. до н.е. на території північногоПричорномор’я відбулося зіткнення двох чужорідних людських спільнот –землеробської і кочової, в результаті якої перемогу здобули останні. Це булитак звані племена аріїв, які належали до індоєвропейської групи племен,прабатьківщиною яких був Східний Сибір. Вони частково винищили, частковопримусили відступити трипільців зі своїх земель і утвердилися у північномуПричорномор’ї.
Тут на рубежі ІІ-Ітис. до н.е. вони розділилися на багато груп і вирушили в подальшу мандрівку зУкраїни. Лише на північ від Чорного моря цілою залишилась велика група старихіндоєвропейських племен. Серед них, на думку прихильників цієї теорії, іпотрібно шукати праукраїнців. Проти цієї теорії, про прихід індоєвропейців зАзії на територію України, ще у середині ХІХ ст. багато вчених виступили протинеї. М.Грушевський зауважував, що таке твердження не має жодних підстав, аґрунтується на традиційному уявленні про Азію як прабатьківщину людського роду.Натомість на основі лінгвістичних досліджень вчені дійшли висновку, що ймовірноїх прабатьківщиною була лісостепова смуга, яка простягається впівденно-західному напрямі через Східно-Європейську рівнину. У мові індоєвропейськихплемен виявлено слова, пов’язані із заняттям скотарством, а також назви бджоли,меду, ведмедя. Отже предки українців автохтонні на певній частині своєїтериторії.
В періодміді-бронзи (ІУ- початок І тис. до н.е.) відбувається диференціація індоєвропейськихплемен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочаткуіндоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну. До східної належалиплемена арійські (іранські та індійські), тракійсько-албанські (предки нинішніхвірмен і албанців), слов’янські і литовські; до другої групи – західної,відносяться грецькі, кельтські та германські. Слов’яно-литовська група займалапроміжне становище між арійською і германською, причому найближче вона стояладо арійських племен. Це підтверджено лінгвістичними дослідженнями. Найбільшаспорідненість спостерігалась у мовах слов’янських і литовських племен, тому щоостаточне їх розділення відбулося приблизно в середині І тис. до н.е.
Таким чином,індоєвропейці чи арійці були автохтонним населенням Східної Європи, можнастверджувати, що до них належали і трипільці. Залишки трипільських поселеньзнаходять не лише на території України, а й поза її межами, зокрема в Німеччиніі Скандинавії. Разом з тим знайдені там пам’ятки є набагато молодшими за ті,які відомі в Україні, тобто вони з’явилися там внаслідок розселеннятрипільських племен.
Спираючись насучасні методи досліджень, а також на основі археологічних знахідок, багатовчених схиляються до думки, що правітчизною індоєвропейців було північнеПричорномор’я.
Десь на початкуІУ-ІІІ тис. до н.е. розпочинається конфлікт між племенами західноїземлеробської культури (трипільців) і східної скотарської, що належалт до тієїсамої індоєвропейської спільноти. Завоювавши територію поселень трипільськихплемен, кочівники не асимілювали їх, а навпаки, підпали під їх вплив і сталивести осілий спосіб життя, займатися землеробством ім. ремеслом. Середбагатоманітності землеробсько-скотарських племен Східної і Середньої Європи вІІ тис. до н.е. виділяються племена культури шнуркової кераміки. Пам’ятки цієїкультури знову ж пов’язують Україну з Середньою Азією, Кавказом, а також зегейською культурою.
Наприкінці епохи міді-бронзирайони Північного Причорномор’я від Карпат до гирла Дунаю і Кубані опануваликімерійці. Це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглась вписемних джерелах (Геродот). Вони займалися скотарством і землеробством,підтримували торговельні контакти з Кавказом і Середземномор’ям, виготовляли ішироко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кіммерійці малиукріпленні городища. Їх етнічна приналежність остаточно не з’ясована. Деякідослідники вважають, що їхня культура була продовженням трипільської,пристосована до умов табунного скотарства, тому що перехід дол. Нього штовхавнащадків трипільців на південь у степи Причорномор’я.
Починаючи з УІІІст… до н.е., кіммерійців витісняють з північного Причорномор’я скіфи.
Скіфи створилипершу рабовласницьку державу близько УІ ст. до н.е., заселяли територію міжДоном і Дунаєм. Держава являла собою деспотичну монархію. У 513 р. до н.е.скіфи розгромили персидського царя Дарія. Мали активні контакти з греками, томущо у УІІ-УІ ст… до н.е. на північному Причорномор’ю виникають грецькі колонії– міста-держави. Це були типові рабовласницькі держави. Вони багатіли наторгівлі хлібом, рабами, рибою, ремісничими виробами.
Геродот поділявскіфів на окремі групи: на лівому березі Дніпра жили скіфи-кочівники, по обохберегах Дніпра – скіфи-хлібороби, в басейні Середнього Бугу жили скіфи-орачі,які називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, щоце були слов’янські праукраїнські племена, які беруть свій початок відтрипільців.
За етнічноюприналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме – іранськоїгрупи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщиниіндоєвропейців, то їхню появу у Північному Причорномор’ю можна пояснитизворотнім рухом кочових племен, викликаним міграційними процесами в СереднійАзії.
Ці фактипідтверджують неперервність етногенезу українського народу. Київський вченийМ.Суслопаров, дешифруючи писемність трипільців, виявив, що нею користувалися іплемена Зрубної культури, зокрема кіммерійці. Ряд дослідників дотримуютьсядумки про виділення вже у ІІІ-ІІ тис. до н.е. на Наддніпрянщині відповіднихдіалектів, які стали предками пізніших прибалтійської і праслов’янської мов.Скіфи- землероби (сколоти) за своєю матеріальною культурою перебували убезпосередньому зв’язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні протислов’ян(протоукраїнців). Поховання скіфів мають аналогію з похованнями трипільців такіммерійців під курганами, а видатних осіб спалювали на вогні. Обидва обрядипродовжували зберігатися аж до слов’янських дохристиянських часів на Київщиніта Чернігівщині; скіфи продовжують розробку трипільської міфології, якуперейняли і слов’яни. Скіфи користуються всіма формами посуду, виробленоготрипільцями. Його характерні стилістичні риси збереглися і в сучасномународному гончарстві; від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи шпилеподібні,козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.
Починаючи з ІІст… до н.е., скіфів витісняють інші кочові племена – сармати. Вони, як іскіфи, належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжяКаспійського моря в результаті натиску інших племен з Середньої Азії. Сарматибули кочовими племенами, лише невелика їх частинка займалася хліборобством біляДунаю та Азовського моря. Це був войовничий народ, який усе життя провів увійнах, але так і не створив єдиної політичної організації, а жив окремимиплеменами.
З переселеннямсарматів у степи Північного Причорномор’я значно розширилися їхні зв’язки зантичними містами. Ці зв’язки сприяли поглибленню у сарматів процесу твореннярізних соціальних верств і посилення племінної знаті, довкола якої групувалисявійськові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу,що була їх багатством і головним засобом виробництва. Чільне місце у їхньомугосподарстві посідала праця рабів, в яких вони перетворювали захоплених під часбезперервних воєн полонених.
Сарматипідтримували зв’язок з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом. Кочовий спосіб життясарматів і торговельні зв’язки з багатьма народами сприяли поширенню різнихкультурних впливів. Їх культу поєднувала елементи культури Сходу, античногоПівдня і Заходу.
У ІІІ ст… н.е.північно причорноморські степи опановують германські племена готі, що тудиприйшли з-над Балтики. І в кінці ІІІ-ІУ ст. розпочинається велика слов’янськаміграція.
Слов’янистановили окрему слов’яно-литовську групу. Їхньою батьківщиною вважаєтьсятериторія між Віслою, Балтійським морем, Дністром, Бугом і Середнім Дніпром.Литовські народи займали північну частину цієї території. Велике слов’янськепереселення ІІІ-ІУ ст… не лише остаточно розриває слов’яно-литовську групуіндоєвропейців, а й розпочинає диференціацію в середовищі самих слов’ян.Поєднання археологічних та лінгвістичних даних дає підстави відноситискіфів-землеробів (сколотів) до праукраїнців, зокрема полян і русів. Першіписемні згадки про слов’ян відносяться до І ст… н.е. У творах авторів І-ІІ ст.зокрема Плінія, Таціта, Птоломея вони виступають під назвою венедів. Назва“словен”, “славен” з’являється у УІ ст. і стосується західних слов’ян. Поділслов’ян на західних, східних і південних розпочинається ще перд їх розселенням,а в його процесі лише закріплюється. Предки українців проживали упівденно-східній частині праслов’янської території в районі середньої течіїДніпра.
Готський історикЙордан говорить “… венеди походять від одного корення і нині відомі під трьоманазвами – венеди, анти, словени”. Отже венеди ділилися на дві частини: західну(склавени) і східну (анти). Венеди – це стара германська назва склавинів. Анти,- писав Йордан, — проживають між Дністром і Дніпром аж до Чорноморського побережжя.Відомості про антів залишив і візантійський історик Прокопій Кесарійський.Починаючи з УІ ст. анти регулярно вторгалися в межі Візантійської імперії.
У ІУ-УІ ст. н.е.давньослов’янські племена були об’єднанні у два великі союзи державного типу, очолюваніцарями – Антський на сході і Склавінський на заході. Відомо, що анти створилиміцну державу на чолі з королем, яка існувала у ІУ-УІ ст. Головним заняттямантів було землеробство, яке досягло високого розвитку. Також розвивалосягородництво, рибальство, збиральництво, мисливство, які становили важливийзасіб розвитку зовнішньої торгівлі.
Для антськогосуспільства початку І тис. до н.е. була характерна територіальна община. Одніземлі, залишаючись у колективній власності общин, вже передавалися наділами віндивідуальне користування окремими сім’ями.
За такої формиземельних відносин продукт, отриманий в результаті обробітку конкретної ділянкиземлі, становив вже приватну власність і міг бути джерелом збагачення.Відбувається диференціація суспільства.
В антів існувалорабовласництво, однак воно не перетворилось у них в основу суспільного ладу, авідразу еволюціонувало до більш прогресивних феодальних відносин.
У ІУ ст. антивели запеклі війни з готами, що прийшли з над Балтики. Анти зазнали сильної поразки.Готи полонили і розп’яли антського короля Буса (Божа) разом із синами і 70старшинами. Однак готський король Вінітірій протягом року був розбитий антами,а його державу зруйнували гуни, які прийшли з Алтайських гір. Вони створиливелику державу, що охоплювала територію між Нижньою Волгою і Доном аж добасейну Дунаю. Антське царство уникло гунського погрому тому що виступалосоюзником гунів. Після розпаду гунського державного об’єднання, який наставвідразу ж по смерті короля Атіли в 453 р., Антське царство переживаєпіднесення.
559 р. анти разомз іншими слов’янськими племенами вдерлися до Тракії і дійшли майже дол.Константинополя, але були змушені відступити і повернутися на свої землі.
Анти єбезпосередніми предками українців, а їхня держава попередниця Київської Русі.Анти виступають на території, де у УІІІ-ІХ ст. з’являється ім’я “русин”. Всередину УІ ст. на Антське царство напали кочові племена аварів, що прийшли зприкаспійських степів. З другої половини УІ ст. Антська держава занепадає. Останнязгадка про неї відноситься до 602 р. Під час війни з аварів і Візантії на боціостанньої виступили анти. Це свідчили, що анти були підкоренні аварами неостаточно, оскільки вступали в союзницькі зв’язки з іншими державами. Можнаприпустити, що під тиском аварів вони відступили в Середнє Придніпров’я.
В карпатськійулоговині авари заснували свою державу – Аварський каганат. Вона проіснувала додругої чверті УІІ ст. і була розгромлена Франкською імперією.
З початком УІІст. уриваються писемні згадки про східних слов’ян. На зміну Антській державіприходить полянсько-руський політичний союз у Середньому Придніпров’ї, якомусудилось стати завершальним етапом формування українського етносу.
Літопис “Повістьвременних літ” дає такий огляд племен, що у УІІІ-ІХ ст. проживали на територіїсучасної України: поляни жили на правому березі Дніпра, поблизу Києва; сіверяни– над Десною, Сеймом і Сулою; древляни – між Тетеревом і Прип’яттю; дуліби (абобужани) – вздовж Бугу (їх називали волинянами); білі хорвати на Прикарпатті;уличі – над Бугом; тиверці над Дністром. З цих племен і повстав українськийнарод. Всіх східнослов’янських племен налічувалось понад сто. Вониоб’єднувалися у 14 великих племінних союзів.
Поляно-руськіплемена займалися рільництвом, скотарством, полюванням, бортництвом,рибальством, гончарством, ткацтвом, обробляли залізо. Вони вели жваву торгівлюіз сусідніми і далекими країнами, користуючись торгівельними шляхами. Серед них– великий водний шлях “з варяг у греки”; шлях зі сходу на захід (з Каспійськогоморя – через Київ – Володимир – Краків – Прагу – Регенбург), з’єднуючиарабський світ з Центральною і Західною Європою; шлях на схід від України (відКаспійського до Балтійського моря), єднаючи арабський світ з Прибалтикою іСкандинавією.
Про майнову диференціаціюі поширення торгівлі в той час свідчать знайденні при розкопках скарби монет ікоштовностей.
Київська держава у УІІІ ст.вела інтенсивну торгівлю з Візантією, Волзькою Болгарією, Хозарським каганатом,країнами Центральної та Західної Європи, а також арабського світу.
Головну рольсеред східних слов’ян відігравали поляни. Столицею полян був Київ, сіверян –Чернігів, деревлян – Іскоростень (Коростень), дулібів – Волинь (Городок надБугом), в уличів – Пересічень. Відома ціла система міст пов’язаних з життямбілих хорватів. У середині І тис. князь Киї за переказом “Повісті временнихліт”, заснував Київ. Вигідне розташування на перехресті торгових шляхів швидкоперетворило його у могутній економічний, культурний і торговий центр.
На середину Х ст.у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великіполітичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявія, Славія таАрсанія. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, державою великого нащадка Кия –Аскольда. Славія – це об’єднання ільменських словен та окремих неслов’янськихнародів, майбутня Новгородська земля. Її столицею була Лагода. Арсаніязнаходилась в Приазов’ї та Причорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутараканськекнязівство.
Територія де жилислов’яни, це терен перехрещування культурних і політичних впливів Сходу іЗаходу. Вона зберігала нашарування різних культур і розвивала свою багатукультуру, яка згодом синтезувала ці впливи. Однак відкритий характер землі усусідстві з кочовим степом, не сприяв розвитку цієї культури, оскільки всі силинароду спрямовувалися на боротьбу із нападниками.
Духовний світпраукраїнців Антської держави був доволі складним. Кожне плем’я шанувало своїхбогів. З процесом творення держави відбулося виділення загально племіннихбогів, головними з яких були: Дажбог – бог сонця, Велес – бог худоби, Сварог –бог неба, Ярило – бог весни, краси, кохання. Марен – богиня смерті. Дещопізніше був встановлений для усіх племен спільний культ Перуна – бога війни іблискавки. Крім того, праукраїнці вірили, що у воді живуть русалки, у полі –мавки і польовики, у лісі – лісовики, у хатах – домовики, у болотах – дідьки.Це били другорядні божества, яких називали слов’янським словом – бісами.
Благословеннявищих і нижчих богів здобували різними молитвами, обіцянками та жертвами. Длясвоїх богів анти споруджували спеціальні культові споруди – капища. Дещопізніше з’являться служителі культу – волхви.
В антів бувпоховальний обряд. Мертвих або закопували в землю, або палили на великомувогнищі, а попіл збирали в горщики і ставили їх на стовпах на роздоріжжі.Агатих покійників ховали дуже пишно. З ними живцем закопували в яму або палилиїх жінок, слуг, коней, усе, що могло знадобитися покійнику у потойбічномусвіті. Після похорону на його могилі справляли тризну (поминки) – пили, їли,співали.
Таким чином,українське населення є автохтонним і споконвіку проживало на цих землях.Починаючи з неоліту і упродовж наступних етапів формування протоукраїнців,колискою цього складного процесу виступало Придніпров’я, зв’язане з цивілізацієюСередземномор’я та іншими народами як Європи так і Азії. Саме на цих земляхвсередині І тис. н.е. почалося формування державності майбутньої КиївськоїРусі.
У 860 р. у літописах згадуютьсякиївські князі Аскольд і Дир., які нібито були спершу боярами Рюрика, алевідпросилися в нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Заіншою версією (Шахматов, Грушевськи, Толочко, Брайчевський) проаналізувавшилітописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольд і Дир. Булинащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князюваливони, напевно, в різний час. Спочатку – Дір, про якого згадує Ал-Масуді,вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володів багатьма містамиі великими територіями. Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда.Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями Аскольда були походи на греків(860,863,866,874), результатом яких стали дуже вигідні для нього договори.
860 р., після перемоги надгреками, Аскольд запровадив у Київській Русі християнство і здійснив першехрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди було направленоархієпископа (митрополита) М.Сірина та шість підлеглих йому єпископів. Почалосябудівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнював імператору. В882 р. Аскольд був вбитий Олегом, що прийшов з півночі.
— Норманська іанти норманські теорії походження назви Русь.
— Вплив норманцівна формування державності.
В останній чверті ХІІ ст. уписемних джерелах з’являється назва “Україна”. Уперше її фіксує Іпатіївськийлітопис 1187 р.
- походженняназви “Україна”.
Формування й об’єднанняКиївської Русі було справою не тільки щасливих походів, але й зручноїдипломатії. Міжнародні відносини цього періоду відбуваються як у різних формах,так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв’язки.Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна відзначити такі: Русьі країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набув першорядноїваги у зв’язку з об’єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньоїполітики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним булорозширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій зметою забезпечення торгових шляхів, а також охорона своїх кордонів, а другийперіод – період розпаду й занепаду Київської держави – характеризуєтьсяпідпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.
Тема2.
Міжнароднівідносини Київської Русі та Галицько-Волинської держави (4 год.).
Князівська державапроіснувала п’ять століть. В історичному розвитку українського народу вонавиконала надзвичайно важливу роль – запобігла його знищенню і забезпечиларозвитку господарства і культури.
Київська Русьбула найбільшою державою Європи. Вона творила величезне об’єднання народів,рівного якому на Заході не було. Її економічний розвиток не тільки забезпечувавнаселенню прожиток, а й поставляв багато продуктів на експорт. Внасідокзручного географічного положення на перехресті торговельних шляхів між Чорнимта Балтійськими морями і між Азією та Середньою Європою праукраїнстькатериторія стала одним із важливих чинників міжнародної торгівлі. Великіпростори захищали державу від наступів сусідів – у воєнних змаганнях воназавжди виходила переможцем. Хозарська держава впала під ударами Києва. Візантіяніколи не відважилась вийти поза Крим і тільки політичними інтригами намагаласястримати зростання могутності північного сусіда. Війни з Угорщиною, Польщею таЛитвою носили пограничний характер, і в кінцевому підсумку українська територіяне зменшувалася, а розширювалася. Боротьба, яка вела Київська Русь, була однієюз ланок у відвічних змаганнях, що проводила Європа проти натиску Азії. Україніу цій боротьбі випало найнебезпечніше місце для оборони – проти азійських“воріт народів”, що пропускали в Європу дикі орди. Вона перша брала на себеудари кочівників і століттями вважалася “непереможним щитом” Європи.
Займаючивеличезну територію від Балтійського моря і Північно-Льодовитого океану доЧорного моря і від Волги до Карпат, Київська Русь відігравала важливу роль уформуванні політичної історії Європи. Зрозуміло, неабияку роль як в КиївськійРусі, так і Галицько-Волинській державі відводилося міжнародним відносинам.
1. Зовнішняполітика Київської Русі
Писемні джерела, зокрема“Повість временних літ”, фіксують формування київської держави з УІ ст…Важливим чинником у процесі політичної консолідації Полянського міжплемінногосоюзу стало заснування Києва.
Надзвичайно зручнігеографічні, культурні, економічні умови сприяли швидкому розвитку його якголовного політичного центру української держави. Спираючись на дружиниполян-русинів, київський князь володарював над усіма тими племенами, головніріки яких текли до Києва: над деревлянами, дреговичами, радимичами, сіверянами.Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.
Автор літопису “Повістьвременних літ” називає Кия першим полянським князем, який разом із братамиЩеком, Хоривом та сестрою Либіддю заснував місто. Літопис наводить дві версіїщодо особи Кия. Згідно першої він був перевізником через Дніпро, а за другоюкнязем. А користь другої версії є більше літописних свідчень. Кия з почестямиприймав візантійський імператор. Повертаючись з Візантії Кий мав намірпоселитися на Дунаї, де збудував місто Києвець, але під тиском місцевих племензмушений був повернутися до Києва. (За Грушевським).
М.Брайчевський говорив, щоКий походить зі східнослов’янського племені хорватів, яке входило до складуПолянського союзу. Під ударами аварів Антсько-Полянський союз розпався. Аварипереселили хорватів на Балкани. Належав Кий до соціальної еліти, яка змушенабула терпіти аварську зверхність. Учився в Константинополі, був приятелеммайбутнього імператора Іраклія.
Близько 635 р. Кий піднявповстання проти аварського каганату. Маючи підтримку Іраклія, здобув низкуперемог, намагався закріпитися на нижньому Дунаї, де здобув Києвець. Однак уподальшій боротьбі зазнав невдач і відійшов на північ до СередньоїНаддніпрянщини, де і заклав Київ.
У УІІІ-ІХ ст., за літописом,у середньому Подніпров’ї склалося державне об’єднання – Київська Русь, доскладу якого увійшли поляни, деревляни, сіверяни.
860 р. у літописах згадуються київськікнязі Аскольд і Дір, які нібито спершу були боярами Рюрика, але відпросилися унього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версіяспростована О.Шахматови, М.Грушевським, П.Толочком і М.Брайчевським.Проаналізувавши літописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольді Дір були нащадками Кия, останніми представниками київської династії. Спочаткукнязював Дір, про якого згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим ізслов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями.Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда. Найвизначнішими зовнішньополітичнимиакціями Аскольда були походи на греків (860, 863, 866, 874), результатом якихстали дуже вигідні для нього договори.
Після перемоги над греками в860 р. Київське князівство уперше сповістило середньовічний світ про своєіснування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі,Південно-Східній Європі та Передній Азії. Внаслідок вдалих походів на володінняВізантії, Київська держава уклала дуже вигідні договори.
860 р., після перемоги надгреками, Аскольд запровадив в Київській Русі християнство і здійснив першехрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди направлено булоархієпископа (митрополита) М.Сіріна та шість підлеглих йому єпископів. Почалосябудівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнювало імператорському.У 882 р. Аскольда було вбито прибулим з півночі Олегом.
— норманська теорія утвореннядавньоруської держави (В.Антонович, С.Томашівський, В.Липинський, Д.Дорошенкота інші);
- походженняназви “Русь” (М.Грушевський, О.Єфременко, Б.Рибаков, П.Толочко, С.Макарчук) .
В останній чверті ХІІ ст… уписемних джерелах з’являється назва “Україна”. Уперше її фіксує Іпатіївськийлітопис 1187 р.
- походженняназви “Україна”.(С.Скляренко).
Формування й об’єднанняКиївської Русі було справою не тільки щасливих походів, а й зручної дипломатії.Міжнародні відносини взаємини того періоду відбуваються як у різних формах, такі у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв’язки. Середнапрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна визначити такі: Русь ікраїни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набував першорядноїваги у зв’язку з об’єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньоїполітики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним булорозширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій, зметою забезпечення торгових шляхів, то другий період – період розпаду йзанепаду Київської держави – характеризується підпорядкуваннямзовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.
Організація дипломатичноїдіяльності. Закордонними взаєминами князівства керував князь. Хоча є дані що уХ-ХІ ст. утворилась окрема канцелярія при княжому дворі для чужоземних справ.Пізніше, в період феодальної роздробленості Київської Русі, такі канцеляріїмогли перестати існувати, бо окремі князівства не в змозі були утримувати їх.
Для переговорів з іноземнимидержавами посилались наближені до князя особи, яким князь довіряв і які зналиіноземні мови. Часто в ролі дипломатів виступали представники духовенства.Навіть монгольські хани у зносинах з Царгородом використовували руськедуховенство. Латинське духовенство залучалось до переговорів згалицько-волинськими князями.
Постійного дипломатичногокорпусу за кордоном Київська Русь не мала, хоча в деяких іноземних державахперебували якісь княжі представники.
Руська дипломатія керуваласьпевними нормами міжнародного права. У ІХ ст. почало діяти право оголошеннявійни, яким послуговувався Святослав. З того часу відоме
і друге правило – точнедотримання мирного договору, також, недоторканість уповноважених дляпереговорів, признання рівноправності сторін у міжнародних договорах, оборонасвобод торгових шляхів, особливо морів і рік.
Дипломатичні методи іприйоми. Дипломатія стародавніх русичів використовувала, з одного боку,традиції і звичаї східнослов’янських племен, а з іншого, — міжнародний досвід,насамперед слов’янських державних утворень, Візантійської імперії, державСхідної і Північної Європи, Передньої Азії.
Засвоїли процедуру укладанняусних договорів про припинення військових дій і обміну полоненими, навчилисяукладати перемир’я і мир, зокрема з місцевою візантійською владою у ПівнічномуПричорномор’ї; стали направляти посольства в сусідні держави, пізніше вступалив прямі дипломатичні контакти з центральним візантійським урядом, з державоюфранків, Хорватією та іншими державами. На початку ІХ ст… починаєтьсяналагодження дипломатичних відносин. Уже в 836-839 рр. є відомості про руськепосольство до імператора Феофіла. 860 р. Русь після вдалого походу наКонстантинополь уклала перший відомий договір “миру і любові” з Візантією. Цейдоговір став своєрідним дипломатичним визнанням Київської Русі. Він передбачаввстановлення між державами мирних відносин.
З кінця ІХ ст. договори “мируі любові” були укладені з варягами, уграми; дружні відносини пов’язувалинаприкінці ІХ – на початку Х ст. Русь і Болгарію.
В Х ст. у міру зміцнення ірозвитку Київської держави, активізувалася і зовнішня політика: Русь освоювалащоразу нові форми дипломатичних відносин з навколишніми країнами й народами.
З Візантією були укладенідоговори 907, 911 і 944 рр. Договір 907 р. містив традиційні для договорів“миру і любові” умови. Вони передбачали відновлення мирних відносин міжкраїнами, сплату імперією данини Київській Русі і визначення статусупосольських і торговельних місій. Судячи по спільних військових діях Русі іВізантії проти сильних противників, цей договір містив й усну домовленість провійськовий союз. Вироблення спочатку перемир’я, а згодом і миру у 907 р. супроводжувалосьпосольськими обмінами та посольськими конференціями. Це були перші руськіпосли, які представляли на переговорах Київську Русь.
За договором Олега з грекамивід 911 р., один з перших руських князів вимовляє собі контрибуцію, правоторгівлі без мита і визначає норму торговельних зносин Русі з греками. Руськікупці, прибуваючи до Царгорода, мали право залишатися там шість місяців і,повертаючись, отримували на дорогу потрібні припаси. Проживати вони у Царгородівони мусили на передмісті. Входити до міста могли тільки групами не більше 50осіб, без зброї і в супроводі грецьких урядовців. Договір визначав також формисудового процесу між русинами і греками, спеціальні припаси щодо корабельнихпригод на морі, про спадщину померлих на грецькій території руських купців ідозвіл русинам служити в імператорському війську.
Русько-візантійський договір911 р. показав, що на початку Х ст. Русь не тільки вміла укладати звичайні длятого часу договори “миру і любові”, а й йшла до освоєння вершин тогочасноїдипломатії – письмових двохсторонніх рівноправних міждержавних договорів, якіохоплювали політичні, економічні, військові та юридичні питання. Київськепосольство в Візантії приймали відповідно до встановлених правил, поширених іна інші іноземні місії.
Договір 911 р. став якісноновим щаблем в історії давньоруської дипломатії. Він включав на тільки головнузагальну угоду 907 р. – ідею “миру і любові”, а й “ряд” – конкретні статті,присвячені різноманітним торговельним, військово-союзним, юридичним та іншимпитанням.
Угода була зафіксована вавтентичних грамотах, написаних рідною мовою обох сторін, і в копіях, написанихмовою іншої сторони. Обмін оригіналами і копіями, порядок підписання грамотвізантійським імператором і руськими послами, процедура їх клятвеного ствердженнясвідчили про рівноправність міждержавних переговорів.
У середині 30-х рр… Х ст.економічна, військова і політична міць Русі продовжує зростати. Вона хочеоволодіти Північним Причорномор’ям, зруйнувати візантійські опорні пункти вКриму, міцно закріпитися на східних торговельних шляхах. Після припиненнявиплати данини Візантією Київська Русь починає війну з Візантією 941 р.
Війна закінчується в 944 р.спочатку перемир’ям а потім укладення нового договору. Згідно нього,встановлювалася свобода дипломатичних і торговельних зносин, заборонялисябезчинства русичів на грецькій території, обмежувалися закупки паволок (дорогашовкова тканина) руськими купцями, були внесенні статті про повернення рабів,що втікали від своїх панів, про підсудність русичів в час побуту в Царгороді,про викуп полонених. Спеціальною постановою Русь зобов’язувалась не втручатисядо справ Корсунської області в Криму. Русичам дозволялось вільне рибальство угирлі Дніпра, але не можна було там зимувати.
Фактично цей договір увібраву себе попередні договори 907 і 911 рр. Угода 944 р. стала вершиноюдавньоруської дипломатичної практики і документалістики – першим розгорнутимписьмовим договором про військовий союз двох держав.
Новий крок зробила руськадипломатія і в період руського походу на схід 945 р. Захопивши місто Бердаа,русини зробили спробу закріпитися у краї і здійснили заходи щодо укладення мируз місцевим населенням.
Руська дипломатія багатодосягнула за правління дружини Ігоря Ольги (945-964). У міжнародній політицівона намагалася забезпечити інтереси держави дипломатичним шляхом. 946 р.княгиня у супроводі великого посольства відвідала Константинополь. Упереговорах з імператором йшлося про відносини двох держав й актуальну для Русісправу християнізації.
Щоб добитися більших поступокз боку Візантії, Ольга активізувала дипломатичні відносини ззахідноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитетКиївської держави.
Таким чином, у середині Х ст.Русь стабілізувала свої відносини з Візантією, Хазарією, угорцями, варягами,Болгарією, печенігами, встановила мирні відносини з Німеччиною.
Із середини 60-х років Х ст.Київська Русь вступила в смугу тривалих і важких війн і дипломатія Святославарозвивається переважно в умовах військового часу, які мали певний вплив на їїхарактер.
У часи Святослава дипломатіяКиївської Русі розв’язувала нові завдання, які постали перед державою у зв’язкуз активізацією його зовнішньої політики, підпорядкуванням його владі більшостісхіднослов’янських племен, зміцненням позицій у Північному Причорномор’ї,зокрема в районі Таманського півострова, в Нижньому Подніпров’ї і Подністров’ї.
Нові зовнішньополітичнізавдання давньоруської держави, за Святослава, вимагали і нового рівнядипломатії. Різноманітні прийоми і методи давньоруської дипломатії приСвятославі базувалися на дипломатичному досвіді минулого, сприяли йогоподальшому збагаченню відповідно до розвитку давньоруської державності,розширюючи політичні зв’язки Русі з іншими країнами.
Нейтралітет Візантії завдякисоюзному (944 р.) договору дав можливість Святославу напасти на ВолзькуБолгарію, землі буртасів, Хозарський каганат. Водночас Русь здійснила низкуполітичних заходів для оволодіння захопленими районами Приазов’я і Поволжя.Договір, укладений із населенням відвойованих у Хазарів народів, повинен бувтут забезпечити тут міць і тривалу владу давньоруської держави.
Остаточне, наперекір договору944 р., оволодіння Руссю гирлом Дніпра, підпорядкування своїй владіслов’яноруських племен, які проживали по Дніпру і Бугу, встановленняпротекторату над грецькими володіннями в Криму створили серйозну загрозувізантійським володінням у Північному Причорномор’ї, насамперед Херсонесу. Узв’язку з тим Візантія укладає із Руссю таємний договір 967 р., який передбачаввідновлення мирних відносин між двома державами, порушених руською агресією вКриму, відмову Київської Русі від подальших нападів на візантійські володіння уПівнічному Причорномор’ю, згоду Візантії не перешкоджати Русі в оволодінніНижнім Подунав’ям .
Готуючись у 967 р. додунайського походу, Святослав створив першу коаліцію, забезпечивши союз уугорцями. Внаслідок наростаючого конфлікту Святослав весною 970 р. починаєвійну з Візантією.
У цій війні Київська Русьвиступила на чолі коаліції, до складу якої входила Болгарія, печеніги і угорці.Її створенню передували руські посольства в Панонію до угорців і впричорноморські степи до печенігів, а також певні політичні кроки щодоБолгарії, в підсумку яких болгарський народ виступив союзником Київської Русі уцій війні.
У ході візантійської компаніїдоговір влітку 971 р. Святославу не вдалось відродити анти візантійськукоаліцію у попередньому складі. Русько-візантійський договір 971 р. ознаменувавостаточну їх відмову від угоди 967 р. щодо Болгарії і знову повертав КиївськуРусь і Візантію до вихідної точки – до тих відносин, які склалися між двомадержавами до 966 р., тобто до року успіхів руської зброї на Сході.
Дипломатичні зусилляКиївської Русі періоду 60-70-х років Х ст. сприяв широкому виходу давньоруськоїдержави на міжнародну політичну арену, були одним із могутніх чинниківрозширення і розвитку давньоруської феодальної держави.
Повертаючись з походу 972 р.,Святослав був вбитий печенігами в районі дніпровських порогів.
Діяльність Святослава важкооцінити однозначно. Дбаючи про зміцнення міжнародних позицій свої держави, вінмайже не займався її внутрішніми проблемами. Його військові походи свідчать пронедостатнє розуміння реальної ситуації, разом з тим вони сприяли зростанню роліКиївської держави у вирішенні міжнародних питань.
Володимир Великий (980-1015).Завершується тривалий процес об’єднання території Київської держави.
Замість далеких походів,Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Він звернув погляд на Західі додав до своїх володінь Перемишль і червенські міста (981 р.). Змусивлитовських ятвягів (983 р.) визнати його верховенство. З метою зміцненняпівнічно-східних кордонів Русі Володимир здійснив похід на Волгу проти болгар(985 р.). Володимир налагодив дружні відносини з поляками, мадярами і чехами. Воснові цієї західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собіголовні торговельні шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи наКонстантинополь.
Впровадження християнства
У 987 р. у Візантіїспалахнуло повстання проти імператора Василя ІІ під проводом Варди Фокі.Василій ІІ звернувся до князя Володимира за військовою допомогою, пообіцявшивидати за нього заміж свою сестру Анну. Але, коли небезпека минула, імператорне захотів виконувати свою обіцянку. Тоді Володимир напав на візантійські містав Криму, взяв Корсунь (Херсонес) і погрозив походом на Константинополь.Імператор відповів, що не може видати своєї сестри за поганця. У відповідьпрозвучала заява Володимира про готовність охреститися. Щоб врятувати вітчизнувід загрози війни, принцеса Анна вирішила погодитися на шлюб. Хрещення, аводночас і шлюб Володимира з Анною, можливо, відбулося у Корсуні в 987 р. Поприїзді князя до Києва, він охрестив своїх синів і киян (988 р.).
Значення прийняття християнства
По-перше, християнство принеслов Україну вищий рівень культури, сприяло поширенню писемності. По-друге,сприяло об’єднанню держави і зміцненню міжнародного авторитету Київськоїдержави серед християнського світу. По-третє, прийняття християнства зміцнювалодержавну владу князя, бо освячувало її.
15 липня 1015 р. князь Володимирпомирає. Відразу по його смерті розпочинається усобиці між його синами.
Часи Ярослава Мудрого(1019-1054) – період найвищого розвитку Київської держави. Вона відігравалаважливу роль у міжнародній політиці. У 1030-1031 рр. Ярослав відвоювавзахоплені Польщею червленські міста в Забужжі. Унаслідок походів на північприєднав до Русі фінські племена чудь, завоював місто Юріїв. 1036 р. Ярославзавдав нищівного удару печенігам. Усе ж у зовнішній політиці Ярослав Мудрийнадавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різнимикраїнами, підкріплюючи їх династій ними шлюбами.
Сам він був одружений зІнгігердою – дочкою норвезького короля Ольфа, а другим шлюбом – з Анною, дочкоювізантійського імператора. Дочка Ярослава Анна була дружиною французькогокороля Генріха І. Друга дочка Ярослава Мудрого стала дружиною норвезькогокороля Гаральда Сміливого, а третя, Анастасія, вийшла заміж за угорськогокороля Андрія. Три сини – Ізяслав, Святослав та Всеволод – були одруженівідповідно із сестрою польського короля Казімира, онука німецького цісаряГенріха ІІ і дочкою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха.
Активні дипломатичнівідносини мала Русь з Германською імперією, обмінюючись посольствами в часивоєнних дій 1030-1031 і 1040-1043 рр. Сторони вважали, що їх відносини будутьвзаємовигідні – Русь прагнула мати союзника в боротьбі проти Візантії, Германіяв особі Генріха ІІІ хотіла скористатися військовою підтримкою Русі взовнішньополітичних акціях.
На схилі літ князь поділивКиївську Русь між п’ятьма синами: Ізяслав одержав Київ, Древлянську землю зТуровом та Новгородом із Псковом; Святослав – Чернігів, Муромі Тьмуторокань;Ігор – Володимир-Волинський; Всеволод – Переяслав, Суздаль і Ростов; В’ячеслав– Смоленськ. Ярослав увів принцип сеньйорату. Сини князя, які на досягликнязівства, називалися “ізгоями”, їх позбавляли права на землю. Системасеньйорату була однією з причин міжусобиць, ослаблення і, зрештою розпадудержави.
Після смерті Ярослава Ізяслав (1054-1078) намагався поширити своювладу і на деякі землі братів. Він зайняв Володимир-Волинський після смерті Ігоря (1060 р.), атакож Полоцьк (1067 р.), Отже усі землі на правому березі Дніпра були під йоговладою. Поразка, завдвнв половцями у 1068 р., викликала повстання киян протиІзяслава. Вони вибрали собі за князя Всеволода, який перед тим був ув’язнений,Ізяслав мусів тікати до Польщі, просити допомоги у короля Болеслава Хороброго.Ізяслав усе-таки повернув Київ, але грабіжництво союзників і помста князякиянам викликала нові заворушення. Крім того, Ізяслав посварився з братами і в1073 р. мусив удруге втікати до Польщі і подався дальше у Європу шукатидопомоги.
В цей час у Києві правивколишній чернігівський князь Святослав ІІ (1073-1076). Після його смертіІзяслав помирився з братом Всеволодом і втретє став князювати у Києві(1076-1077), але незабаром загинув у боротьбі зі Святославовичами.
Останній Ярославич накиївському престолі – Всеволод І (1078-1093) об’єднав головні землі Київської Русі.
Після Всеволода Святополк ІІ(1093-1113) увесь час вів боротьбу з половцями. У цій боротьбі йому допомагавВолодимир Мономах, переяславський князь, під проводом якого було здобутоперемоги над половцями у 1105-1111 рр.
Володимир Мономах (1113-1125)головну увагу приділяв зміцненню політичноїб єдності держави. Дипломатичнимиметодами і військовою силою він домігся визнання своєї влади майже усімакнязями. Здійснив переможні походи на половців у 1103, 1107 та 1111 рр.
Володимир Мономах підтримувавзв’язки із Західною Європою, був одружений з дочкою англійського короля Гідою.Син Мономаха Мстислав був одружений зі шведською королівною, а його дочкизнайшли чоловіків у Норвегії і Данії. Добрі взаємини мав Володимир ізВізантією.
Із смертю Мономаха зовнішня політикаперестає бути найвищим пріоритетом у державному житті. Найстарший син МстиславІ (1125-1132) отримав Київ, Смоленськ і Новгород, інші землі перейшли добратів. Він прогнав половців з українських степіва. Мстислав підтримувавзв’язки із Західною Європою, був одружений зі шведською королівною, а дочоквидав заміж за королів Угорщини, Данії, Норвегії.
Після смерті Мстислава ІКиївська держава розпалась на кілька окремих князівств.
Феодальна роздробленість Русізмінила характер її зовнішньої політики. Єдиній зовнішній політиці наступивкінець. Кожне князівство проводило політику, вигідну тільки йому і частоневигідну для країни загалом. Водночас залишаються і спільні для всіх князівствметоди ведення міжнародної політики. Русь продовжує виступати як значнаміжнародна сила в Європі.
У часи феодальноїроздробленості, підтримуючи з Візантією дружні відносини, Київська Русь однакнамагається звільнитися з-під надмірної опіки Візантії., насамперед церковної,що здійснюється через митрополитів-греків. Політичні мотиви переплітаються зтеологічними, творячи складну палітру русько-візантійських відносин.
Важливим є відносиниукраїнських князівств з Польщею. Польщі був потрібний союзник у боротьбі протиНімеччини. Водночас Польща не відмовлялася загарбати руські землі, які ослабливнаслідок міжусобної війни. До Польщі тяжіли Волинське і Чернігівськекнязівство. Поляки брали участь у поході чернігівського князя на Галич 1144 р.,дочка чернігівського князя Всеволода вийшла заміж за сина польського короля. Увеликих київських князів були також добрі відносини з Польщею. Син Ізяславаодружився із сестрою Болеславовичів, а Мешко ІІІ взяв за дружину ЄвдокіюІзяславівну. Наприкінці ХІІ ст. намітився поворот Галича до Польщі. Завдякицьому галицько-волинсько-польські відносини, не дивлячись на окремі конфлікти,були союзницькими. Ярослав Осьмомисл використовував поляків у конфлікті ізсином Володимиром. Міцні зв’язки з польським королем Казімиром ІІ мало іЧернігівське князівство. Відомі і спільні походи польсько-українських князівпроти ятвягів. Ці факти свідчать про те, що у ХІІ ст… відносини міжукраїнськими князівствами і Польщею були досить тісними.
Чесько-українські відносинибули дружніми. Насамперед це стосується Волині. Ще 1123 р., відстоюючи своїправа на Волинь, князь Святослав Ярополчин, крім польських та угорськихвикористовував і чеські наймані війська, які неодноразово брали участь уміжусобицях на Русі. У 30-70-ті рр… Галицький князь Осмомисл був в антивізантійській коаліції разом з чехами. Чеський князь Володислав повертався ізхристового походу з Візантії через Київ і мав політичні контакти з великимкиївським князем.
Криза Візантійської імперії іутворення другого Болгарського царства сприяли зміцненню відносин між болгарамиі українцями. Це проявилося при Асені ІІ, який в1207 р. знайшов притулок уГаличі. Тоді ж руські війська перебували у складі болгарських. Русь-Українатакож брала участь в угорській війні через Сербію і сприяла боротьбі засамостійність Сербії і Болгарії.
Відносини із Угорщиною малидосить складний характер. Спочатку Угорщина допомагала відокремленню Галичини іВолині, згодом, боячись зміцнення Галицького князівства, підтримувала Волинь.Мадяри також були зацікавленні у сильному союзнику проти Візантії. У 1145-1146рр. король Геза ІІ скріплює цей союз шлюбом із Єфросинією Мстиславівною, але вконфлікті між Галичиною і Волинню угорські війська несподівано повернулисьназад: угорці брали участь у поході волинського війська на Київ. Відомо неменше шести походів на Русь. 1152 р. відбувся похід на Галичину, якийзакінчився для неї невдало. Загалом у Галичині з Угорщиною склалися дружнізв’язки, які ускладнилися після 1118 р., коли Угорщина вступила в боротьбу заГалич.
У ХІІ ст. відбувся рішучийперелом у русько-половецьких відносинах. Ще Мономах зробив багато для того, щобце плем’я не було ворожим для Київської Русі. Для цього укладалися династичнішлюби. 1116 р. відбувся переможний похід руських князів на Дінець, під часякого було зруйновано ряд половецьких міст і половці відкотились далеко встепи. Після смерті Мономаха половці зробили спробу напасти на Київську Русь,але були розбиті. 1129 р. Мстислав їх далеко за Дон, Волгу та Яїк, однакборотьба з ними продовжувалася протягом усього ХІІ ст… Половцівикористовувалися і в міжусобних війнах. Велику поразку вони потерпіли відоб’єднаних сил князів 1184 р., але тільки у 1190 р. ця боротьба закінчиласяостаточною перемогою русичів.
Відносини з половецькимстепом – одна з найскладніших ланок зовнішньої політики України. Київська Русьзуміла у важкій воєнно-дипломатичній боротьбі втримати лісостеповий кордон аждо монголо-татарської навали.
Битва на Калці змонголо-татарами 1223р. закінчилась поразкою союзників. Вона негативно вплинулан і на зовнішньо-політичне становище Київської Русі. Однак це не згуртувалокнязів, не змусило їх вжити заходів для оборони країни. У 1239 р. татари зновупоявилися на Україні і захопили ряд князівств. Із захопленням Києва у 1240 р.Україна потрапила у залежність до татар.
Аналізуючи міжнароднівідносини Київської Русі, потрібно коротко зупинитися на її зовнішньополітичнихта культурних зв’язках. Слов’янські племена розселилися на берегах Дніпра тайого приток – зручних шляхах сполучення. Розвиток торгівлі сприяв розробціприродних багатств зайнятої східними слов’янами смуги Руської рівнини, щодавала їм досить щедрий та різноманітний матеріал для зовнішньої торгівлі. Зтого часу хутро, мед, віск, ліс стали головними статтями вивозу Київської Русі.
Успіхами зовнішньої торгівлісприяли не тільки внутрішні, природні фактори, а й зовнішні обставини, однією зяких була наявність хозарських племен, що розселилися в степах між Доном іДніпром у УІІ ст. Вони разом з волзькими болгарами стали посередникамиторгового обміну між Балтійським північним краєм та арабським Сходом приблизноз половини УІІ ст… Підкоривши східних слов’ян, позбавивши їх зовнішньоїнезалежності, хозари разом з тим дали можливість слов’янам виходити начорноморські та каспійські ринки. Під заступництвом хазар по річках йшла жваваторгівля з Придніпров’ям, про що свідчать історичні документи. Руські купціпривозили доля продажу свої товари до Чорного моря, в грецькі міста, девізантійський імператор брав з них десятину (торгове мито), купці по Дону іВолзі спускалися до хазарської столиці, де поводир-хозар брав з них такождесятину, входили у Каспійське море, проникали на верблюдах до Багдада. Вісторичних літописах є дані про те, що у УІІІ ст. виникла і розвиваласяторгівля дніпровських слов’ян із хазарським та арабським Сходом.
Наслідком успіхів східної торгівліслов’ян стало виникнення стародавніх торгових міст у Русі. З політичної сторонивиникнення укріплених міст і поселень довкола них, так званих торговельнихокругів, знаменувало поступове формування Київського князівства як певногодержавного політичного утворення. Адже місто було центром не лише торгівлі, а йремесла, релігії та культури.
У ІУ-Х ст. Київ зав’язувавторговельні відносини з Візантією, арабським Сходом, із чорноморськими,азовськими та китайськими ринками. Крім того, Київ був найважливішим обороннимпунктом.
Для ведення торгівлі требабуло мати безпечні кордони і відкриті торговельні шляхи по степових річках,здійснювати час від часу збройний тиск насаді ринки заради отримання вигіднихторговельних умов. Цього можна було досягти тільки об’єднаними зусиллями усіхсхідних слов’янських племен, причому в окремих випадках через насильницькепідкорення тих, хто не бажав добровільно підтримувати київських князів.Київське князівство через географічні, торговельно-економічні чинники почаловиконувати роль економічного та політичного центру слов’ян, виступаючивиразником їх інтересів. Ці спільні інтереси зумовили як внутрішню, так ізовнішню політику перших руських князів. Кордони руської держави в ХІ-ХІІ ст.свідчать про те, що вона була не племінним і не етнічним, а політико державнимутворенням.
У внутрішній економічнійполітиці головною сферою діяльності князівської адміністрації було збиранняподатків у вигляді данини. Данина у підвладних Київському князівству країн, зінших князівств стягувалася здебільшого натурою. Вона збиралася, як правило,двома шляхами: або підвладні князівства привозили її до Києва (повозом), абокиївські князі самі збирали цю данину по інших князівствах. Київські князіспоряджали по Дніпру торговельні каравани човнів, які відправлялись уКонстантинополь для торгівлі там зібраною даниною (вироби лісових промислів,хутро, мед, віск). Згідно з договором між грецьким імператором Цімісхієм такиївським князем Святославом, руські люди мали право привозити в Грецію дляпродажу хліб. Головними торговцями були київський князь та його бояри. Доторговельних караванів дуже часто приєднувалися в дорозі човни простих купців зтим, щоб під охороною князівського конвою досягти світових ринків.
Київ як центр політичного ігосподарського життя Руської землі своїми заморськими торговими оборотамипідтримував також судовий промисел слов’янського населення усього Дніпровськогобасейну. Данина була тією основою, яка відзначала і зовнішню економічнудіяльність перших руських князів. Ця діяльність в узагальненому вигляді малащонайменше дві головні мети: 1) завоювання заморських ринків; 2) охорону тапідтримку торговельних шляхів, які вели до цих ринків. Військові походи руськихкнязів у Візантію та інші держави значною мірою були зумовлені прагненняКиївської Русі підтримати або відновити перервані через різні причиниторговельні відносини. Як правило, такі заходи завершувалися підписаннямдоговорів про щорічні торгівельні зносини Русі з певною державою або містом.
Про характерзовнішньополітичних зв’язків давньоруської держави, їх масштаби, географію таформи реалізації можна судити на основі історичних свідчень, до яких належатьнасамперед державні документи, правові акти, договори, грамоти великих князів,літописи (“Руська правда”).
Головною формою покарання зарізні порушення в Київські Русі виступали грошові штрафи. В обігу були куни абогривни кун. Гривна кун – це зливок срібла ½ фунта, який виступавнайбільшою одиницею обміну на давньоруському ринку аж до ХІУ ст. Гривна кундорівнювала 20 ногатам, 25 кунам, 50 реданам, це хутрові грошові одиниці.Одночасно з “хутровими” грошима в обігу перебували і металеві гроші іншихкраїн. Власні металеві (срібні) монети у стародавній Русі почали карбувати прикнязювання Володимира. Розрахунки по торговельних операціях здійснювалися іхутром, і металевими грошима, і досить часто двома валютами.
Окрім суто зовнішньоїторгівлі, у Київській Русі значного поширення набули торговельні операції вкредит або кредитні угоди, про що також свідчать історичні документи.
Помітну роль у життіКиївської Русі, зокрема у формуванні її державної символіки, розвитку культури,відіграла Візантія. Візантійські впливи помітні, поряд з варязькими, й увійськовій організації Київської держави, будові укріплень, флоту. Візантійськимвпливом позначені також архітектура, малярство-іконопис, монументальнийживопис, книжкова мініатюра, мозаїка. І все ж не можна зводити культуруКиївської Русі тільки до візантійських впливів. Адже Київська Русь (найбільшадержава ранньосередньовічної Європи) межувала з багатьма країнами, вела з нимиактивну торгівлю. Культура докиївської та київської князівської доби, якій буливластиві елементи давньоіранської культури, відчувала вплив культур ПередньогоСходу та Греції. Крім цього, ця культура була пов’язана з культурами Хазарії,народів Західної та Центральної Європи, а також Північного Кавказу таЗакавказзя. Перебуваючи в контексті візантійсько-болгарсько-слов’янськоїспільності, культура Русі усе ж становила певну автохтонність, хоча була доситьвідкрита усім впливам і взаємодіям.
Таким чином, з ІХ ст… до30-х років ХІІ ст. Київська-Русь Україна як єдина централізована державапройшла великий шлях, багатий різноманітними подіями та позначений жвавимиполітичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державнимустроєм це була рання феодальна монархія з центром у Києві. Вона висунулась напровідні позиції в Європі й була вшанована тогочасними найрозвинутішимикраїнами.
2. Міжнароднівідносини Галицько-Волинської держави
Галицько-Волинське князівство– друга після Київської Русі велика держава на українській землі. Вона, зодного боку, зберегла Україну від передчасної окупації з боку Польщі, а здругого – припинила процес асиміляції українського етносу великоруським. Цядержава, перейнявши національно-культурні традиції Київської Русі, своюполітичну діяльність розвивала під сильним впливом стосунків, які існували вСередній Європі. З занепадом Києва посередницька роль у торгівлі між Заходом іСходом переходить до Галичини. Беручи участь у політичних та економічнихсправах Європи, Галицько-Волинська держава втягувалась і в духовні інтересиЗахідної Європи, збагачувала її культурним впливом і збагачувалась сама.
У зв’язку з тим, щоНаддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, рослозначення західних земель, розташованих далі від степів – Галичини і Волині.
Галицька земля відокремиласяще в кінці ХІ ст. Тут з другої половини того століття осіла династія РостиславаВолодимировича (онука Ярослава Мудрого). Його три сини – Рюрик, Володар іВасилько, поділили згодом Галичину. Боротьба князів Волині, котрих підтримуваввеликий князь київський Святополк, проти Галичини. Осліплення Василька. Володарі Василько розгромили Святополка на Рожнім полі (Галицько-Волинське пограниччя),а його союзників угрів – під Перемишлем. (1099 р.). Василько і Володар померлимайже одночасно, і вся влада в Галичині перейшла до Володаревого синаталановитого і енергійного Володимирка (1141-1153). Він переніс свою столицю доГалича і досить успішно там правив.
Князь Ярослав Осьмомисл, синВолодимира (1153-1187), розширив свої володіння, колонізуючи Дністер; землійого доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі стосунки з Угорщиною,Німеччиною. У 1165 р. він визнав певну залежність від Фрідріха І Барбаросси.Галичина за Ярослава розквітла економічно і була наймогутнішим князівством наРусі. Ярослав брав участь у боротьбі за Київ і боровся з половцями. Галицькийкнязь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичнівзаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.
З економічним і політичнимростом Галичини зростав також вплив галицького боярства. Після смерті Ярослава,князем став його син Володимир ІІ (1187-1199). Він не відрізнявся політичнимхистом і бояри прогнали його з князівства. Князь шукав допомоги в Угорщині, алеугорський король Андрій використав це на свою користь, зайняв Галичину власнимвійськом і оголосив себе королем Галичини. Проти нього почалося повстання,бояри поєдналися з Володимиром і допомогли йому повернутися на князівство.
Зі смертю Володимира ІІзакінчився рід Ростиславовичів. Століття князювання цієї династії дало Галичиніоснови для її подальшого історичного розвитку. Ростиславовичі зуміли оборонитисвою землю від вторгнення сусідів – поляків, угорців, забезпечити кордоникнязівства, розвинути господарство та торгівлю, Вони закріпили за Галичиноювизначне становище серед українських князівств і країн Європи. Ці здобуткиГаличина зберегла і тоді, як увійшла в державницький зв’язок з Волинню.
Волинь на півстоліття довшеніж Галичина була пов’язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойнов половині ХІІ ст. Однак Волинь дуже швидко поділилася на малі князівства ічерез те втратила своє політичне значення.
Роман Мстиславович(1173-1205) об’єднав волинські землі і у 1188 р. на заклик галицьких боярприїхав до Галича, щоб князювати на місці Володимира Ярославовича, але вскорому часі змушений був залишити князівство. Лише після смерті Володимира, в1199 р., він удруге заволодів Галичем і з’єднав його з Володимиром.
Намагання київського князяРюрика відібрати у Романа Галичину закінчилися поразкою: Роман відібрав у ньогоКиївщину і Київ і посадив там свого намісника. Він підтримував приязні стосункиз Візантією, з Угорщиною, з папою Інокентієм ІІІ.
Роман Мстиславович пропонувавстворити федерацію князівств, які кожного року обирали б зверхника цієїфедерації. Ідея князівської федерації була новацією того часу. Літописецьназивав Романа “великим князем, самодержавцем всієї Русі”. Саме у РоманаМстиславовича шукав захисту імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел післязавоювання Константинополя хрестоносцями.
Галицько-Волинське князівствомало великі зв’язки із зарубіжними країнами. Про це свідчить і розвитокторгівлі, яка велася за правовими нормами. Відомим торговим шляхом був шлях зТомуня через Холм на Володимир. Інша дорога йшла через Берестя і Ковель. НаПольщу вела дорога з Червена на Сандомир, із Львова – на Городок, Любасів доТомуня. Із Звенигорода шлях пролягав на Закарпаття і в Угорщину. Відчувався ікультурний вплив Європи на Західну Україну. Вже при дворі Ярослава Осмомислябув звичай носити західний одяг. Ввозили сюди: з Литви – продукти лісовогогосподарства, з Візантії – шовк, вино, прянощі, із Західної Європи – сукно, полотно,оселедці. Вивозили ж шкіри, хутра, віск, сіль. Умови торгівлі встановлювалисядипломатичноми переговорами. У закордонній політиці Роман утримував тісний союзз Візантією, що убезпечувало його від угорських претензій на Галичину; через цеугорський король Андрій мусив нав’язати з Романом приязні стосунки. Мав тіснізв’язки з папою Інокентієм ІІІ.
Роман брав участь у боротьбіміж польськими князями, допомагаючи своїм союзникам. Також здійснив успішніпоходи на половців та литовських князів. Згодом він втрутився у боротьбу міжгібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів) та гвельфами(прихильниками пап), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, якийборовся за владу в імперії з Оттоном ІУ Саксонським, союзником пап. На шляху доСаксонії Роман Мстиславович загинув 19 червня 1205 р. у випадковій сутичці звійськом краківського князя Лешка Білого під Зави хвостом на Віслі. Передчаснасмерть не дала Романові закріпити престол за своїми синами Данилом (що мав 3роки) і Васильком (1 рік). З того часу почалася боротьба за Галицьку землю.Романова дружина з малолітніми синами шукає притулку у Польщі і Угорщині. 1205р. у Ся ноку відбулася зустріч княгині Романової з королем Андрієм, який обіцяввзяти їх під свій протекторат, а насправді задумав включити Галичину доУгорщини. Про це свідчить прийняття ним титулу короля Галичини і Володимирії.Польський князь Лешко Білий захопив пограничні землі князівства між Вепром іБугом.
Першими захопили Галичину1206 р. три сини Ігоря Святославовича. Однак бояри з допомогою угорціврозправилися з ними. На княжіння запросили малолітнього Данила, але скоропрогнали його. Князем стає боярин Володислав Кормильчич, що викликало протесткнязів. У Спіші 1214 р. Угорщина і Польща домовилися про Галичину. Андрієвогосина Коломана було одружено із донькою Лешка і посаджено на престолі уГаличині. Польща отримала Перемишль. Однак незабаром цей союз розпався іГаличина була окупована угорцями. Данило спочатку зосередив свої зусилля назвільненні Волинської землі. Йому вдалося заволодіти Берестям, Белзом,Перемишлем і тільки у 1215 р. вступити у Володимир, а у 1230 р. Волинськекнязівство було повністю в його руках. Після цього розпочав боротьбу заГаличину. У 1238 р. Данило остаточно заволодів Галичем.
Щоб зміцнити свої східнікордони перед загрозою нової навали монголів, 1239 р. Данило Галицький рішучимударом захопив Київ, яке залишив із військом свого воєводу Дмитра. У1243-1244рр. він двічі здійснив походи на польські землі, здобув замок Люблін і тимсамим змусив поляків відмовитися від зазіхань на територію Галицько-Волинськоїдержави.
1245 р. Данило разом з братомВасильком під містом Ярославом цілковито перемогли полчища угрів та поляків.Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружністосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою БелиКонстанцією.
Данило не почував себе доситьпідготовленим до боротьби з ординцями і вирішив поїхати до Батия, щоб захиститисвої землі. Він приїхав у Сарай наприкінці 1245 р. У переговорах з ханом виявиввеликий дипломатичний хист і не лише не дав себе знищити, а й добився від Батияпідтвердження на Галицько-Волинське князівство.
При Данилі РомановичуГалицько-Волинська держава, займаючи більшу частину української етнічноїтериторії того часу, досягла найбільшого розквіту. Данилом Галицьким булизасновані нові міста (Львів, 1256 р.; Холм, яке стало його столицею). Вінзміцнює старі фортеці. Йому вдалося підкорити бунтівних бояр і тим самимпосилити централізацію управління. Правителі Західної Європи, сам папа РимськийІнокентій ІУ були зацікавлені в союзі з Данилом у боротьбі проти ординськоїорди. Він прислав йому королівську корону, і папський посланник Пізо коронувавйого в Дорогочині 1253 р.
Сподівання Данила на допомогуЗаходу у боротьбі проти татар не оправдались. Тому 1254 р. Данило з великимвійськом рушив проти татарського намісника Куремси і розбив його. Проте успіхбув тимчасовий. Золота Орда послала на галицько-волинські землі 1259 р.грізного воєводу Бурундая. Данило не мав сили воювати з ним і тому пішов наумови татар і знищив всі укріплення міст. Але він не скорився завойовникам, вівдипломатичні переговори з Польщею та Угорщиною з метою створити антитатарськукоаліцію. Однак успіху він не мав. В останні роки життя Данило отримав багатоперемог над литовським князем Мендовгом і знову збирався з силами, щобпіднятися проти татаро-монголів. Данило Романович тяжко захворів 1264 р.помирає в Холмі. Було йому тоді 63 роки.
Данило проводив активнузовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династіїБабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бебенберг і з допомогоюугорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спробабула невдалою (в результаті тривало боротьби з 1282 р. тут укріпилась династіяГабсбургів). Незважаючи на складну політичну ситуацію Данилові вдалося зміцнитиУкраїнське королівство, ведучи незвичайно важку, але майстерну гру: на Сходіпроти татар і на заході – проти підступних сусідів – Литви, Польщі і Угорщини.
Політику Данила продовживйого син Лев І (1264-1301). Він мусив визнати над собою владу Орди, але звівзалежність тільки до військової допомоги. Він оберігав і північний кордон.Пішов походом 1275 р. проти Тройдена і підписав з ним мир… У 1280 і 1289 рр. Левходив походом на Польщу і приєднав до князівства Люблінські землі. Лев близькопорозумівся з чеським королем Вацлавом. Отримав деякі землі на Закарпатті.Таких широких кордонів Галицько-Волинська держава ще не мала.
1269 р. помер його братШвари, і усі його володіння перейшли до Лева. У зовнішній політиці чільне місценалежало відносинам з Польщею. Після смерті Болеслава Мало польського Леввиступив претендентом на краківський престол, але невдало: було обрано ЛешкаЧорного. Це викликало кількарічну війну з Польщею, яка закінчилася із смертюЛешка в 1288 р. У боротьбі за краківський престол Лев обстоював кандидатуруБолеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Предслави. Під час цієїміжусобиці Лев знову захопив Люблін.
У цей час змінюютьсявідносини з Угорщиною. В 1281 р. Лев забрав частину Закарпаття із Мукачевим.Ім’я Лева згадується в багатьох західноєвропейських джерелах як союзникаУгорщини у її боротьбі з Чехією (1271 р.). Під час війни Пшемисла ІІ, ОттокараЧеського з Рудольфом Габсбурзьким чеський король добивається приязні Лева, алецього ж самого добивається й Рудольф Габсбурзький. Пізніше Лев нав’язав добрістосунки з новим чеським королем Вацлавом ІІ і відвідав його в 1289 р.Підтримував Лев також стосунки з Тевтонським орденом і Литвою. Оберігавпівнічний кордон держави від ятвягів, а коли литовський князь Тройден захопивприкордонний Дорогочин, організував великий похід на Литву, здобув Новгородок.В результаті Тройден змушений був піти на мир. Лев визнавав над собою владуЗолотої Орди, але гнучкою політикою зумів цю залежність звести до мінімуму: віннадавав лише військову допомогу для походів, які організовував хан. Зате татаридопомагали йому у зміцненні політичних планів. Нема певних доказів на те, чиЛьвів уже за Лева був столицею Галичини.
Син Василька Волинського,Володимир, був людиною мирною, “книжник великий, філософ”, він охочевідмовлявся від участі у війнах, до яких його примушували татари. Усю увагускерував на будівництво. За його правління було збудовано багато нових міст,палаців, укріплень, соборів. Він забезпечував церкви книгами і сам їхпереписував. Був висококультурною, гуманною, освіченою людиною. Ще за життяпередав Володимир-Волинське князівство не Леву, а його брату Мстиславу. Ізсмертю Володимира закінчується Галицько-Волинський літопис.
Мстислав (1289-1292) об’єднавцентральну та східну Волинь, пізніше дістав від Литви Волковийськ. Після смертіМстислава знову об’єдналася вся Галичина і Волинь в одну державу під владоюЛева, а після його смерті (1301 р.) під владою його сина Юрія (1301-1315).
Юрій І уникав воєн, і,можливо, внаслідок аж за надто мирної політики втратив Люблін (1302 р.). Своєюстолицею обрав Володимир, і взагалі в його державі першість належала Волині. Навласній печатці він іменував себе ”король Руси, князь Ладимерії”. ПравлінняЮрія було добою розквіту, спокою та економічного добробуту держави. У 1303 р.він заснував окрему митрополію в Галицько-Волинській державі (київськиймитрополит у тому часі пересилився до Суздаля), до якої входило кілька єпархій– володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русьвходила до складу однієї метрополії – київської). Утворення Галицькоїмитрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищатиполітичну незалежність об’єднаного князівства. Мав повагу сусідніх держав. Вінбув одружений з Єфимією, сестрою Владислава Локетка, Куяновського князя. Юрійтакож уклав союз з Тевтонським орденом: це було потрібно для противагинебезпечному сусідові – Литві.
Сини Юрія Андрій і Лев ІІ(1308-1323) дістали його спадщину. Як вони керували державою: чи спільно, чиподіляли її – невідомо. У грамотах вони йменували себе “князями всієї Руси”. Узовнішній політиці брати опиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглисяпривілеї, видані ними торунським і краківським купцям. Це було корисно як длязабезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що все більшимвідчутним був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамотаАндрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якомугалицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Це свідчить проширокий розвиток галицько-волинської торгівлі. Ймовірно, вони вели незалежнуполітику щодо татар, вели проти них війну, можливо обидва загинули в ній.
Становище їх у тодішньомуполітичному світі було, очевидно, досить міцне, якщо довгий час вони могливтримувати закарпатські завоювання Лева І, а в Угорщині знайшлася групавельмож, котра поставила одного з братів кандидатом на угорський престол протиКарла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, щопоклало кінець українському володінню в Закарпатті. Очевидно дітей вони немали, і династія Данила перервалася.
На міжнародній ареніГалицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союзз Тевтонським орденом. У 1325 р. бояри обрали князем Болеслава, синамазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія і Лева ІІ.Він прийняв православну віру і ім’я Юрія ІІ (1325-1340). У зовнішній політиціЮрій ІІ Болеслав тримався союзу з Прусією. З Польщею, яка на той часоб’єдналася, відносини були напружені. У 1337 р. Юрій ІІ разом із татараминамагався повернути Люблін, але не мав у цьому успіху. З Литвою Юрій ІІ мавдружні стосунки, закріплені у 1331 р. його шлюбом з дочкою князя ГедимінаЄфимією.
Князь Юрій ІІ протегувавмістам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Незважаючи на обранняЮрія ІІ самими боярами і їх безпосередньої участі у правлінні князівством,проти Юрія ІІ Болеслава діяла боярська опозиція. Його звинувачували у протекціїчужинцям, в сприянні німецькій колонізації, в намірах окатоличити українськіземлі. У 1340 р. князя Юрія ІІ було отруєно, а його прихильників почалипереслідувати. Його загибель була великою трагедією для України. Це був час,коли дві агресивні сусідні з Україною держави вийшли зі стану анархії таміжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитихкоролів: Польща – під проводом Казімира Великого, Угорщина – Карла-Роберат.
Після смерті Юрія ІІ-Болеслава бояри запросили Любарта, сина литовського князя Гедиміна. Новий князьприйняв православ’я разом з ім’ям Дмитро. Спроба Дмитра Любарта утвердитися вГаличині зустріла конкуренцію з боку Казімира Великого, котрий негайно післясмерті Юрія ІІ Болеслава поспішив до Галичини “помститися” за вбивство князя тайого католицьких прихильників. Одночасно прийшли угри й наближалися литовці.Галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар і з їхдопомогою уклали мир з трьома претендентами; визнаючи їх зверхність,виторгували собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько як “старостата управитель” Руської землі. Завдяки його політичному хисту країна зберегласвою державність до 1349 р. до смерті Дедька. Великою помилкою галицьких боярбуло те, що вони не підтримали Дмитра-Любарта в його боротьбі за Волинь. З 1340р. почалася боротьба за галицько-волинські землі між їх сусідами. У 1349 р.Казімир Великий дістав право від татар на Галичину, після цього він удругенапав на галицькі землі і заволодів ними. Любарт з литовцями почав нападати наГаличину і Польщу, але поляки разом з уграми незабаром здобули Володимир.Галичина і Холмщина залишилися в руках поляків. Дмитро-Любарт, князьВолинський, став васалом Польщі. У цих змаганнях Галицько-Волинська державазанепала остаточно.
Після занепаду Києвагалицько-волинська земля перейняла на себе основні торговельні та політичніпереваги колишньої держави. Значення цих земель росло також і завдякисхідно-західному торговельному шляху. Галицько-Волинська держава продовжила націле століття існування державної організації і стала головним політичнимцентром всієї України.
Тема 3.Українські земліу міжнародній політиці іноземних держав (ХІУ – першаполовина ХУІІ ст.) (4 год.)
Із занепадомГалицько-Волинської Держави українські землі перестають бути серцевиноюважливих політичних об’єднань, стають об’єктом боротьби сусідніх держав –Литви, Польщі та Московії. У завоюванні руських земель спочатку значних успіхів добилася Литва.Однак більш чисельніша й агресивніша польська шляхта, вдаючись до військовоготиску та дипломатичних угод, витіснила литовців з України. Швидко зростаючеМосковське царство починає виношувати думку, що саме воно є правонаступникомКиївської Русі. З півдня українські землі зазнавали спустошливих татарських ітурецьких набігів. Силою, яка зуміла зупинити войовничий наступ Османськоїімперії і Кримського ханства, стали українські козаки, які заснували військовуорганізацію – Запорізьку Січ, з іменем якої пов’язане відродження українськоїдержавності, яка в середині ХУІІ ст. існувала уже в завершеному вигляді.
Боротьба за українські землі між Московською і Литовсько-Польськоюдержавами
Виснажлива боротьба іззовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князівміж собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалисясусідні держави. Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІпольський король Казимир ІІІ напав на Львів, пограбував княжий палац наВисокому Замку (звідки вивіз дві корони величезної вартості, оздоблені дорогимикаміннями і перлами, а також мантію і трон), але скоро був змушений відступити.Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Петько, натомість на Волиніукріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович, якийприйняв мову і звичаї місцевого населення.
В боротьбі за галицькіземлі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боціЛюбарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопилаГалицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимирпроголосив себе “правителем Королівської Русі”, тобто Галичини. Великий князьлитовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. ХІУ ст. підпорядкувавсобі інші українські землі – Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицькекнязівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому з1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімеченийкнязь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини інавіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім’ям. Однак1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовгозахоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинськогокнязівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасноїБуковини, опинилась у складі Молдовського князівства, яке сформувалось саме вцей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цьогокнязівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. Вустрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, якісформувались у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів(князів) Молдавії протягом тривалого часу укладалися українською мовою.
Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України
Ґрунт для останньої унії міжПольщею та Великим Литовським князівством визрівав від початку ХУІ ст. Польщане залишала своїх планів на приєднання українських земель і про прилученняЛитви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більштісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненнямЛитви.
Литовські магнати ладні буливступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєїдержави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичноговпливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Протетодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втратизверхності політичного становища в суспільстві, поза як провідною верствоюпольського суспільства були не магнати, а шляхта.
Такі самі міркуваннястримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбільшетурбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини,приєднаної Польщею ще в ХІУ ст.
Невдоволена пануванняммагнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючись здобути собіширокі привілеї, якими користувалася польська шляхта.
На той час Польща являласобою шляхетську республіку із сеймом і виборним королем. Провідною суспільноюсилою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейськихрицарів. В Литві шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі протипанування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різніадміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які малипольські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опоруселян процесам федералізації і на необхідність згуртування панівних верств.
Важливу роль в укладенні уніївідіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський такороль польський Сигізмунд-Август.
Всередині ХУІ ст. навколоунії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськимиприбічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними булиукраїнські і білоруські магнати) з іншого боку.
Ситуація в Литві ускладнилаЛівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взялаучасть у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військоздобуло 1563 р. Полоцьк, що належав до того часу Литві.
Литва опинилася в критичномустановищі. Для продовження війни вона потребувала величезних коштів та війська.Тому шляхта в Литві (як литовська, так і українського та білоруськогопоходження) вимагала унії з Польщею, щораз стикаючись з опором магнатськоїолігархії.
Наприкінці 1568 р. з питанняпро унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представниківлитовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхтив повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів.
Це виявилося в тому, що, колилитовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося зпольським (зі злиття Литви і Польщі в одну державу), то посли Литви – князіК.Острозький, Г.Хоткевич, Є.Волович, К.Радзивілл та інші – вирішили зірватисейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьбипроти унії.
Проте Сигізмунд-Августзапідтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал провідібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Не відчуваючиреального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав щеодин універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.
Таким чином, територіяВеликого князівства Литовського вдвічі зменшилась. Тепер Литовські послизмушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності йзберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільшіпротивники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький,К.Вишневецький, розраховуючи на те, що вони не будуть позбавленні своїхпривілеїв.
Отже, 1 липня 1569 р. булопідписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство таВелике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту звиборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиноюзовнішньою політикою.
Латвія втратила своюдержавність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише вмісцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українськихземель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина і Пінщина, що межували зБілоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшлипід владу Польщі.
Для України Люблінська уніямала вкрай негативні наслідки. Вона усуваючи з українських земель литовськувладу, знищила також рештки українських державних традицій.
Люблінська унія спричинилазміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада вРечі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до яких входили магнати,шляхта і вище католицьке духовенство.
Територія держави поділяласяна шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське іКиївське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства ділилися на повіти, якіочолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної владибули також каштеляни (коменданти фортець).
Під впливом унії змінилась ісудова система. У кожному повіті впроваджувалися громадські та земельні суди.Громадський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справипро наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обиравсямісцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти,розв’язував конфлікти щодо нерухомого майна.
В судово-адміністративнихустановах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалисяЛитовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовоюінстанцією був Люблінський трибунал.
Органами шляхетського самоврядуваннябули сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справий обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.
Українські феодали,дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалисяі окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські(Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українськімагнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі).
Ще одним наслідком унії можнавважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямкуна схід та південний схід.
Люблінська унія спричинилапривласнення українських земель польськими магнатами і шляхтою. Українськашляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. Вподальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато їїсинів поповнили козацтво.
Запорізька Січ у міжнародній політиці Європи
Слово козак тюркськогопоходження, і в перекладі означає “вільний незалежний чоловік”. Перша згадкапро українських козаків датується 1492 р., коли кримський хан Менглі-Гірейскаржився великому князю литовському, що кияни і черкасці розбили під Мягиноютурецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв потрусити козаків. Однакдокументальне свідчення про існування українських козаків уперше зустрічаєтьсяв усній грамоті 1499 р. великого князя литовського Олександра київськомувійтові та міщанам про воєводські прибутки.
Причини утворення козацтва
- важкіфеодальні повинності Польсько-Литовської держави для українського населення;
- економічнийчинник, до Люблінської унії литовські феодали зовсім відмовлялися від окраїнчорноземів, і уряд надавав їх у володіння нижчому станові, який повинен був насвій страх і ризик захищати їх;
- захистУкраїни від агресії Османської імперії, яка становила велику небезпеку післязавоювання і перетворення Кримського ханства у свого васала.
ЗасновникомЗапорізької Січі був князь Дмитро Вишневецький (Байда). Улітку 1556 р., післязавершення очаківського походу на Малу Хортицю, Д. Вишневецький прибув зісвоїми козаками, які звели тут укріплення(січі – із січених дерев’яних колод),а також замок. Пізніше козаки перенесли Січ на острів Томаківка, а в ХУІІ ст. –Базавлук та Чотомлик. За усю історію козацтва існувало 8 запорізьких січей.Запоріжжя стало зародком нової української (козацької держави). Були створеніструктури влади, які поступово зосереджувалися в руках старшини. Керівниморганом був Кіш, по суті центр не лише військової, а й адміністративної та судовоївлади на території Запоріжжя, якому підпорядковувалися не лише козацтво, тобтовійсько, а й навколишня людність, що проживала в укріпленнях – паланках,хуторах-зимівниках. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман. До складу Кошавходили виборні суддя, обозний, хорунжий. Пізніше, у ХУІІІ ст. територіяЗапоріжжя почала поділятися на округи – паланки на чолі з полковником імісцевою старшиною. Найважливіші питання військового та політичного характерукошовий отаман виносив на розгляд військової ради. Запорізька Січ булакозацькою демократичною республікою.
Кошовий отаман, вруках якого зосереджувалося керівництво військовою та адміністративною владоюна Січі, обирався раз на рік (на Різдво) на загальній раді.
Запорізька Січвідігравала помітну роль і в міжнародних відносинах. Зважаючи на запорізькекозацтво як велику військову і політичну силу, уряди Росії, Туреччини, Венеції,Австрії, Кримського ханства, Франції налагоджували із Січчю дипломатичнівідносини.
Перші зносиниукраїнських козаків вже в 20-х рр… ХУІ ст. зав’язалися з представникамиРосійської держави. До найперших таких зв’язків можна віднести зустрічі ізсторожовими загонами московського царя, які, стежачи за пересуванням татарськоїорди, заглиблювалися далеко на південь в степи. Відтак почалися контакти зросійськими прикордонними воєводами. З ними, а також з українськими старостамидо певної міри погоджувались спільні походи проти татар.
Були встановленітакож тісні зв’язки між донцями та запорожцями, причому ініціатива виходила відпредставників дніпровської вольниці.
Значні успіхи уборотьбі з чужинськими набігами у 40-х рр. ХУІІ ст. ще вище піднесли козацькийавторитет, засвідчили про грізну й самостійну силу, з якою потрібно рахуватись.
І вона заявилапро себе на повний голос із початком 50-х років уже на міжнародній арені зприходом на дніпровські острови Дмитра Вишневецького.
Д.Вишневецький – українськийфеодал Польсько-Литовської держави – має величезні заслуги не тільки на теренізахисту рідної землі від ворогів, а й у справі організації українськогокозацтва, піднесення його на високий рівень європейських політичних зв’язків.Він, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводившись незалежно щодоприкордонних старост, які намагалися тримати Січ у повному підпорядкуванні,спираючись на підтримку російських прикордонних воєвод і бойових побратимів зДону, почав виокремлювати запорізьке козацтво в автономну, незалежну відПольсько-Литовської держави, а згодом і в самостійну організацію, поступововисуваючи її на арену міжнародних відносин.
Одним з першихдипломатичних кроків Вишневецького була поїздка восени 1553 р. до столиціосманської Порти. У Константинополі він, швидше всього, міг домовлятися відсвого імені як староста черкаський і канівський про врегулювання прикордоннихконфліктів, добиватися від правителів Туреччини припинення набігів кримськоїорди на українські землі. Розуміючи, що без зовнішньої допомоги щойноорганізованому козацькому війську не обійтися, Д.Вишневецький вирішивскористатися непорозумінням, які виникли між Портою і Кримом, зав’язавши в цейчас добросусідські відносини з обома правителями, що, врешті, йому вдалось.
Вернувшись зТуреччини, Вишневецький мав аудієнцію в короля Польщі під Любліном. Призначаючийого прикордонним старостою в Черкасах і Каневі, Сигізмунд-Август доручив йомубути “стражником” і на Хортиці.
Як ніхто інший,Вишневецький прекрасно розумів, що успіх боротьби з ординською навалою будезабезпечений тоді, коли Запорізьку Січ підтримуватиме російська держава.
З огляду, мабуть,на підтримку російського уряду та організаційне зміцнення дніпровськогокозацтва Вишневецький вважав уже за можливе дати об’єднаними загонамигенеральний бій кримському ханові. Саме у зв’язку з цим він звернувся подопомогу і до польського короля. Козацький посланець Захарко, однак не тількине одержав відповіді від Сигізмунда-Августа, а й був затриманий до закінченняВаршавського сейму.
Не відпустившиЗахарка до Запоріжжя, Сигізмунд-Август відправив на Січ шляхтича ВасиляШишковича для з’ясування ситуації (хоча там уже перебував польський посолАндрій Одинцович), а на пропозицію козаків та їх прохання про допомогу невідгукнувся конкретними діями. І це в той час, коли набіги татар на Українутривали, а польська влада нічого не могла вдіяти для їх припинення.
Таким чином, навідміну від російського уряду, який підтримував Вишневецького у боротьбі протиординських набігів, польська влада не відгукнулася на пропозиції козацтва.
Вишневецький,незважаючи на грізний лист султана до короля від 6 травня 1557 р. про“приборкання ґвалту підданого свого Дмитра”, продовжував вести бойові дії зордою, регулярно повідомляв у Москву про пересування ханського війська, що далозмогу Російській державі своєчасно виступати на зустріч ворогові.
ПізнішеВишневецький, перейшов на службу до Московського царя (пізніше відійшов віднього), ще довго турбував кримчаків. У 1561 р. він остаточно пориває з царем івертається до Польщі. У 1563 р. Вишневецький пішов з козаками на Молдавію,сподіваючись обняти престол господаря. Однак, потрапив у пастку, невеликийзагін Вишневецького був розбитий, а його самого заковано і відіслано доТуреччини, де він і загинув.
Походи козацтвапід проводом князя Вишневецького проти турецько-татарської навали знайшлиширокий відгук і збудили інтерес правителів європейських країн до новоїорганізованої військової сили, що з’явилася на дніпровських островах. Убагатьох столицях народжувалися проекти використання її у війнах, щоспалахували то тут, то там.
Відбулисяпопередні контакти представників дніпровської вольниці з послами європейськихкраїн, зокрема Франції. Крім того, запорожці в цей час підтримували відносини зпольським урядом, молдавськими господарями і зі своїми донськими побратимами.
Починаючи з 1568р. польський король, враховуючи силу і авторитет запорізького козацтва наміжнародній арені, змушуй був офіційно визнати його як самостійну військовуорганізацію, пропонуючи службу і оплату. Хотів контролювати їх діяльність.Тепер король звертався до козацтва не через своїх прикордонних урядників, абезпосередньо сам. Запорізька Січ, де й далі збиралися нові сили, продовжуваларозвиватися незалежно від Речі Посполитої, без її згоди входити в дипломатичнізносини з сусідами.
Широкого розмахунабирають контакти з Росією. З початку 79-х років ХУІ ст. вони багато у чому пов’язувалисяіз зацікавленістю Івана Грозного в проектах визволення Молдавії від васальськоїзалежності від Порти, а, отже, — і в участі запорозьких козаків в антитурецькій коаліції. Значну роль відігравала Москва в підготовці козацькихпоходів у Молдавію для підмоги тутешнім повстанцям у боротьбі з турками.
Відносиникозацтва з польським урядом у цей час розвиваються досить успішно. Запорозькіпосли були присутні навіть на коронації нового короля Стефана Баторія 1576 р.
Незважаючи надеяку прив’язаність козацтва до русла польської політики, воно продовжувалопідтримувати відносини з російською державою, висилало посольства навіть докримського хана (після 1585 р.)
У 90-х роках ХУІст. особливо широкого розмаху набрав розвиток дипломатії Запорізької Січі. КрімПольщі та Росії, козаки вступали в зносини з багатьма європейськими країнами,Ватиканом. Про переговори з австрійським імператором Рудольфом ІІ 1594 р.докладно розповідає його посол на Запоріжжі Еріх Лясота. Він говорить і прокозацьких послів – полковника Станіслава Хлопицького – до московського царя тасотників Саська Федовича й Ничипора – до австрійського імператора.
У травні – червні1594 р. гетьман Северин Наливайко вів переговори з папським легатом ОлександромКомуловичем, який мав інструкцію з Ватикану схилити козацтво до ати турецькогопоходу.
Однак папськийпосол в Україні так і не зміг по суті налагодити контакти із запорожцями дляорганізації походів проти орди. Козацтво наприкінці ХУІ ст. й надалі велосамостійну активну антитурецьку й антитатарську політику, не пов’язуючи її здипломатичними акціями Ватикану.
Підсумовуючирозвиток українського козацтва у ХУІ ст., можно однозначно твердити: намаганняРечі Посполитої взяти під контроль зростання його чисельності та діяльність посуті повністю провалилась. Польща, яка вважалася впливовою державою в Європі,виявилася слабкою у змаганні із козацтвом. Не зумівши в ХУІ ст. підпорядкуватисобі козацький рух на Запоріжжі, вона виявилася безсилою й утримати в покоріреєстрове козацтво, хоч організувала його саме з цією метою. Розвинувшипрагнення запорожців, реєстрове військо досить швидко досягло жаданих прав, щодало змогу закласти юридичну базу під легалізацію і оформлення нової, досі незнаної суспільної організації. На зламі ХУІ-ХУІІ ст. козацтво вступило наміжнародну арену, а в 20-ті роки ХІІ ст. вперше підняло голос на захистінтересів свого народу, проти соціального, національного й релігійного гніту,пробудивши почуття національної свідомості, прагнення до відродження власноїдержави.
Найвидатнішимкозацьким ватажком до Хмельницького й одним із найталановитіших українськихдипломатів, полководців і державних діячів усіх часів був ПетроКонашевич-Сагайдачний. Народився він у с. Кульчиці на Львівщині. Навчався вОстрозі, а згодом подався на Запоріжжя, де брав участь у походах на Молдавію таЛівонію. Особливої слави здобув морськими походами, зокрема на Кафу у 1616 р. йдо кінця життя він був гетьманом Війська Запорізького, під його керівництвомкозацтво перетворилось на окремий стан, його збройні сили були реформовані врегулярну армію з жорстокою дисципліною.
Щодо польського уряду, тоКонашевич-Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом: як його посередникСамійло Кішка, він вміло використовував потребу поляків у потужному козацькомувійську для запевнення самостійності Війська Запорізького, яке в його часи,попри встановленні кількатисячні реєстри, мало кільканадцять тисяч, а припотребі сягало сорока тисяч. Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що вінзумів поєднати інтереси двох найактивніших частин українського громадянства –козацтва і міщансько-духовної інтелігенції. Виявом цього стало вписаннягетьмана з усім Військом Запорізьким до Київського братства і постійна опікайого над цим культурним і духовним центром України.
Завдякигетьманові Конашевич-Сагайдачному 1620 р. відбулося висвячення новихправославних ієрархів. Його старанням козаччина вперше включилася взагальнонаціональні справи, а міщани і духовенство вперше відчули підтримкувеликої збройної сили, що допомогло їм здобути більшої певності й сміливості усвоїх діях і планах.
У цей час, напочатку ХУІІ ст., в Європі з представників багатьох націй створилася своєрідна“ліга християнської міліції”, метою якої було вигнання турків з Європи. ГетьманСагайдачний і все запорізьке військо записалося до неї. У Франції, поблизуАвіньйона, знайдено рукописи про контакти старшини Війська Запорізького злігою, що виникла саме тут.
1618 р. почалисяукраїнсько-перські переговори. Шах Аббас – перший з персидських володарів –зацікавився запорожцями. Його військовий радник запропонував набрати наслужбу10-12 тисяч запорожців, які б виступили проти турків.
Однак польськавлада, не бажаючи розпалювати конфлікт із Туреччиною, не надала Персіїофіційної козацької допомоги. Проте є свідчення, що козаки воювали в арміїАббаса, це були приватні загони, які пішли в найми до персів.
На початку ХУІІст. налагоджуються контакти запорожців із грузинськими князями. З того часу,козаки почали нападати на Синоп і Трапезунд, вони звернули на себе увагуправителів Західної Грузії, які перебували у ворожих відносинах з Османськоюімперією. Встановлення дружніх зв’язків із грузинськими князями диктувалокозакам необхідність мати в цьому регіоні союзників і опорні пункти для укриттяна випадок поразки морського походу.
Одним ізчинників, що сприяв налагодженню цих контактів, була спільність християнськоїрелігії запорізького козацтва та населення західногрузинських феодальнихкнязівств.
1620 р. почаласявійна Речі Посполитої з Туреччиною. У битві під Цецорою 1 вересня 1620 р.польське військо було розвите. Одною з причин поразки була відсутністьукраїнських козаків. Після розгрому польського війська, сейм терміново прийнявухвалу взяти на службу20 тисяч козаків і всіляко намагатися схилити козаків довійни з турками. Аби домогтися у цій ситуації задоволення своїх вимог щодозатвердження ново висвячених єпископів, козаки відрядили до короля Сагайдачногоі Курцевича, а самі почалися готуватися до походу. Тим часом їхнє військо начолі з Бородавкою вирушило в Молдавію. Сагайдачний, якому король на словапообіцяв задовольнити вимоги українців, поквапився під Хотин, де наприкінцісерпня зосередилися дві армії – турецька, що налічувала близько ста тисячрегулярного війська й кілька десятків тисяч озброєної челяді, і польська, чисельністьякої не перевищувала 30 тисяч. Козацьке військо, якого було близько 40 тисяч,спустошило околиці Сорок, очікуючи подальших наказів. Марш через Молдавіюпроходив у безупинних боях з турками і татарами, які намагалися не допуститиз’єднання козаків з польським військом, і козаки зазнали в ньому значних втрат.Сагайдачний, який не застав козаків під Хотином, вирушив їм на зустріч і малоне потрапив поранений у турецький полон, але прорвався до козаків під Могилів.Терміново скликана рада скинула Бородавку з гетьманства (його засудили насмерть за невдале керівництво молдавським походом) і знову обрали гетьманомКонашевича-Сагайдачного.
Під час битви підХотином, козаки відіграли головну роль у боротьбі з турками і витрималивідчайдушний турецький штурм, що не приніс султанові успіху, і це змусило йогорозпочати переговори з поляками. Переговори розпочались 2 жовтня 1921 р.
Від самогопочатку переговорів козацьке питання займало на них чільне місце. Туркивимагали від Польщі вжити най рішучих заходів супроти запорізьких козаків. Вонинаполягали на видачі останніх. Польські посли вказували на неможливістьвиконання цієї вимоги й пов’язували козацьке питання з татарськими наскоками наУкраїну та їх згубними наслідками. Далі посли розповіли, що спустошення турецькихволодінь є справою не тільки запорізьких козаків, а й донських, підданихмосковського царя. Турки вимагали видачі козацької старшини, на що послизаявили: поляки від найдавніших часів поважали своїх союзників по зброї, тож неможе бути й мови про видачу їх супротивникам.
Турецька стороназапропонувала особливі статті щодо турецько-козацьких взаємин. Султан вимагавзгоди на будівництво замків, турецьких поселень на території України. Полякивідповіли, що це незгідно з дружнім сусідством і означало б капітуляцію передТуреччиною.
Щоб гарантуватиприпинення татарських походів, посли просили дозволити Польщі укладатисамостійну угоду з ханом, на що султанський представник відповів: “Хан, рабсултана, вчинить так, як скаже султан”.
До угодизаносився пункт “Про довічну відмову Польщі від Молдавії і про входження доскладу останньої Буковини”. Польща відмовлялася від свого протекторату надМолдавією, але вимагала, щоб на молдавський трон посадили людину мудру, здобрими намірами щодо Польщі. За цих умов поляки обіцяли віддати Молдавії Хотинпісля підписання угоди.
Для залагодженняприкордонних конфліктів сторони погодилися заснувати комісію з представниківПольщі і Туреччини. За угодою Польща повинна була сплачувати щорічно кримськомуханові утримання в розмірі 30 тисяч золотих. За це хан зобов’язувався надатиПольщі воєнну допомогу. Султан мав отримати 2 тисячі соболів, 20 тисяч лисячихшуб, коштовну скриньку, годинники.
Із такими умовамимиру польські посли повернулися до свого табору. Вони повідомили козаків пропорядок повернення війська додому. У присутності пораненого гетьманаСагайдачного запорожці уважно вислухали послів. У статтях угоди, якістосувалися козацьких походів до берегів Туреччини й Криму, не було нічогонового, бо це питання неодноразово обговорювалося і раніше. Такі умови миру непозбавляли козаків підозр і побоювання щодо своєї подальшої долі. Через це вонивирішили, не дотримуючись визначеного порядку, вночі переправитись на лівийберег Дністра. Перед тим, як покинути табір, запорожці вибрали послів до короляСигізмунда ІІІ, які мали прибути до Варшави й викласти йому основні вимогикозаків.
Хотинський мирбув компромісом насамперед за рахунок козаків. Умови мирної угодиспрямовувалися проти них. Невдячністю заплатила Річ Посполита тим, хто врятувавїї від катастрофи. Вона зобов’язалася заборонити чорноморські походи. Корольрекомендував відібрати у запорожців човни, зменшити кількість козаків до 3тисяч осіб, переписавши їх до реєстру. Однак реалізувати ці плани не вдалося.Після підписання Хотинської угоди загострилися шляхетсько-козацькі конфлікти,сила січовиків зростала, морські і сухопутні походи проти турецько-татарськихагресорів досягли великого масштабу, переростаючи у справжню війну.
У Західній Європіутвердилась думка, що основна заслуга у відсічі турецьким полчищам, у провалізавойовницького походу Туреччини Україну і Польщу, належить запорізькомукозацтву.
Хотинська битвамала величезне міжнародне значення. Вона вплинула на зростання визвольноїборотьби балканських слов’ян, кавказьких та арабських народів. Після Хотинськоїпоразки Османська імперія значно ослабла і втратила чимало своїх володінь уМесопотамії, Північній Африці, на Кавказі.
Водночас зрісавторитет козацтва в Європі. Відтепер його представники не тільки сиділи на рівнихза столом переговорів у Варшаві, не тільки налагоджували постійні контакти ізсусідніми державами, а й закріпили своє становище в системі міжнароднихвідносин того часу.
Після смертіП.Конашевича-Сагайдачного (10 квітня 1622 р.) новим гетьманом став Олифер Голуб(1622-1623). Уже за його гетьманування козаки здійснили два морських походи,один з яких дуже налякав турків, оскільки козацькі чайки напали на Анатолію,захопили багато турецьких суден і з’явилися неподалік Царгорода.
Активною булапозиція козаків на сеймі 1623 р., коли православні спробували повернути своїйцеркві правне становище в державі. Однак вирішення конфлікту православних зуніатами було відкладено до наступного сейму, а від козаків зажадали повноїдемобілізації і покори владі.
Невдача на сеймікоштувала булави гетьманові Голубу, і замість нього козака обрали МихайлаДорошенка. Весною 1624 р. козаки втрутилися в династичну суперечку в Криму,з’явившись під Кафою як союзники Махмет-Гірея і його брата Шагін-Гірея протитурків. Скориставшись тим, що турки вирішили приборкати Крим, козаки (їх булоблизько 4 тисяч) вдарили на Царгород, пограбували й спалили дощенту усіпередмістя турецької столиці. 24 грудня Шагін-Гурей уклав союзний договір зкозаками – перший міжнародний договір козацтва ХУІІ ст., до того ж укладенийбез відома, всупереч волі польського короля.
Угода з Кримомзіграла визначну роль в історії України. Вона була великим успіхом козацькоїдипломатії. Згідно з нею Шагін-Гірей зобов’язався не тільки втримувати татарвід нападів на Україну, а й обіцяв козакам свою допомогу. Зі свого боку,запорожці обіцяли військову підтримку Криму проти Туреччини. Цей союз був актомсамостійної політики українського козацтва. Він підтримував їх у боротьбі зпольським урядом, заважав Польщі приборкувати козацьке “свавілля”. Угодасуперечила інтересам Туреччини й Польщі, залишала їх у непевному становищі.
У середині 20-хроків ХУІІ ст. козаки прийняли на Запоріжжі претендента на турецький престолАхію, що видавав себе за сина султана Магомета ІІІ. Запорожці були готовіпідтримати його, до них приєдналися донські козаки, велися переговори зШагін-Гірейєм, який приїздив для переговорів на Січ. Із Січі Ахія перебрався доКиєва, де знайшов притулок у митрополита Борецького, а далі виїхав дол. Москви.У зв’язку із справою Ахії Борецький писав листи в Москву, до патріарха, нарікавна утиски над православною вірою у Польщі й просив разом з козаками підпротекцію царя.
Польський урядусвідомлював, наскільки небезпечні для Речі Посполитої відносини козаків з іншими,ворожими їй державами, тому одним з головних пунктів угоди від 8 червня 1630р., після селянсько-козацького повстання, була заборона козацтву без відомакороля вступати у зносини з іноземними володарями, насамперед з московськимцарем і шведським королем.
Козацькеповстання 1630 р. мало великий вплив на політичну ситуацію в Європі. Московськадержава, готуючись навесні 1631 р. розпочати війну з Польщею, покладала нанього великі надії. Угода, підписана Конєцпольським із козацькою старшиною 8червня 1630 р., змусила царя на роки відкласти цей виступ. Поразка, яку зазналаМосковська держава у Смоленській війні 1633-1634 рр., значною мірою пояснюєтьсятим, що царська дипломатія не зуміла скористатися становищем в Україні йпривернути козаків на свій бік. Однак усе ж таки найважливішим було те, щокозацькі війни вимагали від шляхетської Польщі великого напруження сил.
В умовахТридцятилітньої війни почалася справжня дипломатична боротьба за українськекозацтво. Зокрема, правителі Швеції вже давно розробили плани союзу зукраїнським козацтвом, аби використати його збройну силу в своїх інтересах.Уперше шведський король вирішив увійти у безпосередні зв’язки із козацтвом у1626 р., коли він послав із своїм послом до російського царя православногоЛюбима Рубцева, якому доручалося в “запорізьких козаків для важливих справ”.Однак тоді ця місія не вдалася, оскільки в Москві не захотіли пропуститиРубцева на Україну.
Через два рокишведський посол у Трансільванії та Туреччині Павло Страсбургер за дорученнямсвого уряду цікавився в Бетлена Габора відомостями про українських козаків, їхвнутрішнім побутом, ставленням до Криму, Молдавії, Польщі. Своєрідний звітСтрасбургера містить рекомендації шведському королю Густаву-Адольфу використатизапорожців в інтересах шведської корони.
Тільки у вересні1631 р. прибуло шведське посольство до Війська Запорізького. Однак новийгетьман Іван Петражицький, лояльний до шляхетської Польщі, вислухавшипосланників Швеції, відіслав їх до гетьмана Конєцпольського. Тоді незав’язалися козацько-шведські відносини. Зате налагодились контакти з іншимиєвропейськими державами: від червня 1631 р. є згадка про перебування козаків уСілезії.
Коли Франціяоголосила 21 травня 1635 р. війну Іспанії і вже на початку червня французьківійська увійшли в Бельгію, імператор австрійський вислав в Бельгію козаків іхорватів, щоб вони виснажували французьке військо і переривали йогокомунікаційні засоби. Козаки з хорватами успішно виконали цю місію. Французизмушені були залишити Бельгію. Згодом козацькі загони змусили французькогогенерала Ла Валлетта відступити від Рейну.
НаприкінціТридцятилітньої війни, у 1645-1646 рр. козацький корпус був прийнятий нафранцузьку службу. Це був великий успіх французької дипломатії, зокремакардинала Мазаріні, який розпочав переговори з Запоріжжям. Французькі дипломатизапросили козацьких старшин до польського королівського двору, де й велисяпереговори про службу козаків у французького короля. В березні 1645 р. булопідписано типову для тих часів угоду про найм на військову службу 88 кіннихкозаків та 1800 козаків-піхотинців.
У складі військапринца Конде козаки брали участь в облозі і взятті іспанської фортеці Дюнкерка,де проявили велику відвагу. На цьому епізоді завершується останній етап участіукраїнських козаків у європейській міжнародній політиці перед Визвольною війноюсередини ХУІІ ст. В цілому можна підсумувати, що українські козаки уТридцятилітній війні воювали в Іспанії, Франції, Німеччині.
Міжнародніторговельні зв’язки Запорізької Січі
Вони формувалисяу результаті взаємин кількох головних факторів:
По-перше, тут бувдосягнутий високий рівень розвитку господарства, що створювало деякий надлишокресурсів для обміну з іншими народами.
По-друге,історично на Запоріжжі склалася певна господарська спеціалізація, внаслідокякої відчувалася постійна та істотна потреба в привізних продуктах харчування,передусім у хлібі.
По-третє,надзвичайно вигідне географічне положення Запорізької Січі сприяло розвиткутранзитної торгівлі.
Багата, майженезаймана природа, буйні луки і пасовиська, густі ліси і переліски, родючаземля, помірний клімат, великі водні басейни річок та озер сприяли веденнюрозгалуженого господарства: рослинництва, тваринництва, рибальства,звіроловства, бджільництва тощо.
Запорожці, ведучипостійні війни, не мали змоги повністю зосередитися на господарстві.Рільництвом здебільшого займався певний прошарок козаків, які зосереджувалися узимівниках, селах і бурдюгах. Вирощували переважно гречку, ячмінь, овес, горох,значно менше сіяли пшениці й жита, що й спричинювало необхідність в постійномуввезені цього зерна, а також борошна, круп, пшона тощо.
Незважаючи назростаючі потреби у продуктах харчування рільництво вирощування хлібних культурне посіло належного місця в господарстві Запоріжжя. Широко було розвиненеведення тваринництва, особливо конярства. Надзвичайно сприятливі умови були йдля поширення вівчарства. Найголовнішою галуззю, яка забезпечувала життєвоважливі потреби населення, було рибництво. Виготовляли в’ялену і солону рибу,жир, ікру, клей тощо. У господарській структурі Запоріжжя чільне місце посідалобджільництво; частина населення займалася мисливством та птахоловством.
Багатогалузеве ідосить розвинене господарство Запорізької Січі, його природно-історичнаспеціалізація та географічне положення краю спонукало до розвитку різноманітнихторговельних зв’язків.
Серед торговихпартнерів Запорізької Січі виділялися Росія, Лівобережна Україна, Польща,Литва, Крим, Туреччина, Персія, Вірменія, Греція та інші країни. Найбільшпитома вага припадає на Лівобережну Україну та російські області, які всукупності забезпечували найголовніші життєві потреби козацтва. Лівобережжязабезпечувало найголовніші потреби запорожців у хлібі, борошні, пшоні, горілці,одязі і взутті. У великих кількостях завозилися також сукно і вовна, полотно,горох, свинець, рушниці, шкіра худоби, тютюн, дьоготь, рибальські снасті. ЗЗапоріжжя вивозили на Лівобережну Україну продукти тваринництва, рибу, сіль(транзитом з Криму), лисячі та вовчі хутра.
З російськихобластей на запорізькі ринки переважно постачалися товари мануфактурноговиробництва й ремесла, зокрема метали і вироби з них, зброя, сукна, бавовнянітканини, полотно, предмети повсякденного побуту.
Запорізька Січвела торгівлю із Правобережною Україною і цей товарообіг не особливовідрізнявся від того, який склався з Лівобережною Україною та Росією.Торговельні зносини Запоріжжя у цьому напрямку здійснювалися за допомогоюсухопутних і водних шляхів.
Жваві торговельнізносини розвивались у запорожців і з Туреччиною, причому з середини ХУІІ ст.вони стали втілюватися у договірні форми (угода 1649 р.). До Запоріжжяпостачалися зброя (рушниці, пістолі, порох, кулі, свинець), а також одяг івзуття, башлики, китайські кафтани, сап’янові чоботи, овочі тулопи, шапки;полотна, бавовняні та шовкові тканини. З продовольства найбільшу питому вагузаймали сіль, мед, сир, лимонний сік, ізюм, кава, горіхи. Завозилися такітовари, як дерев’яне масло, камфора, ладан, скло, коси, ножі, бритви, ножиці. Вобмін на товари турецьких купців запорожці пропонували вовну, залізо,яловичину, баранину, живих овець, коров’яче масло і конопляну олію, рибу, ікру,хутра, пшеницю тощо.
Великимимасштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля Запорізької Січі зКримом. Обопільна митна політика стимулювала активність торгових людей дозбільшення обсягів товарів. Головною транспортною артерією був Муравський шлях,подекуди використовувалися і Дніпровські води. На південь прямували переважнопродукти рослинництва і тваринництва, а в транзитній торгівлі – вироби ремесла,зброя. Найголовнішою статтею ввозу з Криму була сіль. Широким попитом узапорожців користувалися кримський сап’ян і сап’янове взуття, шовкові тканини,волоські горіхи, вина та багато інших товарів.
Аналогічним чиномскладалися і торговельні відносини з Польщею. Незважаючи на періодичніполітичні тертя, обидві сторони дуже високо цінували взаємні господарськіконтакти і усіляко сприяли їх всебічному розвиткові. Широкою популярністю середторгового люду користувалися польські ярмарки. Для польських купців створювавсярежим найбільшого сприяння, забезпечувалися умови для надійної охорони їхніхтоварів, багато чого робилось для організації ефективної торгівлі.
У своїхторговельних зносинах з іншими державами запорожці використовували дві головніформи: прямий товарообмін і купівля продаж товарів за допомогою грошей.Торгово-економічні зносини Запоріжжя ґрунтувалися на багатовалютній системі.Переважали російські червінці: в них запорожці отримували платню і велирозрахунки на внутрішньому і зовнішньому ринках. Крім цього в обігу перебувалиі інші гроші. На основі широкого товарно-грошового обміну визначалась ікупівельна спроможність валют, відповідний валютний курс.
Майже кожнийкозак брав участь у тій чи іншій формі торгівлі. Спеціально і постійно неюзаймалися торгові люди, купці, промисловики, шинкарі тощо. Особливо на цьомутлі виділявся чумацький осередок. У зовнішньоторговельних зносинах чумакамвідводилася головна роль. Вони об’єднували свої зусилля, створювали артілі,асоціації, товариства.
Найбільші купці,що торгували великими партіями товарів, мали свої представництва (факторії) узарубіжних землях. Для спілкування з іноземними громадянами для підготовкирізноманітних письмових документів використовувалися послуги перекладачів(товмачів). Згідно з угодою 1649 р. турецька сторона не заперечувала протипостійного перебування у Стамбулі торгового представництва ВійськаЗапорізького. Крім того, купцям із Запорізької Січі було надано право побудовив різних портах і містах Туреччини власних складських приміщень для зберіганняі упакування товарів. В свою чергу, для захисту інтересів турецьких негоціантівв одному з портів Запоріжжя постійно перебував турецький намісник. Своїфакторії та постійних представників мали в Запорізькій Січі й деякі зарубіжнікупці.
Досить розвинутоюбула на Запоріжжі митна справа. Митна система мала дві головні цілі: поповненнядоходів скарбниці і регулювання цін та інших умов торгівлі на численних ринкахі в окремих торговців. Митні тарифи поширювалися на усі види торгівлі на увесьобсяг товарів, які підлягали продажу. Спеціально призначені люди обкладалимитом усіх, хто пропонував свої товари на запорізьких ринках. Відчутний дохід увійськову скарбницю давали шинки, яких на Запоріжжі було досить багато. Кожнийкозак при нагоді міг продавати спиртні напої, якщо він варив мед, виготовлявпиво чи брагу. До того ж митні тарифи на вино-горілчані вироби були, якправило, вищі, ніж на інші товари. Крім того, вино й горілка, що вивозилисяззовні, обкладалися подвійним митом: за церкву і старшину. Взагалі митнасистема на Запоріжжі була досить складна і заплутана. Окрім того, з усіхприїжджих купців стягувалось “мостове” за переїзд через мости, гаті, переправи,а також за перевіз через мости вантажів військовими човнами. Для охоронизарубіжних купців обов’язково приставлявся конвой, плата за який в багато разівперевищувала митний збір. Загалом же митна стаття доходів дуже подобаласязапорожцям. Вони домовлялися з російським царем і кримським ханом тазабезпечували переправи і перевезення за межами Січі, на території Росії іКриму.
Короткий аналіззовнішньоторговельних зв’язків Запорізької Січі дає змогу дійти до такихвисновків. На Запоріжжі, незважаючи на особливий характер і спосіб життякозацтва, був досягнутий досить високий рівень розвитку продуктивних сил. Булостворене розгалужене господарство, що складалося із рільництва, насампередхліборобства й овочівництва, тваринництва, передусім скотарства, конярства івівчарства, а також мисливства та бджільництва. Значного розвитку досяглорибальство та рибальські промисли, які за своєю організацією наближалися домануфактурного виробництва. Власною працею запорожці не тільки забезпечувалисвої внутрішні потреби, а й створювали надлишок продуктів для зовнішньоїторгівлі.
Отже, зросла рольУкраїни в системі міжнародних відносин ХУІ – першої половини ХУІІ ст.Українське козацтво активно включалося в тогочасну європейську міжнароднуполітику, що робило його рівноправним і впливовим об’єктом міжнародного життя.На зламі ХУІ-ХУІІ ст. козацтво вступило на міжнародну арену, а в 20-ті рокиХУІІ ст. вперше підняло свій голос на захист інтересів свого народу, протисоціального, національного й релігійного гніту, розбудивши почуття національноїсамосвідомості, прагнення до відродження власної держави.
Тема4.
Міжнароднівідносини України (др. Половина ХУІІ – ХУІІІ ст.) (8 год.)
1. Міжнароднівідносини України під час Визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр.
Дипломатична служба козацтва, на відміну від інших держав,була насамперед провідником інтересів народу в боротьбі за національне тасоціальне визволення з-під гніту іноземного поневолення. Формуючись водночас ізрозвитком запорізького козацтва, яке “струсонуло навіть польським троном”, вонаготувала грунт для процесу творення української державності, щовикристалізувалось у ході Визвольної війни 1648-1654 рр. у Гетьманщину – самету форму політичної автономії, яка залишилася життєздатною протягом понадстоліття.
У другій половині ХУІ – середині ХУІІ ст. козацькідипломати були відомі в усій Європі. У складному переплетінні міжнародних подійтого часу вони зуміли знайти своє місце і відігравали важливу роль у вирішеннібагатьох життєво важливих питань: вплив українського козацтва, його дипломатії,особливо позначився за часів видатного державного діяча, воєначальника ідипломата Б.Хмельницького.
Творець Української Козацької Республіки, Б.Хмельницькийвперше в історії України висунув політичну програму звільнення “з лядськоїневолі” народу “всієї Русі” і створення “по тем границам, как владелиблагочистивые великие князи”, національної держави, в якій хотів “абсолютнонезалежно від кожного монарха панувати”.
Визвольна війна українського народу стала важливою подією уполітичному житті Європи середини ХУІІ ст. До 1654 р. гетьман успішно протидіявзаходам польської дипломатії у Бахчисараї, Стамбулі, зумів паралізувати наміриВаршави зіткнути Україну з Росією; домігся визнання Української держави яксуб’єкта міжнародних відносин. Гетьман налагодив зв’язки з представникамиРосії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдавії. Згодом урядБ.Хмельницького визнала Венеція, Швеція та інші держави. Він розумів всюзгубність для визвольної війни воєнно-політичного союзу Польщі з Кримом, тому,незважаючи на підступну політику хана, доклав максимум зусиль, щоб запобігтистворенню й зберегти союзницькі відносини з ханством. Доба гетьманаБ.Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з їїнад зусиллями утвердити Україну у балто-чорноморському геополітичному просторі яксупердержаву.
Тогочасна Європа поділялась на два табори – католицький іпротестантський. Б.Хмельницький повинен був врахувати ці політичні сили вЄвропі. Україна, яка піднялася проти католицької Польщі, не могла розраховуватина підтримку католицьких держав. Тому весь свій політичний вплив ідипломатичний хист Б.Хмельницький спрямував на використання сил, які могли бсприяти визвольній війні. Воєнний союз із Кримом, хоча татари були одвічнимворогом України. Головною причиною перших переговорів Хмельницького з кримськимханом була ізоляція їх від Польщі та забезпечення тилів українських військ зпівдня. Поєднати найкращу в Європі козацьку піхоту з сильною татарськоюкавалерією. Хмельницький наполегливо добивався воєнного союзу з Кримськимханством проти Речі Посполитої. Та обережний Ісдам-Гірей вагався. Мабуть, вівпобоювався пастки з боку козаків і не відповів на перше посольство запорізькогогетьмана нічого певного. Тому десь у середині лютого Хмельницький вирядив вКрим нове посольство. Переговори другого посольства завершилися укладеннямугоди про взаємну воєнну допомогу в боротьбі з ворогами. Окрім дипломатичногохисту Хмельницького, договору у Бахчисараї сприяло становище, яке склалося вКриму, змушуючи хана пристати на пропозицію гетьмана. По-перше, він надіявсяполіпшити життєві умови татарського населення, яке поживиться у війні протиРечі Посполитої. По-друге, згода Хмельницького залишити свого сина якзаручника, також давала Іслам-Гірею сподівання на якусь здобич. Водночаспорозуміння із Кримом давало змогу використовувати татар як допоміжне військо.Козацька старшина погодилась платити їм за допомогу або грішми, або участю урозподілі здобичі і бранців.
Відносини з Кримом ускладнилися з 1649 р., коли підЗборовом хан перейшов на бік польського короля, і пізніше, у 1651 р., коли підБерестечком він залишив поле бою, захопивши з собою гетьмана, що привело,зрештою до поразки козаків. Під впливом польської шляхти хан зрозумівнебезпечність для Криму зростання сили України і не дав можливості Хмельницькомуостаточно перемогти Польщу. Іслам-Агей прагнув будь-щозапобігти утворенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацькоїУкраїни. Крім того, він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладенийпід Зборовим договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.
Усвідомлення ненадійності зв’язків із Кримом змусилогетьмана активізувати дипломатичні відносини із Туреччиною.
Значним успіхом політики Хмельницького було те, що Портанаказала кримському ханові допомогти “бунтівним козакам”, що викликало серйознезанепокоєння у Польщі. Відносини з Портою гетьман облаштовував від іменіУкраїни як незалежної держави. Українське посольство у Стамбулі (його очолювалиполковник А.Жданович і брат Богдана П. Ясенко-Хмельницьций) було удостоєне аудієнціїсултана.
Важливим дипломатичним успіхом Хмельницького булопідписання 1649 р. договору між Військом Запорізьким і Туреччиною. За цимторговим договором козакам дозволялося плавати і торгувати без обмежень на всійтериторії Туреччини і Чорному морі не платячи мита та податків на сто років,мати своїх торгових представників у містах Туреччини, гарантувалася охоронаспадщини.
Підписання цього документу мало надзвичайно велике значеннядля зміцнення міжнародного авторитету українського козацтва. Адже вперше вісторії воно визнавалось як рівноправний партнер могутньої сусідньої держави, зправом відкривати в столиці Порти постійне представництво. Це спричинило дотого, що процес створення рівноправних відносин з козацькою державою швидкопочав поширюватись.
У лютому 1650 р., коли Польща намагалася втягнути гетьманау війну з Туреччиною, а татарський хан – використати козацького ватажка у війніз Московщиною, Б.Хмельницький відновив свій союз із Туреччиною, чим приборкаводразу обох неспокійних сусідів. Складаючи 2 серпня 1650 р. на руки послаОсман-аги присягу вірності Османській імперії, Хмельницький в такий спосібзірвав московсько-польський союз, що був спрямований проти Туреччини, — в разіутворення його Україна перетворилась б на театр воєнних дій супротивників.
Певну роль у дипломатії Б.Хмельницького відігравалиМолдавія, Валахія і Трансільванія. Ці князівства були сусідами України,перебували у васальній залежності від Туреччини, а також були у близькихвідносинах з Польщею. Було дуже важливо як вони поставляться до визвольноїборотьби українського народу.
Найближчим сусідом України була Молдавія. Молдавськийвоєвода Василь Лупул видав себе за союзника Війська Запорізького, але насправдіслужив Польщі. Інформував поляків про події на Україні, інтригував протиХмельницького. Однак Хмельницький розгадав лицемірну політику Лупула.Блискавичний похід Запорізького війська у вересні 1650 р., а потім у червні1652 р. змусив Молдавію до союзу з Україною. Новий молдавський воєвода СтепанГеоргіна теж уклав мир із Хмельницьким.
Валахія (Мунтенія) не мала безпосередніх кордонів зУкраїною, тому і зв’язки з нею були незначними. Добрі відносини з нею порушивпохід Тимоша Хмельницького проти Бессарабії в інтересах Лупула 1653 р. ВійськаТимоша були розгромлені, а його поранено, внаслідок чого він невдовзі помер.Б.Хмельницький запевнив, що цей похід відбувся без його дозволу, і в 1654 р.відносини з Валахією знову поліпшилися.
Трансільванія (Семигород) була у васальній залежності відТуреччини, але завдяки великій території і вигідному розташуванню займаланезалежне становище і проводила самостійну політику. Коли ж почалася Визвольнавійна, семигородський князь Ракоцій раніше від інших налагодив зв’язки зХмельницьким. Трансільванія посідала важливе місце як союзник проти Польщі,який міг ударити з півдня від Карпат. Упродовж 1648-1651 рр. йшов жвавий обмінпосольствами, й обидві сторони погодилися на укладення воєнного союзу. Однак зогляду на обставини його не було реалізовано. Після 1653 р. Трансільванія разомз Молдавією і Валахією утворила єдиний блок, ворожий Україні.
Гетьман прагнув налагодити зв’язки з далекою Швецією.Хмельницький передбачав, що Швеція може розпочати війну з Польщею, і бажаввикористати шведську допомогу для визвольної боротьби українського народу. 1653р. гетьман вислав до Швеції посольство, але російський уряд відмовивсяпропустити послів через напружені відносини Росії із Швецією. Тісніші контактиміж Україною і Швецією встановилися у 1655-1657 рр., коли король Густав віввійну з Польщею.
У цей період Україна підтримували відносини з Брандербургією,а вони мали епізодичний характер.
Із південно-європейських держав у відносини з Україноюувійшла Венеція, яка на той час перебувала у постійній війні з Туреччиною. Колиж почалася Визвольна віна, Венеція сподівалася на виступ Запорізького військапроти Туреччини. Хмельницький не відкидав цілком венеціанського плану.
Венеціанський сенат вирішив налагодити безпосередні зв’язкиз Хмельницьким. Підготовку до переговорів було доручено венеціанському пословіу Відні Ніколо Сегредо. Він зібрав вичерпну інформацію про Україну іХмельницького і підшукав для посольства Альберто Віміні, венеціанськогопідданого, який знав слов’янські мови. Сегредо передав Віміні грамоту,адресовану Хмельницькому, в якій йшлося про налагодження зв’язків. Однакподальший розвиток подій не дав змоги здійснити цей план, і венеціанськадипломатія була змушена очікувати більш сприятливих умов.
Безпосередній кордон із Туреччиною мала Австрія. Вона уважно стежила за відносинамиБ.Хмельницького з Туреччиною і усяко намагалася підірвати його вплив у Порті,щоб не допустити порозуміння козаків із турками. Пізніше 91657) цісар бувзмушений безпосередньо контактувати із Хмельницьким.
Отже ми бачимо, що іноземні держави визнали вільну Українуза рівноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею удоговірні відносини. У 1648-1654 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичнізв’язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. Уті ж роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією,Францією, Швецією.
Окремо і більш ґрунтовно варто було б зупинитися навідносинах України та Речі Посполитої і українсько-російських відносин.
Відносини України і РечіПосполитої
Затягуючи переговори з українськими козаками, польськашляхта хотіла виграти час для організації нових сил для придушення народногоповстання. 11 лютого 1649 р. до Переяслава прибули польські урядові комісари начолі з Адамом Киселем. Наступного дня відбулася церемонія передачі від новогокороля гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом а також коштовніподарунки.
На переговорах, які тривали тиждень, було досягнуто угодивідкласти закінчення комісії і складання реєстрів Війська Запорізького довесни. Протягом цього часу коронні і литовські війська не повинні були вступатиу Київське воєводство (по ріках Горинь і Прип’ять), а з боку Подільського іБрацлавського воєводства запорозькі війська також не мали права переходитизазначені річки.
Під час переговорів Хмельницький заявив, що його основнамета визволити весь руський народ аж до Любліна і Кракова.
Б.Хмельницький, в багатьох своїх висловлюваннях, особливо вперший період Визвольної війни, часто підтримував позицію польського короля вйого стосунках із шляхтою. Це пов’язувалось насамперед з тим, що її свавілляблокували навіть ті незначні поступки, які Річ Посполита погоджувалася датиукраїнському народу.
У щоденнику шляхетських комісарів зазначено: приймаючи їхзневажливо Б.Хмельницький прихильно ставився до московського та угорськогопослів, які в цей час прибули до Переяслава. Крім них, в цей час у Переяславіперебували волоські, талаські, турецькі і татарські посли.Саме тоді, на думкубагатьох дослідників, і був підписаний договір між Військом Запорізьким іТуреччиною.
21 травня підрозділи 10-12 тисячного польського військавдерлися на Південно-Східну Волинь. Так були зірвані умови Переяславськогоперемир’я.
У середині 1649 р. польсько-українські відносини набулинової специфіки. Наприкінці липня козацькі частини обложили військо ЯремиВишневецького в Збаражі, а потім швидким маршем і вдалим маневром оточили іголовні польські сили під Зборовим. Однак Іслам-Гірей за спиною БогданаХмельницького домовився про вигідний для себе мир з Яном Казімиром, бо розумів,що поразка Польщі в боротьбі проти України неминуче змінить співвідношення силу Східній і Південно-Східній Європі, а це суперечило канонам традиційноїтатарської політики. Для Кримського ханства оптимальною виглядала ситуаціярівноваги між Річчю Посполитою і Україною, що давало Бахчисараю змогу не лишевикористовувати у своїх інтересах суперечності між ними, провокувати їх навзаємну боротьбу та ворожнечу, грабувати українські та польські землі тощо.Поразка Яна Казимира вела б до створення незалежної Української держави, щопозбавляло кримську верхівку названих переваг. Тому Іслам-Гірей прагнув будь-щозапобігти створенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацькоїУкраїни. Крім того він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладенийпід Зборовом договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.
Український гетьман змушений був піти на переговори ізшляхтою, випускаючи з рук по суті повну перемогу над ворогом.
На переговорах, що розпочалися 7 серпня 1649 р. підЗборовим, козацька старшина висунула 18 вимог, основні з них були:
- зберегти давні вольності козаків;
- визнати козацьку територію у таких межах почавши відДністра, Берлинців, Бара по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає вПрип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любича та Стародуба і аж домосковської границі з Трубецьким, а тим козакам що не попали у цю територіюмала бути амністія польського уряду;
- скасувати унію, руське духівництво повинно користуватисявсіма вольностями так само, як духівництво римської віри;
- всі посади земські, городські і міські по всіх воєводстваху королівських, світських духовних містах повинні бути надані особам грецькоївіри;
- всі сеймові ухвали, що урізують права і вольності ВійськаЗапорізького мають бути скасовані;
- щоб духівництва римської віри в Києві не було й київськогоєпископа;
- король мусить заприсягтись на сеймі про виконання цихвимог.
8 серпня після продовження переговорів була обнародуванатак звана “Декларація його королівської милості війську Запорізькому на пунктисупліки даної”, яка отримала назву Зборівського договору. Цим документом межеюкозацької території польський уряд визнавав лінії: Дністер – Ямпіль – Брацлав –Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро –Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни і аж до “границе московской и Днипра”. Отже,порівняно з вимогами української старшини, у повну залежність від шляхтипереходило Київське Полісся, частина Сіверщини, Поділля і Волинь. До реєструВійська Запорізького вписувалося 40 тисяч чоловік, йому підтверджувалися усіпопередні вольності. На його території не мали права з’являтися короннівійська.
Таким чином, Зборівський договір де-юре узаконив існуванняукраїнської держави – Гетьманщини.
В Україні посади повинні були займати тільки особиправославного віросповідання. Питання про унію та про церковне майно виносилосядля розв’язання на найближчий сейм, а Київському митрополиту надавалося місцесенаті. Не мали права проживати в Києві та інших містах єзуїти. Усім повстанцямгарантувалася повна амністія. На гетьманську булаву віддавався Чигирин зокругою.
Зборівський договір частково забезпечував права та привілеїкозацтву, українській шляхті, православному духівництву в межах трьохвоєводств. Що ж до селян, то хто не вписувався до реєстру, мав знову потрапитиу підданство своїх панів, що поверталися на Україну.
Умови Зборівського договору урочисто підписані 10 серпн1649р., підлягали ратифікації на сеймі.
Однак зразу після підписання Зборівського договору Україноюпрокотилася хвиля невдоволення тим, що король дозволив татарам брати ясир,також було невдоволення тим, що Російська держава не дала у 1648-1649 рр.військової допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої.
Польська шляхта не хотіла змиритися з умовами Зборівськогодоговору. Збираючи військову силу, вона тим часом хотіла приспати пильністькозацької старшини, висилаючи час від часу посольства, що мали засвідчитимиролюбні наміри Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти.
Після серії боїв 18 серпня 1651 р. під Білою Церквою булопідписано мирний договір між Військом Запорізьким і Річчю Посполитою: кількістьреєстрових козаків зменшувалась до 20 тисяч, влада козаків поширювалася тількина Київське воєводство.
Договір був важким для українського народу, але за умов, щосклалися, означав великий успіх козацької дипломатії. Головним дляБ.Хмельницького у цей період було збереження миру між козацькими і шляхетськимивійськами. У той самий час умови Білоцерківського миру вже ніяк не задовольнялинаселення України і також польську шляхту. Після укладення Білоцерківськогодоговору Хмельницький посилено намагався зміцнити міжнародне становище України,послабити негативний вплив поразки під Берестечком, добитися створенняантипольської коаліції. Ведучи тяжку дипломатичну роботу з польським урядом,Б.Хмельницький продовжує водночас підтримувати зв’язок із Росією.
У битві під Батогом у травні 1652 р. козацьке військорозгромило польську армію. Перемога під Батогом підняла моральний дух ВійськаЗапорізького. 17 серпня на Варшавський сейм прибули козацькі посли, якідомагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. На таємних нарадахкороль із сенаторами вирішив не вступати з українськими послами в переговори, авислати з ними до Чигирина своїх комісарів. Після аудієнції козацьких послів уЯна-Казімира 31 серпня з ними було відправлено до Чигирина польських комісарів– Миколая Зацвіліховського і Жигмонта Чорного.
Польське посольство не мало успіху – Б.Хмельницькийвідмовився пристати на умови шляхти і в другій половині вересня воноповернулося до Варшави. Комісію було відкладено до нового року.
6 січня 1653 р. в Чигирині, куди зібралися “на думу”полковники і сотники “з усіх городів”, було вирішено: “З королем і поляками немиритися, а просити милості у царя, щоб прийняв їх під свою сильну державу”.Старшина ухвалила готуватися довоєнних дій на випадок агресії шляхти. Водночасдипломати Хмельницького готували грунт для збройного виступу проти РечіПосполитої. Стало зрозуміло, що боротьба набуває затяжного характеру.
Що ж до зносин українського гетьмана з Російською державою,то уже 8 червня 1648 р. в Черкасах Хмельницький доручив жителю СтародубаГригорію Климову, затриманого козаками біля Києва, листа до російського царяОлексія Михайловича з повідомленням про здобуті перемоги над шляхтою, проханнямдопомогти та про бажання українського народу та Війська Запорізького, як писавБ.Хмельницький, “услужить вашей царской вельможності”.
Водночас Г.Климов мав доручення передати листа севськомувоєводі Леонтієву. Ці дати окреслили початок дипломатичних зносин українськогогетьмана з Російською державою.
Розуміючи велике значення допомоги Росії, козацька старшинанамагалася використати усі канали для налагодження з нею зв’язків. 11 липняцього самого року з російським гінцем Іваном Трохимовичем, який повертався відЯреми Вишневецького, було передано лист до путилівського воєводи НикифораПлещеєва з проханням, аби Росія надала допомогу в боротьбі з шляхтою.
Прочитавши звернення Б.Хмельницького, Олексій Михайловичдоручив Н.Плещеєву запевнити українського гетьмана, що Росія не виступить набоці Польші. Наприкінці липня 1648 р. Т.Милков, посланець хотзимирськоговоєводи С.Волховського, прибув у похідний табір під Янушполем як першийофіційний представник російського уряду. Він запевнив гетьмана у доброзичливомуставленні свого уряду до українського народу.
Під час перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем,Пилявцями 23 грудня 1648 р. Б.Хмельницький прибув до Києва, де його урочистозустріли. Під час розмови з патріархом Пасієм Б.Хмельницький вирішивуповноважити його просити підтримки в російського царя.
Уже 8 лютого 1649 р. царському гінцю Василю Михайловичугетьман вручив у Переяславі лист до Олексія Михайловича, в якому, зокрема,писав про віроломство польських шляхтичів і просив Олексія Михайловичапідтримки у боротьбі проти польської шляхти.
Перше офіційне російське посольство на чолі з ГригоріємУнковським вирушило на Україну 16 березня 1649 р.
З 17 до 22 квітня в Чигирині відбулися переговори міжУнковським і Б.Хмельницьким та старшиною. Після їх закінчення з російськимпосольством до Москви було виряджено чигиринського полковника Федора ЯкубовичаВишняка, який мав завдання продовжити українсько-російські контакти.
Перед цим посланці Б.Хмельницького побували на Дону. Вонипросили допомоги в боротьбі з польською шляхтою. Хоча царя донські козакизапевняли, що вони без царя наказу допомоги дати не можуть, російський посол вУкраїні весною 1649 р. повідомляв свій уряд про інше, що донські козакидопомагають Війську Запорізькому.
Про активну участь представників донської вольниці успільних походах разом з українськими повстанцями проти польської шляхтисвідчить і “Реєстр Війська Запорожского после Зборовского договора”, кудивписано велику кількість донських побратимів запорожців.
Враховуючи те, що польська шляхта активно готувалася довійни з українськими повстанцями, Б.Хмельницький знову звернувся до царяОлексія Михайловича. Уповноважений послом від козаків до Москви поїхавчигиринський полковник Федір Вишняк, який просив царя про допомогу в боротьбіпроти Польщі.
До складу козацького посольства, крім полковника Вишняка,входили Степан Мостепенко, Іван Скоробаченко, Жадан Якименко і конюхгетьманський Островський, “да людей с ними пять человек”.
Полковник Вишняк мав аудієнцію у російського царя 5 червня1649 р. Прийнявши подарунки від Б.Хмельницького – “лошадь да лук турской”,Олексій Михайлович вислухав лист українського гетьмана і промову посла.
На відпускній аудієнції 13 червня Олексій Михайлович вручивполковнику Вишняку царську грамоту, в якій засвідчувалась готовність прийнятиВійсько Запорізьке під своє покровительство.
У зв’язку з подальшим ускладненням відносин з поляками 7жовтня 1649 р. в Севастянівні (під Калником) Богдан Хмельницький, запросивширосійських посланців Протасьєва і Богданова на обід, заявив їм про неминучістьрозриву з Польщею і необхідність російсько-українського об’єднання. Вінвисловив нарікання на Олексія Михайловича, який не прийняв його під своюпротекцію, хоча посольства з України з цим до Москви добивалися.
8-9 листопада 1650 р. Б.Хмельницький знову мав зустріч зпослом російського царя Арсенієм Сухановим і Назаретським митрополитомГавриїлом. Під час розмови український гетьман висловлював жаль, що російськийцар і досі не прийняв Військо Запорізьке у підданство. У березні 1651 р.Б.Хмельницький у листі з Білої Церкви знову висловив Олексію Михайловичупобажання дружби України з Росією. Питання про стосунки Росії з Україною булоодним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належалоЗемському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповідіна прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення доРосії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати наПольщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословивцаря порушити мир, якщо Польща не піде на поступки. Протягом 1652-1653 рр. доросійського уряду відряджали кілька посольств від Війська Запорізького: в січні1652 р. – очолюване полковником Іваном Іскрою, наприкінці 1652 р. – на чалі звійськовим суддею С.Богдановичем-Зарудним, у березні 1653 р. – на чолі зК.Бурляєвим і С.Мужиловським. Ці посольства обговорювали питання союзу Україниз Росією.
Російський цар довго займав очікувальну позицію. Однак,оскільки московські політики усвідомлювали, що якби поляки здолалиБ.Хмельницького, то передусім обернули б кримців і козаків на Москву, то царвирішив, що вмішуватися в українські справи потрібно. Фактичне визнання Росієюнезалежності Війська Запорізького від Польщі, згідно з рішенням Земськогособору від 1 жовтня 1653 р., перенесло проблему союзу України з Росією упрактичну площину. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направивдо України поважне посольство на чолі з боярином Батуріним. Посольство малозавдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору.
Новим етапом у відносинах України з Росією сталаПереяславська рада. Між Чигирином і Москвою встановлювалися постійні зносини.Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 р. У той самий час В.Батурін іБ.Хмельницький повідомили в Москву про союз України з Росією. У листі неставилося прямо питання про статус України з Росією. Однак у подальші днігетьман і його оточення не раз обговорювали з послами це питання, просилиросійських послів присягнути від імені царя, що будуть збережені за усімастанами їх права та вольності. Посли відмовилися від присяги.
Рішення Земського собору і відповідь на ньогоПереяславської Ради були усними договором Росії і України. Його належало булозміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборіБ.Хмельницький та генеральна старшина присягнула на вірність царю, після чогопосли вручили грамоту клейноди – корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січняприсягли полковники. А потім інші. Відмовився присягати митрополит Київський ізаборонив усім громадянам давати присягу. Відмовився від присяги полковникІ.Богун, Уманський та Брацлавські полки.
Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги уборотьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вольності України як державногоорганізму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало своїумови царю.
17 лютого з Чигирина для переговорів із російським урядомпро статус України виїхало посольство на чолі з С.Зарудним і П.Тетерею. 12березня вони прибули до Москви. 14 березня, крім листів Б.Хмельницького,українські посли передали російським представником “Просительные письма”із 23 пунктів (статей) і про підтвердження усіх козацьких прав і привілеїв (ст..1,7,13);про 60 тисячний козацький реєстр (ст… 2); про права православної шляхти (с.3); про палату старшині та кошти на утримання війська (ст..8-12,21,23); провільне обрання козаками гетьмана (ст..6) та передачу йому Чигиринськогостароства (ст..5); про збурення міської адміністрації та збір податків наУкраїні царським урядом (ст..4-15); про те, що царські воєводи та інші урядовціне повинні втручатися у внутрішні справи України (ст..16); про надання царськимурядом грамот про вольноситі козацтва і православної шляхти(ст..17); прозбереження прав Київського митрополита (ст..18). “Просительные письма” містилипрохання, щоб російські війська почали наступ проти Польщі (ст..19) і спільнідії проти Кримського ханства (ст..22), а також про розташування російськихгарнізонів в Україні (ст..20) і про право зносин гетьманського уряду з іншимидержавами з відома російського уряду (ст.14).
Більшість статей отримали схвалення царя і бояр. Остаточнерішення було оформлене в царських грамотах від 27 березня про збереження прав івольностей Війська Запорізького, православної шляхти, про володіння гетьманомЧигиринським староством та іншими маєтностями. Інші питання знайшли своєвідображення у статтях із 11 пунктів від 24 березня 1654 р.
Перебуваючи у союзі з Росією, Україна користуваласяширокими автономними правами. Договір 1654 р. на тривалий час визначивдержавно-правове становище України у складі Російської держави.
Отже, договір 1654 р. складався з трьох актів: з проектудоговору за підписом Б.Хмельницького, датованого 17 лютого 1654 р., що містив22 статті; з акту 21 березня 1654 р., що містив 11 статей, і грамоти царя від27 березня 1654 р., що містила резолюцію царя на решту статей проекту.Оригінали цих актів були написані українською мовою (грамота царя та акт з 11статтями були виготовленні в Москві), але вони до нас не дійшли. У московськихархівах збереглися лише проект договору в перекладі російською мовою тачернетки акту і грамоти від 27 березня 1654 р. з поправками і додатками.
Російсько-українські взаємини уявлялися гетьману ікозацькій старшині як протекторат на договірній основі. Про “договорное письмо”йшлося ще у 1654 р. під час розмови Хмельницького з митрополитом Гаврилом.Прийняття Війська Запорізького “під царську високу руку” розумілося Хмельницькимяк протекторат – популярна у середньовічній Європі формула залежності, колиодна держава брала на себе захист територіальної цілісності іншої і здійснювалаконтроль на її політикою.
Щоб зрівняти становище, під час Переяславської радикозацька старшина вимагала зустрічної присяги від імені царя про непорушністькозацьких прав і вольностей. Виходячи з традицій демократизму, які звиклиповажати навіть у розбурханій анархією Польській державі, вона сподівалася, щоцарські посольство дасть якісь гарантії українській автономії. Проте вдипломатичному двобою перемогу здобула російська сторона, яка над усе прагнулаперетворити протекторат в інкорпорацію. Царські посли категорично відкинулипольський досвід присяги королів своїм підданим. Представники козацької старшинивимагали від послів принаймні письмових гарантій козацьких вольностей за зразоктих договорів, які з ними укладали король і сенатори. Однак цю вимогу російськіпосли відхилили.
Хмельницький вмовив представників старшинської опозиції(П.Тетерю і Г.Сахновича) відкласти свої претензії до того часу, коли напереговорах розглядатимуться умови входження України в союз з Росією. Відразу жпісля цього гетьман, старшина, козаки присягнули Росії за “чиновной книгой”,яку привезли із собою посли.
Прийняття присяги по всій Україні (усього до книги присягивписано 127337 осіб) відбулося спокійно і навіть урочисто. Проте, це було явноне до вподоби запорізькому козацтву, хоча Хмельницький і заручився йогопопередньою згодою на входження в союз з Росією. Не захотіла прийняти присягучастина старшини на чолі з І.Богуном. У Кропив’янському і Полтавському полкахкозаки “киями побили” московських урядників. Категорично відмовилося відприсяги вище духівництво на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.
Так відбулося входження України в союз з Росією. Цей союзневдовзі виявився дискредитований, бо в устах ідеологів самодержавства він ставобґрунтування належності росіян і українців до однієї нації і, отже,заперечення самого існування українського народу. Зрештою, і термін“возз’єднання” не відповідав характеру російсько-українських відносин після1654 р., оскільки не було досягнуто відповідального йому рівня рівноправностіпартнерства. Очевидно термін “приєднання” точніше відбиває сутність цихвідносин.
Умови союзу України з Росією обговорювалися в Москві і булизакріплені у підготовлених українською стороною так званих “Березневих статтях”1654 р. і в царських грамотах. Царський уряд гарантував непорушність становогоподілу, “вольності” козацтва, виборність гетьманів, 60-тисячний козацькийреєстр. Україна зберігала право дипломатичних зносин з іншими державами, завинятком Польщі і Туреччини.
За свого життя Хмельницький твердо обстоював права України,цар не отримав жодної данини з України, а воєводи до українських міст призначалисьтільки за згодою Хмельницького. У результаті спільних воєнних дій проти Польщівдалося, хоч і не надовго, здійснити давню мрію гетьмана про Україну “по Холм іГалич” – з піл влади поляків було звільнено майже усю Західну Україну.
З початку 1655 р. почало змінюватися ставлення турецькогоуряду до України в бік можливості відновлення її союзу з Кримом. Дужесприятливим фактором для наступу українсько-російських військ став початоквійни Швеції проти Речі Посполитої. В цілому, незважаючи на складністьобстановки, літньо-осіння кампанія українсько-російського війська в Українізавершилася успішно. Внаслідок договору з ханом, укладеного під Озерною, булоубезпечень російські та українські землі від татарського нападу. Вдалосяуникнути й загострень відносин зі Швецією, що залишало можливість спільних дійпроти Речі Посполитої. Відкривалася перспектива дальшого поліпшення стосунків зТрансільванією, Молдавією і Валахією та залучення цих держав до коаліції протиПольщі. Хмельницький виявив себе тонким політиком, який послідовно втілювавкурс на включення до складу козацької держави всіх українських земель, проводивактивну зовнішньополітичну діяльність.
Проте Хмельницький мав усі підстави бути незадоволенимрозвитком російсько-українських відносин. Тим часом дедалі помітнішим стаєрозходження зовнішньополітичних курсів українського та російського урядів. Вжевесною завершується процес переорієнтації політики Росії на союз із РіччюПосполитою проти Швеції. Особливо його турбувало те, що посланці України не булидопущені на віленські переговори Росії з Польщею 1656 р. Емоційний і запальнийгетьман не вірив полякам і усяко намагався застерегти царя від їхньоїпідступності. Однак і російський уряд на кожному кроці виявляв своюпідступність – він не гребував жодними засобами, щоб перешкодити зміцненнювпливу України у зайнятій її військами Білорусії. Не залишаючись у боргу і недовіряючи царю, хмельницький уклав угоду з татарами.
Російський уряд непокоїли і монархічні тенденції уповедінці Б.Хмельницького, які виявилися у тому, що в останні місяці життя віндобивався згоди старшинської ради на передачу гетьманської булави після своєїсмерті 16-річному сину Юрію. 17 липня (6 серпня) 1657 р. Хмельницький помер уЧигирині.
Заслуги Хмельницького в тому, що він домігся від турецькогоуряду проведення політики позитивного нейтралітету стосовно України. Гетьман непоспішав приймати пропозицію Порти щодо її протекторату, але і не відхиляв їх,прораховуючи можливі наслідки такого кроку в критичний для Української держави період.
Гетьман прагнув залучитися підтримкою Молдавії, Валахії таТрансільванії. Це було не просто, бо в цьому регіоні традиційно сильнимизалишився вплив Польщі. Не можна ігнорувати й того, що Молдавія і Валахіяперебували у васальній залежності від Туреччини. 1653 р. Б.Хмельницький воцінці політичної ситуації у Молдавії допустився серйозної помилки, що призвелодо укладення цими державами антиукраїнської коаліції з Річчю Посполитою. Однакгетьман уже наступного року домігся розвалу цієї коаліції. Тим часомвідбувається дальше зближення України з Трансільванією. У подальшому зТрансільванією було укладено антипольський договір (1656 р.).
Мирний договір між Москвою і Польщею, без урахуванняінтересів України, був підписаний у вересні 1656 р. за посередництвом Австрії іпорушував всі найважливіші інтереси України. Москва ставала союзницею Польщі.Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти Польщі,втрачав будь-яку вагу і значення. Більше того – для об’єднання в козацькійдержаві всіх руських земель (це була головна мета гетьмана) царська владаставала не лише зайвою і навіть небезпечною. Крім цього, московсько-польськийсоюз обертався проти нового союзника України – короля шведського Карла-Густава.
Угода Московщини з Польщею змусила Б.Хмельницькоговизначити нові приоритетні напрямки української зовнішньої політики:унезалежнити Україну від агресивної політики Москви; відібрати в РечіПосполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької державище не увійшли; знешкодити татарський Крим і врешті здобути міжнародне визнаннясвоїх династійних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титулгетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади вУкраїні.
Тим часом відбувається дальше зближення України зі Швецією.Викликає інтерес інструкція, котра проливає світло на позицію уряду Швеції щодоУкраїни. Насамперед посли мали добиватися розриву російсько-українського союзуй залучення України до збройної підтримки Швеції в її боротьбі проти Росії(негайного надання королю 30 тис. війська для реалізації воєнно-стратегічнихзавдань). Самому Б.Хмельницькому належало за домовленістю з Карлом Х взимку чивесною вирушити до Польщі або Росії. Під час цієї війни козаки не повинні булибез відома короля починати іншої війни, для якої була б потрібна допомогаШвеції. Хмельницький не мав права укладати миру чи перемир’я з ворогами Карла.Зі свого боку, Швеція брала на себе зобов’язання не допомагати ворогам України,а по можливості помагати козакам. Як бачимо, шведський уряд не поспішаввизнавати незалежність України, обминав питання про входженнязахідноукраїнських земель до складу козацької держави, чим на той час найбільшеклопотався Хмельницький. Звісно, така позиція Швеції насторожувала гетьманськийуряд.
Новостворена тоні на сході Європи коаліція держав одразупоставила нову українську державу на садовище не лише суверенної країни, алецілком самостійної у ведені власної міжнародної політики, яка може відігративажливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькітенденції обох зазначених держав. До цієї коаліції держав входили: Швеція,Прусія, Литва, Україна., Семигород, Молдавія та Волощина. Вона була утворена напротивагу Москві з одного боку та Польщі і Криму з — іншого.
Коаліція вищезгаданих держав фактично спиралась на міцнихосновах тогочасної спільності політичних інтересів, у реалізації яких неабиякуроль відігравала Україна. Розглянемо конспективно прагнення кожної з країн –учасниць блоку.
Швеція, у своїх давніх намірах заволодіти польськимузбережжям Балтійського моря та в старій династичній війні з Польщею, ізпідписанням Віденського миру між Москвою і Польщею опинилась перед новоюпроблемою – можливістю підсилення останньої союзом із Москвою та перспективоюобрання Московського царя на польський престол. За цих умов завданням короляшведського Карла-Густава було якнайшвидше запобігти цій небезпеці та,випередивши Москву, швидкими темпами оволодіти максимальною територієюпольських земель. Тож Україна, як ворог Польщі і незадоволена царськоюполітикою васала Москви була для Швеції важливим і потрібним союзником.
Неабиякі інтереси щодо України мала також Прусія. ФрідріхВільгельм Великий, князь Па руський і курфюрст Бранденбурзький завдякикозацькому повстанні під проводом Б.Хмельницького отримав можливістьвизволитися з під влади і впливу Польщі. Одразу після початкуукраїнського-польської війни 1648 р. він був звільнений від обов’язку платитищорічну грошову данину Польщі, яка не змогла вести війну на два фронти… Такожкожний успіх гетьмана Б.Хмельницького й ослаблення Польщі відкривав новіможливості для подальшого унезалежнення і зросту Прусії.
Таким чином, Швеція і Прусія, уклавши між собою договір,склали північну групу анти польської і антимосковської коаліції.
Ланкою, що мла об’єднати північну і південну групи державкоаліції, була Литва. Відчувши ослаблення Польщі у війні з Україною, в Литвіпочали ширитися сепаратистські настрої, речником яких був князь Януш РадзивіллюЗі смертю останнього політичний провід опинився в руках його брата БогуславаРадзівіла, який під час польсько-шведської війни перейшов на бік шведськогокороля і прийняв шведський протекторат. Разом з тим він прийняв протекціюБ.Хмельницького, який обіцяв йому, в разі потреби, боронити Литву від зазіханьМоскви.
Південна група коаліції держав складалася з України,Семигороду, Молдавії та Волощини. Останні три держави, маючи великі спільніінтереси в боротьбі за унезалежнення від Османської імперії, історичнопідтримували давні культурні, релігійні та династичні взаємини (після смертісина Тимора Б.Хмельницький прагнув видати свою доньку за небожа молдавськоговоєводи Михайла). Єднали їх також спільне сусідство та боротьба з татарськимикочівниками.
Такі ж давні політичні і військові стосунки існували між Україноюй Семигородом. Особливо вони посилилися в ті часи, коли князь семигородськийЮрій ІІ Ракочі запався метою поширити свою державу за рахунок польськихтериторій, в чому йому конче потрібна була допомога України, Молдавії таВолощини. Реалізація задумів Юрія ІІ Ракочі залежала від того, чи погодитьсяУкраїна прикрити його західні кордони від постійних нападів татар. Водночаскнязь семигородський був у найтісніших контактах із королем шведськимКарлом-Густавом, посередником у яких виступав англійський повстанський вожакОлівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було якнайшвидше утворити в Європісоюз некатолицьких держав.
Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізуваласяміж Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції обох згаданихкраїн, створюючи належну противагу. В цих умовах Україна набувала великоїдержави, без участі якої було б неможливим не лише утворення згаданої коаліції,але й реалізації всіх зазначених геополітичних інтересів кожної зкраїн-учасниць блоку.
Після довгих переговорів між Семигородом і Україною,ведених за посередництвом Швеції в першій половині 1656 р., обома сторонами 7вересня 1656 р. був підписаний “трактат вічної приязні” між гетьманомБ.Хмельницьким та князем Ракочі. Згідно з цією угодою, як Хмельницький і йогонащадки, так і Ракочі та його наступники взаємно зобов’язувалися боронити одинвід одного від ворогів. Також було домовлено, що коли Ракочі розпочне війнупроти Польщі, гетьман Б.Хмельницький надасть йому військову допомогу, незважаючи на ставлення до цього московського царя. За це Україна мала отримативсю Червону Русь, а також частину Білої Руси; Хмельницький отримає титул князя,який, за підтримки Юрія Ракочі, як і вся верховна влада в Україні, будепередана по наслідству синові гетьмана Юрієві.
У кінці 1656 р. Б.Хмельницький активно включився у справурозподілу Польщі. За його наказом на допомогу Юрієві Ракочі було направленокозацьке військо на чолі з полковником Антоном Ждановичем, що мав довершитиокупацію західних “руських земель”. У відповідь на це Москва вступила у війнуна стороні Польщі, тим самим виступивши проти Швеції, Семи городу й України.Б.Хмельницький наказав зміцнити українські залоги в Білорусі, а на допомогуА.Ждановичу надіслав свіжі сили на чолі з Ю.Хмельницьким, який дістав наказповодитись із, московськими військовими частинами, що зустрічатимуться середпольських військ, як із ворожими.
Разом з тим у середовищі Османської імперії спостерігалосязростання пропольських, антиукраїнських настроїв. Це змушувало Б.Хмельницькоговідтягувати розправу коаліції над Москвою, натомість зміщуючи акценти на протитурецький фронт. Через свого особливого посла отця Данила гетьманБ.Хмельницький пропонує королю шведському широкий військовий план коаліції, щоб мала на меті завоювання та ліквідацію Туреччини, а також звільнення відмусульманської неволі між християн, в першу чергу греків. До цієї коаліції,згідно з задумом Б.Хмельницького, мали б увійти: Швеція, Україна, Москва,Англія, Венеція, Австрія і Персія. Певну роль могли в ній відіграти такожВолощина, Молдавія, Семигород.
Смерть Б.Хмельницького поклала край його грандіознимзадумам.
Виникнення козацької держави на Україні призвело дозростання її міжнародного авторитету авторитету та активізації дипломатичнихвідносин. Після встановлення союзу з кримським ханом (1651) Хмельницькийактивно втрутився до молдавських діл. У 1650-1653 рр. козацьке військо ходило вМолдавію. В столицю України того часу Чигирин до Б.Хмельницького прибувалипосли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції. Б.Хмельницький урізні часи своєї діяльності встановив і підтримував свої відносини з багатьмакраїнами Європи, зокрема Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Венецією,Швецією, Австрією, Трансільванією, Бранденбургом, які визнали Україну яксуб’єкт міжнародного права. Гетьмана вдалося те, що не вдавалося до ньогонікому, — вирвати Україну із смертельних обіймів Речі Посполитої, змусивкоролів рахуватися з нею, спонукати Росію виступити у ролі гаранта “українськихвольностей”.
Міжнародні зв’язки Українипісля смерті Б.Хмельницького
Смерть Б.Хмельницького дуже сильно вплинула на державнестановище України. Реакція Війська Запорізького на Віденський договір міжРосією та Польщею, який обмежував права і вольності українського народу, змусивцарський уряд серйозно проаналізувати ситуацію, що склалася в Україні тадовкола неї, змінити свою стратегію і тактику. Було взято курс на пошуки опорикозацької старшини з метою змінити з її допомогою внутрішню ситуацію.
Активізація цього курсу почалася після смерті великогогетьмана. У цей час цар і бояри визнали слушним для зміцнення своїх позицій вУкраїні, розгортання наступу на суверенітет козацької держави. В Україну буловідправлено два корпуси російського війська – князя Романдовського з Бєлгородата Шереметьєва з Борисова. На Запоріжжя відправився з конкретними інструкціямикнязь Трубецькой.
Генеральна рада козацької старшини, висловлюючи волюВійська Запорізького, вручила булаву Івану Виговському без дозволу царяОлександра Михайловича. Такий виявив незалежності Війська Запорізького змусивцарський уряд нав’язати Україні нові статті договору. У них, зокрема, йшлосяпро обмеження війська до 40 тисяч, про вислання царських воєвод з ратнимилюдьми до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Корсуня, Білої Церкви, Прилук. Крімтого ставилося питання про передачу царській владі Старого Бихова, який“піддався” Хмельницькому.
Коли цей крок став відомий в Україні, то піднялася широкахвиля протестів і обурення в середовищі козацтва, що вбачала в цьому кроціОлександра Михайловича серйозний замах на основу тієї Української держави, щоіснувала в рамках “Березневих статей” 1654 р.
Коли на ново скликаній Раді в жовтні 1657 р. Виговський,розтлумачивши її учасникам суть пропозицій Москви і заявивши при цьому про своєнебажання “бути в неволі”, поклав булаву, йому повернули гетьманські реалії,обіцяючи одностайну підтримку свого війська в боротьбі за давні права тавольності України. У 1657 р. І.Виговський оформляє договір зі Швецією, якавизнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднаноБерестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною.Загальний зовнішньополітичний курс був спрямований на створення незалежногоукраїнського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій неподобалось все більш зростаюча політична незалежність України.
Ці події зміцнили царя в думці про те, що підкоритикозацтво можна, тільки розколовши його лави. Не визнаючи з початку Виговськогогетьманом, Олексій Михайлович через свого воєводу Романдовського вів таємнізносини із Запорізькою Січчю, обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана ігетьманською булавою; агенти царя сіяли недовіру і ворожнечу між реєстровикамиі запоріжцями. Московські воєводи почали усувати неугодну їм козацьку старшину,розсилаючи по Україні підбурювальні листи.
Трагедія братовбивчої війни, боротьба з повстанськимполковником Пушкарем і кошовим Барабашем.
Незабаром відносини з Москвою І.Скоропадський розірвав ісповісти про це Європейські країни, як уже говорилось він відновив союз ізКримом, домігся офіційного визнання України Швецією та іншими державами. Самеяк противагою московським впливам в країні Виговський зміцнює та використовуєзв’язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкіправа та автономію. У Гадячі 16 вересня 1658 р. він підписав договір зпредставниками польської держави про входження Київського, Брацлавського іЧернігівського воєводств до складу Польсько-Литовської держави з наданням їмавтономії ( за зразком Люблінської унії 1569 р.) під назвою Великого КнязівстваРуського. Українці помагалися, щоб до його складу входили також західніукраїнські землі – воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке,Пінський і Мстиславським повіти, а також хотіли зберегти чисельністькнязівського війська у кількості 60 тисяч (окрім найманого). Польська сторонаусі ці домагання відкинула і не погодилася на державну самостійність усіхукраїнських земель.
Гадяцький трактат 1658 р. був розроблений у гетьманськійканцелярії І.Виговського при вирішальній участі воєводи, дипломата,високоосвіченої людини свого часу Юрія Немировича. Згідно з цим документом,Україна розривала союз із Росією і на федеративних засадах, у вигляді ВеликогоКнязівства Руського, входила до складу Речі Посполитої, яка мала складатись зтрьох вільних республік (власне Польської, Литовської та Руської). Спільний длявсіх король мав обиратися трьома народами, а гетьман ставав безпосереднімвійськовим і цивільним правителем України. Законодавчавлада належить Національним Зборам, а виконавча гетьманові, якого українськенаселення обирає “доживотно”, і якого затверджує король. Податки і прибуткимали залишатися у князівстві, де передбачалося існування власної скарбниці,монетного двору, війська, утворення генерального трибуналу. Землеволодіння,становий поділ перебували у руках гетьмана. Гарантувалося збереження традиційправ козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалася дошляхетного стану. Без дозволу українського уряду коронне військо не мало прававходити на територію князівства. Православне духовенство отримало політичніправа на рівні з римо-католицьким, а також право безперешкодно будувати церкви,монастирі, відкривати нижчі школи, шпиталі, повертати маєтки, а унія значнообмежувалася територією, де вона вже існувала.
Передбачалося відкриття двох академій (Київська повиннабула мати ті самі права, що і Краківська), де б навчалися і викладали людигрецької віри; заснування колегіумів – “скільки буде потрібно”; відкриттядрукарень тощо.
Ще до свого підписання в 1659 р. Гадяцького договоруВиговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москвуобвинувачено в Порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви,завойованої українськими силами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримціповстання проти гетьмана тощо.
Після Гадяцької ради Виговський не хотів більше коритисяМоскві покликав собі на допомогу хана Махмет-Гірея. Почувши про Гадяцькі пактизложені на раді, московський уряд наказав князю Трубецькому зібрати раду зстаршин і простого люду, щоб влаштувати внутрішні непорядки на Україні. КнязьТрубецький зібрав усе московське військо під проводом князя Ромадовського ірушив на Конотоп де 27 червня 1659 р. зазнав нищівної поразки від козацькоговійська на чолі з Виговським.
Тим часом в травні 1659 р. у Варшаві зібрався сейм на якийприїхали і козацькі посли Великого князівства Руського – усього 200 осіб, начолі якого стояли: Юрій Немирич і Прокіп Верещак. Врешті Гадяцькі пакти булизатверджені і 22 травня 1659 р. на урочистих зборах Сенату присягнули на нихпольський король, арцибискуп Гнізненський, біскуп Віленський, гетьман коронний,литовський гетьман, канцлери, маршалки, київський митрополит і всі послиВеликого Князівства Руського.
Гадяцький договір викликав надзвичайне обурення середшироких народних мас України, і тому не набув реальної сили. Один із авторівдоговору гетьман І.Виговський змушений був у жовтні 1659 р. скликав вГерманівні Генеральну Раду і зрікається гетьманської влади. Сам подається доПольщі, де дістає посаду барського старости, потім Київського воєводи, а щепізніше сенатора. За доносом полковника Тетері арештовано та розстріляно в 1664р. неподалік Манявського скиту на Галичині. Внутрішнім заворушення в Україніскористалась Москва, війська якої окупували Лівобережну Україну.
Гетьманом знову було обрано Юрія Хмельницького (1659-1653),чого висунула старшина анти польського напряму, яка схилялася до союзу зМосквою. Насамперед Юрій Хмельницький (1659-1663) та старшина хотіла налагодитистосунки з Москвою та добитися прав для України, приєднання північноїЧернігівщини та частини Білорусії, свободи дипломатичних стосунків, заборонувоєводам втручатися у внутрішні справи країни. Все це було оформлено в такзваних Жердевських статтях. На той час князь Трубецький повертається на Українуз новим військом. До нього вирушає посольство на чолі з П.Дорошенком, та той їхне приймає. В свою чергу він запрошує Юрія до Переяслава, де Генеральна Радазнов обирає його гетьманом. Заляканий силою російського війська та погрозамиТрубецького в 1659 р. Юрій приймає замість Жердицьких статей – нібито статтіБогдана Хмельницького, а саме Переяславську угоду 1654 р. Справжні статті вМоскві були кардинально перероблені та доповненні, в них було проведено принципповного підкорення України Москві, а митрополита Київського – Московськомупатріархату (про це в редакції 1654 р. не було навіть згадки). Згідно зПереяславським пактом 1659 р. російські залоги розташовувалися в усіхнайбільших містах. Козакам заборонялося вести зовнішню політику та вступати ввійни без дозволу Московського царя (стаття 14-а. Послів і гінців з іншихдержав гетьманові не приймати, а відсилати до царя.). Не дозволялося без згодиз Москвою обирати та звільняти старшину та полковників. До статті 6-ї царзробив істотний допис: після обрання нового гетьмана їздити йому до царя напоклон і вручення булави, хоругви і жалуваної грамоти на гетьманство. Козацькізалоги мали вийти з Білої Русі. Митрополит Київський повинен був визнати владуМосковського патріархату.
До запропонованих Ю.Хмельницьким статей про політичне іправове становище України цар додав ще 19 своїх: про готовність козацькоговійська виступити на війну за вказівкою царя; гетьманові бути навіки відданим івірним його величності; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані бутимосковським воєводам із ратними людьми для оборони від ворога. Стаття 10встановлювала смертну кару для учасників змов, спрямованих на розрив союзуУкраїни з Росією. Проте і цей договір не був запроваджений в життя, оскільки воголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.
У 1660 р. між Росією та Польщею знову виникає війна запанування над Україною. Московські війська разом з гетьманським військомвиступають на Правобережжя. Та незабаром під Чудновим, що на Волині вонипотрапляють в польське оточення. Після розгрому Ю.Хмельницький згоджується доповернення України до складу Польщі, підписуючи договір, так званийСлободищенський (інша назва Чуднівський) трактат, що був повторенням Гадяцькогодоговору, але без “Великого Князівства Руського та з скасуванням Переяславськоїугоди 1654 р. та розривом союзу з Москвою – фактично Україна дістала автономію.Але на той час влада гетьман поширювалася лише на Правобережжя.
За новим договором Україна потрапляла в залежність від Польсько-Литовськоїдержави, що привело до внутрішньої боротьби в Україні між прихильникамипольської та московської орієнтації. Після зречення 1663 р. Ю.Хмельницькимгетьманства Лівобережна Україна обрала собі гетьмана окремо від Правобережної.
Гетьман Правобережжя П.Тетеря (1663-1665) проводипропольську політику. Наступник Тетері П.Дорошенко (1665-1676) дотримувавсяінших поглядів – основою його політики було глибоке переконання у необхіднійєдності та окремішності українського народу. Межами української території вінвідзначив на заході Перемишль, Ярослав, Віслу і Німан, а на сході Севськ іПутивль. Лівобережний гетьман І.Брюховецький проводив зовсім іншу політику. Увересні 1665 р. Брюховецький поїхав з величезним почтом на поклін до Москви, депідписав новий договір, статті якого звели до мінімум автономію України; усіподатки населення мали перейти до царського скарбу, на Україні поширюваласяцарська горілчана монополія. Новообраний гетьман відтепер мав приїздити назатвердження до Москви. В Україну мало прийти майже 12-тисячне царське військо.Воєводи із залогами розміщалися в усіх більших містах Лівобережжя. Гетьман немав права вести які не будь зовнішньополітичні стосунки, митрополит Київськийпризначався Московським патріархатом. В обмін на ці поступки, викладені у формиграмоти від 11 грудня 1665 р., гетьман отримав щедру платню: титул боярина,земельні володіння неподалік від кордону з Москвою і… “московську дівку” вдружини. Народ гнівно зреагував на дії московської адміністрації. Духовенство заявилощо воліє вмерти, а не скоритися Москві. Піднесла голову і старшинська опозиція.
Цю зміну ситуації на Лівобережжі вміло використавДорошенко. Вже в лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету:звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз з Кримом і Туреччинойти на Лівобережжя, щоб об’єднати всю Україну. Восени кримський хан надавзначну допомогу, прислав 30 тисяч орди, а на початку грудня на Поділля зшеститисячним каральним загоном вступив польський полковник Маховський, щоб придушитинепокору. На нього напав Дорошенко з татарами й ущент розбив карателів підБрацлавом.
Для виснаженої Польщі це було страшним ударом. Вона змушенабула укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові на початку 1667 р.Без українських представників Україну поділили на дві частини. Згідно з угодоюПольща віддає Москві Смоленськ та Сіверську землю і визнає право Москви наЛівобережжя. Київ з Околицями до 1669 р. мав перейти до Російської імперіїПольщі залишалось Правобережжя (крім Києва) та Білорусь. Землі військаЗапорізького проголошувалися під спільним управлінням та слугували буферноюзоною проти нападу татар. Усе це викликало страшне обурення в Україні, почалосяповстання.
Восени 1667 р. українське військо кількістю 24 тисячічоловік та з кількома десятками тисяч татар під проводом Дорошенка оточуєпольську армію біля Підгайців на Галичині. Та в той час запорожці на чолі зІваном Сірком напали на Перекоп і Дорошенкові союзники укладають з полякамисепаратний мир. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко з військом переходитьна Лівобережжя. Перед тим в порозумінні з Дорошенком, який обіцяв своюдопомогу, Брюховецький вирішив сам очолити повстання. Брюховецький такожзвернувся до Порти і Криму, за допомогою яких очистив все Лівобережжя. Московськізалоги втрималися тільки в Києві, Ніжені і Чернігові. Однак з-за Дніпра в цейчас на Лівобережжя вступив Дорошенко і прислав до нього козаків з вимогоюскласти гетьманський уряд. Гетьман заарештував посланців, але серед йогокозаків спалахнуло заворушення, і Брюховецького вбили власні козаки. СамДорошенко проголошує себе гетьманом усієї України. Того ж таки 1668 р. вінскликає Раду, де складає умови турецького протекторату: звільнення України відВісли до Путивля.
Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалисяв Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка бувзакинутий на правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він продемонструваввроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік ХІУнамагався через свого варшавського посла встановити контакт з Дорошенком,прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем. Московськийуряд не міг змиритися з таким зростанням популярності Дорошенка. Боячись цього,він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Дорошенко висував вимогувизнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна – зПеремишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володимиром. Тому московські послинастирливо пропонували дотримуватися умов Андрусівської угоди – залишитися впідданстві короля й не приятелювати з бусурманами.
Закріпити успіху Дорошенко не зміг. Отримавши звістку пронесподіваний наступ поляків, він змушений був піти на Правобережжя. Наказнимгетьманом на Лівобережжі Дорошенко залишив чернігівського полковника Дем’янаМногогрішного (1668-1672). Полишений на власні сили Дорошенком Многогрішнийпіддався на намови прихильників Москви в першу чергу архієпископа ЛазаряБарановича вступив в переговори з представниками Москви. У Новгороді Сіверськомурада старшин обрала Многогрішного “сіверським” гетьманом. У січні 1669 р.делегація Многогрішного у Москві висловила бажання Лівобережжя приєднатися доМоскви, хоч деякі полки трималися Дорошенка ще рік. 1669 р. між лівобережнимгетьманом Дем’яном Многогрішним і російським царем було укладено нові договорністатті.
Глухівські статті хоч і поступалися Березневим статтямХмельницького, проте до певної міри відновлювали автономію України(Лівобережної). Складалися з вони з 27 основних та 12 додаткових пунктів:московські воєводи мали залишитися тільки в п’яти містах – Києві, Ніжині,Чернігові, Острі й Переяславі, але без права втручатися в місцеві справи;податки теж мали збирати представники гетьмана. Реєстрове військо становило 30тисяч і отримувало певну платню з місцевих коштів. До них доручався ще йособливий полк з 1000 козаків з поліцій ними функціями – здійснення охорони тапридушення всіляких бунтів. Лівобережному гетьманові категорично заборонялосяпідтримувати зносини з іншими державами. Українцям було суворо забороненоввозити до Московії на продаж горілку і тютюн, де була встановлена на ці товаридержавна монополія.
Дорошенко спочатку не визнав Многогрішного гетьманом, алезгодом нав’язав з ним дружні стосунки. Між двома гетьманами існували навіть своєріднідипломатичні зносини. Проте Дорошенко продовжував чітко орієнтуватися наТуреччину. Козацька рада розробила статті із 14 пунктів про турецькийпротекторат над Україною. Загалом Порта їх зустріла прихильно, але не поспішалареалізовувати, ведучи складну політичну гру.
Тоді Дорошенко знову звернуся до Польщі, прагнучи домогтисяповної автономії України в дусі Гадяцького трактату 1658 р. Але полякивідбулися “самими лише компліментами”. Вони воліли укласти наваго вигідніші длясебе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавалагетьманом Правобережної України. Для Дорошенка це означало остаточний розрив зПольщею, зате підняло його пристиж серед козаків, що похитнувся післяпереорієнтування на Туреччину.
Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі. За прикладомХмельницького він послав листа до Бранденбурзького курфюрста, але лист потрапивдо поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Многогрішного,навіть до Степана Рязіна. Допомогу ж подали тільки Туреччина і Крим. Першепосольство до Константинополя Дорошенко вислав у 1667 р. і відразу здобувдопомогу з яничарів і татар. Після боїв під Підгайцями в Галичині поляки булизмушені визнати кордон козацької держави на Горині. Заохочений цим успіхомДорошенко почав готувати договір про постійні зв’язки з Туреччиною. Основоюсоюзу мала бути давня умова Б.Хмельницького: Українська Держава мала дістатитериторію від Перемишля до Путивлю; за Запорізьким Військом залишалося правосвобідно обирати гетьмана; українська церква має автономію під царгородськимпатріархом; султан не буде вимагати ніяких данин з України; допоміжні війська,прислані в Україну, стоятимуть під владою гетьмана; султанські грамоти дляУкраїни мають бути писані українською мовою, посли також мають володіти цієюмовою; турки не будуть ставити в Україні мечеті, брати ясиру, ані руйнуватиосель; Туреччина та Крим не будуть укладати миру без згоди України. СултанМухам мед погодився на деякі з цих пунктів, а саме – на свобідний вибіргетьмана і звільнення від данини; Україна мала стояти під зверхністю Порти, якМолдавія і Волощина. І навесні 1672 р. між Правобережною Україною і Туреччиною,Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючісили, перемогла, і восени того ж року під Бучачем було укладено мир. За йогоумовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецькупровінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою підпротекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобережних фортець іщорічну змушена була виплачувати солідну контрибуцію Туреччині – 22 тисячзлотих. Турецький протекторат не викликав захоплення серед широких верствнароду. Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович підбиває московськийуряд скористатися важкою ситуацією для Польщі та розпочинає війну з Дорошенком.Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро до них приєдналися Канівськийта Черкаський полки. В 1675 р. Петро Дорошенко вирішує зректися і передаєбулаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надсилає до Москви, здавши такимчином гетьманство на користь Самойловича та Ромодовського, як хотів Московськийцар.
За гетьмана Івана Самойловича (1672-1686) більшістьдоговірних статей продиктував цар. Зокрема, кількість реєстрових козаківзменшено до 20 тисяч. У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ставився доПольщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правийберег Дніпра у Дорошенка та об’єднати його з лівим під своїм керівництвом.
Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщівід прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з Дорошенком пропідданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Дорошенко зайнявочікувальну позицію.
Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. Усвоїй боротьбі з Польщею, турки ведучи основні дії на українській території,так спустошили Правобережжя, що воно перетворилось на пустелю, а Дорошенкастали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, недопустивши до них Дорошенка. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати зтурецько-татарським союзником. Він склав булаву, Сірко прийняв від ньогоприсягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади:гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки і в 1676 р. був засланий доМоскви.
Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого1677 р. проголосила “князем малоросійської України”. З цим не могла змиритисяМосква. Розпочалися затяжні бої, під час яких усі учасники – Московія, Польща,Крим і Туреччина – взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли напереговори. Польща за умовами з турками зреклася Поділля й ПравобережноїУкраїни, за винятком північної Київщини. Московія з Польщею 1678 р. уклали міжсобою Андрусівське договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщівідходила частина Вітебщини й вона ж утримала викуп у сумі 200 тис. карб.Московія з Кримом 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир’я на 20 років. Упродовжцього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всюпівденну і середню Київщину. Цей регіон мав залишитися безлюдним і нейтральним.
У 1681 р. турки в Кам’янець-Подільському стратилиЮ.Хмельницького. Після цього вони віддали Правобережну Україну в управліннямолдавському господареві Івану Дуді. Склалося так, що ніхто з недавніхучасників переговорів не поспішав виконувати умови укладених угод. Польща неприпиняла прикордонних боїв з турками і поступово їх витіснила з Поділля. Попривсі заборони почалося залюднення Поділля і Київщини. Дільний польський корольЯн Собеський навіть почав відновлювати там козаччину. 1683 р. 5 тис. козаківдопомагала королеві визволяти від турківської облоги Відень.
Але поляки дуже були зацікавленні в підписанні “вічногомиру” з Москвою. Ще в 1683 р. вони почали переговори з цього приводу в тому жАндрусеві. Цьому всіма силами опирався Самойлович. На першому етапі переговорівйому вдавалося зволікати з ухваленням остаточного рішення. Проте в 1686 р.“вічний мир” було підписано у Москві.
Умови миру не враховували інтереси України. Польща назавждизрікалася Правобережжя, а на правому березі віддавала Москві Київ з невеликоюокругою. Запоріжжя переходило під повний протекторат московського царя. Полякизобов’язалися поки що не заселяти середньої Київщини. Був створений союз протиТуреччини й Криму.
В останні роки свого гетьманування Самойлович почавтриматися щодо Москви незалежно, критикував її політику союзу з Польщею протиТуреччини й Криму. На початку 1680-их рр. Австрія, Венеція,Польща, Ватикан та Москва почали укладати анти турецьку, а разом з тимантикримську коаліцію, так звану “Священну Лігу”, до якої було запрошено йУкраїну. Та Самойлович відмовився від участі коаліції, він не хотів остаточногознищення Кримського ханства, бо тоді Україну звідусіль оточували б московськіволодіння. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та зпідписанням в 1686 р “вічного миру” між Польщею та Москвою його плани створеннянезалежної держави стали примарними. В 1687 р. починається війна протимусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мусили вдарити по Туреччині,Росія – на Крим. І все ж, як підданий царя, змушений взяти участь у походімосковського війська проти Криму 1687 р., який очолив фаворит царівни СофіїВасиль Голіцин. Похід був страшно невдалим. Галіцин звалив всю відповідальністьза невдачу на Самойловича і його заарештували й відправили до Москви, а згодомдо Сибіру.
Якщо підсумувати міжнародне становище яке склалося навколоукраїнських земель після смерті Б.Хмельницького, то можна дійти до висновку, щонайбільш зацікавленими були три держави у його вирішенні на свою користь цеПольща, Туреччина та Росія. Польща після повстання 1648 р. втратила один знайприбутковіших районів Східної Європи, і тому зрозуміло її бажання повернутиУкраїну в свій склад будь-якою ціною. Інколи йдучи на такі поступки, про які доХмельниччини й мови йти не могло (наприклад, Гадяцька угода та інші). ДляПольщі Україна була ще захисною буферною зоною між татарами і турками. ДляТуреччини Україна – це постачальник основного джерела доходів турецької казни –работоргівлі. Але найбільші інтереси тут мала Російська імперія. На той часУкраїна знаходилася на вищому щаблі культурного та економічного зростання ніжРосія. Для Москви козацька держава була таким собі взірцем і союз з якою бувдуже важливий як з військово-політичних, так і з культурних питань. Таке собі“вікно” в південно-західну Європу.
Гетьманування Івана Мазепи (1687-1709) припало на час, колиРосія і Польща у “Вічному мирі” 1686 р. підтвердили попередній Андрусівськимдоговір про поділ України між собою. Ці держави створили проти турецький союз,щоб відірвати від Туреччини її володіння на північному узбережжі Чорного моря.Ареною їх інтересів стала Україна. З політичного боку для українськоїдержавності не були корисними ні вічний московсько-польський мир, ніпротитурецький союз цих держав. Недовірливо ставився до московсько-польськоїкоаліції І.Мазепа. І хоч протягом тривало часу він ішов по лінії російськоїполітики, обставини змусили його орієнтуватися на союз із Швецією. Чинники, яківплинули на таке рішення, такі: напружені відносини між Мазепою і Запоріжжям,складна ситуація на українських землях, нескоординованість самих українськихсил і змагань, боротьба різних течій.
Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи післяприходу до влади було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Вже напочатку свого правління він, він, підписуючи “Коломацькі статті”, відчув якцаризм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини. 1) влада гетьманазводилась до політичних функцій – стежити і сприяти виконанню численнихцарських заборон. Він позбавлявся права усувати з посади без царського дозволувищу старшину, а старшина скидати гетьмана. До того ж козацька старшиназобов’язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду; 2) заборонялисяміждержавні відносини України. Листи і документи всіх сусідніх державнаказувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви; 3) українське військо, щомало складати 30 тис. чол., зобов’язане було брати участь у воєнних експедиціяхМоскви; 4) в гетьманську столицю – Батурин вводився московський стрілецькийполк; 5) українським купцям “под жорстким наказанием” заборонялося торгувати вМосковській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозоюсмерті зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; 6)вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу змосковським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби.
І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надававйому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких сталоздобуття у 1696 р. Азова, ключової турецької фортеці на Азовському морі.Втягуючись у Кримські походи, І.Мазепа планував здобути для України доступ доЧорного і Азовського узбережжя, такий важливий для економічних її інтересів.Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувалана собі її тягар.
Зміни у політичному житті України настали з початкомПівнічної війни. У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопившизначну частину її території. У ставленні до загарбників польська шляхтарозділилась на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обранняновим королем їхнього ставленика С.Лещинського, другий – підтримував чинногокороля Августа ІІ і спільно з Москвою продовжував боротьбу зі шведськоюагресією. За таких умов інтереси московського царя і українського гетьманазбігалися. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові Августу ІІ, наказавІ.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щобврешті реалізувати свою мрію про з’єднання Правобережної України згетьманщиною.
У 1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Гетьманусунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його івислав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тис. козацьке військо на чолі з І.Мазепоюздійснило похід вглиб Правобережжя. До кінця серпня воно дійшло до Львова, а напочатку жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилася підвладою гетьмана І.Мазепи. У вересні 1706 р. війська польського короля АвгустаІІ були розбиті і він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почавнаполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами “Вічногомиру”.
У 1708 р. воєнні дії були перенесені в Україну. Її населеннятерпіло від свавілля російських військ. Крім цього, Україні загрожував новийнапад Польщі. Такі обставини змусили гетьмана перейти на бік шведського короляКарла ХІІ і укласти з ним у 1708 р. угоду. Ще до цього у своїй зовнішнійполітиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину.Тривалий час Мазепа продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпеченнямаксимально можливої автономії. З приходом до влади Петра І гетьман скерувавполітику Росії на поширення кордонів Гетьманщини з південного-заходу відПольщі, і з півдня, від Криму і Туреччини. Мазепа був прихильником союзу зМосквою до того часу доки Петро не надумав знищити усі прояви українськоїдержавності. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених відУкраїни місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські,руйнування зовнішньої торгівлі України – все це сповіщало близьку ліквідаціюавтономії України.
За цих умов серед української старшини виникла опозиційнащодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договоруз Польщею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Однакзносини українських опозиціонерів з союзниками почались задовго до вступушведів на Україну. Принаймні 1705 р. прибічники С.Лещинського пропонувалигетьманові вступити до шведської коаліції. Ці переговори велися в глибокійтаємниці і привели до того що коли І.Мазепа перейшов на сторону Карла ХІІзначна частина українського населення йому не повірила. Українська старшиназмусила Мазепу до рішучих кроків 1708 р., коли гетьман опинився у безвиходіпісля наказу Петра І йти на допомогу російській армії, у той час, коли всяУкраїна була окупована царськими військами. Гетьман вирішив дочекатисянаслідків вирішальної суперечки між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини недозволили цього. І.Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати доцього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил. Доцього кроку змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 р. У своєму зверненнідо війська й народу гетьман стверджував що союз із шведами допоможе визволитиУкраїну з рабства і московської тиранії і відновить її самостійність. Напереговорах з Карлом ХІІ І.Мазепою було висунута головна вимога – незалежністьУкраїнської держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювативсі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося про те, щошведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Українськоїдержави.
У 1708 р. Карл ХІІ вирішив завдати Московській державіостаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі наСмоленськ і далі на Москву. Однак після кількох невдач змушений був повернути вУкраїну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подійзненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України натеатр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні заневеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть нездогадувалося про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об’єднався зішведським королем – це стало повною несподіванкою для абсолютної більшостіукраїнського населення. Воно виявилося неготовим до такої різкої зміни йзалишилося пасивним до дій І.Мазепи. До того ж, більша частина українськоговійська на той час не мала зв’язків з гетьманською ставкою або перебувала замежами України. Як наслідок, на з’єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-титис. військо. На домогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошовогоКостя Гордієнка.
І хоча шведським солдатам заборонялася усілякі ревізії інасильства щодо українського населення, хоча харчі і фураж вони здобувалитільки за гроші, народ переважно ставився до шведів як до ворогів, значноюмірою завдяки православному духівництву. Позиція церкви визначалася настановамий наказами Петра І.
Стратегічним прорахунком шведського командування були діїна півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Впав і Батурин. У травні1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійнодіючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця. Повнапоразка шведських військ під Полтавою змусила гетьмана Мазепу втікати з Україниі шукати притулку в Туреччини, на території Молдавії, де біля міста Бендери 21 вересня1709 р. він помер. Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано ПилипаОрлика (1672-1742). “Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорізького” –результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом – буласкріплена підписом і печаткою гетьмана у день його обрання на цей пост – 5квітня 1710 р. Вона стала першою писемною Конституцією у світі, яка увібралазвичаєві закони Війська Запорізького.
Вона мала здійснюватися після здобуття Україноюнезалежності. Документ складався з 16 статей. У преамбулі Конституціїподавалася характеристика тогочасного політичного життя, всебічних утисків тапорушень козацьких свобод після Переяславської Ради. Зазначалося, що кордон зПольщею повинен бути відновлений по річці Случі (як за Хмельницького), азапорожцям повернуті всі відібрані у них землі і поселення. Верховна владаналежатиме гетьманові, який обиратиметься розширеною козацькою радою. Щобгетьман, за прикладом московських царів, не міг діяти самовільно, його владабуде обмежена постійною участю в управлінні генеральної старшини, а такожГенеральною радою (своєрідним козацьким парламентом), яка скликатиметься тричіна рік.
Після невдалого виступу І.Мазепи, російський цар Петро І(1682-1725) взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Уже під час виборівнового гетьмана Лівобережної України царський уряд почав диктувати свою волю.Старшина хотіла вручити гетьманську булаву чернігівському полковнику ПавлуПолуботку. Але заявивши, що з полуботка може вийти новий Мазепа, Петро Інаказав обрати гетьманом Стародубського полковника Івана Скоропадського.
Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписатинові “статті”, але Петро І відмовився це зробити, посилаючись на складнувійськову ситуацію. Єдине, на що відважився гетьман, було те, що він звернувсядо царя з проханням підтвердити права і вольності Гетьманщини. У відповідьІ.Скоропадський отримав “Решительный указ” царя від 31липня 1709 р., відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалосяросійському трону. Відтепер царським воєводам дозволялося цікавитисявнутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство. У 1709 р. докозацького гетьмана приставили регента-стольника Ізмаїлова, яким мав таємнуінструкцію слідкувати за інакомислячими українцями. Гетьманська резиденція переносиласьв Глухів, що розміщувався на московському кордоні і де перебувало постійно дваросійських полки.
Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, царповністю ігнорував автономні права України, владу самого гетьмана. У 1715 р.Петро І видав наказ, який скасовував колишній порядок виборів полкової ісотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради визначали тільки кандидатів, агетьман з дозволу російського міністра-резидента призначати одного зкандидатів, який давав клятву в присутності царського радника. А далі гірше –цар сам призначав полковників і як правило росіян або інших чужинців.
Другий напрямок політики Петра І супроти Гетьманщиниполягав у цілеспрямованому винищенні її населення. Системою стали примусовіканальні роботи, будівництво міст і оборонних споруд. До цих акцій залучалосядесятки тисяч козаків, селян і міщан. Додому поверталося лишень 30-60% усіхмобілізованих, решту гинуло від тяжких умов життя, епідемій, каліцтва, голодутощо.
Третій аспект колонізаторської політики – економічнесвавілля царських чиновників на Україні. Усе частіше українським купцямзаборонялося займатися зовнішньою торгівлею, запроваджувалася державнамонополія на виробництво і продаж багатьох товарів. Вводилися закони,відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекуповувати товаритільки у російських купців. Московські чиновники визначали ярмарку і передусімпорти в Росії, де могли торгувати купці з України. Цар значно обмежив праваукраїнців, які виїжджали на південь країни за сіллю, рибою та іншими товарами.Вільна торгівля на Україні завдяки цим заходам практично перестала існувати.Російський уряд прагнув збувати на українських землях тільки мідні гроші, зтим, щоб в обігу населення Росії залишалися золоті та срібні монети і якомогабільше їх осідало в царській казні. Ослаблювали Україну і багато численніпостої російської армії.
Сила царської влади була також спрямована і протиукраїнської культури. Саме за часів Петра І помітно скоротилась сфера вживанняукраїнської мови, насамперед в офіційних установах і містах, занепало виданняукраїнських книг, започаткувався курс на русифікацію освіти, українська церквапопала під опіку московської патріархії. У 1720 р. царський указ заборонявдрукування українських світських книг. Українську еліту стали насильно забиратиу Росію.
Весною 1722 р. Скоропадський в черговий раз приїхав доцарської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадженняз 29 квітня 1722 р. на Україні так званої Малоросійської колегії. Складаласявона з шести осіб: трьох росіян і трьох українців, очолював її представникцентральної влади – московський бригадир Вельямінов, який і почав правитиГетьманщиною. Повернувшись на Україну, І.Скоропадський через кілька днівпомирає – 3 липня 1722 р., призначивши до виборів нового гетьмана наказнимгетьманом Павла Полуботка (1722-1723 рр.).
Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політикуІ.Скоропадського. Із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщинівиникло двовладдя. Спроби старшини домогтися виборів нового гетьманарезультатів не дали. На практиці це означало, що Петро І вирішив остаточноліквідувати українське гетьманство. П.Полуботко раз за разом нагадує Петру Іпро статті Б.Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені іншимицарями і самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали прававтручатися у внутрішні справи українського судочинства. Але ще більше розлютилоцаря.
3 серпня 1723 р. П.Полуботко разом з генеральним суддеюІваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Павичем прибувають до Петербурга,де подають чергову “чолобитну”, у яких ставиться питання про поверненнявідібраних прав і вольностей козацьких. Петро І для того, щоб виграти час іпереконатись, що загрози з боку українського війська немає, приймає петиції.Одночасно він відправляє на Україну мойора Рум’янцева – для збору “компромату”проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство.Полуботко разом з старшиною, що його супроводжувала були арештовані прямо навулиці. Після цього арешти почали проводитися по всій Україні. Основнимипунктами звинувачення були зносини Полуботка П.Орликом. Прямих доказів протиП.Полуботка не було, тоді було пред’явлене інше звинувачення – державна зрада.П.Полуботка було закатовано в петропавловській фортеці наприкінці 1723 р.Заарештовану старшину з в’язниці звільнили після смерті Петра І на початку 1725р.
На вищі посади було призначено людей слухняних і покірних.Військову Генеральну Канцелярію очолив полковник Іван Левенець, глухівськийсотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і Чернігова булопризначено полковників – росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська колегія.
Після цього доля України залежала від змін на Російськомупрестолу. При правлінні Петра ІІ гетьманом на короткий час став Данило Апостол(1727р.). При вступі на престол Анни Леопольдівни роль гетьмана принижувалась,а в 1737 р. була замінена на Малоросійську колегію, яка складалася з шестичоловік.
Дещо змінилося становище на Україні після обрання гетьманомКирила Розумовського в лютому 1750 р. У часи перебування гетьмана в своїйрезиденції в м. Глухові та під час його довготривалих виїздів до Петербургакраєм правила старшина. За Розумовського входять у звичай загальні з’їздистаршини у Глухові для вирішення важливих справ, і ці з’їзди мали перетворитисьу щось більше – подібне до українського Сейму. Вони мали відновитиконституційно-парламентський устрій української козацької держави. Автори цьоготвору стояли на позиціях, що політичні права мають належати виключно українськійшляхті.
За часів гетьмана К.Розумовського була завершена робота зреформи суду. У 1763 р. гетьман скликав у Глухові “Генеральні збори” ізатвердив реформу судочинства, яка розроблялась ще з 1743 р. Ця реформазміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхтаостаточно закріпила за собою право на селянську працю. За Розумовського булозначно обмежено право вільного переходу селян і тим самим прикріплено їх допанських маєтків. Розумовський зробив спробу реформати українську козацькуармію. Було заведене обов’язкове навчання козацьких синів. Вони не тількиздобували загальну, але і освіту на західно-європейський зразок. Була введенаєдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський хотів такожзаснувати університет поблизу Батурина. У 1764 р. був виданий царськийманіфест, у якому сповіщалось, що гетьман К.Розумовський “добровільно”зрікається гетьманства і влада знову перходить до Малоросійської колегії начолі з генерал-губернатором. Генерал-губернатором стає Петро Румянцев. Уколегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни. Протягом 1765-1767 рр Колегіяздійснила перепис усього населення України, що дало можливість підвищитиоподаткування.
Спочатку уряд Катерини ІІ скасував у 1765 р. козацький ладна Слобожанщині. Слобожанщина до складу української держави офіційно невходила, а була одною з московських провінцій, що мала статус автономії. Зкожним роком Слобожанщина багатіла і розвивалася, її українське населеннязбільшувалося. При певних обставинах цей регіон міг стати вагомим збройнимрезервом у випадку антиросійської війни. Царський уряд своїм маніфестомрозпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх основі гусарськіполки, а козаків було обернуто в стан таки званих вільних селян, з яких інабиралися рекрути до гусарських полків. Посполиті селяни попали у повнузалежність від своїх хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Так, наполітичній карті Російської імперії з’явилась нова губернія –Слобідсько-Українська.
Ліквідація давнього ладу на Гетьманщині прискорилась тількипісля знищення Запорізької Січі. У1781 р. була скасована Малоросійська колегія.На місце Гетьманщини виникли три губернії, або намісництва: Київське,Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали МалоросійськеГенерал-Губернаторство. По губерніях були введені загальноросійськіадміністративні й судові установи. У 1783 р. наказом Катерини ІІ сільськенаселення Гетьманщини назавжди закріплювалось до землі. Населення Гетьманщиниобкладалось великим подушним податком. Тоді ж, у 1783 р. був скасований ікозацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у такзвані пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький станприрівнювався до стану вільного козацтва, хоча назва “козак” офіційно залишаласяза ними. З них здійснювався набір до армії – три новобранці з кожних 500козаків. Козацька старшина розформувалася і їй пропонувалося вступати довійська на правах російського офіцерства.
Щоб остаточно відірвати старшину від рядового козацтва,цариця надала козацькій військовій старшині права російського дворянства.
Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини,російська цариця не залишила осторонь українське духовенство. У 1786 р. булапроведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано,а інші – пограбовані. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру.Монастирі були важливим осередком національної культури: вони утримували школи,друкарні, лікарні та інші доброчинні установи. Особливо це позначилось на становищіКиєво-Печерської Лаври з її славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянськійакадемії та її філіалів, які втратили фінансову підтримку. Українськедухівництво остаточно занепадає у кінці ХУІІІ ст.
Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довеларозпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини дологічного кінця. Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки українськоїдержавності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко вираженийєвропейський характер.
Запорізька Січ. Під час Північної війни російські військапо-варварськи знищили так звану Чортомлицьку, або Стару Січ. Запорожці булизмушені перейти кордон і зупинитися на турецькій території, заснувавши там у1711 р. Олешківську Січ. Запорізькі козаки змушені були визнати владукримського хана і турецького султана. Згідно із статтями Прутського миру від 12липня 1711 р. та Константинопольського трактату від 3 квітня 1712 р. Росіяформально визнавала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки почувалисебе дуже вільно на чужині. Але згодом запорожці були позбавлені привілеїв прививозі солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи ібезкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на Січігармати і будувати свою церкву. Протягом 22 років вони зверталися до російськихцарів про повернення під їх протекторат але безуспішно. Тільки за царюванняАнни Іванівни 7 вересня 1734 р. їм було дозволено повернутися на свої землі, девони заснували Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з 1734 по 1775 р.Приймаючи російське підданство запорожці отримали у своє володіння землі, якимитурки формально поступилися Російській імперії в 1740 р. Ця територія отрималаназву “Вольностей Війська Запорізького”. Це істотно вплинуло на становище Січі.Якщо раніше Січ знаходилась на периферії, у “дикому полі”, то тепер її тіснимпівколом оточували кордони польської України, Гетьманщини і Слобожанщини, якіпрагнули розширити свої волдіння.
Правові взаємини між Запоріжжям і російським урядомрегулювалися умовами Лубнівського договору 1734 р. Запорожці визнавали себепідданими цариці, дістали право на свої землі та жили за своїми звичаями, алепідпорядковувалися російському генералові, який командував військами наУкраїні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком автономним. Прийнявширосійське підданство, запорожці здійснювали колонізацію обширних територій,успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі ішкола, в якій навчалося 150 хлопчаків.
Російська адміністрація, всупереч умовам Лубківськогодоговору, грубо порушувала права і вольності козацтва. Уряд розгорнувбудівництво військових укріплень у безпосередній близькості від Січі, причомуна території автономної козацької республіки. В результаті у серці запорізькихземель виросла лінія російських фортець із постійною залогою. У запорожціввиникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд взяв сторонудончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовськогоморя. Але найбільші конфлікти виникли у зв’язку із сербською колонізацією, якуросійський уряд розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австро-Угорщинисерби почали висилятися до Росії на козацькі землі.
Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини ІІ активно почаласяпідготовка до знищення Січі. Певний час це гальмувалось зовнішніми обставинами.Зокрема, у 1768-1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожціпотрібні були, як військова сила. Після підписання у 1775 р. мирного договоруміж Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі сталареальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Те келія,яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 р. Січ було взято в облогу. Середзапорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Аленастоятель Січової церкви архімандрит Володимир Сокальський, виступивши в роліпримирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результатічастина козаків добровільно відмовилася від опору, а частина втекла за Дунай.Цариця жорстоко розправилася з запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманомКалнишевським була арештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3серпня 1775 р. Із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердинясправжньої народної демократії на українських землях.
Завершив ліквідацію української автономії процесколонізації запорізьких земель російським самодержавством. Усі новоприєднаніземлі (запорізькі володіння і приморські степи) увійшли до складу Новоросійської губернії, на чолі яких стояв князь Потьомкін. Враховуючи, що ціпростори були малозаселені, сюди ринулись колоністи. Але усе ж таки більшучастину населення становили українці. Колишні піддані Війська Запорізького інавіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Другачастина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками.Правда, кріпосний гніт у цьому регіоні був слабший, чим на інших землях і цесприяло переселенню людей в ці краї.
В період Гетьманщини міжнародні відносини України необмежувалися тільки з Росією та країнами, з якими вона була пов’язана системамисоюзів, що сприяли її боротьбі за незалежність.
Морськими походами Запорізького Війська у роки Визвольноївійни 1648-1654 рр. цікавилася Австрія. Її посол у Стамбулі передав цісаревіточні відомості про українські посольства до султана. Віденський двір у своїхінструкціях наказував послові підривати вплив Хмельницького в Порті, щоб недопустити ближчого про розуміння козаків з турками. Пізніше (1657 р.) цісар бувзмушений увійти в прямі контакти з Хмельницьким.
За свідченням документів, калмицькі загони не раз виступалиразом із запорожцями проти Криму.
Умови угоди Мазепи із шведським королем: Мазепазобов’язувався передати Карлові ХІІ для зимового постою шведського військаСіверщину з твердинями – Стародубом, Новгород-Сіверським, Меглином та іншими;мав зібрати козацьке військо та прихилити на свій бік слобідських(білгородських), донських козаків і навіть калмицького хана Аюку для допомогиКарлу ХІІ у боротьбі з Московщиню тощо. В свою чергу шведи зобов’язувалися нерозоряти українські землі.
У договорі, що був укладений водночас між Мазепою іПольщею, говорилось про “політичну майбутність України”. Київське йЧернігівське (Сіверське) князівства, а також Смоленщина мали повернутися доПольщі. У нагороду за це Мазепа отримав би князівство (утворене з Полоцького таВітебського воєводств) у Білорусії.
Україна підтримувала добрі відносини з Францією. Родинаукраїнських емігрантів Орликів все своє життя присвятила пошуку союзу здержавами, які могли б захистити “права Козацької Нації”. Пилип Орлик вівдипломатичні переговори з султаном і ханом, не раз відвідував конференції зішведськими діячами, з чужинецькими послами, що прибували до Бендер. Бендери підчас перебування полтавських втікачів були справжнім Вавілоном – націй і мов.Концепцію відновлення української державності повністю підтримував молодийОрлик, син Пилипа – Григор. Він у своїй політичній концепції прийшов додавнішого проекту Дорошенка й Мазепи – опиратися дипломатично в Європі наФранцію, щоб увійти у безпосередні зносини з сусідами України, рівночасносоюзниками Версалю.
Григор Орлик залишився вірним цій концепції усе своє життя.Він захищав Україну в Європі у найважчу її історії добу. Підкреслюючи політичнезначення свого призначення генерал-поручником французької королівської армії,Григор Орлик писав: “Знаючи мою попередню діяльність, Туреччина, Швеція, Польщапобачать у моєму призначенні доказ, що Франція і надалі допомагатиме цимкраїнам проти московської загрози. А щодо Козацької Нації, то вона, шануючипам’ять мого батька як вождя, що стільки поклав праці на відновлення вольностейУкраїни, досі пригніченої під тиранським ярмом російської держави, вона –Козацька Нація – звертатиметься до мене через таємних емігрантів, щобизорганізувати в єдиний слушний час революцію на Україні”. Традиції ГригораОрлика житимуть у французькій закордонній політиці аж до часів Напалеона.
У період козацької доби активно розвивалася дипломатичнадіяльність гетьманів для забезпечення міжнародних прав України. У багатьохвипадках гетьмани здійснювали самостійну політику, не прислухаючись дозастережень і прямих заборон Росії.
Хоч зовнішні форми автономії гетьманської України булискасовані, але збереглася державно-національна традиція, яка після занепадуКиївської Русі ожила в козацькій державі. Автономія Гетьманщини давала певнийзахист для розвитку української культури. І ця культура наприкінці ХУІІ – напочатку ХУІІІ ст. піднялася на висоту, яка дає право поставити Гетьманщинучасів Мазепи, Скоропадського, Апостола і Розумовського на один рівень ізнайбільш освіченими країнами Європи. Навіть московський терор не зміг знищитицієї культури. Свідомість національної окремішності, потяг до волі таіндивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, глибокакультурність – це надбання, з якими українське громадянство увійшло в ХІХ ст.
Тема 5. Україна в міжнароднійполітиці Російської і Австро-Угорської імперії та інших держав (кінець ХУІІІст. – 1917 р.)
Період кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. був часом великихполітичних перемін і соціальних перетворень в Україні, спричинених передусімновою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХУІІІст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частинаукраїнських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінцяХУ ст. становило постійну військову загрозу для українських земель.
Унаслідок цих змін з історичної сцени зійшли держави, якітрадиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні в попередні століття.Після першого поділу Польщі(1772 р.) до складу Австрійської імперії буливключені Галичина, частина Волині і Поділля; 1774 р., після чергової війни зТуреччиною, Росія приєднала до себе Крим і Північно-причорноморські степи; 1775р. до Австрії була приєднана Буковина – частина колишньої Османської імперії;після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшлаПравобережна Україна ( Київщина, Волинь, Поділля); після третього поділу (1795р.) – Берестейщина.
Такий стан речей без великих змін тривав до 1914 р.Політична стабільність з кінця ХУІІІ аж до початку ХХ ст. сприяла внутрішнійконсолідації українських земель. Однак ступінь цієї консолідації не вартоперебільшувати. Кількість держав до складу яких входили українські землінаприкінці ХУІІІ ст., зменшилась із чотирьох до двох. Проте кордон між Росієюта Австрією був не тільки географічно-політичним поняттям. Він означавприналежність населення по обидва його боки до двох відмінних, а в дечому – цілкомпротилежних суспільно-політичних систем.
У Росії царат намагався затерти сліди давньої автономії.Микола І утворив окремий комітет, що мав завдання усунути на українськихземлях, особливо на Правобережжі, останки місцевої культури і зрусифікувати їх.Тоді введено російську урядову мову в судах і русифіковано всі школи.Русифікації мав служити також відкритий в 1834 р. Київський університет ім…св. Володимира. В 1835 р. скасовано самоврядування Києва на основімагдебурзького права. В 1840 р. в судах усунено Литовський Статут і введеноросійські закони. В 1839 р. скасовано на Правобережжі останки унії.
Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримувавна Україні велику армію, що становила біля ста тисяч. Це надзвичайно обтяжувалонаселення, особливо селянство, що мало обов’язок будувати і ремонтуватиказарми, доставляти підводи, дрова і у всьому допомагати війську.
У 1783 р. російськими військами було захоплено Крим, цевідкрило епоху чорноморської колонізації.
Торгівля. Зріст хліборобства і промисловості ожививторгівлю України. Промислові вироби приходили найбільше з Росії – сукно,бавовняні матерії, взуття, металеві вироби; в цей час російські купці забиралихліборобські продукти, мед, віск, тютюн, всяку сировину. Вільний доступ доЧорного моря повернув зовнішню торгівлю України на нові шляхи. Новозаснованіміста Одеса і Херсон стали важливими портами і для вивозу українських продуктіві для іноземного імпорту. Вивозили також сало, шкіри, шерсть, горілку, апізніше цукор.
Українське дворянство. Нащадки української старшини малинадію відновити давню автономію Гетьманщини. В основному дворянство спрямувалосвої устремління на добрі відносини з Росією, не тратячи надії, що своєюлояльністю здобуде деяких успіхів. В 1812 р. під час походу Наполеона наМоскву, цар Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з українськихкозаків, причому обіцяв, що після війни вони залишаться як постійне військо.Російський уряд використовував ці формації для своїх потреб. Не думаючи йти ніна які політичні поступки. Козаки залишилися звичайнимиселянами; уряд не покрив навіть їх видатки на озброєння, обмундирування йпрохарчування, що, як признавали самі російські міністри, “цілком зруйнувалокозаків”. Натомість у 20-х роках набрано посеред козаків 25 000 людей іпереселено на Кубань, де включено в склад Чорноморського війська. Під часпольського повстання 1831 р. цар Микола знову звернувся до українських козаківза допомогою. Козакам знову обіцяно поворот до козацької військової служби, іза короткий час було сформовано 8 кінних полків по 1000 людей у кожному;українське дворянство своїм коштом закупило для них коней. Коли війназакінчилась, то частину козаків повернуто на службу в російські полки, ачастину вислано а Кавказ. Коли козаки почали протестувати, їх жорстокопокарано: кілька десятків замордовано до смерті, прогнавши “крізь строй”.
Українсько-російські відносини. Економічнаподітика російського урядуввесь свій час йшла врозріз із інтересами Українияк чисто хліборобського краю. Міністр фінансів граф Канкрін гальмував розвитоксільського господарства України своїми митними тарифами й фінансовою політикою,немилосердно стягаючи з українського населення податки і доводячи його дорозорення.
Після польського повстання 1830 року, російський урядзмусив змінити своє ставлення до правобережних українських губерній. Він почавофіційно проголошувати, що правобережна Україна – це старий “русській” край,тільки, мовляв, спольщений, і взявся до рішучих способів, щоб ослабити в краюпольський елемент, піддержуючи натомість елемент “русській”.
Насамперед звернуто увагу на шкільну справу. Кремінецькийліцей і всі польські середні школи закрито, натомість у Києві в 1832 р.засновано російський університет. Більшість польських середніх шкіл реформованов російські гімназії. Учителів-поляків або звільнено з посад, або перенесено наслужбу вгиб Росії, натомість спроваджено учителів росіян або українців зЛівобережжя. За школою настала черга за церквою. Більшість римо-католицькихмонастирів на території правобережної України закрито. Церковну унію наукраїнських та білоруських землях остаточно зліквідовано в 1839 р. Воназалишилась який час на Холмщині.
На лівобережній Україні було в 1831 р. скасовано чинністьМагдебурзького права по містах. Це скасування було підтверджене царським указоміз 1835 р., а в 1842 р. скасовано було Литовський статут, який давно вже ставукраїнським національним правом. У Києві разом з Магдебурзьким правом скасованоі міську міліцію в числі понад 2000, озброєну і обмундировану на старосвітськийкозацький лад. Щоб ослабити український елемент в Києві, купців-українціввиселено з центру міста на окраїни.
Українське дворянство в усьому було зрівняне з російським інарешті саме “малоросійське” генерал-губернаторство було ліквідоване, щоб незалишилось будь-якого спомину про колишню окремішність краю. Віднині це булизвичайні російські губернії: Чернігівська і Полтавська.
Весною 1855 р. російський уряд із приводу війни з Францієюй Туреччиною видав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно статив ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й невиявні виразиманіфесту, виданого, очевидно, малозрозумілою українським селянам російськоюмовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, щоце їх усіх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах самісвященики пояснювали селянам, що вони мусять стати на оборону своєї віри йбатьківщини, так, як колись предки їх, козаки. Всяка робота на панів булапокинута, бо селяни були певні, що запис у козаки робить їх вільними людьми.Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозумілицарський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх в козаки, тоселяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царськийманіфест, котрий усім дає волю. Для втихомирення повстань були висланівійськові підрозділи. Але селяни вчинили їм опір. Опір селян був зломлений іпочалися жорстокі репресії. Тисячі селян були побиті на місці різками й кинутів тюрму. Сотні пішли на заслання до Сибіру.
Крах Росії в Кримській війні був крахом цілої державноїсистеми царя Миколи І. Бюрократично-поліційне господарювання в краї невитримало того серйозного іспиту, яким була війна з коаліцією європейськихдержав. Росія виявилася дуже слабо підготовленою до війни. Не було ніякоїкомунікації. Армія, вихована на бездушній, формальній дисципліні, несластрашенні втрати в боях. Технічне озброєння було відсталим у порівнянні зворогом. Цар Микола отруївся. Престол перейшов у 1855 р. до його синаОлександра ІІ, вихованого в ліберальному дусі. Він дав амністію членамКирило-Мефодіївського братства.
Загальне піднесення, яке охопило освідченні круги в цілійРосії, торкнулося також українського громадянства. Вся увага кращихпредставників українського громадянства зосереджувалась на ліквідаціїкріпацтва.
Духовним осередком українського національного руху ставспочатку Петербург. Тут засновується українська громада, українські друкарні йорганізації видавничого характеру. Видається багато українських творів і зкінця 1860 р. український місячник “Основа”, який виходив протягом 1861-1862рр., зробившись основним органом українського руху. На самій Україні такожпочали засновуватися “Громади” в містах. Громади дбали про організаціюукраїнських шкіл, видання і розповсюдження українських книжок, влаштовувалиукраїнські театральні вистави, концерти, звіти і взагалі старалися поширитиукраїнську національну свідомість серед усіх кругів громадянства.
19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест проскасування кріпацтва. Увільнення селян з кріпацтва мало наступити не відразу, апоступово протягом двох років. Селяни діставали у свою власність землю, на якійвони раніше працювали у поміщика, за певний викуп, який мали сплачуватипротягом 20 років. Взагалі селяни, хоча стали особисто вільними, не мали всіхгромадських прав, із яких користувалися інші верстви російського суспільства.Вони були поставлені під особливу опіку провінціальної адміністрації, залежаливід волі сільської громади, до якої вони належали: нижчий сільський суд мавправо карати селян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара буласкасована. Селяни не були вдоволені з суті реформи й особливості її проведення.Вибухали повстання.
“Недільні школи”, “ходження в народ”, “хлопомани”,культурно-просвітницька діяльність.
Але культурний український рух скоро знайшов собі й ідейнихпротивників. Спочатку російське громадянство й російська преса прихильноставилися до української літератури й до українських національно-просвітницькихзмагань. Російські журнали охоче друкували на своїх сторінках твори українськоюмовою або статті в обороні прав української мови на самостійний літературнийрозвиток, розвідки з української історії і етнографії. Але вже в 1861 р.відносини почали мінятися. Розвиток української літератури й ріст українськоїкультурно-національної діяльності почав тривожити націоналістичні російськікруги, які хоч і називали себе слов’янофілами, але фактично стояли за повнепідпорядкування всіх слов’янських народів Росії. На сторінках слов’янофільських,а потім і чисто консервативних видань почали лунати голоси, що українська моваце ніяка мова, а тільки діалект, і що немає ніякої потреби творити якусь окремуукраїнську літературу; що просвіта українських народних мас українською мовоюдоведе тільки до відчуження їх від загальноросійського життя. Знов же таки зпольського боку почулися голоси, що українці не мають підстав для самостійногонаціонального розвитку, бо українці належать до польського племені й українськамова це тільки діалект мови польської; український національний рух ці польськіпубліцисти виставляли як наслідок чиєїсь сторонньої інтриги, спрямованої нашкоду польським інтересам, щоб ослабити польський елемент на правому березіДніпра, який вони вважали чисто польським краєм. Навіть євреї виступили протиукраїнського руху, бачачи в ньому небезпеку державного сепаратизму.
Українсько-російські і українсько-польські суперечкизагострилися з того моменту, як поляки почали готовитися до повстання протиРосії, яке вибухнуло в 1863 р. Підготовка цього повстання на правобережнійУкраїні мала своїм осередком Київ, сприяла появі одної громадської течії, яказначно зміцнила український рух. Серед польської шляхти на Правобережжіпоявилося романтичне українофільство і так звана українська школа в польськійлітературі. Рух “хлопоманів”. Вони покинули польський національний табір іперейшли до українського. Коли з початком 60-х років серед польськоїстудентської молоді в Києві почалася активна підготовка повстання, хлопомани несхотіли брати в ньому участь, заявляючи, що це повстання не обіцяє нічогодоброго українським народним масам, бо ведеться під старими недемократичнимигаслами, що місце кожного справжнього сина місцевого краю – не в польськомушляхетському таборі, а серед українського сільського люду, якому це повстанняне потрібне. Коли спір дуже загострився, група хлопоманів під проводомВолодимира Антоновича зробила сміливий крок, оповістивши себе українцями,вийшла з польських студентських організацій і разом з студентами лівого берегазаснувала окрему українську громаду.
Спочатку російський уряд не звертав особливої уваги назростання українського руху на початку 60-х років, гадаючи, що він ставить собівиключно літературні й культурно-політичні завдання. Російська адміністраціянавіть почала видавати розпорядження і відозви до народу українською мовою.Одначе дуже скоро це толерантне відношення різко перемінилось. Вибух польськогоповстання дав привід російській реакційній пресі кричати, що за польськимповстання вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе заздалегідь заходів.Почалася планова кампанія проти українського культурного руху, проти шкіл,проти літератури. Російське суспільство охопив вибух шовінізму. Все це збудилотрадиційну підозрілість й недовір’я російської адміністрації й уряду доукраїнського руху. Вже літом 1862 р. уряд почав одержувати від провінціальноїадміністрації донесення про розвиток української пропаганди не тільки середселян і міщан, але серед війська, й що метою цієї пропаганди є “відділенняУкраїни від Росії”. Він почав репресії, почалися численні арешти середукраїнської інтелігенції. Чернігівська і Полтавська громади були цілкомрозгромлені й найактивніших їх членів, так само, як низка українських діячівКиєва та Харкова, після тюрми слідства були заслані до далеких північнихгуберній Росії.; багато було вислано з місць їх побуту до других губерній,багато урядовців скинуто з посад або переведено на службу до інших міст. Кількапоміщиків і або їх дітей інтерновано в їх маєтки без права виїздити. Всінедільні та інші школи з українським навчання було закрито. Цар вислав наУкраїну свого флігель-ад’ютанта Мезенцева спеціально розслідувати справу“малоросійської пропаганди”. Нарешті 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєввидав циркуляр із забороною видавати українські книжки для школи й народногочитання, мотивуючи тим, що “не було, нема й бути не може ніякої українськоїмови”. Внаслідок цих репресій у розвитку українського руху настав певнийперерив, який затягнувся аж до 70-х років.
Галичина
В кінці 1775 р. Галичина перейшла під владу Австрії. Щобзаокруглити свої володіння на сході й забезпечити собі сполучення між Галичиноюй Семигородом, Австрія в 1774 р. приєднала до себе ще й північну частинуМолдавського господарства з містами Чернівцями, Серетом і Сучавою, мотивуючитим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Справді, це булоколишнє “Пониззя”, яке лише в ХІУ ст. опинилося в руках молдавських господарів.Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній своїй частиніукраїнським, а в південній мішаним українсько-румунським населенням.Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але йогозверхник, турецький султан, дав у 1775 р. свою згоду. Якийсь час Буковинауправлялася військовою владою, а в 1786 р. її прилучено до Галичини аж до 1849р., коли її відокремлено в окрему провінцію.
Як Галичина, так і Буковина перейшли під владу Австрії дужезанедбаному стані, як економічного, так і культурному. Вищі верствиукраїнського народу в Галичині були спольщені, на Буковині зрумунізовано.Уніатське духовенство в другій половині ХУІІІ ст. значно підупало матеріально йдуховно. Нижче духовенство було темне й матеріально незабезпечене. Австрійськийуряд побачивши тяжкий стан уніатського духовенства і вжив заходів до поліпшенняйого долі. Насамперед він подбав про підвищення його освіти. Дві духовнісемінарії для греко-католицького духовенства у Львові і Перемишлі, які існувалище за польських часів, давали дуже не високу освіту. Австрійський уряд заснуваву 1774 р. у Відні семінарію для уніатського духовенства, перенесену в 1884 р.до Львова, де вона стала генеральною семінарією для всіх греко-католиківАвстро-Угорської держави. Поліпшено й матеріальне та правове становищедуховенства, що дуже піднесло його дух і сприяло пробудженні національноїсвідомості їх.
Австрійський уряд звернув серйозну увагу на становищешкільної справи в краю, особливо на народне шкільництво. Середня освіта вГаличині знаходилася в руках монарших орденів, які мали в Східній Галичинідесяток середніх шкіл, де наука велася латинською і польськими мовами. Австріяперемінила їх на державні гімназії з німецькою мовою навчання; тільки в 1815 р.заведено було й вивчення польської мови. Число середніх шкіл почало зростати, в1808 р. відкрито першу гімназію в Чернівцях. Вже в 1774 р. заведено три родинародних шкіл: 1) однокласові “парафіяльні”, з наукою рідною мовою, 2)трикласові “тривільні”, 3) чотирикласові “нормальні” з наукою німецькою мовою.Як “рідна мова” була допущена й українська, властиво церковоно-слов’янська зукраїнською вимовою.
У кінці 1784 р. у Львові засновано університет із чотирьохфакультетів, із викладанням німецькою, а на богословськім відділі – латинськоюмовою. Бажаючи швидше підготовити кадри освічених священиків і урядовців,австрійський уряд заснував у 1787 р. у Львові провізоричний філософський ібогословський інститути спеціально для українських студентів, т.зв. “Studium Ruthenum”, якийпроіснував до 1809 р. В цьому інституті викладання було руською, тобтоукраїнською мовою того часу. Рівень викладання відповідав університетськомунавчанню. Він мав велике значення для культурного розвитку Галицької Русі,виховавши кадри освіченого духовенства, з якого вийшло чимало видатних учених ігромадських діячів. На Буковині засновано спочатку в Сучаві духовну школу,перенесено в 1789 р. до Чернівців, у 1818 р. цю школу скасовано й аж тільки в1827 р. засновано богословський ліцей, який проіснував до 1875 р., коли вЧернівцях засновано німецький університет із трьох факультетів: філософського,богословського й правничого.
Особливу велику увагу звернув австрійський уряд наекономічне становище краю й на соціальні відносини в ньому, головно стансільського населення. В кінці 1772 р. вийшов “патент” (наказ) про складенняінвентарів, на основі яких патентом 1775 р. введено русти кальний податок відземлі. Ще раніше австрійський уряд скасував обов’язок шляхти служити упосполитому рушенні, замінивши його грошовою контрибуцією. Марія-Терезапатентом з 1775 р. наказала панам по-людськи поводитися з “хлопами” й невимагати від них більше панад те, що стояло в інвентарях. Але за Марії-Терезивсе залишалося по-старому: нова ера наступила за Йосипа ІІ (1780-1790),яскравого представника так званого освіченого абсолютизму. Він був натхненнийбажанням зробити якнайбільше добра для своїх підданих. Радикально реформуючижиття своєї різноплемінної монархії Йосип зовсім не рахувався ані знаціональними особливостями окремих народів, ані з традиціями і звичаями. Вінскрізь заводив централізм в управлінні, в культурі панування німецької мови.Закрив монастирі, а з їх майна утворив т. зв. “релігійні фонди” для добродійнихцілей. Заборонив церковні процесії і паломництва, скасував всі привілеї привиплаті земельних податків, видав наказ про релігійну толеранцію, зреформував університети,надавши їм світський характер.
Весною 1781 р. Йосиф заявив про свій намір “скасувати вцілій державі підданське невільництво й завести умірковане підданство”, вінвидав в кінці року (спеціально для Галичини 5.ІУ.1782 р.)свій знаменитийпатент, який зберігаючи ще панську юрисдикцію над селянами, давав селянам правоженитися без дозволу пана й віддавати своїх дітей до ремесла або до школи,дозволяв їм шукати собі заробітку, де хто хотів, діставши відпустку від пана,яку той мав дати безплатно. Ще перед виданням цього патенту панщина булообмежена до30 днів. Далі пішли патенти, які ще більше облегшували становищеселян, увільнюючи їх помалу від кріпацької залежності і від усяких докучливихподатків та обов’язків. Був зреформований і поміщицький суд: хоча пани ізалишалися суддями, але мали скласти для цього спеціальний іспит, а хто несклав іспиту, мусів утримувати своїм коштом особливого суддю, так званогоюстицісаря або мандатора. Сільські громади діставали право вибирати своїх“пленіпотентів” – заступників на суді. Патентом із 1785 р. наказано скластикадастр і, коли за чотири роки його закінчено, патент із 1789 р. встановив новеоподаткування на користь селянина і з його залишків. Податки на державу мавстягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві. Він також хотів замінити всякупанщину грішми, але він не був введений в життя, бо незабаром Йосиф ІІ помер.
За його наступника Леопольда ІІ (1790-1792) наступила певнареакція. Хоч він не був таким сильним прихильником селян, але був настількиліберальним, що відхилив бажання поміщиків відновити старі порядки. Він тількискасував патент про заміну панщини грішми, але наказав адміністрації стежити затим, щоб шляхта не робила перепон селянам, які б хотіли за викуп увільнитисявід панщини. Франц ІІ (1792-1835) зовсім занедбав справу селянської реформи. Зайого панування почалася справжня реакція. Тим часом для Австрії наступили важкічаси через постійні війни з Францією, які зовсім зруйнували господарствоАвстрії і привели її до повного банкрутства. Випущенгі у величезній кількостіпаперові гроші довели до знецінення австрійської валюти і до банкрутствабагатьох людей. При таких обставинах уряд не дуже поспішав з селянськоюреформою, боячись нових економічних потрясінь. Економічне становище селянствопогіршилось від часу заведення в 1821 р. ґрунтового податку на основі новихінвентарів 1819 р., коли було допущено багато зловживань при визначеніприналежності лісів і лугів, позаписуваних майже скрізь за панами. Багато сілбуло внаслідок цього зруйновано економічно.
Реформи за австрійських часів, хоча й провадженнібюрократичним способом і не доведені до кінця, підняли дух українського народу.Значення духовенства ( Іван Могильницький, Іван Снігурський), “руська трійця”.
“Русалка Дністрова” (1837).
Москвофільство. Корінь якого лежав у зневірі у власні силий захопленні примарою великої й потужної Росії, яка, мовляв, визволить іущасливить усі слов’янські народи.
Революція 1848 р. Ще за кілька років до революції оживиласьв Галичині діяльність польських революціонерів, які під проводом генералаМерославського почали готувати збройне повстання для відбудови Польськоїдержави. Австрійський уряд, щоб паралізувати діяльність революціонерів ставнацьковувати селян на дідичів. У Східній Галичині народ явно стояв за цісаря.Австрійська адміністрація оцінила ці настрої народу й спонукала уряд провестиостаточне скасування панщини, що було проголошено 16 квітня 1648 р. Основоюреформи був викуп селянських грунтів державою, якій селяни мали сплачуватипротягом 40 років, починаючи з 1858 р. Та при проведенні реформи не буловпорядковане право володінь на ліси й пасовиська, це пізніше викликалонескінченні процеси й руйнувало селян. За дідичами залишені деякі феодальніпривілеї, наприклад монополь на викурювання і продаж горілки та деякі інші, щона довгі часи залишилося джерелом різних непорозумінь і справедливогонезадоволення селянських мас.
Французька революція в лютому 1848 р. розворушила всюЄвропу й відгукнулася дуже скоро в Австрії. Вже в березні 1848 р. Метерніхпокинув владу й цісар мусів задовольнити виставленні мадярами домагання широкоїавтономії. Слідом за цим заворушилися чехи й запропонували цісареві домагатисязлуки Чехії, Моравії й Шленська в єдине ціле, повного зрівняння чехів з німцямив шкільництві та адміністрації, скасування панщини, свободи друку, зібрань,релігії і т.д. Скликання німецького парламенту в Франкфурті вирішило скликатислов’янський конгрес у Празі, який мав пройти 2 червня й на якому мали бутипредставленні всі слов’янські народи Австро-Угорщини. В Галичині розпочався рухспочатку серед поляків. Молодь почала демонстрації за Польщу в межах 1772 р. йукраїнські студенти брали участь у цих демонстраціях. Польська Рада Народовавидала 19 квітня відозву до українців, закликаючи їх до згоди і спільної праці.Але серед українського громадянства вже наросла реакція. Пропущення українців вадресі до цісаря й агресивність польської преси і громадянства прискорили рухукраїнців до відокремлення й самостійної акції. 19 квітня українціподали до цісаря петицію, в якій говорилось, що українці творять частинувеликого слов’янського народу, що вони автохтони Галичини й мали свою державнусамостійність. Петиція вимагала введення української мови в народних і вищихшколах, щоб закони видавалися українською мовою й урядовці обов’язково їїзнали, щоб зрівняне було духовенство трьох обрядів і щоб українці могли входитиу всі уряди. 2 травня було засновано Головну Руську Раду. По всіх більшихмістах засновано окружні ради. Діяльність Головної Руської Ради зустріла неприхильневідношення з боку польської Головної Ради, яка домагалася, щоб українцівиступили спільно з поляками. Для протистояння Головній Руській Радіорганізовано 23 квітня “Руський Собор” а супроти заснованої першої газетиукраїнською мовою “Зоря Галицька” засновано газету “Дневник Руський”. Колиполяки почали організовувати свою національну гвардію, то українці створилисвою гвардію – батальйони “руських стрільців”.
Австрійський уряд поставився прихильно до домаганьукраїнців. Намісник Галичини граф Стадіон радив урядові спертися на українцівяк лояльного з політичного погляду елементу. 23 квітня 1848 р. Фердинанд І видавісторичний маніфест, що скасовував панщину на Галичині. Він майже на п’ятьмісяців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинахімперії.
Українці взяли участь в Слов’янському Конгресі в Празі,Головна Руська Рада вислала туди своїх делегатів, які виступили на з’їздіспільно в одній польсько-українській секції, де головою був поляк КарольЛібельт, а заступником українець Григорій Гинилевич. Та в секції почалисяпротиріччя, українці домагалися поділу Галичини. За посередництвом чехів іросіянина – емігранта Бакуні на осягнуто компроміс: домагання автономії йсамоуправи для Галичини, рівноправність двох краєвид мов, спільна національнагвардія з відзнаками обох народностей, окремі народні і середні школи. Втім цюугоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення австрійськівійська обстріляли Прагу, змусивши конгрес роз’їхатися й позбавивши йогорішення реального змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебютукраїнців в новітній історії.
Тимчасом у Львові відбувся “Собор руських учених” (19жовтня 1848 р.). Собор ухвалив прийняти етимологічний правопис МихайлаМаксимовича, встановити єдину граматику української мови, домагатисявпровадження української мови у всі школи і підтримав домагання поділу Галичинина два окремі краї, польський і український. Ще літом 1848 р. Головна РуськаРада проголосила заснування “Галицько-Руської матиці. Вона мала видаватипідручники для шкіл і взагалі бути центром українського письменництва і мови.До своєї діяльності Галицько-Руська Матриця приступила аж у 1850 р. В кінці1848 р. цісарським декретом засновано у Львівському університеті кафедруукраїнської мови й літератури. В листопаді 1848 р. у Львові почалося повстання.Але українці виявили лояльність до монархії. Вони організували батальйони дляохорони угорського кордону.
10 липня 1848 р. зібрався перший австрійський парламент, з 383послів Галичину представляли 96 послів, з них 39 українців. Українські посливинесли питання про поділ Галичини і ще декілька домагань національногохарактеру. Українські посли дуже енергійно виступили відносно реформискасування кріпацтва, домагаючись якнайменшого викупу панам за свої грунти. Алевже 7 березня 1849 р. парламент було розпущено. В Австріївзяла гору реакція, яка запанувала після того як австрійський уряд за допомогоюросійського війська, присланого царем Миколою І, приборкав революцію вУгорщині. Конституцію 1848 р. було скасовано. Літом 1851 р. була розпущена“Головна Руська Рада”. Все це ще більше зміцнило москвофільські настрої вГаличині.
1848 р. позначений зростанням активності й в іншихзахідноукраїнських землях. В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-меншзначних подій: проти румунських панів вибухнуло кілька селянських повстань підпроводом відважного Лук’яна Кобилиці; до парламенту було обрано п’ятьукраїнських делегатів; і в 1849 р. цей край відокремлено від Галичини йперетворено в окрему провінцію корони.
На зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначнепожвавлення активності, головним чином пов’язане з діяльністю талановитого іенергійного Адольфа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони,як і поляки в Галичині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення,яке вони роками гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок ГоловноїРуської Ради в одній особі, переконав своїх земляків відкинути улещуваннямадярів і присягнути на вірність Відню. Переконаний у тому, що слов’янський людЗакарпаття належить до єдиниї з українцями Галичини етнічної групи, Добрянськийтакож домагався, щоб головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілейприєднання Закарпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському йневеликому колу його прибічників плекати проросійські симпатії, якіпосилювалися присутністю російських військ, що йшли через Закарпаття напридушення ненависних мадярів. Русофільські тенденції й надалі відіграватимутьсуперечки про національну приналежність населення цієї найбільш ізольованої зусіх українських земель.
Найбільшим досягненням 1848 р. для українців сталискасування панщини та впровадження конституційного правління. У цей переломнийперіод українці вперше у своїй історії дістали нагоду самовизначитися як нація.Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльністьГоловної Руської Ради. Вона змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців надосягнення чітко окреслених цілей. Заснувавши установи, що систематично сприяликультурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки наорганізаційну твердиню українства.
Але 1848 р. висвітлив і недоліки західних українців,найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавшикерівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свійнезгладимий відбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців,священики Головної Руської Ради нав’язували українському суспільству позиціюцілковитої й безумовної підтримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р.українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, якіпереважно дотримувалися ліберальних і демократичних поглядів. Відтак черезполітичну і суспільну консервативність духовенства та через те, що антиавстрійськісили обожнювалися з ненависними панами, українці часто виявлялися лишезнаряддям Габсбурзької династії. До того ж замість домагатися від уряду більшихпоступок за свою підтримку, священики Головної Руської Ради не спромоглися ніна що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Такий підхід маврозчаровуючи наслідки.
Нове пожвавлення в житті українського суспільства вГаличині почалося 1860 р. 20 жовтня 1860 р. оголошено в Австрії новуконституцію, в якій впроваджено крайові сейми, які мали обирати від себеделегатів до Державної Ради у Відні. 26 лютого конституцію було змінено вліберальному дусі. Галицький сейм мав складатися з 150 послів. На першихвиборах до нього попало 49 українських послів. Австрія була розбита в 1866 р. увійні з Прусією, й пішли чутки, що Росія забере Галичину. Це привело довідкритих проявів російської орієнтації. Але Росія Галичини не забрала, аАвстрія перебудувала свій державницький устрій на основі дуалізму з Угорщиною,давши своїм окремим краям певну автономію. В Галичині австрійський уряд вирішивспертися на поляків як на більш розвинутий культурно і політично елемент, і тодо того більш лояльний із погляду на їх непримиренне становище супроти Росіїпісля приборкання повстання 1863 р. Хоча формально в Галичині була проголошенарівноправність двох народів, але фактично крайова влада була передана в рукимісцевої польської шляхти, в сеймі через куріальну систему виборів польськимпослам була забезпечена величезна перевага. В школі – від нижчої до університетупольська мова діставала повні права і стала пануючою. Центр ваги у вирішенніміжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова й галицькимукраїнцям довелося вести постійну і вперту боротьбу у сеймі за культурну іекономічну рівноправність. Число українських послів у сеймі і віденськомупарламенті стало зменшуватися при кожних нових виборах. Усе це вело до упадкуполітичного життя взагалі.
Український рух в кінці ХІХст.
На лівобережній і степовій Україні в 1864 р. буловпроваджене земське самоврядування, але завдяки цензовій системі виборів доземських органів увійшли представники дворянства. Після заведення 1870 р.міського самоврядування до нього увійшли русифікована міська буржуазія інесвідоме дрібне міщанство.
В 1874 р. була запроваджена загальна військова служба, заякою вся українська молодь мала служити в царській армії. Всіхпризовників-українців висилали відбувати службу поза межами України, а вУкраїні війська комплектувалися виключно з росіян. Йшов процес русифікаціїчерез поширення російської преси і літератури, при повній відсутності череззаборону українського друкованого слова. Русифікована була школа, офіційнацерква стала знаряддям русифікації, всі державні установи були могутнім засобоммасової русифікації. Українська інтелігенція була під пильним наглядом поліції.
Розвиток українського руху стривожив уряд, котрий бачив вньому новий прояв політичного сепаратизму України. 18 травня 1876 р. ОлександрІІ у Емсі видає таємний указ про абсолютну заборону української писемності. Заборонялосядрукувати українською мовою книжки й навіть тексти до нот, ставити українськітеатральні п’єси й використовувати прилюдно українські пісні. Одночасно урядвирішив підтримувати матеріально москвофільський рух в Галичині, видаючи таємнісубсидії москвофільським виданням, які особливо завзято борються з українськимрухом.
Значна частині української інтелігенції змушена булаемігрувати за кордон. Наказ 1876 р. не вбив ані української національної думки,ані української літератури, але він, у зв’язку з загальною реакцією своє ділозробив. Політична активність українських громад впала.
Міжнародні відносининапередодні та в роки І світової війни
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3серпня – Франції. Висунувши ультиматум Бельгії з приводу вільного проходу черезїї територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодонеї з боку Великобританії. 6 серпня у війну проти Росії вступилаАвстро-Угорщина.
У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразновиявились нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалосьне тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалось як чисельністювтягнутих до її кола авторів, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілейдипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під часвійни були пов’язані, насамперед, із виборюванням нових союзників, від чогозначною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданнямпостало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурівповоєнного устрою світу.
Так, характерно, що переговори відносно розподілутериторій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром післяпочатку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними буладосягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війнісепаратного миру; 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним ізсоюзником блоку.
За пропозицією російської сторони, що набула формипрограмного документу, розгром Німецької імперії та її союзників передбачавприєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані,Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі.
Німеччина планувала після перемоги у війні одержати великіанексії на Сході, за рахунок Росії. За думкою авторів меморандуму шестиекономічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілкипромисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших), що стосувалисяпланів завоювань Німеччини, промислове піднесення “поставить вимогу розширеннясільськогосподарської бази”. Намічалося загарбання російських прибалтійськихгуберній та “територій на південь від них”, включаючи Україну і навіть Крим.
Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далекопоза межі захисту національних кордонів – ідей, з якими виступали керівні колакраїн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнніроки.
Тема 6. Україна наміжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.).
1. Становленняміжнародних відносин України в період Центральної Ради
27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократичнареволюція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. вКиєві було організовано Українську Центральну Раду. Головою Української ЦентральноїРади було обрано Михайла Грушевського. Три Універсали Центральної Ради.
У цей період на Україну звернули увагу держави Антанти, якісподівалися, що Україна стане їхнім союзником у війні проти Четверного Союзу.
Першим відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташеяпонського посольства у Петрограді Ашіда. У серпні тодішній секретарміжнаціональних справ О.Шульгін зустрічався в Петрограді з французьким послом уРосії Ж.Нуленсом. Французи пропонували фінансову і технічну допомогу Україні заумови продовження війни з державами Четверного Союзу. Нуленс висловився протиавтономії України і не радив українцям ускладнювати ситуації Тимчасовому уряду.У серпні того самого року приїхав до Києва французький журналіст Жан Пеліссье знапівофіційною місією нав’язати контакти з представниками Центральної Ради. Ужовтні прибули до Києва французькі представники – генерал Табуі та полковникПерлье, які дуже цікавилися українською військовою справою.
До певних здобутків Центральної Ради та її ГенеральногоСекретаріату варто віднести успіхи в плані зовнішньополітичного визнанняУкраїни. Уже після підписання в Парижі 23 грудня 1917 р. англо-французькоїконвенції щодо діяльності на півдні Росії, країни Антанти зробили крок довизнання Української Народної Республіки. Спочатку французький посланникуРумунії Сен-Орлас підписав наказ про призначення генерала Табуі особливимуповноваженим Французької Республіки в Україні.
Після вбивства російського генерала Духоніна в Могилеві табільшовизації Ставки російської армії 3 грудня 1917 р. до Києва прибулигенерали: англійський – Бартер, французький – Лаернь, італійський – Ромеі,японський Таканачі, бельгійський – Ріккель, румунський – Команда та сербськийполковник Лентієвич, і усі вони виявили готовність допомогти Україні людьми і зброєю,якщо вона погодиться якнайдовше втримувати німецький фронт. Сербські іхорватські частини, які були організовані з військовополонених, у кількості 24тис. чоловік, виявили готовність влитися в Українську армію; це саме готовібули зробити чеські легіонери.
5 грудня 1917 р. генерал Табуі голова французькоївійськової місії звернувся до Генерального Секретаріату УНР В.Винниченка про тещо: “Союзницькі війська ще не прийняли офіційного рішення відносно України, алемені вже було доручено передати… симпатію созників до тих зусиль, які робитьукраїнський уряд в цілях установлення порядку, відновлення опірної сили йбажання лишитися вірними союзниками”. Далі він говорить: “Мій захід, який яроблю перший, може вас запевнити в тому, що симпатії Франції відносно вас сутьреальні і дійсні”. 21 грудня 1917 цей генерал звертається до Винниченка ідоводить до відома Уряд Української Республіки, що уряд Французької Республікипередав офіційні документи, які засвідчили, що Франція офіційно визнаєУкраїнську державу. Невдовзі аналогічні кроки здійснив і представникВеликобританії в Україні Піктон Баге, який повідомив що він призначенийпредставником Великобританії на Україні, і що його уряд “підтримуватиме з усіхсвоїх сил український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброгоуправління, підтримування порядку й поборювання Центральних держав, ворогівдемократії і людськості”.
Це був значний крок на шляху міжнародного визнання України.Але ці документи не могли свідчити про остаточне визнання України як незалежноїдержави, тому що вона не проголосила себе незалежною. В згаданих документахйшлося про підтримку України державами Антанти в справі організації спільноїборотьби з країнами Четверного блоку. Підвищений інтерес французького таанглійського урядів до України був зумовлений, передусім, їх цілком зрозумілимстрахом перед ліквідацією Східного фронту.
2 грудня 1917 р. у Бересті було підписано угоду проперемир’я між Радянською Росією та Німеччиною, а через тиждень між нимипочалися мирні переговори. Країнам Антанти потрібно було забезпечити хоч якусьпротивагу Німеччині та Австро-Угорщині на сході, а оскільки більшовики взялипрямий курс на підписання миру з останніми, то розраховувати можна було тількина Україну. Тому, коли на мирні переговори з Центральними країнами пішла іУкраїна, держави Антанти фактично анулювали її попереднє визнання. Єдиноюсилою, на яку вони могли після цього розраховувати в Східній Європі, булаДобровольча армія на Півдні Росії, а її керівництво не за яких умов непогоджувалося визнавати самостійність новоутворених на терені колишньоїРосійської імперії республік.
Водночас із встановленням у грудні 1917 р. сприятливихвзаємин з Францією і Англією, дедалі більше зростала напруженість у відносинахз більшовиками. У Росії почалась громадянська війна, й уряд області ВійськаДонського, як і інші уряд, не збиралися визнавати більшовицького Раднаркому. Усвоїй боротьбі з ними більшовики намагалися скористатися як базою східнимиобластями України, в окремих центрах якої було встановлено радянську владу.Віддані Центральній Раді війська намагалися не пропускати ці загони в Україну,роззброювали їх. Разом з тим Центральна Рада не чинила жодних перешкод дляповернення з фронту до своїх домівок донських, кубанських та уральськихкозаків.
4 грудня 1917 р. Центральна Рада отримала відбільшовицького Раднаркому підготовлений попереднього дня Леніним і Троцькимультиматум: “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами доУкраїнської Ради”. У цьому документі визнавалося право українського народу навласну державність та самовизначення, аж до відокремлення від Росії, але далійшлося про те, що Центральна Рада стала на буржуазні позиції і розпочалаконтрреволюційну діяльність проти радянської Російської Республіки. ТомуРаднарком не визнає Центральну Раду як уповноваженого представника всьогоукраїнського народу і вимагає від неї не пропускати через територію Україникозацькі частини на Дон, Урал тощо й припинити роззброєння радянських військ ічастин Червоної Гвардії на території України. У разі не дотримання протягом 48годин згоди на виконання висунутих умов, більшовицька Росія вважає, щоУкраїнська Центральна Рада перебуває у стані відвертої війни з владою рад уРосії та в Україні.
Уряд Центральної Ради, як і абсолютна більшість делегатів ІВсеукраїнського з’їзду рад, відхилила цей ультиматум. Офіційна відповідьГенерального Секретаріату від 7 грудня була така, що переговори про“полагодження спору між Російською Республікою та Україною” залежить відвідмови першої від втручання у внутрішні справи другої, та висловлюваласянадія, що “братній спір буде усунений для обопільного вдоволення”, при цьомутакож висловлювалось “… готовність напружити всі сили для досягнення цієїмети”. Радянська сторона наступного дня висловила категоричне незадоволеннятакою відповіддю, наголосивши, що “порозуміння з Радою можливе тільки за умови,що Рада визначно відмовиться підтримувати як Каледіна, так і всюконтрреволюційну змову буржуазії та кадетів”. Проте українське керівництвоперебувало на позиції нейтралітету і визнання за козачими урядами південнихрайонів Росії (з якими, до речі, про це було домовлено ще у вересні 1917 р. накиївському форумі народів Російської держави) такого ж легітимного статусу, які за Раднаркомом губерній Великоросії. Це дало привід для агресії російськихбільшовиків проти України.
5 грудня 1917 р. протоколом №19 більшовицький Раднаркомухвалив: “Вважати Раду в стані війни з нами”. Для керівництва війною булаутворена комісія в складі Леніна, Сталіна, Троїцького, уповноважена діяти вукраїнському питанні від імені Раднаркому.
6 грудня 1917 р. за вказівкою Леніна главковерхуМ.В.Криленку в Ставку передано наказ: “Відповідь Центральної Ради вважаємонедостатньою. Війна оголошена. Відповідальність за долю демократичного миру,який зриває Рада, падає цілком на Раду”.
4-5 грудня 1917 р. у Києві був скликаний І Всеукраїнськийз’їзд Рад. Більшовики були представлені 124 особами що представляли 49 рад із300.
У цей час у Харкові зібрався надзвичайний ІІІ з’їзд радДонецького і Криворізького басейнів. Він був неправомочним, оскільки на ньому з140 рад області було представлено 46 (38,2%) у кількості 77 осіб. Будучинеправомочним він об’єднався з представниками 49 рад у кількості 124 особи, якібрали участь у І Всеукраїнському з’їзді рад у Києві, і проголосив себе з’їздомрад робітничих і селянських депутатів. Отже влада рад була проголошена наУкраїні від імені 96 рад із 300, що функціонували на Україні. Створений бувуряд Народний секретаріат. “Називали себе урядом, — згадував В.Задонський, — тасамі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас урядбув без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас невизнавала. Апарату жодного”. Уряд мав маріонетковий характері мав єдинезавдання організувати боротьбу з Центральною Радою.
Збройна агресія більшовицької Росії проти УНР під виглядомборотьби Української Радянської Республіки, що визнала себе у складібільшовицької Російської Федерації, проти влади “буржуазної” Центральної Ради,розпочалася відразу ж після її проголошення.
Брестський мир. Ще в грудні 1917 р., незважаючи напривітання країн Антанти, керівникам Центральної Ради було зрозуміло, щопродовжувати війну з Центральними країнами, а ще й за умов більшовицькоїінтервенції зі сходу, неможливо.
Поштовхом до участі України у мирних переговорах сталипереговори більшовицького уряду Росії з Німеччиною Бресті. Перед тим, 2 грудня1917 р. вони підписали угоду про перемир’я.
Делегація більшовиків, яку очолив Троцький, прибула у Брест9 грудня. Вона виступила від імені усіх народів Росії, зокрема від українськогонароду. Коли Центральній Раді стало відомо про це, вона вислала до державЧетверного союзу ноту протесту. У відповідь на цю ноту говорилося, що державиЧетверного союзу хотіли б також бачити у Бресті українську делегацію. Такаделегація була сформована. Вона прибула до Бреста 21 грудня 1917 р. Її очоливукраїнський есер В.Голубович. Членами делегації були есери М.Любинський,М.Полоз, М.Севрюк, соціал-демократи М.Левитський та С.Остапенко.
Перед від’їздом у Брест з делегацією зустрічався ГоловаЦентральної Ради М.Грушевський. Він дав інструкцію: домагатися включення доскладу Української Народної Республіки Східної Галичини, Буковини, Закарпаття,Холмщини, Підляшшя, щоб жодного клаптика української землі не залишилося підчужоземним пануванням. У випадку, коли б Австро-Угорщина не погодилася поступатисяукраїнськими землями, що їй належали, то домагатися хоча б створення зукраїнських земель, що входили до Австро-Угорщини, окремого коронного краю зширокою автономією.
На переговорах у Бресті були присутні: від Німеччини –державний секретар закордонних справ Р. фон Кульман і його заступник, начальникштабу східної групи німецьких військ М.Гофман; від Австро-Угощини – міністрзакордонних справ О.Черні; від Болгарії – міністр юстиції Попов і генералГанчев (пізніше Попова замінив голова ради міністрів Родославов), від Туреччини– посол у Берліні Ібрагім Гаккі Паша і державний секретар Ахмет Нессім Бей(пізніше прибув великий візир Талат Паша). До складу делегації Росії, крімТроцького, входили Йоффе, Каменів та інші.
30 грудня харківський уряд УНР прийняв рішення про участьсвоїх представників на Брестських переговорах у складі делегації більшовицькоїРосії, оскільки як з окремою, самостійною стороною, держави німецької коаліціївести справи з ними відмовилась.
Після прибуття до Бреста українська делегація заявилапредставнику російської делегації Каменєву, що Україна не визнає Раднаркомвсеросійським урядом. Водночас делегація повідомила генерала Гофмана, що вонане має нічого спільного з російським більшовизмом.
Окрему заяву зробив голова австро-угорської делегації графЧерні. Він заявив, що під час підписання перемир’я делегація більшовицькогоросійського уряду говорила за всю Росію, а тепер, коли вона визнала за Україноюправо самовизначення, то немає жодних заперечень щодо участі делегатів Україниу переговорах.
24 грудня 1917 р. українська делегація розпочала своїпереговори в Бресті. Вона заявила, що вимагає визнання України як самостійноїдержави, без чого не вважає можливим приступити до переговорів про мир.Делегація підкреслила, що умовою миру вона ставить приєднання до України,Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині іЗакарпатті. Австро-Угорщина не погоджувалася на передачу Галичини та БуковиниУкраїні: це ускладнювало відносини Австро-Угорщини з Польщею. Вона рішучевідкинула цю вимогу української делегації. У той самий час при певних умовахвона погоджувалася визнати незалежність УНР. Головними з цих умов було визнаннястарих кордонів між Австро-Угорщиною й Україною, а також офіційне проголошеннянезалежності УНР.
Вміле ведення українською делегацією переговорів привело дотого, що вже 28 грудня 1917 р. самостійність української делегації визнали якдержави Четверного союзу, так і делегація більшовицької Росії. Це була першаперемога.
Делегація УНР продовжувала ставити вимоги приєднання доУкраїни українських земель, що входили до Австро-Угорщини. Тим часом внутрішнєі міжнародне становище Австро-Угорщини погіршувалося. Чернін змушений бувзвертатися за інструкціями до Відня. Питання було винесене на засіданнікоронної ради. Після гострих суперечок на пропозицію міністра фінансів Бурянабуло прийняте компромісне рішення погодитися з вимогами української делегації,за винятком питання про самовизначення Закарпатської України, стосовно іншихукраїнських земель підписати таємний договір.
5 січня 1918 р. за пропозицією Троцького на переговорах уБресті було зроблено перерву, під час якої йшла активна підготовка кожної делегаціїдо нового етапу переговорів. Щоб зміцнити свої позиції в Галичині, українськаделегація вирішила залучитися меморандумом галичан про їхні вимоги. Йогопідготував Лозинський. У меморандумі йшла мова про об’єднання українськихземель Австро-Угорщини в коронний край.
Визнання країнами Четвірного союзу УНР як суб’єктаміжнародних відносин було значним досягненням її делегації, яку очолювалиСеврюк і Лозинський. Однак для укладення повноцінної мирної угоди потрібно булоофіційне проголошення України незалежною державою.
Під тиском солдатських загонів знизу та з огляду нанеобхідність укладення мирної угоди за міжнародними стандартами, уряд УНРнарешті оголосив в ІУ Універсалі 9 січня 1918 р. про незалежність УНР підгуркіт більшовицьких гармат. Було визначено також новий склад делегації УНР уБресті, до якого увійшли О.Севрюк, М.Левитський і М.Любинський. Крім російськоїі української делегації, до Бреста прибула делегація від Харківського народногосекретаріату у складі О.Медведєва та В.Шахрая. Троцький, заявляючи, що більшачастина України належить до Харківського народного секретаріату і що впливЦентральної Ради зменшився, вимагав визнати Харківський народний секретаріат задійсний український уряд.
Севрюк та Любинський виявили багато такту й дипломатичногохисту і відстояли права Української Народної Республіки. Це була великаперемога молодої української дипломатії. Хоча їхні партнери заявляли, що непогодяться на мир, уколи Київ упав, їм вдалося підписати мирний договір в ніч з8 на 9 лютого (26 на 27 січня) 1918 р., коли Мала Рада і міністри покидалистолицю.
Брестський мирний договір має 10 статей: 1 стаття визнаваласамостійність України; 2 – визначала її кордони; 3 – встановлювала порядокевакуації союзних військ; 4 – засвідчувала дипломатичні зв’язки України здержавами Четвірного союзу; 5 – вирішувала питання про відмову сторін відвоєнних контрибуцій; 6 – регулювала питання військовополонених; 7- регулювалагосподарські справи (взаємне постачання сільськогосподарських і промислових“лишків”, зокрема постання Україною 1 млн. т. зерна, м’яса, круп до липня 1918р.); 8 – відновлювала правові відносини між сторонами; 9 – встановлювала, щоусі умови договору становлять одну цілісність; 10 – стаття стверджувалаавтентичність усіх текстів договору.
У Брестському мирному договорі була таємна стаття про поділГаличини на польську та українську та об’єднання української Галичини в одинкоронний край.
Додатковими умовами Брестського мирного договору булизбройна допомога УНР у боротьбі проти більшовицьких військ в Україні та позикуїй у сумі 1млрд. крб.
Брестський мирний договір був першим мирним договором УНР,що виникла на руїнах Російської імперії 1917 р. Він вводив Україну як незалежнудержаву в сім’ю вільних держав світу, що було великим успіхом молодої українськоїдипломатії.
Підписання Брестського миру застало Центральну Раду наВолині. З наступом німецьких військ на Україну більшовики відступили.Центральна Рада 2 березня повернулася до Києва.
У дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метоюсоюзників є запобігання більшовицької агресії і відновлення в Україні законноївлади – Центральної Ради. Фактично встановлювався звичайний окупаційний режим.Командувач збройними силами Німеччини Людендорф пізніше так визначив їхніголовні цілі: “На Україні треба було придушити більшовизм і створити там такіумови, щоб мати можливість видобувати з неї воєнні вигоди й вивозити хліб ісировину”.
Окуповану територію було поділено на дві частини:Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську Херсонську іКатеринославську губернії; Німеччина усі інші; Миколаїв, Маріуполь іРостов-на-Дону мали змішані гарнізони. Кам’яновугільна і залізоруднапромисловість підпорядковувалися спільному управлінню. Утворена на паритетнихзасадах комісія розподіляла вугілля за принципом, встановленим у Берліні:насамперед задовольнялися потреби залізниці, потім – воєнного і торговельногофлотів на Чорному морі тощо. Централізоване управління залізницями і воднимтранспортом підлягало контролю німецького командування.
Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційноюадміністрацією спалахнув у зв’язку з наказом головнокомандуючого німецькихвійськ в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна про засів полів. Пануючизакупити велику кількість хліба, німці не бажали допустити, щоб врожайзменшився унаслідок недосіву. Ейхгорн заявив у наказі, під загрозою ”заслуженоїкари” не повинні перешкоджати великим землевласникам засівати лани. Міністрземельних справ Ковалевський у відповідь на це подав у відставку, мотивуючи цетим, що не може терпіти втручання німецьких начальників у свою галузь. МалаРада відставки не прийняла.
Все це привело до того, що окупаційна влада остаточноприйшла до думки здійснити державний переворот і почали шукати сили вукраїнському суспільстві, на які можна було б спертися в цій справі.
13 квітня 1918 р. посол фон Мумм телеграфував до Берлінапро неможливість співробітничати з керівниками Центральної Ради “які через своїсоціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей”. Далівідзначалося, що поки що він сам (посол), ні його австрійський колега, нігенерал Гренер (начальник штабу німецьких військ в Україні) не знають гідноїкандидатури “для зміни нинішнього уряду”.
У секретній доповіді про стан справ в Україні, надісланійнімецьким командуванням до Берліна в середині квітня 1918 р., йшлося просуцільне безладдя в країні та робився висновок про те, що тут бажанопроголосити відкрито і легально про окупацію краю німецькими збройними силами.
В телеграмах німецького посла в Києві до його міністразакордонних справ від 18 до 19 квітня 1918 р. констатується, що в Україні“… партій, здатних керувати, нема; теперішній уряд не має сил і некористується авторитетом; в країні всюди, де нема наших багнетів, панує хаос.За цих умов генерал Гренер, “… військовому духу якого суперечить той факт, щовін, маючи силу, змушений бездіяльно спостерігати опір та експерименти цьогослабкого, утопічно прокомуністичного уряду, який руйнує країну”, наполегливорадив відправити останній у відставку та ввести безпосереднє військовеправління. Однак після наради з австрійським послом та вищим німецькимкомандуванням у Києві фон Мумм 24 квітня телеграфував про їхні спільнівисновки: “Співробітництво з теперішнім урядом, беручи до уваги його тенденції,неможливе. Утворення генерал-губернаторства поки визнати недоцільним”. На цейчас вищі представники Німеччини й Австро-Угорщини вже були проінформовані щодосправи, яку готував протягом місяця П.Скоропадський, та схвально до неїставилися.
Можна цілком погодитися з твердженням П.Скоропадського, що,коли б не його виступ 29 квітня, “… німці кілька тижнів пізніше завели б наУкраїні звичайне генерал-губернаторство… Тим самим не було б Українськоїдержави, яка реально появилася на світовій арені хоч у цьому короткому періодіГетьманства”.
Весь сенс Брестського договору і Економічної угоди від 23березня 1918 р. полягав у зобов’язаннях Центральної ради постачати у Німеччинута Австро-Угорщину мільйон тон продовольства, а становище Центральної Радипідтверджувало безперспективність таких сподівань. Центральна Рада опинилася вповній ізоляції, не підтримувала її і значна кількість населення, розагітованабільшовицькими агентам. 28 квітня 1918 р. вона була розпущена німецькимиокупаційними військами. Через день припинила своє існування і ніхто не зробивжодного кроку на її захист.
Значення Центральної Ради: по-перше, домоглася міжнародноговизнання на право українського народу на свою державу; по-друге, незалежністьУкраїнської держави дипломатично визнало багато європейських держав; по-третє,своєю діяльністю вона доказала, що творцем Української держави є її нація;по-четверте, з політичного погляду Центральна Рада вистояла і не поступилася ніТимчасовому уряду, ні більшовикам України, змусивши їх звертатись по допомогудо більшовицької Росії. Разом з тим, Центральна Рада, провадячи в життядемократичне парламентське правління, і, відстоюючи українську державність,задала удару промосковській шовіністичній політиці “єдиної неподільної Росії”.
29 квітня в Києві зібрався Хліборобський конгрес, деприсутні одноголосно обрали гетьманом Павла Скоропадського.
2. Міждержавнізв’язки гетьманського уряду
Уряд П.Скоропадського, що став на чолі Української держави29 квітня 1918 р., головним завданням зовнішньої політики ставив подальше налагодженнявідносин із державами світу. Він встановив дипломатичні відносини, крімНімеччини та Австро-Угорщини, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією,Туреччиною і навіть з більшовицькою Росією. Завдяки дипломатичним зусиллям доУкраїнської держави було приєднано: Гомельський повіт Могилевської губернії,Путивльський і Рильський повіти Курської губернії – до Чернігівщини(Суданський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйськийповіт Воронезької губернії до Харківської губернії. Річицький, Пінський іМозирський повіти Мінської губернії було об’єднано в окремий округ (староство)в складі Української держави. Також до Української держави увійшли Холмщина,Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.
Розв’язано було територіальний спір із Донецьким урядом –до України відійшов Маріуполь з околицями. Завдяки активній зовнішній політиціГетьманату Крим виявив бажання увійти на правах автономії до складу Українськоїдержави. Хоча входження півострова юридично було оформлено, проте остаточногетьманська влада там не закріпилась через загострення військо-політичноїситуації. Налагодився українсько-румунський діалог щодо розв’язання проблем,пов’язаних з українськими землями Бессарабії окупованими Румунією. Розроблялисьпроекти входження Кубані до складу Української держави.
Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуваннідипломатичного відомства України та його діяльності. В Києві було акредитовано11 зарубіжних місій: Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону,Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українськихдипломатичних представництв розпочали роботу за кордоном: у Німеччині,Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані,Румунії, Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, щомало сприяти підвищенню ефективності його роботи. Спочатку Міністромзакордонних справ був М.Василько, а з 20 травня його замінив Д.Дорошенко.
Міністерство закордонних справ визначило три основнінапрями зовнішньої політики Української держави: 1) Встановлення дружніхвідносин із країнами Четверного Союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарієюі Туреччиною; 2) Розв’язання спірних територіальних проблем із сусіднімидержавами; 3) Встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами.Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крімміжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка втім,тісно перепліталася ще з однією – відносинами з країнами – суб’єктами колишньоїімперії. З деяким з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів невикликало, адже не було головного каталізатора всіх протиріч – територіальнихпроблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме вонистали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями одразу виросталиінтереси “третіх” держав. Важко просувалися переговори з радянською Росією.
Відносини України з Раднаркомом. Брестський мирний договірзобов’язував більшовицьку Росію якнайшвидше підписати договір з Україною, щостворило можливість стабілізувати відносини у Східній Європі, а також вирішилоб питання повернення біженців з Росії в Україну і навпаки. Ще 30 березня 1918р. уряд УНР запропонував Радянській Росії розпочати мирні переговори. Покипитання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до владиприйшов П.Скоропадський.
22 травня 1918 р. для ведення переговорів з Москви прибуладелегація в кількості біля 40 осіб. Очолював її Раковський і його заступникМануїльський. Головою української делегації на переговорах був професорС.Шелухін, заступником – І.Кістяківський, а з 10 серпня – П.Стебницький.Переговори велися двома мовами за допомогою перекладачів. Обговорювалисяпитання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв’язку, обмінуполоненими, економічних та культурних відносин. Надзвичайно гостро стоялопитання про кордон, українське населення, яке проживало компактно уприкордонних з Україною російських губерніях, ставило питання приєднання цихтериторій до України.
12 червня було підписано попередній мирний договір, згідноз яким радянська Росія визнавала незалежність Української держави. Окрім того,було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах. Встановлювалисяумови повернення біженців і місця переходу ними кордону. Було відкритоукраїнське представництво в Москві та Петрограді, 30 консульських представництву різних містах Росії, які займалися питаннями біженців в Україну.
Більшовицька делегація всіляко затягувала переговори ізаймалася комуністичною та антиукраїнською пропагандою. Відмовилася визнаватиправо України на території, на яких проживало автохтонне українське населення.Більшовицька делегація потай налагодила зв’язки з Українськимнаціонально-державним союзом, який готував повстання проти гетьманського уряду,звернувся про допомогу до більшовиків. З російської сторони їх велиХ.Чаковський та Д.Мануїльський, а з іншого, — В.Винниченко та М.Шаповал.
8 листопада 1918 р. переговори українсько-російськіприпинилися. Російські війська сконцентрувалися на кордонах з Україною.
Водночас з переговорами з делегацією РРФСР УкраїнськаДержава вела переговори з урядами інших державних утворень на територіїколишньої царської Росії, насамперед з Кримом і Доном.
Відносини з Німеччиною. Уряд П.Скоропадського у своїйзовнішній політиці змушений був проводити про німецьку орієнтацію. Він визнавумови Брестського миру. Постійно наголошувалося на спільних інтересах Німеччинита Української держави. Поводження німецької окупаційної влади, привело дотого, що населення України не схвалювало про німецьку політику гетьмана. Томубезпосередні відносини налагоджувалися тільки в Берліні.
Першим головою української дипломатичної місії у Німеччинібув Севрюк, один з членів делегації України на переговорах в Бресті. Протегетьман замінив його бароном Штайнгелем, з усім дипломатичним корпусом. Цесприяло тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українськудержаву.
У Києві діяло німецьке посольство. В Харкові, Одесі,Катеринославі й Миколаєві були відкриті німецькі консульства. 24 липня Німеччинаратифікувала німецький мирний договір. До Німеччини їздили голова РадиМіністрів України Ф.Лизогуб. Його візит був успішним: на вигідних для Україниумовах розв’язано питання торгівлі між двома державами, надання Німеччинікредиту тощо. Німеччина погодилась підтримувати Українську державу у вирішеннітериторіальних суперечок із сусідніми державами. Однак частину порушених напереговорах у Берліні проблем Ф.Лизогуб розв’язати не зміг. Серед нихформування української армії і передання захопленого німцями Чорноморськогофлоту Україні.
Пізніше з 4 по 17 вересня 1918 р. до Німеччини їздив самгетьман П.Скоропадський. Німецький уряд організував гетьману пишний прийом.Його прийняв імператор Вільгельм ІІ та райхканцлер граф Г.Герті. Також відвідавзаводи Крупа, у Кілі здійснив подорож на підводному човні, об’їхав німецькийфлот на міноносці, зустрівся з генералами. Німеччина погодилася сприятипозитивному вирішенні для України питання Холмщини і Криму.
Відносини з Австро-Угорщиною були складнішими. Політика Україниз будівництва держави на етнічних українських територіях не збігалися зполітикою Австро-Угорщини. Брестський мирний договір перекреслив мрію поширитисхідний кордон до Дніпра і утворити на українських землях підпорядковануГабсбурзькій монархії слов’янську державу. Навпаки, Австро-Угорщина повиннабула передати Україні окуповану австро-угорськими військами частину Холмщини, атакож, поділити Галичину і східну її частину приєднати до Буковини.
Австро-Угорщина відтягувала ратифікацію Брестського мирногодоговору. Спочатку під впливом Польщі вона анулювала таємний протокол договору,що передбачав утворення із Східної Галичини і Буковини до 31 липня окремогокоронного краю. Австро-Угорщина намагалася вплинути і на інших членівЧетвірного союзу з метою відтягнути ратифікацію Брестського мирного договору зУкраїною. 18 червня 1918 р. Буріян дав інструкцію своєму представникові вБерліні поінформувати і переконати німецьких дипломатів, що коли Україна невиконає до визначеного у договорі терміну своїх матеріальних зобов’язань(поставити дро1 липня 1 млн. т. зерна), то мирний договір необхідно будевважати недійсним. Подібні інструкції Буріян наступного дня надіслававстрійським послам у Болгарії й Туреччині. Це привело до загострення відносинміж двома державами. Були заблоковані пропозиції українського уряду відкритиконсульство у Відні, Будапешті, Львові. Австрійський уряд негативно відреагувавна приїзд українського військового аташе до Відня.
Однак Австро-Угорщині не вдалося створити “єдиний фронт”держав Четвірного союзу проти України. Першою прорвала цей фронт Болгарія, яка15 липня 1918 р. ратифікувала договір. Його підписали у Відні Джебов іЛипинський. Болгарський цар Фердинанд призначив послом в Україні професораСофійського університету, колишнього міністра освіти Шишманова, який 1 серпнявручив гетьману вірчу грамоту. Послом України в Болгарії був призначенийО.Щульгін.
22 серпня Брестський мирний договір ратифікувала Туреччина. УВідні відбувся обмін ратифікаційними грамотами, які підписали від УкраїниТокаржевський-Карашевич, від Туреччини – посол Гесейн Гільмі-паша. Відкрилисьпосольства в Києві і Стамбулі.
Тільки Австро-Угорщина не ратифікувала договору.
Водночас польський уряд робив все можливе, щобАвстро-Угорщина віддала йому Холмщину. Під тиском поляків австрійський урядзаборонив своєму військовому командуванню допускати представників українськогоуряду до зайнятих австрійськими військами районів Холмщини та Підляшшя.Український уряд запропонував негайно скликати змішану комісію для остаточногорозв’язання питання про кордони і впровадити в п’яти Холмських повітах,зайнятих австрійськими військами, українську адміністрацію, очолюванугубернським старостою Холмщини і Підляшшя О.Скорописом-Йолтуховським. Одночасногетьман запропонував німецьким властям контролювати землі, зайнятіавстрійськими військами, а в листопаді з цього приводу з німецьким урядом булаукладена угода. Але ці плани не здійснились – перешкодили революційні події уНімеччині та на західноукраїнських землях.
Велися переговори з Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією,Норвегією, Голландією, Італією, Персією. Добрі відносини встановилися зФінляндією, уряд якої очолив давній приятель П.Скоропадського генералМаннергейм, Грузією, Литвою, Естонією. Українська Гетьманська держава обміняласяпосольствами з 12 країнами. Взагалі визнали її “де-факто” або “де-юре” 30держав світу.
Гетьманський уряд робив спроби встановити відносини здержавами Антанти. З цією метою у Берн (Швейцарія) виїхав Є.Лукашевич.10 жовтня1918 р. Рада міністрів затвердила закон про заснування української місії уШвейцарії і одночасно було створено українські консульства Женеві і Цюріху.Таке саме завдання від П.Скоропадського посол у скандинавських країнахІ.Коростовець, якого змінив К.Лоський. Проте країни Антанти не пішли навстановлення відносин з Україною через кілька причин. По-перше, рішучезапротестували Німеччина і Австро-Угорщина. По-друге, держави Антанти бачиличітко виражену про німецьку політику гетьманського уряду. По-третє, урядФранції стояв на позиції “единой и неделимой России”. Англія і США, не маючичіткого уявлення про українську проблематику, підтримували політичну концепціюКлемансо.
Після відкликання своїх дипломатів з України британціпродовжували уважно стежити за подіями у цьому регіоні. Британська місія вБерліні регулярно надсилала до Лондона рапорти про розвитокукраїнсько-німецьких відносин.
Британці почали замислюватися над можливістю селянськогоповстання на Україні. Агітація проти гетьманського уряду та німецьких військспочатку призвела до пасивного опору, а згодом до відкритих бунтів в різнихрегіонах України.
Після підписання перемир’я 11 листопада 1918 р. союзникинаказали німецьким військам тимчасово продовжувати окупацію Українських земельдля створення бастіону проти більшовиків. Однак німецькі солдати почалипоступово залишати Україну. Це значно похитнуло позицію гетьмана.
За цих умов дипломатія України різко активізувала своюдіяльність. Д.Дорошенко попрямував до Берліна, але коли прибув туди, то там вжеперемогла революція і вести переговори не було з ким. Тоді він посла до Америкибарона Розена, а сам поїхав до Швейцарії на переговори з італійським прем’єромВ.Орландо. У ті самі дні український посол у Болгарії Шульгин отримав наказвступити в переговори з американцями, але отримав від них відповідь, що США невизнають самостійної України, а прагнуть бачити її у федерації з Росією. Такусаму відповідь у Яссах отримав український посланець І.Коростовець відпредставників Франції і Англії.
У цей самий час більшовики почали готовитись до війни зУкраїною, про це офіційно заявив Троїцький. Проти України було сформованоокрему УІІІ армію зі штабом у Воронежі під командування генерала Чернявіна, яканалічувала близько 75 тис. багнетів, 1400 кінноти, 170 гармат, 427 кулеметів, 6бронепоїздів.
В той самий день, 13 листопада, коли на таємному зібраннібуло обрано Директорію й остаточно вирішено негайно підіймати проти гетьманасічових стрільців, а в Москві більшовицькі керівники офіційно заявили пророзрив Брестського договору, у Києві відбулося засідання Ради солдатськихдепутатів німецьких військ, розташованих у місті. На ньому було прийнятерішення про невтручання “у внутрішні справи українського населення”.
Маючи надійну інформацію про підготовку військових виступівпроти гетьманської влади як більшовицьких структур, так і радикального крилаколишніх лідерів Центральної Ради на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою, гетьманне мав іншого виходу, як піти на відкритий союз з російськими військовимиправими та правоцентристськими колами в самій Україні та за її межами.
Проголосивши можливість федерації з небільшовицькою Росієюв майбутньому, П.Скоропадський сподівався перехитрити як союзників, так іпроросійські сили в Україні, й таким чином зміцнити незалежність України ще дотого, як Росія позбудеться більшовиків.
Заява гетьмана про майбутні зв’язки з Росією булапідкріплена контактами з генералом Денікіним та деякими іншими групами. Так, уноті до представників Дону, Кубані, Тереку, Грузії та Добровольчої армії,український уряд твердив, що на початку боротьби за возз’єднання Росії та їївизволення від більшовиків було б доцільно скликати в Києві конференцію дляобговорення питань стосовно майбутньої Росії.
Така конференція відкрилася 16 листопада 1918 р., але не вКиєві, а в Яссах. Її учасники звернулися до представників Антанти з проханнямпро військову допомогу для боротьби з більшовицьким урядом. Незважаючи назапевнення П.Скоропадського у вірності спільній меті реставрування цілісноїРосії, усі делегати були стурбовані тією небезпекою, якою був гетьманськийрежим. Інший український орган Директорія, також викликала сильне занепокоєння.Російські делегати були впевненні, що затримка у виведені німецьких військ зукраїнської території була пов’язана із намаганням гетьмана завершитикомплектування власної національної армії, здатної побороти росіян. Вонипопередили союзників, що “… тільки негайний прихід сил Антанти може запобігтизростанню антисоціальних елементів, які занурять країну у вир хаосу і анархії”.
Однак і сам гетьманський уряд бажав швидшого приходусоюзників. Ситуація в Україні була складною. Німецькі війська, відходячи,відкривали територію більшовикам, які просувалися далі вглиб України. Місцевібільшовики почали організовувати повстання, створювати і перешкоджатипостачанню Києва продовольством. У той же час, війська Петлюри наближалися достолиці. “Порятунок країни повністю залежить від країн Антанти”, — писавпрем’єр-міністр України Гербель у телеграмі до генерала Рауха. Він стверджував,що “… негайний наступ союзних військ на Київ має найважливіше значення”.
Інтереси Антанти і антибільшовицьких сил у колишнійРосійській імперії збігалися. На зустрічі союзницьких військ посланник у Яссахфранцузький віце-консул у Києві Енно був призначений повноважним представникомсил Антанти на півдні Росії. Відразу після свого приїзду до Одеси в грудні 1918р. він надіслав до міністерства закордонних справ України ряд телеграм, якісвідчили про те, що союзники збиралися визнати гетьманський уряд танейтралізувати усі спроби зашкодити його роботі. Перед усім це стосувалосьпетлюрівської Директорії. Енно заявив, що усі політичні питання, а такожпроблема самовизначення України будуть розглядатися після прибуття до Києвасоюзних збройних сил та політичних представників. 18 грудня 1918 р. двадцятитисячнафранцузька армія увійшла до Одеси.
Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосункилише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Османською імперією, то Гетьманщинаобмінялася з посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головнимчином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питанняпро анексію східно галицьких земель на Холмщині.
3.Україна в період Директоріїта її міжнародні зв’язки
14 грудня гетьман зрікся влади, передав її своєму уряду, атой передав повноваження Директорії. 19 грудня 1918 р. Директорія урочистовступила в Київ, де була відновлена Українська Народна Республіка.
Майже весь 1919 р. П.Скоропадський уникав політичної діяльності,працюючи над своїми спогадами у швейцарському місті Лозанна. Невдовзі вінпереїхав до Німеччини, де став провідною фігурою громадсько-державницькогоруху. Створений у 1937 р. П.Скоропадським “Союз гетьманців-державників відкривсвої відділення не тільки у Німеччині, а й у США і Канаді. У 30-ті роки тісноприятелював з колишнім президентом Західно-Української Народної РеспублікиЄ.Петрушевичем. Під час Другої світової війни П.Скоропадський намагавсянав’язати діалог українських політиків із гітлерівцями щодо створеннямонархічної України. Помер він у квітні 1945р. у Баварії під час бомбардування.
Доба Директорії характеризується значним погіршеннямміжнародного становища України, яка звідусіль була оточена ворогами. На заходістояли польські війська, які переважали українські кількісно і якісно.Посилився рух більшовицьких військ на Україну. На південно-східному кордонізростали антибільшовицькі сили під командуванням Денікіна.
У грудні 1918 р. Антанта, насамперед Франція, висадилися вОдесі та інших чорноморських портах 60-тисячну армію. Цей несподіваний крокпояснювався рішенням західних держав-переможниць заблокувати поширеннябільшовизму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримкуантибільшовицьким силам Білої армії, що готувалася на Дону до війни завідновлення “єдиної і неподільної Росії”. Тим часо на півночі дедалівиразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну. Зрозуміло, щоДиректорія не могла протистояти обом цим силам і тому була змушена порозумітисяз якоюсь із них. Які можна було очікувати, В.Винниченко зі своїмиліворадикальними товаришами схилявся до союзу з Москвою, в той час якпомірковані та армія наполягали на угоді з Антантою.
В перші дні перебування в Києві Директорія була орієнтованапередусім проти добровольческих офіцерських дружин. Радикально-соціалістичнийпровід Другої УНР майже до останніх днів 1918 р. не вважав більшовиків, з якимиВ.Винниченко уклав усну угоду про спільні дії проти влади П.Скоропадського,головним ворогом української державності. Значно більше турбот викликав фактивисадження військ Антанти на півдні. Однак С.Петлюра та вище керівництво УНРрозуміло, що небезпека з боку більшовиків значно реальніша і жахливіша, ніж збоку французів і добровольчих загонів.
У Директорії під час облоги Києва і після оволодінням нимне було чітко визначених зовнішньополітичних орієнтирів і пріоритетів, а два їїпровідні діячі – С.Петлюра та В.Винниченко – мали щодо цього діаметральнопротилежні думки. В.Винниченко з своїми прихильниками схилявся до союзу збільшовицькою Москвою, у той час як поміркована частина уряду та арміїнаполягали на угоді з Антантою. Не було єдності щодо українського питання ісеред більшовиків. Одна фракція на чолі з Мануїльським і Затонським вважала, щобільшовики України занадто слабкі, щоб робити спроби захопити владу в Україніпередчасно, тому виступила за проведення мирних переговорів з Директорією, щобвиграти час. Інша група на чолі з П’ятаковим і В.Антоновим-Овсієнко звернулисядо Леніна з проханням підтримати негайно виступ, щоб не дати Директорії статина ноги. Перемогли останні. Було сформовано новий український більшовицькийуряд, який очолив спочатку П’ятаков, а згодом Чаковський. У грудні більшовикибули готові до нового виступу на Україну.
Переговори представників більшовицької Росії з Директорієюперервав наступ Червоної армії, яка 3 січня 1919 р. зайняла Харків, кудипереїхав український більшовицький уряд.16 січня 1919 Директорія оголосилавій ну Радянській Росії. Наприкінці січня – на початку лютого радянськівійська розбили основне угруповання військ Директорії під Києвом.
22 січня 1919 р. на Софійській площі було проголошено АктЗлуки УНР і ЗУНР. 2 лютого Директорія залишила Київ і знову переїхала доВінниці. 5 лютого більшовики зайняли Київ.
Ці обставини визначили прагнення багатьох членів урядувстановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, якіокупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу вОдесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Так, вони бажали, щобз неї вийшли В.Винниченко, С.Петлюра та прем’єр В.Черняхівський; вони вимагалиформування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовикамиостання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачаннілюдей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати впливна господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності Українимала вирішити мирна конференція.
Український уряд провів зміни: подав у відставкуВ.Винниченко, соціалістичний кабінет В.Чехівського змінили помірковані на чоліз С.Остапенком, найвпливовішою людиною в уряді став С.Петлюра. Виходячи з новоїситуації, український уряд звернувся до Франції, війська якої розташувалися вОдесі. Однак французи не мали наміру допомагати Директорії і ненавиділиукраїнських “сепаратистів” не менше чим більшовиків. Незабаром втратила сенсорієнтація на Антанту, коли на початку квітня 1919 р. її війська почалиевакуацію із Південної України.
Саме в цей час почалася мирна конференція в Парижі, дефранцузький прем’єр Ж… Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для Українидумку між західними державами.
Таким чином, домовитися з державами Антанти урядуДиректорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновленняєдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками,Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генераломДенікіним.
3. Дипломатичнадіяльність ЗУНР
18 жовтня 1918 р. українська парламентарна репрезентаціяскликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту,галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництвата студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Радуяк політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою(президентом) став Є.Петрушевич.
До порядку денного нарад Української Національної Ради буловключене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але натой час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, незнали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями вБресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької таавстрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішньогогетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою,суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правовестановище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинниківобережність Української Національної Ради була виправданою.
1 листопада 1918 р. українці у Львові та усіх повітовихмістах Галичини взяли владу в свої руки. У результаті перемоги повстання довлади прийшла Національна Рада. Вже 9 листопада 1918 р. Українська НаціональнаРада проголосила утворення ЗУНР і створила перший уряд – Державний Секретаріатна чолі з Костем Левицьким. До складу держави входили Буковина і Закарпаття.Президентом ЗУНР став відомий політичний діяч, адвокат Євген Петрушевич.
Вирішуючи внутрішні питання державного будівництва, урядЗУНР виняткового значення надавав зовнішньополітичній діяльності, яка зводиласьдо двох основних напрямів: 1) відносини із Наддніпрянською УНР; 2) справавизнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою. Щодо УНР, то головною метоюбуло досягнення державного об’єднання. 21 листопада 1919 р. УкраїнськаНаціональна Рада уповноважила Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києвадля переговорів про об’єднання Галичини зі Східною Україною. Дипломатичнівідносини з УНР завершилися підписанням 1 або 14 грудня 1918 р. у ФастовіПередвступного договору, що включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажанняоб’єднатися з Великою Україною 2) обидва уряди мають подбати про здійсненняцього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір будеопубліковано за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР. Договірбув схвалений 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславі. 22 січняна Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно і в присутностіпредставників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНРпро злуку УНР і ЗУНР.
Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домагатися визнанняна міжнародній арені. Уже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Радарозпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Цевиявилося непростою справою, оскільки засоби зв’язку західних державвідмовилися вступати в будь-які контакти з урядом “неіснуючої держави”. Лишешведський уряд і його посольства передали державам світу ноти президентаЄ.Петрушевича. Ця інформація 1 листопада 1918 р. о 9 год. ранку була переданадо Києва.
Лише 26 листопада надіслано дипломатичну ноту президентовіСША Вудро Вільсону. В ній повідомлялося про створення держави у Львові, і щокордони визначені провізорично і охоплюють територію тільки з українськимнаселенням. Наприкінці Є.Петрушевич просив американського президента допомогтиу припиненні кровопролиття у краї і виступити у ролі арбітраукраїнсько-польського конфлікту. Подібне прохання у Білого дому містила йдекларація Українського сейму США, який відбувся 14-16 січня у Вашингтоні.
Наприкінці лютого 1919 р. мирна конференція направила місіюдо уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. Члени комісіївиявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, постановиливимогу негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію міжГаличиною і Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицькимрайоном (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, івійна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряд ЗУНР до мирної конференції4 квітня 1919 р. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти.Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш сприятливий. ЗаГаличиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР прийняв цей документ.
1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна арміягенерала Геллера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби протибільшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії. Передпереважаючими силами французів війська галицької армії відступили.
Надалі дипломатична активність галичан різко зростає – якіз Києвом, Прагою, Будапештом, так і з далекими західними партнерами.Найважливішим завданням було досягти визнання на міжнародній мирнійконференції, що саме зібралася в Парижі. У січні туди виїхала делегація на чоліз Василем Панейком, яка спочатку входила до складу спільної делегації УНР, а потімвідділилась. У Парижі обстановка у чотирьох частинах України розглядаласяокремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, щовходили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власнійдержаві.
Для протидії польській шовіністичній пропаганді уєвропейських засобах масової інформації наприкінці 1918 р. у “Французькомуготелі” Відня розмістилась Українська пресова служба. Воа стала найголовнішимукраїнським інформаційно-пропагандистським осередком в Європі. Її працівники(Ю.Сербинюк, І.Проць, В.Бринзан, І.Бринзан, О.Кущак та інші) підтримуваликонтакти з рідним краєм через телефонні лінії Відень – Будапешт – Стрий –Станіслав, а після окупації краю – через радіостанції Кошіце і Кам’янця або жавіапоштою. Значну допомогу цій службі надавали український дипломат В’ячеславЛипинський, посол Микола Василько, відомі професори географ Степан Рудницький іюрист Станіслав Дністрянський. За їх участю було підготовлено і видрукованонизку брошур англійською і французькою мовами. До червня 1919 р. Пресову службуутримувало посольство ЗУНР, до осені 1920 р. воно перебувало під егідоювіденського посольства УНР.
Розпочато нав’язування дипломатично-консульських взаємин.Першим відкрито представництво у Києві (діяло до 22 січня 1918 р.), згодом – уПразі (з 18 грудня 1918 р. його очолював Степан Смаль-Стоцький), у Відні іБудапешті. Основна частина із 15 дипломатичних осередків ЗУНР була створенаурядом у екзилі.
ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією,Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США,Канадою, Бразилією. Однак головне завдання полягало у визнанні ЗУНР наПаризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування кордонівЄвропи у післявоєнний період. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалосяще й тим, що Австрія, за Сен-Жерменським договором, усі свої права на Галичинупередала Раді послів Антанти.
Антанта ігнорувала інтереси УНР та ЗУНР. Вона робила ставкуна дві сили: російську білу армію та новостворену Польщу, а Україна і особливоГаличина були розмінною монетою. Франція ставила замету не допуститивідродження могутності Німеччини. Без ЗУНР та УНР Антанта узгоджувала питанняпро анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії – Румунією,обминула українську проблему у відносинах з Колчаком.
Тим часом уряд ЗУНР сподівався на міжнародне визнання правана свою незалежність. Переможна Антанта прийняла знамениті “чотирнадцятьпунктів” президента США В.Вільсона, один з яких гарантував усім народам правонасамовизначення. Саме з такою надією була скерована на Паризьку мирнуконференцію об’єднана мирна делегація, очолювана Г.Сидоренком (голова делегаціїУНР) і В.Панейком (керівник делегації від ЗУНР). Проте обидві українськіделегації зустріли мало симпатій на мирній конференції. Лише Англія, ку незахоплювали польські плани Франції і яка була зацікавлена в галицькій нафті,протягом короткого часу підтримувала українців. Після поразки на виборах урядуЛлойд-Джорджа і цієї підтримки не стало. Тим часом склалися прекрасні відносиникерівника польської делегації Дмовського на конференції із делегатами країнАнтанти.
25 червня 1919 р. Рада послів Антанти визнала за Польщеюправо на окупацію Східної Галичини, “… щоб захистити цивільне населення віднебезпеки більшовицьких банд”. Проте Рада не погодилася на включення СхідноїГаличини до складу Польщі, а лише дала можливість полякам правити в країтимчасово за умови, що вони поважатимуть права населення і нададуть йому повнуавтономію.
Більшовицька Росія, ведучи війну проти Директорії і будучизацікавленою у встановлені прямого зв’язку з Угорською революцією, направиладвічі 7 березня і 9 травня 1919 р. уряду ЗУНР пропозиції щодо встановленнясоюзу з більшовицьким урядом України. Умови, які висунув більшовицький урядУкраїни, означали на практиці ліквідацію ЗУНР та включення її до складубільшовицької України і перетворення її території у плацдарм боротьби заєвропейську пролетарську революцію. Уряд ЗУНР це розумів і відповіді на ціпропозиції не дав.
У другій половині 1919 р. значно ускладнилося становищеДиректорії. Поряд з політичними прорахунками, виною тут були також прорахунки вдипломатичній діяльності за кордоном. Уряд УНР витрачав на закордоннідипломатичні місії дуже багато коштів.
Значно ускладнилися відносини Директорії з Антантою. Порядз об’єктивними причинами (орієнтацію Антанти на “єдину і неділиму Росію”), булиі суб’єктивні. Передусім, це невдалий склад делегації УНР на Паризькій мирнійконференції. Ні її голова Г.Сидоренко, ні члени делегації – Б.Матюшенко,О.Шульгін і А.Марголін – не надавалися на ролі дипломатів у такий важкий час,незважаючи на їх патріотизм. М.Тищенко, що змінив пізніше Г.Сидоренка, був некращий. Він був чужою для України людиною і дуже близький до деяких кілросійської еміграції.
Питання про східні кордони території, на якій Польща малаправо запроваджувати свою адміністрацію, розглядалося на Паризькій мирнійконференції вже після підписання Версальського миру. 8 грудня 1919 р. з’явилася“Декларація Верховної Ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасовогосхідного кордону Польщі”. Лінія кордону накреслювалася від Гродно на Немирів,Брест-Литовського, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля до Карпат.Отже, за винятком частково полонізованих територій Підляшшя, Посання,Лемківщини і Холмщини, рекомендованою Антантою лінія залишала Польщі землі,населені в основному поляками.
Варшавський договір. У серпні становище Директорії сталокатастрофічним. Вона опинилася в “трикутнику смерті”; Польща окупувала ЗахіднуУкраїну та Поділля, Денікін окупував Київ та більшу частину України, з півночінаступали більшовики. Антанта тримала Україну в стані блокади.
Наприкінці жовтня 1919 р. українські армії майже розпались.Є.Петрушевич разом зі своїми прибічниками виїхав до Відня, де сформував урядЗУНР у вигнанні. С.Петлюра з Директорією отримав притулок у Варшаві.
Ставлення поляків до української державності було різне.Соціалісти та центристські партії ставилися до Української державностіприхильно, боячись відродження Російської імперії. Ендеки, яких підтримувалабільша частина польського населення, ставились до України вороже. Саме у цихумовах С.Петлюра проводив переговори з польським урядом, які завершилисьукладенням 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, який підписали від УНР міністрзакордонних справ Андрій Лівицький, від Польщі – міністр закордонних справ ЯнДомбський.
Умови договору: 1) Польський уряд визнавав право УНР нанезалежне існування на території, межі якої будуть визначені договорами УНР зсусідами; 2) Кордон між УНР і Польщею встановлювався уздовж річки Збруч, далівздовж колишнього австрійського кордону; 3) Польща визнавала за УНР територіювідтепер визначених кордонів до кордонів Польщі перед першим поділом Польщі1772 р.; 4) Польський уряд як і український зобов’язувався не укладати жоднихміжнародних договорів, які б були спрямовані на шкоду УНР 5) Взаємнезабезпечення культурно-національних прав обох національностей; 6) Аграрнепитання в Україні буде розв’язано константуантою; 7) Укладалася військоваконвенція.
Таким чином, замість визначення права на незалежністьУкраїни, Польща отримала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя іПолісся. Відмова Петлюри від урочисто проголошеної за його ж участю злуки УНР іЗУНР була політичним актом. Держави-переможниці у світовій війні взяли довідома факт ліквідації ЗУНР і захоплення Галичини Польщею, але не погодилися зцією анексією. Галичина одержала статус “міжнародної території”.
Згідно з підписаною 24 квітня 1920 р. військовою конвенцієювоєнні дії повинні були відбуватися під польським командуванням; Польщіпідпорядковувалась економіка, вводилась спільна валюта, під управління Польщіпередавалась залізниця. Уряд УНР брав зобов’язання забезпечувати польськуармію, що буде перебувати на Україні, харчуванням та гужовим транспортом.
Варшавський договір був сприйнятий на Україні як трагедія.Особливо велике незадоволення він викликав в Галичині. Були вражені договором ічлени Директорії. На знак протесту подав у відставку соціалістичний уряд начолі з І.Мазепою, що призвело до урядової кризи. Та інші політичні діячі.
25 квітня 1920 р. розпочався об’єднаний похід на Українувійськ Польщі і УНР. Наступ спочатку був успішним і вже 6 травня вступили вКиїв. У червні 1920 р. Червона армія розпочала контрнаступ.
Ризький мирний договір. У цих умовах, не без впливу Англії,з липня 1920 р. розпочалися таємні польсько-радянські переговори, які відбулисяспочатку під Мінськом, а потім були перенесені в Ригу. На переговорах (вонитривали від початку вересня 1920 р. до березня 1921 р.) українські дипломатипід тиском Кремля увійшли до спільної російсько-української делегації, якуочолив І.Йоффе.
До латвійської столиці 26 вересня прибула з Відня офіційнаделегація ЗУНР на чолі з К.Левицьким. Однак польська і більшовицька сторонавиступили проти її офіційної участі у переговорах. Делегація ЗУНР зробилакілька протестацій них заяв як до президії конференції, так і до світової пресина захист права східно галицького населення на самовизначення, проти окупаціїкраю Польщею.
Радянські і польські повпреди 11 жовтня 1920 р. уклалиперемир’я і підписали попередній мир між державами. Уже 18 березня 1921 р. міжПольщею, з одного боку, і Росією та Україною, з другого боку, був підписаниймирний договір, за якими сторони зобов’язувалися припинити будь-які військовідії; було анульовано Варшавський договір між Польщею та урядом УНР від 22квітня 1920 р.; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські ізахіднобілоруські землі відійшли до відновленої Другої Речі Посполитої.Польський уряд зобов’язався гарантувати мовні і релігійні права українцям уПольщі. Але цих зобов’язань він ніколи не дотримався.
Новий кордон по річці Збруч 15 березня 1923 р. затвердилаРада амбасадорів у Парижі. У ці самі дні уряд ЗУНР самоліквідувався. Рішеннякраїн Заходу остаточно розв’язало руки окупаційній польській владі для широкогонаступу на національні та соціально-економічні права українського населення.
Тема 7. Зовнішньополітичнестановище України між двома світовими війнами (1921-1939 рр.)
Зовнішньополітична діяльність українських урядів іміжнародне становище України у перші повоєнні роки (1921-1923 рр.).
Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділукраїнських земель.
Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала(захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше погодилисяучасники Паризької конференції, що й підтвердили відповідними документами. Щодополітичної правосуб’єктивності, то українці, що проживали в названих землях,позбавлялися будь-якої національної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх щевважали офіційно за національну меншину, то пізніше кваліфікували як “громадянрумунської народності, що втратили свою рідну мову”. На українські землі булопоширено єдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їхусього-на-всьго в національний регіон унітарної держави. Будь-яка “автономнасамоврядність скасовувалась”.
За Філадельфійською (1918 р.) угодою представниківукраїнської і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкоїдержавно-адміністративної автономії – із власним сеймом і урядом – мало ввійтидо складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирнаконференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволилиреалізувати обіцяну їм автономію.
У контексті нових геополітичних реалій перших повоєннихроків вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалогопоходу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочатимирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору (березень 1921р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі відійшлиПівнічно-Західні землі – Волинська губернія за тогочасним адміністративнимустроєм.
Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. ЗаСен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в рукахАнтанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управліннясхідно галицькими землями. Фактично Польща, порушуючи міжнародні угоди,здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання ЗУНР (з 1920 р. в еміграції)поновити західноукраїнську державність не знайшла підтримки ні учасниківПаризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів(Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передававсяі політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечитьнаціональним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права.Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.
Названим рішенням Ради послів в основному завершився новийподіл України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусуБессарабії було прийнято в 1926 р.
Зовнішньополітична діяльність екзильного уряду УНР.
Зазнавши поразки в листопаді 1929 р. на територію Польщібули змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С.Петлюра й урядУНР в екзині розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному-сходіПольщі. Міністерство закордонних справ УНР розташувалося у Варшаві. Втратившидержавну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновленнясуверенної Української Держави.
За часів Директорії УНР мала 11 посольств у різних країнах(Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині,Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішенняпро визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР,який так і не приступив до виконання обов’язків.
Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалосьтимчасовим, звідси планували продовжити акції, спрямовані на повернення уряду вУкраїну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, атакож очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішняполітика стала пріоритетною для уряду УНР в екзині. Він і далі утримувавдипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії(Г.Сидоренко), Бельгії та Голландії (А.Яковлєв), Великій Британії(Я.Олесницький), Італії (В.Мазуренко), Німеччині (Р.Смаль-Стоцький), Румунії(К.Мацієвич), США (Ю.Бачинський), Туреччині (В.Мурський), Франції (О.Шульгін),Чехословаччині (М.Славинський) і Швейцарії (М.Василько). З огляду на фінансовіпроблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалисяз двох-трьох дипломатів.
На початку 20-х років ХХ ст… міжнародні умови стосовноподальшої боротьби за відновлення української державності виявилися меншсприятливими, ніж в умовах революції. Становище державного центру УНР в екзиніще більше ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між Польщеюта радянськими Росією й Україною. За ним польський уряд зобов’язувавсязаборонити перебування на території всім “антирадянським” організаціям. Відтодіпольська політика в “українському питанні” стала ще непослідовнішою, хочапольський уряд загалом толерантно ставився до уряду УНР. Про зустріч С.Петлюриз Ю.Пільсудським у квітні 1921 р. широко інформувала польська преса.Відповідаючи на ноту української радянської дипломатії про зустріч, міністрзакордонних справ Польщі Сапега стверджував, що ця зустріч є консультативною.Варшава прагнула використовувати й надалі уряд УНР як засіб тиску на РадянськуРосію як політичний аргумент у дипломатичній роботі за міжнародно-правовевизнання входження Східної Галичини до складу Польської республіки. Водночасвона суттєво зменшила фінансову та політичну допомогу С.Петлюрі й уряду УНР.
У своїй зовнішній політиці Державний центр УНР на еміграціїорієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, яким належалавирішальна роль у аовоєнній Європі. На його думку, після поразки білої контрреволюціїЛондон і Париж почнуть приділяти більшу увагу національним рухам, щопослаблювали радянську владу. Виявила специфічний інтерес до “українськогопитання” на початку 20-х років Франція. Вона докладала багато зусиль дляутворення під своїм контролем політичного блоку центрально-східних держав ускладі Польщі, Чехословаччини, Румунії та Югославії. На думку Франції, такийблок міг би виконувати і функцію “санітарного кордону” проти більшовицькоїРосії і стати надійною опорою проти реваншизму Німеччини. Саме Франція у1921-1922 рр. забезпечила утворення Малої Антанти у складі Румунії, ЧСР таЮгославії, сприяло розвитку польсько-румунського альянсу. Париж такожпідтримував претензії Варшави, Бухареста і Праги на українські землі та їхспівпрацю з діячами УНР. Водночас уряд УНР намагався скористатися політикоюФранції, пропагуючи концепцію Балтійсько-Чорноморського союзу під егідоюПарижа. Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франціякатегорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР наеміграції.
Не виявила великого зацікавлення “українським питанням”Англія. Головним для неї було збереження статус-кво в Європі, утвореноговерсальською системою. “Українське питання, на думку Лондона, могло статичинником дестабілізації, який міг бути використаний Німеччиною в їїреваншистських планах.
Негативно до незалежності України відносилося США.Американських політиків, незважаючи на зусилля українських дипломатівЮ.Бачинського у Вашингтоні та М.Василька у Швейцарії, не вдалося схилити довизнання та підтримки української незалежності. Офіційну позицію державнийдепартамент США виклав 10 серпня 1920 р. у спеціальній ноті з приводупольсько-радянської війни. В ній зазначалось про невизнання радянської влади іводночас про неприйняття розчленування Росії.
УСРР прагнуло нейтралізувати діяльність екзильного урядуУНР. З цією метою УСРР 5 червня 1921 р. призначила представником у ВаршавіОлександра Шумського. До Варшави 2 жовтня 1921 р. відбув спеціальний потяг підпосиленою охороною з членами української дипломатичної місії. Розмістившись вготелі “Вікторія”, місія відразу почала дипломатичну діяльність. До її складувходив згодом відомий український кінорежисер Олександр Довженко. Спочатку вінбрав участь у роботі російсько-українсько-польської репатріаційної комісії, азгодом почав виконувати дипломатичні обов’язки, перебуваючи в секретаріатіпосольства.
Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша співпрацяекзильного уряду в Польщі набула військово-розвідувального спрямування, щозгодом призвело до погіршення становища уряду УНР у Польщі, а це позначилося іна його позиціях в інших європейських країнах. У Веймарській Республіці, якабула під впливом активної української політики, радянська Росія і УСРРзапропонували нормалізацію взаємозв’язків через укладення торговельних угод,що, безперечно, викликало поглиблення відносин аж до налагодження дипломатичнихвідносин. У Берліні навіть відбувся інцидент, коли майно і будинок посольстваУНР відповідно до міжнародного принципу правонаступності було передано УСРР.Після появи у Берліні й активної діяльності повноважного представника УСРРВолодимира Аусема посол УНР Роман Смоль-Стоцький залишив Берлін і перебував уПразі та Варшаві, де ставлення до українських дипломатів було прихильним.
Подібне було становище в Австрії, яка не проводила чітковираженої української політики. Після акредитації у Відні на початку 1922 р.посла УСРР Юрія Коцюбинського завершилася кар’єра посла УНР у Відні ГригоріяСидоренка.
Дещо відмінним було становище української місії в Празі, щоочолював Максим Славинський. Вона залишалася однією з найактивніших, хоча урядЧСР на погоджувався на її офіційне визнання. Незважаючи на це, що уЧехословаччині опинилося майже 20 тис. емігрантів УНР та ЗУНР, Прага відмовиласявід політичної підтримки екзильного уряду УНР.
Становище місії М.Славинського істотно погіршилося навесні1921 р., коли між Харковом і Прагою відбувся обмін торговельнимипредставництвами. Проте для радянського уряду важливим було нейтралізуватиосередок українства у ЧСР. У червні 1922 р. після підписання міжурядовоїукраїнсько-чехословацької угоди за М.Левицьким було визнано статус дипломата,після цього місія УНР самоліквідувалася.
В інших державах українські місії виконували менш помітнуроль. Представником УНР були у Швейцарії – граф М.Василько, Туреччині –В.Мурський, Парижі – О.Шульгін, який згодом став Міністром закордонних справекзильного уряду УНР. Найдовше проіснувала місія УНР у Бухаресті. Однак вона немала вирішального впливу, оскільки Румунії не належала значна роль у повоєннійЄвропі.
Однією з важливих ділянок зовнішньої політики УНР булопоглиблення співпраці поневолених Росією народів, у якому, окрім українців,активну участь брали представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану.
Основна діяльність українських дипломатичних представництві спеціальних делегацій УНР полягала у проведенні заходів, спрямованих надосягнення визнання України іншими державами й отримання допомоги в боротьбіпроти Росії та Польщі. Вони також проводили широку інформативну тапропагандистську діяльність і виконували головні консульські функції.
Важливим об’єктом дипломатичної діяльності еміграційногоуряду УНР були великі міжнародні форуми й організації. Йдеться, насамперед, проЛігу націй у Женеві утворену згідно з рішенням Паризької мирної конференції. Улистопаді-грудні 1920 р. відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї Ліги націй.Уже в цей період дипломатія УНР домагалася прийняття України до Ліги націй,надсилаючи численні ноти і меморандуми на ім’я Генерального секретаря Лігинацій. 19 жовтня 1920 р. документи, підготовленні українською делегацією, булипередані на розгляд 5-го комітету Генеральної Асамблеї, який мав розглянутипитання про прийом України у члени Ліги націй. Відмова у цьому прийнятті булапояснена відсутністю стабільного уряду, який контролював би владу на всійтериторії України.
Лояльнішим було ставлення до ідеї створенняЗахідноукраїнського товариства Ліги нації (ЗУТЛН). Відомо, що під часперебування у Відні влітку 1921 р. голова Міжнародного союзу товариств при Лізінацій запропонував представникам української еміграції, вихідцям з Галичини,організувати Західноукраїнське товариство для Ліги націй, щоб у 1922 р.прийняти його у члени Союзу.
Під час конгресів Союзу товариств ставлення до українськоїпроблематики було прихильним. Однак у жовтні 1922 р. англійський конгресменДевіс-Дейвіс в офіційній формі заявив представникам ЗУТЛН: англійськетовариство після консультацій з урядовими чинниками не може підтримувати справиСхідної Галичини, бо політичні чинники вважають, що доцільно об’єднатисхідногалицьке проблему з питаннями Великої України, а це не актуально.
На початку 20-х років ХХ ст. інтерес до українського рухувиявляли певні політичні кола в державах, що зазнали поразки в Першій світовійвійні. Ці держави, передусім Німеччина, були не задоволені результатамипіслявоєнного мирного врегулювання й шукали можливих союзників для зміниВерсальської системи.
Західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення зрадянською Росією, почали дивитися на український повстанський рух як наперешкоду до налагодження відносин з Москвою. У цих умовах Державний центр УНР,що розташовувався у Тарнові, вже не міг одержувати достатньої зовнішньоїпідтримки та допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С.Петлюрою, таА.Левицьким, виїхала до Варшави, решта – до Праги. У 1923 р. були розформованівійськові табори УНР. У тому ж році С.Петлюра, щоб продовжувати дипломатичнудіяльність, переїхав у Париж.
Зовнішньополітична діяльністьуряду УСРР
У першій конституції УСРР, прийнятій ІІІ з’їздом радУкраїни 10 березня 1919 р., говорилося: “Віданню центральної влади на Україніналежать зносини з іноземними державами...”.
Ще в договорі про воєнно-політичний союз, укладеному міжРСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р., єдність цих двох республік в їх зовнішніхзносинах визначалося так:
“Обидві держави вважають необхідним оголосити, що спільнізобов’язання, які вони в подальшому будуть брати на себе по відношенню до іншихдержав, можуть обумовлюватися лише спільністю інтересів робітників і селян, щоукладають цей союзний договір Республіки...”.
Починаючи з 1920 р. УСРР встановлює безпосередні зв’язки зіноземними державами, активізує і розширює свою міжнародну діяльність. Дляповсякденного керівництва цією діяльністю Всеукраїнський Центральний ВиконавчийКомітет постановою від 21 березня 1920 р. створив спеціальне відомствозовнішніх зносин – Народний Комісаріат закордонних справ, функції якого до тогочасу фактично здійснював Рад нарком УСРР. Спочатку його очолював голова Радинародних комісарів Раковський (що свідчить про важливість цього відомства),заступником був призначений В.Яковлєв (син купця, закінчив Київськийторговельний інститут, до цього призначення працював у надзвичайній комісії,брав участь у розстрілі рідного батька, члена Союзу російського народу).В.Яковлєв дуже цікаво визначив роль наркоматів закордонних справ: Московський,тобто НКЗС РРФСР – це закордонна канцелярія ЦК РКП(б), Рада народних комісарівдо нього не торкається, український же НКЗС відіграє ще меншу роль, йогодіяльність повністю контролюється Москвою.
Створюючи відомства з міжнародних зв’язків, радянська владані в чому не хотіла бути подібною до інших держав і винаходила все своє.Замість міністерства закордонних справ – народний комісаріат, вигадали титулголовам посольств за кордоном – повноважний представник.
НКЗС УСРР мав у своєму складі колегію Комісаріату, відділи:дипломатичних зносин, економічно-правовий, преси інформації, управліннясправами та секретаріату. У перший період своєї діяльності НКЗС УСРР зосередивсвою увагу на питаннях репатріації і переселення іноземних громадян, якіпроживали в Україні, в їх країни і громадян УСРР – на батьківщину.
Зовнішньополітичними актами комісаріату в цей період булинасамперед спільні з народним комісаріатом закордонних справ РСФРР нотипротесту і заяви проти інтервенції білополяків. Це було звернення до державАнтанти і до польського уряду. У зверненнях до держав Антанти пропонувалосявплинути на поляків і примусити їх припинити кровопролитну війну. Радянськийуряд через НКЗС УСРР надіслав також ноту протесту чехословацькому урядові.
Наступним “важливим” актом УСРР 1920 р. була нота НКЗС від3 липня німецькому урядові. У ноті зазначалось, що “вигнані з України” ворожіїї народові “уряди” Скоропадського, Директорії знайшли собі пристановище уПольщі, Німеччині, Чехословаччині.
Наприкінці 1920 р. Народний Комісар закордонних справ УСРРнадіслав ноту протесту урядам Болгарії і Англії, які підтримували і допомагалиВрангелю.
Діяльність НКЗС УСРР дуже активізувалась в останні роки.Однак спроби української сторони реалізувати своє право на зносини іззакордоном весь час наштовхувалися на перешкоди в ланках центральногопартійно-радянського апарату. Надто багато відповідальних працівників у центрі вважалоявно ненормальним, коли периферійні органи виявляли бажання самостійноспілкуватися з країнами світу.
На початку січня 1921 р. при російському уряду булаутворена дипломатична місія УСРР, до складу якої входили Коцюбинський (голова),Лях і Аусем. Коцюбинськй разом із спеціальним посланником українського народуурядом Коном провели у Москві успішні переговори з литовським урядом.14 лютого 1921 р. було підписано перший в історії УСРР договір з Литвою провстановлення дипломатичних відносин.
Тим часом у Ризі велися російсько-польські переговори проприпинення війни і укладення мирного договору. Делегація під керівництвом Йоффебула об’єднаною. Представники України Квірінг і Шумський входили до її складуна правах рядових членів. Квірінг надіслав надіслав з Риги на розгляд політбюроЦК КП(б)У записку “Про дипломатичні представництва УСРР”. Відзначивши, щоУкраїна стоїть напередодні встановлення дипломатичних, консульських та іншихвідносин з Польщею і країнами Балтії, а в більш віддаленому майбутньому це питанняповстане і відносно інших держав. “Оскільки Україна посідає в політиці великихдержав самостійне місце, ми не можемо відмовитися від самостійних посольствУСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським посламявляла б для цих держав показник фіктивності усіх розмов про суверенну Україну,дала б надто надто сильну зброю усім нашим ворогам”.
Записку Квірінга було розглянуто в Харкові надзвичайнооперативно через тиждень після відправлення її з Риги. ЦК КП(б)У вирішивпитання позитивно і навіить дав директиву про можливість голів українськихпредставництв, хоч це було невідомо (за винятком Польщі), коли встановлятьсядипломатичні відносини з відповідними країнами.
Мирний договір з Польщею було укладено 18 березня 1921 р. упалаці Чорноголових у Ризі. За ним Польща визнавала радянську Україну якнезалежну державу та її уряд.
17 квітня 1921 р. Радянська Україна ратифікувала Ризькийдоговір на засіданні ВУЦВК, після ратифікації Москвою. 14 квітня йогоратифікував польський сейм. Українська соціалістична радянська республікавизнавалася Польщею й отримувала міжнародний правовий статус.
Ю.Пільсудський був проти Ризької угоди.
Відносини радянської України з Польською Республікою буливіддзеркаленням стосунків з радянською Росією. Вони ускладнювались тим, що урядУНР знаходився на польській території, він продовжував, з одного боку, боротьбуза незалежність України, а з другого, — проти курсу комуністів на підготовкусоціалістичної революції в Європі., передусім в Польщі.
Згідно з Ризькою угодою радянська Україна і Польщаобмінялися посольствами. Дипломатичним представником Польщі при уряді УСРР бувпризначений граф Ф.Пулавський в ранзі повіреного у справах, а повноважнимпредставником України у Польщі – О.Шумський.
Посольство УСРР розташувалося у Варшаві в готелі“Вікторія”. О.Шумського прийняв міністр закордонних справ З.Скірмунт, буливручені вірчі грамоти для передачі Пільсудському. Під час півгодинної бесідипідкреслювалося важливість встановлення тісних торговельних відносин.
Польського посла Пулавського прийняв голова Ради народнихкомісарів УСРР Чаковський. Під час їх бесіди, яка, за оцінками польськоїсторони мала дружній та доброзичливий характер, говорилось про необхідністьбільш тісних взаємин двох держав.
Посольство УСРР у Польщі тісно взаємодіяло з посольствомрадянської Росії, їх працівники постійно разом вирішували усі основні питання.16 жовтня 1921 р. при посольстві радянської України почав діяти консульськийвідділ. Самостійні ініціативи українського представництва були заборонені.
При посольстві УСРР, як і у інших, існував відділ ДПУ, якийпідтримував матеріально комуністичний рух у Польщі, займався вербуваннямкадрів, брав участь та був ініціатором різних терористичних актів, готувавзамах на Пільсудського.
Восени 1922 р. О.Шумського відкликали у Харків на проханняГ.Чичеріна, а на його місце був призначений Г.Беседовський, до цього –співробітник НКЗС УСРР.
Важливим пунктом політичних відносин радянської України зПольською Республікою стала демаркація кордонів. Кордон між Україною і Польщеюбуло встановлено без жодних етнічних та історичних підходів, вони повністюігнорували національні інтереси українського народу й були визначені лінієюзнаходження Польської армії з незначними відступами в той чи інший бік.
Наступна проблема, яку потрібно було розв’язати радянськійУкраїні та Польській Республіці, — проведення обміну біженцями тавійськовополоненими, що під час війни, революції, локальних конфліктівопинилися на чужій території. Ще до підписання мирного Договору, 24 лютого 1921р. була укладена Угода про репатріацію між РРФСР і УСРР, з одного боку, і зПольщею – з другого. Передбачалась швидка репатріація “заложників, полонених,військовополонених, біженців та емігрантів” на добровільній засаді.
Для проведення цієї роботи була створена Змішана комісія, вяку входили Польська делегація, яка працювала у Москві, і російсько-українськаделегація, яка працювала у Варшаві.
На території Польщі також перебувало багато біженців зУкраїни, серед яких – майже уся армія УНР, інтернована у 1920 р. Саме вона, атакож український уряд у Тарнові насамперед непокоїв радянську владу у Москві іХаркові. Російсько-українська делегація у справах репатріації, яка працювала уВаршаві, розпочала збір даних про вояків армії УНР у таборах інтернованих тарозгорнула активну агітацію, спрямовану на повернення рядових та офіцерів наУкраїну.
Для полегшення проведення репатріації саме цієї частиниукраїнської еміграції уряд УСРР прийняв дві постанови про амністію. 30листопада 1020 р. ВУЦВК оголосив постанову про “… повну особисту амністіюперебуваючим за кордоном робітникам і селянам УСРР, що брали участь, як рядовів лавах армій С.Петлюри, П.Скоропадського, А.Денікіна, Врангеля,Булак-Булаховича та інших ворогів робочо-селянської влади”. Командирський складцих армій отримував право особисто звернутися з проханням про повернення доРУД. 12 квітня 1922 р. приймається ще одна постанова про “Амністію чинам білихармій і вільної еміграції”. Подібні постанови приймалися спочатку урядомрадянської Росії. Нова постанова надала “… повну особисту амністію усімперебуваючим за кордоном особам українського громадянства”.
Члени українсько-російської делегації по репатріаціїпостійно відвідували табори інтернованих, розповідали про життя в УСРР,агітували за повернення. Командування української армії перешкоджало поверненнюв УСРР солдатів і офіцерів. Ставлення до тих, хто бажав повернутися до УСРР,було суворим, їх сприймали як зрадників, ізольовували.
Репатріація поляків із СРСР у Польщу завершилась у 1924 р.
У цей період взаємини між Радянською Україною та ПольськоюРеспублікою ускладнювалося тим, що радянська сторона була незадоволенаперебуванням на території Польщі уряду УНР, її армії, а особливо допомогоюпольського генштабу в підготовці антирадянських повстань в Україні з метоюповернення їй незалежності. Польська сторона висловлювала протести протиіснування підпільних комуністичних організацій на її території, створених припідтримці червоної Москви. Загалом же можна стверджувати, що 1921-1923 рр. булиперіодом, коли українсько-польські відносини ґрунтувалися на засадах Ризькогомирного договору, згідно з яким Польська Республіка визнавала УСРР як незалежнудержаву і мала з нею політичні та дипломатичні відносини. Однак практичноміжнародна діяльність радянської України була підпорядкована радянській Росії,її урядом визначалися напрямки відносин з іншими країнами, у тому числі, і зПольською Республікою.
Українсько-польські зв’язки цих трьох роківхарактеризуються розв’язанням цілої низки проблем: по-перше, встановленнякордонів, по-друге, — проведення репатріації, і, по-третє, — ліквідація різногороду конфліктів, пов’язаних із перебуванням уряду та армії УНР у Польщі йдопомогою радянської сторони польському комуністичному рухові.
У цей період активізувалася діяльність УСРР і з іншимидержавами. У квітні 1921 р. в Берліні було підписано протокол між УСРР таНімеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Вінзасвідчив визнання радянської України Німеччиною де-факто. У серпні Українауклала мирний договір з Литвою, а в листопаді – з Естонією. Одночаснопроводились переговори про визнання Росії і України і укладення нимиторговельних угод з Чехословаччиною та Італією.
7 грудня представники РСФРР та УСРР у Відні досяглидомовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин.Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю.М.Коцюбинського.
У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу ібратерство з Туреччиною. Після його підписання турецький посол у Москві АліФуад-Паша звернувся до НКЗС РСФРР з нотою про те, що уряд Великих НаціональнихЗборів Туреччини бажає вступити в переговори з урядом УСРР для укладення з нимдоговору і підписання ряду конвенцій. Посол повідомляв, що переговори можутьпочатися через місяць, і пропонував місцем переговорів обрати столицю УСРР –Харків. Проте 22 липня Алі Фуад-паша звернувся з листом до повноважногопредставника УСРР при уряді РСФРР, в якому підтверджував згоду уряду ВеликихНаціональних Зборів Туреччини вести переговори, але не в Харкові, а в Анкарі.Зміну своєї позиції з приводу місця переговорів ангарський уряд пояснював, що втакий важливий час для Туреччини уряд їх не може переміщатися. Уряд УСРР увідповідь на прохання уряду Великих Національних Зборів вести переговорив Анкаріприйняв рішення надіслати Надзвичайним послом в Анкару для укладенняпереговорів одного з близьких соратників Леніна, командувача всіх збройних силУкраїни і Криму, члена уряду УСРР Фрунзе. 12 серпня УСРР повідомив про Анкару.
Одним з важливих моментів у підготовці до переговорів булопідписання “Конвенції про репатріацію військових і цивільних полонених”,укладеної між урядом Великих Національних Зборів Туреччини 17 вересня 1921 р.Переговори про підписання конвенції велись послом Туреччини в Москві АліФуад-пашою і повноважним представником УСРР при уряді РСФРР. Конвенцієюпередбачалось провести репатріацію усіх військовополонених і інтернованихцивільних осіб в тримісячний термін. З цією метою до Харкова приїхала турецькакомісія по репатріації, що мала дипломатичні привілеї.
2 січня 1922 р., після багатьох ускладнень, пов’язанихпередусім із внутрішньополітичним становищем в самій Туреччині, в Анкарі бувпідписаний договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. Задорученням уряду радянської України договір підписав Фрунзе, за дорученнямуряду Великих Національних Зборів Туреччини – міністр закордонних справ ЮсуфКемаль. Згідно із статтею16 договір підлягав ратифікації і набирав чинності здня обміну ратифікованими грамотами, який мав відбутися в Харкові. 16 березня1922 р. договір був одноголосно ратифікований Великими Національними ЗборамиТуреччини. В Україні він був ратифікований одноголосно 23 березня 1922 р. ВХаркові почало працювати посольство Туреччини.
Дипломатичні зв’язки з іншими країнами були потрібніЧаковському, щоб налагоджувати насамперед економічне співробітництво. Вінутвердив наркомат зовнішньої торгівлі і окремою постановою Українськоїекономічної наради визнав добру його роботу. Наприкінці 1921 р. було утвореноекспортний фонд в 60 мільйонів карбованців золотом. Натиснувши на центральнівідомства, голова українського уряду добився істотної самостійності в роботіНКЗТ. У сферу впливу наркомату увійшла Польща, Чехословаччина, Румунія,балканські країни, Туреччина.
Результати розгортання дипломатичної активності УСРР 1921р. були досить вагомі, коли взяти до уваги те, що вона починалася з нуля івідбувалася в умовах розрухи і голоду. Однак уже у 1922 р. ініціативи урядуЧаковського в галузі зовнішніх зносин рідко закінчувалися результативно череззростаючий опір центру. По-перше, посилилася тенденція центральногопартійно-державного апарату “автономізувати” незалежні республіки. По-друге,вплив Чаковського у центральному керівництві послабився. Будучи вторинним, вінзавжди залежав від підтримки Леніна і Троцького. Та Ленін серйозно захворів, аТроцький опинився в політичній ізоляції.
Повпред РСФРР в Італії Воровський одночасно виконувавфункції повноважного представника УСРР, тому що відкрити в Римі власнепредставництво України не дозволяли. Коли НКЗТ УСРР заснував в Італіїторговельну місію у складі 9 чоловік і призначав торгпреда, центральнівідомства запротестували. Під їх тиском ЦК КП(б)У у березні 1922 р. засудилотакі дії НКЗТ.
На початку квітня 1922 р. український уряд мусивліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Функції представництва уЛатвії та Естонії було передано місії РСФРР, і тільки тимчасово залишилосяпредставництво в Італії.
Як голова уряду Чаковський був поставлений у незручнестановище в питанні про обмін дипломатичними місіями з Туреччиною післяукладення договору про дружбу і братерство. Минали місяць за місяцем, а центрне розв’язував питання про українську місію в турецькій столиці. На початкувересня 1922 р. коли в Харкові вже працювало турецьке посольство, ЦК КП(б)Успромігся на таке “революційне” рішення: “Визнати за необхідне мати в Туреччиніукраїнського повноважного представника із скороченим штатом”. Після такогорішучого демаршу в Туреччині з’явилася українська місія, але проіснувала недовго.
Дедалі інтенсивнішими ставали торговельні зв’язки між обомакраїнами. Так, уже в 1926-1927 рр. Туреччина посідала перше місце у зовнішнійторгівлі України: на її частку припадало 45% усього українського зовнішньоготоварообороту, а в експорті СРСР до Туреччини частка УСРР становила приблизно35%.
Загалом 1922 р. УСРР малаблизько 40 своїх повпредів, консулів, тимчасових дипломатичних місій у різнихкраїнах (у Москві, Ташкенті, Лондоні, Берліні, навіть у Китайському Харбіні).За берлінським протоколом, у листопаді 1922 р. дія Раппальського договорупоширилася на всі радянські республіки. Керівником берлінської місії ставМ.В.Левицький. Про те це було досягнення “під завісі”.
У 1920-1923 рр. УСРР сама або разом з іншими радянськимиреспубліками уклала або приєдналася до більш як 60 міжнародних договорів, угод,конвенцій, протоколів з 15 капіталістичними державами, в тому числі зВеликобританією, Німеччиною, Францією, Австрією, Туреччиною та ЕпідемічноюКомісією Ліги Націй. 28 листопада 1921 р. вона приєдналася до багатосторонніхЖеневських конвенцій 1864 і 1906 р. про надання допомоги хворим і пораненим удіючих арміях, а 1922 р. стала учасником резолюції Генуезької конференції зполітичних, економічних, фінансових питань, в основі яких лежала угода між 34державами-учасницями цієї конференції. Договори за участю УСРР регулювали таківажливі питання державних відносин, як політичні, економічні й фінансові,проблеми війни і миру, встановлення дипломатичних і торговельних відносин,правові питання (передусім обмін військовополоненими та інтернованими),прикордонні, охорони здоров’я і допомоги голодуючим тощо.
УСРР здійснювала пасивне і активне право посольства, тобтопроводила з іноземними державами та місіями, а також посилала своїхдипломатичних представників для участі у міжнародних конференціях. Лише за двароки (1921-1922) УСРР домовилася встановити дипломатичні відносини з Австрією,Італією, Латвією, Литвою, Німеччиною, Польщею, Чехословаччиною, Туреччиною,Естонією.
Під час утворення СРСР УСРР здійснила обмін повноваженимипредставництвами з Польщею, Німеччиною і Чехословаччиною. Повноважнепредставництво УСРР було засноване в Австрії, а на Україні представництвоінтересів Австрії було доручено Австрійській місії в Москві. В Італіїпредставництво УСРР було доручено представнику РСФРР В.Боровському, а при урядіУСРР була акредитована Італійська місія в Москві. В Англії представництво УСРРбуло покладене на уповноваженого РСФРР Л.Красіна. 1923 р. поважнепредставництво УСРР було засноване в Туреччині.
Створення повноважних представництв УСРР в Латвії, Литві таЕстонії затримувалося через те, що тодішні уряди цих країн відклали ратифікаціюдоговорів, укладених з УСРР. Проте в березні 1922 р. в прибалтійські державиприбула репатріаційна місія, очолювана уповноваженим УСРР в справахрепатріації. Спеціальні тимчасові місії УСРР – репатріаційні, торговельні,Червоно Хреста – відряджалися до багатьох країн (Австрії, Німеччини, Польщі,Чехословаччини тощо).
Своєю чергою, на Україну прибували різні місії іноземнихдержав для врегулювання спеціальних питань. Так, 21 листопада 1921 р. у Харковіфункціонували Німецьке бюро по репатріації. Уповноважений у справах біженцівЛатвії, репатріаційна місія. Улітку 1922 р. в Україні перебувало надзвичайнепосольство Туреччини.
Важливу роль у здійсненні УСРР “права посольства”відігравало створене на початку 1921 р. повноважне представництво України вМоскві. Через нього УСРР підтримувала відносини з Латвією, Естонією та іншимикраїнами. Крім того українське представництво мало можливість підтримуватиконтакти з акредитованими представниками Великобританії, Китаю, Ірану та деякихінших держав, які не мали дипломатичних відносин з УСРР. Через свого постійногопредставника в РСФРР уряд УСРР підтримував постійні зв’язки з усіма радянськимиреспубліками, які теж мали свої представництва в Москві.
Утворення СРСР
Міжнародне спілкування України зі світом майже припинилосьіз створенням СРСР.
Вже в 1923 р., після створення СРСР, права республік дужеобмежувалися. Почалася реконструкція зовнішньополітичних структур радянськоїУкраїни. Закрився комісаріат закордонних справ УСРР, замість нього призначавсяуповноважений представник НКЗС СРСР в Україні. Постановою колегії НКЗС СРСР вйого обов’язки входило: інформувати уряд УСРР по партійній лінії про міжнароднестановище та зовнішню політику СРСР, виявляти ініціативи українського уряду впитаннях зовнішньої політики, мати зв’язки з рад наркомами УСРР при посольствахСРСР у Німеччині, Австрії, Чехословаччині та Польщі, а також надавати українськомуурядові різні матеріали з зовнішньої політики, які його можуть зацікавити.Уповноваженим представником НКЗС СРСР в УСРР був призначений О.Шліхтер.
Урядом СРСР також було вирішено згорнути посольстварадянської України у Берліні, Празі, Відні та Варшаві. Замість ліквідованогопосольства УСРР при посольстві СРСР призначався представник України за рішеннямколегії НКЗС СРСР і за згодою НКЗС УСРР. Першим на цю посаду посівГ.Беседовський. Також було вирішено відкрити консульський стіл по українськихсправах при посольстві СРСР. Хоча фактично вони відкриті не були, про що неоднократно звертався уряд України до Москви.
За Конституціє СРСР 1924 р. з переліку прав республік буливилучені їх права на врегулювання питань про кордони між собою, дипломатичнівідносини, укладення договорів з іншими державами, встановлення внутрішніхпозик тощо. Фактично унітарність СРСР закріплювали і Конституція 1936, іКонституція 1977 р. Про союзний договір1922 р. протягом майже семи десятилітьаж до кінця 80-х практично не згадувалось.
Однак збереження за Україною статусу хай навіть формальної,але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на подальшийрозвиток української національної самобутності.
В насильному усуненні УСРР від зовнішньополітичноїдіяльності необхідно відрізнити три етапи. Перший етап припадає на 1920-1923рр., коли УСРР зберігала до повеної міри політичну окремішність від РСФРР. Утому самому досить короткому періоді уряд УСРР мав певну змогу проводити власнузовнішню політику, втримувати безпосередні зв’язки з іноземними державами табути активною стороною у різних міжнародних договорах, що прямо чиопосередковано торкалися України.
Це був час політичного сателітства УСРР, хоч і тоді вжереальні можливості тієї української радянської республіки були надзвичайнообмежені. Період відносно політичної окремішності УСРР закінчився з моментомстворення СРСР, на користь якого УСРР була приневолена відмовитися від такихважливих атрибутів політичної суверенності і незалежності, як зовнішняполітика, зовнішня торгівля, власні збройні сили тощо.
Другий період в існуванні УСРР припадає на 1923-1944 рр.,коли Україна цілком зникла з міжнародної арени. Негайно після утворення СРСРбули ліквідовані окремі дипломатичні представництва УСРР в інших державах, аусією діяльністю на міжнародній арені, перебрав Народний Комісаріат ЗакордоннихСправ СРСР.
Україна в планах та політицііноземних держав міжвоєнного двадцятиріччя
Паризька мирна конференція фактично здійснила новий поділукраїнських земель.
Ще наприкінці 1918 р. Румунія несанкціоновано приєднала(захопила) Північну Буковину, Хотинщину, Бессарабію, із чим пізніше офіційнопогодилися учасники Паризької конференції. Щодо політичної правосуб’єктивності,то українці, що проживали в названих землях, позбавлялися будь-якоїнаціональної само визначеності. Якщо до 1924 р. їх ще вважали офіційно занаціональну меншину, то пізніше кваліфікували як “громадян румунськоїнародності, що втратили свою рідну мову”. На українські землі було поширеноєдині правові норми і закони Румунії, що перетворювало їх усього-на-всього внаціональний регіон унітарної держави. Будь-яка автономна самоврядністьскасовувалась.
За Філадельфійською (1918 р.) угодою представниківукраїнської і чеської політичної еміграції Закарпаття на правах широкоїдержавно-адміністративної автономії – із власним сеймом і урядом – мало ввійтидо складу Чехословаччини. Цю угоду в 1920 р. підтвердила Паризька мирнаконференція. Щоправда, до кінця 30-х років закарпатцям так і не дозволилиреалізувати на практиці реалізувати обіцяну їм автономію.
У контексті нових геополітичних реалій перших повоєннихроків вирішувалася доля й інших західноукраїнських земель. Після невдалогопоходу Червоної армії на Варшаву (1920 р.) більшовики змушені були розпочатимирні переговори з Польщею. На основі Ризького мирного договору ( березень 1921р.) між Польщею з одного боку та РСФРР, УСРР, БСРР з іншого до Польщі увійшлиПівнічно-Західні землі – Волинська губернія за тогочасним адміністративнимподілом.
Східну Галичину окупувала Польща ще в 1919 р. ЗаСен-Жерменським договором політичний суверенітет над нею залишався в рукахАнтанти, Польщі передавалося лише тимчасове право адміністративного управліннясхідногалицькими землями. Фактично ж Польща, порушуючи міжнародні угоди,здійснила інкорпорацію цих земель. Намагання уряду ЗУНР (з 1920 р. в еміграції)поновити західноукраїнську державність не знайшли підтримки ні учасниківПаризької конференції, ні Ліги націй. Більше того, рішенням Ради послів(Великобританії, Франції, Італії, Японії) у березні 1923 р. Польщі передававсяі політичний суверенітет над Східною Галичиною за умови, що вона забезпечитьнаціональним меншинам (а отже, і українцям) самоврядні автономні права.Польська влада, без будь-яких негативних наслідків для себе, це проігнорувала.
Названим рішенням Ради послів в основному завершився новийподіл України. Деякі рішення міжнародно-правового характеру щодо статусуБессарабії було прийнято в 1926 р.
У польській конституції 1921 р. проголошуваівасякурс на вільнийрозвиток національних меншин, який мав забезпечуватися автономнимустроєм і місцевим самоврядуванням. Демократичні засади цієї конституції буливажливим аргументом, який висували польські правлячі кола перед Антантою, коливимагали визнати результати територіального розмежування після всіх воєн. Колисхідний кордон Польської держави дістав міжнародну легітимність, наступ нанаціональні права українців посилився.
Найбільш крайні позиції займала Партія націонал-демократів(ендеків), вони твердили, що Західна Україна – це невід’ємна складова частинаПольської держави. Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляціюукраїнців, вони проштовхнули через Сейм у 1924 р. закон, який заборониввживання української мови в урядових установах. Міжнаціональні відносиниособливо загострилися колонізаційною політикою польських урядів, спрямовану на“осадження” у Західній Україні максимально великої кількості поляків –демобілізованих солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих.Сільським осадникам давали кращі землі. За міжвоєнний період виїхало близько200 тис. поляків. Починається пацифікація українського населення польськоюармією, розголос про це набув міжнародного характеру і викликав протести в ЛізіНацій.
Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжувалосяпосиленням судової і поліцейської сваволі від якої страждали передусімнаціональні меншини. В цих умовах УНДО посилила боротьба за територіальнуавтономію Західної України в межах Польської держави. Визнання права наавтономію розглядалося як основа для нормалізації польсько-українськихміжнародних відносин.
У міру того, як зростала загроза з боку гітлерівськоїНімеччини, панівні кола Польщі ставали більш готовими для компромісу знаціонального питання. Уряд обіцяв припинити діяльність, яку УНДО визнавало якантиукраїнську. Зі свого боку УНДО зобов’язувалося утримуватись від будь-якихформ антиурядової діяльності. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрогообрали віце-маралом нижньої палати парламенту. Українські парламентаріпідтримали внесені урядом закони про зміцнення національної безпеки, які сталинеобхідними умовами загострення міжнародного становища. Польський уряд зробивзустрічний крок і звільнив українських політичних в’язнів у Березі Картузькій.Було підготовлено і прийнято закон про амністію політичних в’язнів.
Нормалізація польсько-українських міжнародних відносинсприяла зміцненню Польської держави. Від неї вигравали обидві сторони. Однакдоброї волі лідерів було замало. На місцях державні чиновники керувалися нестільки інструкціями з Варшави, скільки власними уподобаннями. Гасло 2зміцненняпольськості на кресах” залишилося для них цілком актуальним, вони дальше чинилинасильство над українцями. Поступово найпопулярнішим чинником усуспільно-політичному житті на Західній Україні ставав український націоналізм.
Отже, становище українців у складі Польської держави буловажким. Оскільки, українське населення постійно зазнавало політичного,культурного, соціального та релігійного гніту з боку польського уряду.
На середину 20-х років у світі налічувалося 45-47 млн.українців. З них у складі СРСР проживало 80%, що становило 20% всього населеннятогочасного Радянського Союзу. В УСРР проживало 26-28 млн. українців – майже80% всього населення республіки. У Польщі – близько 6 млн. з майже30-мільйонного населення. У Румунії – близько 1 млн., у Чехословаччині –0,6-0,7 млн. осіб. Решта в еміграції
У калейдоскопі міжнародних подій глобального значення незагубилося й “українське питання” в міжвоєнний період. Не будучи суб’єктомміжнародних відносин, Україна залишалася важливим об’єктом міжнародноїполітики. Якщо взяти найважливішу проблему – возз’єднання українських земель вєдиній державі, то тут склалася досить суперечлива ситуація.
СРСР офіційно не претендував на західноукраїнські землі,формально дотримуючись міжнародних договорів. Доречно зазначити, що оберігаючиУСРР від небажаних впливів Західної України (маються на увазі передусімнаціоналістичні рухи, які набули масштабного вияву з утворення у 1929 р.Організації українських націоналістів), Москва водночас намагалася посилитисвій вплив на західноукраїнські землі, що час від часу призводило дозагострення політичної ситуації в східноєвропейському регіоні, зокрема увідносинах з Польщею.
Свої інтереси до України мали держави Антанти – передусім Великобританіяі Франція. Їх негативне ставлення до возз’єднання України формальнопояснювалось тим, що вони як фундатори Версальської системи мали бути гарантамипіслявоєнних кордонів у Європі. Фактично ж їх позиція зумовлювалася розуміннямтого, що в тих умовах реальне возз’єднання могло відбутися лише на базіРадянської України, отже, зміцнення СРСР, чого вони не хотіли допустити.
Був іще один суттєвий момент, пов’язаний з нафтовимиінтересами. Справа в тому, що напередодні Першої світової війни Галичина посідала4-те місце у світі за видобутком нафти. Франція підтримала Великобританію в їїблизькосхідних нафтових домаганнях, остання ж не заперечувала проти французькихінтересів в Східній Галичині. Зробити це було простіше, передавши останнюПольщі, яка повністю фінансово залежала від Франції. Підтримані ще й США,французькі нафтові компанії одержали право екстериторіальності на територіїгалицьких нафтових родовищ. Отже, рішення Ради послів щодо Східної Галичини(березень 1923 р.) було лише формальним закріпленням нафтової політикитогочасної Європи.
Українське питаннянапередодні Другої світової війни
Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, невитримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіхшвах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільнихмісць у міжнародні й політиці. Напередодні Другої світової війнироз’єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, щомали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинникомполітичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйознихсуперечностей, а “українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичнійгрі.
Українське питання у вузькому розумінні – це питання промісце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу якихвходили українські землі, у широкому – це питання про умови і механізмвозз’єднання українських земель та створення власної української держави.
Напередодні Другої світової війни чітко визначилися тригрупи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР,Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українськіземлі. Їхня основна мета – втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Другагрупа – Англія, Франція і частково США (тобто країни–творціВерсальсьлко-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішенняукраїнського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольнялисвої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, борючись за “життєвийпростір”, претендувала на українські землі, й Угорщина, яка, будучинезадоволеною умовами Трансільванського мирного договору 1920 р., домагаласяповернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав в тому, щобагатомільйонний український народ самостійно на міг вирішувати українськепитання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав іспіввідношення сил, які могли ці інтереси захистити.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питаннянапередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців післяприходу фашистів до влади – у березні-травні 1933 р. – Розенберг здійснюєнапівофіційні візити до Локарно та Лондона, де під час таємних нарад зіталійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує “план поділу Росіїшляхом відриву від Рад України”. Уже в червні 1933 р. на міжнароднійекономічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога пропередачу гітлерівцям України “для раціональнішого використання цієї родючоїтериторії”. Ця вимога містилася у меморандумі, проголошеному головою німецькоїделегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводунімецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належатьособисто Гугенбергу і не погодженні з урядом, — це був тільки дипломатичнийманевр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планахзовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з’їзді нацистськоїпартії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожнанімецька господарка відчувала б, наскільки її життя стало легшим.
Українське питання активно застосовувалося для заспокоєннязахідних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представникомправлячих кіл в Англії в Берліні в травні 1936 р. Черінг підкреслив: “Ми вамгарантуємо, що… ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз іназавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європувід більшовизму, але розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер передНімеччиною”. Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера вукраїнському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретнимистратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше,Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії та Франції привирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика “умиротворення” –логічний результат проголошеної орієнтації німецької експансії на схід.Ро-друге, українське питання дало змогу Гітлерові приховати справжній західнийнапрямок основного удару на початку Другої світової війни.
5 листопада 1937 р. в імперській канцелярії в Берлінівідбулася таємна нарада вищих військових та політичних керівників Німеччини. Упромові перед присутніми Гітлер повідомив про наміри розпочати насильницькийперерозподіл території в Європі на користь “третього рейху”. Першим завданнямна цьому шляху він проголосив “розгром Чехії і водночас Австрії, щоб знятизагрозу з флангу під час можливого наступу на захід”. Запланована агресивнаакція, звичайно, ставила на порядок денний німецької політики і питання продальшу долю Закарпатської України, яка входила до складу Чехословаччини.
У березні 1938 р. вермахт окупував Австрію. Настала чергаЧехословаччини. В політичних колах західних країн дедалі більше утверджуваласядумка, що це лише проміжний етап перед наступною великою кампанією Німеччини вбік Радянської України.
Мюнхенська змова (29-30 вересня 1938 р.), поклавши початокрозчленуванню та ліквідації Чехословаччини, вплинула на всю систему міжнароднихвідносин на європейському континенті. Після Мюнхена справа ЗакарпатськоїУкраїни поступово опинилася в епіцентрі “чехословацької кризи”. На рольучасника поділу “чехословацького спадку” настирливо претендували Угорщина та Польща.Хортисти посилили тиск на чехословацький уряд, наполягаючи на відокремленнічехословацької території, заселеної угорцями, і наданні словакам тазакарпатським українцям права на “самовизначення”. За цими дипломатичнимиформулюваннями приховувалася кінцева мета хортиського уряду – приєднати всюСловаччину та Закарпаття.
На той час активізував увагу до Закарпаття і польськийуряд. Він заохочував хористів до найскорішого захоплення земель. За циминаполегливими закликами приховувалися великодержавні розрахунки пілсудчиків.Розглядаючи Закарпатську Україну як “ключовий пункт Центральної і СхідноїЄвропи”, політичні кола Варшави пов’язували з встановленням спільногопольсько-угорського кордону в Карпатах сподівання створити під своїмкерівництвом блок середніх і малих держав, розташованих між Балтійським іЧорним морями. План “третьої Європи” був спрямований не лише проти СРСР, а ймав на увазі перетворити Польщу на силу, рівнозначну фашистській Німеччині.Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так бимовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодоЗакарпаття виступили Румунія та Югославія.
Більшість українських організацій на Закарпатті таукраїнська еміграція виступили проти загарбницьких планів Угорщини.
Нацист верхівка уважно стежила за тим, як ускладнюваласяміжнародна ситуація навколо Закарпатської України. Свою тактику в цій справівона будувала з урахуванням цих суперечностей. 7 жовтня керівник політичноговідділу міністерства закордонних справ Німеччини Е.Вьорман підготувавмеморандум про політику щодо Словаччини і Закарпаття. Характеризуючи можливішляхи розв’язання проблеми, він перш за все виходив з інтересів німецькоїполітики. Автор документа вказував на широкий діапазон українського національногопитання з міжнародної точки зору. Найбільш оптимальним розвитком він вважавситуацію, коли б при сприятливих умовах було проголошено незалежністьЗакарпаття. Це дозволило б Німеччині під приводом “захисту” інтересівукраїнського народу розгорнути активну політику поти Польщі, СРСР і Румунії.Однак за обставин, що склалися, таке розв’язання вважалося несприятливим.Відхилялася також орієнтація Закарпатської України на Угорщину. Шеф політичноговідділу МЗС пропонував сприяти “найприроднішому” в тогочасних умовах вирішенню– наданню області автономії з орієнтацією на Словаччину і Чехословаччину.
Отже, німецька дипломатія вважала за доцільне включити в“чехословацьку кризу” ще один фактор – український.
Дотримуючись тактики вичікування, приховуючи і маскуючисвою політику щодо Закарпаття, вона прагнула вивідати до кінця наміризацікавлених урядів, сприяючи водночас посиленню націоналістичних настроїв усусідніх країнах і розпалюючи суперечності між окремими державами, щобкінець-кінцем добитися на них впливу.
Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки післяприголомшуючого мюнхенського удару, чехословацький уряд при демонстративновичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки в питаннісловацької та української автономії. Увечері 10 жовтня радіо “Прага”повідомило, що Чехословаччина стала федерацією трьох народів: чехів, словаків іукраїнців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав автономію і визнававтономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбулася назви“Підкарпатська Рутенія”. Прем’єр міністром став голова Автономно-землеробськогосоюзу А.Бродій, а до складу уряду увійшли Е.Бачинський, С.Фенцик, А.Волошин,Ю.Ревай та І.П’єщак.
З проголошенням автономії Карпатської України Гітлермайстерно використовує українське питання як засіб тиску та шантажу увідносинах не тільки з противниками, а й з потенційними союзниками. У цейперіод у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питанняпро створення “Великої України”. У листі французького посла в Берліні Р.Кулондравід 15 грудня 1938 р., надісланому до міністерства закордонних справ Франції,зазначалося: “Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весьнаціонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центрРозенберга, відомство д-ра Гебельса… ретельно вивчають це питання. Шляхи ізасоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається… вже встановленою– створити Велику Україну… В оточенні Гітлера думають про таку операцію, якаб повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення вПольщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, усприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчихзагонів. І центром руху стане Закарпатська Україна”.
Однак про нацистські плани щодо України більш охочішеговорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрям основногоудару. Протягом останніх чотирьох місяців 1918 р. в англійських газетах іжурналах з’явилося понад 900 статей і заміток на українську тематику. Аналогічнакартина спостерігалася і у Франції. Характерно, що західна преса подавала“українські” плани Німеччини як вирішену справу. За цих обставин позиціяГітлера була надзвичайно обережною: зваживши всі “за” і “проти”, він обрав рольарбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині.
Створення автономного уряду на Закарпатті, пожвавленняукраїнського націоналістичного руху, пропагандистські акції з територіїНімеччини – все це спонукало хористів і пілсудчиків поспішити із своїми вимогамипро відторгнення краю від Чехословаччини і передачу його Угорщині.
Тим часом нацисти плели мереживо інтриг навколо справиЗакарпаття. Вони не відхиляли ревізіоністських зазіхань хористів, нацьковуючиїх тим самим проти Чехословаччини. Водночас гітлерівський уряд відмовлявсяпідтримувати ці вимоги в повному обсязі, а лише погоджувався на передачуУгорщині південних районів Словаччини і Закарпаття. У широкому плані ця гранабирала вигляду дилеми: або Закарпатська Україна буде проголошена самостійноюдержавою і Німеччина приступить до реалізації своїх “українських” планів, щомало б для Угорщини і Польщі непередбачені наслідки, або край на певних умовахбуде приєднаний до Угорщини. В такий спосіб нацисти сподівалися вплинути наполітику Угорщини і Польщі, добиваючись від них поступок. Так, поєднуючи методишантажу і заохочення, керівництво “третього рейху” змушувало хортиський режимробити перші кроки по шляху перетворення Угорщини на сателіта Німеччини. Вже всередині жовтня 1938 р. угорський уряд висловлював принципову згоду на вступ до“осі” і антикомінтернівського пакту.
За свою згоду на приєднання Закарпаття до Угорщиниправителі “третього рейху” вимагали від уряду Польщі таких поступок, які б велив кінцевому підсумку до повного підпорядкування політики Польської державифашистській Німеччині. 6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордоннихсправ Польщі Ю.Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ НімеччиниЙ.Ріббентроп наполягали на розгліді питання про Данциг і коридор між Німеччиноюта Прусією, акцептуючи одночасно на вирішення української проблеми. Польськийміністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і навихід до Чорного моря.
Поєднуючи методи тиску і заохочення, німецька дипломатіяясно давала зрозуміти учасникам конфлікту, що лише Німеччина може бути арбітрому справі “чехословацького спадку”. В цих умовах угорському уряду не залишалосянічого іншого, як просити уряди Німеччини і Італії виступити в ролі третейськихсуддів у питаннях угорсько-чехословацького кордону. Подібне прохання адресувавдержавам “осі” й уряд Чехословаччини. 2 листопада 1938 р. у Відні Ріббентроп таіталійський міністр закордонних справ Г.Чіано в присутності делегаційугорського та чехословацького урядів оголосили своє арбітражне рішення пропередачу Угорщині Південної Словаччини та частини Закарпатської України змістами Ужгородом і Мукачевим.
Та під кінець листопада уряд Німеччини вніс у свою тактикущодо Закарпатської України істотні зміни. Приводом для цього послужили наміри хористів,яких активно підтримував уряд Польщі, організувати 20 листопада інтервенцію наЗакарпаття і поставити таким чином гітлерівців перед доконаним фактом. Слідомза спільним дипломатичним демаршем Німеччини та Італії в Будапешті, керівництво“третього рейху” вжило ряд заходів, які мали продемонструвати прихильнеставлення до автономного Закарпаття та інтерес до українського питання взагалі.
Вже в найближчі дні після провалу Угорської військовоїакції на Закарпаття почали наносити візити німецькі офіційні особи. З особливимдорученням вивчити становище в краї до Хуста, куди після Віденського арбітражубула перенесена столиця Карпатської України, прибули прес-аташе німецькоїдипломатичної місії в Празі Г.Гофман і співробітник місії М.Шуберт.
У грудні 1938 р. представник уряду Карпатської УкраїниЮ.Ревай був запрошений до Берліна для ведення економічних переговорів. Вінзустрічався із статс-секретарем МЗС Німеччини в особливих справах В.Кепплером.Під час розмови порушувалися питання про політичні наміри автономного уряду.Проте основна увага зверталася на корисні копалини Закарпаття і поставки доНімеччини лісу, про надання Карпатській Україні німецьких кредитів татехнологічної допомоги. 7 грудня Кепплер і Ревай підписали угоду, за якою урядВолошина зобов’язався поставляти Німеччині ліс, молочні продукти, шкіру, хутра,вовну і вина.
Приблизно в цей час німецький уряд прийняв рішеннязаснувати німецьке консульство в Хусті.
З огляду на перспективність українських планів у Закарпаттіактивізовує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хустусвого представника Катоко, уряд Японії вирішує заснувати в Закарпаттіконсульство, що свідчило про досить серйозне сприйняття світовимспівтовариством намірів Гітлера створити “Велику Україну” як антирадянськусилу.
Та на рубежі 1938-1939 рр. у міжнародній політицінамітилися серйозні зміни. Нацистська верхівка в другій половині грудня післяпевних вагань остаточно визначила фронти подальшої політики. Гітлер в той часприйшов до висновку про доцільність спочатку зосередитися на встановленні“нового порядку в відносинах на Заході” і лише після цього приступити доздійснення “великого німецького плану в Східній Європі”. Отже, реалізація планущодо України як одна із стратегічних цілей відкидалася на пізніше. З циминамірами поєднувалося рішення військово-політичного керівництва про ліквідаціюу найближчий час залишкової Чехословацької держави, що робило гостро актуальноюі справу Закарпаття.
Намітивши операцію проти Чехословаччини на серединуберезня, правителі “третього рейху” водночас вирішили розв’язати і “українське”питання. Було прийняте остаточне рішення про передачу Закарпаття Угорщині.
У ніч на 15 березня1939 р. частини вермахту вступили натериторію Чехії. Того ж дня угорські війська за згодою вищого військово-політичногокерівництва Німеччини розпочали окупацію Закарпаття. Напередодні новообранийсейм Карпатської України проголосив її самостійною державою а А.Волошина обранопрезидентом.
Італійське керівництво також не підтримало КарпатськоїУкраїни. Муссоліні привітав угорський уряд з нагоди вступу його війська натериторію Закарпаття. 18 березня угорські війська повністю захопили територіюЗакарпатської України і вийшли на кордони з Польщею.
Уряди Англії і Франції навіть не виступили на захист Чехословаччини,а обмежились звинуваченням німецького уряду в порушенні умов мюнхенської угоди.
Карпатську Україну Гітлер використовував для шантажуванняСРСР і Польщі, видаючи її за праобраз Великої України, куди мали увійти УРСР ізахідноукраїнські землі, що були під владою Польщі. Визначившись у подальшихпланах, Гітлер з метою “підіграти” Сталіну вирішив повністю передати КарпатськуУкраїну Угорщині, розв’язавши в такий спосіб проблему, яку Сталін на ХУІІІз’їзді ВКП(б) (березень 1939 р.) іронічно сформулював так: “Комашка, що хочеприлучити до себе слона”.
Фактично українці були втягнені у вир другої світової війнище в березні 1939 р., що засвідчила битва на Красному полі під Хустом.Карпатська Україна з населення дещо більше 552 тис. осіб сфокусувала інтересирізних держав. Більшовицька Москва не могла змиритися з тим, що на невеликомуклаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка притягаєдесятки мільйонів поневолених українців у СРСР, Польщі та Румунії. Безволодіння Україною Росія втрачає шанси претендувати на світову імперію. Польщабоялася, що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вонавтратить окуповані західноукраїнські землі, тому воліла мати спільний кордон з“традиційним другом”, себто Угорщиною, яка після захоплення значної частиниУкраїнського Закарпаття не задовольнилась, а намагалася проковтнути йогоповністю. Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, щоутримувала Буковину і частину закарпатсько українських земель.
На початку квітня 1939 р. верховне командування збройнихсил Німеччини опрацювало директиву про єдину підготовку до війни 1939-1940роки. У другій частині документа під кодовою назвою “Вайс” від 11 квітня буввикладений план агресії проти Польщі, що розглядалася як попередній захід передвійною з Францією та Англією. Згідно з рішенням військово-політичногокерівництва Німеччини, підготовка до вторгнення в Польщу мала бути завершена 1вересня 1939 р.
Різке загострення німецько-польських відносин у ходіпідготовки нацистського нападу на Польщу послужило першопричиною новоїполітичної кризи в Європі. На горизонті міжнародної політики знову замаячилоукраїнське питання. Його активізація була обумовлена насамперед агресивнимипланами і політичними акціями правителів “третього рейху”. В ході опрацюваннясвоїх антипольських заходів вони неминуче ставили перед собою різні питання, щостосувалися подальшій долі українських земель. На перших порах якихосьвикінчених конкретних намірів щодо Західної України у нацистської верхівки щене було. Про загальний напрям її думок свідчать вказівки Гітлера командуваннюсухопутних військ від 25 березня 1939 р.: “Вторгатися на Україну фюрер не хоче.В залежності від обставин можна було б створити українську державу. Але ціпитання поки що залишаються відкритими”.
Та вже в наступні тижні дедалі чіткіше визначилася позиціякерівництва Німеччини у справі Західної України. Подальша доля цієї українськоїземлі розглядалася ним насамперед під кутом зору сприяння успішній реалізаціїпланів розгрому Польщі. Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівцівирішили знову послужитися “українською картою”. Для цього вони пішли наполіпшення відносин з українською політичною еміграцією. У квітні 1939 р. вБерліні відбулася таємна зустріч представників фашистських організацій, установі лідерів українських націоналістичних організацій. Гітлерівці обіцялипідтримувати політичні прагнення українських угрупувань, подавати їмматеріальну і моральну допомогу. Під час наради йшлося про наміри німецькогокомандування створити український легіон. Поновлюючи контакти з німцями, лідериОУН зробили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїхвизвольних змагань.
Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськимикадрами, збирати їх у спеціально відведених місцях. Окрім члені ОУН, щопроживали на території Третього Рейху, нацисті спецслужби звернули увагу начастину вояків Карпатської Січі, які втекли із Закарпаття або опинилися вугорському полоні. Їх звільняли, перевезли до Німеччини і розмістили успеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку. Наприкінці 1938 р.представники відомства генерала З.Канариса зважились на формування Українськоголегіону, ви шкільно-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевостіЗауберсдорф. Там відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачівмаленькими групами переправляли на подальший вишкіл, здебільшого до Німеччини.Легіон складався з двох куренів і налічував 800 осіб. Командиром з українськоїсторони було призначено колишнього члена УВО, оунівця, полковника Р.Сушка.
Німці хотіли підняти повстання на Західній Україні, яке бдало б їм підстави втрутитися у внутрітрішні справи Польщі і почати збройнуагресію. Влітку 1939 р. міністерство Геббельса розгорнуло широкупропагандистську кампанію, в центрі якого було становище національних меншостейу Польщі. В німецькій пресі з’явилися численні статті, присвяченіпереслідуванню української меншості в Польщі.
Правда, у випадку німецько-польського конфлікту українськепитання в силу його специфіки не могло обмежитися рамками відносин цих двохдержав, а неминуче набирало ширшого міжнародного масштабу. Адже в разіуспішного здійснення замірів гітлерівців проти Польщі, Німеччина нависла б надкраїнами Південно-Східної Європи, над Прибалтикою і Радянським Союзом.Володіння Західною Україною дозволяло б їм мати у своїх руках вигіднийстратегічний плацдарм, а водночас і засіб постійного тиску на СРСР. Звичайно,що змиритися з таким розвитком подій Радянський Союз не захотів би.
І це прекрасно розуміли в керівних колах “третього рейху”.Автори плану “Вейс”, враховуючи насамперед сильні антирадянські упередженняпіль судчиків, вважали неймовірним виступ СРСР на боці Польщі. Зате доводилосярахуватися з можливістю рішучої протидії Радянського Союзу спробам нацизмузахопити Західну Україну. Усвідомлення цієї обставини спонукало до серйознихсумнівів щодо плану організації повстання в краю.
Справа Західної України ставала одним з ключових пунктів, вяких під час підготовки нацистської агресії проти Польщі безпосередньозіткнулися геополітичні інтереси Німеччини та Радянського Союзу. Проте жодна зісторін – ні фашистське керівництво, ні Радянський уряд, не виявили в той часпрагнення до дальшого загострення взаємин і доведення їх до стану війни.
11 серпня 1939 р. Гітлер так відобразив нацистськуконцепцію наступної війни: “Все, що я роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Західнадто дурний і сліпий, щоб це осягнути, то я буду змушений порозумітися зросіянами, розбити Захід, а потім після його розгрому повернутися моїми об’єднанимисилами проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ми не голодували, якпід час останньої війни”.
У 1939 р. німецький уряд став виявляти зацікавлення в тому,щоб під час воєнних кампаній “третього рейху” проти Польщі та західних держав РадянськийСоюз зайняв нейтральну позицію. Це дозволило б Німеччині уникнути війни на двафронти. Йшлося, таким чином, про укладення німецько-радянської угоди, в якійбули б зафіксовані відповідні зобов’язання Радянського Союзу. Щоб спонукатиуряд СРСР до такого кроку, треба було його переконати у відсутності в Німеччиніантирадянських агресивних намірів. Для таких цілей, вважали в Берліні,найбільше підходило українське питання, з огляду на актуальність справиЗахідної України.
Тим часом у керівних колах Радянського Союзу вважалиміжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистськоюНімеччиною. СРСР з часу підписання мюнхенської угоди перебував узовнішньополітичній ізоляції. Йому загрожували на сході – Японія, на заході –Німеччина. Але особливо гостро реагувало радянське керівництво на “миротворчі”політичні акції урядів Англії і Франції після Мюнхена, в яких вбачалосяпрагнення підштовхнути нацистську Німеччину до війни проти СРСР.
Сталін не довіряв Англії та Франції. Особливо його турбуваламожливість укладення нової угоди між ними і нацистською Німеччиною наантирадянському грунті на взірець Мюнхенської змови. Саме ці мотиви, щобзапобігти подібному розвитку подій штовхали його до порозуміння з німецькимурядом.
Між тим термін нападу Німеччини на Польщу наближався.Німецькі установи і спецслужби продовжували відпрацьовувати шляхи і методивикористання “української карти”. Але питання позиції СРСР під час наступноївоєнної акції проти Польщі дедалі більше хвилювало нацистську верхівку. Томунаприкінці липня – на початку серпня німецька дипломатія інтенсифікувалаконтакти з Радянським урядом.
26 липня завідуючий східноєвропейською референтуроюекономічно-політичного відділу МЗС Німеччини Ю.Шнур ре твердо сказав Г.Астаховуповіреному у справах СРСР в Німеччині: “Від будь яких посягань на Україну мицілком відмовилися”. Цю заяву можна було розцінити, як натяк про те, що в разінімецько-польської війни Німеччина могла б не окупувати Західної України”.
Серед головних причин, які змушували нацистів домагатисяполіпшення німецько-радянських відносин, було і прагнення запобігти зближеннюСРСР з західними державами. Німецьке керівництво з занепокоєнням стежило зарадянсько-англо-французькими переговорами, що проводились в ці дні у Москві.Виникнення антигітлерівської коаліції, як розуміли в Берліні, могло поставитипід загрозу всю нацистську стратегію агресивної війни. Тому правителі Німеччиниготові були декларувати доволі значні поступки на користь СРСР, щоб спонукатийого зайняти нейтральну позицію на випадок наступної німецько-польської війни.“Відмова від Прибалтики, Бессарабії, Східної Польщі (на кажучи вже про Україну)– це в даний момент мінімум, на який німці пішли б без тривалих розмов, лише бодержати від нас обіцянку невтручання в конфлікт з Польщею”, — повідомлявАстахов у той час у Москву”.
Довір Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. і йогозначення. Договір про ненапад з Німеччиною радянським урядом бувпідписаний у Кремлі в ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. після кількагодиннихпереговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа вприсутності Сталіна. Договір складався з семи статей і передбачав зобов’язанняобох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно одинодного як окремо, так і спільно з іншими державами.
Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємнийпротокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи.Окреме його положення стосувалося українських земель: “У разітериторіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складуПольської держави, — читаємо в цьому документі, — межа сфер та інтересівНімеччини і СРСР буде проходити приблизно по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.”Отже, більшість Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна булавідійти до Радянського Союзу.
Обидва ці документи – договір про ненапад і таємнийпротокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права,ігнорували загальновизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, булипротиправними, оскільки ґрунтувалися на насильстві щодо третьої країни.
Гітлерівське керівництво вирішило утриматися відорганізації повстання на Західній Україні як штучного приводу для вторгненняВермахту. Такі дії суперечили б духові підписаного договору, та й, зрештою, потребау них уже пропала.
Побоюючись викликати недовіру радянського уряду, нацистськівідомства і спецслужби різко обмежили зв’язки з українськими емігрантськимиугрупуваннями. Так, уже на другий день після підписання пакту“Молотова-Ріббентропа” німецькі офіційні установи отримали наказ іззастереженням, що зовнішньо-політична ситуація вимагає надзвичайно обережноїповедінки і нагляду за всім, що відбувається в українських організація.
Західна Україна цікавила Сталіна передусім як новеволодіння імперії, а також як зона безпеки на її Західних кордонах. Водночас,скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидшепокласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українськогонаселення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації натериторії Радянської України. В цьому наочно проявилась стандартність дійросійської зовнішньої політики, якій завжди була властива схильність шляхомінкорпорації супротивної сторони вирішувати свої внутрішні проблеми.
Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападомфашистської Німеччини на Польщу. 3 вересня 1939 р. Великобританія і Франціяоголосили війну Німеччині. Ці держави мали спільні зобов’язання провзаємодопомогу. Приклад Великобританії наслідували її найбільша колонія Індія івсі англійські домініони: Канада, Південно-Африканський Союз, Австралія і НоваЗеландія. Фашистська Італія тимчасово зайняла позицію “невоюючого союзника”Німеччини. США проголосили про свій нейтралітет (офіційно дотримувались догрудня 1941 р.). Юридично народи всіх континентів опинилися у стані війни, яканабула дійсно світового характеру.
Радянський Союз трохи “запізнився”, і вже не нападав наПольщу, а “захищав” західних українців і білорусів. Поява німецьких дивізійбіля обумовленим таємним протоколом демаркаційної лінії активізувала діїрадянського керівництва, яке на перших порах попри всі намагання Гітлеравтягнули СРСР у військовий конфлікт (ноти від 3, 5, і 8 вересня) ненаважувалися на цей крок, що засвідчив би пряму спів відповідальність заагресію проти сусідньої держави. Водночас, боячись втратити досягнутідомовленості, Москва 10 вересня дала зрозуміти Берліну, що для неї питаннястоїть лише про Західну Україну і Західну Білорусію. Зокрема, Молотов утелеграмі до Ріббентропа зазначив: якщо виступ радянських військ і відбудеться,то лише з таким обґрунтуванням, що Червона армія виступає на захист населенняЗахідної України і Західної Білорусії від німецької загрози. Це викликало вБерліні невдоволення. На вимогу німецької сторони з радянської ноти польськомууряду антинацистський пункт був вилучений натомість з’явилось формування:“радянський уряд не може байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці ібілоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилисьбеззахисними. Зважаючи на таку обставину, радянський уряд дав такерозпорядження Голові; командуванню Червоної армії: віддати наказ військамперейти кордон і в під свій захист взяти життя і майно населення ЗахідноїУкраїни і Західної Білорусії. Ця нота в ніч з 16 на 17 вересня 1939 р. булавручена польському послу в Москві.
17 вересня 1939 р. Червона армія перейшларадянсько-польський кордон, 28 вересня 1939 р. було підписанорадянсько-німецький договір про “дружбу і кордони”, до якого теж додавалисьсекретні протоколи. За своїм змістом вони були протиправні й аморальні. Це булопродовженням змови Гітлера і Сталіна про розподіл сфер впливу. Згідно зпротоколами до сфери інтересів СРСР входила також Західна Україна і Бессарабія.Новий західний кордон СРСР встановлювався приблизно по “лінії Керзона”. Крімтого, радянсько-німецьке зближення дало можливість радянському уряду мирнимшляхом розв’язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини(червень-липень 1920 р.).
Таємний протокол Молотова-Ріббентропа дав згодомрадянському керівництву можливість мирним шляхом розв’язати питання пропередачу Росії Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєнийнесподіваними успіхами гітлерівський військ у Франції сталінський уряд вирішивприскорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних регіонах,щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод розподілу сфервпливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві ззаявою, в якій вказував на неможливість зволікання з арабським питанням. Взаяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обґрунтовувалосянизькою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це сталонесподіванкою для Німеччини, оскільки в даному протоколі пакту питання проПівнічну Буковину не ставилося. Проте не зважаючи на погіршення відносин з СРСРі підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям,Німеччини погодилася на територіальні уступки. Останні мали переконати Сталінав тому, що саме він, а не Гітлер є стороною, що виграла в цьому непересічномутасуванні різних територій.
Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москвіноту нормативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії іПівнічної Буковини. Наступного дня радянський уряд направив новий ультиматумрумунському уряду з вимогою протягом чотирьох днів, починаючи з вересня,звільнити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини.Залишена без підтримки Німеччини Румунія змушена була зректися цих територій.Війська Південного фронту, які ще 19 червня розташувалися на кордоні зРумунією, 29 червня перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії іПівнічної Буковини. Румунські війська одержали наказ організовано відійти. 28червня частини Червоної армії вступили в Чернівці, Хотин і Акерман, 30 червнявийшли на кордони Румунії. Сьома сесія Верховної ради СРСР 2 серпня 1940 р.включила заселенні переважно українцями Північну Буковину, Хотинський,Акерманський та Ізмаїловські повіти Бессарабії до складу СРСР.
27 вересня 1940 р. до “сталевого пакту” між Німеччиною таІталією (травень 1939 р.) приєдналася мілітаристська Японія. Так склавсявійськовий союз під назвою “Пакт трьох держав”. За ним Японія визнавала керівнуроль Німеччини і Італії у встановленні “нового порядку” в Європі. Німеччина іІталія, у свою чергу, визнавали керівну роль Японії у встановленні “новогопорядку” у Великій Східній Азії.
Щоб приспати пильність радянського керівництва, Ріббентропщо напередодні повідомив його, що Пакт спрямований не проти СРСР, із якимНімеччина підтримує “сердечні відносини”, а “виключно проти американськийпаліїв війни”, і 17 жовтня 1940 р. навіть запросив Молотова для переговорів уБерлін. Радянському урядові пропонувалось підписати з державами Пакту угоду прополітичне і економічне співробітництво і секретні протокол про поділ світу,згідно з якими Радянському Союзу, зокрема, пропонувалось розширити свою “сферуінтересів” у південному напрямку в бік Індійського океану.
20 листопада 1940 р. протокол про приєднання до Пакту трьохдержав підписала Угорщина, 23 листопада — Румунія, 24 листопада – Словаччина, 1березня 1941 р. – Болгарія, 16 червня 1941 р. – так звана Незалежна державаХорватія.
Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькіплани щодо українських земель фактично вступили у вирішальну фазу свогопрактичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третьогорейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчатьдокументи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: “Що стосуєтьсяборотьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секундуне сумніваюся у значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить натривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для наспостачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому”. Щечіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннямипростежується у матеріалах наради Гітлера з керівниками Рейху, що відбулася 16липня 1941 р. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певнийкультурний розвиток, відкрити у Києві університет, Геринг різко відповів:“… ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всьогоіншого справа дійде набагато пізніше”.
Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випадковийзбіг обставин, адже саме Геринг відповідав за виконання економічної частиниплану “Барбаросса”, для реалізації якої було створено економічний штабособливого призначення “Ольденбург”, чи “Економічний штаб Ост”. За декількаднів до війни штаб “Ольгенбург” завершив розробку директив щодо керівництваекономікою на території СРСР після його завоювання – так звану “Зелену папку”Герінга. Центральна ідея директив сформульована досить відверто: “Першимзавданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецькихвійськ за рахунок окупованих областей.” Безумовно, що одним із головнихоб’єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Геринг, виступаючиу Берліні: “Ми зайняли най родючіші землі України. Там, на Україні, є все:яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко уявити. Ми маємозрозуміти, що все це відтепер і навіки – наше, німецьке”. “Зелена папка Геринга– це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованихтериторіях, розрахований, головним чином, на період війни, але ще в січні 1940р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним“Генеральним планом Ост”. Цей проект мав на меті дати рекомендації щодовирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочаснуперспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, тапрограми-максимум – на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальневикористання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсівзавойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафтиКавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи,євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, моглоіснувати, працюючи на завойовників.
Програма-максимум забезпечувала домінування німецької націїна окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов’янськихнародів; часткове онімечення “нордичних груп населення”, що у складі СРСР;підрив біологічної сили слов’янських народів (Метою німецької політики щодонаселення російської території, — писав у своїх зауваженнях до “плану Ост”доктор Вайтцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня,ніж у німців… Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельністьукраїнського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно привести дотого, що місце росіян займуть з часом українці”); масові депортації населення(планом передбачалось переселення 65% українців із Західної України до Сибіру);переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянськихпоселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС.
Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодоУкраїни відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, афактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель.Якщо у довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави –“Великої України”, то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українськіземлі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства іробочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення,онімечення і колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюєтьсягранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до доліукраїнських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі –козир у дипломатичній грі; у воєнний – матеріальна база і зручний плацдарм дляведення бойових дій; у повоєнний – одне з кращих місць для розгортаннянімецької колонізації.
28 січня 1944 р. відбувся пленум ЦК ВКП(б), який розглянувпропозицію Рад наркому СРСР щодо розширення прав союзних республік в галузіоборони та зовнішніх відносин і схвалив їх на винесення на наступну сесіюВерховної Ради Союзу РСР. На 10-ій Сесії Верховної Ради СРСР першого скликання1 лютого з доповіддю “Про перетворення Наркомату оборони і Наркозаксправ іззагальносоюзних в союзно-республіканський наркомат” виступив заступник голови раднаркому закордонних справ СРСР Молотов. У цей день Верховна Рада ухвалилазакони: “Про утворення військових формувань союзних республік...” та про “Пронадання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин...”.
Статус суверенних держав давав змогу Сталіну активнішевикористовувати радянські республіки у проведенні своєї зовнішньої політики,насамперед у розв’язанні питань майбутнього їх членства в ООН, проблемпіслявоєнних кордонів тощо. Наявність двох міністерств закордонних справ –загальносоюзного і республіканського – створювала дуже вдалийзовнішньополітичний інструмент, який посол США у Радянському Союзі А.Гарріманвлучно назвав “двохстволкою”. Разом з тим, конституційні поправки1944 р. булитакож певною ідеологічною рекламою сталінської національної політики.
На Кримській конференції 1945 р. Сталіну усе ж таки вдалосяпозитивно вирішити для себе питання Західної України і Західної Білорусії, аось прибалтійська проблема залишилася без змін. Не допомогла навіть спробарадянських дипломатів запропонувати Литві одна з трьох крісел, що належали СРСРв ООН. Де-юре Литва, Латвія і Естонія ніколи не були визнані Заходом складовоючастиною Радянського Союзу. Те, що суверенітет республік був лише “паперовим”,у західних політологів не викликало жодних сумнівів.
Постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 р.Україні, зокрема у галузі міжнародних відносин, було повернено статус, якийвона втратила 1922 р. після передачі Києвом своїх зовнішньополітичнихкомпетенцій. Питання про відновлення безпосередньої участі Української РСР уміжнародних відносинах було розглянуте і вирішене в березні 1944 р. УІ сесієюВерховної Ради Української РСР. Сесія одноголосно висловилась за відновленнябезпосередньої участі УРСР у міжнародних відносинах. 4 березня 1944 р. ухвалилаЗакон про утворення союзно-республіканського народного комісаріату закордоннихсправ УРСР. Уже 5 лютого 1944 р. указом президії Верховної ради УРСР наркомомзакордонних справ республіки було призначено 38-річного О.Є.Корнійчука. Такакадрова політика, що її проводив Хрущов, відповідала вищезгаданомупропагандистському наступу і мала на меті посилити патріотичні почуттяукраїнського народу та його лояльності до радянської влади.
Для виконання вищесказаного завдання О.Корнійчук пропонувавзвернутися до наркома закордонних справ СРСР Молотова з проханням дати вказівкурадянським послам у Лондоні і Вашингтоні прозондувати настрої урядових кіл щодоможливості обміну дипломатичними місіями з УРСР.
Однак перебування Корнійчука на посаді наркома закордоннихсправ України виявилося недовгим. 13 липня його замінив на цій посаді старийбільшовик, відомий діяч Комінтерну Мануїльський, який на той час працювавзаступником завідувача Інформаційним відділом ЦК ВКП(б). За його політичнудіяльність на Україні Троїцький назвав Мануїльського “одним з найогиднішихрегентів українського комунізму”. За відставку Корнійчука Хрущовим буловисунуто такий “непристосований” аргумент, як незнання ним іноземної мови.
12 липня 1944 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У шляхом опитувальногоголосування було прийняте рішення “обрати товариша Мануїльського членомполітбюро ЦК КП(б)У”, а вже наступного дня, 13 липня 1944 р., були оприлюдненніукази про призначення Мануїльського наркомом закордонних справа України тазаступником голови РНК УРСР, а також про перехід О.Корнійчука на іншу роботу.
Мануїльський в своєму проекті “зовнішньої діяльностінаркомату зовнішніх справ республік” загалом не просто обмежував участьреспублік у міжнародній діяльності, але фактичної зводив до нуля. У концепціїновопризначеного наркома чітко простежувалося намагання центру використовуватиреспубліканські НКЗС лише як свої допоміжні філії, що діяли в сувереннихдержавах, вирішуючи, таким чином, геополітичні та пропагандистські завданнясталінської політики.
Подальший розвиток подій в Україні цілком відповідавпланам, накресленим Мануїльським. Утім, майже весь 1944 і 1945 рр. пройшли підзнаком очікування в Україні встановлення дипломатичних стосунків з іноземнимидержавами. Надалі, представники НКЗС УРСР, зустрічаючись з членами різнихіноземних делегацій, також запевняли їх у намірах українського уряду встановитиз ними найближчим часом дипломатичні відносини. Зокрема, на запитанняпрем’єр-міністра Югославії І.Шубашича, який наприкінці листопада побував у Києві,чи має намір уряд України встановити після війни дипломатичні стосунки зЮгославією та іншими країнами, завідуючий консульським відділом НКЗС УРСРК.Волохов відповів, що республіканські наркомати, зокрема наркомзаксправУкраїни, утворені з цією метою, тобто для встановлення зовнішніх зв’язківреспубліки. Навіть нарком Мануїльський під час конференції у Сан-Франциско втравні 1945 р. наголошував на тому, що Україна готова в будь-який моментобмінятися дипломатичними і консульськими представництвами з будь-якою країною.
Серед країн, з якими вже найближчим часом очікувалосявстановлення прямих контактів, були передусім слов’янські сусіди України –Польща і Чехословаччина. Про специфічні національні цілі республіки, щовизначали потребу встановлення зв’язків саме з цими країнами, часто говорилиукраїнські депутати у Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР, писала преса.
Своєю чергою, нові, зорієнтовані на СРСР уряди Польщі іЧехословаччини висловлювали бажання встановити дипломатичні відносини зУкраїною.
Надія на встановлення тісних зв’язків між Україною іЧехословаччиною не зменшилася й після приходу в наркомзасправ УРСРМануїльського. Влітку 1945 р. Президент Чехословаччини Е.Береш висловився зате, що Україна могла б стати ключовим членом слов’янського блоку.
Проте дипломатичні відносини між Чехословаччиною й Україноюне були встановленні. Після підписання радянсько-чехословацького договору від29 червня 1945 р. про передачу Карпатської України “її споконвічної матері –України” про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиноюзабули. Зазначимо, що підписання цього договору відбулося без участіукраїнських дипломатів, хоча формально його текст було написано українською,російською і словацькою мовами (але не чеською).
Дипломатичні стосунки України з Польщею обмежилисяпереговорами з про радянським “люблінським урядом”, угодою про евакуаціюукраїнського і польського населення (підписаною 9 жовтня 1944 р. уповноваженимвід уряду УРСР головою РНК Хрущовим і уповноваженим ПНКВ головою комітетуОсубкою-Моравським) та обміном державними візитами польських лідерів у жовтні1945 р. до Києва і Хрущовим у грудні 1945 р. до Варшави. Проте обміндипломатичними представництвами внаслідок цього не відбувся.
Однак не треба вважати, що українські урядовці не бралиучасті у вирішенні питань, пов’язаних з визначенням повоєнних кордонів України.Бурхливу діяльність у цьому напряму проводив, зокрема, Хрущов, який по сутістав одним з ініціаторів збирання в єдиній українській державі її етнічнихземель. У листі до Сталіна від 20 липня 1944 р. Хрущов пропонував утворити втак званій Закерзонії – районах Польщі, заселених українським населенням, якіне увійшли після 1939 р. до СРСР, — радянське правління з метою надалі, “…коли це буде вигідно, проголосити офіційно про входження цих районів до складуРадянського Союзу з приєднанням до радянської України”. З Холмського,Грубешівського, Замостського, Томашівського, Ярославського районів і деякихінших населених пунктів, за планами голови РНК України, могла б бути створенаХолмська область УРСР з центром в м. Холм. Ці пропозиції Хрущова “з політичнихміркувань” не знайшли підтримки в Москві, проте чимало “пропозицій” буловраховано, зокрема, відносно Закарпатської України.
Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнамиЗаходу, то останні досить швидко розпізнали суть “сталінської гри” з“розширенням прав республік”. “Дезінтеграція” союзного НКЗС, як вважали західнідипломати, не позбавляла його філії в республіках здійснення функції надконтролю і, передусім, щодо проведення його зовнішньої політики. Тому відвстановлення безпосередніх зв’язків з Україною західні країни відмовилися.Додамо, що пропозиція британського уряду про встановлення дипломатичнихвідносин з Україною викликала роздратовану реакцію Молотова, який “запевнив”британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.
У самому зовнішньополітичному відомстві України післяприходу Мануїльського поступово почали усвідомлювати справжнє місцеукраїнського наркомзаксправ.
Щодо Наркомату оборони, то прийняття Верховною Радою СРСР 1лютого 1944 р. Закону “Про створення військових формувань союзних республік іпро перетворення у зв’язку з цим Народного Комісаріату Оборони іззагальногосподарського в союзно-республіканський Народний Комісаріат”. Сталінацікавило тільки те, щоб за допомогою такої “політичної гри” зміцнити міжнародніпозиції СРСР, і отримати якомога більше голосів, за рахунок республік, умайбутній міжнародній Організації Об’єднаних Націй. Для досягнення цієї метиСталін був змушений проголосити новий статус республіканської державності,надавши союзним республікам, серед інших повноважень, і право створити власнізбройні формування. Безумовно, робота з формуваннями республіканських збройнихзагонів повинна була залишитись тільки на папері.
Після отримання права на створення власних військовихформувань в Україні, не гаючи часу, приступили до його конкретної реалізації.Перший крок полягав у призначенні Наркома оборони УРСР. На цю посаду, згідно зУказом Президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 р. було призначеногенерал-лейтенанта В.П.Герасименка.
У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було ратифіковано документпро вступ УРСР та Білоруської РСР до ООН. Незадовго до цієї події генералаВ.П.Герасименка було раптово звільнено з посади командувача Київськимвійськовим округом і переведено на посаду командувача Прибалтійським військовимокругом, а цю посаду зайняв генерал-полковник А.А.Гречко.
Незважаючи на те, що Наркомат оборони УРСР не мігвирішувати завдання зі створення власних збройних формувань і майже жодноїдіяльності в цьому напрямку не розвивав, на папері він проіснував аж до 1977 р.Так, 1946 р. Наркомат оборони УРСР став називатися військовим міністерствомУРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 25 вересня 1946 р.), а з 1953 р. –Міністерством оборони УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня1953 р.).
Основними причинами відновлення зовнішнього представництваУРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнароднугромадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни тавідбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися завідродження української незалежної держави; розколоти українську діаспору взахідних державах, а з іншого – бажання створити зручний і безвідмовнийдодатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництваСРСР. Хоча в основі відновлення зовнішнього представництва УРСР лежала певнадецентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою,все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки,був спрямований на посилення впливу тоталітарного режиму у внутрішній ізовнішній політиці. Це було парадоксальне “послаблення для посилення”. Протенавіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни наміжнародну арену, та вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудовиукраїнської державності.
Тема 9. Міжнародні відносинипісля Другої світової війни. (1945-1990 рр.). (4 години)
Відновлення українськоїдипломатії
У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), деобговорювалися проекти майбутньої Організації Об’єднаних Націй, Радянськийпредставник А.Громико вніс пропозицію вважати шістнадцять радянських республікчленами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатичновідхилена і лише після наполегливого тиску й певних поступок з боку Сталіна наКримській конференції в лютому 1945 р. США і Англія зобов’язалися підтриматипропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСРу члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН – одна зголовних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.
6 травня 1945 р. українська делегація прибула доСан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в роботу.Д.Мануїльський очолив І-й комітет конференції, що мав підготувати текстпреамбули (вступу) і першого розділу Статуту – “Цілі та принципи міжнародноїорганізації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представникиукраїнської делегації – І.Сенін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський,П.Погрібняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складуЕкономічної та соціальної ради, а 1948-1949 рр. вона була постійним членомголовного органу Організації Об’єднаних Націй – Ради Безпеки.
Після входження України до ООН ( що сталося виключновнаслідок тиску сталінської дипломатії)і розгортання в ній специфічноїдіяльності її делегації на чолі з Мануїльським, подальша розбудова НКЗС УРСРбула знята з порядку денного. У цей період зовнішньополітичне відомство УРСРнагадувало заморожений ембріон, що не встиг розвинутися.
Одержавши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнароднуарену, Україна, разом з тим, не отримала реальних прав на вироблення власноїзовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх зносин зіноземними державами. Ось як про це писав учасник та член українських делегаційВ.Батюк: “З 1945 р. відновлюється українська присутність на міжнародній арені,хоча і у вельми обмеженому вигляді – лише в міжнародних організаціях іобов’язково одночасно з присутністю СРСР – нас тримали на коротенькомуналигачі. Коли, наприклад, десь у 60-х чи на початку 70-х років міністерствозакордонних справ з Києва запропонувало Москві, щоб Україна самостійно зарубанона корені – Україна могла захищати інтереси тільки під пильним наглядомделегації СРСР, яка в залах засідань завдяки англійській абетці розміщуваласявідразу праворуч української. Наше становище було ганебним. Вказівки ідерективив Москві писалися “советской делегации”, хоч як ми наполягали намножині, вживалася лише одна – “советской”, а не “советським”. І ми мусили тихдиректив дотримуватись: остаточне рішення про делегацію також приймалося вМоскві”.
Завершення возз’єднання українськихземель в єдиній державі
Наприкінці війни процес об’єднання українських земель таформування території України вступав у вирішальну фазу. Питання про повоєннікордони гостро встало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччинита її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) таЯлтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції.Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесіукраїнсько-польського, українсько-чехо-словацького та українсько-румунськоготериторіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародномуюридичному визнаванні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областейУкраїни до складу СРСР.
Особливо важливим було врегулювання територіального питанняз Польщею. Цей процес був складним і тривалим. На перебіг подій вплинули:небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск польських еміграційнихкіл на західних політиків з метою відновлення польських кордонів, що існувалидо вересня 1939 р.; намагання Сталіна шляхом певних територіальних поступокпідтримати про радянські сили в Польщі; несамостійність української дипломатії,яка завжди йшла в руслі міжнародної політики СРСР.
Першим кроком на шляху українсько-польськоготериторіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода міжурядом УРСР і польським про радянським Тимчасовим Комітетом НаціональногоВизволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документуспоконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння іЛемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такийспосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтриматипаростки соціалізму в Східній Європі.
16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою булоукладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Він мавпроходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід 5-8 км. Однак серпневий договір фіксував на окремих ділянках 17 кілометрів і навіть 30 кілометрове відхилення від “лінії Керзона”. Остаточно процеспольсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли відбувся обмінмайже однаковими за площею прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львівськоїобласті увійшли землі в районі м.Кристополя (Червоноград), а в межах польськоїдержави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області. Заміждержавними угодами до 1946 р. з України в Польщу виїхало близько 810 тис.поляків, а з Польщі в Україну – 480 тис. українців.
Питання про подальшу долю Закарпатської Україниускладнювалося тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід’ємну частинусвоєї держави. Активно відбувався процес самоорганізації місцевого населення,з’являються громадські представницькі органи – народні комітети. В основіїхньої діяльності був народний рух за возз’єднання з єдинокровними братамиукраїнцями. 26 листопада 1944 р. І з’їзд делегатів Народних комітетівЗакарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест провозз’єднання Закарпатської України з УРСР. Під тиском обставин чехословацькаадміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір міжЧехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачево.
Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України булопоставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору,в якому Румунія визнавала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину,Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.
Під час повоєнного територіального розмежування Україна нетільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповниладемографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана доскладу УРСР, простягалася на 110 тис. кв. км., де проживало майже 7 млн.населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становилапонад 580 тис. кв. км. Останнім актом повного завершення формування державноїтериторії стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР.
Початок “холодної війни” пов’язують з виступом колишньогопрем’єр-міністра Великобританії У.Черчілля перед студентами Вестмінстерськогоколеджу в американському місті Фултоні 5 березня 1946 р., у зв’язку зприсудженням йому почесного ступеня доктора цього вищого навчального закладу.У.Черчілль закликав створити новий британсько-американський військовий союззамість антигітлерівської коаліції з метою “боротьби з міжнародним комунізмомна чолі з СРСР”. Президент США Г.Трумен тоді відмовився прокоментувати виступлідера британських консерваторів. А в березні наступного 1947 р. в США булоприйнято доктрину “стримування комунізму” Г.Трумена, яка й стала початкомглобального суперництва, що завершилось розпадом СРСР 8 грудня 1991 р. На тліаналізу міжнародного становища, відносини між Сходом і Заходом в роки “холодноївійни”, стає більш чіткішим і місце України на міжнародній арені в цей період.
Вже у 50-х роках представники УРСР працювали у 16міжнародних організаціях. УРСР вступила до шести міжурядових організацій (крімООН). 1948 р. УРСР стала членом Всесвітньої метеорологічної організації, метоюякої було сприяння співробітництву держав у галузі метрологічних спостереженьта досліджень, а також використання метеорології в авіації, мореплавстві,сільському господарстві тощо. Того самого року президія Верховної Ради УРСРратифікувала підписану в Атлантік-Сіті (США) конвенцію електрозв’язку. З цьогочасу Україна – член Міжнародного союзу електрозв’язку і розширюєспівробітництво у цій галузі.
Прохання уряду Української РСР про прийом республіки доВсесвітнього поштового союзу було підтримане усіма країнами – членами цьогосоюзу. 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала Всесвітню поштовуконвенцію.
1954 р. СРСР, УРСР. БРСР вступили до Міжнародної організаціїпраці. У цьому ж році Україна стала членом ЮНЕСКО (Організації Об’єднаних Наційз питань освіти, науки і культури).
Україна бере участь у Міжнародному агентстві з атомноїенергії (МАГАТЕ), яке було створене на міжнародній конференції, що відбулася у1956 р.
УРСР була учасником Конференції Об’єднаних Націй з питаньпромислового розвитку (ЮНІДО), Програми розвитку ООН (ПРООН), Дитячого фондуООН (ЮНІСЕФ), Європейської економічної комісії, Статистичної Комісії, Комісії всправах народонаселення, Комісії з соціального розвитку, Комітету по природнихресурсах та багатьох інших організацій ООН.
І все ж аналіз документів і матеріалів про участь УРСР і їїуряду в міжнародному житті чітко показує, що інформація про ці “міждержавнізв’язки” зводиться до даних про “… відвідання Києва і УРСР окремими особами чиделегаціями у часі їхнього побуту в СРСР на запрошення московськогоцентрального уряду”. Роль “суверенного” українського радянського уряду і його“міністерства зовнішніх справ” не більша від ролі звичайного туристичного бюро,представники якого мають показати гостям чи відвідувачам особливості країни. З“міждержавними зв’язками” це вже не має нічого спільного, а намагання показатиті відносини як вияв “живих міжнародних зв’язків України” тільки черговий разрозкриває справжній характер позиції УРСР на міжнародній арені.
Політика США щодо українського питання. До приходу у Білийдім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння далласівську доктрину “визволення”,а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна тазавершенням збройної боротьби ОУН-УПА, політика США в “Українському питання”базувалася на принципах, закладених у документі “Цілі сполучених Штатів щодоРосії”, розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.
У документі наголошувалося на тому, що Сполучені Штати незацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсуватиїхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною.Але закінчується документ словами: “Якщо український народ докаже помилковістьтаких суджень, США підтвердить моральне право України на самостійний статус”.
У зовнішньополітичних службах США ставлення до“українського питання” у період від його першої появи на американськомуполітичному “небосхилі” (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН-УПА і приходудо влади у білому домі Д.Ейзенхауера визначалася ситуативністю. Розглядалосявоно не скрізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребуєпідтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Небажаючистворювати додаткових проблем у стосунках з Москвою, балансуючи між політикоюізоляціоналізму й інтервенціонізму, Вашингтон ставив це питання радше відеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядалиполітичний курс в “українському питанні” у річищі радянської політики. Самтермін “Україна” використовувався майже винятково у матеріалах “закритогохарактеру”.
Аналіз показує, що, по-перше, Україна та її незалежність невходили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політикичасів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад РадянськогоСоюзу Сполученні Штати Америки, як, між іншим, і більшість західних країн,здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє,офіційний Вашингтон керувався неможливістю мирного розпаду більшовицькоїімперії; по-четверте, у своїй політиці щодо СРСР більшість вищих державнихкерівників брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації,як наслідок можливого розпаду СРСР.
Отже, можна зробити висновок, що час України як у самомуСРСР, так і на міжнародній арені для відстоювання своїх інтересів ще не настав.Якщо була якась міжнародна діяльність, то це тільки кон’юнктура, якої СРСРпотребував і використовував винятково для своїх цілей. Найкращим доказом цьогоє той факт, що коли СРСР не хотів, щоб УРСР взяла участь у Європейськійконфедерації з безпеки і співробітництва В Гельсінках, то він просто недопустив її до участі в тій конференції без огляду на те, що УРСР є в Європі, ів тій конференції взяли участь усі європейські держави.
Однак, незважаючи на те, що власної зовнішньої політикиУкраїна не мала, специфічну міжнародну діяльність УРСР не варто знецінювати.
Представники України неодноразово обиралися на високіпосади у різних органах ООН. Так, у вересні 1945 р., коли в Лондоні зібраласяпідготовча комісія ООН, що мала прийняти тимчасовий порядок денний першої сесіїГенеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної і соціальної ради з опіки, розв’язатипитання про місце перебування ООН тощо, першим віце-головою Підготовчої комісіїобрано народного комісара закордонних справ УРСР Мануїльського.
10 січня 1946 р у Лондоні відкрилася перша сесія ГенеральноїАсамблеї ООН. Через два дні Україну обрали (разом з іншими 17 країнами) членомЕкономічної і Соціальної Ради терміном на один рік.
Молода українська дипломатія була досить активною. У липні1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р.укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.
На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питанняпро права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР,виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейованестановище в цьому регіоні недунайських держав – США, Англії та Франції.
Формування нової структури міжнародних організаційспричинило появу численних спеціалізованих органів і установ систем ООН.Україна стала як її членом, так і членом 60 їхніх постійних або тимчасовихорганів. 1947 р. Україна стала членом Європейської комісії для Європи. Під часроботи першої сесії Генеральної Асамблеї ООН делегата України призначено членомРевізійної комісії ООН. На третій сесії ГА ООН головою комісії з перевіркиповноважень делегації обрано представника України. Україна була однією здержав-засновниць Всесвітньої організації охорони здоров’я, яка існує з 17квітня 1948 р.
У міру своєї можливості Україна добивалася певногоавторитету на міжнародній арені. Про це свідчило обрання її на другій сесії ГАООН 13 листопада 1947 р. непостійним членом одного з головних органів ООН –Ради Безпеки на дворічний термін (1948-1949 рр.). Як член РБ ООН Українавходила до складу комісії з атомної енергії (у лютому 1948 р. була її головою),Комісія ООН з озброєнь звичайного типу, Комітет з прийому нових членів ООН.Вдруге наша країна брала участь у роботі Ради Безпеки у 1984-1985 рр.,представник України виконував функції голови Ради Безпеки ООН.
Навіть у розпал “холодної війни” Україна виявила певнудипломатичну активність. Представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. Увересні 1951 р. у Києві відбулася перша Українська республіканська конференціяприхильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону іЛаосу. Українські дипломати в 50-х роках працювали в 16 міжнароднихорганізаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.
Україні формально було надано право встановлення прямихміжнародних відносин, у тому числі обмін дипломатичними місіями, алевідсутність реального суверенітету, справжньої державності республіки робили цеправо нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947 р.) таСудану (1956 р.) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною такі залишилось без відповіді.
Крім того, УРСР обиралася членом Економічної і соціальноїради ООН (1946 та 1977-1979 рр.), Комісії ООН з народонаселення (1946-1983рр.),Економічної і соціальної комісії ООН із становища жінок (1981-1984 рр.),Адміністративної Радим Міжнародної Організації праці (1963-1966, 1972-1975 та1981-1984 рр.), виконавчої Ради ЮНЕСКО(1980-1985рр.) та інших організаціях.
Чимало зусиль українська дипломатія докладала для того, щобчленами ООН стали Албанія, Угорщина, Румунія (1955 р.), Монголія (1961 р.). Увересні 1960 р. на ХУ сесії ГА ООН делегація СРСР, очолювана Хрущовим, внеслапропозицію прийняття декларацію про надання незалежності колоніальним країнам інародам. Українська делегація виступила з її повною підтримкою і закликалаприйняти кроки щодо прискорення процесів деколонізації. Декларація ООН пронадання незалежності колоніальним країнам і народам була прийнята абсолютноюбільшістю голосів.
Лише у 1968 р. делегації УРСР брали участь у 35конференціях, сесіях та нарадах, у тому числі в таких важливих міжнароднихфорумах, як ХХІІ продовжена та ХХІІІ регулярна сесія ООН, ІІ конференція ООН зпитань торгівлі і розвитку, Міжнародна конференція з прав людини та ХХІУ сесіяКомісії ООН з прав людини, Міжнародна конференція з прав договорів, Конференціяміністрів, відповідальних за соціальне забезпечення, ХУ Генеральна конференціяМіжнародної організації праці, ХХІІІ сесія Європейської економічної комісії,ХІІ сесія Генеральної конференції МАГАТЕ.
Досить плідно працювала Україна з ЮНЕСКО (1954 р.). З 1956р. керівництво участю республіки в діяльності ЮНЕСКО здійснює спеціальностворена Комісія Української РСР у справах ЮНЕСКО. При Комісії існуваликомітети, до яких входять фахівці з окремих галузей знань (наприклад, комітетиз освіти, соціальних наук, культури, інформації, з бібліотек та з бібліографіїтощо).
Заслугою України є те, що ЮНЕСКО взяла активну участь усвяткуванні 150-річчя з дня народження Т.Шевченка (вперше в історії цієїорганізації відзначався не “круглий” ювілей: згідно традиціями вона відзначаєтільки “круглі”, тобто історичні ювілеї – сторіччя, шістсотріччя тощо), увідзначенні ювілею І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, П, Грабовського,Д.Заболотного, І.Котляревського та інших видатних представників українськогонароду.
Робота в ЮНЕСКО сприяла певному авторитету України в ційорганізації. Про це яскраво свідчать факти обрання українських представників напости генеральних доповідачів та віце-президентів сесії Генеральної конференціїЮНЕСКО.
Незважаючи на обмежений характер своєї діяльності, УРСРвсе-таки брала участь в цілому ряді міжнародних договорів. Так, на Віденськійконференції 1968-1969 рр. з питань права міжнародних договорів під часобговорення питання про здатність держав – членів федеративних союзів укластидоговори відзначилась широка участь у них України і Білорусії. Як ужезазначалося, Українська РСР є учасником такого важливого міжнародного договорусучасності, як Статут Організації Об’єднаних Націй, мирних договорів зБолгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією, Договору про заборонувипробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою,багатьох інших угод, які стосуються питань війни і миру. УРСР підписалаЖеневські конвенції 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, провідкрите море і континентальний шельф, в яких регулюються питання зовнішніхморських кордонів, прикордонного режиму, міжнародного морського судноплавства ітранспорту. Українська РСР брала участь у багатьох важливих угодах, щорегулюють питання міжнародного зв’язку, а саме: в Європейській конвенції радіомовлення,Всесвітній поштовій конвенції, Міжнародній конвенції електрозв’язку тощо.
21 квітня 1961 р. Україна підписала Європейську конвенціюпро зовнішньоторговельний арбітраж, а з 1960 р. стала учасником Паризькоїконференції 1926 р. про міжнародні виставки, яка теж регулює питання,пов’язані з зовнішньою торгівлею. Протягом 1970-1980-х рр. кількість договорів,учасницею яких була Україна, зросла.
Отже, участь Української РСР в заснуванні ООН відкривалаширокі перспективи виходу в сферу зарубіжної діяльності українських дипломатів,економістів, юристів, інших фахівців. Делегації України неодноразово виносилина розгляд світового співтовариства проекти резолюцій, рекомендацій, поправки зактуальних міжнародних економічних проблем.
Однак Українська РСР виконувала в ООН великою міроюдекларативні функції. Її делегації змушені були завжди виступати з позиціїСРСР. Постійне Представництво УРСР при ООН мало не чисельний штат працівників.
Українська РСР як член ООН з початку 50-х років бралаучасть у роботі ЕКОСОР, МОП, ЮНІДО, ЮНТАКТАД, ЄЕК. Зокрема, помітну рольвідігравала Україна у розв’язанні проблем пошуку коштів для держав “третьогосвіту”, розробки програм розвитку їхньої промисловості, підготовки кадрів,регламентації торгівлі.
Краще усвідомлювати свої інтереси і почати працювати зарадиних у міжнародних економічних організаціях Україна отримала можливість тільки у90-ті роки.
У післявоєнний період важливе значення для України малоутворення економічного блоку східноєвропейських країн – Ради Економічної Взаємодопомогиі понад 20 інших міжнародних економічних організацій. РЕВ була створена у 1949р. як організація багатостороннього економічного співробітництва та інтеграціїпрокомуністичних країн.
До середини 50-х років Україна брала участь успівробітництві з прокомуністичними країнами тільки через загальносоюзніустанови, виконуючи їхні рознарядки і плани. Згодом, не маючи змоги утримувативсе управління в одному центрі, союзні органи почали передавати частину своїхдругорядних функцій на місця. Так, в Україні з’явилися структури, щоорганізаційно забезпечували виконання зобов’язань Радянського Союзу щодоміжнародного співробітництва. У 1957-1961 рр. функціонував Державнийнауково-технічний комітет Ради Міністрів Української РСР. Після його ліквідаціївиник Державний комітет Ради Міністрів УРСР по координації науково-досліднихробіт як вищий республіканський орган, у компетенцію якого входилонауково-технічне співробітництво із зарубіжними країнами. Згодом він набувстатус союзно-республіканського.
Міжнародні відносини Українив часи “Хрущовської відлиги”
Не можна назвати гнучкою українську дипломатію періодухрущовської “відлиги”. ХХ з’їзд КПРС (1956 р.), який його започаткував, ставзнаменитим не лише тому, що викрив сталінські злочини, а й тому, що дійшов висновку:“фатальної неминучості термоядерної війни немає”. Він проголоси принципимирного співіснування країн з різним суспільно-політичним ладом, право народівобирати свій шлях розвитку.
За умов введення радянських військ у 1956 р. в Угорщинуподолати атмосферу недовіри і неприязні, в якій опинилась і українськадипломатія, було нелегко. Лише з кінця 50-х років ХХ ст… для України з’явиласяможливість відкрити зовнішній світ для себе і самій стати відкритою для іншихкраїн. Цьому сприяло заснування 1957 р. постійного представництва УкраїнськоїРСР при ООН.
Основним змістом діяльності України на міжнародній ареністала боротьба за мир і безпеку народів, мирне співіснування держав з різнимсуспільним ладом. Як член ООН, республіка значної уваги надавала питаннямнедопущення нової світової війни. На ХІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН вжовтні 1957 р. голова української делегації Л.Паламарчук (очолював українськудипломатію 1954-1966 рр.) заявив, що з метою послаблення міжнародноїнапруженості треба насамперед радикально розв’язати проблеми роззброєння,повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, істотноскоротити збройні сили і військові бюджети. 3 сепрня 1960 р. постійнепредставництво УРСР при ООН надіслало Ноту на ім’я Генерального секретаря ООН,в якій висловлювалася пропозиція про особисту участь глав урядів держав –членів ООН у розгляді проблеми роззброєння на Генеральній Асамлеї.
Немало зусиль українські дипломати доклали до того, щобчленами ООН стали Албанія, Болгарія, Румунія (1955 р.), Монголія (1961 р.).
Різноманітнішою була діяльність України в ЮНЕСКО. На ХУІсесії ГА ООН українська делегація внесла резолюцію про заходи у справіліквідації неписьменності в усьому світі. Цей проект було схвалено. Актив ерспівпрацювала республіка і в Міжнародному бюро освіти (МБО). Свідченням внескуукраїнського народу у скарбницю світової культури було рішення ЮНЕСКО провідзначення 150-річчя від дня народження Т.Шевченка.
Представники України з 1957 р. брали участь у роботіМіжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ).
Динамічного спрямування набули зовнішні зв’язки УкраїнськоїРСР. Якщо в 1957 р. підприємства республіки поставляли продукцію в 31 країнусвіту, то 1960 р. – у 41, а вже 1965 р. – у 81 країну. В 1965р. підприємствареспубліки здійснювали поставки машин, устаткування приладів і матеріалів для390 об’єктів, які споруджувалися у інших країнах за технічною допомогою СРСР.Питома вага України в зовнішньоторговельному обороті СРСР становила 23%.Особливо збільшилася поставка таких видів продукції, як металопрокат, вугілля,чавун, залізна руда, металорізальні верстати, екскаватори, автонавантажувачі. З1964 р. республіка розпочала експорт літаків ТУ-124, АН-24, з 1965 р.автомобілів “Запорожець”, автобусів “ЛАЗ”, тепловозів М-62 та іншої продукціїмашинобудівного комплексу.
Тісні багатогранні зв’язки встановилися між порідненимиобластями і містами України та зарубіжних прикордонних країн. Їх ініціатористворили у 1957-1958 рр. радянсько-польські, радянсько-чехословацькі, радянсько-болгарські,радянсько-угорські, радянсько-румунські товариства дружби. На середину 1962 р.такі зв’язки мали 15 областей і міст України.
У лещатах “Брежнєвськоїдоктрини”
Післяхрущовський період (1964-1984 рр.) у житті народівСРСР, в т.ч. й України, увійшов в історію як період “застою”, що проявився векономіці, суспільно-політичному та культурному житті. Він характеризуєтьсянадмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посилення тоталітарнихтенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням.Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все жвели до лібералізації та гуманізації суспільства.
Новий радянський керівник взяв курс на консерваціюсуспільних відносин, що склалися. Це добре розуміла світова демократичнагромадськість, у свідомості якої, незважаючи на відносну міжнародну розрядку,СРСР залишився тоталітарною державою. “Брежнєвська доктрина”, яка визріла щепід час придушення Радянським Союзом “празької весни” 1968 р. і яка на практицізводилася до обмеження національного суверенітету країн Східної Європи, надовговизначила характер “братніх” відносин країн “соціалістичного табору”.
Наприкінці 60-х – у першій половині 70-х рр. відбулосяпевне оздоровлення міжнародної обстановки, сформувався курс на розрядку. Однакуже з другої половини 70-х років цей процес з вини обох протилежних блоківпочав гальмуватися. Радянська інтервенція до Афганістану в грудні 1979 р. тамасове розгортання Радянським Союзом ракет СС-20 поклали край процесові розрядки.
Міжнародна діяльність УРСР “ери Брежнєва”, як і в попередніперіоди радянської історії, визначалася центром. Хоч почасти серйознихможливостей для самостійної дипломатії УРСР, як і раніше, не мала, і все ж,незважаючи на це, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до багатьох важливихміжнародних подій періоду 1964-1979 рр. Вона зробила певний внесок урозв’язання вагомих міжнародних проблем. УСРС брала участь у підготовці йпроведенні Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975р.).Як і раніше, однак, головною трибуною міжнародної активності УРСРзалишалася ООН. За період з 1971 по 1979 рр. Українська РСР або її представники37 разів обиралися або призначалися членами органів міжнародних організацій іконференцій. Глави делегацій УРСР 14 разів виступали на сесіях ГоловноїАсамблеї ООН. У цей період українські делегації 287 разів висували поправки,проекти резолюцій, спільні заяви з питань, що обговорювалися в міжнароднихорганізаціях та на міжнародних конференціях. Делегації УРСР взяли участь уроботі 10 засідань Генасамблеї та 4-х спец сесій ООН. УРСР підписала іратифікувала 64 міжнародні документи. Серед них: Договір про заборонурозміщення на дні морів та океанів і в надрах ядерної зброї та ін. Видів зброїмасового знищення (1.03.1971 р.), міжнародний пакт про економічні, соціальні йкультурні права (19.10.1973 р.), Віденська конвенція про представництво державу їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру(17.10.1975 р.), міжнародна конвенція електрозв’язку (15.12.1976 р.), Додатковіпротоколи до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни(9.12.1977 р.), конвенція про психотропні речовини 1971 р. (27.10.1978 р.),конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вченихступенів у державах регіону Європи (21.12.1979 р.) тощо.
До середини 60-хроків у Києві мали Генеральні консульстваПольська Народна Республіка і Чехословацька Соціалістична Республіка. У1966-1971 рр. свої генеральні консульства відкрили в столиці радянської Українище п’ять європейських соціалістичних держав – Німецька Демократична Республіка(1966 р.), Угорська Народна Республіка (1969 р.), Соціалістична РеспублікаЮгославія (1970 р.) і Народна Республіка Болгарія (1971 р.). В Одесі у 1970 р.відкрито Генеральне консульство Республіки Куба.
Дедалі більше розширювалися зв’язки і співробітництво УРСРз східноєвропейськими країнами по державній лінії. У цьому напрямку у ВерховнійРаді УРСР працювала постійна комісія у закордонних справах. До функції комісіївходили підготовка і попередній розгляд питань зовнішньої політики, якіпередаються на затвердження Верховної Ради її Президії, контроль за діяльністюдержавних органів і відомств та громадських організацій республіки, щобезпосередньо здійснюють контакти і співробітництво з зарубіжними країнами таміжнародними організаціями, винесення рекомендацій з питань зовнішньополітичноїдіяльності.
З 1989 р. підвищується активність підприємств і організаційреспубліки у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано понад 2000 учасниківзовнішньоекономічних зв’язків. І надалі повний контроль зовнішньоекономічнихзносин України, як і усієї міжнародної діяльності, здійснював Центр, щоускладнювало вихід республіки на міжнародну зовнішньоекономічну арену і міцнотримало її біля Москви.
Про це досить яскраво свідчить парадоксальне рішення урядуколишнього СРСР від 1987 р., згідно з яким Україна могла самостійно торгуватитільки з Австрією в межах так званої придунайської торгівлі.
З прийняттям Декларації про державний суверенітет Україниреспубліка усе настирливіше намагається самостійно налагоджувати контакти ізсвітовим співтовариством.
Українське керівництво, базуючись на Декларації продержавний суверенітет України, починаючи з другої половини 1990 р. активношукало шляхів розбудови незалежної закордонної політики й прагнуло ввестиреспубліку до міжнародного співробітництва. Активну позицію в цьому питаннізайняло МЗС України на чолі з А.Зленком, який був призначений на посадуміністра МЗС України 28 липня 1990 р.
Після прийняття Декларації демократична опозиція намагаласянадати відносинам з іншими республіками СРСР міжнародного характеру. Так 29серпня 1990 р. представники Народної Ради і російські депутати з боку“Демократична Росія” підписали “Заяву про засади державних відносин України іРСФСР на підставі Декларації про державний суверенітет”. До кінця 1990 р.Україна підписала двосторонні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Білорусією,Узбекистаном і Казахстаном.
Велике значення мали зарубіжні візити лідерів Руху до США.Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаганди, що зображала НРУ якнебезпечний націоналістичний рух.
У цей час новостворена комісія із закордонних справВерховної Ради України на чолі з Д.Павличком активізувала діяльність в ООН.Так, восени 1990 р. плідно працювала українська делегація на 45-й сесіїГенеральної Асамблеї ООН. Уперше за всю діяльність в ООН наша делегаціявикористала сесію для налагодження дипломатичних контактів. Були проведеніпереговори з міністрами закордонних справ Болгарії, Чехословаччини, Польщі,Румунії, Югославії, Туреччини, Австрії, Канади, Ватикану, зустрічі зкерівниками дипломатичних відомств КНДР і США.
Рубіж 90-х років ознаменувався посиленням зв’язків таспівробітництва з українською діаспорою.
Проте зусилля України, спрямовані на здобуття міжнародноговизнання, були ускладненні різноманітними проблемами, особливо непевниммайбутнім Радянського Союзу й нерозв’язаним питанням про те, яке місцепосідатиме у ньому Україна. Західні лідери, зокрема президент США Дж. Буш таміністр закордонних справ Великобританії Д.Херд, під час своїх візитів до Києванавесні та влітку 1991 р. дали зрозуміти, що вони воліють мати справу з однієюРадянською державою на чолі з Горбачовим, а не наражатися на ризик і небезпеку,у тому числі й через можливе розповсюдження ядерних арсеналів, які дедалібільше пов’язувалися з Україною (а радянські представники в це й часдокладали максимум зусиль, щоб посилити ці побоювання), з розпадом СРСР.
Позиція Заходу викликала розчарування у прихильниківвільної, демократичної та без’ядерної Української держави, які припускали, щоможуть розраховувати на підтримку західних демократій. Протягом наступних роківстало дедалі очевиднішим, що західні уряди не тільки по-різному підходять дорозв’язання його численних проблем. Тоді, як українські демократи вважали, щорозпад радянської імперії та утворення демократичних держав, зокремадемократичної Росії, — єдиний шлях гарантувати стабільність у Східній Європі йусунути військову та ядерну загрозу Заходу, то західні держави віддавалиперевагу тому, щоб, — як 1 серпня 1991 р. заявив президент США Дж. Бушукраїнському парламенту, — Україна та інші республіки підтримували Горбачова вйого зусиллях зберегти цілісність Радянського Союзу.
У цей час робляться перші спроби встановлення двохсторонніхвідносин із сусідніми державами. Так, 24 серпня 1990 р. у Будапешті відбулисяпереговори міністрів закордонних справ Угорської Республіки Г.Єсенські таУкраїнської РСР А.Зленка. Сторони висловили зацікавленість у встановленнідобросусідських відносин і взаємовигідного співробітництва між УРСР таУгорською Республікою, які відповідатимуть їх національним інтересам та будутьконкретним внеском у будівництво спільного європейського дому. Відбувся обміндумками щодо майбутніх відносин України та Угорщини, зокрема можливостейзаснування дипломатичних, консульських або торговельних представництв тощо. 27вересня 1990 р. в Києві відбулася зустріч голови Верховної Ради УРСР Кравчука іПрезидента Угорської Республіки Гьонца, який перебував у Києві з офіційнимвізитом. У ній сторони підтвердили своє прагнення підтримувати і розвивативзаємовигідне співробітництво та добросусідські відносини, які відповідаютьїхнім національним інтересам. Як перший крок у цьому напрямку вони погодилися навстановлення консульських відносин на обмін консульськими установами інайближчим часом, враховуючи реальності, проведуть переговори щодо встановленнядипломатичних відносин у повному обсязі.
У цей період активізується робота по розгортаннюукраїнсько-польських відносин. Свідченням цього стала Декларація про принципита основні напрямки розвитку українсько-польських відносин від 13.10.1990року., яку підписали МЗС України А.Оленко і МЗС Польщі К.Скубішевський.
Не дивлячись на свою залежність від Центру, Україна у цейперіод намагається, в міру своєї можливості, включатися в життя міжнародноїспільноти. Так, Українська РСР виступила проти агресії Іраку проти Кувейту,рішуче підтримала зусилля міжнародного співробітництва, спрямовані натрелювання кризи в районі Персидської затоки.
У справі розбудови міжнародних відносин неабияке значеннямала Постанова Верховної Ради Української РСР від 25.12.1990 р. “Про реалізаціюдеклацій про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин”.
Протягом трьох років УРСР входила до складу Економічної іСоціальної Ради – одного з головних органів ООН. Обиралася членом такихдопоміжних органів, як Комісія з прав людини, Комісія соціального розвитку,Комітет з природних ресурсів, Комітет з народонаселення та деяких органів ЮНЕСКОі Міжнародної організації праці тощо. Однак варто зазначити, що навіть після 16липня 19990 р, коли Верховна Рада прийняла
“Декларацію про державний суверенітет України” не дивлячисьна те, що Україна була членом ООН та 15 організацій системи ООН, а також понад60 їхніх постійних або тимчасових комісій, її делегація не отримала статусуспостерігача на Паризькій зустрічі в верхах НБСЄ у листопаді 1990 р. на знакпротесту міністр закордонних справ УРСР А.Оленко вийшов із складу радянськоїделегації, очолюваною Горбачовим, і залишив конференцію.
Декларація про державний суверенітет України від 16 липня1990 р. становить один з важливих кроків уперед. Свідченням того є міжнародніконтакти, що встановлюються на парламентському та урядовому рівнях після схваленняцього документа.
Тема 10. Основні напрямизовнішньої політики на сучасному етапі незалежної України. (2 години)
Здобуття Україною державної незалежності поряд з багатьма іншимипитаннями висунуло цілу низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це івироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом,це і новий самостійний тип взаємин з державами колишнього СРСР, так званим“близьким зарубіжжям”, це, з рештою включення України в інтеграційні процеси,які розгорнулися серед розвинутих країн Європи.
Суверенність держави, окрім іншого, означає самостійність її зовнішньоїполітики. Набуття Україною ознак повноцінно розвиненої держави, суб’єктаміжнародних відносин відбувається за досить складних, суперечливих і певноюмірою унікальних умов. Після тривалого періоду монополії правлячих кіл увизначенні зовнішньополітичного курсу до його формування причетні тепер сили зрізними, часто протилежними соціально-політичними позиціями, і це ускладнюєвироблення загальнодержавного курсу у міжнародних відносинах нашої країни.
Україна займає певне місце у системі сучасних міжнародних відносин.Основні цілі, геополітичні аспекти, пріоритети та напрямки зовнішньої політикисучасної України сформовані у Акті незалежності України (де є спеціальнийдесятий розділ “Міжнародні відносини”), у Декларації про державний суверенітет,виступах Президента та інших документах.
Головною метою зовнішньої політики України є забезпечення їїнаціональних інтересів, захист прав та інтересів її громадян за кордоном,створення благо приємних умов для соціально-економічного розвитку нашоїдержави.
Україна проводить відкриту, чесну і принципову зовнішню політику,засновану на принципах та нормах міжнародного права.
У декларації про державний суверенітет України записано, що:
· Україна як суб’єкт міжнародного права здійснюєбезпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, приймаєучасть у діяльності міжнародних організацій у обсязі, який є необхідним дляефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній,економічній, інформаційній та інших сферах;
· Україна виступає рівноправним учасникомміжнародного спілкування, активно сприяє укріпленню загального миру таміжнародної безпеки, безпосередньо приймає участь у загальноєвропейськомупроцесі та європейських структурах;
· Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностейнад класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормамидержавного права.
· Україна урочисто проголошує про свій намір стати умайбутньому постійно нейтральною державою, яка не приймає участі у військовихблоках та дотримується трьох без’ядерних принципів: не використовувати, невиробляти та не купувати ядерної зброї.
Основні напрямки зовнішньої політики України були доповнені з ЗверненіВерховної Ради України “До парламентів на народів світу”. У ньому говориться:“Україна будує демократичну правову державу, першочерговою метою якої єзабезпечення прав та свобод людини. З цією метою Україна буде не укліннодотримуватися норм міжнародного права, керуючись Загальною Декларацією правлюдини, Міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, таіншими міжнародними документами”.
Геополітичні аспекти зовнішньої політики України:
· Україна – європейська держава, тому вона повинназміцнювати, розширювати всебічні зв’язки, відносини з державами Європи.
· Україна – колишня республіка СРСР, була тіснопов’язана з усіма його колишніми республіками, що потребує їх збереження таподальшого розвитку взаємовигідних відносин з ними.
· Україна – морська держава, що зумовлює необхідністьрозвитку взаємовигідних відносин з країнами Чорноморського таСередземноморського басейнів.
· Україна не може забезпечити себе власнимисировинними ресурсами. Це примушує закуповувати їх за кордоном.
Основні пріоритети та напрямки зовнішньої політики української держави.
1. Центральним напрямком зовнішньополітичноїдержавності України є плідна робота в ООН, в її спеціалізованих органах,установах, структурах, та міжнародних організаціях. Україна приймає участь вроботі практично всіх органів та установ ООН.
2. Наступний напрямок зовнішньої політики України – цезовнішньополітична дипломатична діяльність. Дипломатичні відносини Українавстановлює на засадах рівноправності, невтручання у внутрішні справи однеодного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.
3. Важливим напрямом зовнішньої політики сучасноїУкраїни є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних,науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за виключеннямкраїн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН об’явлена економічна блокада.
4. Це участь України у вирішенні глобальних проблемсучасного світу.
5. Одним з найважливіших напрямків зовнішньої політикиУкраїни є збереження та подальше зміцнення добросусідських стосунків зколишніми республіками СРСР. Україна дуже зацікавлена у добрих стосунках зусіма країнами колишнього СРСР та особливо з Росією.
Підприємства України мали постійні господарчі зв’язки із 33 тисячамипідприємств інших республік. Сьогодні для забезпечення діяльності усіхпідприємств та організацій України необхідно ввезти майже 25 млн. тон вугілля(17,8% від потреби), 52 млн. тон нафти та газового конденсату (85,5%), 9,5 млн.т. ділової деревини (46,8%), 100 млрд. куб. м. природного газу (80%), 205 тис.т. хлопку волокна (100%) та ін.
6.Участь України у вирішенні складних та невідкладнихвійськово-політичних проблем.
Висновки:
1. Складовою та невід’ємною частиною політичноїдіяльності держави є зовнішня політика, покликана регулювати взаємовідносиниміж державами та народами на міжнародній арені.
2. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави – єпродовженням її внутрішньої політики та відображає характер державного тасуспільного устрою.
3. Головна мета та основні напрямки зовнішньоїполітики України – це забезпечення сприятливих умов для вдосконалення тадемократизації суспільства, просуванням його шляхом соціального прогресу,досягнення загальної безпеки й роззброєння, розвиток міцних дружніх,добросусідських відносин та різностороннього співробітництва, участь увирішенні глобальних проблем сучасності, сприяння укріпленню та прогресусвітової спільноти.
Нашу державу прийнято до складу престижних міжнародних організацій,зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкцій тарозвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з безпекиі співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво тапартнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС).Багато зусиль було докладено, щоб стати повноправним членом такої впливовоїміжнародної регіональної інституції як Ради Європи (РЄ).
Особливе і визначне місце в зовнішній політиці України належитьспівробітництву з Організацією Об’єднаних Націй. Для України, яка прагне твердозакріпитися у світових міжнародних організаціях та проводити власнийзовнішньополітичний курс, членство в ООН є однією з умов міжнародних гарантійїї національної безпеки. Обрання Міністра закордонних справ УкраїниГ.Удовиченка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН свідчить про постійнозростаючий авторитету країни на міжнародній арені. Україна бере активну участьу миротворчій діяльності ООН, проводить справді незалежну від окремих держав чигруп держав зовнішню політику. Намагається і надалі забезпечити політичний,ідеологічний та організаційний вплив на діяльність ООН шляхом розбудови йвисунення ініціатив та позицій, які б, з одного боку, відповідали національнимінтересам нашої держави, а з другого боку, відповідали тенденції діяльності ООНна сучасному етапі. Прикладом таких пропозицій стала підготовка і прийняття заініціативою України Конвенції із захисту Миротворчого персоналу ООН. Українапідтримує колективні зусилля по збереженню міжнародного миру та безпеки, береактивну участь в операціях сил ООН.
Україна є учасницею, членом “нового Радянського Союзу”, тобтоСпівдружності незалежних держав, яка була створена в грудні 1991 р. Уряд нашоїдержави розглядає СНД як міжнародний механізм, що доповнює ї координує процесстворення якісно нових двохсторонніх відносин з незалежними державами, якіутворилися на території колишнього СРСР, і має на меті сприяння більш успішномувирішенні проблем, що виникли внаслідок розпаду Союзу РСР. Україна стоїть напозиціях насамперед економічної доцільності існування СНД, розвиткуторговельно-економічних відносин між державами учасницями Співдружності.Співробітництво в рамках СНД в усіх сферах співробітництва Україна розглядаєкрізь призму власних національних інтересів, при цьому усвідомлюючи своє правояк незалежної держави самостійного формування позиції щодо активної та гнучкоїполітики в межах Співдружності, реалізації національних інтересів.
Україна виступає проти перетворення СНД на державне утворення зі своїмиорганами влади і управління, надання їй статусу суб’єкту міжнародного права.Тому Україна уникатиме і в подальшому участі в інституціоналізації формміждержавного співробітництва, здатній перетворити СНД у наддержавну структуру.У разі набуття подібною тенденцією домінуючого характеру вона залишає за собоюправо переглянути своє ставлення до участі в співдружності.
У сфері економіки Україна, обрала і відстоює лінію створення власноївідкритої економічної системи, участі в міжрегіональних ринках, серед якихчільне місце має займати спільний ринок Співдружності незалежних держав, якрівноправне економічне інтеграційне об’єднання. Україна стоїть на позиції, якапередбачає збалансовану господарську діяльність всіх без виняткудержав-учасниць СНД, що вимагає перегляду старих і переходу до нових формінтеграції. У військово-політичній сфері Україна стоїть на позиції неучасті вугодах військово-політичного характеру на геополітичному просторі колишньогоСРСР. Україна не має ніяких територіальних претензій до всіх сусідніх держав, утому числі держав-учасниць СНД. Водночас свої державні кордони, що склалися наперіод розпаду СРСР, вона вважає непорушними.
Важливим напрямом інтеграції в Європейські структури, безумовно, єспівробітництво України з Європейським Союзом. У спеціальній декларації з нагодиутворення ЄС країни члени цього Союзу висловили готовність налагодити “в дусіспівробітництва” діалог із східноєвропейськими країнами, в т.ч. з Україною. Удусі декларації в травні 1994 р. в Києві було парафовано угоду про партнерствоі співробітництво між Україною і Європейським Союзом, яка була згодом підписанау Люксембурзі, де проходило засідання Ради міністрів закордонних справ ЄС. Тобув перший подібний документ у відносинах Європейського Союзу з державами –членами СНД. Ця угода передбачає взаємне надання режиму найбільшого сприяння вторгівлі, зняття імпортних квот при укладенні окремих угод про торгівлю.
Наприкінці 1994 р. Європарламент заявив про надання нашій країнімакрофінансової допомоги в розмірі 85 млн. екю для зміцнення економіки ринковоїорієнтації.
У червні 1995 р. Україна підписала з Європейським Союзом двохстороннютимчасову угоду про торгівлю та питання, що до неї відносяться. Цей документстав першою угодою такого типу, укладеного з новою незалежною державою. Сторонинадали одна одній сприятливі умови для здійснення торгівлі. Угода відкриваєможливості торгувати з усіма країнами Європи без будь-яких обмежень, зокрематекстилем, сільськогосподарською продукцією тощо.
Довгострокова мета України – стати рівноправним членом ЄС, як і іншихєвропейських структур. У середньостроковому плані – це створення зони вільноїторгівлі з ЄС і набуття асоційованого членства в цьому Союзі. У середині 90-хрр. спостерігалася позитивна динаміка у відносинах України і ЄвропейськогоСоюзу. Регулярними стали зустрічі з “трійкою” ЄС. Відбулися перші засіданняРади співробітництва. Відкрилося постійне представництво України при ЄС уБрюсселі. Створено Комітет по зв’язках з ЄС.
Українське керівництво очікує, що важливу роль в розширенні йдиверсифікації міжнародних торговельно-економічних зв’язків відіграватимеСвітова організація торгівлі (СОТ), до якої Україна готова приєднатися.
Визначною подією в політичному житті України стало прийняття до РадиЄвропи. Наша держава стала 37-м членом цієї авторитетної організації і п’ятоюсеред колишніх республік СРСР ( після Латвії, Литви, Естонії та Молдови).Входження України до Ради Європи означає необхідність приєднатися до більше як150 конвенцій, які функціонують у рамках РЄ з приводу прав людини у тій чиіншій галузі. Отже, вступ України до Ради Європи означає розширеннядемократичного простору на схід.
У широкій геополітичній орієнтації України в останні роки найбільшимпрогресом відзначаються відносини з Організацією Північноатлантичного договору,або, як її скорочено називають, НАТО. Прямі контакти України з НАТО розпочалисяз візиту Генерального секретаря цієї організації М.Вернера до Києва 22-23лютого 1992 р. 8 липня 1992 р. відбулося відвідання штаб-квартири АльянсуПрезидентом України Л.Кравчуком. У лютому 1994 р. міністр закордонних справА.Зленко підписав Рамковий документ угоди про “Партнерство заради миру”, а з 25травня 1994 р., після передачі до НАТО презентаційного документа України проучасть у цій угоді, почалося практичне співробітництво з її виконанням.
Свідченням особливого ставлення Організації Північного договору доУкраїни стало підписання 10 червня 1996 р. Індивідуальної програми щодо їїпартнерства з НАТО. Успішний розвиток співробітництва дав змогу підняти його набільш високий рівень – 9 липня 1997 р. в Мадриді Президентом Л.Кучмою талідерами 16 держав НАТО було укладено “Хартію про особливе партнерство міжУкраїною та Організацією північноатлантичного договору”.
Для розвитку організаційних форм взаємного співробітництва при штабквартирі НАТО в Брюсселі було засновано військову місію зв’язку України, зжовтня 1997 р. почала працювати Комісія Україна-НАТО. В Україні було створеноДержавну міжвідомчу Комісію зі співробітництва з НАТО під головуваннямсекретаря Ради національної безпеки та оборони В.Горбуліна. А ще напередодніМадридського самміту, 7 травня 1997 р. в Києві Генеральним секретарем НАТОХ.Соланою та міністром закордонних справ Г.Удовенком було відкрито перший уСхідній Європі Центр інформації та документації Альянсу.
Тобто можна з певністю зазначити, що за недовгий період післявстановлення офіційних відносин з НАТО Україна активно співпрацює з цієюміжнародною організацією. Регулярними стали спільні військові маневри,передбачені угодами про “Партнерство заради миру”, як на території України, такі в країнах НАТО та інших державах, що приєдналися до цих угод.
Пріоритетним регіональними напрямами зовнішньої політики України єдіяльність у рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ),Раді Північноатлантичного співробітництва (РПАС) та Північноатлантичнійасамблеї (ПА). Україна виступає за подальше зміцнення інститутів ОБСЄ,удосконалення діяльності та підвищення ефективності її механізмів, особливо усфері превентивної дипломатії.
Отож, можна зробити висновок, що Україна бере активну участь уформуванні політичних умов на міжнародній арені тим, що є членом багатьохвпливових міжнародних організацій, в межах яких вона провадить активну роботу,яка, до того ж, віддзеркалює не лише загальні, а й національні інтереси нашоїдержави. З моменту досягнення незалежності Україна отримала членство увпливових міжнародних організаціях однією з перших з числа колишніх республікСРСР, що говорить на користь нашої держави, є показником зростаючого авторитетуУкраїни у світі.