“Політика холодної війни”
Міжнародне положенняСРСР після війни, у якій він переміг ціною великихутрат, було найвищою мірою парадоксальним. Країна була розорена. У той же час її лідери мали законне право претендувати на значнуроль у житті світового співтовариства. Безперечно, на Радянський Союз тоді працював своєрідний «ефект Сталинграду» як у суспільній свідомості, так і серед еліти країн-союзників. Але усе ж співвідношення сил було для СРСР навряд чи не гіршим за увесь час його існування. Так, він покористувався з окупації великоїтериторії більшої частини Європи, і його армія займалапо чисельності перше місце у світі.
У той же час в областівійськовоїтехнології і США, і Великобританія далеко обігнали СРСР, промисловий потенціал якого в західних регіонах до того ж поніс величезні втрати.
Таким чином, у наявності було гостре протиріччя між видимою ситуацією і реальним розкладом сил. Радянські керівники ясно усвідомлювали це положення, що змушувало їх відчуватисильнепочуття уразливості, але в той же час вони вважали, що СРСР став однієї з великих держав. Тим самим умиканняРадянського Союзу в міжнародну сферу характеризувалося великоюнестабільністю. У цій ситуації можливі були два підходи: перший припускав зусилля по зберіганню"великогоальянсу", створеного в роки війни, і одержання перепочинку для реконструкції і розвитки економіки; другий робив еквівалент військовоїпротиваги з придбання «застав безпеки» за допомогою розширеннясфери радянського впливу. Ці два взаємовиключні підходи, що припускали протилежні сприйняття "інших", відбивалися в позиціях, що дискутуються в партійному керівництві. Перший, що захищався в 1945 р. групою Жданова-Вознесенського, виходивіз традиційної тези про неминучість розвитки в мирний час "межімпериалистиченихпротиріч", насамперед між Великобританією і США, що дозволили б СРСР звістки, як і в довоєнні роки, витончену дипломатичну гру в багатополюсному світіі перешкоджати утворенню"єдиного імперіалістичного фронту". Другий підхід, підтримуваний Сталіним і Маленковим, виходивіз припущень про неминучу кризу, що змете капіталістичну систему, але відсував його прихіду віддалене майбутнє, визнавав існування можливості врегулювання відношеньу двухполюсномусвітіміж соціалістичним табором на чолі зі СРСР і імперіалістичним табором на чолі зі США і підкреслював небезпеку швидкої конфронтації між ними.
Через деяку пасивність західних держав другий підхід, що безпосередньо виражався в політику придбання «застав безпеки», узяв гору в перші місяці, що пішли за Ялтинськоїконференцією, мабуть, при особистомусприянні Сталіна, що цілком підтримувало концепцію зон впливу, підбадьореного успіхами в Польщі, Румунії і Чехословаччини і що бажалидомогтися остаточного визнання СРСР у якості наддержави.
У умовах усе світу, що більш поляризуєтся, ця політика призвелав наступні роки до утворенняблоків, конфронтації, у першу чергу навколо німецького питання, і дійснійвійні в Кореї. Після сутичок1945-1946 р. «холодна війна» ввійшла у свою активну фазу влітку 1947 р., коли світрозколовся на два антагоністичних блоки. Втім, посиленнянапруженості завжди вмілодозувалося і з однієї, і з іншоїсторонив залежності від того, як кожний табір бачив свою сферу впливу й оцінював свою волю до опору. Так, СРСР виявляв великуобережність і навіть боязкість (Сталін визнає це через декількароків) у своїй політика стосовно китайських комуністів у 1945-1948 р., вважаючи, що американці розглядаютьцей регіон як частину своєї сфери впливу. Ннаткнувшисьна тверду позицію США й Англії, він відмовився від своїх претензій на Іран і Туреччину.
Навпроти, зрозумівши буквально заяву Рузвельтав Ялті про те, що американські війська протягом двох років будуть виведені з Європи, Радянський Союз пішов на ризик у Берліні і проявив непохитну рішучість строго контролювати, чого б це ні коштувало, режими, що він створив на своїх східноєвропейських рубежах.
На початку 1945 р., коли близькість перемоги над Німеччиноювже не викликала сумнівів, союзники вирішили зустрітися, щоб у світлінової політичної і військовоїситуації остаточно визначити основні риси повоєнного світового устрою. Ці питаннястали предметом переговорів на Ялтинськоїконференції (4-11 лютого 1945 р.), під час якої, як і в Тегерані Сталін спритно грав на протиріччях між англійцями й американцями і на довірі, що харчував до нього Рузвельт. Протягом тижня був вирішений, частіше усього на користь СРСР, ряд фундаментальних питань, що насамперед торкаютьсяпринципи діяльності ООН, установчаконференція якої повинна була відчинитися25квітняв Сан-Франциско. Радянський Союз, що потребувавдля себе на всьомупротязі попередніх переговорів, що проходили в Думбартон-Окс, про формування цієї міжнародної організації 16 місць (по числу союзних республік), заявив, що задовольняється чотирма, а потім і трьома місцями (РСФСР, Україна і Білорусія).
Він також погодився з американським пропозицією про те, що «ніякий постійний член Ради Безпеки не може користуватися правом вето при розгляді конфлікту, у якому він бере участь». На думку Рузвельта, радянська позиція «була великимкроком уперед, що буде позитивно сприйнятий народами усього світу». У обмін на ці поступки, незначні в очах Радянського Союзу, але важливі для американського президента, що бажав до кінця довести свій проект ООН, як найважливішого елемента нової рівноваги, реалістичного і мирного, для повоєнного світу, радянська сторонадомоглася бажаних результатів майже по всіхінших пунктах:
Східна межаПольщі пройде по «лінії Керзона».
Люблинськийкомітет, до якого будуть додані "іншідемократичні польські лідери в Польщі і за межею", складеядро майбутнього уряду національної єдності. Цей уряд займеться якнайшвидшоюорганізацією вільних виборів.
Весьпроцес буде здійснюватися під наглядом із Москви коміссії, що включає в себе Молотоваі пословСША і Великобританії в СРСР.
Не викликав великихсуперечок принцип військовоїокупації Німеччини. За пропозицією Черчілля Сталін погодився на виділення французької зони за рахуноканглійської й американської окупаційних зон. Навпроти, питанняпро майбутнє Німеччині, про її можливе розчленовування, по якому булирозбіжності між Рузвельтом(за поділ) і Черчіллем(проти поділу), був переданий на розгляд спеціальної комісії.
Побоюючись можливого затягування війни з Японією, Рузвельтзапропонував Сталіну дуже вигідні умови в обмін на відкриття СРСР військовихдій проти Японії через трьох місяця після капітуляції Німеччини: приєднання до СРСР Курильськ^ островів і південного Сахаліну, право на оренду Порт-Артура, інтернаціоналізація порту Дайрені експлуатація залізничного комплексу Маньчжурії.
Нарешті західні союзники визнали обгрунтованість пред'явлених СРСР вимог по репараціях: $10 млрд.,(половина загальногообсягу репарацій із Німеччини), одержання яких складалосяб у вивозі товарів і капіталів, використанні робочої сили.
Проте надалі міжсоюзницька комісія, що працювала в Москві, не змогладійти згоди на цій основі.
Незабаром після Ялтинськоїконференції Захід був поставлений радянською стороноюперед декількомафактами, що збулися: у Польщі «поляки з Лондона» одержали в «коаліційному уряді» лише другорядні міністерські портфелі; передбачені ж рішеннямиконференції вибори проведені не були. У Румунії король Михайбув змушенийстворити уряд, у якому домінували комуністи. У Чехословаччині Бенешу, після його візиту в березні 1945 року в Москву, прийшлосявключити в уряд декількакомуністів.
На що відбулася17 липня — 2 серпня 1945 року Потсдамськоїконференції західні учасники уступили спільномутиску СРСР і Польщі і погодилися, що польсько-німецька межапройде по лінії Одер-Нейсе. Питанняпро репарації був вирішений також на користь СРСР, що одержав право вивозити не тільки усе, що побажне, із своєї окупаційної зони, але і забрати чверть устаткування в західних зонах. США і Великобританія з подивом виявилипояву нових радянських вимог: перегляд укладеноїв Монтреконференції про режим чорноморських проток; повернення СРСР Карськогой Ардаханськогоокругів, що граничили з Радянської Вірменією й отошедшиху 1921 р. Туреччини; одержання військово-морської бази Дедеагаче(Фракія) на Егейському море.
Лондонська нарада міністрів закордонних справ п'ятьох країн-членів Ради Безпеки ООН у вересні 1945 року виявила нові джерела напруженості між СРСР і Заходом. Західні країни поставили Радянський Союз у популярність, що вони не підпишуть мирні договори з Румунією і Болгарією до проведення там вільних виборів. Радянська сторонаобгрунтувалацю позицію як відмову від угод, укладених--PAGE_BREAK--із Черчіллем у жовтні 1944 року, про сфери впливу в Східної Європі. До того ж СРСР продемонстрував на цій нараді новопридбаний«комплекс великої держави», вимагаючи винятокКитаю і Франції з усіх переговорів про мирні договори і надання собі протекторату над Тріполітанією з тим, щоб, як личить великій державі забезпечити свою присутність у Середземному море. Після 3-хтижнів переговорів СРСР і Західні учасники були змушеніконстатувати свою незгоду по більшості питаньі домовилися знову зустрітися в грудні в Москві.
У Москві міністри закордонних справ трьох великих держав прийшлидо поступки по питаннюпро Болгарії і Румунії після те, як СРСР погодився на проведення там нових виборів, тим самим неявновизнавши, що попередні, що дали «вітчизняним фронтам» більшість у 90%, були фальсифіковані. Радянський Союз погодився також на участь «малих країн» у Мирній конференції, що повинна була відбутисяв Парижі влітку 1946 року.
Проте декількоматижнями пізніше Радянська дипломатія підтвердила свій намір вирішувати значніміжнародні проблеми тільки зі США (показово, що з кінця 1945 року контакти між Сталіним і Эттли, що перемінила Черчілля на посадіпрем'єр-міністра Великобританії, ставали усе більш епізодичними). У лютому 1946 року Молотів зокрема, заявив, що СРСР — одна з двох найбільшихкраїн світуі ніякого міжнародного питанняне може бути вирішений без її участі.
Зберігаючи свою схильністьдо політики поділусфер впливу, що протистояла американському проекту колективної безпеки, що відводив ООН центральне місце у врегулюванні конфліктів, СРСР постарався усталити свої позиції в Ірані, тому що до цього моменті політика одержання «застав безпеки» приносило свої плоди.
З 1941 року Іран знаходився під спільноюокупацією Великобританії і СРСР, що зобов'язалися вивести свої війська протягом шести місяців після закінчення війни. Проте Радянський Союз висловлював явний намір надовго улаштуватися в Ірані. У вересні 1944 року він безуспішно намагався створити змішану радянсько-іранську нафтову компанію. У той же час Радянський Союз підтримував партію Туде, що об'єднувала значну частину супротивниківрежиму, і сепаратистські прямуванняКурдів і Азербайджанців, маючи через або послабити центральну владу в Тегерані і поставити її в повну залежність від Туде, або анексувати межующіз Радянським Азербайджаном північні провінції. У грудні 1945 року при радянській підтримці на півночі Ірану були проголошені Автономна Республіка Азербайджан і Курдська Народна Республіка. Не домігшись у Раді Безпеки, де розглядалося це питання, прийнятногодля себе рішенняВеликобританія направила додаткові військові контингенти на південь Ірану. У обмін на створення змішаної радянсько-іранської нафтової компанії Радянський Союз погодився вивести свої війська (травень 1946). Наприкінці 1946 року Іран денонсував договір про нафтовидобуток, відновив контроль над північною частиною своєї території, подавивши курдських і азербайджанських сепаратистів, на що СРСР віддав перевагу не реагувати, щоб не втягуватися в цьому районі в силовий конфлікт із США й Англією.
Коли іранська криза досягла своєї кульмінації (початок березня 1946 року), Черчілль вимовив у Фултоні (Міссурі) при президенті Труманісвою знамениту промовупро "залізнузавісу".
Ця промова, основні положенняякої розділялися на Заході не всіма, що особливо находиласятоді у влади англійськими лейбористами, проте свідчила про початок нового і важливого етапу в усвідомленні Заходом реальності погрози«радянського експансіонізму». Перед особоюцієї небезпеки тільки тверда політика — така, до якого Великобританія прибіглав наступні тижні в Ірані, — мала шанси виявитися результативної.
Парижскьіконференції квітня 1946 року і Мирної конференції, що проходила у французькій столиці з 29 липня по 15 жовтня 1946 року, були присвяченіголовним чином врегулюванню німецькоїпроблеми. Вони не призвелині до якогозближення західних і радянських позицій, за винятком питанняпро репарації. Тим часом держсекретар США Бирнсоголосив у Штутгарте, що, на думку американського уряду, настав момент передати німецькому народу відповідальність за ведення своїх власних справ, надатиНімеччиниможливість знаходити самостійність в економічній області. Бирнс, далі, навіть заявив, що "великатрійка" не приймала на себе в Потсдамі ніяких остаточних зобов'язань про східну межуНімеччини.
З своєї сторониСРСР приступив до активного "денацифиіцкації" своєї окупаційної зони, аграрній реформі, націоналізації промислових підприємств і створенню змішаних германськ-радянсько-німецьких підприємств, що працювали винятково на СРСР(після плутанини, створеної вивозом устаткування з німецьких заводів, превага було віддано цьому варіанту). Хоча СРСР незмінно підтверджував свою схильністьідеї возз'єднання демократизованої і демілітаризованої Німеччини, що ростеневідповідність політичних і економічних структур у західних і радянської окупаційних зонах робило цю ідею усе більш ілюзорної.
Після провалу Мирної конференції відношенняміж західними країнами і СРСР ще більш погіршилися через пряму поміч, що надаваласяЮгославією, Болгарією й Албанією, що знаходилисьу зоні Радянського впливу, комуністичному партизанському прямуваннюв Греції, і через тиск СРСР на Туреччину, від котрої Радянський Союз потребувавразом із ним взяти участь в охороні проток, «щоб перешкоджатиїхньому використанню іншимидержавами з метою, ворожим причорноморським державам». США енергійно відреагували на це, направиввражаючу військово-морську армаду в східний сектор Середземного моря. Рішучість Трумена, підтриманаПарижем і Лондоном і опиравшаясяна американську атомну монополію, зробила той же ефект, що і жорстка позиція Великобританії в іранському питанні. У кінцевому рахункугрецький і турецький кризи зіграли в історії «холодної війни» роль, що далеко перевершила ті ставки, що були зроблені сторонами, що конфліктовали. По істоті, вони послужили джерелом доктрини Трумена, що стала першим кроком до оформлення американських зобов'язань у відношенніЄвропи, до створення НАТО.
Щоб спробувати врегулювати не вирішені Мирною конференцією проблеми, нове нарада міністрів закордонних справ зібралося в Москві 10 березня 1947 року, напередодні виклада Труменомконгресу своєї доктрини економічної помочі «вільним народам, що пручаються спробам закабаленняз боку збройноїменшості, або зовнішньому тиску». (Першими одержали американську помічТуреччина і Греція). У Москві дискусія розгорнулася по декількохфундаментальних питанняхнімецькоїпроблеми. Молотів відкинув американську пропозиціюпро висновокдоговори про нейтралітет Німеччини. Генерал Маршалл, котрого Трументільки що поставив на чолі держдепартаменту, відхилив нове радянське прохання про репарації. Америка, заявив він, проти політики перетворення Німеччинив «притулок для бідних у центрі Європи». Сторонине прийшлидо згоди і по питаннюпро державний устріймайбутньої Німеччини. З провалу московської конференції американці зробили для себе явнийвисновокпро необхідність без зволікання зв'язати західні окупаційні зони з західноєвропейськими державами економічними і навіть політичними угодами. 5 червня Маршаллвиклав у Гарварді основні напрямки економічного плану, покликаного «допомогти європейцям знову знаходити економічне здоров'я, без якого неможливі ні стабільність, ні світ». У липні в Парижі була призначена конференція, відкрита для всіхкраїн, у тому числі і СРСР. Цілком зненацька для всіх26 червня у французьку столицю прибув Молотів на чолі делегації, кількість членів котрої і їхній ранг давали їжу для оптимістичних прогнозів. Проте через трьох дня представникивисловили свою принципову незгоду з американським проектом: вони погоджувалися на двостороннюпомічбез попередніх умов і контролю, але заперечували проти колективного підприємства, спроможногопоставити під сумніввинятковий вплив СРСР у Східної Європі і збільшити спроможністьЗахідної Європи до опору. У той же час вони постаралися зменшити психологічний ефект, зроблений пропозицієюМаршалла, шляхом порівняння величезних потребповоєнної Європи й обмежених можливостей США. Зрештою 2 липня Молотів перервав переговори, заявивши, що «поставлені під контроль» європейські країни загублять заради задоволення "потребі бажань деяких великих держав" свої економічні і національні незалежності.
Тим часом деякі східноєвропейські країни, у тому числі Польща і Чехословаччина, прийняли запрошення брати участь у міжнародній конференції, що скликається 12 липня в Парижі для обговорення плану Маршалла. Проте через декількаднів під тиском СРСР спочатку Польща, а потім і Чехословаччина оголосили, що вони не будуть подані в Парижі. У Чехословаччині комуністи вже контролювали, крім посадиголови Ради Міністрів, Міністерство Внутрішніх Справі Національної Оборони і могли в будь-якиймомент захопити усю владу в державі. Та й суспільна думка в країні після Мюнхена більше довіряло слов'янському старшому брату, чим західним демократіям. 10 липня чехословацький уряд пояснив, що його участь у конференції могло бути витлумачене «як акт, спрямованийпроти СРСР». 11 липня Румунія, Угорщина, Албанія і Фінляндія також заявили про свою відмову; таким чином, саме липнем 1947 року варто датувати розкол Європи: з однієї сторони-клієнти США, з іншого боку — сателіти Радянського Союзу.
Погіршення міжнародного клімату продовжувалося протягом усього 1947 року, відзначеного усе більш помітним утягуванням східноєвропейських країн в орбіту СРСР. У 1947 році оформлення режимів «народної демократії» вступило у свою другу фазу: після інтермедії «коаліційних урядів» (1945-1946 р.) влада переходила до комуністів. У Румунії в грудні король продолжение
--PAGE_BREAK--Михайзрікся від престолу на користь народної республіки. У Болгарії, що де був керівник Комінтерну Димитров, повернувшись із СРСР, створив у листопаді 1946 року уряд із комуністичною більшістю, улітку 1947 років була прийнятаКонституція, скопірованаз радянської. Наприкінці серпня був страчений лідер Партії болгарських селян Н. Петков, герой антифашистського Опору. У Польщі сформоване в 1945 році коаліційний уряд пішов у відставку після виборів у січні 1947 року; комуніст Беруть став Президентом республіки, а ГомулказаймалапосадуГенерального Секретаря Комуністичної партії. Вибори в Угорщині (серпень 1947 року), мистецьки проведені комуністом-міністром внутрішніх справЛ.Райком, завершилися поразкою селянської партії. Комуністи вирішили, що отримані на виборах 22% голосів, що зробили їхньою першою партією в країні, дали їм право захопити всіключові посадив уряді, що вони і зробили. Тільки Чехословаччина, хоча яка поступилася радянському тиску по питаннюпро план Маршалла, продовжувала, здавалося, пручатися встановленню комуністами свого повного контролю над державою.
Такафаза формування блоків пройшла наприкінці вересня 1947 року, коли представникишести компартій країн Східної Європи і двох самих потужнихзахідноєвропейських комуністичних партій (Франція й Італія) зібралися з ініціативи СРСР у замку ШклярскаПореба(Польща), щоб створити Комінформ-спільною інформаційне бюро зі штаб-квартирою в Белграді, покликане забезпечити обмін досвідом і, у разі потреби, координацію діяльності компартій на основі взаємної згоди. На Заході звістка про створення Комінформабуло, природно, сприйнято як відродження Комінтерну. На ділі ж є серйозні підстави думати, що, за задумом Сталіна, цей крок уже тоді підготовляв і «відлучення» Югославії, сіючи насіння розбрату між її представниками, спеціально поставленими на друге місце в ієрархії міжнародного комунізму, і всімаіншими.
Як би те ні було, Радянський блок виглядав вражаючим монолітом, а народження Комінформа-оголошенням війни західної цивілізації. До речі, саме в такий спосіб заява, опублікована по закінченні зустрічі і що повторила основні тези доповіді Жданова, подаваломіжнародне положення. Відповідно до нього у світісформувалися два табори: з одного боку, імперіалістичний і антидемократичний табір, з інший, антиімперіалістичний і демократичний табір, основна цільякого полягаєв ослабленніімперіалізму, у посиленнідемократії і ліквідації залишків фашизму. Заява різко критикувала тих комуністичних лідерів, що «приховували розбійницький характер імперіалістичної політики під маскою соціалістичної фразеології». Теорія «двох таборів» поховала спроби Бенешаі Масариказберегти добрі стосунки з обома.
Парламентські вибори в Чехословаччині повинні були відбутисяв травні 1948 року. Усе очікували відступи комуністів, на яких частина суспільної думки покладалавідповідальність за важку продовольчу кризу. Усвідомлюючи навислу над ними погрозу, комуністи постаралися ще більш усталити своє панування в профспілках, армії і поліції. На початку лютого 1948 року міністр внутрішніх справкомуніст Нозекпризначив декількохкомуністів на вищі посадив державній безпеці. У знак протесту і бажаючи змусити уряд провестидострокові вибори 12 міністрів із помірних подали у відставку. Голова Ради Міністрів комуніст Готвальдзвернувся по допомогу, погодивши цей крок із заступником міністра закордонних справ СРСР Зориним, що находились тоді в Празі, до збройноїробочої міліції, чий виступ забезпечив остаточну перемогу комуністів. 25 лютого Бенешуступив тиску вулиць, віддавши комуністам усі важливі посадив уряді, за винятком портфеля міністра закордонних справ, залишеного за Масариком(але той покінчив життя самогубством 10 березня). На минулих 30 травня по єдиному списку виборах перемогли комуністи. 8 червня Бенешподав у відставку. Хоча «празька операція» і не внесла якихзначних змін у сформовану геополітичну ситуацію, вона одержала величезний резонанс у світі. 5 березня 1948 року генерал Клейй відправив із Берліна телеграму, дуже характерну для тривожної обстановки, що царювалав той момент: «Вже декількатижнів я почуваю, що в радянській позиції відбуваються приховані зміни, що змушують мене думати, що війна може вибухнути з драматичною раптовістю. » Центральному розвідувальному керуваннюСША треба буде 10 днів, щоб підготувати для Труменадоповідь із висновкомпро неможливість виникнення війни в найближчі 60 днів.
Конфронтація СРСР і Заходу піднялася ще на один щабельулітку 1948 року через події, пов'язанихіз блокадою Берліна. Провал конференції «останнього шансу» по німецькійпроблемі (Лондон, листопад-грудень 1947 року) прискорив процес створення Західної Німеччини. У знак протесту проти рішенняЗахідних держав про організацію виборів у західнонімецькіустановчі збори маршал Соколовський, радянський представнику міжсоюзницькій Контрольній Раді по керуваннюБерліном, 20 березня вийшов із цього органа, що призвелодо ліквідації чотирибічної адміністрації Берліна. Була збережена тільки комендатура, що управляє муніципальною діяльністю. 31 березня радянська сторонавстановилаконтроль за комунікаціями між Західним Берліном і Західної Німеччиною, щоб змусити західні держави лишитиколишню столицю.
Західні країни відповіли на це випускомнової марки загальноїдля їх трьох зон. У свою чергу СРСР через декількаднів увів нову грошову одиницю у своїй зоні, заявивши, що вона буде мати ходіння у всімБерліні. Наступного дня (24 червня) радянська сторонацілком блокувала західні зони в Берліні. Маршал Соколовськийвідкрите заявив, що «технічні трудності» у пересуванні між Берліном і Західної Німеччиноюзбережуться доти, поки Вашингтон, Лондон і Париж не відмовляться від свого проекту створення "трьохзонного" уряди. Захід був змушенийорганізувати «повітряний міст», що постачав місто біля року, до 12 травня 1949 року, коли блокада була нарешті знята. На Раді чотирьох міністрів закордонних справ, що проходили в Парижі з 22 травня по 20 червня 1949 року, що замінив Молотована посадікерівника радянської дипломатії Вишинскийвідкинув проект самостійності трьох західних зон. У відповідь на створення 23 травня Федеративної Республіки Німеччинискликане в Східному Берліні народні збори прийняло конституцію «демократичної неподільної Німеччини.
Через кілька місяців, 7 жовтня 1949 року, була проголошена НімецькаДемократична Республіка, котрої Радянський Союз передав усі цивільніправомочності.
У світі, що розвивався, здавалося, убік створення монолітних „блоків“, раптове розірванняміж СРСР і Югославією, про яке стало відомо навесні 1948 року, виявив наявність сильноїнапруженості і розбіжності інтересів усередині „соціалістичного табору“. Радянсько-югославська згода, дуже тісне в момент закінчення війни, що символізувалося Договором про дружбу і взаємодопомогу від 11 квітня 1945 року, із кінця 1947 року початок давати тріщини. Сталіна дратувала незалежність Тито, чия сильнаіндивідуальність контрастувала із сірою безликісттюіншихкомуністичних лідерів Східної Європи. Не був позбавлений Титоі визначенихамбіцій. Він не тільки оспорював приналежність Трієста Італії, півдня Каринтії--Австріїі частини Македонії--Греції, але і домігся того, що Албанія майже цілком знаходилася під його впливом. Титорозраховував на створення балканської федерації, що об'єднала б для початкуЮгославії і Болгарію. У випадку успіху задуму і приєднання іншихкраїн до федерації виникнула б реальна можливість того, що Титостане її явнимлідером. Всеце викликало підозри в Сталіна. Наприкінці 1947 року Титоі Димитровоголосили в Бледепро своє рішенняпочати поетапне здійснення ідеї федерації.
28 січня 1948 року „Правда“ опублікувала статтю, де затверджувалося, що вищезгаданим країнам не потрібна ніяка, у будь-якомувипадку помилкова і штучна федерація. 10 лютого Сталін скликав радянсько-болгарсько-югославську нараду, на котрому, зайнявши позицію, протилежну висловленому два тижні тому „Правдою“ думці, наполягав на створенні болгарсько-югославської федерації, безсумнівно розраховуючи, що за допомогою більш піддатливихболгар він одержить можливість краще контролювати дії Белграда. 1 березня Югославія радянська пропозиціяпро створення федерації з Болгарією. З березня по червень криза, що супроводжувалася обміном секретними нотами, продовжував загострюватися: Титовивів з уряду двох прорадянськихміністрів і відмовився стати в якості обвинувачуваного перед Комінформом; Сталін у свою чергу обізвавсяз Югославії своїх спеціалістіві пригрозив припинити економічну поміч. Нарешті, 28 червня був опублікований документ, у якому інші члени Комінформа, зібравшись у Бухаресті, засуджували Комуністичну партію Югославії. Спільназаява особо підкреслювала нетерпимість „ганебного, чисто деспотичного і терористичного режиму“ Титоі закликалася „здорові сили“ КПЮзмусити своїх керівників „вікрито і чесно визнати свої помилки і виправити їх“, у випадку ж відмови--»перемінити їх і висунути нове інтернаціоналістичне керівництвоКПЮ". Проте Югославські комуністи зберегли єдність і пішли за своїм лідером. Наслідки розірваннябули важкі для Югославії, тому що усе її економічні угоди зі східноєвропейськими країнами були анульовані і вона виявилася в блокаді. Проте на продолжение
--PAGE_BREAK--відбувшомосяв липні 1948 року V з'їзді КПЮрадянські обвинувачення були одностайно заперечені, а політика Титоодержала повну підтримку. Бачачи, що його надії на капітуляцію не виправдуються, у серпні 1949 року Сталін вирішив денонсувати договір, укладенийу квітні 1945 року. Тепер югославський уряд на чолі з "гітлеровсько-троцькистскимагентом" розглядався як "супротивникі ворог". 25 жовтня 1949 року дипломатичні відносини між СРСР і Югославією були розірвані.
Обвинувачення в "титоизме" зіграли — які «холодна війна»--важливу роль у зімкненнірадянського блока, ростівинятківі процесів проти комуністів, багато хто з який були учасниками прямуванняОпору, обвинувачених у націоналізмі.
"Відношеннядо СРСР--пробнийкамінь для кожного комуніста",--заявив у грудні 1949 року Сланський, генеральний секретар Компартії Чехословаччини. С1949роки по 1952 рік у країнах народної демократії під контролем або при прямій участі «радників» із сталінського МГБпройшли дві хвилі чищень. Перша була спрямованапроти «національних» політичних лідерів, замінених «москвичами»--людьми, своїм минулим більш тісно пов'язанимизі СРСР. Друга, у якій «космополітизм» був головним критерієм для осуду й арештів, ударила по комуністах переважно єврейської національності; їхній основний злочин складавсяв тому, що, будучи в минулому членами інтербригадабо працюючи в Комінтерні, вони були свідками сталінських методів «чищення» кінця 30-хроків, застосованих тепер у комуністичних партіях східноєвропейських країн.
Під час першої хвилі (літо1948-1949) були «вичищені»: у Польше--Гомулка, замінений на посадіпершого секретаря компартії Берутом; у Угорщині--Райк(страчений) і Кадар(укладенийу в'язницю); у Болгарії--Костов(страчений); у Словаччині--Клементис(страчений). Друга хвиля «вичистила»: у Чехословаччині--Сланского(страчений із тринадцятьомаіншимиобвинувачуваними, із котрих одинадцять були євреями, після відкритого процесу, що нагадував московські); у Румунії--видатнудіячку Ганну Паукер, єврейку по національності, незважаючи на те що в попередні роки вона користувалася активною підтримкою Москви і зіграла важливу роль у боротьбі проти Тито. Щоденна критика "гітлерівсько-фашістськоготитоизма", полювання за ухильниками всіхмастей, що велися з таким же істеричною жорстокістю, що і боротьба з троцькізмом у 30-хроках, повинні були показати неможливість будь-якого іншогошляхудо соціалізму, крім обраного СРСР.
1949--1950 р. стали, безсумнівно, кульмінацією «холодної війни», ознаменованої підписанням 4 квітня 1949 року Північноатлантичного Договору, чий «вікрито агресивний характер» невпинно викривався СРСР, війною в Кореї і переозброєнням Німеччини. 1949 рік був «украй небезпечним» роком, оскільки СРСР уже не сумнівався, що американці надовго залишаться в Європі. Але він же приніс радянським керівникам і задоволення: успішний іспит першої радянської атомної бомби (вересень 1949 рік) і перемога китайських комуністів.
На відміну від своєї політики, що проводиться в іншихрайонах світу, на Далекому Сході СРСР із 1945 року діяв вкрай обережно. Вступ Червоної Армії у війну проти Японії в серпні 1945 року дозволило йому відновити в цьому регіоні позиції, втрачені в 1905 році царською імперією. 15 серпня 1945 року Чан Кайшипогодився з радянською присутністю в Порт-Артурі, Дайренеі Манчьжурии. При радянській підтримці Манчьжуріястала автономною комуністичною державою, очолюваним КаоКаном, що, певне, був тісно пов'язанийіз Сталіним. Наприкінці 1945 року останнійзакликавкитайських комуністів знайти загальнумовуз Чай Канши. Ця позиція була декількаразів підтверджена в 1946-1948 роках. Той факт, що починаючи з літа1947 року політична і військоваситуація змінилася на користь китайських комуністів, у цілому не змінив стримане відношеннярадянського керівництвадо китайських комуністів, що не були запрошені на нараду, присвяченапідставіКомінформа. Цієї стриманості можна дати декількапояснень: розуміючи американські наміри у відношенніЯпонії, радянське керівництворозглядалоДалекий Схід як переважну сферу впливу США (на відміну від Європи). Але чи не побоювалося воно також, що у випадку перемоги китайських комуністів виникне новий полюс комунізму? У цьому змістіварто визнати непослідовністьполітики, що боровся проти Тито, але дозволяла зміцнювати свою незалежність Маа Цзедунові. Показовощо радянська преса майже не зауважилавирішальне настаннякитайських комуністів улітку 1949 року, оскільки була занадто зайнятазвітами про викриття незліченних "гітлерівсько-троцькістсько-титоистських" змов у Східної Європі.
Ентузіазм СРСР із приводу «китайських братів по зброї» проявивсятільки після остаточної перемоги Маа Цзедуна. 23 листопада1 949 року СРСР установив дипломатичні відносини з Пекіном, і Вишинскийзаявив в ООН, що тепер його країна не визнає націоналістичний Китай. Після важкихдвомісячних переговорів 14 лютого 1950 року в Москві Маа Цзедун підписав із Сталіним Договір про взаємодопомогу терміномна 30 років. Радянський Союз зобов'язався відмовитися в дворічний термінвід усіх своїх прав у Манчьжуріїі повернути Дайрені Порт-Артур, надатиКитаю позикуу $300 млн. на 5 років, засвоїти Синьцзянсилами змішаних фірм із радянським фінансовим і технічним переваженням. Тривалість переговорів, скромна сума кредиту, термін, передбачений для передачі манчьжурскоїзалізниці і портів, підкріплюють гіпотезу, відповідно до якої Москва, перед тим, як прийняти на себе більш серйозні зобов'язання, хотіла побачити, якуполітику вибере Маа. Загальнаворожість стосовно США була одним з основних чинниківзгоди. Це було відкрито підтверджено декількоматижнями пізніше: коли Рада Безпеки відмовився виключити націоналістичний Китай з ООН, СРСР вийшов із усіх її органів (до серпня 1950 року).
Саме через відсутності СРСР Рада Безпеки зміг27 червня 1950 року прийняти резолюцію про запровадженняамериканських військ у Корею, де північні корейці за два дні до цього перетнули 38-упаралель. Коли Китай вступив у війну на стороніПівнічної Кореи, СРСР, наткнувшисьна тверду позицію США, постарався зберегти локальний характер конфлікту. Після зсуву войовничого генерала Макартуранапруженість навколо корейських подій зменшилася. 23 червня 1951 року постійний представникСРСР в ООН Маликпродовжив, щоб «воюючі сторонипочали дискусію про припинення вогню і досягненні перемир'я». Переговори по цьому питаннюувінчаються успіхом тільки через два роки, після смерті Сталіна.
У більшому ступені, чим конфлікт у Кореї, «головною біль» радянського зовнішньої політики на початку 50-хроків було питанняпро інтеграцію ФРН у західну політичну систему і її переозброєння. Використовуючи глибокі розбіжності між західними державами по цій проблемі, радянська дипломатія мала можливість спритно маневрувати. 23 жовтня 1950 року ті, що зібралися в Празі міністри закордонних справ східноєвропейського табору запропонували підписати мирний договір із Німеччиною, що передбачає її демілітаризацію і висновокіз її всіхіноземних військ. У грудні західні країни в принципі погодилися на зустріч, але зажадали, щоб на ній були обговорені всіпроблеми, по яких мало місце протистояння Заходу і Сходу. Що продовжуваласяз 5-гоберезня по 21-оечервня 1951 року в Парижі переговори не призвелисторонидо угоди. Причиною неуспіху стало дуже другорядне питання: Радянський Союз наполягав на тому, щоб мова йшла і про Атлантичний пакт, чому противилися країни Заходу. На такийрік СРСР почав ще одну спробу. 10 березня 1952 року, через декількаднів після Лісабонської конференції керівників країн НАТО, на якій був прийнятийплан переозброєння Європи, у тому числі і ФРН, Радянський Союз направив західним державам ноту, що міститьпропозиціюукластимирний договір із демілітаризованої і нейтральної Німеччиною. У порівнянні з попередніми проектами — якрадянськими, так і західними --цейплан містивнові моменти, що повинні були спокусити німців (дозвілНімеччинимати необхідні для оборони національні збройні сили, загальнаамністія для всіхофіцерів вермахту і функціонерів НСДАП, за винятком винних у військовихзлочинах). Проте, щоб спокусити німців у 1952 році Москві випливалозаплатити більше: насамперед відмовитися від вимоги визнати в якості попередньої умови межупо Одеру-Нейсеі погодитися з утвореннямнового загальнонімецькомууряду за підсумками вільних виборів. У сформованій ситуації західні держави не приминулискористатися з нагоди, щоб заявити, що висновокмирного договору припускає колись створення уряду, повноважного його підписати, і що, отже, для початкунеобхідно домовитися про організацію вільних виборів.
У інтерв'ю, опублікованому 24 грудня 1952 року в «New-York Times» Сталін висловив готовність до співробітництва в можливій дипломатичній акції, «виходячи з того факту, що СРСР бажає, щоб Корейській війні був призначенийкінець», і до зустрічі з Эйзенхауером. Проте Эйзенхауер дочекався смерті Сталіна, щоб, говорячи словами президента США, «зробити перші кроки до створення взаємної довіри, заснованого на спільнихзусиллях».
Протягом такихдекількохроків відношенняміж Радянським Союзом і західними країнами досягли великоїнапруженості. 14 червня 1955 року, у відповідь на дії Заходу, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, СРСР, Польща, Румунія, НДР, Албанія підписали Варшавський договір "із метою забезпечення безпеки країн учасниць і підтримки світув Європі". Серйозну небезпеку для світуподавалаусе гонка озброєнь, що розширюється. Як США, так і СРСР із року в рік збільшували свої військовібюджети, тисяча вчених і інженерів трудилися над створенням самих зробленихвидівзброї масового знищення.
Починаючи з 1958 року проводилисяспроби покласти початок скороченню озброєнь, але вони надавалисяневдалими. Отже, до кінця 50-хсвітстав значно більш полярним, і ніхто не бачив виходу з «холодної війни».