Реферат
з історіїУкраїни натему:
«Анархістськийрух в Україніу 1917–1921 рр.»
Зміст
Вступ
1. Розгортанняроботи анархістськихорганізацій
2. ДіяльністьКонфедераціїанархістськихгруп «Набат»
3. Виникнення, еволюція такрах махновщини
Висновки
Література
Вступ
Анархістськийрух в Україні1917–1921 рр. є однимз найменш дослідженихі найбільшсуперечливихявищ новітньоїукраїнськоїісторії. Першірадянськідослідженняз анархістськоїтематики, щоз’явилися вСРСР у 20 х – напочатку 30 хроків (Я. Яковлєв«Русский анархизмв Великой русскойреволюции», М. Равич-Черкаський«Анархисты(Какие партиибыли в России)», М. Залежський«Анархистыв России»), були спрямованіна ідейнийрозгром теоріїі практикианархізму. Алепоряд з цим вцих працяханархістськийрух розглядавсяв його поступальномурозвитку, простежуютьсяспроби з’ясуватисоціальну базуанархістськихорганізацій.Серед дослідженьдовоєнногоперіоду певнезначення маютьпраці анархістів, які в 20 х рокахемігрувализ СРСР.
Уповоєнні десятиліттяякісний рівеньдослідженьз анархістськоїпроблематикизначно зріс.Залученняархівних документів, матеріалівперіодики далозмогу суттєворозширитиджерельну базу.Разом з тим упрацях В. Коміна(«Анархизмв России»,«Махновщинав гражданскойвойне в России»), С. Канева(«Октябрьскаяреволюция икрах анархизма»,«Революцияи анархизм: изистории борьбыреволюционныхдемократови большевиковпротив анархизма»),Є. Корноухова(«Борьбапартиибольшевиковпротиванархизмав России»)ще дуже відчутнийвплив ідеологічнихштампів тастарих підходівдо розглядуісторії анархізму, закладениху 20–30 х роках.
Наприкінці80 х років впершез’являютьсядослідженняз історії самеукраїнськогоанархістськогоруху. Середних: монографіяО. Лебеденка«Историяанархизмав Украине(конец ХІХ– начало ХХвв.)», який намагаєтьсяпрослідкуватирозвитоканархістськогоруху в нашійкраїні з моментуйого зародженняі шукає глибиннівитоки впливуанархічнихідей на суспільство; дисертаціяВ. Савченка«ПолитикаСоветскогогосударствапо отношениюк анархистскомудвижению наУкраине», де також значнаувага приділяєтьсяісторії цьогоруху та ін. Вцілому дослідникикінця 80–90 х роківпідходять довивченняанархістськоїпроблематикибільш об’єктивно, ніж їх попередники, але деякі етапиісторії анархістськогоруху досі залишаютьсямайже невідомими.
Середголовних дійовихосіб Жовтневоїреволюції тагромадянськоївійни привертаєувагу яскрава, своєріднапостать легендарногоНестора Махна.Анархіст, стихія, партизанськийстратег і тактик, селянськийвождь і герой.[9, с. 10] Породженнюлегенд сприявтой факт, щоНестор Махнобув неординарноюособистістю: він командувавсвоєю армією, чисельністьякої доходилав різні періодидо кількохдесятків тисячлюдей, не маючижодної військовоїосвіти, жодногодня не прослужившив армії. [2, с. 79]
Ім’ялегендарногобунтаря приверталота привертаєувагу не лишеісториків, алей численнихписьменників, поетів, кінематографістів, художників.Про НестораМахна писалиО. Толстой, В. Винниченко, О. Гончар табагато іншихмайстрів слова.Одні називалийого «катомбуржуазії йдоброчинцемпролетаріату»,інші – «суворим, нещадним деспотом, убивцею йпогромником, якого не бачивсвіт». Длявисвітленняобраза НестораМахна чималозробив кінематограф.Це насампередтакі фільми, як «Червонідиявлята»,«Пархоменко»,«Ходіння помуках» та ін.[4, с. 4]
Однієюз особливостейочолюваногоНестором Махномруху було те, що він воювавпроти всіхурядів та режимів, але не вважаві себе владою, а тільки виконувачемволі народу.Саме це викликалов мене зацікавленістьйого постаттю, бажання простежитипуть однієїз найбільшсуперечливихта неоднозначнихособистостейісторії України, розглянутийого історичнийпортрет. В якостіпершоджереля спираласяна спогадисамого НестораІвановичаМахна, які вінзібрав у книжці«Гуляй-Поле», а також нарисВ.М. Волковинського«Батько Махно».
Завданняммоєї роботитакож є датиогляд анархістськогоруху 1917–1921 рр. вУкраїні, охарактеризуватизагальні рисиі тенденціїв діяльностіанархістськихорганізаційпід час революційта громадянськоївійни і як кінцевамета – виявитиголовні причинипоразки анархістськогоруху в Україні.Роль махновщинив анархістськомурусі розглядаєтьсяв окремій частинімоєї роботи, бо це явище наперших етапахсвоєї еволюціїне спиралосяна принципита ідеї анархізму, тому, на моюдумку, заслуговуєна окремийрозгляд.
Хронологічнірамки даноїроботи зумовлюютьсятим, що саме в1917 р. почавсяновий етап урозвитку українськогоанархізму, своєріднимпоштовхом доякого став крахРосійськоїімперії. Завершуєтьсяцей етап у 1921 р.повним розкладомта знищенняманархістськихорганізацій.
1.Розгортанняроботи анархістськихорганізацій
Намомент Лютневоїреволюції(1917 р.) анархістськігрупи Україниперебувалив дуже тяжкомустановищі.Небачено жорстокийтерор царськогоуряду, ідеологічнаі організаційнароздробленістьанархістівпоряд з елементамивнутрішньогорозкладу в їхрусі призвелидо того, що нацей час більшістьз них була знищена, перебувалана каторзі чив еміграціїабо свідомовідійшла відактивної діяльності.На початок1917 р. анархістськігрупи діялитільки в Києві, Катеринославіта Харкові. [6, с. 262]
Однакв обстановціреволюційноїейфорії, щоохопила суспільствопісля несподіванолегкої перемогинад самодержавством, анархістипочинаютьнарощуватисвій вплив.Економічнакриза, невпиннарадикалізаціята поляризаціясуспільства, політичнебезладдя інеспроможністьнової владирозв’язатисоціально-економічніта політичніпроблеми, поставленіреволюцією, тільки активізувалицей процес.
З весни1917 р. в Україніпочалося бурхливезростаннякількостіанархістськихорганізацій.Збільшувалисястарі та виникалинові групи вОдесі, Києві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську, Миколаєві, Севастополі, Павлоградіта інших містах.[6, с. 263]У цей же часвідновлюютьактивну діяльністьй сільськігрупи. Так, гуляйпільськагрупа анархістів-комуністів, яку очоливНестор Махно, уже в березні1917 р. налічувала80 членів. [1, с. 19] Намагалисяпроводити певнуроботу на селіі зміцніліміські групи.
Анархістистворювалисвої клуби, читальні, виступализ лекціями напромисловихпідприємствах.З весни 1917 р.ведеться активнапропагандаідей анархізмуу військовихчастинах. Особливовеликою популярністюанархістикористувалисяна Чорноморськомуфлоті.
Іншимрізновидомдіяльностіанархістівбуло створеннясільськогосподарськихкомун в основномув захопленихпоміщицькихмаєтках. Загаломцей процес бувдосить поширенийу 1917 р. в Україні.Анархістивиступили такожза участь увсіх видахкоопераціїта налагодженняпрямого товарообмінуміж містом іселом.
В 1917 р.анархістськігрупи Українирозгорнулиактивну видавничудіяльність.Крім періодичнихвидань «Свободавнутри нас»(Київ), «Рабочаямысль», «Хлеби Воля» (Харків),«Голос анархиста»(Катеринослав), з’явиласявелика кількістьброшур, листівокта прокламацій.За допомогоюних анархістамвдалося зміцнитивплив на маси.
Прозміцненняанархістськогоруху свідчилой проведення18 – 22 липня 1917 р.в ХарковіПівденноросійськоїконференціїанархістськихгруп, яка ухвалиларішення скликати30 вересня 1917 р.в цьому ж містіВсеросійськийз’їзд анархістів.Для його підготовкибуло створеноТимчасовеінформаційнебюро. [3, с. 4]
В дніжовтневогопереворотуанархістивиступили разомз більшовиками, які намагалисявикористатиїх як бойовий, руйнівнийелемент. Представникианархістськихорганізаційувійшли добагатьох ревкомів.У Києві, Катеринославі, Олександрівську, Одесі та іншихмістах і селищахУкраїни анархістиспільно збільшовикамивели боротьбупроти військТимчасовогоуряду, Каледіна, ЦентральноїРади.
Такимчином, 1917 р. вУкраїні створивсяодин з найбільшихта найактивнішиханархістськихцентрів натериторіїколишньоїРосійськоїімперії. Протеу цьому роцідіяльністьанархістськихорганізаційУкраїни ще ненабула такогоширокого розмаху, як у Москві таПетрограді.Бракувалоукраїнськихдосвідченихлідерів анархістськогоруху. Найбільшвідомі з нихперіоду 1905–1908 рр.– І. Гроссман-Рощин, М. Музиль, Я. Новомирський,І. Жук, – намагаючисьперебуватив епіцентріреволюційнихподій, як правило, зосереджувалисвою діяльністьу столицях, деперспективируху в той часвиглядалиоптимістичніше.[3, с. 5]Але вже у 1918 р.анархістиУкраїни зарівнем впливуна маси починаютьпереважатисвоїх російськиходнодумців.
В ціломудіяльністьанархістівнавесні – восени1917 р. була спрямованана «підштовхування»революції. ЇЇосновною тезоюбуло прагненнядо комуністичногоспособу життя, свободи і рівності.Анархістимріяли проповне зруйнуваннядержави і капіталу, які задавилиці прагнення, вважали, щореволюція, якапочалася, закінчитьсялише післяповного знищеннядержавницько-класовоголаду. В травні1917 р. Київськаасоціаціявільних анархістіву своїй деклараціїзакликалаборотися занегайну передачузнарядь працітрудящим, встановленняекономічноїрівності. [3, с. 5]
Взагалі, характеристикапрограмнихпостанов іметодів діяльностірізноманітнихтечій є однієюз найскладнішихпроблем в історіїанархістськогоруху в Україні, що зумовленонизкою чинників.По-перше, відсутністьдосвіду легальноїдіяльності, організаційнароздробленістьанархістськихорганізацій, недостатняпідтримка їхнаселенням, швидкоплиннізміни суспільноїобстановкизмушувалианархістівйти за подіями, а не формуватисприятливудля себе ситуацію.По-друге, анархістськийрух залишивсярозколотимне тільки ворганізаційному, а й в ідеологічномуплані. В 1917–1921 рр.він розпавсябільш як напівтора десяткатечій і напрямків.Основними середних були анархо-комунізмі анархо-синдикалізм, принцип розмежуванняміж якими особистодля мене залишивсяне зовсім ясним.Адже, незважаючина деякі суперечностіміж окремимитечіями, існувавряд принципів, які об’єднуваливсі відтінкианархізму: запереченнявлади, всіхформ примусу; запереченняполітичнихформ боротьбиі парламентаризму; запереченнябудь-якогосуспільногорежиму, заснованогона експлуатаціїнайманої праці; переконання, що революціявзагалі іанархістськазокрема здійснюєтьсянизами, бо єтворчим виразомбунту, що йдебезпосередньовід мас. [3, с. 6] Якпоказує в своїйроботі А.М. Лебеденко, революцієюутвердженебезвладнекомуністичнесуспільство, засноване наекономічнійрівності ідобровільнійкоопераціївільних комун, що взаємодіютьміж собою назасадах федералізму, як кінцева метаборотьби, булавизнана переважноюбільшістюанархістіві синдикалістамив тому числі.[7, с. 105–106]
Уособленнямсуперечностейміж цими напрямкамистало питанняпро ставленняанархістівдо незалежнихробітничихспілок-синдикатів.Саме воно розкололоанархістськихрух в Україніще в 1905–1907 рр. Незважаючина неодноразовіспроби об’єднанняанархістськихорганізацій, цей розколподолати невдалося. Тому, з формальноїточки зору, анархо-комуністичнийрух в Україніможна поділитина синдикалістськийі антисиндикалістський.
СиндикалізмзародивсянаприкінціXIX ст.у Франції якспроба використатинезалежніпрофесійніспілки робітниківдля звільненняпригнобленогокласу від владидержави і капіталу.Проте, визнаючиповне звільненняробітниківшляхом експропріаціїі передачісиндикатамвсього виробництваі розподілуза головнумету, прийнятав 1906 р. «Ам’єнськахартія» (основнийдокумент, щовизначав формиі напрямкидіяльностісиндикатів)визнаваласиндикатиосновною формоюорганізаціїробітниківв їх боротьбіза скороченняробочого дня, збільшеннязаробітноїплати тощо. Дотого ж ця боротьбаповинна булавестися протиконкретнихпідприємців.[7, с. 106] Отже, напрактиці синдикалізмставав традиційнимпрофспілковимрухом, якийхоча і мавпідготуватисоціальнуреволюцію, алездійсненняїї відкладавна майбутнє.
Антисиндикалісти(«чорнознаменці»,«безначальці»1905–1907 рр.) в своїйдіяльностівиходили зтвердженняпро постійнуготовністьнародних масдо соціальноїреволюції. Духруйнуванняволодів нимипротягом усьогоперіоду існуванняанархістськогоруху в Україні.В профспілкахвони вбачалилише формуобману пролетаріату, засіб відтягуванняреволюції.
Парадоксальністьситуації полягаєв тому, що поміркованасхема синдикалістівсуперечиларадикальнимнастроям більшостіанархістів, тому не булаприйнята занаявних у Російськійімперії суспільнихобставин.Синдикалістив нашій країніне сприймалиідей боротьбиза частковіполіпшення, а виступализа негайнезруйнуваннявсієї експлуататорськоїсистеми. Причомуметоди їх боротьбина практиціфактично булитакими ж, як іметоди опонентів.
Отже, відповідь напитання – вчому ж тодіполягала причинаглибокогорозколу, якийроз’єднуваванархістівУкраїни? – міститься, мабуть, в самійанархічнійтеорії, різнійтрактовціметодів розв’язанняпоставленогозавдання.
Навесні1917 р. синдикалістирозгорнулиактивну діяльністьу профспілкахі створили тамсвої центри, за що були підданіжорстокійкритиці з бокуанархо-комуністів(з 1917 р. відмінностіміж антисиндикалістськиминапрямкамив нашій країнімайже зникаютьі за ними закріплюєтьсязагальна назваанархо-комуністів).
Але вжевлітку 1917 р.синдикалістизосереджуютьсвою діяльністьу фабрично-заводськихкомітетах(ФЗК). Основнимицентрами впливусиндикалістівстають ЦентральніБюро фабзавкомівХаркова таінших містУкраїни. Маючибільшість уцих органах, анархо-синдикалістиповели запеклуборотьбу протипрофспілок, звинувачуючиїх у відмовівід революційнихметодів боротьбита співробітництвіз буржуазією.Синдикалістизакликалиробітниківдо негайногозахопленняпідприємстві виступализа створенняна базі фабзавкомівкомун на засадахсамоврядування.[3, с. 7]
Але діяльністьсиндикалістівнаприкінці1917 – на початку1918 рр. зустріларішучу протидіюбільшовиків, які після жовтневогоперевороту, втілюючи вжиття доктринупро диктатурупролетаріату, всіляко намагалисяпосилитицентралізацію.Роблячи ставкуна більш централізованіпрофспілки, більшовикирозраховувалипідпорядкуватиїм ФЗК, хоча доЖовтня вониразом з анархістамивідстоювалиїх незалежність.Синдикалістивиступили різкопроти централізаторськоїполітики більшовиків, але, зрештою, зазнали поразки.Долю ФЗК остаточновирішив ІВсеросійськийз’їзд профспілок, що проходив7–14 лютого 1918 р.Він ухваливбільшовицькурезолюцію проперетворенняФЗК на місцевіоргани профспілок.[5, с. 210]
Недобилися істотнихуспіхів у цейперіод і анархо-комуністи.Критикуючисвоїх однодумцівз синдикалістськогокрила за спробиочолити маси, вони вірилив самодіяльнусилу народуі закликалитрудящих донегайногозруйнуваннядержави і захопленнявиробництвата продуктівхарчування.Але анархо-комуністибули відірванівід масовогореволюційногоруху і не малиреальної силидля втіленняв життя своїхпостулатів.[3, с. 8]
Єдиноюформою організаційноїдіяльностіанархо-комуністичнихгруп були створенняанархічнихкомун. У містахвони базувалисяв основномув захопленихмаєтках і об’єднувализдебільшогоідейних анархістів, навколо якихзосереджувалисядекласованіелементи, частоз кримінальнимминулим. Комуниіснували переважноза рахунокекспропріацій, які фактичнобули звичайнимиграбунками.Це давало привідбільшовикамв період, колианархістизавдяки демагогічнимзакликам дограбункунаграбованогоі критиці властейза помірковануповедінку щодобуржуазіїздобувализначну підтримкусеред певнихпрошарківнаселення івиходили з-підконтролю, роззброюватианархістськізагони і закриватикомуни. Звинувачуючианархістіву потураннікримінальнимелементам, більшовикитакож намагалисядискредитуватиідеологіюанархізму яквідверто бандитську.[3, с. 8]
Цізвинуваченняне були безпідставними, бо грабункипід прикриттяманархізмунабули такогорозмаху, щодеякі федераціїоголошували, що будутьрозстрілювативсіх, хто «примазавсядо анархізмуз метою здійсненняграбунків».
Кінець1917 – початок 1918рр. був однимз вирішальнихперіодів урозвиткуанархістськогоруху в нашійкраїні. Післяжовтневогопереворотуанархісти, розуміючи, щореволюція непіде бажанимдля них шляхом, всіляко сприялибільшовикаму поваленні«буржуазного»уряду, але водночасповинні буливизначити своєставлення донової влади.Основним питанням, на яке анархістимали дати відповідь, було їх ставленнядо Рад. Самевоно призвелодо нового розколув лавах анархістів, який виявивсяглибшим, ніжрозбіжностіміж анархо-комуністамиі анархо-синдикалістами.
Післяпереходу владидо Рад більшістьанархістськихорганізаційповинна булазасудити входженнясвоїх членівдо цих організаційяк неприпустимеспівробітництвоз властями.Проте доситьвиразно проступалай інша тенденція.Значна частинаанархістівтоді співпрацювалаз більшовиками.Разом з цимвони прагнулистворити передумовидля переродженнясуспільствав бездержавне, виступали протиобмеженняполітичнихсвобод. Деякіанархісти, підтримуючивходження своїходнодумцівдо Рад, вимагализробити їхбезпартійними.[5, с. 141]Так було започаткованонову течію ванархістськомурусі, яка називалася«радянськийанархізм».
Однакпереважнабільшістьанархістівнегативноставилася донової влади, оскільки принциповоне визнавалабудь-якої їїформи. Вже вгрудні 1917 р. вонивисунули гасло«третьої революції», яка мала остаточноліквідуватизалишки експлуататорськоїсистеми.
Алеу багатьохвипадках анархістивиступали набоці більшовиків.Так, під часнаступу німецькихі австрійськихвійськ на Україну, загони «чорноїгвардії», сформованіанархістамиОдеси, Харкова, Катеринослава, Миколаєва, Сімферополята інших міст, а також численніробітничі іселянськізагони, керованіними ж, діялиразом з більшовицькимивійськами. НаПівдні боролисязагони одеськиханархістівпід командуваннямЗайделя і Желябова, в центральнійУкраїні – загониМ. Череднякова, М. Нікіфорової, при обороніХерсона, якийвитримав облогупротягом 17 днів, відзначивсязагін О. Мокроусова.[1, с. 23–24; 5, с. 308–309]
Порядз досить великимиі боєздатнимизагонами існувалий такі, які обросталикримінальнимиелементами, проводилипогроми, грабунки.Численні безчинствата збройнісутички з радянськимизагонами імісцевим населеннямдали привідРаднаркомуроззброїтианархістськіформуванняна підконтрольніййому території.
Такийбезславнийкінець ставтяжким ударомдля українськогоанархістськогоруху. Крім величезнихкадрових втрат, ще більшим булоідеологічнезначення цієїпоразки. Невиправдилисясподіванняна масову народнуреволюцію.
--PAGE_BREAK--
2.ДіяльністьКонфедераціїанархістськихгруп «Набат»
Народнімаси, особливоселянство, байдуже поставилисядо черговоїзміни владиі залишилисяглухими дозакликів анархістів.Воєнні діївесни 1918 р. показалиутопічністьтези анархістівпро стихійнийспротив населення, ефективністьпартизанськоївійни і далив руки більшовиківдокази необхідностіорганізаціїрегулярноїармії, протиякої послідовновиступалианархісти. Крімтого, грабункианархістськихзагонів завдалинепоправноїшкоди їх авторитету.
ПісляпроголошенняГетьманатуанархістамвдалося відновитидеякі своїгрупи і розгорнутив умовах підпілляактивну агітаційнудіяльність.Водночас вонипочали пошукшляхів організаційногооб’єднанняз метою згуртуваннясвоїх сил дляпродовженняреволюції.Навесні 1918 р.в анархістськихколах виникаєідея створенняв УкраїніКонфедераціїанархістськихгруп, яка б об’єдналавсіх практиків, без врахуваннявідтінків. [10, с. 83] Длятакого об’єднанняв липні 1918 р.декілька відомихдіячів, в основномусиндикалістськогонапрямку, створилиІніціативнугрупу «Набат», яка мала провестиорганізаційнуроботу дляскликанняконференціїі виробитипринципи їхоб’єднання.
Восени1918 р. рівеньрозвиткуанархістськогоруху дав змогускликати такуконференцію.Вона проходилав Курську з 12по 16 листопада1918 р. На конференціїбули присутніделегати відгруп Олександрівська, Зернова, Кам’янця-Подільського, Києва, Одеси, Конотопа, Миколаєва, Харкова, відЛетючої групипо організаціїтерору та повстаньв Україні тачлени Ініціативноїгрупи «Набат».Делегати відгруп Катеринослава, Чернігова, Кременчукане змогли прибути.6 делегатівбули анархо-синдикалістамиі 9 – анархо-комуністами.[3, с. 10]
Найважливішимдокументомз тих, що їх прийнялаконференція, була Деклараціяпро умови спільноїроботи анархістів, в якій визначеніідеологічніпринципи об’єднанняанархістськихгруп України.В ній, зокрема, зазначалося, що наближаєтьсясоціальнареволюція ініякої перехідноїстадії міжкапіталізмомі комунізмомне може бути, тому більшовизммає бути відкинутий; соціальнареволюція, щонаближається, повинна бутилише анархо-комуністичноюза змістом, синдикалістськоюза організаційнимпринципом таіндивідуалістичноюза метою, оскількитака організованамаса шляхомстворення своїхкласових організаційздатна збудуватианархічнукомуну; будівництвоанархічноїкомуни –організаційно-творчий, а не стихійно-бунтарськийпроцес; соціальнуреволюціюможуть здійснититільки народнімаси, а не анархісти; вільний розвитокособи є єдинимсмислом процесусуспільноїорганізації, тому немаєпідстав відділятипо суті або вчасі індивідуалізмвід комунізму.Отже, анархо-синдикалізм, анархо-комунізмі анархо-індивідуалізм– три сторониодного й тогож цілісногопроцесу – єдиногоанархізму.
Політичний, а особливоекономічнийтерор був визнанийнеобхідноюформою боротьби.Конференціявисловиласяза входженняанархістівдо ФЗК, комітетівнезаможників, селянськихтрудових комун.До кооперативів, профспілокі Рад конференціяпоставиласянегативно.
КурськаконференціяпроголосиластворенняКонфедераціїанархістськихгруп України«Набат», обралаїї Секретаріату складі В. Воліна, М. Мрачного, А. Которовича, Й. Гутмана, Я. Суховольського.[3, с. 11]
З листопада1918 по червень1919 р. до Конфедераціїприєдналисяновоствореніта існуючігрупи Харкова, Катеринослава, Києва, Клинців, Бердянська, Мелітополя, Кролевця, Хорола, Миргорода, Люботина, Нижньодніпровська, Олександрії, Севастополя, Феодосії, Сімферополя, Керчі. В Києві, Харкові, Єлизаветграді, Олександрівськубули створенігрупи анархічноїмолоді «Набат».[3, с. 11]
Групита федерації, що входили доКонфедерації«Набат», створювалисвої клуби, читальні, бібліотеки, а також розгорнулиактивну видавничудіяльність.В Катеринославібуло створеновидавництво«Набат», де, крім конфедеративногооргану – одноіменноїгазети, друкувалисяброшури, листівкита прокламації.Крім того, вХаркові, Одесі,Єлизаветградівиходили місцевігазети «Набат», в квітні 1919 р.було випущеноі номер газети«Голос трудящихся», органу Революційногосоюзу анархістівм. Клинці. [1, с. 58]
В січні1919 р. «набатівці»встановиликонтакти занархістамиГуляйпільськогорайону. Тутбуло організованогрупу «Набат»та налагодженовипуск одноіменноїгазети. В травні1919 р. гуляйпільський«Набат» об’єднавсяз місцевимСоюзом анархістів.[1, с. 58, 212]
Активнапропагандистськадіяльністьдала результати.Ідеї безвладногокомуністичногосуспільствапідтримувалидедалі ширшіверстви населення, особливоселяни. З’їздконстатувавнаростанняневдоволеннямас режимомта їх прагненнявідмовитисявід будь-якоївлади; наростаннярозриву міжмістом і селом; повний економічнийрозвал; відірваністьвлади від народу; наростанняреволюційнихнастроїв уЧервоній Армії.В зв’язку з цимз’їзд поставивперед анархістамизавдання розширитипропаганду, особливо населі, в ЧервонійАрмії та повстанськихзагонах. [3, с. 11–12]
ПротеКонфедерації«Набат» невдалося об’єднативсі анархістськісили України.Частина анархо-комуністівне погодиласяоб’єднатисяз синдикалістамина їх платформі.
Розширеннювпливу анархістіву цей періодвсіляко намагалисяперешкоджатибільшовики.Після поверненняв Україну вонимаксимальнообмежувалисферу впливуанархістіві не допускалирозростанняїх організацій.Утиски з бокурадянськоївлади набувалинайрізноманітнішихформ – від закриттягазет до роззброєнняанархістськихзагонів і арештівактивних анархістів.Але більшовикиу 1919 р. ще не наважувалисяоголоситианархістівпоза законом.Перебуваючив Україні вдуже непевномустановищі, вонине хотіли йтина прямий конфліктз силою, якабула якщо нефактичнимсоюзникомбільшовиків, то принаймнізапеклим ворогомїх ворогів.
Ситуаціясуттєво зміниласяпісля наказуЛ. Троцькогоза №1824 від 4 червня1919 р., який санкціонувавпочаток відкритоїборотьби протимахновщини.[4, с. 25] Паралельнопосилилисярепресії протианархістів:16 липня був закритийодеський «Набат», у клубах анархістівпроводилисяобшуки.
Післятого, як Добровольчаармія захопилаПівдень і ЛівобережжяУкраїни, а наПравобережжіутвердиласяДиректорія, анархістичерговий разопинилися впідпіллі. Влітку1919 р. керівництво«Набату» перенеслосвою діяльністьу махновськийрайон. Місцевігрупи, що входилидо Конфедерації, намагалисяорганізуватипідпільнуроботу, алевлітку 1919 р.внаслідокчисленнихпровалів ірозстрілівактивністьанархістськихгруп значнозменшилася.
Восени1919 р. СекретаріатКонфедерації«Набат», спираючисьна підтримкуРеволюційноїПовстанськоїАрмії України(махновців), налагодивзв’язок з місцевимиорганізаціями, які почаливидавати в тилуДенікіна листівкита газети. Майжевсі вони малиназву «Набат».У цей періодтакі газетивиходили вПолтаві, Миргороді,Єлизаветграді, Кременчуці, Одесі, Києві, Волчанську, Харкові, Севастополі, Сімферополі.Активна пропагандистськаробота проводиласятакож у районах, зайнятих махновцями.В Гуляй-Полівиходили органСекретаріату– газета «Набат», а також декількамісцевих газет, які перебувалипід впливоманархістів.Вони ж очолювалиВійськово-РеволюційнуРаду та культурно-провідницькийвідділ махновськоїармії. [1, с. 321–326]
На кінець1919 р. була здійсненаспроба пов’язатианархізм зукраїнськимнаціональнимрухом. Такаідея була висловленав передовійстатті органуФедераціїанархістів-повстанцівПолтавщинигазети «Анархист-Повстанец»від 27 грудня1919 р. під назвою«СамостійністьУкраїни і анархісти».Автор статтізакликає доборотьби завстановленнясамостійноїБезвладноїТрудової ФедераціїУкраїни, якаєдина можезабезпечитиінтереси українціві встановитирівноправнівзаємовигідністосунки зсусідами. Цебула абсолютнанова і нехарактернаідея для українськогоанархістськогоруху. Анархістськіорганізації, зокрема, Конфедераціяанархістськихгруп України«Набат», традиційновороже ставилисядо українськогонаціональногоруху як одногоз проявів буржуазноїреакції. Алепрактично вцей же час (кінець1919 – початок 1920рр.) більшовикамвдалося знищитианархістськіселянськіповстанськізагони Полтавщиниі Чернігівщини, в середовищіяких виниклаця ідея.
Тимчасовимивиявились іуспіхи Конфедерації«Набат». Налагодитипозитивнуроботу, спонукатимаси до вільноїтворчості вмахновськомурайоні не вдалось.25 листопада1919 р. залишивпосаду головиВРР махновськоїармії лідер«Набату» В.Волін. [3, с. 13] Напочатку січня1920 р. Конфедераціявідійшла відмахновщини.Втратившипідтримкумахновськоїармії, яка тодіперебувалав кризовомустані, «набатівські»групи знизилиактивність.До того ж більшовикипочали планомірнознищувати їхпід приводомборотьби занархо-махновщиною: забороняливипуск анархістськихдрукованихвидань та літератури, закривали клубита заборонялимітинги.
В пошукахвиходу зі скрутногостановища, вякому опинивсяанархістськийрух, керівникиКонфедерації«Набат» у лютому1920 р. знову звертаютьувагу на махновськийрух. В квітні1920 р. на нарадікерівників«Набату» вХаркові буловирішено спрямувативсі сили Конфедераціїна завоюванняз допомогоюповстанцівпевної територіїі розпочатина ній будівництвоанархічноїкомуни. [5, с. 364]Однак весьанархістськийрух в цей часперебував вкризі: чисельністьорганізаційзменшувалась, більшовики, особливо влітку1920 р., посилилипереслідуванняанархістів.Наприкінціліта 1920 р. остаточностало зрозуміло, що закріпитиза собою доситьвелику дляздійсненняпланів Секретаріатутериторіюмахновцям невдається, і«набатівці»почали шукатиінші шляхи дляпродовженняборотьби.
3–8вересня 1920 р.в Харкові відбуласяІІІ конференціяКонфедерації«Набат». Їїучасники закликаливсіх анархістівдо рішучоїборотьби протирадянськоївлади і прийнялирішення проперехід Конфедераціїна нелегальнестановище. Протев жовтні 1920 р.у зв’язку зукладеннямвійськовогосоюзу між махновськоюармією і більшовикамианархісти накороткий часотримали можливістьведення відкритоїпропагандисвоїх поглядів.Анархістивиступали назаводах, агітувалипроти радянськихпорядків. [3, с. 14]
Улистопаді1920 р. Нестор Махнобув оголошенийпоза законом.ПрактичноодночасноРаднаркомУкраїни одержавз Москви вказівкувжити заходівщодо взяттяна облік анархістівУкраїни та їхарешту. Виконуючиїї, ЦентральнеуправліннянадзвичайнимикомісіямиУкраїни 25 листопада1920 р. зобов’язаловсіх голівгубернськихнадзвичайнихкомісій провестиобшуки і арештимахновців іанархістівусіх напрямків.В результатіу в’язниціопинилися майжевсі члениСекретаріатуКонфедерації«Набат» (В. Волін, А. Барон, М. Мрачний, Л. Гурман, О. Олонецький, О. Таратута).Були такожліквідованіКиївська асоціаціяанархістів(на чолі з Консе, Гофманом іАккерманом), полтавськіта роменськігрупи «Набат»та асоціаціїанархістів, розгромленіанархістськігрупи Харкова.[3, с. 14]
Надалірепресії радянськоївлади протианархістівне припинялися.19 лютого 1921 р. булапроведена щеодна масоваоперація протиКонфедерації«Набат». Новогорозмаху набулирепресії післяпридушеннякронштадтськогозаколоту, вякому анархістивідігралипомітну роль.У березні 1921 р.ЦК РКП(б) розповсюдивциркулярнийлист, в якомузазначалось, що «РКП(б), якапроводитьдиктатурупролетаріату, не може робитивиняток длягруп, які підпрапором анархізмуприкриваютьконтрреволюційнітенденції свогоруху. Тому ЦКРКП(б) підтримуєлінію органіврадянськоївлади, котрі…вживають заходівдля значногообмеженнядіяльностіцих груп». 7–8березня 1921 р.Україною прокотиласянова хвиляарештів, булизакриті всіанархістськіклуби. [3, с. 15]
Жорстокийтерор радянськоївлади призвівдо того, що вжена початку1921 р. організованогоанархічногоруху в Україніпрактично неіснувало. Діялитільки окремі, нечисленні, не зв’язаніміж собою групи.В Горлівці,Єнакієвому, Юзівці, Луганськумісцеві анархістивели пропагандусеред робітників, намагаючисьоволодітифабзавкомамиі поставитиїх на чоліпідприємств.У цей час анархістидіяли такожу Волинській, Подільській, Харківськійта Миколаївськійгуберніях. Вонирозповідалипро свої програмина зборах робітниківі селян, з’їздахкомнезамів, безпартійнихконференціях.
Алебільшовикипродовжилирепресії і докінця 1921 р. повністюзнищили анархістськіорганізаціїУкраїни. Наприклад, влітку 1921 р. вЖмеринці булорозстріляно40 анархістів, в Одесі частковоув’язнена, ачастково розстрілянавелика їх група, що вела пропагандув радянськихустановах. Дожовтня 1921 р. всігрупи анархістівУкраїни булизаарештовані.Більшість зних репресовані.Тільки в Києві, Харкові, Одесіта Катеринославібуло розстрілянов цей час понад5 тис. анархістів.[3, с. 15]
3.Виникнення, еволюція такрах махновщини
Однимз перших, хтонайбільш точноохарактеризувавНестора Махна, був В. Антонов-Овсєєнко.В четвертомутомі «Записоко гражданскойвойне» вінписав так: «Вреволюции 1905года Махнопринимал участиестихийно, бунтарски: таким бунтарёмостался впоследствии».[2, с. 155]
Бунтарі, як правило, рідко визнаютьбудь-які авторитети, а бунтарськийдух в НесторіМахно проявивсяще з дитинства.НародивсяНестор Махнов сім’ї ІванаРодіоновичаМахна та йогодружини ЯвдохиМатвіївни –мешканцівпівденноукраїнськогосела Гуляй-Поле, на Катеринославщині26 жовтня 1888 р. (упрацях деякихдослідниківзазначаютьсяінші роки народження:1884 р. або 1889 р.). Підчас хрещенняв місцевійцеркві у батюшкираптом загоріласьриза і він нібинаврочив, щоз малюка виростев майбутньомурозбійник, якого ще небачив світ. [4, с. 5]
Здитинства йомудовелося тяжкопрацювати намісцевих поміщиків.Він люто ненавидівсвоїх хазяїв.Уже підліткомйого знало всесело. З-поміжсвоїх ровесниківНестор виділявсяхворобливимчестолюбством, прагненнямпостійно бутив центрі всіхгучних подій, причому наперших ролях, тому він не разпотрапляв урізні скандальніісторії.
В 1905 р. Махнобрав участьу забастовках, що організовувалагрупа РСДРПна гуляйпільськихзаводах. Потімвступив доанархістськоїорганізації«Спілки бідниххліборобів»(див. додаток), що займаласяздебільшогоекспропріаціями, грабуючи місцевихпоміщиків, чиновниківі поліцейських, чия владапоширюваласялише на село, роблячи нападина банки такаси. «Бідніхлібороби»називали себе«анархістами-комуністами», але, як згадуваводин з їх ватажківВ. Антоні, експропріаторибули дуже далекимивід ідей анархізмуі читали будь-якулітературу, де зустрічалисяслова «революція»,«соціалізм»і т. ін. [4, с. 6]
В середині1908 р. всі члениорганізаціїбули заарештованіприставомКараченцевим.22 березня 1910 р.Одеськийвійськово-окружнийсуд виніс НесторуМахну та йоготоваришамсуворий вирок– смертна карачерез повішання.Однак як неповнолітньому(завдяки плутанинів даті народження)вона була заміненана двадцятьроків каторги.
З 4серпня 1911 р. по2 березня 1917 р.Махно просидівза ґратамиБутирськоїв’язниці. Тамдоля звела йогоз відомим анархістомП. Аршиновим, який став йогонаставником.«В умовах каторги,– писав Аршиновпро Махна, –він нічим особливимне відрізнявсявід інших…Єдине, що приверталов ньому увагу,– це його невгамовність.Він постійноперебував усварках, репресіяхі бомбардувавтюрму своїмизаписками.Писати на політичніі революційнітеми було йогопристрастю»[4, с. 8].
Важкосказати, чимби скінчилосяперебуванняМахна у в’язниці, якби не Лютневареволюція 1917року, яка «відчинилавсі тюрми, деперебувалиполітичнів’язні». [8, №8, с. 35] Після кількохтижнів роботиу Лефортовськійанархістськійорганізації, він повертаєтьсядо свого села.«Величезнепіднесенняросійськоїреволюції якосьраптово наштовхнуломене на непохитнудумку, що анархізму такі часи маєтісно пов’язатисебе з трудовоюмасою, що найбільшезацікавленав перемозісвободи й правди, в нових зрушеннях…»,[8, №8, с. 35] – з такимидумками повернувсяМахно в Гуляй-Поле.«Одне менегнітило – цевідсутністьпотрібноїосвіти та певноїбезперервноїпідготовкив галузісоціально-політичнихпроблем анархізму.…така підготовкав наших лавахвідсутня на90 відсотків».[8, №8, с. 35]
Об’єднавшиколишніх«експропріаторів»і молодь, якапрагнула покінчитиз багатіями, Махно повівборотьбу зтими, хто післяреволюціїзахопив владув Гуляй-Полі: офіцерами таприхильникамиЦентральноїРади. З махновцівбула створена«чорна гвардія», яка трималапід контролемвесь район.Запалали поміщицькімаєтки, садибиколоністів, багато з якихбули вбиті. [4, с. 10]
Жовтневуреволюцію іпроголошенняРадянськоївлади на УкраїніМахно зустрівсхвально, оскількибільшовицькігасла спочаткуприваблювалиселянство.Анархістивідігравалив цьому переворотіособливо видатнуроль в авангардіматросів, солдатівармії та робітників.Але, як писавМахно у своїхспогадах,«розпорошеніорганізаційно, анархісти невстигли розвінчатиперед масамипідступністьта брехливістьцих двох партій(більшовиківі лівих есерів– прим.), якібудували своєпанування надреволюцією, використовуючигасла, за своєюсуттю антидержавні…».[8, №9, с. 39]
Наприкінці1917 – на початку1918 рр. Махно розпочавборотьбу протиЦентральноїРади. У цей періодМахно, по суті, вперше виступивна боці Радянськоївлади. Наприкінцісічня 1918 р. Махнорізко виступивпроти політикиЦентральноїРади післяпідписаннянею угоди зНімеччиноюта її союзникамита підтримавпідписанняБрестськогомиру, вважаючийого одним знайбільш розумнихі тактичнихманеврів у тійситуації. [4, с. 11]
Зприходомкайзерівськихокупантів Махновтратив у Гуляй-Політа окрузі своювладу. До маєтківповернулисяпоміщики іколоністи, якіза допомогоюокупантіввідібрали уселян землюі майно, вчинилирозправу надними. У квітніна Українівідбувся новийдержавнийпереворот: влада перейшладо гетьманаСкоропадського.В цей час Махномандрував помістах ПівденноїРосії і Поволжя.
Уліткуна Українірозпочалисямасові повстанняселянства протиавстро-німецькихокупантів тарежиму Скоропадського.Махно, сповненийполум’яногозавзяття, повертаєтьсяна Україну, очолює загінсвоїх сподвижниківі опиняєтьсяв епіцентрісамого повстання.Махновщинапочалася змасового знищенняпоміщиків іофіцерів варти.За неповнимипідрахунками, на чолі свогозагону Махноздійснив 118 нападівна окупантів.[4, с. 14]
Улистопаді-грудні1918 р. схрестилисяшляхи Махнаі Петлюри. Махнопогодився намобілізаціюселян до арміїДиректоріїв Гуляйпольськомурайоні, щоботримати зброю, боєприпасита продовольство.Але цей альянстривав всьогокілька днів.
Якзахисник інтересівселянства, Махно, зновувиступившина боці Радянськоївлади, на початку1919 р. очоливборотьбу противійськ Директоріїі білогвардійців.Армія Махназростала. Якщов листопаді1918 р. вона налічувала8 тисяч чоловік, то в цей періодпід його керівництвомзнаходилосяблизько 29 тисячбійців, неозброєнийрезерв складав20 тисяч людей.[2, с. 81] Однак наІІ районномуз’їзді Рад, який відбувсяу лютому 1919 р.в Гуляй-Полі, пролунали першіантирадянськізаклики. Махноособисто виступивпроти монополізаціїРад комуністами.З’їзд закликавселян та робітників«на місцях…будувати новевільне суспільство– «вільні Ради».[2, с. 81]У квітні-травнізріс потіклистів та телегрампро антирадянськізаяви Махнаі про зраду, яку він готує.
Самев цей час доГуля-Поля з’їхалисячлени утвореноїу 1918 р. анархістськоїорганізації«Набат», якіпоставили передсобою метупідкоритимахновськийрух своємувпливу. Широкаантимахновськапропагандазмусила Махназблизитисяз анархістами, хоча сам вінвважав себене анархістом, а «вільнимкомуністом».[2, с. 82]
У квітні1919 р. відбувсяІІІ Гуляйпольськийрайонний з’їздРад, на якомубула проголошенаанархістськаплатформа.«Вимагаємо,– говорилосяв резолюції,– негайногозвільненнявсіх призначенихосіб на військовіта громадянськіпости…». [2, с. 82]Махновці бойкотувалиІІІ Всеукраїнськийз’їзд Рад ійого рішення, вимагали переглянутипродовольчуполітику івстановитиінші формитоварообмінуміж містом іселом. Махновщинаперетворюваласьв антирадянськийрух.
Однимз найбільшзаплутанихепізодів вісторії махновськогоруху – події, пов’язані іззаколотомГригор’єва.Махно поділявнегативнеставленняотамана доРадянськоївлади, яка, посуті, скасувалаДекрет проземлю, почалавводити політику«воєнногокомунізму», але він не підтримавГригор’єва.Зрозуміло, нетому, що симпатизувавРадянськійвладі, а черезте, що його перехідна бік Григор’євадавав змогуДенікіну легкозахопитиГуляйпольськийрайон. А відтакМахно назавждивтратив бипідтримкуселян.
На початкутравня різкозагострилисявідносини міжголовою РеввійськрадиЛ.Д. Троцькимі Махном. НаркомвійськУСРР вирішивпереформуватиармію Махно, щоб подолатианархію. Троцькийзасудив такіплани. Махновці, не знаючи причинзаборони формуванняз їх загонівдивізії, оголосилиТроцького «позазаконом».
Троцькийне простивцього Махнові.4 травня 1919 р. вінвидав наказРеввійськрадиРеспублікиза №1824 і опублікувавстаттю «Гетьмахновщину», де оголосивМахна й очолюванийним рух позазаконом. 6 червняпроти махновцівта усіх, хто їхпідтримував, розпочаласянещадна боротьба.Анархісти«Набату» заявили, що вони займатимутьсяагітаційно-пропагандистськоюроботою у різнихрегіонах Українидля того, щоброзказатисвітові проМахна й махновців.[4, с. 25] Сам Махноз невеликимзагоном розпочавборотьбу врадянськомутилу.
Водночасйшла ідеологічнаобробка селянта робітників.Культурно-просвітницькийвідділ «Революційноїповстанськоїармії України(махновців)»видавав листівки, в яких закликав(навіть в анархістському«безвладномусуспільстві»)створюватиРади, противолі, визнаючи, по суті, що гасло«Вся владаРадам!», якийвисунув В.І.Ленін, найбільшповно відображаєінтереси народу.Відмовитисявід Рад означаловтратити підтримкународних мас.
Невпиннопродовжувавнаступати наУкраїну Денікіні влітку 1919 р.захопив значнуїї частину.Реставраціястарих порядківвикликалавеличезненевдоволенняселян. Рядповстанців, що донедавнаборолися протиРадянськоївлади, теперповернули зброюпроти Денікіна.Згуртованоюсилою, що активновиступала протиденікінців, був Махно. Донього і кинулосяселянство якдо свого захисника.
Вліткуж 1919 р. невпевненийу своїх силахПетлюра запропонувавМахнові триматипроти Денікіназагальнийфронт. Махноухопився зацю ідею. По-перше, він сподівавсясамим фактомпереговорівз Петлюроюзіткнути йогоз Денікінимі тим самимослабити натиск«білих» на йоговійсько; по-друге, Махно розраховувавусунути Петлюруі стати на чолійого війська;і, нарешті, виниклареальна можливістьхоч якось розв’язатиодвічну проблемумахновців –нестачу патроніві зброї.
20 вересня1919 р. у Жмеринцібув укладенийдоговір міжУНР і махновцями, що передбачавспільну боротьбуз білогвардійцямиі в разі перемогивиділенняМахнові територіїдля встановлення«вільногорадянськоголаду». [4, с. 30] Петлюраз цим погодився, та висловивсяпроти проведенняна зайнятійним територіїпропагандимахновськихідей. Але якразсаме тодіактивізувалисяу махновськійармії анархісти, які настійнопропагувалиідеї «вільнихрад», створенняна півдні «безвладноїдержави».
Масоваборотьба селянствау денікінськомутилу й успішназбройна боротьбаармії Махнадістала позитивнуоцінку і всебічнупідтримку збоку Радянськоївлади. Та Махноі його оточенняспрямувалиненависть селянпроти Радянськоївлади.
Основніположення своєїборотьби Махнопроголосиву декларації«Революційноїповстанськоїармії України(махновців)», ухваленій назасіданнівійськово-революційноїради 20 жовтня1919 р. Програмамахновцівспрямовуваласянасампередпроти політики«воєнногокомунізму»в усіх її проявах, на захист селавід експлуатаціїі поневоленнямістом, наступупромисловостіна сільськегосподарство.Махновці вимагалине лише передаваннявсієї земліселянству, алей права самимрозпоряджатисярезультатамисвоєї праці.Вони рішучевиступали протикерівної роліКомуністичноїпартії, звинувачуючиїї в захопленніта узурпуваннівлади, придушенніінших партій.Махно вимагавпередаванняусієї владибагатопартійнимРадам, обранимнародом. Вінбув проти своєрідноїієрархії Рад, керівництваними зверху, вважав за потрібнілише «низові»органи влади– волосні, повітові, міські. Своїмосновним завданняммахновціпроголошувализдійснення«третьої соціальноїреволюції», що повиннаостаточнознищити залишкикапіталу іповалити владубільшовиків-тиранів.[4, с. 32–33]
Численнікаральні акціїпроти махновцівпризводилидо того, що напочатку 1920 р.військо Махнапочало танути.Восени Врангельпочав наступатина так званий«махновськийрайон». Це викликалоневдоволенняселянства, атакож анархістів, які не лишалисподіванняна створення«безвладноїдержави». Махновінічого не лишалося, як піти на черговуугоду з Радянськоювладою. Вонабула підписана2 жовтня 1920 р. уСтаробільську.[4, с. 35]
Але мріямМахна так і несудилося збутися, оскільки розгромившиВрангеля, йоговипередивкомандуючийПівденнимфронтом М.В. Фрунзе.Згідно з наказамивід 23 та 24 листопада1920 р. він розпочаврішучу ліквідаціюмахновщини.Махно розгадавплани Фрунзе,і почалися йогонові рейди поУкраїні.
Махновцізнову розпочалиуспішно діятипроти радянськихвійськ. Складністьборотьби зМахном полягалав тому, що він, збагатившисьза роки громадянськоївійни великимвійськовимдосвідом, вмівприймати неординарнірішення, «добревраховувавморальнийелемент і елементобстановки», як відзначалокомандуваннячастин ЧервоноїАрмії та практичнозавжди використовувавсаме ті методиборотьби, якірекомендуваливійськовіавторитетидля дій партизанів.[4, с. 37] Наприкінцігромадянськоївійни махновцібули добреозброєні, маличисленну агентуру, за допомогоюякої Махно мавточні відомостіне тільки прочисельність, а й про національнийсклад радянськихвійськ, їх моральнийдух і т. п.
ДляліквідаціїмахновщиниКомуністичнапартія залучиланайкращі своїсили. Цією справоюзаймалисяХ.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, Г.І. Петровський, В.П. Затонський, С.В. Косіор, Ф.Я. Кон, Д.З. Лебідь, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар, Р.П. Ейдеман, В.М. Примаковта інші партійні, державні тавійськовідіячі. При РаднаркоміУСРР було створеноПостійну нарадупо боротьбіз бандитизмом, яка керувалаліквідацієюмахновщини.[4, с. 40]
Незважаючина це, Махномайже рік тримаву напрузі ічастини РадянськоїАрмії, і радянськіта партійніоргани на місцях.Однак у 1921 р. укомандуванняЧервоної Арміївідбулися зміниу тактиці боротьбіз Махно: за нимпересталиганятися, апочали «зустрічати»його. Крім того, на Україніпочався голод,і належноїпідтримки селянвже не було.Поєднуючиполітичні івійськовізаходи, Радянськавлада такожсприяла ліквідаціїсоціальноїоснови, якаживила махновщину.Почався відтіккомандирівта рядовихбійців з арміїМахно. До осеніармію лишили30 командирівта 2443 рядовихмахновців [2, с. 172]. Армія опиниласяу критичномустані. Далівести боротьбуне було сенсу.Добре розуміючице, ще взимку1921 р. Махно запропонувавдля врятуванняядра армії пітиза кордон. Уреввійськрадівелися напруженісуперечки: частина пропонувалаукласти новуугоду з Радянськоювладою; друга, на чолі з Махно, висловлювалаідею рушитив Галичину, девони сподівалисяпідняти місцевенаселення нареволюційнуборотьбу.
Наприкінціліта 1921 р. Махнорушив на Поволжя, до якого такождійшов голод.Махно неозброєнимоком побачив, що голод будесильний. Страхпродрозкладкипримусив місцевеселянство йтина хитрощі йзасівати невеличкінаділи в розрахункупрогодуватитільки своюсім’ю і дещозалишити дляпосівів у майбутньомуроці. Махнозрозумів, щопосуха легкознищить цінезначні посівиі поволзькимземлеробамнічим будепрогодуватидо наступноговрожаю навітьсебе. Відкинувшивсі свої далекосяжніплани, Махнорізко повернувна захід. Цейрейд був найтяжчим.Кожну верстудоводилосяпроходити збоями.
28 серпня1921 р. Махно із78 своїми фанатичновідданимибійцями перейшовкордон з Румунією.Румунськівласті дозволилиМахнові, йогодружині такільком їхнайближчимприбічникамоселитися вБухаресті, арешта махновцівпотрапила дотаборів длявійськовополонених.[4, с. 42]
Опинившисьза кордоном, Махно не збиравсясходити з політичноїарени. Йогопогляд прикувалаПольща, де знайшлипритулок чималоемігрантів, які продовжувалиборотьбу протиРадянськоївлади. Під часГенуезькоїконференціїуряд Румуніїдозволив Махновіперебратисядо Польщі. Однакпланам Махнане судилосяздійснитися.Публічна заяваМахна про намірпродовжуватиборотьбу протибільшовиківі Радянськоївлади викликаланегативнуреакцію урядуПольщі. За наказомвійськовогоміністра заМахном буловстановлено«найсуворішийполіцейськийнагляд із загрозоюпримусовоговиселення зПольщі в разівиявленнябудь-яких політичнихмахінацій зйого боку чиповторних заявна зразоквищенаведених».[4, с. 45]
Післяцього Махнопереїхав доПарижа, в передмістіякого – Венсені– жив з дружиноюі дочкою майже10 років. Матеріальнуі моральнупідтримку вінодержував лишевід різноманітниханархістськихорганізацій.Помер Махно25 липня 1934 р. уПарижі. На йогопохорони з’їхалисяанархістиФранції, Італії,Іспанії, іншихкраїн.
Досвідмахновськогоруху показав, що армія, основуякої складаєозброєннянаселення, вибірністькомандирівта свідомадисципліна, набагато ефективнішеза регулярні, силою сформованічастини ЧервоноїАрмії та арміїбілогвардійців.
Намій погляд, одна з причинтого, що Махной очолюванийним рух прийшлидо краху полягаєв тому, що мільйониселян, незважаючина національнегнобленняРадянськоївлади, насадження«воєнногокомунізму», все ж таки залишилисяпасивнимиспостерігачамиподій. Частинаїх, осліпленапривабливимибільшовицькимигаслами абож страхом терору, підтримувалавладу Рад.
Вартопам’ятати, щомахновщиназ’явилася вперіод кризовоїситуації векономіцідержави, точнішеу переломниймомент передусімдля селянськогогосподарства.Тому, мабуть, не всі селянизнайшли в собісили та сміливостіпідтриматиНестора Махна, який не визнававніякої диктатури.Можливо, тутвідіграла своюроль психологіялюдей у відношеннідо держави тавлади, вихованатривалим періодомкріпосництва.Однозначностверджувативажко.
Алецілком справедливо, я вважаю, писавВ.М. Волковинський, що треба, «віддавшиналежне НесторовіІвановичуМахнові якісторичноїпостаті, віднестийого до однієїз головнихдійових осібперіоду революціїта громадянськоївійни». [4, с. 47]
Висновки
Отже, анархістськийрух 1917–1921 рр. в Українізазнав поразки.Ідеалістична, по суті, надзвичайногуманна утопічнаідея була безнадмірнихзусиль знищенадобре організованоюполітичноюсилою, яка відмінновикористовувалаегоїстичніінстинкти мас.
АнархістиУкраїни не малидієвої і достатньопотужної сили, на яку б моглиопертись привтіленні своїхідей в життя.Причина цьогоне в роздробленостіта дезорганізованостіанархістськихорганізацій.Навіть добреорганізованийанархістськийрух досяг бихіба що більшпомітних, алетимчасовихуспіхів. Найбільшоютрагедією дляукраїнськиханархістів, трагедією, якапрактичноперекреслилаїх життя, присвяченеборотьбі засвободу людей, було те, що саменародні маси, які були буквальноідолом длякожного анархіста, залишилисяглухими дозакликів.
В умовахгромадянськоївійни будь-яківиступи протибільшовицькоївлади об’єктивнограли на користьсупротивноїсторони – саметих суспільнихверств, протияких так запеклоборолись анархісти.Вони не змогливирішити цюдилему. Подальшийрозвиток подійпоказав, щоанархістизавжди боролисяпроти антибільшовицькихсил, коли комуністичнійвладі загрожуваланебезпека, іпотерпала відцієї влади, коли вона зміцнюваласвої позиції.Не вина більшовиків, що анархізмна тривалийчас зник з аренисуспільногожиття в нашійкраїні. Вонилише прискорилиоб’єктивнозакономірнийпроцес.
Розглянувши, якої еволюціїзазнала махновщина, можна зробитивисновок, щовона, як справжнєнадбання історіїгромадянськоївійни, відобразиласуперечливеставленняселянськихмас до Радянськоївлади на різнихетапах революційногопроцесу, пройшовшишлях від масовогоселянськогоруху протипанівних класівдо антирадянськогоруху.
В роботізроблена спробадовести, щоанархістськіідеї зазналикраху при зіткненніз практикою.Люди не змогли(чи не захотіли)звільнитисявід віковічнихобойм рабствасвоїми руками.«Для вільногосуспільстванеобхіднавільна людина», а вона ніколине з’явитьсяв результатібунтів і революцій.Саме в цьомуполягала найголовнішапомилка анархістів.І саме в цьомуодин з найголовнішихуроків, що намїх дає історія.
До анархізмуможна ставитисяпо-різному. Івсе ж таки багатьохреалій – йісторичних, й сучасних –не зрозуміти, якщо не спробуватиоб’єктивной неупередженопоглянути нацей рух та напрямоктечії суспільноїдумки зокремаперіоду 1917–1921 рр.
Література
1.Белаш А.В., Белаш В.Ф. ДорогиНестора Махно.К.: Товариство«Знання» України,1993. – 347 с.
2.Беспечный Т.А. Пришироком поле…«Батько» Махнои махновщинав свете истории. //Донбасс. – 1989. –№4. – С. 79–91; Донбасс.– 1990. – №4. – С. 155–174.
3.Боровик М.А.Анархістськийрух в Україні1917–1921 рр. // Українськийісторичнийжурнал. – 1999. – №1.– С. 3–17.
4.Волковинський В.М. БатькоМахно. К.: Товариство«Знання» України,1992. – 48 с.
5.Канев С.Н. Октябрьскаяреволюцияи крах анархизма.М.: Просвещение,1974. – 415 с.
6.Канев С.Н. Революцияи анархизм: изистории борьбыреволюционныхдемократови большевиковпротив анархизма(1840–1917 гг.). М.: Просвещение,1987. –327 с.
7.Лебеденко А.М. Историяанархизма вУкраине (конецХІХ – началоХХ вв.). К.: Либідь,1995. – 192 с.
8.Махно Н. Гуляй-Поле.У 2 кн. // Україна.– К. – 1991. – №8. – С. 35–39; Україна. – К. –1991. – №9. – С. 39–43; Україна.– К. – 1991. – №10. – С. 44–47; Україна. – К. –1991. – №11. – С. 48–51; Україна.– К. – 1991. – №12. – С. 52–58.
9.Махно Н. Народ.Без партій, диктаторіві влад. // Україна.– К. – 1993. – №15 – С. 10–11.
10.Пронякин Д.И. Анархизм: историческиепретензии иуроки истории.Л.: Нева,1990. – 182 с.