--PAGE_BREAK--1.2 Об’єктивна сторона хуліганства
Об’єктивна сторона складу злочину – це сукупність передбачених законом ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно-небезпечного діяння, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також об’єктивні умови, пов’язані з цим посяганням.[32] Тобто, об’єктивна сторона – це те, в чому злочин має зовнішнє вираження. Об’єктивна сторона має значення для оцінки суспільної небезпеки злочину.[33]
Об’єктивна сторонахуліганства в КК України не конкретизована. Аналіз диспозиції ст.296 свідчить, що обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є лише вчинення діяння.[34]
Хуліганство полягає у вчиненні активних дій. Підставу для такого висновку дає аналіз диспозиції ч.1 ст.296 КК України. В теорії ж кримінального права відзначається, що при утриманні від вчинення конкретної дії неможливо спричинити значну шкоду громадському порядку (І.М.Даньшин). Однак, така позиція і закону, і теорії видається щонайменше спірною, поза межами кримінально-правового регулювання залишаються, наприклад, випадки невтручання в роботу технічних систем, поведінку тварин, якщо це порушує спокій, права громадян.[35]
Саме ж діяння полягає в грубому порушенні громадського порядку, яке супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
З об’єктивної сторони склад хуліганства є формальним, так як цей злочин вважається закінченим в момент вчинення хуліганських дій, вважає П.С.Матишевський, стверджуючи, що для складу хуліганства не вимагається настання шкідливих наслідків. Сам факт грубого порушення громадського порядку утворює закінчений злочин. Шкідливі ж наслідки, що настали, свідчать про підвищену суспільну небезпеку.[36] В той же час, І.М.Даньшин, М.Л.Наклович вважають, що необхідною ознакою об’єктивної сторони хуліганства є наслідки. Слово «порушення», яке дається у визначенні хуліганства (ч.1 ст.296 КК України), вони трактують як таке, що свідчить про наслідки, необхідні для складу хуліганства.[37] З моєї точки зору, законодавець слово «порушення» застосовує не для того, щоб вказати на наслідки хуліганських дій, а для того, щоб визначити дії, які слід кваліфікувати як хуліганство.
Слід зазначити, що ст.296 КК України значно звужує поняття кримінально караного хуліганства порівняно з ст.206 КК України 1960 року. Чинний КК декриміналізує дії, які за КК України 1960 року карались як просте хуліганство, яке за змістом не відзначалось особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. Особлива зухвалість, як і винятковий цинізм із кваліфікуючих ознак хуліганства перетворились у його альтернативні конститутивні (конструктивні), тобто обов’язкові ознаки.[38]
Законодавством не визначений перелік хуліганських дій. І це неможливо зробити, так як за своїм характером хуліганські дії досить різноманітні. В зв’язку з цим, в юридичній літературі пропонуються різні класифікації хуліганських проявів.
Так, П.С.Матишевський та І.М.Даньшин ділять останні на три групи. До першої групи відносяться ті злочинні діяння, які виражаються тільки в порушенні громадського порядку без безпосереднього зв’язку з посяганням на особу чи майно. Такі дії можуть виражатись, наприклад, в штучному створенні шуму, аморальних вчинках і т.п. Другу групу становлять діяння, що порушують громадський порядок і одночасно супроводжуються посяганням на особу. В таких випадках хуліганство вчиняється шляхом образи, нанесення ударів, побоїв, спричинення тілесних ушкоджень. Третя група включає в себе діяння, що виявляються не лише в порушенні громадського порядку, а й у посяганні на власність, наприклад, підпал, руйнування тощо.[39]
П.І.Гришаєв, наприклад, об’єднує другий і третій елементи, що виокремлює П.С.Матишевський.[40] Необхідно зауважити, що хоча запропоновані класифікації хуліганських дій і мають певне теоретичне значення, вони все ж носять умовний характер, так як хуліганські дії дуже часто виражаються в порушенні громадського порядку, що супроводжується посяганням на особу чи власність. Форми хуліганських дій можуть бути найрізноманітнішими: нахабне, зухвале, цинічне порушенняі громадського спокою, нормального функціонування підприємств, організацій, масових заходів, роботи транспорту. Це можуть бути і будь-яка наруга, знущання над людьми, їх побиття, осквернення громадських та інших місць роботи, відпочинку або побуту людей.[41]
Кримінально караним є грубе порушення громадського порядку. Термін «грубе» є оціночною категорією, його предметний зміст залежить від конкретних обставин вчиненого винним діяння. Грубість такого порушення відображає його ступінь, серйозність.
В юридичній літературі з цього приводу є різні думки. Так, наприклад, П.С.Матишевський під діями, що грубо порушують громадський порядок, розуміє таку поведінку винного, яка створює загрозу нормальній діяльності установ, підприємств, здоров’ю, життю людей, або викликає тривогу у громадян за недоторканість їх прав та інтересів.
М.Т.Куц, В.Т.Калмиков вважають, що під грубим порушенням громадського порядку потрібно розуміти лише таке порушення правил поведінки в суспільстві, що спричиняє чи може спричинити суттєву шкоду нормальній діяльності організації, а також правам та інтересам громадян.[42]
На мій погляд, більш правильною є друга точка зору, хоча вона і неповно розкриває поняття грубого порушення громадського порядку, адже при кваліфікації і встановленні ступеня суспільної небезпеки хуліганства вирішальним є не можливість спричинити шкоду суспільним відносинам, а реальне спричинення шкоди.
Крім того, грубість порушення громадського порядку визначається з урахуванням місця вчинення хуліганських дій, їх тривалості, кількості і характеристики потерпілих, ступеня порушення їхніх прав та законних інтересів тощо. Таким чином, грубе порушення громадського порядку має місце тоді, коли йому заподіюється істотна шкода, коли хуліганство пов’язане з посяганням на інші правоохоронювані цінності, задля збереження яких підтримується громадський порядок, коли це зачіпає важливі інтереси чи інтереси багатьох осіб, коли відновлення порядку вимагає значних, тривалих зусиль.[43]
Діями, що грубо порушують громадський порядок, закон визнає тільки ті, що відрізняються особливою зухвалістю або винятковим цинізмом.
Закон не розкриває змісту особливої зухвалості. Як і винятковий цинізм, особлива зухвалість є поняттям оціночним. Правильний висновок про наявність або відсутність особливої зухвалості хуліганства вимагає детального аналізу всіх обставин справи в кожному конкретному випадку.
Зухвалість в загальноприйнятому значенні – це недоречна сміливість і буйність, образлива грубість.[44] Але ознакою злісного хуліганства є не просто зухвалість, а особлива зухвалість.
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №10 «Про судову практику у справах про хуліганство» у абз.1 п.5 зазначає, що «за ознакою особливої зухвалості хуліганством може бути визнано таке грубе порушення громадського порядку, яке супроводжувалось, наприклад, насильством із завданням потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень, знущанням над нею, знищенням чи пошкодженням майна, зривом масового заходу, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи організації, руху громадського транспорту тощо, або таке, яке особа тривалий час уперто не припиняла».[45]
Судова практика хуліганством за ознакою особливої зухвалості визнає хуліганство, вчинене у присутності великої кількості людей, пов’язане із приниженням національної гідності, насильством і знищенням майна, з демонстрацією вогнепальної зброї, безцільною стріляниною у повітря, вбивством у громадських місцях тварин.[46]
Щодо вирішення питання про наявність чи відсутність особливої зухвалості в хуліганських діях винних, що виразилось в насильстві над потерпілим, в юридичній літературі існують такі думки. Наприклад, С.С.Яценко вважає, що нанесення тілесних ушкоджень, що не потягнули розладу здоров’я, не може розглядатись як хуліганство.[47]
Іншої точки зору притримуються П.С.Матишевський та М.Л.Наклович. Вони стверджують, що не можна визначати хуліганство особливо зухвалим залежно від наслідків. Особлива зухвалість хуліганства є результатом, насамперед, способу вчинення насильства, що являє собою небезпеку. Такий спосіб насильства є очевидним для потерпілого чи оточуючих і може лякати, тероризувати їх. Тому, правильним буде визнати хуліганство, яке виразилось в нанесенні з хуліганських спонукань потерпілому таких побоїв, які, хоч і не потягнули за собою розлад його здоров’я, але мали характер побиття.[48]
На мою думку, остання точка зору є правильною, так як хуліганство вважається закінченим в момент вчинення хуліганських дій і для наявності об’єктивної сторони складу хуліганства настання шкідливих наслідків не вимагається. Тому, головним є виявлення способу насильства, його підвищеної небезпечності.
На практиці часто зустрічається хуліганство з ознаками особливої зухвалості, які свідчать самі про себе. Це наприклад, випадки скоєння хуліганських дій із застосовуванням насильства, що являє собою велику небезпеку для потерпілого. Або ж такі дії поєднуються із застосуванням чи спробою застосування предметів як знаряддя вчинення злочину у випадках, коли відсутні ознаки, передбачені ч.4 ст.296 КК України.
Часто хуліганські дії виражаються в умисному знищенні чи пошкодженні державного, колективного чи приватного майна. При вирішенні питання про оцінку цих дій не можна виходити з тяжкості спричиненої шкоди. Потрібно враховувати спосіб знищення чи пошкодження цього майна. Якщо знищення чи пошкодження майна носило характер буйства, то такі дії потрібно розцінювати, як особливо зухвалі, навіть у тих випадках, коли в результаті злочинних дій винного суттєва шкода і не була спричинена.[49]
Відмежування має проводитись за тими ж ознаками, за якими відмежовується хуліганство від злочинів проти особи. Знищення і пошкодження майна не з хуліганських спонукань, а з особистих не залежно від способу, не може бути визнане ознакою зухвалого хуліганства.
На думку С.К.Кидиралієвої, склад хуліганства цілком виключається, якщо знищення або пошкодження особистого майна на ґрунті особистих мотивів не супроводжувалось грубим порушенням громадського порядку.[50]
Особлива зухвалість може виражатись також у порушенні роботи транспорту, підприємств, установ, в зриві масових заходів. Але й тут необхідно враховувати характер хуліганських дій у всіх їх сукупності, а також особливості часу, місця, обставин, передбачуваності хуліганом наслідків своїх дій, їх тривалість, вчинення їх разом з групою осіб та інші.[51]
При вирішенні питання про визнання хуліганських дій винятково цинічними необхідно виходити з оцінки конкретних обставин справи в їх сукупності, враховуючи характер, час, місце та умови вчинення злочину.
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №10 «Про судову практику у справах про хуліганство» в абз.2 п.5 зазначає, що «хуліганством, яке супроводжувалось винятковим цинізмом, можуть бути визнані дії, поєднані з демонстративною зневагою до загальноприйнятих норм моралі, наприклад, проявом безсоромності чи грубої непристойності, знущанням над хворим, дитиною, особою похилого віку або такою, яка перебувала у безпорадному стані, та ін.».[52] Тому, враховуючи вищевказане, можна зробити висновок, що цинічні дії винного свідчать про його зневажливе ставлення до загальноприйнятих норм моралі. Більшість юристів під виключним цинізмом розуміють у вищому ступені нахабну, безсоромну поведінку, що грубо ображає принципи моральності, благопристойності і принижує людську гідність.[53]
Винятковий цинізм може полягати у публічному скоєнні розпусних дій, непристойних жестах чи рухах тіла, в демонстративному задоволенні природних потреб чи появі оголеним на вулицях, в скверах, парках чи інших громадських місцях, в опоганенні портретів, пам’ятників і т.п. Але для наявності складу хуліганства за ознакою виняткового цинізму необхідно, щоб вище перерахованими діями був грубо порушений громадський порядок. В іншому випадку злісне хуліганство за ознакою виняткового цинізму виключається.
Для кваліфікації хуліганства за ч.1 ст.296 КК України достатньо наявності в діях винної особи однієї з цих ознак – особливої зухвалості або виняткового цинізму.
В кримінально-правовій літературі існує думка про те, що обов’язковою ознакою хуліганства є його публічність. Різні автори в поняття ознаки публічності хуліганства вкладали різний зміст. Так, Є.О.Фролов, А.К.Щедріна характер хуліганства обумовлювали вчиненням його лише в публічних місцях.[54] На думку П.І.Гришаєва, публічність полягає в наявності сторонніх осіб – очевидців.[55] Більшість авторів вважають хуліганські дії публічними, якщо громадяни спостерігають або за самими діями, або за їх наслідками (Н.Т.Куц, С.С.Яценко та інші). І така точка зору, на мій погляд, є правильною, так як хуліганство відноситься до тих злочинів, які можуть вчинятись у будь-яких місцях: парк, ресторан, кінотеатр, підприємство, установа тощо, а також в місцях індивідуального призначення: будинок, квартира, дача. У 72% випадків хуліганські дії вчиняються у громадських місцях. І, як показує слідчо-судова практика, у 84% прилюдно, тобто в присутності інших громадян. В такому випадку хуліганством порушується громадський порядок безпосередньо в момент його вчинення.[56]
Слід відзначити, що чинне законодавство, на відміну від КК 1927 року, не визнає ознакою хуліганства вчинення його «на підприємствах, в установах і в громадських місцях». Тому досі побутуюча серед частини практичних працівників думка, ніби відповідальність за хуліганство настає лише при вчиненні посягання в громадських місцях, є не чим іншим, як пережитком. Насправді ж порушення громадського порядку може вчинятися і в житлі громадян при відсутності інших осіб, і в безлюдних місцях тощо.[57]
Хуліганські дії можуть бути вчинені в будь-якому місці, частіше це відбувається в парках, на вулицях, в кінотеатрах, магазинах та інших громадських місцях. Як правило, такі дії відбуваються в присутності потерпілих та інших громадян. Але, часто хуліганські дії можуть вчинятись і в безлюдних місцях, особливо тоді, коли винний бажає таким чином уникнути виявлення злочину і покарання. Тому, наприклад, знищення газонів квітів, зривання афіш, перевертання лавочок, пошкодження дерматину на дверях квартир в момент їх вчинення, внаслідок відсутності очевидців і потерпілих, ні в кого не викликає почуття тривоги, збентеження, обурення. Вони з’являються, як тільки громадяни виявляють наслідки хуліганства.[58] Можливе вчинення хуліганства і по телефону, коли винний, наприклад, у нічний час періодично дзвонить потерпілим, порушуючи їх сон і цинічно ображає їх.[59]
Тому, подібні дії визнаються хуліганськими, незалежно від того, вчинені вони публічно, чи у відсутності людей, оскільки ними все ж грубо порушується громадський порядок.[60]
Тому, можна зробити висновок, що публічність і громадське місце не є обов’язковими ознаками хуліганства. І це, на мою думку, є правильним.
Питання про те, більш чи менш грубо порушується тими чи іншими діями громадський порядок, вирішується в кожному випадку з урахуванням всіх обставин справи.[61] Так, наприклад, фактор часу має у ряді випадків певне значення для цього виду злочину: ввімкнення у дворі чи квартирі у нічний час на повну потужність радіо, магнітофонів (в умовах багатоквартирного будинку) може бути розцінено як хуліганство, а ті самі дії вдень не містять ознак цього злочину. При вирішенні питання про грубе порушення порядку, слід проаналізувати обстановку його вчинення, що характеризується наявністю або відсутністю людей, подіями, які відбуваються в місці вчинення злочину, та їх соціальною значимістю.[62]
З об’єктивної сторони склад хуліганства є формальним, так як цей злочин вважається закінченим в момент вчинення хуліганських дій, вважає П.С.Матишевський, стверджуючи, що для складу хуліганства не вимагається настання шкідливих наслідків. Сам факт грубого порушення громадського порядку утворює закінчений злочин. Шкідливі ж наслідки, що настали, свідчать про підвищену суспільну небезпеку.[63] В той же час, І.М.Даньшин, М.Л.Наклович вважають, що необхідною ознакою об’єктивної сторони хуліганства є наслідки. Слово «порушення», яке дається у визначенні хуліганства (ч.1 ст.296 КК України), вони трактують як таке, що свідчить про наслідки, необхідні для складу хуліганства.[64] На мою точку зору, законодавець слово «порушення» застосовує не для того, щоб вказати на наслідки хуліганських дій, а для того,щоб визначити дії, які слід кваліфікувати як хуліганство.
Отже, підводячи підсумки, можна сказати, що з’ясування об’єктивної сторони хуліганства викликає певні труднощі, оскільки законодавець не конкретизував її досконало в диспозиції статті 296 КК України. Однак, здійснивши аналіз цієї норми, можна дійти висновку, що обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є лише вчинення дії, тобто активної поведінки (вчинку) особи, в якій виражена зовні її воля. Сама ж дія полягає в грубому порушенні громадського порядку, яке супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
Хуліганство може полягати у застосуванні насильства (побої, заподіяння тілесних ушкоджень) до потерпілих, знищенні або пошкодженні майна, безладній стрілянині, використанні сильнодіючих речовин з метою зірвати проведення масового заходу, проявах безсоромності, знущанні над безпорадними людьми тощо. Тобто хуліганство може виражатися у вчиненні дій, які передбачені іншими статтями Особливої частини КК України або КУпАП. Ознакою об’єктивної сторони хуліганства такі діяння стають з урахуванням місця, часу й обстановки, інших об’єктивних ознак, а також мотивів їх вчинення.
Грубість порушення громадського порядку визначається з урахуванням місця вчинення хуліганських дій, їх тривалості, кількості і характеристики потерпілих, ступеня порушення їхніх прав та законних інтересів тощо.
1.3 Суб’єкт хуліганства
Суб’єкт злочину є одним із елементів складу злочину, без якого не може наставати кримінальна відповідальність.
Відповідно до ч.1 ст.18 КК України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.[65] Отже, виходячи з цього визначення, не будь-яка особа може бути суб’єктом хуліганства. Особа може нести кримінальну відповідальність за вчинене нею хуліганство, якщо вона: 1) є фізичною особою, тобто людиною; 2) є осудною; 3) досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зазначені ознаки визнаються загальними юридичними ознаками суб’єкта злочину. Вони належать до обов’язкових ознак будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність у діянні особи складу злочину.[66]
Обмеження кола можливих суб’єктів злочинуфізичними особами означає, що суб’єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи. Визнання останніх суб’єктами кримінальної відповідальності не відповідає принципам кримінального права – особистої (індивідуальної) відповідальності особи за вчинений злочин та наявності вини. За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає винна фізична особа, яка вчинила такі діяння. Відповідальність юридичних осіб визначається засобами адміністративного чи цивільного права (застосування до установ, підприємств, організацій штрафних санкцій, заборона їхньої діяльності тощо).
Суб’єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.
Кримінальне законодавство виключає також кримінальну відповідальність малолітніх і можливість застосування заходів кримінального покарання до неосудних. Тому, суб’єктом хуліганства може бути лише фізична особа, яка є осудною і досягла встановленого законом віку.
У ч.1 ст.22 КК України прямо зазначено, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Цей вік прийнято називати загальним віком кримінальної відповідальності. У ч.2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності – чотирнадцять років – за окремі, прямо перелічені в законі, злочини. Серед цих злочинів знаходиться і хуліганство.
В основу зниження віку кримінальної відповідальності за злочини, перелічені в ч.2 ст.22 КК України покладено такі критерії:
1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомлювати фактичні об’єктивні ознаки та суспільну небезпечність цих злочинів;
2) значна поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;
3) значна суспільна небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.[67]
На мою думку, встановлення мінімального віку кримінальної відповідальності за хуліганство з 14 років є вірним і науково обґрунтованим, оскільки суспільна небезпечність хуліганства є цілком очевидною і зрозумілою будь-якому неповнолітньому. І неповнолітній з 14 років повинен і може усвідомлювати цю суспільну небезпеку, яка міститься в його діях.
Як зазначає з цього приводу В.М.Бурдін, у старшому підлітковому віці, який починається з 14 років, неповнолітні стають ще більш самостійними, ще більш сформованими особами. В своїй поведінці вони керуються вже не тільки найпростішими правилами. Особи з цього віку здатні усвідомлювати більш складні суспільні явища та мати власну думку з приводу кожного з них. Такий рівень розвитку свідомості підкріплюється достатньо високими вольовими здібностями. Все це, в своїй сукупності, дозволяє твердити, що особи цього віку здатні усвідомлювати більш складні соціальні зв’язки та наслідки своєї поведінки, а також керувати нею в ситуації вибору. Наскільки глибокі ці знання в різних суспільних відносинах, які є об’єктами кримінально-правової охорони, встановити можна лише в кожному окремому випадку.[68]
Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за хуліганство, визначається саме до часу вчинення цього злочину. Тому при розслідуванні і розгляді кримінальної справи дуже важливо встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тих же випадках, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.
Малолітні віком до 14 років, а також особи, які вчинили хуліганство у віці від 14 до 16 років, не можуть бути суб’єктом злочину, а тому кримінальній відповідальності не підлягають.
Вивчені кримінальні справи дають підставу зробити висновок, що хуліганство вчиняють в основному особи у віці до 30 років (70%), причому тільки 2,7% засуджених за хуліганство становили підлітки у віці від 14 до 15 років включно. Разом з тим, досить значна кількість хуліганських проявів була вчинена особами в більш зрілому віці – старше 30 років (20,3%) і навіть 40 і 50 років (9,6%).
Характерна особливість, властива віковим групам від 31 року і старше, полягає в тому, що на цей вік припадає переважна більшість випадків так званого побутового хуліганства. По вивчених справах 22,1% загального числа засуджених складали особи, які скоїли побутове хуліганство. З цієї кількості 21,2% припадає на долю вікових груп від 31 року і старше.
Суб’єкт хуліганства характеризується не лише певним віком. Обов’язковою ознакою, яку повинна мати особа, що притягується до кримінальної відповідальності за хуліганство, як і за будь-який інший злочин, є осудність.
У ч.1 ст.19 КК України вказано, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
Отже, осудність – це здатність особи під час учинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Кримінальний закон виходить з того, що тільки осудна особа може вчинити злочин і тому може нести кримінальну відповідальність. Це обумовлено тим, що злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.
Частина 2 статті 19 КК України вказує, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.
Здатність особи під час учинення хуліганства усвідомлювати свої дії означає правильне розуміння фактичних об’єктивних ознак цього злочину (об’єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення). Здатність усвідомлювати свої дії повинна бути пов’язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємопов’язані і тільки в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.
Питання про осудність особи виникає тільки у зв’язку зі вчиненням нею хуліганства. Саме щодо нього необхідно з’ясувати здатність особи правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчинених хуліганських дій та керувати ними.
Стан осудності – це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки за наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила хуліганство. Зі станом осудності пов’язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч.2 ст.50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність учиненого хуліганства, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.
Неосудність характеризується двома критеріями: медичним (біологічним) і психологічним (юридичним).
Медичний критерій неосудності означає наявність у особи хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану психіки. Психологічний (юридичний) критерій неосудності включає в себе інтелектуальну і вольову ознаки.
Інтелектуальна ознака вказує на нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій на момент вчинення нею хуліганства.
Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями, що передбачені законом як хуліганство.
Для визнання наявності юридичного критерію достатньо встановити одну із названих його ознак – інтелектуальну чи вольову.[69]
Наявність лише одного медичного критерію не дає достатніх підстав для визначення особи неосудною. Їх необхідно розглядати в сукупності тому, що психічне захворювання саме по собі не свідчить про неосудність особи, наприклад, при деяких станах коли особа все ж може усвідомлювати свої дії і керувати ними. Лише наявність двох вище зазначених критеріїв, які органічно поєднуються, дає можливість зробити обґрунтований висновок про неосудність.[70]
Необхідно також зауважити, що відповідно до ч. 3 ст. 12 КК України не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.
Отже, з усього вище викладеного слідує висновок, що суб’єкт хуліганства є загальним. Ним є фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
продолжение
--PAGE_BREAK--1.4 Суб’єктивна сторона хуліганства
Суб’єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину. Вона характеризується тими психічними (тобто, внутрішніми) процесами, які відбуваються в свідомості суб’єкта, характеризують його волю і які проявляються в самому злочинному діянні (у відношенні до того діяння яке особою вчинено).[71]
Суб’єктивна сторона характеризується такими ознаками, як вина, мотив, і мета вчинення злочину.
Повне і всебічне встановлення ознак, що характеризують суб’єктивну сторону, є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначення ступеня суспільної небезпеки діяння і особи, що вчинила це діяння, а також індивідуалізації відповідальності.
Вина – основна і обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого злочину. Стаття 23 КК України встановлює, що виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Це поняття в значній мірі досліджене також наукою кримінального права.
Відповідно до ст. 23 КК України, вина особи у вчиненні злочину може проявлятися у двох формах: умислу і необережності. Кожна з цих форм поділяться на два види: умисел – на прямий і непрямий; необережність – на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.
Хуліганство відноситься до таких злочинів, які вчиняються лише умисно. Такий висновок випливає з аналізу диспозиції ч.1 ст.296 КК України. Необережна форма вини при хуліганстві виключена. Якщо порушник вчиняючи ті чи інші суспільно небезпечні діяння, не передбачав, не міг і не повинен передбачати, що вони призведуть до порушення громадського порядку, то він не може нести відповідальності за хуліганство.[72]
В юридичній літературі немає єдиної думки з питання, які власне види умисної вини можливі при хуліганстві. В певній мірі це пояснюється відсутністю вказівки на точну форму умислу в ст.296 КК України.
Одні вчені дотримуються думки, що хуліганство може бути скоєно лише з прямим умислом, тобто особа, що вчиняє хуліганські дії, усвідомлює їх небезпечний характер, передбачає, що в результаті її діяння наступають шкідливі наслідки, і, все ж таки, бажає вчинити ці діяння. Цієї точки зору дотримуються І.М.Даньшин,[73] П.І.Гришаєв, Б.В.Здравомислов,[74] С.С.Яценко[75] та інші.
Інші вчені вважають, що хуліганство може бути вчинене як з прямим, так і з непрямим умислом. Винний усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачає, що цими діями він грубо порушує громадський порядок і проявляє явну неповагу до суспільства, хоча не бажає, але свідомо допускає настання наслідків таких дій. Такої думки дотримуються М.Л.Наклович,[76] С.К.Кидираліева[77] та інші. Вони вважають, що далеко не завжди винний прагне порушити громадський порядок. Швидше за все, його дії спрямовані проти тієї чи іншої особи.
Взагалі, хуліганство має так званий формальний склад злочину. Тобто, настання суспільно небезпечних наслідків не є обов’язковою ознакою складу хуліганства.
Для складу закінченого злочину досить звичайних для даного посягання наслідків. Встановлювати, доводити та доказувати їх величину, розміри немає потреби, і тому законодавець конструює склад цього злочину так, що злочинні наслідки мовби знаходяться за межами складу злочину, поза його обов’язковими ознаками. Цей злочин має наслідки, вони є, вони суспільно небезпечні, але до складу хуліганства вони не належать. Склад цього злочину є наявним у діях особи при будь-яких розмірах цих наслідків.[78]
Видається, що ті, хто вважають можливим вчинення хуліганства з непрямим умислом, не враховують необхідність окремого встановлення вини до наслідків, які відносяться до основного об’єкта посягання, та до наслідків, які відносяться до додаткових факультативних об’єктів. При бажанні заподіяння шкоди конкретному потерпілому – заподіянні тілесних ушкоджень, образі, знищенні чи пошкодженні майна і т.п., відсутнє бажання виразити явну неповагу до суспільства й скоєне повинно кваліфікуватися не як хуліганство, а за статтями про злочини проти особи чи проти власності.[79]
Отже, можна зробити висновок, що хуліганство може вчинятись тільки з прямим умислом.
При розгляді суб’єктивної сторони хуліганства необхідно проаналізувати мотив цього злочину.
Мотивом злочину взагалі визнають ті внутрішні спонукання, якими керується суб’єкт при вчиненні злочину. Мотив – це рушійна сила злочину, це ніби внутрішня причина його вчинення.[80]
Встановлення мотивів і мети злочинної поведінки має вирішальне значення для відмежування хуліганства від суміжних складів злочинів, визначення ступеня суспільної небезпечності особи винного.[81]
Як і будь-який умисний злочин, хуліганство вчиняється з певним мотивом. Хоча мотиви хуліганства є досить своєрідними, але їх відкидати не можна.
В літературі з питання мотивів хуліганства існують різні думки. Так, наприклад, Волков Б.С. вказує, що в основі хуліганського мотиву лежить розгнузданий егоїзм, а також вульгарне розуміння свободи, моральний анархізм.[82] Маяковський В.В. вважає, що хуліганський мотив – це прагнення до самоствердження особи невихованої, з низькою культурою, нестриманим егоїзмом, це прагнення до самоствердження хама, варвара, дикуна.[83] М.Й.Коржанський стверджує, що в основі хуліганських спонукань лежать озлобленість і незадоволеність, що сягають до безтямної люті і тупого відчаю, викликаного розбіжністю між рівнем домагань особи та наявними можливостями їх здійснення.[84]
Хуліганські спонукання, таким чином, зводяться не до одного якогось мотиву, а до багатьох гамм мотивів. В конкретних злочинних проявах вони можуть виступати окремо, роз’єднано, але, в більшості, вони діють в поєднанні, у взаємодії. Ось чому для визначення сукупності хуліганських мотивів застосовується термін «хуліганські спонукання». Характеризуючи хуліганські спонукання, І.М.Даньшин зазначив, що для їх прояву характерна швидкоплинність, незначність, легковажність мотивації і наочність.[85] Але, в чому б конкретно хуліганські спонукання не проявилися, всім їм обов’язково притаманна спільна риса – явна неповага до суспільства.
В юридичній літературі існує багато визначень поняття «явна неповага до суспільства». Так, Гришаєв П.І. і Здравомислов Б.В. під явною неповагою до суспільства розуміють очевидне для кожного зневажання громадськими інтересами і протиставлення винним своєї поведінки колективу і його інтересам.[86] С.С.Яценко зауважує, що мотив явної неповаги до суспільства характеризується усвідомленим спонуканням зневажливого ставлення до громадського порядку, неперсоніфікованого кола осіб, ігнорування існуючих в суспільстві елементарних правил поведінки, моральності, добропристойності. Таке ставлення проявляється у вчинках особи, стає відкрито вираженим, очевидним як для самого винного, так і для інших осіб. Мотив явної неповаги до суспільства, проявляючись у вчиненні дій, що грубо порушують громадський порядок, може характеризуватися комплексом ницих спонукань у вигляді прагнення протиставити себе суспільству, виявити грубу силу, п’яну хвацькість, пустощі тощо.[87] На мій погляд, друге визначення більш ширше розкриває поняття явної неповаги до суспільства.
Чи є неповага до суспільства явною і який ступінь прояву неповаги, можна визначити, лише виходячи з конкретних хуліганських дій. Ступінь прояву неповаги до суспільства може визначатись цілим рядом обставин: нахабством чи цинізмом дій, особливостями часу, місця, обстановки скоєння хуліганських дій, їх способом та ін. Перераховані обставини можуть поєднуватись, виступаючи в сукупності, визначаючи тим самим підвищений ступінь прояву неповаги до суспільства. Одні і ті ж дії, вчинені різним способом, в різний час, в різних місцях чи в різній обстановці, можуть свідчити про більший чи менший ступінь неповаги до суспільства.[88]
Для мотивів поведінки винного при хуліганстві притаманним є вчинення відповідних дій без видимого приводу чи використання незначного приводу для розправи з потерпілим. Посягання, як правило, вчиняється проти першого стрічного, кожного, хто «підвернувся під руку», як правило, хулігана й потерпілого раніше не пов'язували будь-які стосунки – наявність же особистих мотивів (помсти, заздрості, ревнощів) говорить про те, що має місце не хуліганство, а вчинення злочину проти особи.[89]
В процесі вчинення злочину, що розпочався за мотивом особистого характеру (помста, ревнощі тощо), останній може перейти в мотив явної неповаги до суспільства. Тим самим діяння може перетворитись із посягання на особу в злочин проти громадського порядку — хуліганство.[90] Проте, особисті мотиви, як відмічає М.Т.Куц, носять другорядний, незначний, слабо виражений характер. Переважає ж завжди неповага до суспільства, що виражається в порушенні громадського порядку і є головним, вирішальним мотивом для кваліфікації злочинів за ст. 296 КК України.[91] Саме мотив явної неповаги до суспільства виступає одним із головних критеріїв відмежування хуліганства від суміжних злочинів. Відсутність у вчиненому мотиву явної неповаги до суспільства свідчить і про відсутність хуліганства, хоча б дії винного в тій чи іншій мірі порушували громадський порядок і характеризувались застосуванням насильства до потерпілого, знищенням майна тощо. Це підтверджується також судовою практикою.
Так, у постанові президії Івано-Франківського обласного суду від 31 травня 1996 року в справі С. зазначається, що, як вбачається із матеріалів справи, конфлікт між С. і потерпілим був викликаний неправильними діями останнього, який почав з’ясовувати причини відмови в задоволенні його прохання сісти в кафе за столик до С. та його знайомих, і в ході цього конфлікту С. заподіяв В. удар, від якого той упав на бетонну підлогу, вдарився головою й одержав смертельну травму. Падіння потерпілого було наслідком дій С. і суд встановив його вину щодо наслідку у формі необережності, тоді як хуліганство згідно із законом є умисними діями. Оскільки ж С. умисних дій, що грубо порушують громадський порядок і вражають явну неповагу до суспільства, не вчиняв, і конфлікт з потерпілим виник не з хуліганських мотивів, а у зв’язку з неправильною поведінкою останнього на ґрунті з’ясування взаємних стосунків, дії засудженого не містять складу злочину «Хуліганство». Президія обласного суду в цій частині справу закрила на підставі п.2 ст.6 КПК України за відсутністю в діях С. складу злочину і постановила вважати його засудженим лише за необережне вбивство.[92]
В п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №10 «Про судову практику у справах про хуліганство» зазначається: «Суди мають відрізняти хуліганство від інших злочинів залежно від спрямованості умислу, мотивів, цілей винного та обставин учинення ним кримінально караних дій.
Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК України, що передбачають відповідальність за злочини проти особи...».[93]
Ігнорування суб’єктивної сторони вчиненого, зокрема, його мотиву, тягне неправильну кваліфікацію дій винного як хуліганства.
Важливе значення для всебічної характеристики суб’єктивної сторони злочину має мета суспільно небезпечного діяння, під якою розуміють той фактичний результат, якого винний намагається досягти шляхом вчинення злочину.[94] Так, С.С.Яценко вважає, що при хуліганстві грубе порушення громадського порядку, а також проявлення неповаги до суспільства являє мету діянь винного,[95] а М.Т.Куц стверджує, що мета хуліганства полягає в самому діянні, в демонстрації хуліганом своєї зневаги до суспільства, до встановленого у ньому порядку.[96] Існує думка, що хуліганство – злочин, який може бути вчинений і без мети грубого порушення громадського порядку. Але, на практиці хуліганськими вважаються не лише ті дії, мета яких – порушення громадського порядку і виявлення неповаги до суспільства, але й ті, коли винний переслідує якусь мету, наприклад, має намір звести з кимось особисті рахунки.[97]
І.М.Даньшин, С.С.Яценко вважають, що при хуліганстві мета співпадає з мотивом, стверджуючи, що твердої і ясної мети у хуліганства немає. Так як хуліган прагне досягнути якогось об’єктивного результату, хуліганські мотиви з’являються якось несподівано, інколи навіть миттєво, оскільки мотивація хуліганських дій відрізняється відносною легкістю, тому мета у свідомості хулігана не знаходить вираження.[98]
На мою думку, у більшості випадків мотив і мета при хуліганстві нерозривно пов’язані, а, оскільки при даному виді злочину винний задовольняється самоствердженням, реалізацією своєї примхи, ефектом здійснюваних дій, то це приводить до злиття мети з мотивом.
Отже, суб’єктивна сторона хуліганства характеризується виною у виді прямого умислу імотивом явної неповаги до суспільства. Прямий умисел виражається в тому, що особа, яка вчиняє хуліганські дії, усвідомлює їх суспільну небезпечність, і, все ж таки, бажає вчинити ці дії.Неповага до суспільства– це прагнення показати свою зневагу до існуючих правил і норм поведінки в суспільстві, самоутвердитися за рахунок приниження інших осіб, протиставити себе іншим громадянам, суспільству, державі. Вказана неповага має бутиявною. Це означає, що неповага до суспільства є очевидною, безсумнівною як для хулігана, так і для очевидців його дій.
Розділ 2. Види складів хуліганства та їх юридичний аналіз
За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) розрізняють:
1) простий(іноді його називають «основний») склад злочину – він містить основні ознаки цього злочину і не містить пом’якшуючих чи обтяжуючих (кваліфікуючих) обставин. В ст.296 КК України такий склад хуліганства описаний в частині 1 даної статті;
2) склад злочину з пом’якшуючими обставинами(так званий привілейований склад), який характеризується обставинами, що значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність даного виду злочину. Чинний КК України не передбачає склад хуліганства з пом’якшуючими ознаками;
3) склад із кваліфікуючими ознаками,тобто з такими, що обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію. Прикладом кваліфікуючого складу можна вважати ч. 2 ст. 296 КК України, тобто хуліганство, вчинене групою осіб;
4) склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) обставинами,тобто такими, що надають злочину особливу суспільну небезпечність. Ст.296 КК України передбачає два особливо кваліфікуючих склади хуліганства, які знайшли свій прояв у частинах 3 та 4 цієї статті.
Кожному з цих видів хуліганства притаманні певні ознаки. Тому, правильне відмежування одного виду хуліганства від іншого має велике теоретичне і практичне значення.
Отже, як вказано вище, види хуліганства відрізняються між собою підвищеним ступенем суспільної небезпеки, яка проявляється в додаткових ознаках, які необхідно враховувати при кваліфікації дій особи.
Так званий простий склад кримінально караного хуліганства являє собою таку сукупність ознак цього складу злочину, що мають місце в кожному випадку скоєння хуліганства, на відміну від хуліганства з додатковими ознаками.
Отже, для того, щоб правильно розрізняти види хуліганства, розглянемо додаткові ознаки, які характеризують злісне та особливо злісне хуліганство. Так зване просте хуліганство було розглянуте в розділі 1 даної дипломної роботи, тому перейдемо безпосередньо до розгляду інших видів хуліганства.
2.1 Хуліганство з кваліфікуючими ознаками
Кваліфікуюче хуліганство характеризується тими ж діями, які передбачені ч.1 ст.296 КК України, а тому все, що було сказано в розділі 1, повністю стосується і цього виду хуліганства. Отже, хуліганство з кваліфікуючими ознаками – це грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, але яке було вчинене групою осіб.
Частина 2 статті 296 КК України передбачає відповідальність за хуліганство (ч.1 ст.296 КК України), вчинене групою осіб (двох і більше виконавців), причому попередня змова учасників не є обов’язковою для кваліфікації.[99]
Як стверджує М.Й.Коржанський, за ч.2 ст.296 КК України кваліфікуються дії, вчинені кількома суб’єктами кримінальної відповідальності, коли кожен з учасників групи вчинив хуліганські дії, передбачені ч.1 ст.296 КК. Якщо ж хуліганські дії вчинив один із співучасників, а інші були,наприклад, підмовниками, то вчинене не кваліфікується як хуліганство, передбачене ч.2 ст.296 КК. За таких умов дії виконавця кваліфікуються за ч.1 ст.296 КК, а дії підмовника – за ч.4 ст.27 і ч.1 ст.296 КК України.[100]
Однак, на мою думку, дане твердження є неправильним з наступних підстав.
Як слушно зауважують автори одного з науково-практичних коментарів КК України, для кваліфікації злочинів, в яких вчинення їх групою осіб передбачено як кваліфікуючу ознаку цих діянь, за вказаною ознакою не вимагається попередньої змови між учасниками злочину, однак якщо вона мала місце, то їх дії (за відсутності такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб) кваліфікуються як вчинені групою осіб.[101]
Крім того, вчинення хуліганства групою осіб матиме місце, коли принаймні дві особи діють спільно як виконавці без попередньої змови між собою (ч.1 ст.28 КК України), спонтанно або у випадку, коли до хуліганських дій однієї особи приєдналась інша (інші) особа. Вчинення хуліганства за попередньою змовою групою осіб, тобто тих, які до початку злочину домовилися про його спільне вчинення (ч.2 ст.28 КК України) дає також підставу для кваліфікації вчиненого за ч.2 ст.296 КК України, а факт вчинення злочину за попередньою змовою має враховуватись як обставина, яка обтяжує покарання. Злочин вважається вчиненим за попередньою змовою групою осіб і у випадку його вчинення організованою групою, тобто коли в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на реалізацію цього плану, відомою всім учасникам групи (ч.3 ст.28 КК України). У цьому випадку дії всіх членів організованої груп кваліфікуються безпосередньо за ч.2 ст.296 незалежно від їх ролі у вчиненні хуліганства.[102]
Ця позиція підтверджується також роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України, яке він дав у постанові №10 від 22.12.2006 року «Про судову практику у справах про хуліганство», в п.6 якої зазначається: «Хуліганство визнають учиненим групою осіб і кваліфікують за ч.2 ст.296 КК України у разі участі в злочинних діях декількох (двох і більше) виконавців незалежно від того, яка форма співучасті (ст.28 КК України) мала місце. Кваліфікація за цією ознакою дій осіб, які вчинили злочин за попередньою змовою або організованою групою, не виключає визнання зазначених обставин такими, що обтяжують покарання (п.2 ч.1 ст.67 КК)».[103]
Хуліганство, вчинене групою осіб, слід відрізняти від масових заворушень (ст.294 КК України) і від групового порушення громадського порядку (ст.293 КК України). При масових заворушеннях дії завжди вчиняються натовпом, причому ці дії супроводжуються погромами, підпалами, руйнуваннями, нерідко збройним опором представникам влади. При груповому хуліганстві ці ознаки відсутні, а винні грубо порушують громадський порядок винятково з мотивів явної неповаги до суспільства. Групове порушення громадського порядку (ст.293 КК України), поєднане із вчиненням окремих дій, що грубо порушують громадський порядок, із мотивів явної неповаги до суспільства, становитиме сукупність злочинів (статті 293 і 296 КК України).[104]
2.2 Хуліганство з особливо кваліфікуючими ознаками
Частина 3 статті 296 КК України встановлює кримінальну відповідальність за хуліганство, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо воно було вчинене особою, раніше судимою за хуліганство, чи пов’язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії.[105]
За ознакою вчинення хуліганства особою, раніше судимою за нього, дії винного кваліфікують за ч.3 ст.296 КК України тоді, коли він на час учинення злочину мав не зняту чи не погашену судимість хоча б за однією з частин зазначеної статті або за ч.2 чи ч.3 ст. 206 КК України 1960 року. У разі кваліфікації дій винного за цією ознакою не можна визнавати обставинами, які обтяжують покарання, вчинення злочину повторно і рецидив злочинів (п.1 ч.1 ст.67 КК України).[106]
Підвищена суспільна небезпека такого злочину полягає у тому, що хуліганство вчиняється особою, яка вже притягувалась судом до кримінальної відповідальності за раніше вчинене хуліганство. Тим самим ця особа показує стійкість своєї злочинної, антигромадської поведінки. І, хоча знову вчинені хуліганські дії за своїми об’єктивними ознаками не виходять за межі основного хуліганства, але особливості суб’єкта злочину у відповідності до ч.3 ст. 296 КК України надають цим діям якість злісного хуліганства, а для винного тягнуть більш тяжкі правові наслідки – більш сувору міру покарання.
Судимість – це передбачені законом правові наслідки засудження, які тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи.
Відповідно до ч.1 ст.88 КК України особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком до погашення або зняття судимості.
Отже, судимість поширюється на: 1) строк відбування покарання; 2) і, крім того, у випадках, передбачених законом, на певний строк після відбуття покарання.[107]
Судимість за інші більш тяжкі, ніж хуліганство, злочини, вчинені з хуліганських спонукань, не прирівнюється до судимості за хуліганство, оскільки в цьому випадку особа була засуджена не за хуліганство, а за більш тяжкий злочин. При вчиненні цього злочину винний керувався лише хуліганськими мотивами. Тому така судимість не може бути кваліфікуючою ознакою злісного хуліганства.
Повторність вчинення хуліганства при відсутності судимості за цей злочин не є підставою для кваліфікації вчиненого за ч.3 ст.296 КК України.
Погашення судимості – це автоматичне її припинення при встановленні певних, передбачених законом умов. Головною з таких умов є невчинення особою протягом строку судимості нового злочину. Тривалість відповідних строків визначена в законі (ст.89 КК України) і залежить від: а) виду покарання; б) строку покарання, яке відбуте винним; в) тяжкості злочину.
Під зняттям судимості розуміється припинення судимості постановою суду.При знятті судимості, на відміну від її погашення, перебіг встановленого законом строку і невчинення особою нового злочину самі по собі, автоматично, не припиняють стан судимості.
Необхідно, щоб це питання було розглянуто судом. Закон не зобов’язує, а тільки надає суду право на основі конкретних, передбачених у законі умов, зняти з особи судимість.
Зняття судимості можливе лише до закінчення строків погашення судимості, передбачених у ст.89 КК України. Тому воно завжди є достроковим.
Для зняття судимості згідно зі ст.91 КК України необхідні такі умови: 1) відбуття особою покарання тільки у виді обмеження волі або позбавлення волі; 2) закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст.89 КК; 3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.
Судимість може бути також знята актом амністії чи помилуванням.
Хуліганство також кваліфікується за ч.3 ст.296 КК України, якщо винний вчинив опір особам, які припиняли його хуліганські дії – представники влади, представники громадськості, що виконують обов’язки з охорони громадського порядку, інші громадяни, які припиняли хуліганські дії.
Під представником влади необхідно розуміти особу, яка постійно або тимчасово перебуває на службі в органах державної влади і здійснює функції зазначених органів. Представники влади– це, зокрема, працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. До представників влади належать, зокрема, народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад, судді, прокурори, слідчі, оперативний склад СБУ, працівники міліції і податкової міліції, інспектори державних інспекцій, лісничі, військові коменданти та інші.[108]
Представниками громадськості, які охороняють громадський порядок, є особи, які виконують обов’язки по охороні громадського порядку: позаштатні працівники міліції, члени будинкових комітетів, особи, призначені для підтримання порядку під час мітингів, демонстрацій, походів, проведення зборів тощо.
Опіряк кваліфікуюча ознака хуліганства знаходить вияв в активній протидії представникові влади чи представникові громадськості виконувати їх службовий або громадський обов’язок з охорони громадського порядку або в активній протидії громадянину виконати його громадський обов’язок по припиненню хуліганських дій. Під поняття опору підпадають такі дії винного, як відштовхування, спроба вирватись при затриманні, погроза побиття у відповідь на вимогу представника влади або громадськості припинити хуліганство, нанесення цим особам побоїв, тілесних ушкоджень, зштовхування їх з транспортних засобів, засипання очей піском тощо.
Під припиненням хуліганський дій громадянином потрібно розуміти дії, здатні самі по собі (наприклад, затримання, зв’язування) або з сторонньою допомогою (наприклад, виклик по телефону наряду міліції) припинити хуліганство. Умовляння, прохання, вимоги припинити злочин не є його припиненням, оскільки в подібному випадку припинення хуліганства залежить від прийнятого самим винним рішення, а не всупереч йому. Тому нанесення хуліганом удару громадянину, який вимагав припинити хуліганство, саме по собі не означає наявності розглядуваної кваліфікуючої ознаки, тоді як нанесення за таких же обставин удару, наприклад, члену громадського формування з охорони громадського порядку має кваліфікуватись за ч.3 ст.296 КК України за ознакою здійснення під час хуліганства опору представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку.[109]
Від опору як активної протидії треба відрізняти непокору. Непокора, тобто відмова від виконання наполегливих, неодноразових вимог громадян, представників влади або громадськості припинити хуліганські дії, не є опором і не визнається кваліфікуючою ознакою ч.3 ст.296 КК України.[110]
Хуліганські дії, пов’язані з опором представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, не потребують додаткової кваліфікації як злочин проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян і охоплюються ч.3 або ч.4 ст.296 КК України. Опір цим особам або іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії, не охоплюються названими нормами у випадках, коли внаслідок застосованого при цьому насильства вчинюється ще й інший, більш тяжкий злочин (наприклад, передбачений п.8 ч.2 ст.115, ст.ст.119, 121, 348 КК України).[111]
Опір особам, що припиняли хуліганські, дії, визнається кваліфікуючою ознакою ч.3 ст.296 КК України лише у тих випадках, коли він був складовою частиною хуліганства. Якщо ж опір було вчинено після припинення хуліганських дій – як протидію затриманню, він не може бути кваліфікуючою ознакою хуліганства і відповідальність має наставати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 296 і 342 КК України.[112]
Не повинне кваліфікуватися за ч.3 ст.296 КК України дрібне хуліганство, пов’язане з опором представникові влади чи громадськості під час виконання цими особами покладених на них обов’язків щодо охорони громадського порядку. Вчинений за таких обставин названим особам опір становить злочин, передбачений відповідною частиною ст.342 КК України, а винна особа підлягає відповідно кримінальній (за ч.2 чи ч.3 ст.342 КК України) та адміністративній (за ст.173 КУпАП) відповідальності.
Опір інший службовій особі або громадянинові, який виконує громадський обов’язок, у зв’язку з їх службовою чи громадською діяльністю, поєднаний з умисним нанесенням побоїв або заподіянням легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, кваліфікується за ч.2 ст.350 КК України, а поєднаний з заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, – за ч.3 ст.350 КК України.[113]
Особливо кваліфікуючим визнається такожхуліганство, при вчиненні якого винний застосовував чи намагався застосувати вогнепальну або холодну зброю, а також інші предмети, що були спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені для нанесення тілесних ушкоджень. Таким чином, особливо кваліфікуюче хуліганство має всі ознаки злочинів, передбачених ч.ч. 1, 2 або 3 ст.296 КК України, і додатково характеризується знаряддями вчинення злочину.[114]
Оскільки особливо кваліфікуюче хуліганство вчиняється з застосуванням вогнепальної або холодної зброї, чи спеціально пристосованих або заздалегідь заготовлених для нанесення тілесних ушкоджень предметів, воно являє собою найбільшу суспільну небезпеку.
Вирішуючи питання щодо наявності в діях винної особи такої кваліфікуючої ознаки хуліганства, як застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, слід враховувати, що ця ознака має місце лише в тих випадках, коли винний за допомогою названих предметів заподіяв чи намагався заподіяти тілесні ушкодження або коли використання цих предметів під час учинення хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя чи здоров’я громадян.[115]
Закон виділяє три групи предметів, застосування чи спроба застосування яких під час хуліганства дає підстави кваліфікувати хуліганство за ч.4 ст.296 КК України:
1) вогнепальна зброя;
2) холодна зброя;
3) інші предмети, спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені для завдання тілесних ушкоджень.
За своїми юридичними властивостями ці предмети, як знаряддя злочину, поділяються на дві групи:
— всі види вогнепальної та холодної зброї (застосування чи спроба застосувати ці предмети в процесі хуліганства завжди є підставою для кваліфікації діяння за ч.4 ст.296 КК України);
— інші предмети, застосування чи спроба застосувати які під час хуліганства дає підстави для кваліфікації діяння за ч.4 ст.296 КК України лише у тих випадках, коли ці предмети були винним спеціально пристосованими чи заздалегідь заготовленими для нанесення тілесних ушкоджень.[116]
Пленум Верховного Суду України у абз.1 п.10 своєї постанови №10 від 22.12.2006 року «Про судову практику у справах про хуліганство» роз’яснив, що вогнепальною зброєю вважаються будь-які пристрої заводського чи кустарного виробництва, призначені для ураження живої цілі за допомогою снаряда (кулі, дробу тощо), що приводиться в рух за рахунок енергії порохових газів чи інших спеціальних горючих сумішей, – усі види бойової та іншої стрілецької зброї військового зразка, спортивні малокаліберні пістолети, гвинтівки, самопали, пристосовані для стрільби пороховими зарядами газові пістолети, нарізна мисливська зброя, а також перероблена зброя (пристосована для стрільби кулями іншого калібру), в тому числі обрізи з гладкоствольної мисливської зброї.
Сюди не відноситься пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні пістолети, ракетниці, а також стрілецька зброя, що діє на пневматичній, реактивній, газобалонній і пружинній основах і не наділена властивістю вогнепальності.[117]
До першої групи належать і всі види холодної зброї – предмети, які відповідають стандартним зразкам або історично виробленим її типам, а також інші предмети, що справляють колючий, колючо-ріжучий, рубаючий, роздроблювальний чи ударний ефект (багнет, стилет, ніж, кинджал, арбалет, нунчаки, кастет тощо), конструктивно призначені для ураження живої цілі за допомогою м’язової сили людини або механічного пристрою.[118]
Кинджали, фінські ножі – вид холодної зброї колючо-ріжучої дії. Характеризуються наявністю рукоятки з упором, що обмежує входження ножа в тіло, та клинка специфічної форми:кинджал– довгого, вузького, заточеного з обох боків, такого, що звужується до кінця, гостроконечного;фінський ніж («фінка») – короткого, товстого, заточеного з одного боку, наприкінці звуженого і вигнутого гострою стороною.Кастет– вид холодної зброї ударної дії. Являє собою металеву пластину, яка надягається на пальці й затискається в кулак, з отворами для пальців та виступами, якими й заподіюється удар.[119]
В юридичній літературі щодо питання застосування ножів, які не відносяться до холодної зброї, існують наступні думки. Так, наприклад, І.М.Даньшин пропонує кваліфікувати як особливо злісне хуліганство лише випадки застосування ножів, що відносяться до розряду холодної зброї.[120] На думку М.Й.Коржанського, сюди належать будь-які ножі, незалежно від того, чи є вони холодною зброєю.[121]
Застосування чи спроба застосування будь-якого ножа при хуліганстві для нанесення тілесних ушкоджень є завжди небезпечним для життя чи здоров’я будь-якої особи, яка потрапила під такий напад. При цьому, уражуюча сила будь-якого ножа залежить не лише від його призначення, а більш від сили і місця прикладення.
Однак, видається за правильне зауважити, що питання про віднесення тих чи інших предметів до певних видів зброї вирішується з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних критеріїв. За об’єктивними ознаками зброєю є предмети, що здатні заподіяти шкоду життю та здоров’ю людини з урахуванням їх форми, маси, міцності (зокрема твердості матеріалу, з якого виготовлено вражаючі частини), конструктивних особливостей. Суб’єктивно вони призначені для враження живої сили – ушкодження тіла іншої людини, тобто не повинні мати іншого призначення – господарського, побутового, спортивного, обрядового тощо.[122]
Дана позиція підтримується також Пленумом Верховного Суду України, який відносить ножі,які не належать до холодної зброї, до предметів, заздалегідь заготовлених для нанесення тілесних ушкоджень.[123]
Слід зазначити, що на кваліфікацію не впливає час виникнення наміру щодо використання вогнепальної або холодної зброї для нанесення тілесних ушкоджень, так само як і причини, в силу яких у винного опинились ці предмети. Однак якщо винний незаконно носив, зберігав, відремонтував, виготовив або придбав вогнепальну зброю (крім гладкоствольної мисливської), носив, відремонтував або виготовив холодну зброю, за допомогою якої вчинив найтяжчий вид хуліганства, все вчиненекваліфікується за сукупністю злочинів – за ч.4 ст.296 і ч.1 чи 2 ст.263 КК України.[124]
Другу групускладають предмети (будь-які, окрім зброї), незалежно від їхніх фізичних властивостей і господарського чи іншого призначення, які були спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені винним для нанесення тілесних ушкоджень.
У відповідності до абз.1 п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №10 спеціально пристосованими для нанесення тілесних ушкоджень слід визнавати предмети, які пристосовані винною особою для цієї мети наперед або під час учинення хуліганських дій, а заздалегідь заготовленими – предмети, які хоч і не зазнали якоїсь попередньої обробки, але ще до початку хуліганства були приготовлені винним для зазначеної мети.
Пристосувати– значить зробити предмет більш зручним для його використання і надати йому більшої ударної сили чи вражаючого ефекту. Такими, що були спеціально пристосованими, визнаються: камінь чи гиря на тросі (мотузці), гумовий шланг з металевим кінцем, металевий прут, горло розбитої пляшки тощо.[125]
В юридичній літературі питання про використання предметів, спеціально пристосованих для заподіяння тілесних ушкоджень під час хуліганських дій, не знайшло свого однозначного вирішення. Так, наприклад, П.Ф.Гришанін вважає, що спеціально пристосованими можуть бути лише ті предмети, якими можна спричинити смерть чи тяжкі тілесні ушкодження.[126] З даного приводу В.Т.Калмиков вказує, що ця точка зору не спирається на закон. Як видно із ч.4 ст.296 КК України у законі немає вказівок на ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, які можуть бути спричинені спеціально пристосованими предметами.[127]
С.С.Яценко законодавче поняття «спеціально пристосовані предмети» розуміє не інакше, як предмети, оброблені певним способом, з метою надання їм ударної сили чи портативності для зручності нанесення тілесних ушкоджень і, по суті, замінюючи собою холодну зброю.[128]
На мою думку, останнє твердження в найбільшій мірі відповідає суті, характеристикам даних предметів та меті, з якою була здійснена їх обробка.
Предмети, що були використані винним під час хуліганських дій, але які не були спеціально пристосованими для заподіяння тілесних ушкоджень, не дають підстав кваліфікувати хуліганство як особливо злісне. Наприклад, безпідставно були кваліфіковані за ч.4 ст.296 КК України діїЧ.,який на зауваження В. вдарив його піджаком по голові, в кишені якого знаходилися камінець і пляшка горілки, чим потерпілому були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я. Президія обласного суду, розглянувши справу, вказала, що камінець і пляшка горілки, що виявилися в кишені піджака винного, не були ним спеціально пристосованими для заподіяння тілесних ушкоджень. Ч. підняв камінь на дорозі не для того, щоб скористатися ним у процесі хуліганських дій, а щоб з’ясувати, хто цей камінь у нього кинув. За таких обставин хуліганські дії Ч. не можна вважати як вчинені із застосуванням предмета, спеціально пристосованого для заподіяння тілесних ушкоджень, і кваліфікувати за ч.4 ст.296 КК України.[129]
Дозаздалегідь заготовлених для нанесення тілесних ушкоджень відносяться предмети, які не зазнавали якої-небудь попередньої обробки, але ще до початку хуліганства були приготовлені винним для тієї ж мети – нанесення тілесних ушкоджень (наприклад, заздалегідь взяті ним з собою). Це можуть бути ніж, який не відноситься до категорії холодної зброї (наприклад, перочинний, садовий, шевський, кухонний), предмети господарсько-побутового призначення (молоток, коса, сокира, ножиці, шило тощо), спеціальні засоби, як от: гумовий кийок, газовий пістолет з балончиком, ручна газова граната, а також інші подібні засоби, якими можливе заподіяння тілесних ушкоджень. Треба мати на увазі, що одного факту знаходження предмета при винному до початку хуліганства, в процесі якого він застосував його для нанесення тілесних ушкоджень, для кваліфікації дій за ч.4 ст.296 КК України недостатньо. Необхідною умовою такої кваліфікації є доведеність наявності у винного мети підготовки такого предмета для нанесення тілесних ушкоджень.[130]
Якщо ж під час вчинення хуліганських дій винним на місці злочину були підібрані якісь предмети, спеціально не пристосовані або заздалегідь не заготовлені для нанесення тілесних ушкоджень, в тому числі предмети господарсько-побутового призначення, то їх застосування не може слугувати підставою для кваліфікації вчиненого злочину за ч.4 ст.296 КК України.
Підібранимина місці вчинення хуліганських дій визнаються предмети, що знаходилися поруч, у безпосередній близькості від винного, і він за ними не відлучався з місця події. Не можна визнати такими, що були підібрані на місці вчинення злочину, предмети, за якими винний заходив до іншого приміщення, чи з двору ходив до будинку, чи відходив від місця події на певну відстань.[131]
На мою думку, питання про предмети, якими винний скористався для нанесення тілесних ушкоджень, доцільно було б вирішувати в кожному конкретному випадку, незалежно від попередності їх приготування. Зрозуміло, що вчинення хуліганства з використанням предметів, заздалегідь заготовлених для нанесення тілесних ушкоджень, свідчить про підвищену суспільну небезпечність особи, яка вчинила хуліганство. Але наслідки, які можуть наступити в результаті дій хулігана з використанням предмету, який заздалегідь і не готувався для нанесення тілесних ушкоджень, можуть бути настільки ж тяжкі, як і випадки нанесення аналогічних пошкоджень предметом, заздалегідь заготовленим для цієї мети. Тому, на мій погляд, в кожному конкретному випадку має бути індивідуальний підхід.
Використання при вчиненні хуліганства ножів, які не належать до холодної зброї, інших предметів господарсько-побутового призначення, спеціальних засобів (гумового кийка, газових пістолета, балончика, гранати, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії), пневматичної зброї, сигнальних, стартових, будівельних пістолетів, ракетниць, вибухових пакетів, імітаційно-піротехнічних та освітлюваних засобів, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, а також інших спеціально пристосованих для нанесення тілесних ушкоджень знарядь злочину є підставою для кваліфікації дій винної особи за ч.4 ст.296 КК України не тільки в тих випадках, коли вона заподіює ними тілесні ушкодження, а й тоді, коли ця особа за допомогою зазначених предметів створює реальну загрозу для життя чи здоров’я громадян.[132]
Небезпека для здоров’я або життя потерпілого приховується не в словах самих по собі, а в діях по використанню вказаних у ч.4 ст.296 КК України знарядь для нанесення тілесних ушкоджень.
Особливо кваліфікованим видом хуліганства має визнаватися таке використання, зокрема, колючої, ріжучої холодної зброї, коли нею торкаються до тіла людини, маніпулюють в безпосередній близькості від обличчя потерпілого, розмахують для прокладання дороги серед оточуючих тощо і в цих випадках виникає ситуація реальної небезпеки заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого.
В той же час, якщо вказані в ч.4 ст.296 КК України знаряддя вчинення злочину були використані не для нанесення тілесних ушкоджень людям, а для знищення майна, зламування дверей квартири, калічення тварин тощо, коли не виникла ситуація реальної небезпеки для здоров’я потерпілого, вчинене не може розглядатися як особливо кваліфікований вид хуліганства.[133]
Застосування вогнепальної зброї як особливо кваліфікуюча ознака хуліганства є в діях винного тоді, коли така зброя застосовується за своїм прямим призначенням. В інших випадках, коли винний, наприклад, прикладом мисливської рушниці вдарив потерпілого по плечу, не може вважатися застосуванням вогнепальної зброї. Застосування вогнепальної зброї при вчиненні хуліганських дій є підставою для кваліфікації діяння за ч.4 ст.296 КК України і в тих випадках, коли цим створюється реальна загроза для життя чи здоров’я громадян. Така загроза створюється тоді, коли винний вчинює дії, які можуть призвести до заподіяння тілесних ушкоджень,– спрямовує зброю на потерпілого, замахується для нанесення удару, погрожує негайно застосувати зброю тощо.
Якщо застосування вогнепальної зброї не створювало загрози для життя чи здоров’я оточуючих, то такі дії не кваліфікується за ч.4 ст.296 КК України.
Погроза словами застосувати зброю, якщо остання не застосовувалась і не використовувалася винним під час хуліганських дій, не є підставою для кваліфікації діяння за ч.4 ст.296 КК України, оскільки така погроза не є спробою застосувати ці предмети і не створює реальної загрози для життя чи здоров’я потерпілих. Реальна загроза для життя чи здоров’я людей виникає лише тоді, коли винний вчиняє дії, що виходять за межі погрози словами чи демонстрації зброї, ножа або інших предметів. Тільки за цими межами починаються застосування чи спроба застосувати вказані знаряддя.[134]
Отже, не можна визнавати наявності злочину, передбаченого ч.4 ст.296 КК України, в таких випадках:
- має місце лише демонстрація зброї, інших предметів, оскільки при цьому не створюється реальна загроза для життя або здоров’я потерпілого;
- зброя, інші предмети застосовуються не проти конкретного потерпілого, а для впливу на невизначене коло осіб, причому без реальної загрози життю або здоров’ю (наприклад, постріли вгору, удари металевою палицею об дерево тощо);
- при заподіянні ударів зброя, спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені предмети не використовуються за цільовим призначенням при наявності такої можливості (наприклад, удар заподіюється прикладом мисливської рушниці при наявності набоїв чи ручкою ножа замість леза).[135]
Спроба застосування для нанесення тілесних ушкоджень перелічених у ч.4 ст.296 КК України знарядь, коли винний намагався, але не зміг використати уражаючі властивості цих знарядь внаслідок причин, які не залежали від його волі (наприклад, із занесеної для удару руки фінський ніж був вибитий потерпілим або іншою особою, постріл з рушниці не відбувся внаслідок осічки), має кваліфікуватися, очевидно, як замах на вчинення особливо кваліфікуючого хуліганства при наявності умислу на заподіяння тілесних ушкоджень.
У такому випадку розглядуваний вид хуліганства, який є двооб’єктнимматеріальним злочином, не доводиться до кінця з причин, що не залежали від волі винного.
При вчиненні особливо кваліфікуючого хуліганства умисел винного має свою специфіку: стосовно заподіяння шкоди здоров’ю потерпілому як одному з об’єктів цього виду хуліганства він може бути як прямим, так і непрямим.[136]
В ряді випадків хуліганські дії вчиняються групою осіб, при цьому окремі з учасників злочину застосовують зброю, спеціально пристосовані чи заздалегідь заготовлені для нанесення тілесних ушкоджень предмети. В цьому випадку заслуговує на увагу така думка В.Т.Калмикова, що якщо під час скоєння хуліганських дій один з учасників злочину застосував зброю, спеціально пристосований чи заздалегідь заготовлений предмет без відома інших учасників, то відповідальність за ч.3 ст.296 КК України буде нести лише той з них, хто застосував вказані предмети. В тих же випадках, коли учасники групи наперед повідомлені про можливість використання вказаних знарядь, то при скоєнні хуліганських дій із застосуванням одним із учасників групи цих знарядь для нанесення тілесних ушкоджень, дії всіх потрібно кваліфікувати за ч.3 ст.296 КК України як особливо злісне хуліганство.[137]
Хуліганство несе в собі підвищений ступінь суспільної небезпеки, тому при кваліфікації дій винного за ст.296 КК України необхідно підвищити увагу на повне і всебічне з’ясування всіх обставин справи, індивідуальний підхід до справи, правильне застосування закону відповідно до вищевикладених моментів, а також справедливе призначення покарання, мова про яке буде йти у наступному розділі.
продолжение
--PAGE_BREAK--
Розділ 3. Застосування покарання за хуліганство
Успіх боротьби з хуліганством в значній мірі залежить від правильного призначення покарання винному. Виходячи зі змісту ст.50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.[138]
Мета покарання може бути досягнута при дотриманні певних правил його призначення. Ці правила викладені в ст.65 КК України, в якій сказано, що суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини КК України;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов’язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.[139]
Характер суспільної небезпеки вчиненого злочину – це індивідуальна ознака конкретного злочинного діяння, яка характеризує вагу злочину певної групи чи певного виду. Так, характер суспільної небезпеки залежить від того, чи віднесено злочин до тяжких, чи до злочинів, які не являють великої суспільної небезпеки, наприклад, в ч.2 ст.11 КК України, в яку групу злочинів він включений в системі Особливої частини КК України.[140]
Так, особливо кваліфікуюче хуліганство, передбачене ч.4 ст.296 КК України, визнається згідно ст.12 КК України тяжким злочином, що являє за своїм характером велику суспільну небезпеку і вимагає застосування більш суворого покарання.
Ступінь суспільної небезпеки – це ознака, що характеризує конкретне злочинне діяння. Ступінь суспільної небезпеки, на відміну від становища, яке існувало за чинності КК України 1960 року, не включає суб’єктивну шкідливість діяння й означає лише його об’єктивну шкідливість.
Тому ступінь суспільної небезпеки діяння, яке визнається злочином, розкривається у ч.2 ст.11 КК України через узагальнене формулювання об’єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються: 1) особа (фізична чи юридична); 2) суспільство; 3) держава, – і через два різновиди наслідків посягання: 1) реальне заподіяння істотної шкоди; 2) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.[141]
Однакові за характером суспільної небезпеки злочини можуть відрізнятись за ступенем суспільної небезпеки. Так, наприклад, хуліганство, поєднане з нанесенням середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, охоплюються однією і тією ж кваліфікацією за ч.3 ст.296 КК України, хоча ступінь їх суспільної небезпеки є різним і має бути врахований судом при визначенні конкретної міри покарання.
При визначенні конкретного покарання суд має врахувати особу винного, так як обставини, що її характеризують, мають дуже важливе значення. Особа винного– поняття широке, яке виражає сутність особи, складний комплекс ознак що його характеризують, властивостей, зв’язків і відносин, його моральний та духовний світ, взяті в розвитку, у взаємодії з соціальними та індивідуальними життєвими умовами, які в тій чи іншій мірі вплинули на скоєння злочин. Врахування особи винного означає всі ті обставини, щ стосуються особи, які обумовлюють вчинення нею злочину – її характеру і ступеня суспільної небезпечності, крім обтяжуючих і пом’якшуючих обставин.[142]
Встановлені по справі дані, які негативно характеризують підсудного (зловживання спиртними напоями, погане ставлення до праці, порушення громадського порядку тощо) підлягають врахуванню при призначенні покарання, оскільки вони відносяться до особи винного, а не до обтяжуючих відповідальність обставин, вказаних в ст.67 КК України.
При призначенні покарання суд зобов’язаний врахувати обставини справи, які пом’якшують і обтяжують відповідальність. Ці обставини тим самим дають підстави для вибору законного, обґрунтованого, гуманного, індивідуалізованого і справедливого покарання.
Під пом’якшуючими і обтяжуючими обставинами прийнято розуміти різного роду фактори, які стосуються особи винного і злочину, який вчинено, та які відповідно зменшують чи підвищують суспільну небезпеку злочину і злочинця, а відтак і ступінь його відповідальності.[143]
Наявність пом’якшуючих обставин дає суду право:
1) призначити покарання ближче до нижньої межі санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України за цей злочин;
2) при наявності альтернативної санкції – призначити менш тяжкий вид покарання з тих, які в даній санкції передбачені;
3) в силу статті 69 КК України, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин;
4) перейти, керуючись ст.69 КК України, до іншого більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин;
5) на підставі ст.69 КК України, не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове;
6) звільнити від відбування покарання з випробуванням;
При наявності обтяжуючих обставин, суд вправі:
1) призначити покарання у вигляді максимуму чи близько до максимуму санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України за цей злочин;
2) при альтернативній санкції – призначити більш тяжкий вид покарання з тих, які в даній санкції вказані;
3) виключити перехід до іншого, більш м’якого покарання, що в санкції не передбачене;
4) виключити звільнення від відбування покарання з випробуванням;
Проаналізована мною слідчо-судова практика свідчить про те, що найбільше в справах про хуліганство зустрічаються такі пом’якшуючі обставини, як: добровільне відшкодування завданого збитків; вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого; вчинення злочину неповнолітнім; щире каяття; активне сприяння розкриттю злочину.
Добровільне відшкодування збитків полягає у тому, що винний добровільно, в результаті усвідомлення своєї неправильної поведінки відшкодовує потерпілому чи організації нанесені хуліганськими діями збитки. Таке відшкодування шкоди може мати місце як одразу ж після вчинення злочину, так і до чи в ході судового розгляду, але до винесення судом вироку.
Підсильним душевним хвилюванням, викликаним неправомірними або аморальними діями потерпілого, розуміються сильні, такі, що швидко виникають та бурхливо протікають, короткочасні стани психіки винного, причиною яких була неправомірна або аморальна поведінка потерпілого.[144] Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, вважається пом’якшуючою обставиною, якщо:
1) стан сильного душевного хвилювання у винного мав місце під час вчинення ним злочину;
2) такий стан був викликаний неправомірними або аморальними діями іншої особи (осіб), наприклад, фізичним або психічним насильством, образою, іншим приниженням честі і гідності винного тощо;
3) злочин винним вчинено по відношенню саме до тієї особи, неправомірні або аморальні дії якої викликали у винного стан сильного душевного хвилювання.
Вчинення злочину неповнолітнімможе бути визнано обставиною, яка пом’якшує покарання, тоді, коли злочин вчинено особою, яка до його вчинення не досягла 18-річного віку. Визначення цієї обставини пом’якшуючою ґрунтується на тому, що неповнолітнім властиві недостатня вольова та інтелектуальна зрілість, нестриманість емоцій, імпульсивність поведінки, які не завжди дають їм можливість у складних життєвих ситуаціях правильно визначити свою поведінку, дати їй належну з правової точки зору оцінку.[145]
Щире каяття має місце в тих випадках, коли особа повністю визнає свою вину у вчиненому злочині, дає своїй поведінці належну оцінку і дійсно готова нести передбачену законом відповідальність. Щиро розкаятись винний може як на стадії попереднього розслідування, так і під час судового розгляду.
Сприяння розкриттю злочину полягає в тому, що винний надає допомогу правоохоронним органам або органам правосуддя в з’ясуванні тих обставин вчинення злочину, які мають істотне значення для повного його розкриття.Сприяння розкриттю злочину здійснюється добровільно у будь-якій формі: повідомлення правоохоронним органам або суду фактів, надання доказів, іншої інформації про свою злочинну діяльність та/або таку діяльність інших осіб. Таке сприяння має бути активним, тобто певною мірою ініціативним та енергійним.[146]
Серед інших пом’якшуючих покарання обставин, що найбільш часто зустрічаються в судовій практиці про хуліганство, є наступні: подання щодо особи виключно позитивних характеристик, поганий стан здоров’я, наявність на утриманні непрацездатних членів сім’ї, добровільна праця по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, притягнення до кримінальної відповідальності вперше.
Обставини, що обтяжують відповідальність особи, наведені в ст.67 КК України. Перелік цих обставин є вичерпним, тому суд не вправі посилатись у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання інші обставини, не передбачені цією статтею (наприклад, невизнання підсудним своєї вини, невідшкодування шкоди тощо).[147]
Як свідчить проаналізована мною слідчо-судова практика в справах про хуліганство найбільш часто зустрічаються такі обтяжуючі обставини, як вчинення злочину особою повторно; вчинення злочину з особливою жорстокістю; вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
Віднесення такої обставини як вчинення злочину особою повторно, до обтяжуючих зумовлено тим, що вчинення кількох злочинів повторно, за загальним правилом, свідчить про більшу суспільну небезпечність особи винного. Вже вчинивши одного разу хуліганство, при скоєнні цього злочину повторно винний показує цим своє небажання осмислити свою поведінку і стати на шлях виправлення. Не може визначатись обтяжуючою обставиною вчинення кількох злочинів одночасно, тобто так звана ідеальна сукупність злочинів.
Під особливою жорстокістю, як обтяжуючою обставиною, слід розуміти, перш за все, спричинення потерпілому тяжких фізичних страждань шляхом тортур, мучення, нанесення великої кількості тілесних ушкоджень тощо. Вчинення злочину з особливою жорстокістю передбачає вияв при вчиненні злочину безжалісності, безсердечності до потерпілого, що також свідчить про підвищену суспільну небезпеку вчиненого та особи злочинця.[148] В окремих випадках особлива жорстокість може проявитись і в спричиненні тяжких моральних або психічних страждань як самому потерпілому, так і його близьким.
Під сп’янінням, як обтяжуючою обставиною, слід розуміти такий стан людини, який виникає внаслідок вживання алкогольних напоїв, наркотичних засобів або речовин, що викликають одурманювання.
Перейдемо тепер до аналізу санкцій за окремі види хуліганства.
Відповідно до ч.1 ст.296 КК України, хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, –карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років.
Штраф являє собою міру покарання, що виражається в грошовому стягненні в дохід держави певної суми з засудженого, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в особливій частині КК України. Розмір штрафу за діючим кримінальним законодавством визначається в ставках неоподатковуваного мінімуму доходів громадян у межах від тридцяти до тисячі таких мінімумів. Однак згідно з ч.2 ст.53 КК України у санкціях статей Особливої частини КК може бути передбачено і більш високий розмір штрафу. В санкції ч.1 ст.296 КК України передбачено розмір штрафу від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто верхня межа штрафу залишилась незмінною. Конкретний розмір (сума) штрафу, що підлягає стягненню із засудженого, визначаєтьсясудом відповідно до санкції ч.1 ст.296 КК України, але з обов’язковим урахуванням при цьому двох чинників: а) тяжкості вчиненого злочину і б) майнового стану винного. Саме з урахуванням майнового стану винного суд на підставі ч.4 ст.53 КК України може призначити штраф із розстрочкою його виплати певними частинами строком до трьох років.
До неповнолітніх штраф призначається з додержанням вимог статей 98, 99 та 103 КК України. Зокрема, у разі вчинення простого хуліганства неповнолітнім суд при призначенні йому покарання у вигляді штрафу повинен встановити, що останній має самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. В протилежному випадку застосування до неповнолітнього покарання у вигляді штрафу виключається.
У разі неможливості сплати штрафу суд на підставі ч.5 ст.53 КК України може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських або виправних робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян чи один місяць виправних робіт за чотири таких мінімуми. При цьому загальний строк громадських робіт не може перевищувати двохсот сорока годин, а виправних робіт – двох років.
Заміна штрафу на підставі ч.4 ст.53 КК України припустима лише у випадках, якщо встановлено, що неможливість сплатити штраф обумовлена об’єктивними причинами (відсутність роботи, заробітку, загибель майна, на яке може бути звернено стягнення, тощо).
Призначаючи за ч.1 ст.296 КК України покарання у виді штрафу і застосовуючи ст.69 названого Кодексу, судам слід виходити з того, що в таких випадках розмір штрафу не може бути меншим від найнижчої межі, встановленої для цього виду покарання в ч.2 ст.53 КК України.[149]
Поряд з тим, санкція ч.1 ст.296 КК України є альтернативною, де поряд зі штрафом передбачаються арешт та обмеження волі.
Арешт(ст.60 КК України) – основний вид покарання, який призначається судом у межах від одного до шести місяців і відбувається засудженим у спеціальних установах виконання покарання – арештних домах (статті 11, 15 та 50 КВК України). Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті (ч.2 ст.60 КК України, ч.1 ст.50 КВК України).
Верхня межа строку арешту, що може бути призначений судом за вчинення основного складу хуліганства, збігається з тією, яка передбачена в Загальній частині КК України
За своєю правовою природою арешт є різновидом позбавлення волі на короткий строк, що полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції від суспільства. Така ізоляція засудженого поєднується із застосуванням до нього обмежень, спеціально передбачених режимом відбування даного покарання, а також із застосуванням заходів виховного характеру.
Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до семи років. Неповнолітні у віці від 16 до 18 років можуть бути засуджені до арешту з додержанням вимог статей 101 та 103 КК України.
Обмеження волі (ст.61 КК України)– вид покарання за просте хуліганство, який полягає в триманні засудженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу – виправному центрі (статті 11, 16 та 56 КВК України) без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду та обов’язкового залучення до праці.[150]
Обмеження волі є видом основного покарання, що чинить подвійний вплив на засудженого, який водночас: а) обмежується в свободі пересування і виборі місця проживання; б) обов’язково залучається до праці.[151]
Обмеження волі призначається у межах від одного до п’яти років у випадках. В санкції ч.1 ст.296 КК України передбачено застосування даного виду покарання строком до п’яти років. Мінімальний строк обмеження волі не вказаний, однак, очевидно, що він не може бути меншим за передбачений в Загальній частині КК України (ч.2 ст. 61 КК України), тобто меншим за один рік.
Відбування цього покарання завжди пов’язане з обов’язковим залученням засудженого до праці, тому в ч.3 ст.61 КК України встановлено, що обмеження волі не призначається неповнолітнім, вагітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, особам, що досягли пенсійного віку, військовослужбовцям строкової служби та інвалідам першої та другої груп. При вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 296 КК України, особою, яка належить до однієї з цих категорій, до неї застосовується одне з передбачених в санкції даної частини статті альтернативних покарань.
Санкція ч.2 ст.296 КК України передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк до чотирьох років.
Позбавлення волі – це вид основного покарання, що полягає у примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на вказаний у вироку термін до спеціально призначеної для цього кримінально-виконавчої установи закритого типу. Але, виходячи з вивченої практики, можна зауважити, що позбавлення волі за хуліганство, передбачене ч.2 ст.296 КК України, застосовується надзвичайно рідко. Це й не дивно, оскільки в абз.2 п.14 постанови Пленуму Верховного Суду України №10 «Про судову практику у справах про хуліганство» від 22.12.2006 року вказано: «Суди мають призначати, як правило, суворі міри покарання особам, які вчинили хуліганство із заподіянням потерпілим значної фізичної або матеріальної шкоди. Разом з тим доцільно застосовувати міри покарання, не пов’язані з позбавленням волі, а за наявності підстав, зазначених у ст.69 КК,– і більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, щодо осіб, які вчинили менш небезпечні діяння та можуть бути виправлені без ізоляції від суспільства».[152]
На практиці зустрічаються випадки застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Сутність звільнення від позбавлення волі з випробуванням полягає у тому, що особа, засуджена до позбавлення волі, при умові дотримання встановлених законом вимог, не скеровується у визначену для відбування покарання кримінально-виконавчу установу.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосовано лише на підставі ст.75 КК України, при можливості виправлення засудженого без відбування покарання та ізоляції від суспільства. При звільненні від відбування покарання суди повинні всебічно і повно проаналізувати характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного злочину, особу винного та інші обставини справи.
Дії, передбачені частинами першою або другою статті 296 КК України, якщо вони були вчинені особою, раніше судимою за хуліганство, чи пов’язані з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії, – караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.
Адії, передбачені частинами першою, другою або третьою статті 296 КК України, якщо вони вчинені із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, – караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
Ось така загальна характеристика застосування покарання за хуліганство. Підводячи підсумок даному розділу, хочеться зауважити, що призначаючи покарання, суд (суддя) повинні об’єктивно враховувати характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого, всі обставини справи, і, керуючись лише законом та власною правосвідомістю, призначати розумне, доцільне і справедливе покарання, яке б максимально сприяло виправленню засудженого.
Розділ 4. Відмежування хуліганства від суміжних правопорушень
Принципове значення для визначення меж кримінальної відповідальності за хуліганство, правильної організації боротьби з ним має відмежування даного злочину від суміжних з ним за складом злочинів. Воно ускладнюється збігом деяких ознак хуліганства і злочинів проти особи, що й спричиняє помилки при розгляді судами справ даної категорії. Ці проблеми стали особливо актуальними у зв’язку з тим, що в слідчо-судовій практиці виникає багато не зовсім зрозумілих або спірних питань, пов’язаних з розмежуванням хуліганства і деяких близьких до нього за складом злочинів.
Зокрема на необхідність відокремлення хуліганства від інших злочинів і на критерії такого відмежування вказує Пленум Верховного Суд України. Так, в абз.1 п.4 постанови від 22 грудня 2006 року №10 «Про судову практику у справах про хуліганство» роз’яснюється, що «суди мають відрізняти хуліганство від інших злочинів залежно від спрямованості умислу, мотивів, цілей винного та обставин учинення ним кримінально караних дій».[153]
Підвищена суспільна небезпека хуліганства полягає не лише в безпосередньому грубому порушенні громадського порядку, а й в тому, що одночасно досить часто вчиняються інші злочини. Тому при застосуванні кримінального закону постійно виникає необхідність відмежування їх від хуліганства.
Найчастіше правоохоронним органам доводиться зустрічатися з фактами одночасного вчинення хуліганства і злочинів проти особи. Оскільки при хуліганських діях винний іноді ображає потерпілого, завдає йому побоїв, заподіює тілесні ушкодження і навіть посягає на життя, в практиці органів слідства і суду виникають три принципово важливих для правильного застосування закону питання:
- по-перше, в яких випадках названі посягання на життя, здоров’я, честь і гідність особи є самостійними злочинами і не можуть розглядатися складовими об’єктивної сторони хуліганства;
- по-друге, коли посягання на особисті блага людини як ознаки хуліганства втрачають значення самостійних діянь і цілком ним охоплюються;
- по-третє, в яких випадках злочини проти особи, хоча і скоєні в процесі хуліганства, виходять за межі його складу і потребують додаткової кваліфікації в сукупності з хуліганством.[154]
Більш тяжкі, ніж хуліганство, злочини (умисне вбивство, умисне заподіяння тілесних ушкоджень тощо), скоєні з хуліганських мотивів, варто кваліфікувати за відповідним статтями Кримінального кодексу, що передбачають відповідальність за них.
Труднощі викликає оцінка випадків сварок і скандалів у квартирах, що супроводжувалися посяганням на особу, нецензурною лайкою, шумом тощо. В судовій практиці спостерігається тенденція кваліфікації як хуліганства посягань на особу, вчинених на ґрунті побутових неприязних стосунків, особливо якщо це посягання мало місце під час скандалу, і винний знаходився в нетверезому стані.
Пленум Верховного Суду України з даного приводу роз’яснив: «Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.[155]
Отже, як хуліганство можна розцінювати дії, скоєні в квартирі з особистих мотивів тільки тоді, коли їх характер свідчив про явну зневагу до правил співжиття, коли в нихпроявлялася явна неповага до суспільства у вигляді грубого порушення традиційних норм моралі.
Ототожнення хуліганства з побутовими злочинами проти особи призводить в одних випадках до посилення відповідальності (коли менш небезпечний злочин проти особи, наприклад, заподіяння побоїв, образ кваліфікується як хуліганство), а в інших – до пом’якшення відповідальності (коли злочин проти особи розцінюється як дрібне хуліганство, тобто адміністративний проступок). Як те, так і інше рішення свідчать про неправильне застосування закону, а отже, завдають шкоди законності, існуючим принципам правосуддя і, нарешті, інтересам суспільства.
Чітке розмежування хуліганства і злочинів проти особи на практиці повинно сприяти ефективнішому застосуванню кримінально-правових норм, посиленню виховного впливу правосуддя, підвищенню авторитету правоохоронних органів.[156]
Однією з характерних рис хуліганства є його складна структура об’єктивної сторони складу злочину, різноманітність проявів хуліганських дій, які кримінальне законодавство нерідко визначає самостійними злочинами (побої, катування, тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, знищення або пошкодження державного, комунального або приватного майна).
Грубе порушення громадського порядку як ознака кримінально-карного хуліганства полягає в суттєвому порушенні правил співжиття. В одному разі злочинець завдав удар ножем знайомій особі, що проходила повз нього, в іншому, – знаходячись в стані сильного алкогольного сп’яніння, зірвав збори трудового колективу, а в третьому – бешкетував у барі. При безумовній різниці між усіма цими діями, кожна з них грубо порушує громадський порядок.
Явна неповага до суспільства проявляється в умисному недотриманні моральних вимог, що визначають відносини між громадянами. Вона може проявитися в бійці, розв’язаній на концерті, знищенні, псуванні в парках лавок або зелених насаджень тощо.
У тому, що зазначені ознаки є і при хуліганстві, і при злочинах проти особи, міститься ще одна причина можливості змішування їх складів.
Якщо винний при заподіянні потерпілому, скажімо, тілесних ушкоджень одночасно усвідомлював і бажав порушення громадського порядку (діяв з прямим умислом), то в таких випадках можна стверджувати, що він діяв з хуліганських мотивів, і тому вчинене ним повинно кваліфікуватися лише за ст.296 КК України.
Труднощі при оцінці діяння, як правило, виникають тому, що в даній ситуації є поєднання двох мотивів (особистого і хуліганського). У таких випадках за умови реального порушення громадського порядку сукупне діяння повинно кваліфікуватися лише як хуліганство.
Не можуть кваліфікуватися за ст.296 КК України такі діяння, коли при умисному заподіянні потерпілому тілесних ушкоджень одночасно порушувався громадський порядок, але ставлення до факту його порушення з боку винного виявилося у формі необережності. В такому випадку дії кваліфікуються за статтями КК України як злочини проти особи. Основним підтвердженням такого висновку може слугувати те, що хуліганство, передбачене ст.296 КК України,і – умисний злочин.[157]
Для того щоб визначити чіткі критерії, що відрізняють хуліганство від злочинних діянь проти особи, необхідно встановити ознаки, які характеризують хуліганство.
У юридичній літературі пропонувалися різні критерії визначення таких ознак. Одні юристи вирішальними ознаками хуліганства вважали вчинення привселюдно дій, що грубо порушують громадський порядок, інші головне значення надавали хуліганському мотиву вчинення злочину. Проте, на мою думку, і та, й інша позиції, є недостатньо переконливими, тому що вони не є визначальними. Насправді, частіше за все хуліганство відбувається в громадських місцях і привселюдно. Проте, це не обов’язкові ознаки даного злочину, про що вже йшлося в главі 2 розділу 1.
Практика свідчить, що при реальній сукупності хуліганства й інших злочинів ускладнень при кваліфікації не виникає. В таких випадках злочини відділені один від одного певним проміжком часу і є самостійними актами антигромадської поведінки. Відповідно до закону кожний злочин, що входить в таку сукупність, повинен одержати самостійну юридичну оцінку (ч.2 ст.33 КК України). Набагато складніше вирішити питання про кваліфікацію при ідеальній сукупності, коли однією дією вчиняються два або більше злочинів, і, отже, шкода завдається різним суспільним відносинам, які охороняються самостійними нормами КК України.
При розгляді кримінальних справ з ідеальною сукупністю часто виникає необхідність визначити, коли посягання на особу цілком охоплюється складом хуліганства і додаткової кваліфікації не потребує, або, навпаки, коли діяння варто кваліфікувати за двома статтям КК України, і, нарешті, коли воно підпадає під ознаки норми, що передбачає відповідальність за посягання тільки на особу.[158]
Слід зазначити, що хуліганство, пов’язане з приниженням честі й гідності громадян, порушенням їх особистої недоторканності, відрізняється від певних злочинів проти особи (образ, побоїв, тілесних ушкоджень) за рядом об’єктивних і суб’єктивних ознак.
Підстави для такого розмежування необхідно, насамперед, шукати в ознаках суб’єктивної сторони злочинного діяння, зокрема, в змісті й спрямованості наміру, мотивах і цілях, а також такій факультативній ознаці як обстановка вчинення злочину.
Однакові, на перший погляд, дії по-різному характеризуються і кваліфікуються.
Встановлення хуліганських мотивів і цілей, констатація наміру вчинити хуліганство дає підстави для кваліфікації скоєного як одного з видів хуліганських проявів і, навпаки, якщо мотиви і цілі мають інший характер, а намір не пов’язаний з бажанням або свідомим допущенням вчинення дій, які грубо порушують громадський порядок і виявляють явну неповагу до суспільства, то наявний інший злочин (звичайно, коли є й інші ознаки, що його характеризують).
Аналіз судової практики показує, що найтиповішою помилкою, яка допускається при застосуванні кримінального закону, є поверхневе дослідження обставин справи, що в сукупності свідчить про дійсну спрямованість наміру винного, про зміст мотиву і мети його протиправних дій. В результаті, ці дії неправильно кваліфікуються як хуліганські, тоді як фактично скоєно злочин проти особи. Для розмежування хуліганства і злочинів проти особи важливе значення має оцінка дій винного в сукупності з чинниками, що підштовхували його до вчинення протиправного діяння. В основі злочинів проти особи лежить особисте ставлення і рушійними силами злочинної поведінки в таких випадках є корисливість, помста, ненависть, ревнощі тощо.
Практика свідчить, що дії винних у вчиненні злочинів проти особи завжди мають не тільки цілеспрямований характер, але й обмежені в часі. Як правило, ці особи, досягнувши мети, припиняють протиправне діяння. Спрямованість же і предмет посягання хуліганських дій не визначені. І вони нерідко відбуваються протягом тривалого часу, іноді з перервами, в різних місцях, характеризуються багаторазовим насильством щодо потерпілого.
Для розмежування розглядуваних складів злочинів важливим є аналіз і оцінка використаних при цьому знарядь. Той, хто має на меті образити будь-кого, заподіяти тілесні ушкодження, тобто вчинити злочин проти особи, користується такими предметами продумано, іноді заздалегідь їх готує. Хуліганство ж (що часто відбувається зненацька) супроводжується використанням предметів, які випадково виявилися у винного або на місці вчинення злочину (ножі, сокири, вили, молотки, ломи й інші інструменти і предмети домашнього вжитку, а також палиці, камені тощо), і нерідко використовуються непродумане, нецілеспрямовано, і не за прямим призначенням.[159]
Мотивом при хуліганстві завжди є грубе порушення громадського порядку і прояв явної неповаги до суспільства. Умисел при хуліганстві завжди прямий. Отже, ознаками, що визначають хуліганство, є вчинення дій, які грубо порушують громадський порядок (об’єктивна сторона), і усвідомлення того, що в діях, які вчиняються, проявляється явна неповага до суспільства, винятковий цинізм і передбачення грубого порушення громадського порядку (суб’єктивна сторона). Мотиви при вчиненні злочинів проти особи бувають різного характеру (особисті, помста, корисливі, ненависть тощо). Мета – досягнення злочинного результату шляхом заподіяння моральної шкоди, фізичного болю або майнової шкоди. Намір при вчиненні даного виду злочинів спрямований насамперед на життя, здоров’я, честь та гідність громадянина.
До того ж, хуліганство, вчинене групою осіб, слід відрізняти від масових заворушень (ст.294 КК України) і від групового порушення громадського порядку (ст.293 КК України). При масових заворушеннях дії завжди вчиняються натовпом, причому ці дії супроводжуються погромами, підпалами, руйнуваннями, нерідко збройним опором представникам влади. При груповому хуліганстві ці ознаки відсутні, а винні грубо порушують громадський порядок винятково з мотивів явної неповаги до суспільства. Групове порушення громадського порядку (ст.293 КК України), поєднане із вчиненням окремих дій, що грубо порушують громадський порядок, із мотивів явної неповаги до суспільства, становитиме сукупність злочинів (статті 293 і 296 КК України).[160]
Важливо також проводити розмежування між кримінально караним хуліганством і дрібним хуліганством, відповідальність за яке настає за Кодексом України про адміністративні правопорушення.У практичній роботі органів внутрішніх справ, суду та прокуратури іноді важко відмежувати ці два види хуліганства.[161]
Стаття 173 КУпАП зазначає, що дрібне хуліганство – це нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян.[162]
При розмежуванні кримінально караного хуліганства і дрібного хуліганства потрібно всебічно враховувати такі обставини, як характер і розмір порушення громадського порядку (форма, тривалість), обставини скоєння хуліганських дій (час, місце та інші умови), наслідки хуліганських дій, кількість потерпілих, а також особу винного, мотив і мету його дій. При дрібному хуліганстві дії винного хоча і порушують громадський порядок, але не являють великої небезпеки для суспільства і не спричиняють суттєвої шкоди охоронюваним законом правам та інтересам. При кримінально караному хуліганстві порушення громадського порядку є грубим, що надає діям винного той ступінь суспільної небезпеки, який відрізняє хуліганство, каране в кримінальному порядку, від дрібного хуліганства, що є адміністративним проступком.[163]
Лише об’єктивне врахування всіх ознак, взятих у сукупності, дає можливість встановити, чи має вчинок характер дрібного хуліганства, чи характер суспільно-небезпечного. М.Л.Наклович справедливо зазначає, що нецензурна лайка, яка, в принципі, і вважається дрібним хуліганством, переростає в кримінально каране хуліганство, якщо буде довготривалою, і тому, надовго порушить спокій громадян.[164]
При дрібному хуліганстві дії за своїми об’єктивними якостями не можуть бути пов’язані з насильством, яким наноситься істотна шкода особі, тілесними ушкодженнями, муками. Також вони не можуть бути поєднані зі знищенням чи пошкодженням майна, що спричиняє значну шкоду, з опором представникові влади чи громадськості, що виконує обов’язки по охороні громадського порядку; не можуть бути визнані хуліганські дії адміністративним правопорушенням, якщо вони містять інші ознаки злісного і особливо злісного хуліганства. Визнання подібних дій адміністративно-правовим деліктом буде серйозним порушенням законності, а адміністративний вплив в цьому випадку не буде мати превентивного значення.[165]
Необхідно також зауважити, що при розмежуванні кримінально караного хуліганства і дрібного хуліганства в юридичній літературі немає єдиної думки. Так, В.Т.Калмиков вважає, що різниця полягає лише у різному ступені суспільної небезпеки. При чому, ступінь суспільної небезпеки є поняттям складним, що визначається за рахунок поєднання всіх об’єктивних і суб’єктивних ознак, що характеризують вчинене діяння. Наприклад, при визначенні суспільної небезпеки враховується, де і в якій обстановці було вчинене діяння, його характер, в чому воно проявилось, як довго тривало.[166]О.Шишов також зазначає, що відмінність дрібного хуліганства від кримінально караного варто шукати в ступені їх суспільної небезпечності, яка виявляється в неоднаковому характері злісності й інтенсивності прояву неповаги до суспільства[167]. З цією точкою зору не згідний М.Л.Наклович, який стверджує, що немає жодного законодавчого акту, в якому говорилось би, що адміністративні правопорушення наділені ознакою суспільної небезпеки. Роблячи спробу розділити адміністративний проступок і злочин за допомогою більшого чи меншого ступеня суспільної небезпеки, означає неправильно орієнтувати слідчо-судову практику в цьому важливому питанні.[168]
Даючи аналіз цим точкам зору, необхідно звернутись до ст.11 КК України та ст.9 КУпАП. Даючи поняття злочину, ст.11 КК України вказує, що злочином є суспільно небезпечне діяння. В ст.9 КУпАП вказівки на суспільну небезпеку, як ознаку адміністративного правопорушення, не дається. Тому, на мою думку, позиція М.Л.Накловича правильно відображає зміст діючого законодавства.
Насправді ж, дії адміністративного правопорушника не завдають суспільним відносинам, які охороняються законом, суттєвої шкоди і не мають, таким чином, суспільної небезпечності, а тому є просто суспільно шкідливими. Вони малозначимі і не містять ознак явної неповаги до суспільства, тому караються правовими нормами, що передбачають адміністративну відповідальність.[169]
Чи був хуліганський прояв грубим порушенням громадського порядку або малозначним – це питання повинно вирішуватися шляхом оцінки всіх обставин справи.
Такі хуліганські дії, як нецензурна лайка в громадських місцях і образливе чіпляння до громадян, належать до дрібного хуліганства. Але, у той же час, було б неправильним вважати, що названі форми хуліганських проявів характерні лише для дрібного хуліганства. Такі дії можуть визнаватися дрібним хуліганством за умови, що вони за своїм характером не тягнуть застосування мір кримінального покарання. Це означає, що суспільна небезпечність хуліганських дій значною мірою визначається їх тривалістю. Та ж сама нецензурна лайка (що є, в принципі, дрібним хуліганством) переростає в кримінально караний його вид, якщо буде тривалою і тому надовго порушить спокій громадян.
Таким чином, відмежування хуліганства від суміжних складів злочинів шляхом встановлення умислу, мотивів, мети і обставин скоєних дій дозволяє виключити слідчі й судові помилки в кваліфікації при розслідуванні і розгляді справ, а з’ясування основних ознак кримінально караного і дрібного хуліганства є необхідним для правильною визначення того чи іншого виду відповідальності і застосування до винних відповідної міри покарання.
Висновки
Вивчення діючого кримінального законодавства, слідчо-судової практики його застосування, монографічної та іншої спеціальної літератури дозволяє зробити наступні висновки:
1) хуліганство є розповсюдженим для вітчизняних соціокультурних умов явищем. В сучасній Україні прояви хуліганства досить різноманітні: воно представлене як «традиційними» порушеннями громадського порядку, що відрізняються множинністю форм (від лайки, нецензурних висловів, шуму в нічний час, бійок до пошкодження транспорту та майна, підпалів, нанесення тілесних ушкоджень), так і «нетрадиційними» формами поведінки (футбольним хуліганством, скінхед-рухом та ін.);
2) в структурі злочинності протягом останніх десяти років хуліганство складає 3-6%, а серед злочинів проти громадського порядку та моральності – понад 2/3 від загальної кількості. Загалом динаміка хуліганства протягом останніх років має тенденцію до зниження, але абсолютна кількість зареєстрованих протягом року злочинів коливається в надто значних межах, що свідчить про досить значний вплив на динаміку цього злочину державної кримінально-правової політики та високий рівень їх латентності. Декриміналізація окремих проявів хуліганства в чинному КК України (за КК України 1960 року кримінально караним визнавалось хуліганство, яке сьогодні кваліфікується як дрібне та відповідальність за яке настає за КУпАП), не забезпечена відповідними організаційно-правовими, фінансово-економічними та іншими заходами, призвела до погіршення стану громадського порядку та оцінки громадянами умов свого життя як безпечних. Оскільки це злочин є переважно ситуативним, вчинюється на ґрунті немотивованої (безадресної) агресії, то його жертвою може стати будь-яка особа;
3) хуліганство є, переважно, «вечірнім», молодіжно-підлітковим та груповим злочином, що вчинюється в громадських місцях без попередньої підготовки та під впливом вживання алкогольних напоїв. Більшість таких груп виникає за місцем проживання чи спільного проведення вільного часу на ґрунті природного потягу неповнолітніх та молоді до спілкування. Найбільш поширеною формою вчинення хуліганства є бійка (43,6%) та бійка з нанесенням тілесних ушкоджень (18,1%); воно може також проявлятися в дебошах, зухвалій нецензурній лайці в громадському місці, чіплянні до громадян (21,1%);
4) родовим і безпосереднім об’єктом хуліганства є громадський порядок – система сталих, внутрішньо організованих у соціальному просторі й часі відносин взаємодії та взаємоспілкування, обумовлених способом виробництва й розвитком всіх сфер життєдіяльності громадян; врегульована юридичними нормами i правилами співжиття сукупність лише тих суспільних відносин, які мають забезпечувати нормальне функціонування державних i громадських установ, підприємств i організацій, цілісність майна громадян, безпеку, честь i гідність людей, а також нормальні умови для їх роботи, побуту i відпочинку;
5) об’єктивна сторона хуліганства – дії, що грубо порушують громадський порядок і відзначаються особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. Склад хуліганства є формальним, але воно не належить до «класичних» формальних злочинів: одним із основних критеріїв, що характеризують об’єктивну сторону цього злочину, слід вважати дії, які втілилися в бажання особи продемонструвати суспільству своє знехтування його нормами і правилами. Суб’єктивна сторона хуліганства характеризується прямим умислом та прагненням настання певних психологічних наслідків – демонстрації своєї вищості, безкарності, вседозволеності;
6) суб’єкт вчинення хуліганства – фізична осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 14-річного віку. Оскільки законодавець надає цьому злочину невеликої тяжкості певного виключного статусу з позиції віку настання кримінальної відповідальності, то можна стверджувати, що хуліганство несе виключну шкоду для суспільних відносин, яку особа здатна усвідомлювати вже з 14 років. Але визнаючи виключність хуліганства як злочину з огляду на вік, з досягненням якого може наставати кримінальна відповідальність за його вчинення, слід було перенести її й на заходи покарання, які, на мою думку, найбільше сприяють виправленню та ресоціалізації неповнолітніх хуліганів, зокрема, на ст.100 КК України – «Громадські та виправні роботи»;
7) типовими для хуліганства слід вважати мотиви: самоствердження (статусні), захисні, заміщення (компенсаторні). Хуліганським спонуканням притаманна швидкоплинність, незначність і легковажність мотивації, прагнення продемонструвати зневагу до іншої людини, свою вищість та безкарність, протиставити свою поведінку вимогам громадського порядку. Вони передбачають відсутність негативних особистих відносин між винним і потерпілим, і детермінуються певними сталими властивостями особистості (задерикуватість, озлобленість, жорстокість, зневага тощо);
8) існує три основних типи хуліганів: а) особи з чітко вираженою агресивно-насильницькою антисоціальною спрямованістю, для яких посягання на життя чи здоров’я людини є лише ланкою агресивної поведінки в різних ситуаціях; б) особи, які характеризуються в цілому негативно, але їх спрямованість на вчинення посягань проти особи явно не виражена; в) ситуаційні або випадкові злочинці, які до злочину характеризувалися позитивно чи нейтрально і застосували насильство як реакцію на ситуацію, що була сприйнята як гостроконфліктна. Відповідно, засоби профілактичного впливу на представників названих груп мають бути диференційованими.
Список використаних джерел
1. Нормативний матеріал
1. Конституція України (із змінами і доп.).– К.: Атіка, 2009.
2. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов.: (відповідає офіц. тексту).– К.: ПАЛИВОДА А. В., 2009.
3. Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за хуліганство і завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян» від 7 березня 2002 р. №3075-III/ Відомості Верховної Ради України, 2002, №30, ст.206.
4. Кодекс України про адміністративні правопорушення – К.: Видавничий дім «Скіф», 2009.
5. Кримінально-процесуальний кодекс України: Станом на 7 жовтня 2009 р.– К.: Велес, 2009.
6. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хуліганство» від 22 грудня 2006 р. №10.
7. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про хуліганство» від 28 червня 1991 р. №3.
8. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. №7.
2. Спеціальна література
1. Атонян Ю.М., Городин С.В. Преступность и психологические аномалии. М.: Наука. 1987.
2. Бажанов Н.И. Назначение наказания по советскому уголовному праву. К.: Вища школа.1980.
3. БажановН.И.УголовноеправоУкраины.Общаячасть.Днепропетровск.:«Пороги».1992.
4. Викторов Б.А. Цель и мотивы в тяжких преступлениях.М.Госюриздат.1963.
5. Волков Б.С. Мотив и квалификация преступления. Казань. 1968.
6. Герцензон А.А. Уголовное право и социология.М.:Юрид.лит.1972.
7. Горбунова О.Н. К вопросу об определении понятия «общественный порядок»в советской науке административного права /Труды Иркутского госуниверситета. Т. XIX. Серия юридическая. Вып.8. Часть 2. Иркутск, 1967.
8. Гришанин П.Ф. Юридическая квалификация хулиганских действий.М.:ВШ СССР.1969.
9. Гришанин П.Ф. Уголовный закон на страже социалистического общественного порядка.М.:ВШ МООП РСФСР.1969.
10. Гришаев П.И. Преступления против порядка управления, общественной безопасности и общественного порядка.М.:ВЮЗИ.1957.
11. Даньшин И.Н. Ответственность за хулиганство по советскому уголовному праву.Харьков: ХЮИ.1971.
12. Даньшин И.Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка.М.:Юрид. лит.1973.
13. Калмыков В.Т. Хулиганство и меры борьбы с ним.Минск:Беларусь.1979.
14. Кириченко В.Ф. Преступления против общественной безопасности, общественного порядка и здоровья населения.М.:Юрид.лит.1970.
15. Коваль Л.В. Дрібне хуліганство – різновид порушень громадського порядку // Вісник Київського університету. – К., 1988.
16. Комарчук В. Категорія «громадський порядок» у теорії та практиці адміністративного права. // Радянське право. – 1990. – №2.
17. Коментар судової практики з кримінальних справ / Відпов. ред. В.Т.Маляренко. – К.: Юрінком, 1997.
18. Красиков Ю.А., Труфанов В.В. Борьба с хулиганством. Воронеж. 1966.
19. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Відп. редактор КондратьевЯ.Ю., наук. ред. Клименко В.А., Мельник М.І. – К.: Правові джерела, 2002.
20. Кудрявцев Л.И. Судебная псилого-психиатрическая экспертиза. М.: Юрид. лит. 1988.
21. Кузнецов А.В. Уголовное право и личность. М.: Юрид. лит. 1977.
22. Курс советского уголовного права. Т.5. Л.: ЛГУ. 1981.
23. Куц Н.Т. Преступления против общественного порядка и общественной безопасности. К.: КВШ МВД СССР. 1974.
24. Кыдыралиева С.К. Хулиганство. Уголовно-правовые и криминологические вопросы. Фрунзе: Изд-во Илим. 1981.
25. Мальцев В. Ответственность за хулиганство // Законность, 2000, №7
26. Матышевский П.С. Ответственность за преступления против общественной безопасности и здоровья населения. М.: Юрид. лит. 1964.
27. Маяковский В.В. Хулиган. Избранные сочинения в 2-х т. М. 1982. Т.1.
28. Наклович М.Л. Кримінально-правова боротьба з хуліганством. Львів: Вища школа. 1974.
29. Налуцишин В.В. Кримінальна відповідальність за хуліганство: автореф. дис. кандидата юридичних наук. 12.00.08 – 2008.
30. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М.Й. – К.: Атіка, Академія, Ельга-Н. 2001.
31. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 4-те вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С.Яценко. – К.: А.С.К., 2006.
32. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2003.
33. Навроцький В.О. Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я: Лекції для студ. юрид.фак. – Львів, 1997.
34. Нор В.Т., Михеєнко М.М., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. – К.: Либідь. 1992.
35. Піщенко Г. Відмежування хуліганства від суміжних злочинів і його адміністративного делікту // Право України. 1999. №3.
36. Піщенко Г. Деякі закономірності хуліганства та його профілактика // Право України, 1998, №1.
37. Піщенко Г. Кримінологічна характеристика хуліганства: причини та умови його вчинення // Право України, 2000, №5.
38. Піщенко Г. Особистість злочинця-хулігана та його основні характеристики // Право України, 1999, №11
39. Піщенко Г. Правові аспекти та відмінні особливості кримінально-карального хуліганства. // Право України, 1997, №2.
40. Словарь по уголовному праву / Отв. ред. проф. А.В.Наумов, – М.: Изд-во «БЕК», 1997.
41. Словник оціночних понять Кримінального кодексу України / Академія суддів України, Апеляційний суд Чернівецької області; Заг. ред. та упор. А.П.Огородник. – К.: Пульсари, 2006.
42. Советское уголовное право. Особенная часть. М.: Изд-во МГУ. 1971.
43. Советское уголовное право. Особенная часть. М.: Юрид. лит. 1988.
44. Советское уголовное право. Часть общая. М.: Юрид.лит. 1977.
45. Советское уголовное право. Часть особенная. М.: Юрид. лит. 1983.
46. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. – К.: Юринком. 1995.
47. Тевлін Р. Ще раз про поняття «громадський порядок». // Радянське право, 1990, №6.
48. Ткаченко М. Насильницький злочин і насильство як спосіб його вчинення: кримінально-правові проблеми // Право України, 1999,№12
49. Уголовный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. К.: Политиздат Украины. 1987.
50. Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть особенная. К.: Наукова думка. 1985.
51. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: Учебник / Отв. ред. Е.Л.Стрельцов. – Х.: «Одиссей», 2006.
52. Шепелява Н.В. До питання про відмежування хуліганства від злочинів проти особи // Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства. – К., 1993. С.35.
53. Шишов О. Неокоторые вопросы квалификации хулиганства по советскому законодательству // Сб.: Вопросы уголовного права. – М., 1966.
--PAGE_BREAK-- продолжение
--PAGE_BREAK--