План
Вступ
1. Конституція України про здійснення правосуддя в державі
2. Законодавство України про Цивільне судочинство
3. Система новел інституту доказів і доказування в Цивільному процесі
4. Порівняльний аналіз Цивільно-процесуального кодексу 1963 р. і 2005р. стосовно інституту доказів і доказування
Висновок
Список використаноїлітератури
Вступ
У розбудовіУкраїни як демократичної, правової держави визначальна роль належить судовійвладі, на яку Конституцією, Законом України “Про судоустрій” покладеноздійснення правосуддя в цивільних, господарських, адміністративних ікримінальних справах.
Сучасний стан суспільних відносин в Україні, необхідність подальшоговрегулювання правовідносин в усіх сферах життя держави та її громадян,розв’язання взятого державою перед народом України та світовим співтовариствомзавдання розвитку і зміцнення демократичних засад законодавства в цілому ізаконодавства про судочинство зокрема, потреби судової практики зумовлюютьзміни у вітчизняному процесуальному законодавстві, у тому числі в цивільному.
Нормативністьзавдань цивільного судочинства характеризується також найвищою ієрархічністю,поширеністю на всі справи, які розглядаються у порядку цивільного судочинства,що забезпечує єдину спрямованість цивільного судочинства і цивільногопроцесуального законодавства як комплексної системи процесуальних дій суду йучасників цивільного процесу і системи процесуальних норм та інститутів.
Спрямованістьцивільного судочинства визначає його сферу та об’єкт судового захисту у межахцього судочинства, а також відокремлює його від інших форм судочинства.
Суспільнівідносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, маютьспецифічний характер. Вони постають у зв’язку з необхідністю судового захистусуб’єктивних прав або охоронюваних законом інтересів громадян чи організацій.Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання галузейматеріального права (цивільного, сімейного, житлового, трудового та ін.),виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то суспільнівідносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах виникають з метоюрозгляду цивільної справи по спору між заінтересованими особами та судовогозахисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав або охоронюваних закономінтересів. Таким чином, суспільні відносини, які складають предмет цивільногопроцесуального права, виникають у зв’язку з реалізацією заінтересованимиособами права на судовий захист.
Визначенняпредметної сфери цивільного процесу важливе, бо вона є показникомфункціонування у державі судової влади і правосуддя. Цивільний процеспокликаний здійснювати правосуддя в широкому колі правовідносин, якіхарактеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).
18 березня 2004р. був прийнятий Верховною Радою України проект нового Цивільно-процесуальногокодексу України (№ 1618–IV), проте із застереженням (пункт 1 розділу XI“Прикінцеві та перехідні положення” Кодексу), що набере чинності він не ранішетієї дати, коли набере чинності Адміністративний процесуальний кодекс України,який готується до розгляду Верховною Радою України [1, с. 3].
У новому ЦПК єбагато новел, зокрема щодо розгляду справ про обмеження цивільної дієздатностіфізичної особи, визнання її недієздатною та поновлення її цивільноїдієздатності, розгляду справ про надання неповнолітній особі повної цивільноїдієздатності; перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку танизка інших.
Розкриттянормативних правил цивільного судочинства провадиться з використанням судовоїпрактики, керівних постанов Пленуму Верховного Суду України і супроводжуєтьсявисвітленням наукових і практичних проблем теорії і практики цивільного процесуз судженнями про напрями їх вирішення.
В даній роботіми з’ясуємо конституційні принципи здійснення правосуддя в державі,проаналізуємо законодавство України про цивільне судочинство, визначимо місце уцивільному процесі інституту доказів і доказування а також показали відмінністьпроекту Цивільно-процесуального кодексу 2004 року від Цивільно-процесуальногокодексу 1963 року.
1.Конституція Українипроздійснення правосуддя в державі
Правосуддя– самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду йвирішення у судових засіданнях в особливій установленій законом процесуальнійформі цивільних, кримінальних та інших справ [2, с. 167].
Існуваннясудової влади поряд із законодавчою та виконавчою є ознакою демократичностідержави.
Головнепризначення судової влади – охорона членів суспільства від будь-якого свавілля– як від свавілля громадян, так і від неправильних дій самої держави, їїорганів, посадових осіб. Без здійснення подібної діяльності держава не можевважатися правовою.
Разоміз законодавчою й виконавчою владами судова влада включена до системинародовладдя. Вона забезпечує реалізацію важливих конституційних прав і свободлюдини та громадянина, прав колективів і народу в цілому. Демократичні основиорганізації та діяльності самої судової влади (участь суддів із народу –присяжних і засідателів, гласність, незалежність суддів, змагальність ірівноправність сторін) дозволяють розглядати її як особливий канал реалізаціїволі народу.
Судовавлада має всі ознаки державної влади. Рішення, що їх приймають судові органи вмежах своєї компетенції, обов’язкові для всіх державних органів, посадових осібі громадян. Судові органи застосовують різноманітні види державного примусу.Правомірною є характеристика судової влади як форми соціального регулювання увідповідній сфері суспільних відносин. Від інших властей судову владувідрізняють такі специфічні ознаки [2, с. 167]:
- винятковість – “правосуддя в Україніздійснюється виключно судами” (стаття 124 Конституції України);
- особливий статус і режим діяльностіпосадових осіб суддів, які здійснюють судову владу;
- особлива система контролю за діяльністюсудової влади (тільки контроль за законністю судових рішень і дотриманням судомпроцедури їх прийняття).
Основусудової влади в Україні становлять судові органи різні за компетенцією таюрисдикцією.
Напідставі статті 124 Конституції України [2, с. 168] судочинство в Україніздійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, а напідставі статті 125 – система судів загальної юрисдикції повинна будуватися запринципами територіальності та спеціалізації. Перший з них означає, що досистеми цих судів входять районні (міські), міжрайонні (окружні), обласні таприрівняні до них суди та Верховний Суд України. Другий передбачаєспеціалізацію суддів зазначених судів, запровадження відповідних організаційнихструктур – галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокремакримінальних, цивільних, сімейних, як це передбачено Концепцією судово-правовоїреформи в Україні, схваленою 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України.
Найвищимсудовим органом, як встановлює стаття 125 Конституції України [2, с. 168], усистемі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Він діє в складіПленуму Верховного Суду України, судової колегії в цивільних справах ВерховногоСуду України, судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України,військової колегії. Для розгляду організаційних питань роботи Верховного СудуУкраїни утворюється президія Верховного Суду України.
Доповноважень Верховного Суду України належать [2, с. 168]:
• розглядсправ як судом першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду й узв’язку з ново виявленими обставинами;
• вивченняй узагальнення судової практики, аналіз судової статистики й надання керівнихроз’яснень судам з питань застосування українського законодавства, що виникаютьпри розгляді судових справ. Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду Україниє обов’язковими для судів, інших органів і службових осіб, котрі застосовуютьзакон, щодо якого дано роз’яснення;
• здійсненняконтролю за виконанням судами України керівних роз’яснень Пленуму ВерховногоСуду України;
• вирішенняокремих питань, що випливають із міжнародних договорів України;
• вирішенняінших питань, передбачених законодавством України.
Вищимисудовими органами спеціалізованих судів за Конституцією України мають бутивідповідні вищі суди. Спеціалізація судів і суддів у розгляді справ певнихкатегорій сприятиме поглибленому знанню суддями окремих галузей законодавствата практики його застосування, підвищенню професіоналізму суддів і, отже, більшнадійному захисту прав і свобод людини, прав і законних інтересів юридичнихосіб. Спеціалізація судів певною мірою діє в Україні й сьогодні.
Судочинствопроводиться суддею одноособово, колегією суддів або судом присяжних. Згідно зістаттею 129 Конституції України основними засадами судочинства є [2, с. 169]:
- законність;
- рівність усіх учасників судового процесуперед законом і судом;
- забезпечення доведеності вини;
- змагальність сторін і свобода в наданніними своїх доказів суду й у доведенні перед судом їх переконливості;
- підтримання державного обвинувачення всуді прокурором;
- забезпечення обвинуваченому права назахист;
- гласність судового процесу та його повнефіксування технічними засобами;
- забезпечення апеляційного та касаційногооскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом;
- обов’язковість рішень суду.
Закономможуть бути визначені інші засади судочинства в судах окремих судовихюрисдикцій.
Суддіє посадовими особами судової влади, які в конституційному порядку наділеніповноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої обов’язки напрофесійній основі в Конституційному Суді України, Верховному Суді України,Верховному Суді Автономної Республіки Крим, обласних, Київському таСевастопольському міських, районних (міських), міжрайонних (окружних),військових судах, у Вищому арбітражному суді України, арбітражному судіАвтономної Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському міськихарбітражних судах.
КонституціяУкраїни (стаття 126) закріплює непорушний принцип правосуддя – незалежність інедоторканність суддів під час здійснення правосуддя [2, с. 170]. Вінгарантується також Законом України “Про статус суддів”, окремими статтями іншихзаконів. На підставі статті 11 Закону України “Про статус суддів” незалежністьсуддів забезпечується встановленим законом порядком їх обрання (а тепер напідставі Конституції України і призначення), зупинення їхніх повноважень ізвільнення з посади; особливим порядком присвоєння військових звань суддямвійськових судів; передбаченою законом процедурою здійснення правосудця;таємницею прийняття судового рішення та забороною її розголошення; забороноюпід загрозою відповідальності втручання в здійснення правосуддя;відповідальністю за неповагу до суду чи судді; правом судді на відставку;недоторканністю суддів; створенням необхідних організаційно-технічних таінформаційних умов для діяльності судів; матеріальним і соціальнимзабезпеченням суддів відповідно до їх статусу; особливим порядком фінансуваннясудів; системою органів судового самоврядування.
Зістатті 126 Конституції України випливає, що будь-яке втручання в діяльністьсудді щодо здійснення правосуддя та вплив на нього в будь-який спосібзабороняється й тягне за собою відповідальність згідно із законодавством [2, с.171].
Стаття127 Конституції України встановлює, що правосуддя здійснюють професійні суддіта (у визначених законом випадках) народні засідателі й присяжні. Професійнісудді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь убудь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-якіінші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, окрім наукової,викладацької та творчої [2, с. 171].
Конституція України та Закон України “Про статус суддів” висуваютьконкретні вимоги до кандидатів на зайняття судової посади. На посаду судді можебути рекомендований (стаття 127 Конституції України) кваліфікаційною комісієюсуддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освітута стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживає в Україні не менше 10років та володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бутиособи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції таких судів. Ці суддівідправляють правосудця лише в складі колегій суддів [2, с. 171].
Вимогидо суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Арбітражногосуду України встановлюються в окремих законах.
Найвищиморганом у вирішенні господарських спорів і здійсненні нагляду щодо рішень,ухвал, постанов арбітражних судів України та контролю за їх діяльністю є Вищийарбітражний суд України. Він складається з Голови, першого заступника Голови,заступників Голови та арбітрів і діє в складі Пленуму Вищого арбітражного суду,Президії Вищого арбітражного суду та арбітражних колегій по розгляду спорів іперегляду рішень, ухвал і постанов.
Умежах своїх повноважень арбітражні суди [2, с. 172]:
- вирішують господарські спори, віднесенідо їх компетенції, розглядають справи про банкрутство;
- переглядають у порядку нагляду своїрішення, ухвали, постанови;
- вивчають і узагальнюють практикузастосування законодавства, аналізують статистику вирішення господарськихспорів, вносять Вищому арбітражному суду України пропозиції, спрямовані навдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практикивирішення господарських спорів;
- ведуть роботу, спрямовану на попередженняправопорушень у сфері господарських відносин;
- здійснюють інші повноваження, надані їмзаконом.
Наарбітрів поширюється конституційний принцип правосуддя – їх незалежності танедоторканності під час здійснення правосуддя.
Згіднозі статтею 131 Конституції України в Україні створено новий орган – Вищу радуюстиції. Загальні положення про неї, порядок її утворення, організація роботи,вирішення питань, що належить до її компетенції, організаційне та інформаційнезабезпечення її діяльності викладені в Законі України “Про Вищу раду юстиції”від 15 січня 1998 р. [2, с. 175].
Доїї відання належить внесення подання про призначення суддів на посади чи їхзвільнення з посад; прийняття рішення стосовно порушення суддями та прокурорамивимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддівВерховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, розгляд скарг нарішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних імісцевих судів, а також прокурорів.
ДіяльністьВищої ради юстиції покликана, з одного боку, Не допустити проявівкорпоративності у формуванні суддівського корпусу, а з іншого – забезпечитигарантію незалежності суддів у здійсненні правосуддя від можливого тиску з бокуПредставників виконавчої та законодавчої гілок державної влади шляхомвикористання процесу призначення суддів. Тому склад Вищої ради юстиціїформується таким чином, щоб жодна з гілок державної влади не мала вирішальногоголосу під час прийняття рішення щодо кандидата на посаду судді чи притягненняйого до відповідальності.
Значнемісце в державному механізмі України належить органам прокуратури. Згідно зістаттею 121 Конституції України Прокуратура України становить єдину систему, наяку покладаються [2, с. 176]:
• підтриманнядержавного обвинувачення в суді;
• представництвоінтересів громадянина чи держави в суді у випадках, визначених законом;
• наглядза додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність,дізнання, досудове слідство;
• наглядза додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах,а також застосування інших заходів примусового характеру, пов’язаних зобмеженням особистої свободи громадян.
Системуорганів прокуратури становлять Генеральна прокуратура України, прокуратуриАвтономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (на правахобласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, атакож військові. До останніх належать військові прокуратури регіонів івійськова прокуратура Чорноморського Флоту та Військово-Морських Сил України(на правах міських).
ПрокуратуруУкраїни очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду зазгодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України.Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України,що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генеральногопрокурора України – 5 років.
Організаціяй порядок діяльності органів прокуратури України визначається Законом України“Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. (зі змінами й доповненнями, внесенимизаконодавством у наступні роки).
Упункті 9 Перехідних положень Конституції України зазначається, що прокуратурапродовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержаннямі застосуванням законів і попереднього слідства до введення в дію законів, щорегулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів ідо сформування системи досудового слідства, введення в дію законів, щорегулюють її функціонування [2, с. 177].
Діяльністьпрокуратури спрямована на зміцнення демократичної, соціальної, правової державита забезпечення національної безпеки України. Вона має завданням сприятиутвердженню верховенства права, дотриманню прав і свобод людини та громадянина,захисту конституційного ладу, суверенітету, зміцненню законності таправопорядку шляхом підтримання державного обвинувачення, нагляду задодержанням законів, представництва інтересів громадян або держави в суді.
Органипрокуратури зобов’язані реагувати на порушення закону й забезпечувати їхусунення в установленому законом порядку.
Законнівимоги прокурора є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ,організацій, посадових осіб та громадян. Вони виконуються невідкладно чи впередбачені законом або визначені прокурором строки. Проте вимоги прокурора неє обов’язковими для суду.
Забороняєтьсябудь-яке втручання органів державної влади, місцевого самоврядування та їхпосадових осіб, засобів масової інформації, політичних партій, об’єднань громадяну діяльність прокуратури щодо виконання нею конституційних функцій. Вплив напрокурора в будь-якій формі з метою перешкодити виконанню ним службовихобов’язків або домогтися прийняття неправомірного рішення тягне за собоюпередбачену законом відповідальність.
Зазмістом Конституції України посада прокурора та слідчого прокуратури єнесумісною з посадою в будь-якому іншому органі державної влади, місцевогосамоврядування, а також із належністю до партії чи іншої політичноїорганізації. Прокурор і слідчий також не мають права суміщати службовудіяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої впозаробочий час.
Важливуроль в Україні покликана відігравати Адвокатура України, яка згідно із ЗакономУкраїни “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. є добровільним професійнимгромадським об’єднанням, покликаним за Конституцією України сприяти захиступрав і свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземнихгромадян, осіб без громадянства та юридичних осіб, подавати їм іншу юридичнудопомогу.
Стаття59 Конституції України встановлює, що кожен має право на правову допомогу; увипадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно; кожен євільним у виборі захисника своїх прав [2, с. 178].
Длязабезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги підчас вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні дієадвокатура. Її діяльність базується на принципах верховенства закону,незалежності, демократизму, гуманізму та конфіденційності.
Видиадвокатської діяльності [2, с. 178]:
- наданняконсультацій і роз’яснень з юридичних питань;
- наданняусних і письмових довідок щодо законодавства;
- складаннязаяв, скарг та інших документів правового характеру;
- засвідченнякопій документів у справах, які ведуть адвокати;
- здійсненняпредставництва в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичнимиособами;
- наданняюридичної допомоги підприємствам, установам, організаціям;
- здійсненняправового забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльностігромадян і юридичних осіб;
- виконанняадвокатами обов’язків відповідно до кримінально-процесуального законодавства впроцесі дізнання та попереднього слідства.
Адвокатможе здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.
ПриКабінеті Міністрів України утворюється Вища кваліфікаційна комісія адвокатури,яка розглядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісійадвокатури та має право скасовувати чи змінювати їхні рішення. Її діяльністьтакож регулюється відповідним положенням, яке затверджується ПрезидентомУкраїни. До складу Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури входять по одномупредставнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури,Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатівУкраїни.
2.Законодавство України про Цивільне судочинство
Порядокпровадження в цивільних справах у судах України визначаєтьсяЦивільно-процесуальним Кодексом.
Законодавствопро цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ по спорах, щовиникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ,що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження.Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремогопровадження розглядаються за загальними правилами судочинства, крім окремихвинятків, встановлених цим Кодексом та іншими законами України [4, с. 7].
Стаття2 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) закріплює систему джерелцивільного процесуального права і передбачає засади правового регулюванняцивільного судочинства, що, як правило, не береться до уваги принауково-практичному тлумаченні. Крім того, норми, які містить ця стаття,передбачають певною мірою правила дії цивільно-процесуального закону упросторі.
Законодавецьпередбачив пріоритет Цивільного процесуального кодексу у правовій регламентаціїцивільного судочинства, його найбільшу юридичну силу. ЦПК є основним джереломцивільного процесуального права і встановлює порядок провадження у цивільнихсправах.
Доджерел цивільного процесуального права належать й інші закони. Закон України“Про судоустрій” установлює мету та завдання правосуддя, засади організаціїдіяльності органів судової влади.
ЗаконУкраїни “Про прокуратуру” від 15.11.1991 р. містить норми, які регламентуютьпитання участі прокурора у цивільному судочинстві [4, с. 8].
Доджерел цивільного процесуального права також належать закони України “Промісцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 р., “Про державну податковуслужбу” від 04.12.1990 p., які передбачають право виконавчих органів сільських,селищних, міських рад та їх голів звертатися до суду для захисту праввідповідної територіальної громади, право податкової адміністрації у судовомупорядку стягувати з громадян у бюджет недоїмки по податках та іншихобов’язкових платежах.
Джереломцивільного процесуального права є Цивільний кодекс (далі – ЦК), Кодекс про шлюбта сім’ю (далі – КпШС) та інші закони України.
Ураховуючите, що ЦПК визначає порядок провадження у цивільних справах, інші закони, якімістять процесуальні норми, можна застосовувати лише за умов, що вони несуперечать ЦПК. Так, статтями 45, 46 ЦПК, які визначають обсяг і межіповноважень прокурора у цивільному процесі, передбачено, що він бере участь урозгляді цивільних справ за його заявами про захист інтересів держави або праві законних інтересів громадян, які за станом здоров’я або з інших поважнихпричин не можуть захистити своїх прав. У зв’язку з цим прийняті раніше нормизаконодавчих актів про обов’язковість участі прокурора в інших справах(наприклад, ст.ст. 69, 71, 76 КпШС) фактично втратили чинність [4, с. 8].
Середджерел цивільного процесуального права особливе місце посідає КонституціяУкраїни, яка містить норми, що регламентують право громадян на судовий захист,їх правовий статус у цивільному судочинстві (ст.ст. 24, 29, 30, 31, 32, 55, 59)і визначають принципи організації та діяльності суду (розд. VIII).
Практиказастосування Конституції при здійсненні правосуддя у цивільних справахпоказала, що найбільш принциповими є норми, закріплені у ст.ст. 55, 124,оскільки дані статті стали об’єктом тлумачення Конституційним Судом України тароз’яснення Верховним Судом України [4, с. 8].
Стаття55 Конституції передбачає для кожної людини гарантоване право на оскарження всуді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевогосамоврядування, посадових і службових осіб, і тому суд не повинен відмовлятиособі у прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який цеправо обмежує [4, с. 8].
Стаття124 встановлює необмежену юрисдикцію судів, оскільки передбачає підвідомчістьсудам усіх спорів про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовитиособі у прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимогине можуть бути розглянуті у передбаченому законом досудовому порядку [4, с. 8].
Стаття2 ЦПК визначила дію законодавства про цивільне судочинство у просторі.Законодавство про цивільне судочинство застосовується всіма судами України прирозгляді ними цивільних справ відповідно до правил підвідомчості і підсудності.
Оскількизакріплена норма передбачає обов’язкове правове регулювання судочинства, то іпроцесуальна діяльність суду й усіх учасників цивільного процесу повиннапровадитися лише у правовій формі, тобто на підставі конкретної нормицивільного процесуального права, що не властиво, наприклад, цивільномузаконодавству. Стаття 4 ЦК зазначає, що цивільні права та обов’язки виникаютьіз підстав, передбачених законодавством, а також із дій громадян і організацій,які хоча й не передбачені законом, але в силу загальних принципів і змістуцивільного законодавства породжують цивільні права та обов’язки. На відміну відцього цивільне процесуальне законодавство передбачає зовсім інше правило.
Уцивільному судочинстві закріплений такий спосіб правового регулюванняпроцесуальних відносин, при якому в даній сфері відносин дозволено лише те, щопрямо закріплено нормами права.
Даніхарактеристики мають значення не тільки теоретичних формул, але й практичнихаксіом, без яких неможлива законність судової діяльності. В пункті 1 постановиПленуму Верховного Суду України від 21.12.1990 р. № 9 “Про практикузастосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справпо першій інстанції” зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25.12.1992 р.№ 13, звертається увага судів на необхідність додержання встановленого порядкупровадження в цивільних справах, розгляду кожної цивільної справи у повнійвідповідності з законом [4, с. 10].
Передбаченийст. 1 механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства означає, щов цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність. Окремівчені припускають можливість так званої фактичної процесуальної діяльності,оскільки в законі передбачити все неможливо. Як приклади наводяться випадки,коли всупереч ЦПК приймається заява про порушення справи, а недоліки у заявівиявляються вже після її прийняття суддею. Вважається, що недоліки мають бутивиправлені після прийняття заяви, а в такому разі обирається не передбаченаЦивільним процесуальним кодексом, тобто фактична, процесуальна форма додатковоїпозовної заяви. Таке судження є спірним.
Унаведених прикладах не може йти мова про недоліки у чинному законодавстві танеобхідність їх усунення, а вказані дії для цивільного процесуального права ідля конкретної цивільної справи не відіграють ніякої юридичної ролі. Помилки,допущені суддею під час прийому заяви, ніяк не впливають на можливість розглядусправи по суті і можуть бути виправлені при підготовці цивільної справи упередбачених для неї процесуальних формах, у судовому засіданні чи в рішеннісуду. Однак при цьому, природно, не може йтися про фактичну процесуальнудіяльність.
Таківисновки підтверджуються п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від21.12.1990 р. № 9 “Про практику застосування судами процесуальногозаконодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції”. Якщо порушенняправил ЦПК виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судовогорозгляду [4, с. 11].
Нетиповінормативні приписи, особливо норми-завдання, мають субсидіарний характер,оскільки вказують на обставини здійснення правосуддя у цивільних справах,спрямованість на оптимізацію практики правосуддя шляхом визначення функційцивільного процесу та об’єктів судового захисту і визначають показник поведінкиучасників процесуальної діяльності.
Нормативністьзавдань цивільного судочинства характеризується також найвищою ієрархічністю,поширеністю на всі справи, які розглядаються у порядку цивільного судочинства,що забезпечує єдину спрямованість цивільного судочинства і цивільногопроцесуального законодавства як комплексної системи процесуальних дій суду йучасників цивільного процесу і системи процесуальних норм та інститутів.
Спрямованістьцивільного судочинства визначає його сферу та об’єкт судового захисту у межахцього судочинства, а також відокремлює його від інших форм судочинства.
Суспільнівідносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, маютьспецифічний характер. Вони постають у зв’язку з необхідністю судового захистусуб’єктивних прав або охоронюваних законом інтересів громадян чи організацій.Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання галузейматеріального права (цивільного, сімейного, житлового, трудового та ін.),виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то суспільнівідносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах виникають з метоюрозгляду цивільної справи по спору між заінтересованими особами та судовогозахисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав або охоронюваних закономінтересів. Таким чином, суспільні відносини, які складають предмет цивільногопроцесуального права, виникають у зв’язку з реалізацією заінтересованимиособами права на судовий захист.
Визначенняпредметної сфери цивільного процесу важливе, бо вона є показникомфункціонування у державі судової влади і правосуддя. Цивільний процеспокликаний здійснювати правосуддя в широкому колі правовідносин, якіхарактеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).
Чиннецивільне процесуальне законодавство в цілому оптимально визначило сферуцивільного процесу, передбачивши можливість судового захисту прав і увідносинах громадян один з одним, і у відносинах громадян із представникамидержавної влади. Область цивільного процесу профілює його на певну групусуспільних відносин і передбачає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справиз додержанням єдиного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійсненняправосуддя і судового захисту суб’єктивних прав і охоронюваних закономінтересів.
Крімзазначених функцій, норми, закріплені у коментованій статті, мають певнезначення для тлумачення та застосування окремих норм цивільного процесуальногоправа, хоча в офіційній судовій практиці та роз’ясненнях Пленуму ВерховногоСуду України такі прецеденти тлумачення відсутні.
3.Система новел інституту доказів і доказування в цивільному процесі
Виконаннязавдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справіоб’єктивної істини та правильного застосування норм матеріального іпроцесуального права. Для цього ст. 10 ЦПК покладає на суд обов’язок,зберігаючи об’єктивність і неупередженність, створювати необхідні умови длявсебічного і повного дослідження обставин справи.
Такадіяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результатіздійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнанняв установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичногорозуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об’єктивноїреальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільномусудочинстві – процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь усправі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують воб’єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової іпроцесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та якавідбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалівцивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьохчастин (видів): доказування фактичних обставин, які з’ясовуються під часрозгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розглядусправи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні;пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов’язків сторін; пізнання, якездійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності іобґрунтованості судового рішення у цивільній справі [5, с. 264].
Об’єктомпізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини – фактичні іюридичні – та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання –встановлення об’єктивної істини у справі; засобами пізнання – доказування ідокази; процесуальна форма пізнання – судовий розгляд. А пізнавальнапроцесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановленняоб’єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.
Об’єктпізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів справи до свогопровадження вирисовуються тільки загальні контури, які в процесі розвиткусудочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть носитисуперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливоте, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньонеобхідних доказів для її всебічного, повного і об’єктивного з’ясування.
Отже,докази і доказування в цивільному судочинстві є невід’ємною частиною іпроцесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення [5, с. 265].
Поняттяі основні ознаки доказів в цивільному судочинстві можна визначити з ст. 57 ЦПК,за якою доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщуютьінформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носіямитакої інформації виступають точно визначені засоби доказування,одержання цієї інформації судом здійснюється впорядку, визначеному законом [5, с. 265]. Отже, відповідно до зазначеної статтідоказами в справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбаченихзаконом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-якіфактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутністьобставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, щомають значення для правильного вирішення справи.
Наявнів теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах виступаютьтільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної форми – засобівдоказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнаннядоказами як фактів об’єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобіввстановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст.57 ЦПК. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом,яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні дляправильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладенатака інформація – засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання,дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації ізасобів доказування).
Змістдоказів – сукупність фактичних даних прообставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, щомають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичніфакти – дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформаціяможуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі – прямого абопобічного доказу [5, с. 266].
Процесуальнаформа доказів – засоби доказування виступаютьджерелами інформації про фактичні дані. Статтею 57 ЦПК (ч. 2) встановлено п’ятьпроцесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб,показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів [5, с.266]. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники йзаінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правовихвідносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь усправі. Вони подають докази (ст. 60 ЦПК), дають письмові і усні пояснення суду(ст. 176 ЦПК), в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані врезультаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення дляправильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.
Всудовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола засобівдоказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові доказидокументи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А зврахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджуватиподані звуко-, відеозаписи.
Одержанняі дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту іпроцесуальної форми доказів) повинно здійснюватися в установленому законом процесуальномупорядку (статті 58-66, 176-190 ЦПК), який виступає процесуальною гарантієювсебічного, повного і об’єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав іобов’язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання ідослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значеннядоказів [5, с. 266].
Длявиявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. Захарактером зв’язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, якіпідлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), доказиподіляються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання,оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чивідсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні – характеризуютьсячисленністю зв’язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесіпізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже,в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.
Запроцесом формування даних про факти (характерамистворення доказів) докази класифікуються також за двома видами – первинні іпохідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднімвпливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носіяінформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) – відтворюють(копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливомопосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриваєпроцес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідженняі оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.
Вюридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікаціїдоказів – за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті іречові, і за цими ж підставами на первинні і похідні; на особисті, речові ізмішані [5, с. 267]. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні видизводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказіввключається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показаннясвідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять відвідповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно неперестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній абописьмовій формі (ст. 176 ЦПК). Експерт дає висновок виходячи з своїхспеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистихдоказів. Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), якіможуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини,що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про фактизавжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що маютьзначення для справи, зберегти їх в пам’яті і відтворити (давати пояснення,показання – статті 61, 62 ЦПК). Особисті докази носять суб’єктивний характер,тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи,наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливихстосунків з сторонами.
Втеорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його суб’єкти,структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлене міркування, заяким суб’єктами доказування виступають сторони; змістом доказування –процесуальна діяльність сторін по ствердженню фактичних обставин справи,подання доказів, спростування доказів протилежної сторони, заявленняклопотаньпро витребування доказів, участь в їх дослідженні [5, с. 268]. Але такевизначення доказування не відповідає нормам ЦПК. Особи, які беруть участь усправі, мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усній письмові пояснення судові, подавати свої доводи, висловлювати міркування тазаперечення (ст. 27 ЦПК). Отже, суб’єктами доказування є всі особи, які берутьучасть у справі, вказані в ст. 26 ЦПК. Суд також є суб’єктом доказування, береучасть в доказовій діяльності: зобов’язаний забезпечити повне, всебічне іоб’єктивне з’ясування обставин справи (ст. 160 ЦПК), сприяти сторонам узбиранні доказів (ст. 60 ЦПК), вирішувати питання про належність і допустимістьдоказів (статті 58, 59 ЦПК). Що ж до змісту доказування в цивільному процесі,то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, апоєднує в собі і розумову, логічну діяльність. Перша врегульована нормамицивільного процесуального права, друга – законами логічного мислення. Оцінкадоказів підпорядкована вимогам правових норм і законам логічного мислення.
Процесдоказування (на достовірність знань про предмет)відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається здекількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов’язані йвзаємообумовлені [5, с. 268]. Ступінь доказування складається з сукупностіпроцесуальних дій, які виконуються суб’єктами доказування і об’єднуютьсяспільністю мети. В науці цивільного процесу вони визначаються понятійно ікількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження профакти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів;витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, абоза своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів.
Початковийступінь – твердження про факти – означає, щопозивач й інші особи, які пред’являють вимогу на захист його прав, повинні впозовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (ст. 119 ЦПК),тобто на обґрунтування позову зазначити на юридичні факти, які породжують,змінюють або припиняють його права і обов’язки. Суд, в результаті покладеногона нього обов’язку по з’ясуванню дійсних обставин у справі (ст. 10 ЦПК), може ізобов’язаний вказати сторонам й іншим особам, котрі порушили справу, на факти,на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці в судовому засіданні[5, с. 269].
Другийступінь – сторони й інші заінтересовані особизазначають на докази, що стверджують позов (ст. 119 ЦПК). Зазначення доказів –це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі якихпідтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовуютьвимоги і заперечення сторін [5, с. 269].
Третійступінь – подання доказів сторонами та іншимиособами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, судпропонує цим особам подати додаткові докази або за їх клопотанням сприяє увитребуванні таких доказів (четвертий ступінь) [5, с. 269].
П’ятимступенем доказування є дослідження доказів, тобтобезпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформаціїпро фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участьу справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставіпринципів усності й безпосередності [5, с. 269]. Процес дослідження доказівполягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої напізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереженняі забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) – реальні категорії, томудослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішеннясправи висновку про їх реальне існування.
Якістьдоказування забезпечується визначеним ЦПК процесуальнимпорядком і способом їх дослідження. Спосіб дослідження – це шляходержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характерздійснюваних процесуальних дій: допит свідків, дача пояснень сторонами й іншимиособами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, оглядречових доказів. Порядок дослідження доказів – це системністьпроцесуальної форми виконуваних процесуальних дій по дослідженню доказів. Так,свідок допитується в судовому засіданні в усній і безпосередній формі, зпопередженням про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань.Допит починається з пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо поданій справі, тощо (статті 180-183 ЦПК).
Завершуєтьсядослідження доказів їх оцінкою (шоста ступінь). Оціночна думкасуду про докази формується з початкових етапів судового доказування, алеостаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і впроваджується взміст постановленого судом рішення, в його мотивувальній частині[5,с. 270].Оцінка доказів – складне явище, яке розглядається в науці неоднозначно:якрозумовий процес, який проходить за законами мислення, а не права, і яклогічний акт, який виявляється в процесуальних діях. Дійсно, в ЦПК немає і неможе бути норми права, яка регламентує розумову діяльність суддів, щопідпорядковується законам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються впроцесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і які єгарантами, що забезпечують істинність логічних висновків.
Зазаконами цивільного процесуального права оцінку доказів провадять тількисуб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, суб’єкти доказування.Оцінюється тільки фактичний склад, одержаний безпосередньо в установленомузаконом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінкаспрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, якіобґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значеннядля правильного вирішення справи, постановлення судом законного і обґрунтованогорішення. Оцінка доказів втілюється в певній процесуальній дії, тобто має своюоб’єктивну процесуальну форму [5,с. 271].
Суб’єктамиоцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб’єкти доказової діяльності – особи,які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їхдоказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів.
Предметдоказування – юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказовадіяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 57, 60 ЦПКдає можливість зробити висновок, що предметом доказування виступають: а)обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б)обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підставизаперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішеннясправи [5, с. 271]. А взагалі – обставини, які повинні бути встановлені якпідстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявніюридичні факти та обставини, що мають значення для справи.
Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставінорм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Труднощі іпомилки у визначенні необхідного складу фактів доказування мають місце, колидиспозиція матеріального права носить відносно визначений характер.
Складфактів матеріально-правового характеру, які підлягають доказуванню і пізнанню,неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб’єктів правовідносин ними можутьбути дії, які виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їхволею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, авиступають лише підставою для виконання дій, спрямованих на виникненняправовідносин [5, с. 272].
Залежновід відповідності фактів установленому правопорядку вони можуть бутиправомірними і неправомірними [5, с. 272]. Останні носять характер цивільнихправопорушень, кримінальних злочинів, адміністративних проступків, трудовихправопорушень тощо.
Доказуваннюпідлягають доказові факти, тобто такі, що тісно пов’язані з фактамиматеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок проїх наявність чи відсутність [5, с. 273]. Наприклад, експертиза крові у дитини,матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства далависновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою закономобставиною, що підтверджує батьківство, але у зіставленні з іншими доказамиможе призвести суд до такого висновку.
Доказуваннюпідлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов’язанареалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову,зупинення провадження у справі.
Впроцесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може змінюватися– збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися в зв’язку зі зміною стороноюпідстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог [5, с.274].
Традиційномупогляду на предмет доказування було протиставлено судження, за яким предметомдоказування виступає сукупність версій, припущень про існування фактичнихобставин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущеннясуду перетвориться в достовірне знання про певну обставину, але в той же часможе виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсності. Зазначенесудження суперечить ст. 60 ЦПК, яка покладає на сторін обов’язок довестиобставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як напідставі своїх вимог і заперечень. Дослідження в суді обставин справи – складуюридичних фактів – має за мету встановити їх реальне існування, а не припущенняпро їх існування [5, с. 274].
Факти,що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказуванняздійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказуваннязагальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що призумуються (ст. 61 ЦПК). Судтакож може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від йогодоказування.
Загальновідоміфакти – це обставини, яківідомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребуютьдоказування тому, що об’єктивність їх існування очевидна, це в основному недії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактівзалежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка маєвикористати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визнанняобставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішуєтьсясудом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню непідлягає [5, с. 274].
Преюдиціальністьфактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення івизначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони й іншіособи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть зновуоспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти іправовідносини. Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законноїсили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких берутьучасть ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальнійсправі, який набрав законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядаєсправу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду,лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою.Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предметдоказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спорупро право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майновоїшкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати винувідповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, яківипливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, товони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі [5, с.275].
Непотребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з закономприпускаються встановленими, тобто законні презумпції (ст. 61 ЦПК).
Навідміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції можутьбути спростовані в загальному порядку.
Розподілобов’язків по доказуванню. Особливістьпо доказуванню полягає в тому, що воно виступає як право і обов’язок осіб, якіберуть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їхдослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи,міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК), тобто мають право на доказування.Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасновиконують обов’язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за якимкожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як напідставу своїх вимог і заперечень. Обов’язок по доказуванню покладається такожна третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, якіберуть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін. Отже,обов’язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою досуду[5, с. 276].
Належністьдоказів.Правильномувизначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип)про належність доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Належними будуть докази, якімають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов’язаніз ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального правастворюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підставпозову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактівдля визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормамматеріального права [5, с. 277].
Вирішеннясуддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів,проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належностіпідтверджуючих ними фактів у справі і закладених в самій правовій природізасобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини,що стосуються справи (ст. 63 ЦПК). Письмовими доказами визнаються такі, щомістять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64ЦПК). Речовими доказами визнаються ті, що свідчать своїми властивостями прообставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК) [5, с. 278]. Дотриманнясудом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевіркизаконності і обґрунтованості судового рішення в касаційному порядку.
Допустимістьзасобів доказування.Зазагальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бутипідтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК), алеу відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, якіза законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можутьпідтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК).
Цивільнимзаконом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод йінших дій, що мають юридичне значення. У простій письмовій формі повиннареалізовуватися значна група угод, недодержання якої позбавляє сторону у разіспору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (статті 44, 46 ЦК).Не можна підтверджувати показаннями свідків уступкувимогиі переведення боргу, що ґрунтуються на угоді, укладеній в письмовій формі (ст.202 ЦК),атакож в інших передбачених законом випадках.
4.Порівняльний аналіз Цивільно-процесуального кодексу 1963 р. і 2005 р. стосовноінституту доказів і доказування
Слід зазначити,що новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі нЦПК) суттєвовідрізняється від свого попередника за змістом, містить норми, яких не було вЦПК 1963 року [1, с. 3].
Перш за все, уКодексі більш чітко викладено основні засади цивільного судочинства, до числаяких можна віднести: здійснення правосуддя на засадах поваги до честі ігідності усіх учасників цивільного процесу, їх рівності перед законом і судом(ст. 5); гласність та відкритість судового розгляду (ст. 6); провадження цивільногосудочинства державною мовою (ст. 7); здійснення цивільного судочинства назасадах змагальності сторін (ст. 10); диспозитивність цивільного судочинства(ст. 11); забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень(ст. 13), обов’язковість судових рішень (ст. 14). З аналізу інших статейКодексу можна вивести ще низку засад, наприклад: справедливість інеупередженість суду при розгляді і вирішенні цивільних справ (ч. 1 ст. 1);своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ (ч. 1 ст. 1); незворотністьдії в часі закону, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права,належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання (ч. 4 ст. 2);застосування аналогії закону або аналогії права (ч. 7 ст. 8); пріоритет актавищої юридичної сили або міжнародного договору (ч. 4, 5 ст. 8). У нормахКодексу міститься ще низка засад цивільного судочинства, але їх формулювання тасистематизація – це вже завдання теоретиків цивільного процесуального права [1,с. 4].
Новим Кодексомвизначено основні положення цивільної юрисдикції (гл. 2), а саме: компетенціюсудів щодо розгляду цивільних справ (ст. 15); порядок розгляду кількохпов’язаних між собою вимог (ст. 16); право сторін на передачу спору на розглядтретейського суду (ст. 17).
Примітним є те,що з цивільно-процесуального законодавства вилучено положення про провадження усправах, що виникають з адміністративно–правових відносин, чому в ЦПК 1963 рокубуло присвячено 13 глав, до яких входило 69 статей. Це пояснюється тим, щозаконодавець має намір прийняти Адміністративний процесуальний кодекс України,яким і буде врегульовано порядок адміністративного судочинства [1, с. 8].
Стосовноінституту доказів і доказування в новому Цивільно-процесуальному кодексівідбулися наступні зміни.
Як відомо, обставини цивільних справ з’ясовуються судом на засадахзмагальності, що було відображено в ст.15 ЦПК та тепер відображено в ст. 10нЦПК з такими змінами: законодавці відмовились від пункту про незалежність судупри дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийняттірішення від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб; натомістьзазначили – кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилаєтьсяяк на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цимКодексом.
Складосіб, які беруть участь у справі а також їх права та обов’язки відмічені вст.ст. 26, 27 нЦПК (98, 99 ЦПК) з такими відмінностями: осіб, які беруть участьу справі поділено по типам справ, а саме в справах позовного провадження –сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб; в справах наказногота окремого провадження – заявники, інші заінтересовані особи, їхніпредставники; в справах можуть також брати участь органи та особи, яким закономнадано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. В новому ЦПК ширшеподано права осіб, які беруть участь у справі (мають право знімати копії здокументів, долучених до справи, задавати питання іншим особам, які берутьучасть у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, подавати своїміркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і запереченняпроти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовоюдопомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії таподавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти,прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робитиз нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чинеповноти. Зазначено, що обов’язком цих осіб є не лише добросовіснекористування своїми процесуальними правами, але й добросовісне їх здійснення тавиконання процесуальних обов’язків. Вони, для підтвердження своїх вимог абозаперечень у справі позовного провадження зобов’язані подати усі наявні у нихдокази або повідомити про них суд до або під час попереднього судовогозасідання.
Свідки,їх права та обов’язки, а також відповідальність подані в ст. 50 нЦПК. Ця статтяпрактично нова, оскільки в ЦПК 1963 року існувала лише стаття провідповідальність свідків. В статті 50 зазначено: свідком може бути кожна особа,якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи; свідок зобов’язанийз’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йомуобставини; у разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов’язанийзавчасно повідомити про це суд; свідок має право давати показання рідною мовоюабо мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися віддавання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсаціювитрат, пов’язаних з викликом до суду; за завідомо неправдиві показання або завідмову від давання показань з не передбачених законом підстав свідок несекримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків –відповідальність, встановлену законом.
Перелікосіб, які не підлягають допиту як свідки поповнився (ст. 51 нЦПК проти ст. 42ЦПК) такими пунктами:
1.Не підлягають допиту як свідки: 3) священнослужителі – про відомості,одержані ними на сповіді віруючих; 4) професійні судді, народнізасідателі та присяжні – про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань,що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.
2. Особи, якімають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньоїзгоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичногопредставника.
Правата обов’язки експерта теж в новому ЦПК подано ширше в ст. 53 на відміну відст.ст. 58, 59 ЦПК 1963 року.
Стосовнодоказів та їх дослідження статті нового Цивільно-процесуального кодексу розділилисяпо трьох главах (на відміну від ЦПК 1963 р. – Глава 4. “Докази”; Глава 20.“Судовий розгляд”). Так, визначення та основні положення різноманітних доказівподані в Розділі І. “Загальні положення”, зокрема в Главі 5. “Докази”, якамістить лише 10 статей поряд із 36 статтями старого ЦПК.КрімГлави 5 “Докази”, їх дослідження та доказування подані в Розділі ІІІ. “Позовнепровадження”, а саме в Главі 3. “Провадження в справі до судового розгляду” (20ст.: ст.ст. 131-150) та Главі 4. “Судовий розгляд” (15 ст.: ст.ст. 176-190).
Визначеннядоказів залишилось незмінним (ст. 57 нЦПК) лише збільшився перелік засобів,якими ці докази встановлюються, а саме: ці дані встановлюються на підставіпояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показаньсвідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів,висновків експертів.
Статтяпро належність доказів (ст. 58 нЦПК) розширилась. Згідно цих нововведень,сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердженняїхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуютьсяпредмета доказування.
Згідно статті 59 “Допустимість доказів” су не бере до уваги докази, якіодержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Доказуванню, яке не може ґрунтуватися на припущеннях, підлягаютьобставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких усторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (нове в ст. 60“Обов’язки доказування і подання доказів”).
Встатті 61 “Підстави звільнення від доказування” зазначено, що обставини,визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягаютьдоказуванню; вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, абопостанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові длясуду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовноякої ухвалено вирок або постанову суду, з питань: чи мали місце ці дії та чивчинені вони цією особою.
Положення про пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представниківвмістились в одному пункті ст. 62 (поряд із чотирма ст. 40 ЦПК 1963р.):сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані яксвідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.
Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєїобізнаності щодо певної обставини. Так зазначено в ст. 63 нЦПК.
Ширше подано визначення письмових доказів (ст. 64). Письмові докази, якправило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд заклопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати поданняоригіналу. Цього в ст. 46 ЦПК 1963 року не було зазначено.
Доречових доказів ст. 65 нЦПК на відміну від статті 52 старого Кодексу буловіднесено магнітні, електронні та інші носії інформації, що містятьаудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.
Поняттяпро висновок експерта подано в статті 66. Права та обов’язки експерта, які булизазначені у відповідній статті (ст. 60) ЦПК 1963 року, як нами раніше зазначалосьперемістились в статтю 53.
Тимчасовевилучення доказів для дослідження судом обговорене в статті 93 ЦПК 2005 року.Ця стаття є нововведенням.
Новелоюв ЦПК є стаття 94 “Привід свідка”, яка обумовлює причини приводу свідка,реквізити ухвали суду про привід, порядок передачі ухвали.
ВГлаві 3. “Провадження в справі до судового розгляду” в Розділі ІІІ. “Позовнепровадження” розмістились деякі нові та перероблені статтіЦивільно-процесуального кодексу 1963 року.
Змінилисьстроки подання доказів (ст. 131). Сторони зобов’язані подати свої докази чиповідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі.Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідногодля додання доказів. Докази, подані з порушенням даних вимог не приймаються,якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.
Стаття про судові доручення щодо збирання доказів (ст. 132 нового і ст.33 старого ЦПК) залишилась незмінною.
Стаття133 “Забезпечення доказів” ввібрала в себе дві попередниці, а саме: ст. 35“Підстави забезпечення доказів” та ст. 36 “Способи забезпечення доказів”. Данастаття також передбачає:
п. 3. За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази допред’явлення нею позову.
п.4. У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заявизаявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановленияухвалипро забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строкособа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов’язана відшкодуватисудові витрати, а також збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.
Встатті 134 передбачені реквізити заяви про забезпечення доказів. Змінивсяпорядок розгляду даної заяви. Новий порядок відмічений в статті 135 ЦПК 2005року.
Свідоквикликається за допомогою заяви (ст. 136).
Навідміну від ЦПУ 1963 року в ЦПК 2005 року стаття про витребування доказів (ст.137) узагальнила статті про витребування письмових (ст. 47) та речових (ст. 53)доказів, а також про відповідальність за невиконання вимоги суду подати докази(ст. 48).
Процедуриповернення оригіналів письмового доказу (ст. 138), зберігання речових доказів(ст. 139) а також огляд доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140) залишилисьнезмінними.
Оглядречових доказів, що швидко псуються проводиться згідно статті 141 ЦПК 2005року. В ній відбулися зміни. З’явились пункти про залучення свідків,перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснення фотографування івідеозапис у разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка береучасть у справі, для участі в огляді продуктів та інших речових доказів, щошвидко псуються. Огляд продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються,за їх місцезнаходженням здійснюється у порядку, встановленому статтею 140 ЦьогоКодексу.
Порядок повернення речових доказів подано в статті 142 нЦПК з такоюзміною: За клопотанням державних експертних установ Речові докази, що єоб’єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні можутьбути передані їм для використання в експертній та науковій роботі у порядку,встановленому Кабінетом Міністрів України.
Великезначення в Цивільно-процесуальному кодексі 2005 року надано експертизі.
Порядокпризначення експертизи (ст. 143) був поданий також і в ЦПК 1963 року (ст. 57),але в 2004 році додались пункти з таким змістом:
4.Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизуу відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту,заявляти відвід експерту, давати пояснення експерту, знайомитися з висновкомексперта, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплекснуекспертизу.
5. Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертнійустанові, її керівник має право доручити проведення експертизи одному абокільком експертам, створювати комісії з експертів керованої ним установи, якщосудом не визначено конкретних експертів, у разі потреби замінювати виконавцівекспертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень позамежами експертної установи.
Цене єдина зміна в Цивільно-процесуальному кодексі 2005 року. Законодавці ввелинаступні статті, які не мали аналогу в попередньому ЦПК:
- Стаття 144. Ухвала суду про призначенняекспертизи;
- Стаття 145. Обов’язкове призначенняекспертизи;
- Стаття 146. Наслідки ухилення від участів експертизі;
- Стаття 147. Проведення експертизи тависновок експерта;
- Стаття 148. Комісійна експертиза;
- Стаття 149. Комплексна експертиза.
Введенітакі поняття як комісійна та комплексна експертизи. Комісійна експертизапроводиться не менш як двома експертами одного напряму знань. Якщо зарезультатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписуютьєдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів),дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності.Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузейзнань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. У висновку експертівзазначається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які фактивін встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частинувисновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неївідповідальність. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманихрезультатів і формулюванні єдиного висновку. Порядок проведення додаткової таповторної експертизи (ст. 150) не змінився.
РозділіІІІ. “Позовне провадження” містить Главу 4. “Судовий розгляд”. В статтях, якірозміщені в цій главі також відбулися зміни.
Новинкоює варіанти ситуацій, які можуть вплинути на пояснення осіб, які беруть участь усправі, що подані в статті 176, а саме: якщо поряд із стороною, третьою особоюу справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьоїособи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьоїособи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до судуза захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими; якщов справі заявлено кілька вимог, суд може зобов’язати сторони та інших осіб, якіберуть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них; якщо сторонита інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слівне можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують протиних, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді — “так” чи “ні”; якщоу справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі,головуючий оголошує зміст цих пояснень.
Процедуривстановлення порядку з’ясування обставин справи та дослідження доказів (ст.177), відмова від визнання обставин (ст. 178), дослідження доказів (ст. 179),допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків (184) а такожвідтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження (ст. 188)стали новинкою.
Порядокдопиту свідків із змінами вказаний в статті 180 нового Цивільно-процесуальногокодексу. Було введено такі пункти: відмова від давання показань приймаєтьсясудом шляхом постановления ухвали; текстприсяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розпискаприєднуються до справи; суд має право з’ясовувати суть відповіді свідка напитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку післязакінчення його допиту особами, які беруть участь у справі; головуючий маєправо за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставленісвідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними абоне стосуються предмета розгляду.
Процедуравикористання свідком письмових записів (ст. 181), порядок допиту малолітніх інеповнолітніх свідків (ст. 182), оголошення показань свідків (ст. 183),оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефоннихрозмов, телеграм та інших видів кореспонденції (ст. 186) залишились незмінними.
Якщосторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значеннядля справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані яксвідки згідно із статтями 180-182 цього Кодексу. Це положення подано в статті184.
Особами, які беруть участь у справі, з приводу зазначених доказівможуть ставитися питання свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185,187). У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до судуособою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів зприводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ,може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставіінших доказів (ст. 185).
Взв’язку з розвитком новітніх технологій в Цивільно-процесуальний кодекс 2005року було введено статтю 188 “Відтворення звукозапису, демонстрація відеозаписуі їх дослідження”.
Процесдослідження висновку експерта також зазнав змін, а саме: суд має правоз’ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь усправі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами,які беруть участь у справі; викладені письмово і підписані експертомроз’яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.
Вновому Цивільно-процесуальному кодексі 2005 року мають місце нові положеннящодо спеціалістів. Визначення, права та обов’язки спеціалістів подані в статті54, порядок проведення консультації та роз’яснень спеціаліста в статті 190.
Висновок
В даній роботіми з’ясували конституційні принципи здійснення правосуддя в державі,проаналізували законодавство України про цивільне судочинство, визначили місцеу цивільному процесі інституту доказів і доказування а також показаливідмінність проекту Цивільно-процесуального кодексу 2004 року відЦивільно-процесуального кодексу 1963 року.
Правосуддя –самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду йвирішення у судових засіданнях в особливій установленій законом процесуальнійформі цивільних, кримінальних та інших справ.
КонституціяУкраїни закріплює непорушний принцип правосуддя – незалежність інедоторканність суддів під час здійснення правосуддя. Він гарантується такожЗаконом України “Про статус суддів”, окремими статтями інших законів.
Законодавствопро цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ по спорах, щовиникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ,що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження.Примітним є те, що з цивільно-процесуального законодавства вилучено положенняпро провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Цепояснюється тим, що законодавець має намір прийняти Адміністративнийпроцесуальний кодекс України, яким і буде врегульовано порядокадміністративного судочинства
Законодавецьпередбачив пріоритет Цивільного процесуального кодексу у правовій регламентаціїцивільного судочинства, його найбільшу юридичну силу. ЦПК є основним джереломцивільного процесуального права і встановлює порядок провадження у цивільнихсправах.
Доджерел цивільного процесуального права належать й інші закони. Закон України“Про судоустрій” установлює мету та завдання правосуддя, засади організаціїдіяльності органів судової влади.
ЗаконУкраїни “Про прокуратуру” від 15.11.1991 р. містить норми, які регламентуютьпитання участі прокурора у цивільному судочинстві.
Доджерел цивільного процесуального права також належать закони України “Промісцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 р., “Про державну податковуслужбу” від 04.12.1990 p.
Джереломцивільного процесуального права є Цивільний кодекс, Кодекс про шлюб та сім’ю таінші закони України.
Виконаннязавдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справіоб’єктивної істини та правильного застосування норм матеріального іпроцесуального права.
Об’єктомпізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини та докази,на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання – встановлення об’єктивноїістини у справі; засобами пізнання – доказування і докази; процесуальна формапізнання – судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процеспізнання) виступає методом встановлення об’єктивної істини у справі, їїфактичного і юридичного складу.
Доказиі доказування в цивільному судочинстві є невід’ємною частиною і процесуальнимзасобом пізнання у справі, її правильного вирішення.
Слід зазначити,що новий Цивільний процесуальний кодекс України суттєво відрізняється від свогопопередника за змістом, містить норми, яких не було в ЦПК 1963 року.
Стосовнодоказів та їх дослідження статті нового Цивільно-процесуального кодексурозділилися по трьох главах (на відміну від ЦПК 1963 р. – Глава 4. “Докази”;Глава 20. “Судовий розгляд”). Так, визначення та основні положеннярізноманітних доказів подані в Розділі І. “Загальні положення”, зокрема в Главі5. “Докази”, яка містить лише 10 статей поряд із 36 статтями старого ЦПК.КрімГлави 5 “Докази”, їх дослідження та доказування подані в Розділі ІІІ. “Позовнепровадження”, а саме в Главі 3. “Провадження в справі до судового розгляду” (20ст.: ст.ст. 131-150) та Главі 4. “Судовий розгляд” (15 ст.: ст.ст. 176-190).
НовийЦПК чіткіше викладений і зручніший у користуванні, але нам залишається чекатиколи його введуть в дію.
Списоквикористаної літератури
1. Бюлетень законодавства іюридичної практики України. – 2004. – № 5: Цивільне процесуальне законодавствоУкраїни. Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.03.2004 p.).Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.07.1963 p.).Нормативно–правові акти, судова практика. – 544 с.
2. Годованець В. Ф.Конституційне право України: Конспект лекцій. – 2-ге вид., стереотип. – К.:МАУП, 2001. – 216 с.
3. Цивільно–процесуальнийкодекс: науково–практичний коментар за станом на 10 травня 2002 року/В.І.Тертишніков. – Х.: Консул, 2002.–408 с.
4. Цивільний процесуальнийкодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.В. Комарова. – Харків:Одіссей, 2001. – 816 с.
5. Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручникдля студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. — 696 с.