Контрольна робота
з дисципліни
Основиримського цивільного права
Фізичні особи в римському цивільному праві
ЗМІСТ
1. Фізичні особи в РЦП – основні групи та їхні основні групи
2. Правоздатність і дієздатність у РЦП
3. Юридичні особи в РЦП
4. Казус
Список літератури
1.Фізичні особи в РЦП – основні групи та їхні основні групи
Цивільне право засамою своєю ідеєю передбачає наявність багатьох окремих автономних центрів, міжякими зав'язуються найрізноманітніші господарські відносини. Усі такі центри господарськогожиття, клітинки того чи іншого суспільства і називаються суб'єктами цивільного права.
Цілком зрозуміло,що кінцевою метою всіх правових установ є сама людина як особа, як індивід. Метоюоб'єднання людей в союзи і держави, створення різноманітних правових інститутівбуло якнайкраще забазпечити їхні індивідуальні інтереси, поліпшити їх існування.Природно, що основну масу цивільно-правових центрів суб'єктів прав становлять люди,громадяни в загальноприйнятому розумінні — так звані фізичні особи.
У Римі особа позначаласьтерміном persona. Проте не всі люди у Римській державі визнавались особами — суб'єктамиправа. Інтереси панівного класу рабовласників не допускали рівності всіх людей,тому такий великий клас людей, як раби, не визнавався суб'єктом права, а був об'єктомправа.
Пам'ятки римськогоправа як джерела пізнання не тільки правд, але й історії і культури СтародавньогоРиму, свідчать, що тільки вільна людина є носієм прав і обов'язків і в цьому розуміннівона є особою, здатною до права.
Римські громадяни.Згідно з головним принципом древньоримського права, тільки римський громадянин — civis Romanus — користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бутичленом римського суспільства і суб'єктом прав. Кожного негромадянина, кожного іноземцянайперше вважали ворогом, який стоїть поза правовим спілкуванням і якого можна захопитив полон і перетворити в раба. Певний захист він міг мати у вигляді так званої клієнтели,про що мова йтиме далі. Таке відсторонення іноземців від правового спілкування торкалосяне тільки прав політичних, але й цивільних. Правовим захистом користувалася лишета особа, яка була римським громадянином. Ось чому стан громадянства для римськихюристів був неодмінною умовою повної цивільної правоздатності.
Статус римського громадянинанабували діти, народжені від шлюбу римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитинанабувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина народжена поза шлюбом, згідноз римськими законами, поділяла статус матері. Римське громадянство набувалося такожшляхом звільнення римським громадянином свого раба, усиновлення іноземця, даруванняімператором іноземцю громадянства за особливі заслуги перед Римом, а також шляхомнадання римського громадянства цілим общинам в період імперії.
Римське громадянствовтрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узятів полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму.
Римські громадяниволоділи всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancipi — речами, які становили економічну основу рабовласницького суспільства, укладати різніугоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володілиjus connubii — правом вступати в шлюб і jus commercii — правом торгувати.
Поруч з володіннямповною правоздатністю в сфері цивільно-правових відносин римські громадяни посідалипривілейоване становище в публічно-правовій сфері. Вони мали право брати участьі голосувати в народних зборах, займати найвищі виборні посади магістратів, з нихкомплектувалася армія. Це сфера політичних прав, які не залежали від сімейного стануособи.
Латини. Правове становищелатинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися такзвані древні латини (latini veteres) — вільне населення общин Лаціуму, котре колисьразом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в IV ст.до н.е. Древні латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері.Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів.Однак вони мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Латиниколоніальні володіли лише jus commercii, a jus connubii -тільки в тому випадку,якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Правона звернення до суду за розв'язанням майнових спорів, а також порядок судочинствабув для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.
За певних обставинримлянин досить легко зміг змінити своє громадянство на становище латина з метоюодержання земельного наділу в приєднаних до Риму провінціях. Разом з тим і латинза певних умов міг стати повноправним римським громадянином. Зокрема, римське громадянствонабували древні латини, переїхавши на постійне проживання до Риму. Проте такі міграційніпроцеси привели до різкого зменшення чоловічого населення в містах Лаціуму, томудержава змушена була вживати заходів до їх обмеження. Було встановлено правило:латин, який мав намір переїхати до Риму на постійне проживання, зобов'язаний залишитина місці попереднього проживання чоловіче потомство. Згодом такий спосіб набуттяримського громадянства був скасований. Деяким латинам римське громадянство надавали,якщо вони займали певні виборні посади в своїх общинах або за заслуги перед Римськоюдержавою.
За законом Юніанадо становища латинів прирівнювались деякі види вільновідпущеників, яких називализа назвою закону — latini Juniani. Однак їх юридична правоздатність мала одну суттєвувідмінність: на випадок смерті вони не мали права розпоряджатися своїм майном зазаповітом, ані передавати його своїм дітям у спадщину за законом — їхня спадщинапереходила до попереднього рабовласника.
Незадоволення латинівсвоєю нерівноправністю порівняно з громадянами Риму призвело до так званої союзницькоївійни (90 і 89 pp. до н.е.), після якої майже вся Італія здобула право римськогогромадянства. Поняття «латиняни» як історичне явище зникло, але воно збереглосяяк певна юридична категорія, як певна сукупність прав і в такому розумінні застосовуєтьсяаж до Закону Каракали (212 р. н.е.), який перетворив усіх жителів Римської імперіїв громадян (civis), а відтак зникли і латини колоніальні, проте не зникли латиниЮніані, які проіснували аж до Юстиніана.
Перегрини. Серед вільнихлюдей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку соціального становища в СтародавньомуРимі посідали перегрини. Питання їхнього історичного походження ще й на сьогодніневирішене. Більшість дослідників вважають їх громадянами іноземних держав, котріякимось чином потрапили на територію Риму, або ж громадянами капітульованих передРимом держав (так звані капітульовані перегрини).
У стародавні часиперегрини жодними правами не користувалися. З розвитком товарно-грошових відносинтакий стан вступив у суперечність з економічними потребами римського пануючого класу- адже розвиток торговельних відносин можливий лише на засадах рівноправності всіхучасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у Римі з'являється інститутклієнтели. Цей інститут відомий у багатьох народів і поява його зумовлена тим загальнимдля стародавнього світу переконанням, що суд і право кожного народу існують тількидля захисту членів власного суспільства. Іноземець принципово вважається ворогомі, отже, істотою безправною. Тому, щоб забезпечити собі хоча б якийсь захист у середовищічужого племені, іноземець повинен знайти собі покровителя серед місцевого повноправногонаселення. Цим пояснюється особиста залежність клієнта від патрона. Клієнт входивдо складу сім'ї патрона, був зобов'язаний йти за ним на війну, надавати йому матеріальнуі моральну підтримку. Деякі клієнти одержували від патрона землю для обробітку,за що віддавали йому частину доходу. Якщо клієнт не залишав заповіту, то після смертівсе його майно переходило до патрона.
На клієнта поширюваласявлада домовладики, і у випадку непослуху клієнт за рішенням суду міг бути повернутийв рабство. У свою чергу патрон зобов'язаний був турбуватися за долю клієнта, захищатийого інтереси перед третіми особами, оскільки клієнт цивільної правоздатності немав; він не міг набувати майно, вступати в договори тощо. Домагатися своїх правсудовим порядком він теж не міг. Юридичний захист він одержував тільки через патрона.Якщо патрон нехтував своїми обов'язками, то він піддавався не світському покаранню,а релігійному осудові.
Отже, перегрини спершуне користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян. І це значноперешкоджало нормальному розвиткові цивільного обороту між ними і римськими громадянами.В усуненні цієї перешкоди значну роль відіграв перегринський претор, який у творчомусоюзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культуринародів, які приїжджали до Риму, узагальнив його і впровадив у практичну діяльністьу вигляді права народів -jus gentium. Це одне з наймудріших джерел культури, відображенев правотворчій діяльності преторів.
Отож із спливом часу,змінами в соціально-економічному житті римського суспільства іноземці поступовоутворюють самостійну групу вільного населення і здобувають правовий статус перегрина.
Статус перегрина набуваладитина, народжена в сім'ї перегринів або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальнізлочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживанняперегринів, де і одержував їх статус. Одночасно і деяким перегринам за особливізаслуги перед Римом дарувався статус римського громадянина. Керуючись певними політичними,економічними та іншими міркуваннями Римська держава спеціальним актом часто надавалайого цілим групам перегринів.
Бурхливе зростаннятоварного обороту зумовило у майбутньому тенденцію не тільки до надання окремиміноземцям (перегринам) певного правового статусу, але й до поступового зближеннявсіх перегринів з правовим статусом римських громадян. Це сталося в 212 р. н.е.,коли імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих ВеликоїРимської імперії.
Раби. Правове становищерабів не було завжди однакове. У ранній період історії їх правове становище випливалоз наявності так званого домашнього патріархального рабства. Рабство в цей час щене було прямою основою виробництва. Раб на правах молодшого члена входив до складувеликої патріархальної сім'ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією.Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних пошкоджень рабові,так само як і вільному, накладався штраф, різниця була лише в розмірі. Щоправда,власник міг віддати раба у найм, закласти, продати. Таким же правом домовладикаволодів стосовно інших членів родини -жінки, дітей. Особливістю раннього рабствабуло те, що влада домовладики над рабом була пожиттєвою.
У кінці республіканськогоперіоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім'ї, хоч іобмеженого в правах, перетворюється в просту власність, зачислюється до інвентаря,майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: «раби є речами»- servi res sund. 3 того часу раб уже не суб'єкт, а об'єкт права, його дії не маютьюридичного значення. Тепер раб не міг за своєю волею мати сім'ю, власність, правозвертатися до суду, служити в армії. Фактично становище рабів було надзвичайно важким.Усім добре відомий сенатусконсульт, прийнятий при Августі (10 р. н.е.), за якимусі раби, котрі в момент убивства їх господаря перебували на відстані, що дає змогупочути крик, і не прийшли йому на допомогу, піддавалися тортурам і смертній карі.Влада рабовласників над рабами була безмежна і характеризувалася повним свавіллям.
Жорстока експлуатаціярабів призводила до повстань, які розхитували економічні устої римського рабовласницькогосуспільства. Це змусило державу, особливо в післякласичний період, під впливом філософіїстоїків, а також християнської релігії вживати заходів щодо визнання за рабами хочякоїсь подоби на правоволодіння. Державою встановлюються певні рамки відносин міжрабовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбиство власного раба рабовласникніс таке ж покарання, як за вбиство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори рабовласникміг лише з дозволу магістрату; 3) раб, якого поки- нув власник через старість абохворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайтипритулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змущувалипродати раба іншому господарю.
Зрозуміло, що подібнізаходи були зумовлені не милосердям римських правителів, а потребами самого панівногокласу з метою захисту його інтересів.
Поряд із заходами,скерованими на обмеження жорстокості рабовласників щодо рабів, вишукуються способибільш ефективної експлуатації праці і здібностей рабів. А відтак потрібно було піднестизацікавленість рабів у результатах своєї праці. З цією метою у Римі вже в республіканськийперіод установився звичай надавати рабу певну майнову самостійність, щоб він мігрозвивати свою господарську діяльність, безумовно, на користь господаря. Рабовласники,зберігаючи право власності, виділяли рабу землю, давали необхідний інвентар, надавалиповну самостійність з умовою сплачувати господарю відповідний оброк. Таке майнобуло відоме в Стародавньому Римі під назвою пекулія (peculium).
Проте експлуатуватипекулій і одержувати доходи було неможливо без вступу раба у правовідносини з іншимиособами, і таке право рабу було надане. Однак, оскільки пекулій юридично залишавсямайном рабовласника, то останній ніс відповідальність за договорами, укладенимирабом тільки в межах пекулія. Якщо у договорі раб вийшов за межі пекулія, то рабовласниквід відповідальності усувався.
Досить часто рабинаділялися функціями керуючого маєтком, казначеєм тощо. Природно, що коло повноваженьрабів при цьому розширювалось. За свідченнями римських юристів, праця таких рабівзміцнювала становище рабовласників.
Рабовласники прагнуливсіляко прив'язати раба до дому, навіть створюють йому щось на зразок сім'ї. А згодомсімейні відносини рабів починають визнаватися і в праві. Зокрема, Ульпіан у коментаряхдо закону про повернення продавцю раба, хворобу-якого він приховав від покупця,писав: «Часто через хворих рабів повертають і здорових, якщо їх не можна роз'єднати,не погрішивши проти благочестя. Хіба можна віддати сина і затримати батьків абонавпаки? Так само треба вчиняти стосовно братів і осіб, які живуть у фактичномушлюбі».
Говорячи про поширенняправоздатності рабів, важливо брати до уваги й те, що ставлення деяких рабів дозасобів виробництва поступово змінюється. Уже в II -1 ст. до н.е. в середовищі міськихрабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83цінних професій, освічені раби, наприклад, висококваліфіковані кухарі, педагоги,ювеліри, поети, художники, юристи і ін. Перелічені професії майже повністю булимонополізовані греками. Володарі цих рабів їх оберігали, оскільки вартість їх буладуже високою.
Державний апарат імперіїкомплектувався здебільшого з рабів і вільновідпущеників імператора.
В умовах кризи рабовласницькоголаду вкрай загострюються соціальні протиріччя і, боячись повстань з боку рабів,правителі знову почали до них застосовувати найжорстокіші покарання. Жорстоко караласявтеча раба від рабовласника, за надання втікачеві-рабу притулку з винного стягувавсяштраф, рівний вартості раба.
Борючись з виступамирабів, уряд вдавався не тільки до репресій, але й змушений був йти на деякі поступки.Була встановлена, наприклад, кримінальна відповідальність за умисне вбивство раба.По-друге, раб одержує право самостійно, не виставляючи замість себе представника,виступати в суді у справах про свободу.
Прагнення рабовласниківпіднести зацікавленість рабів у результатах праці привело, як вже. було зазначено,до виділення пекулія. Проте права володільця пекулія були вже розширені. У III ст.н.е. було встановлено, що раб своїм пекуліем за борги господаря не відповідає. Крімтого, раб наділявся правом відчуження пекулія, передачі у спадщину, повністю самвідповідав за свої зобов'язання, у тому числі і подавати позов до свого господаря.
Раби, які володілипекулієм, часто досягали значної матеріальної самостійності і мали своїх рабів.Усе це приводило до зміни їх правоздатності. Такі раби викуповувалися на волю, щосвідчить про розклад античного рабства.
У Римі відомі різніспособи обернення в рабство, серед яких найдавнішим було захоплення у полон воїнівворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися натериторії Риму і не користувалися ніякими правами чи привілеями. Рабом ставала дитина,народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним. Правовий статус батька набувалилише діти від законного шлюбу. А оскільки вступати в шлюб з рабом було заборонено,то й дитина вважалася народженою поза шлюбом і набувала статусу матері. За певнихумов у рабство могла бути обернена й вільна людина, піддана Римської держави. Таку стародавній час глава сім'ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку занепослух. Боржник міг бути проданий в рабство кредитором. Аналогічно міг учинитиі потерпілий зі злодієм.
І тільки з розвиткомтоварно-грошових відносин, коли центр ваги перемістився з особи боржника на йогомайно, продаж боржника було замінено заставою майна і перестала бути джерелом рабства.
У рабство оберталисяособи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступалив зв'язок з рабами всупереч заборони власника.
Раби здобували свободурізними способами. Магістрат оголошує раба вільним після урочистої заяви рабовласникаперед магістратом про свою волю звільнити раба. Звільнення раба могло відбутисяза заповітом або шляхом уявного процесу, коли раб викриє вбивство громадянина, атакож внаслідок досягнення сану єпископа. Звільняли з рабства шляхом простого оголошенняпри свідках. Проте якщо звільнення спричинило шкоду кредиторам, то воно визнавалосянедійсним.
У Римі були певніобмеження відпуску рабів на волю. Не можна було відпускати на волю раба віком до30 років, а коли власник мав трьох рабів, то відпустити на волю двох; власник, якиймав до десяти рабів — не більше ніж половину; з тридцяти рабів дозволялося звільнитине більше ніж третину; з п'ятисот — одну п'яту, а взагалі — не більше ніж сотнюрабів. За законодавством Юстиніана, ці обмеження були дещо обмежені, проте вже немогли врятувати Римської імперії, загибель якої невблаганно наближалася.
Вільновідпущеники.Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником (libertini). За загальним правиломвільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобтозалежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латинчи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищуперегрина, латина або римського громадянина.
Вільновідпущеникибули вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Звільнений з рабства не поривавповністю зв'язки зі своїм попереднім господарем, який виступав як його патрон, іякщо у вільновідпущеника не було дітей і він не залишав заповіту, то все його майнопереходило до патрона.
Вільновідпущеник зобов'язанийбув поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й поверненняв рабство. За потребою вільновідпущеник і далі був зобов'язаний надавати патронурізні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав права звертатися досвого патрона з штрафним позовом.
У перші століття нашоїери відпущення на волю рабів набуває значних розмірів, оскільки рабська праця несприяла прогресивному способу виробництва. Більш вигідною стає праця вільновідпущеників,через яких господар міг мати подвійну вигоду: він. звільнявся від обов'язку утримуватисвоїх рабів і, навпаки, вільновідпущеники зобов'язані були в разі потреби надаватипатрону матеріальну допомогу.
У сфері публічнихправовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах,а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.
Колони. У період принципатупоряд з рабським господарством розвивається і фермерське господарство. Внаслідокповстань рабів і масових страт, а також припинення притоку як військової здобичіїх кількість значно зменшується, і володільці латифундій починають розуміти, щобільш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям — так званимколонам. Римському праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, середяких були й крупні наймачі, які використовували працю рабів, та орендарі, якіз покоління в покоління сиділи на землях великих власників.
У І ст. ще переважалаорендна плата в грошах, але вона підривала господарства дрібних наймачів, заборгованістьяких зростала і призводила до повного розорення. Тому замість грошової оренди встановлюєтьсяорендна плата у вигляді певної долі натуральних продуктів.
На цій стадії колонще юридично вільний: так само як землевласник може відмовити колону в продовженніорендного договору, так і колон може піти з орендної ділянки — навіть несплата орендийого не прив'язувала до ділянки. Землевлансик міг тільки стягнути з нього недоїмкузвичайним цивільним порядком.
Зрозуміло, що фактичнотака недоїмка значною мірою зв'язувала колонів, а становище їх було здебільшогодосить важким. Дрібні орендарі були переважно біднішими елементами населення. Ужез самого початку господарювання, відчуваючи потребу в певному капіталі, вони змушенібули вдаватися до позик, звичайно, в того ж таки землевласника, а відтак відразупотрапляли у цілковиту залежність від нього.
Важкі умови господарськогожиття дуже часто не давали змоги не тільки погасити позику, але й навіть сплатитиповністю оброк. Поступово недоїмка в сплаті оброку зростала і ставала хронічною.За таких умов залишити колону орендовану ділянку і перейти на інше місце стає дужеважко. Тому, природно, що більшість колонів залишалася фактично на тих же ділянках.
Ця фактична прив'язаністьдо своїх ділянок поступово перетворюється в юридичну. Нова податкова політика, проведенаімператорами, привела до того, що землевласники почали дорожити колонами — звідсинерідкі випадки заманювання колонів і переховування втікачів. Щоб попередити подібніявища, імператор Костянтин указом від 332 р. приписав у таких випадках примусовоповертати колонів назад. Внаслідок цього колон позбавлявся своєї колишньої свободипереходу, юридично закріплювався до тієї землі, до якої він приписаний. Подальшезаконодавство розвивається у тому ж напрямку і надає колонату його остаточного вигляду.Так закон 357 року забороняє землевласнику продавати землю без колона, який сидитьна ній.
У результаті колониіз вільних (нехай формально чи юридично) людей перетворюються на кріпаків, рабівземлі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалисяв подібних випадках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницюміж рабом і кріпосним колоном. Колон хоч і стає вільною особою, проте дуже близькоюза своїм соціальним і юридичним становищем до раба. Колон має право вступати в шлюб,мати власне майно, однак він прикріплений до землі і не тільки особисто: діти йоготеж стають колонами.
Отже, на заміну рабствуприходить інша форма експлуатації — колонат, якій судилося стати основною формоюексплуатації у феодальному суспільстві.
2.Правоздатність і дієздатність у РЦП
Здатність особи бутисуб'єктом цивільних прав, здатність мати право називається правоздатністю, а здатністьсвоїми діями набувати певні права і нестивідповідні обов'язки називається дієздатністю.Хоча повнота якості суб'єкта передбачає наявність того й іншого, однак для самогопоняття суб'єкта суттєвішою є правоздатність.
Здатність бути суб'єктомцивільних прав римські юристи позначали терміном caput. Людина стає правоздатноюз моменту народження, проте цього ще недостатньо. Для виникнення людської особинеобхідно, щоб дитина народилася живою. Зародок, який міститься в череві матері,ще не є людина, але якщо народиться живим, то стає правоздатним і його юридичнестановище відноситься до моменту зачаття. Це має важливе значення для права на спадкування.Так дитина має право на успадкування майна батька, який помер до її народження.
Правоздатність особиприпиняється з її смертю. Від припинення правоздатності однієї особи дуже частозалежить право інших осіб. Тому факт і момент смерті, як стверджують римські юристи,повинен бути завжди точно встановленим, що не завжди вдається зробити, а іноді йпросто неможливо. Для розв'язування складних випадків у римському праві допускаласьпрезумпція щодо тих, які помирали одночасно. Суть цієї презумпції полягала в тому,що коли траплялись нещасливі події (наприклад, корабельна аварія, пожежа) і разомгинуло декілька осіб, але не доведено, хто з них помер раніше, то припускається,що всі вони померли одночасно. Але коли разом померли висхідні і низхідні родичі,то припускалося, що повнолітні низхідні пережили своїх висхідних родичів, а неповнолітнінизхідні померли раніше.
Отже, правоздатністьлюдини виникає з моменту народження і припиняється з її смертю. Римське право прирівнювалодо смерті продаж у рабство, полон, засудження до пожиттєвого ув'язнення (довічнакаторга). Якщо людина, продана в рабство, знову набувала свободу, то її правоздатністьвідновлювалась, хоч і не завжди в попередньому обсязі.
У Римській державівже на початку республіки проживало багато людей, які прибули з різних країн, івсі вони користувалися певною мірою правоздатності. Однак для того щоб володітиповною правоздатністю в усіх галузях політичних, майнових і сімейних відносин, особаповинна відповідати таким трьом станам:
1) стану свободи — status libertatis:
2) стану громадянства- status civitates:
3) сімейному стану- status familiae. За станом свободи розрізнялися вільні і раби. За станом громадянства- римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни. За сімейним станом — домовладики і підвладні особи.
Отже, повна правоздатністьпередбачала свободу, громадянство і самостійне становище в сім'ї'. Таке становищев сім'ї займав тільки домовладика – глава сім'ї. Він був особою власних прав, усіпідвладні йому члени сім'ї спочатку були майже безправними, повністю підкорялисяйого владі. Лише згодом, у міру розвитку товарно-грошових відносин, члени сім'їпоступово стали наділятися певними правами, проте ніколи не досягай того правовогостановища, в якому перебував глава сім'ї.
Зрозуміло, що регламентаціяправоздатності не була однаковою у всі періоди Римської держави і для інших вільнихлюдей. З розвитком економічних відносин йшов розвиток і правоздатності вільних людей.
Як відомо з попередньогорозділу, в міру перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської общини у світовудержаву, з розвитком зовнішньої торгівлі відмінності в правоздатності окремих групвільного населення почали згладжуватися, хоч безодня між рабами і вільним зберігалася.Врешті-решт на початку III ст. н.е. усі відмінності в правовому становищі різнихкатегорій населення втратили своє значення. У 212 р. імператор Каракала поширивстатус римського громадянина на всіх підданих великої території.
З початку III ст.усе вільне населення Риму користувалося всією повнотою правоздатності у сферах політичного,майнового і сімейного життя. У даному випадку важливо з'ясувати зміст цивільноїправоздатності, з яких конкретних цивільних прав вона складається.
Цивільна правоздатністьримського громадянина складається з двох основних елементів: 1) jus connubii — прававступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян; 2) jus commercii- права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-якіцивільно-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вестицивільно-правові спори в суді.
Нам уже відомо, відчого залежить повна правоздатність особи в Римі, а також ми ознайомлені зі змістомцивільно-правової правоздатності. Проте юридичне становище людини як суб'єкта праві члена суспільства внаслідок певних обставин може бути або зовсім знищене, абож тією чи іншою мірою послаблене чи зменшене. Таке зменшення цивільної правоздатностізалежно від зміни в особистому стані особи на мові римських класичних юристів називаєтьсяcapitis dominutio — втрата правоздатності.
Оскільки повнота цивільноїправоздатності зумовлюється потрійним станом особи — станом свободи, станом громадянстваі сімейним станом, то відповідно до цього і зменшення правоздатності може полягатиу втраті стану свободи (але разом з тим неминуче втрачається і стан громадянствай сімейний стан), або у втраті стану громадянства, або у втраті тільки сімейногостану. З огляду на це класичні римські юристи розрізняють і три ступеня зміни правоздатності- maxima (максимальна), media (середня), minima (мінімальна). Розглянемо випадкизміни правоздатності та її наслідки дещо детальніше.
Повна втрата правоздатності- capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу.Наприклад, римський громадянин потрапив у полон чи проданий в рабство за борг. Протев період республіки подібні випадки відпали. З часом натомість з'являються іншіпричини втрати свободи — з тих чи інших причин громадянин Риму ставав рабом всерединідержави. Наприклад, дехто дозволив себе продати як раба; жінка, яка вступала у зв'язокз рабом, незважаючи на перестороги.
Загальним юридичнимрезультатом capitis dominutio maxima була повна втрата прав як особистих, так імайнових. Майно особи, яка повністю втратила правоздатність, переходило у власністьдержави або до певних приватних осіб, зокрема: до кредитора, який продав боржника,до господаря раба, з яким жінка вступала в зв'язок.
Середня втрата правоздатності- capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачалаправо римського громадянина. Наприклад, римський громадянин стає перегрином аболатином з метою одержання землі на периферії. В імператорський період громадянствовтрачалося у випадку заслання. Особа, піддана capitis dominutio media, втрачаласвої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.
Мінімальна втратаправоздатності — capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стануособи, що траплялося в таких випадках: а) особа власних прав перетворювалась в особучужих Прав; б) сімейно самостійна особа всиновлювалась іншою особою; в) жінка, якане перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін. Результатом capitis dominutiominima — це повний розрив попередніх сімейних зв'язків з усіма правами, які з нихвипливали (спадкування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов'язані з правоздатністюособи в Римській державі.
Отже, юридичне становищелюдини як суб'єкта права внаслідок певних обставин може змінюватися і таким чиномстати предметом спору. Оскільки цей спір мав значення для публічних справ, він вирішувавсявідповідною владою в порядку адміністративного розгляду: якщо, наприклад, дехтохотів виставити свою кандидатуру в магістрати, а хтось заявить про те, що канидат- libertinus (вільновідпущеник), то з'ясувати істину було справою магістрата, якийкерував виборами. Однак, якщо спір про status мав значення для тих чи інших цивільнихправовідносин, він підлягав компетенції суду.
Якщо спір про статусгромадянства як самостійний спір підлягав вирішенню магістратом у порядку адміністративногорозгляду, то ж в цивільному суді він міг виникнути як інцидент у процесі вирішенняпитання, чи мали місце ті чи інші цивільні відносини.
Спір про сімейнийстан можливий лише в тому випадку, коли хтось претендував на роль домовладики, атим часом інша особа також цього домагалась. Спори такого роду траплялися, однак,зрідка.
Наявність правоздатності- тільки одна сторона правосуб'єктності. Для того, щоб повною мірою користуватисяблагами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність — це лише наявністьправ, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.
Римське право не зналокатегорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатністьздійснювати дії з юридичними наслідками, які становлять зміст поняття дієздатності.
Дієздатність завждиі скрізь визначалась віком людини, оскільки розуміння смислу вчинених дій і здатністьволодіти собою та зважено приймати рішення залежало головно від віку. За віковимцензом дієздатність громадян поділялася на три групи.
До першої групи відносилидітей віком до 7 років, які були повністю недієздатними.
Друга група — це частководієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці — до 14 років. Такі особимогли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликіподарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку здійснення правочину, спрямованогона припинення прав або встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна,який давав його в момент вчинення правочину. В іншому випадку такий пра-вочин зобов'язувавнеповнолітнього лише у випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.
До третьої групи відносилисяособи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалисяяк неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правовіугоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнатиїї недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.
У зв'язку з розвиткомвиробництва і цивільного обороту залучення до ділового життя недосвідчених, а інодій необачних людей, які не досягли 25 років, підривало стійкість цивільно-правовихвідносин. Тому, починаючи з II ст. особам, які не досягли 25 років, почали призначатикураторів, що обмежувало їх дієздатність. Тепер вони могли здійснювати важливі правочинитільки з (згоди) дозволу куратора. Разом з тим за ними зберігалося право самостійнорозпоряджатися майном на випадок смерті, а також вступати в шлюб. Досягнувши 25років, такі особи позбавлялися будь-яких обмежень дієздатності.
На дієздатність особив Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди,як стипуляція, виступати в суді під час дії легі-сакційного процесу, в якому необхіднобуло проголошувати формули, тощо. Душевно хворі та недорозвинуті на час хворобивизнавалися повністю недієздатними. Обмеженими в дієздатності були марнотратники- особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклувальників,які були зобов'язані піклуватися про їхній майновий стан. Післяпризначення піклувальникаособа-марнотратник самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямованіна набуття майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені правопорушення.Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного місця проживання.
Крім вищеназванихфакторів, повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще стан громадянськоїчесті. Окремі особи, з тих чи інших причин знеславлення, піддавалися громадянськомузбезчещенню, а отже, і обмеженню в правоздатності. В історії римського права громадянськебезчестя відоме в декількох видах.
Повне позбавленнячесті в результаті покарання судом, пов'язане з втратою громадянства.
Приниження честі зазнавалиу формі jnfamia (ганьба) або turpitudo (аморальність).
Infamia — безчестяякого зазнавали внаслідок засудження за кримінальний злочин, порушення договорудоручення, товариства, збереження, де вимагалася надзвичайна чесність; в результатіпорушення деяких правових норм, наприклад, якщо вдова вступала в новий шлюб, недотримавши року жалоби. Infamia зазнавали в результаті преторського едикту або судовогорішення. Особа, яка зазнала infamia, позбавлялася права бути обраною на громадськіпосади (наприклад, у місцеві декуріони), права опікунства, виступати на суді якпредставник за інших тощо.
Безчестя у формі turpitudoзазнавали ті особи, певні дії яких, їх спосіб життя вважалися аморальними (наприклад,проституція). Ця форма безчестя була суттєвим обмеженням у, таких галузях як спадкування,одруження та ін.
Римське право зналоще одну форму приниження честі — intestabilis. Закони XII таблиць постановляли:«Хто буде свідком під час укладення угоди і згодом відмовиться від свого свідчення(на випадок спору), нехай зазнає безчестя». Це означало, що така особа надалівзагалі не могла бути свідком і до себе не мала права нікого запрошувати у свідки.А оскільки майже всі угоди стародавнього права здійснювалися за участю свідків,то таке обмеження майже повністю позбавляло винну особу дієздатності. Однак з поступовимзникненням старих формальних угод ця форма приниження честі втратила своє значення.
Не були рівноправнимиі обмежувалися в дієздатності в Римі жінки. Тривалий час вони перебували під опікоючоловіка, батька або іншого родича. Проте вже за часів принципату доросла жінка,яка не була під постійною опікою батька або чоловіка, мала право приймати самостійнорішення з приводу свого майна. Однак вона не могла приймати на себе відповідальністьза чужі борги. Лише за законодавством Юстиніана була послаблена правова нерівністьчоловіка і жінки. Чи впливала релігія на праводієздатність особи в Римі? Язичницькарелігія не мала на неї впливу, але після появи християнства язичники і єретики певноїмірою обмежувались у дієздатності.
У Римі серед корінногонаселення розрізняли римських громадян, латинів, перегринів, рабів, вільновідпущениківі колонів. Розглянемо правове становище кожного розряду названих категорій римськогонаселення.
3.Юридичні особи в РЦП
Часто людські інтересипотребують, щоб у ролі самостійного центру господарського життя була визнана нета чи інша окрема фізична особа, а певна сукупність осіб (наприклад, цех, корпорація,підприємства усіх форм власності) або незалежна від них установа (лікарня, притулок).У такому випадку з'являються певні організації, яких називають юридичними особами.
Створення ідеї юридичноїособи, як самостійного суб'єкта цивільного права, самостійного центру господарськогожиття є безсумнівною заслугою римського права. Тільки через нього ця юридична формаувійшла в обіг нового європейського права. Але в самому Римі ця форма союзної організаціївироблялася повільно і протягом усієї римської історії.
Безперечно, вже давньоримськомупобуту відомі союзи й утворення, зовні подібні до юридичних осіб (спільне майно,внутрішня організація тощо), але зовнішні ознаки зовсім не свідчать про те, що цісоюзні утворення розглядаються вже під кутом зору цивільних юридичних осіб. Ідеяюридичної особи для примітивного правового мислення недосяжна. Старе римське квіритськеправо передбачало у ролі носіїв квіритських прав тільки окремих осіб, окремих квіритів.
Разом з тим уже встародавні часи відомі в Римі різні приватні корпорації, зокрема союзи релігійногохарактеру, професійні союзи різних ремісників. Подібні приватні корпорації уже згадуютьЗакони XII таблиць. Такі приватні корпорації створювалися без дозволу держави, абиїх діяльність не суперечила діючому праву, і в період республіки їх вже було чимало,наприклад корпорації нижчих службовців при магістратах, корпорації взаємодопомоги(похоронні корпорації). Ці корпорації звичайно мали певну організацію, певне спільнемайно — загальну касу, проте майно юридично розглядалося або як власність усіх окремихчленів у певних долях, або як майно одного з них -того, хто був скарбником. Однакназвані корпорації як єдність, як окрема юридична особа не виступали, і треті особимали справу тільки з їхніми окремими членами.
Отже, ті потреби,які в розвинутому праві задовольняються за допомогою фігури юридичних осіб, у стародавнічаси, за нерозвинутого цивільного обороту, задовольняються іншими засобами. Алепоступово ці засоби виявляються недостатніми: з розвитком економічного життя відчуваєтьсянеобхідність створити якийсь єдиний економічний центр, відокремлений від тих чиінших окремих фізичних осіб і наділений здатністю до самостійної юридичної діяльності.
Тривалі й наполегливіпошуки фігури юридичної особи знайшли, нарешті, і перше вирішення. У період другоїполовини республіки, як відомо, у складі Римської держави виявилося багато новиходиниць, за якими було визнано право на внутрішнє самоуправління. Це — міські общини,муніципії, які раніше були самостійними державами, а згодом приєднані до Римськоїдержави і їхні мешканці наділені правами римського громадянства. За муніципіямивизнавалась також господарська самостійність, часто це були високорозвинуті міста,які володіли своїм великим майном і складним господарством. Можливо, десь, наприкладу грецькому праві, ці міста вже розглядалися в майновому обороті як особливі юридичніособи.
У всякому випадкукорпорація з наданням їй господарської самостійності поставила перед римським правомпитання про те, як організувати участь общин у цивільному обороті, якому суду їхпідпорядкувати, тощо. Це було вирішено так: усі корпорації підпорядковували звичайномуцивільному праву і звичайному цивільному суду. Претор у своєму едикті визнавав замуніципіями право позивати і відповідати на суді через своїх представників — муніципальнихмагістратів або спеціальних представників, які призначалися декретом муніципальногосенату. Цим була визнана в принципі цивільна і процесуальна правоздатність муніципійяк особливих суб'єктів прав, самостійної юридичної єдності, здатної нарівні з приватнимиособами володіти правами і захищати їх у звичайних формах суду.
Рішучий крок був зроблений- юридична особа була створена, хоч на перших порах вона ще не володіла усіма атрибутами,які набула згодом. Вироблений у застосуванні до муніципій, принцип юридичної особизгодом переноситься на різні приватні корпорації, які починають наділятися цивільноюправоздатністю на зразок муніципій. Першим кроком і тут було визнання за ними впреторському едикті права позивати і відповідати на суді через своїх представників.За першим кроком були зроблені і наступні, хоч правоздатність корпорацій в деякихокремих випадках все ж залишалася більш вузькою, ніж правоздатність муніципій. Наприклад,муніципії вже з давніх часів могли одержувати майно за заповітними відписами (легатами),іншим організаціям це право було надано значно пізніше. Усе це, однак, були лишеокремі обмеження. В принципі корпорації трактувалися як особлива юридична особа,яка може мати права і вступати в юридичні відносини. Усі корпорації в Римі малиназву universitas.
У той час як у римськомуправі вироблялося визнання юридичної особистості корпорацій, Римська держава зіткнуласязі складним питанням про свободу союзів. Упродовж першого періоду республіка незнала ніяких обмежень щодо цього. Як уже зазначалось, для створення союзів непотрібнийбув дозвіл держави. Користуючись свободою, римляни створили багато таких союзів.
Однак у І ст. до н.е.почали застосовуватися заходи, спрямовані проти колегій, оскільки вони в умовахзагальної політичної і соціальної кризи, деморалізації ставали осередками для політичноїдемагогії, а іноді місцем, де під прикриттям релігійного культу здійснювалися протиправнідії. На підставі Акта сенату 64 р. до н.е. багато колегій було розпущено, але в58 р. до н.е. ці колегії були поновлені. А в 56 р. до н.е. сенат знову постановиврозпустити колегії, оскільки вони перетворилися в політичні клуби.
Зрозуміло, що такірозпуски не вирішували питання стосовно умов заснування нових корпорацій, потребав яких була очевидною. З огляду на це імператор Августин видав закон, згідно з якимдля утворення союзів потрібний був дозвіл сенату. Колегія, яка діставала такий дозвіл,набувала права юридичної особи.
Отже, період пізньоїреспубліки і на початку імперії муніципії та приватні корпорації були визнані якюридичні особи. Щодо державної казни (фіска), то процес'її перетворення в юридичнуособу був ще складнішим і тривалішим. Справа в тому, що на перших порах фіск розглядавсяяк особисте майно принцепсів і тому підлягав нормам звичайного цивільного права.
Зважаючи, однак, натаке принципове визнання принцепса цивільно-правовим суб'єктом фіскального майна,все ж у багатьох випадках особлива, державна, природа цього майна виявлється в різнихвідступах для нього від звичайного цивільного права, зокрема майно фіска не підлягалодавності, вимоги фіска задовольнялися першочергово. Тому в пізніші часи висловлювалосяприпущення, що фіскальне майно є майном держави. Проте посилення монархічної владивідкинуло це припущення, внаслідок чого в римському праві ми не знаходимо чітковираженої теорії про державу як окрему юридичну особу. Практично державна казнапостає" як юридична особа, однак в теорії вона втілюється в особі імператора.
Не менш повільно іважко формувалася думка про самостійність юридичної правоздатності іншого виду юридичнихосіб — установ. Установ у такому розумінні не знає не тільки римське право республіки,але й класичних юристів. Лише з поширенням християнства і визнанням його в 325 р.державною релігією була створена основа для виникнення самостійних установ. Насампередбули наділені цивільною правоздатністю церковні установи; окремі церкви мали правонабувати майно і одержувати за заповітами, бути кредиторами, виступати стороноюна суді.
Згодом від церковправоздатність переноситься і на різні приватні благодійні установи — лікарні, притулкита ін, оскільки всі вони перебували під наглядом церковних властей. Усі ці благодійніустанови були самостійними юридичними суб'єктами, але теоретичних розробок про ниху римському праві було обмаль.
Із сказаного випливає,що правоздатність юридичної особи в Римі обмежувалася тільки майновими правами,однак ці права не для всіх юридичних осіб були однаковими; не. кожна юридична особамогла одержати спадщину, таке право належить тільки державній казні. Юридичні особиіснують самостійно і незалежно від зміни їх особового складу. Суб'єктом права іобов'язків є юридична особа, тому за правочином вона дістає права і несе відповідальністьза себе; за особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе, а членикорпорації не відповідають за її борги. Вищим органом управління корпорацій булизагальні збори, справи вирішувалися більшістю голосів.
Юридичні особи в Риміне мали власної дієздатності. Ця нездатність самостійно здійснювати свої права іобов'язки компенсувалася представництвом фізичних осіб, діям яких право надавалотакого ж значення, як діям самої юридичної, особи. Функції господарської діяльностімогли бути розподілені між декількома або однією особою.
Діяльність юридичноїособи припинялася в таких випадках: 1) після досягнення мети, яка ставилася переднею; 2) за розпорядженям державної влади, якщо її діяльність набувала незаконногохарактеру; 3) якщо втрачено майно; 4) після вибуття всіх її членів.
Такі короткі відомостіпро юридичні особи містяться в римському праві. Отож юридичні особи в Римі не досяглиповного розвитку. Це пояснюється ще не досить розвиненими соціально-економічнимивідносинами, і все ж не тільки ідея юридичної особи була створена римським правом,але й надано їй основний практичний вираз; були вироблені поняття правоздатності,незалежної від особи фізичної, прийоми штучної дієздатності і навіть основні типиюридичних осіб. Новому Світові був переданий досить тонкий юридичний спосіб, задопомогою якого найрізноманітніші соціальні утворення могли бути введені в нормальнежиття суспільства, і Новий світ широко скористався ним.
4. Казус
Спадкодавець і спадкоємецьоднаковою мірою долі були обтяжені боргами на користь кредиторів. Претор дозволивкредиторам спадкоємця задовольнити свої претензії тільки після того, як буде виплаченазаборгованість кредиторам спадкодавця. Останні, не отримавши свого, стали вимагативідшкодування із власного майна спадкоємця.
Питання
1. Чи законна ця вимога?
2. Що залишаєтьсякредиторам самого спадкоємця?
Використовуючи давньоримськіджерела правоутворення, дайте відповідь на питання, поставлені в цьому казусі.
Відповідь:
1. Вимога законна.
Згідно статті 98 КнигиІІ Інституції Гая, майно спадкодавця перейшло до спадкоємця. На підставі цього,статтею 9б таблиці V (Закони XII таблиць) борги спадкодавця безпосередньо перейшлидо спадкоємця.
Таким чином, кредиториспадкодавця за дозволом претора мають задовольнити свої претензії першими.
2. Кредитори самогоспадкоємця будуть діяти за законами Таблиці ІІІ (Закони XII таблиць): накладутьна боржника руку, відведуть до одного з кредиторів та накладуть на нього кайдани.Якщо через 60 днів боржник не розрахується з боргом, його жде страта.
Списоквикористаних джерел
1. Бабичева Н.Т.,Боровский Я.М. Словарь латинских крылатых слов. – М., 1982.
2. Галанза П.Н.Государство и право Древнего Рима. – М., 1989.
3. Дроников В.К.Римское частное право.
4. Косарев А.Н. Римскоеправо. – М., 1986.
5. Милан Бартошек.Римское право: понятие термины, определения. – М., 1989.
6. Новицкий И.Б.Основы римского гражданского права. – М., 1972.
7. Основи римського приватногоПрава: Навчальний посібник — Львів: Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2000. — 238с
8. Основи римського цивільногоправа: Методичні вказівкидля самостійної роботи / Уклад. В.П. Приходько. – Суми: Ініціатива. – 2001. 39 с.
9. Підопригора О.А. Основиримського приватного права: Підручник для студентів юрид. Вузів та факультетів.– К.: Вен турі., 1997. – 336 с.
10. Підопригора О.А. Римськеприватне право: Підручник для студентів юрид.спец. вищих навч. Закладів: Вид.3-є,перероб. Та доп. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001. –440с.
11. ПодопригораА.А. Основы римского гражданского права. – К., 1990.
12. Ребро К. Римскоеправо. – Брянск, 1980.
13. Савельев В.А.История римского частного права. – М., 1986.
14. http://pravo.biz.ua.
15. http://pravoznavec.com.ua.