Розвиток концепції міжнародної кримінальної юрисдикціїв період «холодної війни»
11 грудня 946 року Генеральна Асамблея прийняла резолюцію, що підтвердилапринципи міжнародного права, які визнав Статут Нюрнберзького трибуналу, ізапропонувала комітету з кодификації міжнародного права розглянути як питанняпершорядної важливості проекти, що мають за мету формулювання цих принципів .
У післявоєннийперіод починалися спроби заснувати суд для здійснення міжнародної юрисдикції.Однак концепція Трибуналу, заснованого як орган міжнародного правосуддя,значною мірою продовжувала залишатися мертвою буквою. «Пропозиція заснуватипостійний міжнародний суд у кримінальних справах висувалася і після Другоїсвітової війни, – пише А. Найєр. – Тоді вона сприймалася як природнепродовження Нюрнберзького і Токійського трибуналів, і одним із прихильниківцієї ідеї був головний американський суддя в Нюрнбергу, колишній генеральнийпрокурор США Френсис Біддл. У той час ця пропозиція не одержала подальшогорозвитку, бо найбільші держави, заклопотані холодною війною, що розгорілася, незмогли домовитися про відповідні повноваження цього міжнародного органу. Підакомпанемент міркувань Комісії з міжнародного права, структурного підрозділуООН, ідея тихо померла».
При розробціКонвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього у Спеціальномукомітеті з вироблення проекту Конвенції питання юрисдикції викликали гострірозбіжності. До розробки проекту були залучені такі авторитетні прихильникиміжнародної кримінальної юрисдикції, як В. Пелла і Доннедьє де Вабр. Багатодержав висловлювалися за встановлення універсальної юрисдикції держав і заснуваннясудового органу у справах про геноцид.
Радянськаделегація наполягала на територіальній юрисдикції щодо злочинів геноциду,заперечуючи проти універсальної та міжнародної юрисдикції. «На відміну відстатутів Нюрнберзького і Токійського трибуналів, побудованих на принципахповного дотримання суверенних прав держав-організаторів і рівноправних учасниківпроцесу, трибунал у справах про геноцид проектується як деякий наддержавнийорган, – писав А.М. Трайнін. – У сучасних міжнародних обставинах, колиреакційні імперіалістичні сили намагаються придушити суверенну волю і самостійнуполітику народів, подібний міжнародний трибунал міг би бути використаний якзнаряддя реакції» .
Стаття VIКонвенції відображує досягнутий компроміс. Вона говорить: «Особи,обвинувачувані в здійсненні геноциду чи інших перерахованих у статті III діянь,мають бути суджені компетентним судом тієї держави, на території якої було вчиненоце діяння, чи таким міжнародним кримінальним судом, що може мати юрисдикціющодо Сторін даної Конвенції, які визнали юрисдикцію такого суду». Це положенняКонвенції закріпило принцип територіальної юрисдикції щодо геноциду. У другійчастині цієї статті йдеться про «міжнародний кримінальний суд, який може матиюрисдикцію щодо сторін даної Конвенції, які визнали юрисдикцію такого суду».
Як підкреслювалаІ.М. Іванова, «така редакція статті – тільки вказівка на можливість утворенняміжнародного кримінального суду – була результатом завзятої боротьби делегаціїСРСР за недопущення використання положень Конвенції про геноцид для утвореннянаддержавного кримінального суду». У цьому зв'язку И.П. Блищенко, И.В. Фісенкопишуть: «Виходячи зі ст. VI Конвенції про запобігання злочину геноциду іпокарання за нього 1948 р., згода держави, на території якої було вчиненедіяння, що кваліфікується як геноцид, вважається необхідною умовою дляздійснення міжнародної кримінальної юрисдикції. Оскільки в коло осіб, котріпідлягають покаранню відповідно до ст. VI Конвенції, входять у першу чергу представникидержави, на території якої було вчинене злочин, єдина реальна можливість дістатинеобхідну згоду в мирний час виникає лише в разі відсторонення від владизлочинного правителя в результаті зміни внутрішньополітичних обставин. Тількитоді виникне й можливість судити його самого і його поплічників у державі, на територіїякої було вчинено злочин, національним судом» .
На III сесіїГенеральної Асамблеї була прийнята резолюція 260 (ІІІ), в якій містиласяКонвенція про геноцид і говорилося про те, що під час розвитку міжнародногосуспільства зростатиме необхідність у утворенні міжнародного судового органудля суду над певними злочинами, що передбачає міжнародне право. Резолюція пропонувалаКомісії міжнародного права вивчити бажаність і можливість заснуванняміжнародного судового органу для суду над особами, обвинуваченими в геноциді чиінших злочинах, юрисдикція над якими буде передана цьому органу міжнароднимиконвенціями, і звернути свою увагу на можливість утворення кримінальної палатиМіжнародного Суду ООН.
Розробкаконцепції міжнародної кримінальної юрисдикції обернулась на тривалий і складнийпроцес. Велику роль у цьому процесі відіграла Комісія міжнародного права. Насвоїй другій сесії, після обговорення, заснованого на двох доповідяхСпеціальних Доповідачів – Р. Дж. Алфоро, Комісія вісьма голосами проти одного при двох, що утрималися,прийняла рішення, в якому йшлося, що заснування міжнародного судового органудля суду над людьми, обвинуваченими в геноциді чи інших злочинах, по яких такийорган одержить юрисдикцію відповідно до міжнародної угоди, бажано і можливо.Стосовно можливості встановлення кримінальної палати Міжнародного суду Комісіявирішила, що це можливо, але не рекомендувала вирішувати питання в такий спосіб.
Висновки Комісіївивчалися на V сесії Генеральної Асамблеї, де було прийняте рішення про створенняКомітету з міжнародної кримінальної юстиції (іменованого надалі Женевськимкомітетом) для розробки пропозицій щодо створення і статуту міжнародногокримінального суду. Офіційне найменування комітету – «Комітет з міжнародноїкримінальної юстиції 1951 року», неофіційне – за його місцезнаходженням –Женевський комітет. Комітет засідав з 1 по 31 серпня 1953 року в Женеві. Вінподав VII сесії Генеральної Асамблеї доповідь і докладений до неї проектстатуту міжнародного кримінального суду. Власне кажучи, вирішення питання VIIсесією прийнято не було, і для подальшого вивчення проблеми міжнародної кримінальноїюрисдикції було вирішено заснувати комітет, що складається з представників 17держав, що одержав назву «Комітет з міжнародної кримінальної юстиції 1953 року»(Комітет 17-ти). Комітет одержав мандат на те, щоб «у світлі коментарів іпропозицій за статутом, внесених урядами, вивчити значення і наслідки встановленняміжнародного кримінального суду і різні методи, за допомогою яких це могло ббути зроблене», «вивчити зв'язок між таким судом і ООН і її органами». Цей комітетзасідав з 27 липня по 20 серпня 1953 р. і подав IX сесії Генеральної Асамблеїсвою доповідь із доданим до неї переглянутим проектом статуту суду.
Комітетом зміжнародної кримінальної юстиції були докладені альтернативні попередні проектистатуту суду, що передбачали заснування суду трьома способами: зміною СтатутуООН, багатобічною конвенцією, резолюцією Генеральної Асамблеї. Пропонувалосязмінити Статут ООН і Статут Міжнародного Суду таким чином, щоб заснуватикримінальну камеру при цьому Суді, а також наділити Генеральну Асамблеюзаконодавчими функціями, надавши їй право встановити для членів ООН обов'язковуюрисдикцію міжнародного кримінального суду.
Прихильники ідеїстворення міжнародного кримінального суду на підставі Статуту ООН висловлювалидумку, що такий суд може бути створений негайно і без прийняття будь-якоговиправлення до Статуту. Вони виходили зі статті 22, відповідно до якоїГенеральна Асамблея уповноважується засновувати такі допоміжні органи, що вонавважає за необхідні для здійснення своїх функцій. При цьому говорилося, щовнаслідок статті 11 на Асамблею покладені функції, що належать до підтримки міжнародногомиру і безпеки, а оскільки відправлення міжнародного кримінального правосуддясприяло б підтримці миру, «у Статуті немає нічого, що перешкоджало б створеннюГенеральною Асамблеєю міжнародного кримінального суду як допоміжного органу».
Відомий американськийюрист К. Райт вважав, що широкі повноваження Асамблеї сприяти прогресивномурозвитку міжнародного права і мирному врегулюванню суперечок дозволяють їйутворити міжнародний кримінальний суд. В обґрунтування своєї позиції віннаводив два аргументи. По-перше, законодавчі органи, що не мали саміповноваження здійснювати правосуддя, часто утворювали суди, у діяльність якихвони згодом не втручалися. По-друге, він вважав за необхідне враховуватирозбіжності між судом, що має юрисдикцію над державами, і судом, що має юрисдикціюнад фізичними особами: якщо для суду над державою необхідна згода держави наюрисдикцію цього суду, то «міжнародне право, очевидно, дозволяє будь-якійдержаві здійснювати кримінальну юрисдикцію над індивідами, котрі перебуваютьпід її владою, незалежно від їхньої національності й місця вчинення злочину,якщо вони обвинувачуються в злочині проти міжнародного права». К. Райт затверджував,що якщо «міжнародне право, очевидно, дозволяє будь-якій державі здійснюватикримінальну юрисдикцію над індивідами, котрі перебувають під її владою,незалежно від їхньої національності й місця вчинення злочину, якщо вони обвинувачуютьсяв злочині проти міжнародного права», то і велике число держав, колективноорганізованих у Генеральну Асамблею ООН, може діяти так само.
Французький юристП. Каржо також вважав утворення суду резолюцією Генеральної Асамблеї найпростішим,швидким і природним засобом. «У такому разі, – писав П. Каржо, державиволею-неволею підкорилися б резолюції, прийнятої більшістю Асамблеї, а судвиносив би свої вироки від імені всіх народів. Раді Безпеки надавалося б правопорушувати справи в суді абсолютною більшістю голосуючих членів». Каржо пише,що «при такій системі можна затверджувати без будь-якого сумніву, що Судкористався б дійсно незаперечним авторитетом, ніякі країни, великі, маленькі чисередні, не змогли б його ігнорувати» .
Заперечуючи протицієї концепції, радянський фахівець у сфері міжнародного права І.М. Івановапідкреслювала, що «Генеральній Асамблеї, відповідно до Статуту, дійсно властивіясно визначені у статті 11 функції щодо підтримки миру і безпеки… але немаєоснов розширювати їх тлумачення до твердження, що Генеральна Асамблея має правоутворити міжнародний кримінальний суд. Генеральна Асамблея може, звичайно,прийняти резолюцію, що містить положення, які б передбачали утворення суду. Алезробити її не просто рекомендацією, а документом, що містить зобов'язаннядержав з утворення й організації діяльності суду, може тільки ратифікаціятакого документа державами, подібно до того, як це було з Конвенцією прогеноцид 1948 року. У цьому разі майже зникає розбіжність між таким способом утвореннясуду (резолюція Генеральної Асамблеї з прикладеним до неї Статутом і зподальшими ратифікаціями держав) і утворенням суду за допомогою багатобічноїконвенції. Не можна забувати, що остання лише представляє держави, які ввійшлив неї як члени, притім у межах цілей і принципів цієї організації, але непоглинає ці держави та їхні функції. Тому неправильно переносити принцип універсальноїрепресії, що здійснюють окремі держави, на Організацію Об'єднаних Націй»
Комітет 17-тивисловив думку, що «кращим методом заснування міжнародного кримінального суду євисновок конвенції, виробленої на міжнародній дипломатичній конференції, скликаноїпід заступництвом Організації Об'єднаних Націй». У статті 1 проекту Комітету17-ти говорилося про те, що «міжнародний кримінальний суд засновується длявідправлення правосуддя над фізичними особами, обвинувачуваними взагальновизнаних міжнародно-правових злочинах». Як бачимо, комітети розглядалипитання, зв'язані зі утворенням органу міжнародної кримінальної юстиціїзагальної предметної юрисдикції. У той самий час проекти Статуту міжнародногокримінального суду, що вони розробили, містять положення, яке відкриває можливістьспеціальних міжнародних кримінальних судів.
У 60 – 70-х рокахактивно обговорювалася ідея утворення міжнародного кримінального суду щодоодного з видів тероризму – повітряного. Ідея знайшла підтримку в офіційнихколах. Зокрема, 14 вересня 1970 року Генеральний секретар ООН У. Тан висловивсяза утворення міжнародного кримінального суду щодо повітряних терористів .
Зусилля,спрямовані на заснування міжнародного кримінального суду, починалися й у рамкахнеурядових організацій. У післявоєнний період у розвитку концепції міжнародноїкримінальної юрисдикції велику участь брала Міжнародна асоціація кримінальногоправа (AIDP), її президенти – професори Х.-Х. Джешек, O. Триффтерер, М.Ш.Бассиуни. У зв'язку з активізацією тероризму на концепцію міжнародногокримінального суду звернули увагу дослідники цієї проблеми. Зокрема, авторивеликої праці «Міжнародний тероризм і політичні злочини», виданої у США 1975року, дійшли висновку про необхідність заснування міжнародного кримінальногосуду з юрисдикцією щодо міжнародних злочинів, і в першу чергу актів, які підпадаютьпід визначення тероризму. У підтримку ідеї утворення міжнародного кримінальногосуду з юрисдикцією щодо актів тероризму виступали Л. Гросс (США), Р.Ю. Дінстейн(Ізраїль), Южмалан (Індія), Л. Кабрал (Аргентина) і інші вчені. Л.Кос-Рабсевич-Зубкоський (Канада) писав: «Утворення міжнародного кримінального суду,що має оптимальну юрисдикцію і конкурує з національними судами, може бутиважливим. Держава мала би передавати винного міжнародного терориста з його національногосуду такому міжнародному суду».
Радянськаюридична наука, визнаючи цінність Нюрнберзького і Токійського трибуналів, протез великою сторожкістю ставилася до концепції міжнародної кримінальноїюрисдикції. За утворення факультативного міжнародного кримінального суду длятерористів виступав М.В. Жданов. Аналогічну позицію займав І.І. Карпец, що 1979року писав: «Для розгляду справ про тероризм можуть утворюватися трибунали йінші суди ad hoc за згодою між державами». Відомий радянський дослідниктероризму Є.Г. Ляхов стверджував, що «не виключається заснування міжнародногооргану спеціальної компетенції». «У випадках найбільш відповідальних і складних(тяжкі наслідки для суверенітету держави, нації чи народу, для системи міжнароднихвідносин, для міжнародного права, зв'язаних з іншими злочинами проти миру ілюдяності, і т.д.) має бути утворений міжнародний кримінальний трибунал ad hocдля суду над головними винуватцями терористичного акту».
Незважаючи назначні політичні розбіжності, що перешкоджали реалізації ідеї міжнародноїкримінальної юстиції, держави передбачили утворення міжнародного кримінальногосуду в Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання занього, що прийняла Генеральна Асамблея 30 листопада 1973 року, яка набралачинності 18 липня 1976 року. Стаття V Конвенції говорить: «Особи, яким висунутеобвинувачення в здійсненні актів, перерахованих у статті II даної Конвенції,можуть віддаватися до компетентного суду будь-якої держави-учасниці даноїКонвенції, що може набувати юрисдикцію над особистістю обвинувачуваних, чиміжнародного кримінального трибуналу, що може мати у своєму розпорядженніюрисдикцію щодо тих держав-учасниць, які погодяться з його юрисдикцією». Навідміну від Конвенції про запобігання злочину геноциду, заснованої натериторіальному принципі, відповідно до якої особи, котрі вчинили актигеноциду, мають бути суджені компетентним судом тієї держави, на території якоїбули вчинені ці діяння, Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду іпокарання за нього базується на принципі універсальної юрисдикції.
1981 рокуГенеральна Асамблея ООН резолюцією 36/106 доручила Комісії міжнародного прававідновити роботу над проектом Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, ів наступному році ця робота була почата. У міру розробки Кодексу становилосьочевидним, що він стане неефективним, якщо не буде супроводжуватися утворенняморгану міжнародної кримінальної юрисдикції.
У процесіобговорення питання в утворенні міжнародного кримінального суду в Комісіїміжнародного права виявилися три моделі суду, що відрізняються одна від однієїголовним чином особливостями юрисдикції. По-перше, міжнародний кримінальний судз виключною юрисдикцією. Передбачалося, що держави будуть утримуватися відвідправлення правосуддя щодо злочинів, які підпадають під юрисдикціюміжнародного кримінального суду. Ця модель не знайшла підтримки з боку великогочисла держав внаслідок побоювання обмеження в цьому разі їхнього суверенітету.По-друге, модель міжнародного кримінального суду з рівнобіжною (конкуруючою)юрисдикцією. Однім з різновидів цієї моделі можна вважати міжнароднийкримінальний суд із преференційною юрисдикцією – у разі вчинення міжнародногозлочину компетентний міжнародний кримінальний суд, але якщо з якихось причинсправа не була їм порушена, то компетентні національні суди. Нарешті, третя модель– міжнародний кримінальний суд, що має юрисдикцію лише щодо перегляду судовихрішень. Держави погоджуються тільки з тим, що вироки їхніх вищих судових інстанційможуть бути переглянуті міжнародним кримінальним судом. Пропонувалися такожрізні варіанти «змішаної» юрисдикції: щодо однієї категорії злочинівміжнародний кримінальний суд мав би виключну юрисдикцію, щодо іншої –конкуруючу з національною.
Жодний з названихваріантів не був остаточно здійснений. Держави виявились не готовими обмежитисвої репресивні функції. Як писав Р.-Л. Перре 1970 року, «опір держав довстановлення універсальної влади, здатної накладати санкції за порушеннягуманітарного права, імовірно, може бути пояснений головним чином «тиранічнимитенденціями», що зберігають силу.
Концепція міжнародної кримінальноїюрисдикції виявилася логічним наслідком розвитку космополітичної теоріїкримінальної юрисдикції, в основі якої лежать уявлення про «всесвітню правовурозправу». Ідея створення міжнародного судового органу, наділеного кримінальноююрисдикцією, пройшла складний і тривалий шлях розвитку і була впершереалізована після Другої світової війни у створенні й діяльності Нюрнберзькоготрибуналу.
Характеризуючи юрисдикціюНюрнберзького трибуналу, варто враховувати той незаперечний факт, що йогозаснування було прямим наслідком поразки Германії. Трибунал представляв тількичастину світового співтовариства – переможців, що могли переслідувати обвинувачуванихсамостійно, але зволіли заснувати об'єднаний суд, що діє одночасно від іменічотирьох держав. Юрисдикція Нюрнберзького трибуналу заснована на укладеній цимидержавами Угоді про судове переслідування і покарання головних воєннихзлочинців європейських країн осі. Таким чином, вона мала мультинаціональнийхарактер і повною мірою була результатом дії міжнародного договірного процесу.Поряд із традиційними юрисдикційними підставами в основі юрисдикції кожноїдержави, що уклали угоду, лежав принцип «юрисдикції переможців».
При безсумнівних вадах, властивих«правосуддю переможців», внесок Нюрнберзького трибуналу в розвиток концепціїміжнародної кримінальної юрисдикції важко переоцінити. У післявоєнний період цяконцепція інтенсивно розвивалася й одержала переконливе обґрунтування, однакполітична ситуація у світі створювала нездоланні перешкоди для її реалізації.Закінчення «холодної війни» відкрило новий етап у розвитку в неухильному русідо створення міжнародного кримінального суду.
кримінальнаюрисдикція міжнародний конвенція
Література
Объединенные Нации, Официальныеотчеты Генеральной Ассамблеи. Девятая сессия, доп. № 12. U.N. Doc. А/2645.
Ляхов Г.Е. Проблемы сотрудничествагосударств в борьбе с международным терроризмом. – М.: Международные отношения,1979. – 168 с.
Карпец И.И. Преступлениямеждународного характера. – М.: Юридическая литература,1979. – 262 с.
Международнаяконвенция о пресечении преступления апартеида и наказания за него. Утверждена Резолюцией 3068(ХХVIII)Генеральной АссамблеиОрганизации ОбъединенныхНаций от30 ноября 1973 г. U.N. Doc. A/RES/3068(ХХVIII),приложение. (1015UNTS 243).
Организация Объединенных Наций. Генеральная Ассамблея. Резолюция 36/10. U.N. Doc. А/RES/36/10.