ПРИВАТНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙЗАКЛАД
ХАРКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ РИНКОВИХ ВІДНОСИН ТА МЕНЕДЖМЕНТУ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни: «Банківська справа»
Євпаторія 2009
Зміст
1. Заліковий модуль І
1.1 Методи управліннякредитними ризиками
1.2 Розрахунки звідстрочкою платежу
1.3 Оцінити доходністьактивів
2. Заліковий модуль ІІ
2.1 Основні напрямки організації інвестиційної діяльності банків
2.2 Міжбанківськеоб'єднання: їх види і характеристика
2.3 Визначити процентну ставку і суму виплат за факторинг
Список літератури
/>
1. Заліковиймодуль І
1.1 Методиуправління кредитними ризиками
Сучасний банківськийринок неможливо без ризику. Ризик є в будь – якої операції, тільки він можебути різних масштабів та по-різному «пом'якшати», компенсуватися. Длябанковської діяльності важливішим є не уникання ризика взагалі, а передбачення тазниження його до манимального рівня
Що є ризик? Под ризикомприйнято розуміти ймовірність, а достеменно загрозу втрати банком частини своїхресурсів, недоотримання доходів або добуток додаткових витрат в результатіздійснення певних фінансових операцій.
Кредитний ризик.Пов’язаний з імовірністю того, що фінансові можливості емітента знизятьсянастільки, що він виявиться неспроможним виконати свої зобов’язання щодо сплатиосновного боргу та доходів по цінних паперах.
Кредитні ризикиможуть мінімізуватися за допомогою відповідного забезпечення, до якоговідноситься: неустойка (штрафи, пені), застава, порука (гарантія).
Неустойкою(штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передатикредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом єнеустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежновиконаного зобов'язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках відсуми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день простроченнявиконання.
Право нанеустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданихневиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
При цьомупроценти на неустойку не нараховуються.
Кредитор не має правана неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання.
Предметомнеустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметомнеустойки є грошова сума, її розмір встановлюється, договором або актомцивільного законодавства.
Розмір неустойки,встановлений законом, може бути збільшений договором.
Сторони такожможуть домовитися про зменшення розміру неустойки, крім випадків, передбаченихзаконом.
Суд може зменшитирозмір неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявностіінших обставин, які мають істотне значення.
Сплата(передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку внатурі та не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданихневиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
За договоромпорукипоручитель поручається перед кредитором боржника за виконання нимсвого обов'язку та відповідає перед кредитором за порушення зобов'язанняборжником.
Порукою можезабезпечуватися виконання зобов'язання частково або У повному обсязі.Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
У разі порушенняборжником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель несутьперед кредитором солідарну відповідальність. Тобто, поручитель відповідає передкредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу,процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договоромпоруки.
У разі одержаннявимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разіпред'явлення до нього позову – подати клопотання про залучення боржника доучасті у справі. Якщо поручитель не Повідомить боржника про вимогу кредитора ісам виконає зобов'язання,/> боржник маєправо висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав противимоги кредитора. Поручитель же має право висунути проти вимоги кредиторазаперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення непов'язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення такожу разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.
Після виконанняпоручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йомудокументи, які підтверджують цей обов'язок боржника. Це означає, що допоручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять всіправа кредитора у цьому зобов'язанні, втому числі й ті, що забезпечували йоговиконання. Щодо кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання,забезпечене порукою, то їм переходять права кредитора у розмірі частиниобов'язку, що виконана ним.
Боржник, якийвиконав зобов'язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити про цепоручителя. Поручитель, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, узв'язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним свогообов'язку, має право стягнути з кредитора безпідставно одержані суми, абопред'явити зворотну вимогу до боржника.
Поручитель маєправо на оплату послуг, наданих ним боржникові.
Порукаприпиняється із погашенням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі змінизобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг йоговідповідальності.
Порукаприпиняється, якщо після настання строку виконання зобов'язання кредиторвідмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем.
Порукаприпиняється в разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель непоручився за нового боржника.
Порукаприпиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі,якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягомшести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання непред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання невстановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порукаприпиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одногороку від дня укладення договору поруки.
За гарантієюбанк,інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує передкредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Гарантія дієпротягом строку, на який вона видана. Вона є чинною від дня її видачі, якщо вній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в нійне встановлено інше.
Зобов'язаннягаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (йогоприпинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститьсяпосилання на основне зобов'язання.
У разі порушенняборжником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатитикредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.
Методи управлінняризиком кредитного портфеля банку
Диверсифікація
Методдиверсифікації полягає в розподілі кредитного портфеля серед широкого колапозичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розміркапіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки,географічний регіон). Розглядають три види диверсифікації: галузеву,географічну та портфельну.
Галузевадиверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, які здійснюютьдіяльність у різних галузях економіки. Для зменшення загального ризику портфелявирішальне значення має добір галузей, який має ґрунтуватися на результатахстатистичних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі виборупозичальників, які працюють у галузях з протилежними фазами коливань діловогоциклу.
Географічнадиверсифікація полягає в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, якіперебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різнимиекономічними умовами. Це дає змогу нівелювати вплив кліматичних і погоднихумов, політичних і економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможністьпозичальників.
Портфельнадиверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріямипозичальників – великими та середніми компаніями, підприємствами малогобізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашнімигосподарствами тощо. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, частосупроводжуються підвищеним рівнем ризику, хоча й мають вищий рівень дохідності.Такі позичальники часто обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувативласні умови кредитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія, кредитнийризик оцінюється як незначний, але й дохідність такого кредиту невисока.
Концентрація
Концентрація єпоняттям, протилежним за економічним змістом диверсифікації. Концентраціякредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певнійгалузі чи у групі взаємопов'язаних галузей, на географічній території, абокредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, можебути галузева, географічна і портфельна.
Встановленнялімітів
Лімітування якметод управління кредитним ризиком полягає у встановленні максимально допустимихрозмірів наданих позик, що дає змогу обмежити ризик. Завдяки встановленнюлімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат, спричиненихнеобдуманою концентрацією будь-якого виду ризику, а також диверсифікуватикредитний портфель і забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можутьустановлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групамивзаємопов'язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічнітериторії, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як наданнядовгострокових позик, кредитування в іноземній валюті тощо. Лімітуваннявикористовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангівщодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленнямліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитнихресурсів філій банку тощо.
Лімітивизначаються як максимально допустимий розмір позики чи напряму кредитування івиражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту в грошовомувираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). Забазу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розміркредитного портфеля, валюту балансу та інші показники. Наприклад, ліміткредитування позичальників певної галузі може бути визначений як максимальнийсукупний розмір коштів або як відношення суми кредитів у галузь до загальноївеличини кредитного портфеля.
Лімітування якметод зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівніокремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи загалом.
Резервування
Створеннярезервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків якметод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів наспеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервівє одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи длязахисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Водночас резерви за кредитнимиопераціями підвищують надійність і стабільність банківської системи загалом.Банки аналізують кредитний портфель і класифікують кредитний портфель за кожноюкредитною операцією залежно від:
• фінансового стану позичальника (керуючись Положенням банку «Прооцінку фінансового стану позичальника», «Оцінка фінансового стану позичальника –фізичної особи»);
• стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості;
• рівня забезпечення кредитної операції.
Відповідно дооцінки фінансового стану позичальників і стану погашення ними основного боргута відсотків щомісяця здійснюється класифікація кредитного портфеля за ступенемризику та визначаються категорії кредитних операцій.Клас позичальника Погашення заборгованості
Добре
Слабке
Незадовільне А Стандартний Під контролем Субстандартний Б Під контролем Субстандартний Сумнівний В Субстандартний Сумнівний Безнадійний Г Сумнівний Безнадійний Безнадійний Д Безнадійний Безнадійний Безнадійний
До категорій «стандартних»та «під контролем» кредитних операцій не можуть належати пільгові кредити.
При розрахункучистого кредитного ризику не враховується застава, предметом якої є акції,випущені банком.
Відповідніпідрозділи та філії банку щоквартально, а також при кожній пролонгаціїкредитного договору перевіряють стан заставленого майна та в разі потреби переглядаютьйого вартість. Якщо стан заставленого майна не переведено, а також відсутнідокументи, що засвідчують наявність і стан забезпечення кредиту, то резерв підкредитні ризики формується на всю суму основного боргу.
1.2 Розрахунки звідстрочкою платежу
Сьогодні економіка України потребує швидких структурних та технологічних перетворень при одночасному вдосконаленні механізму безготівкових розрахунків, так як сучасний її стан характеризується розладом платіжно-розрахункової системи та платіжною кризою. Своєчасна і повна сплата доставленої продукції, виконаних робіт та наданих послуг, інших боргових зобов’язань є однією з головних передумов та ознак ефективності функціонування економіки в цілому і кожного його суб’єкта окремо. Відсрочка платежу розповсюджена в господарської практиці. Відсрочка повернення еквиваленту – одно з властівостей кредит, однак платежі за своєю сутністю не є кредитними відносинами. Уперіод економичної кризи, криза розрахунків, як правило, вимагає попередньої оплати товара. Попередня оплата вживається також при здійсненні ряда послуг. Суттєво при цьому у разі відмови заказника від отримання олаченуваної послуги або повністю, або частково сума зробленного наперед платежа не повертається, в той час як для кредитної угоди поверненність є невід» ємною умовою. Зазаначемо, що тут немає особливого договіру, в той час як при ссуді складання кредитного договору обов» язково.
Вексельна форма розрахунків – це розрахунки між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем (платником коштів) з відстрочкою платежу, яка оформлюється векселем.
Вексель – це письмове зобов'язання, боргова розписка стандартної форми, що дає право її власникові вимагати сплати відповідної суми (визначеної у векселі) від особи, яка видала вексель, у відповідний строк і у відповідному місці.
Вексель – це один з важливих кредитно-розрахункових документів, який виконує функції платіжного документа і може використовуватися як інструмент для інкасування боргів. Вексель починає циркулювати на ринку, виконуючи такі функції грошей, як засіб обігу і як засіб платежу. Завдяки таким властивостям вексель зменшує потребу в грошах, значно прискорює оборот товарів оскільки вирішує проблему взаєморозрахунків між товаровиробниками.
Правовою основою вексельного обігу в Україні є законодавчі, нормативні акти, розроблені згідно з положенням Єдиного вексельного закону, ухваленого Женевською вексельною конвенцією 1930 року. Першим реальним кроком на шляху відродження векселя в Україні була ухвала 18 червня 1991 р. Верховною Радою України Закону «Про цінні папери та фондову біржу». У 1992 році Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про застосування векселів в господарчому обороті України».
Як сказано у ЗаконіУкраїни від 14 жовтня 1992 року №2680‑XII «Про цінні папери i фондовубіржу», «вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язаннявекселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власникувекселя (векселедержателю)». Таке стисле визначення, привело до того, що сферавикористання векселів у господарському обороті стала надзвичайно широкою.Виконуючи роль безготівкових грошей, вексель може застосовуватись як інструментрозрахунків у всіх випадках, коли господарські операції здійснюються звідстрочкою платежу. Це означає, що засобом o6iry в період, який збігається зтерміном наданої відстрочки, слугують не гроші як такі, а відображені угрошовій формі боргові зобов'язання, функції яких може виконувати вексель.Тільки на момент настання терміну платежу дія векселя як засобу розрахунківзакінчується гроші, виконуючи функцію засобу платежу, завершують процес обміну.На цьому етапі векселедержатель може також погасити векселем своюзаборгованість перед векселедавцем і, таким чином, завершити господарськуоперацію без залучення коштів. Отже, застосування векселів одночасно дає змогурозвантажити банківську систему та прискорити i здешевити розрахунки міжсуб'єктами підприємницької діяльності.3 огляду на сказане слід зауважити, щоприписування векселю невластивої йому функції платіжного засобу, яке є доситьпоширеним у вітчизняній нормативно-правовій i спеціальній літературі, навряд чиможна визнати правомірним.
Якщо умови даютьможливість векселедавцю розрахуватися з векселедержателем наявними коштами абоякщо векселедавець не має боржників, на яких він міг би перевести свій боргперед векселедержателем, інструментом розрахунків має бути простий вексель.Якщо ж господарська операція включає кілька суб'єктів, пов'язаних взаємнимиборговими вимогами, або векселедавець для забезпечення розрахунків звекселедержателем має попередньо стягнути борг зі свого боржника, доцільнимбуде застосування переказного векселя.
Вексельна формарозрахунків – це розрахунки між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем(платником коштів) з відстрочкою платежу, які оформлюються векселем. Вексель – цеписьмове безумовне зобов'язання, боргова розписка стандартної форми, що даєправо її власнику вимагати сплати визначеної у векселі суми від особи, якавидала вексель, у відповідний строк і у відповідному місці. Порядок провед.заліку взаємної заборгованості з використ. векселів включає 4 етапи:
1) оформлення та облікплатіжних документів;
2) проведення залікувзаємної заборгованості;
3) вексельне оформленняпрострочених заборгованостей;
4) дальші операції звекселями.
Векселі різняться за емітентом,угодами, які вони обслуговують, суб'єктом, що здійснює оплату, наявністюзастави, порядком оплати, можливістю передавання іншій особі, місцем платежу,формою пред'явлення та іншими ознаками.
Векселі казначейські – одиніз видів державних цінних паперів, які випускаються для покриття видатківдержавного бюджету.
Приватні векселіемітуються корпораціями, фінансовими групами, комерційними банками.Спеціального забезпечення ці папери не мають. Як гарантія їхньої надійностівиступає рейтинг векселедавця, стабільність його фінансового стану та авторитетна ринку цінних паперів.
Фінансовий вексель має всвоїй основі депозитну природу. Якщо класичний вексель видається за реальноїтоварної угоди, то фінансовий в основному використовується для мобілізації грошовихресурсів.
Товарний (комерційний)вексель використовується для кредитування торговельних операцій. Він визначаєумови погашення векселедавцем-боржником своїх обов'язків передпостачальником-кредитором за поставлену продукцію, надані послуги, виконаніроботи.
Простий (соло-вексель)виписується і підписується боржником (векселедавцем) і є його борговимзобов'язанням оплатити кредитору вказану суму в установлений час. Тобто,оформляючи простий вексель, векселедавець є платником.
Важлива особливість векселяполягає в тім, що його можна використати як засіб платежу. Фінансово-кредитніустанови використовують «розрахунковий» вексель. Перевага простого векселя – удосить простих правилах його обігу.
Переказний вексель(тратта) – це документ, який регулює вексельні відносини трьох сторін:кредитора (трасанта), боржника (трасата) і отримувача платежу (ремітента).Такий вексель виписує та підписує кредитор (трасант).
Забезпечений вексель – цевексель, гарантований заставою, яка надається кредиторові, банку або продавцюдоти, доки борг не буде сплачено.
Векселі на пред'явника – цетакі векселі, що оплачуються негайно після прийняття їх дебітором.
Вексель, що оплачується втермін, указаний у документі, називається строковим.
Доміцильований вексель – цетакий, у якому застережено, що даний вексель підлягає сплаті третьою особою – доміцилянтомза місцем проживання платника (або в іншому місці).
Конкретне місце платежувказується на векселі векселедавцем і пред'являється до оплати доміцилянту,який не є відповідальною особою за векселем, тобто не несе жодноївідповідальності, якщо платіж не буде здійснено. Вексель може існувати впаперовій або без паперовій формі – як записи на електронних рахунках.
Порядок проведення заліку взаємноїзаборгованості з використанням векселів включає чотири етапи:
– оформлення та облік платіжнихдокументів;
– проведення заліку взаємноїзаборгованості;
– вексельне оформлення простроченихзаборгованостей;
– дальші операції з векселями.
Однак окремі питання вексельногообігу в Україні залишаються ще недостатньо визначеними.
Важливою функцією векселяє його спроможність бути знаряддям комерційного кредиту в умовах, колиособливого значення в Україні набувають такі чинники економічного розвитку, якфінансове забезпечення та фінансове регулювання діяльності суб'єктівпідприємництва. Фінансове забезпечення передбачає формування фінансовихресурсів за рахунок прибутку, залучення акціонерного капіталу, кредитів i вокремих випадках бюджетних асигнувань.
Вексель може багатократнопередаватися як платіжний засіб і погашається лише після закінчення строкуплатежу. Закономірність обігу векселів така: чим надійніший боржник, той щовиписав вексель, тим довше цей вексель перебуває в обігу як платіжний засіб.Приймаючи вексель замість грошей, люди колись були впевнені, що в будь-якиймомент вони можуть отримати за нього готівку, тому що надійний боржник володівдостатнім золотим запасом. Нині такою запорукою став товар, що надаєтьсяпостачальником споживачеві. Для гарантованого збереження та еквівалентності платежівза векселями розроблено цілу систему правових відносин, що спираються навідповідний механізм гарантування повернення кредиту. Однак зворотній рухкредитованих вартостей від боржника до кредитора не відбувається автоматично.Адже вчасність погашення векселів значною мірою залежить як відкредитоздатності боржника, який використовує позичені кошти у своєму обороті,так і від загального стану економічної кон'юнктури та стану грошового ринку.Тому, виписуючи вексель, і боржник, і кредитор враховують механізм організаціївчасного повернення кредиту, як і роль кожного з них у здійсненні даногопроцесу. Активною при цьому є позиція кредитора, котрий виступає організаторомкредитного процесу і обирає такі кількісні параметри вексельної угоди та формиі методи погашення, які б створили належні передумови гарантій для вчасного іповного повернення виданої у борг вартості.
Особливою формою векселястали казначейські векселі, що фіксують зобов'язання уряду і продаються відйого імені банкам та іншим кредитним установам і корпораціям з метою отриманняготівки для покриття поточного бюджетного дефіциту.
Охоплюючи все нові сферигосподарського життя, вексель постійно вдосконалювався. Із простого борговогозобов'язання він нині перетворився в універсальний платіжний, розрахунковий ікредитний документ, набув усіх властивостей цінного папера, який став об'єктомкупівлі-продажу та короткострокового інвестування капіталу з метою отриманнядоходу, широко застосовується в комерційній і банківській практиці та вміжнародних економічних відносинах.
В теперішній час векселішироко застосовуються у зовнішньоекономічній діяльності при одержанні кредиту,повернення якого забезпечується векселем як визначеною формою грошовогозобов'язання. Такий кредит достатньо простий в оформленні і надійний дляпродавця. Для цих цілей використовуються перевідні (трати) і прості векселі.Але в світовій практиці при наданні кредиту по договору купівлі-продажу частішезастосовуються перевідні векселі. І перевідні, і прості векселі залишаютьсядійсними, і до них застосовується вексельне законодавство, якщо вони не мають «вексельноїмітки», вказівки місця платежу, дати і місця складення. Що ж до строку платежупо векселям, то вони можуть бути видані з строком платежу по настанню або ввизначений період часу від настання визначеної події, яка повинна статися, алечас її настання може бути невизначеним.
Головними особливостямисучасного векселя є те, що, по-перше, він виписується як абстрактно борговезобов'язання, у якому немає будь-яких пояснень щодо появи грошового боргу;по-друге, йому властива беззастережність і обов'язковість платежу увідповідності з тими положеннями, що містяться у векселі; по-третє, вексельвиписується на порівняно невеликий строк (формально він може виписуватись умежах одного року, але фактично це робиться переважно на 1–3 місяці);по-четверте, предметом вексельного зобов'язання можуть бути лише гроші, тобтосуми коштів у формі національної чи іноземної валюти; по-п'яте, виникнувши наоснові конкретної комерційної угоди (контракту, договору), вексель з часомвідокремлюється від неї і функціонує як самостійний договір. Поширеннякомерційних векселів у свій час послужило поштовхом для початку виписуваннясвоїх власних векселів банками. Векселі банків набули назви «банкнот» або «банківськихкредитних квитків». З часом виникла форма фінансового векселя, за яким нестоїть конкретна товарна угода і який лише оформляє міжбанківські борговівідносини.
1.3 Оцінитидоходність активів, якщо:
величина чистого прибуткуна початок року – 150 тис. грн.;
середні загальні активина початок року – 10240 тис. грн., на кінець року – 14125 тис. грн.
Коефіцієнт прибутковостіактивів є одним з найважливіших. Англійською цей показник має сталу, відомуусім спеціалістам назву –ReturnonAssets(ROA). Показник ROA дає уявленняпро те, як менеджмент управляє активами та скільки заробляє за допомогою тихактивів, що є у нього в розпорядженні. Крім того, цей показник цікавить тих,хто фінансує діяльність компанії, – кредиторів і власників, бо інформує про ефективністьінвестування в компанію і дає змогу зіставити з іншими об'єктами інвестувавння.На цьому показникові відбиваються зміни, що відбуваються в управліннідебіторською заборгованістю, запасами, ефективністю використання основнихзасобів.
Коефіцієнт прибутковостіактивів (ReturnonAssets)
Чистий прибуток / (Активина початок періоду + Активи на кінець періоду)
ROA = 150 000/10240 000 + 14125 000 = 150 000/24365 000 =0,615 *100»1%
З прикладу цього можносказати що рівень прибутковості активів майже складає 1%, що вважається доцільнм,інакше кажучи банк працює рентабельно.
2. Заліковиймодуль ІІ
2.1 Основнінапрямки організації інвестиційної діяльності банків
Економічна діяльністьокремих суб’єктів господарювання і країни в цілому значною міроюхарактеризується обсягом і формами здійснюваних інвестицій. Термін «інвестиції»походить від латинського слова «invest», що означає «вкладати».
У широкому розумінніінвестиції являють собою вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення.При цьому приріст капіталу має компенсувати інвестору відмову від використаннянаявних коштів на споживання в поточному періоді, винагородити його за ризик,відшкодувати втрати від інфляції в майбутньому періоді.
Джерелом приростукапіталу і рушійним мотивом здійснення інвестицій є одержуваний від нихприбуток. Ці два процеси – вкладення капіталу й одержання прибутку – з поглядучасового інтервалу можуть не збігатися. При послідовному перебігу цихпроцесів прибуток одержується відразу ж після здійснення інвестицій у повномуобсязі. При рівнобіжному їх перебігу одержання прибутку можливе ще доповного завершення процесу інвестування (після першого його етапу). При інтервальномуперебігу зазначених процесів між періодами завершення вкладання капіталу йодержання прибутку проходить певний час (тривалість цього часового лагазалежить від форм інвестування й особливостей конкретних інвестиційних проектів).
Згідно з Законом України «Про інвестиційну діяльність» від18.09.91 існує таке тлумачення терміна інвестиції: «…Інвестиціями є всі видимайнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницькоїта інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) абодосягається соціальний ефект.
Такими цінностями можуть бути:
¾ кошти, цільові банківськівклади, паї, акції та інші цінні папери;
¾ рухоме та нерухоме майно(будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
¾ майнові права, що випливаютьз авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
¾ сукупність технічних,технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічноїдокументації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації тогочи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»);
¾ права користування землею,водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майновіправа;
¾ інші цінності.
Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничихзапасів здійснюються у формі капітальних вкладень…»
Водночас Закон України«Про оподаткування прибутку підприємства» наводить більш лаконічне визначення:«Інвестиція – господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів,нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на коштиабо майно». Отже, банківські інвестиції можна розглядати як різновидбанківських операцій.
Інвестиції відіграютьвелику роль у розвитку й ефективному функціонуванні економіки. Для того, щоб визначитицю роль, розглянемо валові і чисті інвестиції.
Валові інвестиції являють собою загальнийобсяг інвестованих коштів у певному періоді, спрямованих на нове будівництво,придбання засобів виробництва і на приріст товарно-матеріальних запасів.
Чисті інвестиції – це сума валовихінвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань у певному періоді.
Існує досить багаточинників, що впливають на обсяг інвестицій. Насамперед він залежить відрозподілу одержуваного прибутку на споживання і заощадження.Вумовах низьких середніх прибутків на одну особу основна їх частина витрачаєтьсяна споживання. Зростання доходів викликає підвищення їхньої частки, щоспрямовується на заощадження, тобто слугує джерелом інвестиційних ресурсів.Іншими словами, зростання частки заощаджень викликає відповідне зростанняобсягу інвестицій, і навпаки.
Значний вплив на обсягінвестицій справляє очікувана норма чистого прибутку. Цепов’язано з тим, що прибуток є основним спонукальним мотивом інвестицій. Чимвища очікувана норма чистого прибутку, тим, відповідно, вищим буде й обсягінвестицій, і навпаки.
Істотний вплив на обсягінвестицій має також ставка позичкового процента. Річ утім, що в процесі інвестування використовується не тільки власний, а йпозичковий капітал. Якщо очікувана норма чистого прибутку перевищує ставкупозичкового процента, то за інших рівних умов інвестування виявиться ефективним.Тому зростання ставки позичкового процента викликає зниження обсягу інвестицій,і навпаки.
Серед чинників, щоістотно впливають на обсяг інвестицій, слід зазначити також очікуванийтемп інфляції. Чим вищий цей показник, тим більшою міроюзнецінюватиметься майбутній прибуток від інвестицій і відповідно менше стимулівбуде до нарощування обсягів інвестицій (особливу роль цей чинник відіграє впроцесі довгострокового інвестування).
Інвестиції в об’єкти підприємницькоїдіяльності здійснюються в різноманітних формах. З метою врахування, аналізу і плануванняінвестиції класифікуються за такими ознаками.
1. За об’єктами вкладенькоштіввиділяють реальні і фінансові інвестиції.
Під реальнимиінвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи – якматеріальні, так і нематеріальні (іноді вкладення коштів у нематеріальніактиви, пов’язані з науково-технічним прогресом, характеризуються як інноваційніінвестиції, або інновації).
Фінансові інвестиції– це вкладення коштів урізноманітні фінансові інструменти (активи), серед яких найбільшу часткустановлять вкладення коштів у цінні папери.
2. За характером участі вінвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції.
Під прямимиінвестиціями розуміють особисту участь інвестора у виборі об’єктівінвестування і вкладенні коштів. Пряме інвестування здійснюють в основномупідготовлені інвестори, що мають досить точну інформацію про об’єктінвестування і добре ознайомлені з механізмом інвестування. (прямі інвестиції – передбачаєвнесення коштів чи майна до статутного фонду юридичної особи в обмін накорпоративні права, емітовані такою юридичною особою).
Непрямі інвестиціїявляють собоюінвестування, що опосередковується іншими особами (інвестиційними або іншими фінансовимипосередниками). Не всі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективноговибору об’єктів інвестування і наступного керування ними. У цьому випадку вониодержують цінні папери, що випускаються інвестиційними або іншими фінансовимипосередниками (наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів іінвестиційних компаній). Зібрані в такий спосіб інвестиційні кошти ціпосередники розміщують на свій розсуд – вибирають найефективніші об’єктиінвестування, беруть участь у керуванні ними, а отримані прибутки розподіляютьпотім серед своїх клієнтів (портфельні інвестиції – придбання цінних паперівта інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку).
3. За періодомінвестування розрізняють короткострокові і довгострокові інвестиції.
Короткострокові інвестиції – це звичайно вкладеннякапіталу на період не більше одного року (наприклад, короткострокові депозитнівнески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо).
Під довгостроковимиінвестиціями розуміють вкладення капіталу на період понад один рік. Цейкритерій застосовують у практиці обліку, але, як показує досвід, він потребуєподальшої деталізації. Інвестиційні компанії довгострокові інвестиціїдеталізують у такий спосіб: а) до двох років; б) від двох до трьох років; в)від трьох до п’яти років; г) понад п’ять років.
4. За формами власностіінвесторіврозрізняють інвестиції приватні, державні, іноземні і спільні.
Приватні інвестиції – це вкладення коштів,здійснювані громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності,насамперед – колективної (правильніше було б назвати цю форму інвестицій«недержавними», але в економічній теорії та практиці вживається термін«приватні»).
Під державнимиінвестиціями розуміють вкладення, здійснювані центральними і місцевимиорганами влади й управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів іпозичених коштів, а також державними підприємствами й установами за рахуноквласних і позичених коштів.
Іноземні інвестиції являють собою вкладення,здійснювані іноземними громадянами, юридичними особами і державами.
Під спільнимиінвестиціями розуміють вкладення, здійснювані суб’єктами даної країни йіноземних держав.
5. За регіональноюознакоювиділяють інвестиції всередині країни і за кордоном.
Інвестиції всерединікраїни(внутрішні інвестиції) означають вкладення коштів в об’єкти інвестування,розміщені в територіальних межах даної країни.
Під інвестиціями закордоном (зарубіжними інвестиціями) розуміють вкладення коштів воб’єкти інвестування, розміщені за межами території даної країни (до цихінвестицій відносять також придбання різноманітних фінансових інструментівінших країн – акцій закордонних компаній, облігацій інших держав тощо).
Наведена класифікаціяінвестицій відбиває найістотніші їхні ознаки і за необхідності може бутирозширена залежно від підприємницьких або дослідницьких цілей.
6. інвестиції підреінвестиції– здійснення капітальних чи фінансових інвестицій за рахунокприбутку, отриманого від інвестиційних операцій.
Цілі інвестиційноїдіяльності комерційного банку полягають у додержанні безпеки банківськихкоштів, забезпеченні їх диверсифікації, доходу та ліквідності.
Участь банків вінвестиційному процесі може здійснюватися за двома напрямами:
1) задопомогою механізмів фондового ринку;
2) задопомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування.
Інвестиційні кредити, якінадаються банками, можна класифікувати за різними ознаками (див. рис. 2.1). Лише комплекснийпідхід до виділення видів банківського інвестиційного кредиту дозволяєнайповніше охарактеризувати їх.
Так, основнимирізновидами інвестиційного кредиту є строкові кредити підприємцям,револьверні кредити, довгострокові проектні кредити та андеррайтинг.Далі коротко зупинимось на кожному з них.
Строкові кредитипідприємцям призначаються для фінансування довго – та середньостроковихінвестицій, таких як купівля обладнання або будівництво споруд строком більшеодного року. Як правило, боржник звертається за великим кредитом, виходячи зкошторису на проект, а потім зобов’язується його погасити серіями платежів.
/>
Рисунок 2.1 – Класифікація банківськихінвестиційних кредитів
Строкові кредити базуютьсяна потоці майбутніх платежів підприємців, за допомогою яких здійснюватиметьсяпоступове погашення кредиту. Графік поступового погашення складається на основінормального циклу припливу та відпливу готівки боржника. Забезпеченнямстрокових кредитів є основний капітал (споруди, обладнання), який належитьборжнику, і по ньому встановлюється або фіксована, або плаваюча відсотковаставка. Така ставка перевищує ставку за короткостроковими кредитами внаслідокбільшого ризику, який притаманний подібним кредитам.
Револьверне кредитування,або револьверна кредитна лінія, дозволяє фірмі-боржнику запозичити кошти вмежах визначеного ліміту, погашати всю суму запозичень або її частину та проводитиу разі необхідності повторне запозичення в межах строку дії кредитної лінії. Якодна з найбільш гнучких форм інвестиційного кредитування вона часто надаєтьсябез спеціального забезпечення і може бути короткостроковою або надаватися на 3–5років. Така форма кредитування особливо часто використовується у випадках, коликлієнт не може досить точно визначити майбутні надходження готівки або розмірмайбутніх потреб у кредитуванні. Револьверне кредитування дозволяє вирівнятиколивання в рамках інвестиційного циклу проекту, надаючи можливість запозичуватидодаткові суми в період скорочення обсягів продажів та виплачувати їх протягомперіоду, коли надходження готівки є значним.
Основні види кредитнихліній:
а) поновлювана(револьверна) (клієнт, використавши та погасивши всю заборгованість покредитній лінії, може знову користуватися нею);
б) непоновлювана (післявидачі та погашення позички в межах кредитної лінії відносини між позичальникомі банком припиняються);
в) рамкова (відкриваєтьсябанком для оплати ряду поставок певних товарів у межах одного контракту, якийреалізується протягом року або іншого періоду, наприклад, фінансування поставкиобладнання при здійсненні інвестиційного проекту);
г) з повідомленням(клієнта повідомляють про верхню межу кредитування, перевищення межі, щонеприпустимо або за перевищення стягуються більші відсотки);
д) підтверджена (клієнтщоразу узгоджує умови конкретної суми позички в межах кредитної лінії).
Довгострокові проектнікредити є найбільш ризикованими кредитами або кредитами на фінансуванняпоповнення основного капіталу, яке в майбутньому забезпечить надходженняготівки. Проектні кредити нерідко надаються кількома компаніями, які спільнореалізують проект, або кількома кредиторами, якщо проекти значні за розміром імають чимало ризиків. Проектні кредити можуть надаватися:
- безправа регресу на позичальника;
- зчастковим регресом на позичальника;
- зповним регресом на позичальника;
- наконсорціальних засадах.
Регрес – це правокредитора пред’являти фінансові вимоги до позичальника. Воно робить неможливимприпинення інвестиційного проекту, а також регламентує відносини суб’єктів інвестиційногопроцесу. Збільшення (посилення) регресу призводить до погіршення коефіцієнтаборгу, його покриття і відповідно до зменшення забезпеченості боргу. Посиленнярегресу підвищує інвестиційні ризики з боку позичальника і відповідно зменшуєвартість позики.
Кредитування без регресуна позичальника зумовлює покладення всієї відповідальності за реалізаціюпроекту на фінансово-кредитну організацію. Банк бере на себе всі інвестиційніризики та відмовляється від будь-яких зворотних вимог (регресу) з приводурозподілу відповідальності. Така модель кредитування є надто дорогою і томурідко зустрічається на практиці.
Кредитування з частковимрегресом на позичальника зумовлює паритетний розподіл ризиків між учасникамипроекту. Всі учасники беруть на себе відповідальність за ризики, які виникаютьу результаті їх діяльності: замовники – за виділення ділянки під будівництво,вчасне надання проектно-кошторисної документації, деяких видів обладнання таматеріалів; підрядники – за вчасне введення об’єкта в експлуатацію звідповідною якістю, за дотримання кошторису; постачальники обладнання – засвоєчасність, якість та комплектність поставок; кредитори – за вчасністьнадання фінансових ресурсів, дотримання платіжної та розрахункової дисципліни.Комерційні зобов’язання, які сторони беруть на себе, підтверджуютьсявідповідними договорами та контрактами. Вартість цього типу фінансування євідносно невеликою, чим можна пояснити його широке розповсюдження. За певнихумов таке фінансування здійснюється поза балансом діючого підприємствапозичальника, проте частіше позичальник гарантує свої обов’язки часткоюактивів.
Кредитування з повнимрегресом на позичальника дозволяє оформити фінансування у найбільш короткістроки. Цей тип фінансування застосовується для проектів, які мають державне значення,здійснюються під його гарантію або за його підтримкою. До цих проектів належатьпроекти розвитку пріоритетних галузей, регіонів, виробничої та соціальноїінфраструктури тощо. Реалізуючи такі проекти, позичальник, крім потоківготівки, використовує інші джерела для погашення боргу. Слід зазначити, що цейтип фінансування найбільш прийнятний для економіки України, яка має гострунеобхідність в активізації інвестиційної діяльності. Тому міжнародніфінансово-кредитні організації сьогодні віддають перевагу саме цьому видукредитування.
Кредитування наконсорційних засадах здійснюється за схемою: «створюй – володій – експлуатуй».Така схема припускає згоду між учасниками проекту щодо утворення (будівництва)підприємства, його акціонування або корпоратизації та експлуатації власником напайових умовах. Звичайно на умовах консорціуму банк або кілька банківконвертують боргові зобов’язання в акції позичальника. Власниками проектустають також підрядники, страхові компанії тощо.
Для реалізації великихпроектів можуть створюватися промислово-фінансові групи та консорціуми,учасники яких, у тому числі банки, стають інвесторами, здійснюють безпосереднєкредитування і розподіляють між собою всі інвестиційні ризики.
Банківський консорціумнадає інвестиційний кредит позичальнику в такі способи:
- шляхомакумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданнямкредитів суб’єктам господарської діяльності;
- шляхомгарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків, прицьому кредитування здійснюється залежно від потреби у кредиті;
- шляхомзміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунокзалучення інших банків для участі в консорціумній операції (див. Положення НБУ«Про порядок здійснення консорціумного кредитування» від 21 лютого 1996 р.).
Банківські консорціумистворюються з метою акумуляції кредитних ресурсів як в національній, так і віноземній валюті, здійснення кредитування господарських інвестиційних програміз значними обсягами фінансування, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативногопоказника максимального розміру ризику на одного позичальника.
Різновидом консорціумногокредиту є паралельний кредит: в угоді беруть участь два або більше банків, якісамостійно ведуть переговори з позичальником. Банки-кредитори узгоджують міжсобою умови кредитування, щоб у підсумку укласти кредитний договір іззагальними для всіх учасників умовами. Кожний банк самостійно надаєпозичальнику визначену частку кредиту, дотримуючись загальних, узгоджених зіншими банками-кредиторами умов кредитування.
На основі багатосторонніхбанківських кредитів з’являється можливість здійснювати великі довгостроковікредитні проекти для задоволення потреб інвестиційної сфери.
Новою формою кредитуваннякапітальних вкладень, що впроваджується в комерційних банках, є надання коштівклієнтам для реалізації ними довгострокових широкомасштабних проектів шляхомповного викупу випусків промислових облігацій, які емітуються цими клієнтами. Уміжнародній практиці така операція називається андеррайтинг. Вонамає широке розповсюдження в діяльності спеціалізованих інвестиційних банків закордоном.
Упровадженняандеррайтингу в комерційних банках сприяє розширенню інвестиційних операцій,розвитку ринку цінних паперів в Україні, просуванню цінних паперів українськихпідприємств на світовий фінансовий ринок.
Найчастіше банкаминадається право здійснювати операції андеррайтингу тільки для провіднихпідприємств пріоритетних галузей України (літакобудування, суднобудування,хімічна промисловість і т. ін.), продукція яких користується попитом насвітовому ринку. Кожна операція андеррайтингу узгоджується з департаментомінвестицій, координаційною радою банку з інвестиційної діяльності й отримуєспеціальний дозвіл кредитного комітету, затверджений правлінням комерційногобанку.
Сума ліміту андеррайтингудля одного підприємства не повинна перевищувати 10% власного капіталу банку імає відповідати вимогам Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»,згідно з яким акціонерне товариство може випускати облігації на суму не більше 5%від розміру свого статутного фонду і лише після повної оплати всіх випущенихакцій.
Андеррайтинг надається,як правило, тільки підприємствам, які не мають перед банком зобов’язань пораніше отриманих позичках, і тільки для єдиного виду цінних паперів – іменних промисловихоблігацій з плаваючою відсотковою ставкою, номінал яких ув’язаний із динамікоюринкової вартості монетарного металу (наприклад золота), забезпечених договоромзастави майна позичальника, яке не є заставним забезпеченням іншого зобов’язання(боргу), і для яких умовами випуску передбачена можливість конвертаціїоблігацій у звичайні акції підприємства. Такі облігації вважаються у світовійпрактиці найбільш привабливими для інвестора і надійно захищають праваостаннього з урахуванням інфляційних процесів.
Особливі умовиандеррайтингу:
а) іменні облігаціїреєструються на ім’я власника. У зазначений умовами випуску строк підприємствомає перерахувати обумовлені відсотки на рахунок, указаний власником облігації;
б) плаваюча відсотковаставка витрат по облігації має бути ув’язана з динамікою базової ставкигрошового ринку України, наприклад, облікової відсоткової ставки Національногобанку України;
в) номінал облігації маєбути виражений двояко: у грошовій формі та у відповідній кількостідорогоцінного металу на момент випуску облігації. Умови випуску повинніпередбачати право інвестора при погашенні облігації отримати суму, яка дорівнюєринковій вартості зазначеної в облігації кількості дорогоцінного металу намомент її викупу;
г) гарантією облігацій єдоговір застави на все майно підприємства, яке не є заставним забезпеченняміншого зобов’язання (боргу), причому враховується не тільки те майно, якимволодіє підприємство на момент випуску облігацій, а й все те майно, якепідприємство може придбати в майбутньому;
д) конвертованістьоблігацій означає право їх власника через визначений термін обміняти облігацію(за його бажанням) на фіксовану кількість простих акцій підприємства, щовипустило облігації. Це дає власнику облігацій потенційну можливість отриманнядодаткового прибутку при зростанні ринкової ціни зазначених вище акцій.
Банк на основі вивченняперелічених документів проводить оцінку надійності облігацій підприємства іможливості їх перерозміщення серед невеликої кількості великихустанов-інвесторів (банків, страхових компаній, інвестиційних і пенсійнихфондів) або великої кількості дрібних інвесторів через установи банку або середділерів, що спеціалізуються на проведенні операцій з цінними паперами, чипродажу облігацій на Фондовій біржі.
Враховуючи нерозвиненістьфондового ринку (особливо ринку промислових облігацій) в Україні, однією зголовних причин надання підприємствам кредиту у вигляді андеррайтингу сьогодніє зацікавленість самого банку у придбанні таких облігацій для власного портфеляцінних паперів.
У разі прийняттяпозитивного рішення про надання кредиту у вигляді андеррайтингу установою банкурозробляється проект угоди про адеррайтинг, особливе значення в якій необхідноприділити чіткому юридичному формулюванню умов випуску облігацій і спеціальнихзобов’язань підприємства перед банком по наданню останньому можливостіздійснення необхідного контролю за дотриманням умов випуску.
У банківській практиціінвестиційні операції означають вкладення коштів у цінні папери. Інвестиціїпевним чином відрізняються від позичок:
1. Позичкаприпускає використання коштів протягом відносно короткого проміжку часу зумовою повернення її або її еквівалента. Інвестування передбачає вкладаннягрошей з метою забезпечення надходження коштів протягом порівняно тривалогочасу до того, як вкладені кошти повернуться до власника.
2. Прибанківському кредитуванні ініціатором угоди, як правило, виступає боржник, апри інвестуванні – банк, який намагається купити активи на ринку.
3. Прикредитуванні банк часто є єдиним чи одним з небагатьох кредиторів, тоді як приінвестуванні він є одним з багатьох інвесторів.
4. Кредитуванняпов’язане з особистими відносинами банку з позичальником, а інвестування єзнеособленою діяльністю.
Проте між кредитними таінвестиційними операціями існує тісний зв’язок:
· зазначеніоперації найбільш прибуткові, а значить – найбільш ризиковані;
· банкизобов’язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і залежно відекономічної ситуації змінювати її на користь кредитів або на користьінвестицій.
До основних цілейінвестицій належать:
а) дохідність вкладень;
б) безпека вкладень;
в) ризик інвестицій;
г) ліквідність вкладенихкоштів.
Жоден цінний папір невідповідає всім зазначеним цілям.
На сучасному етапіекономічного розвитку інвестиційна активність індивідуальних інвесторів таюридичних осіб передбачає вкладення надлишкових (тимчасово вільних) коштів не водин, а у велику кількість інвестиційних об’єктів, генеруючи тим самим певнудиверсифіковану сукупність їх.
Такий метод дістав назву«портфельне інвестування» (рис. 2.2).
Інвестиційний портфель –це цілеспрямовано сформована сукупність об’єктів фінансового та/або реальногоінвестування, призначена для реалізації попередньо розробленої стратегії, щовизначає інвестиційну мету.
Управління портфелем потребуєзваженого підходу і дає найкращі результати завдяки ретельному аналізу потребінвестора, а також прийнятних для включення в портфель інвестиційних інструментів.При формуванні портфеля слід зважати на такі умови: необхідний рівень поточногодоходу, збереження й приріст капіталу, податкові аспекти, ризик тощо.
/>
Рисунок 2.2 – Портфельне інвестуваннята його суб’єкти
Кожен із цих чинників та їхнікомбінації відіграють вагому роль під час визначення типу портфеля, щовідповідає інвестиційним цілям певного інвестора.
За нинішніх умов портфельможна формувати як сукупність певної кількості об’єктів реального іабофінансового інвестування за рахунок відповідного виду інвестиційнихінструментів згідно із чинним законодавством.
Передусім це найважливішівиди банківської діяльності, спрямовані на випуск в обіг відповідних фінансовихінструментів з метою отримання прибутку.
Головним критерієм приформуванні та подальшому функціонуванні обох видів портфелів є їхня дохідність,і оскільки позикові й інвестиційні операції є найприбутковішими у банківськійдіяльності, вони мають найбільшу питому вагу у складі активів комерційногобанку. Разом із тим належність цих активів до різних портфелів пояснює суттєвівідмінності між ними.
Формування й управліннякредитним та інвестиційним портфелями тісно взаємопов’язані. Оскільки позиковій інвестиційні операції є для банку найприбутковішими, то зазвичай саме вониістотним чином визначають рівень ризику банківської діяльності. Тож банкизобов’язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і відповідно доекономічної ситуації змінювати її або на користь позик, або на користьінвестицій.
Таким чином, особливістюформування інвестиційного портфеля комерційного банку є включення до ньогоцінних паперів двох рівнів:
- первиннірезерви, призначені для отримання доходу;
- вториннірезерви, які можна реалізувати з метою підтримання ліквідності.
Інвестиційна політикабанку має передбачати дотримання певної пропорційності між первинним івторинним резервами цінних паперів і, відповідно, між інвестиційним тапозиковим портфелями. «Найліберальнішими», з огляду на чинні законодавчіобмеження, є операції із цінними паперами. Придбання їх дозволене всім,починаючи з індивідуального інвестора і аж до великих фірм і корпорацій.Існують певні обмеження стосовно емісії окремих видів фінансових інструментів.Формування портфеля фінансових активів можна здійснювати за допомогою широкогоспектру фінансових інструментів, головними з яких є:
- державніта муніципальні облігації;
- облігаціїпідприємств;
- акціївідкритих акціонерних товариств;
- комерційніпапери (векселі);
- деривативи(похідні цінні папери);
- депозитнісертифікати, ощадні сертифікати.
Відповідно до цілейінвестування до портфеля включають фінансові інструменти, вкладання коштів уякі має різну мету і формування яких зазнає впливу багатьох суб’єктивних таоб’єктивних чинників, зокрема:
- фінансовихможливостей інвестора (внутрішнє джерело фінансування);
- можливостейзалучення зовнішніх джерел фінансування з метою інвестування (вітчизняних таіноземних);
- інвестиційногоклімату в державі;
- кон’юнктуриінвестиційного ринку;
- особистихякостей інвестора (агресивності економічної стратегії, схильності інвестора доризику, здатності ефективно керувати портфелем, здатності миттєво реагувати назміни й ухвалювати відповідні рішення тощо).
Аналіз усіх чинників даєінвесторові змогу обрати одну або кілька цілей, згідно з якими формуютьінвестиційний портфель. Сформований портфель можна віднести до конкретноготипу, що вимагає відповідних методів управління та нагляду. Портфельреальних інвестиційних проектів можна розглядати як певний вид інвестиційногопортфеля, який формують окремі суб’єкти інвестиційної діяльності: корпорації,інститути спільного інвестування тощо. Портфелі реальних проектів, що маютьзабезпечувати розвиток компанії, створення нових робочих місць, за певнихобставин дотує держава. Відмітними рисами таких проектів є невисокаприбутковість, низька ліквідність, високий рівень ризику через великукапіталомісткість і тривалі терміни реалізації. Формування таких портфеліввимагає багато часу, що зумовлено потребою виконання значного обсягу робіт,пов’язаних із техніко-економічним обґрунтуванням і наглядом за проектами.
В основі портфелязростання лежать фінансові інструменти, які забезпечують високі темпизбільшення капіталу. До цих активів можуть належати акції підприємств, яківелику частку прибутку реінвестують у свою діяльність, унаслідок чогопокращуються їх фінансові показники та зростають курсові вартості акцій; акціїуспішно функціонуючих компаній; акції перспективних підприємств та венчурних(ризикових) компаній (за наявності звичайно певної ймовірності зростання їхкурсових вартостей); довготермінові облігації з купонною ставкою, яка можезабезпечити зростання ринкової ціни облігації в майбутньому за наявностіймовірності зниження відсоткових ставок; акції недооцінених ринком компаній;похідні фінансові інструменти за наявності ймовірності руху біржових цін наактиви, який сприятиме зростанню капіталу, та інші цінні папери.
Портфель доходуформується із цінних паперів, які забезпечують високий рівень поточного доходуза незначного зростання капіталу. До таких фінансових інструментів належатьпрості та привілейовані акції підприємств, які виділяють на дивіденди значнучастину свого чистого прибутку; облігації, векселі та депозитні ощаднісертифікати, які мають вищі відсоткові ставки порівняно із середньоринковими.
Також можна вирізнити іпроміжний тип портфеля, який спрямований на отримання дивідендів (відсотків) ізростання курсової вартості цінних паперів (портфель зростання і доходів). Формуванняданого типу портфеля здійснюють з метою уникнення можливих втрат на ринкуцінних паперів як від падіння курсової вартості, так і від низьких дивіденднихчи відсоткових виплат. Одна частина фінансових активів, що входить до складу даногопортфеля, приносить власнику зростання капітальної вартості, а інша – дохід.Втрата однієї частини може компенсуватися зростанням іншої. До такого типувідноситься портфель подвійного призначення.
/>
/>
Рисунок 2.4 – Основні типи портфелівцінних паперів
До складу портфелю подвійного призначення включаютьсяпапери, що приносять його власнику високий дохід при зростанні вкладеного капіталу.У даному випадку мова йде про цінні папери інвестиційних фондів подвійногопризначення, які випускають власні акції двох типів, перші приносять високийдохід, другі – зростання капіталу.
Залежно від типуінвестора розрізняють інституційний та індивідуальний портфелі цінних паперів,які формують відповідно інституційні інвестори – юридичні особи та інвестори – фізичніособи.
Також портфелі ціннихпаперів залежно від методів управління ними можуть класифікуватися як фіксовані(пасивні) та гнучкі (активні) портфелі. Так, фіксований портфель являє собою сукупністьцінних паперів, які залишаються на весь період існування портфеля незмінними.Як правило, цей портфель складається з державних цінних паперів. Термініснування фіксованого портфеля визначають останні дані погашення за ціннимипаперами портфеля. Цей вид портфеля може гарантувати відносно високу безпекувкладання коштів у цінні папери для інвестора, але не здатний забезпечитивисоких доходів. На відміну від фіксованого портфеля, формування інвесторомгнучкого портфеля передбачає управління даним портфелем упродовж усього періодуйого існування згідно з інвестиційними цілями інвестора. Інвесторивикористовують такі стратегії активного управління портфелем, як перекиданнякоштів; пошук акцій недооцінених ринком компаній та підприємств, що реорганізуються;спекуляція новими випусками цінних паперів та ін.
Залежно від видівфінансових інструментів, які входять до портфеля цінних паперів, вирізняютькомбінований та спеціалізований портфель. Склад останнього обмежується тількиодним видом фінансових інструментів. Тобто спеціалізований портфель може бути увигляді портфеля облігацій, портфеля акцій, портфеля опціонів тощо.Комбінований портфель включає певну сукупність видів цінних паперів, які обертаютьсяна ринку. Даний портфель може складатися з акцій, облігацій та інших видів ціннихпаперів.
Метою вкладанняінвестором коштів у цінні папери може бути отримання доходу або інша специфічнаціль (доступ через цінні папери до дефіцитної продукції, майнових прав;створення холдингових структур; розширення сфери впливу та перерозподілвласності тощо). Тобто можна виокремити дві основні вигоди, які може отриматиінвестор, вкладаючи кошти у цінні папери:
1) дохід від ціннихпаперів та
2) контроль за підприємствами.
Виходячи з цього,портфелі цінних паперів класифікують (типізують) за цілями інвестування:дохідний портфель та спеціальний портфель.
Дохідний портфельформують задля отримання доходу від цінних паперів чи у вигляді дивідендів, чиу вигляді приросту курсової вартості.
Спеціальний портфельформується інвестором згідно з його специфічними цілями.
У такому випадкуіснування специфічного портфеля приносить інвестору певні доходи, але не безпосередньовід цінних паперів, які входять до даного портфеля.
Методи формування йоцінювання портфеля цінних паперів є найважливішими у сучасній економічнійтеорії ринку. Наголосимо, що останніми роками було присуджено кількаНобелівських премій за розроблення, пов’язані з окремими аспектами цієї проблеми.
2.2 Міжбанківське об'єднання: їх види і характеристика
Банки можуть бутиучасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольногозаконодавства України. Банківське об'єднання створюється за попередньою згодоюНаціонального банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесеннявідповідного запису до Державного реєстру банків. Міжбанківські об'єднаннявідіграють усе помітнішу роль у діяльності банківської та кредитної систем.Вони утворюються банками (іншими установами за участю банків) з метоюкоординації та узгодження дій, підвищення ефективності своєї політики, длязахисту своїх професійних інтересів та ін.
Першіміжбанківські об'єднання виникли як наслідок становлення величезних промисловихмонополій (концентрації проми¬лового капіталу) та конкурентної боротьби міжбанками. Осно¬ними способами створення міжбанківських об'єднань стали:
а) злиттясамостійних банків;
б) поглинанняодним банком своїх конкурентів.
Нині існуєвелика кількість різноманітних міжбанківських об'єднань, їх утворення базуєтьсяяк на добровільному об'єднанні амостійних банків (злиття), так і на правахпримусового підпорядкування та залежності (поглинання).
Умовно,виходячи із різних критеріїв класифікації, міжбанківські об'єднання поділяються: некомерційного типу, комерційного типу, асоціативні структури, асоціації, спілки, ліги, корпоративні структури, картелі, консорціуми, синдикати наакціонерних засадах на пайових засадах об'єднання комерційного типу, концерни(корпорації»), трести.
а)залежно від складу учасників:
– насуто банківські об'єднання;
– об'єднаннязмішаного типу, учасниками котрих стають як підприємства та організації, так іодин чи кілька банків;
б)залежно від цілей:
– наоб'єднання комерційного типу, діяльність яких орієнтована на отримання й максималізаціюприбутку;
– некомерційноготипу, основною метою діяльності яких є надання різних видів послуг своїмчленам;
в)залежно від строків діяльності:
– набезстрокові об'єднання, що діють постійно;
– об'єднання,створені на певний строк;
г)залежно від ступеня залежності й підпорядкування окремих структур:
– наасоціативні добровільні об'єднання, членами яких є рівноправні за статусомсамостійні банки, котрі добровільно делегують виконання окремих функційствореному ними об'єднанню та його апарату;
– корпоративні,засновані на відносинах власності й системі участі в капіталі об'єднання, якімають жорстку ієрархічну структуру і залежать від головного банку – власникаконтрольного пакета акцій.
Найбільшпоширеним є розподіл міжбанківських об'єднань на асоціативні й корпоративні.
Головнимипредставниками міжбанківських об'єднань асоціативного комерційного типу є консорціумита картелі; корпоративного типу – концерни і трести.
Банківськийконсорціум – тимчасове об'єднання на договірній основі кількох банків дляспільного проведення кредитних, гарантійних або інших банківських операцій.Організується під головуванням найбільшого банку (голови консорціуму), який дієвід імені і в інтересах усіх учасників консорціуму. За такого об'єднанняюридична самостійність банків, що входять до складу консорціуму, невтрачається. оловна мета консорціуму:
1. Збільшення обсягів операцій з допомогою концентрації ресурсів.
2. Розподілення ризиків, що дає можливість обмежити втрати кожногоучасника консорціуму за можливих неплатежів клієнтів.
Частоконсорціальні об'єднання банків називають банківськими синдикатами, а кредити,що надаються консорціумом банків, – консорціальними, або синдикативними. Убанківській практиці синдикатами називають тимчасові банківські об'єднання,створені для розміщення великих випусків цінних паперів, обслуговуванняемісійно-засновницької діяльності клієнтів.
Банківськийкартель – об'єднання крупних банків навколо угоди про розподіл сфер діяльності(узгодження і проведення єдиної політики щодо процентних ставок, дивідендів,умов кредитування тощо). Умови угоди, як правило, не афішуються. Незалежність банків, щовходять до складу картелю, зберігається.
Банківськийконцерн – це монополістичне об'єднання акціонерних банків, коли великий банк(головне акціонерне това-риство) стає власником контрольного пакета акційюридичне самостійних банків (дочірніх товариств), а відтак здобуває правоконтролювати їхню діяльність. До складу банківського концерну, крім банків,можуть входити також інші (страхові, лізингові, факторингові тощо) акціонернітовариства з різною специфікою діяльності, що не залежать одне від одного, алеоб'єднані під керівництвом акціонерного товариства, якому належать контрольніпакети акцій усіх акціонерних товариств концерну. Таке об'єднання має назвубанківської хол-динг-компанії.
Банківськіхолдинги стали дуже поширеними в останні роки, вони утворюються на величезнихтериторіях, їх називають «супермаркетами» банківських і небанківських послуг. Основнамета холдингу – спрямовувати, контролювати діяльність усього об'єднання ікожної його складової окремо, оптимізу-ючи прибуток. Існують одно табагатобанківські холдингові компанії. Однобанківські холдингові компанії(фінансові концерни) складаються з одного банку, який виконує функції холдингу,а також певної кількості парабанків. Багатобанківські холдингові компаніїконтролюють два або більше банків. Найчастіше головною холдинговою компанією вцьому об'єднанні стає інвестиційна або фінансова корпорація, створена на базіпромислових підприємств і банків.
Банківськийтрест – це монополістичне об'єднання банків, яке утворюється об'єднаннямвласності банків, що входять до його складу. При цьому останні втрачаютьюридичну, комерційну самостійність і підпорядковуються одному органууправління. На відміну від концерну, трест базується не на акціонерній, а напайовій формі власності.
2.3 Визначити процентну ставку і суму виплат за факторинг. Ставка закредит склала 180% річних, середній строк обігу коштів – 14 днів. Продавецьнадав рахунок-фактуру на 300000 грн.
РІШЕННЯ
Плата за ці операціїскладатиме (180*14)/360=7% сумы, прийнятой до оплати факторинга.
За оплату продавцудокументів на сумму 300000 грн. факторинг получає від нього: 7*300000=21000 грн.
Список літератури
1. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 №2121‑III/ Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, №5–6, ст. 30 із подальшимизмінами.
2. Закон України «Про національний банк України» від 20.05.1999 №679‑XIV/Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, №29, ст. 238 із подальшими змінами.
3. Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунківу національній та іноземних валютах, затверджена постановою ПравлінняНаціонального банку України від 12.11.2003 №492 і зареєстрована в Міністерствіюстиції України 17 грудня 2003 р. за №1172/8493 із подальшими змінами. //www.гаdа.кіеv.uа.
4. Положення про міжбанківські розрахунки в Україні.
5. Банківська система України: рік сталого розвитку // ВісникНаціонального банку України. – 2002. – №12 – с. 34–37.
6. Динаміка фінансового стану банків України на 1 січня 2003 року //Вісник Національного банку України. – 2003. – №2 – с. 20–21.
21.Рейтинг українських банків на 01.01.2003 р. –Асоціація українських банків // Бізнес. 2003. – №7. – с. 34–35.