Реферат по предмету "Банковское дело"


Основи банківської справи

1. Економічна сутність поняття «банк» та «комерційний банк»


Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйлі з'явилися в епоху Відродження в італійських містах. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення до вкладів грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах поворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків і здійснення розрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих «негрошових» кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням. Розкриваючи зміст поняття «банк», необхідно звернути увагу на триваючий процес гармонізації банківського законодавства, оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення — інституційного та нормативного.
Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Від банків слід відрізняти фінансові установи — юридичні особи, які проводять одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів.
У широкому розумінні, комерційний банк – це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи. Таке трактування комерційного банку характерне для української практики, в якій усі банки, крім центрального, називаються комерційними.
У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання максимального прибутку. Так, він характеризується у банківській практиці Німеччини, США та інших країн, у яких, поряд з групою комерційних банків, діє велика група інших банків другого рівня, що не є комерційними.


2. Види банків, порядок їх створення та організаційна структура


Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків: а) принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку; б) принцип універсальності, коли будь-які обмеження щодо діяльності банків на грошовому ринку знімаються. У ринковій економіці функціонують різні види банків, які класифікуються за певними ознаками:
1. За формою власності:
· державні;
· приватні;
· кооперативні.
В Україні функціонують два державні банки: експортно-імпортний та ощадний. Решта банків є приватними і мають статус акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю.
2. За масштабами операцій:
· роздрібні (акумулюють кошти численних клієнтів, невеликі за обсягом. При цьому потрібна розвинута інфраструктура); · оптові. Обслуговують незначну кількість великих клієнтів, а необхідні ресурси залучають на фінансовому ринку. 
3. За територіальним охопленням:
· міжнародні;
· регіональні;
· банки, що ведуть діяльність у національному масштабі
(колишні спеціалізовані банки).
4. За колом виконуваних операцій:
· спеціалізовані;
· універсальні.
Спеціалізовані банки обмежують свою діяльність невеликим колом операцій або функціонують у вузькому секторі ринку, або обслуговують окремі галузі економіки (ощадні, іпотечні, банки споживчого кредиту, банки підтримки, гарантійні, розрахункові (клірингові) банки або палати). Універсальні банки виконують широкий спектр банківських операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. В Україні більшість банків універсальні, їм заборонено здійснювати діяльність лише в сфері торгівлі, матеріального виробництва і страхування. Крім функціональної, виділяють галузеву і регіональну спеціалізації банків.
5. За порядком формування статутного фонду комерційні банки поділяються на акціонерні товариства відкритого і закритого типу та пайові банки. Характерні ознаки цих господарських товариств регламентуються Законом України «Про господарські товариства» від 16.12.93. 6. За наявністю мережі філій або безфілійні.
Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.
Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників та акціонерів (пайовиків), які набувають істотної участі у банку, встановлюються Законом «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правовими актами Національного банку України.
Участниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації,
Банк мае повое і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово «банк», а також вказівку на організаційно-правову форму банку.
Банк мае печатку зі своїм повним офіційним найменуванням.
Слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.
Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, яка повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у найменуванні банку слів «Україна», «державний», «центральний», «національний» та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України.
Статут банку складається з урахуванням положень Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства» та інших законів України.
Статут банку обов'язково має містити інформацію про:
1) найменування банку;
2) його місцезнаходження;
3) організаційно-правову форму;
4) види діяльності, які має намір здійснювати банк;
5) розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;
6) структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;
7) порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до глав 5 та 16 цього Закону;
8) порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;
9) розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;
10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків;
11) положення про аудиторську перевірку банку;
12) положення про органи внутрішнього аудиту банку. Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації такі документи:
1) заяву про реєстрацію банку;
2) установчий договір (крім державного банку);
3) статут банку;
4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;
5) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими Національним банком України вимогами;--PAGE_BREAK--
6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;
7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) — для учасників — юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) — для учасників — фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;
8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;
9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;
10) нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;
11) копії звіту про проведення відкритої підписки на акції -для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;
12) відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.
Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.
Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у цій статті.
Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.
Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.
Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.
Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.
Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:
наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється даним Законом;
забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог Національного банку України;
наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.
Правова основа діяльності Національного банку України.
Організаційна структура банків відповідає загальноприйнятій схемі керування акціонерного товариства. Вищим органом банку є загальні збори акціонерів, що повинні проходити не рідше одного разу в рік. На ньому присутні представники всіх акціонерів банку на підставі доручення. Загальні збори правомочні вирішувати винесені на його розгляд питання, якщо в засіданні бере участь не менш трьох чвертей акціонерів банку. Загальний посібник діяльністю банку здійснює рада банку. На нього покладаються також спостереження і контроль за роботою правління банку. Склад ради, порядок і терміни виборів його членів визначає загальні напрямки діяльності банку, розглядає проекти кредитних і інших планів банку, затверджує плани доходів і витрат і прибутків банку, розглядає питання про відкриття і закриття філій банку й інших питань, пов'язаних з діяльністю банку, його взаєминами з клієнтами і перспективами розвитку. Безпосередньо діяльністю комерційного банку керує правління. Воно несе відповідальність перед загальними зборами акціонерів і радою банку. Правління складається з голови правління (президента), його заступників (віце-президентів) і інших членів. Засідання правління банку проводяться регулярно. Рішення приймаються більшістю голосів. При рівності голосів голос голови є вирішальним. Рішення правління проводяться в життя наказом голови правління банку. При правлінні банку звичайно створюються кредитний комітет і ревізійна комісія. У функції кредитного комітету входять: розробка кредитної політики банку, структури залучених засобів і їхнього розміщення; розробка висновків по наданню найбільш великих позик (тих, що перевищують установлені ліміти); розгляд питань, пов'язаних з інвестуванням, веденням трастових операцій. Ревізійна комісія обирається загальними зборами учасників і підзвітна раді банку. До складу ревізійної комісії не можуть бути обрані члени ради і правління банку. Правління банку надає в розпорядження ревізійної комісії всі необхідні для проведення ревізії матеріали. Результати проведених перевірок комісія направляє правлінню банку. З метою забезпечення гласності в роботі банків і доступності інформації про їхнє фінансове положення їхні річні баланси, затверджені загальними зборами акціонерів, а також звіт про прибутки і збитки повинні публікуватися в пресі (після підтвердження вірогідності представлених у них зведень аудиторською організацією). З метою оперативного кредитно-розрахункового обслуговування підприємств і організацій — клієнтів банку, територіально віддалених від місця розташування банку, він може організовувати філії і представництва. При цьому питання про відкриття філії чи представництва банку повинний бути погоджений з Управлінням НБУ по місцю відкриття філії чи представництва.


3. Економічні нормативи, що регулюють діяльність комерційних банків


І група — нормативи капіталу: 1. Норматив капіталу ( ) комерційного банку. Розраховується як сума основного (капітал 1-го рівня) і додаткового капіталу (капітал 2-го рівня) за мінусом відвернень з урахуванням основних засобів. Такий капітал називають невідкоригованим. До основного капіталу включаються: статутний капітал; емісійні різниці (різниці між ціною первинного розміщення акцій та їх номінальною вартістю); резервні фонди, які створюються за рахунок прибутку банку; прибуток минулих років. До додаткового капіталу включаються: загальні резерви; результати переоцінки основних засобів; результат поточного року. До відвернень належать: цінні папери в портфелі банку на інвестиції та вкладення банку в в асоційовані компанії та дочірні установи. Загальна сума капіталу, невідкоригованого на основні засоби, визначається за формулою: />,де: ОК — основний капітал, ДК — додатковий капітал, В — відвернення.  При розрахунку сума додаткового капіталу не повинна перевищувати суму основного капіталу. Відкоригований капітал банку визначається як: />,де: 03 — основні засоби, (03 — К1) — перевищення капітальних витрат над сумою капіталу банку. Якщо 03 > К1, то до розрахунку приймається позитивна різниця. Якщо 03
10 — кредити, надані центральним органам державного управління;
20 — кредити, надані місцевим органам влади, боргові цінні папери центральних органів державного управління та місцевих органів влади;
50 — кошти до запитання в інших банках, строкові депозити, які розміщені в інших банках;
100 — операції з цінними паперами, кредити, які надані клієнтам банку, пролонгована, прострочена та сумнівна заборгованість, дебітори, основні засоби та товарно-матеріальні цінності тощо.
Нормативне значення нормативу/>не може бути нижчим за 8%.
4. Норматив достатності капіталу (/>).
Розраховується як співвідношення капіталу банку і загальних активів банку, зменшених на створені відповідні резерви:


/>


де: К — капітал банку, ЗА — загальні активи банку, ЗР — загальні резерви. Методика визначення чисельника у показниках і аналогічна визначенню показника. До загальних резервів відносяться: резерви під знецінення боргових цінних паперів, що рефінансуються НБУ, резерв під заборгованість інших банків, резерви під заборгованість за кредитами, які надані клієнтам, резерви на можливі втрати за сумнівною дебіторською заборгованістю за операціями з клінтами банку, резерв під знецінення цінних паперів у портфелі банку на продаж, резерв під знецінення цінних паперів у портфелі банку на інвестиції, резерви на можливі втрати за сумнівною дебіторською заборгованістю. Нормативне значення показника має бути не менше ніж 4%. II група — нормативи ліквідності. Ліквідність банку — це його здатність забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань. Визначається збалансованістю між строками і сумами погашення активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку. 5. Норматив миттєвої ліквідності ( ). Розраховується як співвідношення суми коштів на кореспондентському рахунку в НБУ та в касі банку до поточних зобов'язань:    продолжение
--PAGE_BREAK--
Розраховується як співвідношення суми коштів на кореспондентському рахунку в НБУ та в касі банку до поточних зобов'язань:
о поточних зобов'язань відносяться: кошти НБУ в банку, кошти до запитання інших банків, строкові депозити інших банків, кошти бюджету та позабюджетних фондів України, кошти на поточних рахунках клієнтів банку.
Нормативне значення показника />має бути не менше 20%.
6. Норматив загальної ліквідності (/>).
Розраховується як співвідношення загальних активів до загальних зобов'язань банку, помножене на 100%:
7. Норматив співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку (/>):
III група — нормативи ризику.
8. Максимальний розмір ризику на одного позичальника (/>). розраховується за формулою:


/>,



де: Зс — сукупна заборгованість за позичками, міжбанківськими кредитами та врахованими векселями одного позичальника плюс 100% суми позабалансових зобов'язань, наданих щодо цього позичальника; К — капітал банку.
Нормативне значення показника />не повинно перевищувати 25%.
9. Норматив великих кредитних ризиків (/>):



/>,



де: Ск — сукупний розмір великих кредитів, наданих банком з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку; К- капітал банку.
Нормативне значення показника />не повинно перевищувати восьмикратного розміру капіталу банку.
Великим кредитом вважається сукупний розмір кредитів з урахуванням облікованих векселів та 100% позабалансових вимог щодо одного позичальника, який перевищує 10% капіталу банку.
Рішення про надання великого кредиту має бути оформлено висновком кредитного комітету банку, затвердженим правлінням банку. Якщо сума всіх великих кредитів перевищує восьмикратний розмір капіталу не більше ніж на 50%, то вимоги до платоспроможності банку подвоюються (не менше 16%), а якщо перевищує 50%, — потроюються (не менше 24%).
10. Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (/>):
/>,



де Ркі — сукупний розмір наданих банком кредитів, поручительств, врахованих векселів та 100% суми позабалансових зобов'язань щодо одного інсайдера; К — капітал банку.
Максимальне значення />не повинно перевищувати 5%. Розмір кредитів, наданих акціонеру (засновнику) банку без відповідного забезпечення, не може перевищувати 50% його внеску до статутного капіталу банку.
11. Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (/>):



/>,



де: Рк — сукупний розмір наданих банком кредитів, поручительств, врахованих векселів та 100% суми позабалансових зобов'язань щодо всіх інсайдерів банку; К — капітал банку.
Максимальне значення />не повинно перевищувати 40%.
12. Норматив максимального розміру наданих міжбанківських кредитів (/>):



/>,



де: МБн — загальна сума наданих комерційним банком міжбанківських кредитів; К- капітал банку.
Максимальне значення />не повинно перевищувати 200%.
13. Норматив максимального розміру отриманих міжбанківських кредитів (/>):
/>,



де: МБо — загальна сума отриманих комерційним банком міжбанківських кредитів; ЦК — загальна сума залучених централізованих коштів; К — капітал банку.
Максимальне значення нормативу />не повинно перевищувати 300%.
14. Норматив інвестування (/>):



/>,    продолжение
--PAGE_BREAK--



де: Кін — кошти банку, які інвестуються на придбання часток (акцій, інших цінних паперів) акціонерних товариств, підприємств і недержавних боргових зобов'язань; К — капітал банку; ЦП — цінні папери у портфелі банку на інвестиції; Ва — вкладення в асоційовані компанії.
Максимальне значення />не повинно перевищувати 50%.
15. Норматив загальної відкритої валютної позиції банку (/>):



/>,



де: Вп — загальна відкрита валютна позиція банку за балансовими і позабалансовими активами та зобов'язаннями банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті (розрахунок здійснюється на звітну дату); К — капітал банку.
Нормативне значення з 15.01.99 не повинно перевищувати 35%.
У разі, якщо вартість активів та позабалансових вимог перевищує вартість пасивів і позабалансових зобов'язань, відкривається довга відкрита валютна позиція. Якщо вартість пасивів та позабалансових зобов'язань перевищує вартість активів і позабалансових вимог, відкривається коротка відкрита валютна позиція.
16. Норматив довгої (короткої) відкритої валютної позиції у вільно конвертованій валюті (ВКВ) (/>):


/>.



де: Він — довга (коротка) відкрита валютна позиція банку за балансовими і позабалансовими активами та зобов'язаннями банку за кожною вільно конвертованою валютою у гривневому еквіваленті (розрахунок здійснюється на звітну дату); К- капітал банку.
Нормативне значення з 15.01.99 по довгій позиції у ВКВ не повинно перевищувати 30%, а по короткій позиції у ВКВ — 5%.
17. Норматив довгої (короткої) відкритої валютної позиції у неконвертованій валюті (/>):


/>.


де; Вп — довга (коротка) відкрита валютна позиція банку за балансовими і позабалансовими активами та зобов'язаннями банку за кожною неконвертованою валютою у гривневому еквіваленті; К — капітал банку.
Нормативне значення з 15.01.99 не повинно перевищувати 3%.
18. Норматив довгої (короткої) відкритої валютної позиції у всіх банківських металах (/>):


/>.



де Вм — довга (коротка) відкрита валютна позиція банку за балансовими і позабалансовими активами та зобов'язаннями банку по банківських металах у гривневому еквіваленті; К — капітал банку.
Нормативне значення з 15.01.99 не повинно перевищувати 2%.


4. Доходи, видатки та прибуток банку. Використання прибутку


Для оцінки доходів та видатків необхідно розрахувати загальну суму доходів банку, отриманої їм за період, із наступним поділом її на види доходів, що надійшли від проведення різноманітних видів банківських операцій.
Валові доходи банку прийнято розділяти на процентні і непроцентні.
До процентних доходів банку відносяться:
нараховані й отримані відсотки по позичках у гривневому виразі;
нараховані й отримані відсотки по позичках в іноземній валюті.
Структура процентних доходів банку може бути подана також у вигляді:
процентних доходів, отриманих по міжбанківських позичках;
процентних доходів, що надійшли по комерційних позичках.
Непроцентні доходи складають:
доходи від інвестиційної діяльності (дивіденди по цінних паперах, доходи від участі в спільній діяльності підприємств і організації й ін.);
доходи від валютних операцій;
доходи від отриманих комісій і штрафів;
інші доходи.
Також доходи можна розділити на банківські і небанківські.
Банківські доходи – це ті, що безпосередньо пов’язані з банківською діяльністю.
Небанківські – ті, які не відносяться до основної банківської діяльності, але забезпечують іі здійснення.
При оцінці доходів банку визначається питома вага кожного виду доходу в їхній загальній сумі або відповідній групі доходів. Динаміка дохідних статей може порівнюватися з попередніми періодами, у тому числі і по кварталах. Стабільний і ритмічний приріст доходів банку свідчить про його нормальну роботу і про кваліфіковане управління.
Після проведення оцінки структури доходів банку по укрупнених статтях варто більш детально вивчити структуру доходів, що формують укрупнену статтю, що займає найбільшу питома вагу в загальному обсязі доходів. )
Аналізуючи одночасно доходи конкретного банки і динаміку структури активу балансу, можемо зробити висновок, що не всі активи банку приносять йому адекватний прибуток.Це відноситься до активів, що звичайно не приносять доходу (наприклад, кошти в касі і на кореспондентському рахунку, резерви в НБУ і власні основні засоби), а також до таких активів, як цінні папери й інші права участі, придбані банком і нематеріальні активи. Це означає, що якість спільних проектів, придбаних цінних паперів і нематеріальних активів є вкрай невисокою.
Отже, доход комерційних банків залежить від норми прибутку по позичкових і інвестиційних операціях, розміру комісійних платежів, стягнутих банком за послуги, а також від суми і структури активів.
Доходність банка є результатом оптимальної структури його балансу як у частині активів, так і пасивів, цільової спрямованості в діяльності банківського персоналу в цьому напрямку. Іншими важливими умовами забезпечення доходності банка є раціоналізація структури видатків і доходів, розрахунки процентноЇ маржу і виявлення тенденцій у доходності позичкових операцій, планування мінімальної дохідної маржї для прогнозування орієнтованого рівня відсотків по активних і пасивних операціях. Умовою доходності банківської діяльності безумовно є підтримка ліквідності, управління банківськими ризиками, їхня мінімізація.
Оцінка витрат банка здійснюється по тієї ж схемі, що й оцінка його доходів. Валові витрати банку можна розділити на процентні і непроцентні.
Процентні витрати складають:
• нараховані і сплачені відсотки в гривнях;
• нараховані і сплачені відсотки у валюті.
До непроцентних витрат відносять:
операційні витрати:    продолжение
--PAGE_BREAK--
сплачені комісійні по послугах і кореспондентських відносинах;
витрати по операціях із цінними паперами;
витрати по операціях на валютному ринку;
витрати по забезпеченню функціонування банку:
витрати на утримання апарата управління;
господарські витрати;
інші витрати:
штрафи, пені, неустойки сплачені;
відсотки і комісійні минулого років і т.д.
Найбільше значними статтями операційних витрат банку традиційно є витрати:
• по виплаті відсотків по поточних і строкових вкладах;
• пов'язані з виплатою комісійних іншим банкам і іншим фінансово- кредитним заснуванням за надані послуги;
• по утриманню й експлуатації будинків і устаткування;
• на заробітну плату персоналу;
• на створення спеціальних резервів.
У останні роки спостерігається зріст питомої ваги видатків на виплату відсотків по вкладах клієнтів. Це пояснюється, по-перше, підвищенням рівня процентних ставок по депозитах у результаті посилення конкурентної боротьби і, по-друге, збільшенням питомої ваги депозитних рахунків у загальній сумі притягнутих коштів.
Банки, що виконують міжнародні розрахункові операції, сплачують комісійні банку, що виконує доручення на здійснення операцій (акредитивних, інкасових і ін.). Але кінцевим платником виступає клієнт банку, із доручення якого проведена операція. Банк у повному обсязі списує з його рахунку сплачену їм комісію.
Видатки банку на утримання й експлуатацію будинків і устаткування, оплату персоналу і соціальні посібники носять щодо постійний характер. Їхня питома вага в загальній сумі видатків банку дуже значний.
Визначена частина коштів банка витрачається на створення резервів. Інші видатки в рахунку прибутків і збитків банку показуються по статті «Інші операційні видатки». Це внески, видатки на рекламу, інвентар і матеріали, на оплату послуг аудиторських фірм, судові і транспортні витрати, а також деякі види податків.
Зріст операційних видатків не тільки відбиває несприятливий стан кон'юнктури ринку, на якому банк залучає ресурси, але і може свідчити про погіршення менеджменту. Особлива увага заслуговує оцінка двох груп статей: видатки, пов'язані з забезпеченням функціонування банку (особливо адміністративно-господарські) і видатки, пов'язані з підвищенням ризикованості банківської діяльності (створення обов'язкових і інших страхових резервів).
Одна з основних цілей комерційних банків — це одержання прибутку, що є джерелом виплати дивідендів акціонерам (пайовикам), створення фондів банку, базою підвищення добробуту робітників банку і т.д. Прибуток банку являє собою різницю між його валовими доходом і витратами, тобто це – фінансові результати діяльності комерційного банку, які відображаються в звіті про фінансові результати комерційного банку.
Відповідно до діючої методики, комерційні банки визначають прибуток або збитки від своєї діяльності раз в квартал, в останній операційний день кварталу. Протягом кварталу прибутки і витрати враховуються наростаючим підсумком. Розподіл прибутку банку здійснюється по підсумкам діяльності за рік відповідно до рішення загальних зборів акціонерів (пайовиків) банку.
Прибуток комерційних банків оподатковується згідно Закона «Про оподаткування прибутку підприємств» по ставці 30 %.
Після сплати податків і штрафів, що накладаються податковою інспекцією, Національним банком України і іншими органами з прибутку банку проводяться відрахування в його резервний фонд в розмірі не менш ніж 5 % прибутку, що залишається в розпорядженні банку. Потім здійснюються відрахування в фонди економічного стимулювання банку, на добродійні і спонсорські заходи, на виплату винагород керівництву банку. З суми, що залишилася виплачуються дивіденди акціонерам (пайовикам). Якщо і після цього залишається нерозподілений прибуток, він може бути направлений на індексацію акцій (паїв) або ж на приріст капіталу банку.
Збитки банку по підсумкам діяльності за рік покриваються за рахунок резервного фонду, а при його недостатності — за рахунок зменшення капіталу.
При збитковій діяльності банку акціонерами (пайовиками) або Національним банком України вирішується питання про доцільність його подальшого функціонування: збереження, реорганізація або ліквідація.
Прибуток є найважливішим показником оцінки діяльності комерційних банків. Він використовується аналітиками для визначення рейтингів банків на основі їх балансів.


5. Склад і структура ресурсів комерційних банків
Комерційні банки є насамперед підприємствами, що спеціалізуються на посередницькій діяльності, яка пов'язана, з одного боку, з купівлею вільних грошових коштів на ринку ресурсів, а з другого — їх продажем підприємствам, організаціям та населенню. За таких умов для банків є однаково важливими як операції із залучення коштів, так і з їх розміщення. Від операцій із залучення коштів залежить розмір банківських ресурсів і, отже, масштаби діяльності комерційних банків. В свою чергу, вигідне розміщення ресурсів сприяє підвищенню дохідності та ліквідності комерційних банків, забезпечує їх економічну самостійність та стабільність. Ресурси комерційного банку — це сукупність грошових коштів, які знаходяться у розпорядженні банку і використовуються ним для здійснення кредитних, інвестиційних та інших активних операцій. Банківські ресурси з точки зору джерел утворення поділяються на власні і залучені. До власних коштів банку належать статутний капітал, резервний та інші фонди, резерви на покриття різноманітних ризиків і нерозподілений прибуток. До залучених коштів відносяться кошти на депозитних рахунках банківських клієнтів, позики, отримані від інших банків, і кошти, отримані від інших кредиторів.  Головним джерелом банківських ресурсів є залучені кошти, частка яких в середньому по банківській системі України складає 80% від загальної величини ресурсів, а решта (20%) припадає на власний капітал.  Структура ресурсів окремих комерційних банків є індивідуальною і залежить від ступеня їх спеціалізації, особливостей їх діяльності, стану ринку кредитних ресурсів та інших факторів. Так, універсальні комерційні банки, які здійснюють переважно операції з короткострокового кредитування, як основний вид залучених ресурсів використовують короткотермінові депозити, а іпотечні банки, які займаються довгостроковим кредитуванням під заклад нерухомості, мобілізують кошти шляхом випуску та реалізації довгострокових зобов'язань (іпотечних облігацій). На рис. 3 подано класифікацію ресурсів комерційного банку залежно від джерел їх утворення.
Операції за допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси, називаються пасивними. Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку, необхідних йому зверх власного капіталу для здійснення нормальної діяльності, забезпечення ліквідності та одержання доходу. Пасивні операції банку можуть здійснюватись у формі: · залучення коштів на депозитні рахунки — поточні, строкові, ощадні та інші; · недепозитного залучення коштів: одержання позичок на міжбанківському ринку, позичок НБУ, випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов'язань. Основний вид пасивних операцій — залучення коштів на банківські рахунки всіх видів: поточні, строкові, ощадні, валютні та інші. Всі кошти, залучені на банківські рахунки, прийнято називати депозитами, а ці операції — депозитними. Депозити слугують важливим джерелом коштів, завдяки яким банки формують переважну частину своїх дохідних активів. Недепозитні кошти найчастіше залучаються для підтримання ліквідності банків.


6. Основний та додатковий капітал банку, резервний капітал


Структура капіталу банку Капітал банку включає:
1) основний капітал;
2) додатковий капітал.
Основний капітал банку включає сплачений і зареєстрований статутний капітал і розкриті резерви, які створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку, надбавок до курсу акцій і додаткових внесків акціонерів у капітал, загальний фонд покриття ризиків, що створюється під невизначений ризик при проведенні банківських операцій, за винятком збитків за поточний рік і нематеріальних активів. Розкриті резерви включають і інші фонди такої самої якості, які повинні відповідати таким критеріям:
1) відрахування до фондів мають здійснюватися з прибутку після
оподаткування або з прибутку до оподаткування, скоригованого на всі
потенційні податкові зобов'язання;
2) фонди і рух коштів до них та з них повинні окремо розкриватись у
опублікованих звітах банку;
3} фонди повинні бути у розпорядженні банку для покриття збитків з метою необмеженого і негайного використання у разі появи збитків;
4) збитки не можуть безпосередньо покриватися з фондів, а повинні проводитися через рахунок прибутків і збитків.    продолжение
--PAGE_BREAK--
За умови затвердження Національним банком України додатковий капітал може включати:
1) нерозкриті резерви (крім того факту, що такі резерви не відображаються в опублікованому балансі.банку, вони повинні мати такі самі якість і природу, як і розкритий капітальний резерв);
2) резерви переоцінки (основні засоби та нереалізована вартість «прихованих» резервів переоцінки в результаті довгострокового перебування у власності цінних паперів, відображених у балансі за історичною вартістю їх придбання);
3) гібридні (борг/капітал) капітальні інструменти, які повинні відповідати таким критеріям: вони є незабезпеченими, субординованими і повністю сплаченими; вони не можуть бути погашені за ініціативою власника;, вони можуть вільно брати участь у покритті збитків без пред'явлення банку вимоги про припинення торгових операцій; вони дозволяють відстрочення обслуговування зобов'язань щодо сплати відсотків, якщо рівень прибутковості не дозволяє здійснити такі виплати;
4) субординований борг (звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти, які за умовою контракту не можуть бути забрані з банку раніше 5 років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій всіх інших кредиторів).
Резервной каптал банку — Цее грошові ресурси, що резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат, спеціаль¬них потреб та покриття збитків. Резервний капітал на відміну від статутного капіталу, формується в процесі подальшої діяльності комерційного банку. Він призначений для: покриття збитків комерційного банку за операціями, які він проводить; виплати дивідендів за привілейованими акціями, коли для цього недостатньо прибутку. Наявність резервного капіталу забезпечує фінансову стійкість комерційного банку, що, у свою чергу, позитивно впливає на підвище¬ння його платоспроможності і зменшення вірогідності банкрутства. Резервний капітал формується в порядку, установленому загаль¬ними зборами учасників, засновників (акціонерів). Мінімальний розмір резервного капіталу не може бути меншим 25 % статутного капіталу, а розмір відрахувань — меншим 5 % чистого прибутку. Коли резервний капітал досягає встановленого розміру, то відрахування до нього припиняються. У разі використання коштів з резервного капіталу відрахування від чистого прибутку на його формування поновлюються.


7. Субординований борг. Економічна характеристика власних і залучених ресурсів


Субординований борг — це звичайні незабезпечені борговікапітальні інструменти які відповідно до угоди не можуть бути взяті з банку раніше п'яти років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів. При цьому сума субординованого боргу, включеного у капітал, щорічно зменшується на 20 відсотків її первинного протягом п'яти останніх років дії договору.
Кошти, залучені на умовах субординованого боргу, можуть включатися до капіталу банку після отримання дозволу Національного банку в разі їх відповідності таким критеріям:
-є незабезпеченими, субординованими і повністю сплаченими;
-не можуть бути погашені за ініціативою власника;
-можуть вільно брати участь у покритті збитків без пред'явлення банку вимоги щодо припинення торговельних операцій;
-дозволяють відстрочення обслуговування зобов'язань щодо сплати відсотків, якщо рівень прибутковості не дозволяє банку здійснити такі виплати.
Залучені та запозичені банківські ресурси складають переважну частину банківських ресурсів (85-90%). Тому їм притаманний широкий спектр форм і видів залучення, що характеризується їх класифікацією .
Залучені кошти банку — це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юридичних та фізичних осіб), на рахунках громадських організацій, різноманітних суспільних фондів, які розміщуються в активі з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Основну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові капітали, що виникають на основі кругообігу промислового і торгового капіталу, грошові накопичення держави, особисті грошові накопичення населення.
Залучені кошти формують переважну частину ресурсів, які використовуються для виконання активних операцій банків. Як основний елемент грошової маси залучені кошти банків відіграють важливу роль в економіці, тому вони є об'єктом державного регулювання, яке здійснюється у формах обмеження виплачуваної винагороди (відсотків), встановлення норм обов'язкового резервування і деяких нормативів регулювання банківської діяльності (платоспроможності, ліквідності тощо). Залучені кошти банків поділяються на депозитні й не депозитні.
Залучені ресурси банків існують у двох основних юридично-правових формах: у формі депозитів та формі короткострокових боргових цінних паперів.


8. Методи прогнозування банківських ресурсів


Планування ресурсів банків і планування кредитних та інших вкладів – це два взаємодоповнюючі, проте й відносно самостійні процеси. Планування кредитних та інших вкладів і планування ресурсів базується на визначенні потреби клієнтів у залучених коштах. Завершальним етапом планування є збалансування обсягів ресурсів і вкладів на конкретну дату або відповідний період.
Планування кредитних вкладів здійснюється за залишковим методом, тобто комерційний банк розраховує залишки заборгованості за позиками клієнтів та необхідних для створення даних залишків ресурсів на відповідну дату або період. Таке планування включає такі основні етапи:
1) збір від клієнтів кредитних заявок, де вказується обсяг запланованого користування кредитом, його термін і час використання: згідно з фінансовими планами клієнтів. Дані заявки заповнюються на початку відповідного періоду (місяць, квартал, рік).
2) обробка (згрупування) даних кредитних заявок за термінами кредитів, часом використання та величиною;
3) складання прогнозу кредитних вкладів банку з відповідною розбивкою періоду прогнозування на конкретні дати (до конкретного дня);
4) збалансування та коректування прогнозу кредитних вкладів із прогнозом залучення та наявності кредитних ресурсів.
Прогнозування вкладів у інвестиційну діяльність, цінні папери та інші активи здійснюється за методом обороту". Як правило, дані активи формуються за рахунок залишку величини кредитних ресурсів у разі їх перевищення над кредитними вкладаннями.


9. Депозитна політика банку


Депозитна політика — це комплекс заходів комерційного банку із формування портфеля депозитних послуг, різноманітних форм і методів здійснення цих заходів, визначення його конкурентних позицій на даному сегменті ринку та забезпечення стійкості й надійності ресурсної бази. 
З метою ефективності здійснення депозитної політики комерційним банкам доцільно розробляти відповідний меморандум. На жаль, це питання не знайшло адекватного відображення як у теорії банківської справи, так і в практичній діяльності банків України. У західних банках розробці меморандуму депозитної політики, якою відають служби стратегічного планування, казначейства та маркетингу, приділяють особливу увагу. 
Призначення меморандуму депозитної політики полягає у встановленні граничних розмірів депозитної бази, її місця в ресурсному потенціалі банку та засобах його реалізації. По суті, це визначення стратегії банку щодо цільових ринків та клієнтів, обсягів, структури депозитів кредитних і фізичних осіб, методів та пріоритетів депозитної діяльності. 
Меморандум закріплює напрямки депозитної політики, виходячи з цілей, завдань комерційного банку, визначених у його статуті: отримання максимального прибутку при збереженні банківської ліквідності. 
При розробці меморандуму депозитної політики необхідно врахувати такі принципи: 
максимізація прибутку; 
забезпечення стійкості ресурсної бази та рівня ліквідності; 
гнучкість асортиментної і цінової політики та пристосування окремих параметрів збуту до вимог клієнтів. 
Депозитна політика сприяє формуванню коштів для проведення активних операцій з метою отримання прибутку. Досягнення цієї мети залежить від обсягу та ціни залучення різноманітних видів депозитів від усіх категорій клієнтів. 
Обов’язковою умовою проведення будь-яких банківських операцій, у тому числі депозитних, є принцип ліквідності. Гнучка депозитна політика, яка враховує терміни й умови залучення коштів, має грунтуватися на підтримці ліквідності. Зумовлено це тим, що розміри й структура пасивів банку визначають його можливості щодо проведення активних операцій як за ступенем ризику, так і за терміном укладення коштів. У свою чергу, характер активних операцій, попит на них із боку клієнтів банку потребують формування адекватної ресурсної підтримки. Очевидно, що при такому підході первинну роль відіграють структура й розміри ресурсів банку, у тому числі депозитних. 
Принцип стійкості ресурсної бази потребує від банку більше уваги приділяти надійним ресурсним джерелам, до яких насамперед належать строкові депозити. Завдяки цим депозитам банки можуть вільно маневрувати залученими ресурсами у межах визначеного терміну за умови адекватного резервування. Світовий досвід переконує, що найстійкішим ресурсом для банку є депозити фізичних осіб, по яких спостерігається значно менший рух коштів, на відміну від депозитних юридичних осіб.     продолжение
--PAGE_BREAK--
Звичайно, успіх будь-якого банківського продукту залежить від його корисних властивостей, спроможності задовольнити наявні потреби клієнтів банку. Якісно розроблена депозитна політика, що має максимально задовольняти різноманітні цільові потреби клієнтів шляхом розробки і впровадження модифікацій окремих депозитів, передбачає встановлення детально обміркованих параметрів депозитних продуктів. Це дасть змогу залучати більшу кількість клієнтів, завойовувати нові сегменти ринку й проводити успішну конкурентну боротьбу. У разі досягнення цієї мети можна зробити висновок про дотримання банком принципу гнучкої асортиментної політики. 
Важливим чинником успішності депозитної політики банку цілком виправдано вважають процентну політику. Об’єктами цінової політики у сфері депозитної діяльності є: 
розміри процентних ставок; 
умови нарахування і сплати процентів; 
мінімальна сума для відкриття депозитного рахунка; 
можливості встановлення індивідуальних процентних ставок для окремих категорій клієнтів. 
Від цінових параметрів депозитів конкурентне середовище потребує такої самої гнучкості, як і від асортименту послуг, тобто ціни на депозитні продукти мають постійно реагувати на ринкові зміни. 
Розроблений із максимальним урахуванням ринкових вимог, депозитний продукт не може бути реалізований сам по собі. Для цього необхідно розробити зважену збутову політику, яка б передбачала можливості комплексного обслуговування клієнтури, пакетування банківських продуктів, спільний збут тощо. 
У сучасних універсальних банках дедалі чіткіше простежується тенденція до комплексного обслуговування клієнтів. Такий підхід дає можливості витримувати цінову й нецінову конкуренції, надавати клієнтам максимальнукількість банківських послуг на високому сервісному рівні


10. Основи організації грошових розрахунків Україні


Основою взаємовідносин між суб'єктами господарювання є розрахунки і платежі, в процесі яких відбувається задоволення взаємних вимог і зобов'язань. Здійснення розрахунків можливе через грошовий обіг, що являє собою безперервний рух грошей в сфері обігу і виконання ними функцій засобу обігу та платежу.
Основну частину грошового обороту складає платіжний оборот, в якому гроші функціонують як засіб платежу, використовуються для погашення боргових зобов'язань. Він здійснюється як у готівковій, так і в безготівковій формі. Весь безготівковий оборот є платіжним, тому що є певний проміжок часу між одержанням товарів та їх оплатою.
Деякі науковці виділяють напівготівковий оборот, який передбачає наявність банківського рахунку або у платника, або у отримувача коштів. Прикладом напівготівкових платежів є використання розрахункового чеку фізичними особами. Схема використання останнього передбачає внесення готівки фізичною особою до каси банку в обмін на розрахунковий чек для одноразового розрахунку з підприємством. Іншим варіантом напівготівкових платежів є сплата фізичними особами комунальних платежів шляхом внесення готівки до каси банку з подальшим зарахуванням її на відповідні рахунки отримувачів коштів.
Безготівковий грошовий оборот — рух грошових коштів без використання готівкових грошей шляхом списання сум за рахунками в банках чи зарахування взаємних вимог.
У сфері готівкового грошового обороту рух грошей здійснюється у вигляді готівкових грошових знаків.
До особливостей обігу готівки можна віднести:
обіг готівки є дорожчим процесом порівняно з безготівковим обігом за рахунок здійснення великих витрат на друк, транспортування, організацію перерахунку, зберігання тощо; менші можливості контролю держави за грошовим обігом та законністю ведення бізнесу;
він дає змогу фізичним та юридичним особам приховувати від податкових органів реальні доходи і таким чином ухилятися від сплати податків.
Зазначені недоліки обумовили прийняття урядами багатьох країн законодавчих актів, що обмежують готівкові розрахунки і передбачають особливу систему їх здійснення.
У розвинутих країнах готівка становить незначну частину грошової маси: 5-7%. В нашій країні у зв'язку з початком ринкових перетворень в економіці готівковий оборот зараз займає близько 50% усього грошового обороту.
Загальні принципи організації системи безготівкових розрахунків в Україні визначені в Інструкції «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», що затверджена постановою Правління НБУ від 29 березня 2001 р.


11. Грошовий оборот і грошовий ринок


Грошовий оборот — явище макроекономічного порядку. Він обслуговує кругооборот усього сукупного капіталу суспільства на всіх стадіях суспільного відтворення: у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. Тому нерідко його називають сукупним грошовим оборотом. Через авансування грошей на придбання засобів виробництва і оплату робочої сили капітал спрямовується у сферу виробництва і забезпечує виготовлення валового національного продукту. Через оплату виготовленої продукції та послуг гроші обслуговують реалізацію національного продукту і вивільнення суспільного капіталу в грошовій формі. У процесі використання грошової виручки від реалізації продукції та послуг здійснюється розподіл вартості національного продукту між власниками факторів виробництва (кредиторами, акціонерами, найманими працівниками) та державою, якій належать установлені податки. В усіх економічних суб'єктів формуються грошові доходи, за рахунок яких вони спрямовують капітал у сферу споживання — виробничого та особистого. Тим самим забезпечується новий цикл суспільного відтворення. Грошовий оборот як макроекономічне явище слід відрізняти від обороту грошей у межах кругообороту окремого індивідуального капіталу, тобто на мікрорівні. В останньому випадку гроші є однією з функціональних форм капіталу, його складовою та елементом багатства, яким володіє власник цього індивідуального капіталу.
Зовсім іншу роль відіграють гроші в сукупному грошовому обороті. Тут вони функціонують виключно як гроші і не є функціональною формою капіталу. Тому їх масу в обороті не можна вважати частиною багатства країни, тобто її зростання не збільшує сукупного капіталу суспільства подібно до капіталу окремого індивіда. Якби грошова маса, що перебуває в обороті, раптово збільшилася вдвічі, то загальний обсяг багатства країни не тільки не збільшився, а міг би навіть зменшитися у зв'язку зі зростанням витрат на виготовлення додаткових грошей чи провокуванням інфляції їх випуском в оборот.
Сукупний грошовий оборот і оборот грошей у межах індивідуального капіталу істотно відрізняються також механізмами формування грошової маси, необхідної для їх обслуговування.
Сукупний грошовий оборот обслуговується переважно теж за рахунок наявної в обороті грошової маси, тобто тих грошей, які є в розпорядженні окремих економічних суб'єктів. Грошовий ринок перетворюється у внутрішній елемент цього обороту і забезпечує перерозподіл наявної грошової маси з метою прискорення її обігу і найповнішого забезпечення потреб обороту в грошах у межах наявної їх маси. Завдяки грошовому ринку значно посилюється еластичність грошового обороту, зростає здатність даної маси грошей обслужити зростаючі обсяги обороту.
Суб'єктами грошового обороту є всі юридичні та фізичні особи, які беруть участь у виробництві, розподілі, обміні та споживанні валового суспільного продукту. Це всі підприємства (промисловості, сільського господарства, транспорту, зв'язку, будівництва, торгівлі, комунального господарства тощо), усі державні, громадські, комерційні установи та організації, банки та інші фінансово-кредитні установи, все населення, що самостійно одержує та витрачає грошові кошти. Усі вони на певних підставах одержують грошові доходи, витрачають чи зберігають їх і цим впливають на економічні процеси та стають економічними суб'єктами суспільства. Якщо абстрагуватися від відтворювального аспекту, то грошовий оборот можна уявити просто як безперервний процес переміщення грошей у функціях засобів обігу і платежу між окремими його суб'єктами. Це, зокрема, переміщення грошей між: * окремими підприємствами та організаціями; * підприємствами та організаціями і населенням; * окремими фізичними особами; * комерційними банками і підприємствами та організаціями; * комерційними банками і населенням; * окремими комерційними банками; * комерційними банками і центральним банком; * небанківськими фінансово-кредитними установами різного призначення, з одного боку, і підприємствами, організаціями та установами — з іншого; * небанківськими фінансово-кредитними установами різного призначення і банками; * окремими небанківськими фінансово-кредитними установами різного призначення.
Грошови́й ри́нок — це особливий сектор ринку, на якому здійснюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, формуються попит, пропозиція та ціна на цей товар.
Грошовий ринок — частина ринку позикових капіталів, де здійснюються переважно короткострокові (від одного дня до одного року) депозитно-позикові операції, що обслуговують головним чином рух оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів банків, установ, держави і приватних осіб.
З розвитком міжнародних кредитних і валютних відносин сформувався міжнародний грошовий ринок (найбільшими в світі ринками грошей є Нью-Йоркський, а також — ринки Лондона. Токіо, Парижа).
Інструментами грошового ринку є векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти. Його основні інститути — банки, облікові установи, брокерські й дилерські фірми. За джерела ресурсів Правлять кошти, залучені банківською системою. Основними позичальниками є фірми, кредитно-фінансові інститути, держава, населення. Слід мати на увазі, шо грошовий ринок — важливий об'єкт державного регулювання. Держава використовує його ресурси для фінансування своїх видатків і покриття бюджетного дефіциту.
Грошовому ринку властиві елементи звичайного ринку — попит, пропозиція, ціна. Особливості грошового ринку визначають особливості кожного з елементів: попит мас форму попиту на позики, пропозиція — форму пропозиції позик, а ціна — форму відсотка на позичені кошти.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Розмір відсотка визначається не величиною вартості, яку несуть у собі позичені гроші, а їх споживчою вартістю — здатністю надавати позичальнику потрібні блага. Тому розмір відсоткового платежу залежить не лише від розміру позики, а й від терміну її дії.
На грошовому ринку розрізняють кілька видів відсотків: облігаційний, банківський, обліковий, міжбанківський тощо.



12. Готівкові і безготівкові розрахунки


Безготівкові розрахунки — розрахунки, що проводяться без участі готівки, тобто в сфері безготівкового грошового обігу. Безготівкові розрахунки поділяються на міжбанківськітаміжгосподарські, які обслуговують, відповідно, відносини між банками та між кліентами банків. Безготівкові розрахунки є розрахунками (платежами) за продукцію та послуги, що здійснюються двома основними способами: акцептно-інкасовим, коли поставка передує оплаті, та акредитивним, — коли оплата передує відправленню продукції. Акцепт у даному разі виступає як згода на оплату розрахункових документів.Інкасо — це банківська розрахункова операція, завдяки якій банк одержує гроші за дорученням кліента і зараховує ці гроші на його банківський рахунок на підставі поданих розрахункових документів. Акредитив — це розрахунковий документ, за яким один банк доручає іншому здійснити за рахунок спеціально заброньованих для цього грошових коштів оплату товарно-транспортних документів за відвантажені чи надані послуги.
Безготівкові розрахунки здійснюються за двома основними грошовими потоками. Це по-перше, надходження грошових коштів на рахунок; по-друге, витрачання коштів з рахунку.
Безготівкові розрахунки між підприємствами, організаціями та установами всіх форм влсності, підприємствами без створення юридичної особи і фізичними особами здійснюються у національній валюті України через банки шляхом перерахування коштів з рахунка платника на рахунок одержувача коштів. Кошти з рахунка кліента списуються за розпорядженням його власника, крім випадків, у яких чинним законодавством передбачене безспірне стягуванння та безакцептне списання коштів. Розрахункові документи приймаються банком до виконання тільки в межах наявних на рахунку клієнта коштів. Платежі одного клієнта за рахунок коштів іншого не допускається.
Народногосподарське значення безготівкових розрахунків полягає у прискорені обігу грошових і фінансових коштів, забезпеченні в максимально короткий час грошової компенсації виробникам — власникам поставленої продукції, виконаних робіт і наданих послуг. Прискорення міжгосподарських розрахунків важливе як з мікро-, так із макроекономічної точок зору.
Види безготівкових розрахунків:
1)Платіжне доручення
2) Платіжні вимоги-доручення.
3) Чеки
4) Акредитив
5) Вексель
6) Інкасові доручення
7) Платіжна вимога.
НБУ охоплює касове обслуговування народного господарства і проводить його через комерційні банки. НБУ здійснює емісію грошей та регулює сферу емісійно-касових операцій у народному господарстві України. Головна мета діяльності НБУ в цій сфері — підтримання стабільності і зміцнення національної грошової системи. НБУ встановлює для всіх господарських суб’єктів єдині правила щодо обігу готівки, її збереження і раціонального витрачання.
Для підприємст (організацій, установ) встановлено єдиний порядок приймання грошей у каси, їх зберігання, транспортування і видачі, єдині вимоги щодо технічного укріплення і обладнання приміщень, кас підприємств, оформлення касових документів, ведення касової книги, проведення ревізій каси і контролю за дотриманням касової дісципліни.
Установи банків повинні постійно контролювати дотримання всіма господарськимим суб’єктами правил ведення касових операций.
Сам хід ринкових реформ потребує постійного перегляду та вдосконалення нормативних документів, що регламентують обіг готівки. Нормативна база НБУ щодо регулювання використання готівки повина охоплювати усі сфери її обігу у народному господарстві.
перспективи скорочення готівково-грошового обігу в Україні пов’язані з макроекономічною стабілізацією вітчизняного народного господарства.
Основні завдання установ банків у роботі з готівкового обігу — раціональна організація грошового обороту, як найшвидше залучення готівки до кас банків, подальше зміцнення готівкового обігу; прогнозування готівкового обігу за загальним обсягом і структурою, аналіз стану збалансованості грошових доходів і витрат стану збалансованості грошових доходів і витрат населення; обмеження готівкової емісії економічно обґрунтованими вимогами зростання обігу готівки тощо
Господарські суб’єкти мають здійснювати переважну більшість платежів із банківських рахунків у безготівковій формі. При цьому підприємства і організації, що одержують готівково-грошову виручку, зобов’язані здавати гроші в установи банків.
Готівка може бути одержана з установ банків підприємствами для розрахунків з населенням: на оплату праці, для грошових виплат та заохочень, купівлі-продажу цінних паперів, виплати дивідендів (процентів), інших виплат населенню, що не входять до складу коштів, спрямованих на споживання, допомогу, компенсації, гонорари, стипендії, пенсії, витрати на відрядження, закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки, тваринницької та рослинницької сировини, дикорослих плодів та ягід, лікарських рослин, макулатури,, ганчір’я, склотари, брухту, на страхові відшкодування населенню у разі настання страхових випадків, ломбардам, що здійснюють виключно ломбардні операції, у розмірах згідно чинними нормативними актами.
Для здійснення готівкових розрахунків кожне підприємство повинно мати касу і вести касову книгу за встановленою формою. В касі підприємства (організації, установи) залишок готівки на кінець робочого дня не повинен перевищувати ліміту каси, встановленого банком та погодженого з підприємством. Підприємства (організації, установи) не мають права нагромаджувати в своїх касах готівку понад встановлені ліміти для здійснення майбутніх витрат, у тому числі й на оплату праці.
Готівкові розрахунки обслуговують акти купівлі-продажу товарів, як правило, з участю населення, тобто здійснюються між підприємствами і населенням, між окремими громодянами. Підприємства (організації, установи) використовують у розрахунках між собою готівку лише для купівлі необхідних ім товарів на незначні суми.
Готівково-грошовий обіг — це сукупність платежів, що здійснюються готівкою. В ринковій економіці сфера готівкового-грошового обігу є обмежена. Навпаки, для кризової економіки характерним розширенням сфери використання готівки, яка обслуговує в основному тіньовий господарський оборот.


13. Грошова маса і грошові агрегати


Грошова маса — це сукупність залишків грошейу всіх їх формах, які є в розпорядженні суб'єктів грошового обігуу певний момент.
Грошова маса знаходиться в розпорядженні всіх суб’єктів економічного обороту ¾у населення, підприємств, їх об’єднань, громадських організацій, банків, держави та інших суб’єктів.
За формою грошова маса в сучасний період виступає як готівкові знаки (банкноти та розмінні монети); грошові кошти на банківських рахунках різних видів (депозитні гроші); деякі види цінних паперів (вексель, чек) та інші. Більше того, окремі країни до грошової маси відносять облігації державних позик, скарбницькі векселі, комерційні цінні папери тощо. Ці складові грошової маси істотно відрізняються за своєю ліквідністю та активністю в обігу.
Грошові агрегати — види грошейта грошових засобів, які відрізняються один від одного своєю ліквідністю, тобто можливістю швидкого перетворення в готівку, показники структури грошової маси.
Грошові агрегати це зобов'язання депозитних корпорацій перед іншими секторами економіки, крім сектора загального державного управління та інших депозитних корпорацій. Складовими грошових агрегатів є фінансові активи у формі готівкових коштів у національній валюті, переказних депозитів, інших депозитів, коштів за цінними паперами, крім акцій, що емітовані депозитними корпораціями та належать на правах власності іншим фінансовим корпораціям, нефінансовим корпораціям, домашнім господарствам та некомерційним організаціям, що обслуговують домашні господарства. Залежно від зниження ступеня ліквідності фінансові активи групують у різні грошові агрегати М0, М1, М2 та М3.[1]
Відповідно до методологічних правил НБУ виділяють грошові агрегати різного складу:    продолжение
--PAGE_BREAK--
M0включає готівкові кошти в обігу поза депозитними корпораціями.
М1грошовий агрегат М0 та переказні депозити в національній валюті.
М2грошовий агрегат М1 та переказні депозити в іноземній валюті й інші депозити.
М3(грошова маса) — грошовий агрегат М2 та цінні папери, крім акцій.
Монетарна база (грошова база) НБУ складається з коштів у національній валюті поза банками та банківських резервів, включаючи готівку в касах комерційних банків, а також кошти клієнтів у НБУ. Валюта поза банками.



14. Структура безготівкового обороту


Безготівковий обіг— це такий обіг, де гроші переміщуються за рахунками в банкахне виходячи за межі банківської системи. Це створює можливість контролювати його, а отже, впливати на відносини відповідних економічних суб'єктів, не тільки їм самим, а й третім особам – банкам.
Безготівковий обіг є основною формою загального грошового обігу, що зумовлено такими його перевагами, як скорочення витрат обігу, більша ефективність державного регулювання процесу обігу, прискорення руху коштів та розрахунків.


15. Способи і форми безготівкових розрахунків


Безготівкові розрахунки — розрахунки, що проводяться без участі готівки, тобто в сфері безготівкового грошового обороту. Безготівкові розрахунки поділяються на міжгосподарські та міжбанківські, які обслуговують, відповідно, відносини між клієнтами банків та між банками.
Відповідно до існуючої в нашій країні практики встановлені такі форми безготівкових розрахунків: платіжними вимогами, платіжними дорученнями, платіжними вимогами-дорученнями, акредитивами, чеками, векселями.
Використання тієї чи іншої форми платіжних документів не залежить від банку, а визначається договором між платником і одержувачем коштів. При виборі тієї чи іншої форми розрахунків підприємства повинні враховувати багато факторів: місце знаходження платника та покупця, швидкість обігу грошових коштів, можливість взаємного контролю, джерела коштів для платежу, гарантію сплати і т.д.
Платіжна вимога – це документ, який містить вимогу одержувача коштів платнику про сплату певної суми грошей через банк.
Платіжне доручення – це документ, який містить наказ платника банку про списання з його рахунку певної суми та перерахування її на рахунок одержувача.
Платіжні доручення зручні при авансовій оплаті за товари, при виконанні платежів до бюджету тощо.
Платіжна вимога-доручення – це комбінований розрахунковий документ, який об'єднує платіжну вимогу і платіжне доручення. Частину документу «платіжна вимога» заповнює одержувач, а другу частину – «доручення» – заповнює платник при згоді на оплату.
Акредитив – це розрахунковий документ, який містить доручення банка платника банку одержувача оплатити товар (послуги) лише при виконанні одержувачем умов, вказаних в акредитиві (рис. 3.7). Акредитив вигідно використовувати у відносинах з неакуратними платниками.
Розрахунковий чек – документ, який містить доручення чекодавця (платника) банку про перерахування з його рахунку певної суми грошей на рахунок чекодержателя (одержувача) при здачі ним чека в банк.
Спосіб платежу характеризує порядок списання коштів із рахунків платників.
У сучасній системі безготівкових розрахунків господарські суб'єкти використовують такі основні способи платежу;
1. Перерахування грошових коштів (безпосередньо не пов'язане з банківським кредитом) з поточного рахунку платника.
2. Надання позики банком шляхом прямого перерахування грошей із кредитного рахунку платника на банківський рахунок постачальника. Розрахунок шляхом заліку взаємних вимог платників коштів та їх одержувачів, пов'язаних між собою поставкою товарів чи наданням послуг у процесі обміну діяльністю, з перерахуванням на відповідні рахунки учасників заліку лише непокритої суми.
3. Гарантована оплата постачальнику з попереднім депонуванням коштів на окремих банківських рахунках в установах банку за місцем знаходження платника і з наступним їх списанням з цього рахунку після зарахування грошей на рахунок одержувача в установі банку, де йому відкритий поточний рахунок.


16. Розрахунки за допомогою платіжних доручень, платіжних вимог, чеків, векселів


Розрахунки платіжним дорученням — одна з найпоширеніших форм безготівкових розрахунків у господарському обороті України. Позитивною рисою розрахунків із застосуванням платіжних доручень є їхній універсальний характер. Доручення широко застосовується в розрахунках за найрізноманітними платежами.
Технологія розрахунків платіжними доученнями полягає в тому що банк платника списує зазначену у доручені суму з рахунка платника і зараховує її на рахунок постачальника.
Схема документообігу при розрахунках платіжними дорученнями така:
1) отримавши товар і рахунок-фактуру від постачальника, покупець направляє платіжне доручення в свій банк;
2) банк списує відповідні грошові кошти з рахунка покупця і направляє документи про перерахування коштів на рахунок у банк постачальника;
3) банк постачальника зараховує відповідну грошову суму на рахунок постачальника. Рахунок-фактура — документ, який виписує продавець для оплати покупцем товарно-метеріальних цінностей, що реалізуються (або виконаних робіт чи поданих послу).
Розрахунки платіжними вимогами здійснюються за такою схемою:
1) Одержувач коштів виписує і здає в установу банку, що його обслуговує, платіжну вимогу до платника і реєстр вимог;
2) Банк одержувача пересилає платнику вимогу і реєстр банку платника;
3) Банк платника видає платникові платіжну вимогу і повідомляє про платіж;
4) На основі перевіреної платіжної вимоги установа банку списує зазначену суму з рахунка платника;
5) З банку платника надходять документи про перерахування коштів у банк одержувача;
6) Банк одержувача зараховує зазначену суму на рахунок одержувача коштів.
Платіжна вимога — розрахунковий документ, за яким кошти списуються з рахунку без згоди його власника. За допомогою платіжної вимоги здійснюється безспірне стягнення та безакцентне списання коштів
Власник рахунку виписує чеки в межах залишку коштів на рахунку в установі банку (або понад цей залишок, якщо є домовленість щодо овердрафта).
Банківська практика здійснення безготівкових розрахунків чеками утвердила такі їх обов’язкові реквізити:
1) назва банку;
2) наказ про сплату грошової суми;
3) отримувач грошей;
4) дата і місце виписки чека;
5) підпис чекодавця.
Українське законодавство визначає чек — як грошовий документ встановленої форми, що містить беззаперечне письмове розпорядження власника рахунка (клієнта) банкові, який обслуговує його, сплатити певну суму грошей пред’явникові чека або іншій вказаній у чеку особі. Чек є інструментом розпорядження коштами, що є на розрахунковому рахунку.    продолжение
--PAGE_BREAK--
При розрахунках чеками виникають економічні відносини між трьома суб’єктами. Це:
— чекодержатель — юридична або фізична особа, яка отримує кошти за чеками;
— банк-емітент — банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі і веде їхні рахунки.
Вексель-цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця (боржника) сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя (векселедержателю). Вексель є одночасно розрахунковим документом (засобом платежу) і цінним папером, що може купуватися і продаватися на фондовому ринку.
Платіж за переказним векселем може бути забезпечений повністю або в частині вексельної суми за допомогою авалю — вексельного поручительства. Аваліст, тобто особа, яка здійснила аваль, приймає на себе відповідальність за виконання зобов’язання щодо оплати векселя. Аваль збільшує надійність векселя, і таким чином, сприяє широкому застосуванню цієї форми безготівкових розрахунків. Аваліст несе відповідальність так само, як і той з кого він дав аваль.
Основними суб’єктами економічних відносин при розрахунках векселями є:
— векселедавець (трасант, перший набувач векселя);
— векселедержатель (ремітент);
— платник (трасат).
Випускаються два вида векселів: простий і переказний.
Простий (соло-вексель) — вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власникові векселя після вказаного терміну певну суму грошей. Розрізняють два види простих векселів: комерційні векселі, що мають відношення до торгових кредитних операцій, а також банківські векселі, які оформляють надання готівкових коштів комерційними банками своїм клієнтом.
Переказний вексель, або трата, містить письмовий наказ векселетримача (трасанта), адресований платникові (трасатові), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін.
Головні особливості векселя полягають у тому, що він є по-перше, абстрактним борговим зобов’язанням. Тобто в тексті векселя немає будь-яких пояснень щодо появи грошового боргу; по-друге властива беззастережність, обов’язковість оплати у відповідності з тими положеннями, що містяться у векселі.


17. Принципи кредитування. Умови


Банківське кредитування здійснюється за такими принципами: строковість повернення, цільовий характер, забезпеченість та платність кредиту. Принцип строковості поверненняозначає, що позичка має бути повернена позичальником банку в заздалегідь обумовлений строк, тобто він конкретизує повернення кредиту в певний час. Від дотримання принципу строковості повернення кредиту залежить можливість надання нових позичок, оскільки одним із ресурсів кредитування є повернені позички. Порушення цього принципу кредитування призводить до перетворення строкової заборгованості за позичками у прострочену. При порушенні строків повернення і наявності прострочених позичок нові кредити, як правило, не надаються. Цільовий характер кредитуванняприпускає вкладання позичкових коштів у конкретні господарські процеси, проекти, заходи. Кредит надається позичальнику, як правило, на конкретну ціль, а не тому що у нього виникла нагальна потреба в коштах. Від дотримання цього принципу багато в чому залежить своєчасність повернення позички, тому що тільки реалізація цілі, на яку одержано кредит, може забезпечити необхідні грошові кошти для погашення боргу. Принцип забезпеченості позичокмає захистити інтереси банку і не допустити збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності позичальника. Він означає, що проти заборгованості за позичками, яка відображається в пасиві балансу клієнта-боржника, має бути певне майно (товари або цінні папери), яке враховується в активі його балансу, або зобов’язання третьої особи погасити борг банку (гарантії, поручительства тощо). Деякі кредити можуть надаватися і без забезпечення, якщо банк на це дає свою згоду.
Принцип платності кредиту, цей принцип виражає необхідність не тільки прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, але і оплати їх використання.
При встановленні відсотка враховуються наступні чинники:
Процентна ставка встановлювана ЦБ.
Середня процентна ставка за міжбанківськими кредитами.
Середня процентна ставка по привернутих внесках або депозитах.
Співвідношення своїх і позикових засобів: чим вище частка привернутих засобів, тим дорожче кредит.
Попит на кредитні ресурси: чим вище попит, тим дорожче кредит.
Термін, на який проситься кредит, ступінь ризику по кредиту. Фінансова стабільність в країні: чим вище темп інфляції, тим дорожче кредит.
До основних умов банківського кредитування відносять:
1. Операції проводяться тільки в межах вільних кредитних ресурсів у національній або іноземній валюті.
2. Банки виходять із необхідності поєднання своїх інтересів з інтересами вкладників та держави.
3. Для забезпечення власної стійкості операції проводяться з дотриманням встановлених НБУ економічних нормативів. Про видачу кредитів у іноземній валюті обов'язково повідомляється НБУ.
4. Рішення про умови та порядок надання кредиту приймається колективно і визначається правилами банку.
5. Кредити надаються тільки право- та кредитоспроможним позичальникам, які мають власні оборотні кошти і самостійний баланс.
6. Позики видаються на забезпечення потреб сфери виробництва і сфери обігу, фізичним та юридичним особам незалежно від форми власності й організаційної будови.
7. Всі питання у кредитних взаємовідносинах будуються на договірній основі тощо.


18. Види кредитів, їх класифікація


Види кредитів:
1-За формою: лізингові,іпотечні, бланкові
2-За ступенем ризику: стандартні, під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні
3-За строком погашення: короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий, прострочений, відстрочений, пролонгований.
4-За методом надання: разові, кредитна лінія(це згода банку надати кредит протягом певного періоду часу в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовленої суми)
Залежно від відсоткової ставки підприємства можуть одержувати кредити з плаваючою і фіксованою відсотковою ставкою.
Банківський кредит класифікують за такими ознаками:
1. Цільова направленість.
2. Термін кредиту.
3. Вид відсоткової ставки.
4. Валюта кредиту.
5. Види обслуговування.


19. Оцінка кредитоспроможності позичальника


До укладання кредитної угоди фахівець банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність потенційного позичальника, тобто його здатність своєчасно повернути позичку, вивчити фактори, які можуть спровокувати її неповернення. Збереженість основної суми боргу є одним з головних принципів, який завжди має дотримуватися при здійсненні банком позичкової операції. Тому оцінка якості потенційного позичальника є одним із важливих етапів процесу кредитування. При цьому особливе значення має встановлення обґрунтованості кредиту. Жодні додаткові заходи захисту не зможуть запобігти кризовій ситуації, якщо позичка у своїй основі не є обґрунтованою. Одним з елементів оцінки кредитоспроможності є з’ясування персональних якостей потенційного позичальника. Тут увага банку має зосереджуватися на таких моментах, як репутація, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпеченість, ставлення до своїх зобов’язань перед іншими кредиторами і в минулому. Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, ліквідність його балансу, ефективність виробництва і використання основного й оборотного капіталу. Для цього використовується бухгалтерська, статистична і фінансова звітність позичальника, матеріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом усього періоду користування позичкою. Оскільки банк як позичальник може мати різних клієнтів — підприємницькі структури (юридичні особи), фізичні особи і банки — оцінка їх кредитоспроможності здійснюється неоднаково. Оцінка фінансового стану позичальника — юридичної особи здійснюється за допомогою відповідних коефіцієнтів ліквідності, які розраховуються за балансом. Серед них: — коефіцієнт загальної ліквідності (К1); — коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності (К2); — коефіцієнт автономності (К3); — коефіцієнт маневреності власних коштів (К4). Названі показники розраховуються за формулою:     продолжение
--PAGE_BREAK--


/>



де ЗЗ — запаси і затрати; ГК — грошові кошти; ДЗ — дебіторська заборгованість; КФВ — короткострокові фінансові вкладення; ЗК — зобов’язання короткострокові. Теоретичне значення К1не менше 2 – 2,5. Це означає, що на кожну гривню короткострокових зобов’язань підприємство повинно мати 2 – 2,5 гривні ліквідних активів.
/>



Теоретичне значення коефіцієнта абсолютної ліквідності не менше 0,2 – 0,25. Це означає ситуацію, при якій потенційний позичальник повинен на кожну гривню короткострокових зобов’язань мати 20 – 25 коп. абсолютно ліквідних активів.



/>



де З — усі зобов’язання; ВК — власні кошти. Теоретичне значення К3— не більше 1, тобто зобов’язання потенційного позичальника не повинні перевищувати його власні кошти.



/>



де ОА — основні активи. Теоретичне значення К4не може бути меншим 0,5, тобто величина оборотних активів (ВК — ОА) позичальника не може бути меншою половини всіх власних коштів. Крім наведених коефіцієнтів ліквідності, можуть застосовуватися й інші, які можна об’єднати в певні групи показників: — погашення боргу; — ділової активності; — рентабельності; — використання основного капіталу. У групу показників погашення боргу входять коефіцієнти: — грошового потоку (К5); — процентних виплат (К6).



/>



де По— прибуток після сплати податків; А — амортизація; Д — дивіденди; З — зобов’язання, строком виконання до одного року. Коефіцієнт грошового потоку показує, яка частина грошових надходжень клієнта спрямовується на покриття основного боргу і процентів за позичками, строком повернення до одного року. Чим нижчий коефіцієнт грошового потоку, тим менший резерв міцності для погашення боргів. При значенні коефіцієнта, що дорівнює 1, забезпечується фінансова стабільність клієнта.



/>



де П1— прибуток до сплати податків; ПП — процентні платежі. Коефіцієнт процентних виплат дає змогу оцінити, у скільки разів прибуток клієнта перевищує процентні платежі за позичками. Він не може бути меншим за 1, інакше здатність клієнта повернути позичку опиниться під загрозою. Показники ділової активності складаються з трьох коефіцієнтів оборотності: — дебіторської заборгованості (К7); — запасів і витрат (К8); — кредиторської заборгованості (К9). Дср 365



/>



де Дср— середня сума дебіторських рахунків; СПК — сума продажів у кредит. Абсолютне значення цього показника важливе тільки для порівняння з аналогічним показником інших підприємств-родичів або показників попередніх періодів даного підприємства. Він дає можливість оцінити швидкість оплати рахунків позичальника. Збільшення значення показника оборотності дебіторської заборгованості вказує на уповільнення швидкості платежів на користь позичальника, а зменшення — на прискорення такої швидкості.



/>



де ЗЗ — запаси і затрати; СТ — собівартість проданих товарів і послуг. Як і попередній показник, він використовується тільки для порівняння. Висока оборотність свідчить про ефективне використання ресурсів, але вона може бути передвісником виснаження запасів і незадоволеного попиту споживачів.


/>



де Ро— рахунки до оплати; Сп— сума покупок. І цей показник використовується для порівняння. Він дає змогу оцінити швидкість оплати клієнтом рахунків постачальників. Підвищення коефіцієнта оборотності кредиторської заборгованості може вказувати на проблеми з притоком готівки, а зниження — на дострокову сплату рахунків. Показники рентабельності включають: — рентабельність підприємства (Р1); — рентабельність реалізованої продукції (Р2); — рентабельність акціонерного капіталу (Р3); — рентабельність активів (Р4); — рентабельність витрат (Р5).



/>



де ЧП — чистий прибуток; СОБк— середній залишок оборотного капіталу; СОНк— середній залишок основного капіталу.



/>



де В — виторг від реалізації продукції.



/>



де Ак — акціонерний капітал.    продолжение
--PAGE_BREAK--


/>



де А — активи.



/>



де З — затрати. Наведені показники рентабельності не мають певних стандартів. Їх використовують у динаміці і для порівняння з аналогічними показниками інших підприємств даної галузі господарювання. Оцінка фінансового стану позичальника — комерційного банку здійснюється на підставі: — дотримання ним обов’язкових економічних нормативів та показників діяльності, передбачених нормативними актами Національного банку України; — аналізу прибутків та збитків; — аналізу якості активів та пасивів; — створення резервів для покриття можливих втрат від активних операцій; — виконання зобов’язань комерційним банком у минулому; — якості банківського менеджменту. При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника — фізичної особи мають бути враховані: — соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, рухомого майна, цінних паперів тощо, постійної роботи; — сімейний стан клієнта; — вік та здоров’я клієнта; — доходи і витрати клієнта; — інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами; — зв’язки клієнта у діловому світі тощо. Головним джерелом інформації про фінансовий стан потенційного позичальника є його звітність: баланс, звіт про прибутки і збитки, звіт про наявність майна, а також розрахунки певних показників, зроблених на підставі цієї звітності. Але це не вичерпує усіх відомостей про клієнта. Є ще інші джерела, до яких належать архіви банку, інформація від інших фінансово-кредитних установ, економічна преса тощо. Банк-кредитор має право вимагати у клієнта список банків і фінансових установ, з якими він має і мав відносини в минулому. Він повинен з’ясувати питання про стан поточних розрахунків клієнта з постачальниками, своїми працівниками. Тільки на підставі результатів ретельної аналітичної роботи банк робить висновки про здатність клієнта повертати борги, а отже, і про можливість укладання з ним кредитної угоди.



20. Споживче кредитування та його організаційні форми



Споживчий кредит — це кредит, який надається фізичним особам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку. Сутнісна ознака споживчого кредиту — кредитування кінцевого споживання. Споживчий кредит дає змогу населенню споживати товари і послуги до того, як споживачі спроможні їх оплатити. Тим самим споживчий кредит забезпечує підвищення життєвого рівня споживачів. У макроекономічному плані споживчий кредит збільшує сукупний платоспроможний попит на предмети споживання і послуги, що стимулює розширення обсягів їх виробництва. Головними параметрами споживчого кредиту є: 1) доступність кредиту; 2) величина відсоткової ставки; 3) строки надання і погашення; 4) здатність позичальника повернути кредит. Суб'єктами споживчого кредиту є банки і торговельні заклади (кредитори) та населення (позичальники). Традиційно кредитування фізичних осіб здійснюється переважно ощадними та іпотечними банками. У силу специфіки сфери кінцевого споживання виникає необхідність входження у відносини споживчого кредитування такого суб'єкта як торговельні організації, що здійснюють посередницьку діяльність з купівлі-продажу товарів і надання послуг. Споживчий кредит є формою допомоги торговельним закладам у збуті (продажу) товарів. При цьому кожна торговельна організація має знайти оптимальне поєднання прямого продажу товарів за гроші (готівкою чи безготівково) і продажу в розстрочку. До числа суб'єктів споживчого кредиту належать також й небанківські кредитні установи. Об'єктом споживчого кредиту є витрати, пов'язані із задоволенням потреб населення. Заведено поділяти ці витрати на дві групи: 1) витрати на задоволення потреб поточного характеру (придбання товарів в особисту власність); 2) витрати на задоволення потреб капітального або інвестиційного характеру (будівництво житла, утримання нерухомого майна). Особливістю споживчого кредиту є те, що основною гарантією його надання виступають сталі постійні грошові доходи даної фізичної особи — позичальника. Історично першою формою споживчого кредиту була так звана «талі трейд» — торгівля в розстрочку, яка почала розвиватися в Західній Європі ще у XVIII ст. Мандрівні торговці («талімени») періодично (наприклад, щомісячно) поставляли і продавали товари в певні місцевості і певним сім'ям, погоджуючись на часткову регулярну оплату, з відстрочкою кінцевого платежу на певний строк (до наступного свого прибуття). В умовах низької купівельної спроможності більшості населення споживчий кредит здійснювався на користь кредиторів, набуваючи експлуататорського грабіжницького характеру. Так було, приміром, у XIX ст. і на початку XX ст., коли наймані робітники були вимушені купувати споживчі товари в заводських лавках за підвищеними цінами в рахунок майбутньої заробітної плати. Такий грабіжницький споживчий кредит був одним із джерел посилення експлуатації найманої робочої сили. Цивілізованого характеру споживчий кредит набуває в міру зростання заробітної плати і підвищення рівня життя населення. Як результат піднесення життєвих стандартів у споживчій сфері сформувалися рівноправні взаємовигідні відносини між позичальниками і кредиторами. Купівля товарів у розстрочку в сучасному розумінні вперше була запроваджена фірмою Зінгера в середині XIX ст. для прискорення реалізації швейних машин. У сучасних умовах у західних країнах споживче кредитування використовується в найрізноманітніших напрямках і цілях. Традиційно вважається, що своєї вищої точки споживчий кредит досягає при продажу в розстрочку найдорожчого товару широкого вжитку — автомобіля. У розвинутих країнах світу, як правило, діє спеціальний Закон про споживчий кредит, на основі якого забезпечується державне сприяння розвиткові споживчої сфери.
Кредитування здійснюється в межах параметрів, визначених політикою банку, які включають: пріоритетні напрями в кредитуванні; обсяги кредитів та структуру кредитного портфеля; граничні розміри кредиту на одного позичальника; методику оцінки фінансового стану та кредитоспроможності позичальника; рівень процентної ставки тощо. Для одержання кредиту позичальник звертається до банку із кредитною заявкою, до складу якої входить певний пакет документів. Склад необхідних документів залежить від характеру кредитної операції, і для різних клієнтів та програм кредитування він може бути різним. Кредити надаються на підставі укладеної між банком і позичальником кредитної угоди (договору). До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, здійснити експертизу проекту чи господарської операції, що пропонується для кредитування, визначити ступінь ризику для банку та структуру майбутньої позички (сума, строк, процентна ставка тощо). У кредитному договорі передбачаються: мета, сума, строк, порядок, форма видачі і погашення кредиту, форма забезпечення зобов'язань позичальника, процентна ставка, порядок і форма сплати процентів й основного боргу, права, зобов'язання, відповідальність сторін щодо надання і погашення кредитів, перелік відомостей, розрахунків та інших документів, необхідних для кредитування, періодичність їх подання банку, можливість проведення банком перевірок на місці, наявності і стану зберігання заставного майна тощо. На даний момент споживчі кредити є досить дорогим задоволенням, але в умовах зростання інфляції охочих взяти кредит вистачає. Я думаю, що споживчі кредити не подешевшають до тих пір, поки банки не понизять ставку по депозитах. Останнім часом українські банки, адекватно реагуючи на попит, що зростає, активно розвивають споживче кредитування, всіляко заохочуючи моду на «життя в кредит». Внаслідок цього якість життя перевищує кількість і якість праці. Така ситуація є результатом гонитви банків за клієнтами. Крім того, кредитуючи населення такими швидкими темпами, банки посилюють інфляцію – швидке зростання кредитування фізичних осіб збільшує внутрішнє споживання і викликає зростання цін на різних ринках країни. Я зробила висновок, що все ж на сьогодні краще для економіки країни зменшити об’єми споживчого кредитування, що можливе через посилення банками вимог до позичальника, і, як наслідок, зменшиться ризиковість цього виду кредитування. Питання зниження темпів зростання споживчого кредитування вже обговорювалося депутатами, але до розгляду у Верховній Раді процес поки не дійшов. Щоб уникнути проблем з поверненням кредитів, українським банкам необхідно посилити вимоги до позичальників, підвищити первинний внесок або дисконт при житловому кредитуванні, відстежувати випадки завищення вартості квартир, детально аналізувати платоспроможність позичальників, розділяти їх споживчі і інвестиційні потреби, застосовувати скорингову систему оцінки платоспроможності позичальника, враховувати кредитну історію, для чого спочатку потрібно почати співпрацювати з кредитними бюро. Треба обережно відноситися до компаній, які залежать від залучення зовнішніх запозичень. Фінансова криза в Казахстані почалася саме з різкого обмеження зовнішніх запозичень. У Україні світова фінансова криза із-за надмірної схильності банків до ризику може привести до погіршення їх кредитних портфелів, і насамперед в сегменті споживчого кредитування. Цю ситуацію посилить висока інфляція. У разі девальвації гривні виникнуть проблеми з валютними кредитами. Якщо Національний банк заборонить або обмежить валютне кредитування, якість кредитних портфелів також погіршає і може спровокувати початок кризи. Думаю, в Україні події розвиватимуться за російським або латвійським сценарієм. Є досвід Росії, де центральний банк підтримує ліквідність, і досвід Латвії, коли жорстка боротьба з інфляцією ударила по фінансовій системі. Для вдосконалення діяльності банківської системи необхідні сприятливіші умови кредитування. Доцільно розробити законопроект про кредитування, в якому передбачити ефективний захист прав та інтересів кредиторів та позичальників, посилення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання ними зобов'язань; удосконалити порядок реалізації заставленого майна з метою захисту інтересів кредиторів, стимулювати зростання обсягів грошових вкладів населення для створення міцної клієнтської бази.


21. Сутність та структура фондового ринку


Фондовий ринок – це загальна назва цілої системи ринків фінансових ресурсів. Структура фондового ринку об’єднує чотири головні складові:
— ринок позикового капіталу;
— валютний ринок;
— ринок рідкоземельних і дорогоцінних металів;
— ринок цінних паперів.
В свою чергу кожна з цих складових взаємопов’язана з іншими в рамках загальної системи фінансових ресурсів.[8;34-36]
Валютний ринок – це механізм встановлення правових та економічних відносин між споживачами та продавцями валют. Попит на іноземну валюту віддзеркалює міру залежності національної економіки від імпорту і зумовлюється конвертованістю тієї чи іншої валюти. Конвертованість – це гарантована спроможність грошової одиниці вільно обмінюватись на інші валюти.
Ринок цінних паперів і позикового капіталу призначені для мобілізації тимчасово вільних коштів населення, підприємств та організацій і спрямування їх у виробництво.
Ринок цінних паперів є багатоперспективною соціально-економічною складовою ринкової економіки. Він сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій в економіку шляхом придбання, володіння і вільного розпорядження цінними паперами. Ринок цінних паперів є важливим сектором фінансового ринку, цінний папір виступає специфічним товаром, який вільно обертається на біржовому та позабіржовому ринку між фізичними та юридичними особами, але їх випуск здійснюється лише підприємствами та організаціями (в тому числі і державними) при майновому забезпеченні емісії з метою залучення тимчасово вільних коштів інвесторів.
Приватизація державного майна стала визначальним фактором становлення і розвитку цінних паперів в Україні на першому етапі. Її підсумком стала поява на ринку великої кількості акцій приватизованих підприємств і рядових інвесторів, які безоплатно отримали в основному малу частку державного майна. Концентрація цих акцій в руках інституційних інвесторів буде в найближчі роки домінуючим процесом на фондовому ринку України.
В Україні в основному завершується процес розробки нормативної бази, яка регламентує діяльність учасників ринку цінних паперів, і розпочинається етап вдосконалення окремих законодавчих актів на підставі аналізу практичної діяльності емітентів, інвесторів та професійних учасників РЦП.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Ринок цінних паперів, зокрема продаж акцій ВАТ на фондових біржах, набуває ваги, швидко розвивається і сприяє поглибленню ринкових відносин в Україні.
Ринок позикового капіталу – це синтез двох ринків платіжних засобів – грошових ресурсів (готівкових коштів) і боргових зобов’язань (інструментів позики). Головними функціями ринку позикового капіталу є:
об’єднання дрібних, розрізнених грошових ресурсів населення, державних організацій, вітчизняних та іноземних підприємств і створення крупних грошових фондів;
трансформація грошових коштів у позиковий капітал, який відіграє роль зовнішнього джерела фінансування капітальних вкладень у сфері матеріального виробництва і надання позик населенню, підприємствам та державі для покриття бюджетного дефіциту.
Таким чином, ринок позикового капіталу здійснює накопичення і розподіл грошового капіталу між сферами економіки.[3;4]
Сучасний рівень розвитку ринкової економіки вимагає не тільки накопичення і розподілу грошових ресурсів, але і їх руху та швидкого перерозподілу (без участі банківських установ) з метою спрямування коштів у більш привабливі галузі економіки. Ці функції бере на себе ринок цінних паперів, який об’єднує частину ринку позикового капіталу (а саме – ринок інструментів позики) і повністю ринок інструментів власності.
Відмінність між двома головними складовими фінансового ринку полягає в тому, що залучити кредитний капітал може будь-який суб’єкт економічної системи (населення і підприємства), а залучити грошові кошти за допомогою емісії цінних паперів може лише юридична особа. Це пов’язано з тим, що підприємства, маючи великі основні фонди, беруть на себе майнову відповідальність при здійсненні випуску акцій.[8;36-40]
Головними учасниками ринку цінних паперів виступають емітенти (юридичні особи), інвестори (юридичні і фізичні особи) та особи, які здійснюють професійну посередницьку діяльність по випуску та обігу цінних паперів.
Емітент – це юридична особа, яка здійснює випуск цінних паперів. Чинне законодавство України дозволяє практично всім підприємницьким структурам, які зареєстровані як юридичні особи, здійснювати випуск тих чи інших цінних паперів.
Інвестор – юридична або фізична особа, яка вкладає свої кошти в цінні папери. Найбільш масовим інвестором на будь-якому ринку цінних паперів є населення, яке, як правило, не має спеціальних знань та кваліфікації з питань фондового ринку. Без створення надійної системи захисту економічних прав та майнових інтересів інвесторів на ринку цінних паперів, у першу чергу громадян, неможливо забезпечити подальший розвиток фондового ринку.
Професійна діяльність на ринку цінних паперів – це підприємницька діяльність по перерозподілу фінансових ресурсів з допомогою цінних паперів і організаційному, інформаційному, технічному, консультаційному та іншому обслуговуванні випуску та обігу цінних паперів. Професійну діяльність, у тому числі посередницьку діяльність по випуску та обігу цінних паперів, здійснюють юридичні особи виключно на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), які видаються у встановленому діючим законодавством порядку.
Основними інститутами на ринку цінних паперів виступають:
фондові біржі та торговельно-інформаційні системи;
депозитарно-клірингова система;
інститут незалежних реєстраторів.


22. Інвестиційна діяльність комерційних банків


Згідно з законодавством інвестиції поділяються на:
1. Капітальні (придбання будівель, споруд, інших об'єктів нерухомості, інших основних фондів та нематеріальних активів).
2. Фінансові (придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів). У свою чергу, фінансові інвестиції розрізняються як:
• прямі інвестиції — передбачає внесення коштів чи майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою;
• портфельні інвестиції — придбання цінних паперів та інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку;
3. Інвестиції під реінвестиції — здійснення капітальних чи фінансових інвестицій за рахунок прибутку, отриманого від інвестиційних операцій.
Цілі інвестиційної діяльності комерційного банку полягають у додержанні безпеки банківських коштів, забезпеченні їх диверсифікації, доходу та ліквідності.
Участь банків в інвестиційному процесі може здійснюватися за двома напрямами:
• за допомогою механізмів фондового ринку;
• за допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування.
Комерційні банки повинні в своїй інвестиційній діяльності мати тісний контакт з підприємствами. У випадку створення нового підприємства заснування його можливе за допомогою банківського капіталу як в рамках фінансово-промислових груп, так і поза ними. Фінансово-промисловими групами вважаються ті організації та структури, які утворюються шляхом об'єднання промислового і фінансового капіталів. В Україні банкам заборонено виступати в ролі головного підприємства згідно з Законом «Про фінансово-промислові групи».
Комерційний банк може брати участь у санації підприємства: він дає кошти підприємству, натомість одержує його цінні папери. Також можлива і передача державної частки капіталів підприємства в довірче управління банку, замість чого банк зобов'язується інвестувати певну суму коштів у це підприємство.
2. Довгострокове кредитування як форма участі банку в інвестиційному процесі.
За допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування комерційний банк може брати участь в інвестиційному процесі. Довгострокові кредити банку є однією з найпоширеніших форм цієї участі. На відміну від засновницьких операцій, використання банківського кредиту стимулює споживачів інвестицій ефективніше використовувати кошти, щоб забезпечити погашення кредиту та відсотків за його користування.
Призначенням довгострокового кредитування є впровадження прямих інвестиційних заходів, реалізації витрат на придбання елементів основного капіталу.
До об'єктів довгострокового кредитування відносяться:
• будівництво нових підприємств;
• реконструкція, технічне переозброєння і розширення підприємств;
• організація випуску нової продукції;
• придбання науково-технічної продукції, інтелектуальних цінностей та інших об'єктів власності;
• здійснення екологічних заходів.
Основними джерелами ресурсів для довгострокового кредитування можуть виступати власні кошти банку, державні кошти, а також залучені банком ресурси.
У процесі надання довгострокового кредиту потенційний позичальник, окрім стандартного переліку документів, має подати за узгодженням з банком такі матеріали:
• проектно-кошторисну документацію;
• основні техніко-економічні показники проекту;
• контракт на будівництво;
• документи на право землекористування;
• позитивне рішення екологічної експертизи;
• план технічного переозброєння.
Розрізняють такі типи проектного фінансування:
1. Без будь-якого регресу на позичальника: банк-кредитор бере на себе весь ризик, оцінюючи лише ймовірні доходи від проекту.
2. Без регресу на позичальника в період, що йде за впровадженням проекту в експлуатацію: підрядники гарантують оплату, дотримання кошторисної вартості проекту і за певних умов відшкодовують збитки, пов'язані із затримкою введення об'єкта в експлуатацію.
3. З повним регресом на позичальника: кредитор не бере на себе ризики, а надає кошти під гарантію організаторів проекту.
Згідно з чинним законодавством комерційні банки в Україні можуть поєднувати банківські, інвестиційні та страхові операції. Участь комерційних банків в інвестиційному процесі має як позитивні, так і негативні моменти.     продолжение
--PAGE_BREAK--
До позитивних можна віднести наступні:
1. Допуск банків на фондовий ринок сприятиме конкуренції між його учасниками, що означає зменшення витрат емітентів та інвесторів.
2. Вкладення банком коштів у цінні папери диверсифікує його активи, що підвищує стабільність банку, а отже, і надійність збереження коштів вкладників.
3. Взаємопроникнення банківського та промислового капіталу покращує потік інформації, посилює конкурентоздатність банків та виробничого сектора. Володіючи акціями підприємства, банки отримують доступ до депозитів, а також мають вплив на підприємство у поверненості кредитів.
Проте є ряд негативних аспектів щодо участі комерційних банків в інвестиційному бізнесі:
1. Операції з цінними паперами є більш ризиковим видом діяльності, ніж банківська справа.
2. Збитки банків від зміни курсової вартості цінних паперів або невдалого їх розміщення при емісії цінних паперів можуть зашкодити інтересам банків, дестабілізувати банківську систему.
3. Наявність системи страхування депозитів зменшує самосвідомість банкірів.
4. Поєднання банківського та інвестиційного бізнесу здатне спричинити конфлікт інтересів між структурними підрозділами банку.
5. Занадто близькі відносини банку та підприємства внаслідок володіння банком пакетом акцій можуть спричинити ситуацію, коли в разі погіршення фінансового становища підприємства банк буде продовжувати його кредитування, щоб запобігти збиткам від зниження курсової вартості акцій.
Професійна діяльність на ринку цінних паперів — це підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів й організаційного, інформаційного, технічного та іншого обслуговування випуску обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності. Професійну діяльність на ринку цінних паперів здійснюють юридичні і фізичні особи тільки на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановленому чинним законодавством і нормативними документами Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку
Торгівля цінними паперами — це здійснення угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінними паперами проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність), або від свого імені і за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерські чи комерційні операції).
Іншим видом діяльності комерційного банку на ринку цінних паперів є депозитарна, тобто діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів та обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами. Вона може здійснюватися юридичними особами, що одержали в установленому порядку дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення депозитарної діяльності. Порядок видачі дозволу комерційним банкам на здійснення депозитарної діяльності затверджено Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку 08.05.98 № 57.
Обслуговування обігу державних цінних паперів та депозитарна діяльність щодо державних цінних паперів здійснюється депозитарієм НБУ, який є складовою верхнього рівня Національної депозитарної системи України (Закон «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»).
Депозитарій НБУ здійснює такі види депозитарної діяльності:
• зберігання та обслуговування обігу державних цінних паперів та операцій емітента щодо випущених ним державних цінних паперів;
• кліринг і розрахунки за угодами щодо державних цінних паперів.
Власник цінних паперів чи особа, яка діє за його дорученням, що користуються послугами депозитарію зі зберігання цінних паперів та обліку прав власності на них, є його депонентами (клієнтами). Взаємовідносини між депозитарієм і депонентом регулюються договором, укладання якого не обумовлює перехід до депозитарію прав власності на цінні папери депонента.
Депозитарна діяльність поділяється на такі види:
• відповідальне зберігання та облік прав власності на цінні папери;
• депозитарні операції з цінними паперами, тобто комплекс облікових дій, результатом яких є зміна залишків на рахунку депо (депозитарного обліку);
• розрахунково-клірингові операції по угодах з цінними паперами, які укладаються на фондових біржах або в електронних торговельно-інформаційних мережах.
Комерційні банки можуть здійснювати діяльність з управління цінними паперами, тобто таку, що ведеться від свого імені за винагороду на підставі відповідного договору протягом терміну, визначеного стосовно управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.
У процесі здійснення професійної діяльності на ринку цінних ділерів комерційні банки можуть надавати послуги, які безпосередньо сприяють укладанню цивільно-правових угод з цінники паперами на біржовому та позабіржовому ринках цінних паперів.


23. Методи оцінки ефективності інвестицій


Оцінку фінансових інвестицій здійснюють аналогічно капітальним, шляхом зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, із сумою грошового потоку від здійснення такого інвестування, з іншого. Особливість такого зіставлення полягає в тому, що при фінансових інвестиціях у сумі грошових потоків відсутні амортизаційні відрахування. Отже, необхідно розглянути основні методи оцінки ефективності фінансових інвестицій, зокрема оцінки вартості облігацій та акцій. Оцінка привілейованих акцій. Власники привілейованих акцій регулярно одержують фіксовані дивіденди від компаній, які випускають акції. Вартість привілейованих акцій можна визначити дисконтуючи суму дивідендів за нескінчений період:


/>,


(8.11) де ДА – дисконтова на сума доходу від володіння привілейованою акцією; к – ставка дисконту; СД – річна сума дивідендів (постійний дивіденд). Це рівняння можна дати у вигляді формули: />(8.12) Щоб купити акції тієї чи іншої корпорації, необхідно мати інформацію про її фінансовий стан. Такий аналіз здійснюють на основі таких показників: розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію; коефіцієнт виплачуваності; коефіцієнт “ціна-дохід” (прибуток); коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу за чистим доходом. Розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію складає різницю між чистим доходом та виплатами по облігаціях, поділену на кількість акцій, випущених в обіг.  Коефіцієнт виплачуваності дорівнює відношенню суми дивіденду на розмір чистого доходу, який припадає на одну а акцію, помножений на 100%. Коефіцієнт ”ціна – дохід” (прибуток) встановлює зв’язок між ціною акції та величиною чистого доходу (прибутку) корпорації, який припадає на одну акцію і розраховується як відношення ціни акції на дохід (прибуток) на одну акцію. Коефіцієнт рентабельності — акціонерного капіталу по чистому доходу – це показник, зворотний коефіцієнту ”ціна – дохід” (прибуток). Оцінка звичайних акцій з постійним приростом дивідендів. Дивіденди фірми можуть зростати щорічно постійними темпами. Ціну звичайних акцій з постійними темпами приросту дивідендів (особливо характерна така ситуація для країн з інфляційною економікою), причому щорічні темпи приросту розміру дивідендів однакові (що вважається нормальним явищем), можна визначити, якщо дисконтувати майбутні дивіденди за необхідною ставкою доходу:


/>


де р – щорічний темп приросту дивідендів на акцію. Але існує спеціальна формула Гордона (професор Майрон Дж. Гордон):


/>


Оцінка облігацій. До придбання тих чи інших облігацій, інвестору необхідно з’ясувати, яка прибутковість облігації? і чи не за завищену ціну пропонується купити цю облігацію? Прибутковість облігації розраховується за формулою:


/>



де r – прибутковість облігації: І – розмір процента, який сплачується по облігації у грошовому виразі; Н – номінальна вартість облігації; О – оплачувана вартість облігації; n – строк, на який продається облігація. Теперішня вартість облігації обчислюється за такою формулою: Ро = І х PVIFA + Н х PVIF, (8.15)  де PVIFA – процентний фактор теперішньої вартості анюїтету; PVIF – процентний фактор теперішньої вартості облігації.



24. Посередництво банків у фінансових розрахунках між імпортерами та експортерами


Обслуговування зовнішньоторговельних угод полягає у посередництві банку щодо фінансових розрахунків між експортерами та імпортерами. Посередництво банків у розрахунках здійснюється за допомогою кореспондентських зв’язків, тобто відкриття кореспондентських рахунків між банками двох країн — експортера та імпортера.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Комерційні банки надають своїм клієнтам ряд кредитів і послуг кредитного характеру на проведення операцій, пов'язаних з експортом та імпортом продукції. Банківське кредитування здійснюється у таких формах:
· акцепт векселів;
· видача гарантій;
· облік векселів;
· підтвердження акредитивів;
· кредитування по відкритому рахунку;
· видача позички в іноземній валюті під контракт і під заставу. Підтвердження акредитива застосовується як форма кредитування імпортера і виражається в тому, що банк, який обслуговує імпортера, повинен: або перевести в банк експортера на свій коррахунок суму коштів, зазначену в акредитиві; або якщо на цьому рахунку достатньо коштів для виконання акредитива, послати повідомлення оплатити акредитив зі свого коррахунку без додаткового переказу грошей. Підтвердження акредитива може проводити і банк експортера, але при цьому збільшуються витрати імпортера при розрахунках акредитивами. Кредитування по відкритому рахунку як форма кредитування експортно-імпортних операцій може надаватися як у розрізі міжбанківських, так і міжурядових відносин. У міжбанківських відносинах такий рахунок відкривається в комерційному банку, що обслуговує експортера. По цьому рахунку встановлюється ліміт кредитування або кредитна лінія, в межах яких здійснюються платежі експортеру. На цей же рахунок надходять платежі від імпортера. Дозволяється наявність дебетового сальдо по відкритому рахунку в межах ліміту і протягом певного періоду. При використанні ліміту оплата експортно-імпортних операцій не проводиться (подібно до контокорентного рахунку). Кредит під контракт на виробництво продукції для експорту видається і погашається у валюті. Умови надання кредиту: o наявність гарантії вітчизняного банку або гарантії зарубіжного ділового партнера; o наявність забезпечення. Як забезпечення по кредитах в іноземній валюті банк може приймати акредитиви або платіжні гарантії, виставлені іноземними банками-кореспондентами на користь позичальника чи його гаранта. Кредити видаються на звичайних комерційних умовах, однак з урахуванням валютного курсу, що складається на валютному ринку по вільно конвертованій валюті (ставку по іноземній валюті встановлюють поквартально)
Джерело погашення кредиту — виручка в іноземній валюті.
Для отримання кредиту позичальник подає до банку заяву, в
якій зазначається така інформація:
· мета, сума, термін кредиту;
· найменування і кількість товару, що купують, його вартість, країна придбання і валюта платежу (валюта, в якій товар оплачується), валюта ціни (валюта, в якій товар оцінюється);
· економічне обґрунтування кредиту;
· джерела погашення кредиту в іноземній валюті. 
До заяви додаються:
— гарантійний лист банку чи іноземного партнера; — техніко-економічне обгрунтування кредиту, включаючи кошторис витрат по кредитованому проекту і розрахунок окупності кредитованих витрат; — графік поставки імпортного товару; — розрахунок строків погашення кредиту і сплати процентів. Після розгляду документів укладається кредитний договір. Позичальник подає банку строкові зобов'язання, в яких обумовлюються суми і строки погашення кредиту. З позичкового рахунку оплачуються доручення клієнтів на проведення розрахунків з іноземними партнерами. Нарахування процентів починається з моменту виникнення позичкової заборгованості. Заходи впливу за несвоєчасну сплату процентів: — припинення подальшого кредитування в іноземній валюті;
— дострокове погашення кредиту;
— збільшення розміру плати за кредит;
— блокування валютного рахунку позичальника і гаранта.  У процесі кредитування клієнтів в іноземній валюті особлива увага приділяється техніко-економічному обґрунтуванню.
Воно має містити таку інформацію:
— терміни і графік проведення заходу;
— технологія реалізації валютної угоди;
— запланований обсяг іноземної валютної виручки;
— заплановані витрати, включаючи податки і мито; — витрати на погашення кредиту і сплату процентів;
— непередбачені витрати;
— передбачуваний обсяг доходів, за рахунок яких може бути погашений кредит.
Кредитування під заставу. Заставою можуть виступати грошові вимоги до покупців в іноземній валюті і сама іноземна валюта, яка є у позичальника.


25. Характеристика діяльності комерційних банків під час надання лізингових, факторингових, консалтингових, гарантійних і посередницьких послуг


Лізингові послуги це відносно нові, нетрадиційні види банківських послуг. Лізинг виник у 50-ті роки паралельно з розвитком системи прискорених амортизаційних відрахувань. Це господарська операція, що передбачає передачу лізингодавцем права користування матеріальними цінностями іншим суб'єктам господарювання (лізингоодержувачу). Лізинг також можна розглядати як довгострокову оренду, в якій наявні елементи кредитних відносин, а грошові та матеріальні потоки злиті в єдиний комплекс грошово-майнових відносин. І хоча зовні лізинг схожий на довгострокову оренду, однак повернення майна до свого юридичного власника при ньому не є обов'язковою умовою. 
Лізинг можна розглядати як різновид довгострокового кредиту, що надається в майновій формі і погашення якого здійснюється в розстрочку.
У лізинговій угоді беруть участь три сторони:
· постачальник, який є виробником об'єкта лізингу; · лізингодавець, який оплачує об'єкт лізингу і здає його в лізинг; · лізингоодержувач, той, хто отримує і використовує об'єкт лізингу.
Розрізняють такі види лізингу:
а) залежно від джерел придбання об'єкта лізингу: — прямий — коли лізингодавець купує майно у виробника і передає його в оренду;
— зворотний — власник продає майно лізингодавцю, а потім
бере його в оренду;
б) залежно від об'єкта лізингу:
— лізинг рухомого майна;
— лізинг нерухомого майна;
в) залежно від обслуговування:
— лізинг з обслуговуванням (надання лізингових послуг поєднується з наданням певних послуг, пов'язаних з утриманням і технічним обслуговуванням об'єкта лізингу); — пакетний лізинг — система надання в оренду об'єкта лізингу (будинок, магазин продаються у кредит, а обладнання — за лізинговою угодою);
г) залежно від ступеня окупності майна:
— лізинг з повною окупністю, коли протягом строку дії одного договору здійснюється повна виплата лізингодавцю вартості орендованого майна; — лізинг з неповною окупністю, коли протягом дії одного договору окупається тільки частина вартості орендованого майна; д) залежно від умов амортизації:
— лізинг з повною амортизацією і, відповідно, з повною виплатою вартості об'єкта лізингу;
— лізинг з неповною амортизацією і, значить, з частковою виплатою вартості.
Лізингова послуга виникає таким чином: на прохання клієнта банк купує майно (обладнання, транспортні засоби, обчислювальну техніку та інше) і приймає на себе практично всі зобов'язання власника: відповідальність за зберігання майна, внесення страхових платежів, сплату майнових податків. Клієнт, на прохання якого було придбано майно, укладає з банком угоду про оренду, в якій визначаються, разом з іншими умовами, розмір та періодичність орендної плати. До складу лізингового платежу включаються амортизаційні відрахування, плата за ресурси, лізингова маржа, премія за ризик. Розмір орендних платежів визначається на основі формули теперішньої вартості анюїтету. Теперішня вартість суми орендних платежів розраховується за формулою:


/>,



де: ТВА — теперішня вартість орендних платежів;
А — сума орендного платежу, що регулярно сплачується (ануїтет);
i — річна відсоткова ставка;    продолжение
--PAGE_BREAK--
n — кількість років;
m — кількість разів нарахування протягом року складного відсотка.
Якщо орендні платежі сплачуються в кінці кожного розрахункового періоду, то сума орендного платежу розраховується за формулою:



/>


Якщо орендні платежі сплачуються в кінці кожного розрахункового періоду, причому перший платіж передбачається в момент підписання орендарем протоколу про приймання майна, то сума орендного платежу обраховується за формулою:


/>



Вигоди лізингодавця від лізингової операції є такими: o отримання доходів; o забезпечення реалізації продукції і надання послуги, яка за інших умов була б невигідною або неможливою; o підвищення економічної ефективності зданого в оренду обладнання; o розширення клієнтури, зміцнення зв'язків з нею. Розмір процента, що сплачується за лізингові послуги, нижчий за процент, що сплачується за кредитом, тому клієнту більш вигідно користуватися лізингом, аніж брати кредит на придбання обладнання. Для лізингоодержувача існують переваги від лізингу: o 100% кредитування, що не вимагає негайного початку виплат; o як правило, лізинг отримати легше, ніж кредит; o поява доступу до сучасного обладнання, можливості оперативного оновлення виробництва, причому ризик старіння обладнання лягає на лізингодавця. У міжнародній банківській практиці значного поширення набув лізинг із залученням коштів. При здійсненні такої лізингової операції банк організовує отримання довгострокової позички в одного чи кількох кредиторів на суму до 80% вартості активів, що здаються в оренду. За організацію позички банк отримує від орендаря додаткову винагороду.
1. Придбання банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів (факторинг) є банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі. 2.За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов'язання відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою. 3. Факторингові операції банків можуть супроводжуватися наданням клієнтам додаткових консультаційних та інформаційних послуг. 4.Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між клієнтом та його боржником про заборону або обмеження передавання грошової вимоги. 5.Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, законом про банки і банківську діяльність, іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України. 1. Одним із видів кредитних операцій банків є факторинг. Як випливає зі змісту ч. 1 коментованої статті, факторинг — це банківська операція, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі і полягає у придбанні банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів. Прийняття ризику виконання такої вимоги означає, що суб'єкт господарювання, який відступив банку право грошової вимоги, не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником, а отже, весь ризик невиконання і можливі при цьому фінансові втрати лягають на банк. Прийом платежів (згідно із Законом України «Про податок на додану вартість» — інкасація боргових вимог) — банківська послуга з отримання за дорученням клієнта коштів від боржника останнього в рахунок погашення його боргу або акцепту по векселях, чеках, інших розрахункових і товарних документах. Слід звернути увагу на основну відмінність факторингових операцій (послуг) від уступки вимоги, яка полягає в оплатному (як правило, у відсотках від суми простроченої заборгованості) характері здійснення факторингових операцій. їх оплатний характер дістає вияв також і в тому, що банк перераховує суб'єкту господарювання кошти у розмірі, зменшеному на відсоток від суми, яка буде сплачена банку покупцем-боржником. Уступка вимоги не передбачає ні оплатного придбання вимоги її набувачем у первісного кредитора, ні, відповідно, сплати винагороди первісним кредитором набувачеві вимоги. Ще одна відмінність факторингу від уступки вимоги полягає у можливості надання НБУ банку-фактору кредиту (строком на три місяці під 10 % річних) для проведення факторингових операцій, тобто для придбання права вимоги. Сторонами у договорі факторингу є фактор (банк) і клієнт. Фактором виступає банк або інша фінансова установа, яка може здійснювати подібну фінансову послугу. Як випливає із ст.о 1079 ЦК, договір факторингу відноситься до підприємницьких (господарських) договорів, а його сторонами є суб'єкти підприємницької господарської діяльності. У міжнародній торгівлі факторинг розглядається як послуга з отримання купівельної ціни за товар, в рамках якої фактор (фінансовий агент) звільняє експортера від стягнення вартості товару з іноземного покупця, надаючи йому можливість зосередити увагу на продажу і маркетингу своїх товарів. 2. За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт зобов'язується відступити банку грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою. Більш повне визначення договору факторингу містить ч. 1 ст. 1077 ЦК, згідно з якою за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Згідно із ст. 1078 ЦК предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. 3. Факторингові операції банків можуть супроводжуватися наданням клієнтам додаткових консультаційних та інформаційних послуг. Як встановлено ч. 2 ст. 1077 ЦК, зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Отже, консультаційні та інформаційні послуги фактора мають стосуватися факторингових операцій. 4. Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між клієнтом та його боржником про заборону або обмеження передавання грошової вимоги. У такому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку з порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги (абз. 2 ч. 1 ст. 1080 ЦК).
Місце і роль консалтингових організацій в забезпечені розвитку підприємства визначається насамперед природою самого консалтингу.
Для вияснення цієї природи, в першу чергу, необхідно розуміти принципову різницю між консультуванням і консалтингом. Необхідно бачити, що консультування як навчання і допомога порадами, а консалтинг виступає, як допомога у вирішені проблеми замовника. Тобто, консалтинг виступає як комплексна послуга по проведенню діагностики і лікуванню процесу. На практиці це передбачає наступні етапи:
збір загальної інформації про бізнес (інструментарій: опитування, аналіз звітів, планів та прогнозів; порівняння) ;
виявлення симптомів ускладнень (інструментарій: експрес-діагностика, порівняння та аналіз поточних та базових даних);
вияснення проблем, тобто основних слабостей, які викликають симптоми і підривають ефективність бізнесу (інструментарій: узагальнення даних аналізу та синтезу);
пошук альтернативних рішень, які ведуть до подолання проблем і супутніх до них симптомів (інструментарій: узагальнення, регулювання, моделювання проблематики);
розробка і застосування рекомендацій для покращення ситуації.
Посередницькі послуги — це послуги, у наданні яких бере участь третя сторона, що виступає посередником між замовником і виконавцем. Серед посередницьких послуг, що надаються комерційними банками, найбільш поширеними є: посередництво в отриманні клієнтом позички, посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном. Перший вид послуг надається банком тоді, коли банк неспроможний задовольнити кредитну заявку клієнта. Така ситуація може виникнути у випадку перевищення потрібної суми над встановленим лімітом кредитування. Посередницькі послуги в операціях з цінними паперами, валютою, майном здійснюються на основі доручення від клієнта. Гарантійні послуги полягають у зобов'язанні банку виплатити суму боргу свого клієнта, якщо останній не зможе (не захоче) виконати свої зобов'язання. До цієї групи операцій належать: гарантії повернення кредиту, гарантії відшкодування збитків, що випливають з невиконання клієнтом умов контракту. Плата за надання гарантійних послуг — це комісія. Банківські гарантії, особливо відомих своєю платоспроможністю банків, фактично означають доступ клієнта до кредиту. Консультаційні послуги для клієнтів комерційні банки надають з питань економічного (фінансового) аналізу і бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності, аналізу платоспроможності господарських партнерів клієнта; організації емісії та вторинного обігу цінних паперів; вибору напрямів інвестування коштів тощо. Як правило, цей вид послуг перебуває в тісному контакті з іншими операціями, а саме: кредитними, лізинговими та іншими. Плата за консультацію враховується у складі плати за основний вид операції, що супроводжується консультацією. Комерційні банки, володіючи сучасними засобами телекомунікацій та електронно-обчислювальної техніки, завжди мають різноманітну інформацію, що дозволяє їм займатися інформаційною діяльністю, зокрема:
· одержанням інформації;
· використанням інформації;
· поширенням інформації;
· зберіганням інформації.
За режимом доступу інформація поділяється на: обмежену та відкриту доступ до якої забезпечується шляхом публікації в офіційних друкованих виданнях).


26. Розрахункові та касові послуги комерційних банків


Касові операції банку полягають в тому, що вони здійснюють прийом від клієнтів готівки, її видачу з кас банків, а також організацію обігу готівки між клієнтом і банком. Комерційні банки виконують касові операції, додержуючись таких принципів: · усі суб'єкти господарської діяльності зобов'язані зберігати свої кошти на рахунках у банку; · суб'єкти господарської діяльності, які мають готівкові кошти, зберігають їх у касі в межах ліміту, встановленого комерційним банком. Сума готівки, що перевищує ліміт, повинна бути здана в банк і зарахована на поточний рахунок протягом трьох днів, враховуючи день отримання; · витрачання готівки суб'єктами господарювання здійснюється за цільовим призначенням. Касові операції регламентуються Інструкціями НБУ № 1, № 4, а також Положенням про порядок ведення касових операцій у національній валюті в Україні (затверджено постановою НБУ 13.10.97 № 334). Порядок ведення касових операцій у національній валюті в Україні поширюється на підприємства незалежно від форм власності і виду діяльності та їх відокремлені підрозділи, а також на фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Це Положення стосується як резидентів, так і нерезидентів за деяким винятком. Підприємства та індивідуальні підприємці, що мають поточні рахунки в банку, зобов'язані зберігати свої кошти в установах банку. Готівка може бути одержана ними з власних рахунків у межах наявних на них коштів та на цілі, визначені у грошовому чеку. Кошти на виплати, пов'язані з оплатою праці та виплатою дивідендів (доходу), всі підприємства та індивідуальні підприємці мають одержувати виключно з кас банків. При цьому ними повинна забезпечуватись систематична і повна сплата податків та обов'язкових платежів до державних цільових фондів. Підприємства, що мають готівкову виручку, зобов'язані здавати її до банку для зарахування на їх рахунки. Здавання виручки може здійснюватися шляхом: а) безпосередньої передачі коштів самим клієнтом до кас установ банку, які можуть бути денними і вечірніми; б) інкасації виручки інкасаторським апаратом НБУ або комерційних банків; в) здачі готівки на підприємство зв'язку і подальшим переказом її на поточні рахунки підприємств. Як було зазначено вище, підприємствам дозволяється тримати готівку у своїй касі в межах встановлених лімітів залишку готівки. Такі ліміти встановлюються банком усім підприємствам, які мають рахунки в банку і здійснюють операції з готівкою, щорічно протягом першого кварталу. Ліміт регламентує залишки готівки в касі на кінець робочого дня. Колективні сільськогосподарські підприємства, колгоспи, селянські спілки самостійно визначають розміри готівки, що може постійно знаходитися в їх касах, з відповідним повідомленням банку, що їх обслуговує. Готівка, видана під звіт на відрядження, але не витрачена, має бути повернена до каси підприємства не пізніше трьох робочих днів після закінчення відрядження, а готівка, видана на будь-які інші цілі, — десяти робочих днів з дня видачі її під звіт і здана до каси банку не пізніше наступного дня. У разі неповернення у зазначений строк готівка, починаючи з наступного дня, включається до суми фактичного залишку готівки в касі на кінець дня, і одержана сума порівнюється із встановленим лімітом залишку готівки в касі. Приймання готівки касами підприємств проводиться за прибутковими касовими ордерами, видача — за видатковими касовими ордерами або належно оформленими платіжними (розрахунково-платіжними) відомостями. Прибуткові касові ордери або видаткові документи реєструються бухгалтерією в журналі реєстрації прибуткових і видаткових касових документів. Усі надходження і видачі готівки в національній валюті підприємства обліковують у касовій книзі, відділення зв'язку — у касовому щоденнику. Підприємства торгівлі, громадського харчування та сфери послуг здійснення розрахунків з населенням проводять із застосуванням електронних контрольно-касових апаратів або товарно-касових книг. Кожне підприємство, що має касу, веде одну касову книгу, аркуші якої мають бути пронумеровані, прошнуровані й опечатані сургучною або мастиковою печаткою. Записи в касову книгу виконуються касиром відразу після одержання або видачі грошей за кожним прибутковим касовим ордером чи видатковим документом. В кінці кожного робочого дня касир підбиває підсумки операцій за день, виводить залишок грошей у касі на наступне число і передає до бухгалтерії другий відривний аркуш (копію записів у касовій книзі за день) з прибутковими і видатковими документами під розписку в касовій книзі. Контроль за правильним веденням касової книги покладається на головного бухгалтера підприємства. Видача грошей з каси, не підтверджена розпискою одержувача у видатковому документі, як вмотивування залишку готівки в касі не приймається. Ця сума вважається нестачею і стягується з касира. Готівка, не виправдана прибутковими касовими ордерами, вважається надлишком каси і зараховується у дохід підприємства. Підприємства торгівлі та сфери обслуговування населення при здійсненні касових операцій з готівкою для нормальної роботи (видачі здачі громадянам) повинні забезпечувати постійну наявність у своїх касах розмінної монети різних номіналів (у розмірі не менше 10% від суми встановленого ліміту залишку готівки в касі). За порушення діючої практики обігу готівки застосовуються санкції, визначені Указом Президента України «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки»: o для підприємств — за перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах стягується штраф у двократному розмірі сум, що перевищують ліміт каси; o за неоприбуткування або неповне оприбуткування — у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми; o для комерційних банків — за невстановлення лімітів залишків кас у п'ятидесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний випадок. Комерційні банки займаються прогнозуванням касових оборотів готівки, яка проходить через каси банку. З цією метою всі підприємства подають до комерційного банку, як правило, за 60 днів до початку планового кварталу заявку-розрахунок. У цій заявці показуються касові обороти підприємства по надходженню і видатках готівки з кас підприємств на плановий квартал, а також фактичні дані за відповідний квартал минулого року. Відомості подаються в розрізі встановлених НБУ джерел надходжень готівки, а також напрямів її витрачання. Щоб задовольнити потреби клієнтів у готівкових грошах, у касі банку повинна підтримуватися оптимальна сума готівки. Коли сума готівки завищена, банк несе додаткові витрати, тому що ці кошти не працюють і не приносять прибутку. Якщо ж сума готівки менша за потрібну, то це позначається на ліквідності банку. Основні джерела надходження готівки в касу банку — це торгова виручка. Основне джерело відтоку готівки з каси банку — це видача грошей на заробітну плату. Приплив і відтік готівки здійснюються нерівномірно, що змушує банки прогнозувати ці процеси. Якщо очікується перевищення витоку готівки над її надходженням, то комерційний банк може отримати готівку від НБУ. Для цього він подає заявку в НБУ за три дні. Дозвіл на підкріплення операційної каси, який дає регіональне управління НБУ, дійсний чотири дні. Банки отримують готівку по чеку. Сума готівки, отримана комерційним банком по чеку, списується з його коррахунку. НБУ стягує плату за касове обслуговування комерційних банків у розмірі 1%. Якщо в комерційному банку є надлишок готівки, то він з дозволу НБУ може реалізувати її іншому банку. Операція з продажу готівки проходить по коррахунках обох банків у НБУ. В інших випадках надлишок готівки зараховується на коррахунок комерційного банку в НБУ. Касові операції банків трудомісткі і витратні, тому за надання послуг, пов'язаних з касовим обслуговуванням, банки, як правило, стягують плату зі своїх клієнтів згідно з договором на розрахунково-касове обслуговування клієнтів.    продолжение
--PAGE_BREAK--


27. Фінансова стійкість комерційного банку та її показники


Финансовая устойчивость – это такое состояние финансовых ресурсов предприятия, их распределение и использование, которое обеспечивает развитие производства (и услуг) на основе роста прибыли и капитала при сохранении платежеспособности и кредитоспособности в условиях допустимого уровня риска; параметр положения компании, то есть позиция компании по вопросам соотношения активов и пассивов в течение определенного периода времени.
Все аспекты и сферы деятельности коммерческих банков объединяются единой стратегией управления банковским делом, цель которой – достижение доходности и ликвидности. Это интегрированные критерии оценки эффективности и надежности работы коммерческих банков, зависящие как от проводимой ими политики, связанной с привлечением денежных ресурсов, так и от политики прибыльного размещения банковских средств, в сферах кредитно – инвестиционных систем. Эти две стороны деятельности коммерческих банков взаимосвязанные, взаимозависимые, но и в тоже время и взаимоисключающие. Важная экономическая роль коммерческих банков существенно расширила сферу их деятельности. Они выполняют следующие основные функции:
-мобилизацию временно свободных денежных средств и превращение их в капитал;
-кредитование предприятий, государства и населения;
-выпуск кредитных орудий обращения (кредитных денег);
-осуществление расчетов и платежей в хозяйстве;
-эмиссионно-учредительскую деятельность;
-консультирование, предоставление экономической и финансовой
информации.
На современном этапе деятельности коммерческих банков, наблюдается тенденция к универсализации, что объясняется влиянием конкуренции. Для повышения эффективности банковской деятельности, банковское законодательство промышленно-развитых стран стимулирует конкуренцию, создавая равные условия для деятельности различных кредитных учреждений. В рамках данной тенденции изменяется концепция взаимоотношений банков с клиентами, создаются принципиально новые направления банковского дела.
Это выражается, не только в увеличении числа предлагаемых клиентам услуг, но и в качественном изменении структуры операций, снижении удельного веса ссудосберегательных операций и увеличении объемов операций с ценными бумагами.
В последнее время в банковской практике появились операции, связанные со страхованием: предоставление клиентам гарантии погашения задолженности, увеличение суммы вклада при болезни или несчастном случае, мобилизация денежных средств путем продажи страховых полисов населению. Банки — функционирующие страховые компании, что оказывается выгодным как для банков, получающих стабильно прибыльные страховые компании, так и для страховых компаний, которым предоставляется возможность использовать широкую сеть банковских филиалов и отделений на территории своей страны и за рубежом. Таким образом, в современных условиях продолжается развитие тенденции расширения функций коммерческих банков, которые для улучшения банковской ликвидности, получения доходов, занятия позиций на рынке, развивают нехарактерные ранее для банков операции и услуги.



28. Методи оцінки і мінімізації банківських ризиків


У регулятивній діяльності Національного банку, зокрема стосовно кредитних ризиків, можна виділити кілька основних напрямів.
Обмеження доступу на ринок.
Методологічна база.
Економічні нормативи.
Резервування.
Нагляд за ефективністю управління кредитними ризиками.
Однією з найризикованіших операцій комерційного банку є кредитування Це пояснюється як самою природою кредиту, так і тим, що ця операція посідає чільне місце в балансах більшості комерційних банків. У здійсненні кредитних операцій банк стикається з кредитним ризиком, тобто з ризиком несплати позичальником основного боргу і процентів.
Виникнення проблемних кредитів обумовлено багатьма чинниками, зокрема такими:
1. Чинниками, які не можуть контролюватися банком і знаходяться поза сферою його діяльності:
погіршенням макроекономічної кон'юнктури та ділової активності у тих галузях, де клієнтом здійснюються ділові операції;
негативною (для боржника) зміною економічного законодавства.
2.Помилками керівництва підприємства, яке звернулося за позикою.
3.Чинниками, зумовленими некваліфікованою роботою банківських спеціалістів:
порушенням основних принципів кредитування, визначених у положенні «Про кредитування», збільшенням у кредитному портфелі пролонгованих, прострочених та безнадійних позик;
недостатнім аналізом фінансового стану позичальника;
відсутністю аналізу кредитного портфеля з боку керівників комерційних банків, що призводить до концентрації ресурсів у одного позичальника;
наданням кредитів, оформлених невідповідне до стандартів;
низьким юридичним рівнем угод (відсутністю пунктів щодо регулювання процентних ставок, санкцій у разі нецільового використання позик і т. ін.);
порушенням вимог положення «Про кредитування» у частині оформлення кредитних справ позичальників;
недотриманням Закону України «Про заставу» (угоди нотаріально не засвідчені, без страхування заставного майна, прийняття майна тільки на суму виданих позик без урахування процентів кредиту, брак опису заставного майна);
порушенням тимчасових вказівок стосовно використання плану рахунків бухгалтерського обліку банків України в частині використання балансових рахунків щодо проведення кредитних операцій (несвоєчасним відрахуванням простроченої і пролонгованої заборгованості на відповідний рахунок);
у більшості випадків комерційні банки не перевіряють цільового використання позик.
Все це вимагає від менеджерів банку розробки виваженої кредитної політики, а стратегія ризику має бути її невід’ємною складовою у кожному комерційному банку.
Але для того, щоб розробляти цю стратегію розгляньмо саме поняття ризику.
У будь-якій господарській діяльності завжди існує небезпека втрат, що випливає зі специфіки господарських операцій. Небезпека таких утрат являє собою комерційний ризик. Комерційний ризик означає непевність у можливому результаті і його невизначеність. Складовою частиною комерційних ризиків є фінансові ризики, пов'язані з імовірністю втрат яких-небудь грошових чи сум їх недоодержанням.
У загальному випадку до ризиків по довільних банківських операціях відносять кредитний, процентний, валютний, портфельний ризики і ризик упущеної фінансової вигоди.
Усі перераховані ризики взаємозалежні. Очевидно, що кредитний ризик може призвести до ризику ліквідності і неплатоспроможності банку, а також до ризику, пов'язаному з нездатністю банку відшкодовувати адміністративно-господарські витрати.
Управління кредитним ризиком — важлива складова стратегії і тактики розвитку будь-якої фінансово-кредитної установи. Для українських банків ця діяльність набуває особливого значення. оскільки їхні кредитні портфелі почасти характеризуються високим рівнем простроченої, пролонгованої і безнадійної заборгованості, надмірною концентрацією кредитного ризику.


29. Характеристика державного регулювання банківської діяльності


Нормальне функціонування банківської системи України, налагодження ефективної банківської діяльності багато в чому залежить від організації банківського регулювання і нагляду. Головною метою банківського регулювання і нагляду є забезпечення безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:
I. Адміністративне регулювання:
1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;    продолжение
--PAGE_BREAK--
2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;
3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;
4) нагляд за діяльністю банків;
5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.
II. Індикативне регулювання:
1) встановлення обов'язкових економічних нормативів;
2) визначення норм обов'язкових резервів для банків;
3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;
4) визначення процентної політики;
5) рефінансування банків;
6) кореспондентських відносин;
7) управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;
8) операцій з цінними паперами на відкритому ринку;
9) імпорту та експорту капіталу.
Мета, організація, підстави та обсяг нагляду.
Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.
Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.
При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності.
У разі відкликання у банку банківської ліцензії Національний банк України повідомляє про це відповідні органи інших держав, в яких банк мав філії або кореспондентські та інші рахунки.
Національний банк України здійснює банківський нагляд на індивідуальній та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення вимог законодавства щодо банківської діяльності.
У разі розгляду Національним банком України питань щодо застосування заходів впливу до конкретного банку для надання пояснень запрошується голова правління (ради директорів) або голова спостережної ради цього банку, за винятком випадків призначення тимчасового адміністратора або відкликання ліцензії банку і призначення ліквідатора.
При здійсненні нагляду за установами, що ведуть банківську діяльність в інших державах, Національний банк України співпрацює з відповідними органами цих держав. Повідомлення, надіслане відповідними органами інших держав, може використовуватися тільки в таких цілях:
— для перевірки ліцензії установи на право ведення діяльності;
— для перевірки права на здійснення банківської діяльності.


30. Роль і місце НБУ у банківській системі країни


Центральний банк регулює пропозицію грошей у національній економіці, або, інакше кажучи, проводить монетарну політику за допомогою знарядь прямого та непрямого регулювання. Основними знаряддями прямого регулювання пропозиції грошей, які здебільшого використовуються у країнах з перехідною економікою та тих, що розвиваються, є обмеження обсягів кредитів, що надаються певним галузям; пряме регулювання процентної ставки; обмеження величини кредитів для окремих банків. Ці знаряддя ефективно спрацьовують лише у короткостроковому періоді: вони дають змогу не допускати надмірного створення банками грошей.
Однак тривале застосування інструментів прямого регулювання пропозиції грошей справляє несприятливі впливи на розвиток національної економіки: зменшується рівень конкуренції між банками, підривається посередницька функція банків, спотворюється структура наданих банками кредитів тощо. Тому у розвинутій ринковій економіці застосовують головно знаряддя непрямого регулювання пропозиції грошей, до яких належать операції на відкритому ринку, зміна облікової процентної ставки, зміна норми резервування.
Застосування непрямих знарядь монетарної політики передбачає наявність розвинутого грошового ринку, їхня перевага полягає в тому, що вони дають банкам змогу розподіляти кредитні ресурси відповідно до потреб ринку. Використовуючи знаряддя непрямого регулювання грошового обігу, центральний банк не має безпосереднього контролю над пропозицією грошей, оскільки вона містить депозити, які створюють комерційні банки. Непрямі знаряддя коригують величину пропозиції грошей, впливаючи на надлишкові резерви або грошовий мультиплікатор.
Центральний банк контролює обсяг позичених у нього комерційними банками коштів через облікову ставку. Зниження облікової ставки заохочує комерційні банки до отримання додаткових резервів через позики у центрального банку. Кредити комерційних банків на основі цих позик збільшують пропозицію грошей. Підвищення облікової ставки знеохочує дисконтні позики і, отже, стримує збільшення пропозиції грошей у національній економіці.
Центральний банк використовує знаряддя монетарної політики для стабілізації національної види монетарної економіки, зокрема для досягнення таких цілей: політики: 1) економічне зростання; 2) високий рівень зайнятості; 3) стабільний рівень цін; 4) стабільність на фінансових ринках; 5) стабільність процентних ставок; 6) стабільний курс національної валюти.
Хоча багато із цілей монетарної політики збігаються (наприклад, висока зайнятість поєднується із економічним зростанням), але окремі суперечать одні одним. Так, досягнення стабільного рівня цін часто не відповідає таким цілям, як стабільність процентних ставок і високий рівень зайнятості у короткостроковому періоді. Річ у тім, що коли національна економіка перебуває у фазі піднесення і безробіття зменшується, то процентні ставки та інфляція можуть піднестися. Якщо, наприклад, центральний банк хоче не допустити зростання процентних ставок і купуватиме державні облігації, що підвищуватиме ціни на них і знижуватиме процентні ставки, то пропозиція грошей збільшуватиметься і темпи інфляції зростатимуть. З іншого боку, якщо центральний банк уповільнить зростання грошей, щоб стримати темпи зростання цін, то у короткостроковому періоді і процентні ставки, і безробіття можуть зрости. Отже, він має вибирати між протилежними речами.
Однак центральний банк не може прямо досягти поставлених цілей: наприклад, підвищити рівень зайнятості чи знизити темпи інфляції. Він має три основні знаряддя, використання яких може відчутно вплинути на національну економіку. У конкретній ситуації центральний банк вибирає набір змінних, певного рівня яких потрібно досягти, щоб реалізувати поставлені цілі. Їх називають проміжними змінними, або проміжними завданнями; до них належать грошові агрегати (М1 чи М2) та короткострокові та довгострокові процентні ставки, які прямо пов'язані з рівнем зайнятості та цін.
Проте центральний банк не може прямо впливати і на проміжні змінні за допомогою своїх трьох знарядь монетарної політики. Тому він вибирає ще конкретніший набір змінних, які називають поточними змінними, або поточними завданнями. До них належать грошові агрегати (грошова база) і агрегати резервів (наприклад, власні резерви, що становлять різницю між резервами та дисконтними позиками), а також процентні ставки (наприклад, ставка на векселі скарбниці).



31. Економічні та адміністративні методи впливу НБУ на комерційні банки


Вирізняють три основні види економічних методів регулювання: податкові, нормативні (коли розміри обмежень або пільг, що водяться, пов’язані з кількісними характеристиками операцій, які регулюються) і коригуючи (їм притаманні гнучкість та оперативність, можливість стимулюючого впливу залежно від ситуації). Для центрального банку держави оптимальними є нормативні та коригуючи методи, для фінансових органів — податкові. Методи регулювання використовуються при застосуванні тих чи інших видів державного регулювання банківської діяльності. В економічній літературі зустрічаються різноманітні критерії класифікації видів регулювання діяльності комерційних банків. Вплив Центробанку на діяльність комерційних банків здійснюється по наступним основним напрямках: Створення загальних законодавчих, виконавчих, судових умов, що дозволяють комерційним банкам реалізувати свої економічні інтереси. Проведення мір грошово-кредитного регулювання, що роблять вплив на обсяг і структуру грошової маси в обороті через зміну розмірів ресурсів комерційних банків, що можуть бути використані для кредитних вкладень в економіку. Встановлення економічних нормативів і нагляд за їхнім дотриманням з метою забезпечення ліквідності банківських балансів. Вплив Центробанку на діяльність комерційних банків може здійснюватися методами, що носять як сугубо економічний (непрямий), так і економіко-адміністративний (прямий). Превентивні заходи застосовуються для уникнення тієї чи іншої економічної ситуації (наприклад кризи неплатежів тощо). До цих заходів зокрема належать:    продолжение
--PAGE_BREAK--
— вимоги щодо розміру та структури власного капіталу; — вимоги щодо ліквідності банку; — диверсифікація банківських знаків (максимальний розмір позики на одного позичальника та інші види диверсифікації) — обмеження виконуваних операцій. Для зниження ризику функціонування можуть бути встановленні обмеження на деякі види діяльності комерційних банків або на окремі види активних операцій. Так, доволі часто обмежується право банків на безпосереднє володіння нерухомістю у зв’язку з високим ризиком та низьким рівнем її ліквідності. У деяких країнах (наприклад у США) банкам не дозволяється мати цінні папери підприємств, вартість яких зазнає великих коливань. Також існують обмеження прав гарантування на розміщення окремих цінних паперів або на надання кредитів особам, які мають доступ до конфіденційної інформації(інсайдерам). Фактична дія превентивних заходів реалізується шляхом затвердження обов’язкових до виконання норм. У свою чергу норми поділяються на функціональні та інституційні і призначені для регулювання ризиків за операціями комерційних банків. Інституційні норми відображаються у відносних величинах, які регулюють в основному організаційні питання, визначення цілей кредитування, операційну діяльність, порядок проведення ревізій тощо. На відміну від інституційних, функціональні норми мають визначене цифрове значення і можуть мати загальний або селективний характер. Загальні методи, є переважно непрямими, що стосуються кредитного ринку в цілому. Селективні — спрямовані на конкретні види кредиту (визначаються коефіцієнти ризику за окремими операціями банку). Їхнє призначення пов'язане з розширенням приватних задач (скажемо, обмеження видачі деяким банкам позичок чи видачі окремих видів останніх). Селективні методи відносяться до прямих способів регулювання діяльності комерційних банків. Найбільш популярні з загальних методів впливу, застосовувані в закордонній банківській практиці:
— облікова ( дисконтна ) політика;
— операції на відкритому ринку;
— зміна норм обов'язкових резервів банків.
Ці методи використовуються й у практиці діяльності НБУ. Протекційні заходи вживають для захисту від уже існуючої (загрозливої для банку) ситуації, яка може спричинити неплатоспроможність, збитки, банкрутство. Тобто за допомогою цих заходів здійснюється захист банків та їх клієнтів від можливих наслідків фінансових ускладнень. До протекційних заходів належать: створення та функціонування фонду гарантування вкладів фізичних осіб формування комерційними банками резерву для:
— відшкодування можливих втрат за позичками та іншими активами; — рефінансування комерційних банків центральним банком; — цільова допомога інших державних органів тощо. Спеціальними проекційними заходами передбачається використання різних видів резервних фондів або інших коштів цільового призначення. Залежно від окремого банку і конкретної ситуації можуть застосовуватися так звані договірні дії, зокрема підтримка регулюючими органами окремих банківських установ у вигляді рефінансування, надання гарантій, купівлі акцій тощо. Два зазначені вище способи регулювання банківської діяльності, безперечно тісно пов’язані між собою: протекційні заходи підвищують довіру вкладників до банківської системи, впливають на стабільність макроекономічних показників господарської діяльності; превентивні – забезпечують ефективність перших.


32. Регулювання норм обов’язкового резервування


Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, основні з яких: — порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог; — база, що використовується для обчислення обов'язкових резервів; — банківські активи, які НБУ дозволяє використовувати для задоволення резервних вимог; — величина норми резервування та критерії її диференціації; — розрахунковий період дотримання резервних вимог і порядок регулювання резервних вимог. Комерційні банки України зобов'язані формувати резерви на будь-які залучені кошти незалежно від джерел і строків залучення валюти. Резерви формуються лише у національній валюті за єдиною процентною ставкою. НБУ відмовився від практики зарахування певних активів банку у якості виконання норми резервування. Сума залишків залучених коштів для розрахунку обов'язкових резервів визначається за формулою середньоарифметичної за звітний період. Якщо фактична середньоарифметична сума залишку коштів на кореспондентському рахунку КБ за звітний період буде меншою від середньоарифметичної суми залучених банком коштів у межах установленої норми обов'язкових резервів, то з банку стягується штраф. Розмір штрафу визначається залежно від суми неправомірно одержаного доходу від недозарезервованої суми залучених коштів. Сума неправомірно одержаного доходу визначається, у свою чергу, на основі діючої у відповідний період облікової ставки НБУ. При цьому одноденна сума недозарезервованих банком коштів помножується на одноденну облікову ставку та на кількість днів періоду регулювання. До осінньої кризи 1998 р. період регулювання норм обов'язкових резервів КБ визначався НБУ терміном у 15 днів, а після неї НБУ зобов'язав тримати суму обов'язкових резервів у визначеному розмірі на коррахунку щоденно.


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.