Міжнародні валютні та фінансово-кредитні відносини 2

Міністерство освіти України
Тернопільська академія народного господарства
Івано-Франківський інститут менеджменту
Кафедра підприємництва,маркетингу та
менеджменту
КУРСОВА РОБОТА
зі світових економічних та міжнародних
відносин:
“Міжнародні валютні та фінансово-кредитні відносини”
Виконав: студент ІІ курсу
групи ЗЕДс-2-98
Лєпєнін Святослав
Науковий керівник:Орищин Т. М.
доцент, кандидат економічних наук
м.Івано-Франківськ 2000
Зміст


I.ВСТУП
Зростання ролі і значення міжнародних валютно-кредитних відносин у розвитку світової економіки та диверсифікації світогосподарських зв'язків наприкінці XX ст. зумовлене кількома головними факторами. По-перше, поглибленням процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізацїї виробництва і капіталу, усіх сфер господарського життя на ру­бежі II і ІІІ тисячоліть. По-друге, глобалізацією економічного розвитку сучасного суспільства, необхідністю спільного розв'язання усіма учасника­ми світового співтовариства гострих економічних, соціальних та еколо­гічних проблем. По-третє, формуванням нової системи міжнародного по­ділу і кооперації праці внаслідок розпаду колишнього Радянського Союзу і створення нових незалежних держав та в результаті суттєвих змін, що відбуваються в Центральній і Південно-Східній Європі та в Китаї. По-четверте, домінуванням у системі світового господарства ринкових структур, інституцій та інструментів, розширенням ринкового поля сві­тової економіки внаслідок виникнення нових підсистем (emergind market). По-п'яте, карколомним зростанням фінансового сектора світової еконо­міки та інших сегментів сфери послуг.
При розбудові відкритої української економіки слід враховувати усі ці новітні процеси з огляду на те, що вже зараз третина валового внутріш­нього продукту держави реалізується з допомогою зовнішньоекономічних зв'язків. Україна бере безпосередню участь у діяльності провідних міжна­родних валютно-кредитних та фінансових організацій (МВФ, МБРР, ЄБРР). Крім того, запровадження у вересні 1996 р. власної грошової оди­ниці — гривні — передбачає поступове включення грошово-фінансової сис­теми України до світових валютно-фінансових ринків.
Міжнародні валютно-кредитні відносини мають три головні виміри і проявляються в трьох головних площинах. З одного боку, вони являють со­бою певну теоретичну систему, сукупність принципів і форм міжнарод­них валютно-кредитних відносин. З іншого боку, валютно-кредитні та фі­нансові інструменти є важливими засобами здійснення економічної полі­тики, її координації у міжнародному масштабі. Нарешті, валютно-кре­дитна сфера виступає важливим каналом залучення додаткових фінансо­вих коштів до національної економіки, сприяє прискореному обміну між країнами та регіонами товарів і послуг, поліпшенню системи розрахунків між суб'єктами світогосподарських зв'язків.
Міждержавні валютні і кредитні відносини як спорадичні явища були ві­домі порівняно давно. У процесі свого історичного розвитку вони зростали кіль­кісно, удосконалювались їхні якісні характеристики, урізноманітнювалися форми.
Науково-практичне пізнання міжнародних валютно-кредитних відносин пов'язане з подоланням так званих порогових точок (міток). Їх виділення, виокремлення із загальної системи гуманітарного знання відбулося у XVIII ст., коли економічне знання в цілому набуло відповідної автономізацїї та індивідуалізації. Це означало досягнення ним порога позитивності. Поріг епістемологізації (від грецьк. episteme — знання та logos -поняття, підвалини) досягається внаслідок набуття міжнародними валютно-кредитними відносинами системних форм, що домінують над повсякденними уявленнями та відповідають принципу спростовуваності.З ним пов'язане впровадження системи золотого стандарту (1870 р.) міжнародних валютно-кредитних відносинах. Поріг науковості був обумовлений виникненням кейнсіанських теорій і моделей, виробленням на базі епістемологізації формальних критеріїв верифікації, відтворюваності та практичної здійсненності наукових доктрин і концепцій. На даному етапі викристалізовуються певні економічні принципи, визріває структурна цілісність, формується понятійно-категоріальна адекватність, виробляються елементи економічної політики, яка забезпечує певну синхронізацію дій національних та міжнародних органів (Бреттон-Вудська валютна система — 1944р.). І, нарешті, на порозі формалізації міжнародні валютно-кредитні відносини розвиваються переважно на іманентній базі як відносно незалежна й автономна підсистема світогосподарських зв'язків, а межах якої формулюються власні аксіоми та теореми, інші формальні структури, що здатні «утримувати» якість у процесі серйозних трансформацій і біфуркацій міжнародної валютної систем (Ямайська валютна система — 1976р.).
Надзвичайно складним і недостатньо відпрацьованим в Україні є комплекс проблем, пов'язаних з платіжними та розрахунковими балан­сами, з механізмом міжнародних розрахунків. Міжнародний кредит, хоча і має свою давню історію, в даний час набуває небачених раніше масштабів і форм. Вирішуючи питання ринкової трансформації своеї економіки, здійснення радикальних структурних перетворень, Україна потребує залучення значної кількості кредитно-фінансових ресурсів.
Останнім часом істотно зростає значення міжнародних валютно-фінансових інститутів та фінансових центрів у координації та регулюванні міжнародних валютно-кредитних відносин, гармонізації національної та міжнародної економічної і валютно-фінансової політики. Водночас слід мати на увазі, система міжнародних валютно-кредитних відносин є надзвичайно динамічною, її окремі ланки та сектори зазнають відчутних змін, збагачується їх зміст, з'являються нові форми тощо. II.ОСНОВНА ЧАСТИНА Розвиток міжнародних валютних відносин 1. Національна та світова валютні системи
Валюта і гроші часом уявляються як поняття ідентичні, хоча всередині країни частіше використовується термін «гроші», а термін «валюта» — зовні.
При вживанні поняття «гроші» питання про їх «націо­нальність» практично не виникає, однак у міжнародних трансакціях національна належність валюти відіграє першо­чергову роль.
Термінологічна різниця між грошима і валютою існує і в багатьох мовах. Наприклад, monеу і currency — в англійській, geld іvaljuta (wahrung) — у німецькій. Що стосується росій­ського слова «деньги», то його можна вважати «приємною» спадщиною татаро-монгольського іга. Український термін «гривня» походить ще з Київської Русі; термін «валюта», що має сьогодні міжнародне поширення, прийшов із Франції.
Випуск грошей тісно пов'язаний з національним сувере­нітетом та символізує владу держави, що виражається в її здатності примусити своїх громадян приймати видрукувані державою гроші. Проте держава не може нав'язувати свої гроші за межами своїх кордонів. Тому використання національних грошей у міжнародних розрахунках передбачає до­мовленість сторін і пов'язане з необхідністю обміну валют.
Перетворюючись на валюту, гроші беруть на себе додатко­ву функцію — стають товаром, продаються і купляються, мають ціну в грошових одиницях іншої країни. Звідси ви­пливає, що валюта як грошовий товар повинна мати не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. В світовому співтова­ристві має бути довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв'язків, тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На практиці валюти вільно пере­тинають кордони і повертаються назад.
По суті справи тут криється сутність здібності національ­них платіжних засобів бути обміняними на іноземні гроші, властивість, яка гарантується, як правило, центральним бан­ком країни походження грошей.
З одного боку, якщо залишатися в рамках внутрішніх проблем, то виявляється, що операції з валютою являють со­бою складову частину грошово-кредитної сфери, активно впливаючи на стан державного бюджету й економічного зро­стання.
З другого боку, оскільки ізольованих національних еко­номік не існує, а національні господарства пов'язані між со­бою ланцюгом взаємних зобов'язань, то в цьому плані ва­лютні відносини постають перед нами як ключова форма міжнародних економічних зв'язків. Товарообіг і рух факторів виробництва, науково-технічне і гуманітарне співробітницт­во, культурний обмін і туризм обслуговуються через валютні операції.
Найбільш простим визначенням валюти є визнання такою банкнот, чеків, монет іноземних держав, між тим як вітчиз­няні гроші можуть стати валютою на зовнішніх ринках.
Отже,валюта, в широкому розумінні, означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, марка, франк тощо).
Поняттявалюта використовують в таких значеннях:
• національна валюта — грошова одиниця певної краї­ни або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова);
• іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошо­вих одиницях і які використовуються в міжнародних розра­хунках;
• міжнародна (регіональна) валюта — міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: СДР (спеціальні права запозичення), ЕКЮ.
Міжнародні валютні відносини— це сукупність валют­но-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.--PAGE_BREAK--
Міжнародні валютні відносини складаються і розвивають­ся на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та но­вітньої технології, спільного підприємництва. Основною цільо­вою функцією цих відносин є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у рамках світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери роз­поділу та обміну, проте разом з тим тісно пов'язаний з про­цесом відтворення в сфері матеріального виробництва. При­чому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу техно­логії та ін. і відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжнародним оборотом останніх. З другого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває перебіг виробничих процесів, а й активно на них впливає.
Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливі­шим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному таглобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.
Валютні відносини тісно пов'язані з внутрішніми грошо­вими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у специфічному вигляді повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внутрішнього грошового обігу країн. Разом з тим валютні відносини не виключають національного ха­рактеру грошового механізму окремих країн. У процесі по­глиблення міжнародного поділу праці та розвитку економіч­них зв'язків відбувається інтеграція систем національних грошових та світових валютних відносин і функціональнівідмінності між ними практично нівелюються.
Національна валютна система— це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійсню­ються міжнародні розрахунки, утворюються та використову­ються валютні кошти держави. Основні елементи національ­ної валютної системи визначаються національним законо­давством.
Її структурними елементами є:
• національна валюта — грошова одиниця країни;
• валютний паритет як основа валютного курсу;
• режим курсу національної валюти;
• організація валютного ринку;
• національні органи, що обслуговують та регулюють ва­лютні відносини країни;
• умови обміну національної валюти на золото та інші валюти — конвертованість валюти.
Національна валютна система є органічною частиною сис­теми грошових відносин окремих держав. Її функціонуван­ня регулюється національним законодавством кожної краї­ни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтинг та регулювання валютних курсів, форму­вання та використання міжнародної ліквідності, золотова­лютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу націо­нальних валютних систем входять відповідні інфраструк­турні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути.
Світова валютна система— це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це су­купність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахун­ковий оборот у рамках світового господарства.
Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів — світовий грошовий товар, валютний курс, ва­лютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.
Світовий грошовий товар є першим елементом валют­ної системи, виступає носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних роз­рахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). В 70-х роках з'являються спе­ціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ.
Сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в міжнародних розрахунках, називають міжна­родною ліквідністю. Це золото, вільно оборотні валютні за­паси держав та міжнародні гроші.
Другим елементом світової валютної системи є валют­нийкурс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Існу­ють фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі) валютні курси. В основу фіксованого валютного курсу покладено монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових оди­ницях), плаваючі валютні курси не зв'язані з монетними па­ритетами, а визначаються через зіставлення паритетів купі­вельної спроможності валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного «кошика» товарів.
Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіцій­ної ціни, що була закріплена міжнародним договором. Сьогодні ціна на золото складається під впли­вом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як зви­чайний товарний ринок.
Розширення кредитних відносин привело до необхідності формування власне валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських взаємозв'язків провідних країн розвинутої ринкової економіки та міжнародних і ре­гіональних валютно-фінансових установ. У своїх функціяхпродавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які здійснюють розрахунки з закордонними контр­агентами, — з другого, банки та інші валютно-фінансові уста­нови в своїй сукупності складають міжнародний валютний ринок. Поряд з ним функціонує євровалютний ринок, який виник на основі транснаціоналізації спеціальних рахунків приватних банків провідних країн світу.
Четвертий елемент світової валютної системи — це міжна­роднівалютно-фінансові організації: Міжнародний валют­ний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвит­ку (МБРР), який разом із своїми філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агентством з гарантій інве­стицій (БАГІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) — створюють групу Світо­вого банку, Банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіо­нальні банки розвитку та ін.
Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей.Світовими називають гроші, які обслуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій в даній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є операцією валютною.
Еволюція функціональних форм світових грошей повто­рює з певним відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до кредитних грошей. Підтверджен­ням цього є той факт, що в умовах, коли золото виконувало всі функції грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні з тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, скидали, за висловом К. Марк­са, «національні мундири» і приймались до оплати на вагу. Іншим прикладом дії такої закономірності е базування світо­вої валютної системи в XX ст. на одній або кількох валютах провідних країн світу.
Головне завдання світової валютної системи полягає в ефективному опосередкуванні платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міждержавної госпо­дарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвиткувиробництва та міжнародного поділу праці, забезпечення без­перебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу або блокується цей процес, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) із одних країн до інших.
Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушійних сил, які можуть або сприяти розширенню міжна­родних економічних відносин, або, навпаки, — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою залежить від характеру світової валютної системи і дієвості функціонування її інститутів. 2. Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система золотодевізного стандарту
Першою в історіїсвітовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого гро­шового товару і відома під назвою системи золотого стандар­ту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній конфе­ренції в Парижі в 1867 р.
Система золотого стандарту, або золотого монометалізму, характеризується тим, що при ній роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в обігу функціонують золоті мо­нети або грошові знаки, розмінні на золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії ще наприкінці XVIII ст., проте широке поширення в світі вона набула в останній чверті XIX ст.: в Німеччині в 1871—1873 рр., Франції в 1878 р., Японії — 1897 р.
Золотомонетний стандарт як класична форма золото­го монометалізму передбачає вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій грошей. Майже протягом XIX ст. і початку XX ст. золото відігравало головну роль у міжнародній грошово-валютній системі. Ера класичного зо­лотого стандарту розпочалася в 1821 р., коли після завер­шення наполеонівських війн Велика Британія зробила фунтстерлінгів конвертованою в золото валютою. Невдовзі і США зробили те саме з американським доларом. Найбільшої сили система золотого стандарту досягла в період з 1880 до 1914 рр., тобто до початку Першої світової війни.
Існувало три форми золотого стандарту — золотомонетна, золотозливкова та золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.
При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний метал встановлю­валася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та транс­портування дорогоцінного металу. Не обмежувалися держа­вою й операції з платіжними документами, цінними папера­ми та засобами кредиту (векселі, чеки тощо), а також вивіз капіталу та переведення прибутків з-за кордону. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конку­ренції, необмеженого ринку і відповідного цим умовам ме­ханізму ціноутворення.
Режим золотомонетного стандарту був насамперед режи­мом стабільних валютних курсів. Така стабільність була результатом дотримання державами, що запровадили цю систему, встановлених конкретних «правил гри». Так, краї­ни, в яких спостерігався відплив золота, завдяки дефіцит­ності їх платіжного балансу знижували внутрішні ціни, а країни, до яких спрямовувалися потоки золота, підвищували їх. Тільки дотримуючись таких «правил гри» можна було успішно подолати порушену рівновагу платіжних балансів, спричинену припливом і відпливом золота.
Із самого початку свого існування система золотомонет­ного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабіль­ність. Достатньо сказати, що тільки австрійський талер та американський долар після війни за незалежність були єди­ними провідними валютами Європи і Північної Америки, які були девальвовані протягом століття перед Першою світо­вою війною, фунт стерлінгів і французький франк зберегли незмінним золотий вміст з 1815 по 1914 рр.
Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видо­бутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золо­та та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.
Однак найсуттєвішою вадою системи золотомонетного стан­дарту було те, що за цих умов практично повністю виключа­лася можливість проведення окремими державами власної грошово-валютної політики, спрямованої на вирішення внутрішніх проблем країни. Це пояснюється тим, що безпо­середньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперо­вої емісії й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і відповідне зменшення золотих запасів. Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулю­вання, використання у конкретних напрямах економічноїполітики.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Система золотозливкового стандарту — перехідна фор­ма золотого стандарту. Вона встановилася в ряді високо-розвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до Великої депресії 1929—1933 рр. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягала в тому, що національні валюти провідних західних країн (Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менш як 12,4 кг кожний. Отже, обмін національних грошових знаків на золото був обмеже­ний певними, досить великими сумами
В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки в Першій світовій війні, а також у багатьох колоніальних та залежних країнах була впроваджена система золотодевізного стандарту, що основана на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами.
Це буладруга світова валютна система, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конфе­ренції в 1922 р.
При системі золотодевізного стандарту країни накопичу­ють для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іно­земної валюти економічно найсильніших держав, що є екві­валентом золота.
Після 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Центральні банки багатьох країн отримали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і за­кордонних авуарах , обмінних на золото.
Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, збе­рігали свої авуари у двох основних фінансових центрах — Нью-Йорку і Лондоні.
Історичний досвід показує, що для успішного функціону­вання золотодевізного стандарту потрібні такі умови:
• проведення узгодженої політики центральних банківкраїн-учасниць;
• країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно підтримувати значний рівень економічної актив­ності і високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу краї­нам — членам системи вільно купувати необхідні їм ре­зервні засоби;
• резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі валютних центрів.
Саме в цей час відбувається загальна трансформація еко­номічної структури господарювання, що базувалася на рин­кових саморегуляторах, у державне регульовану економічну систему, що не могло не вплинути на систему світогосподар-ських зв'язків, у тому числі й валютних. Така трансформа­ція відбулася на основі теоретичних рекомендацій, розробле­них відомим англійським економістом, фінансистом та дер­жавним діячем Дж.М. Кейнсом у 30-х роках XIX ст. Адекватно до цієї трансформації мала змінитися світова система грошово-валютних відносин, перед якою все настійніше став­ляться цілком конкретні вимоги. Система мала:
• забезпечувати міжнародний обмін товарами і послуга­ми достатніми платіжно-розрахунковими і кредитними за­собами, що користуються довірою учасників валютно-кредит­них відносин;
• володіти певним запасом стійкості для можливого най­більш тривалого функціонування, оскільки часті перебудови системи завжди проходять болісно і призводять до дезорга­нізації зовнішньоекономічних зв'язків протягом певного періоду;
• бути достатньо еластичною, щоб гнучко реагувати на зміни внутрішньої ситуації та зовнішніх умов функціону­вання світового господарства і пристосуватися до них;
• забезпечувати збалансованість економічних інтересів у валютно-кредитній сфері окремих країн, регіонів та всіх учас­ників світогосподарських зв'язків.
Саме за цих умов провідні вчені-економісти і державні діячі багатьох країн світу розпочали активний пошук вихо­ду із складної післякризової ситуації і розробку концепції нової світової валютної системи. 3. Бреттон-Вудська валютна система
Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Дру­гої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігра­вали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з'явилося Спільне комю­ніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Ця зустріч формально дава­ла змогу учасникам вносити ті чи інші поправки, що і відбу­валося, особливо щодо квот-внесків, але реально англо-американський план поставив учасників конференції перед фак­том неминучого диктату своїх умов найбільш розвинутою країною.
Отже, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції 00Н (країн антигітлерівської коаліції), яка про­ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс),Бреттон-Вудська валютна система.
Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу­вання валют окремих країн до національних валютних сис­тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англій­ський фунт стерлінгів.
Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на­явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са­мого початку виконував роль резервної валюти лише част­ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак­тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно­го боку, рештки грошової системи «золотого стандарту», а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан­дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.
На конференції було підписано «Заключний акт», складо­вими частинами якого були статути Міжнародного валютно­го фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і роз­витку (МБРР). Бреттон-Вудська система вступила в дію після подання державному Департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.
Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співробітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валютних курсів, поступову відміну валютних об­межень і впровадження оборотності валют. МБРР повинен був згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраж­дали від війни.
Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:
• збереження ролі золота як платіжного засобу та розра­хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;
• встановлення офіційних курсів валют через визначен­ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;
• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;
• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.
Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1%), вона могла, по-перше, використати частку свого золота — валют­ного резерву для проведення стабілізуючих операцій на ва­лютному ринку, по-друге, вдатися до цільових позик, що на­давалися зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (мас­штабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснювати­ся лише за відповідною санкцією МВФ.
Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ця система фак­тично вичерпала свої конструктивні можливості, оскільки асиметрія резервних і звичайних валют до краю загострили суперечності між США і Великою Британією, з одного боку, і західноєвропейськими країнами та Японією — з другого.
Першим кроком на шляху до формування нової валют­ної системи стало створення міжнародних платіжних засобів СДР (Special Drawing Rights) — спеціальних прав запози­чення, а поворотним моментом стала відмова США від віль­ного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. було здійснено перехід до плаваючих валютних курсів, а в липні 1974 р. валютний паритет було замінено валютним кошиком СДР.
СДР було випущено в обіг з 1 січня 1970 р. згідно з рішенням МВФ. Спеціальні права запозичення не мають власної вартості. МВФ визначає вартість СДР на основі середньозва­женої величини ринкового курсу «валютного кошика» п'яти провідних валют світу, частка яких станом на 1 січня відпо­відного року становила (див. табл. 1):
Таблиця1.Визначення вартості СДР
Назва валюти


1981


1986
1991


1996


Долар США


42


42


40


39


Марка ФРН


19


19


21


21


Японська єна


13


15


17


18


Фунт стерлінгів


13


12


11


11


Французький франк


13


12


11


11

    продолжение
--PAGE_BREAK--
Склад і частка окремих валют в «кошику» СДР перегля­даються кожні п'ять років і відображають відносну роль кожної з п'яти валют у світовій торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів в даній валюті, які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду.
СДР можуть використовуватися тільки в міждержавних розрахунках для покриття дефіцитів платіжних балансів та на деякі інші цілі через обмін національної валюти країн — учасниць угоди про СДР. Крім того, дані розрахункові засо­би можуть бути використані для проведення розрахунків з міжнародними банками і країнами, що не є членами МВФ, на основі купівлі-продажу СДР. 4. Кінгстонська валютна система
Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У нових умовах «доларовий стандарт» перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням частки у світовій економіці країн «Спільного ринку» та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшен­ня золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.
У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основоючетвертної світової валютної сис­теми — Кінгстонської (Ямайської), яка набула чинності 1 квітня 1978 р.
Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридичне оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:
• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибира­ти режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконю­вався режим «плаваючих» курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим «плаваючих» курсів для своїх валют всупереч вимогам Ста­туту МВФ;
• золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції цент­ральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;
• відбувається процес повної демонетизації золота — ви­ведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золото­монетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн — учасниць Кінгстонської систе­ми використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повно­важень Фонду на прийняття від цих країн золота;
• юридичне надання права кожній з валют країн — учас­ниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної ва­люти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з пере­творенням останньої в головний резервний актив міжнарод­ної валютної системи);
• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широ­ких повноважень для здійснення нагляду за виконаннямкраїнами своїх зобов'язань за угодою, особливо щодо дотри­мання ними погоджених валютних курсів.
Створення Кінгстонської валютної системи поки що не завершено. Однак уже сьогодні очевидним є той факт, що під прикриттям СДР продовжує зберігати своє провідне станови­ще в системі міжнародних валютних відносин долар США як міжнародний платіжний засіб, нерозмінний на золото. Прийняття поправок до Статуту МВФ, які спрямовані на повну демонетизацію золота і витіснення його з міжнародних роз­рахунків, також відповідає перспективним економічним інте­ресам США, які намагаються усунути з арени міжнародних валютних відносин найбільш небезпечного конкурента до­лара. Формально виступаючи за підвищення ролі СДР у міжнародних розрахунках, США фактично мало чим ризи­кують. Адже досвід майже тридцятирічного використання СДР продемонстрував їх слабку конкурентоспроможність у порівнянні з національними валютами провідних країн світу, насамперед — доларом США. Слід зазначити, що частка останнього становить понад 60% офіційних світових валют­них резервів, а частка СДР — лише 2,4%.
Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує пов­ністю валютну стабілізацію у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з величезними міжнародними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валют­ним механізмом Кінгстону, який дає змогу США продовжува­ти доларову експлуатацію інших країн, об'єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведен­ня докорінної реформи світової валютної системи. Насампе­ред йдеться про пошук шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики як провідних країн між собою, так із іншими країнами світу.
Нині в рамках Кінгстонської угоди намітилась тенденція переходу від доларового стандарту до багатовалютного, який включає поряд з доларом США німецьку марку, японську єну, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк, що безумовно означає посилення конкурентної боротьби між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою і Японією. Світові валютно-фінансові ринки 1. Девізні ринки
Одним із найсуттєвіших елементів міжнародних валют­них відносин є світовий валютний ринок.
Валютний ринок— це: 1) підсистема валютних відно­син у процесі операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах;
2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій — банки, валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечу­ють функціонування валютних ринкових механізмів.
Валютний ринок як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіж­них документів в іноземних валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторго­вельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти по­купцями, продавцями, посередниками, банківськими устано­вами та фірмами. Існує чотири групи суб'єктів валютного ринку:
• державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та казначейства окремих країн;
• юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономічної діяльності;
• комерційні банківські установи, які забезпечують ва­лютне обслуговування зовнішніх зв'язків, особливо брокерські контори;
• валютні біржі та валютні відділи товарних та фон­дових бірж.
Основні суб'єкти валютного ринку — великі транснаціо­нальні банки, що мають розгалужену мережу філій і широко використовують в операціях сучасні засоби зв'язку, комп'ю­терну техніку.
Банки та інші учасники валютного ринку пов'язані між собою у режимі реального часу за допомогою телефонних, телексних і комп'ютерних засобів зв'язку. За допомогою мережі кореспондентських рахунків банки здійснюють пе­реказ платежів від імпортера до експортера, а сучасні елект­ронні і телекомунікаційні можливості дають змогу перека­зувати гроші у будь-яку точку планети за лічені хвилини.
Територіально валютні ринки, як правило, прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів, оскільки в ряді країн поряд із міжбанківською торгівлею валютою існують і спеціальні валютні біржі, а встановлений на них курс називається офіційним валютним курсом.
На сьогодні сформувалися такі найбільші регіональні ва­лютні ринки:
• Європейський (з центрами в Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху);
• Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Монреалі);
• Азіатський (з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні).
Денний оборот на трьох найбільших валютних ринках світу (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становить на сьогодні понад 1500 млрд. дол. США. Річний обсяг на світових валютних ринках сягає 250 трлн. дол. США.
Специфічним міжнародним ринком валют країн Захід­ної Європи єринок євровалют, де операції здійснюються у валютах цих країн, а сам ринок євровалют є одним із сек­торів євроринку. Суб'єктами ринку євровалют виступають великі та середні банки країн Західної Європи та США і деякі транснаціональні корпорації цих регіонів. Поглиблен­ня інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій, значне зростання потреб у міжнародній валюті та введення взаємної конвертованості національних валют — усі ці фактори послужили об'єктив­ною причиною і безпосереднім стимулом виникнення і роз­витку ринку євровалют. Цим самим було створено умови для масштабних і стійких валютно-фінансових зв'язків цієї групи країн.
Євровалютний ринок— це автономний і незалежний оптовий ринок, де оперують, як правило, великими сумами. Він майже не піддається регулюванню, не підкоряється на­ціональному законодавству, майже не оподатковується. Євро-валюти є джерелом дешевого кредиту для позичальника і високого прибутку для позикодавця.
Від самого початку свого виникнення (кінець 80-х років) ринок євровалют розвивається переважно як ринок євродо­ларів.Європейські долари— це тимчасово вільні грошові кошти в доларах США, які розміщені організаціями і при­ватними особами різних країн у європейських банках і ви­користовуються останніми для кредитних операцій. Дода­ток "ЄВРО-" засвідчує вихід національної валюти з-під кон­тролю національних валютних органів. Це так звані бездомні валюти. Наприклад, операції з євродоларами, переказаними в іноземні банки за межами США або у вільній банківській зоні в Нью-Йорку (впроваджена з 1981 р.), не підлягаютьрегламентації з боку країни-емітента цієї валюти — Сполу­чених Штатів Америки. Відповідно до додатка "ЄВРО-" на­зивають суми в японських єнах — євроєнами, в німецьких марках — евромарками та ін.
Головним джерелом ринку євродоларів виступають іно­земні держави, юридичні чи фізичні особи, які зберігають долари не в США, а також транснаціональні корпорації з запасами готівки понад поточні потреби та офіційні резерви центральних банків.
З погляду техніки операцій ринок євродоларів відрізняєть­ся високою оперативністю. Він складається із сотень банків-посередників, які знаходяться в найбільших фінансових цен­трах Європи, насамперед у Лондоні. Завдяки значній мобіль­ності ринок євродоларів перетворився на найбільший міжна­родний валютний ринок, важливу складову сучасної між­народної валютної системи.
Найсуттєвішою перевагою ринку євродоларів є більш ви­сока його прибутковість у порівнянні з рядом національних валютних ринків. Це дає змогу з року в рік постійно розши­рювати масштаби ринку євродоларів.
Важливим інструментом валютного ринку виступаєСпів­товариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ), яке було створено в 1973 р. 239 бан­ками 15 країн. Сьогодні в системі СВІФТ бере участь понад 3000 банків із 80 країн (США, Канада, країни Західної Євро­пи та деякі країни Східної Європи). Міжнародні центри роз­рахунків цієї системи знаходяться в Голландії, Бельгії, США. Для банків — учасників системи СВІФТ були розроблені між­народні стандарти, які систематизують різноманітні вимоги до інформації, призначеної для електронної обробки. У біль­шості країн, банки яких беруть участь у системі, створено національні пункти, через які замовлення передаються в між­народні розрахункові центри, а через їх посередництво національні пункти в свою чергу пов'язані один з одним. Саме завдяки цьому процес передачі інформації при здійсненні розрахунків скоротився до мінімуму (від 1 год до 20 хв).
У березні 1993 р. Україна стала 92 державою, яка ввійшла до системи СВІФТ і представлена в цій системі 10 україн­ськими банками. Вступний внесок для кожного банку — 55 тис. дол. США, а перший внесок українських банків ста­новив 250 тис. дол. США. 2. Міжнародні фінансові ринки
Міжнародні фінансові ресурси поділяють на офіційні і приватні, які формують борги, і ті, що боргів не створюють. Останніми є безповоротні позики (дарунки або гранти), а та­кож прямі іноземні інвестиції та частина портфельних інве­стицій, вкладених в акціонерний капітал.
Основним функціональним простором зовнішніх позич­кових ресурсів виступає міжнародний ринок позичкових ка­піталів. Це ринок грошових ресурсів, учасниками якого є іноземні по відношенню до даної країни юридичні і фізичні особи (нерезиденти).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Міжнародний ринок позичкових капіталів сьогодні являє собою глобальну систему акумулювання вільних фінан­сових ресурсів та їх надання позичальникам із різних країн приватними позикодавцями на принципах ринкової конку­ренції. Головним джерелом акумулювання грошових ресурсів виступають промислове розвинуті країни і їх агенти. Саме вони і е головними одержувачами міжнародних фінансових ресурсів.
Значним і динамічним сегментом світового фінансового ринку виступає ринок синдикованих позик, принципом діяль­ності якого є створення синдикатів, пулів або консорціумів для надання великих банківських кредитів. Спочатку цей ринок використовувався переважно для фінансування вели­ких проектів у розвинутих країнах. І сьогодні ці країни про­довжують залишатися основними одержувачами таких позик. Так, якщо в 1992 р. розвинуті країни одержали 165,2 млрд. дол. США (74,6%), то в 1997 р. — 448, 1 млрд. дол. (84,5%).
Найбільшим одержувачем продовжують залишатися США. Так, у 1996 р. Сполучені Штати Америки одержали 56,2% від загального обсягу наданих позик, у 1997 р. — 62,3% (Англія — відповідно 11,2 і 10,1%). Серед найбіль­ших кредиторів можна назвати банки Бенілюксу, Англії, Німеччини, Італії, Швейцарії і Японії.
Синдиковані позики останніми роками отримали поши­рення й у відносинах з країнами Центральної і Східної Євро­пи, оскільки вони дають змогу розподілити ризики між по­зикодавцями і посилюють позиції останніх у відносинах зпозичальниками.
Досить активно розширюються ринки міжнародних середньо- і довгострокових цінних паперів — бондів (облігацій), векселів, акцій, купівля національних облігацій нерезиден­тами та ін.
Міжнародні бонди, або облігації, поділяють на іноземні та євробонди.
Іноземні бонди продаються за межами країни-позичаль­ника, в національному фінансовому центрі і у валюті країни-позикодавця.
На ринку євробондів випускаються і продаються облі­гаційні зобов'язання, які виражені в євровалютах. До його складу входять євроемісія і вторинний ринок.
Євробонди гарантуються або виносяться на ринок на ко­ристь позичальника синдикатом банків із різних країн і розмішуються в країнах, які відрізняються від валюти позики. Ринок євробондів не має національних кордонів. В обігу пе­реважають бонди з фіксованою відсотковою ставкою, меншу частину від загального обсягу становлять бонди з плаваю­чою ставкою. Цей ринок розпочав свою діяльність у 1963 р.
Останніми роками набули поширення бонди, конвертовані в акції або з правом обміну на акції як титули власності у формі національного капіталу. Значно зросла частка євро­бондів в ЕКЮ та ЄВРО. Серед позичальників на ринку об­лігацій зростає кількість приватних корпорацій і банків, а також регіональних організацій, у тому числі ЄС. У цілому євроемісії перевищують сьогодні емісії іноземних облігацій в 3—4 рази.
Крім того, країни, які розвиваються, мають значний обсяг короткострокових зобов'язань у вигляді комерційних паперів, депозитних сертифікатів, револьверних, експортних кредитівй інших короткострокових зобов'язань.
Отже, в сьогоднішніх умовах лібералізації міждержавно­го обміну товарів, послуг та капіталів відбувається інтенсив­ний процес глобалізації фінансових ринків. Сучасні міжнародні кредитні відносини
Однією з основних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських зв'язків є значне поширення міжнародних роз­рахунків у кредит. Причому ця тенденція значно посили­лась останніми десятиріччями. Так, якщо в 1937 р. на умо­вах розрахунків у кредит експортувалося лише 1,5% машин­но-технічних товарів, то на початку 60-х — 50, а на початку 90-х років — 75% експорту цієї продукції в світі. Надання кредитів імпортерам є сьогодні досить звичним засобом ре­алізації продуктів на світовому ринку, однією із найпошире­ніших форм сучасних світогосподарських зв'язків. Тому не випадково на світовому ринку експортні кредити є нерідко більш дійовим засобом боротьби за ринки збуту, ніж ціна, якість товару чи терміни поставок.
Міжнародний кредит— це надання у тимчасове корис­тування грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим. На практиці він здійснюється через надання валютних і то­варних ресурсів на умовах зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик.
Залежно від об'єктів кредитування міжнародні кредити поділяють на комерційні та фінансові.
Комерційний кредит— це первинна форма кредиту, в тому числі в зовнішній торгівлі, що називається також фірмо­вим кредитом або кредитом постачальним, де позикова опе­рація поєднана з купівлею-продажем товару, а рух позико­вого капіталу — з рухом товарного капіталу. Саме тому ко­мерційний кредит, який є найбільш «зв'язаною» формою кре­диту, все ще досить широко використовується в міжнародній торгівлі, проте внаслідок обмеження фінансових можливос­тей ця форма кредитування практично не використовується при взаємних поставках інвестиційних товарів, які призна­чаються в основному для модернізації та реконструкції ви­робництва, оновлення його технологічної структури.
Фінансовий кредит— це надання коштів у грошово-ва­лютній формі: облігаційні позики, що розміщуються на міжна­родному та національному ринках позикового капіталу за допомогою банків, можуть надаватись у валютах країни-кре­дитора та країни-боржника, а також у третіх валютах.
Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв'язків є швидке розбухання міжнародного кре­диту, перетворення міжнародного ринку позикових капіталів на центральний елемент міжнародних економічних відно­син. Адже інтернаціоналізація виробництва та капіталу, роз­ширення сфери діяльності транснаціональних корпорацій потребують не тільки вільного обміну однієї валюти на іншу, а й сильних джерел безперебійного міжнародного фінансу­вання відносно незалежних від національних систем. Саме тому досить значного розвитку набув міжнародний ринок позикових капіталів як система відносин з приводу акуму­ляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами, що є сукупністю кредитно-фінансових закладів і фондових бірж, які надають позики і кредити іноземним контрагентам.
Міжнародний ринок позикових капіталів не лише про­довжує зростати абсолютно, а й характеризується постійною зміною структури і вдосконаленням механізму. Так, ще в 70-х р. у зв'язку з енергетичною кризою різко зросла роль деяких країн, що розвиваються, на світових ринках позикового капіталу, однак невдовзі їх значення тут помітно ослаб­ло. Криза платоспроможності переважної більшості країн, що розвиваються, призвела до практичного витіснення їх з міжнародного ринку позикових капіталів, де, як і раніше, переважають представники розвинених країн. У зв'язку з цим з'явилися тенденції до сек'юритизації — переважан­ня на ринку позикових капіталів емісії цінних паперів над банківськими кредитами, оскільки останні є менш привабли­вими для представників промислове розвинутих країн.
Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють кредити приватні, урядові та кредити міжнародних і регіо­нальних організацій, а також змішані.
Приватні кредити надаються приватними фірмами та банками і, в свою чергу, поділяються на фірмові та банківські.
Урядові кредити (міжурядові, державні позики) надають урядові кредитні установи.
Кредити міжнародних і регіональних організацій мо­жуть бути надані переважно через Міжнародний валютний фонд, структури Світового банку. Європейський банк рекон­струкції і розвитку (ЄБРР), регіональні банки розвитку країн «третього світу» та інші кредитно-фінансові інститути. При­чому МВФ та СБ виступають не лише як великі кредитори, а й як координатори міжнародного кредиту.
Змішані кредити— це кредити, в яких беруть участь приватні підприємства, компанії і відповідні державні органи.
Транснаціональні корпорації використовують приватні форми кредиту для розширення ринків збуту своїх товарів та послуг, як важливий фактор успішного ведення конку­рентної боротьби з іншими країнами — експортерами капі­талу. В останні десятиліття різко зросла «прив'язаність» кредитів до експортних поставок із країни-кредитора. Не­рідко вся позика має бути використана для придбання то­варів виключно в країні, що надає кредит.
Державна форма міжнародних кредитів, як правило, готує грунт для приватних інвестицій, оскільки надання кредиту тій чи іншій країні часто пов'язується з питанням надання пільг національним корпораціям країни-кредитора, концесій на розробку природних багатств в країні-позичальнику.
За своїм цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють на виробничі і невиробничі.
Довиробничих кредитів належать кредити, призначені для розвитку економіки країни, що їх одержує: для закупівлі промислового обладнання, матеріалів, ліценцій, ноу-хау, оплати виробничих послуг, забезпечення внутрішньоторговельних операцій та інших господарських потреб.
Невиробничі кредити використовують на утримання дер­жавного апарату, армії, закупівлі зброї, погашення зовніш­ньої заборгованості за раніше одержаними кредитами тощо.
Залежно від строків кредити поділяють накоротко­строкові (до 1 року);середньострокові (від 1 до 5 років);
довгострокові (понад 5 років). У ряді випадків середньостроковими вважаються кредити до 7 років, а довгостроковими — понад 7 років.
Можливі і інші варіанти розподілу кредиту за строками. При цьому термін кредиту може бутиповний, коли він роз­раховується від моменту його надання до повного пога­шення цієї позики, ісередній, коли визначається період, на який в середньому припадає вся сума кредиту.
За умовами використання кредити буваютьразові, які надаються на певну суму і погашаються у визначений строк, іпоновлювальні, коли визначається ліміт кредиту і загаль­ний термін користування ним, а погашена частина автома­тично поновлюється.
За способом погашення кредити поділяються напро­порційні (погашення кредиту здійснюється рівними частка­ми протягом певного терміну), прогресивні (суми погашення наростають) і одночасні (погашення кредиту здійснюється в один визначений строк.
Залежно від способу забезпечення кредити бувають забез­печені і бланкові.
Забезпечені кредити— кредити, коли формою їх забез­печення є товари, товарно-розпорядчі документи, акредитиви, виставлені на користь експортерів, акцептовані імпортерами тратти чи векселі, гарантовані третіми особами, гарантії про­мислових і торговельних компаній, банків та ін.
Бланкові кредити не мають забезпечення, а надаютьсяпід зобов'язання імпортера погасити кредит або у визначе­ний термін, або при настанні певних умов. Такі кредити екс­портери надають імпортерам при поставках товарів з розра­хунком по відкритому рахунку.
Залежно від умов реалізації кредити буваютьготівкові, коли позика зараховується на рахунок імпортера, йакцептні, коли позика одержується експортером або імпортером че­рез передачу банку своїх векселів, виставлених на даний банк.
Міжнародний кредит виконує ряд важливих функцій: сти­мулює експорт товарів та послуг, створює сприятливі умови для розширення приватних іноземних інвестицій, служить важливим знаряддям одержання прибутку у вигляді відсот­ків від країн-боржників, сприяє розвитку міждержавних гос­подарських зв'язків та поглибленню процесів міжнародної економічної інтеграції.
Лізинг— це особлива форма руху позикового капіталу, який надається насамперед у формі кредиту з наступним правом купівлі товару.
Серед інших форм лізингу найбільш поширеним е фінан­совий лізинг як різновид довгострокового кредитування, що за своїми результатами рівнозначний продажу товару в роз­строчку. При цьому обладнання здається на термін, який близький або дорівнює строку амортизації.
Фінансовий лізинг здійснюється, як правило, при придбанні дорогих машин і обладнання. Основна частина вартості ма­шин і обладнання, які здаються в оренду, береться у третьої сторони (звичайно у банка) в кредит. У цій операції беруть учать ряд осіб на боці лізингоодержувача, лізингодавця і по­зикодавця. Термін оренди тут значний і, як правило, аморти­зується вся вартість майна. Міжнародні валютно-фінансові організації
Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації створюються на базі багатосторонніх угод між державами. Їхня мета — сприяти розвитку зовнішньої торгівлі і міжна­родного та регіонального валютно-фінансового співробітниц­тва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їх валют, надання кре­дитів цим країнам та гарантування приватних позик за кор­доном.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Найважливішу роль серед них у сучасний період відігра­ють Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який сьогодні є го­ловною установою Світового банку. Окрім МБРР до струк­тури Світового банку входять: Міжнародна фінансова кор­порація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Бага­тостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжна­родний Центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).
У липні 1944 р. представники 44 країн на валютно-фінан­совій конференції 00Н, що відбулася у Бреттон-Вудсі (СІЛА), підписали «Заключний акт», складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку ре­конструкції та розвитку.
Міжнародний валютний фонд (МВФ)— міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи Організації Об'єд­наних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Місце перебування — Вашингтон.
Згідно із Статутом метою створення МВФ було сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації ва­лют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн — членів Фонду, здійснення системи заходів, спрямованих на регулю­вання валютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам — членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних ба­лансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консуль­тативної допомоги з фінансових та валютних питань.
Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються із внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється вступна квота, залежно від частки краї­ни в світовій торгівлі. Ця квота переглядається кожні п'ять років. Квота країн — членів МВФ під час дії Бреттон-Вудської валютної системи складалася з 25% у золоті і 75% у націо­нальній валюті даної країни, а з моменту введення в дію Кінгстонської валютної системи ця квота становить 22,7% у вільно конвертованій і 77,3% у національній валюті.
Тільки в 1991—1992 рр. членами Фонду виявили бажан­ня стати понад 20 країн світу, в тому числі країни — ко­лишні республіки СРСР. Всього на сьогодні членами МВФ є 181 країна. Україна разом з іншими державами, що входи­ли до складу колишнього СРСР, була прийнята до МВФ у 1992 р. Її квота становить 0,69% у загальному капіталі фонду .
Керівними органами Фонду є Рада управляючих, Директо­рат, Секретаріат. Вищим органом виступає Рада управляю­чих, яка приймає у Фонд нових членів, затверджує зміни па­ритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий прибуток Фонду. Директорат займається поточним регламентуванням діяльності цієї організації.
Голоси у Раді управляючих МВФ розподіляються залежно від розміру квоти тієї чи іншої країни. Кожний член Фонду має в Раді 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СДР квоти. Тому США фактично володіють правом вето при ви­рішенні найважливіших питань діяльності МВФ, чим став­лять у залежність всі інші країни — члени Фонду. Так, част­ка США у загальній кількості голосів становить 17,7%, а прийняття ключових рішень потребує кваліфікованої біль­шості — 85% голосів. Сполучені Штати Америки разом з країнами ЄС мають близько 44% голосів у МВФ, а 56% нале­жить іншим країнам, які становлять 86% від загальної кількості членів Міжнародного валютного фонду.
Протягом майже піввікового функціонування Міжнарод­ний валютний фонд виявив неабияку гнучкість і велике вміння пристосовуватись до мінливих умов розвитку міжна­родних валютних відносин. Так, МВФ успішно забезпечував функціонування Бреттон-Вудської системи, яка проіснуваладо початку 70-х років, відігравши значну роль у зміцненні зовнішньоекономічних і валютно-фінансових зв'язків у світо­вому господарстві. Фонд вчасно відреагував на зміни у сві­товій господарській системі, обгрунтувавши основні принци­пи нової Кінгстонської валютної системи, став засновником створення нової міжнародної грошової одиниці — СДР.
До речі. Радянський Союз свого часу був досить активним учасником розробки Статуту МВФ. Провівши з країнами — засновниками МВФ всю необхід­ну попередню роботу, Радянський Союз, однак, не підписав статутних документів. Пояснюється це, безперечно, такими політичними причинами:
по-перше, квота СРСР, хоч і була значною, але все-таки не давала права вето, яким володіли Сполучені Штати Америки;
по-друге, місцем розташування керівних органів МВФ був визначений Вашингтон, і впродовж тривалого часу на чолі цих органів стояли виключно американці;
по-третє, головним було те, що країни, які вступали до МВФ, зобов'язані були згідно з його Статутом повідомляти дані про свої золотовалютні резерви, стан економіки, платіж­ного балансу, грошового обігу тощо.
Всі ці дані на той час були глибоко засекречені, і ніхто, навіть особи з вищого керівництва, не могли ставити питан­ня про надання подібних відомостей за кордон.
У 1995 р. між країнами — членами МВФ була досягнута домовленість про створення механізму термінової фінансо­вої допомоги окремим країнам на випадок фінансових криз, включаючи створення валютних стабілізаційних фондів. Така допомога реалізується через політику траншів та механізм розширеного фінансування.
Політика траншів застосовується тоді, коли кредити Фон­ду надаються звичайними каналами країнам — членам МВФ у вигляді траншів, або часток, які становлять 25% квоти відпо­відної країни у Фонді. Для одержання першого та наступ­них кредитних траншів країни — члени МВФ повинні про­демонструвати серйозні зусилля, спрямовані на подолання труднощів, пов'язаних із станом платіжного балансу.
Механізм розширеного фінансування використовується тоді, коли Фонд підтримує середньострокові програми через домовленість про розширене фінансування країн — членів МВФ з метою подолання труднощів з платіжним балансом, які ви­кликані макроекономічними і структурними проблемами.
Переважну більшість інших кре­дитів Фонд надає лише після докладного вивчення експертами цієї організації стану справ у країні — одержувачі кредитів. Чим більшу суму кредитів прагне одержати країна, тим прискіпливіше працюють експерти Фонду, причому часто безпосередньо в країні працюють спеціальні делегації (місії) МВФ, які в своїх підсумкових документах-доповідях пода­ють висновки щодо доцільності надання кредитів. Ці місії для успішного вирішення питання надання Фондом кредитів одночасно рекомендують уряду країни розроблені заходи.
Проте навіть узгоджені кредити надаються не автоматич­но, а поступово, певними частками (траншами). І якщо краї­на не виконує взятих на себе зобов'язань, Фонд може відмо­вити в наданні їй чергового кредитного траншу.
У 1944 р. на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі крім МВФ було утвореноМіжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Місце перебування — Вашингтон. Це одна з найбільших у світі міжнародних фінансово-кредитних установ, яка надає довгострокові кредити під державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ.
Прийнято вважати, що МБРР є головною складовою Світо­вого банку (СБ), до якого поряд із Міжнародним банком ре­конструкції і розвитку входять Міжнародна асоціація розвит­ку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багато­стороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнарод­ний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).
Міжнародний валютний фонд в основному здійснює контроль за функціонуванням міжнародної валютної систе­ми, валютною політикою і валютними курсами країн — членів МВФ, за дотриманням ними певного кодексу поведінки в міжнародних валютних відносинах, включаючи надання до­помоги тим чи іншим країнам у вигляді короткострокових кредитів у випадку виникнення труднощів, пов'язаних із станом платіжного балансу.
Головним завданням Світового банку є сприяння сталому економічному зростанню, яке приводить до скорочення бід­ності в країнах, що розвиваються, наданням допомоги у зро­станні виробництва через довгострокове фінансування про­ектів і програм розвитку.
В той час як Міжнародний валютний фонд може надавати позики будь-якій із країн — членів МВФ, яка відчуває неста­чу іноземної валюти для покриття короткострокових фінан­сових зобов'язань кредиторам в інших країнах. Світовий банк надає такі позики переважно бідним країнам.
Слід зауважити, що за останні два десятиліття і МВФ орієнтується переважно на країни, що розвиваються, які підтверджують дані про розподіл кредитів МВФ. У 1947—1976 рр. у промислове розвинутих країн кредит становив 60,6%, у тих, що розвиваються, — 39,4%; у 1977—1991 рр. — відповідно 39,4 і 92,1%.
МБРР на початку своєї діяльності був покликаний згідно з його Статутом надавати потерпілим від війни країнам довгострокові кредити для відбудови їх економіки, а також гарантувати приватні інвестиції за кордоном.
Нині Банк надає технічну та фінансову допомогу більш ніж 100 країнам світу, які є членами Міжнародного валют­ного фонду. Основна маса кредитів направляється на розвиток виробничої інфраструктури та сільського господарства — галузей відносно малорентабельних, з високим терміном окупності і витрат, куди не досить охоче вкладає свої кошти приватний капітал. Як пріоритетні МБРР фінансує державні програми в галузі енергетики, імпорту обладнання для роз­витку гірничої промисловості, інвестування проектів для будівництва нафто- і газопроводів, модернізації підприємств тощо. Сьогодні налічується 180 держав — членів МБРР.
Статутний капітал МБРР створюється через підписання країн-членів на його акції та випуску облігацій. Акції роз­поділяються між країнами-членами відповідно до їхніх квот у Міжнародному валютному фонді. Першочергові внески до статутного капіталу здійснюються в розмірі 20% від суми підписання для створення власних ресурсів Банку, необхід­них для здійснення його операцій. Інші 80% мають бути сплачені за першою вимогою Банку. Значну частину позик МБРР надає із коштів, одержаних від розміщення на ринку капіталів своїх облігаційних позик.
Позики МБРР надаються, як правило, на термін 15—20 років і мають п'ятирічний пільговий період. Ці позики на­даються країнам, які продемонстрували певний економічний зріст та соціальний прогрес. Кожна позика надається уряду чи під його гарантії зацікавленій країні. Відсоткова ставка позик змінюється кожні шість місяців і орієнтується на рівень відсоткових ставок міжнародних ринків позикового капіта­лу. Поточна відсоткова ставка становить 7,6%. Ці відсот­кові ставки залежать від наявних у Банку коштів, які надхо­дять від продажу облігацій МБРР на світових ринках капіталу, нерозподіленого прибутку, погашення раніше наданих позик та додаткових пожертвувань економічно розвинутих країн.
Рішення про надання кредиту приймаються Банком на основі експертних оцінок МВФ та попередніх оцінок ефек­тивності проекту, що здійснюється експертною комісією МБРР, причому технічна допомога (експертиза) входить до умов надання кредитів. Обумовлюються також необхідність на­дання допомоги, типи тих чи інших проектів, потреба у фінан­суванні тощо.
Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як філія МБРР у 1960 р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надавала безвідсотковий кредит на термін до 50 років (з 1986 р. термін надання кредитів скорочено до 40 років для найменш розви­нутих країн та до 35 років — для інших країн «третього світу»). Погашення кредитів починається з одинадцятого року після початку їх використання. Кредити надаються урядам та приватним організаціям країн, що розвиваються, без відсотків.
Кредити МАР призначені найбіднішим і найменш пла­тоспроможним країнам і виділяються з урахуванням роз­мірів їх території, річного доходу на душу населення, ступе­ня ефективності економічної політики. Тільки країни з річним доходом на душу населення, що становить менш як 1305 дол. США, можуть користуватися позиками МАР. Більшість кредитів МАР надає країнам з розмірами річного доходу на душу населення 800 дол. США або меншими.
Кожний фінансований Міжнародною асоціацією проект підлягає обов'язковій політико-економічній експертизі з ме­тою найефективнішого використання фінансової допомоги. Кредити надаються в національній валюті держави чи її те­риторії.
У рамках програми спеціальної допомоги здійснюється підтримка країн, розташованих південніше від Сахари з низь­кими доходами і високими боргами.
Членами МАР сьогодні є 159 країн світу.
Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була створена в 1959 р. з ініціативи США. Її мета — заохочування розвит­ку приватних підприємств у країнах, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприєм­ствам без гарантії уряду на термін від 5 до 15 років з умовою, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень відсоткових ставок відповідає існуючим на міжнарод­них фінансових ринках.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Статутний капітал МФК створено із внесків країн-членів. Розмір внесків пропорційний до частки їх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки члени МБРР. Свою діяльність МФК здійснює за такими основними напрямами:
— інвестування приватного сектору (в основному країн, що розвиваються);
— надання комплексних консультаційних послуг урядам і підприємствам у здійсненні приватизації;
— формування ринку капіталів у країнах з перехідною економікою.
Сьогодні до складу МФК входить 170 країн.
У 1988 р. країни — члени Світового банку створилиБагато­стороннє агентство з гарантій інвестицій (БАГІ), яке страхує капіталовкладення від витрат, викликаних некомерційними ризиками. До його складу сьогодні входять 142 країни.
БАГІ доповнює діяльність інших міжнародних страхуваль­ників і пропонує чотири основних типи гарантій: неконвертованість валюти, експропріація, війна і громадянські заво­рушення, порушення умов контрактів.
Неконвертованість валюти — це захист від втрат, які ви­никли у зв'язку з неможливістю конвертувати місцеву валюту в іноземну для її переказу за межі країни перебування.
Експропріація — захист від втрат, які викликані діями уряду країни перебування у зв'язку з обмеженням або ліквідацією права власності чи контролю над нею, а також права на застраховані інвестиції.
Війна і громадянські заворушення — це захист від збитків, викликаних військовими діями або громадянськими завору­шеннями, які призвели до руйнування чи нанесення шкоди матеріальним активам підприємства або до створення пере­шкод для його діяльності.
Порушення умов контрактів — це відмова від зобов'я­зань за контрактом з отримувачем гарантій або його порушення з боку уряду країни перебування, коли отримувач га­рантій не має змоги звернутися до суду чи арбітражного суду для розгляду позову про відмову від контракту або порушення його умов; рішення суду не приймається в розумні терміни; таке рішення не може бути виконано.
Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) був заснований у 1966 р. і призначений для сприяння зростанню потоків міжнародних інвестицій через надання послуг по арбітражному розгляду і врегулю­ванню суперечок між урядами і іноземними інвесторами, надання консультативних послуг, проведення наукових до­сліджень, надання інформації про інвестиційне законодав­ство. Послугами МЦВІС сьогодні користуються 119 країн — членів цієї організації.
Основним мотивом вступу країн до МВФ і Світового бан­ку є можливість одержати зовнішні кредити та позики на більш сприятливих умовах порівняно з тими, що існують на міжнародних валютних ринках, як додаткові важливі валютні ресурси для врегулювання своєї заборгованості, для забезпе­чення рівноваги платіжного балансу. Крім цього, названі країни можуть брати участь у конкурсних проектах зі спо­рудження різних об'єктів у інших країнах, що також відкриває додаткові можливості.
Членство в цих організаціях накладає на їх учасників певні зобов'язання. Учасники повинні ставити до відома ці орга­нізації про обраний країною правовий режим курсу націо­нальної валюти та про всі зміни в ньому, уникати маніпулю­вань валютними курсами або міжнародною валютною систе­мою для врегулювання свого платіжного балансу та одер­жання несправедливих переваг над іншими країнами-члена­ми, прагнути до відміни валютних обмежень та не запрова­джувати нові, створювати умови для запровадження конвертованості національної валюти, в будь-який час країни ма­ють бути готовими надати повну інформацію про стан своєї економіки з ряду показників.
Специфічною міжнародною валютно-фінансовою органі­зацією є заснований у 1930 р.Банк міжнародних розра­хунків (БМР) з головною конторою у місті Базелі (Швейца­рія). Він був створений як акціонерне товариство централь­ними банками Бельгії, Великої Британії, Німеччини, Італії, Франції, Японії і групою банків США. Його статутний капітал формується за рахунок продажу акцій центральним банкам країн-учасниць та на відкритому валютному ринку. Від­повідно до Гаазької угоди одночасно він був заснований як міжнародна організація, діяльність якої регулюється міжна­родним правом і яка користується привілеями й імунітетами, необхідними для виконання своїх функцій. Банк не є об'єк­том швейцарського законодавства про компанії. Фактично Банк міжнародних розрахунків має статус міжнародного бан­ку, який координує дії національних центральних банків.
Членами БМР е33 країни Європи, Азії, США та ПАР. Згідно із Статутом на Банк міжнародних розрахунків покладено дві основні функції: сприяти співробітництву між централь­ними банками, забезпечувати сприятливі умови для міжна­родних фінансових операцій, діяти як довірена особа або агент у проведенні міжнародних розрахунків своїх членів.
Свою основну функцію координатора центральних банків провідних розвинутих країн БМР успішно виконує і сьогодні. Він об'єднує центральні банки 33 країн, в основному євро­пейських. Крім цього, він здійснює розрахунки між країна­ми — членами Економічного і Валютного союзу, виконує функції депозитарію Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), здійснює операції за дорученням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР).
Отже, Банк міжнародних розрахунків активно сприяє міжнародному регулюванню валютно-кредитних відносин. Банк виконує такі операції:
• купівлю-продаж і зберігання золота;
• депозитно-позичкові операції з центральними банками;
• прийом урядових вкладів за особливими угодами;
• операції з валютою і цінними паперами (крім акцій);
• операції на світових ринках (валют, позик, цінних па­перів, золота) як агента або кореспондента центральних банків;
• підписання угод з центральними банками з метою спри­яння взаємним міжнародним розрахункам.
Головне джерело засобів БМР — короткострокові вклади (до трьох місяців) центральних банків в іноземній валюті або золоті.
Найвищим органом БМР є загальні збори, які скликаються щороку з представників центральних банків країн — акціоне­рів Банку, голоси яких розподіляються пропорційно до кіль­кості їх акцій. Поточними справами керує Рада директорів.
Цікавою специфікою Банку є, з одного боку, сувора кон­фіденційність його діяльності, а з другого — той незаперечний факт, що за роки свого існування він перетворився на про­відний інформаційно-дослідний центр аналізу важливіших сучасних проблем розвитку міжнародних валютно-фінансо­вих відносин. Його річні звіти — одне з найавторитетніших видань у фінансовому світі. Часто рекомендації БМР, підготовлені на базі консенсусу, у валютно-фінансовій сфері мають більше значення, ніж деякі міждержавні або наднаціональні рішення.
БМР відіграв велику роль в організації міжнародного ва­лютного співробітництва, оскільки брав участь в роботі органів Міжнародного валютного фонду та інших міжнародних і регіональних органах з питань функціонування світової ва­лютної системи.
Банк міжнародних розрахунків — велика світова валют­но-кредитна організація як за кількістю учасників, так і за характером діяльності. Адже БМР — міжнародний банк центральних банків, агент і розпорядник у різних міжнарод­них валютно-розрахункових та фінансових операціях, центр економічних досліджень і форумів міжнародного валютно-кредитного співробітництва. III.ВИСНОВОК
Стрімке зростання світового фінансового ринку в ос­танні десятиліття, істотне збільшення прямих іноземних інвестицій піс­ля ІІ світової війни, мексиканська фінансова криза 1994 р., азійська криза 1998 р. привернули пильну увагу аналітиків, науковців, керівних кіл міжнародних валют­но-фінансових організацій до необхідності подальшого удосконалення сучасної міжнародної валютної системи. Початок широкої дискусії з цих питань було покладено гід час відзначення 50-річчя від дня ство­рення Бретгон-Вудської валютної системи, заснування Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції і розвитку.
Суть пропозицій щодо реформування існуючих структур міжна­родної валютної системи зводиться, по-перше, до більш повної і все­бічної гармонізації внутрішньої макроекономічної та зовнішньоеко­номічної політики провідних країн світу на кшталт маастрихтських критеріїв валютно-фінансової конвергенції країн ЄС; по-друге, до формування центральної системи координації та регулювання ва­лютних курсів, менш жорсткої, ніж фіксовані режими Бреттон-Вудської системи чи європейського механізму валютних курсів, але, водночас, і менш мінливої, ніж сучасний режим вільного плавання; по-третє, до вирішення проблем валютної ліквідності.
Остаточне з'ясування усіх питань та забезпечення практичного функціонування реформованої системи пропонується покласти на МВФ. При цьому МВФ повинен зосередитися переважно на наданні позик, спрямованих на підтримання макроекономічної рівноваги, а не довгострокового розвитку, що входить до функцій Світового бан­ку. Макроекономічне регулювання, уніфіковані валютні курси та відкрита система платежів мають стати наріжним каменем діяльнос­ті МВФ, що посилить його системну трансформаційну здатність щодо фінансування і підтримання макроекономічних стабілізаційних програм. Йдеться про всебічне надання допомоги своїм членам у під­тримці зорієнтованої на розвиток економічної стратегії, що включає контрольовану інфляцію, кредитні параметри, регулювання валют­них курсів та відкриття економік перехідних країн та країн, що роз­виваються, для торгівлі та іноземних інвестицій. Безперечно, страте­гія МВФ мусить бути гнучкою і враховувати унікальні умови, істо­ричні, геополітичні та інші особливості кожної країни.
Впровадження централізовано-керованої міжнародної валютно-кредитної системи є тривалим процесом. Її практичне здійснення вирішальною мірою залежатиме від узгодженої політики провідних індустріаль­них держав світу, насамперед «великої сімки», від перебігу подій у самій розгалуженій системі міжнародних валютних відносин. У цьому зв'язку зростає також значення аналітичної роботи, що здійс­нюється в рамках МВФ, зокрема, шляхом підготовки і видання «Сві­тового економічного огляду», та ін.
Важливим кроком до подальшої диверсифікації та глобалізації повноважень МВФ є надання йому статусу спостерігача у щорічних нарадах групи семи. Особливо зростає його значення як повноваж­ного центра координації економічної і монетарної політики гло­бального рівня, під час гострих фінансових криз, подібних до тієї, що сталася у Мексиці. МВФ виступає тоді як ефективний інстру­мент гарантування монетарної кооперації і співробітництва.
Мексиканська фінансова криза вимагає створення відповідних стри­муючих противаг та превентивних захисних засобів у глобальному масш­табі. Сприяння з боку МВФ може здійснюватися за двома напрямами.
По-перше, надання технічної допомоги країнам в удосконаленні їх економічної політики таким чином, щоб унеможливити переви­щення меж валютних диспаритеїів та виникнення криз платіжних балансів.
По-друге, якщо криза все ж сталася, надання фінансової підтрим­ки для здійснення корекційної політики. Це вимагає створення попе­реджувальної системи, яка б пильно відслідковувала урядову політику і пропонувала необхідні корективи та створювала можливості для взаємної перевірки та уточнення економічних індикаторів.
Для створення необхідних ліквідних засобів запобігання та «швидкого реагування» на фінансові кризи протягом двох років бу­де сформовано необхідні кошти в рамках Генеральної домовленості щодо боргу (ГДБ) за рахунок насамперед найбільших членів фонду. Треба врахувати, щоб ресурси фонду були адекватними попиту на них протягом залишку років XX ст. і в майбутньому. Першим і най­головнішим пріоритетом при формуванні додаткових засобів є наступний генеральний перегляд квот МВФ, тобто внесків капіталу мо­го членами до статутного фонду. ЛІерегляд передба­чає подвоєння квот, що в сумарному обсязі гарантувало б Міжнарод­ному валютному фонду відповідність його можливостей зростанню у світовій економіці та відображало поступальний обсяг зростання масштабів світових фінансових потоків. Другим напрямом є пере­гляд ролі, розмірів і процедур активізації діяльності Генеральної до­мовленості з боргу і дослідження шляхів підвищення ресурсного по­тенціалу, достатнього для МВФ, з метою забезпечення боргових зо­бов'язань його членів у надзвичайних ситуаціях. При розгляді такої форми боргу треба мати чітку відповідь на питання: скільки ресурсів знадобиться під час самої кризи та протягом якого часу вони будуть діяти? У сучасних умовах глобалізації ринків МВФ повинен мати можливість миттєвого реагування і прийняття рішень, які б забезпе­чували довіру й інвесторів, і членів фонду.
Таким чином, сучасні міжнародні відносини потребують опера­тивних і скоординованих дій національних урядів та міжнародних валютно-кредитних організацій. Список використаної літератури та джерел:
Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник.-К.:Т-во “Знання”, КОО, 1999
Міжнародні валютно-кредитні відносини: Підручник/ А.С.Філіпенко, В.І.Мазуренко, В.Д.Сікора та ін.-К.: Либідь, 1997
Економічний словник-довідник / За ред. С.В. Мочерного.-К.: Феміна, 1995
Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі.-К.: Наук. думка, 1998
Школа І.М. Міжнародні економічні відносини. Чернівці, 1996
Гальчинський А.С. Сучасна валютна система.-К.: Вища шк., 1995