Тема 1
«Теоретичні основиекономіки регіону»
1. Предмет та завдання дисципліни «Проблеми національноїі регіональної економіки України»
2.Поняття регіону і регіонального господарства
3. Регіональна структура і регіональна політика
1. Учбовий курс " Проблеминаціональної і регіональної економіки України" являє собою системунаукових знань про сутність, форми, принципи та методи управління відтворювальнимипроцесами в регіоні.
Предметом даної дисципліни єорганізаційно-управлінський механізм функціонування регіональноїсоціально-економічної системи. Для з’ясування його суті та відповідності сучаснимумовам господарювання доцільно використати аналіз, синтез, індукцію, дедукціюта інші наукові засоби пізнання, а також знання численних економічнихдисциплін, що викладаються в економічних вузах.
Головні завдання дисципліниполягають у тому, щоб з’ясувати сутність регіону та його роль в економічному ісоціальному розвитку суспільства, форми і методи управління регіональноюекономікою, правові та економічні основи місцевого самоврядування,взаємовідносини центральних і місцевих органів управління та самоврядування;опанувати методами складання – місцевих бюджетів, планів та програм;ознайомитися із зарубіжним досвідом регіонального менеджменту; набутипрактичних навичок аналізу економічної ситуації в регіоні; оцінити наслідкиздійснюваних реформ; обґрунтувати доцільність формування нової управлінськоїстратегії регіонального розвитку та визначити шляхи її втілення в життя.
Поглибленому засвоєнню теоретичних надбаньсприяє проходження студентами практики в центральних та місцевих органахуправління, виконання курсових робіт і підготовка магістерських дисертацій наприкладі окремого регіону з широким використанням прогнозної, планової тастатистичної інформації про його соціально-економічний розвиток у системінародногосподарського комплексу країни.
2. Найважливішоюфункцією держави єуправління, тобто свідоме регулювання суспільноговиробництва з метою підвищення його ефективності та задоволення матеріальних,духовних і культурних потреб громадян. Управління виробництвом у межахсуспільства підрозділяється на галузеве та територіальне.
Галузеве управлінняспрямовується на вирішення основного завдання галузі — задоволення потребекономіки в окремих видах продукції, робіт і послуг.
Територіальне управління — цеуправління, яке визначається політичним та адміністративно — територіальнимустроєм країни і спрямоване на успішне виконання функцій території. Останніполягають у створенні необхідних умов для всебічного розвитку територіальнихскладових національної економіки — виробництва споживчих та інвестиційних товарівI військово-промислового комплексу, ефективного використанняприродно-ресурсного потенціалу та максимально можливого задоволення різнобічнихпотреб місцевого населення.
Територіальне управління здійснюється на трьох рівнях:загальнодержавному, місцевому (АвтономноїРеспубліки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та адміністративнихрайонів), місцевого самоврядування (село, селище, місто, адміністративні районив містах обласного підпорядкування ). Слід зазначити, що рівні політичного іадміністративно-територіального поділу, а також меж місцевого самоврядування єбазовими для створення територіальних органів управління та місцевогосамоврядування.
У сучасній теорії управління та економічній практиці порядз терміном «територіальне управління» застосовується термін «регіональнеуправління». В широкому розумінні вони є синонімами, проте в науковомусенсі містять деякі принципові відмінності, зумовлені зокрема сутністю самогопоняття регіону.
Термін регіон походить від латинського і в перекладіозначає область, район, місцевість. Найчастіше він застосовується длявизначення різних територіальних ланок однієї країни:адміністративно-територіальних одиниць, національних, державних або державно –адміністративних одиниць, економічних районів, спеціальних (вільних) зон,окремих природних зон та ін., але вживається також стосовно частини територіїкількох країн (наприклад, Донбас – частина території України та Росії), групикраїн (наприклад, Латиноамериканський регіон) чи навіть кількох континентів(наприклад, Євроазіатський регіон). Отже, під терміном «регіональнеуправління» слід розуміти управління будь-якою територією незалежно відіснуючих політичних та адміністративно – територіальних кордонів.
Регіональний розвиток і наднаціональна регіональнаполітика Євросоюзу.
Утворенняі розвиток останнього є одним з найбільш важливих досягнень інтеграційнихпроцесів у XX в., і вивчення цієї еволюції дуже корисно для розуміння проблемрегіональної економіки і регулювання регіонального розвитку в Україні.По-перше, загальний економічний простір ЄС більш порівняно по регіональномурізноманіттю з економічним простором нашої коаїни, ніж окремі європейськікраїни. По-друге, досвід ЄС цінний із погляду сполучення економічної інтеграціїі зближення країн (регіонів) по рівнях соціально-економічного розвитку.По-третє, повчально те, як єдина регіональна політика ЄС гармонизується знаціональною політикою різних країн.
РозширенняЄвросоюзу (поетапно з 6 до 15 країн) супроводжувалося ростом регіональногорізноманіття і неоднорідності його економічного простору. ЄС свідомо йшов нарозширення свого складу, розраховуючи, що надалі інтеграційний ефект перекриєнегативи приєднання економічно менше розвинутих партнерів. Ця ідеологія довеласвою економічну ефективність: у наявності поступове підтягування відстаючихрегіонів до середнього рівня. Щорічний темп приросту ВВП у чотирьох найбільшевідсталих країнах (Іспанії, Португалії, Греції й Ірландії) на 0,75-1,75процентних пункту, рівень душового ВВП у 10 самих бідних регіонах ЄС зріс із 41до 50% до середнього рівня, а душового ВВП у 25 самих бідних регіонах — із 52до 59%. При цьому більш благополучні регіони-донори аж ніяк не стаютьбіднішими. У них продовжується економічне зростання.
Уоснові організації і реалізації наднаціональної політики ЄС лежать трипринципи, що відбивають ідеологію європейської інтеграції, — партнерство,субсидіарність і доповнюваність.
Стосовнодо регіонального політику партнерство означає тісну координацію дій міжЄвросоюзом, національними урядами, регіональними і місцевими органами влади.
Субсидіарність- одна з основ федералізму — означає, що проблеми повинні вирішуватись там, девони виникають, а «нагору» передаються тільки ті повноваження, що неможуть виконуватися (або виконуються неефективно) «насподі».
Принципдоповнюваності застосовується при акумулюванні ресурсів для підтримки регіонів.Ресурси повинні укладатись з джерел, які доповнюють друг друга: засобів ЄС інаціональних (суспільних і приватних) інвестицій.
Головнимфінансовим інструментом загальноєвропейського регіональної політики єЄвропейський фонд регіонального розвитку (ЕФРР). Регіональну спрямованістьмають також два інших фонду — Європейський соціальний фонд і Європейськийгарантійний фонд розвитку сільського господарства. Пізніше був створений Фондзімкнення, засоби якого витрачаються на розвиток «відсталих» країн(згаданих Греції, Португалії, Іспанії й Ірландії), а отже, на підтягуваннянайбільш відсталих регіонів ЄС. Засоби структурних фондів направляютьсявинятково на стимулювання економічної діяльності, вкладаються в людський іфізичний капітал (але не в споживання).
Основноюформою регіональної політики ЄС (на основі засобів структурних фондів) єпрограми, або плани спільного розвитку, а також ініціативні (тобто власні)програми Євросоюзу.
Рольрегіонального напрямку в діяльності Євросоюзу зростає. Про це свідчать іінституціональні зміни, і зростаюча частка витрат на регіональний розвиток убюджеті ЄС (вона складала: у 1988 р. — 17,5%; у 1993 р. — 21,3; у 1999 р. — 36,0%), Наднаціональна регіональна політика ЄС приносить визначні позитивнірезультати, про що свідчать тенденції економічного росту, зменшенняміжрегіональної соціально-економічної диференціації, посилення економічноїінтеграції. У той же час до реалізованої політики є чимало претензій і з бокунаціональних урядів, і, зрозуміло, із боку населення країн і регіонів.щонамічається на 2002 р. прийом до ЄС Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії,Естонії і Кіпру, а в наступному — групи країн Східної Європи в черговий разомпідсилить міжрегіональну соціально-економічну диференціацію і зажадає втручанняСпілки в рішення нових гострих регіональних проблем.
Ліквідаціяряду міждержавних бар'єрів усередині ЄС, передача частини державних функцій ізнаціонального на наднаціональний рівень, поглиблення економічної інтеграції — усе це посилює роль регіонів в економічному і політичному житті Євросоюзу.Поняття "Європа регіонів" відбиває еволюційний перехід до єдиногополітичного й економічного простору, до системи щиро взаємодіючих регіонів.
Ключовий ідеологічний принцип "Європи регіонів" іусе економічної інтеграції, що заглиблюється — зберіганнякультурно-національної спадщини і розмаїтості всіх країн і народів Європи.
Голова Комісії ЄС Ж. Сантер сформулював цей принцип у такийспосіб: «Ми можемо уніфікувати правила, по яких розвивається єдиний ринок,але ми ніколи не змогли б уніфікувати наші народи. Це неможливо, і мизобов'язані постійно пам'ятати про їхню індивідуальну самобутність… НашаСпілка крепок своєю розмаїтістю, багатством історії і традицій, і саме такий михочемо бачити Європу в XXI сторіччі». Ці слова цілком застосовні і дляРосії.
Регіон у національній економіці– це окрема самостійно господарююча система, що має чітко означені межі своєїтериторії, власні органи управління, матеріальну і фінансову основу і, якправило, визначається законодавчими актами держави, виходячи з її стратегічних ітактичних цілей та завдань. Визначення регіону як господарчої системи у складінаціональної економіки спричиняє застосування спорідненого до регіональногоуправління терміну – управління регіональною економікою.
Регіон, як і будь-яка інша система, складається з окремихвзаємопов’язаних підсистем та елементів, що в сукупності утворюють йогогосподарську структуру.
Основними структурними підсистемами регіону є виробнича таневиробнича сфери. Кожна з них представлена галузевим складом, зокрема галузямиспеціалізації та функціонально спільними для всіх або частини господарюючихсуб’єктів галузями інфраструктури.
Галузь представлена в регіоні окремими елементами:підприємствами, фірмами, акціонерними товариствами, організаціями таустановами, тобто певними інституційними одиницями, які утворюютьпідприємницьку структуру. Якщо галузева структура регіону створюється протягомтривалого проміжку часу і в цілому малорухома, то поелементна постійнозмінюється під впливом науково-технічного прогресу, демократизації управління,ринкових перетворень та інших чинників. Вони ж зумовлюють істотні економічні йсоціальні відмінності між регіонами, що проявляється врешті-решт у різнихрівнях їх розвитку та умовах життєдіяльності населення.
Структура господарства регіону визначається і за формамивласності. Як об’єкти управління резидентні інституцій ні одинці приватної,колективної і комунальної власності разом становлять місцеве господарство, азагальнодержавної та власності інших держав – господарство централізованогопідпорядкування. Місцеве господарство та господарство централізованогопідпорядкування складаютьгосподарство регіону в цілому, або регіональнегосподарство. Його структура може визначатися і за деякими іншими, невказаними на схемі 1.1 ознаками: секторами економіки (нефінансові корпорації,фінансові корпорації, сектор загальнодержавного управління, домашнігосподарства, кооперативні організації, що обслуговують домашні господарства),спеціальними функціями управління тощо.
3. Різні регіональніутворення як складові частини всього народногосподарського комплексу країниутворюють їїрегіональну структуру. Вона має відповідати визначеномуКонституцією та іншими законодавчими актами адміністративно-територіальномуустрою, формам \ методам управління.
До регіонів України нині відносяться Автономна РеспублікаКрим, 24 області, міста Київ та Севастополь. Структурними елементами областей єадміністративні райони та міста обласного підпорядкування. Столиця України там. Севастополь, а також міста обласного підпорядкування поділяються на міськіадміністративні райони.
Окрему регіональну господарську структуру становлять економічнірайони, виділення яких базується на спільності умов економічного розвитку суміжнихтериторіальних ланок країни та здійснюється за допомогою економічногорайонування як засобу свідомого впливу держави на територіальний поділ праці.
Україна не має декретно визначених економічних районів,проте зараз Міністерство економіки розробляє державні територіальні програмисоціально-економічного розвитку наступних регіонів:
•Донецького (Донецька та Луганська області!);
•Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька,Кіровоградська області);
•Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);
•Центрального (м. Київ, Київська та Черкаська області);
•Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська,Чернігівська області);
•Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницькаобласті!);
•Причорноморського (Автономна Республіка Крим,Миколаївська, Херсонська, Одеська області та місто Севастополь);
—Карпатського (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська,Чернівецька області).
Регіональна господарська структура України, зумовленаадміністративно-територіальним устроєм, склалася переважно ународногосподарському комплексі Радянського Союзу і збереглася до цього часу,не ставши поки що предметом наукової оцінки її відповідності інтересам новоїнезалежної держави, які визначаються власною регіональною політикою.
Аналіз фактичної соціально-економічноїдиференціації регіонів призводить до висновка про нездійсненність у доступнійдля огляду перспективі повного вирівнювання рівнів їх розвитку. Можливоговорити про зменшення відставання економічно менш розвинутих регіонів, задопомогою:
більш активного включення всіх регіонів узагальноукраїнський ринок, що відповідає їх інтересам;
зміцнення економічної бази відсталих регіонів для рішенняїх соціальних задач.
Утеорії регіональної економіки території, що не в змозі самостійно вирішити своїсоціально-економічні проблеми (або реалізувати свій високий потенціал) іпотребує активної підтримки з боку держави назівають проблемними регіонами.Основні якісні ознаки подібних регіонів такі:
особливагострота (кризисність) появи тієї або іншої значної проблеми, що створюєпогрозу соціально-економічному положенню в країні, політичної стабільності,екологічній рівновазі;
наявністьресурсного потенціалу (виробничого, науково-технічного, трудового, природного),використання котрого принципово важливо для національної економіки;
незвичайністьгеополітичного і геоекономічного положення регіону з погляду стратегічнихінтересів країни.
Числопроблемних регіонів, які виділяються, не повинно бути велике, інакше зусиллядержави по іх підтримці виявляться размитими і малоефективними.
Існуютьдва основних підходи до виділення проблемних регіонів. Перший — оцінка регіонівпо ступені гостроти найважливіших проблем. До кризових правомірно відноситирегіони, які:
підляглируйнівному впливу природних або техногенних катастроф;
уякий мають місце широкомасштабні суспільно-політичні конфлікти, що викликаютьруйнацію накопиченого економічного потенціалу і значні розміри змушеноїеміграції населення;
деглибина економічної кризи може викликати необоротні соціальні і політичнідеформації.
Поняттярегіональної відсталості (слаборазвинутості) щодо має сенс лише вконтексті соціально-економічної ситуації в країні. Держава може надаватипідтримку економічно слабким регіонам за допомогою розвитку виробничоїінфраструктури, стимулювання притоки приватних інвестицій, надання деякихподаткових і кредитних преференцій, селективного дотируваня підприємств, щозабезпечують мінімальну зайнятість. Проте, з огляду на обмеженість фінансовихресурсів, масштаби такої економічної підтримки в найближчі роки не можуть бутизначними і достатніми.
Томупоки головний шлях — саморозвиток територій на основі використання власногопотенціалу і конкурентних переваг.
Прицьому можливості міжрегіонального перерозподілу федеральних прибутків на користьвідсталих регіонів будуть розширюватися в міру прискорення економічного підйомув країні.
Депрествнірегіони принципово відрізняються від відсталих тем, що при більш низьких, чим усередньому по країні, теперішніх соціально-економічних показниках ці регіони вминулому були розвинутими, а по деяких виробництвах займали головні в Українімісця. Як правило, ці регіони мають досить високий рівень накопиченоговиробничо-технічного потенціалу, значну частку промислового виробництва вструктурі господарства, щодо високий рівень кваліфікації кадрів. Проте порізних причинах (через падіння попиту на основну продукцію або зниження їїконкурентноздатності, виснаження мінеральних ресурсів або погіршеннягеологічних умов, і т.п.) ці регіони утратили своє колишнє економічне значенняі відносні переваги.
Багатопроблем подолання депресії можуть і повинні вирішуватися на рівнях регіону іпідприємств. Це — диверсифікація, конверсія, модернізація виробництва,стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого інвестиційногоклімату, пошуки нових ринків збуту, і т.д.
Державна регіональна політика —це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що здійснюютьсядержавою у сфері регіонального розвитку відповідно до 'її стратегічних іпоточних цілей та завдань. Як складова державної економічної політики, вонабазується на принципах державотворення, демократії та загальнолюдськихцінностей. Її стратегічна мета полягає в тому, щоб поєднати інтереси держави іокремих регіонів, розв'язати проблеми територіального устрою, перевестинеобхідні функції і ресурси на регіональний рівень, створити сприятливі умовидля розширення економічних можливостей та забезпечення стабільності розвиткукожної територіальної ланки господарської системи.
Відповідно до мети державної регіональної політикивизначаються їїзавдання:
— структурна перебудоваекономіки регіонів на основі визначення соціально-економічних,науково-технічних, екологічних та демографічних пріоритетів;
— забезпечення повного ізбалансованого використання всього ресурсного потенціалу регіонів;
—розвиток найбільш ефективних галузей виробничої іневиробничої сфери регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів;
—підвищення рівня добробуту населення та поліпшеннядемографічної ситуації;
—прискорений розвиток регіональної і міжрегіональноїінфраструктури;
—істотне поліпшення стану довкілля і збереження генетичногофонду живої природи;
—забезпечення збалансованості соціально-економічногорозвитку регіонів.
Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічну сутність якого в цій якості можнавизначити як систему суспільних відносин по забезпеченню відтворювальнихпроцесів у межах конкретної території. У регіонах складається весь комплексумов життєдіяльності людей, здійснюється відтворення робочої сили,встановлюється пропорції між секторами та галузями економіки. Тут пересікаютьсязагальнодержавні, галузеві, місцеві, підприємницькі й особисті інтереси,узгодження яких є однією із найскладніших проблем суспільного розвитку.
Суб’єктами державної регіональної політики виступають органи державної влади, представницькі органи та органимісцевого самоврядування.
Засобом реалізації державної регіональної політики єуправління. Його цілі, функції, методи таорганізаційна структура визначаються з урахуванням як загальних чинниківрозвитку продуктивних сил і виробничих відносин, так і специфічних особливостейокремих соціально-економічних утворень, одним з яких є регіон. Відтак, востанні роки в самостійну галузь науки управління виділилося управління регіональноюекономікою, започаткувавши відповідну наукову дисципліну. Тема 2
«Завдання, форми та методи управління регіональноюекономікою»
1. Завдання та цілі регіонального управління
2. Правові та економічні основи регіонального управління вУкраїні
3. Форми, функції та система органів управління в регіоні
4. Методи регіонального управління економікою
1. Завдання регіонального управління, як і будь-якого іншого, полягають у досягненні мети, тобто бажаногостану об'єкта в перспективі, завчасно визначених цілей.Цілі регіональногоуправління можна класифікувати за змістом, часом та рівнем. За змістом вониподіляються на економічні, політичні, соціальні, екологічні танауково-технічного.
Економічні цілі передбачаютьзбалансований пропорційний розвиток регіонів, нарощування та ефективневикористання його ресурсного потенціалу.
У політичних цілях відповіднодо визначених парламентом засад внутрішньої та зовнішньої політикивідображаються завдання політичного розвитку суспільства, особливості їхвирішення в умовах конкретного регіону.
Важливе значення в регіональному управлінні маютьсоціальні цілі, підвищення добробуту місцевого населення.
Екологічні цілі пов'язані звирішенням проблем охорони навколишнього середовища та раціональногоприродокористування.
Науково-технічні ціліконкретизують напрями розвитку і використання науково-технічного потенціалурегіону.
За ознакою часу цілі регіонального управління поділяютьсяна довго-, середньо- та короткострокові.
Зміст і завданнядовгострокових цілей визначаютьдержавні та регіональні програми, розраховані на 10— 15 років і більше.
Середньострокові ціліконкретизують визначені довгостроковими цілями завдання на 3-5 років щодозабезпечення збалансованого і пропорційного розвитку економіки регіону.
Короткострокові цілі деталізуютьсередньострокові і є цілями оперативного управління.
Важливе значення має і класифікація цілей за рівнем, наякому вони визначаються і досягаються. За цією ознакою розрізняютьзагальнодержавні цілі та цілі адміністративно-територіальних одиниць — областей,районів, міст, сіл, селищ.
Формування цілей і завдань управління повинно одночасновирішувати проблему їх узгодження за змістом, часом та простором. Для цьогопотрібно використати правові і економічні підйоми. У ст. 19 Конституції Українивказується: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадовіособи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, щопередбачені Конституцією України».
Основним економічним засобом узгодження цілейта завдань має стати система прогнозів, планів і програм, розрахованих надовго-, середньо- та короткостроковий періоди.
2. Конституція Українивизначає дві системи регіонального управління: місцеві державні; адміністраціїта місцеве самоврядування.
Виконавчу владу в областях, районах, Автономної республіціКрим, містах Київі та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Їхосновними завданнями є: виконання Конституції, законів України, актівПрезидента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищогорівня; забезпечення законності; правопорядку, додержання прав і свободгромадян;
здійснення державних і регіональних програмсоціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля таінших програм; підготовка і виконання відповідних бюджетів;
взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізаціяінших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
До складу місцевої державної адміністрації входять: їїголова, який призначається на посаду Президентом України за поданням КабінетуМіністрів України; заступники голови, керівники управлінь, відділів та іншихструктурних підрозділів, що здійснюють управління регіональним розвитком.Розпорядження голів місцевих державних адміністративних, прийняті у межах їх компетенції,є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами,підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами та громадянами.
Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненнісвоїх повноважень відповідальні перед Президентом і Кабінетом МіністерствУкраїни, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації діють на засадах:
—відповідальності перед людиною і державою за своюдіяльність;
—верховенства права;
—законності;
—пріоритетності прав людини,
—гласності;
—поєднання державних і місцевих інтересів.
Місцеві державні адміністрації у своїй діяльності керуютьсяКонституцією України, Законом «Про місцеві адміністрації» та іншими законамиУкраїни, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органіввиконавчої влади вищого рівня, а районні державні адміністрації в АвтономнійРеспубліці Крим — також рішенням і постановами Верховної Ради та РадиМіністерств Автономної РеспублікиКрим, прийнятими у межах їх повноважень.
Основою демократичного устрою в будь-якої державі є Місцевесамоврядування. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає йогосутність таким чином: «Місцеве самоврядування в Україні — це гарантованедержавою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільногооб'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ, міста — самостійноабо під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядуваннявирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:
—народовладдя;
—законності;
—гласності;
—компетентності;
—поєднання місцевих і державних інтересів;
—виборності;
—правової, організаційної та матеріально-фінансовоїсамостійності в межах повноважень, визначених законами України;
—підзвітності та відповідальності перед територіальнимигромадами їх органів та посадових осіб;
—державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
—судового захисту прав місцевого самоврядування.
Реальна влада органів місцевого самоврядування повинназабезпечити ефективне і наближене до громадянина управління.
Тому розвиток і зміна правових основ місцевогосамоврядування є важливою підоймою розбудови національної економіки.
Україна вступила до ради Європи і зобов'язалася приєднатисядо Європейської хартії про місцеве самоврядування, якою останне визначається як«право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентуватизначну частину державних справ та управляти нею, діючи у межах закону, під своювідповідальність і в інтересах місцевого населення». Це визначення значноповніше, ніж подане в українському законодавстві, відображає сутність місцевогосамоврядування та його роль в управлінні. Отже, воно повинно враховуватися приподальшому вдосконаленні правового поля місцевого самоврядування у нашійдержаві.
Система місцевого самоврядування, визначена Конституцією таЗаконом України «Про місцеве самоврядування в Україні», включає:
—територіальну громаду;
—сільську, селищну, міську ради;
—сільського, селищного, міського голову;
—виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
—районні та обласні ради, що представляють спільні інтереситериторіальних громад сіл, селищ, міст;
—органи самоорганізації населення.
Первинний суб'єкт місцевого самоврядування —територіальна громада, тобто жителі, об'єднані постійним проживанням умежах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальнимиодиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдинийадміністративний центр. Формами вирішення територіальною громадою питаньмісцевого значення виступають місцеві референдуми чи загальні збори громадян.
Сільські, селищні, міські ради є одиницями місцевогосамоврядування, що представляють відповідні територіальні громади і здійснюютьвід їх іменні ті в їх інтересах визначені Конституцією та законами Українифункції і повноваження.
Повноваження сільських, селищних, міських рад поділяютьсяна власні і делеговані. Довласних повноважень у сферісоціально-економічного та культурного розвитку відносяться:
—підготовка програм соціально-економічного і культурногорозвитку та забезпечення його збалансованості;
—складання балансів фінансових, трудових ресурсів, грошовихдоходів і видатків, необхідних для управління соціально-економічним такультурним розвитком території, розгляд проектів планів підприємств іорганізацій, які належать до комунальної власності відповідних територіальнихгромад;
—попередній розгляд планів використання природних ресурсівмісцевого значення, пропозицій щодо розміщення, спеціалізації та розвиткупідприємств і організацій незалежно від форми власності;
—подання до районних, обласних рад необхідних показників івнесення пропозицій до програм соціально-економічного й культурного розвиткувідповідних районів та областей, а також до планів підприємств, установ іорганізацій будь-якої форми власності, розташованих на відповідній території, зпитань місцевого значення та деяких інших.
Доделегованих повноважень у сферісоціально-економічного і культурного розвитку належать розгляд і узгодженняпланів підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальноївласності територіальних громад, здійснення яких може викликати негативнісоціальні, демографічні, екологічні та інші наслідки, підготовка до нихвисновків і внесення пропозицій до відповідних органів.
Сільський, селищний, міський голова є головною посадовоюособою територіальної громади цих адміністративно-територіальних одиниць таочолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради.
Районні та обласні ради є органами місцевогосамоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад у межахповноважень, визначених Конституцією і законами України, а також повноважень,переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Доповноважень районних та обласних рад у сферісоціально-економічного й культурного розвитку відносяться:
—затвердження програм соціально-економічного та культурногорозвитку району, області, а також цільових програм з інших питань;
—затвердження районних і обласних бюджетів та звітів про їхвиконання;
—розподіл переданих з державного бюджету коштів у виглядідотацій, субвенцій відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами містобласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;
—регулювання земельних відносин;
—управління об'єктами спільної власності територіальнихгромад сіл, селищ, міст, районів у містах;
—вирішення питань про надання дозволу на спеціальневикористання природних ресурсів;
—прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідногофонду місцевого значення;
—прийняття рішень щодо делегування місцевим державнимадміністраціям окремих повноважень районних, обласних рад;
—розв'язання інших питань, визначених законом.
У нинішній період районні та обласні ради делегуютьмісцевим державним адміністраціям переважну більшість своїх повноважень ізсоціально-економічного і культурного розвитку. Серед них — підготовка проектівпрограм соціально-економічного й культурного розвитку, цільових програм з іншихпитань, пропозицій до загальнодержавних програм економічного,науково-технічного, соціального та культурного розвитку України; забезпеченнязбалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території, ефективноговикористання природних, трудових та фінансових ресурсів; підготовка і поданнядо відповідних органів виконавчої влади фінансових показників і пропозицій додержавного бюджету України та інші.
Органи місцевого самоврядуванняв межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, обов'язкові довиконання на відповідній території.
Органи самоорганізації населення — будинкові, вуличні, квартальні та інші — створюються за ініціативоюжителів з дозволу сільських, селищних, міських рад і наділяються ними частиноювласної компетенції, фінансів та майна.
Особливості самоврядування в Києві та Севастополівизначаються відповідними законами.
Важливе значення для місцевого самоврядування мають його економічніпідойми. Вони визначені у ст. 142 Конституції України: «Матеріальною і фінансовоюосновою місцевого самоврядування є рухоме та нерухоме майно, доходи місцевихбюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальнихгромад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільноївласності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад)).
Майнова власність територіальних громад утворюється шляхомпередачі їм майна державою, іншими суб'єктами права власності, а такожпридбання майна органами місцевого самоврядування у визначеному закономпорядку.
Об'єктами спільної власності територіальних громад є підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страховітовариства, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд,нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я,науки, спеціального обслуговування та інші, визначені законом.
Держава фінансове підтримує місцеве самоврядування, береучасть у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним,доцільним, економним, ефективним витрачанням коштів та їх належним обліком.Вона гарантує органам місцевого самоврядування доходну базу, достатню длязабезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб.
Конституція України, закони «Про місцевесамоврядування», «Про місцеві державні адміністрації» та інші утворили правовеполе регіонального управління. Проте до цього часу економічний механізм,організаційна структура та інші важливі елементи системи управліннярегіональною економікою не приведені до належного правового статусу, до кінцяне вирішені питання комунальної власності, формування місцевих бюджетів,відносин з урядовою вертикаллю, взаємодії органів самоврядування і місцевоїдержавної адміністрації та інші. Усунення цих вад є невідкладним завданнямподальшого реформування регіонального управління.
3. Головним засобомздійснення економічної політики в регіоні є регіональне управління. Воно маєтри форми: державне, місцеве управління та місцеве самоврядування.
Держава своїми рішеннямиокреслює цілі і пріоритети регіональної політики, визначає своє ставлення допроцесів, які відбуваються в регіоні, виходячи з його ролі і місця ународногосподарському комплексі, регламентує основні параметри розвиткурегіонів за допомогою фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, антимонопольноїта митної політики.
Місцеве управління спрямованена вирішення питань місцевого значення та узгодження галузевих, регіональних іпідприємницьких інтересів на рівні областей та адміністративних районів.
Місцеве самоврядування єзасобом реалізації інтересів територіальних громад сіл, селищ та міст.
Дієвість регіонального управління залежить від реалізаціїним спеціальних функцій: інтегруючої, перерозподільної, стимулюючої, соціальноїта оптимізаційної.
Інтегруюча функціярегіонального управління пов'язана з узгодженням управлінських рішень різнихоб'єктів господарювання на основі стратегії розвитку регіону в цілому.
Перерозподільна функція полягаєу маневруванні фінансовими, трудовими та природними ресурсами з метою отриманнякращих кінцевих результатів господарювання.
Стимулююча функція спрямованана створення умов для всебічного розвитку підприємництва, конкуренції в сферівикористання ресурсів регіону, заохочення тих інституціональних одиниць,діяльність яких сприяє поліпшенню соціально-економічної ситуації в регіоні вцілому.
Соціальна функція направлена напідтримку життєдіяльності найбільш вразливих верств населення за рахунокбюджетних та позабюджетних коштів.
Оптимізаційна функція полягає увирішенні завдань соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх економічної,соціальної, культурної та екологічної ефективності.
Суб'єктами виконання вказаних функцій є органи державноївлади та місцевого самоврядування, система яких в Україні визначенаКонституцією і законами «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцевідержавні адміністрації».
Органи державного управління в регіонах можна класифікуватиза ознаками:
а) цілей та завдань — законодавчі та виконавчі органи;
б) централізації діяльності — вищі (центральні) та місцевіоргани;
в) характеру діяльності та обсягу повноважень — организагальної компетенції, галузевого і міжгалузевого управління та адміністраціїпідприємств, організацій і установ.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент —Верховна Рада України. Вона вносить зміни до Конституції України, приймаєзакони, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, затверджуєДержавний бюджет України, вносить зміни до нього та контролює виконання,затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного,соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля та виконує іншіповноваження у відповідності з Конституцією України.
Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України.Він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України,здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання КонституціїУкраїни і законів України, актів Президентів України; розробляє здійснюєзагальнодержавні програми екологічного, наукового, технічного, соціального ікультурного розвитку України; спрямовує і координує роботу міністерств, іншихорганів виконавчої влади; виконує функції, передбачені існуючим законодавством.До виконавчих органів в областях і районах, містах Києві та Севастополі відносятьсямісцеві державні адміністрації. Вони забезпечують:
—виконання Конституції, законів України, актів ПрезидентаУкраїни, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої §-| влади;
—законність і правопорядок, додержання прав і свободгромадян;
—виконання державних і регіональних програмсоціально-економічного та культурного розвитку;
—підготовку та виконання відповідних обласних і районнихбюджетів;
—взаємодію з органами місцевогосамоврядування;
—реалізацію інших наданихдержавою, а також делегованих ;
відповідними радами повноважень.
Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольніорганам влади вищого рівня та радам у частині делегованих ними повноважень.
Розмежування повноважень і функцій органів державногоуправління та місцевого самоврядування є однією з найважливіших проблемуправлінської науки і практики. Її вирішення пов'язане насамперед з вибороммоделі співвідношення центральної влади та місцевого самоврядування. У світовійпрактиці державотворення використовується чотири основні системи територіальноївлади: централізована, англо-американська, європейська змішана елітна (континентальнаабо французька ) та європейська змішана з розділеною ієрархією управління.
Централізована системапередбачає, що на всіх рівнях, нижче загальнодержавного, управління здійснюютьоргани державної влади, які формуються урядом або главою держави тапідпорядковуються по вертикалі. Це — модель тоталітаризму.
Англо-американська системавиходить з того, що управління на всіх субнаціональних рівнях здійснюють органимісцевого самоврядування, які обираються населенням відповідних територіальниходиниць. На цих рівнях функціонують також місцеві І органи міністерств тавідомств, наділені спеціальними функціями, але органів державної владизагальної компетенції тут немає. Таку модель застосовують Бразилія,Великобританія, США, Швейцарія та деякі інші країни.
Європейська змішана елітна система грунтується на поєднанні прямого державного управління та місцевогосамоврядування. При цьому управління на низовому рівні здійснюють, як правило,лише органи місцевого самоврядування. Таку систему використовують Італія,Франція та багато інших європейських країн.
Європейська змішана з розділеною ієрархією управліннясистема побудована за тим же принципом, що іпопередня, але має свої особливості: управління на обласному та районному рівняхздійснюється лише місцевою державною адміністрацією, а на низовому — тількиорганами місцевого самоврядування. Ця система притаманна Болгарії, Польщі тадеяким іншим країнам.
Засади територіальноївлади в Україні визначені її Конституцією і за принципами організації загаломвідповідають Європейській змішаній елітній моделі
/>
Схема 2.1. Система територіальної влади в Україні
Але у цій системі ради стоять осторонь відорганів державної виконавчої влади, не мають законодавче визначеногопідпорядкування і вирішують обмежене коло питань, пов'язаних із затвердженнямпрограм соціально-економічного та культурного розвитку, обласних і районнихбюджетів та контролем за їх виконанням, а інші повноваження делегують місцевимдержавним адміністраціям. Отже, відносини між державною владою і місцевимсамоврядуванням складаються не на користь останнього і не повною міроювідповідають демократичним засадам, закладеним в Європейській хартії промісцеве самоврядування.
Аналіз існуючих моделей, представлених у схемі 2.1,показує, що система територіального управління у будь-якій країні має трирівні: загальнодержавний (національний), проміжний (область, район) та низовий(село, селище, місто). На кожному з них діють відповідні управлінські структури— місцеві державні адміністрації та місцеві ради. Разом вони іменуютьсямісцевими органами влади.
Організаційна структура місцевих державних адміністраційзумовлюється їх повноваженнями, функціями, структурою господарства, принципамиуправління та специфічними для кожної територіальної ланки національними, історичними,економічними й іншими особливостями. Схематично структура обласних державнихадміністрацій виглядає так (див. схему 2.2).
Голова, перший заступник та заступники головидержадміністрації здійснюють керівництво управліннями і службамибезпосереднього підпорядкування й структурними підрозділами, підпорядкованимитакож відповідним міністерствам та відомствам. Управління економіки, наприклад,підпорядковане як керівництву адміністрації області, так і Міністерствуекономіки України в організаційно-методичному відношенні.
Подвійне підпорядкування зумовлюється принципомцентралізації, покладеним в основу організації виконавчої влади та їїуправлінської вертикалі. Централізм в управлінні не завжди сприяє поліпшеннюсправ у регіонах, оперативному вирішенню локальних проблем, використаннюекономічних засобів та стимулів у регулюванні відтворювальних процесів нарегіональному рівні. Тому подальше вдосконалення структури управліннявбачається у його децентралізації.
4. Законодавстворозмежовує повноваження між центральними та місцевими органами державної владиі представницькими органами, враховуючи умови певного фіксованого періоду.
Динамічність відтворювального та відносна інертністьзаконодавчого процесів об'єктивно зумовлюють відставання у формуванні державноїрегіональної політики. В цих умовах в управлінні регіональною економікоюповинні застосовуватися такі методи, які давали б можливість ліквідувати абопринаймні пом'якшити вказане протиріччя.
Серед загальних методів управління — правових,адміністративних та економічних — перевагу мають останні. Пояснюється це тим,що економіка в цілому є самоналагоджуваною системою, діючою у відповідності зоб'єктивними економічними законами, а економіка регіону — невід'ємною складовоюєдиного народногосподарського комплексу.
Доекономічних методів управління регіональноюекономікою відносяться насамперед планування та бюджетно-фінансове регулювання,включаючи ціноутворення на місцеві ресурси.
Адміністративні методи слідзастосовувати у боротьбі з монополізмом, захисті навколишнього середовища,дотриманні правопорядку, санітарних, пожежних та інших норм і правил, уреалізації місцевих цільових програм тощо.
Переміщення центру ваги в управлінні процесамисоціально-економічного розвитку безпосередньо на місця — об'єктивна вимогачасу. Вона потребує чіткого розподілу повноважень між ланками управлінськоголанцюга: центр — область— район — місто, село, селище та між радами і держадміністраціями.З цією метою потрібно використовуватиправові методи та прийнятивідповідні законодавчі акти, зокрема про статус області, великих міст,адміністративних районів, про планування та регіональні програми й деякі інші.
Економічні, правові та адміністративні методи слідзастосовувати з урахуванням розвитку ринкових відносин і функцій регіональногоуправління.Тема 3«Проблеми планування та прогнозування всистемі управління регіональною економікою»
1. Передумови планування та прогнозування соціально-економічноїдіяльності регіону: теорії просторової та регіональної економікою
2. Сучасний стан планування в регіонах України
3. Напрями розвитку регіонального планування та прогнозування
4. Система показників регіональних планів та програм
1. Займаючи певну нішу всистемі економічних наук, регіональна економіка асимілює множину теоретичнихзнань. Для розуміння еволюції і сучасної структури теорій регіональноїекономіки особливо важливо адекватно оцінювати вплив загальних економічнихтеорій, теоретичної географії і междисциплінарних теорій стійкого розвитку.
Проблеми економічного простору привертали увагу ще античнихмислителів і.соціалістів-утопістів, а в XVII- XVIII вв. постійно входили вструктуру економічних теорій, що створювалися, (Р. Контильон, Дж. Стюарт, А.Смит і Д. Рикардо). Проте потім в економічній науці укоренилося прагнення доабстрагування від простору, до побудови теорій «крапкової економіки». От чомувелике було значення досліджень факторів економічного простору в роботахЙ.Тюнена, В.Лаунхардта й А.Вебера, що створили передумови для наступноговзаємопроникнення теорій крапкової і просторової економіки.
Розвиток регіональної економіки як науки не привело достворення загальновизнаної синтетичної теорії. Переважна тенденція — наростаннярозмаїтості в теоретичних; підходах, посилення спеціалізаціїдосліджень, поява нових напрямків. При цьому важливо підкреслити, щотеоретичний арсенал сучасної регіональної економіки вміщає досягненнярізноманітних історичних періодів і багатьох наукових шкіл. Тому ознайомлення зісторією теоретичної думки в галузі регіональної економіки — необхідна умоваоволодіння сучасним рівнем теорії.
Донедавна ідеологічні, інформаційні й інші міждержавнібар'єри гальмували взаємопроникнення і взаємодоповнення досліджень регіоналістіврізних країн. Тепер регіональна економіка розвивається як єдина світова наука,яка має, зрозуміло, пріоритети й акценти в кожній країні.
Необхідно виділити три етапи розвитку теоретичних основрегіональної економіки:
1) зародження теорій регіональної економіки і їх«західна» еволюція;
2) розвиток регіональної економіки в СРСР і зближеннярегіональних досліджень Заходу і Сходу;
3) сучасна еволюція (по ряді напрямків) регіональноїекономіки як єдиної світової науки.
Головні напрямки генезису теорій просторової ірегіональної економіки в рамках західної науки.
I. перші теорії розміщення виробництва і розселення іїхнє наступне поширення на регіональні ринки;
II. поява теорій регіональної спеціалізації іміжрегіональної торгівлі; розробка вчення про просторову організацію А.Леша;
III. формування «регіональної науки» У.Айзарда.
І. Початок науковому осмисленню просторового аспектуекономіки, як уже відзначалося, було покладене роботами Тюнена, Луанхардта іВебера. Ці німецькі вчені створили перші теорії розміщення (локалізації)виробництва.
Значення теоретичного внеску Тюнена визначається не тільки тим, що він пояснює закономірності ефективногорозміщення сільськогосподарського виробництва, орієнтованого на один ринокзбуту, і кількісно оцінює земельну ренту по місцю розташування. Основна роботавченого стала першим і дуже показовим прикладом використання математичнихмоделей у теорії просторової економіки.
Лаунхардт сформулював чіткі умови і розробив метод рішення характерної проблеми розміщенняпромислового виробництва — визначення оптимального місця розташуванняокремого промислового підприємства щодо джерел сировини і ринків збутупродукції. Запропонований їм інструмент («вагової трикутник») — одна з перших векономічній науці фізичних моделей.
Суттєвий крок вперед у порівнянні з Тюненом і Лаунхардтомзробив Вебер, ввівши в теоретичний аналіз нові чинникирозміщення виробництва на додаток до транспортних витрат. Він створивструнку факторну систему, що потім використовувалася і розширювалася численнимипослідовниками вченого.
Предмет теорії розміщення був розширений В.Кристаллером,який уперше теоретично проаналізував формування систем населених пунктів(або «центральних місць») у ринковому просторі. Ця теорія пояснила, чому однітовари і послуги повинні вироблятися (даватися) у кожному населеному пункті(продукти першої необхідності), інші — у середніх поселеннях (звичайний одяг,основні побутові послуги і т.п.), треті — тільки в крупних містах (предметирозкоші, театри, музеї й ін.).
Відповідно до Кристаллера, зони обслуговування і збуту зчасом мають тенденцію оформлятися в правильні шестикутники («бджолиністільники»), а вся заселена територія покривається такими без просвіту(«кристаллеровськая решітка»); завдяк цьому мінімізується середня відстань длязбуту продукції або поїздок у центри для покупок і обслуговування.
Приведені вище теорії розміщення виробництва і розселенняодержали в першій половині XX в. інтенсивний розвиток, причому по рядунапрямків. Характерні ознаки першого з них, пов'язаного з побудовою «чистих»теорій розміщення, — вибір щодо простої ситуації (абстрагованої відконкретностей і другорядних властивостей) і її кількісний аналіз, щозавершується або математичною формулою, або перебуванням особливогогеометричного місця, або виробленням точних правил економічної поведінки. Саметак будувалися теорії Тюнена і Лаунхардта, а типовий новий приклад — «феноменХотеллінга», тобто обгрунтування правила оптимальної поведінки конкуруючихвиробників (продавців) на ринку, що має лінійну форму.
ІІ. До другого напрямку відносяться дослідження, щоузагальнюють і доповнюють підходи і результати основоположників теоріїрозміщення. Мова йде про перехід від розгляду окремого й ізольованогопромислового підприємства до аналізу взаємозалежних підприємств, про об'єднаннятеорій розміщення сільськогосподарського і промислового виробництва, провведення в аналіз цін, ренти, функцій попиту і пропозиції, елементів динаміки.
ІІІ. Науковим базисом третього напрямку розвитку теоріїрозміщення послужила класична модель загальної економічної рівновагиЛ.Вальраса. Оформлення цього напрямку означало пряме включення теорійрегіональної економіки в головне русло загальної економічної теорії.
Для розуміння принципових відмінностей крапкового іпросторового підходів в економічній теорії принципово важливий аналіз механізмупопиту і пропозиції і ціноутворення на товарних ринках. Широко відома модельринкової рівноваги) демонструє, що кількість реалізованого товару і цінарівноваги визначаються перетинанням функцій попиту і пропозиції. Проте прийнятепри цьому допущення, відповідно до якого ринок є крапкою, непридатною дляпросторової економіки.
Початковий крок аналізу механізму попиту і пропозиції векономічному просторі — розгляд розділених регіональних ринків. У кожномуавтономному регіоні установлюються своя ринкова рівновага попиту і пропозиції ісвої (у загальному випадку — різні) ціни цієї рівноваги. Ситуація принциповоускладнюється, якщо регіональні ринки зв'язуються один з одним, тобто якщо міжними здійснюються рівчаки товарів. Стосовно до подібної типової ситуаціїдоводиться, що ціни рівноваги на регіональних ринках повинні відрізнятися навеличину транспортних видатків від пункту продавця до пункту покупця. Цейфундаментальний результат зберігається у всіх більш загальних теоріяхлокалізації, торгівлі і просторової економічної рівноваги.
Теоретичні принципи виробничої спеціалізації регіонів іміжрегіональної торгівлі формально були уперше виведені в рамках теорійміжнародних економічних відношень. І це не випадково, оскільки міжнародні іміжрегіональні торгівля, спеціалізація й інтеграція мають значну подібністьосновних понять, факторів, проблем і методології аналізу. Розділювальні ж межітут визначаються тим, що міжрегіональний поділ праці і міжрегіональної торгівлісуть процеси в рамках різноманітних частин однієї національної зони вільноїторгівлі, однієї митної території, однієї валютної системи, одногонаціонального ринку праці і капіталу. У міжрегіональній торгівлі відсутніадміністративні, валютні, митні, політичні й інші бар'єри, що зберігаються вміжнародних економічних відношеннях незважаючи на тенденцію лібералізації, щопревалює, і глобализации.
Основні висновки «міжнародних» теорій Смита — Рикардо іЭ.Хекшера — Б.Олина отримані в системі постулатів міжрегіональних відношень,хоча їхні автори у своїх поясненнях говорять про Англії, Шотландії, Португалії,і т.д. Доречно відзначити, що Один (лауреат Нобелевської премії) назвав своюголовну роботу «Міжрегіональна і міжнародна торгівля» (1933 р.), підкреслюючи іспільність, і розходження двох типів торгівлі.
Смит і Рикардо розглядали міжрегіональну (міжнародну)торгівлю як засіб одержання вигоди для будь-якого її учасника. У 30-х роках XXв. шведські економісти Хекшер і Олин розвили теорію міжнародного(міжрегіонального) поділи праці, ввівши в розгляд співвідношення основнихвзаємозамінних чинників виробництва (праці, капіталу, землі й ін.).
Особливе місце в розвитку теорії просторової і регіональноїекономіки займає вышедший у 1940 р. праця німецького ученого Лісовика«Просторова організація господарства»2.
Вчений розвертає абстрактно-теоретичний аналіз у йогоматематичній формі. Особливість методу Лісовика показується в що коментуєтьсяпідручнику на прикладі пояснення такого важливого феномена, як територіальне(або просторове) поділ праці. Відомо, наприклад, що К.Маркс і його послідовникипояснювали «походження» територіального поділу праці регіональнимирозходженнями умов виробництва: наявністю або відсутністю відповіднихпочвенно-клима-тичних умов (для сільського господарства), корисних копалин (длявидобувної промисловості), трудовими навичками населення й інших чинників. І цеправильно. Проте Лісовик порушує питання в такій методологічній площині: якіумови необхідні і достатні для виникнення територіального поділу праці?Враховуються тільки два чинники: ефект концентрації виробництва в однім пункті(падіння граничних витрат виробництва зі збільшенням випуску) і транспортнівитрати по переміщенню продукції до споживачів. Стосовно до кожного видувиробництва існує своя раціональна межа концентрації (економії на масштабі),перевищення якого перекрываєтся зростанням транспортних витрат. Очевидно, щодля різних виробництв сполучення зазначених двох чинників дають різноманітніоптимальні рішення. І вже тому виникає неоднаковість ступеня концентраціїрізних виробництв по території, тобто територіальний поділ праці. Автор«Просторової організації господарства» продемонстрував логіку й операционализмабстрактного мислення, відчинив своїм послідовникам шлях до створення загальноїтеорії просторової економіки.
Теоретичні і методологічні дослідження з регіональноїекономіки в СРСР до початку переходу до ринкових відносин зосереджувалисянавколо трьох проблем. Це: 1) закономірності, принципи і чинники розміщенняпродуктивних сил; 2) економічне районування; 3) методи планування і регулюваннятериторіального і регіонального розвитку. Найбільше значними авторитетами всередовищі радянських регионалистов (економістів і географів) булиИ.Г.Александров, Н.Н.Баранский, Н.Н.Колосовский, В.С.Немчинов, Н.Н.Некрасов,А.Е.Пробст, Ю.Г.Саушкин, Я.Г.Фейгин і Р.И.Шнипер.
З погляду сучасних вимог до теорії уразливі не самісформульовані радянськими регионалистами окремі закономірності, принципи ічинники, а їхній сполучення, що не утворять логічно цілісні системи дляпояснення і регулювання процесів просторового і регіонального розвитку.
Велика увага вітчизняних учених до проблеми економічногорайонування грунтувалося на уявленні, відповідно до якого розумний поділ країнина значні економічні райони повинно сприяти їхньому комплексному розвитку(шляхом внутрішньої кооперації). Надії покладалися і на те, що економічнерайонування компенсує хиби консервативного адміністративно -територіальногорозподілу й у перспективі дасть можливість перейти до державного керуваннязначними економічними районами. Відомо: починаючи з 20-х років, комісіїголовних учених розробляли схеми економічного районування країни, щовикористовувалися в плані ГОЭЛРО й у п'ятилітніх планах.
Найбільше сильною стороною вітчизняної школи регіональноїекономіки стали дослідження, що забезпечують планування розміщення продуктивнихсил і регіонального розвитку. Вони націлювалися на досягнення радикальнихзсувів у розміщенні виробничого потенціалу країни, уключали створенняметодичних основ планування і керування територіальним розвитком, у тому числіз застосуванням програмно-цільового инструментария.
Істотні розходження західної і вітчизняної шкіл у підходахдо побудови теорій регіональної економіки й у призначенні останніх складаютьсяв такому. По-перше, на відміну від західних теоретичних традицій ізхарактерними для них аналізом абстрактних ситуацій, аксіоматикою, математичнимимоделями радянська школа в більшому ступені орієнтувалася на узагальненняемпірики і наукове забезпечення задач, поставлених практикою. По-друге, якщозакордонні дослідники завжди зосереджували увагу на раціональному поводженніекономічних суб'єктів (домашніх господарств і фірм) в економічному просторі, торадянські розробки були винятково нормативними, відповідаючи на питання: денеобхідно в інтересах «єдиного народногосподарського комплексу» розміщати новівиробництва, куди потрібно переміщати населення, які нові регіони слідосвоювати? З цих якісних розходжень випливає, що порівняльну оцінку шкіл, проякі мова йде, не можна проводити поза історичним контекстом.
3. Сучасні напрямки розвитку теорії регіональноїекономіки. Воно, як і розвиток будь-якої іншої теорії,здійснюється насамперед по двох головним лініям: 1) розширення і поглиблення утримання(предмета) досліджень (доповнення «класичних» теорій новими чинниками,осмислення нових процесів і явищ, акцентування комплексних проблем, щопотребують междисциплинарного підходу); 2) удосконалювання методологіїдосліджень. З урахуванням даної посилки і загальної структури теоріїрегіональної економіки в підручнику розглядаються чотири сучасних напрямкирозвитку теоретичних досліджень: а) нові парадигми і концепції регіону; б)розміщення діяльності; в) просторова організація економіки; г) міжрегіональнівзаємодії.
У сучасних теоріях регіон досліджується якмногофункціональна і многоаспектная система. Найбільше поширення одержаличотири його парадигми: «регион—квазидержава»; «регион—квазикорпорація»;«регион-ринок»; «регион—социум».
Регіон як квазидержава являє собою щодо відособленупідсистему держави і національної економіки. У багатьох країнах регіониакумулюютьусе більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали«центру» (процеси децентралізації і федералізації). Значна увага в цих країнахприділяється удосконалюванню механізмів взаємодії загальнодержавних(федеральних) і регіональної влади, а також форм міжрегіональних економічнихвідношень.
Регіон як квазикорпорація — значний суб'єкт власності(регіональної і муніципальної) і економічної діяльності. У цій якості регіонистають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу(прикладами можуть, зокрема, служити захист «торгової марки» місцевих продуктіві змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг), взаємодіють ізнаціональними і транснаціональними корпораціями.
Підхід до регіону як до ринку, що має визначені межі(ареал), акцентує увага на загальних умовах економічної діяльності(підприємницькому кліматі) і особливостях регіональних ринків різноманітнихтоварів і послуг, праці, кредитно — фінансових ресурсів, цінних паперів,інформації, знань, і т.д.
Відзначені три парадигми в теорії регіону включаютьпроблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання ісоціального контролю. Серед учених — регионалістов рідко зустрічаютьсяприхильники крайніх позицій: радикально-ліберальної або радикально-центральної.Множина теоретичних відтінків є на платформі «соціального ринковогогосподарства». Тому в концепціях економічного регіону значна увага приділяєтьсяподоланню «фіаско ринку», принципам розвитку неринкової сфери, виробництву івикористанню суспільних благ, регулюванню природних монополій, захисту від«зовнішніх ефектів» приватнопідприємницької діяльності, і т.п.
Розгляд регіону як соціуму (спільності людей, що живуть навизначеній території) сполучено з відтворенням соціального життя (відповіднісюжети стосуються населення і трудових ресурсів, утворення, охорони здоров'я,культури, навколишнього середовища, і т.п.) і розвитком системи розселення.Вивчення ведеться в розтині соціальних груп із їхніми особливими функціями йінтересами. Даний підхід, зрозуміло, ширше економічного.
Теорії розвитку регіону спираються на досягненнямакроекономіки, микроэкономики, інституціональної економіки й інших напрямківсучасної економічної науки.
2. Головною економічноюскладовою управління на будь-якому рівні є планування — процес розробкипрогнозів, планів та програм.
Економічне прогнозування має на меті наукове передбаченнястану об'єкта управління у майбутньому та основних напрямів його досягнення.Визначення останніх є необхідною передумовою власне планування, суть якогополягає у постановці конкретних цілей і завдань, узгоджених у часі і просторіза допомогою системи перспективних і поточних планів та програм. У більшостікраїн світу вони слугують надійним рекомендаційним засобом здійснення державноїекономічної політики. Недирективний характер планів та програм не перешкоджаєвиконанню визначених завдань, оскільки вони переслідують дві цілі: максималізаціюприбутку та соціальну справедливість. За таких умов узгодження суспільнихінтересів всіх рівнів досягається найбільшою мірою і є основою концепціїдержавного регулювання економіки.
Ринкові перетворення в Україні та проведені реформивідкинули директивне планування як центральну ланку управління в системікомандно-адміністративної економіки та разом з тим зумовили відхід відекономічного планування взагалі. Замість системи прогнозів та планів нині нарівні регіонів розробляються лише короткострокові програмисоціально-економічного розвитку. «Головною метою програми на сучасномуперехідному етапі реформування економіки, — читаємо у затверджених колегієюМіністерства економіки України Методичних рекомендаціях, — є вирішення поточнихпроблем, а саме: призупинення спаду виробництва, його стабілізація, поступовенарощування обсягів виробництва продукції та послуг».
Цілком очевидно, що програма не зорієнтована на досягненнястратегічних цілей, які мали б визначатися засадами державної економічноїполітики та конкретизуватися прогнозами і планами. Програма повинна бутизаключною стадією планування, а не його початком і вирішувати тактичні завданняу відповідності з економічною стратегією. Відсутність останньої згубна дляекономіки перехідного періоду. Отже, існує нагальна потреба створити новиймеханізм планування, у якому короткострокові програми регіонального розвиткумають відігравати роль тактичного засобу здійснення державної економічноїполітики та досягнення її мети — підвищення економічного благополуччя суспільства.
Програма соціально-економічного розвитку регіону теперскладається з трьох частин:
1) аналітично-прогнозної;
2) системи основних показників;
3)балансових розрахунків.
Перша частина програми містить інформаційні дані та аналізрозвитку продуктивних сил регіону на початок прогнозного періоду, поясненнящодо змісту цілей, завдань і пріоритетів у розвитку соціально-культурної сфери,напрямів ринкових перетворень тощо.
У другій частині програми розраховуються зведені показники,сукупність яких дає загальну уяву про параметри розвитку регіональногогосподарства. До них відносяться валовий внутрішній продукт (ВВП), чисельністьнаселення, кількість працюючих, обсяги виробництва товарів та послуг, обсягикапітальних вкладень, доходи і видатки місцевих бюджетів, грошові доходинаселення тощо.
Третя частина програми включає інформацію про станвикористання фінансових, трудових, паливно-енергетичних ресурсів, виробництва,використання сільськогосподарської продукції та деяку іншу балансовуінформацію. Відсутність науково обґрунтованих і законодавче визначенихфінансових та соціальних нормативів, невизначеність і необов'язковістьузгодження вертикальних та горизонтальних зв'язків на сучасному етапіспричиняють низьку якість балансових розрахунків. За таких обставин вони неможуть бути надійним засобом регулювання територіальних пропорцій ізбалансування регіональних ринків ресурсів, товарів та послуг.
Характеристика структури регіональної програми показує, щовона успадкувала форму короткострокового директивного плану,
а за змістом не повною мірою відповідає цілям і принципамдержавного регулювання економіки регіонів.
Таким чином, стан регіонального планування в Україні слідвважати кризовим, породжуючим серйозні недоліки в управлінні, особливо привирішенні завдань самофінансування, самоорієнтування та самозабезпеченнярегіонів.
3. У суспільстві зрізноманітними формами власності держава повинна подбати як про оптимальнефункціонування ринкового механізму, так і про засоби управління тими процесами,які він не спроможний охопити. Це, — насамперед, забезпечення пропорційності тазбалансованості народногосподарського комплексу і його окремих територіальнихланок, економічних та політичних прав людини, її соціального захисту, охоронинавколишнього середовища тощо.
Засоби управління, і в першу чергу планування, не повинніпротистояти ринковому саморегулюванню економіки. Потрібна така система планів,логіка якої визначається поєднанням інтересів макро-, мезо- та мікрорівнів. Длятого, щоб планування відповідало своєму призначенню і не було примусовимзасобом управління, необхідно забезпечити:
1) узгоджуваність планових та прогнозних розробок різнихрівнів управління;
2) системність, комплексність і безперервність плануваннята прогнозування;
3) обов'язковість виконання планових завдань. Ці принципизумовлюють підходи до розвитку планування та його посилення як економічногозасобу управління.
Принцип узгоджувапостіпередбачає індикативний характер планів, їх спрямованість на координацію дійусіх суб'єктів господарювання з метою досягнення обопільної вигоди на макро-,мезо-і мікрорівнях. Для розробки планів потрібні: прозора і достатняінформаційна база, аналіз варіантів майбутньої економічної ситуації таможливість вибору кращого, визначеність економічних підойм, здатних забезпечитиспільність інтересів у виконанні поставлених завдань. У такій ситуації відпадаєнеобхідність директивною планування. Хоч деякі результативні показники (зокремабюджетні), згідно з Конституцією України, мають затверджуватися назагальнодержавному та проміжному (область, район) рівнях шляхом прийняттявідповідних законів та постанов, це не змінює загального узгоджувальногохарактеру планових розрахунків.
Системність та комплексність планування повинні забезпечити реалізацію вимог загальної теорії систем, згідно зякою кожний об'єкт управління має розглядатися як деяка складна система та якелемент більш загальної системи. Тому внутрішні і зовнішні зв'язки об'єктівуправління мають обов'язково враховуватися у планах та прогнозах усіх рівнів.Узгодження їх потрібні не тільки у просторі, але і в часі.
В умовах кардинальних структурних перетворень у народномугосподарстві головним засобом регулювання внутрішніх і зовнішніх зв'язківможуть бути перспективні плани як документи, що визначають стратегію соціально-економічногорозвитку. Поточні програми і плани повинні розроблятися на основі перспективнихяк оперативний, тактичний засіб управління. За допомогою системи узгоджених учасі і просторі планів і програм досягаєтьсябезперервність планування,необхідність якої витікає із безперервності відтворюваного процесу.
Враховуючиці вимоги та світовий досвід планування, можна передбачити такий напрям йогорозвитку: довгостроковий прогноз — середньостроковий прогноз — індикативнийперспективний план — індикативний поточний план (програмасоціально-економічного і культурного розвитку), їх розробка має здійснюватисяна відповідній аналітичній та прогнозній інформації.
Поліпшеннюінформаційної бази має сприяти система передпланових робіт у регіонах, розробката уточнення територіальних схем розвитку і розміщення продуктивних сил,районних планувань, генеральних планів розвитку великих міст, загальнодержавнихпрограм економічного, науково-технічного, екологічного та іншого спрямування,прогнози територіальної організації та створення економічних зон, технополісів,технопарків тощо.
Обов'язковість виконання планових завдань — третій принцип планування. Важливе значення в управлінськійдіяльності має контроль за виконанням планів. Всебічна контрольованістьдозволяє вчасно оцінити економічну ситуацію, виявити прорахунки, недоліки таневикористані можливості і намітити оперативні заходи, необхідні для досягненнянамічених цілей.
Якщо план є узгоджувальним документом, то у виконанні йогозавдань заінтересовані всі сторони. Отже, необхідно посилити його договірнізасади, більш широко застосовувати економічні стимули та важелі — кредити,пільги, субсидії тощо.
4. Зміст показниківрегіональних планів та програм визначається численними показниками. Їх системаповинна відповідати цілям та завданням плану, характеризувати станрегіонального господарства, слугувати засобом економічного регулюваннявиробничих відносин, відображати місце регіону у народногосподарськомукомплексі, забезпечувати координацію завдань з урахуванням між- тавнутрішньорегіональних зв'язків, мати конкретну адресну спрямованість.
У регіональних планах та програмах застосовуються вартісніта натуральні, абсолютні й відносні, кількісні та якісні, єдині ідиференційовані показники. Найбільш поширеними євартісні показники. Угрошовому виразі вони характеризують обсяг виробництва, інвестицій, фінансовихресурсів тощо.
Натуральні показникивстановлюються у фізичних одиницях впливу і використовуються для визначеннявзаємозв'язків у відтворювальних процесах.
Абсолютні показники необхіднідля встановлення планових завдань у виробничій та невиробничій сферах.
Відносні показники виражаютьсяу відсотках.
Кількісні показники поділяютьсяна об'ємні (обсяги виробництва товарів та послуг, капітальних вкладень,роздрібного товарообігу тощо) та сітьові (мережі шкіл, закладів охорониздоров'я, побутового обслуговування населення та інші).
Якісні показники характеризуютьстан об'єкта управління, ефективність виробництва та якість роботи. До нихвідносяться продуктивність праці, собівартість продукції, матеріаломісткість,фондоозброєність та багато інших.
Єдині показникивикористовуються для координації галузевих та територіальних зв'язків увиробництві і споживанні, адиференційовані — для відображення специфікита особливостей кожної ланки країни. До єдиних належать, наприклад, валовийвипуск, фінансові показники, а до диференційованих — норми та нормативи.
Для складання проектів регіональних програмсоціально-економічного розвитку рекомендується така система показників:
1. Загальноекономічні (зведені) показники.
2. Чисельність та зайнятість населення.
3. Розвиток сфери матеріального виробництва.
3.1. Промисловість.
3.2. Сільське господарство.
3.3. Лісове господарство.
3.4. Транспорт та зв'язок.
3.5. Інвестиційно-будівельний комплекс.
4. Науково-технічний розвиток.
5. Рівень життя населення та розвиток соціальної сфери.
5.1. Зведені показники рівня життя і соціального захистунаселення.
5.2. Соціальний захист населення від безробіття.
5.3. Споживання товарів та послуг.
5.4. Житлово-комунальне господарство.
5.5. Освіта і культура.
5.6. Охорона здоров'я, фізична культура та соціальнезабезпечення.
6. Структурні й інституційні перетворення в економіці,демонополізація виробництва, розвиток підприємництва.
7. Використання природних ресурсів і охорона навколишньогосередовища.
8. Використання вторинних ресурсів.
9. Фінансові показники.
10. Зовнішньоекономічна діяльність.
11. Розвиток спеціальних (вільних) економічних зон.
12. Основні показники соціально-економічного розвитку містта районів.
Результати економічної діяльності на макрорівні оцінюютьсяза допомогою показника валового внутрішнього продукту, який розраховуєтьсятрьома методами: виробничим, розподільчим та кінцевого використання. На рівнірегіону обсяг ВВП визначається лише(виробничим методом як сума валовихдоданих вартостей усіх галузей виробництва та невиробничої сфери. Валова доданавартість у галузях регіону визначається за формулою:
ВДВ=ВВ-ПС,
де ВДВ — валова додана вартість, ВВ — ринкова вартістьвалового випуску, ПС — проміжне споживання матеріальних благ та послуг.
Для відображення процесу виробництва ВДВ нарегіональному рівні складається спеціальний рахунок — рахунок виробництва (див.схему 3.3).Використання мли гри. Ресурси мли гри. Проміжне споживання Валовий випуск Валова додана вартість
Розрахунок ВВП регіону іншими методами —розподільчим такінцевого використання нині неможливий за браком інформації.
ВВП використовується для узагальнюючої характеристикиекономіки регіону, її індикатором є індекс фізичного обсягу ВВП (Iq),який розраховується за формулою:
/>,
де ∑q1p1,∑q0p0— обсяг ВВП у постійних цінах відповідно у поточному та попередньому(базовому) періодах.
При прогнозуванні та перспективному плануванні, коли ще невизначені показники ВДВ на підприємствах області та у галузях, ВВП регіону на/-й рік обчислюється за формулою:
ВВПi=ВВПв * Iq * Іp,
де ВВПi таВВПв—валовий внутрішній продукт прогнозованого та базового років,
Ір — прогнознийіндекс цін.
Індекси фізичного обсягу ВВП та цін прогнозуютьсяз урахуванням факторів, які суттєво впливають на рівень виробництва та інфляціїй очікуваних змін у системах бюджетних стосунків, оподаткування тощо.
За обсягом та динамікою ВВП визначається місце регіону утериторіальному розподілі праці та передбачаються відповідні засоби державноговпливу на стан регіональної економіки.
Крім ВВП, до загальноекономічних показників відносятьсясередньорічна чисельність населення та працюючих, обсяги виробництва товарів іпослуг у розрахунку на душу населення, обсяги капітальних вкладень тафінансових ресурсів, що створюються на території регіону, доходи й видаткимісцевих бюджетів, грошові доходи та обсяги роздрібного товарообороту і платнихпослуг на душу населення й деякі інші. Рівень кожного з названих показників різковаріює по регіонах України і свідчить про
нерівномірність їх розвитку. Вирішення цієї проблеми єодним найважливіших завдань державної регіональної політики.
У багатьох країнах світу визначались три основні варіантирозв'язання регіональних проблем:
—згладжування або вирівнювання умов;
—реалізація соціально-економічних програм;
—особливі бюджетні режими. Цим варіантам має відповідатисистема загальноекономічних показників регіонального розвитку, до складу якої,крім вище зазначених, слід віднести спеціальні показники відсталості абодепресивного стану економіки регіон середнього доходу на душу населення,питомої ваги населення, що знаходиться за межею бідності, рівень безробіття,прожитковий мінімум та ціну споживчого кошика у регіоні.
Тема 4
«Проблеми функціональноїдіяльності регіону в управлінні фінансовими ресурсами»
1. Інструменти економічногорегулювання, їх класифікація. Особові регіональні форми розвитку економіки
2. Система фінансового забезпечення регіонів
3. Методика опрацювання регіональних бюджетів
4. Фінансові ресурси регіонів
1. Інструментиекономічного регулювання об'єднуються в трьох групах: 1) планування іпрогнозування; 2) бюджетно-податкова система; 3) інші регулюючі інструменти.
Привсьому розмаїтті форм територіального і регіонального планування в різнихкраїнах можна виділити їхні загальні риси. Розроблювальні плани є у своїйоснові індикативними (рекомендаційними), проте ті їх частини, що адресуютьсядержавному сектору і визначають розміщення найважливіших об'єктівінфраструктури, умови охорони природного середовища, і т.п., носятьобов'язковий характер. У цілому план являє собою форму консенсусу, узгодженняінтересів багатьох економічних і соціальних суб’єктів. Розробка регіональногоплану (програми) виступає як необхідна умова одержання засобів із державногобюджету, а також із структурних фондів ЄС.
Поступені універсальності і широті впливу інструменти регіонального регулюванняділяться на дві групи: 1) загальноекономічні регулятори (або макроінструменти),що впливають на поводження багатьох економічних суб'єктів на визначенихтериторіях; 2) регулятори адресного впливу (або мікроінструменти).Макроінструменти регіонального економічної політики являють собоюдиференційовані по регіонах параметри й умови загальнодержавної податкової, кредитної,інвестиційної і соціальної політики. Так, для стимулювання економічного ростуабо з метою підтримки проблемних регіонів установлюються знижені ставкиподатків на підприємництво, пільгові кредитні ставки, нормативи прискореноїамортизації, пільгові транспортні тарифи. Посилення в національній економічноїполітика ідеології ринкового лібералізму супроводжується, як правило,скороченням регіональних преференцій, посилення ж пріоритетів «соціальноїсправедливості» сприяє більш активному використанню регіональнихмакрорегуляторів.
Мікроінструментирегіональної політики застосовуються для безпосереднього впливу на поводженнясуб'єктів, що господарюють. Так, із метою досягнення більш повної й ефективноїзайнятості у визначеному регіоні на державні кошти організується перепідготовкакадрів, конкретним підприємцям на конкурсній основі виділяються субсидії іцільові кредити для створення нових робочих місць. Основні мікроінструментивпливу на капітал — сприятливому економічному розвитку регіону інвестиційні грантина конкретні об'єкти (на розширення виробництва експортної продукції, створеннянових технологій, поліпшення якості управління і т.п.).
Крімринкових інститутів держава використовує адміністративні міри: заборони нарозміщення нових і розширення діючих підприємств у перенасичених містах іагломерациях або, навпаки, заохочення передислокації підприємств у меншерозвинуті регіони (полегшена реєстрація, надання промислових площадок,інформаційна підтримка). Проте й у цій сфері більш ефективно сполучення прямогоадміністрування з економічними регуляторами.
Особливі регіональні форми.
Убагатьох країнах для стимулювання соціально-економічного розвитку, подоланнякризових ситуацій і ефективного використання специфічних локальних умовутворяться регіони (зони), де застосовуються особливі форми і механізмирегулювання економічної діяльності. Найбільше поширені: проблемні регіони,спеціальні, у тому числі вільні, економічні зони, зони підприємництва ітехніко-упроваджені зони, включаючи технополіси, наукові парки і технопарки.
Класичнимприкладом державного регулювання проблемного регіону є керуваннярозвитком долу ріки Теннессі. З 1933 р., коли був прийнятий Закон проорганізацію Адміністрації долу Теннессі, послідовно здійснюється комплекснапрограма розвитку регіону, що охоплює 11 штатів.
Поняття«спеціальні економічні зони» об'єднує декількатипів особою організації економічного життя на компактних (якправило)територіях. Головна ознака вільної економічної зони (СЭЗ) — наїї території не діють митні умови (тарифні і нетарифні), обов'язкові дляосновної території країни. СЭЗ створюються з метою притягнення іноземнихінвестицій, розвитки нових технологій і накопичення прогресивногоуправлінського досвіду, нарощування і диверсификации експорту, розвитки виробництв,що импортозамещают. Оскільки державна підтримка зон потребує значних фінансовихзасобів (прямих інвестицій, компенсації і ін.) і інституціональних зусиль (постворенню спеціальних законів, контролю і т.д.), число СЭЗ, що реєструються водній країні не повинно бути великим (інакше їхнє формування чреватеперетворенням у процес, що вялотекет, що створює перешкоди для розвиткуосновної території країни).
СЭЗрізної спеціалізації існують уже тривалий час у багатьох розвинутих країнах,але особливо швидко вони поширюються в останні два десятиліття в країнах щорозвиваються. Для Росії найбільше цікавий досвід Китаю, оскільки створення тамСЭЗ із самого початку «уписувалося» у загальні рамки економічногореформування. За роки свого існування китайські зони залучили десятки мільярдівіноземних інвестицій, що (вкупе з державними і приватними вітчизнянимикапіталовкладеннями) дозволили їм стати маяками ринкової й інноваційноїекономіки для всієї країни. Проте у світовій практика є і чимало прикладівнизкою результативності СЭЗ — головним чином унаслідок слабкого початковогоінвестиційного поштовху, несистемного введення економічних пільг, недостатньоїконкурентноздатності утворюваних виробництв у порівнянні з іншими регіонамиусередині країни і за рубежем, неконтрольованого розвитку «тіньовий»економічної діяльності.
Зони підприємництвасуть локальні території, у межах яких установлюються пільговийадміністративний, податковий і кредитний режими для підприємців із метоюактивізації економічної діяльності, зменшення безробіття, збільшення прибутківнаселення. Як правило, вони створюються на обмежений термін у депресивних ічастинах міст, що деградують.
Особливимтипом зон підприємництва можна вважати офшорні зони. Головна ознака останніх — вільна реєстрація іноземних компаній і їхнє підпорядкування місцевомузаконодавству. Принадність офшорних зон для іноземних підприємств складаєтьсянасамперед у низькому рівні оподатковування. Немаловажна і конфіденціальністьінформації про офшорні компанії, їхніх власниках і іноземних службовців.Відношення до аналізованих зон неоднозначно. Країни їхній місця розташуванняодержують від присутності офшорних компаній виграш у виді додатковихінвестицій, зайнятості, купівельного попиту, і т.п. Проте держави, де реальнодіють відповідні компанії, зазнають втрат у податкових прибутках і втрачаютьконтроль над значною частиною пов'язаних із цією діяльністю фінансових потоків.
Техніко-упроваджені зони.Цей різновид спеціальних зон відрізняється високою концентрацією дослідницьких,проектних і науково-виробничих фірм на компактній території. Дотехніко-упроваджених зон відносяться технополіси, наукові парки і технопарки,частіше усього побудовані шляхом реструктурування, на базі університетів абопромислових зон. Відповідна підтримка з боку держави і муніципалітетівнадається у виді замовлення на розробки, пільгової або безкоштовної орендивиробничих і офісних помешкань, надання лабораторного устаткування іконсультативних послуг, проведення експертизи винаходів, сприяння в одержаннікредитів.
2. Економічний та соціальний розвитокрегіону залежить пасам ' перед від фінансових ресурсів територіальних органівуправління. Останні повинні мати можливість самостійно вирішувати питанняфінансового забезпечення програм розвитку регіонального господарства тасоціальної захищеності місцевого населення, виходячи головним чином зрезультатів власної господарської діяльності.
Конституція та закони України визначилисистемуфінансового забезпечення регіонів, яку утворюютьбюджети всіх рівнів (обласного,районного, міського, сільського, селищного) іфінансові плани підприємств таорганізацій усіх форм власності, розташованих на відповідній території.
Бюджет кожного рівня — це органічна складова єдиноїдержавної бюджетної системи. Обов'язковою умовою її побудови і дотриманнясамостійності нижчестоящих бюджетів у відносинах з вищестоящими.
Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах трайонах у містах самостійно розробляють, затверджують і виконуютьмісцеві бюджети.
Районні та обласні ради затверджуютьрайонні та обласнібюджети. Вони формуються з коштів Державного бюджету та з коштів,залучених на договірних засадах із місцевих бюджетів, і єконсолідованимибюджетами. Останні використовуються як основний інструмент державноїрегіональної бюджетної політики, яку проводять у життя Верховна Рада таУрядкраїни, фінансове підтримуючи регіони і виділяючи для цього дотації ізДержавного бюджету або ж залучаючи кошті регіонів до консолідованогобюджету держави для їх наступного перерозподілу.
Консолідований бюджет області та району складає і подає назатвердження відповідної ради та забезпечує виконання місцева (державнаадміністрація. До її повноважень у галузі бюджету та фінансів належить також:
—подання до органів виконавчої влади вищого рівняфінансових показників і пропозицій до проекту Державного бюджету України,пропозицій щодо обсягу коштів Державного бюджету (України для їх розподілу міжтериторіальними громадами, щодо розмірів дотацій і субсидій;
—розробка балансу фінансових ресурсів для врахування їх привизначенні розмірів субвенцій, а також для бюджетного вирівнювання, виходячи іззабезпечення мінімальних соціальних |потреб;
—отримання від усіх суб'єктів підприємницької діяльностінезалежно від форм власності інформації, передбаченої актами для складання івиконання бюджету;
— фінансування підприємств, установ та організацій освіти,культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту, соціальногозахисту населення, переданих у визначеному законом порядку в управліннямісцевій державній адміністрації вищими органами влади або органами місцевогосамоврядування;
— фінансування заходів, пов'язаних з розвитком житлово -.комунального господарства, благоустроєм та шляховим будівництвом, охороноюдовкілля і громадського порядку, та інших заходів, передбачених законодавством;
- регулювання інвестиційної діяльності;
— регулювання цін і тарифів за виконання робіт та наданняжитлово-комунальних послуг підприємствами, а також встановлення норм їхспоживання і здійснення контролю за їх додержанням.
Виконання цих повноважень безпосередньо залежить відметодів залучення коштів до регіональних бюджетів та величини їх доходів. Усучасних умовах внаслідок зростаючої диференціації регіонів наповнюваність їхбюджетів вкрай нерівномірна. Одні регіони є донорами, інші — реципієнтами, узв’язку з чим виникає необхідність бюджетного вирівнювання, тобтоцілеспрямованого розподілу коштів між консолідованими бюджетами держави а Радата її регіонів.
У світовій практиці виділяються дві схеми бюджетноговирівнювання: американська та німецька.
За американською моделлю бюджетного вирівнюваннядоходна частина бюджетів усіх рівнів формується переважно за рахунок власнихджерел, наприклад закріплених регіональних та місцевих податків.
У німецькій моделі доходначастина бюджетів усіх рівнів формується переважно за рахунок законодавчевизначених відрахувань (часток) від єдиних (федеральних) податків.
Бюджетна сфера Українифункціонує до цього часу за радянською схемою. Усі доходи регіональних бюджетівподіляються на власні та регулюючі.
Довласних доходів відносяться платежі за ресурси,держави, мито, доходи від приватизації, місцеві податки та збори, земельніподатки та деякі інші надходження.
Регулюючі доходи складаютьвідрахування від загальнодержавних податків і зборів — податків на прибуток,додану вартість, на операції з цінними паперами, прибуткового податку згромадян, а також бюджетні гранти — дотації та субвенції. Державного бюджету,бюджетні позики і кошти, отримані з Державного бюджету за взаємними розрахунками.
У формуванні доходів регіональних бюджетів Українивирішальне значення мають відрахування з Державного бюджету, частка яких востанні роки становить понад 60 відсотків загальної суми надходжень.
Надмірна централізація бюджетних коштів, фінансовазалежність регіонів від «центру», районів — від областей, місцевих бюджетів —від районів та відсутність науково обґрунтованих нормативів формуваннябюджетних доходів і витрат у залежності від кінцевих результатів господарювання— це головні вади формування бюджетної системи. За їх наявності чим більшевласних доходних джерел мають регіони, тим меншу частину дотації з Державногобюджету вони отримають.
Розподіл доходів бюджетів за принципом «зверху-донизу»породжує утриманські настрої, не сприяє саморозвитку та самофінансуваннюрегіонів і зашкоджує демократизації управління фінансовими ресурсами. Отже, вУкраїні потрібно якомога швидше прийняти новий закон про бюджетну систему(Бюджетний кодекс), засади якого дозволили б забезпечити самостійність регіоніву плануванні доходів та розподілі бюджетних коштів, узгодженість інтересівдержави, регіонів, територіальних громад, чіткерозмежуванняповноважень бюджетів усіх рівнів та відповідальність органів управління іпосадових осіб за його виконання.
Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»бюджети областей та районів мають поділятися на поточний бюджет та бюджетрозвитку.
Коштипоточного бюджету спрямовуються нафінансування установ та закладів освіти, охорони здоров'я, культури, соціальнийзахист населення та інших заходів, що забезпечують процес простого відтворенняу регіоні.
Доходибюджету розвитку формуються за рахунокчастини податкових надходжень, коштів, залучених від розміщення місцевих позик,а також інвестиційних субсидій з інших бюджетів. Однак за браком коштівостаннім часом бюджети розвитку не складаються. Відтак стратегічні проблемисаморозвитку регіонів не мають фінансового підґрунтя для їх вирішення, а Закон«Про місцеве самоврядування в Україні» в цій частині не виконується зовсім.
У фінансуванні витрат на розвиток господарства регіонувикористовуютьсякошти підприємств і організацій, розташованих на йоготериторії, які залучаються двома шляхами: місцевими зборами та участюгосподарюючих суб'єктів на договірній основі у будівництві і громадських роботахвласними силами та ресурсами, а також наданням спонсорської допомогикультурно-освітнім закладам. Проте частка таких коштів у системі фінансовогозабезпечення регіону не значна і є лише допоміжним оперативним засобомрозв'язання деяких місцевих проблем.
Таким чином, існуюча система фінансового забезпеченнярегіонів не відповідає їх ролі і місцю у народногосподарському комплексікраїни, не створює умов для саморозвитку та фінансування, а тому потребуєкардинального реформування разом з усією фінансовою системою держави.
|3. Планування бюджетів областей, містобласного підпорядкування та районів починається з визначення їх витратноїчастини. Відповідно до «Основних напрямів бюджетної політики на .2000 рік»(бюджетної резолюції), схвалених Верховною Радою України 1 липня 1999 р.,формування Державного та місцевих бюджетів має здійснюватися згідно з перелікомвласних і делегованих повноважень бюджетів усіх рівнів, виходячи з такихпринципів:
— достатність доходів — вартість повноважень,делегованих державою органам місцевого самоврядування, має відповідати обсягузакріплених за ними бюджетних ресурсів;
— об'єктивна обґрунтованість та прозорість показниківпланування, що визначатимуть додаткові та доходні повноваження місцевихбюджетів, а також засади трансфертної політики;
— Бюджетне планування здійснюється на основібюджетних нормативів.
Бюджетні нормативи – це вартість надання основних соціальнихпослуг за рахунок бюджетних коштів (освіта, охорона здоров’я, соціальний захистта забезпечення) у розрахунку на душу населення. Їх величина визначається яксередня за кілька попередніх років, включаючи й очікуване виконання бюджетівпоточного року.
Розробка місцевих бюджетів починається з формуваннявидаткової частини, виходячи з переліку власних і делегованих повноваженьбюджетів усіх рівнів.
Для визначення обсягів видатків місцевих бюджетів заосновними напрямками делегованих повноважень враховуються встановлені ВерховноюРадою узагальнені нормативи бюджетної забезпеченості в розрахунку надушу населення щодо таких видатків .
Сумою вищезазначених нормативів єзагальний нормативибюджетної забезпеченості для обласних бюджетів і бюджетів міст обласногозначення та районів при виконанні делегованихповноважень.
Виходячи з чисельності населення у містахкожний нормативбюджетної забезпеченості коригується коефіцієнтами, за допомогою якихвраховуються відмінності у вартості надання соціальних послуг за рахунокбюджетних коштів різними категоріями територіальних громад, зокрема залежно відтого, де надаються ці послуги — в сільській чи міській місцевості. Для бюджетуобласних бюджетів коригуючи коефіцієнти не застосовуються.
На основі встановлених нормативів та коригуючи коефіцієнтіврозрахунки видатків за окремими повноваженнями здійснюються за формулою:
ВБм.р. = Нб.з. * Кк * Чо,
де ВБм.р. — видатки бюджетів міст /районів привиконанні делегованих повноважень;
Нб.з — норматив бюджетноїзабезпеченості;
Кк — коригуючий коефіцієнт;
Чц — очікувана чисельністьнаселення. Видатки обласних бюджетів (ВБо) розраховуються такі чином:
ВБо = Нд.з.у.' Чо,
де Нб.з.у. — загальний норматив бюджетного забезпечення.
При розрахунку мінімальних видатків на виконанняделегованих повноважень для бюджетів міст відповідної величини районів областідержавні адміністрації мають право враховувати існуючу мережу бюджетнихзакладів та статистику користування соціальними послугами населенням, якепроживає інших адміністративних одиницях. Видатки, розраховані згідно знормативами з урахуванням коригуючих коефіцієнтів для конкретних міст і районів,можуть перерозподілятися на користь інших міст та районів у випадку, якщоіснуюча мереж бюджетних установ не забезпечує достатнього рівня наданнязазначених соціальних послуг і це підтверджується відповідними обґрунтуваннями.
Наведена методика визначення бюджетних коштів спрямована наліквідацію порочної практики формування місцевих бюджетів, заснованої насуб'єктивному визначенні величині відрахувань та розмірів дотацій за принципом«згори-донизу», яка мала місце до 1999 р. Проте це завдання до кінця ні розв'язано.
На наш погляд, нормативи бюджетної забезпеченості на одногожителя повинні визначатися, виходячи з того, який рівень задоволення суспільнихпотреб громадян, з точки зору держави, достатнім. Для цього потрібні чіткікритерії визначення. До них можна віднести такі показники, як забезпеченістьнаселення районів кадрами відповідних професій (лікарями, вчителями тощо)науково обґрунтовані нормативи споживання продуктів харчування, товарівширокого вжитку і послуг та інші соціальні нормативи. На їх основі можнарозрахуватисередній по країні норматив бюджетної забезпеченості як сумудобутків окремих соціальних нормативів на їх вартісну оцінку з урахуваннямвитрат, що безпосередньо не спрямовуються на надання суспільній послуг, алездійснюються для обслуговування цього процесу (наприклад, утриманняадміністративного та обслуговуючого персоналу бюджетних установ).
Нормативи бюджетної забезпеченості, обчислені як середні покраїні, мають бути диференційованими для кожної бюджетної ланки ірозраховуватися по окремих видах суспільних послуг у регіонах. Такий підхід доформування нормативів дозволить місцевим органам управління самостійновизначати напрямки та обсяги використання бюджетних коштів, розрахунок якихздійснюється при формуванні доходної частини місцевих бюджетів.
Починаючи з 2000 р.визначення прогнозного показникадоходів областей здійснюється з урахуванням їх власної доходної спроможності.Показником останньої єкоефіцієнт відносної податкоспроможності —відношення сукупних надходжень від загальнодержавних податків та зборів натериторії області у розрахунку на душу населення до відповідного показника поУкраїні. При формуванні доходної частини місцевих бюджетів на прогнозований рікзастосовуєтьсяусереднений коефіцієнт відносної податкоспроможності (Кв.п.)за результатами виконання бюджетів за попередні роки (у тому числі очікуваневиконання бюджету поточного року), який визначається за формулою:
/>в.п. =/>,
Пі — сукупні податкові надходження, що зібраніна відповідній території в і-му році;
Чі — чисельністьнаселення в і-му році;
і— кількість років.
До розрахованого таким чином усередненого показника поУкраїні (/>)застосовуєтьсякоефіцієнт відносної податкоспроможності кожної області(Кв.п.о.). Добуток отриманого результату на очікувану кількістьнаселення області (Чо) є обсягом доходів бюджету області (ДБо) напрогнозний рік, тобто:
ДБо = К в.п.д * Кв.п.д *Чо
В подальшому з метою заінтересованості органів місцевогосамоврядування та областей у нарощуванні власної податкової податкоспроможностіможе бути закріплений на довготривалій основі.
Зарахування до бюджетів місцевого самоврядування податківздійснюється у повному обсязі відповідно до порядку, який визначаєтьсябюджетною резолюцією на наступний рік.
На 2000 р. відповідно до вказаного вище документа,затвердженого Верховною Радою, передбачено зарахування до бюджетів місцевогосамоврядування у повному обсязі прибутковогоподатку з громадян. Податокна прибуток підприємств є регулюючим: до областей з низьким індексом відносноїподаткоспроможності — зараховується в повному обсязі, до бюджетів інших областей— підлягає регулюванню. 20 відсотків акцизного збору з вітчизняних товарівпідлягає зарахуванню до місцевих бюджетів, 80 — до Державного бюджету.
У межах області для районів та міст обласного значенняприбутковий податок з громадян і податок на прибуток підприємств зараховуютьсяв повному обсязі, акцизний збір з вітчизняних товарів — у розмірі 20 відсотків;для міст обласного строк значення та районів, які є донорами, прибутковийподаток з громадян зараховується у розмірі не менше 50 відсотків (за виняткомміст обласного значення, в яких надходження від прибуткового податку з громадянперевищують мінімальний обсяг бюджету делегованих повноважень, обчислений наоснові нормативів бюджетної забезпеченості з урахуванням мережібюджетнихустанов).
Надходження від місцевих податків та зборів і плати заземлюзараховуються до бюджетів міст обласного значення та районів уповному обсязі, не враховуються при визначенні доходів, що цін спрямовуються навиконання делегованих повноважень, і використовуються для фінансуваннявиконання власних повноважень місцевого самоврядування.
При плануванні бюджетів усіх рівнів не допускається наданнятрансфертів бюджетам областей, міст та районів при можливості формування їхдоходної частини нормативами відрахувань від загальнодержавних податків ізборів.
Трансферт, належний області (То),визначається як різниця між обсягом видатків, обрахованих відповідно довизначених нормативів(ОВо), та обсягом прогнознихдоходів, обчислених із застосуванням індексу відносної податкоспроможності:
То=ОВо — ДБо
Наведена методика формування доходів місцевих бюджетівспрямована на те, щоб забезпечити їх надходження переважно ізджерел навласній території. Проте реально за такого порядкунадходжень у виграшізостаються лише регіони з достатньо сильною податковою базою, зумовленоювідносно високим рівнем розвитку економіки, а решта (переважна більшість)регіонів як була, так і буде дотаційною.
Слід відмітити, що застосування індексуподаткоспроможності, закріпленого на довгостроковій основі, в ціломустимулюватиме регіони у нарощенні власної податкової бази, але мотивація такогонарощування у регіонах-донорах та регіонах-реципієнтах різна. Перші з нихматимуть більші стимули щодо економічного зростання, а у других вонизнижуватимуться пропорційно підвищенню питомої ваги дотації в доходах. За такихобставин ймовірно очікувати зворотного результату — поглиблення диференціаціїрегіонів та їх депресивного стану. Щоб цього не сталося, необхідно, на нашпогляд, застосувати довгострокові диференційовані нормативи бюджетноїзабезпеченості та розширити можливості регулювання бюджетів податковиминадходженнями, отриманими на власній території регіонів, у тому числі і податкуна додану вартість, що прямо пов'язаний з результатами економічної діяльності.Саме цього зв'язку не вистачає нині в управлінні економікою регіонів, програмирозвитку котрих практично ніяк не стикуються з формуванням доходів місцевихбюджетів.
Отже, довгострокові нормативи мають встановлюватися длякожного з регіонів із урахуванням їх специфіки: відхилення рівня цін і тарифіввід середнього по країні, особливостей демографічної ситуації, розбіжностей увитратах для надання суспільних послуг у міській та сільській місцевостях,природно-кліматичних, екологічних та інших особливостей, які впливають на такірозбіжності.
Для того щоб якомога повніше були враховані ці відмінності,при встановленні диференційованих довгострокових нормативів слід застосовуватине один коефіцієнт, як тепер, а їх систему, наприклад, відношення вартостістандартного набору товарів та послуг в регіоні до середньої по країні, питомоїваги дітей шкільного віку у загальній чисельності населення регіону доаналогічного показника по країні тощо.
4. Розвиток регіонівпотребує відповідного фінансового забезпечення, а отже, визначення загальногообсягу фінансових ресурсів та здійснення заходів щодо пошуку додаткових джерелзалучення коштів. З цією метою у складі регіональних програм формуєтьсяспеціальний розділ —система фінансових показників (див. табл. 4.3.).Необхідна для їх обрахунків інформація надходить від підприємств, установ таорганізацій усіх форм власності і підпорядкування. Крім неї, місцевою державноюадміністрацією використовуються також дані державних галузевих,науково-технічних та інноваційно-інвестиційних програм, загальнодержавнихпрограм, пов'язаних з ліквідацією наслідків стихійних катастроф, облатуваннямдепортованих народів та інші.
Головним у системі фінансових показників єзагальнийобсяг фінансових ресурсів, що необхідні для реалізації завдань програми.Він складається з коштів бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств таорганізацій усіх форм власності, які спрямовуються у прогнозному періоді назабезпечення загального обсягу витрат, пов'язаних з функціонуваннямсоціально-культурної сфери, соціальним захистом населення, а також розвиткомвиробництва й інфраструктури на території регіону.
Загальний обсяг фінансових ресурсів визначаєзагальнийобсяг фінансування, який спрямовується на здійсненняпоточних заходів(утримання бюджетних установ та організацій) і виконаннязавдань розвитку(реалізація інвестиційних програм та проектів). Принципово важливим є розподілзагального обсягу фінансових ресурсів між цими двома напрямами фінансування, щопов'язано зі структурою місцевих бюджетів, зокрема їх поділом на поточнийбюджет і бюджет розвитку, та джерелами і порядком надходження коштів до кожногоз них.
Якщо кошти поточного бюджету формуються за нормативами, токошти бюджету розвитку — за залишковим принципом.
За діючих умов повністю відсутня економічназаінтересованість регіонів у саморозвитку, а тому в перспективі слід, на нашпогляд, формувати бюджети розвитку за допомогою того ж нормативного методу звикористанням показників бюджетного забезпечення у розрахунку на одного жителята коригуючих коефіцієнтів. Останні можуть визначатися відношенням темпівзростання економіки регіонів до середніх по країні. У такому разі регіонибудуть заінтересовані у нарощуванні обсягів виробництва товарів та послуг навласній території. Крім того, це поставить у взаємну залежність показникипрограм соціально-економічного і культурного розвитку та бюджетів областей,міст і районів.
Систему показників фінансових ресурсів, необхідних дляреалізації програмних завдань, мають доповнювати та обґрунтовувати балансовірозрахунки, насамперед баланси фінансових ресурсів регіонів.
Баланс фінансових ресурсів регіону (БФРР) — це фінансова програма регіону, що забезпечує йогосоціально-економічний роз і виток і є складовою зведеного фінансового балансукраїни. Вії,
відображає джерела формування, обсяги та використанняфінансових ресурсів і складається з дотриманням принципів бюджетного устрою, асаме: єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності.
Принцип єдності БФРРзабезпечується єдиним рахунком доходів і витрат фінансової системи як регіону,так і країни, єдиною, правовою та методологічною основами, єдиною економічноюполітикою.
Принцип повноти полягає увідображенні всіх сформованих на території регіону фінансових ресурсів інапрямів їх використання в бюджетному році.
Принцип достовірності ґрунтуєтьсяна застосуванні реальних показників та науково обґрунтованих нормативів.
Принцип гласності полягає увсебічній інформованості господарюючих суб'єктів і населення щодо фінансовогостановища регіонів.
Принцип наочності потребуєвзаємного поєднання показників БФРР із загальноекономічними показниками табалансом фінансових ресурсів країни.
БФРР спрямовується на вирішення таких основних завдань:
встановлення загального обсягу фінансових ресурсів, щоутворюються та використовуються на відповідній території;
обґрунтування розподілу фінансових ресурсів за напрямі їхвикористання;
виявлення резервів регіональної економіки і шляхів їхвикористання з метою зміцнення фінансового стану областей, міст, районів.
Баланс фінансових ресурсів регіону повинен визначатиджерела надходжень і всі напрями використання фінансових ресурсів у регіоні, атому він має синтетичне об'єднувати такі прогнозні розрахунки.
—баланси доходів і витрат підприємств усіх форм власності;
—бюджет регіону, в тому числі місцеві бюджети;
—розрахункові прогнози позабюджетних та цільовихрегіональних фондів;
- кредитні прогнози регіональних банків;
— валютні прогнози;
— фінансові прогнози всіх підприємств, установ, громадськихфінансова організацій та окремих фінансових інститутів.
БФРР розробляєтьсяуправлінням економіки і фінансовим управлінням області на основі програмисоціально-економічного культурного розвитку з використанням звітної тапрогнозної інформації обласного статистичного управління, виробничих гласностіоб'єднань, асоціацій і т.п. і складається з трьох частин.
Перша частина — формування фінансових ресурсів регіону.
Вона охоплює прибуток господарюючих суб'єктів (балансовий),загальнодержавні та місцеві податки і збори, відрахування до спеціальних фондів(на соціальне та пенсійне страхування, геологорозвідувальні роботи, до фондівзайнятості, розвитку паливно-енергетичного фонду тощо), надходження доходів відзовнішньо — економічної діяльності і приватизації, довгострокові кредитибанків, кошти регіональних позабюджетних фондів та інші доходи місцевогобюджету і надходження.
Друга частина визначаєрозподіл фінансових ресурсів регіону. Тут розраховуються доходи зведеногобюджету області за джерелами надходження (податки та надходження у визначеномубюджетною резолюцією розмірі, плата за використання ресурсів регіону, іншідоходи зведеного бюджету області й дотації з Державного бюджету). У ній такожпідраховуються фінансові ресурси господарюючих суб'єктів регіону, кредитніресурси (довгострокові кредити банків), вільні кошти населення, відрахування доДержавного бюджету отриманих на території області податків та інших надходженьу визначеному розмірі.
Третя частина БФРР характеризуєвитрати: капітальні вкладення (у тому числі за рахунок коштів господарюючихсуб'єктів, банківських кредитів, Державного бюджету та населення); видатки насоціальний захист і соціальне забезпечення, соціально-культурну сферу, науку,утримання регіонального господарства за рахунок коштів Державного тарегіонального бюджетів; обсяг коштів на капітальний ремонт ( у тому числікоштів господарюючих суб'єктів і регіонального бюджету); видатки на утриманняорганів місцевої влади; відрахування до Державного бюджету та інші видаткибюджету і витрати господарюючих суб'єктів.
В результаті розрахунків показників по кожній з наведенихтрьох частин БФРР при правильно складеному балансі повинна визначитися одна йта ж сума коштів.
Обчислення показників БФРР виконується в два етапи. Напершому етапі на підставі статистичної звітності, інформації обласногостатистичного управління, обласного відділу Державної податкової адміністрації,обласного відділення державного Казначейства виконуються прогнозні розрахункипоказників БФРР за встановленою методикою.
На другому етапі на основі експертної оцінки і врахуваннівпливу факторів (політичних, економічних та інших змін у державі) на той чиінший показник балансу визначається кінцевий варіант прогнозного БФРР, який до1 вересня поточного року подається до Міністерства економіки України дляузгодження із загальнодержавним бюджетом.
Тема 5
«Проблеми управління природними ресурсамий охороною довкілля»
1. Сутність і значення оцінки природних ресурсів
2. Форми і методи управління природними ресурсами
3. Охорона і використання водних ресурсів регіонів
4. Охорона і раціональне використання земельних ресурсіврегіонів
5. Охорона атмосферного повітря
1. Розвиток продуктивнихсил регіонів всебічно пов'язаний з використанням природних ресурсів територіїта охороною навколишнього середовища. Усі природні ресурси поділяються на двігрупи: вичерпні та відтворювальні. Довичерпних належать кориснікопалини, розвідані родовища яких відносяться до категоріїнародногосподарського (нафта, газ, вугілля, руди чорних та кольорових металівтощо) або місцевого значення (нерудні матеріали, пісок, крейда, камінь бутовий,ракушняк, торф та інші). Управління ними здійснюють відповідно загальнодержавніта місцеві органи влади.
Відтворювальні ресурси —рослинний, тваринний світ, грунти, вода, атмосферне повітря та інші — є такими,якщо інтенсивність їх використання не перевищує темпів їх приросту. Управлінняними здійснюється на регіональному та місцевих рівнях.
Природні ресурси мають багато властивостей, проте не всівони використовуються, задовольняючи різнобічні соціальні потреби. Томупредметом їх оцінки є природне благо з тими його корисностями, якіпроявляються у даний час або у найближчійперспективі. І тільки вокремих випадках, наприклад при виборі найефективнішого напряму використанняприродного ресурсу (нафта як енергетичний ресурс або сировина для отриманняполімерів, ліс як рекреаційний фактор або як джерело деревинит.п.),можуть оцінюватися потенційні корисності.
Оцінка природних ресурсів — необхідна умова прийняттяуправлінських рішень щодо розміщення та розвитку продуктивних сил навідповідній території.
Існують різні види оцінок природних ресурсів: геологічний,технічний, техногенний, економічний. Останній є найбільш узагальнюючим і засвоїм змістом визначається характером процесу виробництва, в якому природніресурси виступають як умова та результат. Складність економічної оцінки полягаєв тому, що вона повинна показати доцільність використання того чи іншогоприродного ресурсу з урахуванням великої кількості факторів, які діють часто упротилежних напрямах на обсяги його використання та відтворювання і до того жне завжди піддаються чисельному визначенню.
Різні за якістю та місцем розташування природні ресурсиможуть оцінюватися на основі величини очікуваного додаткового доходу. Останнійвизначається як різниця між суспільне необхідними витратами у грошах таоцінюваних природних умовах виробництва за формулою:
/>,
де Д— рента, або диференційований доход;
/>,
— приведені витрати на одиницю і-ої продукції, виробленоївідповідно при гірших та очікуваних природних умовах;
П і— обсяг і-го виду продукції.
Якість природних ресурсів виступає як додаткова міркацінності. Наприклад, якість сільськогосподарських угідь виражається уврожайності та рівні витрат на виробництво продукції. Ці показникивикористовуються для оцінки землі за формулою:
/>,
О 3 оцінка 1 га сільськогосподарських угідь;
/>— середня по регіону вартістьосвоєння 1 га угідь у сучасних умовах;
/> — урожайність відповідно намасиві, що оцінюється, та |середня по регіону;
/>— затрати на виробництвовідповідно на масиві, що оцінюється, та середні по регіону у розрахунку на 1га.
Виходячи з такої методики оцінки природних ресурсів, можнавизначити пріоритети у використанні природного потенціалу регіону. Вонислугують вихідною базою для формування структури господарства регіону тамістобудування з урахуванням стану екологічної ситуації і необхідності їїполіпшення. Це потребує одночасного програмування природоохоронних заходів,обчислення розмірів витрат на їх здійснення та визначення джерел надходженнянеобхідних коштів, одним з яких є місцеві фонди охорони навколишнього середовища,що утворюються у складі регіональних бюджетів.
Головними завданнями управління природокористування регіоніє:
•збереження та зміцнення природно-ресурсного потенціалутериторії;
•забезпечення раціонального і комплексного використанняприродних ресурсів;
•зменшення негативного впливу виробничої діяльностікомунального господарства на навколишнє середовище;
•відтворення рослинного і тваринного світу;
•створення сприятливих умов життя, праці та відпочинкунаселення.
Виконання вищевказаних завдань у регіонах здійснюєтьсямісцевою державною адміністрацією, яка відповідно до здійснює такі повноваженняв галузі використання при ресурсів і охорони довкілля:
•розробляє та забезпечує виконання затверджених увстановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів,підвищення родючості ґрунтів, що знаходиться державній власності;
•складає, подає на затвердження відповідної ради ізабезпечує виконання регіональних екологічних програм; вносить до відповіднихорганів пропозиції щодо державних екологічних програм;
•вживає заходів до відтворення шкоди, заподіяної порушеннямзаконодавства про охорону довкілля підприємствами, установами, організаціями ігромадянами;
•вносить пропозиції відповідним органам місцевогосамоврядування щодо організації територій та об'єктів природно- заповідногофонду місцевого значення;
•інформує населення про екологічно небезпечні аварії таситуації, стан довкілля, а також про заходи, що вживаються для його поліпшення;
•організує роботу по ліквідації наслідків екологічних аварій,залучає до цих робіт підприємства, установи, організації незалежно від формвласності і громадян;
•вносить пропозиції в установленому законом порядку прозупинення діяльності підприємств, установ та організацій незалежно від формвласності у разі порушення ними законодавства про охорону довкілля і санітарнихправил;
•розробляє ізабезпечує дотримання правил користувач водозабірними спорудами, обмежує абозабороняє використання підприємствами питної води у промислових цілях.
2. Реалізація завданьуправління природокористуванням у регіонах потребує застосування відповіднихформ та методів. Основними формами управління природними ресурсами єекологічна стандартизація, нормування, дозволи на використання та еколого-економічнийконтроль. Необхідність останнього викликається наявністю протиріч уфункціонуванні природних та економічних систем. Так, завжди протистоять одинодному принципи економічного зростання та рівноваги природного середовища.Протиріччя між ними переростає у важливу проблему управління соціально-економічнимрозвитком регіонів, котра має вирішуватися за допомогою правових,адміністративних та економічних методів.
Правові методи визначаютьсяприродоохоронним законодавством, Земельним, Водним, Лісовим кодексами такодексом «Про надра».
Адміністративні методизастосовуються Кабінетом Міністрів, -Міністерством екобезпеки та йогоуправліннями при обласних державних адміністраціях, а також місцевимидержавними адміністраціями у відповідності з наділеними повноваженнями.
Економічні методи управління природнимиресурсами спираються переважно на програмування та планування. Але в даний часу щорічних програмах економічного і соціального розвитку регіонів відсутнійекологічний розділ, хоч і встановлюються деякі фінансові показники, пов'язані звитратами здійснення природоохоронних заходів. Територіальні плани комплексноговикористання природних ресурсів та охорони довкілля на довгостроковий період нескладаються. Ігнорування екологічного чинника в регіональній політиціпризводить до нераціонального використання природних ресурсів, погіршення станунавколишнього середовища, різкого збільшення обсягів витрат суспільства наприродовідновлювальні заходи у перспективі.
Економічніметоди управління природними ресурсами застосовуються також при розробці тареалізації інвестиційних проектів і програм. Їх оцінка має забезпечитипоєднання економічних та екологічних інтересів у процесі розвитку виробництва іспиратися на одночасне дослідження у межах однієї структури як економічнихцілей і результатів, так і чинників оточуючого середовища.
Таким чином, прийняття управлінських рішень повинновідбуватися на основі аналізу комплексу можливих економічних результатівекологічних наслідків, що розглядаються на тривалому часовому проміжку івиходять за межі території здійснення програми чи проекту.
Оцінюючи пропоновані у складі регіональноїпрограми альтернативні проекти, можна вибрати оптимальний. З цією метою у розвинутихкраїнах широко застосовуються еколого-економічні моделі (оптимізаційні,імітаційні та інші). Основні проблеми, що виникають при їх застосуванні,полягають у складності варті спінюється оцінки показників та їх зіставленні, атакож у протистоянні підприємців посиленню ролі екологічного аналізу.
3. Водні ресурсивикористовуються в усіх галузях господарства регіону та забезпеченніжиттєдіяльності людини. Управління водними ресурсами спрямовується на вирішеннятаких завдань:
•забезпечення потреб населення та всіх галузейрегіонального господарства водою, оптимального розподілу водних ресурсів міжводокористувачами;
•дотримання благополучного екологічного стану воднихресурсів;
•регулювання стоку у часі та просторі;
•припинення викидів неочищених стоків та твердих відходів уводоймища і підвищення їх рекреаційної здатності;
•економне витрачання води, зменшення її витрат приперекиданні;
•зниження негативного впливу вод на оточуюче середовище(підтоплення, заболочення, руйнування берегів тощо);
•забезпечення оптимального співвідношення ресурсівповерхневих і ґрунтових вод.
Основними показниками водокористування є:
•загальний обсяг водоспоживання у регіоні (млн м3на рік): виділенням споживання з поверхневих джерел у розрізі галузей — водоспоживачів (промисловість, сільське господарство, комунальне господарство),з виділенням напрямів водокористування (виробниче, побутове тощо);
• використання питної води на промислові потреби;
•обсяг оборотної та повторно використовуваної води упромисловості;
•водовідведення — загальне і скидання стічних вод уповерхневі водоймища з урахуванням ступеня очистки (умовно чистих, нормативнечистих, забруднених);
•добування із стічних вод цінних речовин.
Крім того, в регіональних програмах встановлюються завданняпо введенню в дію потужностей, споруд та об'єктів як водопостачання, так іочистки стічних вод і оборотного водопостачання, установок по збиранню закваторій нафти, сміття, інших забруднювачів, берегових станцій очисткибаластних вод.
Розрахунок показників водоспоживання та водовідведенняздійснюється за допомогою нормативного методу. В його основу закладаютьсяпитомі нормативи витрачання води на душу населення, одиницю продукції, робіт чипослуг та враховуються дані про масштаби виробничої і невиробничої діяльності ічисельність населення. Потрібний обсяг водоспоживання (Ов.с..)обчислюється за формулою:
/>,
де Н в.в.— норматив витрат води наодиницю продукції, робіт, послуг чи на одну особу;
В п — обсяг виробництва продукції, робіт тапослуг в натуральному і грошовому вимірі; чисельність населення регіону.
Водовідведення обчислюється як різниця міжзагальним водоспоживанням і безповоротними витратами (випаровування,технологічні включення до складу продукту тощо).
Головна увага органів регіонального управління приплануванні водокористування повинна приділятися збалансуванню потреб води та їїресурсів. З цією метою складаютьводогосподарський баланс територіїосновні показники котрого опрацьовуються в декількох варіантах, зважаючи нанеможливість точного прогнозу водності року. Оскільки рівень споживання водимає значні відмінності по сезонах, розрахунок показників має проводитись на рікта найбільш напружений місяць року.
У багатьох областях не вистачає вказаних у схемі джерел длязадоволення потреб, тому передбачається надходження води з іншихводогосподарських систем (штучних каналів, водоводів, водосховищ).
Водоспоживання безпосередньо пов'язане зі здійсненнямводоохоронних заходів, серед яких чільне місце займає водовідведення, в томучислі скид стічних вод у поверхневі водоймища Якщо він значний, то може бутинанесена невиправна шкода навколишньому середовищу. Це зумовлює необхідністьжорсткого контролю за якістю водних ресурсів, її показником слугує кратністьрозбавлення стічних вод, величина котрої встановлюється спеціальними органами.
Водовідведення дозволяє повторно використовувати стічніводи шляхом біологічної, хімічної та механічної очистки, зокрема для зрошуваннясільськогосподарських угідь. Тому по всіх видах стоків встановлюється загальнийобсяг забруднених вод тих, що пройшли очистку.
З метою охорони вод від забруднювання у регіональнихпрограмах встановлюються завдання по створенню водоохоронна загальні зон упорядку, визначеному Водним кодексом України. Водоохоронні заходи спрямовуютьсятакож на відтворення рибних запасів та розведення водоплавної птиці, а там, деможливо, і на організацію перевезення вантажів та пасажирів водним транспортом,забезпечення роботи гідроелектростанцій.
4. Земля, як зазначено вст. 14 Конституції України, є основним національним багатством, що знаходитьсяпід охороною держави. Управління охороною земельних ресурсів у регіонахспрямовується на вирішення таких завдань:
—підвищення ефективності землекористування та естетичноїПлоща в цінності земель;
—оптимізація структури земельних ресурсів;
—збереження і раціональне використаннясільськогосподарських угідь;
- проведення робіт порекультивації земель та їх залучення &о господарського обороту;
- захист ґрунтів віддеградації і перетворення їх у джерела забруднення.
Цізавдання вирішуються при формуванні різних розділів регіональних програм тапланів соціально-економічного розвитку, (окрема розвитку АПК, капітальногобудівництва й інших. Управління земельними ресурсами здійснюється увідповідності із Земельним, Лісовим та іншими кодексами і законами України.
Однією з економічних форм управління земельними ресурсами єпланування. В планах та програмах соціально-економічногорозвиткурегіонів використовуються наступні показники:
—загальна площа земель;
—площа земель сільськогосподарського користування таструктурапо видах сільськогосподарських угідь і формах землекористування;
—площа земель під промисловими, сільськогосподарським,транспортними, житловими та іншими об'єктами;
—площа земель, що підлягають рекультивації, захисту відшкідників і хвороб біологічними методами, здійсненню протиерозійних таінших природоохоронних заходів;
—обсяг капітальних вкладень на проведення обстежень ірозвідування стану земель та їх моніторингу, введення державної земельногокадастру, інвентаризацію та грошову оцінку земельнаселених пунктіві земель несільськогосподарського призначення й інших заходів, пов'язаних зіздійсненням земельної реформи;
—обсяги асигнувань із Державного і місцевого бюджетів набудівництво протиерозійних споруд, рекультивацію порушені земель,проектно-вишукувальні роботи тощо;
—інші показники землекористування.
Баланс земельних ресурсів відображає їх трансформаціюпротягом року, викликану необхідністю відведення площ під будівництво,проведенням робіт по меліорації, залученням до господарського оборотуневикористаних земель тощо. Складання балансу дозволяє встановити зміниструктури земельних ресурсів під впливом чинників, які визначаються в програмахрозвити АПК, будівництва, територіальних схемах розміщення і розвиткупродуктивних сил, районних плануваннях та генеральних схемах розвитку великихміст, а також в інших прогнозних і планові матеріалах.
Важливе значення при розробці балансу має встановленняпотреб різних галузей, особливо будівництва, у земельних ресурсах.Місцевіоргани землекористування (управління земельних ресурсів місцевої державноїадміністрації) повинні здійснювати всебічний контроль за розподілом земельпоміж землекористувачами, виходячи із обмеженості території та необхідностіпідвищення ефективності використання земельних ресурсів.
Величезну цінність становлятьсільськогосподарські угіддя, питома вага яких — близько 71% всього земельногофонду України. Їх раціональне використання та захист від деградації [ерозії,вивітрювання, забруднення токсичними речовинами тощо) є найважливішим завданнямземлегосподарювання. Для його виконання мають проводитися обстеження тарозвідування стану земель, їх моніторинг, використовуватися земельний кадастр,і враховуватися інші чинники, зумовлюючі підвищення ефективностісільськогосподарського виробництва, — меліорація, зрошення, осушення тощо.
Управління сільськогосподарськими угіддями ґрунтується нарозрахунках балансу цих угідь. За схематичною побудовою та за методикоювстановлення показників він нагадує земельний баланс, відрізняючись, природно,самими показниками, що визнають площу окремих видів сільськогосподарських угідь(орних земель, садів, ягідників, виноградників, сінокосів тощо).
Вагомим додатком до балансу сільськогосподарських угідь єбаланс орних земель, за допомогоюякого визначається структура посівних площ під сільськогосподарськимикультурами і розраховуються їх валовий збір та інші показники розвитку АПК, атакож плануються меліоративні й охоронні заходи.
5. Одним із основнихжиттєво важливих елементів навколишнього природного середовища є атмосфернеповітря. Забезпечення його сприятливого стану, відновлення і поліпшення длястворення екологічної безпеки життєдіяльності людини, а також відверненняшкідливого впливу на навколишнє середовище — такі головні охоронні заходи, щозастосовуються органами управління відповідно до прийнятого у 1992 р. ЗаконуУкраїни «Про корону атмосферного повітря».
Основними формами управління в цій галузі є стандартизаціянормування, що проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм,правил, вимог щодо охорони атмосферного повітря від забруднення, шкідливоговпливу фізичних і біологічних факторів та забезпечення екологічної безпеки.
Стандартизація і нормування здійснюються Міністерствамиекобезпеки та охорони здоров'я, а контроль за дотриманням стандартів інормативів покладається на їх органи на місцях та місцеві державніадміністрації.
Нормування у галузі охорони атмосферного повітряспрямовується на встановлення таких нормативів:
—нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря;
—нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовину атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторівстаціонарними джерелами;
—граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, яківідводяться у атмосферне повітря при експлуатації технологічного та іншогообладнання, споруд і об'єктів;
—нормативи використання атмосферного повітря як сировиниосновного виробничого призначення;]
—нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованихгазах пересувних джерел та шкідливого впливу їх фізичних факторів.
Нормування екологічної безпеки атмосферного повітряздійснюється з метою оцінки його стану. Для цього встановлюються такінормативи:
—гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин уатмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього природного середовища;
—гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного,іонізуючого та іншого шкідливого фізичного і біологічного впливу на атмосфернеповітря для людей і об'єктів довкілля.
У разі необхідності законодавством України можутьвстановлюватися й інші більш суворі нормативи у галузі охорони атмосферногоповітря та його безпеки.
Підприємства, установи й організації, діяльність якихпов’язана з викидами забруднюючих речовин у атмосферне повітря, шкідливимвпливом фізичних та біологічних факторів на нього зобов'язані здійснювативідповідні господарські, технічні та інші заходи щодо дотримання встановленихнормативів.
Планування,розміщення, забудова і розвиток міст та інших населених пунктів повинніздійснюватися з урахуванням екологічної ємності територій, з додержанням вимогщодо охорони раціонального використання та екологічної безпеки атмосферногоповітря. З цією метою за рішенням місцевих органів державі виконавчої влади таорганів місцевого самоврядування розробляються зведені проекти нормативівгранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря ішкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього. У разі перевищеннянормативних показників підприємства, установи та організації зобов'язані розробитидодаткові заходи щодо їх дотримання, а при неможливості зменшення викидівзабруднюючих речовин і зниження рівнів шкідливого впливу фізичних табіологічних факторів на атмосферне повітря до встановлених нормативівдіяльність господарюючих суб'єктів припиняється або змінюється її профіль.
З метою охорони атмосферного повітря в районах житловоїзабудови, масового відпочинку й оздоровлення населення створюютьсясанітарно-захисні зони. Місцеві органи державної влади повинні вирішуватипитання про фінансування необхідних робіт заходів по відселенню населення тавиведенню з цих зон об'єктів соціального призначення.
Для забезпечення охорони атмосферного повітрявикористовується відповідний економічний механізм. Основними його складовими єліміти викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря і нормативи плати завикиди та перевищення лімітів; ліміти використання атмосферного повітря яксировини основного виробничого призначення та нормативи плати за використаннялімітів; надання підприємствам, установам, організаціям і громадянамподаткових, кредитних та інших пільг при здійсненні природоохоронних заходів;розподіл платежів за забруднення атмосферного повітря, інші шкідливі впливи нанього та за використання атмосферного повітря як сировини основного виробничогопризначення, який здійснюється відповідно до Закону України «Про охоронунавколишнього природного середовища».Тема 6«Проблеми управління трудовими ресурсами регіонів»
1. Завдання і зміст управління трудовими ресурсами врегіонах
2.Методика розрахунку показників чисельності та зайнятості населення
3. Регіональні програми зайнятості населення
1. Трудові ресурсискладає наявне працездатне населення — потенціал живої праці, який маютьрегіони на певний момент часу. Їх відтворення і раціональне використання єодним з найважливіших напрямів регіональної економічної політики, дотриманняякого націлює управління на вирішення таких завдань:
—створення умов для повного здійснення громадянамиконституційного права на працю;
—забезпечення рівних можливостей у виборі професії та родутрудової діяльності;
—розробка та реалізація програм професійно-технічногонавчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб;
—створення належних, безпечних і здорових умов праці;
—встановлення оптимальних пропорцій у розподілі трудовогопотенціалу між галузями регіонального господарчого комплексу;
—збалансування регіонального ринку праці, чисельностітрудових ресурсів і робочих місць у регіоні та здійснення заходів екістичного(поселенського) спрямування;
—соціальний захист неконкурентноспроможних на ринку праціверств населення.
Розв'язання цих завдань становить зміст управліннятрудовими ресурсами і здійснюється місцевими органами за допомогою економічних,правових та адміністративних методів.
Правові підойми управління трудовими ресурсами регіоніввизначені Конституцією України, Законом «Про зайнятість населення» й іншимизаконодавчими актами.
Економічні методи базуються на розробці прогнозів тарегіональних програм соціально-економічного розвитку, складовою частиною яких єпрограми зайнятості населення. В них передбачаються заходи, спрямовані наоблік, ефективне використання і відтворення трудових ресурсів як робочої сили,працевлаштування неконкурентноспроможних на ринку праці верств населення, напідготовку і перепідготовку кадрів і спеціалістів, ліквідацію причин, щопороджують безробіття і викликають дисбаланс на регіональному ринку праці.
Вихідними матеріалами для прогнозування та складаннярегіональних програм є дані демографічної статистики, звітна інформаціяпідприємств усіх форм власності, аналіз екологічної та (демографічної ситуаціїі трудового потенціалу регіонів, територіальні та галузеві схеми розміщення ірозвитку продуктивних сил, загальнодержавні цільові програми, генеральні планирозвитку міст та інші прогнозні документи.
Особливе значення для прийняття управлінських рішень маєаналіз ситуації на регіональному ринку праці та оцінка тенденцій, щопрограмуються у сфері зайнятості населення під впливом реформування економіки.На цій основі розробляється комплекс заходів щодо активізації політики на ринкупраці, вдосконалення системи зайнятості слабозахищених верств населення(молодь, жінки, особи передпенсійного віку, громадяни, які мають тривалуперерву в роботі, тощо), стримання зростання безробіття та соціального захистунаселення від його наслідків.
Серед економічних підойм управління трудовими ресурсамирегіонів провідну роль відіграють балансові розрахунки регіонального ринкупраці, баланси трудових ресурсів і робочих місць, спеціалістів, молоді, щозавершує навчання в загальноосвітній школі, та інші баланси, за допомогою якихпрогнозуються основні трудові пропорції, встановлюється структура населення іструктура зайнятих у сферах та галузях економіки, а також співвідношення міжпопитом і пропозицією робочої сили, вказується рівень зайнятості місцевогонаселення.
2. Темпи розвиткуекономіки зумовлюються перш за все станом відтворення та використання трудовогопотенціалу регіонів. В Україні останнім часом спостерігаються негативнідемографічні тенденції: смертність перевищує народжуваність, скорочуєтьсятривалість життя жінок і особливо чоловіків, погіршується співвідношення міжними в окремих статево-вікових групах, збільшується кількість пенсіонерів узагальній чисельності населення, зменшується кількість трудових ресурсів(особливо в індустріальне розвинутих регіонах), зростає безробіття.
За умов загострення суперечностей у суспільствіускладнюється управління трудовими ресурсами. Воно має спиратися наінформаційно-аналітичну базу, достатню для з'ясування причин цих явищ тарозробки заходів по їх усуненню. Проте значна частина господарюючих суб'єктівпід виглядом комерційної таємниці ухиляється від надання необхідних відомостей.
Обґрунтування прогнозних демографічних показників повинноздійснюватися у відповідності з динамікою виробництва товарів та послуг,розвитком мережі підприємств, установ і організацій усіх форм власності тапідпорядкування, з основними пропорціями у галузях матеріального виробництва йневиробничих галузях. З цією метою при складанні програм соціально-економічногоі культурного розвитку регіонів здійснюєтьсярозрахунок чисельностізайнятого населення. Він має форму балансової таблиці, в якій демографічніпоказники представлені такими розділами:
•населення;
•трудові ресурси;
•розподіл трудових ресурсів;
•розподіл зайнятих за сферами і галузями економіки.
Чисельність населеннявизначається на основі статистичноїінформації та демографічнихпрогнозів, при складанні яких враховуються чинники, що впливають нанароджуваність, смертність та тривалість життя жінок і чоловіків.
Трудові ресурси регіонів охоплюють працездатне населення упрацездатному віці, працюючих пенсіонерів та підлітків і визначаються заформулою:
ТР=Нп-(Пн+Ін)+(П п+М н),
де ТР — кількість трудових ресурсів у прогнозномуперіоді;
Н п —чисельність населення у працездатному віці;
Пн— непрацюючі пенсіонери у працездатному віці;
Ін —непрацюючі інваліди І і II груп інвалідності у працездатному віці;
Пп— працюючі пенсіонери пенсійного віку;
Мп— працюючі підлітки віком до 16 років.
Чисельність працездатного населення (Чп) розраховується як різниця між чисельністю населення упрацездатному віці і кількістю інвалідів І та II груп працездатного віку таосіб, що одержують пенсії на пільгових умовах, тобто:
Чп = Н п — (Пн + Ін).
Прогнозні розрахунки чисельності різних категорій працюючихі непрацюючих, що входять до складу трудових ресурсів, здійснюються методамиекстраполяції та аналітично-експертної оцінки. Важливе значення при їхзастосуванні відіграє зокрема аналіз ситуації у зайнятості осіб першогопенсійного п'ятиріччя жінок віком 55—59 років і чоловіків 60—64 років)таврахування факторів, що зумовлюють її зміни: розмір пенсії та вартість життя,можливість працювати неповний робочий день чи тиждень, динамікасоціально-економічних процесів і ситуації на регіональному ринку праці тощо.
Розподіл трудових ресурсівпередбачає визначення числа зайнятих у народному господарстві (в тому числіробітників, службовців на підприємствах, в установах, організаціях та громадськихоб'єднаннях, на малих підприємствах, підприємствах споживчої кооперації, вселянських фермерських господарствах, в особистому підсобному господарстві), вінших сферах економічної діяльності; безробітних; учнів у працездатному віці,які навчаються з відривом від виробництва; незайнятого працездатного населенняу працездатному віці. Для цього використовуються показники статистичноїзвітності, галузеві прогнози та прогнози розвитку підприємництва, мережіустанов і організацій, а також розрахунки кількості зайнятих в особистомупідсобному господарстві. Останні здійснюються за методикою, визначеноюДержкомстатистики на підставі обсягів продукції, виробленої в підсобномугосподарстві, та затрат часу на її виготовлення. При цьому враховується всенаселення, яке виробляє продукцію, тобто як працююче в суспільному виробництві,так і непрацююче.
До зайнятих в інших сферах економічної діяльностівідносяться служителі релігійних культів, особи вільних професій (письменники,художники, композитори тощо) та інші самозайняті особи, які самостійнозабезпечують себе роботою і не перебувають у штаті будь-якого підприємства, Їхчисельність визначається за даними податкової адміністрації про кількість таоподаткування фізичних осіб.
Кількість осіб у працездатному віці, які навчаються звідривом від виробництва, встановлюється відповідно до планів підготовкиспеціалістів у вищих навчальних закладах та професійно-технічних училищах зурахуванням чисельності учнів старших класів загальноосвітніх шкіл.
Чисельність безробітних встановлюєтьсяза даними про населення, яке звернулося до служби зайнятості. У зв'язку з цимслід підкреслити наявність суттєвих відмінностей у визначена безробітних заміжнародною та вітчизняною методикою, які дають можливості зіставляти ситуаціюна ринку праці України та інших держав.
У статистиці Міжнародної Організації Праці (МОП) безробітнігромадяни — це особи віком від 17 до 70 років, як зареєстровані, так інезареєстровані в державній службі зайнятості, які одночасно задовольняють триумови:
—не мали роботи (прибутковогозаняття);
—шукали роботу або намагалися організувати власну справу наобстежуваному тижні;
—готові стати до роботи протягом наступних двох тижнів.
До категорії безробітних також відносяться особи, які:
—стають до роботи протягом двох наступних тижнів;
—знайшли роботу і чекають відповіді;
—зареєстровані в службі зайнятості як шукачі роботи;,
—навчаються за направленням служби зайнятості.
Рівень безробіття за обстеженням визначається як відношення кількості безробітних до економічно активногонаселення (робочої сили по відповідній віковій групі, статі, географічнихознаках).
В Україні згідно із Законом «Про зайнятість населення»безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які черезвідсутність роботи не мають заробітку або іншихпередбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службізайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні розпочати відповіднуроботу.
Рівень зареєстрованого безробіття (РБ) визначається відношенням чисельності зареєстрованихбезробітних до працездатного населення у працездатному віці (Ч пв):
/>,
де Бн — чисельність зареєстрованихбезробітних.
В останні роки він постійно зростав у всіх регіонах і напочаток 1999 р. склав у середньому по Україні 3,69%, а максимальні і рівень —19,49% — зареєстровано у Ржищівському місцевою центрі зайнятості Київськоїобласті, мінімальний — 0,33% — Біляєвському районному центрі зайнятості Одеськоїобласті. У зв'язку з ускладненням ситуації на ринку праці зростав і термінперебування на обліку в службі зайнятості. Якщо у 1996 р. середня тривалістьбезробіття становила 6,8 місяця, у 1997 — 8,5, то у 1998 р. вона сягнула 10місяців, а у Львівській області перевищила один рік.
Незайняте працездатне населення у працездатному віці єбалансуючою статтею розрахунків. Його кількість встановлюється й формулою:
/>,
де Чн— чисельність незайнятогопрацездатного населення у працездатному віці;
Зн —зайняті у народному господарстві;
Зі—зайняті в інших сферах економічноїдіяльності;
Ув—учні у працездатному віці, які навчаються звідривом від виробництва.
Незайняте працездатне населення у працездатному віці єрезервом екстенсивного використання трудового потенціалу регіонів, мобілізаціяякого потребує здійснення відповідних управлінських заходів: вивчення ситуаціїна регіональному ринку праці, створення нових робочих місць, виконання програмисуспільних робіт тощо.
У забезпеченні пропорційного розвитку регіональногогосподарства та ефективному використанні трудового потенціалу важливе значеннямає розподілзайнятих засферами і галузями економіки. Сучаснийстан суспільного розвитку характеризується відносним зменшенням числа працюючиху галузях матеріального виробництва та відповідним його зростанням уневиробничих галузях під впливом науково-технічного прогресу. При здійсненнірозподілу зайнятих за сферами економіки необхідно забезпечити підвищеннязагального рівня зайнятості населення, виходячи із завдань розвитку кожноїокремої галузі економіки. Отже, основою для прийняття рішень на стадіїрозподілу зайнятих мають бути завдання по виробництву товарів та послуг,розвитку освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства й іншихгалузей. Проте вони мають доповнюватися заходами, які забезпечили б найповнішезадоволення суспільних потреб, підвищення загального рівня зайнятості населеннята зростання його добробуту. Це потребує системного, комплексного підходу догалузевих завдань з боку регіональних органів управління та узгодженнягалузевих і місцевих інтересів при формуванні та виконанні програмсоціально-економічного й амурного розвитку областей і районів та програмзайнятості населення.
3. Як відомо, ринок не спроможний вирішитипроблему ефективної і повної зайнятості населення. Він лише поглиблює її,особливо на етапі реформування економіки. Тому держава повинна активізуватисвою діяльність щодо створення умов для повного здійснення громадянами права напрацю.
Дляреалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації,підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасовонепрацюючих громадян в Україні створена державна служба зайнятості, діяльністьякої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики.
Державнаслужба зайнятості складається з: Державного центру зайнятості вказаногоміністерства, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних,Київського та Севастопольського міських, районних, міських і районних у містахцентрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятогонаселення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій по контролю задодержанням законодавства про зайнятість населення.
Доскладу професійної служби зайнятості входять також навчальні закладипрофесійної підготовки незайнятого населення інформаційно-обчислювальні центри,територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення,підприємства, установи й організації, підпорядковані службі зайнятості.
Надержавну службу зайнятості покладається розробка регіональних програмзайнятості. Їх мета — забезпечення поступового переходу до здійснення активноїполітики продуктивної зайнятості, запобігання масовому безробіттю. Формуванняактивної політики у сфері зайнятості передбачає вирішення таких завдань:
—здійсненнязаходів щодо економічної підтримки розширення можливостей зайнятості населення,регулювання інтенсивності вивільнення працівників;
—залученнянезайнятого населення та безробітних до активної праці шляхом організаціїїхнього працевлаштування;
—застосуваннязаходів щодо поліпшення організації зайнятості, підтримки працівників, щовивільняються, та соціального захисту населення;
—розширеннясфери зайнятості для громадян з обмеженими можливостями на ринку праці;
—підтримкапідприємництва, малого та середнього бізнесу, самозайнятості населення;
—сприяння тимчасовому працевлаштуванню безробітних таорганізація оплачуваних громадських робіт;
—розширення можливостей одержання професійної підготовки,перекваліфікації та перенавчання для незайнятого населення;
—регулювання трудової міграції;
—вдосконалення роботи та розвитку служби зайнятості.
Вказані завдання зумовлюють зміст програми. Вонаскладається з таких розділів:
—аналіз сучасної ситуації на ринку праці;
—прогноз розвитку ринку праці;
—основні завдання і пріоритетні напрями програми;
—механізм управління програмою.
В процесі аналізу виявляються тенденції зайнятості населення,зміни її галузевої структури під впливом реформування економіки, з'ясовуютьсяпричини звільнення працівників, оцінюється реальний рівень безробіття тареальна потреба в робочій силі підприємств і організацій, визначається рівеньзбалансованості регіонального ринку праці та вивчається вплив на нього окремихфакторів.
Результати аналізу використовуються для прогнозуваннярозвитку ринку праці, яке здійснюється з урахуванням завдань та особливостейрозвитку господарства регіону у перспективі. Прогноз подій на ринку праці заокремими напрямами та обсягами складається службою зайнятості населення у формібалансового розрахунку (див. табл. 6.1).
Визначення основних завдань і пріоритетних напрямківполітики сприяння зайнятості супроводжуються розробкою заходів щодо економічноїпідтримки зайнятості населення, вдосконалення системи організаціїпрацевлаштування незайнятих, розширення можливостей для працевлаштуваннягромадян з обмеженою конкурентоспроможністю на ринку праці, сприяння розвиткугромадських робіт, професійній орієнтації, навчання та перенавчання незайнятогонаселення тощо.
Управління програмою і контроль за її виконаннямпокладається на заступника голови держадміністрації, управління праці тасоціального захисту населення і регіональні центри зайнятості.
Механізм управління програмоювключає аналіз та інформування держадміністрації про стан ринку праці,організацію зайнятості населення у розрізі категорій, професій іспеціальностей; розробку та розгляд пропозицій і рекомендацій щодо погодження ікоординації дій органів виконавчої влади, роботодавців та профспілковихорганізацій для попередження масового безробіття і соціального захистунаселення від його наслідків; корегування заходів програми; висвітлення череззасоби масової інформації стану ринку праці, використання коштів фонду сприяннязайнятості та деякі інші важелі. Всі вони використовуються для розв'язанняоперативних завдань управління трудовими ресурсами, оскільки сама програмазайнятості є оперативним документом, що розробляється на один рік. Такоготерміну недостатньо для вирішення питань оптимізації використання трудовогопотенціалу та досягнення відповідності між чисельністю трудових ресурсів ікількістю робочих місць, у тому числі за професійними, кваліфікаційними, статевовіковимита іншими ознаками. Тому програми зайнятості повинні розроблятися на більштривалий період і спиратися на ситуацію на ринку праці, стратегіюсоціально-економічного розвитку та комплексну прогнозну оцінку стану ринкупраці під впливом структурних зрушень, викликаних подальшим реформуваннямекономіки. Для обґрунтування управлінських заходів, спрямованих на ефективневикористання трудових ресурсів регіонів, необхідно насамперед передбачитинапрями розвитку регіонального господарства, відповідно до яких маютьвизначитися попит і пропозиція на ринку праці. Управлінські заходи повинніспрямовуватися на забезпечення відповідності між наявними трудовими ресурсами іробочими місцями. З цією метою доцільно розробляти баланси трудових ресурсів іробочих місць.
Таблиця6.1
Зведенийрозрахунковий баланс ринку праці області (чол., цифри умовні) Шифр
рядку Показники Рік (звіт) Рік (звіт) на повний обсяг руху робочої сили на обсяг руху робочої сили через службу зайнятості на повний обсяг руху робочої сили на обсяг руху робочої сили через службу 01 Пропозиція робочої сили, всього на обліку в службі зайнятості протягом року 114991 63373 162860 104794 02 Чисельність незайнятих осіб, для яких вирішується питання працевлаштування на початку року 29930 16433 55924 36809 03 Надійде на ринок праці — всього (01-02) 85061 46940 106936 68705
3 них'. 04 вивільнені з галузей народного господарства 16976 11533 24784 20396 05 випускники навчальних закладів 11896 3869 14120 5747 06 раніше зайняті у домашньому господарстві 10582 5963 12983 8372 07 інші категорії незайнятого працездатного населення 15905 7981 19842 11274 08 Попит на робочу силу (працевлаштоване) 59067 8125 55921 6500 09 Знімаються з обліку для самостійного вирішення участі у трудовій діяльності та з інших причин 19159 24766 10 Чисельність незайнятих громадян, для яких вирішується питання працевлаштування на кінець року 55924 36089 106939 6881
3 них: 11 безробітні 32503 32503 62521 6253 Тема 7
«Проблеми управління виробничоюінфраструктуроюрегіонів»
1.Поняття виробничої інфраструктури та завдання управління її розвитком
2.Проблеми управління транспортним комплексом регіону
3. Управління паливно-енергетичним комплексом регіону
4.Управління інвестиційно-будівельним комплексом
1. Суспільний поділпраці зумовлює наявність у сфері виробництва основних та допоміжних галузей. Доосновних галузей регіонального господарства відносяться ті, на виробництвіпродукції й послуг яких спеціалізується даний регіон, виходячи із загально — державних інтересів та наявності відповідних ресурсів території. Рівеньвикористання останніх і ефективність виробництва безпосередньо залежать відрозвитку допоміжних, обслуговуючих галузей, сукупність яких одержала назвуінфраструктури.
Таким чином, виробнича інфраструктура — це комплексгалузей, обслуговуючих матеріальне виробництво та забезпечуючих підвищення йогоефективності.
До складу галузей виробничої інфраструктури відносятьсятранспорт і зв'язок, енергетичне господарство, водозабезпечення, складськегосподарство, ремонтно-будівельний комплекс, інформаційне забезпечення та іншів частині обслуговування основного виробництва.
На розвиток виробничої інфраструктури в регіоні впливаютьнауково-технічний прогрес, наявні виробничі ресурси, напрями розвиткурегіонального господарства, структура спеціалізованого виробництва та іншіфактори, пов'язані з виконанням територією обслуговуючих функцій. Здійснюючиїх, регіональні органи управління повинні забезпечити:
•створення загальних передумов розвитку виробництва товарівта послуг;
•комплексний підхід до використання наявних ресурсіврегіону у відповідності з перспективами його розвитку;
•випереджаючі темпи нарощування мережі інфраструктурнихоб'єктів щодо галузей основного виробництва та оптимізацію міжгалузевихрегіональних пропорцій;
•концентрацію і спеціалізацію виробництва інфраструктурнихпослуг та здешевлення їх вартості;
•раціональне розміщення інфраструктурних об'єктів таполіпшення внутрішньорегіональних зв'язків;
•ефективне функціонування об'єктів виробничоїінфраструктури.
Головними методами управління виробничою інфраструктурою єекономічні. Вони застосовуються при складанні районних планувань, генеральнихпланів, схем розвитку і розміщення продуктивних сил і реалізуються за допомогоюцільових програм розвитку окремих галузей і виробництв та програмсоціально-економічного розвитку регіонів. В їх складі є розділи, щохарактеризують розвиток виробничої інфраструктури. Узагальнюючими показникамицих розділів виступають обсяги капітальних вкладень, основні фонди, виробничіпотужності, мережа підприємств тощо. Вони використовуються для обґрунтуванняпропорцій між розвитком основних та інфраструктурних галузей регіону визначенняпараметрів розвитку останніх відповідно до завдань регіональної структурноїполітики.
2. До складу провіднихгалузей виробничої інфраструктури відноситься регіональний транспортнийкомплекс. Його утворюють об'єкти і споруди всіх видів транспорту: автомобільні,залізничні та водні шляхи, авіалінії, нафто-, газо- та продуктопроводи,транспортні підприємства (автогосподарства, залізничні станції депо, аеропорти,пристані, річкові та морські порти), автозаправочні станції, ремонтні та іншіобслуговуючі підприємства.
Продовжуючи процес виробництва у сфері обігу, транспорт здійснюєперевезення вантажів та пасажирів і поділяється на транспорт загальнодержавногота місцевого значення.
Транспортний комплекс місцевого значення є невід'ємною частиною єдиної територіальної системи країни. До йогоскладу входять автомобільний транспорт, місцеве автошляхове господарство,авіаційний (місцеві лінії) та річковий (малі річки) транспорт, міськийелектротранспорт, місцеві ремонтно-будівельні та ії обслуговуючі організації.Транспортну роботу місцевого значення виконує і загальнодержавний залізничний,авіаційний водний транспорт.
Управління транспортним комплексом регіону здійснюютьвідповідно центральні (Міністерство транспорту України) та місцеві органи,діяльність яких спрямовується на розв'язання завдань задоволення потребнародного господарства у перевезенні вантажів і пасажирів, розвиткутранспортної мережі, на оптимізацію транспортних зв'язків у часі і просторі такоординацію роботи всіх видів транспорту.
Потреби у перевезенні вантажів на рівні області (безтехнологічних перевезень) доцільно визначати кількома методами: нормативним,балансовим та прямими розрахунками (на основі заявок підприємств і громадян).
Нормативнийметод застосовується прискладанні прогнозів розвитку транспортного комплексу. Для визначення обсягіввантажних перевезень за цим методом використовується інформація про обсягивиробництва товарів та послуг в натуральному або вартісному вимірі такоефіцієнти перевозимості. Останні визначаються обсягом перевезення вантажів наодиницю продукції, робіт чи послуг за кілька минулих років:
/>,
де Кпі— коефіцієнт перевозимостіі-ої продукції;
ОПбі— обсяг перевезень і-ої продукції у t-ому році базового періоду;
ОВбі— обсяг виробництва і'-го продукту у t-ому році базового періоду.
Розраховані таким чином коефіцієнти використовуються длявстановлення обсягів перевезень вантажів у прогнозному періоді за формулою:
ОПпі = ОВпі * Кпі,
де ОПпі— обсяг перевезень і-гопродукту у прогнозному періоді;
ОВпі— обсяг виробництва і-го продукту у прогнозному році.
Приклад :
Валовий збір зерна по області становив у 1999 р. 1,8 млн, у1,9 млн, у 1997 р. — 1,7 млн т; обсяги перевезень цього продукту склаливідповідно 0,9 млн, 1,0 млн та 0,8 млн т. За прогнозом на 2000 р. ресурсовийзбір досягне 2,0 млн т. Виходячи з цих умов Кпі буде дорівнювати0,5(0,9/1,8 + 1,0/1,9 + 0,8/1,7)/3, а обсяг вантажних перевезень — 1 млн. т.
Розрахованийза означеною методикою обсяг перевезень вантажів необхідно уточнити узалежності від факторів, котрі впливають на співвідношення між обсягамивиробництва і транспортування продукції в перспективі (вдосконалення розміщенняпродуктивних сил та міжрегіональних зв'язків, стан регіонального ринку товаріві послуг, розвиток взаємозамінних виробництв тощо).
Балансовий метод застосовується при визначенні обсягівперевезень масових вантажів — чорних та кольорових металів, палива, будівельнихматеріалів, продукції АПК та інших. Його основу складають районні балансивиробництва і споживання продукції, за допомогою яких розраховуються обсяги їїзавозу або вивозу.
Підставою для визначення переважної більшості статейдоходної частини районних балансів є завдання по виробництву, капітальномубудівництву, роздрібній торгівлі, котрі встановлюються підприємствами таорганізаціями, програмами соціально-економічного розвитку областей і районів.Завіз у регіони або вивіз них продукції розраховується різницею між обсягомвласних ресурсів та потреб.
Визначення обсягів вантажних перевезень супроводжуєтьсястановленням транспортних зв'язків та обсягів вантажообороту — головногопоказника, котрий характеризує роботу транспорту комплексу. Вантажооборот— це добуток обсягу вантажних перевезень на відстань, на яку вони здійснюються.Він характеризує обсяг транспортної роботи в тонно-кілометрах.
Розрахунки обсягів транспортної роботи можутьпроводитися за допомогою балансу міжрайонного обміну по окремих видахпродукції. (див. табл. 7.1).
Таблиця7.1
БАЛАНСМІЖРАЙОННОГО ОБМІНУ ПООВОЧЕВІЙ ПРОДУКЦІЇ
(тис.т, цифри умовні)
/>Т А Б В Г ВСЬОГО 25 43 44 46 158
Такий баланс має форму шахової таблиці, у якій сума цифр урядках і колонках показує відповідно розміри вивозу та завозупродукції,включаючи внутрішньорайонні перевезення. Для значення обсягу вантажооборотупотрібно, крім обсягів вантажоперевезення в тоннах, знати відстань між районами-виробниками і районами-споживачами та розрахувати середню відстаньвнутрішньорайонних перевезень (/>). Вона визначається з урахуваннямданих балансу міжрайонного обміну по продукції, що перевозиться ірозраховується за формулою:
/>,
ОПі— обсяг перевезень і-ої продукції.
Приклад |
Проведемо розрахунки цих показників, доповнивши наведені втабл. 7.2дані такими відомостями: середня відстань внутрішньорайоннихперевезень у районі А становить 10 км, а відстань між районами А і Б – 30 км;між А і В — 40, між А і Г — 50 км. Тоді:
/>
Отже, за допомогоюрозрахунків по балансу міжрайонного обміну можна визначити три показники: обсягвантажообороту в тонно-кілометрах, обсяг вантажних перевезень в тоннах тасередню дальність перевезень. Вони використовуються також для оптимізаціїтранспортних зв'язків у народному господарстві.
Обсяги транспортної роботи, визначені з урахуваннямміжрайонних зв'язків, покладаються в основу розміщення транспортної мережі тапланування обсягів її будівництва. При цьому потрібно виходити з того, щотранспортні шляхи повинні забезпечити одночасне перевезення вантажів іпасажирів.
Управління пасажирськими перевезеннями здійснюється у відповідності з показниками рухливості населення, котрівстановлюються окремо для міськихта міжміських перевезень.
Транспортна рухливість населення у міському сполученніхарактеризується середньою кількістю поїздок на одного жителя в день, яка тимінтенсивніша, чим більше місто. Вона встановлюється за нормативамимістобудівництва.
Транспортна рухливість населення у міжміському сполученні характеризуєтьсякількістю пасажиро-кілометрів на одного жителя на рік або сезон. Вонавстановлюється на основі аналізу даних за минулі роки про кількістьреалізованих квитків та їх вартість, відповідно до якої визначається середнявідстань перевезення пасажирів.
Обсяги роботи пасажирського транспорту міського сполучення(ПО м) оцінюються за показниками чисельності та рухливості населенняз урахуванням середньої відстані перевезення і виражаються пасажирооборотом упасажиро-кілометрах. Розрахунки цього показника проводяться за формулою:
/>
де Н м— чисельність міськогонаселення(чол.);
Р н— транспортна рухливість населення (кількість поїздок на жителя в день);
/>— середнявідстань перевезення пасажирів (км);
Д н— кількість днів у прогнозному періоді.
Наведена методика дає змогу визначитипасажирооборот за день, місяць, сезон чи рік, проте вона мало придатна дляорганізації пасажирських перевезень, котра має враховувати пасажиропотоки наокремих напрямах та їх інтенсивність протягом доби. З метою визначенняпасажиропотоків проводяться статистичні обстеження, результати якихвраховуються при встановлені транспортних маршрутів та інтервалів рухутранспортних засобів. При цьому з метою пом'якшення «пікових» навантажень наміський транспорт державною адміністрацією встановлюються режими роботи(початок робочого дня) підприємств, установ і організацій.
Чисельність пасажирів та пасажирооборот на міжміськомутранспорті розраховуються в цілому на рік, сезон танайбільш напружений період, який припадає на 15 серпня — день максимальногорозгортання курортного сезону. При цьому показники чисельності пасажирів наміжміському транспорті по сезонах використовуються для складання розкладу рухупоїздів, автобусів та інших засобів міжміського сполучення.
Обсягам роботи транспорту по перевезенню вантажів тапасажирів має відповідати шляховегосподарство,розвиток якого є важливим завданням регіонального управління. Показникамийогорозвитку у регіоні виступають довжина доріг загальнодержавного, обласного тамісцевого значення, їх провізна та пропускна спроможність, відсоток населенихпунктів, з'єднаним з районним центром шляхами з твердим покриттям, обсягикапітальних вкладень, завдання по введенню в дію шляхів та експлуатаційнівитрати, пов'язані з утриманням шляхового господарства й інші.
3.Паливно-енергетичний комплекс регіону — це сукупністьпідприємств, установ та організацій, діяльність яких пов'язана з виробництвом,розподілом і ефективним використанням паливно-енергетичних ресурсів території.До його складу відносяться електростанції (теплові, гідро-, атомні й інші),електромережі підприємства по виробництву палива, тепломережі,ремонтно-будівельні та інші підприємства й організації.
Головне завдання управління паливно-енергетичним комплексомполягає у здійсненні заходів, спрямованих на своєчасне і повне задоволенняпотреб регіонального господарства у всіх видах паливно-енергетичних ресурсів,на підвищення ефективності їх використання.
Потреби в паливно-енергетичних ресурсах встановлюються урозрізі їх окремих видів та напрямів використаннявиробничого іневиробничого, а можливості визначаються власною спроможністю регіону таобсягом поставки з-за його меж.З метою досягнення оптимальногоспіввідношення між попитом і пропозицією на регіональному паливно-енергетичномуринку складається паливно-енергетичний баланс регіону (див. табл. 7.2).
Таблиця 7.2
СХЕМА ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНОГО БАЛАНСУ РЕГІОНУ на. рік
Ресурси (пропозиція)
Тис. т
умовного
топлива
Попит на ресурси
Тис. т
умовного
топлива
1. Залишки у постачальників та споживачів на початок року
2. Видобуток природного палива
- всього
- В тому числі:
вугілля
нафта та природний газ
інші види природного палива
3. Виробництво природних енергетичних ресурсів у регіоні — всього
В тому числі:
атомна енергія
гідроенергія
інші надходження з інших
джерел регіону
4. Постачання енергоресурсів з інших регіонів
1.Споживання в регіоні -всього
В тому числі:
на перетворення в інші види енергії: електро- і тепло-енергію, стиснуте повітря і доменне дуття
на виробничо-технологічні потреби
2.3акачка природного газу в підземні сховища
3. Відправлення енергоресурсів за межі регіону
4. Залишки у постачальників та споживачів на кінець року
Баланс
Баланс
Паливно-енергетичний баланс — це система показників, задопомогою яких характеризується процес відтворення паливно-енергетичнихресурсів у регіоні з урахуванням джерел їх надходження та напряміввикористання.
Джерелами надходження паливно-енергетичних ресурсів євласне виробництво та постачання з інших регіонів. Обсяги власного виробництвавстановлюються на основі виробничої програми добувних та енергетичнихпідприємств регіону, розрахунків залишків палива на початок року у місцевихпостачальників і споживачів. Надходження енергоресурсів з інших регіонівобчислюється як балансуючий показник після визначення попиту на них у регіоні.Для регіонів, що мають надлишки паливно-енергетичних ресурсів, балансуючимпоказником є обсяг відправлених ресурсів, котрий встановлюється різницею міжобсягом власного виробництва та місцевого споживання.
Розрахунки паливно-енергетичного балансу регіонусупроводжуються визначенням потреб в окремих видах палива та енергії, котрівстановлюються у відповідних матеріальних балансах: енергії, вугілля,нафтопродуктів тощо. Основною метою їх складання є виявленнявнутрішньорегіональних потреб та можливостей їх задоволення за рахунок власноговиробництва чи надходження з інших регіонів.
Потреби в окремих видах паливно-енергетичних ресурсів можнаобчислювати у розрізі окремих галузей-споживачів різними методами: нормативним,експертних оцінок, опитування споживачів й іншими. При застосуваннінормативного методу для визначення потреб у паливно-енергетичних ресурсахзастосовується формула:
/>
де /> — потреби впаливно-енергетичних ресурсах;
/>— науковообгрунтований норматив витрат паливно-енергетичних ресурсів на одиницюпродукції, робіт тощо;
0В — обсяг виробництвапродукції, робіт і т.д.
Пропозиція власних паливно-енергетичних ресурсіврозраховується за програмами розвитку підприємств-виробників. Узгодження попитуі пропозиції досягається при складанні балансів окремих видівпаливно-енергетичних ресурсів: електроенергії, вугілля, нафтопродуктів тощо.
Розробка балансів паливно-енергетичних ресурсів має великезначення для вибору напрямів розвитку продуктивних сил регіону та здійсненняструктурної перебудови його господарства.
4. Провідним елементом виробничої інфраструктури кожногорегіону є інвестиційно-будівельний комплекс. Його утворюючі підприємствабудівельної індустрії та будівельні організації разом з пересувними істаціонарними установками, базами технічного обслуговування, власнименергетичним, транспортним та складським господарством.
Підприємства будівельної індустрії та будівельніорганізації виконують великий обсяг робіт по виробництву місцевих будівельнихматеріалів і введенню в дію основних фондів у всіх галузях регіональногогосподарства, зміцнюючи його матеріально-технічну базу. Подальший розвитокінвестиційно-будівельного комплексу — це один з найважливіших напряміврегіональної інвестиційної політики, при здійсненні якої зусилля місцевихорганів управління повинні спрямовуватися на вирішення таких завдань:
•забезпечення пропорційного розвитку регіональногогосподарства;
•створення умов для структурних перетворень угосподарському комплексі регіону;
•підвищення ефективності капітальних вкладень;
•нарощення потужностей інвестиційно-будівельного комплексута їх ефективне використання;
•своєчасне введення в експлуатацію об'єктів капітальногобудівництва виробничого і невиробничого призначення;
•задоволення потреб економіки регіону в будівельних матеріалахта конструкціях.
Основною формою управління інвестиційно-будівельнимкомплексом є програмування. Інвестиційна програма соціально-економічногорозвитку регіону розробляється місцевою державною адміністрацією (управліннямиекономіки та капітального будівництва) і передбачає встановлення таких основнихпоказників розвитку інвестиційно-будівельного комплексу:
•загальний обсяг капітальних вкладень за рахунок усіхджерел фінансування;
•обсяги капітальних вкладень на будівництво об'єктіввиробничого і невиробничого призначення по пріоритетних напрямах та галузяхрегіонального господарства;
•завдання по введенню в дію об'єктів соціальної сфери;
•обсяги виробництва місцевих будівельних матеріалів.
Обсяги капітальних вкладень формуються за рахунок коштівДержавного та місцевого бюджетів. Про кошти, що виділяються із Державногобюджету, повідомляється обласним державним; адміністраціям Міністерствомекономіки України як про обсяг централізованих капітальних вкладень.
Обсяг капітальних вкладень за рахунок місцевого бюджету визначаєтьсямісцевими державними адміністраціями, виходячи з потреб регіону в об'єктахсоціальної інфраструктури, які встановлюються на основі нормативів раціональноїзабезпеченості одного мешканця житловою площею, комунальними послугами, лікарнянимиліжками тощо. Ці потреби певною мірою задовольняються існуючою мережеюоб'єктів, тому при розробці регіональних інвестиційних програм користуютьсяпоказниками додаткової потреби в об'єктах соціальної сфери, зіставляючизагальні потреби в них з наявною кількістю.
Додаткова потреба є основою для розрахунків необхіднихобсягів коштів. При їх проведенні аналізується інформація, що міститься утитульних списках, зокрема кошторисна вартість та рівень готовності об'єктів напочаток прогнозного періоду, терміни будівництва; використовуються матеріалипроектних і науково-дослідних інститутів, пропозиції інших учасниківінвестиційної програми. Це дозволяє визначити потрібні обсяги капітальнихвкладень та завдання по введенню в експлуатацію об'єктів з урахуванням можливихобсягів фінансування, пріоритетності та черговості будівництва, інших напрямівінвестиційної політики.
Можливі обсяги інвестицій встановлюються бюджетнимирозрахунками, зіставляються з потрібними і розподіляються по галузевихоб'єктах, виходячи з необхідності забезпечення структурних перетворень ідосягнення оптимальних територіальних пропорцій, підвищення ефективностіінвестиційного потенціалу регіону. Їм повинні відповідати виробничі потужностібудівельно-монтажних організацій та підприємств будівельної індустрії. Засобамиперевірки цієї відповідності слугують баланси виробничих потужностей та балансимісцевих будівельних матеріалів.
Баланси виробничих потужностей будівельнихорганізацій складаються за такою схемою (табл. 7.3). Розробка такого балансудозволяє визначити обсяг робіт, які можуть виконати будівельно-монтажніорганізації, з урахуванням структури цих робіт, введення в дію новихпотужностей та інших чинників.Таблиця 7.4СХЕМА БАЛАНСУ ВИРОБНИЧИХ ПОТУЖНОСТЕЙ БУДІВЕЛЬНО-МОНТАЖНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Базовий рік
(звіт)
Прогнозний
рік 1. Виробнича потужність на початок року 2. Приріст потужностей протягом року 3. Вибуття потужностей протягом року
4. Виробнича потужність на кінець року
(п.І+п-2-п.З) 5. Середньорічна виробнича потужність 6. Обсяг будівельно-монтажних робіт
7. Коефіцієнт використання середньорічної
потужності(п.6: п.5)
Середньорічна виробнича потужність (ВП с)розраховується додаванням до виробничої потужності на початок року (ВП п)середньорічного приросту (ВПд) та відніманням середньорічноговибуття (ВПв) потужностей. Середньорічнийприріст (вибуття) визначається діленням обсягів потужностей, що вводяться(вибувають) протягом року, на 12 та помноженням одержаного результату на числоповних місяців (м), які залишаються до кінця року після введення(вибуття) потужності:
/>
Приклад
Виробнича потужність місцевих будівельно-монтажнихорганізацій на 1 січня прогнозного року складе 200 мли грн. З 1 липня цього жроку планується ліквідувати організацію, що споруджувала об'єкти зрошувальноїсистеми, потужністю 10 млн грн на рік та з 1 жовтня ввести додаткові потужностіу житлово-будівельних організаціях обсягом 8 млн грн. За таких умовсередньорічна виробнича потужність будівельно-монтажних організацій становитиме197 млн грн (200+8 *3/12 – 10 *6/12).
Прогнозний коефіцієнт використання середньорічноївиробничої потужності встановлюється на основі досягнутого в базовому періоді зурахуванням факторів, які впливатимуть на рівень використання потужностей умайбутньому (структура будівельних робіт, режим роботи підприємств, організаціявиробництва тощо).
Розрахунки прогнозних показників середньорічної потужностіта коефіцієнти її використання (К в.п.) дозволяють визначитиможливий обсяг будівельно-монтажних робіт (О б. р.).
/>
Зіставлення можливого та запрограмованого обсягубудівельно-монтажних робіт є основою для прийняття управлінських рішень щодонарощування виробничих потужностей місцевих будівельних організацій.
Важливою складовою регіонального інвестиційно-будівельногокомплексу є промисловість місцевих будівельних матеріалів. Управління їїрозвитком спрямовується на досягнення відповідності між попитом і пропозицієюна регіональному ринку цих матеріалів. Для прогнозування стану ринку іздійснення управлінських заходів щодо його збалансування обласні управлінняекономіки розробляють баланси місцевих будівельних матеріалів по їх окремихвидах (цегла, вапно, пісок тощо) або групах (стінові, покрівельні,упоряджувальні та інші).
Розрахунок балансу починається з визначенняпопиту на будівельні матеріали на регіональному ринку за окремими напрямами.Орієнтирами для нього слугують завдання по капітальному будівництву, програмиремонтно-будівельних та інших робіт. За їх допомогою оцінюються можливостізабезпечення внутрішніх потреб області за рахунок власних джерел, головним зяких є виробництво. Далі аналізується стан міжрегіональних зв'язків попродукції будівельної індустрії та можливості його поліпшення, з урахуваннямекономічної ефективності встановлюються розміри завозу і вивозу будівельнихматеріалів.
Тема8«Проблеми розвитку соціальної інфраструктурирегіону»
1. Склад соціальної інфраструктури та показники її розвитку
2. Проблеми управління житлово-комунальним господарством
3.Управління роздрібною торгівлею та системою надання послуг населенню, якпередумова збалансованого розвитку регіону
4. Управління сферами освіти, культури, охорони здоров’я,соціального забезпечення як важлива складова функціонуванняорганізаційно-економічного механізму управління регіону в сучасних умовах
1. У господарськомукомплексі кожного регіону особливе місце займаєсоціальна інфраструктура— сукупність об'єктів, функціонування яких пов'язано із задоволенням особистихпотреб, забезпеченням життєдіяльності, інтелектуального та духовного розвиткукожної людини.
До складу соціальної інфраструктури входять підприємства таустанови соціально-побутового і соціально-духовного призначення.
Соціально-побутову інфраструктуру утворюють діючі об'єкти торгівлі, громадського харчування, побутовогообслуговування, житлово-комунального господарства та частково обслуговуючінаселення підприємства й установи виробничої сфери.
Інфраструктура соціально-духовного призначення являє собою сукупність закладів освіти, культури, охорони здоров'я,масової інформації, фізичної культури і спорту та інших.
Мета управління соціальною інфраструктурою полягає устворенні умов для всебічного задоволення матеріальних, культурних та духовнихпотреб населення, її досягнення потребує вирішення таких основних завданьсоціальної політики:
—розширення мережі об'єктів соціальної інфраструктури,нарощування їх потужностей та поліпшення діяльності;
—реалізація принципу соціальної справедливості у всіх сферахсоціальних відносин;
—забезпечення розвитку інтелектуальних і фізичнихздібностей людини;
—створення рівних можливостей для національно-культурногорозвитку корінних народів і національних меншин, додержання їх прав і свобод;
—координація діяльності об'єктів соціальної інфраструктуризагальнодержавного, регіонального та місцевого значення.
Характер таких завдань зумовлює специфіку управліннясоціальною інфраструктурою, яке мас яскраво виражену територіальнуспрямованість і здійснюється загальнодержавними органами (республіканськимиміністерствами і відомствами, наприклад Міністерством охорони здоров'я),місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядуваннявідповідно до форм власності та підпорядкування об'єктів.
Основний обсяг управлінської діяльності припадає на обласніта районні адміністрації і виконується апаратом їх галузевих управлінь тавідділів: торгівлі й громадського харчування, освіти, охорони здоров'я,культури і мистецтва тощо.
Провідною формою управління соціальною інфраструктурою єпрограмування. Програми кожної галузі розробляються як складова частинакомплексної регіональної програми соціально-економічного і культурного розвиткуі містять систему завдань, зміст яких визначають численні натуральні тавартісні показники. Умовно їх можна поділити на дві групи: показники розширеннямережі об'єктів і обсягів відповідних послуг. До першої групи належатькількість споруджуваних об'єктів, їх потужність та кошторисна вартість, обсягибудівельно-монтажних робіт і завдання по введенню в експлуатацію об'єктів тощо.Другу — складають показники обсягів роздрібного товарообороту, побутовогообслуговування населення, кількості учнів в учбових закладах і місць у школах,лікарнях, інтернатах та інші.
При визначенні завдань програми соціально-економічного такультурного розвитку використовуються також показники, котрі характеризуютьрівень забезпечення населення регіону об'єктами інфраструктури. До нихвідносяться обсяги послуг у розрахунку на душу населення або на сім'ю:забезпеченість населення житлом, лікарняними ліжками, учнів — шкільнимиприміщеннями і т.п. Зіставлення їх із середніми по країні та сусідніх регіонахобсягами дає змогу визначити рівень, напрями та пріоритети розвитку місцевоїсоціальної інфраструктури. При цьому повинні аналізуватися можливості залученнякоштів за рахунок усіх джерел надходження й обиратися оптимальні варіанти їхвикористання на основі системного, комплексного підходу.
2. Обов'язковою ланкоюмісцевої соціальної інфраструктури є житлово-комунальне господарство —багатогалузевий комплекс, що забезпечує зростаючі потреби населення у жилійплощі і різного роду комунальних послугах, а також надає відповідні пос
луги підприємствам, установам та організаціям. Цей комплексутворюють дві великі галузі — житлове і комунальне господарство. Кожна з нихподіляється на підгалузі. Підгалузями житлового господарства є житловебудівництво й експлуатація житлового фонду. Підгалузі комунального господарстваутворюють підприємства водопроводу, каналізації, електро-, газо- та теплопостачання,санітарної очистки та озеленення території й інші підприємства благоустроюнаселених пунктів.
Стан житлово-комунального господарства суттєво впливає навідтворення робочої сили та формування загального господарського комплексурегіону. Поліпшення його є метою управління, досягнення якої потребує вирішеннятаких завдань:
—забезпечення пріоритетного щодо інших галузейрегіонального господарства розвитку власної матеріально-технічної бази;
—створення умов для досягнення оптимальних міжгалузевих пропорційжитлово-комунального комплексу;
—підвищення рівня та якості обслуговування споживачів зурахуванням санітарно-гігієнічних норм і інших вимог;
—узгодження показників розвитку мережі окремих галузейжитлово-комунального господарства зі схемами розвитку і розміщення продуктивнихсил, генеральними планами розвитку міст, районними плануваннями та іншимипрогнозними документами.
Основною формою управління житлово-комунальнимгосподарством, як і іншими галузями регіону, є програмування. При розробці програмнихзавдань застосовуються економічні методи управління, зокрема нормування табалансування, за допомогою яких визначаються показники обсягів послуг, щонадаються підприємствами житлово-комунального господарства у розрізіпідгалузей, та завдання розвитку мережі об'єктів.
Встановленню програмних показників передує комплекснийаналіз стану житлово-комунального обслуговування та чинників, котрі впливаютьна нього, що дозволяє визначити пріоритети та обґрунтувати міжгалузевірегіональні пропорції. Відповідно до них передбачаються темпи розвитку кожноїланки житлово-комунального господарства та характерні для неї показники.
Основним показником програми житлового будівництва єзавдання по введенню в експлуатацію жилої площі. Необхідний її приріст (Пж)розраховується за формулою:
/>
де аж — норматив можливого забезпеченняодного жителя площею житлових споруд, м 2/чол.;
Нп— чисельністьнаселення у прогнозному періоді, тис. чол.;
Пн — наявна жилаплоща на початок прогнозного періоду, тис. м2;
Вж — вибуття жилоїплощі від зносу, старості у прогнозному періоді, тис. м2.
При встановленні нормативу можливого забезпечення жилоюплощею необхідно орієнтуватися на санітарно-гігієнічну норму 21 м2на одну особу. Решта складових цієї формули встановлюється на основістатистичної звітності та прогнозів розвитку житлового господарства. При цьомуслід враховувати рівень забезпечення населення загальною площею житлового фондута кімнатами, кількість яких у комфортабельному житлі повинна бути на однубільша за число мешканців квартири.
Основним показником, що визначає рівень розвитку житловогогосподарства, вважаєтьсясередній рівень забезпеченості одного мешканцязагальною площею житлового фонду (Зж). Він розраховуєтьсяза формулою:
/>
де П з.ж. — загальна площа житловогофонду;
Чм, — чисельністьмешканців.
Потреби в обсягах введення в експлуатацію житла зурахуванням його структури по типах квартир уточнюються на основі данихквартирного обліку і коригуються відповідно до можливостей фінансування тавикористання потужностей інвестиційно-будівельного комплексу.
Обсяги капітальних вкладень на будівництво житларозраховуються згідно з кошторисною вартістю одного квадратного метра загальноїплощі на період складання прогнозу, а можливі обсяги фінансування визначаютьсяза джерелами їх надходження: централізованими капіталовкладеннями, переданимина фінансування до місцевих бюджетів, коштами місцевих бюджетів, підприємств іорганізацій, житлово-будівельних кооперативів та населення.
Важливу роль у житловому господарстві відіграє раціональна експлуатаціяжитлового фонду. Її організацію здійснюють житлово-експлуатаційні відділимісцевої державної адміністрації, управлінські заходи яких спрямовуються назабезпечення сприятливих умов для проживання мешканців, утримання житловогофонду у належному стані та отримання доходів від його експлуатації.
Основними показниками експлуатації житлового фонду є:кількість будинків та квартир у них, розміри жилої площі за окремими видамиблагоустрою, кількість мешканців, площа нежилих приміщень, що здаються воренду, доходи і витрати по експлуатації, обсяг робіт по ремонту приміщень іблагоустрою території та інші. Вони визначаються суто локальними планами, котріскладаються низовими територіальними органами управління.
Комплексною складовою соціальної інфраструктури регіону є комунальнегосподарство, управління яким здійснюється на місцевому та регіональномурівнях на основі програм розвитку окремих галузей: водопостачання, каналізації,тепло-, енерго- і газопостачання тощо.
Мета розвитку кожної галузі — досягнення нормативного рівнязабезпеченості населення відповідними послугами та поліпшення якостіобслуговування.
При складанні програм встановлюються завдання по розвиткумережі об'єктів комунального господарства відповідно до потреб у його послугах.Необхідний обсяг послуг визначається у розрізі окремих контингентів споживачів.При цьому потреби населення розраховуються як добуток нормативу споживанняпослуг на одного мешканця на чисельність мешканців. Потреби підприємств,організацій та установ встановлюються на основі заявок з урахуваннямвстановлених нормативів або лімітів споживання. Загальні обсяги потреб слугуютьосновою для визначення у програмах соціально-економічного і культурногорозвитку регіонів показників введення в дію об'єктів комунального господарстваза рахунок усіх джерел фінансування. При цьому враховуються рівні розвиткукожної галузі та мережі її об'єктів усіх форм власності і підпорядкуванняокремо у містах та сільській місцевості.
Обгрунтування завдань розвитку всіх галузей комунальногогосподарства проводиться головним чином за допомогою нормативного методу, алейого застосування в кожній з них має свої особливості.
Провідною галуззю комунального господарства є водопровід.Показниками, котрі характеризують рівень розвитку водопровідного господарства,є: корисний відпуск води на одного мешканця протягом доби, відношення довжиниводопровідної мережі до протяжності вулиць, відношення кількості будинковихвводів до кількості будинків, а також частка населених пунктів, що маютьводопровід, в їх загальній кількості в регіоні. Корисний відпуск води населенню(водоспоживання) визначається по кожному населеному пункту з урахуванням рівняблагоустрою житлового фонду, зокрема обладнання жилих будинків внутрішнімводопроводом, каналізацією та гарячим водопостачанням.
Виробничу діяльність водопроводу характеризує показникподачі води у мережу. Він визначається підсумком корисного відпуску водиспоживачам, власним споживанням водопроводу та обсягів втрат води уводопровідній мережі. Зрозуміло, що подача води у водопровідну мережу повинназабезпечити побутові, промислові та інші потреби в ній у будь-яку пору року тагодину доби. Саме цим потребам має відповідати виробнича потужність насоснихстанцій, очисних споруд та водоводів. Отже, її розрахунки мають спиратися не наусереднені показники використання, а на граничні нормативи водоспоживання у«пікові» години.
Для досягнення відповідності потреб у воді спроможностямводопроводу складаються баланси виробничих потужностей і визначаються завданняпо введенню в дію об'єктів водопровідного господарства.
Обсягам водопостачання певною мірою має відповідативиробнича діяльність каналізаційного господарства. Її характеризуєпротяжність каналізаційної мережі, число підключень до неї, кількість стічнихвод, пропущених крізь очисні споруди, та інші показники, що безпосередньозалежать від розвитку водопровідного господарства.
Для обгрунтування управлінських рішень щодо розвиткуканалізаційного господарства використовуються рівневі показники: відношеннядовжини каналізаційної мережі до протяжності водопроводу та вулиць; відношеннякількості мешканців у будинках, обладнаних каналізацією, до чисельностімісцевого населення; відношення обсягів стічних вод до подачі води уводопровідну мережу. Розрахунки цих показників проводяться на підприємствахканалізаційного господарства, узагальнюються в програмах його розвитку івикористовуються для обгрунтування завдань по ремонту, будівництву та введеннюв дію об'єктів.
Одну із складових комунального господарства утворюютьенергетичні підприємства і споруди, районні котельні, електричні, теплові,газові мережі, електростанції та інші. Управління їх розвитком спрямовано назабезпечення відповідних комунально-побутових потреб мешканців та іншихспоживачів. Ці потреби розраховуються згідно з встановленими нормативамиспоживання на одного мешканця, одиницю продукції, робіт чи послуг іузгоджуються з виробничими можливостями існуючих енергетичних об'єктів наоснові балансових розрахунків їх виробничих потужностей.
Енергетичне господарствовідноситься до пріоритетних галузей, розвиток яких передує житловомубудівництву і зумовлює його темпи. Тому при встановленні завдань по нарощуваннюенергопотужностей регіональні органи управління орієнтуються на генеральніплани розвитку міст, районні планування та інші прогнози.
3. У задоволенні потребта поліпшенні матеріальних умов життя населення особливу роль відіграють торгівляй обслуговування. Їх розвиток безпосередньо зумовлює ситуацію на регіональномуспоживчому ринку, де співвідносяться попит і пропозиція на товари і послуги. Невтручаючись у ринковий механізм, регіональні органи управління повиннівідстежувати його дію і створювати умови для досягнення збалансованості цьогоринку та запобігання можливих диспропорцій на ньому. Отже, виникає необхідністьстворення моніторингу кон'юнктури споживчого ринку, у відповідності з якоюмають розроблятися управлінські заходи його розвитку.
Моніторинг включає такі основні показники: загальний попитнаселення області (сума грошей, призначених на купівлю товарів та оплатупослуг); попит населення на основні товари та послуги у натуральному вимірі;вартісна оцінка товарів і послуг, призначених для продажу населенню; пропозиціїпо основних товарах на внутрішньому ринку регіону у натуральному вимірі;кількісна оцінка асортименту по основних товарах у роздрібній торгівлі, Дляпрогнозування цих показників використовуються баланси грошових доходів і витратнаселення, інформація про виробництво товарів в області, про їх завезення тавивіз, дані вибіркових статистичних обстежень руху товарів і попиту населенняна окремі товари й послуги, а також спеціальні розрахунки.
Стан регіонального споживчого ринку характеризуєвідповідність грошової й товарної мас. Для її визначення складається загальнийбаланс попиту населення і пропозиції товарів та послуг (див. табл. 8.1).
Таблиця8.1
СХЕМА ЗАГАЛЬНОГО БАЛАНСУ ПОПИТУ НАСЕЛЕННЯ І ПРОПОЗИЦІЇТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ СПОЖИВЧОМУ РИНКУПопит мли гри Пропозиція мли грн
1. Поточні грошові доходи населення
2. Доходи населення від продажу іноземної валюти
3. Сальдо грошових переказів населення
1. Продаж товарів у роздрібній торгівлі
2. Продаж товарів на ринках
3. Залишки товарів у роздрібній торгівлі (на кінець року)
4. Реалізація населенню всіх видів послуг
5. Страховий (гарантійний) запас Всього попит населення Пропозиція товарів та послуг Перевищення попиту над пропозицією
Перевищення пропозиції над
попитом
Попит на товари та послуги встановлюється за даними балансугрошових доходів і витрат населення, пропозиція — на основі обсягів продажутоварів та послуг з урахуванням товарних запасів. Їх обсяг (залишки) уторговельній мережі визначає статистична звітність, а розмір страхових запасівдорівнює сумі перевищення грошових доходів населення над їх витратами за данимибалансу грошових доходів і витрат.
Продаж товарів у роздрібній торгівлі фіксуєтьсястатистичною інформацією і прогнозується з урахуванням розвитку мережіроздрібної торгівлі, динаміки виробництва товарів, стану товарних запасів таінших чинників.
Обсяг продажу товарів на продовольчих та речових ринкахоцінюється у звітних періодах за даними статистичних та податкових органів, а упрогнозному встановлюється методом екстраполяції та експертизи. Таким же чиномвизначається обсяг реалізації населенню усіх видів послуг.
З метою регулювання асортиментного стану регіональногоспоживчого ринку та забезпечення раціонального використання ресурсівнайважливіших товарів складаються потоварні баланси попиту та пропозиції (див.табл. 8.2).
Таблиця 8.2
СХЕМА БАЛАНСУ ПОПИТУ НАСЕЛЕННЯ І ПРОПОЗИЦІЇ _______ назва товару Пропозиція
Одиниця виміру
Попит
Одиниця виміру
1. Залишки на початок року у
постачальників та в роздріб
ній торгівлі 1. Попит населення області 2. Попит інших споживачів
2.Власне виробництво
3. Ввезення — всього
У тому числі:
У тому числі:
попит зовнішнього ринку (вивіз за межі області) з інших областей потреби державних фондів та з інших країн (імпорт) резервів Всього пропозиції Всього попиту
При визначенні пропозиції залишки товарів розраховуються наоснові статистичної звітності, а обсяги власного виробництва — за виробничимипланами підприємств. Стаття «ввезення» є балансуючою й обчислюється післярозрахування попиту населення.
Попит населення області на окремі товари визначається зарезультатами вибіркових спостережень та висновками керівників підприємствторгівлі при їх опитуванні. Перелік товарів для опитування включає приблизно20—25 найменувань їх продовольчої і непродовольчої групи (борошно, крупи,макаронні вироби, ковбаси, олія, масло вершкове, яйця, риба, цукор, білизнанатільна і постільна, предмети санітарії та гігієни тощо). Попит іншихспоживачів встановлюється на основі заявок та договорів.
Перевищення попиту над пропозицією свідчить про недостатнійрівень розвитку власної виробничої бази регіону і потребує прийняттяуправлінських рішень щодо її розвитку та розширення зв'язків з іншимирегіонами.
На основі аналізу ситуації на регіональному споживчомуринку і проведених балансових розрахунків у програмах соціально-економічногорозвитку регіонів прогнозуються показники розвитку роздрібної торгівлі тагромадського харчування: роздрібний товарообіг торгових підприємств усіх формвласності з виділенням обороту підприємств громадського харчування; товарообігна душу населення; обсяги реалізації продовольчих і непродовольчих товарів;питома вага форми власності (державної, колективної, приватної) у загальномуобсязі товарообороту. Показники реалізації продовольчих товарів обґрунтовуютьсярозрахунками споживання основних продуктів харчування на душу населення таможливих обсягів реалізації продукції.
Вихідною базою при прогнозуванні розвитку сфериобслуговування населення є розрахунки потреб у послугах відповідного типу. В їхоснову покладаються нормативи надання послуг на одного мешканця у грошовомувимірі та прогнозна чисельність населення.
Норматив послуг — це відношенняобсягів коштів, одержаних за надані послуги кожною галуззю (підприємствамипобутового обслуговування, пасажирського транспорту, зв'язку,житлово-комунального господарства, об'єктами культури, фізичної культури іспорту, санаторно-курортними та оздоровчими закладами, банками, організаціямиправового характеру та іншими) від населення, до чисельності останнього.Прогнозний норматив визначається як середній за кілька попередніх років зурахуванням розвитку мережі об'єктів обслуговування, підвищення добробутунаселення та інших чинників.
Потрібний обсяг реалізації платних послуг (ОПн)розраховується за формулою:
/>
де Ні— норматив платних послуг надушу населення і-ої галузі сфери обслуговування;
Чн — чисельність населення.
Одержаний таким чином показник повинен балансуватися зпоказником реалізації населенню усіх видів послуг, визначеним у загальномубалансі попиту населення і пропозиції товарів та послуг на регіональномуспоживчому ринку.
Розвиток сфери обслуговування характеризують не тількикількісні, але й якісні показники. Якість обслуговування характеризуєвідношення кількості видів потрібних населенню послуг до числа видів послуг, щонадаються діючою мережею об'єктів. Більшість послуг надають підприємствапобутового обслуговування населення. Тому у програмах соціально-економічного ікультурного розвитку регіонів окремо визначаються завдання по реалізаціїпобутових послуг. Потреби в них спеціально розраховуються у залежності відвидів послуг — виробничого і невиробничого призначення.
Довиробничих послуг відносяться послуги підприємствпо ремонту й індивідуальному пошиттю одягу та взуття, ремонту побутової технікиі приладів, виготовленню меблів, хімічній чистці та фарбуванню тощо.
Доневиробничих належать послуги прокатних пунктів,ритуальних установ, довідкових бюро та інші, не пов'язані із створеннямматеріальних цінностей.
При визначенні потреб населення у послугах по ремонтупобутових машин і приладів слід використати дані вибіркових спостережень заексплуатацією окремих предметів після досягнення гарантійного терміну їх службита очікуваної кількості у прогнозному періоді. На основі таких обстеженьвстановлюються коефіцієнти ремонтів, за допомогою яких визначається попит населенняна послуги по ремонту побутової техніки. Розрахунки проводяться за формулою:
О с.п.р.= П п.т. • Кр• Вр,
де О с.п.р.— обсяг споживчого попиту, грн;
П п.т. — очікуванийпарк побутових машин та приладів;
Кр— коефіцієнтремонту (відношення числа ремонтів по обстежуваному парку до його загальногоскладу);
Вр— середнявартість одного ремонту (грн.).
Наприклад, протягом року велися спостереження за 1000холодильниками, 100 з яких попали в ремонт; середня вартість ремонту становила90 грн, очікуваний парк холодильників у прогнозному році — 350 тис. шт. Тодіобсяг споживчого попиту на ремонт холодильників складатиме 3150 тис. грн(350000 • 100/1000 • 90).
Споживчий попит на інші виробничі послуги визначається задопомогою нормативів їх надання у розрахунку на одну особу або сім'ю, а такожпроведенням спеціальних розрахунків.
Обсяг споживчого попиту на побутові послуги невиробничогопризначення залежить від особливостей кожного населеного пункту, чисельності іструктури населення, міського планування та інших чинників і встановлюється занормативами на 1000 мешканців.
Визначені таким чином потреби населення упобутових послугах слугують основою для прогнозування розвитку мережі тапотужності підприємств і установ відповідних галузей у міській та сільськіймісцевостях. Показники галузевих програм можуть уточнюватися при затвердженнікомплексної програми соціально-економічного і культурного розвитку регіону.
4.Головними завданнямиуправління системою освітніх і культурних закладів в регіоні є:
•створення умов, за яких відповідно до Конституції Україниобов'язково забезпечувалися повна загальна середня освіта та культурнийрозвиток усіх членів суспільства;
•прогнозування розвитку освіти й культури, мережізагальноосвітніх та культурних закладів відповідно до потреб громадян;
•комплектуваннясистеми загальної середньої освіти педагогічними кадрами, закладів культури —відповідними кадрами.
Основним засобом реалізації вказаних завдань є галузевіпрограми розвитку освіти та культури — складові частини програми економічного ікультурного розвитку регіонів.
Освітня сфера інтегрує всі ланки навчання та вихованнямолоді, серед яких центральне місце належить загальній середній освіті, їїсистему становлять загальноосвітні навчальні заклади всіх типів і формвласності, навчально-виробничі комбінати, позашкільні заклади,науково-методичні установи та органи управління системою загальної середньоїосвіти, а також професійно-технічні та вищі навчальні заклади першого—другогорівня акредитації, що надають повну загальну середню освіту. Найбільш масовіпослуги освіти надають дошкільні заклади та середня загальноосвітня школа.
Розвиток дошкільних закладів у міських поселеннях тасільській місцевості характеризують такі показники: число дітей та кількістьмісць у постійних дошкільних закладах; охоплення дітей постійними дошкільнимизакладами; введення в дію останніх за рахунок усіх джерел фінансування.
Кількість дітей дошкільного віку визначається за данимиперепису населення та демографічних розрахунків.
Охоплення дітей постійними дошкільними закладамипрогнозується у відсотках до числа дітей відповідного віку на основі аналізудинаміки цього показника за попередні роки та обліку чинників, що її зумовлюють(наявність місць у постійних дошкільних закладах, розмір плати за утриманнядітей, грошові доходи батьків тощо).
Формування завдань по введенню в дію дошкільних закладівспирається на додаткову потребу у місцях в них, котра розраховується заформулою:
/>
де />— додаткова потреба введення в діюмісць у дошкільних закладах;
Мн.д. — кількість місць у дошкільнихзакладах на початок прогнозного року;
Ма.д. — вибуття місць черезамортизацію та з інших причин протягом року;
Дп — чисельність дітей дошкільного віку, чол;
К о.д. — охоплення дітей постійними закладами,%.
Величезне значення для розвитку суспільства має освіта.Право громадян на загальну середню освіту реалізуютьзагальноосвітнінавчальні заклади. Відповідно до освітнього рівня, який забезпечуєтьсязагальноосвітнім навчальним закладом (початкова загальна освіта, базовазагальна середня освіта, повна загальна середня освіта), існують різні типизагальноосвітніх навчальних закладів І, II, III ступенів. І ступінь — цепочаткова школа, II — основна, III — старша школа, як правило, з профільнимспрямуванням навчання. Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонуватиразом або самостійно.
Основними показниками розвитку загальноосвітніх навчальнихзакладів є кількість учнів у денних та вечірніх (змінних) школах, гімназіях,школах-інтернатах, ліцеях, колегіумах та спеціальних загальноосвітніх закладахдля дітей, які потребують корекції фізичного або розумового виховання; випуск з9-х та 12-х класів; прийом у 10-і класи; число учнів у —12-х класах;чисельність вихованців у дитячих будинках та школах-інтернатах для дітей-сиріт;введення в дію загальноосвітніх навчальних закладів, дитячих будинків і шкіл — інтернатів (кількість місць).
Чисельність учнів загальноосвітніх навчально-виховнихзакладів визначається на основі демографічних показників про загальну кількістьдітей шкільного віку, відомостей про народжуваність та смертність дітей вікомшести — семи років, наслідків навчання в школах у минулому навчальному році,матеріалів шкільних мікрорегіонів.
Кількість дітей в інтернатних закладах освітивстановлюється на основі статистичної звітності, персонального облікудітей-сиріт та дітей з вадами фізичного і розумового розвитку, реальнихможливостей їх проживання в інтернатних закладах.
Контингент учнів, розподілений по типах загальноосвітніхнавчальних закладів і групах класів (1-й — 2-й класи, 3-й — 4-й, 5-й, 6-й —7-й, 8-й — 9-й, 10-й — 12-й класи) є відправним показником для визначенняпотреби в педагогічних працівниках та прогнозування розвитку шкільної мережі.
Потреба в педагогічних працівниках визначаєтьсяосвітянськими органами управління за галузевою методикою.
Розвиток шкільної мережі спрямовується на досягненнявідповідності між кількістю учнів та учнівських місць з урахуванням коефіцієнтазмінності роботи шкіл. Загальна потреба в шкільних приміщеннях (кількістькласів) розраховується за формулою:
/>
де Ккл — число класів у прогнозномуперіоді;
Упр— чисельністьучнів у прогнозному періоді;
Нкл— наповнюваність класів, чол.;
Кзм— коефіцієнтзмінності роботи шкіл.
Управління розвитком культури в регіонах спрямовується назабезпечення потреб населення послугами її закладів — масових бібліотек,клубів, кінотеатрів, парків культури і відпочинку, театрів, концертних залівтощо. Прогнози розвитку їх мережі розробляються, виходячи з нормативівзабезпечення потреб населення та фінансових можливостей органів влади,профспілкових організацій, творчих спілок й інших структур.
Основними прогнозними показниками розвитку культури єкількість об'єктів і місць в них та завдання по їх приросту за рахунокцентралізованих капітальних вкладень та інших джерел фінансування.
В сучасних умовах фінансування культури із державного імісцевого бюджетів здійснюється за залишковим принципом і вкрай недостатнєнавіть для утримання ще діючих об'єктів, кількість яких фіксується у регіональнихпрограмах.
Однією з ланок соціальної інфраструктури, що серйознопотерпає в умовах ринкових реформ, є охорона здоров'я населення. ЇЇ загальнийстан характеризують середня тривалість життя людини, смертність дорослогонаселення, материнська та дитяча смертність, захворюваність працюючогонаселення, пов'язане з тимчасовою втратою працездатності, та інші параметри.
В Україні останнім часом склалася стійка негативнатенденція динаміки цих показників, яка супроводжується перевищенням смертностінад народжуваністю та щорічним скороченням чисельності населення на 400 — 500тис. осіб. Критична ситуація в галузі охорони здоров'я населення свідчить проневідповідність соціальної політики Уряду положенням ст. 49 КонституціїУкраїни: «Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичнестрахування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуваннямвідповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичнихпрограм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіхгромадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорониздоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладівне може бути скорочена. Держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх формвласності».
Практична реалізація цих положень — важливе завданнявідповідних органів державного регіонального управління. Вони мають створитиумови для своєчасного і повного надання медичної допомоги людині і забезпеченняздорового способу життя.
Основою для обґрунтування завдань у галузі охорони здоров'янаселення регіону є визначення його потреб у всіх видах медичної допомоги тафінансові можливості їх забезпечення. Потреби встановлюються у розрізі медичнихспеціальностей окремо по стаціонарній та амбулаторно-поліклінічній допомозі зазатвердженими Міністерством охорони здоров'я нормативами кількості лікарів усіхспеціальностей та середнього медичного персоналу, а також лікарняних ліжок урозрахунку на 10 тис. чоловік населення. При цьому враховуються особливостіпотреб місцевих мешканців у медичних послугах та специфіка організаційних формїх надання.
У програмах соціально-економічного і культурного розвиткурегіонів встановлюються також завдання по розширенню мережі установ соціальногозабезпечення, зокрема будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів.Кількість, обсяги будівництва, реконструкції та технічного переобладнання цихустанов визначаються на підставі потреб населення та фінансових можливостейрегіонів. Для встановлення потреб використовуються дані персонального облікуцієї категорії населення, який здійснюється місцевими органами управління.
Найважливішим елементом управління закладівохорони здоров'я, фізичної культури і соціального забезпечення є залученняфінансових ресурсів. Обсяги фінансування встановлюються при затвердженнірегіональних бюджетів, виходячи з їх наповнюваності та можливостей залученнякоштів з інших джерел, включаючи медичне страхування та комерційні установи.
Тема 9
«Проблеми міста яксучасної агломерації»
1. Місто як об'єктуправління
2. Державні перспективні програми розвитку міст
3. Генеральні плани і районні планування
4. Проблеми функціонування організаційно-економічногомеханізму управління містом в сучасних умовах
1. Важливою складовоюсистеми адміністративно-територіального устрою держави є міста — населеніпункти, жителі яких зайняті головним чином у промисловості, торгівлі, натранспорті, в адміністративних установах, навчальних закладах.
Розвиток міста має величезне значення в економічному,політичному та культурному житті суспільства і як процес потребує державногорегулювання. Воно повинно забезпечити ефективне функціонування існуючих міст якключової ланки територіального поділу праці та реалізації загальнодержавноїконцепції містобудування. Кожне місто є цілісною динамічною соціально-економічноюсистемою, структуру якої складає населення, містоутворюючі галузі,містообслуговуюча сфера, територіально-плануюча організація та навколишнєсередовище. Місто як вид поселення створює кращі, ніж село умови життя ідіяльності завдяки концентрації продуктивних сил, інтеграції виробництва тавиробничої і соціальної інфраструктури.
Головною містоутворюючою галуззю є, як правило,промисловість, для розвитку котрої складаютьсятим кращі умови, чим більше місто. Нові промислові підприємства тяжіють дорозміщення там, де вже існують відповідні галузі та розвинута містообслуговуючасфера: житлово-комунальне господарство, торгівля і громадське харчування,організації та установи освіти, охорони здоров'я, культури і мистецтва,підприємства виробничої інфраструктури та інші обслуговуючі заклади.
Проте різке зростання промисловості міста викликає інегативні явища: збільшення витрат на виробництво і транспортування продукції,підвищення рівня концентрації населення та погіршення умов його проживання, надмірневикористання природного потенціалу тощо. У зв'язку з цим виникає необхідністьрегулювання процесів розвитку міст з урахуванням взаємостосунків між ними ічинників економічного, соціального та екологічного характеру.
Містоутворюючими галузями є також будівництво, наука інаукове обслуговування, освіта та деякі інші.
У структурі міста як системі важливе значення маєтериторіально-плануюча організація — виділення виробничих, торговельних таінших зон і територій та плануючих елементів міста, а також навколишнєсередовище.
Управління кожним містом має на меті насампередзабезпечення належних умов для життєдіяльності івідтворення населення. Її досягнення потребує вирішення таких завдань:
раціональне використання обмежених матеріальних, трудових іфінансових ресурсів та зосередження їх на пріоритетних напрямках міськогобудівництва;
створення сприятливого середовища для розвиткупідприємництва з одночасним розвитком конкурентних відносин у сферівикористання земельних ресурсів та об'єктів комунальної власності міста;
узгодження на рівні міста інтересів різних органівгосподарського керівництва, бізнесових кіл і населення та отримання обопільноївигоди;
здійснення заходів щодо досягнення оптимальних пропорцій урозвитку міського господарства в перспективі та отримання додатковогоекономічного, екологічного і соціального ефекту;
удосконалення територіальної організації та поліпшенняархітектурного вигляду міста, збереження природного середовища та йогораціональне використання;
збереження і відновлення пам'яток матеріальної і духовноїкультури.
Реалізацію вказаних завдань здійснюють органи міськогоуправління, структура та функції яких залежать відрангу міста. Вінвстановлюється при їх класифікації за однією або кількома ознаками:адміністративним статусом, чисельністю та демографічною структурою населення,народногосподарським профілем, наявністю та перспективами зміни виробничогопотенціалу, регіональним положенням тощо.
За адміністративним статусом в Україні виділяються містареспубліканського, обласного і районного підпорядкування. Доміст республіканського підпорядкування відносяться Київ таСевастополь. Вони мають спеціальний статус, визначений законами про ці міста.
Містами обласного підпорядкування є обласні центри, а також міста з чисельністю населення більш 50 тисячосіб, амістами районного підпорядкування — не менше 10 тисяч жителів.
Серед міст республіканського та обласного підпорядкуваннявиділяються міста, що мають адміністративні райони, управління якими здійснюютьрайонні у містах державні адміністрації та районні ради, а також територіальнігромади відповідно до законів «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Промісцеві державні адміністрації».
У відповідності з такою класифікацією визначається рівеньуправління та структура його апарату, встановлюються джерела фінансування тадиференціюються показники програм розвитку міст, узгоджуються управлінськірішення міської влади та органів опосередкованого управління містом у виглядівищестоящих структур державного керівництва.
Становлення міста як об'єкта, завдання по розвитку якоговстановлюються на двох рівнях управління, зумовлює необхідність законодавчогорозмежування повноважень цих органів та забезпечення системного підходу доорганізації їх діяльності .
В умовах реформування економіки загострюється проблемапоєднання інтересів територіальних громад міста та бізнесових інтересів.Причиною цього є невизначеність економічного механізму, функціонування якогосприяло б узгодженню вказаних інтересів та досягненню так званогоагломераційного ефекту. Він полягає в економії окремого капіталу за рахунокзменшення загальних сукупних витрат на розвиток міста, що принаджує інвесторіві сприяє розвитку підприємництва до тих пір, поки не наступить зворотний ефект— падіння переваг міста в отриманні додаткового прибутку та зростання витрат навиробництво товарів і послуг. Тоді, як показує досвід розвинутих країн (США,ФРН, Японія) спостерігається відтік виробництва та населення з великих міст вінші міста даної агломерації або взагалі за її межі. Наслідком цього єскорочення зайнятості, посилення нерівності розподілу доходів та загостреннясоціальної проблеми бідності.
Таким чином виникає нагальна потреба управління процесамирозвитку міста як окремої територіальної системи, що має певні перспективирозвитку в залежності від місця розташування, або, що одне й теж, регіональногоположення та розвитку і розміщення продуктивних сил.
У залежності від регіонального положення те чи інше містомає бути віднесено до таких груп:
1) самостійний регіон,
2) частина агломерації,
3) міста-супутники.
У містах першої групи всі процеси життєдіяльності замкнені,тобто звернені на самовідтворювання міста як системи, управління якоюздійснюється автономно.
Міста другої групи характеризуються лише частиною процесів,притаманних містам першої групи, і потребують у своєму розвитку узгодженостіуправлінських рішень на рівні всієї агломерації.
До міст третьої групи відносяться ті, більшість процесівжиттєзабезпечення яких залежить від основного міста. Це зумовлює специфікууправління містом-супутником як підсистемою основного міста, виходячинасамперед з інтересів останнього.
З позиції розвитку і розміщення продуктивних сил містаможна поділяти наті, що розвиваються і мають передумови для нарощуваннявиробничого потенціалу в перспективі,стаціонарні міста, у яких непередбачається природних та економічних передумов для розширення виробництва внайближчі роки, та«затухаючі» міста, природні та екологічні чинникияких будуть вичерпані протягом наступних 10—15 років. Така класифікація —необхідний елемент державної містобудівної політики.
Для характеристики міста як системи використовуютьсячисленні показники. Умовно їх можна поєднати в окремі групи, котрівідображують:
географічне положення і природне середовище;
територію;
населення;
екологічний стан;
історичні тенденції розвитку і традиції побуту та культури;
економічний потенціал і структуру міського господарства;
містобудівне планування.
Зазначені чинники аналізуються при опрацюванні концепціїрозвитку сучасних міст, розробці їх генеральних планів і програмсоціально-економічного розвитку. Разом ці документи утворюють системупередпланових програмних розробок, котра слугує головниморганізаційно-економічним засобом управління сучасним містом.
2. У здійсненнізагальнодержавної соціально-економічної політики важливу роль відіграютьдержавні програми розвитку міст, розраховані на 10—15 років. Як правило, вонистосуються міст республіканського підпорядкування, а також найбільшихпромислових, науково-освітніх і культурних центрів країни. Основні положеннядержавних програм соціально-економічного розвитку таких міст ухвалюютьсяпостановами Кабінету Міністрів України. Програми розвитку інших міст входять допрограм соціально-економічного розвитку адміністративних областей і районів ізатверджуються у їх складі в установленому законодавством порядку.
4 грудня 1997 року Кабінет Міністрів України прийнявпостанову «Про державну програму соціально-економічного розвитку м. Києва наперіод до 2010 року». Схвалені нею «Основні положення» формуютьструктуру програми,котру утворюють:
загальна характеристика міста;
мета і основні завдання програми;
система підпрограм з окремих питань соціально-економічногорозвитку міста;
фінансове забезпечення програми;
організація управління реалізацією програми;
очікувані результати реалізації програми.
Таку структуру можна вважати типовою і використовувати длярозробки державних програм соціально-економічного розвитку міст обласногопідпорядкування.
Як засіб управління вказані програми спрямовуються надосягнення його цілей і завдань. Їх реалізація здійснюється за допомогоюсистеми підпрограм, котра складається з двох розділів: життєзабезпеченнянаселення як основний пріоритет соціально-економічного розвитку міста (підпрограми: «Соціальний захист населення, соціальне забезпечення», «Трудовіресурси та ринок праці», «Охорона здоров'я населення», «Охорона навколишньогосередовища», «Забезпечення громадського порядку, боротьба зі злочинністю»,«Житло», «Комунальне господарство», «Торгівля, громадське харчування тапобутове обслуговування населення», «Освіта», «Культура і мистецтво»,«Фізкультура і спорт», «Імміграційна політика», «Стабілізація демографічноїситуації») імеханізм забезпечення функціонування міста (підпрограми:«Розвиток виробничого потенціалу міста. Промислова політика»,«Науково-технічний розвиток та інноваційна діяльність», «Енергозабезпечення таенергозбереження», «Міський транспорт та зв'язок», «Сприяння розвиткупідприємництва та сучасної ринкової інфраструктури. Конкурентна політика»,«Фінансове забезпечення соціально-економічного розвитку міста. Фінансоваполітика»).
Для реального виконання цільових завдань програмивикористовується система механізмів організаційно-економічного танормативно-правового характеру. Одним із них є фінансовий механізм, задопомогою якого здійснюється фінансове забезпечення програми. У прогнозіпередбачається загальний обсяг фінансування реалізації передбачених заходів таджерела надходження коштів. Прогнозними джерелами фінансування програм є коштиДержавного і місцевого бюджетів, кошти підприємств, кошти населення, іноземніінвестиції та інші залучені кошти. Виходячи з головної мети програми,прогнозовані обсяги фінансування спрямовуються на реалізацію заходів,передбачених програмами на кожен рік прогнозного періоду.
Система управління реалізацією програми включає:
органи управління та організаційне забезпечення програми;
інформаційне забезпечення управління;
науково-технічне забезпечення управління;
нормативно-правове забезпечення управління;
фінансове забезпечення виконання програми.
Для управління реалізацією програми з числа керівнихпрацівників міської державної адміністрації та керівників відповідних службміста створюється спеціальний орган —програмний комітет, який очолюєзаступник голови міста. До основних функцій цього комітету належать:
сприяння організації фінансового забезпечення програми;
організація створення системи інформаційного забезпеченняконтролю за виконанням заходів програми і ходом робіт з використання програмнихзавдань;
організація моніторингу виконання програми з аналізомодержаних результатів на кожному етапі роботи, позитивних та негативнихнаслідків реалізації програмних цілей і обгрунтуванням пропозицій щодооперативного корегування програмних завдань;
погодження перспективних та поточних завдань, включенняконкретних заходів, передбачених програмою до складу річних програмсоціально-економічного розвитку міста та організація їх виконання;
організація взаємодії підприємств, установ і організацій,розташованих у місті, з центральними і місцевими органами виконавчої влади таорганами місцевого самоврядування;
налагодження зовнішньоекономічних зв'язків і сприяннязалученню іноземних інвестицій.
Рішення програмного комітету, прийняті у межах йогокомпетенції, є обов'язковими для розгляду всіма учасниками виконання програми.
Реалізація програми потребує відповідногоінформаційногозабезпечення. Воно має включати спеціалізовані бази даних, що охоплюють усіпрограмні завдання, їх адресну прив'язку до виконавців і термінів. На ційоснові мають бути сформовані нормативно — методичні матеріали стосовнореалізації програми, її ефективності, необхідності розробки інших програм,важливих для розвитку міста.
Науково-технічне забезпеченняуправління реалізацією програми повинно передбачати своєчасні науковідослідження та обґрунтування шляхів реалізації програми, а також координаціюнаукових розробок, які можуть бути застосованими під час виконання програмнихзавдань.
Реалізація програми в повному обсязі можлива лише приадекватномунормативно-правовому забезпеченні, котре потрібно коригувативідповідно до соціально-економічних перетворень у місті та країні в цілому.Тому після затвердження програми повинен складатися перелік законодавчих інормативних актів, які потрібно прийняти або уточнити в ході виконання програмина кожному рівні управління.
3. Світовий досвідмістобудівництва підтверджує виключно важливе значеннядовгостроковихпрогнозів розвитку міських поселень. За їх допомогою вирішуються такізавдання:
визначення оптимальної величини міста для конкретних умов;
вибір місця розташування нових міських поселень;
визначення основних напрямків розвитку існуючих міст;
вибір найзручніших зв'язків місць проживання і праці,виходячи з мінімізації витрат часу на переїзди працівників.
Розв'язання цих завдань потребує, зокрема, розробкиГенеральних планів — основних документів, в яких визначаються перспективизабудови і розвитку міст. Генеральні плани складаються на 20—ЗО років на основісхем районних планувань, котрі розглядаються нижче, іпрогнозівнаселення і трудових ресурсів, матеріальних і духовних потреб мешканців,галузевої структури господарства міста, виробничої і соціальної інфраструктурита інших.
До складу Генерального плану міста належать: ескізгенерального плану (основне креслення), план існуючого міста (опорний план) таплан проектованих обмежень; ескіз центральної частини міста; схеми інженерногообладнання території — транспорту і зв'язку, водо-, тепло- та енергопостачання,каналізації тощо. Він єархітектурно-планувальним документом, котрийпередбачає комплекс заходів щодо розвитку житлового будівництва, промисловості,комунального господарства, освіти і культури, які спрямовуються на створеннянайсприятливіших умов життя, праці, культурного розвитку і відпочинкунаселення. У ньому містяться також настанови щодо забезпечення високоготехнічного та архітектурного рівня забудови міста.
Генеральний план є обов'язковим документом для організацій,котрі розміщують усі види будівництва на території міста. Нагляд за йогоздійсненням покладено на міську державну адміністрацію через відділи міськогоархітектора.
У загальному комплексі Генерального плану виділяютьсяпершочергові заходи на найближчі 5—7 років, виходячи із завдань державноїпрограми соціально-економічного розвитку міста, генеральних планів первиннихпромислових комплексів та регіональних програм.
На основі Генерального плану міста розробляються проектидетального планування окремих міських районів, проектні завдання забудовимікрорайонів, проекти міського транспорту, інженерних мереж, озеленення,благоустрою тощо.
У великих містах водночас зі складанням Генерального планурозробляються проекти планування приміської зони, а у містах з чисельністюнаселення менш як 250 тис. чоловік — схеми планування прилеглого до містарайону.
Різноманітністю довгострокового прогнозу, що передбачаєнайдоцільніше розміщення на території певного регіону, зокрема міста, всіхоб'єктів будівництва, єрайонне планування. На відміну від економічнихтериторіальних прогнозів районне планування здійснюєтьсяметодомперспективного проектування території, котрий дозволяє враховувати нетільки соціально-економічні, демографічні та екологічні умови, а йархітектурно-ландшафтні, санітарно-гігієнічні, технічні, інженерно-геологічні ібудівельні чинники. Воно здійснюється проектними організаціями і складається на20 — ЗО років.
Головна мета районного планування полягає у прогнозуванні всіх видів будівництва на конкретній територіїз урахуванням найефективнішого використання продуктивних сил території таоптимального розселення населення.
Завдання районного плануванняполягає в організації території, розвитку транспорту, систем інженерногоустаткування, водного і лісового господарства та розробці заходів по охороніприроди, поліпшенню санітарно-гігієнічних умов проживання, розвитку системикомунального і культурно-побутового обслуговування та відпочинку населення.Характер цих завдань зумовлює необхідність комплексного підходу до проектнихрішень. Проектна організація, що розробляє схему (проект) районного планування,координує роботу інших проектних організацій щодо поліпшення об'єктів забудовиі комунікацій у цьому регіоні.
Проекти районного планування великих та курортних містзатверджуються Кабінетом Міністрів України, а інших міст та адміністративнихрайонів — обласними радами народних депутатів.
Затверджена в установленому порядку схема (проект)районного планування є обов'язковим документом, яким мають керуватися місцевідержавні адміністрації, підприємства та організації при проектуванні ірозміщенні всіх видів будівництва на відповідній території.
4. Зростання крупнихміст, зростання їхньої ролі в соціально-економічного, науково-технічного,суспільно-політичного і культурно-духовного життя країни обумовлюютьнеобхідність удосконалювання організаційно-економічного механізму управлінняцими великими господарськими комплексами. Мова йде не простопрополіпшення окремих елементів системи управління, а про виробіток нових підходівдо розвитку їхніх основних підсистем, що дозволить сформуватиорганізаційно-економічний механізм керування, що ефективно реагує на всіістотні зміни в соціально-економічній сфері значних міст.
Якщо в 1966 р. в Україні було два значних міста (Київ іХарків), і їхнє населення складало 2459 тис. чоловік, те зараз число значнихміст збільшилося до п'ятьох (Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Одеса, Харків), аїхнє населення -до 7672 тис. чоловік, тобто за 50-літній період число значнихміст зросло в 2,5 разу, а їхня сумарна чисельність населення — у 3,1 разу. Зацей період частка населення значних міст у складі міського населення Українипідвищилася з 10,4 до 21,7 % або на 11,3 пункту.
Україна стала незалежним у політичному й економічномувідношенні державою. У умовах демократизації суспільно-політичних ісоціально-економічних процесів створюються нові можливості розвитку системикерування значними містами й у той же час виникає настійна потреба внауково-обгрунтованих рекомендаціях, що дозволяють ці можливості практичнореалізувати.
Розробка теоретико-методологічних основ і методичнихрекомендацій, що створюють умови для удосконалювання системи управліннясоціально-економічними процесами значних міст, містить у собі:
• критичне осмислення сформовані практики управліннякрупними містами;
• розробку концепції системного удосконалюванняорганізаційно-економічного механізму управління крупним містом;
• визначення комплексу методичних рішень, необхідних длявтілення цієї концепції в практику управління при переході до ринковихвідносин;
• розробку класифікації соціально-економічних процесів, щодозволяє характеризувати їх як об'єкти управління;
• виділення пріоритетів соціально-економічного розвиткузначного міста як господарського комплексу;
• розвиток методичних підходів до формування організаційноїструктури управління крупним містом і позначення основних напрямків їїудосконалювання;
• обгрунтування нових підходів і основних принципівформування бюджету значного міста, що визначають можливості його комплексногоцілеспрямованого соціально-економічного розвитку й ефективні напрямкивикористання нетрадиційних джерел фінансових ресурсів;
• формулювання організаційно-економічних передумовістотного поліпшення системи управління крупним містом.
Тільки розв'язавши подібного роду задачі, можна надалі розраховуватина одержання позитивних результатів. Мова йде про такі з них:
• в області теорії - розробити цілісну концепціюформування ефективного організаційно-економічного механізму управліннярозвитком продуктивних сил крупного міста в умовах становлення ринковоїекономіки, а також визначити шляху її реалізації в сучасних умовах; розкритисутність, склад і структуру механізму управління крупним містом; визначити йобгрунтувати критерії класифікації соціально-економічних процесівжиттєдіяльності крупних міст; запропонувати класифікацію, що характеризуєсоціально-економічні процеси як об'єкт управління по сукупності необхіднихознак; визначити можливості використання кожного групування в вирішенні завданьуправління крупним містом; розробити основні принципи формування бюджету йорганізаційних структур управління крупним містом; розробити й обгрунтувати модельсистемного підходу до удосконалювання організаційно-економічного механізмууправління містом;
• в області методики - розробити методичні підходидо формування організаційних структур управління об'єктної і функціональноїорієнтації; визначити методичні основи формування бюджету міста в режимі«нагору»; розробити й обгрунтувати методичні аспекти оцінки ефективностіудосконалювання системи управління містом;
• в області практики - виконати аналіз і виявитинедоліки функціонування традиційного, уже сформованого управління крупниммістом, визначити шляхи його корінної реконструкції; запропонувати новікласифікації організаційних структур управління крупним містом; визначитиосновні напрямки удосконалювання організаційно-економічного механізмууправління крупним містом в умовах переходу до ринкових відносин.
Розробка концепції удосконалюванняорганізаційно-економічного механізму управління крупним містом в умовахпереходу до ринкових відносин припускає також трактування системи управліннясоціально-економічним розвитком міста, визначення соціально-економічнихпріоритетів, обгрунтування ефективних організаційних структур керування,економічних важелів і стимулів.
Дуже важлива розробка і комбінування організаційнихструктур. Для розв'язання завдання необхідно:
• відібрати структуроутворюючі класифікації ланцюгів іпрограм, грузнути їх із класифікацією самих структур, одержати на цій основіуявлення про такі змістовні характеристики структур, як призначення, тип,характер спеціалізації і впливи на керовані об'єкти й ін.; це робить ефективнимвикористання визначених організаційних структур у вирішенні окремих групуправлінських проблем;
• розробити організаційну структуру, орієнтовану науправління стабільної програмної діяльності в ключових сферах; розробити методикуформування організаційних структур, розрахованих на управління програмамиперіодичної і разової дії;
• здійснити доцільне комбінування структур ізрізноманітними змістовними характеристиками для того, щоб одночасно вирішуватиуправлінські задачі різноманітних класів, що мають як програмну, так іфункціональну орієнтацію.
Що стосується розробки економічного механізмууправління, то в цьому блоці дві групи питань потребують особо глибокоїпророблення. Одна з них пов'язана з удосконалюванням планування соціально-економічнихпроцесів, інша — із формуванням бюджету крупного міста.
вирішення першої групи питань повинно бути спрямоване нарозширення самостійності міста в розробленні планів соціально-економічногорозвитку, наближення функцій планування і прогнозування до центрів прийняттяуправлінських рішень в основних сферах життєдіяльності, посилення зв'язкуфункцій планування з іншими функціями управління.
Все це має не тільки чисто теоретичне значення,як може показатися на перший погляд. Чимало (якщо не більшість) практичнихмоментів забезпечення життєдіяльності міст щиро зв'язані з більш жорстким«ув’язанням» функцій планування з іншими функціями управління, із максимальнимнаближенням зазначених функцій до центрів прийняття рішень. І тут, до речі,важливо не тільки розширення самостійності значних міст на законодавчому рівні,але і прояв ініціативи і підприємливості самих міст.
Рішення другої групипитань повинно бути спрямоване на створення обгрунтованої методики розрахункунеобхідних місту коштів, визначення й обгрунтування реальних джерел імеханізмів їхній формування. Проблема формування бездефіцитного бюджету містапринципово нове. Тому спочатку варто здійснити проробку найбільше важливихпитань на концептуальному рівні, а потім відпрацювати кожний із них уметодичному відношенні. Складність і новизна проблеми потребує проведення рядусамостійних наукових досліджень, ув'язаних, проте, між собою в рамках загальноїконцепції удосконалювання системи управління містом.