Зародження класичної буржуазної політекономії у Франції. Економічні погляди П. Буагільбера; Подальша вульгаризація буржуазної політекономії Економічні погляди Сеніора, Кері; Макроекономічна модель Ке

ІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ТЕРНОПІЛЬСЬКА АКАДЕМІЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА
ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ
                                                                                                                              Кафедра Фінансів
КОНТРОЛЬНА  РОБОТА
з курсу“Історія економічних вчень”Питання: №9, №18, №27

                                                                Виконав:
                                                                Студент 4 курсу
                                                                 Спеціальності“Фінанси та кредит”
                                                                 Група 42 – Ф
                                                                 Заверюха А. М.
                                                                  Викладач:
                                                                 Сірко А. В.

м. Вінниця
2002 рік
ПЛАН
 
Вступ

9. Зародження класичної буржуазноїполітекономії у
           Франції. Економічні погляди П. Буагільбера
18. Подальша вульгаризація буржуазної
      політекономії (30-50 р.  XIX ст.). Економічні          
            погляди Сеніора, Кері
 
27. Макроекономічна модель Кейнса.Трактування
             Кейнсом причин порушення рівноваги
             капіталістичної економіки
ВисновкиСписок джерел та використаної літератури
Вступ
 
Наука, яка закладає основи фахубудь-якого комерсанта-бізнесмена, приватного підприємця, бухгалтера-економістаі фінансиста, банківського працівника та ревізора-податківця, аудитора,спеціаліста страхової справи, менеджера та митника називається політичноюекономікою. Цю науку можна назвати базовою наукої для всіх іншихекономічних наук, які вивчають розиток суб¢єктів господарськоїдіяльності на мікрорівні (в рамках однієї неподільної господарської одиниці)або загалом – на макрорівні (в рамках діяльності всіх галузей  народногогосподарства). Політична економія дуже тісно пов¢язана з такими науками якстатистика, економічна статистика, фінансова статистика, економетрія, науками податкової, митної, банківської, казначейської, фінансово-кредитної справи,фінансового та економічного аналізу, аідиту та бухгалтерського обліку.Економічні знання для вище названих наук являються базовими.
Спеціалістам, які повинні працювати врізних областях української економіки, яка стала на рельси розвитку ринковихвідносин потрібні глибокі економічні знання. Щоб вплинути на економічні процесив країні нам потрібно мати цілий багаж знань в області фінансів, грошей,банківської та кредитної системи, розуміти та проникнути в таємницю походження,примноження, розподілу та використання національного багатства, досягненняналежного економічного процвітання, зрозуміти складні та непередбачені ситуаціїв комерційній діяльності, механізми економічних явищ та процесів в масштабахсвого підприємства і в маштабах всієї країни та світу.
Тверді економічні знання додаютьвпевненності у здійсненні комерційної підприємницької діяльності, допомагаютьправильно безпомислково прийняти необхідні рішення та визначають правильнуповедінку суб¢єкта господарської діяльності у вирі постійної зміни та  недосконалогозаконодавства, надмірного податкового тиску інших економічних хвороб, якісуттєво впливають на результати господарської діяльності.
Як будь-яка наука економічна теорія(політична економія) пройшла свою еволюцію. Економіка – це основа життя людината всьго суспільства. Вона  поділяється, по-перше на галузеву (економікапромисловості, сільського господарства, транспорту, будівництва тощо), по-другефункціональну (економіку праці, фінанси, кредит, бухгалтерський облік,прогнозування, маркетинг тощо), по-третє, міжгалузеву (демографія, математичніметоди економічних та фінансових досліджень, економічна кібернетика, теоріяуправління та менежмент, та інше, без якого повноцінна господарська діяльністьнеможлиа та недоцільна).
Політична економія, яка розвиваєтьсявже декілька століть постійно змінюється та корегується в залежності від умоврозвитку суспільства, різних політичних, соціальних та інших чинників, якісуттєво впливають на розвток економіки.
Щодо величезного значення політичноїекономії з самих давніх часів говорять висловлювання різних філософів,мислителів, письменників, поетів, вчених та інших знаметих на весь світ людей.Так, давньогрецький філософ Ціцерон стверджував, що політична економія євеличезним досягненням людського розуму. Письменник Марк Твен вважав, що“знання політекономії – першооснова вмілого керівництва державою. Наймудрішілюди всіх часів прсвячували…цьому предмету всю велич свого генія, життєвийдосвід, пізнання”.
Пророцтво Жоржа Сіменона такожзаслуговує на увагу: ”Я давно передбачав, що настане день, коли політичнаекономія стане на чолі всіх наук”.
Письменник Микола Гоголь порівнюваввміння господарювання як розмову з Богом, а наш співвітчизник григорійСковорода говорив про божественну економіку.
Отже, політична економія по правуназивається головною і на чолі всіх наук, синтезувавши те, що: — це наука, щовивчає, як люди здійснюють організацію виробництва; — наука про дії, щовключають обмінні операції між людьми; — наука, що вивчає, як люди роблятьвибір, щоб використати природні та інші ресурси для виробництва різних товарівта їх розподілу та споживання; — наука, яка вивчає людей у їх діловому тапідприємницькому житті; — наука, що вивчає багатство: — наука, що вивчає, якможна вдосконалити суспільство; — наука про види економічних систем, їх моделіта ринкові відносини.
Мабуть зайво говорити про політичнуекономію, її значення у житті суспільства та те, що вона допомагає нерозгубитись суб¢єктам господарювання у їхній господарській діяльності.
Розглянемо кілька шкіл зородженнякласичної буржуазної політекономії, її вульгаризації у Франції, поглядизнаменитих особистостей Франції, Німеччини, Англії, а також з¢ясуємо причинипорушення рівноваги капіталістичної економіки, яку допоміг встановити Кейнс.
Для сьогоднішніх поколінь дуже важлвознати розвиток економічної думки, її корегування та вплив науки на господарськудіяльнісь на основі вже пройдених етапів розвитку суспільства в феодальну,капіталістичну та посткапіталістичну епохи. На досвіді багатьох країн світу уминулому потрібно будувати та розвивати економіку сьогодні та враховувати їхніпомилки, які були наслідком нехтування економічними теоріями та застереженнями.
Питання 9:Зародження класичної буржуазної
                                   політекономії у Франції. Економічні
                                   погляди П. Буагільбера
 
Перша наукова школа впродовж 15-16 століть під назвою “меркантилізм”, основою якої були гроші і якомога більше.Солідарними у своїх поглядах були різні вчені багатьох країн світу.Заслуговують на увагу твкі вченні як Скаруффі (Італія), Стаффорд (Англія),Монкретьєн (Франція). Ці вчені вбачали суспільне багатство з кількості золота,а його джерело у зовнішній торгівлі. Тому у своїх працях  рекомендувалимонархам вести активну зовнішньоекономічну діяльність. За золото можна булопридбати все, що було необхідно державі, головне тільки те, щоб його булодостатньо.
Другою науковою школою була “фізіократия”(влада природи), представниками якої були Буагільбер, Кене, Тюрго. Це булифранцузькі вчені, лікарі 17-18 століття. Представники другої школи вбачалисуспільне багатство не в кількості золота та грошей самих по собі, а в товарахта  продукції, яку потрібно було отримати при виробництві. Але виробництвомвони вважали продукцію сільського господарства, а виробництво інших товаріввважалася другорядною сферою.
Слід зазначити, що термін “політична економія”ужив французький вчений А. Монкретьєн у 1615 році і означав мистецтводержавного управління господарством. Великої уваги заслуговує інший французькийвчений, який залиший також помітний слід у своїй діяльності
П'єр де Буагільбер (1646 — 1714) -  засновник класичної полі­тичної економії у Франції —народився в м. Руані в дворянській сім'ї, здобув юридичну освіту освіту,займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією. Але великажага до економічних вчень та розвитку економічної теорії заставляли йогопрацювати за сумісництвом. У свій вільний від основної роботи час, він займавсяекономікою. З 1689 року і до останніх днів свого життя він займає посаду суддів Руані. Але впродовж 15 років свого життя він поряд з посадою судді він не покидаввивчення економічних процесів. Був людиною широкої доброзичливої справедливоїдуші, енергія та працьовитість не давала йому спокою, він постійно знаходивсобі масу роботи, яка йому приносила задоволення.
Особливості економічного розвитку Франції позначилисяна формуванні економічних поглядів П¢єраБуагільбера. У працях “Доклад­ний опис становища Франції...”(1696), “Роздрібна торгівля Фран­ції" (1699), “Міркуванняпро природу багатства, грошей і податків” (1707) та інших Буагільбервиступає з гострою критикою мерканти­лізму. Всупереч останньому він джереломбагатства вважає не обіг грошей та золота, а виробництво, зокрема сільськегосподарство. Він оголошує себе “адвокатом сільського господарства” і вимагає відуряду всілякого сприяння аграріям. Виробництво засобів праці, інструментів,господарчого інвентаря, одежі, взуття, тощо він вважав справою другорядною. Цебуло його помилкою. Але в інших справах він зробив багато корисного.
Буагільбер виступає зареформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно.Свої економічні ідеї, спрямо­вані на реформування державної економічноїполітики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадівпроти уряду, що накликало на нього навіть репресії. Але великі зв¢язки у судових та юридично-адвокатськихорганах  робили його не таким вразливим. Кар¢єрасудді допомагала йому боротися з державними органами, які надмірно намагалисявпливати на цінову політику.
Теоретично обґрунтовуючи питання реформуванняекономічної політики, Буагільбер, як і Вільям Петті, ставить кілька проблем:чим визна­чається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечує­тьсязростання виробництва, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни. Вінвбачав ціну головним чинником у збуті продукції.
Буагільбер розумієоб'єктивну суть економічних законів, які ді­ють як закони природи. Природу вінототожнює з Провидінням, тобто з Богом… Він виступає проти втручання держави векономічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропор­ційністьта рівень цін, відновить торгівлю.
На противагумеркантилістам, які багатство ототожнювали тіль­ки з грошима, Буагільбердоводить, що справжнє багатство нації — це різні корисні речі, які допомагали брозвивати сільське господарство, а передовсім продукти землеробства. Джере­ломбагатства є праця людини.
Теорію вартості П. Буагільбера, як і В. Петті, Карл Маркс називає заснов­ником трудовоїтеорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і “істинну”, або “справедливу”вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці на створеннянового товару. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв'язки між людьмигрунтуються на обміні продуктами праці та їх споживанні. Цей обмін, підкреслюєвін, має відбуватися згідно із витрата­ми праці. А це означає, що Буагільберстоїть на позиціях еквівалент­ного обміну, тобто за якийсь один товар можнавиміняти інший або кілька товарів, що дорівнюють кількості затраченої на нихпраці.
Длянормального економічного розвитку країни, за Буагільбером, потрібен вільнийобмін між галузями виробництва й відшкодо­вування витрат виробників. Ціпроблеми можуть бути вирішені між­галузевим поділом праці за умов вільноїконкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю товару за умов такогоподілу, і ста­новить, на думку Буагільбера, його “істиннувартість”.
Метою товарноговиробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживнувартість.
Заслуговує на увагу думка Буагільбера пронеобхідність рівнова­ги в ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслюваввін, задушить усе в державі. Він розумів, що кількість вироблених товарівповинна дорівнювати кількості грошей
Теорія грошей  по Буагільберу не збігалася з іншими вченими. Відсутність уБуагільбера чіткого розуміння при­роди товарного виробництва виявилась утрактуванні ним самого поняття “гроші”. Якщо в  В. Петті вартість проявляється у грошах, тоБуагільбер бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гро­ші взагаліпорушують природну рівновагу товарного обміну відпо­відно до “істинноївартості”. Всупереч меркантилістам, які вважали гроші єдинимвидом багатства, Буагільбер бачить в них джерело всіх нещасть товаровиробників.Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер,  -  це полегшенняобміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функціюзасобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими грішми.
Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинулидалі фізіо­крати.
Фізіократи— французькі економістидругої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії. Назвацієї наукової школи походить від грецьких слів “фізіс” - природа і “кратос” -  влада. Поява школи фізіократів зумовленасоціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивавсякапіталізм на його мануфактурній стадії. Відмирання феодалізму було повільним,особливо на селі, а розвиток капіталізму в містах не сприяв належному розвитку.
У Франції в ті часи переважало сільське населення, якебуло переобтяжене величезними феодальними податками, які були спричиненнінепомірною розкішшю королівського двору і дойшло до межі масового зубожіння.
Після війни Франція втрачає свою військову могутність,а разом з цим і позиції у зовнішній торгівлі. Панування меркантилізмупослабилось також, але було ще досить міцним.
У другій половині XVIII ст.  наближа­лась дореволюції. А в економічній політиці Франції неподільно па­нував меркантилізм.
На цей час чітко визначилися дві проблеми, щогальмували еко­номічний розвиток: панування меркантилізму і збереження фео­дальногорежиму на селі. Фізіократи, виступаючи проти мерканти­лізму, висували на першийплан аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократіваграрного характеру. На відміну від меркантилістів фізіократи булиприхильниками еко­номічного лібералізму.
Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисахбули сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема П. Буагільбером. Проте неможна говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіокра­ти розробили основи,хоча й суперечливої, проте прогресивної ре­форми, суть якої полягала вкапіталістичній реорганізації сільського господарства.
Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х роківXVIII ст. її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо,Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів бувФ.Кене. Центром, де регулярно збирались фізіо­крати, став салон маркіза Мірабо.Школа мала великий успіх, її представники опублікували багато праць, видавалижурнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припиниласвоє існування. Однією з причин цього була неможливість здійс­нення програмфізіократів за умов абсолютизму.
Французький лікар  Кене також займався економікою, написав багато наукових праць,правда уже в 60 років і він фактично визнає, що розвиток суспільствавідбувається за об'єктив­ними законами. У цьому — велика заслуга фізіократів.Проте вони ототожнювали закони природи й закони суспільства, а під “природ­нимпорядком" фактично розуміли капіталістичне виробництво,розглядаючи його як вічне, незмінне.
Економічна програма фізіократів формувалась у боротьбіпроти меркантилістів. Якщо останні всю увагу концентрували на аналізі явищ усфері обігу, то фізіократи перенесли свої дослідження у сфе­ру виробництва.Кене висунув ідею щодо еквівалентності обміну за умов природного порядку. Вінвважав, що товари вступають в обмін з наперед заданою ціною. Проте, що самележить в її основі, він не розумів. Кене розглядав лише “ринкову ціну”, яка,на його думку, створилася між продавцями та покупцями і залежить від наявностіна ринку товарів, попиту і пропозиції за умов вільної конкуренції.
Якщо обмін є еквівалентним, то він, робив висновокКене, нічого не виробляє, отже, не породжує багатства. А прибуток, який одер­жуєторговець, не є прибутком держави. Такий висновок спонукав фізіократів шукатиінших джерел збагачення держави. На думку Кене, збагачення країни зв'язане зматеріальним виробництвом і пе­редовсім із сільським господарством. Саме томуфізіократи перено­сять свої дослідження у сферу безпосереднього виробництва, аса­ме — в сільське господарство.
Чистий продукт по Кене — це надлишок продукції, одержаний у сільському господарстві,над ви­тратами виробництва. Створюється він, на думку Кене, лише в сільсь­комугосподарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати спо­живні вартості.У промисловості відбувається не збільшення спожив­них вартостей, а лише їхскладання, комбінування або зміна форм.
Отже, “чистий продукт” у Кене має натуральну форму,він є да­ром природи. Це означало, що Кене, як і всі фізіократи, не розумівсуті вартості і зводив її до споживної вартості. Помилка фізіократів полягала втім, що вони плутали процес зростання матеріальних благ, який найбільш наочнопроявляється в сільському господарстві, зі збільшенням вартості.
Водночас у Кене спостерігаємо й інший підхід довизначення “чистого продукту”. Оцінюючи величину “чистогопродукту”, він стверджує, що вона є точно визначеною і залежитьвід витрат вироб­ництва, тобто витрат на сировину, матеріали й заробітну плату.За­робітну плату теж визначено — це мінімум засобів існування. Ви­трати насировину і матеріали також відомі — це витрати капіталу. Відтак “чистийпродукт” -  це не дар природи, а результат додатко­вої праціземлероба.
“Чистий продукт” уфізіократів ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники.Саме тому фізіократи ви­ступали за проведення податкової реформи з наміром усівиди пода­тків замінити одним   — земельним.
Продуктивна й непродуктивна праця виходила  з поняття “чистого про­дукту”  Уфізіократівпродуктивною є праця, що створює “чистий продукт”, тобто праця в сільськомугосподарстві. Інші види праці другорядні та великого інтересу фізіократи цьомуне приділяли.

Питання 18:     Подальша вульгаризаціябуржуазної
                                     політекономії (30-50 р. XIX ст.).
                                     Економічні погляди Сеніора, Кері
 
Загальна оцінка класичної політичноїекономії у колишній радянській літературі здійснювалось за схемою К. Маркса, котрийдо класиків зарахував економістіввід В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П.Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії К.Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на Його думку, класична школавичерпала себе.
На зміну класичній політичній економії, яка маласправді науковий характер, приходить, за марксом “вульгарна”, тобто ненауковаполітекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналізомзакономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичноїекономії виступили лише як апологети, свідомі захисники капіталізму. Перехід довульгарної політекономії К. Маркс зв¢язувавіз загостренням класової боротьби.
Основоположниками вульгарної політичної економії К.Маркс називав Сея і мальтуса. Він критикував “вульгарних економістів” за відхідвід трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин міжнайманими робітниками і капіталістами. Теза про вульгарний характер політичноїекономії набула широкого розвитку у всій так званій марксистській літературі.
Відповідно послядів К. Маркса сучасна політичнаекономія також оголошувалась вульгарною, але згодом було доведено, що такийвисновок був абсурдним, оскільки ці теорії успішно використовувались векономічній політиці західних держав.
В кінці 19 століття класична економічна теорія сталазамінюватись неокласичною економічною теорією.
Слід зазначити в еволюції економічних вчень такожвидатного вченого Мальтуса, якого у сучасній західній економічній літературіназивають ученим, який на століття раніше за Кейнса відкрив закон ефектив­ногопопиту, спираючись на визнання обмеженості ресурсів у суспі­льстві та їх спаднувіддачу, ученим, який передбачав можливість криз надвиробництва. “Коли бМальтус, а не Рікардо, був основопо­ложником політичної економії XIX століття,- писав Д.  Кейнс, — на­скільки мудрішим та багатшим був би зараз світ”. Атепер розглянемо ще одного представника продовження економічних вчень.
Нассау Вільям Сеніор (1790—1864) народився в англійській сім'ї іспанського походження,здобув освіту в Оксфорді, став ба­калавром та магістром права. Кар'єру адвокатаз причин інвалід­ності залишає і починає вивчати політичну економію. З організа­цієюкафедри політичної економії в Оксфорді 1825 році Сеніор був обраний на посадупрофесора. Його праці було присвячено проб­лемам грошового обігу та методологіїполітичної економії. Пев­ний час він працював чиновником канцлерського суду,займався проблемами законодавства. Сеніор багато подорожував і спілку­вавсямайже з усіма видатними людьми тієї доби. Сучасникам він був відомий скоріше якреформатор, ніж як економіст-теоретик, за­вдяки чому склалося враження проособливу класову спрямованість його теорій.
З розвитком капіталізму все більше виникає потребаузгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики,тобто набуття політекономією практичної функції з метою пояснити природуекономічних явищ, дати практичні рекомендації для подо­лання суперечностей, щопритаманні капіталізму й загострюються з його розвитком.
Тому для цього періоду розвитку економічної теоріїхарактерним є спрощення та перегляд висновків політекономії Сміта і Рікардо.
Сеніор підтримував класичну традицію і водночас маввласний погляд на природу деяких економічних явищ. На відміну від Сміта він неставив перед собою завдання побудови повної соціальної фі­лософії, а обмежувавпредмет політичної економії як науки вивчен­ням природи виробництва тарозподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса.
Теорію політичної економії викладено, головне, у йогокнижці “Політична економія” (1850), якаспочатку (в 1836 р.) була видана у вигляді статей в енциклопедії.
Теорія вартості за Сеніором — є багатство, що виступає у вигляді речей, які можуть обмінюватись, або маютьвартість. На його думку, обмінюватись або передаватись з рук у руки можутьречі, які є в обмеженій кіль­кості (до них не належать, наприклад, сонце,повітря тощо), і мають властивість бути корисними, тобто “властивістьпрямо чи побічно давати задоволення чи тамувати біль”.
Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість,корисність та обсяг пропозиції. За відповідних обставин кожна з цихвластиво­стей відіграє власну роль, по-різному впливаючи на процес обміну, алев сукупності вони визначають цінність багатства.
Визначенню поняття граничної (спадної) корисності упраці Се­ніора належить значне місце. Він зазначає: “Існує межазадоволення потреб, що її може забезпечити товар відповідного типу, і, більшетого, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Двапредмети одного типу рідко дають удвічі більше задово­лення, ніж один, і щерідше десять дадуть уп'ятеро більше задово­лення, ніж два. Отже, за наявностідостатньої кількості відповідних товарів великого буде й кількість людей, щозабезпечені ними, і які не бажають або виявляють лише слабке бажаннязбільшувати свої запаси цього товару; для них додаткова пропозиція втрачає всю,або майже всю свою корисність”.
Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значеннянадає корисності, але його не можна вважати засновником суб'єктивної теоріївартості. Він окреслює проблему в цілому, не вдаючись до детального аналізу таглибокого вивчення.
Отже, першим чинником вартості (цінності) він вважаєкорис­ність, тобто попит. Другим чинником вартості, за Сеніором, є рівеньдоступності блага, його пропозиція; “порівняльне обмеження про­позиції або… порівняльнанедоступність, хоча сама по собі й недо­статня для формування вартості, є їїдуже важливим елементом; ко­рисність, або, інакше кажучи, попит, залежить віднеї". Рівень доступності блага визначається, на йогодумку, витратами виробни­цтва. Він пише, що “пропозиціяобмежується витратами на вироб­ництво".
Сеніор критикує обмежене визначення вартості Смітом таРікар­до, які зводять фактори вартості лише до витрат праці. Сеніор вважає, щотрудова теорія вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ(наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими).
Витрати виробництва, які,на думку Сеніора, включають два елементи — працю та капітал, є першимкроком до кількісного прояву вартості у процесі обміну, хоча недоступність ікорисність блага суттєво впливають на його оцінку. Вартість формується підвпливом витрат виробництва, які включають прибуток, процент та заробітну платуі є факторами ціни.
Однак, на відміну від Рікардо, що зводить витративиробництва до нагромадженої праці, Сеніор визначає їх через суб'єктивну кате­горіюутримання, тобто “жертовності” обох суб'єктів виробницт­ва — капіталіста танайманого робітника.
Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій часта спокій, а капітал  — це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радо­щахспоживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Утриманнясамо по собі не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталісту,так і робітникам. Ця винагорода набу­ває форми заробітної плати та прибутку.Очевидно, що вартість у Сеніора — це синтез категорій мінової вартості таціни.
Ціноутворення  Сеніору до­велося показати, як відбувається реалізація товару,формується його ціна.
З одного боку, на думку Сеніора, витрати навиробництво є ре­гулятором ціноутворення, але таким, що лише окреслює приблиз­нуціну, а не визначає її. На відміну від Рікардо, він уважає, що ці­на товарудорівнює сумі утримання капіталіста та робітника, це сума капіталу тапраці, або сума заробітних плат та прибутків капіталіста, які треба сплатити,щоб виробники продовжували свою діяльність.
З іншого боку, сума заробітних плат та прибутків унього за­лежить від цін, що визначаються співвідношенням попиту та про­позиції.
Теорія Сеніора зводить витрати виробництва догрошового ви­раження іробить їх у такий спосіб порівнянними. Вінстверджує, що витрати виробництва є лише “регулятором”цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту тапропозиції.
Отже, ціноутворення, за Сеніором, є водночас іпроцесом оціню­вання вартості, тобто розміру пожертв капіталіста й робітника.
Відтак дослідженню закономірностей ціноутворення вдоктрині Сеніора належить значне місце.
У зв'язку з цим, він зробив ще одневідкриття, задовго до того, як воно стало актуальним: підкреслюючи визначальнуроль факторів попиту й корисності для фіксування ціни порівняно з таким чинни­ком,як витрати виробництва, він звертає увагу на те, що ці чинники діють лише заумов вільної конкуренції. Монополізація виробницт­ва нівелює їхню дію.
Монополізація виробництва і ціноутворення. Рівень монополі­зації виробництва, на думку Сеніора,визначає, який із трьох факто­рів (витрати, попит чи пропозиція) більше впливаєна ціну. Він ви­окремлює п'ять різних умов виробництва, що визначають ступіньїхнього впливу: 1) брак будь-якої монополії; 2) монополія, за якої монополістне є єдиним виробником на ринку, але має якісь винят­кові умови виробництва, щозабезпечують збільшення або стабіль­ність прибутків; 3) монополія, за якої монополістє єдиним вироб­ником, але не може збільшувати обсягів виробництва; 4)монополіст є єдиним виробником і може нарощувати обсяги виробництва без­межно із однаковою віддачею; 5) монополіст не є єдиним виробни­ком, але має особливіпереваги, які зменшуються або зникають за нарощування обсягів виробництва.
Усі ці випадки Сеніор ілюструє співвідношеннямвартості й ви­трат виробництва. Оскільки у випадках 2,3,4 не існує верхньоїмежі ціни, то витрати виробництва будуть нижньою її межею. У випадку 5 виробництвоможе відбуватися за умов обмеженої пропозиції фак­торів, а отже, і монополіябуде обмеженою, а витрати зростатимуть пропорційно збільшенню обсягіввиробництва й зумовлюватимуть таку саму ціну, як і в першому випадку. Будь-якийвиробник з мен­шими витратами отримає надприбуток, або ренту.
Визначена під впливом конкуренції між виробникамиціна, на його думку, є базовою на ринку. Але в результаті протистояння ви­робникаі споживача ціна зафіксується на рівні вартості, чи, як ро­зуміє її Сеніор, нарівні витрат виробництва. Як бачимо, Сеніор впритул підійшов до визначеннявартості через витрати виробницт­ва, які фіксуються в ціні завдяки зіткненнюдвох суб'єктивних оці­нок величини утримання з боку споживача та виробника.
Зрозуміло, що він не зовсім точно розрізнявкатегорії вартості (поняття про яку запозичив у Сміта та Рікардо, точнонаслідуючи їх щодо цього), пропозиції та граничної корисності, а також не робивчіткої різниці між ціною та вартістю. Але в його теорії наявні еле­ментимайбутньої доктрини граничної корисності, факторів вироб­ництва та інших основнеокласичного аналізу.
Капітал.Теорія вартості (ціни) у Сеніора була похідною від йо­го теорії утримання.Людську працю та природні ресурси (землю та ін.) він розглядав як первинніфактори виробництва, третім (вто­ринним) фактором, є, на його погляд,утримання. Двох перших не­достатньо для виробництва, третя чинна сила — “поведінкалюдини, що утримується від невиробничого використання того, що є в їїрозпорядженні, свідомо віддаючи перевагу виробництву, яке має віддалені, а ненегайні результати.… Цей фактор, що відрізняється від праці і природнихресурсів, є необхідним для існування капіталу і перебуває в такому самомувідношенні до прибутку, як праця до заробітної плати”.
Капіталу Сеніора —це поєднання трьох факторів: землі, праці та утримання.Природні ресурси — це матеріальне його на­повнення, а утримання — це відмовавід його невиробничого вико­ристання, праця ж — спосіб його зберігання іформування.
Доходи.Визначивши капітал як єдність трьох факторів, Сеніор сформулював підходи доаналізу суті доходів.
Основним напрямком політекономічного дослідженняСеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Він, як і інші того­часніекономісти, вирішував її з допомогою теоретичних обгрунту­вань правомірностітих чи інших видів доходу: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Цяскладова його теорії була найбільш слабкою і зумовила критичне ставлення дойого вчення в цілому.
До Сеніора з усіх категорій доходу дохід на капіталбув наймен­ше обгрунтованим. Рікардо розглядав його лише як залишок післявилучення величини заробітної плати з ціни товару. Адже капітал трактували якпродукт землі та праці, а не як самостійний фактор. Сеніор побачив підстави дляособливої винагороди капіталіста — винагороди за утримання від споживаннякапіталу в розрахунку на майбутнє. Хто утримується, зазначає він, “той і єкапіталістом, і ви­нагородою за його дії є прибуток”.
Але капіталіст не лише утримується від споживання, а йпра­цює, організовує підприємство, керує ним. Отже, прибуток вклю­чаєдва види винагороди, і Сеніор розрізняє два види доходу капіта­ліста — підприємницькийдохід (плата за працю) і процент (плата за капітал).
З цієї позиції легко було пояснити природу процента напозичко­вий капітал. Таприроду ренти пояснити було важче. Зодного боку, не можна було залишити поза увагою роль землі як фактора вироб­ництва,з іншого — її не можна було віднести й до витрат виробни­цтва, розмежувати ролькапіталу і землі в цьому процесі.
Сеніор вказував на те, що капіталвтрачає свої властивості, коли його вкладають у нерухомість, а земля від іншихфакторів саме й відрізняється своєю нерухомістю. Іншим ресурсам притаманна об­меженістьпропозиції, обмінюваність, що зумовлює їхню товарність і участь у виробництві уякості витрат. Землю з цієї позиції охарактеризувати важко. Тому землю якоб'єкт власності він відносить до капіталу, що потребує особливого видуутримання, зв'язаного з мо­нополією на володіння землею.
Монополія у Сеніора, поряд зутриманням, є основою для пояс­нення цілої низки економічних явищ. Коливиникають труднощі з визначенням їх природи, він використовує цю категорію.Так, Сені­ор зазначає, що монопольне володіння передовими досягненнями увиробництві зумовлює існування надприбутку, як тимчасового яви­ща. Існуємонопольне володіння привілеями, що дає можливість отримувати прибуток, колиутримання здійснювалось іншою осо­бою (прибуток на успадкований капітал).
Виходячи з монополії земельноївласності, він і пояснює приро­ду ренти. Оскільки Сеніор не розглядає землю якокремий фактор виробництва, він уважає, що рента, яка не належить до витрат, неможе впливати на ціну. Рента — залишок, різниця між ціною і вар­тістювиробництва, яка привласнюється завдяки повній або частко­вій монополії, і вонане зв'язана з «жертовністю», тобто із власними зусиллями.
Прибуток,процент і заробітна плата, на думку Сеніора, за всіма параметрами відрізняютьсявід ренти.
Теорія прибутку й процента не буладостатньо обгрунтованою. Ні в “Політичній економії”, ні вОксфордських лекціях 1847—1852 роках Сеніор не спиняється на поясненніпринципів і шляхів форму­вання прибутку та його розмірів, ставки процента,джерел їхнього забезпечення, мотивів утримання.
Вінобмежується визначенням похідної природи прибутку на ка­пітал як плати запідприємництво та утримання від негайного спо­живання грошей.
Але в теорії Сеніора уже містятьсяположення, що в них висвіт­люютьсявзаємозв'язкиприбутку,процента й заробітної плати. Він указує на те, що основою зростаннявиробництва є прибуток, який перетворюється на заощадження, а згодом — навитрати виро­бництва. Тому зростання прибутку й заробітної плати залежить відутримання капіталіста.
Заробітна плата. Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількостіпраці і утримання, необхідного для продовження вироб­ництва, Сеніор робитьвисновок, що зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням(спаданням) заробітної плати. З ча­сом ціни зафіксуються на рівні витратвиробництва, отже заробітна плата відповідатиме витратам праці.
Він бачив різницю між реальною таномінальною заробітною платою, але ще не спромігся співвіднести теоріюзаробітної плати (яку він зв'язував з продуктивністю праці) та теоріюпродуктивності капіталу. Формування ставки заробітної плати ставилося в повнузалежність від утримання капіталіста (розмірів прибутку), а не від утриманняробітника.
Теорія розподілу Сеніора не раз зазнавала критики заїї бездока­зовість. Однак терміном ”утримання” інші автори також користува­лися досить інтенсивно,особливо коли вони не могли пояснити природи доходів.
У теорії Сеніора значне місце відведено також іхарактеристиці інших аспектів доходів. Він доводить, що додатково залученапраця в сільському господарстві створює прибуток, який має тенденцію дозниження; що зростання населення обмежується дефіцитністю ма­теріальнихбагатств; що кожен індивід намагається отримати більше багатств за найменшихвитрат, але поєднання цих намагань урівнює засоби з витратами тощо.
Для ілюстрації своїх теорій Сеніор частокористується математи­чним апаратом.
Ортодоксальне розуміння трудової теорії вартостізумовило коло проблем, що були розглянуті Сеніором. Поза його увагою не зали­шилисьпитання грошей та грошового обігу, а також міжнародної торгівлі.
Теорія грошей. Сеніор критично аналізує кількісну теорію грошей Торренса, Рікардо іДжеймса Мілля. За вихідне він бере положення про те, що гроші є товаром, якийнабрав особливої форми в процесі еволюції обміну. Пройшовши шлях від бартеру,де гроші виступали в натуральному вигляді, до сучасної універсальної форми,вони стали виконувати цілий ряд функцій. Але основне їхнє призначення, на ду­мкуСеніора, — обслуговувати кредит, оскільки гроші є виразником вартості,універсальним засобом обміну, універсальним вимірювачем вартості, що робитьможливим майбутні платежі.
Ідеальні властивості товару, який претендує на рольгрошей, — це спроможність задовольняти будь-які потреби, обмежена кіль­кість,однорідність. Важливі й деякі фізичні якості: висока вартість у малійкількості, легка подільність, довговічність, сталість вартос­ті. Тільки золотота срібло відповідають цим вимогам.
Цей підхід до характеристики грошей як особливоготовару від­повідає класичним позиціям. Але Сеніор вимагає відносного обме­женнякількості цього товару в обігу, а отже, виходить з теорій про­позиції,сформульованої ще меркантилістами, не враховуючи існування об'єктивного попитуна гроші.
Практичні рекомендації Сеніора щододержавного регулювання пропозиції грошової маси не втратили значення і тепер.Він уважав, що лише держава має здійснювати емісію, що однією з умов конт­ролюза незмінною вартістю паперових грошей є формування розум­ної податковоїсистеми, підтримування постійного співвідношення з міжнародними обміннимикурсами.
Основна помилка Джеймса Мілляполягала, на погляд Сеніора, у тім, що, розглядаючи проблему грошей, Мілль невключав монетар­ної теорії в економічний аналіз, не аналізував факторів, щовплива­ють на величину вартості цього товару, а оскільки вартість грошейзумовлюється тими самими чинниками, що й вартість інших това­рів, то з позиційкількісної теорії грошей неможливо пояснити заса­ди формування рівня цін(особливо міжнародного). Сам Сеніор не досліджував проблеми порівняльнихвитрат, як це робили економіс­ти починаючи від Сміта, і дещо перебільшував рольвитрат у ство­ренні вартості грошей.
Внесок Сеніора в економічну теорію різні авториоцінюють по-різному: від повного замовчування до критики його теорій в цілому.Очевидним наміром Сеніора був синтез теорій Рікардо, Мальтуса та Сея, і в цьомувін домігся значного успіху. Але багато його власних ідей мають самостійнуцінність. Сеніора можна вважати одним із засновників теорій відносної таграничної корисності, попиту і про­позиції. Він правильно розумів економічнусутність капіталу, про­цента, факторів виробництва, виробничих витрат. Хоча ціідеї були не досить обгрунтованими, але згодом знайшли визнання в економі­стівнеокласичного спрямування і були ними розвинуті далі.
Намагання Сеніора звільнити політекономію відбудь-якого ком­промісу із соціальними системами та реформами, звести її до обме­женоїкількості основних принципів, придатних для пояснення різноманітних економічнихявищ, дає підстави вважати його засно­вником політекономії як прикладної науки.
Найбільш відомим послідовником класичної традиції бувДжон Стюарт Мілль (1806 — 1873). Книжка Мілля “Принципиполітич­ної економії” (1848) протягом другої половини XIX ст. була основ­нимнавчальним посібником для економістів. Її успіх зумовлювався вдалим поєднаннямкласичного та інших напрямків, стрункою й ви­тонченою філософською картиноюекономічного устрою суспільст­ва, майстерним викладом основного змісту теоріїРікардо та не менш майстерною спробою “примирити” Рікардо тайого критиків. Лише після опублікування відомого трактату Маршалла й розвиткуграничного аналізу праця Мілля втратила своє значення.
Походження та освіта Джона Стюарта Мілля,викладацька робо­та в багатьох університетах визначили напрями його діяльності.Ба­тько Джона Стюарта Мілля, Джеймс Мілль, особисто займався ви­хованням свогосина. Уже в три роки молодший Мілль вивчає грецьку мову, «у вісім —латинь, читає грецьких класиків, книги з історії, літератури, вивчаєматематику, в одинадцять — коригує гранки найвідомішої праці батька “Історія Британської Індії”, а в тринадцять— нарівні з дорослими бере участь в обговоренні прин­ципових політекономічнихпроблем.
Засновником ліберальної економічної теорії в СШАвважають Генрі Чарльза Кері (1793 — 1879), у працях якого капіталізм роз­глянутояк економічний устрій, що керується об'єктивними еконо­мічними законами і непотребує втручання держави.
Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався навизнанні вели­ких класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогре­сивностірозвитку були особливості, притаманні його країні.
Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859рр., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало,але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була де­шевою, плодючоюі в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалосьбудівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновішихтехнологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки ізанепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави дляоптимізму.
Генрі Чарльз Кері народився у Філадельфії в сім'їірландського політичного вигнанця, який не мав жодних симпатій до Британії.Батько був заможною людиною, що давало можливість його синові отримати добруосвіту.
 Однак Кері закінчив звичайну школу і у 24 рокистав бізнесменом, швидко забезпечив собі матеріально не­залежне майбутнє і в 42роки зайнявся наукою. Він був добре обі­знаний з історією, соціологією,психологією, математикою, філосо­фією, біологією, хімією та фізикою. Під чассвоїх подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, ісеред них із Міллем, який зацікавив його як видатний учений.
ПеруГ. Ч. Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфле­тних матеріалів, атакож безліч газетних статей. Найвідомішими його працями є “Нарисипро норму заробітної плати” (1835) у трьох томах, тритомник “Принципиполітичної економії” (1837—1840), “Минуле, сучасне, майбутнє”(1843), “Гармонія інтересів” (1850), “Основисо­ціальної науки» (1858—1859), “Принципи соціальної науки” (1865)та інші, що демонструють охоплення ним усіх суспільних процесів.
Політична економія Кері була поєднанням обгрунтованоїкрити­ки існуючих економічних теорій із власними науковими поглядами. Він несприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких вважав песимі­стичними і такими, щорозпалюють соціальну ворожнечу, і хоча високо цінував А. Сміта, але з частиноюйого положень також не погоджувався, зокрема заперечував теорію вільноїтргівлі, запро­понувавши натомість доктрину протекціонізму. Його політичнаекономія заслуговує на увагу завдяки оригінальності підходів до трактуванняосновних економічних категорій, запропонованих кла­сичною школою, а такожоптимістичному баченню перспектив су­спільства, заснованого на принципахіндивідуалізму та конкуренції.
Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він ви­знає роль вартості в процесіобміну та розподілу і вважає, що “при­чина існування в людському розумі ідеї вартості…це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємобажаною річчю”. Вартість збільшується чи зменшується, колизбільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Ке­рі пропонуєорієнтувати на витрати виробництва.
Він визнає ідею корисності, але трактує її тільки яккорисну вла­стивість: “Корисність речей є мірою людської влади над природою,і вона зростає з єднанням людей. Вартість речей, з іншого боку, є мірою владиприроди над людиною, і вона зменшується зі збіль­шенням єдності людей. Отже,існують два протилежні напрямки, які завжди обернено пропорційні один одному” .
Кері використовує ідею протистояннядля пояснення основ взає-мообміну. На його думку, торгівля товарами — це обмінна підставі врахування витрат виробництва: ніхто не запропонує за товар біль­ше,ніж він вартий на даний момент, а не в минулому, оскільки ви­трати виробництвазменшуються з часом, бо природа все менше протистоїть спільноті людей. Двафактори визначають вартість: природата праця людини.
Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює віддвох фа­кторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такоїпостановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозілюдини над природою. Найбільш наочною щодо цього є йоготеорія земельноїренти.
Положення про те, що вартість продуктівсільськогосподарсь­кого виробництва з часом має зростати, бо зменшуєтьсякількість плодючих земель і люди повинні звертатись до обробітку гірших, аотже, докладати більших зусиль, Кері спростовує. Він посилає­ться на той факт,що більш родючі землі — це такі, які потребу­ють більших зусиль (якщо вонибільш родючі, то лише завдяки більшим витратам праці, наприклад, тампровадились меліоратив­ні роботи, чи були знищені чагарники і т. п.). “Найбагатшаземля є прокляттям для першопрохідця”, і тимчасово, до отримання відда­чі від неї, віноселяється на чистій ділянці, яка може бути зовсім не родючою3.
Ця теорія, на думку Кері, справедлива не лише дляамерикансь­ких піонерів, а в історичному плані і для старих земель. Він переко­наний,що для обробітку земель люди об'єднують свої зусилля і пе­реносять їх на ліпшіділянки вже після того, як оброблено гірші.
Різниця полягає лише в тім, що витрати на старихземлях знецінюю­ться, тому встановлення вартості відбувається за сучаснимимірка­ми. Хоча Кері і протиставляє свою теорію ренти рікардіанській, але йоговисновки, зроблені на підставі особливостей розвитку земле­робства в Америці,збігаються з висновками, які зробив Рікардо в Англії: вартість маєтенденцію дозниження.
Кері зазначає, що основою вартості й ренти є тітруднощі в про­тистоянні природі (і різниця в їхній величині), які люди долаютьу даний момент і в даному суспільстві. Для нього вартість — це оцін­ка товару зпозиції зусиль усього суспільства, тобто вона вимірює­ться суспільнимивитратами. А вартісні відносини мають значення, як об'єкт політекономії лишетому, що лежать в основі розподілу національного багатства, але з поглядувиробництва сама вартість є результатом об'єднання зусиль усього суспільства.
Теорія “гармоніїінтересів”.Сприйнявши елементи теорії ви­трат виробництва й ренти від Рікардо, Керікритикує його за те, що в основі всіх ідей Рікардо лежить вартість як результатекономічно­го протистояння, конкуренції суб'єктів. На його думку, саме на під­валинахкласичної теорії (згідно з якою економіка є зіткненням ін­тересів, а суспільствомкерують об'єктивні закони, визначаючи долю всіх верств та класів, здійснюючиприродний відбір) базують­ся неправильні висновки про те, що виживання людини векономіч­ному просторі є її приватною справою.
Теорія Кері базується на ду­мці, що суспільний поділпраці потребує якнайтіснішого єднання всіх членів суспільства і неіндивідуальний, а самезагальносуспіль­ний інтерес має стативизначальним.
Теорія Кері є оригінальною, оскільки факти, які вінаналізує, ха­рактерні лише для Америки. Відтак його економічні погляди були вменшій мірі космополітичними, ніж у європейських економістів, чиї погляди вінподіляв. Дослідження закономірностей розвитку націо­нального господарства йаналіз продуктивної сили єдності суспільс­тва забезпечили йому визнання німецькоїнаціональної школи, яка вважала предметом політичної економії національнегосподарство. Згодом Кері використає ці ідеї.
Поєднавши дві тези: про пріоритет суспільнихінтересів та про­дуктивну силу єдності суспільства, Кері формулює теорію«гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови длявсебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, про­дуктивністьпраці й доходи зростають, розвивається ринок. Багатст­во суспільства стаєосновою для зростання добробуту кожного його члена. Тому праця та інтересикожного мають бути підкорені за­гальній меті — розвитку суспільноговиробництва.
Розподіл.Проявом гармонії інтересів є справедливий розпо­діл, який ураховує внесоккожного у виробництво. Цей природний закон притаманний капіталізмові й регулюєвідносини ооміну та споживання.
Кері належить пріоритет відкриття так званогозаконузростан­ня частки робітників у національному продукті, відповідно доякого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль,оскільки сила природного опору зменшується, а нові, асоційовані зусилля(мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив.Відбувається переоціню­вання внеску капіталіста у виробництво і його відносначастка на момент розподілу зменшується. Це спричиняє зниження норми при­бутку,хоча й не зменшує абсолютних розмірів доходу власників ка­піталів. Водночасдоходи робітників зростають як абсолютно, так і відносно.
Він використовує свою теорію “гармоніїінтересів” для оцінки внеску праці та капіталу в суспільнийрозвиток. Кері вважав працю та капітал однаковими претендентами на створененими багатство. Дбаючи про власні цілі, капіталісти змушені поліпшувати умовиви­робництва і становище робітничого класу. Їхній власний внесок оцінюється зпозиції падіння корисності капіталу та зростання роз­мірів заощадженої на йоговиробництво праці. Цінність праці при цьому зростає, тому в процесі розподілузростає частка робітників.
З цих самих позицій Кері пояснює доходиземлевласника, який у нього виступає як капіталіст. Внесок землевласника увиробницт­во — це земля, вартість якої становить меншу частину витрат ви­робництва,що з часом зменшуватимуться ще більше, тому змен­шення частки землевласника внаціональному доході є об'єктивно зумовленим.
Отже, на думку Кері, кожен агент виробництваотримує те, що сам він вкладає в нього, а тому капіталістичний розподіл єцілком справедливим і не створює підстав для соціальних суперечностей,забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства.
Теорія народонаселення Мальтуса зазнала найжорстокішої кри­тики з боку Кері:він проаналізував її з позиції фізики, біології, со­ціології та політекономії ідовів “абсурдність” теоретичних побудов Мальтуса. Кері вважав, що земляадаптується до потреб населення так само, як і капітали. Зростання населеннясприяє розвитку вироб­ництва так, щоб виробництво засобів існування завждивипереджало приріст населення. Він жив у країні з безмежними, як на ті часи, ре­сурсами,тому мав підстави для оптимізму. Проблеми, які турбували Сміта, Рікардо таМальтуса, не здавалися Кері важливими.
Він послідовно проводить думку, що існує простий іпрекрасний закон природи, який діє на користь суспільству і “… керуєлюдиною в усіх її діях та намаганнях підтримувати умови життя, закон на­стількимогутній і універсальний, що уникнути його не можна…” – це закон економічного зростання. Віндіє завдяки гармонії економічнихінтересів, участі у виробництві всіх верств населення.
 Міжнародна торгівля. Теорія гармонії Кері не вичерпується проблемоювнутрішнього суспільногопоєднання економічних інтересів. Кері вважає,що для прогресивного розвитку важливо врахувати всі чинники, які можутьвпливати на стан національної економіки. Одним з них є зовнішня торгівля, якастимулює або стримує виробництво залежно від такої політики, яку проводитьдержава.
Проповідник Фритредерства наприкінці 40-х років, Керістає поборником протекціонізму в п¢ятидесятих.Основою міжнародних відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармоніїнацій завдяки всебічному індивідуальному розквіту. Тобто принципи ін­дивідуалізмувін поширює на всесвітню економіку, не сприймаючи переваг міжнародного поділупраці. Він визнає конкуренцію і про­тиборство між державами, залишаючи “гармоніюінтересів” для окремої нації.
На його думку, невтручання держави в міжнароднівідносини під гаслом міжнародного поділу праці може призвести національнуекономіку (ідеться конкретно про США) до промислової залежності, перетворитикраїну на постачальника си­ровини для розквіту якоїсь іншої нації. Суспільствомає розвиватись за принципом замкненої виробничої асоціації, у межах якої вироб­ляютьсявсі види продукції і тим самим готуються ринки для них.
Протекціонізм, на думку Кері, сприяє раціональномурозміщен­ню виробництв, організації центрів, де найкраще сполучаються ін­дустріята сільське господарство, тим самим забезпечуються ринки збуту продуктіввиробництва і зменшуються витрати на транспорту­вання. Він стверджує, щовнутрішня конкуренція забезпечить зрос­тання заробітної плати. Та головний йогоаргумент — це можли­вість зберегти для виробника внутрішній ринок за рахунокавто­номізації економіки.
Аргументи, що їх Кері наводить на захист політикипромислово­го та аграрного протекціонізму, досить необгрунтовані і легко спро­стовуються.Очевидно, що основною метою цієї теорії був захист американської економіки, допослуг якої були безмежні природні багатства, але яка перебувала тоді лише устадії становлення.
Без огляду на велику кількість наукових праць,опублікованих Кері, його внесок у розвиток економічної теорії є незначним. Вінвичерпується теоріями суспільної гармонії, двох факторів виробни­цтва,протекціонізму, збалансованого розвитку національної еконо­міки та внутрішніхринків, які не враховують вартісної природи економічних відносин і обгрунтовуютьсяне завжди вірогідним фак­тичним матеріалом. А негативне ставлення до теоріїренти Рікардо, теорії народонаселення Мальтуса, ототожнення землі з капіталом,ренти з прибутком, а також бездоказова теорія вартості свідчать проповерховість його вчення.
У Чарльза Генрі Кері майже не було послідовників, він нестворив школи, і лише на його теорії національної економіки та протекціонізмуми знаходимо посилання у деяких авторів, зокрема німецьких.
Отже, автори економічних теорій першої половини XIXст. за­вершили “переосмислювання” класичних доктрин,сформульованих ще А. Смітом. Залишаючи непорушними основні догмати класиків, ціавтори скористалися з різних підходів, аби довести прогресив­ність капіталізму,невичерпність його саморегулюючого потенціалу. Вони стали першовідкривачамитеорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорійекономічного зростан­ня, граничної корисності, граничної ефективності факторіввироб­ництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, щовизначили напрями розвитку політекономії нашої доби.

Питання 27: Макроекономічна модель Кейнса.
                                    Трактування Кейнсом причин
                                    порушення рівноваги
                                    капіталістичноїекономіки
 
 Світоваекономічна криза кінця 1920 — 1930-х років і особливо Велика депресія 1929 — 1933 роківдовели в необхідності створення нових економічних теорій. Томувиникає необхідність в активному втручанні держави в макроекономічнефункціонування ринкового господарства по нових економічних тоеріях.
Такою людиною ставанглійський вчений  Джон Кейнс (1883 — 1946), що досконало обгрунтував причинипорушення економічної рівноваги.
Основною причиноюпорушення економічної стабільності Кейнс вважав неповну зайнятість трудовихресурсів (безробіття), тому й поставив за мету створення моделі повноїзайнятості. А досягти цього можна лише через регулювання всьоговідтворення як єдиного цілого. Тим самим Кейнс поклав початок дослідженню маероекономіки– сфери економічних відносин на рівні всього суспільства. Він довів, щомакроекономіка має свої, відмінні від мікроекономіки, тобтонайнижчого рівня економічних відносин людей, закономірності розвитку,економічні принципи і категорії.
Кейнсіанськатеорія зосереджувала увагу на аналізі процесів у макроекономічній сфері. ТомуКейнса з повним правом можна вважати “Батьком” макроекономічної теорії.
Відправним пунктоммакроекономічного аналізу Дж. М. Кейнса єзапроважження ефективного попиту.Ефективний попит, по Дж. М. Кейнсу, — це прооснову нової макроекономічноїмоделі лягли кейнсіанські теорії сукупного попиту, споживання імультиплікаьтора доходу і зайнятості.сто фактичний сукупний попит на блага, приякому сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції. Принцип ефективного попитуполягає в тім, що реальний національний доход визначається ефективним попитом,і при цьому останній може бути менше, ніж необхідно для забезпечення повноїзайнятості.
 Отже, ресурси суспільства можуть використовуватися нецілком. Таким чином, викладаючи принцип ефективного попиту, Дж. М. Кейнссформулював основну задачу свого економічного аналізу: визначення факторів, щовпливають на обсяг використання, тобто зайнятості, ресурсів, що маються векономіці. «Класики» цікавилися лише проблемами розміщення ресурсів в умовахповної зайнятості. На думку Дж. М. Кейнс ці проблеми не настільки важливі, колиресурси використовуються не цілком.
Звідси випливає, що для визначення причин неповноїзайнятості (змушеного безробіття) необхідно детально досліджувати фактори, щовпливають на компоненти сукупного попиту. У ринковій економіці без державногомакроекономічного втручання і зовнішньої торгівлі сукупний попит складається зіспоживання й інвестицій. Отже, потрібно було проаналізувати фактори, від якихвони залежать.
 Теорія споживання запропонована Дж.Кейнсом, в основі якої лежить такназиваний “основний психологічний закон”, відповідно до якого “… люди, якправило, схильні збільшувати своє споживання з ростом доходу, але не тією ж мірою,у якій росте доход”.Цей закон був сформульований Дж. М. Кейнсом на основі йогоспостережень за особливостями групового поводження людей. При цьомузаощадження, будучи різницею між доходом і споживанням, являють собою просто“залишок”, який люди використовують на майбутнє у випадку непередбаченихподій. 
 Була розроблена Кейнсом концепція мультиплікатора інвестицій на основівчень Кана і стала одним із способів пояснення нестабільності ринковоїекономіки. Наприклад, невелике скорочення обсягу інвестицій здатно викликатиглибокий спад виробництва і масове безробіття. Тут найважливіша макроекономічнароль, що у ринковому господарстві грають інвестиції. При цьому в теорії Дж. М.Кейнса, саме інвестиції визначають заощадження, а не навпаки і що ставка відсоткавстановлює нижню межу необхідної прибутковості інвестицій.  
Дж. М. Кейнс дає тлумачення відсотка, якефундаментально ріницься від неокласичного. По Кейнсу відсоток — це винятковогрошовий феномен, зв'язаний з функціонуванням грошей як самий ліквідний активтривалого користування в економіці. Конкретніше говорячи, відсоток — це платаза відмовлення від ліквідності; а рівноважне значення процентної ставкивизначається з взаємодії між пропозицією грошей і тим, що Дж. М. Кейнсом булоназвано “перевагою ліквідності” і що при “неадекватних” значеннях граничноїефективності капіталу, процентної ставки і переваги ліквідності ефективнийпопит може привести до неповної зайнятості. Отже, необхідне проведенняпродуманої макроекономічної політики уряду.
Дж. М. Кейнс критикував неокласичнепояснення інфляції на основі кількісної теорії грошей по двох причинах.По-перше, як уже відзначалося, між рівнем цін (і номінальним національнимдоходом у цілому) і грошової маси немає тісного зв'язку. Остання порушенанестабільністю швидкості звертання грошей, що є прямим наслідком нестабільностіпопиту на гроші. По-друге, при зміні грошової маси в умовах неповної зайнятостів основному змінюється реальний національний доход, а не рівень цін. Точнішекажучи, при описі впливу зміни пропозиції грошей на ціни необхідно виділяти дватипи інфляції, помірну і справжню. Помірна інфляція виникає при одночасномуросту і реальному доході, і цін. Справжня інфляція починається після досягненняповної зайнятості. Для економіки шкідлива тільки справжня інфляція; що жстосується помірної інфляції, то вона неминучий супутник організовуваногоурядом збільшення реального доходу і зайнятості. 
На відміну від неокласичної моделі, утеорії Дж. М. Кейнса ринок праці відіграє пасивну роль. Рівень зайнятостівизначається не автономним функціонуванням ринку праці, а обсягом ефективногопопиту. При цьому функція попиту на працю не є функцією граничноїпродуктивності праці, як це мало місце в неокласичній теорії.
Висновки
 
Глибоке розуміння суті минулих та сучаснихекономічних теорій потребує з¢ясуванняджерел їхнього зародження та розвитку. А знання цього всьго дає змогу розумітита формувати економічну політику держав, в основу яких беруться ті чи іншіекономічні теорії.
Як писав один з економістів, що сучасна теорія вкритарубцями вчорашніх проблем, нині вже вирішених, вчорашніх промахів, нинівиправлених, і не може бути повністю зрозумілою, якщо не розглядати її якспадщину минулого.
Економічні проблеми таркаються нас всіх. Ніхто незалишається байдужим до таких категорій, як заробітна плата, податки,безробіття інфляція, паперова волокіта при відкритті та припиненніпідприємницької діяльності, митного оформлення вантажів тощо. І якщо переважнакількість населення може не розуміти всього, то спеціалісти, які займаютьсягосподарською діяльністю повинні розуміти причини та суть різних економічнихнегараздів. А щоб уникнути різного роду проблем, то слід чітко сприйняти тавикористовувати економічні теорії в чистому їх вигляді або в комбінаціїкількохтеорій.
Знання історії економічної думки важливе дляоволодіння культурою економічного мислення, а також для оцінки економічноїситуації і подальшого
розвиткуекономічних вчень в залежності від вимог сьогодення.
За минулих 10 років незалежності України їїекономіка бажає бути кращою. Але протистояння різних політичних сил, гілоквлади заважають розвиватися українській економіці. До сьогодні немає конкретноїмоделі розвитку України, яка була б пристосована до наших умов, менталітетутощо. А якщо немає моделі, то відповідно відсутнє належне законодавство,твереза податкова та митна політика, належний рівень соціального захисту таінше.
За два останні роки податковий кодекс так і неприйняли, а це говорить про те, що багато підприємств, організацій та ціланизка різних суб¢єктів господарської діяльності залишаться “тінізованими” через надмірні податки.
Багато законів протиріччять одні одним, а інші простоне працюють по причині корупції та інших причинах, які потрібно негайнокорегувати для забезпечення ефектовності їх дій.
Слід зазначити, що зроблено багато для відродженняукраїнської економіки, але потрібно зробити ще більше в плані застосуваннякомплексу економічних важелів управління народним господарством на високомудержавному рівні, а громадяни зроблять все необхідне на своєму рівні, але їмпотрібно створити належні умови з чітко визначеними правилами гри.
Сучасний стан  української економіки знаходитьсянавіть ще не на першому етапі свого розвитку, а в зародковому стані і цеприродно. Тому що будь – яка хвороба, незалежно від її стадії, миттєво нелікується, а тим більше економічна і ще тривала.Список джерел та використаної літератури
1.   Економіка: теоретичні основи. Підручниук. Частина 1./ Редакція іпідготовка до друку – канд. екон. наук, доцент Ковальчук В. М. – Тернопіль:Астон, 1997. – 204 с.
2.   Економіка: теоретичні основи. Підручник. Частина 2. / Редакція іпідготовка до друку – канд. екон. наук, доцент Ковальчук В. М… – Тернопіль:Астон, 1997. – 152 с.
3.   Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О.Татаренко, А. М. Поручник та інші; За редакцією Л. Я. Корнійчук, Н. О.Татаренко. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.
4.   МакконеллК. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблеми и политика. Пер. с анг. 11-гоизд. К, ХАГАР-Демос, 1993. – 785 с.
5.   Основи економічної теорії / С. В. Мочерний, С. А. Єрохін, Л. О.Каніщенко та інші. За редакцією С. В. мочерного. – К.: Вц “Академія”, 1997. –464 с.
6.   Сірко А. В. Конспект по політичній економії за 2000 рік.
Контрольну роботу виконав: студент 4курсу
                                                  спеціальності“Фінанси та кредит”
                                                 групи 42 – Ф
                                                 Заверюха Андрій…………………..
                         м. Вінниця 15 лютого 2002 року