Курс лекций по финансам

--PAGE_BREAK--2. Фінансова діяльність підприємств, основні принципи її здійснення.
3. Особливості організації і функціонування фінансів різних форм власності та видів діяльності.

4. Фінансове забезпечення функціонування та відтворення основного та обігового капіталу.

— 1 -

Фінанси підприємницьких структур— одна із основних підсистем фінансової системи держави. Це відносно самостійна й особлива сфера функціонування фінансів, яка має свою специфіку організації та принципи реалізації притаманних їй функцій. Специфіка фінансів підприємств і організацій полягає в тому, що за їхньою допомогою мобілізуються кошти і створюються фонди фінансових ресурсів не для подальшого перерозподілу, як це має місце в підсистемі державних фінансів, а для обслуговування процесу виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг.

Фінанси підприємницьких структур, обслуговуючи процес створення  нової вартості, яка знаходить своє відображення у вартості валового внутрішнього продукту, здійснюють первинний його розподіл на фонди нагромадження, споживання, відновлення матеріальних елементів процесу виробництва.

Фінанси підприємницьких структур— це різноманітні фонди фінансових ресурсів, які створюються й використовуються задля здійснення виробництва і реалізації продукції, робіт і послуг у різних галузях економіки. Організація та функціонування фінансів підприємницьких структур ґрунтується на відповідних принципах. До них належить:

— комерційний розрахунок;

— господарська та фінансова незалежність;

— фінансова відповідальність;

— матеріальна зацікавленість.

Комерційний розрахунокпотребує покриття усіх витрат за рахунок власних доходів і одержання прибутку. При банкрутстві підприємства держава не несе відповідальності за зобов'язання підприємства.

Господарська та фінансова незалежністьгарантується законодавством України. Законами України «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, однакові права і створює однакові можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист права власності підприємця. Не допускається вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.

Фінанси підприємств, як економічна категорія, проявляються та виражають свою суть через такі функції:

-  формування, розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення операційної та фінансово-інвестиційної діяльності, для виконання  фінансових зобов'язань перед бюджетом, банками, іншими суб'єктами господарювання;

-  контроль   за   формуванням   фінансових   ресурсів   у   процесі відтворення.

— 2 -

В основі фінансової діяльності підприємств — здійснення витрат і формування доходів. Підсумок фінансової діяльності відображається у фінансових результатах — прибутках чи збитках.

Ланцюг, що відображає фінансову діяльність підприємств:

фінансові ресурси —> витрати —> доходи —> фінансові результати —> збільшення або зменшення фінансових ресурсів.

Фінансові ресурсиформуються за рахунок власних та зовнішніх джерел.

Фінансові ресурси спрямовуються на формування основних фондів та оборотних коптів. За рахунок них здійснюються витрати підприємств на виробництво і реалізацію та інші витрати. При витратах виникають вихідні грошові потоки — оплата рахунків, страхові платежі. При реалізації продукції, робіт, послуг здійснюються вхідні грошові потоки, які формують доходи від виробничої діяльності. Джерелами доходів також є надходження від страхових компаній, від розміщення коштів на депозитах.

Виплата заробітної плати — це внутрішній грошовий потік. Причому вона має двоїстий характер: є елементом витрат і частиною валового доходу.

Вихідні грошові потоки опосередковують відносини з бюдже­том зі сплати податків і обов'язкових платежів, з банком — погашенні кредитів та сплата відсотків.

Фінансові ресурси -це частка грошових надходжень і доходів, призначених для виконання фінансових зобов'язань і здійснення витрат щодо забезпечення розширеного відтворення. Вони класифіку­ютьсяза такими ознаками:

За джерелами; кругообігом; використанням; правом власності; власні і залучені.

За кругообігом:початкові і прирощені фінансові ресурси.

За характером використан­ня: матеріалізовані й ті, що знаходяться в обігу. Джерелами фінан­сових ресурсів є:амортизаційні відрахування, оборотні кошти, прибу­ток, бюджетні асигнування, надходження з цільових фондів, кредити.

Фінансові результативизначаються порівнянням валових дохо­дів і валових витрат. При їх перевищенні підприємство має прибуток.

Грошові потоки можуть здійснювати фондовий рух (створюють­ся фонди), можуть канальний — коли фонди не створюються. З фондів і прибутку може здійснюватись оплата праці у формі премії і допомоги (внутрішні грошові потоки).

Частина чистого прибутку розміщена на фінансовому ринку — це вихідні грошові потоки. Доходи це розміщення цих коштів — вхідні грошові потоки.

Доходи і витратимають 2 аспекти — фінансовий і податковий.

Витрати розглядаються за такими ж ознаками:

За напрямами фінансуваннявиробництво і реалізація продукції; відтворення основних засобів; операційні заходи; соціальні витрати.

За джерелами фінансування:витрати, забезпечені власними фінансовими ресурсами; покриті залученими позиковими коштами; здійснені за рахунок наданих коштів.

За характером списання:на валові витрати чи за рахунок прибутку.

До валових витратналежать, ті витрати, без яких процес виробництва неможливий або ускладнений.

Доходи — виступають об'єктом розподільчих відносин і поділя­ються: від виробничої діяльності; від; іншої операційної діяльності; від фінансово-інвестиційної діяльності; від іншої звичайної діяльності; пов'язані з надзвичайними подіями.

Прибуток — мета підприємницької діяльності й водночас джере­ло витрат на розвиток виробництва. Прибуток — це примноження фінансових ресурсів, збиток — їх втрати.

Фінансова діяльність підприємства може бути організована такими методами:комерційний розрахунок, неприбуткова діяльність, кошторисне фінансування.

Основний метод фінансової діяльності — комерційний розраху­нок.Принципи комерційного розрахунку: повна господарська і юридична самостійність; самоокупність; самофінансування; фінансова відповідальність.

Принципи неприбуткової діяльності:господарська та юридична самостійність; самоокупність; фінансова відповідальність.

Кошторисне фінансування — витрати покриваються за рахунок бюджетних коштів і з центральних фондів корпоративних об'єднань чи фондів підприємств. Коштів фінансування здійснюється за принципами:плановість; цільовий характер використання виділених коштів; виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи; підзвітність. Кошти можуть спрямовуватись тільки на цілі, передбачені кошторисом.


Амортизаційні відрахуваннявідображають перенесену на готову продукцію вартість основних засобів, їх зносу процесі експлуатації. Ці витрати окремо не формуються, а знаходяться на поточному рахунку, куди надходять у складі виручки. їх виділення проводиться на підставі обліку на окремому бухгалтерському рахунку. Нараховується амортизація щомісячно.

Оборотні коштипризначені для забезпечення простого відтво­рення оборотних фондів, яке здійснюється якза рахунок власних оборотних коштів, так і залучених джерел — короткострокових кредитів і кредиторської заборгованості. Осідання коштів у незавер­шеному виробництві та нереалізованій готовій продукції є основним чинником неефективного використання оборотних коштів.

Бюджетні асигнування— можуть надаватися у формі: бюджет­них інвестицій, бюджетних кредитів, дотацій, субсидій.

Кредити— фінансові ресурси, що тимчасово знаходяться у розпорядженні підприємств. Розрізняють банківське і комерційне кредитування.
— 3 -

Залежно від форм власності підприємства поділяються на:

  —  державні;

  — приватні (підприємства недержавної форми власності), які поділяються:

      -    орендні;

      -    акціонерні;

      -    кооперативні;

      -    колективні;

      -    спільні;

-         індивідуальні;

-         тощо.

Особливості функціонування фінансів тут пов’язані насамперед із джерелами формування і використання фінансових ресурсів.

На підприємствах державної форми власності при їх створенні використовуються бюджетні кошти.

Організація фінансів підприємств недержавної форми власності характеризується більшою можливістю щодо формування та використання фінансових ресурсів. Вони можуть залучати кошти засновників підприємства за допомогою випуску акцій, як пайові внески, спонсорські кошти, фінансові допомоги як держави, так і недержавних фінансових інститутів. Результати господарської діяльності, тобто сума одержаного прибутку, є власністю акціонерів або засновників підприємства. Особливості організації фінансів визначаються також характером виробництва, тобто технологічними особливостями виробництва, тривалістю виробничого циклу, залежністю виробництва від природних чи кліматичних умов.

Особливості виробничого процесу в деяких видах підприємницьких структур впливають  на швидкість обігу фінансових ресурсів, структуру грошових фондів, що обслуговують цей процес, взаємовідносини підприємницьких структур із бюджетом і позабюджетними централізованими фондами.

Згідно із Законом України «Про підприємства в Україні», підприємства можуть об’єднуватися в асоціації, корпорації, консорціуми та концерни.

Асоціація– договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого із учасників.

Корпорація – договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

Консорціум– тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети.

Концерн – статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі фінансової залежності від одного або групи підприємств.

Товариства з обмеженою відповідальністю  — мають статутний капітал, розподілений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Характерним є те, що учасники товариства несуть відповідальність у межах своїх вкладів.

Командитне товариство– товариство в якому разом з одним або кількома учасниками, котрі здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність щодо зобов’язань товариства всім своїм майном, належать також дин або декілька учасників (вкладників), відповідальність яких обмежується вкладом  у майно товариства.

— 4 -

 Матеріально – технічною основою процесу виробництва на будь-якому підприємстві є основні виробничі фонди. Первісне формування основних фондів на підприємствах, що створюються, провадиться за рахунок фінансових ресурсів статутного капіталу. На час набуття основних фондів і прийняття їх на баланс підприємства обсяг основних фондів кількісно збігається з їхньою вартістю. Надалі, в міру участі основних фондів у виробничому процесі, їхня вартість роздвоюється: одна її частка, що дорівнює зношуванню, переноситься на готову продукцію, інша – виражає залишкову вартість наявних основних фондів. Зношена частка вартості основних фондів, перенесена на готову продукцію, в міру реалізації останньої поступово нагромаджується в грошовій формі в спеціалізованому амортизаційному фонді. Цей фонд створюється за допомогою щорічних амортизаційних відрахувань і використовується для простого та частково для розширеного відтворення основних фондів.

У господарюванні застосовуються різні засоби обчислення амортизаційного фонду – лінійний, регресивний, прискореної амортизації.

Нараховані амортизаційні відрахування використовуються на повне відновлення основних фондів.

Для виробництва продукції підприємству, поряд із основними фондами, необхідні оборотні виробничі фонди, що включають до свого складу виробничі запаси сировини, матеріалів, палива, тари тощо, залишки незавершеного виробництва та витрати майбутніх періодів. Спожиті в процесі виробництва оборотні фонди залучаються до сфери обігу вже в товарній формі у вигляді готової продукції на складі та відвантажених товарів, які після цього у міру реалізації переходять у грошову форму – грошові засоби в розрахунках, грошові засоби в касі підприємства та на його рахунку в банку.

Обігові кошти забезпечують поточні потреби підприємства. Характерна особливість обігових коштів полягає в тому, що при нормальному здійсненні господарської діяльності вони не залишають виробничу сферу — обігові кошти не витрачаються, а авансуються в різноманітні види поточних затрат підприємства. Ритмічність, злагодженість і висока результативність роботи підприємства залежать від його забезпеченості обіговими коштами.

Функціонування обігових коштіву процесі виробництва можна проаналізувати за допомогою схеми 21опорного конспекту.

Проте безпосередньо в сфері функціонування обігові кошти виникають у трьох випадках:

-   у ході утворення статутного фонду підприємства;

-   у процесі використання фінансових ресурсів на збільшення власних обігових коштів;

-   при інвестуванні залишку обігових коштів у цінні папери.



1.     Теоретичні основи фінансового менеджменту.

2.     Менеджмент державних фінансів.

3.     Фінансовий менеджмент підприємницьких структур.

4.     Податковий менеджмент.

— 1 -

Менеджмент з англ. “manage” – управляти.

Відповідно фінансовий менеджмент – це процес управління формуванням і використанням фондів фінансових ресурсів на рівні держави, підприємницьких структур, інших господарських об’єднань і громадян, якщо вони здійснюють фінансові операції.

Ф.м. включає об’єкт і суб’єкт. Об’єкт – централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках державних фінансів.

Суб’єкт– фінансовий апарат, що зосереджений у фінансових службах міністерств, відомств, об’єднань, підприємств і організацій, апараті міністерства фінансів і місцевих фінансових органах, податковій службі, контрольно- ревізійному апараті, інших фінансових інститутах.

Суб’єкт ф.м. впливає на об’єкт через фінансовий механізм. Основними формами цього впливу є фінансове планування і прогнозування, фінансове регулювання, стимулювання, фінансовий облік і контроль. (Схема 25).

Фінансовий менеджмент ґрунтується на неокласичній економіч­ній теорії та її сучасних модифікаціях (інституціоналізм, не інституціоналізм, лібералізм тощо), а також теорії управління. В неокласичній економічній теорії особлива увага приділяється отриманню фірмою додаткової вигоди від функціонування інституціональної структури суспільства, яка покликана сприяти роботі ринку, оптимальному використанню ресурсів суспільства. У фінансо­вому менеджменті — це податкове планування, розробка облікової та фінансової політики, система розрахунків тощо.

Поняття «управління фінансами» пов'язують з управлінням держави або галузі, а якщо йде мова про підприємство, то здебільшого використовують поняття «фінансовий менеджмент».

У теоретичному плані фінансовий менеджмент є системою розробки і реалізації управлінських рішень з приводу формування, розподілу і використання фінансових ресурсів підприємницьких структур і організацій, обігу їх грошових коштів, тобто це система управління фінансами, спрямована на підвищення ефективності його господарювання.

Фінансовий менеджмент як наука сформувався в середині XXстоліття в країнах з ринковою економікою за таких передумов: були створені основи загальної економічної теорії ринкового господарства; рівень організації виробництва досяг високого розвитку; сформу­валася ефективна система національних і міжнародних фондових і фінансових посередників.

Таким чином, наукова школа фінансового менеджменту почала формуватись під впливом посилення ролі фінансового капіталу, формування фондового ринку.

Проте, незважаючи майже на столітню історію існування фінансового менеджменту як науки, відсутнє чітке визначення поняття «Фінансовий менеджмент», яке поєднує в собі дві категорії «фінанси» і «менеджмент» і безпосередньо має відношення до суб'єкта господарювання.

Зарубіжні вчені в науковій літературі з фінансів та фінансового менеджменту не приділяють уваги такому теоретичному питанню як зміст фінансів підприємств. Вони, як правило, зводять це питання до практичної управлінської функції. Російські вчені висловлюють думку, що фінансовий менеджмент є наукою управління фінансами підприємства, що спрямована на досягнення його стратегічних і тактичних цілей.

Поняття менеджменту і фінансів, незважаючи на чималу історію науки, сьогодні залишаються дискусійними. Що стосується досліджень вітчизняних вчених, то Г.Г. Кірейцев у навчальному посібнику «Фінансовий менеджмент» визначає цю фінансову категорію як процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів суб'єкта господарювання та оптимізації обороту його грошових коштів з метою найбільш повної реалізації цілей підприємства.

— 2 -

Менеджмент державних фінансів– це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування й використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні державних органів управління. Понад 70% цих фондів фінансових ресурсів становлять кошти бюджетів, тому бюджетний менеджмент – центральна ланка управління державними фінансами.

Бюджетний менеджментспрямований на управління бюджетними ресурсами в процесі їхнього руху на всіх етапах бюджетного процесу. Бюджетний менеджмент має суб’єкт  і об’єкт управління.

Об’єкт – процес створення й використання фондів фінансових ресурсів на рівні держави, органів місцевого самоврядування і підприємницьких структур державної форми власності.

Суб’єкт – фінансові органи держави.

Організаційну й методичну роботу з управління державними фінансами здійснює Міністерство фінансів України. Найважливішими функціями центрального апарату міністерства є:

-      організація роботи зі складання і виконання державного бюджету;

-      методичне керівництво роботою в галузі бюджетного і фінансового планування й фінансування передбачених витрат;

-      ведення обліку і складання звіту про виконання зведеного і державного бюджетів;

-      підготовка інформаційних матеріалів і доповідей Кабінету Міністрів України про хід виконання бюджетів.

-      участь у проведенні роздержавлення власності, демонополізації народного господарства, земельної реформи;

-      проводить роботу зі створення умов функціонування фінансового ринку;

-      надання методичної та практичної допомоги галузевим міністерствам, відомствам, виробничим об’єднанням, державним корпораціям, асоціаціям, консорціумам, підприємствам і організаціям із фінансових питань щодо впровадження ринкових відносин, а також місцевим фінансовим органам в організації їхньої роботи;

-      здійснює методичне керівництво бухгалтерським обліком;

-      встановлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності, визначення результатів господарської діяльності.

Місцевими фінансовими органами є Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, обласні, міські фінансові управління, районні фінансові відділи. Місцеві фінансові органи мають такі обов’язки:

-      розробляють проекти зведених балансів фінансових ресурсів для відповідних територій щодо розвитку фінансових ресурсів для відповідних територій щодо розвитку фінансових можливостей регіону і на їх основі розробляють бюджети відповідних рад народних депутатів;

-      ведуть облік і складають звіти про виконання бюджетів;

-      готують інформаційні матеріали, доповіді органам місцевої влади й управління про хід і підсумки виконання бюджету та пропозиції щодо збільшення доходів;

-      вирішують питання про відстрочення платежів;

-      вносять пропозиції виконавчим органам про надання пільг щодо податків і платежів до бюджету за висновками податкових інспекцій;

-      за статистичними і бухгалтерськими звітами, аналітичними і прогнозними розрахунками вони аналізують економічне й фінансове становище галузей економіки, тенденції та динаміку розвитку різних форм власності;

-      формують відповідний банк даних із метою вишукування та мобілізації фінансових ресурсів на основі підвищення ефективності виробництва.

В управлінні бюджетною діяльністю розрізняють два аспекти: бюджетну стратегію і тактику. Бюджетна стратегія наділена на виконання перспективних планів, задопомогою бюджетної тактики органи управління забезпечують реалізацію поточних завдань функціонування та розвитку бюджетної системи України.

Таким чином, управління державними фінансами — це сукупність норм і методів впливу держави на формування і використання централізованих і децентралізованого фондів фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні державних органів управління. Оскільки 70% цих фондів становлять кошти бюджетів, то бюджетний менеджмент — центральна ланка управління державними фінансами, наука управління бюджетними ресурсами в процесі їхнього руху на всіх стадіях бюджетного процесу. Об'єктом управління виступає процес формування та використання фондів фінансових ресурсів на рівні держави, органів місцевого самоврядування і підприємницьких структур державної форми власності, суб'єктом — є фінансові органи держави.

Загальне управління бюджетною системою в Україні здійсню­ється органами державної влади та управління, а саме: Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України. Загальне державне управління на місцевому рівні здійснюють органи місцевого самоврядування, до яких належать обласні, районні, сільські, селищні та міські ради, виконкоми сільських, селищних та громадських рад.

Організаційну і методичну роботу з управління державними фінансами здійснює Міністерство фінансів України, найважливішими функціями якого є організація роботи зі складання і виконання Державного бюджету, методичне керівництво роботою в галузі бюджетного і фінансового планування й фінансування передбачених витрат, ведення обліку і складання звіту про виконання зведеного і Державного бюджетів, контроль за виконання Держбюджету, участь у розробці податкової політики.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
— 3 -

Фінансовий менеджмент підприємницької структури – це система управління процесами формування й використання фінансових ресурсів для фінансового забезпечення господарської діяльності.

Взагалі, фінансовий менеджмент як специфічна сфера діяльності може здійснюватись лише за таких умов:

1)           наявності законодавства, яка визначає поведінку підприємства в умовах ринку;

2)           існування різних форм власності;

3)           фінансового ринку, конкурентного середовища;

4)           створення стабільного економічного становища в державі, призупинення темпів інфляції та знецінення національної грошової одиниці.

Об’єкт фінансового менеджменту підприємства– кругообіг грошових засобів, тобто фінансових ресурсів у процесі господарської діяльності.

Суб’єкт – фінансові служби підприємств, які за допомогою різних форм і методів впливають на ефективність функціонування об’єкта управління.

Мета ф.м. на підприємстві– створення необхідних передумов стабільної його роботи та розвитку в умовах конкурентної боротьби й обмеженості фінансових ресурсів і капіталів.  Конкретно це повинно знаходити своє відображення в таких загальноекономічних і фінансових характеристиках, як забезпечення зростання виробництва і реалізації продукції; зниженні валових витрат; мінімізації фінансових ризиків; зростання обсягів прибутку й рівня рентабельності.

Інструменти фінансового механізму ф.м. підприємства: фінансове планування і прогнозування, кредитування, самофінансування, страхування, інвестування, систему розрахунків.

— 4 -

Одним із важливих підрозділів фінансового менеджменту є податковий. Його основна функція – забезпечити стійке надходження до бюджетів і централізованих фондів цільового призначення податків, зборів і відрахувань, які визначені чинним законодавством держави.

Об’єкт– процес мобілізації платежів у розпорядження виконавчої влади різних рівнів.

Суб’єкт– державна податкова служба, призначення і функції якої визначаються національним законодавством держави.

Апаратом державної виконавчої влади, на який покладені зазначені функції, є державна податкова служба. Державна податкова служба в Україні створена при Кабінеті Міністрів у складі Головної державної податкової адміністрації України і державних податкових інспекцій в Автономній Республіці Крим, в областях, районах, містах і районах у містах.

Головним завданням державної податкової адміністрації є забезпечення додержання законодавства про податки, повний облік усіх платників податків та інших обов’язкових платежів до бюджету, здійснення контролю, забезпечення правильності обчислення і сплати цих платежів.

Для забезпечення роботи щодо обчислення і стягнення податків, зборів і платежів Головна державна податкова адміністрація України виконує такі функції:

-      здійснює безпосередньо й організовує роботу державних податкових інспекцій щодо проведення контролю за додержанням законодавства про податки та інші платежі до бюджету;

-      розробляє пропозиції щодо вдосконалення податкового законодавства;

-      розробляє та видає інструктивні й методичні вказівки та інші нормативні документи про порядок застосування законодавчих актів про податки та інші платежі до бюджету;

-      розробляє форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків та інших платежів до бюджету, а також форми звітів про проведену державними податковими інспекціями роботу;

-      роз’яснює порядок застосування законодавчих та інших нормативних актів про податки й платежі до бюджету і організовує проведення цієї роботи державними податковими інспекціями;

-      організовує роботу державних податкових інспекцій;

-      здійснює облік, оцінку та реалізацію конфіскованого, безхазяйного майна, що перейшло за правом успадкування до держави, та скарбів;

-      провадить перевірку правильності справляння й зберігання коштів, одержаних при сплаті державного мита, а також при здійсненні касових операцій виконкомами сільських і селищних рад народних депутатів щодо коштів, які беруться від населення для сплати податкових платежів;

-      провадять обстеження та перевірки організації роботи державних податкових інспекцій усіх рівнів управління, за результатами яких вживаються заходи щодо усунення виявлених недоліків і порушень;

-      організовує професійну підготовку та перепідготовку кадрів;

-      здійснює заходи щодо створення інформаційної системи, автоматизованих робочих місць, інших засобів автоматизації та комп’ютеризації роботи державних податкових інспекцій.

Рішення Головної державної податкової адміністрації України може бути скасоване судом.

Управління податковою системою являє собою складову частину загальної системи управління фінансами країни. Таким чином податковий менеджмент можна сформулювати як сукупність прийомів та методів організації податкових відносин з мстою забез­печення формування дохідної частини бюджету та впливу податків на розвиток виробництва і соціальної сфери, або це процес управління шляхом використання методів впливу податкового механізму на податкову систему з метою реалізації податкової політики.

Управління в сфері оподаткування починається з законотворчої діяльності та передбачає використання сукупності методів впливу на платників податків, які проявляються в плануванні, регулюванні, стимулюванні та контролі за процесом оподаткування. Обґрунтований вибір і раціональне поєднання методів управління необхідні для побудови дієвого податкового механізму — системи форм і методів управління податковою системою з метою реалізації податкової політики. Складовими податкового менеджменту є планування податків — визначення сум податків та обов'язкових платежів, які щорічно мають надійти до бюджету для фінансування видатків; податковий контроль за правильністю нарахування та своєчасністю сплати державі податків та обов'язкових платежів, який передбачає ведення податкового обліку. Контроль за дотриманням податкового законодавства здійснюється шляхом проведення камеральних т з документальних перевірок.

Податковий менеджмент слід розглядати не тільки на рівні держави, а й на рівні підприємств .

Надійна податкова системи передбачає наявність високоорганізованої податкової служби — сукупності державних органів, що організовують і забезпечують контроль з надходження податків та податкових платежів до бюджету. Система податкових органів — це розгалужена мережа спеціалізованих структур. До системи органів державної податкової служби належить: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації  АР Крим, областях, містах Києві т;і Севастополі та державні податкові інспекції ї у районах, містах, районах у містах. До складу органів державної податкової служби входить податкова міліція, яка забезпечує конт­роль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально процесуальну та охоронну функцію.

1.     Економічна природа і суть страхування.

2.     Страховий ринок, його організаційна структура і суб'єкти.

3.  Система страхових фондів.

— 1 -

Страхування як економічна категорія— це сукупність особли­вих замкнутих перерозподільних відносин між його учасниками з приводу формування цільового страхового фонду і його викорис­тання для відшкодування збитків, заподіяних за непередбачуваних несприятливих обставин, а також для надання матеріальної допомоги громадянам у разі настання певних подій у їх житті.

Страхування— обов'язковий елемент кожної економічної системи.

Страхування — складова частина фінансової системи держави, воно опосередковує рух валового внутрішнього продукту в формі фондів фінансових ресурсів. Проте, цей рух пов'язаний лише з перерозподілом при відшкодуванні збитків і втрат.

Страхуваннязабезпечує безперервність, збалансованість і стабільність суспільного розвитку.

Економічна необхідність страхування, яке ґрунтується на акумуляції фінансових ресурсів із метою відшкодування збитків, спричинених настанням шкідливих для здоров'я та (або) матеріального благополуччя подій як фізичним, так і юридичним особам.

У соціальному плані страхуванняє формою (способом) участі держави, роботодавців та громадян у справі захисту особистих інтересів громадян і створення у такий спосіб умов для забезпечення соціальної та політичної стабільності в суспільстві.

За формоюрозрізняють добровільне та обов'язкове страхування.

Суть страхування проявляється в його функціях.

Йому властиві функції:

-         ризикова,

-         попереджувальна,

-         нагромаджувальна

-         контрольна.

Основними суб'єктами страхування виступають страховик, страхувальник і застрахований.

Страховик— юридична особа страхова компанія, яка діє на підставі відповідної ліцензії, беручи на себе зобов'язання щодо створення колективного страхового фонду і виплати з нього страхового відшкодування страхувальнику або третій особі, на чию користь укладений договір, при настанні страхового випадку.

За методом фінансової діяльностістраховик є звичайною підприємницькою структурою, що діє на основі комерційного розрахунку.

За предметом діяльності (фінансовими ресурсами)страховик є фінансовим інститутом.

Головне завдання страховиканадавати страхові послуги.

Страхувальник— юридична або фізична особа, яка на підставі відповідної угоди зі страховиком сплачує страхові внески до страхового фонду й одержує право на відшкодування збитків у разі настання страхового випадку.

Застрахований— юридична або фізична особа, якій належить страхове відшкодування у разі настання страхового випадку. У договорах особистого страхування — особа, на користь якої укла­дений договір страхування і яка має право одержати компенсацію при настанні страхового випадку чи викупну суму за дострокового розторгнення договору. Застрахований може бути одночасно і страхувальником, якщо уклав договір стосовно себе та сплатив страховий внесок.

Страхові відносини є досить різноманітними.Як правило вони є дво-   чи   тристоронніми.   Двосторонні   відносини   складаються   між страховиком і страхувальником, який водночас є і застрахованим, тристоронні — між страховиком, страхувальником і застрахованим.

В окремих випадках у страхових відносинах може брати участь, кілька страховиків. Це зумовлено двома формами страхових відносин: співстрахування і перестрахування. Співстрахування — це розміщення одного ризику частками у кількох страховиків. Перестрахування— це передання договору страхування від одного страховика до іншого.

Страхові відносини включають:

-страхові платежі;

-виплату страхового відшкодування;

-перестрахування;

-розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому ринку;

-отримання доходів від розміщення коштів на фінансовому ринку.

Страхові платежі— це переказування коштів страхувальником страховику. Вони можуть здійснюватись одноразово чи поетапно. Внесення страхових платежів здійснюється на основі страхових тарифів— розміру плати з одиниці страхової суми. Страховий тариф (брутто-ставка) складається з двох частин — нетто-ставки та навантаження. Нетто-ставка відображає ту частину тарифу, яка призначена для виплата страхового відшкодування. Навантаження відображає витрати страховика, пов'язані з проведенням страхування, та його прибуток.

Страхове відшкодування— це виплата страховиком застрахо­ваному (або отримувач у повної часткової суми збитків). Розмір страхового відшкодування залежить від двох чинників — страхової суми і страхового збитку. Страхова сума — це сума, на яку застра­хований об'єкт страхуванню, або розмір максимальної відповідальності страховика за договором у разі настання страхового випадку. Відношення страхової суми до вартісної оцінки об'єкта страхування характеризує страхове забезпечення, яке не може перевищувати 100 %.

Страхові відносини між суб'єктами страхування і грошові потоки регулюються відповідними угодами між страховиком і страхувальником, які мають юридичну силу. Документ, що засвідчує факт страхування, називається страховим полісом, (свідоцтвом). Вінвидається страховиком після сплати страхового внеску (разового чи першого). У страховому полісі вказують об'єкт і вид страхування, строки дії договору і страхові випадки.

Розрізняють терміни «страховий випадок» і «страхова подія».

Страховий випадок— це можлива подія, настання якої може спричини збитки. Вона характеризує певний ризик, від якого і здійснюється страхування. Страхова подія являє собою подію, що фактично настала. Вона має бути офіційно зареєстрованою. Тобто страховий випадок — це можлива подія, а страхова подія — це та, що відбулася.

— 2 -

Страховий ринок— це сукупність страхових компаній і послуг, що ними надаються.

Функціонуваннястрахового ринку базується на таких принципах:


-      демонополізація страхової справи;

-      конкуренція страхових організацій з надання страхових послуг, залучення страхувальників і мобілізації грошових коштів у страхові фонди;

-      свобода вибору для страхувальник в умов надання страхових послуг, форм і об'єктів страхового захисту.

-      надійність і гарантія страхового захисту.

Ринок страхових послуг— це складова фінансового ринку, яка є системою правових та організаційних заходів із реалізації страхового продукту (Схема 22).

Об'єктами ринку страхових послугє страховий продукт.

Страховим продуктомабо послугою є страховий захист.

Суб'єктами страхового ринкує страховики (страхові компанії), які надають страхові послуги, страхувальники (фізичні та юридичні особи і держава). Посередниками  в проведенні страхування виступають страхові агенти і страхові брокери (брокерські фірми).

Страхові агенти— це, як правило, фізичні особи, які укладають угоди страхування зі страхувальниками від імені страховика. Генеральні страхові агенти— фізичні особи, уповноважені одним або кількома страховиками у тому чи іншому адміністративно-територіальному регіоні.

Розрізняють такі організаційно-правові форми страхових компаній:державна страхова компанія; акціонерні страхові товариств; товариства взаємного страхування; страховий пул.

Страховий ринок залежно від масштабів попиту і пропозиції на страхові послугиможна поділити на: місцевий (регіональний), національний (внутрішній), світовий (зовнішній, глобальний).

За галузевими критеріямиструктура страхового ринку поділя­ється на ринки особистого, майнового страхування та страхування відповідальності.

 За формою страхових фондів у страхуванні розрізняють самострахування, централізоване і колективне страхування.

Самострахуваннябазується на індивідуальній відповідальності й полягає у формуванні страхових фондів юридичними та фізичними особами у грошовій або натуральній формі.

Централізоване страхуваннябазується на державній відповідальності й фінансується із загальнодержавних коштів, зосереджених в окремих державних фондах (резервних фондах Кабінету Міністрів і регіональних державних органів влади). Особливість цієї форми страхування полягає в обмеженості об’єктів страхування (надзвичайні події) і формування як грошових, так і майнових страхових фондів (державний резерв).

Колективне страхуванняґрунтується на солідарній відповідальності членів страхового фонду, який вони формують своїми внесками. Саме колективне страхування є основою страхового ринку у формі страхових фондів страхових компаній.

За формою залучення до страхуваннярозрізняють добровільне та обов’язкове страхування (схема 26). Обов'язкове страхуваннязумовлене ризиками, пов'язаними з житіям, втратою працездатності або виникненням таких збитків, які не можуть бути відшкодовані однією особою.

За формою організації страхуваннярозрізняють державне, недержавне (акціонерне), взаємне, співстрахування і перестрахування (схема 27).

Види страхуваннявирізняють відповідно до класифікації об’єктів страхування, які є носіями страхового інтересу і належать до матеріальних чи нематеріальних явищ. Відповідно об’єкти страхування поділяють на класи: що мають вартість, і не мають вартості. В українському законодавстві  (ст.4 Закону України “Про страхування ”) як окремі об’єкти розрізняють особисте, майнове та страхування відповідальності. У законодавстві деяких країн з ринковою економікою додатково як окремий об’єкт страхування розглядається страхування економічних ризиків. Кожний об’єкт страхування поділяється на підгалузі, що мають специфічні особливості ризиків, які, в свою чергу, так само мають різновиди (схема 28).

— 3 -

Створення страхових фондів, може здійснюватися у трьох формах:

-фонди самострахування;

-централізоване страхове забезпечення;

-колективні страхові фонди.

Організація страхової справи засновується на виділенні суб'єктів страхування, об'єктів страхуванні і форм страхових відносин.

Із набуттям Україною незалежності економічні й соціальні перетворення, що відбуваються нині, зумовили необхідність побудови адекватної системи страхування, яка б стала надійним захистом для юридичних і фізичних осіб від матеріальних втрат, спричинених стихійним лихом, нещасним випадком чи іншими ризиковими обставинами.

На сьогодні в Україні працюють понад 240 компаній, що мають досить великі обсяги статутних фондів ті резервів, добру репутацію.

Важливим є й те, що обсяги страхових резервів протягом останніх років зростають швидше, ніж страхові премії. Це вже показник зростання фінансової надійності страховиків, збільшилися також обсяги страхових послуг, а страховий ринок набув якісніших ознак.

Система страхування в Україні, як підтверджує досвід її функціонування, потребує постійного вдосконалення. Основними напрямками такої роботи є:

1.     розвиток й удосконалення нормативної бази;

2.     обґрунтування й досягнення оптимальної структури між різними формами страхування;

3.     залучення коштів страхових фондів на потреби інвестиційних вкладень;

4.     інтеграція страхування до європейських страхових структур;

5.     створення об'єднань страховиків із метою зміцнення їх фінансового становища та надійності щодо здійснення страхових операцій;

6.     залучення страхового ринку для вирішення питань соціальної політики держави.

За економічною суттю фінансові резерви — це способи й форми створення й використання фондів фінансових ресурсів з метою фінансування заходів із локалізації впливу непередбачуваних обставин і підтримки високого рівня виробництва та суспільного добробуту громадян.

Джерело фінансових резервів— ВВП. Фінансові резерви — це складова національного багатства.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Функція фондів фінансових резервів— забезпечення стабільності в економічній і соціальній сферах.

Класифікація фондів:

-загальнодержавні,

-підприємницьких структур,

-фінансові резерви місцевого самоврядування.

До фінансових резервів належать валютні резерви, запаси золота, інших дорогоцінних металів Національного банку, резервні фонди комерційних банків, страхових компаній.

Бюджетним кодексом України передбачено створення резервного фонду КМУ — не більше 1% обсягу видатків загального фонду Державного бюджету. Ним же передбачено створення резервів на рівнях місцевого самоврядування у розмірі 1 % від обсягу видатків для фінансування невідкладних потреб.
1. Необхідність, призначення і структура фінансового ринку.

 2. Інструменти фінансового ринку.

— 1 -

  Фінансовий ринок — це механізм торгівлі фінансовими активами, обов'язковими атрибутами якого є чіткі правила торгівлі, наявність професійних учасників ринку та розвинута ринкова інфраструктура, яка забезпечує мінімальні витрати і максимальну надійність укладення угод. Роль фінансового ринку у сучасній економіці полягає в акумуляції заощаджень і використанні їх для створення нового капіталу.

Наявність фінансового ринку — об'єктивне явище, зумовлене особливостями функціонування фінансів в економічній системі держави. Він виник як гостра потреба в додаткові формі мобілізації коштів для фінансового забезпечення розвитку економіки держави.

Об'єктами відносин на фінансовому ринкує грошово-кредитні ресурси, цінні папери та фінансові послуги, суб'єктами відносин — держава, підприємства різних форм власності, окремі громадяни.

В організаційному плані фінансовий ринок— це сукупність ринкових інституцій, що супроводжують потік коштів від власників фінансових ресурсів до позичальників.

Функції фінансового ринку:

-активна мобілізація тимчасово вільного капіталу із різноманітних джерел;

-ефективний розподіл акумульованого вільного капіталу між багаточисельними кінцевими споживачами;

-визначення найефективніших напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері з позицій забезпечення високого рівня його доходності;

-формування ринкових цін на окремі фінансові інструменти і послуги, які найоб'єктивніше відображають співвідношення між попитом і пропозицією;

-здійснення кваліфікованого посередництва між продавцем і покупцем фінансових інструментів;

-створення умов для мінімізації фінансових ризиків;

-прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів у державі;

Досконалий фінансовий ринок— це ринок, який може точно й своєчасно відображати попит і пропозицію фінансових ресурсів і з найменшими затратами звести за допомогою посередників одне з одним постачальників і споживачів грошей або капіталу.

Структуризація фінансового ринку проводиться за двома ознаками:формою ресурсів і організацією торгівлі ними.

За формою фінансових ресурсівфінансовий ринок поділяється на ринок грошей і ринок капіталів (фондовий).

За організацією торгівліфінансовий ринок поділяється на кредитний та ринок цінних паперів.

Особливе місце у структурі фінансового ринку посідає ринок фінансових послуг,які надаються юридичним і фізичним особам відповідно до чинного законодавства під контролем держави або інших визначених законом органів.

Ефективний фінансовий ринок має базуватися на певних принципах:  

1) вільний   доступ   до   ринкової   інформації   і   ринкових інструментів для всіх учасників ринку,

2) прозорість ринку,

3) реальний захист інвесторів,

4) ліквідність фінансових інструментів ринку,

5) конкурен­тоспроможність і ефективність,

6) відповідність міжнародним стандартам.

Усі складові фінансового ринку мають свою внутрішню структуру й можуть поділятися на відповідні підрозділи, тобто сегменти ринку.

Учасників фінансового ринкузалежно від функцій, які ними виконуються можна класифікувати так (Схема 29).

Продавці і покупці фінансових інструментівскладають групу учасників фінансового ринку, які здійснюють основні функції щодо проведення фінансових операцій. Виділяють наступні види прямих учасників на окремих сегментах фінансового ринку (Схема 30).

Фінансові посередники складають доволі багаточисельну групу основних учасників фінансового ринку, які забезпечують посередницький зв’язок між продавцем і покупцем фінансових інструментів.

Фінансові посередники, які займаються брокерською діяльністю виконують функцію допомоги як продавцям, так і покупцям фінансових інструментів у здійсненні угод на фінансовому ринку.

Брокерська діяльність– це виконання операцій з цінними паперами на підставі угоди брокера з його клієнтом і за рахунок клієнта. Угода має характер доручення або комісії, тому брокерська діяльність належить до комісійної діяльності.

Основною функцією фінансових посередників, які займаються дилерською діяльністю, є купівля – продаж фінансових інструментів від свого імені і за свій рахунок з метою отримання прибутку від різниці в цінах.

До фінансових посередників належать також: комерційні банки, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, трастові компанії, фінансово – промислові групи фінансові холдингові компанії, страхові компанії, пенсійні фонди тощо.

Фінансовий ринок -це фінансовий барометр економіки. Він ефективно працює при низьких темпах інфляції в державі, успішному розвиткові економіки, стабільній законодавчій базі, сприятливому політичному кліматі та певному балансі інтересів в суспільстві.

Фінансовий ринок має досить складну внутрішню структуру, певні складові якої можуть функціонувати самостійно, проте ринок досягає найбільшої ефективності, коли задіяні усі його складові. 

Фінансовий ринок включає(схема 24):


— валютний ринок (це процес купівлі-продажу іноземних валют за національним курсом, який складається на основі попиту й пропозиції на ці валюти.);

— ринок кредитних ресурсів (це процес залучення коштів у грошовій формі на умовах повернення, платності й строковості);

— ринок цінних паперів (фондовий ринок) (це особлива сфера ринкових відносин, де завдяки продажу цінних паперів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб суб'єктів економічної діяльності);

— ринок фінансових послуг (це сукупність різноманітних форм мобілізації й використання фондів фінансових ресурсів для фінансового забезпечення процесу виробництва, виконання робіт і надання послуг, які здійснюються, як правило, на платній основі та мають відмінні риси свого функціонування).

Валютний ринок— це процес купівлі-продажу іноземних валют за національним курсом, який складається під впливом попиту і пропозиції на ці валюти. Валютний ринок — це складна форма перерозподілу фінансових ресурсів як всередині країни, так і на міжнародному рівні.Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни виражена в грошовій одиниці іншої країни. Стабільність ціни грошової одиниці країни визначається рівнем її економічного розвитку, становищем державних фінансів, виваженою та ефективною інвестиційною політикою.


Валютна система ґрунтується на світових грошах, їх роль вико­нують валюти економічно найбільш розвинутих країн. До них від­носять: долар, євро,  фунт стерлінгів, французький франк. Вони вільно конвертуються і не мають обмежень за операціями платіжного балансу, без обмежень обмінюються на валюти інших країн.


До функцій валютного ринкуналежать: своєчасне здійснення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків; регулю­вання валютних курсів і диверсифікація валютних ризиків; регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Об'єкт валютного ринку— валютні операції з продажу й обміну національної й іноземної валют. Суб'єктами ринку є продавці й покупці валюти, посередники, а також держава, яка регламентує діяльність валютного ринку.

Державне регулювання та контроль, функції яких покладаються на НБУ, полягає у встановленні й зміні облікової ставки, валютних інвестиціях, у диверсифікації валютних резервів шляхом зміни їхньої структури.

Ринок кредитних ресурсів— це процес залучення коштів у грошовій формі на умовах повернення, платності, строковості. Джере­лом коштів, що циркулюють на кредитному ринку є кошти, акумуль­овані на депозитних рахунках банків, залишки коштів на розрахункових та інших рахунках. Розміщення акумульованих коштів здійснюється на основі кредитних угод між банками, юридичними та фізичними особами. При цьому відбувається перерозподіл фінансових ресурсів між суб’єктами підприємництва з метою їхнього ефективного використання й одержання прибутку в розмірах сплати відсотків за кредит. Мобілізо­вані фінансові ресурси використовуються для надання короткостро­кових, середньострокових та довгострокових позичок. Короткострокові єринком грошей; середньо- та довгострокові — ринком капіталів.

Суб'єктами ринку кредитів є кредитори, позичальники, посеред­ники й держава в особі Національного банку, який регулює ринок за допомогою економічних методів і контролює виконання чинного законодавства.

Ринок цінних паперів— сфері ринкових відносин, де здійсню­ється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб суб'єктів економічної діяльності. Основний об'єкт фондового ринку— цінні папери — це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносинпозички, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та всім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання прав, ще зазначені в цих документах.

Ринок цінних паперів можна розмежувати на первинний і вторинний, біржовий і позабіржовий.

Цінні папери на фондовомуринку називаються його фінан­совими інструментами. Вони поділяються на 3 групи: пайові цінні папери; боргові цінні папери; похідні цінні папери.

Національний ринок цінних паперів охоплює випуск та обіг акцій, облігацій державних позик, державних казначейських зобов'язано, ощадних сертифікатів і векселі, а також приватизаційних цінних паперів. На фондовій біржі застосовують депозитні свідоцтва, варіанти, сертифікати інвестиційні  фондів та компаній, опціони і ф'ючерси.

Акція — цінний тапір без встановленого строку обігу, що є свідченням участі в статутному фонді. Види: іменні, на пред'явника, безоплатні, привілейовані й прості. Види привілейованих акційкумулятивні; не кумулятивні; з пайовою участю; конвертовані; акції з коригованою ставкою дивіденду; відзивні.

Облігація — цінний папір, який засвідчує внесення його власником певних коштів і підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати власникові номінальну вартість цього цінного паперу у визначений строк із виптатою відсотків.

Казначейські зобов'язання— це вид цінних паперів на пред'явника, які розмішуються на добровільних засадах і які свідчать про внесення їхнім власником грошових засобів до бюджету і дають право на отримання фінансового доходу.

Ощадний сертифікат— це письмове свідоцтво банку про депонування коштів (для юридичних і фізичних осіб). Дає право на отримання доходу (є строкові, до запитання, іменні, на пред'явника).

Вексель— це письмове абстрактне й безспірне зобов'язання позичальника сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя.

Приватизаційні цінні папериє різновидом державних цінних паперів, які видаються громадянам В Україні виключно іменні, які підтверджують право в процесі приватизації на безоплатну частку майна державних підприємств, державного житлового фонду,земельного фонду.

Депозитне свідоцтво— цінний папір, який підтверджує, що особа володіє акціями однієї з іноземних корпорацій, які зберігаються її одному з банків, дає право на отримання доходу, а також частку активів корпорації у разі її ліквідації. Вони забезпечують доступ на іноземні фондові ринки.

Варант— специфічний вид цінних паперів. Випускається разом з привілейованими акціями та облігації ми й дають право власникові купу­вати прості акції за обумовленою ціною протягом обумовленого періоду.

Опціон -це угода між партнерами, один з яких виписує і продає опціонний сертифікат, а інший купує його, тобто отримує право до обумовленої дати за фіксовану ціну придбати певну кількість акцій у особи, яка виписала опціон, або ж продати їх. Є два види опціонів: американський і європейський.

Ф'ючерсє контрактом, особі, яка його уклала бере на себе зобов'язання після закінчення певного строк) продати певну кількість фінансових інструментів за обумовленою ціною. На відміну від опціону розрахунок є обов'язковим.

Форвардний контракт— це спеціальна складений ф'ючерсний контракт, що відповідає потребам конкретного клієнта, не є стандартним, не укладається на організованому фінансовому ринку.

Своп (обмін)— двостороння угода про обмін у майбутньому серіями платежів у різних валютах.

Інвестиційні сертифікати– цінні папери, що випускаються ін­вестиційною компанією і дають власнику на отримання доходу. Власник інвестиційних сертифікатів не має корпоративних прав.

На ринку цінних паперів можуть здійснюватись такі види професійної діяльності:торгівля цінними паперами; депозитарна діяльність; розрахунково-клірингові; діяльність з управління цінними паперами; діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів; діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів здійснюється юридичними і фізичними особам на підставі спеціальних ліцензій.

Основні учасники ринку цінних паперів:емітенти цінних паперів; інвестори; посередники; держава.

Ринок фінансових послугє сукупністю різноманітних форм мобілізації й використання фондів фінансових ресурсів для фінансо­вого забезпечення процесу виробництва, виконання робіт і надання послуг, які здійснюються на платній основі і мають відмінні риси свого функціонування. Перелік послуг визначається законодавчо. За структурою фінансові послуги дуже різні, можуть мати риси кредитних операцій, операцій оре іди, страхування, проте всім їм притаманні  риси  створення  й  використання  фондів  ресурсів  дляздійснення економічної діяльності. До фінансових послуг відноситьсялізинг— вид діяльності, яка спрямована на залучення й розміщення фінансових ресурсів на основі передачі у користування майна за плату. Об'єкт — рухоме і нерухоме майно. Суб'єкти: виробник лізин­гового майна, лізингодавач, лізингоодержувач. Є два види лізингу: фінансовий і оперативний лізинг. Лізинг є внутрішній і міжнародний.

До фінансових посередницьких послуг належить також факторинг — передача права банку на отримання платежів від платни­ків за поставлені товари. Банк у день подання на інкасо платіжних вимог оплачує їх постачальникові і сам завершує розрахунки з покупцями.

Клієнт, продавши дебіторський борг, отримує від банку кошти в розмірі 80-90% від суми боргу. Решту — 10-20% — банк тимчасово стягує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення ця сума повертається. Така послуга дає змогу через посередництво перетворити продаж із відстрочкою платежу на продаж із негайною оплатою і прискорити рух капіталу. Факторинг є ризиковим, але високоприбутковим банківським бізнесом, ефективним засобом фінансового маркетингу.

— 2 -

Виконуючи операції на фінансовому ринку, його учасники вибирають відповідні фінансові інструменти — фінансові документи, що обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку. Фінансові інструменти, які обертаються на окремих сегментах фінансового ринку, на сучасному етапі дуже різноманітні.

За окремими видами фінансових ринківрозрізняють певні інструменти, що їх обслуговують:

Інструменти ринку позикових капіталів:гроші й розрахункові документи, які обертаються на грошовому ринку.

Інструменти ринку цінних паперів:різноманітні цінні папери, що обертаються на цьому ринку.

Інструменти валютного ринку:іноземна валюта, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Інструменти страхового ринку:страхові послуги, які пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи на окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Ринок золота (срібла, платини) та дорогоцінних каменів: зазначені цінні метали і камені купують з метою формування фінансових резервів і тезаврацій; це також розрахункові документи і цінні папери, які обслуговують цей ринок.

Інструменти ринку нерухомості:цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.

За терміном обігу розрізняють такі фінанансові інструменти:

— короткострокові (до 1 року);

— довгострокові (понад 1 року);

За характером фінансових зобов'язань фінансові інструменти:

-    без подальших фінансових зобов'язань— валютні цінності, золото;

— боргові (характеризують кредитні відносини між їх покупцем і продавцем й зобов'язують боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у вигляді відсотка) — облігації, векселі, чеки.

За черговістю такі фінансові інструменти:

— первинні — підтверджують прямі майнові права або відносини кредиту (акції, облігації, чеки, векселі тощо).

— вторинні, або деривативи (похідні цінні папери) — використовуються для здійснення спекулятивних фінансових операцій і страхування цінового ризику (хеджування). Основними видами деривативів є опціони, свопи, ф'ючерсні і форвардні контракти.

За гарантованістю рівня доходності фінансові інструменти поділяються:

— з фіксованим доходом;

— з невизначеним доходом — рівень доходності змінюється залежно від фінансового стану емітента або у зв'язку зі зміною кон'юнктури фінансового ринку.

За рівнем ризику розрізняють:

— безризикові (короткострокові цінні папери. «тверда іноземна валюта, золото та інші дорогоцінні метали камені, придбані на короткий термін»);

— з низьким рівнем ризику (виконання зобов'язань гарантоване стійким фінансовим становищем і надійною репутацією позичальника);

— з помірним рівнем ризику (рівень ризику зобов'язань приблизно дорівнює середньоринковому);

— з високим рівнем ризику (рівень ризику перевищує середньоринковий);

— з дуже високим рівнем ризику.


1. Економічна природа і призначення міжнародних фінансів.

2. Міжнародні фінансові інститути.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
— 1 -

Міжнародні фінанси– це економічні відносини з приводу створення і використання фондів фінансових ресурсів, які здійсню­ються на світовому або міжнародному рівнях для задоволення спільних потреб, які мають міжнародне значення.

Виникнення і розвитокміжнародних фінансів зумовлено глобалізацією економічних зв'язків, посилення інтеграційних процесів в економіці, політиці і соціальній сферах. Необхідність координації економічних, політичних і гуманітарних питань сприяла створенню багатьох міжнародних організацій. Це насамперед Організація Об'єднаних Націй, Європейський союз, Північно- Атлантичний договір тощо, для функціонування яких потрібні фінансові ресурси.

Міжнародні організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з приводу формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм цих організацій, на утримання їх апарату та на фінансову допомогу окремим країнам.

— 2 -

Міжнародні фінансові інститутистворюються на світовому і регіональному рівнях для сприяння економічному розвиткові країн — засновників цих організацій. Вони започатковуються на основі багатосторонніх угод між державами, їхнім основним завданням є мобілізація коштів і надання допомоги на кредитних засадах для здійснення важливих економічних проектів.

Міжнародні фінансові інститути мають взаємовідносини як з урядами, так і з суб'єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами складаються за двома напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внесків окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідно­сини. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторонній кредит­ний характер. Кредити, як правило, надаються на конкурсній основі.

Міжнародні фінансові інститути створюються як надбудова над національними фінансовими системами. Вони ефективніше виконують ті функції, які на міжнародному рівні одна держава не може виконати. Ці інститути виконують в основному функції надання фінансової допомоги у формі кредитів країнам — членам міжнародних інститутів, які мають у цьому потребу. До їх складу входить: Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку, Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку.

Майже всі міжнародні фінансові інститути були створені в 1944 році з метою об'єднання зусиль для післявоєнної відбудови економіки багатьох країн. В цілому це мало досить позитивне значення для тодішнього періоду світового економічного розвитку. МВФ, зокрема, одержав статус спеціалізованої представницької установи ООН. МВФ у своїй діяльності сприяє стабілізації національних валют країн — членів фонду, підтриманню рівноваги платіжних балансів та покриття їхнього дефіциту, надання консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.

Фінансова діяльність міжнародних організацій пов'язана з формуванням і використанням їх бюджету та цільових фондів. Доходи формуються за рахунок внесків країн, що входять до складу. Кошти використовуються згідно з бюджетом. Провідними з них є ООН і ЄС.


ООН заснована в 1943 р. з метою підтримання миру, вирішення економічних, соціальних та гуманітарних проблем, захисту прав людини, охорони навколишнього природного середовища. Бюджет ООНформується за рахунок внесків країн. Розмір внесків визначається залежно від рівня економічного розвитку країни. Видатки ООНможна поділити на 2 частини: адміністративні та накладні витрати (38%) і програмні видатки (62%).

Європейський Союзстворений в 1957 р. з метою економічної співпраці Європейського економічного співробітництва. Було сформовано спільний ринок капіталів, товарів і послуг, скасовано митні   бар'єри,   здійснено   уніфікацію   податкового   законодавства, створено європейську валютну систему. Бюджет формується за рахунок внесків країн Союзу. Всі доходи поділяються на 2 групи: внески країн-членів та доходи бюджету ЄС. До доходів бюджету ЄС належать мита і податки, якими обкладаються продукти, що імпортуються з країн, які не є членами Союзу, ПДВ, що встанов­люється за єдиною ставкою щодо уніфікованої в усіх країнах бази оподаткування (ставка не може перевищувати 1,4%). Установлено ліміт бюджету ЄС— він не може перевищувати 1,2 загального обсягу ВНП Союзу. Видатки бюджету ЄСподіляються на адміністративні (5%) та операційні (до 95%). Операційні видатки складаються з фінансування сільського господарства (до 50%), структурних перетворень в економіці країн Союзу, наукових досліджень і освіти, зовнішньої діяльності. Бюджет ЄС розробляється Єврокомісією і затверджується Євро-парламентом. Виконує бюджет фінансове управління Європейської комісії, яке перебуває під подвійним контролем — з боку Палати аудиторів і Європарламенту.

Міжнародні фінансові інститутиподіляються на: всесвітні та регіональні. До всесвітніх відносяться:

1.     Міжнародний валютний фонд (МВФ),

2.     група Світового банку

3.     Банк міжнародних розрахунків.

Регіональністворюється за континентальною ознакою:

1.          Європей­ський банк реконструкції та розвитку;

2.          Азіатський банк розвитку;

3.          Африканський банк розвитку;

4.          Міжамериканський банк розвитку.

І.МВФє провідним світовим фінансовим інститутом, який має статус спеціальної установи ООН. Він був заснований на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., почав функціонувати у 1947 р. Основна мета діяльностіМВФ — сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн-членів Фонду. Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн-членів Фонду. Розмір внеску визначається рівнем економічного розвитку країни та її місцем у світовій економіці й міжнародній торгівлі. Внесок України становить 997,3 млн. 5БК (спеціальні права запозичення) — це міжнародний платіжний засіб (у встановлених пропорціях до світових валют). Внесок кожної країни є її квотою. Чверть внеску проводиться у вільно конвертованій валюті, решта — в національній. Кількість голосів у Фонді визначається так: 250 голосів незалежно від розмірів квоти + 1 голос на кожні 100 тис. 5ЮК квоти. Не менше одного разу на 5 років здійснюється загальний перегляд квот. Крім власного капіталу МВФ може використовувати позикові кошти, які може отримувати в будь-якій валюті як від офіційних органів, так і на приватному ринку позикових  капіталів.


Діяльність МВФ охоплює триосновні напрями: кредитування. регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою економікою.

Кредитування здійснюється для потреб вирівнювання платіж­ного балансу, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам. Фінансові операції є  повним напрямом діяльності, які МВФ здійснює тільки з  офіційними органами країн-членів Фонду. Виділення кредиту залежать від трьох основних чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квот  країни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну валюту. Обсяги кредитування насамперед залежать від резервної і кредитної часток та кредитної політики. Резервна частка становіть 25% квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У межах цієї частки кредиті видаються на першу вимогу країни без сплати відсотків і комісійних. Кредитна частина становить повну величину квоти даної країни. У тих випадках, коли потреби в іноземній валюті перевищують резервну і кредитну частки даної країни (тобто 125% її квоти) можуть використовуватись системи розширеного фінансування. Система розширеного фінансування, що почала діяти з 1974 р., передбачає надання кредитів з метою покриття дефіцитів платіжних балансів на більш тривалі терміни  і більших розмірах. Існує система компенсацій того кредитування, яка призначена вирівнювати відхилення в платіжному балансі, що виникають з незалежних від даної країни причин. Сюди належать кредити на компенсацію втрат від вкорочення виручки від експорту внаслідок падіння цін на світовому ринку, від збільшення вартості імпорту зерна, від непередбачених втрат фінансування створення резервних запасів. Важливу роль відіграє фінансова допомога найбіднішим країнам, що здійснюється на пільгових умовах, насамперед на структурну перебудову.

Другий напрям діяльності — регулювання валютних взаємо­відносин,узгодження валютної політики країн-членів Фонду. МВФ установлює певні валютні обмеження. Як провідний Міжнародний фінансовий інститут, МВФ здійснює постійний нагляд і спостереження за світовою економікою. МВФ видає щомісячний збірник фінансової статистики, що включає дані про динаміку економічного зростання і цін, грошовий обіг, експорт та імпорт, стан платіжного балансу, величину офіційного золотого запасу, рівень валютних резервів, розміри зарубіжних інвестицій, динаміку валютних курсів.


Нагляд за макроекономікою та валютною політикоюкраїн здійснюється за допомогою консультування.

ІІ.Другою за значенням у системі міжнародних фінансів є група Світового банку, яка включає 4 міжнародні фінансові інститути:

1.     МБРіР,

2.     Міжнародна асоціація розвитку.

3.     Міжнародна фінансова корпорація

4.     Агентство гарантування багате сторонніх інвестицій.

Серцевиною групи виступає МБРіР, який був заснований разом з МВФ в 1945 р. і почав функціонувати в 1946 р. Основна мета діяльності Банку— сприяння розвитку економіки країн-членів МБРР. Спочатку ця діяльність була спрямована накраїни, що потерпіли внаслідок другої світової війни, нині — це країни, що розвиваються. Джерелами ресурсів банку виступають: статутний капітал, залучення коштів шляхом випуску с облігацій, резервний фонд. Внески країн-членів здійснюється шляхом підписки на акції в межах встановлених квот. Квоти жодної країни визначаються її еконо­мічним потенціалом. Резервний фонд утворюється за рахунок банку. Основні напрями кредитування— енергетика, транспорт, зв'язок, сільське господарство, охорона здоров'я та о: віта. Кредити видаються на термін до 20 років під гарантії урядів га основі дольової участі банку з фінансування певних об'єктів — до З0% їх вартості.


Міжнародна асоціація розвиткунадає кредити терміном до 50 років на пільгових умовах — 0,75%.

Міжнародна фінансова корпораціянадає кредити високорента­бельним приватним підприємствам країн, що розвиваються, без гарантії уряду.

Агентство з гарантування багатосторонніх інвестиційпроводить страхування капітальних вкладень у країнах, що розвиваються, на випадок політичних ризиків: від експропріації, воєн, заворушень, зривів контрактів, чим сприяє роз витку діяльності інститутів групи світового банку.

ІІІ. Банк міжнародних розрахунків створений в 1930 р. — перший в історії міжнародний фінансовий інститут. Функції банку полягають у залагодженні співробітництва між центральними банками провідних країн світу та здійсненні розрахунків між ними. Банк забезпечує здійснення розрахунків між країнами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.

РЕГІОНАЛЬНІ:

І.ЄБРР (1990 р.)— діяльність його спрямована на країни, що розвиваються, сприяє здійсненню ринкових реформ. Україна — член банку з 1992 р. Не менше 60% кредитів ЄБРР має спрямовувати у приватний сектор економіки, і не менше 40% — у державну інфраструктуру.

ІІ.Європейський інвестиційний банк (1958 р.) створений з метою фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та загальноєвропейське значення. Кредити надаються терміном на 20-25 років. Пріоритет — енергетика, транспорт, телекомунікації, охорона навколишнього середовища.

ІІІ.Європейський банк валютного співробітництва(1973 р.) в рамках Європейської валютної системи, виконує функції, аналогічні МВФ — кредити на покриття дефіциту платіжного балансу.

 

.)

1. Система державних фінансів.

2. Призначення і роль державних фінансів.

— 1 -

За своєю економічною суттю державні фінанси — це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання фінансових ресурсів держави, призначе­них для забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Суб'єктами державних фінансів, з одного боку, є держава, з іншого — населення і підприємниць! і структури.

Ланки державних фінансів:

-сукупність усіх бюджетів держави;

-фонди цільового призначення;

-державний кредит;

-фінанси підприємств і організацій державної та комунальної
форм власності.

За регіональною ознакоюдержавні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві, зокрема бюджет держави — державний і місцевий; цільові фонди — загальнодержавні і регіональні; державний кредит — державні позики і місцеві позики; фінанси державних підприємств — фінанси державного сектору і фінанси муніципального господарства.

Функціонування сфери державних фінансів характеризують такі категоріїяк державні доходи, державні видатки і державний кредит.

Державні доходи— сума коштів, що мобілізується державою на забезпечення своєї діяльності. За рівнем розміщення вони поділя­ються на централізовані, які розміщені в фондах, й децентралізовані, які розміщені на державних підприємствах. За методами мобілізації зони поділяються на податнові, позикові, надходження від державною майна та угідь.

Державні видатки— сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності.

За рівнем розміщеннявони поділяються на централізовані і децентралізовані.

За роллю у суспільному виробництвірозрізняють поточні витрати та витрати на розвиток.

За формами фінансуваннярозрізняють такі державні видатки: інвестиції, бюджетні кредити, державні дотації, субсидії і виплати, кошторисне фінансування.

За цільовим призначенням видатки класифікуються за статтями витрат: капітальні вкладення, капітальний ремонт, заробітна плата, господарські витрати.

Державний кредит— передбачає залучення коштів державою на позиковій основі. Позичені кошти можуть використовуватись як через бюджетні видатки, так і на конкретні проекти — при випуску цільових позик.

Державні фінанси— головна ланка фінансової системи держави. Вона опосередковує майже 80% усіх фінансових ресурсів і містить різноманітні фінансові інститути, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. Державні фінанси охоплюють: сукупність усіх бюджетів держави; централізовані і децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте і майнове страхування.

-2-

Головне призначення державних фінансів— за допомогою різних фінансових інституцій сприяти успішному економічному і соціальному розвитку держави, забезпечення прав і свобод людини. Це досягається завдяки методам і формам мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх для розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населення, утримання армій, органів усіх ланок влади.

Необхідність державних фінансівзумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином з огляду на відповідні об'єктивні причини.

 До них зокрема, належить:

— структурна перебудова економіки;

— боротьба з монополізмом;

— захист навколишнього середовища;

— оборона, правопорядок;

— захист тих громадян, які на ринку входять до числа споживачів — інваліди, діти, престарілі;

— проведення фундаментальних наукових досліджень;

— загальна освіта, підготовка кадрів;

— соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров'я.

тощо.

1. Бюджет, його функції і види, бюджетна класифікація.

2. Принципи побудови бюджетної системи України, бюджетний устрій та бюджетний процес.

— 1 -

Державний бюджет, як економічна категорія, виражає фінансові відносини, зв'язані з утворенням і використанням централізованого фонду грошових ресурсів держави. Ці відносини складаються, з одного боку, між державою і суб'єктами економічної діяльності, і населенням — з іншого.

Державний бюджет єцентралізованим грошовим фондом, являє собою загальнодержавні фінансові ресурси.

Бюджет— це основний фінансовий план держави, документ, що затверджується у формі закону. Його можна розглядати з 3-х сторін: як економічну, правову категорію та за матеріальним змістом.

Як   економічна  -  це   сукупність  економічних   відносин  міждержавою, юридичними і фізичними особами з приводу розподілу іперерозподілу     ВВП     з     метою     формування     і     використання централізованого     фонду     грошових     коштів,     призначених     для забезпечення виконання державою її функцій.

За матеріальним змістомбюджет являє собою централізований грошовий фонд.

Функції Державного бюджету:

1)Акумулятивна — зв'язана з концентрацією коштів у централізованому фонді держави за допомогою прибутків бюджету;

2)Розподільча — реалізується через систему витрат, що повинні здійснюватися в інтересах економічного і соціального розвитку держави і задоволення потреб населення.

3)Контрольна — проявляється у виявленні й аналізі відхилень фактичних прибутків і витрат бюджету від запланованих.

За джерелами спрямування коштів бюджети поділяють на:

1. Поточний.  У ньому зосереджені всі витрати, що обумовлені діючими нормами і сформованим рівнем соціальної забезпеченості. Цей вид бюджету повинен бути цілком збалансований, його витрати спрямовуються на фінансування: науки, соціально-культурних заходів (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, культура, мистецтво), зовнішньоекономічної діяльності держави (зовнішня торгівля, сплата відсотків по зовнішньому боргу), централізованих суспільних потреб (оборона, управління, утримання правоохоронних органів). За рахунок коштів поточного бюджету створюються резервні грошові фонди, а також здійснюються витрати по обслуговуванню державного боргу.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
2. Розвитку. У ньому передбачаються витрати, що спрямовуються на розвиток процесу відтворення і фінансування пріоритетних соціально-економічних заходів. Витрати бюджету розвитку здійснюються в межах отриманих прибутків — власних і позикових коштів.

За суб'єктом формуваннябюджет буває:

1. Державним. У ньому зосереджені прибутки і витрати, що відносяться до компетенції  держави.

2. Місцевим. Містить прибутки і витрати, віднесені до компетенції місцевих органів влади.

Бюджетна класифікація Українинаведена в схемі 17 опорного конспекту.

— 2 -

Під бюджетною системою слід розуміти сукупність окремих її ланок, юридично пов'язаних між собою, які базуються на загальноприйнятних принципах, що відповідають міжнародним стандартам.

У червні 2001 року ВРУ був прийнятий Бюджетний кодекс, який визначив основні засади бюджетної системи України, її структуру, принципи та правові аспекти функціонування.

Бюджетна система Україниявляє собою сукупність Державного та місцевих бюджетів (їх в Україні більше 10 тисяч), побудовану з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіального устроїв.

Бюджетна система України як унітарної держави складається з Державного бюджету України та місцевих бюджетів. Сукупність усіх бюджетів, які входять до складу бюджетної системи України є зведеним бюджетом України. Зведений бюджет використовується для реалізації засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України.

Схематично структуру бюджетної системи можна зобразити наступним чином — схема 18 опорного конспекту.

Вертикальна структура бюджетувключає два поняття: бюджетний устрій і бюджетна система.

Бюджетний устрій— організація вертикальної структури бюджету держави за рівнями влади.

Бюджетнасистема — це сукупність усіх бюджетів, які формуються в даній країні згідно з бюджетним устроєм. 

Основи бюджетного устрою:принципи побудови бюджетної системи; виділення видів бюджетів; розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи; організація взаємовідносин між бюджетами.

Встановлено 2 види бюджетів: центральні та місцеві. В Україні центральні бюджети — Державний і республіканський АР Крим. Міс­цеві бюджети відображають територіальний поділ — області, райони, міста. Місцеві поділяють на 2 групи: централізовані (обласні, районні, міські) і бюджет базового рівня (сіл, селищ, міст і міських районів).

Принципи побудови Бюджетної системи України:

1) принцип єдності бюджетної системи України — забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості — повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності — забезпечується закріпленням за бюджетами відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади АР Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради АР Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти — до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно — правових актів органів державної влади, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування;

5) принцип обґрунтованості — бюджет формується на реалістичних макроекономічних показниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності — при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидарності — розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості і неупередженості — бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості — Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються, відповідно, ВРУ, Верховною Радою АР Крим та місцевими радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Бюджетний процес— це організація, порядок складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету.

Він складається з двох частин:

1.     Бюджетне планування

2.     Виконання бюджету.

Бюджетне плануваннявключає:

-складання проекту

-його розгляд 

-затвердження.

Виконання бюджетуздійснюється КМУ, оперативна робота ведеться Мінфіном, Державним казначейством і Державною податковою адміністрацією. Виконання бюджету здійснюється на підставірозпису доходів і видатків з поквартальною розбивкою, що дає змогу збалансувати бюджет на різні періоди.
)

1.     Класифікація доходів державного бюджету

2.     Класифікація видатків державного бюджету

-1-

Державні прибутки формуються в результаті розподільчих і перерозподільних процесів, що здійснюються за допомогою фінансів. Об'єктом відносин у зв'язку з формуванням державних при­бутків єваловий внутрішній продукт. Суб'єктами є: з одного боку — держава, з іншого — підприємства, організації, заклади, населення. Основою формування державних прибутків є створений національний дохід, а в його складі — чистий прибуток, тому обсяг державних прибутків залежить від обсягу і темпів зростання національного доходу.

Державні  прибутки  в  основному  формуються  за рахунок коштів, що спрямовуються на накопичення. Основним чинником, який впливає на обсяги державних при­бутків, є пропорція, що складається у фонді споживання між індивідуальними прибутками громадян і виплатами з державного бюджету в якості матеріальної допомоги.

Ознаки групування державних прибутків:

1.
        За джерелами утворення:

•прибутки, отримані від розподілу національного доходу;

• прибутки, що включаються до складу фонду відшкодування;

•прибутки від реалізації національного багатства.

Джерелами державних прибутків у цьому випадку є:

•   податок на додану вартість;

•   прибуток суб'єктів економічної діяльності державної форми власності;

•  відрахування на соціальне страхування суб'єктів економічної
діяльності державної форми власності;

•      відрахування від прибутків суб'єктів економічної діяльності
недержавної форми власності;

•      відрахування від заробітної плати й інших прибутків насе­лення.

2.
За надходженнями від форм власності:

•власні прибутки держави (або прибутки від державної влас­ності).

•  прибутки, одержані в порядку перерозподілу від суб'єктів
економічної діяльності недержавної форми власності.

Джерелами власних прибутків держави можуть бути:

•      прибуток і амортизаційні відрахування суб'єктів економічної
діяльності державної форми власності. Чистий прибуток, створений
у державному секторі, цілком належить державі.

•      прибутки від державного майна й угідь (прибуток від лісокори­стування, рекреаційної діяльності, рибальсько-мисливський прибуток).

3.
       За умовами формування:

•      безповоротні (власні прибутки держави і прибутки від інших
суб'єктів розподільних відносин);

•      поворотні (державні позики).

4.
       За рівнем централізації:

•   прибутки, використані по місцю їх утворення — на об'єктах економічної діяльності державної форми власності (амортизаційні відрахування, прибуток);

         • ті, що концентруються в державному бюджеті й інших
цільових централізованих фінансових фондах держави.

5. За методами мобілізації:

-                     податкові;

-                     неподаткові.

Державні прибутки формуються на основі функціонування фінансових інструментів:

•         платежі: обов'язкові і добровільні;

•         податки;

•         відрахування;

•   позики.

-2-

Суспільне призначення державних витрат — забезпечення фі­нансування державної діяльності, здійснення усіх функцій держави.

Об'єктом державних витрат виступають грошові фонди, сфор­мовані в процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту.

Державні прибутки не закріплені за державними витратами, що дозволяє маневрувати коштами.

Державні витрати мають здійснюватися у відповідності з на­ступними принципами:

•         плановість;

•         цільове спрямування й використання коштів;

•         ефективність використання коштів;

•         безповоротність втрати виділених коштів;

•         дотримання режиму економії;

•         постійний контроль.

Методи фінансування державних витрат:

2.    
Кошторисний
— фінансування бюджетних підприємств і ор­ганізацій;

  Цей метод фінансування державних витрат має наступні особ­ливості:

- кошти на покриття витрат виділяються тільки з одного бюдже­ту, у залежності від підпорядкованості підприємства. В даному випад­ку виняток складає фінансування загальнодержавних заходів — боротьби з епідеміями, ліквідації наслідків від катастроф і стихійних лих;


- фінансування бюджетних організацій здійснюється на основі
встановлених економічних нормативів у залежності від сфери діяль­ності підприємства;

2. Фінансування госпрозрахункових (державно-комерційних)підприємств і організацій — тільки у випадку їх участі у реалізації великих державних проектів і програм.

Витрати держави підрозділяються наступним чином:

1)на розвиток економіки: розвиток промисловості (по галу­зях промисловості); розвиток агропромислового комплексу; розвиток житлово-комунального господарства;

2)наохорону навколишнього середовища -на виконання природоохоронних програм, проведення природозберігаючих заходів та заходів з відновлення природного середовища і біорозмаїття;

3)  на створення державних матеріальних і фінансових ре­зервів
— на випадок виникнення надзвичайних ситуацій та з метою примноження національного багатства;

4) на соціально-культурні заходи - на розвиток національно­го мистецтва, спорту, збереження культурної спадщини;

5)на оборону — утримання армії, розвиток військово-промис­лового виробництва;

6) на управління — на утримання державного апарату управ­ління (Кабінету Міністрів України. Верховної Ради України, адміні­страцію Президента і т.д.).

Таким чином, бюджет країни являє собою балансову систему, яка з одного боку, складається з державних прибутків, а з іншого — певним чином витрачається на потреби держави. При цьому, голо­вною цільовою функцією процесу оптимізації бюджету є отримання максимальних прибутків при мінімізації необхідних витрат.

1. Сутність, види та функції податків.

2. Податкова система України.

3. Податкова політика України.

4. Сучасні податкові системи зарубіжних країн.

— 1 -

Для задоволення різноманітних потреб держави сплачуються податки. Податки є обов'язковими платежами юридичних і фізичних осіб до бюджету. Економічну категорію «податок» слід розглядати в таких аспектах:


-         за економічною суттю;

-         формою прояву;

-         з організаційно-правового боку.

Економічна суть податківвиявляється в грошових відносинах, які складаються у держави з юридичними і фізичними особами з приводу примусового вилучення частини створеної вартості і формування фонду фінансових ресурсів.

Формами прояву категорії податкує види податкових платежів, які встановлюються законодавчими органами влади.

З організаційно-правового боку податок— це обов'язковий платіж, який надходить у бюджетний фонд у визначених законом розмірах і встановлені строки.

Податки — це система примусового стягнення державою за встанов­леними правилами з фізичних і юридичних осіб певних коштів з метою майбутнього їх використання для задоволення суспільних потреб.

Існує п'ять термінів, що відображають платежі державі: плата, відрахування і внески, податок, збір.

Плата передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою.

Відрахування і внескипередбачають цільове призначенні платежів. Це цільове призначення може бути частковим (відраху­вання) або повним (внески).

Податок — це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахуванні частині! вартості ВВП на загальносуспільні потреби.

Зборина відміну під податків не мають характеру регулярних надходжень, вони є платежами разового, випадкового і незначного зі розмірами характеру.

Функції податківвипливають з функцій фінансів. Податки пов'язані з розподільчою функцією в частині перерозподілу вартості ВВП між державою і фізичними та юридичними особами. При цьому податки виконують фіскальну функцію, яка відображає суть податків і визначає їхнє суспільне призначення.

У суті податків закладена регулююча функція. Суть цієїфункції у впливі податків на різні сторони діяльності їх платників. Держава може їх використати з метою регулювання певних пропорцій у соціально економічному житті    суспільства.

За формою оподаткуваннявсі податки розподіляються на:

— прямі;

— непрямі.

Схема 19   в опорному конспекті.

Прямі податкивстановлюються безпосередньо стосовно платників, їх розмір залежить від масштабів об'єкта оподаткування. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового пресу, при якому більше платять ті члени суспільства, які мають більші прибутки. Згідно схеми прямі податки бувають — особисті і реальні. Відмінність між ними  полягає в співвідношенні платника і об'єкта оподаткування:

Особисті:

— при особистих податках первинним явищем є платник, а вторинним — об'єкт оподаткування; вони встановлюються персонально для конкретного платника. Найбільш поширені: прибутковий і майновий податки.

 Прибутковий — із прибутків юридичних і фізичних осіб; по місцю виплати заробітної плати і при подачі декларації про прибуток.

Майновий податоквстановлюється стосовно майна, що знаходиться у власності того або іншого платника. Це — подушний податок (в Україні не стягується), податок на спадщину і дарування, податок на нерухоме майно.

Реальні:

— при реальних податках первинним виступає об'єкт оподаткування, а вторинним — платник;

— вони припускають оподаткування майна за зовнішніми ознаками. До них належать земельний, домовий, промисловий податки, податок на грошовий капітал.

Непрямі податки— підрозділяються на дві підгрупи в залежності від характеру торгівельної діяльності. Внутрішня торгівля зв'язана з використанням акцизів  і фіскальних монополій. Зовнішня торгівля характеризується встановленням мита на товари, що експортуються й імпортуються. Непрямі податки включаються в ціну товарів і сплачуються споживачами цих товарів.

 Справляння податків засновується на виділенні таких елементів системи оподаткування:об'єкт податку, або податкова база, суб'єкт (платник) податку, джерело податку, одиниця оподаткування, ставка податку, податкова квот.

Об'єкт податку (податкова база)вказує на те, що оподатко­вується (дохід, земля, транспортнійзасіб).

Суб'єкт  податку— це фізична або юридична особі, на яких покладено обов'язки сплачувати, утримувати та перераховувати податки до бюджету.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Джерело податку— дохід з якого платник сплачує податок. Воно має бути пов'язано з об'єктом оподаткування.

Одиниця оподатку­вання— одиниця виміру (фізична або грошова) об'єкта оподаткування.

Ставка податку— законодавчо визначений розмір податку на одиницю виміру бази оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. При першому встановлюється єдина ставка для всіх платників; при диференційованому — кілька. За побудовою ставки податку поділя­ються на тверді та процентні. Тверді — встановлюються в грошовому виразі на одиницю оподаткуванні її натуральному обчисленні. Вони двох видів: фіксовані і з процентах до певної величини. Процентні ставки встановлюються до об'єкта, який має грошовий вираз. Мають три види: пропорційні; прогресивні; регресивні.

Податкова квота— це частка податку в доході платника. Визначається в абсолютному або відносному виразі).

— 2 -

Податкова система— це сукупність встановлених в країні податків та обов'язкових платежів, що надходять до бюджетів різних рівнів бюджетної системи. Система оподаткування України містить у собі види податків, наведені в схемі 20.

 Система оподаткування в Україні складається з двох підсистем:

— загальнодержавних податків і зборів;

— місцевих податків  і зборів.

Принципи побудови податкової системи:

1. Стимулювання підприємницької діяльності й інвестиційної активності — введення пільг по оподаткуванню прибутку, спрямованого на розвиток виробництва;

2. Обов'язковість сплати податків усіма суб'єктами економічної діяльності;

3. Рівнозначність сплати податків як юридичними, так і фізичними особами.

4. Пропорційність сплати податків у залежності від рівня прибутку суб'єктів економічної діяльності держави або розмірів майна;

5. Недопущення податкової дискримінації — однаковий підхід до всіх суб'єктів господарювання.

6. Соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених прошарків населення шляхом визначення економічно обґрунтованого неоподаткованого мінімуму прибутків громадян і використання диференційованого і прогресивного оподатковування громадян, які одержують високі і надвисокі прибутки.

7. Стабільність — забезпечення незмінності податків і зборів, і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

8. Економічна обґрунтованість встановлених податків, їх ставок і термінів сплати.

9. Рівномірність сплати податків — встановлення термінів сплати податків і зборів, виходячи з необхідності забезпечення своєчасності надходження коштів у бюджет.

10. Компетенція — встановлення і скасування податків і пільг по оподаткуванню здійснюється відповідно до законодавства.

11. Єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку, об'єкта оподаткування, джерела сплати податку, податкового періоду, ставок податку.

12. Доступність — порядок і механізм сплати податків має бути зрозумілий усім платникам.

13. Стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції.

— 3 -

 Податкова політика— це діяльність держави у сферах запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів децентралізованих фондів грошових ресурсів держави.

Проявом податкової політикидержави на практиці є податкова система. Податкова система — це сукупність встановлених у країні податків, зборів та інших обов'язкових платежів, до бюджетів усіх рівнів та встановлених законом податків їх справляння.

Підхід до побудови податкової системи має бути науково-обґрунтованим, що передбачає: системність; встановлення визначаль­ної бази цієї системи; правову основу; вихідні принципи.

Податкова система України регулюється Законом «Про систему оподаткування» в редакції 1997 р, де визначено що загальнодержавні податки та обов'язкові платежі включають чотири групи: прямі і непрямі, платежі за ресурси та інші обов'язкові платежі, внески у цільові фонди.

Сьогоднішня податкова система має значні недоліки і виявилася неадекватною щодо умов перехідної економіки: створила значні податкові навантаження на суб'єктів господарювання, призвела до невиправданого вилучення оборотних коштів, виникнення додаткової потреби у кредитних ресурсах.

Життєздатність податкової системи залежить не лише від правильності її побудови, а також від рівня організації податкової служби держави і налагодженості податкової роботи.

Податкова служба— це сукупність державних органів, які організують і контролюють надходження податків та інших обов'язкових платежів. її функції в Україні виконує ДПА.

Податкова робота— це діяльність платників і податкової служби щодо внесення податків до бюджету і контролю за платежами. Вона включає такі елементи: правове регламентування, встановлення і справляння податків, облік платників і надходжень податків, порядок та форми розрахунків з бюджетом.

— 4 -

Загальні риси податкових систем зарубіжних країн:

-         розширення оподаткування особистих доходів;

-         модернізація податків на споживання;

-         зменшення впливу податків на прибуток корпорації;

зростання відрахувань на соціальне страхування.

В умовах розвинутих ринкових відносин податкова система є важливим елементом регулювання економічних і соціальних процесів у державі. Ефективність її функціонування визначається найрізноманітнішими факторами  і насамперед економічним становищем, розкладом політичних сил, рівнем податкової культури, досягненнями економічної науки тощо.

Загалом, розвиткові податкових систем притаманні такі риси:

— розширення оподаткування особистих доходів;

— модернізація податків на споживання;

— зменшення впливу податків на прибуток підприємств;

— невпинне зростання відрахувань на соціальне страхування.

Податкова система в кожній країні має свої особливості, а тому всі зміни, які в ній відбуваються, потребують глибокого аналізу й можуть слугувати лише додатковим інформативним матеріалом для практичних дій у кожному конкретному випадку.

У європейських країнах податкова політика формується як результат складного процесу взаємодії інтересів і пристрастей економічного, соціального та культурного характеру. На сьогодні можна стверджувати, що податкова політика у європейських країнах є складовою загальної соціальної політики суспільного добробуту.

В більшості країн влада реально оцінює свої можливості в галузі оподаткування, усвідомлюючи, що надмірніподатки підривають виробництво, не сприяють приватній ініціативі і в кінцевому підсумку зменшують дохідну частину бюджету.

Привертає увагу посилення контролю за діяльністю безпосередньо податкових органів. Так, у США в 1998 р. був прийнятий спеціальний «Біль про права платника податків», який спрямований насамперед на захист інтересів тих платників податків, які в зв'язку з непомірними вимогами з боку податкових органів постають перед необхідністю продажу свого житла чи сімейного бізнесу.

У Франції прийнята Хартія прав та обов'язків платника податку, яка надається кожному з них, де також суттєво розширений перелік гарантій, що забезпечуються законодавчими та нормативними актами при перевірці платників.

Наведені приклади свідчать про те, яке велике значення мають у зарубіжних країнах проблеми урегульованості взаємовідносин платника податку з податковими органами, що, насамкінець, є головним фактором ефективності всієї системи оподаткування.

Те, що податкові системи різних країн склалися під впливом різних економічних, політичних та соціальних умов, пояснює їхню недосконалість. Це, в свою чергу, зумовлює ту обставину, що в різних країнах ведеться постійний пошук оптимальних варіантів у галузі оподаткування. На думку багатьох економістів Західної Європи, податкова система оптимальна, якщо наслідує такі принципи:

1) витрати держави на утримання податкової системи та витрати платника, пов'язані з процедурою сплати, повинні бути максимально низькими;

2) податковий тягар не можна доводити до такого рівня, коли він починає зменшувати економічну активність платника;

3) оподаткування не повинно бути перешкодою ні для внутрішньої раціональної організації виробництва, ні для його зовнішньої раціона
льної орієнтації на структуру попиту споживачів;

4) процес отримання податків треба організувати таким чином, аби він більшою мірою завдяки накопиченню фінансових ресурсів сприяв  реалізації політки кон’юнктури та зайнятості;

5) цей процес повинен впливати на розподіл доходів у напрямку забезпечення більшої справедливості;

1. Теоретичні основи становлення та розвитку місцевих фінансів.

2. Суть місцевих фінансів, їх склад.

3. Доходи і видатки місцевих бюджетів.

— 1 -

Наукове визначення місцевих фінансів як сукупності теоретичних положень і певної суми знань і вмінь остаточно сформувалося наприкінці ХІХ ст. Це явище об'єктивне й зумовлене розвитком демократичних засад у суспільстві.

Слід зазначити, що саме визначення місцевих фінансів постійно змінювалося. Найпоширенішим є визначення місцевих фінансів як «місцевого фінансового господарства» адміністративних одиниць, або як «сукупності матеріальних засобів», які перебувають у розпорядженні цих одиниць для досягнення їхніх цілей. Є також визначення місцевих фінансів як «господарства місцевих спілок».

В Україні місцеві фінанси перебувають нині на стадії нового становлення й розвитку. На сьогодні вже створено певне правове підгрунтя. У Конституції України 11 розділів присвячені місцевому самоврядуванню, де зазначено, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є власністю територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності.

Конституцією передбачено, що органи місцевого самоврядування можуть об'єднувати на договірних засадах кошти бюджетів для виконання спільних проектів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування та фінансово його підтримує.

— 2 -

Місцеві фінанси сконцентровані в місцевих бюджетах, до яких відносяться: обласні, міські, районні, сільські і селищні бюджети.

В Україні нараховується більше 13 тисяч місцевих бюджетів. Найбільш числення група — це міські, сільські і селищні бюджети. Конституція України не передбачає існування обласних бюджетів, хоча в ній міститься нагадування про них. Відповідно до ст. 143 Конституції України обласні бюджети формуються так званим двоканальним чином із:

— коштів Державного бюджету для відповідного розподілу між територіальними общинами або для виконання спільних проектів;

— коштів, залучених на договірних засадах із місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних програм.

Найбільше значення серед місцевих бюджетів приділяється міським бюджетам, тому що Україна — надзвичайно урбанізована держава — займає 3 — е місце в Європі по кількості міст, у містах проживає 3/5 усього населення України.

За допомогою міських бюджетів здійснюється розподіл і перерозподіл  коштів між суб'єктами бюджетних відносин. Вони є інструментом управління економічними процесами на місцевому рівні.

Місцеві бюджети виконують наступні функції:

— формування грошових фондів;

— розподіл цих фондів між галузями економіки, що фінансуються з місцевих бюджетів і наступне використання цих коштів;

— контроль за фінансово-господарською діяльністю суб'єктів економічної діяльності, які фінансуються з  місцевих бюджетів.

— 3 -

Економічна сутність місцевих бюджетів виявляється у формуванні грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій, розподілі та використанні цих фондів на фінансування, утримання й розвиток соціальної інфраструктури, місцевого господарства.

Доходи республіканського бюджету АР Крим, обласного, міського(міст Києва та Севастополя):

1)        частина податку на додану вартість та акцизного збору, яка визначається Законом про державний бюджет України на наступний рік, але не менше 20%;

2)        податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм підпорядкування й власності (крім комунальної) в розмірі, що становить 70% від ставки, передбаченої чинним законодавством для відповідної категорії платників, та 100% податку на прибуток підприємств і організацій комунальної власності цього рівня;

3)        частина прибуткового податку з громадян;

4)        податок на майно підприємств і організацій усіх форм підпорядкування і власності;

5)        плата за землю до обласних бюджетів і 70% — до бюджетів міст Києва й Севастополя;

6)        надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, ще провадяться за рішенням відповідних представницьких органів влади згідно із Законами України;

7)        частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається Законом про державний бюджет на рік;

8)        відрахування, дотації та субвенції з державного бюджету України;

9)        надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;

10)    дивіденди, одержані на акції та цінні папери, що належать державі в акціонерних підприємницьких структурах, створених за участю підприємств комунальної власності цього рівня.

З місцевих бюджетів здійснюються видатки на такі цілі:

1)     фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, що перебувають у підпорядкуванні виконавчих органів влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;

2)     утримання представницьких і виконавчих органів влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя та органів місцевого самоврядування;

3)     фінансування підприємств і господарських організацій, що входять до складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

4)     інші заходи, що фінансуються відповідно до чинного законодавства України з бюджетів АР Крим, міст Києва і Севастополя.

Усі ці витрати безпосередньо пов'язані з інтересами широких верств населення й суттєво впливають на загальні соціальні процеси в державі й насамперед на рівень його добробуту, освіченості, забезпеченості медичними послугами, а також послугами в галузі культури, спорту, соціальної захищеності на випадок непередбачуваних обставин.

Найактуальнішою проблемою для зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування і насамперед дохідної частини місцевих бюджетів є чітке розмежування доходів і видатків між місцевими і державним бюджетом України.


1.     Система державних цільових фондів.

2.     Характеристика фінансової діяльності основних державних цільових фондів.

-  1 –

Фонди фінансових ресурсів цільового призначенняє самостійною ланкою фінансової системи. Необхідність їх створення зумовлена потребою в наданні певних соціальних гарантій населенню.

Державні цільові фонди— це форма перерозподілу і вико­ристання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб. За допомогою них можна впливати на процес виробництва через фінансування, субсидування і кредитування підприємств; забезпечувати природоохоронні заходи; надавати соціальні послуги населенню.

Залежно від цільового призначеннядержавні фонди поділя­ються на економічні і соціальні, а відповідно до рівня управління на державні і регіональні. Цільові фонди можуть бути постійними і тимчасовими.

Принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів:

-  відрахування     до     фондів     централізовано     визначаються державою;

-  відрахування до фондів є обов'язковими платежами і можуть стягуватися примусово;

-  витрати з фондів здійснюються лише на певні потреби, які передбачені законом.

В Україні створені такі основні державні цільові фонди:

1)     Пенсій­ний фонд

2)     Фонд соціального страхування з тимчасової втрати праце­здатності

3)     Фонд соціального страхування на випадок безробіття

4)     Фонд соціального страхування від нещасних випадків

5)     Фонд захисту інвалідів.

Основну групу серед цільових фондів становлять фонди державного соціального страхування.

Соціальне страхування— це самостійна галузь страхування, що охоплює сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодування за постійної чи тимчасової втрати працездатності або місця роботи.

-2-

Пенсійний фондвідображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Його кошти не входять до бюджету держави і не можуть бути використані на інші цілі.

Бюджет цього фонду формуєтьсяпередусім за рахунок коштів, що вносять роботодавці в установлених законодавством розмірах. Відрахування до Пенсійного фонду відносять на собівартість продукції, а в бюджетних установах це передбачено окремою статтею кошторису. Крім того, до надходжень фонду належать обов'язкові страхові внески громадян, які працюють, у розмірі 1-5% від нарахованої заробітної плати, а також кошти державного бюджету на виплату окремих видів пенсій та допомоги, добровільні внески та пожертвування фізичних і юридичних осіб.


ПФУ має право займатися комерційною діяльністю, зокрема:

-вкладати   кошти   у   цінні   папери,   в   т.   ч.   державні,   до комерційних банків;

-приймати участь у комерційному страхуванні;

-проводити     грошово-речові     лотереї,     благодійні     вечори, рекламно-інформаційні заходи.

Кошти фонду використовуються на:

-виплату   пенсій   за    віком,    інвалідністю,   у   разі    втрати годувальника, соціальні пенсії;виплату допомоги по догляду за дитиною;

-підвищення пенсій у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін і зростанням заробітної шати;

-реалізацію    державних,    регіональних    програм    соціальної підтримки пенсіонерів;

-фінансування   поточної   діяльності   та   утримання   органів управління фонду;

— відтворення коштів фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази.

Управління коштами фондуздійснює Пенсійний фонд України, касове обслуговування АППБ«Аваль».
    продолжение
--PAGE_BREAK--