План
Вступ
1. Теоретичні засади регулювання фінансового ринку України
2. Характеристика окремих органів, які здійснюють регулювання діяльностіучасників фінансового ринку
3. Моделі вдосконалення механізму регулюваннядіяльності фінансових установ
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Перехід економікиУкраїни до нового якісного стану супроводжується активізацією процесівприватизації державної власності, створенням акціонерних підприємств істановленням фінансового ринку. Останній представлений величезною кількістюугод купівлі-продажу цінних паперів, що укладаються між індивідуальними йінституціональними інвесторами, захист прав яких має забезпечувати діючезаконодавство. Регламентація угод щодо купівлі-продажу цінних паперів сприяєупорядкуванню процесів перерозподілу власності й встановленню обмежень щодоможливих спекулятивних ігор. Водночас розвиток фінансового ринку стримуєтьсявнаслідок: низької конкурентноздатності українських цінних паперів у порівнянніз іноземними; відставання законодавчої бази від потреб суб’єктівгосподарювання; недостатнього рівня прозорості інформації про діяльністьучасників фінансового ринку, що викликає недовіру населення і акціонерів;відсутності мотивації до операцій на ринку цінних паперів; масовогоінвестування приватними інвесторами у тверду валюту, а не в корпоративні цінніпапери тощо. Для забезпечення стабільного розвитку економіки й досягненняУкраїною конкурентоспроможності на світовому ринку виникає потреба вудосконаленні механізмів організаційно-правового регулювання діяльностіучасників фінансового ринку на державному рівні.
В умовахзростання перспектив вступу України у світовий економічний простір вирішенняпроблеми державного регулювання відносин і процесів на фінансовому ринкунадасть можливість створити умови для узгодження цілей, інтересів та дій міжпрофесійними учасниками, які не завжди збігаються, що породжує високу ринковуневизначеність у порівнянні з країнами зі стабільною економікою і гальмуєподальший розвиток фондового ринку як інструмента формування сприятливогоінвестиційного клімату. За таких умов визначення особливостей діяльностіучасників фінансового ринку та вирішення кола питань організаційно-правовогорегулювання їх відносин на ринку цінних паперів набуває особливої актуальностіі обумовлює необхідність розробки нового підходу щодо вивчення проблемипрозорості, деталізації багатьох питань теоретико-прикладного характеру напідставі системного аналізу вітчизняного і зарубіжного досвіду забезпеченняпрозорості, використання алгоритму стратегічного аналізу щодо вивчення питаньзаконодавчого забезпечення прозорості.
Віддаючи належнезробленому в теоретичному осмисленні вказаних питань вітчизняними і зарубіжнимивченими — Г. Атаманчуком, В. Богачьовим, Б. Буркінським, С. Дубенко, А.Ерьоміним, Я. Міркіним, О. Мозговим, Н. Нижник, Г. Одінцовою, Г. Опанасюк, О.Редькіним, Р. Брейлі, О. Вільямсоном, В. Коузою, І. Шумпетером та іншими, — розробленість деяких аспектів державного регулювання операцій на фінансовомуринку в цілому та організаційно-правовової складової зокрема залишилась позаувагою науковців.
Метою дослідженняє науково-теоретичне обґрунтування методичних засад державного регулюваннядіяльності учасників фінансового ринку України з позиції законодавчогозабезпечення організаційного регламентування операцій з цінними паперами.
Об'єктдослідження — система державного регулювання фінансового ринку України.
Предметдослідження — організаційно-правове регулювання професійної діяльностіучасників фінансового ринку України.
Інформаційну базудосліджень становлять законодавчі та інші нормативно-правові акти, ухваленівідповідними органами державної влади, аналітичні й статистичні матеріали,звіти, розробки вітчизняних і зарубіжних вчених у предметній галузідослідження.
1. Теоретичні засади регулюванняфінансового ринку України
Фінансовий ринокявляє собою систему економічних та правових відносин, пов'язаних ізкупівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів, а також сукупністьрізноманітних інститутів, що зводять покупців та продавців і обслуговують їхфінансові взаємовідносини. Суб'єктами такого ринку виступають держава, а такожті, хто бажає передати в користування вільні фінан-сові ресурси, ті, якіпотребують інвестицій, та фінансові посередники, які на стабільній,впорядкованій основі забезпечують перерозподіл фінансових ресурсів середучасників ринку.
Фінансовий ринок– це сфера специфічних економічних відносин, у процесі яких формується попит тапропозиція на фінансові ресурси та за допомогою фінансових посередниківздійснюється акт їх купівлі-продажу.
Головною функцієюфінансового ринку є забезпечення процесу розподілу фінансових ресурсів векономіці. Він створює умови для вільного міжгалузевого обігу капіталів,дозволяє перетворювати нагромадження в робочі інвестиції. Виступаючиоптимальним розподільчим механізмом, фінансовий ринок сприяє зниженню витрат,що виникають в процесі руху капіталу[7, С.361].
Світова практикасвідчить, що в розвинутих країнах з ринковою економікою фінансовий ринокпройшов значний еволюційний шлях — від хаотичності і роздрібленості доцілісності, централізації та досить жорсткого державного регулювання. Ціхарактеристики стали невід'ємними для усієї фінансової системи ринковихекономічних відносин як у межах однієї країни, так і в міжнародних фінансово-економічнихвідносинах.
Трансформаційніпроцеси, що відбуваються в Україні, свідчать про поступовий розвитокінфраструктури фінансового ринку і підвищення ролі державних органів урегулюванні діяльності професійних учасників бізнес-процесів. В перші роки розбудовидержавності будь-якого істотного розвитку фінансовий ринок не отримав – булавідсутня необхідна нормативна база, процеси приватизації й утворення відкритихакціонерних товариств (основних емітентів на ринку цінних паперів) проходилиповільно. У 1996-1999 роках значно активізувався процес формуванняінфраструктури фінансового ринку відповідно до сучасних світових стандартів, щонадало різкого поштовху в розвитку торгівлі цінними паперами черезторгово-інформаційні системи. Одночасно почала формуватися система державногоконтролю за діяльністю учасників фінансового ринку завдяки створенню у 1996році Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України. Здійсненнядержавою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду заопераціями на ринку цінних паперів та їх похідних інструментів з метоюзапобігання порушень у цій сфері, безумовно, було важливим кроком у становленнізаконодавчої бази регулювання фінансового ринку.
Регулюванняфінансового ринку – це використання певних методів і прийомів, які дозволяютьупорядкувати діяльність учасників фінансового ринку та взаємовідносини між нимишляхом встановлення певних вимог та правил, а також здійснення контролю за їхвикористанням[7, С.366].
Основні функціїщодо регулювання фінансового ринку в країні належать державі, адже цей ринок єнастільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни, пред'являєнастільки високі вимоги до інфраструктури та ресурсів на його будівництво, щотільки зусилля держави «згори» можуть надати йому цивілізованої табезпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення фінансовогоринку у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурних зміну галузях господарства.
Функціїрегулювання і контролю за фінансовим ринком здійснюється державою шляхомформування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікоюспособів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям обширних масивівінформації; видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів;організацією реєстрації випусків цінних паперів і професійних учасниківфондового ринку, необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконнихнорм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється;необхідністю для широких верств інвесторів створення органу, який здатензахистити їх інтереси, а також цілим рядом інших обставин[14, С.92].
Державне регулювання здійснюється з метою:
• створення умов для ефективної мобілізації та розміщення на ринкувільних фінансових ресурсів;
• захисту прав інвесторів та інших учасників фінансового ринку;
• контролю за прозорістю та відкритістю ринку;
• дотримання учасниками ринку вимог актів законодавства;
• запобігання монополізації та сприяння розвитку добросовісноїконкуренції на фінансовому ринку.
Хоча в процесі регулювання фінансового ринку державою реалізуютьсярізні підходи до регулювання діяльності професійних та інших учасників ринку — інвесторів і емітентів,державне регулювання має забезпечувати однакові права й однаковий доступ доринку всіх його суб'єктів, максимальну прозорість ринку, конкурентнесередовище, не допускати монополізації ринку. Основними формами державногорегулювання фінансового ринку є [7, С.370]:
• прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку;
• регулювання випуску та обігу фінансових активів;
• реєстрація випусків (емісій) фінансових активів та інформації проїх випуск, контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску тапродажу фінансових активів;
• регулювання прав і обов'язків учасників ринку;
• видавання спеціальних дозволів (ліцензій) на здійсненняпрофесійної діяльності на ринку та забезпечення контролю за такою діяльністю;
• створення системи захисту прав інвесторів і контролю задотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійнудіяльність на фінансовому ринку;
• контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами таособами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку,контролюючим органам;
• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринкутощо.
За допомогою законів та нормативних актів держава впливає наповедінку учасників ринку і певною мірою спрямовує розвиток ринку в заданомунапрямі. До основних напрямів державного регулювання фінансового ринку належитьрегулювання:
1) процедур випуску та обігу фінансових активів;
2) різних видівфінансової діяльності, таких як торгівля фінансовими активами, валютнимицінностями, надання кредитних, страхових послуг, емісійна діяльність тощо;
3) діяльностіконкретних фінансових інститутів (комерційних банків, страхових, інвестиційнихкомпаній, пенсійних фондів та інших посередників);
4) діяльностііноземних учасників ринку.
Професійнихучасників фінансовому ринку в Україні можна об'єднати в наступні групи:
· емітенти: юридичні тафізичні особи — суб'єкти господарювання (акціонерні товариства та інші видипідприємств, фізичні особи — підприємці), органи державної влади, органимісцевого самоврядування;
· інвестори: вітчизняні,іноземні, інституційні;
· посередники на фінансовомуринку;
· інститути спільногоінвестування: пайові та корпоративні інвестиційні фонди;
· компанії з управлінняактивами[8, С.101].
Усі учасники ринку беруть участь у створенні інформаційногозабезпечення ринку. Суттєва роль у цьому процесі належить державним органамвлади, які формують відповідну законодавчу базу та створюють належні умови дляїї дійового використання.
З поняттям інформаційного забезпечення ринку тісно пов'язанепоняття «прозорості» ринку — чим повнішою і достовірнішою інформацієюволодіють учасники ринку, тим «прозорішим» є цей ринок. Сьогодніодним із «найпрозоріших» ринків вважають фінансовий ринок США, наякому учасникам ринку доступна така інформація про фінансові активи та їхемітентів, яку в інших країнах не зобов'язують оприлюднювати.
Світовий досвідне дає однозначної організації системи регулювання і контролю на фінансовомуринку. Різноманітність підходів у цій сфері визначається, головним чином,ступенем розвитку фінансового ринку; особливостями законодавства, яке в різнихкраїнах відрізняється за рівнем жорсткості; соціальною та правовою культуроюсуспільства; рівнем організації професійних об'єднань учасників фондовогоринку, здатних взяти на себе значну частину роботи з регулювання діяльності наньому тощо[6, С.389].
Відповідно довказаних факторів розрізняються і форми, прийоми та методи діяльності зрегулювання і контролю за виконанням законодавства та правил цивілізованоїповедінки на фінансовому ринку, а також відповідальності за їх порушення.
Структура органівдержавного регулювання фінансового ринку України в цілому та нагляду за ринкамифінансових послуг має наступні рівні:
1. Законодавчийрівень – Верховна Рада України;
2. Виконавчийрівень:
— ПрезидентУкраїни, Кабінет Міністрів України;
— центральніоргани виконавчої влади загального регулювання та нагляду – Антимонопольнийкомітет України, Державна податкова адміністрація України, Державний комітетстатистики;
— спеціалізованіцентральні органи виконавчої влади – Державна комісія з цінних паперів тафондового ринку, Національний банк України, Державна комісія регулювання ринківфінансових послуг;
— органимісцевого самоврядування – органи державної реєстрації суб'єктів господарськоїдіяльності.
Певні регулятивніфункції здійснюють також Міністерство юстиції, Міністерство економіки та Державнамитна служба.
Незважаючи на те,що діяльність професійних учасників фінансового ринку регулюється специфічнимизаконодавчими й нормативними актами, які мають вузьку спеціалізацію, учасникипідпадають під дію й інших законів, які найчастіше мають несистемний характер.
Саморегулівніорганізації на ринку цінних паперів.Як свідчить світовий досвід,фінансовий ринок ефективно розвивається у тому разі, якщо враховується принципоптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасниківринку лише тоді, коли це вкрай необхідно. В інших випадках вона делегує частинусвоїх повноважень професійним учасникам ринку, які об'єднуються в саморегулівніорганізації (СРО)[6, С.395].
ВУкраїні діяльність СРО ринку цінних паперів здійснюється відповідно до ЗаконуУкраїни «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».
Згіднозі ст.1 цього закону СРО —це добровільнеоб'єднання професійних учасників РЦП, яке не має на меті одержати прибуток істворюється для захисту інтересів своїх членів та власників цінних паперів.Професійні учасники РЦП об'єднуються у СРО за видами професійної діяльності.Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з виконуваниминим функціями, дозволами або бути учасником однієї СРО.
Нинів Україні зареєстровано ДКЦПФР і діють 10 СРО. Найбільші з них за кількістю членів:
• Професійна асоціаціяреєстраторів та депозитаріїв (264 члени);
• Асоціація «Перша ФондоваТорговельна Система» (174 члени);
• Київська міжнародна фондовабіржа (175 членів);
• Асоціація «Південноукраїнськаторговельно-інформаційна система» (149 членів).
фінансовийринок банк антимонопольний інвестиційний
2. Характеристика окремих органів, якіздійснюють регулювання діяльності учасників фінансового ринку
Системадержавного регулювання діяльності учасників фінансового ринку представленаДержавною комісією з цінних паперів і фондового ринку України (ДКЦПФРУ), Державноюкомісією з регулювання ринків фінансових послуг(ДКРРФП), Національним банкомУкраїни (НБУ) і Національним депозитарієм України (НДУ). Варто відзначити, щоконтроль за випуском і обігом цінних паперів здійснює ДКЦПФРУ та їїтериторіальні відділення, які в частині організаційного регламентуваннявстановлюють вимоги щодо випуску (емісії) та обігу цінних паперів та їхпохідних, інформацію про випуск і розміщення цінних паперів, у тому числііноземних емітентів, які здійснюють випуск і розміщення цінних паперів натериторії України. Цей орган разом із Фондом державного майна України таАнтимонопольним комітетом України регламентує порядок продажу об'єктівприватизації за конкурсом, а також забезпечує державну реєстрацію фондових біржта позабіржових торговельно-інформаційних систем за допомогою державнихпредставників на фондових біржах, які уповноважені здійснювати контроль задодержанням положень статуту. Координацію вертикальних й горизонтальнихзв’язків між учасниками фондового ринку здійснює НДУ[14, С.90].
Контрольні тарегулятивні функції стосовно професійних учасників фондового ринку щодо їхдіяльності з приватизаційними паперами здійснює Фонд державного майна України.Ним також регулюються питання видачі дозволів та ліцензій на здійсненняфінансовими посередниками представницької, комерційної та посередницькоїдіяльності з приватизаційними паперами.
Контрольні йрегулятивні функції здійснює також Національний банк України.
Антимонопольнийкомітет України відповідно до Закону України від 18 лютого 1992 р. «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції» та рядунормативних актів здійснює контроль за придбанням крупних пакетів акційпідприємств, що займають монопольне становище на ринку, а також пакетів акційінших підприємств, сумарна вартість придбання яких перевищує 100 тис. доларівСША (контроль за економічною концентрацією). Крім того, Антимонопольний комітетУкраїни контролює питання дотримання антимонопольного законодавства у процесіздійснення спільного інвестування інвестиційними фондами та інвестиційнимикомпаніями, а також іншими учасниками ринку.
З метоюкомплексного правового врегулювання відносин, що виникають на ринку ціннихпаперів, забезпечення захисту інтересів громадян України та держави,запобігання зловживанням та порушенням у цій сфері Указом Президента Українивід 12 червня 1995 p. №446/95 створено Державну комісію з цінних паперів тафондового ринку.
Згідно з цимУказом комісію було створено як центральний орган державної виконавчої влади,який забезпечує реалізацію єдиної державної політики щодо цінних паперів іфункціонування фондового ринку в Україні та координацію діяльності міністерств,інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері.
Державна комісіяз цінних паперів та фондового ринку ініціювала прийняття Указу ПрезидентаУкраїни від 18 листопада 1995 p. №1080/95 «Про внесення зміни до Положенняпро інвестиційні фонди та інвестиційні компанії», згідно з яким державнийконтроль за діяльністю інвестиційних фондів і взаємних фондів інвестиційнихкомпаній забезпечують Міністерство фінансів України, а в межах повноважень,визначених законодавством України, — Державна комісія з цінних паперів тафондового ринку.
Крім того,відповідно до Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» цякомісія здійснює контроль за випуском та обігом цінних паперів, призначаєдержавних представників на фондовій біржі, а також веде реєстрацію емісій всіхвидів цінних паперів та видає дозволи на діяльність по їх випуску й обігу, атакож від імені держави випускає державні цінні папери.
Державна комісіяз цінних паперів та фондового ринку є державним органом, підпорядкованимПрезиденту України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органувходять Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її центральнийапарат і територіальні органи.
Державна комісіяз цінних паперів та фондового ринку утворюється у складі Голови Комісії ташести членів Комісії. Голова Комісії, її члени призначаються та звільняютьсяПрезидентом України за погодженням з Верховною Радою України. Голова та члениДержавної комісії з цінних паперів та фондового ринку мають право безспеціальних дозволів представляти Комісію у суді чи арбітражному суді.
Термінповноважень Голови Комісії та членів Комісії — сім років. Одна й та ж особа неможе бути членом Комісії більше двох термінів підряд.
Звільнення ГоловиКомісії та членів Комісії протягом терміну повноважень може мати місце лише завласним бажанням, а також у разі вчинення злочину та у зв'язку з неможливістювиконання обов'язків за станом здоров'я.
Основною формоюроботи Комісії є засідання, які проводяться за рішенням Голови Комісії у разінеобхідності, але не рідше одного разу на місяць.
Засідання Комісіїє правомочним, якщо на ньому присутні не менше п'яти осіб. Рішення Комісіївважається прийнятим, якщо за нього подано не менше п'яти голосів. Положенняпро Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку затверджуєтьсяПрезидентом України. Територіальні органи Комісії діють на основі положення, щозатверджується Комісією, і координують свою діяльність з місцевими державнимиадміністраціями, органами місцевого самоврядування.
Згідно ЗаконуУкраїни «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:
1)формування тазабезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку тафункціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприянняадаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;
2) координаціядіяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку ціннихпаперів та їх похідних;
3) здійсненнядержавного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їхпохідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;
4)захист правінвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушеньзаконодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушеннязаконодавства у межах своїх повноважень;
5) сприяннярозвитку ринку цінних паперів;
6) узагальненняпрактики застосування законодавства України з питань випуску та обігу ціннихпаперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення[5].
Державна комісіяз цінних паперів та фондового ринку розробляє і затверджує з питань, щоналежать до її компетенції, акти законодавства, обов'язкові для виконанняцентральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевогосамоврядування, учасниками ринку цінних паперів, їх об'єднаннями, контролює їхвиконання.
Додатковіповноваження щодо контролю за дотриманням законодавства на ринку ціннихпаперів, запобігання та припинення його порушень, накладення санкцій булинадані комісії Законом України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».
З метоюкоординації діяльності державних органів з питань функціонування ринку ціннихпаперів створюється Координаційна рада.
ОчолюєКоординаційну раду Голова ДКЦПФР. Склад та положення про Координаційну радузатверджує Президент України за поданням Голови ДКЦПФР. Координаційна радастворена як консультативно дорадчий орган при Президентові України.
РішенняКоординаційної ради, прийняті у межах її компетенції, мають рекомендаційнийхарактер і є обов'язковими до розгляду органами виконавчої влади,підприємствами, установами і організаціями.
Частину своїхповноважень ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям[8, С.106].
Державна комісіяз регулювання ринків фінансових послуг України – центральний орган виконавчоївлади зі спеціальним статусом. Комісія є спеціально уповноваженим органом виконавчоївлади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Держкомфінпослуг працює заколегіальним принципом.
Державна комісіяз регулювання ринків фінансових послуг складається з Голови, заступників Головита не менше трьох членів – директорів департаментів, яких призначає на посадита припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України[9].
Державнерегулювання банківської системи здійснюється відповідно до законів України «ПроНаціональний банк України» від 20.05.99р. та «Про банки і банківську діяльність» від07.12.2000р.
Метою регулюваннябанківської системи і діяльності банків є стабільність банківської системи ікредиторів банку.
Функціїрегулювання:
1) попереджувальна;
2) захисна.
Основним органом,що здійснює регулювання в цій сфері є Національний банк України (НБУ). НБУ –центральний банк і особливий центральний орган державного управління.Регулювання банківської діяльності НБУ здійснює у наступних формах[10, С.53]:
1. Адміністративнерегулювання:
-реєстраціябанків;
-ліцензування їхдіяльності;
-встановленявимог та обмежень щодо банківської діяльності;
-застосуваннясанкцій;
-нагляд задіяльністю банків;
-наданнярекомендацій.
2. Індикативнерегулювання:
-встановлення обов'язкових економічних нормативів;
-визначення норм обов'язкових резервів;
— встановленнянорм відрахувань до резервів на покриття ризиків;
— визначення відсоткової політики;
— рефінансуваннябанків;
— управління золотовалютними резервами;
— регулювання операцій з цінними паперами;
— регулювання операцій експорту та імпорту капіталу.
Національний банкУкраїни, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг і Державнакомісія з цінних паперів та фондового ринку з метою співпраці та координаціїсвоєї діяльності зобов'язані проводити оперативні наради не рідше одного разу вквартал або частіше на вимогу одного з керівників цих органів. За результатамицих нарад складаються відповідні протоколи та/або укладаються міжвідомчі угоди.Рішення, які містяться у зазначених протоколах та угодах, обов'язкові дорозгляду та впровадження кожним з органів, що здійснюють державне регулюванняфінансових ринків.
3. Моделівдосконалення механізму регулювання діяльності фінансових установ
Процесиглобалізації та загальної інтернаціоналізації фінансової діяльності, яківідбувалися разом з лібералізацією і демократизацією фінансових ринків,призвели до загального ускладнення їх структури і, як наслідок, до ускладненняпроцесів їх регулювання. до того ж у результаті підвищення мобільності капіталузначно загострилася глобальна конкуренція щодо залучення вигідних фінансовихресурсів, причому настільки, що це може призвести до втрати окремими державамисвого економічного суверенітету.
Невідкладноюпроблемою розвитку фінансових ринків є недостатня ефективність функціонуваннямеханізму регулювання діяльності на ринку фінансово інвестиційних послуг,особливо у країнах з перехідними економіками. Створення ефективної системидержавного регулювання в Україні неможливе без аналізу тенденцій глобальнихфінансових ринків, у які активно інтегрується вітчизняний фінансовий ринок.
Системадержавного регулювання має забезпечувати покращення інвестиційного середовища,захист інтересів інвесторів, справедливе ціноутворення, усунення системних ризиків,функціонування фінансового ринку як механізму економічного розвитку. У ціломурозглядають три основні моделі спеціального нагляду за діяльністю фінансовихустанов[14, С.90].
1. Традиційнасекторна модель, яка передбачає розподіл повноважень регулятивних органів засекторами фінансового ринку. Ці спеціалізовані організації проводятьрегулювання лише свого сектору фінансового ринку – банківського, страхового,ринку цінних паперів та ін. Такий спосіб спрощує регулювання фінансового ринку,оскільки за кожний його сектор відповідає свій орган, а їх функції недублюються.
2. Модельмегарегулятора, яка передбачає, що контроль за будь-якою діяльністю з наданняфінансових послуг здійснює єдиний орган – мегарегулятор, який охоплює функціїтих регулятивних органів, що увійшли до його складу. Типовими прикладами країн,де успішно реалізована модель мегарегулятора, є Великобританія (FCA – Управління фінансових послуг,засноване у 2000 році) і Німеччина (BAFin – Федеральне відомство фінансового нагляду, засноване у 2002році). Там ці органи були створені шляхом злиття трьох трдиційних регулятивнихустанов ( банківської, страхової та регулювання ринку цінних паперів). В Японіїу 1998 році сформовано агенцію з фінансового нагляду (Financial Supervisory Agency). Така сама модель використовуєтьсяв Естонії, Латвії, Угорщині, на Мальті, де створено новий центральний орган зрегулювання, а також у Словенії, де функції такого органу покладено нацентральний банк.
3. Модельперехресного регулювання (Twin-peak model), яка передбачає передання повноважень з пруденційногонагляду одному органу, а з регулювання комерційних операцій на фінансовомуринку – іншому. Основне завдання такої моделі полягає в розмежування функційпруденційного нагляду і нагляду за проведенням комерційних операцій. УНідерландах ця модель використовується з 2002 року. Центральний банк (De Nederlandsche Bank – DNB) після об'єднання з Радою з питаньстрахових компаній та пенсійних фондів (Pensioen-& Verzekeringskamer – PVK) став єдиним органом пруденційногонагляду, а нагляд за комерційними операціями на фінансовому ринку здійснюєокремий орган (Autoriteit Financiele Markten – AFM), який відповідає за моніторингприватного бізнесу, надання достовірної інформації та інформаційну прозорість.
Існує ще однамодель, яку можна вважати розширеним варіантом моделі перехресного регулювання– модель регулювання за функціями фінансового ринку. Вона передбачає, щокількість регулятивних органів визначається кількістю функцій фінансовогоринку; для нагляду за реалізацією кожної з них створюється окремий орган. Надумку Г. ді Джорджіо, С. ді Нойя і Л. П'ятті, оскільки фінансовий ринок виконуєшість основних функцій (проведення платежів, створення механізму акумуляціїресурсів і диверсифікації портфеля, забезпечення ефективного управлінняризиками, акумуляція інформації про ціни, компенсування інформаційноїасиметрії), то має бути, відповідно, шість регулятивних органів, кожен з якихконтролював би реалізацію однієї з названих функцій. Основним недоліком цієїмоделі є ризик надмірного розподілу компетентності кожного з регулятивнихорганів.
Така модель(вищезгадані автори пропонують використовувати її в Італії) орієнтована не нарозподіл за секторами ринку і групами учасників, а за завданнями регулювання,серед яких стабільність, інформаційна прозорість, захист інтересів інвесторів вінтегрованому ринковому середовищі, може бути значно ефективнішою. Орієнтаціяна її використання передбачатиме зміну структури сучасних регулятивних органів,що може привести до виникнення системи з чотирьох органів[14, С.91]:
1) центральнийбанк (відповідає за макроекономічну стабільність);
2) орган іззабезпечення стабільності (наглядає за всіма секторами фінансового ринку);
3) орган іззабезпечення інформаційної прозорості;
4) орган іззахисту прав інвесторів.
У різних країнахвикористовуються різні підходи до державного регулювання фінансового ринкузалежно від інституційних традицій цих країн. Функції нагляду розподіляють міжрізними органами, уповноваженими державою проводити регулятивну діяльність.
Секторна модельпоступово втрачає популярність, і країни з розвиненими фінансовими ринками віднеї відходять. У цілому, використання цієї моделі характерне для недостатньорозвинених фінансових ринків.
Основною причиноюпідвищеня інтересу до вдосконалення системи регулювання фінансового ринку істворення мегарегуляторів є зростання лібералізації ринків та їх відкритості, атакож поширення фінансових конгломератів, коли один власник володіє кількомарізними фінансовими інститутами, що пропонують продукти, які належать до різнихсекторів ринку.
Поява новихфінансових інструментів також стає причиною ускладнень для регулятивних органівпід час класифікації цих інструментів(зокрема, деривативи часто мають окреміознаки страхових продуктів, наприклад, кредитні деривативи). Зростає кількістьтранскордонних і перехресних пропозицій фінансових продуктів (банки пропонуютьстрахові та пенсійні послуги, страхові компанії – банківські послуги тощо).Значно зросла кількість фінансових компаній, які здійснюють усі види фінансовихоперацій. Це загальна тенденція на світових фінансових ринках, і, на думкуаналітиків МВФ, на сьогодні дедалі важче відокремити банки від небанківськихінститутів.
За умов поширенняфінансових конгломератів і багатофункціональних компаній постала проблема, зодного боку, регулятивного дублювання, а з іншого – збільшення кількості такихаспектів практичної діяльності учасників фінансового ринку, які раніше взагаліне підлягали регулюванню.
Оскільки слабшаєзв'язок між типом компанії і типом фінансових продуктів, з якими вона працює,регулювання діяльності таких організацій на основі традиційної секторної моделіускладнюється… Слабкість цієї системи полягає ще й в тому, що різні секторифінансового ринку, мають різні завдання; у свою чергу, різні органи регулюваннятакож матимуть різні завдання, що може призвести до конфлікту інтересів.
Крім того,визнаним є той факт, що принцип саморегуляції фінансових ринків (поширений нарозвинених фінансових ринках у 1980 — 90-ті роки) за нових умов виявився недостатньоефективним, що пояснюється глобальними масштабами операцій на фінансовихринках. Так, значно зросли географічні масштаби фінансових операцій, в якихзбільшилась кількість учасників – представників інших культур, етичних іправових традицій. За цих умов значення таких чинників, як репутація і взаємнадовіра (на чому була заснована система саморегулювання), стало зменшуватися,проте значення зростання анонімності завдяки проведенню операцій у режиміреального часу через Інтернет – підвищується.
Принциписаморегулювання могли бути ефективними на відносно невеликих ринках, учасникияких відомі один одному, але при ускладненні структури глобального фінансовогоринку постала проблема в значно жорсткішому регулюванні. Оскільки за таких умоврозширилися можливості для зловживань на фінансовому ринку, єдиним адекватнимрішенням було посилення державного регулювання.
Таким чином,посилення державного контролю за фінансовим ринком стало передбачуваноюреакцією на лібералізацію фінансових операцій і зростання мобільності капіталув глобальному масштабі. За цих умов традиційний секторний підхід до регулюванняфінансових ринків стає неефективним, і проблема узгодженості регулятивноїдіяльності органів державного регулювання вирішується або через міжвідомчіробочі групи та консультативні органи, або через створення єдиного органукомплексного нагляду і регулювання – так званого мегарегулятора. Такиммегарегулятором стає організація, яка проводить, принаймні, пруденційний наглядза діяльністю, як мінімум, трьох секторів ринку фінансових послуг –банківського, страхового, ринку цінних паперів. Досвід економічно розвиненихкраїн показує, що створеня мегарегуляторів є основною тенденцією на фінансовихринках кінця ХХ – початку ХХІ століття.
За даними МВФ, у2004 році в різних країнах (приблизно в 30% з них) існувало 29 органів повністюінтегрованого нагляду, з яких близько половина – в економічно розвиненихєвропейських країнах. Однак, незважаючи на цю тенденцію, в багатьох країнахзберігається традиційна структура регулятивних органів. Зокрема, А. Ламфалуссіпідкреслює, що структура регулятивної системи, яка діє в країнах ЄС, є надто «мозаїчною»,що підтверджується наявністю більше 40 регулятивних організацій, інакше кажучи– фрагментованою, і вона не спроможна адекватно реагувати на зміни фінансовихринків. У цілому тенденція до створення мегарегуляторів набуває дедалі більшогопоширення. Критики такого підходу вважають, що у разі забезпечення ефективноїорганізації механізмів взаємодії між окремими наглядовими органами, потреби устворенні мегарегуляторів немає. До того ж його запровадження має посилитибюрократизацію регулятивної системи[14, С.95].
Ще однимаргументом є те, що у країнах з перехідною економікою фінансовий ринок не єоднорідним, його фрагментованість висока, процес лібералізації не завершено, афінансові конгломерати на ньому не поширені, отже, створення мегарегулятора єнедоцільним.
На сьогодніпревалює думка, яку висловили М.Тейлор і А.Флемінг: «Якщо певна країна неготова до запровадження мегарегулятора та інтегрованого нагляду за фінансовимипослугами з об'єктивних економічних причин, директивне створення такогомегарегулятора через механічне злиття декількох організацій, орієнтованих наокремі сектори фінансового ринку, буде неефективним і не дасть бажанихрезультатів». Зокрема, Я.М. Маркін вважає, що в таких фінансових системах,як російська, на сучасному етапі розвитку економіки створювати мегарегуляторнедоцільно.
Критики ідеїмегарегулятора (наприклад, О.Тарасова) зазвичай посилаються на приклад США, деоргани регулювання кредитного ринку і ринку цінних паперів функціонують якокремі установи. Однак Міністерство фінансів США негативно оцінює сучасний станфінансового нагляду в країні. Зокрема, міністр фінансів Г. Полсон зазначив, щорегулятивних органів у Сполучених Штатах забагато, а зони їх відповідальностіперетинаються, що має негативний вплив на фінансовий ринок країни. Структурадержавного регулювання в США створювалася в 1930-роки як реакція на Великудепресію з метою забезпечення стабільності фінансового ринку. Так виникласистема з п'яти регулятивних органів, яка, проте не відповідає вимогам сучаснихфінансових ринків, для яких характерні складна система фінансових інструментів,взаємна конвергенція фінансових посередників і загальна глобальна інтеграція[9].
Прикладом країниз перехідною економікою, в якій успішно працює мегарегулятор, є Казахстан, де з 1 січня 2004 року почав функціонувати мегарегулятор – Агентство РеспублікиКазахстан з регулювання і нагляду фінансового ринку та фінансових організацій(АФН), якому було передано відповідні функції та повноваження від Національногобанку.
Безумовно,концентрація регулятивних функцій в одному органі може мати негативні наслідки:збільшення витрат на роботу регулятивної організації, послаблення регулюванняокремих сегментів ринку і переважання організаційних завдань над стратегічними.Однак очевидно, що система нагляду і державного регулювання, яка існує нині вУкраїні, себе не виправдовує і потребує реформування.
Як зауважує Б.Л. Луців,аналізуючи стан нагляду за банківськими установами, зосередження банківськогонагляду в НБУ забезпечує, насамперед, виконання директив центрального банку, щопризводить до домінування штрафних санкцій та інших адміністративних заходів.Тому з метою неупередженого контролю доцільно було б створити спеціальнудержавну незалежну комісію. Такою самою є ситуація з регулюванням іншихфінансових установ в Україні [10, С.154].
В Україні длястворення системи державного регулювання ринку фінансових послуг, згідно зі ст.21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання»,повноваження з державного регулювання фінансових ринків надані Національномубанку України (банківські послуги і нагляд за комерційними банками), Державнійкомісії з цінних паперів та фондового ринку (ринок цінних паперів), Державнійкомісії з регулювання ринків фінансових послуг (нагляд за діяльністюнебанківських установ).
На розвитоксистеми державного регулювання фінансового ринку в Україні вирішальний впливмає той фактор, що ефективність цього ринку недостатня. Це пояснюється, в першучергу, непривабливістю фінансового ринку для інвесторів. Причини відомі:політична нестабільність, низький законодавчий захист інвесторів, недостатньорозвинена інфраструктура фінансового ринку, маніпулювання цінами, використанняінсайдерської інформації та випадки недобросовісного ставлення фінансовихпосередників до клієнтів.
Тому під часрозробки регулятивної політики в Україні доцільно враховувати три аспекти:
- проста й чітка схемарегулювання для залучення іноземних і сприяння вітчизняним інвесторам;
- орієнтація на загальнуміжнародну тенденцію до посилення державного регулювання;
- розвиток ефективної системисаморегульованих організацій паралельно з посиленням державного регулювання дляподолання корупції в системі регулювання [8, С.102].
Для ефективногорозвитку українського фінансового ринку потрібні мегарегулятор, створення якоговідповідатиме загальним міжнародним тенденціям, а також перспективна системарозвитку фінансового ринку. Мегарегулятор доцільно створити через злиттяДКЦПФР, Держкомфінпослуг та виділеного зі складу НБУ департаменту, якийвідповідає за банківський нагляд.
В Україні такаідея неодноразово обговорювалась. Створення мегарегулятора передбачається в «КонцепціїДержавної цільової економічної програми модернізації ринків капіталу в Україні».Доцільність створення мегарегулятора обґрунтовують у своїх дослідженняхН.І.Версаль та О.М.Іваницька.
Для України будедоречним досвід нових членів ЄС, де успішно працюють моделі з єдинимрегулятором, оскільки вітчизняний фінансовий сектор має більше спільних рис змоделлю, характерною для країн Європи, а не для США, де в основу розвиткуфінансового ринку покладено модель, орієнтовано на ринок цінних паперів.
Критики ідеїстворення мегарегулятора вважають, що вона не прийнятна в Україні черезособливості інституційного середовища і рівня розвитку фінансового ринку. Алепри цьому слід зважати і на таку обставину, як зростання відкритості ілібералізації фінансового ринку України.
На сьогодніінтеграція українського фінансового ринку в загальносвітовий посилюється, прицьому збільшуються обсяги залучення фінансових активів на міжнародних ринкахкапіталу. Потрібно пам'ятати і про процеси злиття і поглинання за участю компаній-нерезидентів,оскільки створення фінансових конгломератів вимагає не тільки обмінуфінансовими активами, а й фінансовими стратегіями і технологіями [9].
Як слушнозазначають О.Г.Білоус і Д.Г.Лук'яненко, внаслідок процесів глобалізації тапосилення взаємозалежності національних фінансових ринків можливості окремихкраїн у прийнятті повністю незалежних рішень знижуються, а можливостіміжнародних організацій – зростають. При цьому відмінності між національнимимоделями державного регулювання поступово згладжуються, що зумовленоуніфікацією норм і стандартів такого регулювання. створоення нової глобальноїсистеми регулювання «Об'єктивно веде до вирівнювання базових параметрівсистем національного регулювання, їхньої прогресуючої адаптації до загальносвітовихкритеріїв побудови регулюючих механізмів». Крім того нині, в Україніактивно (хоча й не настільки, як в економічно розвинених країнах) йде процесстворення фінансових холдингів і посилення перехресних зв'язків між різнимисегментами ринку[6, С.403].
На нашу думку, неможна погодитися з тією точкою зору, що в Україні порушувати питання простворення мегарегулятора буде доцільно тільки за умови формування зрілогосучасного фінансового ринку. Як слушно зауважує О.М.Іваницька, добре розвиненафінансова інфраструктура може бути каталізатором ринкових трансформацій, матипозитивний вплив на загальний процес економічного розвитку і допомагатипередбачати негативні зміни в майбутньому.
З позиції К. Майєра,основною передумовою створення ефективного регулювання фінансового ринку єпотреба дотримання збалансованості між ринковою конкуренцією і захистомінтересів інвесторів. Крім того, у новій системі регулювання фінансових послугособливого значення набуває принцип превентивності, оскільки мета такогорегулювання – запобігти можливим зловживанням і порушенням, а не реагувати навипадки порушень після того, як вони вже сталися. Це створює для окремихкомпаній та підприємств додаткові стимули управління власними ризиками[11,С.25].
Висновок
Таким чином,державне регулювання фінансово-інвестиційної діяльності суб'єктів ринкуінвестування є однією з основних складових забезпечення інвестиційної безпеки.Державне регулювання має значний вплив на розвиток інфраструктури фінансовогоринку за чіткого визначення механізмів дії цього регулювання на учасниківфінансового ринку та його інститути. Загальносвітовою тенденцією є посиленнядержавного регулювання завдяки активізації фінансових ринків і сфери фінансовихпослуг, процесів глобалізації та лібералізації фінансових ринків, щоспроичинило зростання як мобільності капіталу, так і ризиків. У світовійпрактиці є декілька підходів до вдосконалення державного регулювання ринкуфінансових послуг і, відповідно, декілька моделей державного регулювання – відтрадиційної секторної моделі до моделі мегарегулятора, яка передбачаєконсолідацію регулятивних функцій в єдиному органі. Однак в Україні державнерегулювання фінансового ринку залишається непослідовним, що суперечитьзагальній концепції такого регулювання. Тому сучасна система регулюванняфінансового ринку в Україні не повністю виконує свої функції, що негативновпливає на стан економічної безпеки країни в цілому. Хоча в Україні питання простворення такого мегарегулятора є предметом дискусій, на мою думку, створеннямегарегулятора доцільне, тому можна пропонувати сформувати цей новий органчерез поєднання ДКЦПФР, Держкомфінпослуг і виділеного департаменту НБУ збанківського нагляду.
В Україні модельрегулювання фінансового ринку поєднує в собі як державне регулювання, так ісаморегулювання всередині різних сегментів ринку. Якщо саморегулювання сприяєрозвиткові ринкових відносин, то державне регулювання – захистові праввласників. Очевидно, в країнах з перехідною економікою модель державногорегулювання має бути досить жорсткою, оскільки в умовах трансзитивностіекономіки набагато більше спроб порушити закон. Саме тому, як зазаначаєО.М.Мозговий, в Україні разом із загальною тенденцією лібералізації економічнихпроцесів набирає обертів тенденція посилення державного регулювання на фінансовомуринку. Оскільки мегарегулятори запровадили більшість країн ЄС, акумулюваннярегулятивної функції в одному органі можна вважати важливим етапом наближеннявітчизняної фінансової інфраструктури до європейської. Очевидно, перспективирозвитку системи регулювання фінансового ринку в Україні будуть пов'язані зрозподілом повноважень за трьома основними завданнями регулювання –забезпечення стабільності, інформаційної прозорості та захисту інвесторів, аосновна мета полягатиме у досягненні оптимального поєднання трьох основнихкритеріїв якості фінансового нагляду – ефективності, економічності тадотримання ринкових принципів.
Списоквикористаної літератури
1. ЗаконУкраїни «Про цінні папери і фондову біржу»
2. ЗаконУкраїни «Про Національний банк України» від 20.05.99р.
3. ЗаконУкраїни «Про банки і банківську діяльність» від07.12.2000р.
4. ЗаконУкраїни «Про держ. рег. ринку цінних паперів в Україні»
5. БілорусО.Г., Лук'яненко Д.Г. Глобалізація і безпека розвитку. – К.: КНЕУ, 2001. – 523с.
6. ВасиликО.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС. – 2000.– 416с.
7. ВерсальН.І. Фінансове посередництво в Україні: теоретичні та практичні аспекти //Фінанси України. – 2005. — №9. – С.99-108.
8. ІваницькаО.М. Концептуальний підхід щодо регулювання розвитку фінансової інфраструктурив Україні // Державне управління: теорія та практика. Електронне наукове фаховевидання. – 2006. — №1
9. ЛуцівБ.Л. Банківська діяльність у сфері інвестицій. – Тернопіль: Економічна думка.Карт-бланш,2001. – 261с.
10. Mayer C. RegulatoryPrinciples and the Financial Services and Markets Act 2000 // Ferran E.,Goodhart C. Regulating Financial Services and Markets in the Twenty FirstCentury. – Oxford, 2001, — P.25
11. Миркин Я.М. Рынок ценнихбумаг России: воздействие фундаментальных факторов, прогноз и политикаразвития. – М.: Альпина Паблишер,2002. – С.348-349
12. Мозговий О.М. Фондовий ринок.– К.: КНЕУ,1999. – С.219 – 220
13. Мошенський С.З. Моделідержавного регулювання діяльності фінансових інститутів // Фінанси України. –2008. — №6. – С.89-98
14. Опарін В.М. Фінансовіресурси: проблеми визначення та розміщення. //Вісник НБУ.-2000-№5.
15. Тарасова О.О предпосылкахсоздания органа интегрированного финансового надзора в Беларуси // Банкаусківеснік. – 2008. — №1. – С.34-35