Зміст
Вступ
1. Основи розвитку регіону
2. Видатки місцевих органів влади
Висновки
Списоквикористаних джерел
Вступ
Заумов переходу економіки України до ринкових відносин багато проблемекономічного життя суспільства слід оцінювати й вирішувати по-новому. Малотого, виникають проблеми, розв'язувати які доводиться вперше. Сьогодні, напочатку нового сторіччя (десятиліття, тисячоліття), у країні лише створюютьсяпередумови для регульованого ринкового господарства. .
Становленняринкових (договірних, контрактних) відносин у країні вимагає, передусім,формування нового господарського механізму, у якому найважливішу увагуприділяють державному регулюванню на регіональному рівні. Це одна знайскладніших і найважливіших проблем, що пов'язана, з одного боку, зіспецифікою нашої національної економіки, а з іншого — з особливостямиперехідного періоду.
НаприкінціXX ст.прискорився процес демократизації державного устрою та управління. У багатьохкраїнах невід'ємною складовою демократичного управління є місцеві органисамоврядування. В умовах трансформації економіки України однією з найважливішихскладових частин її фінансової системи є місцеві фінанси. Функції регулюванняекономічних і соціальних процесів поступово переходять від центрального рівнядержавної влади до місцевого, тому посилюється роль місцевих фінансів тарозширюється сфера їх застосування. Через місцеві фінанси держава активноздійснює соціальну політику та регулює процес вирівнювання економічного тасоціального розвитку територій, які внаслідок історичних, географічних та іншихумов є депресивними порівняно з іншими територіями країни.
Фінансова наукав Україні стрімко розвивається в різно-векторних напрямах, одним із яких єпроблеми місцевих фінансів.
Місцеві фінанси — це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансовихресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань,як власних, так і делегованих.
Регіональнаполітика — структурна політика, спрямована на розвиток певного економічного,культурного і адміністративного регіону з відповідними елементами планування.Термін «Регіональна політика» часто вживають як синонім понять «регіональнаекономічна» і «регіональна структурна» політика, метою якої є вирівнюваннярозвитку регіонів за допомогою певних інвестиційних вкладень в окремі сектори,надання допомоги для розвитку слабких регіонів.
Соціальнаполітика:
1) сукупністьзаходів держави, спрямованих на досягнення певних соціальних цілей; її метаполягає в забезпеченні добробуту громадян та посиленні соціальної солідарностів суспільстві;
2) одна зголовних сфер політичної діяльності держав, політичних партій, громадськихорганізацій, що є суб'єктами політики, метою якої є розвиток класів, соціальнихгруп, соціальних прошарків (страт), національних чи інших етнічних спільнот,мовних груп, конфесійних груп, що утворюють те чи інше суспільство, а такожрозвиток (соціалізація) людини.
Соціальнаполітика спрямована на захист усіх елементів структури суспільства, а такожокремих осіб від деструктивних процесів, що мають місце в суспільстві на певнихетапах його розвитку. Об'єктом особливої уваги соціальної політики є соціальнезабезпечення (пенсійне забезпечення у старості, у випадку інвалідності тощо),зайнятість, система охорони здоров'я, освіти, житлова політика, а також сімейната тендерна політика. Реалізація соціальних значущих цілей і розв'язаннясоціальних завдань відбувається через соціальні проекти і соціальні програми,які становлять значну частину соціальної політики.
Місцевий бюджет- фонд фінансових ресурсів місцевого самоврядування, що затверджується довиконання відповідною місцевою радою. Мінімальні розміри місцевого бюджетувизначаються на основі нормативів забезпеченості на одного жителя, яківстановлюються Верховною Радою України. Доходи місцевого бюджету формуються зарахунок закріплених законом джерел та відрахувань від загальнодержавнихподатків і доходів.
Мета контрольноїроботи – ознайомитися з основними поняттями курсу «Регіональна і соціальнаполітика та місцеві фінанси», розглянути питання – основи розвитку регіону тавидатками місцевих органів влади, зробити висновки з цих питань.
1.Основи розвитку регіону
Стратегіюрегіонального розвитку визначає регіональна політика, яка має управлятиекономікою, соціальним і політичним життям регіону, координувативзаємовідносини центру та регіону, сприяти ефективному розвитку регіональнихвідносин.
Ефективнарегіональна політика базується на таких принципах:
— впровадження всіма органами влади державної регіональної політики;
— врахування в рішеннях центральних органів влади інтересів і особливостейрегіонів;
— підвищення самостійності регіонів у вирішенні власних проблем, тобто формуванняефективного самоуправління на основі самофінансування.
Внутрішняполітика регіонів — цільові дії органів влади регіонів, спрямовані наефективніше використання всіх ресурсів регіону для підвищення благоустроютериторії, вдосконалення структури матеріального виробництва, покращення станунавколишнього середовища, розвитку соціально-економічної інфраструктури.
Регіональнаполітика — це інструмент, який дозволяє ефективно і з невеликими суспільнимивитратами проводити децентралізацію соціального регулювання, адаптуватизагальні принципи соціальної політики до регіональних умов із врахуваннямскладної економічної, соціальної, національної, етнічної, релігійної структурикраїни. Це важлива складова частина економічної політики держави, що охоплюєкомплекс різноманітних законодавчих, адміністративних і економічних заходів,які проводяться як центральними, так і місцевими органами влади і спрямовані нарегулювання процесів розміщення продуктивних сил.
Основниминапрямами регіональної політики є:
— визначення співвідношення рушійних сил регіонального розвитку і забезпечення їхвзаємодії (державний і приватний сектори економіки, внутрішні та зовнішніфактори розвитку регіону);
— співвідношення загальнодержавного і регіонального аспектів розвитку,центрального і регіонального рівнів управління економікою;
— підйом економікивідсталих регіонів і освоєння нових регіонів та ресурсів;
— проблеми урбанізації;
— демографічна політика держави;
— аграрна політика країни.
Набуттярегіональними системами економічної самостійності в умовах ринку зумовлюєнеобхідність переоцінки положення і функцій кожного регіону в системі координатекономічного простору, в якому належить приймати рішення, що забезпечують умовийого стійкого розвитку. При цьому слід враховувати деякі явища і процеси, якізмінюють характер функцій управлінських структур регіону.
Замістьгалузевої спеціалізації, жорстко планових інвестицій та бюджетно-фінансовихпроцесів ринок стимулює прагнення кожного регіонального суб'єкта країни досамоутвердження, до вибору економічної структури, що здатна забезпечити йогонадійне становище в ринковому просторі країни і світу. Будь-яке рішення, щопов'язане з міжрегіональною взаємодією, оцінюється з позиції економічної вигодита можливості досягнення бюджетно-фінансової стабільності, а також реалізаціїстратегічних завдань соціально-економічного та екологічного розвитку регіону.
Конкурентнесередовище у ринковому просторі формують усі регіони — суб'єкти господарствакраїни, інтереси яких перетинаються. Переваги в ринковому просторі має регіон знайбільш надійними конкурентними позиціями, що забезпечують сприятливі умовидля ефективної підприємницької та комерційної діяльності. Це забезпечує регіонуумови для найбільш ефективного розвитку продуктивних сил і територіальноїорганізації господарства. Однак поки існують регіональні відмінності впотенційних можливостях розвитку виробництва та ступеня впливу природнокліматичнихі ресурсних чинників на економічну структуру регіональних систем, місце ізначення кожного регіону в ринковому просторі визначатимуть спеціалізація ітериторіальний поділ праці.
Перехіддо ринку виводить регіональні системи зі стану пасивних виконавців і наділяє їхфункціями економічно самостійних суб'єктів ринкових відносин. До найважливішихз них належать такі:
узгодженняі захист інтересів регіону всередині країни і за кордоном. Регіональна політикамає визначити таку систему намірів і дій, яка реалізує не тільки інтересидержави щодо регіонів, а й інтереси самих регіонів. Це означає прийняттявладними структурами практичних рішень, які забезпечували б створення умов длятого, щоб кожний суб'єкт країни максимальною мірою використовував свійвнутрішній потенціал і все менше претендував на постійну державну допомогу;
посиленняконкурентних позицій регіону завдяки науково обґрунтованій підготовці територіїз метою залучення інвесторів та удосконалення економічної структури. У цьомуразі йдеться про техніко-економічне обґрунтування та інфраструктурнезабезпечення нових робочих місць;
створенняумов, що сприяли б розвитку в регіоні малого і середнього бізнесу, а такожстабілізації, розширенню виробничих можливостей державної та муніципальноївласності;
створеннясистеми регіональних пільг і гарантій для діяльності підприємницьких, комерційнихструктур та інвесторів;
нарощуваннязовнішньоекономічного потенціалу і розширення торгово-економічних зв'язківрегіонів.
Виконанняперелічених функцій регіональними системами є умовою формуваннясоціально-економічного правового середовища, що гарантує соціальну, економічнуй екологічну безпеку. При цьому зміцнюються конкурентні позиції регіонів.
Предметомконкурентної боротьби між регіональними суб'єктами можуть стати державніпрограми і проекти, що пов'язані з розміщенням і регіональним розвитком продуктивнихсил, а також з вирішенням соціальних проблем. При постійному дефіциті ресурсівпретендувати на участь у реалізації таких програм і проектів зможуть лише тірегіони, у яких найвищий рівень надійності конкурентних позицій.
Зрозвитком ринкових відносин на регіональному рівні, що супроводжуватиметьсяформуванням відповідної інфраструктури і правових засад, конкуренція станечинником стимулювання ефективного розміщення і регіонального розвиткупродуктивних сил, удосконалення економічних структур регіону, розширенняасортименту і поліпшення якості продукції та послуг відповідно до сучаснихвимог вітчизняного і світового ринків.
Стабільнийрозвиток регіональної економіки в умовах ринку стає реальним за наявностінадійних конкурентних позицій. Принцип економічної самостійності регіональнихсуб'єктів країни вносить істотні корективи в їхнє фінансово-економічнестановище. Стабільність розвитку регіональної економіки безпосередньо залежитьвід наявності відповідного соціально-економічного, науково-технічного та кадровогопотенціалу. Ці чинники визначають привабливість регіону для розміщення нових іреконструкції існуючих виробництв і тим самим для створення нових робочихмісць. У свою чергу зростання чисельності працюючих визначаєсоціально-економічний добробут населення та поліпшення фінансово-бюджетногостановища в регіоні.
Надходженнякапіталу до того чи іншого регіону не залежить від централізовано прийнятихгалузевих рішень. Воно визначається конкурентними можливостями регіону іперспективами нарощування їх. Підприємницький капітал спрямовується в тірегіони і сфери діяльності, де можна розмістити конкурентоспроможні виробництвата організувати прибутковий бізнес.
Об'єктивнаоцінка конкурентних позицій регіону сприяє залученню його до здійснення програмрозміщення і регіонального розвитку продуктивних сил.
Зміцненняконкурентних позицій регіонального рівня забезпечує:
зміцненнястановища регіону в територіальному поділі праці та міжрегіональній інтеграції;
залученнявітчизняних та іноземних інвестицій для здійснення програм розміщення ірегіонального розвитку продуктивних сил;
зміцненнязовнішньоекономічного потенціалу регіону і розширення завойованого ним сегментасвітового ринку;
розвитоквиробничої інфраструктури регіону як важливої умови раціоналізації схем рухутоварів та прискорення обороту матеріально-речових ресурсів у процесівідтворення;
зміцненняфінансово-кредитної та бюджетної системи регіону;
формуванняі розвиток системи регіональних ринків та створення умов для надійногофункціонування їх.
Зміцненняконкурентних позицій забезпечує стійкий розвиток регіональної системи інейтралізацію негативних відхилень в економічному ринковому просторі країни.Важливо максимально реалізувати конкурентні можливості регіону з тим, щоб вінміг використати свої переваги в спеціалізації та комплексному розвитку.
Конкурентніможливості кожної регіональної системи визначаються соціально-економічними,науково-технічними, екологічними чинниками, а також структурою господарства йекономічним потенціалом. Це дає можливість кожному регіону брати участь утериторіальному поділі праці з тими пропозиціями, які забезпечені найбільшякісними ресурсами та іншими умовами. Це, однак, не виключає можливостіконкурентної боротьби між регіонами за вигідні проекти та нові робочі місця. Перемагаєв ній той регіон, який пропонує найбільш раціональний і ефективний варіантрозміщення і регіонального розвитку продуктивних сил.
Порядз конкурентними можливостями у кожному регіоні є обмеження і негативні чинники.Вони здатні знизити результативність реалізації сприятливих конкурентнихможливостей, а також ускладнюють використання соціально-економічного потенціалув інтересах розвитку ринкових відносин у регіоні. До таких обмежень інегативних чинників можна віднести:
екстремальніумови виробництва і життєдіяльності населення;
слабкуекологічну вивченість і науково обґрунтовану підготовку території регіону;
низькийрівень виробництва товарів і послуг та недостатній обсяг виробництва продуктівсільського господарства;
віддаленістьвід економічно розвинених регіонів країни, відсутність розвиненої транспортноїсистеми;
низькуякість продукції та послуг, що різко знижують їхню конкурентоспроможність;
високеекономічне напруження, що породжує серйозні обмеження в розміщенні тарегіональному розвитку продуктивних сил;
недостатнійрозвиток виробничої та соціальної інфраструктури як стримуюча обставина дляінвестування і створення нових робочих місць.
Переліченіобмеження і негативні чинники тією чи іншою мірою впливають на використанняконкретних можливостей регіону, оскільки в чистому вигляді жодна конкурентнапозиція не може бути реалізована в житті. Це породжує ситуації, що вимагаютьгнучких і еластичних методів управління розвитком регіональної системи длязабезпечення її стійкості та надійності.
Зміцненняабо дестабілізація конкурентних можливостей регіону залежить не тільки відзагально регіональних умов і процесів, а й від наявності конкурентних позицій укожного підприємства, галузі або міжгалузевого комплексу.
Усучасних умовах конкурентне економічне становище суб'єктів регіональноїекономіки визначається їхньою здатністю здійснювати господарську діяльність уринковому середовищі на умовах самостійності та самофінансування. Це принциповонове явище глибоко пронизує всі сфери діяльності підприємств і організацій.їхню конкурентоспроможність можна визначити як потенційну можливість займативідповідну нішу на ринку товарів та послуг, що забезпечують суб'єкту ринковихвідносин стійке фінансове та економічне становище.
Длядосягнення успіху потенційні конкурентні можливості мають бути реалізовані.Лише тоді суб'єкт регіональної економіки здобуває стійку позицію в конкурентнійборотьбі. При цьому практика потребує постійного підтвердження конкурентнихпозицій, удосконалення їх відповідно до змін у кон'юнктурі ринку. Досягаєтьсяце завдяки стимулюванню чинників, що забезпечують розвиток конкурентних позиційсуб'єкта ринку, а саме:
матеріально-технічнийі маркетинговий рівень діяльності підприємства;
якіснахарактеристика кадрового складу;
науково-інформаційнабаза для супроводження виробничої та комерційної діяльності;
фінансовастабільність і кредитоспроможність підприємства;
ефективністьіснуючих схем руху товарів;
якістьвироблених товарів і послуг, витрати на їх виробництво і реалізацію;
надійнасировинна і паливно-енергетична база;
стійкістькооперативних зв'язків;
відповідністьтехнологічного і технічного рівня підприємства сучасним вимогамнауково-технічного прогресу, вітчизняного і світового ринку;
ступіньзносу виробничих фондів;
ефективністьконверсійних процесів.
Сукупністьконкурентних позицій підприємницьких і комерційних структур забезпечуєбезпосередній вихід у ринковий простір. Це посилює регіональні позиції втериторіальному поділі праці та міжнародній інтеграції. У кінцевому підсумку настійкі й надійні підприємницькі та комерційні конкурентні позиції прямий впливмає регіональна привабливість, що посилює конкурентні можливості суб'єктівринку.
Конкурентніпозиції окремого регіону не завжди забезпечують найбільш сприятливі умови дляреалізації власних економічних і соціальних інтересів. Це зумовлює необхідністьвступати в партнерський союз з суміжними регіональними системами.
Донайважливіших конкурентних позицій можна віднести:
1.Зручне географічне положення і високу транспортну освоєність території регіону,які набувають особливого значення в таких ситуаціях;
близькістьрозвинених у господарському відношенні регіонів, здатних формувати ринковийпростір і товарні ресурси при мінімальних витратах виробництва та обігу;
наявністьзручних транспортно-економічних зв'язків з зарубіжними Країнами;
високийрівень розвитку взаємопов'язаної системи залізничного, автомобільного, водногота авіаційного транспорту.
2.Наявність високо економічних природних ресурсів, що становлять міжрегіональнийі міжнародний інтерес і можуть бути об'єктами активної інвестиційноїдіяльності. Важливе значення має рівень геологорозвідувальної танауково-проектної обґрунтованості й підготовки проектів, що пов'язані зформуванням господарських полігонів, спрямованих на промислове і сільськогосподарськевикористання природних ресурсів.
3.Наявність у регіоні розвиненого науково-технічного потенціалу інауково-інформаційного середовища.
Урезультаті впливу науково-технічного прогресу на всі елементи продуктивних силвідбуваються зміни в структурі регіональної економіки:
послаблюєтьсявплив ряду екстремальних чинників;
посилюєтьсятехніко-економічна доцільність комплексного використання природних ресурсів;
зростаєзначимість таких чинників, як захист природного середовища;
підвищуєтьсянадійність господарських зв'язків тощо.
Збалансованабюджетно-фінансова система як запорука економічної самостійності такредитоспроможності регіону. Економічна самостійність є дійовою конкурентноюпозицією, коли стає можливо приймати рішення з важливих питаньсоціально-економічного розвитку без складної процедури узгодження з вищимиорганами управління — згідно з визначеним для цієї території пріоритетнимнапрямом розвитку. Соціально-економічна привабливість регіону зростає занаявності надійного джерела формування місцевого бюджету і чіткогоекономічно-правового механізму регулювання фінансових взаємовідносин міжсуб'єктами ринкових відносин.
5.Наявність в регіоні стабільної податкової системи, чітких правил ліцензування інадійних гарантій для підприємницької та інвестиційної діяльності.
Кожнийінвестор і підприємець повинен знати, в якому соціально-економічному середовищійому доведеться вести діяльність та якою мірою важелі державного регулювання намісцях спрямовані на стимулювання і заохочення активної інвестиційної тавиробничої діяльності.
Привабливістьрегіону багато в чому залежить від існуючої пільгової системи податків, а такожвід наявності гарантій, що зводять до мінімуму негативні наслідки економічногоризику.
Цяконкурентна позиція регіону має важливе значення для залучення як вітчизняного,так і зарубіжного капіталу в інтересах розвитку та територіальної організаціїпродуктивних сил.
6.Наявність сучасної ринкової інфраструктури і кадрів, що володіють знаннями,достатніми для організації ефективності маркетингової, фінансово-кредитної табіржової діяльності. Ринкова інфраструктура має включати розгалужену мережурізних структур, що обслуговують потреби суб'єктів ринкової економіки, зокремапосередницькі, торгові й збутові організації, фінансово-кредитні організації,об'єкти матеріально-технічної бази, об'єкти, що забезпечують інформаційнезабезпечення і правове обслуговування.
Безнадійної ринкової інфраструктури неможна ефективно вести справу. Успіх залежитьвід узгоджених виробничо-комерційних зв'язків та їхнього фінансово-кредитного імаркетингового супроводження. Щодо ефективності функціонування ринковоїінфраструктури, то вона залежить від кваліфікації та компетентності кадрів.
7.Сприятлива екологічна ситуація, що робить регіон привабливим як для розміщеннянових робочих місць, так і для проживання населення. Слід враховувати, щобільша частина території України характеризується критичною екологічноюситуацією. Це потребує особливого підходу до відбору найбільш екологічно чистихтехнологічних систем, а також використання спеціальної техніки. Будь-якаекономія на природоохоронних заходах призводить до втрат і знижує надійністьконкурентних позицій регіону.
8.Наявність у регіоні надійного зовнішньоекономічного потенціалу, під якимрозуміють можливість активної участі в світо господарських зв'язках. Для цьогопотрібні три умови:
а)якість продукції, що відповідає вимогам НТП;
б)конкурентоспроможність товарів і ресурсів, що отримали визнання суб'єктівсвітового ринку;
в)наявність господарських умов для залучення іноземного капіталу і створенняспільних підприємств та фірм.
9.Розвиненість економічної інфраструктури і намічені напрями її реформування. Цястрижнева конкурентна позиція впливає на становище регіону в міжрегіональних іміжнародних торговельно-економічних відносинах.
Економічнаструктура регіону визначає місткість внутрішнього ринку й основні напрямиввезення та вивезення товарів і послуг.
10.Державна регіональна політика щодо областей і Автономної Республіки Крим.
Черезсистему гарантій і стимулюючих чинників можна посилити позиції регіонів,підвищити їхнє значення для країни в цілому.
Настійкість регіональної економіки впливають й інші дуже важливі конкурентніпозиції. Поєднання їх в кожному регіоні різне, що пов'язано з характером реальноїучасті території в торговельно-економічних зв'язках. Це зумовлено тимиресурсами і виробництвами, які визначають його спеціалізацію та місце втериторіальному поділі праці.
Затаких умов кожний регіон вступає в партнерський союз лише з регіонами, щохарактеризуються найбільш надійними спільними позиціями. У цьому разі експертніоцінки виражатимуть сукупність найсильніших і найнадійніших конкурентнихпозицій, що мають загальнодержавне значення.
Найважливішимкритерієм для рангування територіальних пріоритетів є наявність в тому чиіншому регіоні конкретних переваг, що мають значення для економічного розвиткуУкраїни в цілому і забезпечують нарощування її зовнішньоекономічногопотенціалу.
Доосновних конкурентних переваг окремих регіонів можна віднести:
наявнізапаси економічно вигідних окремих мінеральних і паливних ресурсів;
значнімасштаби нагромадження основних виробничих фондів у промисловості;
використанняпередових технологій в окремих виробництвах і промисловості, що ґрунтуються надосягненнях фундаментальних та прикладних наук;
відповіднігеополітичні умови для розвитку міжнародних торговельно-економічних зв'язків;
наявністьвисококваліфікованої робочої сили і навчальних закладів для її підготовки;
агроекономічніможливості для нарощування тут у перспективі виробництва продуктів сільськогогосподарства і товарів народного споживання;
великийакадемічний науковий потенціал з розгалуженою мережею науково-досліднихорганізацій.
Основоюміжрегіональної інтеграції адміністративно-територіальних утворень України можестати вирішення тільки тих проблем, які мають актуальне значення як на стадіївиходу з кризового стану, так і в період стабілізації господарських ісоціальних процесів.
Приоцінюванні конкурентних позицій регіонів надзвичайно важливо враховуватидосягнутий рівень економічного розвитку суб'єктів регіональної економіки.
Експертнаоцінка може засновуватися на 10-бальній системі. При цьому припускають, щочинники, які знижують надійність і стійкість конкурентних позицій регіонів,нейтралізовано, створені сприятливі умови утвердження ринкових відносин. Такеприпущення дає змогу вияснити можливості відхилення від максимальної оцінки врезультаті дії чинників, що породжують негативні явища і тенденції.
Досягти10-бальної оцінки практично нереально, але розрив може бути зменшений зарахунок удосконалення конкурентних позицій завдяки докорінній структурнійпереорієнтації економіки регіонів, поліпшенню транспортної системи, зниженнюекологічної, енергетичної та соціальної напруженості, фінансовому оздоровленнюміж виробничих зв'язків, а також формуванню ринкової та виробничоїінфраструктури, створенню відповідного науково-інформаційного середовища.
Привідборі для оцінювання та аналізу важливих конкурентних позицій регіонів яксуб'єктів країни доцільно виходити з таких критеріїв:
1)кожна конкурентна позиція має сприяти підвищенню привабливості регіону дляформування системи регіональних ринків;
2)усі конкурентні позиції пов'язані між собою і взаємодіють. Це створюєекономічну зацікавленість суб'єктів ринку в розвитку конку рентного середовищана території тих регіонів, у яких найбільш надійні та стійкі конкурентніпозиції;
3)конкурентні позиції регіону динамічні та змінюються під впливом активноїструктурної політики; посиленого оновлення виробничого, науково-технічного іресурсного потенціалу; розвитку виробничої та ринкової інфраструктури;здійснення активної інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності;
4)конкурентні позиції в кожному регіоні розвивалися неоднаково під впливомбагаторічної політики регіонального розвитку відповідно доцентралізовано-розподільчої системи ведення господарства. У результаті вони неадекватні вимогам розвиненої ринкової економіки, і кожній позиції притаманнийсвій рівень зрілості та активності.
Експертнуоцінку конкурентних позицій регіонів можна здійснити виходячи з зазначенихположень, що дають змогу вияснити рівень їхньої зрілості з точки зору сучаснихвимог переходу до ринкової економіки.
Відібранідля оцінки найважливіші конкурентні позиції, безумовно, будуть нерівноцінні заїхнім значенням у формуванні можливостей для зайняття достойного місця уринковому просторі. Одна конкретна позиція в різних регіонах може мати різнуоцінку. Оцінки відображають стан конкурентних позицій на певний момент.
Зрегіональним розвитком продуктивних сил і структурної переорієнтації економікивідбуваються як кількісні, так і якісні зміни у вихідному рівні економічногорозвитку регіонів. Змінюються вага кожної конкурентної позиції та її вплив наформування умов для розвитку конкурентного середовища кожного окремого регіонуі країни в цілому.
Регіональнівідмінності конкурентних позицій слід розглядати в динаміці, з урахуваннямпросторових зрушень у розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил. Цедає можливість враховувати спеціалізацію кожного регіону і його місце вформуванні конкурентного середовища в країні.
Відповіднівідмінності спостерігаються у формуванні елементів ринкової інфраструктури. Прицьому темпи становлення ринкових відносин, створення необхідних умов іпередумов для переходу до них відрізняються залежно від надійності конкурентнихпозицій.
Уреальній дійсності великий вплив на конкурентоспроможність регіону маютькон'юнктурні ринкові ситуації й стійке становище галузі та її продукції наміжрегіональному та міжнародному ринках. У зв'язку з цим методично виправданимє рангування конкретних позицій регіонів з урахуванням експертної ефективностіта участі в міжрегіональних і міжнародних зв'язках.
Узагальненимчинником, що визначає певні позиції регіонів, є процес поділу праці міжрегіонами та ефективність міжрайонної інтеграції. У регіональній економіцііснують об'єктивні суперечності між ринком і виробництвом, а також між попитомі пропозицією, які в умовах гнучкого економічного механізму постійновирішуються, що є запорукою надійності конкурентних позицій.
Послідовністьі результативність розпочатих в Україні економічних реформ залежать від того,наскільки кваліфіковано нові підприємці всіх рангів заповнюють й організовуютьринковий простір на різних рівнях, а керівні територіальні органи (обласна ймісцеві адміністрації) координують і стимулюють їхню діяльність. Сьогодні досистеми ринкових відносин залучено всі без винятку прошарки населення (найманняна роботу, утримання сім'ї) та всі господарські утворення, державні йкомерційні.
Коженрегіон має у своєму розпорядженні певні природні, матеріально-технічні, трудовій фінансові ресурси, на основі яких раніше забезпечували повну зайнятістьнаселення і певний життєвий рівень. Ці ресурси залишилися загалом незмінними,але продуктивність їхнього використання внаслідок економічної кризи впала додуже низького рівня.
Завданняпідвищити ступінь використання наявних ресурсів і виробничих потужностейзводиться до пошуку форм і методів підвищення ринкової активності місцевих підприємціві державних структур.
Показникамиринкової активності є обсяг товарообігу, розміри товарної пропозиції йпроплатного попиту, індекси цін на товари й послуги. В обсязі товарообігузнаходять своє відображення обсяг збуту й обсяг купівель, а їхня динаміка даєуявлення про пожвавлення або згасання ринкової активності.
Товарнапропозиція завжди більша від показників збуту, тому що останні означають розмірреалізованої пропозиції, а платоспроможний попит завжди більший від обсягукупівель на розмір грошових нагромаджень у населення й у підприємств. Показникитоварообігу, попиту й пропозиції можна порахувати, а їхню динаміку йспіввідношення вивчити, що дозволяє прогнозувати ринкову активність істимулювати її. Структуризація цих показників за різними напрямами дозволяєотримати картину впливу найрізноманітніших чинників на стан економіки регіону.Так, їх розгляд, спроектований на розвиток галузей народного господарства,розкриває важливі аспекти інерційності цього розвитку або деградації залежновід фаз економічного циклу: спад — депресія — пожвавлення — піднесення.
Якпоказує історичний досвід, тенденції в динаміці попиту й пропозиції визначаєплатоспроможний попит на кінцевий продукт — життєві засоби; ці тенденціїзнаходять вияв у товарообігові таких галузей, як легка й харчова промисловості,житлове будівництво, комунально-побутові послуги. Короткочасність циклу обігутоварів і послуг у цих галузях дозволяє дуже чуйно реагувати на платоспроможнийпопит населення й у повній відповідності з ним розширювати або скорочуватипопит на товари галузей, безпосередньо поєднаних з ними, і так далі — аж добазових галузей.
Базовігалузі, ґрунтовані на досить тривалому циклі відтворення своїх фондів(основного капіталу) і великомасштабного виробництва, працюють з розрахунком натривалу перспективу, тобто на потреби 5-10-літнього циклу. Наприклад, післявидобування руди саме такий період необхідний для виготовлення різних засобіввиробництва з цієї руди, поки у формі продукту кінцевого споживання вона неперетвориться на телевізор, холодильник, легковий автомобіль чи іншу споживчувартість. За різкого скорочення попиту, наприклад, на предмети споживання вметалевому виконанні торгівля негайно відмовляється від замовлень на них увідповідних галузях, а останні — послідовно скорочують замовлення, тобто падаєпопит на продукцію поєднаних з ними інших галузей. Інерція спаду виробництвапоступово охоплює одну галузь за іншою. Вихід з економічної кризи пов'язаний зтими ж інерційними процесами, але проходить тривалу й хворобливу стадіюдепресії та пожвавлення. Рушійними провідниками пожвавлення є виробничіструктури, що виробляють предмети споживання з малими витратами й практично непотребують великих інвестицій. До цих структур належать сільськогосподарськіпідприємства, у тому числі фермерські або підсобні господарства, місцевіпромисли, підприємства комунально-побутового обслуговування й виробництвапредметів масового попиту. У міру нагромадження капіталу ці структури формуютьпопит на засоби виробництва, й інерція зростання попиту доходить, нарешті, добазових галузей. Особливістю періоду депресії й пожвавлення є зростанняплатоспроможного попиту населення на предмети споживання й недостатняпропозиція останніх з боку вітчизняних виробників. Виниклий вакуум негайнозаповнює пропозиція імпортних товарів, що досить наочно демонструють вітринидержавних і муніципальних магазинів і комерційних установ.
Ряснотуімпортних товарів не можна вважати позитивним явищем, тому що вітчизнянітовари, вироблені за застарілими технологіями, не можуть з ними конкурувати.Вітчизняні товаровиробники не отримують необхідних нагромаджень і тому неспроможні досить швидко модернізувати й розширювати виробництво. Виходить, щогрошові нагромадження населення спрямовуються на фінансування (інвестування) іноземнихтоваровиробників, а не на пожвавлення вітчизняної економіки. Річ у тім, що вціні імпортних товарів найбільшу частку становлять витрати іноземнихтоваровиробників, що й компенсують вітчизняні покупці. Посередники під часперепродажу імпортних товарів використовують прибутки на подальше розширенняімпорту й частково — на власні потреби. Переведення прибутків населення напридбання імпорту, таким чином, різко скорочує попит на вітчизняні товари, азначить, далі настає скорочення їх виробництва, зниження зайнятості й прибутківнаселення. Певні обмеження такого імпорту об'єктивно необхідні, при цьому вкрайважливо сприяти розвиткові вітчизняних виробництв.
Структуризаціяпоказників ринкової активності за всім переліком вироблених і реалізованихтоварів (виробів, послуг, ресурсів тощо) дає уявлення про кон'юнктурурегіонального ринку й дозволяє вживати заходів щодо його збалансованості тазапобігання кризовим явищам. У цьому аспекті, як відзначено вище, важливезначення має знаходження оптимальних пропорцій між обсягами пропозиціївітчизняних та імпортних товарів, а також між виробництвом на внутрішній ринокі на експорт.
Особливуувагу привертають кредитно-грошовий і фондовий види ринку. Замикання грошового(у тому числі валютного) обігу всередині кредитно-грошових і фондових структур(без виходу у виробництво або торгівлю) може паралізувати економіку регіону.Спекуляції акціями, валютою та кредитами є засобом маневрування коштами, щомобілізовані з державного бюджету, із нагромаджень підприємств і населення, усуб'єктивних інтересах тримачів цінних паперів і кредитних коштів, що має своїмнаслідком штучне скорочення попиту і пропозиції загалом з усіма негативниминаслідками.
Первісненагромадження капіталу — одна з форм вияву ринкової активності, але при цьомуслід дотримуватися оптимальних пропорцій між нагромадженням грошового йпродуктивного капіталу з пріоритетом останнього. Регіональний ринок єсукупністю ринків усіх територій, що входять до регіону, тобто всіх йогорайонів, міст і селищ. Інформація про товарообіг, можливості пропозиції іпопиту дозволяє маневрувати товарними масами в межах регіону й знаходити виходиза його межі. Населення регіональних промислових центрів потребуєпродовольства, товарів місцевих промислів, а населення сільської місцевості — промислових товарів. Реалізація взаємного інтересу населення міста й села вобміні відповідними товарами, а також інтересу міських і сільських підприємств — необхідна умова підвищення ринкової активності в регіоні. Але його реалізаціяпов'язана з діяльністю ланки посередників, роль яких на перших етапахстановлення сучасного ринкового простору покликані відіграти обласна й місцевіадміністрації, що спроможні отримувати й цілеспрямовано використовувативідповідну інформацію.
Основнимзавданням регіональної політики у сфері соціального розвитку є забезпеченнянаселення робочими місцями, зниження рівня безробіття та залученняпрацездатного населення до сфери продуктивної зайнятості. У першу чергу цестосується територій, де реально існує загроза поширення масового безробіття танезайнятості населення: вугільних, металургійних, гірничодобувних центрівДонбасу і Придніпров'я, трудонадлишкових територій Карпатського регіону,монофункціональних територій з нерозвинутою сферою прикладання праці. Необхідностабілізувати сферу зайнятості населення у сільській місцевості.
Правомірноює постановка питання про орієнтацію працездатного населення на збільшенняотримуваних доходів за рахунок власних зусиль і можливостей, що відповідаєпринципам ринкового господарювання. І в цьому плані важливо підвищитиадаптаційні можливості працездатного населення через активну професійнуперепідготовку. В Україні щорічно близько 15-18 % незайнятого населенняпроходить перепідготовку через центри зайнятості, в той час як у розвинутих країнахсвіту понад 70 % незайнятого населення проходять відповідну перепідготовку чипідвищують кваліфікацію.
Передбачаєтьсябільш повно задовольнити попит населення на ринку праці, створити умови длязапровадження ступеневої освіти та інтегрованих навчальних планів, вирівняти поможливості освітній потенціал різних регіонів, створивши потужні регіональнінавчальні заклади. До 2010 р. передбачається функціонування 21,3 тис.загальноосвітніх навчальних закладів; створення у кожному обласному і районномуцентрі спеціалізованих навчальних закладів для обдарованої молоді.
Необхідноюпередумовою соціального прогресу та одним з важливих завдань регіональноїекономічної політики є поліпшення демографічної ситуації у регіонах України,покращання соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів щодопідтримки сімей з дітьми та найменш соціально захищених верств населення,зростання рівня споживання населенням товарів та послуг. Передбачається унайближчій перспективі досягти зменшення показників смертності населення зарахунок створення безпечних умов праці, оздоровлення навколишнього середовища,поліпшення медичного обслуговування населення. Очікується, що за межами 2009 р.уповільнюватимуться темпи природного скорочення чисельності населення тавідпливу за межі країни.
Увиробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток експортних таімпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигіднетранспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковийпотенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій,удосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв'язки.З метою активізації технологічних змін в експортоспроможних галузях(електроенергетика, чорна металургія, хімічна і нафтохімічна промисловість,окремі галузі сільського господарства та харчової промисловості) буде вжитододаткових заходів щодо залучення стратегічних інвесторів. Державнеінвестування спрямовуватиметься в першу чергу в галузі, які є малопривабливимидля приватних інвесторів; через фінансову інфраструктуру до інвестиційної сферизалучатимуться кошти населення.
Особливаувага приділятиметься розвитку сільськогосподарського виробництва на основіудосконалення його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метоюнарощування експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей звиробництвом сільськогосподарської продукції та сировини. Передбачаєтьсяефективне використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорногота Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природнимичинниками районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та іншихобластей з метою формування в майбутньому високорозвинутихрекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного іміжнародного значення.
2. Видатки місцевих органів влади
Відповіднодо Бюджетного кодексу України, видатки бюджетів поділяються на:
— необхідні для забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісностіта суверенітету, незалежного судочинства, а також інші, які не можуть бутипередані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню.Такі видатки здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України;
— які визначаються функціями держави та можуть бути передані на виконанняАвтономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпеченнянайбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності. Таківидатки здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у т.ч. за рахуноктрансфертів з Державного бюджету України;
— спрямовані на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим тамісцевого самоврядування, які мають місцевий характер. Такі видаткиздійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у т.ч. за рахунок трансфертівз Державного бюджету України.
Критеріїрозмежування видів видатків між місцевими бюджетами встановлені, виходячи зповноти надання послуг та наближення їх до безпосереднього споживача. Вониподіляються на наступні групи:
Першагрупа — видатки на забезпечення бюджетних установ та заходів, якізабезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованихдержавою, і які максимально наближені до споживачів. Такі видатки фінансуютьсяз бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань.
Другагрупа — видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, якізабезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих законодавствомдля всіх громадян України. Фінансуються з бюджетів міст республіканського(Автономної Республіки Крим) та міст обласного значення, а також районнихбюджетів.
Третягрупа— видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, якізабезпечують гарантовані державою соціальні по слуги для окремих категорійгромадян або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України.Фінансуються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.
Уконтексті нового механізму організації міжбюджетних відносин видатки місцевихбюджетів поділяються на дві групи які:
— враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів;
— не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.
Першагрупа видатків відповідає повноваженням, які органи державної влади делегуютьорганам місцевого самоврядування, а друга група видатків — власнимповноваженням місцевого самоврядування.
Основнівидатки першої групи:
— ведення державного земельного кадастру;
— проведення експертизи новозбудованих об'єктів;
— організація охорони, реставрації і використання пам'ятників архітектури ймістобудування, природних ландшафтів;
— організація прикордонної (прибережної) торгівлі;
— проведення оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих якбезробітних;
— інші, що визначаються щорічними законами про Державний бюджет України.
Другагрупа — це видатки на:
— місцеву пожежну охорону;
— позашкільну освіту;
— соціальний захист та соціальне забезпечення (програми місцевого значеннястосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї; місцеві програми соціального захистуокремих категорій населення);
— місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустроюнаселених пунктів;
— культурно-мистецькі програми місцевого значення;
— програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевогозначення;
— місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;
— типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевогозначення;
— транспорт, дорожнє господарство (регулювання цін на послуги метрополітену;експлуатація дорожньої системи місцевого значення; будівництво, реконструкціята утримання доріг місцевого значення);
— заходи з організації рятування на воді;
— обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;
— програми природоохоронних заходів місцевого значення;
— управління комунальним майном;
— регулювання земельних відносин;
— інші програми, затверджені місцевою радою.
Видаткимісцевих бюджетів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетнихтрансфертів, уніфіковані і розмежовані між такими групами місцевих бюджетів:
— бюджети сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;
— районні бюджети, бюджети міст республіканського (Автономної Республіки Крим) таміст обласного значення;
— бюджет Автономної Республіки Крим та обласні бюджети.
Структуравидатків місцевих бюджетів протягом останніх років засвідчує їх чітко окресленусоціальну спрямованість. Тобто значну частку в структурі видатків займаютьвитрати на соціальний захист і соціальне забезпечення, утримання об'єктівсоціально-культурної сфери. На ці цілі витрачається майже 3/4 усіх коштівмісцевих бюджетів України.
Бюджетнийкодекс України передбачає, що внутрішня будова і державного і місцевих бюджетівскладається із загального та спеціального фондів.
Узагальному фонді акумулюються кошти, які мають загальнодержавний характер іпідлягають подальшому перерозподілу. У спеціальному фонді зосереджуються кошти,які не підлягають перерозподілу і використовуються за цільовим призначенням.
Ускладі місцевих бюджетів обов'язково виділяють бюджет розвитку, який єскладовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів. У ньому зосередженібюджетні ресурси, призначені для проведення інвестиційної та інноваційноїдіяльності.
Надходженнядо бюджету розвитку місцевих бюджетів здійснюється за рахунок таких джерел:
— коштів від відчуження майна, яке знаходиться в комунальній власності, в томучислі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;
— надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарськихтовариств, що знаходяться у власності територіальної громади;
— коштів від повернення позик, які надавалися з відповідного місцевого бюджету-донабрання чинності Бюджетного кодексу України, та відсотки, сплачені закористування позиками;
— коштів, які передаються з іншої частини місцевого бюджету;
— позик, які здійснюють місцеві ради;
— субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів.
Довитрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:
— погашення основної суми боргу Автономної Республіки Крим та місцевогосамоврядування (крім боргу за короткостроковими позичками, отриманими напокриття тимчасових касових розривів у процесі виконання місцевих бюджетів);
— капітальні вкладення;
— внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевогосамоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності.
Треба додати.
Важливуроль для становлення самостійних місцевих бюджетів відіграє порядок здійсненнявидатків та склад цих видатків. У місцевих органів влади мають бути, що вженаголошувалося, визначені функції і завдання. У рамках цих функцій у сферівласних повноважень необхідною є свобода рішень місцевих органів влади вздійсненні видатків із місцевих бюджетів. Законодавство України з цих питаньпоки що недосконале й суперечливе, хоча і пройшло з 1990 року певну еволюцію.Коротко розглянемо окремі його положення.
Визначеногозаконом повного переліку видатків місцевих бюджетів в Україні поки що немає.Бюджетне законодавство України регламентує порядок здійснення видатків місцевихбюджетів та основні напрямки використання їхніх коштів. Законом «Пробюджетну систему Української РСР», прийнятим у 1990 році, встановлено, щомісцеві ради самостійно витрачають бюджетні кошти і визначають напрямкивикористання коштів місцевих бюджетів. Вони також збільшують норми видатків наутримання житлово-комунального господарства, закладів охорони здоров'я,народної освіти, соціального забезпечення, культури і спорту, органіввнутрішніх справ, охорони природи, визначають додаткові пільги і допомогуокремим категоріям населення. За Законом, місцеві ради отримали правовстановлювати розмір видатків на утримання органів місцевого управління,утворення резервних фондів, надання дотацій і субвенцій для збалансуваннябюджетів нижчого рівня.
Прийнятимтого ж року Законом «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСРта місцеве самоврядування» підтверджено зазначений порядок здійсненнявидатків із місцевих бюджетів.
Названізаконодавчі акти передбачають, що доходи, додатково одержані при виконаннімісцевих бюджетів, а також суми перевищення доходів над видатками, щоутворюються внаслідок перевиконання доходів або економії у видатках, залишаютьсяв розпорядженні відповідних місцевих рад, вилученню не підлягають івикористовуються на їхній розсуд.
Післяпроголошення незалежності України порядок здійснення видатків із місцевихбюджетів майже не змінився. У Законі України «Про місцеві ради народнихдепутатів та місцеве і регіональне самоврядування», прийнятому в 1992 р.,більш чітко визначено порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів наутримання органів управління. Органи місцевого самоврядування встановлюютьрозмір видатків на утримання створюваних ними органів управління замістьпопереднього порядку, згідно з яким місцеві ради встановлювали розмір видатківна утримання органів місцевого управління.
Більшдеталізоване правове регулювання видатків місцевих бюджетів запроваджено лише в1995 р. в Законі «Про бюджетну систему України». Згідно із ст. 18цього Закону кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим імісцевих бюджетів витрачаються лише з тією метою і в тих межах, які затвердженіВерховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами.
Упершевидатки всіх бюджетів поділено на поточні та на видатки розвитку. Згідно ізЗаконом, поточні видатки — це видатки з бюджетів на фінансування мережіпідприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок бюджетногороку, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення тощо.Встановлено також, що у складі поточних видатків окремо виділяються видаткибюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених щойно об'єктів.
Видаткирозвитку — це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційноїдіяльності. Це також фінансування капітальних вкладень виробничого йневиробничого призначення, структурної перебудови народного господарства ісубвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.
УЗаконі вперше розподілено видатки між бюджетами різних рівнів бюджетноїсистеми. Більш детально це зроблено щодо державного бюджету України, видаткимісцевих бюджетів визначено лише фрагментарно. Так, у ст. 20 встановлено, що зреспубліканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетівздійснюються такі видатки:
— на фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорониздоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення ісоціального захисту населення, котрі підпорядковані виконавчим органам владиАвтономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а такожсоціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи владифункцій;
— на утримання органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органівдержавної влади і самоврядування;
— на фінансування підприємств і господарських організацій, котрі входять доскладу місцевого господарства, природоохоронних заходів;
— на інші заходи, що фінансуються відповідно до законодавства України зреспубліканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.
Законвстановив, що розмежування видів видатків між бюджетами, які входять до складубюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя,здійснюється відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними,Київською і Севастопольською міськими радами, районними і міськими (міст ізрайонним поділом) радами. Це положення суперечить принципам місцевогосамоврядування. Кожен рівень влади повинен нести видатки, визначені законом.
УЗаконі вперше запроваджено порядок пропорційного скорочення бюджетних видатків.
Статтею31 встановлено: якщо при виконанні бюджету рівень його дефіциту перевищуєвстановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел,Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві радиза пропозиціями відповідно Кабінету Міністрів України, Уряду Кримськоїавтономії та виконавчих органів місцевих рад приймають рішення прозапровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків.Пропорційне скорочення видатків здійснюється щомісячно до кінця бюджетного рокуза всіма статтями бюджету, крім захищених, перелік яких відповідно визначаєтьсярадою.
Пропорційнескорочення видатків може бути запроваджено також тоді, коли внаслідок дефіцитубюджету місцевий орган влади неспроможний фінансувати передбачені бюджетомзаходи.
Окремізміни щодо здійснення видатків внесено Законом України «Про місцевесамоврядування в Україні». Статтею 64 Закону встановлено, що видатки, якіздійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальнихгромад, їхній розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цихгромад.
Вобласних і районних бюджетах передбачено видатки, пов'язані зі здійсненнямрайонними, обласними радами заходів із забезпечення спільних інтересівтериторіальних громад. Ці видатки визначаються відповідними обласними ірайонними бюджетами. Закон передбачив виділення у видатковій частині місцевихбюджетів окремо видатків поточного бюджету і видатків бюджету розвитку. Крімтого, встановлено, що видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: навидатки, пов'язані з використанням власних повноважень місцевогосамоврядування, і на видатки, пов'язані з виконанням делегованих закономповноважень органів виконавчої влади.
Важливезначення для забезпечення самостійності місцевих бюджетів має порядоквикористання вільних бюджетних коштів і повноваження місцевих органів владищодо його встановлення.
Вільнібюджетні кошти утворюються в місцевих бюджетах на початку бюджетного року і невраховуються при затвердженні бюджету поточного року. Вони включають: вільнийзалишок коштів; суми, додатково одержані в процесі виконання бюджету; сумиперевищення доходів над видатками в разі збільшення доходів чи економіївидатків або з інших джерел.
Закономпро бюджетну систему України встановлено, що вільні бюджетні кошти не може бутивилучено органами державної виконавчої влади вищого рівня. Рішення провикористання їх приймають місцеві органи державної виконавчої влади або органимісцевого самоврядування. Ці рішення затверджуються відповідними радами.
Вільнібюджетні кошти може бути використано на господарські заходи, на купівлю акційабо інших цінних паперів для надання відсоткових чи безвідсоткових бюджетнихпозичок, на інші заходи. Гарантії прав щодо самостійного використання вільнихбюджетних коштів збережено і в Законі «Про місцеве самоврядування».
Проблемистановлення інституту самостійних місцевих бюджетів в Україні не можнарозв'язати без використання зарубіжного досвіду формування власних доходівмісцевих бюджетів, які складають, наприклад, у Швеції та Швейцарії більш ніж70, в Іспанії — 50, у Норвегії — 56 відсотків доходів місцевих бюджетів. Цетакож пов'язано з необхідністю запровадження в Україні поділу місцевих бюджетівна два самостійні розділи: поточний бюджет і бюджет інвестицій. Кожному з цихбюджетів належить мати власні доходну і видаткову частини.
Розглянемодеякі аспекти вказаного зарубіжного досвіду функціонування системи самостійнихмісцевих бюджетів.
Видимісцевих бюджетів у федеративних країнах визначаються на основі законодавствакожного суб'єкта федерації. В унітарних державах їхня система встановлюється наоснові єдиного загальнодержавного законодавства. Як у федеративних, так і вунітарних зарубіжних країнах немає єдиної бюджетної системи та єдиної бюджетноїкласифікації. Тому стосовно практики розвинутих країн некоректним є вживаннятерміна бюджетна система. Слід користуватися поняттям система бюджетів. У цихкраїнах не формується єдиного зведеного загальнодержавного бюджету. Коженрівень влади має власний, самостійний і відокремлений від інших бюджет. Цейбюджет він формує і виконує самостійно, відповідно до покладених на ньогофункцій. Бюджети адміністративних одиниць нижчого рівня зарубіжних країн невключаються до бюджетів адміністративних одиниць вищого рівня. Таким чином, тутне використовується таке поняття, як зведені бюджетиадміністративно-територіальних утворень.
Закономірнимдля всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на двасамостійні функціональні види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, абоадміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети.Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи.
Видаткимісцевого поточного бюджету спрямовуються на поточні потреби, на забезпеченняутримання соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, на соціальнийзахист, на виконання делегованих повноважень, на сплату видатків з боргумісцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунокмісцевих податків і зборів, платежів, загальних субсидій, що надаютьсядержавною владою, та деяких інших доходів.
Видаткибюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на розвиток соціальноїінфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування таобладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргумісцевих органів влади.
Законодавствобільшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку навидатки поточних бюджетів.
Узаконодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет іприєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет за своєю природою єуточнюючим основний бюджет. В основному бюджеті не може бути точно враховановсіх можливих змін фінансових показників протягом бюджетного року. Ці зміниможуть стосуватися бюджету як поточного, так і інвестиційного. Таким чином, уразі потреби прийнятий основний місцевий бюджет можна скоригувати з допомогоюдодаткового бюджету. Прийняття додаткового бюджету дає можливість не вноситизмін до основного бюджету.
Додатковийбюджет також забезпечує зв'язок між основними бюджетами попереднього іпоточного фінансового років. Він включає в поточному бюджетному році залишки тадефіцити бюджету попереднього фінансового року.
Приєднанібюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб, щомають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуютьсяправом юридичної особи. Це, наприклад, такі служби як водопостачання,благоустрою та ін. Складання приєднаного бюджету дозволяє спрямовувати доходивідповідної служби на її фінансування.
Приєднанібюджети формуються і виконуються в тому ж порядку, що й основні. Результативиконання приєднаних бюджетів включаються в загальне сальдо основних бюджетів.Детальнішу інформацію про приєднані бюджети в зарубіжних країнах вміщують рядспеціальних видань.
Незважаючина різноманіття місцевих бюджетів та множинність їх у зарубіжних країнах, вониможуть бути згруповані в певні системи. Кожна країна має індивідуальну,властиву тільки для неї систему місцевих бюджетів.
Длязарубіжних країн характерна, як правило, три- або чотирирівнева системабюджетів. Наприклад, у Швеції функціонує трирівнева система бюджетів. Це бюджетцентрального уряду, бюджети губерній (ленів) та бюджети комун. Трирівневусистему бюджетів сформовано в Норвегії, Фінляндії та в інших країнах.Чотирирівнева система бюджетів, наприклад, функціонує у Франції. Це бюджетцентрального уряду, бюджети регіонів, бюджети департаментів та бюджети комун.Чотири рівні — у системі бюджетів ФРН: бюджет федерації, бюджет землі, бюджетокругу і бюджет общини. У США чотири основні рівні системи бюджетів:центральний, штатний, графський та муніципальний, а також ряд додаткових, пов'язанихіз функціонуванням цільових адміністративних утворень, наприклад шкільних таінших округів. У країнах Східної Європи, наприклад, у Польщі, три бюджетнірівні. Це бюджет центрального уряду, бюджети воєводств і бюджети гмін.
Висновки
Попершому питанню висновки зроблені в процесі виконання завдання.
Ключовимінститутом фінансів місцевих органів влади є інститут самостійного місцевогобюджету. Наявність системи самостійних місцевих бюджетів є об'єктивноюпередумовою, закономірністю функціонування місцевих фінансів. В Україні процесстановлення системи самостійних місцевих бюджетів розпочався в кінці 1990 року.Було запроваджено бюджети місцевого самоврядування. У законодавстві держави тав її Конституції декларовано принцип самостійності всіх бюджетів і встановлено:самостійність забезпечується власними та закріпленими доходами.
Такожрегламентовано самостійність визначення місцевими органами порядку здійсненнявидатків. Запроваджено поділ бюджетів на поточні бюджети і бюджети розвитку.Крім того, передбачено поділ видатків і доходів бюджетів на виконання власнихповноважень і повноважень, делегованих виконавчою владою.
Напрактиці принцип самостійності місцевих бюджетів поки що залишаєтьсянереалізованим. Частка власних і закріплених доходів місцевих бюджетів дуженизька.
Доходначастина місцевих бюджетів у значній частині формується за рахунок так званихрегульованих доходів. Наявність їх є рудиментом адміністративної системигосподарювання. У сучасних умовах доцільно взагалі відмовитися від цього фінансовогоінструменту.
Невизначено видатків кожного рівня місцевих бюджетів, що унеможливлює їхнюефективну організацію.
Зприйняттям нової Конституції України виникла потреба в розробці принциповонового бюджетного законодавства.
Більшглибоких теоретичних розробок потребує запропонована Конституцією Українимодель обласних і районних бюджетів, оскільки в її нинішньому розумінні вонастає нежиттєздатною і не буде сприйнята практикою. Щодо обласних і районнихбюджетів також має бути застосовано принцип самостійності.
Списоквикористаних джерел
1. Конституція України, ухвалена ВерховноюРадою України 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР
2. Закон України «Про державну службу» від16 грудня 1993 р. №3723-ХІІ
3. Закон України «Про службу в органахмісцевого самоврядування» від 7 червня 2001 р. № 2493-ІІІ
4. Закон України «Про статус народнихдепутатів України» від 17.11.1992р.
5. Закон України «Про місцевесамоврядування в Україні» від 21.05.1997р.
6. Закон України «Про місцевідержавні адміністрації»" від 09.04.1999р.
7. Указ Президента України «ПроДержавну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи» від07.07.1997р. за № 620/1997
8. Указ Президента України «Про заходищодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від22.07.1998р. за №810/1998.
9. Указ Президента України «Пропершочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи» від20.11.1998р. за №1284/1998.
10. УказПрезидента України «Про систему центральних органів виконавчої влади»від 15.12.1999р. за№1572/1999.
11. УказПрезидента України «Про зміни у структурі центральних органів виконавчоївлади України» від 15.12.1999р. за №1573/1999.
12. УказПрезидента України «Стратегія реформування державної служби» від14.04.2000р. за №599/2000.
13. УказПрезидента України «Про деякі заходи оптимізації керівництва в системіцентральних органів виконавчої влади» від 26.05.2003р. за №434/2003.
14. РішенняКонституційного суду України №2-рп/2003 «У справі про повноваженняПрезидента України реорганізовувати центральні органи виконавчої влади за№1-1/2003» від 28.01.2003р. // Урядовий кур'єр. — 2003. -№27.-С. 12-13.
15. ІвановаТ.В. Організація місцевого самоврядування в Україні: Навч. посіб.- К.,Професіонал, 2005 -112с.
16. ЧерноногЄ.С. Державна служба в Україні: Навч. посіб. — Сєвєродонецьк, СФ МАУП, 2003 –114с.
17. ПасічникЮ.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. – К.,Знання-Прес, 2003- 523с.
18. ЛазорО.Д., Лазор О.Я. Місцеве самоврядування. Вітчизняний та зарубіжний досвід. –К., Дакор, 2005 – 560 с.
19. БечкоП.К. Ролінський О.В. Місцеві фінанси: Навч. посіб. – К, ЦНЛ, 2007 – 192с.
20. ЛазорО.Д., Лазор О.Я. Державна служба в Україні: Навч. посіб. – К., Дакор, КНТ, 2005-472с.
21. РеваТ.М., Ковальчук К.Ф. та ін… Місцеві фінанси – К, ЦУЛ, 2007 -208с.
22. МалиновськийВ.Я. Державна служба: теорія і практика. Навчальний посібник- К., АТІКА,2003 –160с.
23. ЧерноногЄ.С. Державна служба: історія, теорія і практика: Навч. посіб. – К., Знання,2008 – 458с.
24. ДубенкоС.Д. Державна служба і державні службовці в Україні- К., Видавничий Дім, 1999-242с.
25. ЧерноногЄ.С.Державна служба в Україні – Луганськ, СНУ ім… В. Даля,2005 – 160с.
26. ШвайкаЛ.А. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К., Знання, 2006 – 435 с.
27. СтеченкоД.М. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К., Знання, 2004 – 262 с.
28. ПазенюкВ.С. Социальнаяполитика: два измерения – К., ЦУЛ, 1999- 414с.