РЕФЕРАТНА TЕМУ:
Розвиток філософської думки в Античній Греції і Римі
античнийфілософія платон
Античнафілософія виникла в Грецьких містах-державах на межі YII-YI ст. до н.е. в МалійАзії. Цьому сприяв цілий ряд обставин. По-перше, філософія ця зароджувалася вумовах закріплення зрілих рабовласницьких відносин, установлення демократичноголаду. По-друге, антична міфологічна свідомість розвивалася незалежно відбудь-яких культів, досягнувши високого рівня раціоналізації. По-третє, античнафілософія складалася в обставинах плідних ділових і світоглядних контактівеллінів з країнами Стародавнього Сходу, які ще більше спонукали їх досамостійних теоретичних пошуків і узагальнень.
Античнафілософія, спочатку лише грецька, а потім і римська, існувала на протязі більшніж тисячоліття. Можна виділити чотири періода в розвитку античної філософії:
1. зародження і формування — 6 ст. до н.е.;
2. зрілість і розквіт — 5-4 ст. до н.е.;
3. спад — грецька філософія періоду еллінізму та латинська філософіяперіоду Римської імперії — 3-1 ст. до н.е.;
4. занепад і загибель в епоху Римської імперії — I-Y ст. н.е..
Античнафілософська література збереглася погано. Всі праці філософів першого, і майжевсі другого періоду загинули, про них ми знаємо лише завдяки деяким фрагментам,що збереглися в працях більш пізніх античних авторів. Виняток складають лишепраці Платона і Аристотеля. В третьому і четвертому періоді також небагатотворів дійшло до нас повністю, але все ж таки вони є. Дивно проте повністюзбереглася філософська поема античного матеріаліста Лукреція Кара «Проприроду речей».
Однією зперших виникає Іонійська філософія, яка представлена в основному Мілетськоюшколою і філософом-одиночкою Гераклітом. Для неї ще характерна відсутністьполяризації на матеріалізм і ідеалізм, чим і пояснюється стихійний їїматеріалізм і співіснування його з зачатками ідеалізму, наявність багатьохобразів міфології, значних елементів антропоморфізму, пантеїзму, уявленняфізичних процесів в контексті моральної проблематики. Проте це вже філософія,бо вже перші представники іонійської філософії прагнули зрозуміти те чи іншеначало як субстанцію.
Засновникоммілетської філософії вважається Фалес (кінець 7 ст. — перша половина 6 ст. дон.е.). Проте не останнє слово сказав Фалес в математиці і фізиці, астрономії іполітиці. Фалес очолив список «семи мудреців» у 582 р. до н.е., йогоім'я зафіксовано у всіх списках, що дійшли до нас. Невиладкова така честьмислителю. Сучасні вчені вважають, що таким чином вдячні співгромадянивідзначили свого видатного співвітчизника за те, що він передбачив затемненнясонця (сучасна астрономія визначила це повне затемнення 28 травня 585 р. дон.е.). Його перу приписувались твори «Про начало», «Просонцестояння», «Про рівнодення, Морська астрологія» та на жаль,до нас дійшли лише назви від них.За Фалесом, першоначалом є вода.Субстанціональність води полягає в тому, що вона буквально перебуває під усім,на ній все плаває. Проте це не просто вода, вона є розумною, божественною. УДіогена Лаертського про Фалеса читаємо: «Началом всего он полагал воду, амир считал одушевленным и полным.» (Диоген Лазртский. О жизни, учениях иизречениях знаменитиых философов. М., 1979, с.71)
Учнем іпослідовником Фалеса був Анаксимандр (бл. 610-546 рр. до. н.е.), про життяякого майже нічого не відомо. До філософських праць Анаксимандра належить твір«Про природу», відомі назви інших наукових праць — «Мапаземлі» і «Глобус». Саме Анаксимандр розширює поняття началавсього сущого до поняття «архе» («принцип»), тобто допершоначала, субстанції, того, що лежить в основі всього сущого. Таке началофілософ знайшов в апейроні. Що таке апейрон сказати важко, бо давні авторивважали, що це суміш землі, води, повітря і вогню; інші — дещо середнє міждвома стихіями — між повітрям і вогнем; треті взагалі вважали апейронневизначеним. Та всі сходилися в тому, що апейрон матеріальний, речовий. Яксубстанційне начало апейрон безграничний, адже він лежить в основівзаємоперетворення стихій (тоді вважали, що земля, вода, повітря і вогоньспроможні одне в одне перетворюватись). Якщо ж стихії можуть перетворюватисьодна в одну, то, значить, у них є дещо спільне, що само по собі не є ні вогонь,ні вода, ні повітря, ні земля. Це і є апейрон, але не стільки безграничнийпросторово, скільки безграничний внутрішнє, тобто невизначеиий. Як субстанційненачало апейрон вічний (тобто ніким і нічим не утворений) і самодостатній (тобтовсе із себе утворює сам). Знаходиться апейрон у обертальному русі і виділяєпротилежності — вологе і сухе, холодне і гаряче. Парні комбінації цих головнихвластивостей утворюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря(вологе і гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Потім в центрі збирається як самеважке земля, оточена водною, повітряною і вогняною сферами. Небесна сферарозвивається на три кільця, оточених повітрям. Ці сфери треба розумітибуквально. У нижньому ободі багато отворів, через які проглядається вогонь. Цезірки. У середньому — один отвір — це Місяць. У верхньому — також один — цеСонце. Отвори можуть частково або повністю закриватися — тоді ми маємо справуіз затемненням. Така картина світу за Анаксимандром в цілому невірна. Та все жв ній відсутні боги, і треба було мати неабияку сміливість, щоб пояснитипоходження і будову світу із внутрішніх причин і з одного матеріально-речовогоначала (це в той час, коли законодавче було заборонено природничонауковепояснення Всесвіту, каралося навіть смертю — знаменитий процес над Сократом). Зіншого боку важливим є розрив з чуттєвою картиною світу. Адже те, як наш світявляється і те, чим він є, не одне і те ж. Ми бачимо зірки, Сонце, Місяць, тане бачимо ободів, отворами яких зірки, Сонце, Місяць є.
Цікаве уАнаксимандра пояснення походження життя. Живе зародилося на межі моря і сушіпід впливом небесного вогню. Людина походить від тварин. В цілому вірно. Однаклюдина, за Анаксимандром, походить від морської тварини. Зародившись ірозвинувшись до дорослого стану у середині якоїсь великої рибини (адже дитинабез батьків не виживе), людина вийшла на сушу.
УчнемАнаксимандра був Анаксимен (бл. 588-525 рр. до н.е.). Хоча Анаксимен буввченим, коло його наукових інтересів значно вужче, ніж у вчителя. ПеруАнаксимена належав твір «Про природу» (як відмітили ще сучасники,написаний просто і безпосередньо). Не утримався Анаксимен і на висоті абстрактногомислення свого вчителя. Першоначало всього сущого Анаксимен побачив в самійбез'якісній із стихій — в повітрі. Повітря безмежне, тобто апейрос. Таким чиномапейрон перетворюється із субстанції на її властивість. Апейрон — властивістьповітря. Все виникає із повітря: розрідженість повітря приводить до вогню,потім — до ефіру, згущенність — вітру, хмар, води, землі, повітря.
Анаксимен - астроном і метеоролог. Вінвиправив помилку Анаксимандра і помістив зірки далі Місяця і Сонця. Стан погодипов'язував з активністю Сонця і т. інш. До інійскої філософії належить іГеракліт із Ефеса (бл. 544-бл.483 р. до н.е.). Він походить ізцарсько-жрецького роду, але відмовився від трону на користь молодшого брата.Жив бідно і одиноко. Останні роки свого життя провів у хатині в горах. Свійтвір Геракліт назвав «Про природу», з якого до нас дійшло 130фрагментів. Та зрозуміти думку ефесця нелегко, адже самі древні називали йоготемним. Першоначалом всього сущого Геракліт вважав вогонь, його приваблює найбільшарухливість і мінливість цієї стихії. Вогонь вічний і божественний. Він нетільки те, що лежить в основі всього сущого, але й те, з чого все виникає(тобто субстанційне, і генетичне начало). Виникнення з вогню космосу є«шляхом донизу» і «недостачею» вогню. Та космос вічний«шлях донизу» періодично змінюється «шляхом доверху»,«недостача» вогню — його «надміром». І тоді космос згорає.Проте світова не лише фізичне явище, але й моральна подія.
Той жевогонь, що для органів почуттів є вогнем, для розуму є логосом. Логос вбуквальному розумінні — слово. Але логос не будь-яке слово а лише розумне,більш того логос — це об'єктивний закон світобудови. Однак вогнелогос присущийне лише всьому Всесвіту, але й людині, їі душі. Душа людини має два аспекти:матеріально-речовий і розумово-психічний; вона є єдністю протилежностей,поєднує в собі вологе і вогняне. Чим більше в душі вогню, тим вона краще (уп'яної людини душа особливо волога, і у хворої, і у людини, що під владоючуттєвих насолод).
Геракліт нетільки стихійний матеріаліст, але й наївний діалектик. Він виходить з того, щовсе абсолютно мінливе, ніщо в світі не повторюється, все минуще і одноразове.Також він підмічає, що одне й теж різне і навіть протилежне. Протилежностівступають у боротьбу, і ця боротьба (розбрат) є головним законом світобудови, єпричиною будь-якого виникнення. Протилежності пронизують все, в тому числі іпізнання. Геракліт розрізняє чуттєве і раціональне пізнання. Чуття небезкорисне, особливо зір і слух. Проте вища мета пізнання — пізнання голосу, атим самим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення мудрості. Такепізнання дано не всім, хоча всі люди від природи розумні і рівні. Та вони нерівні фактично, і нерівність ця — наслідок нерівності їх інтересів. Більшістьлюдей живе не по голосу, а по умінню (тобто знаходяться під владою своїхбажань).
НаприкінціV ст. до н.е. в античному світі вимальовується тенденція повороту філософії відприроди до людини. Виразно ця тенденція виявляється у софістів(«софос» — мудрий). На відміну від попередніх філософів, котрі шукалитаємницю людського буття в природі, космосі, Протагор висловив свою знаменитутезу: «Людина є міра всім речам існуванню існуючих і неіснуваннюнеіснуючих». Протагорівська теза надавала європейському гуманізмові специфічногозмісту, пов'язаного з уявленнями про людину як центр всесвіту і обґрунтовувалаїї право дивитися на оточуючий світ крізь призму своїх інтересів. Необхіднотакож зазначити, що софісти були античними просвітниками, які першимипідкреслили формуючу роль і значення освіти, виховання, культури в життілюдини.
Завершенняж формування античної філософії пов'язано зі школою елеатів, які впершепоставили питання про співвідношення буття і мислення, тобто основне питанняфілософії. Ксенофан, Парменід, Мелісс, Зенон — основні представники цієї школи.
Філософіясицілійця Емпедокла (бл. 483-423 рр. до н.е.) — останнього представника«великогрецьких» фізиків V ст. до н.е. — синтетична, бо об'єднує всобі італійську і іонійську традиції. Щодо особливості Емпедокла, то традиціяговорить про нього як про оратора, ритора, лікаря, інженера, поета і філософа;а ще як про пихату людину, що видавала себе за божество. (Він хотів, щоб людидумали, що боги взяли його живим на Олімп, і тому, відчувши приближення смерті,кинувся в кратер вулкана Етни. Та вулкан викинув одну із його мідних сандалій,і задум Емпедокла не вдався). Його вірші і трагедії загинули. Філософські жпоеми — «Про природу» дійшла до нас у досить великих уривках, а«Очищення» — зовсім небагато. Проте його погляди добре збереглися вдоксографічній літературі Він приймає за першоначало всі чотири традиційністихії, навіть, віддаючи данину міфології, ототожнює «чотири кореня»з богами (Зевс, Гера, Аїд і Нестис — сицилійське божество води). Проте цікорені пасивні, тому всі процеси у світі Емпедокл пояснює боротьбою двохпротилежних начал — любові і ненависті. Ці начала психічні, а не фізичні. Любов- космічна причина єдності і добра; ненависть — причина множини і зла. Любовз'єднує розрідне і роз'єднує однорідне, ненависть навпаки — розділяє різноріднеі об'єднує однорідне. В своїй боротьбі любов і ненависть одержують верхпоперемінно. Коли перемагає любов, (перша фаза) наступає гармонія. В такомустані всі чотири стихії перемішані (фактично — не існують як такі). Коли перемагаєненависть, (третя фаза) стихії повністю відокремлюються одна від одної. Ці фазиакосмічні. Космічні лише друга фаза (врівноваження любові і ненависті) ічетверта (врівноваження ненависті і любові). Проте ці фази врівноваженнянестійкі. Зміна фаз відбувається вічно по волі долі.
Багатоцікавих догадок зробив Епедокл в біології і фізиці (наприклад, дивовижнадогадка про те, що світло розповсюджується з великою, але кінцевою швидкістю).
Ще однацікава постать - Анаксагор ізКлазомен (бл.500-428 рр. до н.е.),котрий заради філософії відмовився від своїх земельних угідь і опинився вАфінах в ролі безправного іногородця. Його перу належить твір «Проприроду», але до нас дійшли лише фрагменти від нього.
В центріуваги Анаксагора — проблема якісного перетворення тіл. Основний принципАнаксагора — «все у всьому», який розповсюджується і на першоначала — гомеомерії.
Саме врозумінні першоначал позиція Анаксагора принципово відрізняється від попередніхйому філософів. Він відкидає стихії у якості першоначал. Первинні не стихії, авсі без винятку стани речовини. Причому начало — це найменші, невидимі,понадчуттєві частинки вогню, води, золота, крові і т.і… Ці частинки Анаксагорназивав «насінням всіх речей», а з легкої руки Арістотеля, якийназвав їх «гомеомеріями» або «подібночасткові», вони так іувійшли в історію філософії. Гомеомерії якісні, вічні і незмінні. Вони безмежноділимі, адже скільки не дробити буття, в небуття воно не перетвориться. Звідситеза — «все у всьому». Тобто, кожна річ утримує в собі насіння всіхречей, але має певні гомеомерії; які в ній ревалюють. Та гомеомерії пасивні. Іщоб первинний хаос зміг перетворитися у космос, потребується особливе активненачало. Таким началом виступає Нус, тобто розум. Світовий розум у Анаксагорамає дві функції: рухати і пізнавати світ. Нус діє за допомогою мислення, вінбезмежний, самодостатній і не змішаний з ніякою річчю. Пізнаючи світ, Нусволодіє досконалим знанням про все і має величезну силу. Але, на жаль дляідеалістів, Анаксагор звертається до Нусу лише тоді, коли не може щось пояснитиприродною причиною.
Вершиноюантичного матеріалізму був атомістичний матеріалізм. Атомістика була заснованаЛевкіппом, продовжена і поглиблена Демокрітом. Про життя і твори Левкіппавідомостей мало. Деякі вчені взагалі вважали, що такої людини не існувало, щоце лише літературна фікція. Але дійсна трудність полягає у розділенні вченьЛевкіппа і Демокріта. В доксографічній літературі відомостей про них не багато,і імена їх згадуються разом. Вважається, що Левкіппу належить твір «Пророзум». Про Демокріта відомостей значно більше. Родом із Абдер, Демокріт(бл.460-370 рр. до н.е.) знаменитий своєю відданістю науці. Він говорив, щоодному причинному поясненню він віддає перевагу перед володінням персидськимпрестолом. Після смерті батька, людини заможньої, Демокріт вибрав свою долюспадщини в грошах, і вирушив у подорож.
Вважається,що Демокріту належало близько семидесяти творів на різні теми: моральні,природничонаукові, математичні і т.і..
Атомістичневчення Левкіппа та Демокріта, будучи продуктом логічного розвитку минулихфілософських вчень, своїм корінням однаково зв'язане з трьома періодами — іонійським, елейським і піфагорійським. Насправді, іонійська фізика виступаєодним з теоретичних джерел атомістики, другим її джерелом є піфагореїзм, бодуже вірогідно, що при становленні ідеї атомів філософи керувалисяпіфагорійським вченням про одиниці — атоми виглядають як перетворені формиодиниць. Нарешті, останнім теоретичним джерелом атомістики виступає елейськевчення. Характерно, що дефініція атома дуже нагадує визначення парменідовогобуття. Атрибути атома також визначені за Парменідом. Так, атом характеризуєтьсяяк повний, непроникний, неподільний, вічний, простий, без'якісний, одноріднийтощо. Необхідною тезою атомістичного вчення є безумовне існування порожнечі ібезлічі. Левкіпп і Демокріт шляхом заперечення безкінечної подільностістверджували, що атоми — це найдрібніші елементи, які не піддаються подальшомуподілу.
Левкіпп таДемокріт вважали, що першооснова — фізичні елементи, які безкінечні за своїмчислом. Їх вони називали «атомами», вважали неподільними інепроникними через те, що ці атоми абсолютно щільні і не мають у собіпорожнечі. Левкіпп та Демокріт відстоювали думку про те, що поділ відбуваєтьсязавдяки порожнечі, яка міститься не всередині атомів, а у тілах, якіскладаються з атомів. Атоми в них відокремлені один від одного і відрізняютьсязовнішніми формами, розмірами, положенням і порядком. Атоми рухаються упорожнечі з великою швидкістю. Наздогнавши один одного, вони стикаються. Однівідскакують один від одного, інші зчіпляються чи сплітаються між собою залежновід форм, розмірів, положень та порядків. Новостворені сполучення тримаютьсякупно і тим викликають виникнення складних тіл. Левкіпп та Демокріт припускали,що безконечне не тільки число атомів у Всесвіті, але й число вірогідних їхформ. Існують атоми у вигляді кулі, піраміди, еліпса, невизначеної форми іт.і… Кількість цих форм безконечна.
Демокріттакож поставив проблему про реальне існування простору як одну з необхіднихумов існування матерії. Його теорія простору співвідноситься з теорієюкатегорій часу і руху. За Демокрітом, час і рух у нашому сприйманні уявляютьсяяк дискретні одиниці, які мають межі свого поділу як в реальності, так і вмисленні. Рух мислиться тільки у зв'язку із атомами як щось невід'ємне від них.Демокріт не дає ще класифікації видів руху. Він має на увазі в основному лишемеханічний рух.
У йогозагалом наївно-діалектичному підході до явищ природи ще не можна помітити ознакпояви теорії розвитку. Наприклад, розвиток Всесвіту Демокріт уявляє якпоступове ускладнення первинного хаосу до утворення самого космосу, якиймістить у собі різні світи, що знаходяться на різних етапах свого розвитку.Атомісти встановили не тільки свій закон збереження буття, збагативши йогозаконом збереження руху, а й головний закон процесів, що відбуваються уВсесвіті. Цей головний закон, сформульований Левкіппом у його творі «Пророзум», наголошує: «Ні одна річ не відбувається попусту, але все всилу причинного зв'язку і необхідності». Проте атомісти помилково зводилинеобхідність до причинності. Дійсно, все, що відбувається по необхідності,зумовлено якоюсь причиною. Однак зовсім не обов'язково, щоб дана причинністьзумовлювала саме цей наслідок. В подальшому це приводить у атомістів дозаперечення об'єктивності випадковості, а далі — до філософського фаталізму.
Епікур (341-270 рр. до н.е.) — продовжував вчення Демокріта і вніс до нього суттєві зміни. Якщо у Демокрітаатоми рухаються у порожнечі, то у Епікура атоми довільно відхиляються відпадіння по прямій, від лінії необхідності до свободи. Така«дрібниця», на перший погляд, насправді є принциповою, пов'язаною зтурботою про людину, свободу, бо донедавна кожний індивід античності не мавособистої свободи. Самопочинне відхилення атому у Епікура є специфічнофілософський образ відображення того факту, що у людини з'являєтьсяініціативність. Відхилення людини, цього «соціального атому» відлінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі «мудрого життя»,сенс якого полягав в умінні перебороти страх, біль, відчай, умінні протистоятижиттєвим злигодням, знайти друзів, пізнати любов до людей.
Лініюсофістів у вирішенні проблеми людини як головної теми філософських роздумівпродовжив Сократ. Він став першим в історії моралістом-просвітителем, котрийобрав предметом філософії саме моральне буття людини. «Пізнай самогосебе» — така була теза сократівського філософування. Цей давнійдельфійський вислів, зміст якого зводився до самоконтролю, відмови від марнихкосмологічних мрій, до самопізнання, пізнання своєї моральної сутності і їїподальшої реалізації шляхом досягнення щастя. В його практиці діалог ставосновним методом знаходження істини. Тому Сократ принципово не записував своїдумки, бо вважав живий діалог з співрозмовником реальним існуванням справжньогознання, оскільки записана думка — це думка зупинена, де нема руху. Живийдіалог, полеміку він називав діалектикою.
Сократ (бл.470-399 рр.до н.е.) перший афінський по народженню філософ. Батько його,Софронікс, був ремісником, камінарем, мати — Фінарета — повивальною бабкою.Сократ не прагнув до активної суспільної діяльності, але як вільний афінянин вумовах античної демократії повинен був виконувати суспільні обов'язки івиконував їх сумлінно. Під час війни Афін зі Спартою він доблесно виконуваввійськову повинність. Потім, будучи членом ради п'ятисот, супротививсяскороспілому суду над стратегами, що отримали перемогу у морській битві, алез-за шторму не убитих. І ще раз, знову виконуючи обов'язки притана буле, Сократвідмовився прийняти участь у розправі тиранів над одним чесним афінянином.Сократ був поганим сім'янином, не турбувався ні про жінку Ксантиппу (яка буладуже сварливою, і її ім'я стало загальним сьогодні), ні про трьох синів. Весьсвій час він присвячував філософським розмовам і дискусіям. Після поваленнятиранії тридцяти і відновлення демократії Сократ був звинувачений у безбожжі ірозбещенні молоді і був засуджений на смерть. Його друзі підкупили варту, протеСократ відмовився тікати, мотивуючи тим, що закони треба поважати.
Моральнебуття, ціннісний зміст життя, питання блага і доброчесності, добра і зла,користі і щастя — предмет філософії Сократа. Сократ-мораліст неминуче приходитьдо просвітництва, висуваючи тезу про те, що люди не дотримуються моральнихпонять тому, що не знають їх. Розглядаючи теорію Сократа, слід зазначити, щомораль він розглядав як найглибшу основу всієї людської культури і стверджував,що існують загальні визначення моралі, осягнення яких є гарантієюдоброчесності.
Сократ неототожнював щастя з вигодою подібно деяким софістам. Він ототожнював щастя здоброчесністю. А взагалі знання того, що таке добро і що таке зло, робить людейдоброчесними. Знаючи, що добре і що погано, ніхто не зможе чинити погано. Зло — результат незнання доброго. Моральність, по Сократу, наслідок знання. Але чиодне і те ж: мати знання про добро і зло і вміти користуватися цим знанням?
Платон ((427-347 рр. до н.е.),справжнє ім'я — Аристокл) — видатний філософ античності. Аристократ запоходженням, найбільш здібний учень Сократа, був дуже обдарованою людиною; мавуспіхи в поезії, музиці, спорті. Навіть своє прізвисько — Платон, тобтоширокоплечий, він одержав за атлетичну статуру. Платон прожив 80 років і померна шлюбному банкеті, не доживши 9 років до Пелопонеської війни,
Платон дужеважко переживав смерть свого вчителя і був змушений емігрувати з Афін. МандриПлатона розтяглися на цілі десятиліття. За ці роки він побував у Єгипті,Вавілоні, Персії, Фінікії. Був прямим послідовником моралізуючого інтелектуалізмуСократа. Він енергійно і з великою майстерністю розвинув накреслену своїмучителем гуманістичну лінію філософських пошуків.
Платоннамагався реформувати сущу реальність міжлюдських відносин відповідно доморального обов'язку і для вирішення цього завдання припускав існування другогосвіту — світу ідей. Світ ідей і земне буття протиставлені у Платона вціннісному відношенні: потойбічний світ уявляється як мудрий, досконалий, вінпідноситься над маревом світу чуттєвих об'єктів, і завдання людини, заПлатоном, полягає у наближенні до справжнього світу — світу ідей, в якомуволодарює благо. Треба зауважити при цьому, що пізнання світу для людиниускладнене, оскільки воно припускає обмеження тілесних задоволень (див. Діалог«Федон»). Таким чином, інтелектуалізм, на думку Платона, виступає узв'язку з аскетизмом, який був для нього не самоціллю, а лише передумовоюдуховного піднесення людини. Зверніть увагу на морально-пізнавальну установкуПлатона, яку він розкриває через образ Ерота (див. Діалог «Учта»).
Життялюдей, їх існування в реальному світі Платон описує як перебування в темнійпечері. В цій печері сидять в'язні. Вони сидять спиною до світла і не маютьможливості побачити сонце. Саме з в'язнями, які позбавлені дійсного знання просвіт, Платон порівнює наївних реалістів, що вірять в істинність матеріального,чуттєвого світу. Основним змістом цієї платонівської алегорії є те, що, згідноз ідеалістичним світосприйманням, матеріальний світ — це царство тіней,примарне й химерне, і що існує, справжній, істинний світ, який можна побачитиочима розуму, тобто світ ідей. Кожна ідея вічна і незмінна. Ця розумова ідея — ейдос — відірвана від свідомості, автономна сама по собі, знаходиться середподібних ейдосів-ідей в фантастичному уявному світі. Число ідей не єбезкінечним, хоча воно й велике. Кількість ідей повинна збігатися з кількістюречей, зв'язків тощо. Платон виділяє із загальної кількості ідей ідеїматематичних, етичних, природних і штучних понять та об'єктів, а також ідеїживих істот, дій та ефектів (тобто емоцій).
Головноюідеєю, ідеєю всіх ідей є ідея блага як такого. Світ ідей — це носій блага йдобра, він протистоїть звичайному світові як царству зла. Світ ідей — цеджерело істини, гармонії, краси Платон його порівнює із Сонцем. Ідея блага, — вершина піраміди, — належить Платону.
Але Платонбув неспроможний пояснити всю багатогранність чуттєвого, фізичного світу,космосу лише з погляду світу ідей. Ідеальний світ як сутність, яка існуєзавжди, не дає відповідь на питання, звідки походять явища, в чому причинимінливості світу. Для пояснення явищ буття Платон вводить термін«хора», який по суті тотожний матерії, яка незрима, невловима, не маєформи. За Платоном, вона мертва і недоступна пізнанню, але роль її величезна.Саме хора породжує мінливість і багатоманітність, вона є «матір'ю»,«спів причиною», «годівницею», вона вічна та ніким нестворена.
Третя,після ейдосу та хори, величина в філософії Платона — це світова душа, душакосмосу, що обіймає і світ ідей, і світ речей, з'єднує їх в єдине ціле. Вонамає динамічну і творчу силу, в ній поєднується і свідомість, і пізнання.Світова душа породжує життя і натхненність. При цьому вона внутрішньосуперечлива і складається з трьох частин: тотожного, відмінного та їхпоєднання. Поєднання тотожного й відмінного відповідає світу речей. Зівсеохоплюючої душі космосу творяться й індивідуальні душі. Однак, хоч вони йскладаються з часток води, вогню, землі і повітря, якість їх нижча, ніж у душікосмосу.
Індивідуальнадуша розташована у трьох рівнях тіла як її тимчасового притулку: розсудливістьзнаходиться у голові людини, кругла форма якої відповідає космосу;несамовитість знаходиться у грудях; а нижча частина душі, яка відділена відвищих діафрагмою, — у череві людини, це нижча, — нерозумна частина, раб тіла. Ісаме життя людини, і віддяка їй після смерті залежить від динаміки душі: якщоперемагає розумне, то душа підноситься до світу ідей, а якщо низьке, тілесне,то душа тягнеться до низького — чуттєвого буття. В залежності від перемоги тієїабо іншої частини душі, Платон розробляє і ієрархію душ, надаючи цьомупроцесові соціологічного характеру. Це душі мудреця, царя, практичного діяча,цілителя тіл, віщуна, поета (або художника), ремісника, софіста, тирана. Душумислителя, філософа Платон ставить вище за душу царя. Число душ, за Платоном,скінченне. Душі можуть втілюватися і в рослини, і в тварин, і в людей залежновід того, яка частина душі перемогла в минулому житті.
Вчення просуспільний устрій, тобто соціологія Платона, тісно пов'язане з вченням етичним.Платон порівнює людину з державою, а державу — з людиною. Морально досконалоюлюдина може стати лише в правильно організованій державі. Модель такої державиі пропонує Платон. За своїм устроєм ідеальна держава відповідає вченню Платонапро частини душі. Цим частинам відповідають соціальні стани:правителі-філософи, які несуть у своєму статусі вищу частину душі, — розумну.Другий стан — воїни, або стражі — носії несамовитої частини, і, нарешті, ті, щообробляють землю та ремісники, відповідають нижчій частині душі.
Справедливістьу державі Платона полягає в тому, що всі громадяни займаються своїми справами іне втручаються в чужі. Приватна власність, за Платоном, є коренем усіх бід, і вйого досконалій державі заборонена. Спільними є навіть дружини і діти. Платонвизначає державу як «спільне поселення», де існує суспільний поділпраці. Найбільш неприйнятні форми державного устрою — це демократія, тиранія,олігархія та тимократія (влада військових). Ідеальним для Платона є «владакращих», тобто аристократія, яка в «прекрасному місті»°- удержаві Платона — провадиться через правління мудреців та філософів.
Платоннічого не може сказати про шляхи побудови свого зразкового, досконалогодержавного устрою, крім надії на випадок. Тому з великою надією він тричі їздивдо сіракузьких тиранів Діонісіїв, але щоразу результат був трагічним. Невдовзі,взірець досконалої держави Платона був розкритикований одним ізнайталановитіших його учнів — Аристотелем. Аристотель Стагірит (від місцянародження — поліса Стагіри) — народився в родині придворного лікаря 384 рокудо н. е. Сімнадцятирічним юнаком Аристотель став слухачем платонівськоїАкадемії, де Платон високо оцінив здібності свого учня. В Академії Аристотельпробув 20 років, до смерті Платона, і вже тоді побачив слабкі місця вченнясвого вчителя. В кінці 40°х років ІV ст. До н. е. Арістотеля було запрошено нароль вихователя сина царя Філіппа, майбутнього завойовника, ОлександраМакедонського. На цій посаді Аристотель пробув 4 роки. Повернувшись черезбагато років до Афін, вже в 50-річному віці Аристотель заснував філософськушколу поблизу храму Аполлона Лікейського, (звідси — назва школи — Лікей).Навчання в школі провадилося у формі бесід під час прогулянок, тому школупізніше назвали перипатетичною, тобто прогулянковою. Політичні обставинизмусили Арістотеля залишити Афіни і в 322 р. до н. е. він помер на островіЕвбей.
Філософськаспадщина Аристотеля дуже велика. Головним філософським твором Арістотеля є «Метафізика».Філософія Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Вінрозрізняє «першу філософію» і «другу філософію». Фізика дляАристотеля все ще філософія, але вже «друга». Предмет «першоїфілософії» (пізніше названої «метафізикою») — не природа, а те,що існує над нею. Філософія має право на самостійне існування лише в томувипадку, якщо в області сущого є нематеріальні причини та понадчуттєві інерухомі, вічні сутності.
Аристотельділить філософію на три різновиди: це теоретична, метою якої є знання зарадизнання, практична, яка показує, як знання втілюються у діяльність, татворчо-поетична — знання задля творчості.
Філософія,вважає вчений, на відміну від математики та фізики, досліджує нематеріальнісамостійні причини та надчуттєві нерухомі й вічні істини, тому вона більшцінна, аніж фізика і йде поперед неї. «Перша філософія», якуАристотель називає теологією — найбільш «божественна» наука,притаманна скоріше богові, ніж людині, бо вічні та неземні істини створив бог,тому саме бог і є предметом філософії. Однак матеріальний світ для Аристотелятакож реальний.
За вченнямАристотеля, природа є матеріальні явища й речі, які перебувають у вічному русіта змінах. Субстрат цих матеріальних речей також матеріальний. Субстратвизначається ним як те, «що лежить в основі двояким чином...». ДумкаАристотеля про субстрат з'явилася як критика платонівського «світуідей». Відкидаючи цю тезу Платона, Аристотель вважає, що неправильновідривати сутність від самих речей, виносити її назовні. За Аристотелем,сутність (субстанція) знаходиться у самих речах, Сутність має два критерії:мислимість або пізнаваність у поняттях та «здатність до окремогоіснування».
У системікатегорій, створеній Аристотелем, категорія сутності посідає особливе місце, ботільки сутність може існувати самостійно, окремо, а всі інші категорії (в«Метафізиці» їх шість: суть, якість, кількість, відношення, дія тастраждання) — визначаються тільки через відношення до сутності.
На відмінувід Платона, який заперечував причинний зв'язок між речами, Аристотельнамагається знайти причину всього сущого і виділяє чотири види причин: перша — матеріальна причина, або матерія; друга — формальна причина, або форма; третя — утворююча причина, або рух, та четверта — кінцева причина, або мета. Всі чотирипричини, за Аристотелем, довічні. Але матеріальну причину не можна звести доінших на відміну від формальної, утворюючої та цільової, які фактично можназвести до одної. Формально-утворююча-цільова причина — бог. Арістотелевськийбог за своєю суттю — філософський, його життя — це діяльність його розуму.
Упсихології Аристотеля панує уявленнялише про те, що душу мають не штучні, алише природні тіла. Також Стагірит наводить певну структуру душі. На першомуступені знаходиться рослинна душа, функції якої — відтворення та споживання. Надругому — душа тварини, яка здатна сприймати форму того, що спостерігає, безйого матерії. Людська розумна душа вміщує два перших ступені, і, крім того,наділена розумом. Душа невіддільна від тіла і належить йому, а тіло виконуєроль знаряддя душі.
Аристотельдав перший теоретичний виклад етики як теоретичної науки, він же дав їй ім'я.Все етичне вчення Аристотеля можна поділити на три частини: вчення про вищеблаго, вчення про доброчесність взагалі, вчення про окремі доброчесності(чесноти).
Необхідновідзначити, що благо в етиці Аристотеля досить суворе і характеризується трьомаознаками: по-перше, вище благо не тотожне спільній абстрактній ідеї, визначаючипевну досконалість взагалі. Вище благо є певною характеристикою діяльностііндивіда. По-друге, вище благо завжди є метою, але ніколи не засобом. По-третє,вище благо тотожне блаженству, щастю. Зверніть увагу на те, що вченняАристотеля про вище благо створює образ людини, котра не задовольняєтьсястихійною течією свого життя і намагається свідомо підкорити її якійсь єдинійметі. У сфері етики Аристотель пропонує тезу про те, що чесноти не єпритаманними людині від природи. Впродовж свого життя людина має можливістьнабути їх. Самі чесноти Аристотель визначає як «середину двох пороків, декрайності треба відкидати». Чесноти набуваються вихованням.
Цевиховання проводиться в умовах держави, хоча вона і обмежена в своїхможливостях, тому, що нездатна виховати найвищі чесноти.
Аристотель,як і його попередники, розглядав особистість у живому зв'язку з іншими людьми,з державою. Він виходить з тієї передумови, що доброчесна особистість єнайоптимальнішою з точки зору громадянських цілей. У Аристотеля є двавизначення людини: «людина є розумна істота», «людина єполітична істота». Характер її зв'язків виключно важливий для розумінняарістотелевої етики, людина, за Аристотелем, набуває етичної реальності вполісі. Антична філософія епохи еллінізму, епохи поступово зростаючої кризи,охоплює період з 338 рр. до н.е. — рік військової перемоги Македонії надГрецією, до 30 р. до н.е. — загибель останньої елліністичної держави,еллістичного Єгипту, захопленого римським військом. Для епохи пануваннянадособистісних монархій характерна втрата минулих громадянських чеснот:патріотизму, доблесті, вільнолюбства, достоїнства особистості, громадянської іморальної відповідальності і т.і. На зміну патріотизму приходить космополітизм,який прямо витікає з індивідуалізму. Людина, одинока, замкнена на собі і своємужитті, на своїх часткових інтересах, ніби губиться в невидимих до цьогопросторово-часових рамках світу. І людина прагне замкнутися в собі, придушити всобі бажання і пристрасті, що прив'язують її до світу, знайти мир і спокійсеред вузького кола своїх однодумців. Така людина стала більш особистісною(індивідуалістичною) і менш особистістю, адже від неї в суспільному житті малощо залежало. Декадентські настрої знаходять своє відображення і у філософії(епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм).
Стоїцизм — філософсько-етичне вчення. Свою назву отримав від «портика» в Афінах,з якого виступав засновник цього вчення — Зенон із Кітіона бл. 300 р. до н.е.,але найбільшого розквіту набув у Римі в перші століття н.е. Головне завданняфілософії, на думку стоїків, в етиці, а знання — лише засіб для набуттямудрості, вміння жити. Щастя, як кінцева мета людини, визначається як життязгідно природи. І тільки таке життя добродійне. Етичний ідеал стоїків — мудрець, який досяг безпристрасності (апатії) та самовдоволення (автаркії),тобто незалежності від зовнішніх обставин. Щастя — у свободі від пристрастей, вдуховному спокої, байдужості. Вища моральність полягає в тому, щоб спокійносприймати все, що є в твоєму житті. Змінити щось в своїй долі людина не може,тому що її життєвий шлях визначений наперед. Того, хто цього хоче, доля веде засобою, а того, хто їй противиться°- тягне силоміць. Цікаво те, що майже всіфілософи-стоїки були «варварами», що народилися на окраїнах грецькогосвіту. Географічній різноманітності стоїцизму під стать соціальна широта:символічно, що найвидатніші стоїки -раб Епіктет та імператор Марк Аврелій.
Епіктет (50-140 рр. н.е.) — не ім'я,а прозвище фригійського раба, буквально означає «прикуплений». Хазяїнв Римі дозволив йому вивчати філософію і пізніше відпустив на волю. (Існуєтакий анекдот. Одного разу хазяїн став викручувати Епіктету ногу (Епіктет бувслабкого здоров'я). «Зламаєш!» — сказав Епіктет. Той продовжував, іколи нога була зламана, Епіктет сказав: «Казали ж тобі!». Цей анекдотвідображає те, що народ приписував стоїкам — незворушність в будь-якихобставинах, перемогу духу над біллю).
Найзнаменитішнйпослідовник Епіктета — Марк Аврелій (121-180 рр.). Іспанець за походженням,племінник імператора він рано захопився філософією політики. Мабуть, про такихцарів-філософів мріяв Платон, і Марк Аврелій був швидше філософ, ніж монарх. Які Епіктет, він не писав книг. Його «Роздуми...» — швидше щоденник,адресований самому собі. Римський імператор писав грецькою мовою. Епіктет іМарк Аврелій вчили, що ніщо не може позбавити нас свободи волі. Смерть нестрашна, бо означає лише повернення матеріальних частин тіла до елементів, зяких воно створено. Не треба звертати увагу на те, що поза нашим контролем.
Колистоїкам нарікали, що доктрина про невід'ємне «я» вчить людей«зневажати» закони, вони відповідали просто: навпаки, стоїцизм робитьзаконослухняними, бо вчить не звертати увагу на тіло, родичів, майно, зберігатилише думки, які повинні бути власністю кожного. Поки правителі турбуються проте, щоб жити в ласощах, користуватися рабами, насолоджуватися бенкетами і т.і.,розумна людина охоче прийме їх владу. Іншою філософською концепцією бувскептицизм, заснований Пірроном (360-270 рр. до н.е.) із Еліди в кінці 4 ст. дон.е. Представники цього напрямку не припускали можливості достовірного знання іне вірили у можливість раціонального обгрунтування норм поведінки. Скептицизмнайбільше розповсюджується в ті періоди розвитку суспільства, коли старісуспільні ідеали вже підірвані, а нові ще не закріпилися.
Требазазначити, що скептицизм не тільки теоретична позиція, а ще й своєрідний спосібжиття, що сприймається нормальними людьми як дивацтво. Відомий такий випадок зПірроном. Одного разу, коли його вчитель Анаксарх тонув у болоті, Пірронпройшов мимо і не надав йому ніякої допомоги. Люди нарікали Пірронові, авчитель, що таки врятувався, похвалив його за байдужість. Ще одна легенда проте, що Піррон на кораблі під час бурі поставив у приклад своїм стурбованимучням порося, котре і в бурю продовжувало спокійно їсти і було безтурботним, які належить істинному мудрецю.
Скептикивказують на відносність людського пізнання, на його формальну недоведеність ізалежність від різних умов (обставин життя, стану органів почуттів, впливутрадицій і звичок і т.і.). Тому вони радили утриматись від суджень длядосягнення душевного спокою і незворушності (атараксії) і тим самим щастя, якеі є метою філософії. Філософія скептиків і стоїків вплинула на формуванняетичних засад середньовічної християнської філософії.