Реферат на тему:
Iсторизм як форма теоретичної рефлексiї
Зазначимо, що для появи iсторизму, не меш важливого значення нiж для появи конвенцiоналiзму, мала значенита «теза Дюгема-Куайна», яку ми розглядали вже у 2-му роздiлi даної книги.
Вже конвенцiалiзм обгрунтував, а Куайн доповнив логiчним аналiзом, що мiж емпiричними даними i теорiями зв'язок не безпосереднiй, а має залежнiсть вiд процесу «переходу» бази емпiричних даних у мову символiв цiлої групи гiпотез. Отже визнається неможливiсть вiдокремлення кожної з гiпотез, наприклад, у теоретичнiй фiзицi, вiд iнших теоретичних положень. Факти, у зв'язку з цим, завжди «навантаженi» змiстом який несе теоретична система в цiлому.
Куайн зазначав, що немає наукових положень, якi повнiстю незалежнi вiд досвiду. Жодна з наукових теорiй, гiпотез не має iмунiтету щодо її верифiкацiї. Однак, верифiкацiя здатна лише коректувати теорiю через її окремi положення, отже — бути процедурою збереження теорiї, а не спростування. Фальсифiкацiї, перевiрцi та спростуванню в науцi пiдлягає система взаємопов'язаних положень теорiї, а не окремi її речення чи гiпотези. Вiд цього залежить стiйкiсть теоретичних систем при зiткненнi з суперечливими даними досвiду та здатнiсть теорiї до самокорекцiї на грунтi конвенцiї науковцiв.
Вiдомий французький фiзик-теоретик, iсторик природознавства П'єр Дюгем (1861 — 1916) був одним iз перших дослiдникiв, який звернув увагу на iсторiю науки як на джерело методологiчних принципiв природознавства, вiн дав першi обгрунтовування наявностi зв'язку мiж методологiєю та iсторiєю науки.
Дюгем безпосередньо приймав участь у розробцi рiзноманiтних напрямкiв теоретичної фiзики. Науковому спiвтовариству найбiльш вiдомi його працi з проблем теорiї термодинамiки та електродинамiки. Свої розробки у сферi теоретичної фiзики, вiн здiйснював, перш за усе, маючи на метi вирiшення проблеми створення єдиної фiзичної теорiї, прагнучи зробити її на основi унiверсалiзацiї поняття «енергiя».
Як iсторик природознавства Дюгем вiдомий такими своїми працями: «Еволюцiя механiки» (1903), «Походження статики» (1905 — 1906 ), «Етюди про Леонардо да Вiнчi» (1906 — 1913),«Система всесвiту» (1913 — 1917) та iншi. А також дослiдженням у сферi методологiчних проблем фiзики присв'яченi працi «Фiзика якостi» та «Фiзична теорiя, її предмет i структура» (1906).
Незмiнним предметом фiлософських дослiджень П.Дюгема були методологiчнi проблеми побудови фiзичної теорiї. Центральна проблема методологiчних дослiджень Дюгема полягала в протиставленнi двох традицiйних способiв побудови теоретичного знання: теорiя як пояснення (у фiзицi традицiя Декарта — Лапласа) та теорiя як опис чуттєво не даних процесiв (у фiзицi традицiя Паскаля — Ампера).
Кожна спроба розглядати фiзичну теорiю як пояснення, а не описування дiйсностi, як обгрунтовано П.Дюгемом, обов'язково актуалiзує ряд метафiзичних питань, що виходять за межi фiзики, якi неможливо остаточно вирiшити засобами позитивних наук. До таких одвiчних питань вiдноситься, i така центральна проблема «методологiї пояснення», як проблема iснування матерiальної дiйсностi вiдмiнної вiд даних органiв чуття; проблема пояснення природи даної реальностi. Цi «два питання,- визначає П.Дюгем, — не можна вирiшити методами експериментальних дослiджень; бо емпiричнi дослiдження мають справу тiльки з чуттєво даними явищами… Вирiшення цих питань… це справа метафiзики» [1. -с.24]. Перше свiдомо визначене питання, що ставив перед собою Дюгем — у чому полягає мета кожної фiзичної теорiї. В iсторiї фiзики вiн знаходе лише двi можливi вiдповiдi:
1) кожна фiзична теорiя, вважають визнанi логiки, має на метi пояснення вiдмої групи законiв, доведених експериментально;
2) кожна фiзична теорiя, вважають фiлософи, є абстрактна система, що має на метi узагальнити i логiчно класифiкувати групу експериментальних законiв, не претендуючи на їх пояснення.
Така рiзниця в розумiннi теорiй походе вiд того, що спостереження фiзичних явищ призводе до зiткнення з дiйснiстю, яка безпосередньо не дана чуттям, а тiльки пов'язана з ними (невiдомим нам чином). Тому теорiя сповiщаючи нам про дiйснiсть, яка прихована за явищами не спроможна зробити цю фiзичну реальнiсть предметом безпосереднього споглядання. Теорiя обмежує себе лише доведенням, що нашi споглядання утворюються так, нiби дiйснiсть є такою, якою її визнають. Отже, теорiя завжди складає певну конструкцiю гiпотетичних пояснень. Слiд враховувати й на те, що якщо в емпiричних теорiях фiзики мають предметом свого роз'яснення експериментально встановленi закони, то «чиста» теоретична фiзика не дає таких переконливих аргументiв, щоб iснувала можливiсть доведення усiх її елементiв емпiричними засобами (використовуючи теормiнологiю iндуктивiзму — в «чистих» теорiях завжди наявнi елементи, якi неможливо пiддати процедурi верифiкацiї). Проблема ускладнюється ще й такою обставиною, що жодна метафiзична система також неспроможна дати точних визначень, якi дозволяють вивести з них усi елементи, якi мають мiсце в фiзичних теорiях. Фiлософськi роз'яснення, що наявнi в iсторiх науки та фiлософiї, дають лише негативнi визначення природи фiзичного тiла, заперечуючи вичерпнiсть усiх вiдомих означень (як фiлософських так i наукових). Таким чином, з метафiзичних систем неможливо обгрунтовано вивести та визначити потрiбнi елементи для побудови строгої фiзичної теорiї. А такий стан речей призводе до того, що фiзики часто використовують поняття, припущення, котрi не можна визнати нi метафiзичними, нi науковими (у строгому розумiннi цього слова). Завжди в засадах фiзичних роз'яснень знаходиться дещо, що нiяк не роз'яснюється.
На пiдставi таких мiркувань Дюгем робе узагальнюючий висновок, що фiзичну теорiю неможливо визнати проясненням, навiть якщо спиратися на концепцiю постiйної взаємодiї метафiзики i науки.
На думку Дюгема, довершена фiзична терiя є вiдображення (описування) реальностi, яка виявляє себе через емпiричнi данi, але сама по собi принципово не дана чуттям (емпiрiї). Головна мета науковця, який формулює теоретичне положення, полягає у тому, щоб описуючи результати емпiричних дослiджень вiдкрити способи логiчної систематизацiї та класифiкацiї експеритментально встановлених законiв. Фiзичну теорiю не можна розглядати як абсолютно гiпотетичнi пояснення скритої вiд безпосереднього спостерiгача реальностi, яка опосередковано виявила себе в експериментальних даних (експериментальних законах). Такi пояснення складають основу метафiзики, натурфiлософiї, «вiд яких об'єктивна наука повинна звiльнятися» у своїй iсторичнiй еволюцiї. Загальний недолiк метафiзики, вважає Дюгем, полягає у тому, що фiлософи «йдуть» до природи вiд своїх надто узагальних принципiв, загальнофiлософських настанов, а це призводить до феномену догматизацiї науки, втрати еврiстичної потенцiї наукового пiзнання. З точки зору догматичного свiтогляду кожну нову думку, фактично кожне вiдкриття слiд розглядати як пустi, єретичнi, неможливi уявлення.
Теоретична наука лише як описування має право на «повагу», «еволюцiю»; це самостiйно iснуючих органiзм, котрий пояснювальна частина експлуатує як паразит (Дюгем).
Свою позицiю критики «методологiї догматизму» Дюгем обгрунтовує тезою, що нове знання завжди у чомусь суперечить вже вiдомому. Саме ця властивiсть нового заперечувати у тих чи iнших моментах вiдоме є принципова ознака нового. Тому нове знання неможливо визнати результатом еволюцiї попереднього, вже вiдомого, «старого» знання.
Обгрунтування концепцiї методологiї побудови теорiї як вiдображення дiйсностi, у Дюгема супроводжується систематичною критикою iндуктивiзму. Заперечуючи традицiйне, для позитивiзму, розумiння опису реальностi в теорiї лише як результату iндуктивного узагальнення даних систематичних емпiричних спостережень, вiн зазначує, що послiдовний iндуктивiзм призводить до антинаукового фiлософського солiпсизму, згiдно з яким єдиною реальнiстю є мова суб'єкта, його «Я», а предмет фiзичних дослiджень — мовнi феномени. Дюгем обгрунтовує тезу, що результати емпiричних дослiджень не мають самостiйного значення, вони завжди розглядаються крiзь систему понять певної теорiї (науковi факти завжди теоретично навантаженi; в iншому випадку їх нiхто не визнає за науковi). Система понять певної теорiї дозволяє розглядати емпiричнi данi як встановленi факти (тобто науковцями було створене обгрунтування, що саме цi емпiричнi данi є факти, а не щось iнше) та виявляти наявнiсть емпiрично даного взаємозв'язку мiж рiзними процесами, подiями, як спiввiдношення символiчних конструкцiй, якi не можна звести до поняття «результат iндуктивного узагальнення». На фактах iсторiї фiзики Дюгем послiдовно демонструє, що такi конструкцiї мають характер не iндуктивних узагальнень, а саме апрiорних систетичних суджень, якi наявнi в мовi та свiдомостi науковця до емпiричного дослiдження у формах цiлеспрямованого намiру проведення певного експерименту.
У своїх дослiдженнях з iсторiї фiзики Дюгем, використовуючи пояснення Платона, що таке асторономiя, визначає вiдмiннiсть мiж рiзними рiвнями пiзнаня, настiльки чiтко i виразно, що його концепцiя серед багатьох фiлософiв науки часто визнається класичною.
Дюгем вказує, що Платон вирiзняє три ступеня астрономiї: споглядальний, геометричний i фiлософський. Нагадаємо, що на той iсторичний перiод, вiдношення науки та фiлософiї складало одну неподiльну систему думок. Тому дане вирiзнення ступенiв, на думку Дюгема, має унiверсальне методологiчне для античної науки значення. Видiляються три рiвня пiзнання. Нижчий рiвень є пiзнання за допомогою чуттєвого споглядання. Вищий рiвень є пiзнання з допомогою чистого iнтелекту, на якому споглядаються вiчнi iстини. Вищiй рiвень спiвпадає з тим, що фiлософи найчастiше називають «безпосереднiм спогляданням», або концепцiєю «чистого розуму» абсолютних рацiоналiстiв.
Мiж нижнiм i вищим рiвнями пiзнання iснує ряд змiшаних суджень, якi складають промiжний рiвень. Пiзнання, засноване на судженнях змiшаного рiвня, Платон називав геометричним пiзнанням. Саме те, що сьоднi (у перiод життєдiяльностi Дюгема) називають природознаством, «сучасною наукою» i розвинулося iз цього змiшаного, гiбридного рiвня суджень, якi характеризують специфiчнi властивостi самого предмету свого дослiдження (математично даний теоретичний об'єкт), а не приписують йому певнi властивостi та перетворюються в систему догматiв, iстинних незалежно вiд змiн, якi мають мiсце в iсторичному процесi розвитку науки.
Розглядаючи конкретнi проблеми, що були усвiдомленi у наслiдок осмислення кризи фiзики кiнця ХIХ ст., на вiдмiну вiд А.Пуанкаре (який також займався iсторiєю фiзики), Дюгем використовує iсторiю фiзики як методологiю вирiшення ряду проблем теоретичної фiзики. При цьому вiн пiдкреслював, що саме iсторiя спроможна не дати впасти вченому в «амбiцiозну догматику або вiдчай пiрронiзму». Iсторiя науки сповiщає людинi про «предвiщення, якi проголошувалися сформульованими теорiями та реально були реалiзованi у дiйсностi, вона створює переконання про те, що фiзичну теорiю не можна розглядати як абсолютно штучну систему, яку вважають сьогоднi придатною для пояснення процесiв у дiйсностi, а завтра непридатною, що вона є класифiкацiя все бiльш наближена до природьої, все бiльш вiрне вiдображення реальностi...»[1. -с.56]. Фiзична теорiя це система математичних положень, що виведенi з обмеженого кола принципiв, якi сформульованi з метою повного i однозначного (точного) охоплення в єдину систему експериментально встановлених законiв.
Тому єдиним критерiєм iстини фiзичної теорiї залищається обгрунтована iндуктивно узгодженiсть iз емпiричними даними. Однак ця узгодженiсть реалiзується лише вiдповiднiстю мiж уявними теоретично визначеними взаємодiями i фактами, що були передбаченi цiєю теорiєю, якi були вiдкритi для фiзики саме при допомозi фiзичної теорiї. Теорiї не повиннi бути «паразитуючими» на тiлi вже створеної емпiричними дослiдженнями науки, вони самi є «мотор», рух фiзики до нового знання.
Причину iсторичних змiн формулювань загальних положень фiзики, законiв науки, Дюгем вбачає у тому, що досвiд констатує безперервне виникнення нових суперечностей мiж законами та фактами дiйсностi, а фiзики безперевно покращують формулювання законiв природи, щоб вони адекватнiше описували факти. Визнаючи, що таке протистояння мiж дiйснiстю i теоретичними знаннями продовжується безперервно, Дюгем дотримується положення про безперевне спростування досягнутих здобуткiв науки новими узагальненими описами законiв природи. Положення про те, що новi теорiї охоплюють собою i попереднi теорiї як вiдносну iстину, яка має обмежену новими даними сферу використання в науцi, дозволяє Дюгему дати вiдповiдь на виявлену конвенцiалiстами проблему наступництва мiж класичною i новою фiзикою.
Iсторичний аналiз становлення фiзичної теорiї переконує Дюгема у тому, що «накопичення» вiдносних iстин у нескiнченому процесi пiзнання складає остаточну iстину, яка адекватно моделює властивостi дiйсностi, її сутнiсть.
Доповнення iсторичним аналiзом «арсеналу» вирiшення проблем розвитку фiзичної теорiї дозволив створити уявлення про формування поняття фiзичної теорiї як цiлiсного образу дiйсностi, фрагменти якого за межами цiєї цiлiсностi втрачають рацiональний сенс. Саме це поняття дає можливiсть вести розмову про науку (фiзику, математику, хiмiю тощо), як про певну цiлiснiсть. Поняття «наука» тепер стає змiстовно, а не лише формально, визначеним. Утворюється пiдстава для змiстовного визначення специфiчних, iстотних для її власного розвитку властивостей.
Пiд впливом поширення iсторичного аналiзу науки в фiлософiї науки аналiтична орiєнтацiя починає змiнюватись синтетичною. Пом'якшується дихотомiзм понять «емпiричне-теоретичне», протиставлення теорiй та фактiв, контексту вiдкриття i контексту обгрунтування. Замiсть рiзкого протиставлення емпiричного знання як надiйного, обгрунтованого, незмiнного, теоретичному знанню як самосуперечливому в основоположеннях та мiнливому, виникають концепцiї про взаємопроникнення емпiричного i теоретичного. Загальним стає переконання про «теоретичну навантаженiсть» факту, що фiксацiя наукового факту можлива тiльки за умови наявностi вiдповiдної теорiї, котра детермiнує факти. Тому факти, вiдкритi за допомогою однiєї теорiї, можуть за своїм значенням вiдрiзнятися вiд фактiв, встановлених при допомозi iнших теорiй. Обгрунтовується, що змiни теорiй можуть спричинюють змiни у фактуальному фундаментi наукових знань.
Iсторизм заперечує переконання послiдовникiв позитивiзму, що процес появи нового знання є абсолютною протилежнiстю процесу обгрунтування знань. Iсторичнi реконструкцiї процесу вiдкриття спираються на концепцiю єдностi процесу виникнення i обгрунтування нової теорiї.
--PAGE_BREAK--
Жорсткий демаркацiонiзм, який грунтувався, у першу чергу, на теорiї верифiкацiї, критицi традицiйної фiлософiї як ненаукової метафiзики, замiнюється тезою про єднiсть наукового i ненаукового знання. I.Лакатосом, Т.Куном починає визнаватися прийнятнiсть фiлософських означень, що були використанi у наукових теорiях. Так, парадигмальна концепцiя Т.Куна стверджує, що парадигма опирається на ряд фундаментальних положень, котрi неможливо спростувати за визначенням, окiльки вони носять метафiзичний характер. Згiдно з I.Лакатосом — «старi» науковi теорiї не вiдкидаються, а поступово витискуються «новими». «Незмiнне ядро» науково-дослiдницької програми у концепцiї I.Лакатоса наповнюється рефлексивними (фiлософськими) обгрунтуваннями. А Пол Фейєрабенд, виявляючи iррацiональнi складовi наукової дiяльностi, взагалi вiдмовляється вiд твердження про iстотну вiдмiннiсть науки, мiфу, фiлософiї.
Опора на факти з iсторiї науки, дослiдження процесiв змiн у науковому пiзнаннi дозволили встановити, що процеси виникнення, становлення, замiни наукових iдей та теорiй мають загальнi форми, якi усталено повторюються. Вiдкидається уявлення про зразки наукових теорiй, якими, наслiдуючи аналiтичну фiлософiю науки, традицiйно вважали теорiї математичної фiзики. Хоча слiд визнати, що найчастiше iсторичнi данi, що використовуються у якостi iлюструючого наукового матерiалу стосуються, як правило, математики та фiзики. Однак, постiйно пiдкреслюється, що в iсторiї науки можна вiднайти рiзноманiтнi данi для iлюстрацiї рiзних iдей (навiть протилежних), тому евристичне значення таких iлюстрацiй є вiдносне.
Дослiдження iсторiї науки, результати порiвнянь iсторичних етапiв еволюцiї науки привели до поширення антикумулятивiзму у розумiннi росту знання. Загальновизнаним стало переконання, що в iсторiї науки неминуче iснують катаклiзми, революцiйнi перетворення, коли вiдбувається перегляд попереднiх теорiй, якi були визнаними, обгрунтованими, доведеними. Разом iз теорiями постiйно переглядаються факти i методи, методологiї, фундаментальнi свiтогляднi положення та переконання.
Приблизно у серединi 70-х рокiв (значною мiрою — завдяки зусиллям П.Фейєрабенда) серед фiлософiв науки поширилося переконання, що створення загальновизнаної теорiї, iдеальної моделi науки, яка iстинно реконструює iсторiю науки, — справа безнадiйна. Програма створення унiверсального наукового методу, яка була проголошена ще позитивiзмом, опиралася на надiю, що фiлософiя науки, сама являючи собою науку про науку, вже завдячуючи своєму iснуванню приведе до створення загальновизнаної методологiчної концепцiї. Однак, дискусiї у межах фiлософiї науки довели, що вона не спроможна створювати загальновизнанi концепцiї. Виявилося, що вона несе у собi характерну рису iсторiї фiлософiї — розмаїття думок i позицiй. У свою чергу, саме Фейєрабенд визнаючи проблему демаркацiї антиномiєю виявив її принципову важливiсть, оскiльки якщо наука та мiф можуть невирiзнятися, тодi будь-який послiдовний розум завжди буде мучитися питання про необхiднiсть науки взагалi.
Центральна проблематика iсторичних дослiджень у фiлософiї науки, за свiдченням Ст.Тулмiна (з яким можна погодитись), була змальована ще Р.Дж.Коллiнгвудом у працi «Нарис метафiзики» (1940). Коллiнгвуд звернув увагу на наявнiсть iєрархiї питань i тверджень у природознавствi. Ця iєрархiя свiдчила, що загальнi принципи у науцi не являють собою унiверсальнi твердження, з яких дедуктивно виводяться особливi та одиничнi твердження. Найбiльш явно, ця iєрархiчнiсть притаманна математичним наукам, базовi положення котрих є чiтко фiксованими. У природознавствi специфiчнi положення отримують своє значення лише при спiввiднесеннi з певними метафiзичними доктринами. Загальнi принципи (визначення простору, часу, субстанцiї, закону та iн.) вiдносяться до специфiчних положень не як аксiоми до виведених наслiдкiв, а як фундаментальнi проблеми, через розгляд яких просуваються дослiдження у певнiй сферi пiзнання.
Теза Коллiнгвуда, що «iнтелектуальнi змiни в науцi пов'язанi iз змiнами базових припущень», опирається на переконання про вiдсутнiсть доведених i обгрунтованих абсолютних унiверсальних наукових положень. Тому для фiлософа типу «коллiнгвудiвського метафiзика» [2. -с.171] проблема дослiдження науки складається з «пояснення, за яких умов i в наслiдок яких процесiв певна сукупнiсть абсоютних посилань змiнюється iншою» [2.-с.172]. Каузальне визначення iсторичностi науки було зафiксоване Тулмiном у такому визначеннi Коллiнгвуда: «Абсолютнi передумови кожного суспiльства на кожному етапi його iсторiї створюють вiдповiдну структуру, котра переживає напруження, i цi напруження зростають з рiзних причин. Якщо напруження стають дуже значними, структура руйнується та змiнюється iншою, що являє собою модифiкацiю старої структури, але без цих руйнiвних напружень» [2.-с.173].
Коллiнгвуду, також, належить визначення головної проблеми iсторичного аналiзу науки — неможливiсть рацiонального пояснення еврiстичних змiн. Вiн вказував, що модифiкацiя старої структури знань у нову не являє собою пряму рацiональну дiю науковцiв. Даний процес вiдбувається як нiким не запланований. Тому завжди залишається проблема визначення, у кожному конкретному випадку, чи був «рацiональним» перехiд вiд старих припущень до нових[Див.: 2.-с.170 -189]. Нова сукупнiсть «абсолютних» припущень не може визнаватися критерiєм, бо вона сама стане колись старою.
Зазначимо, що вiдкриття нового «методу iсторизму» належить Томасу Семюелу Куну.
Томас Кун, спочатку в 1961р. — у статтi «Про функцiю догмату в науковому дослiдженнi», а потiм у книзi «Структура наукових революцiй» (1972) i на симпозiумi у Бедфорд-коледжi (Лондон, 1965), висуває теорiю наукових змiн, призначену для вирiшення визначеної Коллiнгвудом проблеми.
Кун, здiйснюючи порiвняння «нормальної» та «революцiйної» науки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових товариств, виявив, що iсторизм може виконувати функцiю методу та методологiчної пiдвалини формування певної «парадигми» чи «дисциплiнарної матрицi» (поняття «дисциплiнарна матриця» використовується ним в останнiх працях, як уточнення поняття «парадигма»).
Конкурентна боротьба рiзних наукових товариств, яка представлена перiодами панування окремих парадигм (певних загальних способiв iнтелектуальної та експериментальної дiї) та розпаду парадигм (процеси пошуку i становлення нових способiв конкретно наукового свiтосприйняття), у Т.Куна, складає не тiльки iсторичну реалiю буття науки та науковцiв, а й пiдвалину iнтелектуальних процесiв, за яких єдиним способом iнтелектуальної рацiональної дiї науковцiв стає використання певної моделi iсторiї як методу. У книзi «Структура наукових революцiй» зазначено, що в процесi виникнення принципово нових iдей важливу функцiю виконують психодинамiчнi iррацiональнi елементи, якi вiн описує у якостi «гештальтiв». Суб'єктом гештальту є особистiсть, яка всупереч усталеним науковим традицiям пропонує уявлення, що заперечують ряд розповсюджених наукових переконань як анахронiзми.
У свою чергу, стосовно даного питання, Iмре Лакатосом було показано, що нi генiальнiсть яскравих особистостей, нi еврiстичнiсть та зручнiсть нового знання не стають вирiшальними аргументами для наукового товариства у процесi визнання новацiї, бо бiльшiсть учених завжди є частка конкретної наукової школи, яка дотримується «своїх» «загальноприйнятих» уявлень. Новi уявлення просто не розумiються, а тому не сприймаються абсолютною бiльшiстю. I у цьому нерозумiннi немає нiчого дивного, бо розумiння є результат осмисленого, рацiонального сприйняття. А оскiльки пропонується нове, яке заперечує опрацьовану систему уявлень, тодi воно визнається як «антинаукове».
У наслiдок аналiзу поняття «нове знання», ми можемо зробити висновок, що нове у чомусь обов'язково заперечує та спростовує попереднє. Без цього заперечення «новим — старого» поняття «нове» немає нiякого сенсу. Тому визнання процесу появи нових знань виявляє парадокс iррацiонального поступу науки, яка вважається загальновизнаним зразком рацiональностi.
Визначення процесу, за допомогою якого реально знiмається вказана проблема, вдалося (незалежно вiд I.Лакатоса) зробити Т.Куну через аналiз процесiв вiдновлення наукових кадрiв певної наукової школи. Методологiчну функцiю, як виявилося, виконують пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї та тощо), якi створюються вiдповiдними науковцями, що завжди мають певнi науковi уявлення. Написання навчального посiбника завжди супроводжується дидактичною обробкою iсторiї науки окремим вченим, який керується власними науковими уявленнями. Оскiльки кожен пiдручник є систематизований виклад iсторiї вiд «елементарних» до «сучасних» надбань певної галузi пiзнання, тодi «сучаснi» уявлення, яких дотримується автор (парадигма товариста до якого належить автор) повиннi несуперечливо вкладатися у загальнонауковий iсторичний здобуток. Отже, у виглядi пiдручника iсторiя, вiдабстрагована вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально «дiючим» методом не тiльки рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у несуперечливу систему, а й методом формування нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства однодумцiв.
У межах методологiї iсторизму методи дедукцiя, iндукцiя знаходяться у логiчному пiдпорядкуваннi новiй класифiкуючiй системi (конвенцiя) та методу фальсифiкацiї, як засобу прийняття науковостi нової конвенцiї.
Звертаючись до iдей основположника метода iсторизму Томаса Семюеля Куна слiд зазначити, що вiн формує свою концепцiю iсторичної динамiки змiн у науковому знаннi при спробi подолати суперечностi логiчного емпiризму та критичного рацiоналiзму.
Не дивлячись на значнi досягнення критичного рацiоналiзму, пов'язанi зi створенням концепцiї формування нового знання при вирiшеннi попередньо усвiдомлених проблем, серед представникiв фiлософiї науки залишилася загально визнана невдоволенiсть неможливiстю проведення остаточної фальсифiкацiї. Методологiя критичного рацiоналiзму давала позитивнi наслiдки при її застосуваннi лише до деяких перiодiв розвитку науки, залишаючись безсилою перед цiлим рядом проблем, усвiдомлених у середовищi представникiв фiлософiї науки. Розповсюджений образ науки як системи знання, змiни якого пiдпорядкованi принципам методологiї та логiки, суперечив значному фактуальному матерiаловi, котрий засвiдчував, що мають мiсце надметодологiчнi шляхи розвитку науки.
Т.Кун, вирiшуючи цю проблему, створює власний образ науки, специфiка котрого полягає в тому, що логiко-методологiчнi фактори розвитку науки втрачають свою всеосяжну надiсторичну нормативнiсть, позбавляються визначень унiверсальностi та пiдпорядковуються функцiональнiй залежностi вiд iсторично обмежених способiв дiяльностi наукового товариства. Розробка концепцiї функцiональної залежностi вiд спiвтовариства науковцiв логiко-методологiчного базису наукового пiзнання дозволила Куну опрацювати модель iсторико-наукового процесу як послiдовної змiни станiв конкурентної боротьби мiж рiзними товариствами вчених. Найбiльш визначними моментами даного процесу Кун вважає перiоди «нормальної науки» i «наукової революцiї».
Запропонована Т.Куном концепцiя фiлософiї науки спрямовується на критику iдейного грунту нормативiзму в епiстемологiї — переконаностi в абсолютнiй унiверсальностi критерiїв науковостi та наукової рацiональностi. Цi критерiї проголошуються ним iсторично вiдносними. Способи вирiшення наукових проблем не детермiнуються попереднiми методологiчними здобутками. Визначення рацiональностi на вiдмiну вiд нерацiонального в iнтелектуальнiй дiяльностi кожен раз встановлюється заново при затвердженнi парадигми. Тим самим Кун заперечує фундаменталiзм емпiризму, вважаючи, що не iснує фактiв, незалежних вiд парадигми, i не може iснувати нейтральної мови емпiрiї. Товариство вчених, керуючись вiдповiдною парадигмою, вчиться бачити свiт скрiзь її нормативи. Не факти визначають теорiю, а теорiя визначає — якi саме факти будуть нею осмисленi, стануть предметом свiдомостi.
Стратегiчний задум Т.Куна полягає в тому, що саме iсторiя науки має стати джерелом та пробним каменем епiстемологiчних моделей рiзних концепцiй у фiлософiї науки. Запропонувавши обмежити пануючий в неопозитивiстськiй та попперiанськiй традицiї образ науки як системи знань, змiни i еволюцiї котрого пiдкорюються канонам методологiї i логiки, i замiнивши цей образ на схему науки як розгалуженої форми дiяльностi наукових спiвтовариств, Кун стає засновником нової лiнiї в розвитку фiлософiї науки — iсторичної школи [Див.:3. -288с.].
Специфiка запропонованого образу науки полягає в тому, що логiко-методологiчнi фактори науки втрачають свою надiсторичну нормативнiсть i стають функцiонально залежними вiд вирiшуваних проблем i панiвного у вiдповiдний iсторичний перiод способу дiяльностi наукового товариства.
Кун констатує, що антиiсторичний стереотип формувався на основi класичних праць i пiдручникiв. Так, з цих праць часто напрошується висновок, що змiст науки репрезентований лише описуваними на їх сторiнках спостереженнями, законами i теорiями. Але, якщо науку розглядати як сукупнiсть фактiв, теорiй i методiв, зiбраних у пiдручниках, що знаходяться в оббiгу, то в такому разi вченi — це люди, якi лише бiльш чи менш успiшно роблять свiй внесок у створення чи поповнення цiєї сукупностi. Розвиток науки за такого пiдходу — це лише поступовий процес, в якому факти, теорiї й методи докладаються до все зростаючого запасу досягнень, котрий i є науковою методою i знанням. Iсторiя науки при цьому перетворюється у таку дисциплiну, яка фiксує як цей послiдовний прирiст, так i труднощi, що перешкоджали нагромадженню знання.
У протилежнiсть цьому, Кун намагається не стiльки вiдшукати в колишнiй науцi «нетлiннi» елементи, котрi збереглися до сьогоднi, скiльки розкрити iсторичну цiлiснiсть науки за того перiоду, коли вона iснувала.
Вiдтак розвиток науки є не нагромадженням несуперечливих фактiв, концепцiй i т.п., а змiною певних гештальтiв. Вважаючи, що розвиток науки є почерговою змiною двох циклiв — перiодiв «нормальної науки» i перiодiв «наукових революцiй», Кун пояснює, що у перiод «нормальної науки» всi вченi подiляють певний гештальт, парадигму, а у перiод наукової революцiї вiдбувається гештальтперключення, змiна парадигми.
Соцiально-психологiчний характер концепцiї Куна визначається його розумiнням наукового спiвтовариства, члени якого подiляють певну парадигму. Прихильнiсть до даної парадигми зумовлюється не тим, що вчений виступає як творець нових iдей, а становищем його в данiй соцiальнiй органiзацiї науки, його iндивiдуальними психологiчними якостями, симпатiями, естетичними мотивами i смаками. Саме цi i подiбнi до них фактори є, згiдно з Куном, основою наукового спiвтовариства i пояснюють стiйкiсть певної парадигми.
Тобто, центральне поняття в концепцiї Куна — поняття «парадигма», або сукупностi найзагальнiших iдей i методологiчних настанов в науцi, якi визнаються на даному етапi дослiдження науковими i приймаються науковим спiвтовариством.
Парадигма має двi властивостi: 1) вона прийнята науковим спiвтовариством як основа для подальшої працi; 2) вона мiстить нерозв'язанi питання, тобто вiдкриває простiр для дослiджень.
Парадигма не є чимось статичним, застиглим. На її основi проводяться дослiдження, в результатi котрих парадигму переформовують, уточнюють.
Послiдовний перехiд вiд однiєї парадигми до iншої через революцiю є звичайною моделлю розвитку зрiлої науки. Однак ця модель не характерна для перiоду аж до кiнця XYIII ст., до появи робiт Ньютона. До кiнця XYIII ст. не було такого перiоду, для якого була б характерна якась єдина точка зору на природу свiту, а замiсть цього було безлiч шкiл.
В перiод нормальної науки ми маємо справу з трьома типами дiяльностi: 1)збиранням значимих фактiв; 2) порiвнянням фактiв i теоретичних передбачень; 3) переформулюванням теорiй. Тобто, iз тим, що моделювалося iндуктивiзмом, конвенцiоналiзмом i фальсифiкацiонiзмом.
Нормальна наука, як правило, не створює нiчого нового нi в феноменологiчному, анi в концептуальному вiдношеннi. Вчений звичайно заздалегiдь знає, якi результати вiн має отримати. Однак вiн завжди має сумнiв у тому, чи їх вдасться отримати. Той, кому це вдається зробити, доводить свої здiбностi i вмiння.
Нормальна наука не спрямована на вiдкриття чогось принципово нового. Але це нове все-таки неминуче виникає. Наукове вiдкриття не одиничний акт, а процес, котрий включає i виявлення нового, i усвiдомлення того, що отриманий результат — це дiйсно нове. На одному з етапiв розвитку нормальної науки неминуче вiдбувається розбiжнiсть спостережень з передбаченнями, виникає «аномалiя». I коли таких аномалiй нагромаджується достатня кiлькiсть, нормальний плин науки припиняється, настає криза, яка звичайно приводить до створення нової теорiї. На прикладах систем Птолемея i Копернiка, кисневої теорiї горiння i теорiї вiдносностi Кун показує, яким чином попередня теорiя перестає адекватно пояснювати нагромадженi факти, як пiдготовлюється нова теорiя i вiдбувається змiна парадигми [Див.:3.-с.112-115].
Кун вважає, що в кризовий перiод розвитку теорiї iнколи вдається пояснити факт, що суперечить їй, в межах старої парадигми. Однак, якщо цього не вдається зробити, виникає безлiч тлумачень старої парадигми. Криза може закiнчитись також тим, що завдання, що виникло, розв'яжуть на основi старої теорiї. Iнколи «пiдступне» завдання просто вiдкладають на майбутнє. Нарештi, в крайньому випадку, замiнюють стару парадигму. За кризових перiодiв змiнюється тематика дослiджень, рiзко зростає iнтерес до аномальних фактiв, розхитується стереотип наукових поглядiв до тих пiр, поки криза не розв'яжеться науковою революцiєю.
За аналогiєю мiж полiтичною i науковою революцiями, при замiнi парадигми вченi, згiдно з Куном, розподiляються на прибiчникiв нового i прихильникiв старого. Остаточне рiшення, приймати чи нi нову парадигму, залежить вiд бiльшостi членiв наукового спiвтовариства, якi на це погодяться.
Думку, що нова парадигма включає стару як окремий випадок, Кун вважає помилковою. Як на приклад вiн вказує на те, що маса в формулах Ньютона i Ейнштейна означає рiзнi поняття. Суть справи — не в можливостi звести одну парадигму до iншої, а в змiнi поглядiв на простiр i час: iдеї Ейнштейна не лише не включають в себе уявлення Ньютона, але й заперечують їх. Тим самим, наукова революцiя це змiна саме фiлософських переконань науковцiв.
Кун пiдкреслює, що вирiшальний критерiй вибору парадигми кiлькiсть i важливiсть проблем, якi можна розв'язати на її основi. Але цей критерiй лежить вже поза наукою. Наука революцiонiзує свiт, що лежить за її межами.
Зi змiною парадигми змiнюється i весь свiт вченого. Абсолютна об'єктивна мова наукового спостереження, про яку мрiяв Декарт, неможлива. Сприйняття вченого завжди буде зазнавати впливу парадигми, загальних метафiзичних настанов окремого кола науковцiв..
Кун вважає, що iснуюча педагогiчна традицiя i характер змiсту пiдручникiв приховують факт наукових революцiй. Якщо дивитись на пiдручники, то можна прийти до висновку, що рух науки — це лише поступове наближення до нинiшнього її стану. Великим вченим минулого приписуються думки, яких вони не мали, їх висловлювання тлумачаться з позицiй сучасностi на пiдставi новiтньої реконструкцiї iсторично наявних надбань науки.
Процес затвердження нової парадигми має складну структуру. Критерiєм надання переваги виступають фальсифiкацiї, новi можливостi розв'язання наукових завдань, простота, яснiсть, науковий престиж автора. Але в бiльшостi випадкiв докази на користь нової i старої парадигми зрiвноважуються. Однак, оскiльки вибiр парадигми вiдбувається в перiод кризи, себто тодi, коли вченi розчарованi старою парадигмою, вони приймають нову парадигму на пiдставi нерацiональних мотивiв.
Кун вважає, що вчений — член наукового спiвтовариства — є звичайно добре пiдготовленим i до наукової роботи, i до кризи науки. Не пiдготовлений вiн лише до виходу з кризи. Тому нову парадигму, як правило, висуває або дуже молода людина, або вчений, який нещодавно прийшов до даної наукової царини.
Вихiд з кризи, тобто виникнення нової парадигми, становить органiчний компонент наукового прогресу. Структура науки, подiленої на конкуруючi школи, завжди така, що прогрес її неминучий.
Таким чином, перiод нормальної науки визначено парадигмою, така наука спрямована на дослiдження визначеної базовою теорiєю сферу явищ. Обмеження такого роду створює умови для поглиблення дослiджень, задає критерiї професiоналiзму, бо в його межах немає потреби апелювати до вихiдних принципiв i виправдовувати використання певних понять. Усе це створює певну мовну традицiю нормальної науки, в якiй наявнi свої конвенцiї щодо сенсу i змiсту термiнiв, понять тощо. Отже, конвенцiональне визначення термiнiв, понять, мови має своє iсторичне обмеження, котре слiд завжди враховувати. Поглиблення та поширення наукового усвiдомлення буття, визначене парадигмою пiд час перiоду нормальної науки, призводить до появи побiчних результатiв, що сприймається як отримання критерiїв для вiдсiву ненаукових проблем.
Парадигма спрямовує дослiдження не тiльки закладеною у нiй моделлю визнаних науковим спiвтовариством способiв пiзнавальної дiяльностi, вона певною мовною структурою може спрямовувати i шляхом абстрагування вiдповiдних правил iз визнаних способiв дiї. Вченi погоджуються у своїй iдентифiкацiї парадигми, попередньо не узгоджуючи її повну iнтерпретацiю. Тому за перiоду нормальної науки парадигма дiє, функцiонуючи у напiвсвiдомiй формi. Перший симптом кризи нормальної науки — набуття парадигмою форми обмежуючих принципових правил. Нормативна форма парадигми є свiдченям її найвищої досконалостi, i водночас початком її занепаду. Коли парадигма набуває зрiлого самовизначення, що здiйснюється через її усвiдомлення у формi системи норм науковостi, наука починає вступати на шлях свого революцiйного розвитку, починається руйнування цiєї системи, оскiльки вона набула форми догмату (св’ятого писання).
Вченi нiколи не сприймають невiдповiднiсть ряду фактiв теорiї, якою вони керуються, у якостi контрприкладу, бо нове виникає внаслiдок взаємодiй, котрi якiсно невiдповiднi парадигмальному самоусвiдомленню, парадигмальному поглядовi на дiйснiсть. Тому вважається, що для обгрунтування фактiв, неосяжних для вiдповiдної парадигми, потрiбен iнший теоретичний рiвень дослiджень зi своїми новими способами наукової дiяльностi. Такi факти Кун називає «аномалiями». Кун засвiдчує, що аномалiї можуть виникнути i бути усвiдомленими тiльки на фонi парадигми; у цьому полягає її головна епiстемологiчна функцiя. Чим бiльше розвинута парадигма, тим вiдчутнiший для наукового товариства вплив аномалiй. Однак, аномальнiсть все рiвно залишається за межами парадигми i не визнається фактом. Фiксацiя аномалiй вiдбувається у формi визнання наявностi «головоломки», додаткової мороки.
Поступово настає перiод професiйної невдоволеностi неспроможнiстю наукового товариства вирiшувати головоломки, виникненням мороки з постiйного дискутування ряду питань. Це настає перiод кризи науки. Вiдкриття нового як наукове досягнення вiдбувається у формi осмислення аномалiй, через визнання їх фактом. Як правило, проблеми, по вiдношенню до котрих фiксується поняття кризи, бувають такого типу, якi вже були предметом усвiдомлення, а практика нормальної науки визнала їх вирiшеними (наприклад: що ми розумiємо пiд термiном «простiр»). Такi проблеми вирiшуються тепер з урахуванням аномалiй, якi сприймаються як контрфакти по вiдношенню до попереднього теоретичного рiшення. Таким чином, вiдкриття, поява нової теорiї, замiна парадигми стає реальнiстю через перегляд основоположень, якими користувалися попереднi поколiння вчених. Тим самим, цi основоположення стають предметом окремого аналiзу: експлiкуються, рефлексуються, спiвставляються.
Остаточним моментом становлення нової парадигми є спiвставлення двох парадигм мiж собою i природою. Таке спiвставлення можливе лише за умови наявностi нової парадигми, яка має здатнiсть вирiшувати головоломки, вiднесенi попередньою парадигмою до аномалiй. Результатом спiвставлення, як правило, буде органiзацiя нового наукового спiвтовариства, об'єднаного новою парадигмою. Тому парадигми спiвставляються не як варiанти лiнгвiстичних вправ, а як рiзнi свiтогляднi системи.
Представник американського постпозитивiзму Стiвен Тулмiн у серединi 60-х рокiв запропонував iншу iсторичну модель науки, центральна iдея якої полягає в iсторичному формуваннi та функцiонуваннi «стандартiв рацiональностi та розумiння, якi складають основу наукових теорiй».
Основною проблемою, яка знаходиться у центрi уваги Тулмiна, є проблема пояснення концептуальних змiн у науцi. Ця проблема виражена у питання — «яким чином, за яких обставин i завдяки якому процесовi фундаментальнi поняття змiнюють одне одного?» [4. -с.12]. Також вiн цiкавиться iдеями iсторизму та наукової революцiї, проблемою вiдносної самостiйностi науки в системi суспiльної свiдомостi та культури.
Вже в раннiй працi пiд традицiйною неопозитивiстською назвою «Фiлософiя науки» (1953) Тулмiн пiддав критицi абсолютизацiю логiчних (дедуктивiстських та iндуктивiстських) методiв аналiзу мови науки, а також неопозитивiстськi уявлення про аналiз та синтез, зробив деякi критичнi зауваження на адресу традицiйних позитивiстських концепцiй науки як «майже не дотичних до практичної роботи у областi фiзики»[5. -p.122].
Тулмiн дуже швидко завоював визнання як фiлософ, котрий вiдкидає формально-логiчнi схеми, системи та моделi; його почали iменувати «представником антипозитивiстської течiї англо-американської фiлософiї» [6. -с.71], що висунув найбiльш радикальнi заперечення проти неопозитивiстської програми з позицiї «iсторика науки».
У своїх фiлософських пошуках Ст.Тулмiн еволюцiонує вiд неопозитивiзму, англiйської школи «фiлософiв буденної мови», та махiзму до гносеологiчного еволюцiонiзму Чикагських фiлософiв. Вiн вiдмовляється вiд вульгарно-гносеологiчного положення Е.Маха про «iнтелектуальну еволюцiю» як безперервну аккумуляцiю знання, а також не приймає вирiшення проблеми концептуальних змiн Г.Фреге, Р.Дж.Коллiнгвудом та Т.Куном. На думку Тулмiна, помилка Фреге та Коллiнгвуда полягає в тому, що «вони обоє приєднались до фiлософського культу систематичностi, тобто до переконання, що поняття повиннi утворювати „логiчнi системи“»[2. -с.180], а отже — прирiвняли «рацiональне» до «логiчного». Такий пiдхiд веде до того, що «рацiональнiсть» наукового вiдкриття ( тобто конкретних рацiональних дiй, котрi можуть знаходитись за межами логiки i мови, за допомогою яких вченi домовляються про грунтовно пiдготовленi концептуальнi змiни) може випадати з поля аналiзу та оцiнки, якщо використовувати лише «логiчнi» чи лiнгвiстично самовизначенi термiни.
Недолiк iсторичної моделi Т.Куна, на думку Тулмiна, полягає у перебiльшенi значення змiн, що вiдбуваються при замiнi теорiй, оскiльки немає абсолютних розривiв. «Називаючи змiну „революцiйною“, ми не вiдкидаємо свого зобов'язання пояснити „обставини та процеси“, що мають мiсце пiд час цiєї змiни» [2. -с.182]. Замiсть «революцiйного» пояснення iнтелектуальних змiн Тулмiн пропонує еволюцiйну модель iсторiї, яка пояснює як поступово трансформуються «концептуальнi популяцiї». Еволюцiйне пояснення досягається ним завдяки використанню iдеї Дарвiна про мiнливiсть та природний вiдбiр видiв у якостi iлюстрацiї «популяцiйної теорiї».
Також, iз критикою «моделi Куна» виступив П.Фейєрабенд. Еволюцiя iдей Пола Фейєрабенда прослiдковується з 50-х рокiв нашого столiття. Спочатку вiн притримувався поглядiв, якi були близькими до «аналiтичної фiлософiї» як рiзновиду неопозитивiзму, потiм став прихильником концепцiї К.Поппера, але невдовзi зайняв позицiю критичного вiдношення до попперiанства. В рядi статей вiн вiдкидав фiзико-пiзнавальний принцип вiдповiдностi, згiдно якого однi теорiї в науцi бувають частковими або граничними випадками iнших, повнiших та бiльш iстинних теорiй. Поступово фiлософiя науки Феєрабенда приходить до обгрунтування теоретичного плюралiзму як основи iнтелектуальної творчостi, що методологiчно заперечує парадигмальнiсть залишаючи їй мiсце лише в епiстемологiї, використовуючиу тезу про залежнiсть емпiричних знань вiн прийнятої теорiї, а самої теорiї — вiд її власної та онтологiчної мови i вiд прийнятої фiлософiї.
У 60-тi роки Фейєрабенд висловлювався i в пiдтримку тези про «неспiврозмiрнiсть» рiзних теорiй. Саме вiн з найбiльшою вiдвертiстю висловив тi наслiдки та пiдсумки, до яких прийшла «постпозитивiстська» методологiя науки, виразив доведенi ним до логiчного завершення та загострення тi агностичнi iдеї, що мiстились у працях «критичних рацiоналiстiв (К.Поппер, Х.Альберт i Е.Тонiч), „постпозитивiстiв' iсторичної школи (Т.Кун, Ст.Тулмiн, I.Лакатос), “неорацiоналiстiв' (Г.Башляр i його послiдовники).
Першi працi Фейєрабенда лише вiддалено провiщували той епiстемологiчний анархiзм, котрi гiпертрофують критичний рацiоналiзм. Але вже й тодi їх автор поступово видiлявся серед iнших постпозитивiстiв як найбiльш безкомпромiсний, такий, що не лякався самих крайнiх висновкiв з своїх припущень i гiпотез.
Виходячи з тези про несумiснiсть (а пiзнiше неспiврозмiрнiсть) наукових теорiй, Фейєрабенд приходить, услiд за Поппером та Куном, до антикумулятивiзму — тобто заперечення того, що в науковому пiзнаннi зберiгається деяке незмiнне стале „ядро“ об'єктивних iстин — i тим самим вiдкидання вчення про розвиток у вiдноснiй iстинi моментiв iстини абсолютної. Науковi теорiї є несумiсними, непорiвнюваними, взаємонеперекладуваними — альтернативнi побудови завжди i кругом формально-логiчно одна однiй суперечать i не виводяться одна з одної. Вiдсутнiсть принципово спiльних мов спостереження вiдповiдно для iзольованих одиничних емпiричних тверджень, для емпiричних базисiв окремих теорiй, для рiзних методологiчних пiдходiв призводить до ситуацiї хаотичної багатомовностi — теорiї. До цього Фейєрабенд приходить на пiдставi тези про „теоретичну навантаженiсть“ всiх емпiричних понять, яка має мiсце до того, як поняття будуть пiдданi свiдомiй концептуальнiй обробцi.
Принцип мовної неспiврозмiрностi будується на визнаннi iснування iррацiоналiстичного базису рацiоналiзму. Фейєрабенд при цьому посилається на дослiдження Л.Флека, Е.Дюркгейма, Л.Левi-Брюля; на широко вiдомi в захiднiй фiлософiї дослiдження пралогiчного „мислення“ у прадавнiх народiв. Можна помiтити також вплив на Фейєрабенда гiпотези „лiнгвiстичної вiдносностi“ Е.Сепiра та Б.Уорфа i схожi позицiї К.Айдукевича.
Серед проблем, якi в тiй чи iншiй мiрi розглядались Фейєрабендом, можна назвати такi: який шлях i якi методи є найбiльш адекватними для побудови теорiї науки, якою є структура сучасного наукового знання i якими є механiзми його функцiонування та росту, що становить основу наукового пiзнання i якi взаємовiдносини iснують мiж здоровим глуздом, науковим знанням, що спирається на досвiд та експеримент, i загальними фiлософськими твердженнями про свiт.
Iснували рiзнi пiдходи до цих проблем, зокрема — в рамках неопозитивiзму пiдхiд Поппера, критиком якого ввжає себе Фейєрабенд. У свiй час, критикуючи логiчних позитивiстiв, Поппер у протилежнiсть вченю про непохитнiсть емпiричного фундаменту наукового знання та унiверсальнiсть гiпотетико-дедуктивної моделi наукової теорiї протиставив метод росту знання шляхом висунення смiливих здогадок, верифiкацiонiзмовi — принцип фальсифiкацiї. Проте, йому не вдалось вирiшити ряд методологiчних проблем: так, принцип фальсифiкацiї вимагає негайної вiдмови вiд теорiї, як тiльки отримано негативнi результати пiсля її фальсифiкацiї. Однак, як це продемонстрував I.Лакатос [7.-p.87-98], реальна наукова практика не задовiльняється цим принципом: вiд теорiї, що оточена багатьма аномалiями i навiть прямо сфальсифiкована, вченi вiдмовляються лише тодi, коли побудована альтернативна та бiльш прогресивна нова теорiя. З цього факту, зокрема, випливає, що критерiй демаркацiї науки i не-науки на основi принципу фальсифiкацiї є, що найменше неконструктивним. Взагалi, критика концепцiї росту наукового знання К.Поппера виявила невiдповiднiсть з фактами iсторiї фундаментальної науки, що на думку Лакатоса, пов'язано iз особливою сферою практичного поширення цiєї методологiї — прикладнi науки. При всiй вiдмiнностi позицiй Фейєрабенда i, наприклад, Куна, Лакатоса та iнших, можна, однак, видiлити деяке спiльне, властиве їм всiм розумiння моделi наукового знання. Принципи такої iсторико-методологiчної моделi науки такi:
1. Теоретичне розумiння науки є можливим лише за умови динамiчної структури наукового знання.
2. Наукове знання є цiлiсним за своє природою; його не можна розбити на незалежнi один вiд одного рiвень спостереження та рiвень теорiї; будь-яке твердження спостереження зумовлене вiдповiдною теорiєю — є „теоретично навантаженим“.
3. Фiлософськi (онтологiчнi, метафiзичнi) концепцiї тiсно взаємопов'язанi з власне науковим (конкретно-науковим) знанням: фiлософiя не тiльки виявляє стимулюючий вплив (позитивний чи негативний) на науку, але фiлософськi твердження органiчно входять в „тiло“ науки, формують його.
4. Динамiка наукового знання — не складає послiдовний кумулятивний процес; науковi теорiї є незалежними одна вiд одної, неспiвставлюваними, неспiврозмiрними (ця теза серед представникiв фiлософiї науки iсторизму вiдкидається тiльки Лакатосом).
5. Мета змiни наукового знання — не досягнення об'єктивної iстини, а, наприклад, отримання кращого розумiння певних феноменiв, вирiшення бiльшої кiлькостi наукових проблем, побудова простiших та компактнiших теорiй тощо.
До позитивних сторiн цiєї моделi, що стосується й творчостi Фейєрабенда, вiдносяться iдеї iсторизму, цiлiсностi знання, визнання взаємозв'язку фiлософського та наукового знання, вiдмова вiд наївно-кумулятивiстського уявлення про розвиток науки.
У свою чергу, iсторико-методологiчна модель наукового знання не просто проголошує iсторизм своїм гаслом, а вважає його основою формування, iснування, розвитку науки.
Література:
1. Карнап Р. Преодоление метафизики логическим анализом языка//Аналитическая философия науки: становление и развитие. -М.,1998.
2. Патнем Х. Реализм с человеческим лицом//Аналитическая философия науки: становление и развитие. -М.,1998.
3. Борн М. Размышления и воспоминания физика: Сборник статей. -М.,1977.
4. Аристотель. Метафизика//Сочинения: В 4-х тт. -М.,1976. -Т.1.
5. Ратников В.С. Физико-теоретическое моделирование: основания, развитие, рациональность. -К.,1995.
6. Чуйко В.Л. Iнтерпретацiя та реконструкцiя наукового знання//Фiлософська думка. -N5. -К.,1999.
7. Рорти Ричард. После философии — демократия//Боррадори Дж.Американский философ: Беседы с Куайном и др.-М.,1998.
8. Lyotard J.-F. La Condition postmoderne. Rapport sur le savoir. -Paris,1979.
9. Чуйко В.Л. Гносеологiчнi проблеми аналiзу процесу технологiчного використання наукового знання// Проблеми фiлософiї. N91. -К., 1992.
10. Платон. Диалоги.-М.,1986.
11. Див.: Лосев А.Ф. Миф, число, сущность. -М.,1994.
12. Price D.J. de S. Science Since Babylon. -Vale,1961.
13. Жак Деррiда у Москвi. -М.,1992.
14. Чуйко В.Л. Про методологiчну недосконалiсть монiзму// Фiлософськi читання пам'ятi Павла Копнiна -К.,1997.
15. Чуйко В.Л.Конструирующее мышление и технологическое применение науки//Философские проблемы современного естествознания. -Вып. 72. -К.,1990.
16. Кондаков Н.И. Сравнение // Логический словарь-справочник. -М.,1975.
17. Рижко В.А. Концепцiя як форма наукового знання. -К.,1995.
18. Категории диалектики, их развитие и функции. -К.,1980.
19. Кузанский Н. Сочинения в двух томах. -Т.1. -М.,1979.
20. Ильенков Э.В. Проблема противоречия в логике//Диалектическое противоречие. -М.,1979.