ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«ЗАПОРІЗЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
МІНІСТЕРСТВАОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ/>/>ДИПЛОМНА РОБОТА
ОСНОВНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ
Запоріжжя/>2010
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ
1.1 Стан наукової розробкиосновних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами
1.2 Характеристика понятьдослідження: «соціальна робота», «організаціясоціальної роботи», «діти-інваліди»
1.3 Методологія дослідженняосновних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами
РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ
2.1 Сутність та специфікаорганізації соціальної роботи з дітьми-інвалідами
2.2 Провідні напрямкиорганізації соціальної роботи з дітьми-інвалідами
2.3 Організація соціальної реабілітації дітей-інвалідів
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
За даними ООН, в світі нараховується приблизно 450 мільйонів людейз обмеженими фізичними можливостями і близько 200 мільйонів з них – діти.
Останнім часом у нашій країні відзначається значне збільшеннячисла дітей-інвалідів. В Україні за останні 20 років рівень інвалідності здитинства збільшився приблизно у 3,6 рази. Основними причинами збільшення числадітей-інвалідів є внутрішні (генетичні аномалії, спадкові хвороби, вродженівади, причинами яких можуть бути погіршення умов життя, які негативно починаютьдіяти вже в період розвитку плоду; погіршення умов праці жінок; погіршенняекологічної обстановки) та зовнішні (механічні, фізичні, хімічні, біологічні,психічні, несприятливі умови життєдіяльності).
Але, не зважаючи на причини настання інвалідності, для дітей цеозначає значне обмеження життєдіяльності. Вона сприяє розвитку соціальноїдезадаптації, що обумовлена порушенням розвитку, утрудненнями усамозабезпеченні, спілкуванні, навчанні, оволодінням у майбутньому професійниминавичками. Отримання дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх віснуючу систему суспільних відносин потребує від суспільства додаткових засобівта зусиль, що сьогодні намагається бути реалізовуватись у рамках соціальноїроботи.
Сьогодні перед дітьми-інвалідами та їх батьками постає безлічпроблем фізіологічного, психологічного, економічного, соціального характеру,які полягають у соціальній, територіальній та матеріальній залежностідітей-інвалідів від батьків та опікунів, а також у тому, що при народженідитини з обмеженими можливостями родина або розпадається, або надмірно опікаєдитину, не даючи їй можливості розвиватися; проводиться слабка професійнапідготовка дітей даної категорії; діти-інваліди та їх батьки відчуваютьтруднощі при пересуванні по місту, що призводить до ізоляції; відсутнєповноцінного правового забезпечення дітей з обмеженими можливостями; сформовананегативна суспільна думка по відношенню до дітей-інвалідів.
І з огляду на всі ці проблеми перед дітьми-інвалідами, їх батькамита суспільством постає проблема організації в рамках соціальної роботикомплексних центрів соціально-психологічно-фізичної реабілітації дітей зобмеженими можливостями.
Хоча сьогодні організація реабілітації дітей-інвалідів займає однез пріоритетних місць в Україні та розглядається, як проблема національногозначення. В області вже створена система реабілітаційної допомогидітям-інвалідам з ураженням нервової системи та порушенням психіки, якабазується на основних принципах діяльності, своєчасності неперервності,послідовності та доступності у наданні комплексної реабілітаційної допомогидітям з фізичними та розумовими вадами, але цих заходів не достатньо дляповноцінної організації життя дитини-інваліда.
Проблема організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами полягаєв устаткованому розумінні, що діяльність центри соціальної допомоги тареабілітації дітей з обмеженими можливостями та соціальних працівників маєвідбуватися на основі медичної моделі інвалідності. Але виходячи з цієї моделіінвалідність розглядається як недуг, хвороба, патологія, що є неприпустимим прироботі з дитиною, оскільки дана модель ослабляє соціальну позицію дитини, щомає інвалідність, відособлює його від «нормального» дитячого суспільства.
Тому основні засади організації соціальної роботи здітьми-інвалідами мають формуватися на основі організації центрів та програмреабілітації, з використанням не тільки медичної моделі, а й соціальної,політико-правової моделей, а також моделі культурного плюралізму, на якихбазується теоретична та практична діяльність соціального працівника.
Об’єкт дослідження – соціальна робота з дітьми-інвалідами.
Предмет дослідження – основні засади організації соціальної роботиз дітьми-інвалідами.
Мета дослідження — основних засад організації соціальної роботи здітьми-інвалідами.
Для досягнення мети необхідно виділити наступні завдання:
- визначити стан наукової розробки основних засад організаціїсоціальної роботи з дітьми-інвалідами;
- дати характеристику головним поняттям дослідження: «соціальнаробота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди».
- визначити методологію основних засад організації соціальної роботиз дітьми-інвалідами;
- дослідити сутність та специфіку організації соціальної роботи здітьми-інвалідами;
- вивчити провідні напрямки організації соціальної роботи здітьми-інвалідами;
- проаналізувати сутність організації соціальної реабілітаціїдітей-інвалідів.
Гіпотеза дослідження: організація соціальної роботи здітьми-інвалідами має ґрунтуватися на основі організації центрів та програмреабілітації дітей з обмеженими можливостями для їх активної їх соціалізації вумовах сучасного суспільства.
РОЗДІЛ І
МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇСОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ
1.1 Стан наукової розробки основних засадорганізації соціальної роботи з дітьми-інвалідами
Сьогодні в нашій країні, як і всьому світі, спостерігаєтьсятенденція зростання числа дітей-інвалідів. Тому проблема організації соціальноїроботи з дітьми з особливими потребами, внаслідок її актуальності, широкорозроблялась і розробляється дослідниками різних галузей: психологами,фізіологами, соціальними педагогами, соціологами.
Велику роботу в цьому напрямку провела А.Й. Капська, яка розробиларяд принципів і закономірностей соціальної роботи з дітьми-інвалідами, в основуяких покладено процес реабілітації. В своїй роботі А.Й. Капська визначила 2головні мети організації такої роботи: забезпечити соціального, економічного,інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має відхилення за допомогоюорганізації соціальної, матеріальної та медичної підтримки, а такожпопередження виникнення вторинних дефектів у дітей-інвалідів [10].
Крім того наукова розробка даної теми висвітлена в працях Л.І.Акатової [2], О.В. Безпалько [4], Л.Т. Тюплі, І.Б. Іванової [23], М.П.Лукашевича, І.Т. Миговича [16], О.І. Карякіна [11 та інших, які за основусоціальної роботи з дітьми-інвалідами беруть реабілітаційний процес.
Для осмислення проблеми аналізу інвалідності у дітей яксоціального феномену важливою залишається сутність соціальної норми, якувивчали Е. Дюркгейм, М.Вебер, Р.Мертон, П.Бергер, П.Бурдьє та інші.
Аналіз соціальної проблеми інвалідізації в цілому, а такожорганізації соціальної роботи з дітьми-інвалідами зокрема здійснюється в площинісоціологічних конвенцій. Так К. Девісом, Р.Мертоном та Т.Парсонсом булирозглянуті проблеми інвалідності дітей як специфічного соціального стануіндивіда, соціальної реабілітації, соціальної інтеграції, соціальної політикидержави відносно дітей-інвалідів, на базі чого і формуються сучасні засадиорганізації соціальної роботи. І саме в рамках даного підходу було розробленопоняття «діти з обмеженими можливостями» як синонім до поняття «діти-інваліди»[18, 35].
Оскільки більшість дослідників зазначає, що основою соціальноїроботи з дітьми з обмеженими можливостями є реабілітація О.В. Безпалько булозапропоновано відокремити певний ряд правил реабілітації дітей-інвалідів, атакож напрямків, що покликані допомогти дитині сформувати здатність досамообслуговування, розвивати свій творчий потенціал, тобто стати повноціннимчленом суспільства [4, 89].
Доповнюючи цю думку М.П. Лукашевич і І.І. Мигович увагу приділяютьтому, що реабілітація дітей з особливими потребами є схемою розвитку здатностейдитини – соціальній адаптації, при чому ці заходи обов’язково мають охоплюватий інших членів сім'ї [16, 149].
В свою чергу О.І. Карякіна та Т.Н. Карякіна в своїй роботі «Основиреабілітації інвалідів» зазначають, що соціальна робота з даною категорією маєвключати, окрім реабілітації, систему інтеграції дитини-інваліда у суспільствота систему соціального захисту, що має надаватися державою [11, 15].
В Україні протягом тривалого часусформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей звадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася міжМіністерством освіти України, Міністерством охорони здоров’я України,Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справахсім’ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури іспорту.
Правові засади щодо задоволенняособливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями усоціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадськійдіяльності відображені у Законах України: «Про основи соціальної захищеностіінвалідів в Україні», «Про освіту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державнудопомогу сім’ям з дітьми», «Про фізичну культуру і спорт», «Про сприяннясоціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про благодійництво таблагодійні організації», в Основах законодавства України про охорону здоров’я,Основах законодавства України про культуру [5].
У 1989 році ООН прийняла текст Конвенції про права дитини, якаволодіє силою закону. У ній закріплено права дітей, що мають відхилення урозвитку, вести повноцінне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти власнугідність, почуття впевненості у собі і полегшують їм активну участь у життісуспільства, а також право неповноцінної дитини на особливу турботу тадопомогу, яка повинна надаватися по можливості безкоштовно з урахуваннямфінансових можливостей батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу продитину, з метою забезпечення ефективного доступу до послуг в сфері освіти,професійної підготовки, медичного обслуговування, підготовки до трудовоїдіяльності та доступу до засобів відпочинку, що повинно сприяти найбільшповного залучення дитини в соціальне життя і розвитку її особистості, включаючикультурний та духовний розвиток [14].
1.2 Характеристика понять дослідження: «соціальнаробота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди»
Поняття «соціальна робота» увійшло в соціально-гуманітарнулітературу наприкінці ХІХ ст. у відповідь на соціальну потребу суспільства узмістовному відображені практичної діяльності людей, які допомагали бідним [23,5]. У сучасній науковій літературі поняття «соціальна робота» розглядається втрьох основних значеннях, як практична діяльність, як навчальна дисципліна, якгалузь наукових знань. В даній роботі нас цікавить соціальна робота якпрактична професійна діяльність з надання допомоги та підтримки людей, якіопинились в скрутній ситуації. Метою такої діяльності є оптимізація втіленнясуб’єктивної ролі людей в усіх сферах життя суспільства в процесіжиттєзабезпечення і діяльності особистості, сім'ї, соціальних та інших груп іспільнот у суспільстві [21, 90].
Словник-довідник соціального працівника розкриває термін«соціальна робота» як вид професійної діяльності, направленої на задоволеннясоціально-гарантованих і особистісних інтересів і потреб різних груп населення,на створення умов, які допомагають відновленню або поліпшенню здатності людейдо соціального функціонування [12, 56].
В свою чергу поняття «організація соціальної роботи» слідрозглядати як реалізацію функції управління діяльністю з надання допомоги тапідтримки людей, що опинились в складних життєвих ситуаціях. Оскільки самтермін «організація» тлумачиться як функція управління, в межах якоїздійснюється розподіл робіт поміж окремими робітниками та їх групами таузгодження їх діяльності. Реалізація функції організації здійснюється у процесіорганізаційної діяльності [17, 9]. «Організація» — це група людей, що працюють спільнодля досягнення загальних цілей. Це те місце, де люди будують відношення і взаємодіють.Тобто «організація соціальної роботи» — це соціальна категорія, у якій існуєскладне співтовариство людей, що взаємодіють з метою допомоги соціально незахищеним верствам населення, поводження яких залежить не тільки від їхніхіндивідуальних характеристик, але і від їхнього взаємного впливу [19, 6].
Оскільки темою нашого дослідження є організація соціальної роботиз дітьми-інвалідами, то необхідно визначитись з такими поняттями як «інвалід»та «дитина інвалід».
Перше офіційне визначення «інвалід» дається в Декларації про праваінвалідів (1975 р.): інвалідом є будь-яка особа, яка не може самостійнозабезпечити повністю чи частково потреби нормального життя і/чи соціальногожиття через ваду, яка набута з народження чи ні, його чи її фізичних чи розумовихздібностей [23, 340].
В роботі Л.І. Акатова визначено, що «інвалід» — особа, яка маєпорушення здоров’я зі стійким розладом функцій організму, що обумовленозахворюваннями, наслідками травм чи дефектами, які призводять до обмеженняжиттєдіяльності і потребують соціального захисту [2, 31].
У законодавстві колишнього СРСР існувало дещо інше поняття«інваліда», яке було пов’язане зі втратою працездатності. За такою постановкоюпитання діти до 16 років не могли бути признані інвалідами. Таким чином,виникла необхідність в появі терміну «дитина-інвалід». «Діти» — цесоціально-демографічна група населення у віці до 18 років, що мають специфічніпотреби і інтереси, соціально-психологічні особливості [2, 11].
І відповідно, до вище викладених термінів, до категорії«діти-інваліди» відносяться особи до 18 років, які мають значні обмеженняжиттєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушенняросту та розвитку дитини, здатностей до самообслуговування, переміщення,орієнтації, контролю за своєю поведінкою, у навчанні, спілкуванні, трудовійдіяльності в майбутньому [3, 6].
В Законі України «Про охорону дитинства» встановлено, що«дитина-інвалід» — дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненимзахворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку,що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідністьдодаткової соціальної допомоги і захисту [7, 142]. А Законом України «Прореабілітацію інвалідів в Україні» визначено, що «дитина-інвалід» — особа вікомдо 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленимзахворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чифізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності тавикликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту [8, 36].
Таким чином, організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами –це вид професійної управлінської діяльності групи людей, що працюють спільно длязадоволення соціально-гарантованих та особистісних потреб осіб до 18 років зістійким розладом функцій організму, що зумовлюють обмеження її нормальноїжиттєдіяльності.
1.3 Методологія дослідження основних засадорганізації соціальної роботи з дітьми-інвалідами
В загальному вигляді методологія дослідження – це системапринципів і засобів пізнання, організації і побудови теоретичних основ курсовоїроботи.
Для того, щоб досліджувати основних засад соціальної роботи здітьми-інвалідами, необхідно, перш за все|передусім|, зазначити |розглядати| методи,за допомогою яких проводилось дане дослідження.
У рамках дослідження основних засад організації соціальної роботиз дітьми-інвалідами нами було використано наступні принципи:
а) принцип об'єктивності, який в даному випадку дав можливістьповно і точно, без спотворень і упереджень відображати сутність та значеннязасад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами;
б) принцип системності, що дозволяє встановити зв'язок між усімаелементами соціальної роботи з дітьми-інвалідами та її організацією, що уподальшому дозволяє об’єднати їх у цілісний елемент дослідження;
в) принцип єдності теорії та практики пізнання, який дозволяєвиявити властиві закономірності організації соціальної роботи здітьми-інвалідами і вивчити предмет дослідження з огляду теорії та практики.
Методи, що застосовуються в рамках даного дослідження: 1) методформалізації, що полягає в процесі дослідженні основних засад організаціїсоціальної роботи з дітьми-інвалідами у викладені отриманих знань у виглядіпонять, суджень, гіпотез, теорій та законів; 2) метод порівняння, якийосновується на визначені різниці та подібності основних засад організаціїсоціальної роботи з дітьми-інвалідами в різноманітних наукових працях; 3) методабстрагування, за допомогою якого виділялось основних значимих засадорганізації соціальної роботи з дітьми-інвалідами і відхилення несуттєвих,засад, що притаманні соціальній роботі зі всіма групами клієнтів; 4) методаналізу дав можливість розбити предмет дослідження на складові частини, тобтовиділити певні форми, принципи, функції та шляхи оптимізації основних засадорганізації соціальної роботи з дітьми-інвалідами; 5) метод синтезу, що наодержаній інформації про організаціюсоціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями дає можливість об’єднатираніше виділені елементи дослідження в цілісну структуру; 6) методдіалектики, за допомогою якого ми розглядаємо організацію соціальної роботи здітьми-інвалідами як системне явище з притаманним тільки йому характеристикамита закономірностями; 7) метод індукції, який при аналізі усіх елементівпредмета дослідження дозволив перейти від загальних фактів до конкретнихвисновків.
Таким чином, даний розділ ми присвятили визначенню теоретичнихоснов, дослідженню наукових праць Л.І. Акатової, О.В. Безпалько, Л.Т. Тюплі,І.Б. Іванової, М.П. Лукашевича, І.Т. Миговича, О.І. Карякіна, на яких будуєтьсясьогоднішня соціальна робота з дітьми-інвалідами. А крім того визначенопровідні поняття дослідження, а саме «соціальна робота», «організаціясоціальної роботи», «діти-інваліди». Загалом наше подальше дослідження будуєтьсяна певних принципах та за допомогою ряду методів, серед яких принципсистемності, принцип єдності теорії та практики пізнання, принципоб'єктивності, метод порівняння, метод формалізації, метод абстрагування, методаналізу, метод синтезу та інші.
РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇСОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ-ІНВАЛІДАМИ
2.1 Сутність та специфіка організації соціальноїроботи з дітьми-інвалідами
Сьогоднішня соціальна робота здітьми-інвалідами – результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значноюмірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічнуполітику у різні періоди часу. Однак у відношенні до інвалідів склалося багатоспецифічних факторів, які впливають на умови їх життя. Неосвіченість, зневагаоточуючих, зневіра і жах – ці соціальні фактори ізолювали дитину-інвалідів тазатримали їх розвиток, про це свідчить історія.
Протягом багатьох років соціальнаробота у відношенні до дітей-інвалідів розвивалася від елементарного догляду успеціальних закладах до навчання дітей-інвалідів та до реабілітації людей, якістали інвалідами у дорослому віці [24, 169].
Рівень цивілізованості суспільствабагато в чому визначається ставленням цього суспільства до маргінальної групинаселення, зокрема до дітей-інвалідів, їхніх сімей тощо. В умовах економічноїнестабільності, кризового стану практично всіх складових гуманітарної сфери, напочатковому етапі правової стабілізації діти-інваліди виявилися найбільшнезахищеною категорією населення. І відповідно соціальна робота з даноюкатегорією потребує подальшої організації з урахуванням усіх специфічнихособливостей дітей з обмеженими можливостями та співпраці з ними.
Сьогодні інвалідність у дітей визначається вченими як стійкасоціальна дезадаптацiя, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічнимистанами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її вікувиховні i педагогiчнi процеси, у зв’язку з чим вона постійно потребує доглядута допомоги. Це значне обмеження життедiяльностi, що призводить до соціальноїдезадаптацiї внаслiдок порушень розвитку росту дитини, здібностей досамообслуговування, пересування, орiєнтацiї, контролю за своєю поведінкою,навчання, спілкування, трудової дiяльностi у майбутньому.
Розрізняють такі обмеження дитячої життєдіяльності: діти з порушеннямислуху і мови (глухі, слабочуючі, логопати); порушеннями зору (слiпi, слабозор);порушеннями інтелектуального розвитку (розумово вiдсталi, з затримкоюпсихічного розвитку); порушеннями опорно-рухового апарату; з комплекснимипорушеннями психофiзiологiчного розвитку, (слiпоглухонiмi, ДЦП з розумовоювiдсталiстю); хронічними соматичними захворюваннями; психоневрологічними захворюваннями[4, 87].
Така класифікація є ядром для організації різних напрямківсоціальної роботи, однак завдання, на основі яких вона організовується, єспільними.
Провідним завданням організації соціальної роботи з дітьми зобмеженими можливостями є створення рівних можливостей. Створення рівнихможливостей в умовах дискримінаційного законодавства, недоступної державноїархітектурного середовища і консервативної по відношенню до дітей-інвалідівсуспільної свідомості полягає в організації процесу, завдяки якому такізагальні системи суспільства, як фізичне і культурне середовище, житлові умовиі транспорт, соціальні служби і служби охорони здоров’я, доступ до освіти іпраці, культурного і соціального життя, робляться доступними для всіх [1, 38]. Другою,але не менш важливою групою завдань тут можна вважати навчання дітей-інвалідівта батьків вмінням і навичкам незалежного життя.
Таким чином, із врахуванням завдань створення рівних можливостейта навчання необхідно виділити керівні принципи організації соціальної роботи здітьми з обмеженими можливостями [23, 341-342]:
а) діти-інваліди повинні продовжувати жити у своїх общинах івести, за необхідної підтримки, звичайний спосіб життя;
б) діти-інваліди повинні брати активну участь в усіх сферах життясуспільства;
в) діти-інваліди повинні отримувати необхідну допомогу в рамкахзвичайних систем освіти, охорони здоров’я, соціальних служб тощо;
г) інваліди повинні брати участь в загальному соціальному йекономічному розвитку суспільства, а їх потреби повинні враховуватися унаціональному плані розвитку. Тобто, створення рівних можливостей означає, щодержавна політика повинна використовувати всі засоби таким чином, щоб кожнадитина мала рівні можливості для особистісного розвитку, щоб вона могла уподальшому виконувати повною мірою свої обов’язки як член суспільства.
Особливістю організації соціальної роботи дітей з обмеженимиможливостями є те, що надання допомоги таким дітям є неможливою без одночасноїорганізації соціально-педагогічного виховання. Соціально-педагогічний аспектсоціальної роботи має на меті виховання, навчання та розвиток дитини дляпідготовки до життя в суспільстві та можливості отримання всіх законодавчозакріплених видів допомоги [11, 54].
Також специфічна особливість та закономірність організації соціальноїроботи з дітьми, що мають обмежені функціональні можливості полягає в об’єднаннізусиль сукупного потенціалу соціуму для найбільш повного задоволення потреб дитиниз проблемами здоров’я та розвитку. В даному випадку йдеться про інткграцію діяльностіяк державних органів, так i громадських, приватних ініціатив різного профілю зметою найбільш повного задоволення потреб даної категорії дітей та їх сімей у їхсамореалiзацїї, розкритті власної корисності.
Зазначена закономiрнiсть відображає залежність результатів соціальноїроботи від міри впливу сукупного потенціалу соціуму як багатомірного явища: життєвесередовище, соціальне мікросередовище, середовище проживання конкретної людини,життєвий простір, соціальний простір [10, 198].
Проблеми інвалідності не можуть бути зрозумілі поза соціокультурнимоточення людини — сім'ї, будинку-інтернату і т.д. Інвалідність, обмеженіможливості дитини не відносяться до розряду суто медичних явищ. Набагато більшезначення для розуміння цієї проблеми та подолання її наслідків маютьсоціально-медичні, соціальні, економічні, психологічні та інші фактори. Саметому організація допомоги дітям-інвалідам — ґрунтуються насоціально-екологічної моделі соціальної роботи. Відповідно до якої моделі людиз обмеженими можливостями зазнають функціональні складності не тільки внаслідокзахворювання, відхилення чи вад розвитку, а й непристосованості фізичного ісоціального оточення до їх спеціальним проблем [22, 63].
Тобто, організація соціальної роботи має стосуватися не лишедитини-інваліда, а й усього його соціального оточення, оскільки особливезначення для дітей-інвалідів має норма, яка стверджує, що за наявності фізичнихчи розумових обмежень людина повинна жити в своїй родині або з прийомнимибатьками та брати участь у житті суспільства.
Ще одна специфічна особливість організації соціальної роботи здітьми-інвалідами полягає в тому, що на практиці її здійснює соціальнийпрацівник, який має знаходитись у постійному пошуку ефективних форм, методів,напрямків соціальної роботи з даною категорією дітей, що вимагає від ньогопевних особистісних та професійних якостей. Робота з дітьми та підлітками з обмеженимиможливостями вимагає від кожного, хто обрав цю професію, цілковитоїсамовіддачі, безмежної любові, поваги і віри у можливості дитини, що здаєтьсябезнадійним, глибоких професійно-теоретичних і практичних знань.
Діяльність фахівця, що займається соціальною роботою, включає всебе два основні характеристики: об'єктивну і суб'єктивну, які є необхіднимипередумовами ефективності його праці. До об'єктивних характеристик відносятьсязнання та вміння, якими він володіє, а також результати соціальної роботи,тобто ті зміни у соціальному, психічному та особистісному житті. Досуб'єктивних — його особистісні особливості.
Для успішної соціальної роботи з дитиною з обмеженимиможливостями, фахівець з соціальної роботи повинен володіти глибокими ірізнобічними знаннями. У зв'язку з цим йому необхідні по-перше, знання проособливості розвитку людини як особистості; по-друге знання про основні тенденціїсуспільного розвитку і вимоги, що пред'являються суспільством до людини;по-третє знання вікових та індивідуальних особливостей психічного таособистісного розвитку дитини як в нормі, так і в патології; по-четверте знанняособливостей міжособистісних відносин та їх вплив на розвиток особистості;по-п’яте знання власне соціальних, психологічних та правових основ, володінняпрактичним досвідом, майстерністю та інтуїцією. Ці знання є необхідними,оскільки соціальний працівник в процесі взаємодії з дитиною, що має обмеженіможливості та її сім'єю виступає в різних ролях: вихователя, консультанта,психолога. Тому він має володіти якостями, які були б притаманні другу,педагогу, психологу та правознавцю [2, 323].
Таким чином, організація соціальної роботи з дітьми з обмеженимиможливостями — одна з найбільш важливих і важких завдань держави. Неухильнезростання числа дітей-інвалідів, з одного боку, збільшення уваги до кожного зних — незалежно від його фізичних, психічних та інтелектуальних здібностей, зіншого боку, уявлення про підвищення цінності особистості і про необхідністьзахищати її права, характерне для демократичного, громадянського суспільства, зтретього боку, — все це зумовлює важливість організації та удосконаленнясоціальної роботи з дітьми-інвалідами саме сьогодні.
2.2 Провідні напрямки організації соціальної роботи здітьми-інвалідами
Перш ніж говорити про напрямки організації соціальної роботи здітьми-інвалідами необхідно визначитись з моделями, на основі яких і розробляютьсяті чи інші напрямки. Зокрема така робота має базуватися на чотирьох провіднихмоделях: медичній, політико-правовій, соціальній та моделі культурногоплюралізму.
Сьогодні в межах медичної моделі організація соціальної роботивключає: патронаж дітей з обмеженими функціональними можливостями вдома;медичне обслуговування; забезпечення медикаментами; санаторне лікування;виплату коштів та реалізацію пільг, гарантованих державою [9, 8].
Стрижнем соціальної моделі є взаємозв’язок між людиною з обмеженимиможливостями та соціумом, а не відхилення у здоров’ї та розвитку. Обмеженіможливості розумуються як наслідок того, що соціальні умови звужують можливостісамореалізації дітей-iнвалiдiв, тобто такі діти розглядаються скоріше якдискримінована група, ніж аномальна. Щоб подолати це, необхідною є організація інтеграціїлюдей з обмеженими можливостями в суспільство через створення їм умов длямаксимально можливої самореалізації, а не шляхом пристосування дітей-iнвалiдiвдо норм та правил життя здорових людей.
Завданням політико-правової моделі організації соціальної роботиполягає у захисті прав дітей з обмеженими функціональними можливостями, що маєбути закріплено законодавчо і реалізуватись через стандартизацію положень іправил в усіх сферах життєдіяльності дитини. А завданням моделі культурногоплюралізму є формування толерантного ставлення в суспільстві до дітей зобмеженими функціональними можливостями [4, 91].
Таким чином, важливим напрямком організації соціальної роботи, якзазначено в даних моделях, був і залишається соціальний захист дітей-інвалідів,особливо тих, які мають обмежену здатність до самообслуговування та виховуютьсявдома. У суспільстві поки що мало змінилися психологічні стереотипи у ставленнідо інвалідів, так само мало змінилося ставлення до проблем інвалідів з бокуфахівців. У нашій країні ідея рівних прав та надання рівних можливостейдитині-інвалідові ще не є загально визнаною, багато дітей позбавлені права нанавчання, бракує сучасних підходів до питань соціального захисту та допомогиродинам, що виховують дитину-інваліда за умов мінімальної підтримки з бокудержави.
Загалом соціальний захист – система гарантованих засобів,спрямованих на створення умов, що зможуть забезпечити дітям-інвалідам рівні зіншими дітьми можливості участі усіх сферах суспільного життя. А сферусоціального захисту складають медико-соціальні заходи, реабілітація,організація забезпечення їх життєдіяльності і здійснюються у залежності відхарактеру та ступеня потреби дитини-інваліда у тих чи інших видах соціальногозахисту [15, 75].
Правова парадигма соціального захисту дітей-інвалідів, якпровідний напрям організації соціальної роботи, почала формуватися на початку50‑х років нашого століття після прийняття у 1948 році Всесвітньоїдекларації прав людини, в якій першочергове значення приділяється підтвердженнюпринципів віри в права людини і основні свободи. У декларації підкреслюється,що всі люди народжуються вільними і рівними у своїх правах, вони наділенірозумом та совістю і повинні діяти один щодо одного у дусі братерства. Сьогодніж соціальний захист дітей інвалідів з боку держави полягає у наданні грошовоїдопомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняттяінформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду,а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту,засобів комунікації зв’язку до особливостей інвалідів. Крім того в ЗаконіУкраїни «Про державну соціальну допомогу дітям-інвалiдам та iнвалiдам здитинства» встановлюються права і гарантії дітей i батьків на отримання пенсійi соціальних допомог [13, 246].
На даному етапі розвитку нашої країни в організації напрямкусоціального захисту дітей-інвалідів активно бере участь Міністерство праці ісоціальної політики, напрямки діяльності якого полягають у розробці напрямівсоціальної політики та проектів нормативно-законоданчих актів щодо органiзацiїсоціального захисту дітей-інвалідів, розробці цільових програм, забезпеченніспеціальними засобами пересування, забезпеченні дітей з обмеженими можливостямизасобами протезування i індивідуальними механічними та електрифікованимизасобами пересування i реа6iлiтацiї, забезпеченні дітей-iнвалiдiвсанаторно-курортним лікуванням, упровадженні нових методів лікування, навчаннядітей-iнвалiдiв, координації дiяльностi органiв соціального захисту населення зпитань соціальної політики, надання методичної та практичної допомоги, а такожконтролі за наданням пільг дітям та їх сім’ям, передбачених чиннимзаконодавством [23, 353].
Окремої уваги потребує напрямок організації соціальної роботи зреалізації права дитини-інвалідів на освіту. Так, в Законі «Про основисоціальної захищеності інвалідів в Україні» держава гарантує інвалідамдошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібностям іможливостям. Професійна підготовка або перепідготовка здійснюється зурахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності,допускається застосування альтернативних форм навчання [6, 1]. Держава повиннавизначити принцип рівних можливостей щодо початкової, середньої та вищої освітидля дітей-інвалідів у інтегрованому оточенні. Вона повинні забезпечити, щобосвіта інвалідів була інтегральною частиною навчальної системи. Тут організаціясоціальної роботи має базуватися на досвіді країн, які йдуть від окремої освітидітей зі специфічними потребами до їх повної інтеграції в загальну системуосвіти.
Світовим досвідом освіти цієї категорії дітей вироблені деякі мінімальністандарти організації навчання детей-інвалідів [25, 97-109]:
1) Учнів з особливими потребами, по можливості, необхідно включити,з врахуванням педагогічних особливостей, в звичайні класи початкових і середніхшкіл.
2) Якщо ступінь порушень у дітей заважає їх повній інтеграції взвичайному класі, учні повинні мати соціальний та освітній базис в звичайномукласі і отримувати додаткові, лікувально-корекційні уроки поза класом.
3) Діти з серйозними розумовими і фізичними вадами можутьнавчатися в окремих класах в рамках початкової чи середньої школи присистематичних спланованих контактах з іншими дітьми.
4) Зміст учбового процесу повинен відповідати функціональнимнавичка, які відповідають віку дитини-інваліда для подальшої діяльності вінтегрованому середовищі.
5) Навчання, взаємодія між людьми повинно гарантувати, що дитина-інваліддійсно буде взаємодіяти з іншими індивідами у інтегрованому середовищі.
Крім цього з боку держави можна виділити напрямки, на базі яких організовуєтьсясоціальної роботи з дітьми-інвалідами [20, 189-191]:
Перший напрямок — поглиблення усвідомлення. Держави повинніздійснювати заходи для поглиблення усвідомлення у суспільстві щодо інвалідів,їх прав, потреб, можливостей та їхнього вкладу.
Другий напрямок — медична опіка. Держава повинна забезпечитиінвалідам ефективну медичну опіку.
Третій напрямок — реабілітація. Держава повинна забезпечитиінвалідам реабілітаційні послуги, щоб вони могли досягти і підтримуватиоптимальний для себе рівень самостійності й життєдіяльності.
Четвертий напрямок — служби підтримки. Держава повинна запевнитирозвиток та забезпечення служб підтримки, включно з допоміжними пристроями длядітей-інвалідів, щоб сприяти зростанню рівня їх самостійності у повсякденномужитті та користуванню правами.
П’ятий — доступність. Держава повинна визнавати першочерговезначення доступності у процесі зрівняння можливостей у всіх сферах суспільства.
Шостий — утримання та соціальний захист. Держава відповідальна занадання дітям-інвалідам соціального захисту та утримання.
Сьомий — родинне життя та права особи. Держави повинні сприятиповній участі дітей-інвалідів у родинному житті. Вони повинні сприяти їх правуна особисте життя та забезпечувати, щоб закони не дискримінували інвалідів зогляду на статеві зносини, заміжжя та батьківство.
Восьмий — культура. Держава має забезпечувати залучення дітей зобмеженими можливостями до культурної діяльності та можливість брати у нійучасть на рівних підставах, а також вона має вживати заходів для забезпеченнядітям-інвалідам рівних можливостей у відпочинку і спорті, заохочувати заходищодо рівної співучасті у релігійному житті їх спільнот, брати на себе цілковитувідповідальність за збирання і поширення інформації щодо життєвих умов таких дітейі сприяти всебічним дослідженням, що визначають перешкоди, які впливають на рівеньжиття дітей з обмеженими можливостями.
Отже, напрямки організації соціальної роботи з дітьми-інвалідамипредставляють собою динамічну систему, в ході якої здійснюється послідовнареалізація постійно виникаючих при взаємодії з дитиною-інвалідом тактичнихзавдань на шляху до досягнення мети – включення в суспільне життя. Провіднінапрямки організації соціальної роботи з даною категорією дітей сьогодніформуються на законодавчому рівні, хоча і не виключають будь-які інші напрямки,що формуються на регіональному та локальному рівнях з метою допомогидітям-інвалідам стати повноцінними членами суспільства.
2.3 Організація соціальної реабілітації дітей-інвалідів
Соціальна реабілітація дитини-інваліда – цекомплекс заходів, спрямованих на відтворення порушених чи втрачених дитиноюсуспільних зв’язків та відносин. Метою соціальної реабілітації є відновленнясоціального статусу дитини, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві,досягнення певної соціальної незалежності.
Неодмінною умовою соціальної реабілітації є культурнасамоактуалізація особистості, її активна робота над своєю соціальноюдосконалістю. Якими б сприятливими не були умови реабілітації, її результатизалежать від активності самої особистості.
Соціальна реабілітація дітей з функціональнимиобмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – унапрямі розробки методології і методики соціально-педагогічної та психологічноїмоделі соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідністьсуттєвих змін у ставленні до дітей-інвалідів, які потребують не тількиматеріальної, фінансової, гуманітарної підтримки і заходів реабілітації(медичної, професійної, соціально-побутової), а й належних умов дляактуалізації своїх здібностей, розвитку особистих якостей і потреб у соціальному,моральному і духовному самовдосконаленні [1, 93].
Сутність соціально-педагогічної реабілітаціїполягає у створенні таких умов для саморозвитку людини, в результаті якихвиробляється активна життєва позиція особистості.
Реабілітація дітей з обмеженими можливостями має свої особливості,оскільки вона повинна забезпечувати, враховуючи, що мова йде про зростаючийорганізм, розвиток усіх систем і функцій, попереджувати затримку у рості тарозвитку. Тому організація процесу соціальної реабілітації має базуватися наряді принципів. В організації соціально-реабілітаційній практиці принципивідображають основні вимоги, що пред’являються до соціально-реабілітаційноїдіяльності і визначають її організацію, зміст, форми ті методи реабілітаційноговпливу. У соціально-реабілітаційній діяльності можна виділити наступніосновні принципи [2, 55-57]:
По-перше, принцип гуманістичного спрямування соціально-реабілітаційногопроцесу, що передбачає необхідність поєднання цілей суспільства та особистості.Реалізація цього принципу потребує підпорядкуванню всьогосоціально-реабілітаційного процесу формуванню особистості дитини-інваліду,орієнтованої на її гідності.
По-друге, принцип опору на провідну діяльність. В його основупокладено ідею, що процес соціальної реабілітації на різних вікових етапахдитини повинен відповідати провідній діяльності, що є характерною для кожного віковогоетапу (гра, навчання, спілкування) і психологічним можливостями та обмеженнями,що пов’язані з віковими особливостями (самооцінка, самосвідомість тощо).
По-третє, принцип навчання діяльності передбачає в свою чергуактивізацію дітей з обмеженими можливостями з метою оволодіння нимирізноманітних видів діяльності, починаючи від найпростішої предметно-практичноїдіяльності переходячи до складних дій в пізнавальній сфері. Тобто удітей-інвалідів повинні бути сформовані вміння контролю та самоконтролю, оцінкита самооцінки.
По-четверте, принцип опору на позитивні та сильні сторониособистості дитини. У кожній дитині, навіть якщо віна має значні проблеми розвитку,є потяг до морального самовдосконалення. Якщо дитина-інвалід, при оволодінніновими формами поведінки та діяльності, досягненні позитивних результатів, вонапереживає радість, що укріплює впевненість у своїх власних силах, прагнення доподальшого росту. А також принцип психологічної комфортності передбачаєстворення в соціально-реабілітаційному процесі довірливої, стимулюючоїактивності дитини-інваліда атмосфери, з опорою на внутрішні мотиви, а також намотивацію успішності.
Ґрунтуючись на даних принципах при організації і безпосередньоїреалізації соціальної реабілітації розроблено правила реабілітаційного процесу [4, 88].
1. Ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостямияк до такої, що вимагає спеціального навчання виховання та догляду.
2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступовоi цілеспрямовано:
— навчати дитину альтернативних способів спілкування;
— навчати основних правил поведінки;
— прищеплювати навички самообслуговування;
— розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;
— виявляти та розвивати творчі здiбностi дитини.
З. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:
— позбавитися небезпечних речей та предметів;
— вилучити предмети, що викликають у дитини страх та iншi негативніемоцiйнi реакцiї;
— не з’ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводуїї інвалідності та проблем, пов’язаних з нею.
4. Рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті здитиною-iнвалiдом, потрібно:
— сприймати її такою, якою вона є;
— підтримувати і заохочувати її до пізнання нового;
— стимулювати до дії через гру;
— більше розмовляти з дитиною, слухати
— надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках,засобах масової iнформацiї тощо;
— не піддаватися всім примхам вимогам дитини;
— не вимагати вiд неї того, чого вона не здатна зробити;
— не боятися кожну хвилину за життя дитини.
Головна задача усіх осіб, що працюють з дитиною-інвалідом полягаєу тому, щоб забезпечити позитивні зміни у розвитку її особистості.
Основою для організації і проведення соціальної реабілітації єпрограма реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Програма реабілітаціїдітей з обмеженими можливостями — це система заходів, які сприяють розвиткуможливостей дитини i всієї сім’ї. Вона розробляється командою фахівців (лікарі,соціальні працівники, педагоги, психологи) разом з батьками.
Програма може розроблятися на півроку, на рік, все залежить від вікута умов розвитку дитини. Спецiалiст-куратор обговорює періодично з батькамидосягнутi результати, успіхи i невдачі, разом аналізують всі незапланованіподiї, якi відбулися за період реалізації програми. Лише після цього командаспецiалiстiв розробляє програму реабiлiтацiї на наступний перiод.
Програма реабiлiтацiї передбачає не лише сприяння розвитку дитини,але й набуття батьками спеціальних знань, психологічну пiдтримуку сім’ї,допомогу сім’ї щодо можливості відпочити, відновлення сил тощо. У ході реалізаціїпрограми періодично проводиться моніторинг, регулярне відстеження ходу подій, уразі потреби куратор сприяє батькам у подоланні труднощів, ведучи переговори зпотрiбними спецiалiстами, представнимками установ, роз’яснюючи права дитини iсiм’ї. Однiєю iз важливих особливостей реабiлiтацiйної програми має бути: 1)наявність мiждисциплiнарної команди спецiалiстiв, а не ходіння батьків порізних установах; 2) участь батьків у процесі реабiлiтації що є найбільшскладною проблемою; 3) увага спецiалiстiв спрямовується як на дітей, так i набатьків; 4) налагодження партнерства у реабiлiтації дітей з обмеженимифункціональними можливостями [10, 204-205].
Таким чином, соціальна реабілітація організовується з метоюнайбільш повного розвитку у дитини з обмеженими можливостями духовних іфізичних сил шляхом використання її збережених функцій, виникаючих потреб таінтересів, її особистісної активності та створення відповідних внутрішніх тазовнішніх умов, в яких вони можуть найбільш повно проявлятися та розкриватися.Така організація соціальної роботи базується на ряді вищевикладених принципів,яких мають дотримуватися усі суб’єкти соціальної роботи з дітим-інвалідами, іна їх базі має формуватися державна допомога таким дітям та їх родинам.
ВИСНОВКИ
Інвалідність дітей значно обмежує їх життєдіяльність, призводитьдо соціальної дезадаптації внаслідок порушення їх розвитку і зростання, втратиконтролю за своєю поведінкою, а також здібностей до самообслуговування,пересування, орієнтації, навчання, спілкування, трудової діяльності вмайбутньому. І вся практична організаційна робота з надання допомогидітям-інвалідам має ґрунтуватися на навчанні цих дітей вести повноцінний спосібжиття з урахуванням усіх особливостей, а з боку держави ґрунтуватися назабезпечення рівних можливостей в усіх суспільно значущих сферах.
Ставлення суспільства до аномальної дитини є певниммірилом його цивілізованості. Донедавна питання дитячої аномалії, інвалідностіу нас замовчувалося. Інвалідів намагалися ізолювати від суспільства вспеціальних закладах. Дитина-інвалід та її близьке оточення опинялися сам насам зі своєю бідою.
Сьогодні ж організація соціальної роботи, під якою розумієтьсядіяльності групи людей, що працюють спільно для задоволеннясоціально-гарантованих та особистісних потреб осіб до 18 років зі стійкимрозладом функцій організму, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності,покликана викоренити таке явище, шляхом інтеграції її в суспільне життявисвітлена в працях Л.І. Акатової, О.В. Безпалько, Л.Т. Тюплі, І.Б. Іванової,М.П. Лукашевича, І.Т. Миговича, О.І. Карякіна та інших.
Організація соціальної роботи тут виступає інститутом допомоги, врамках якого соціальний працівник має допомагати у розв’язанні проблемдітей-інвалідів, що відображають суспільне чи індивідуальне неблагополуччя,допомагати в реалізації прав дитини і отриманні гарантованої державою допомогу.
Провідним компонентом соціальної роботи з даноюкатегорією дітей є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуваннямпотенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв’язків дитиниз мікро- і макросередовищем, розвиток її збережених психофізичних можливостейздійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчоїта ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні,забезпечення ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення, також розробціі реалізації програм реабілітації дітей-інвалідів.
Отже, організація соціальної роботи з дітьмиінвалідами базується на:
— вивчення соцiально-психологiчного стану дитини зобмеженою дієздатністю;
— побутовій реаблiтацiї дiтей-iнвалiдiв (навчання елементамсамообслуговування та норм елементарної поведнки в рiзних мікросоціумах);
— органiзації консультпунктiв для родичiвдітей-iнвалiдiв з юридичних,
правових, психолого-педагогічних та інших питань;
— розвитку потенційних творчих можливостейдiтей-iнвалiдiв;
— формування якостей особистiсної самодяльностiзасобами спеціально
розроблених психотренiнгiв та психотренуючих iгор;
— органiзацiї культурно-дозвiллево та освітньої дiяльностiдiтей-iнвалiдiв;
— координації роботи з різними соціальними інститутами,що опікуються проблемами дiтей-iнвалiдiв у суспiльствi;
— здійснені соціального захисту дітей-інвалідів таїх сімей.
Таким чином, всі ці напрями сьогодні вводяться уповсякденну практичну діяльність з метою соціалізації та інтеграції дитини зобмеженими функціональними можливостями в суспільстві, з метою досягненняоптимального рівня їх життєдіяльності і потенційних здібностей особистості урезультаті впливу напрямків соціального захисту.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Айшевурд М.М. Полноценная жизнь инвалида. – М.: Педагогика, 1991.– 88 с.
2. Акатов Л.И. Социальная реабилитация детей с ограниченнімивозможностями здоровья. Психологические основі: Учеб. пособие для студ. вісш.учеб. заведений. – М.: Гу-манит. узд. центр ВЛАДОС, 2003. – 368 с.
3. Аксенова Л.И. Правовые основы специального образования исоциальной защиты детей с отклонениями в развитии // Дефектология. – 1997. — №1. – С. 3-10.
4. Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблиця: Навчальнийпосібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 134 с.
5. Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України: Навчальнийпосібник. Вид. 3-те, доп. та переробл. – К.: Атіка, 2006. – 380 с.
6. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів вУкраїні» // zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=875-12
7. Закон України «Про охорону дитинства» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2001.- № 30. — С. 142
8. Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» // ВідомостіВерховної Ради України (ВВР). – 2006. – № 2-3. – С. 36
9. Звєрєва І.Д., Іванова І.Б.Концептуальні основи соціального захисту людей з функціональними обмеженнями.//Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції.- К., 1995, С. 4-10.
10. Капська А.Й. Соціальна робота: Навчальний посібник. – Київ: Центрнавчальної літератури, 2005. – 328 с.
11. Карякина О.И., Карякина Т.Н. Основы реабилитации инвалидов:Учебное пособие. – Волгоград: Издательство Волгоградского государственногоуниверситета, 1999. – 88 с.
12. Кизименко Л.Д., Бєдна Л.М. Словник-довідник соціального працівника(для студентив та соціальних працівників) — Міні — глосарій — Львів, ДЦ МОУ,2000. — 67 с.
13. Коваль А.Т., Звєрєва І.Д., Хлєбік С.Р.Соціальна педагогика / Соціальна робота: Навчальний посібник.- К.: ІЗМН, 1997.-392с.
14. Конвенция о правах ребенка. (одобрена Генеральной Ассамблеей ООН20.11.1989) (вступила в силу для СССР 15.09.1990) // Сборник международныхдоговоров СССР, выпуск XLVI, 1993.
15. КузнецоваЛ.П. Основныетехнологии социальной работы: Учебное пособие.- Владивосток: Изд-во ДВГТУ, 2002.- 92 с.
16. Лукашевич М.П., Мигович І.І. Теорія і методи соціальної роботи:Навч. посіб. – 2-ге вид., доп. і випр. – К.: МАУП, 2003. – 168 с.
17. Майкл М., Майкл А., Франклин Х. Основы менеджмента. Пер. с англ. — М.: Дело, 1999. — 800с.
18. Мошняга В.Т. Технологии социальной реабилитации детей сограниченными возможностями. – М.: Инфра-М, 2003.- 348
19. Соколян М. Внутрішній комунікаційний аудит. Діагноз: людськийчинник // «Києво-Могилянська Бізнес Студія», 2004. — №9. – С. 5-8
20. Соціальна робота в Україні: навч. посібник за ред… І.Д. Зверевої,Г.М. Лактіонова. – Київ, 2003. – 254 с.
21. Социальная работа / Под общ. ред. В.И. Курбатова. – Ростов н\Д:Феникс, 2003. – 576 с.
22. Теорії і методи соціальної роботи: Підручник для студентів вищихнавчальних закладів / За ред. Т.В. Семигіної, І.І. Миговича. – К.: Акедемвидав,2005. – 328 с.
23. Тюптя Л.Т., Іванова І.Б. Соціальна робота (теорія і практика).Навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВМУРОЛ «Україна»,2004. – 408 с.
24. ФирсовМ.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш.учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001.—432с.
25. Шапорова С.А. Проблемаинтегрированного обучения в зарубежном опыте // Дэфекталогія. – 1997. — №6. –С. 97-109.