Гуманітарний університет
“Запорізький інститут державного та муніципального управління”
Кафедра
КУРСОВА РОБОТА
Гендерне «жіноче питання» в Україні
м. Запоріжжя
Зміст
Вступ
1. «Жіноче питання» в Україні
1.1 Історія «жіночого питання»
1.2 Розвиток гендерних досліджень
1.3 Фемінологія, як напрямок гендерних досліджень
2. Актуальність «Жіночого питання» на сучасному етапі
2.1 Соціальні аспекти фемінізму
2.2 Гендерна теорія: основні поняття й напрямки
2.3 Нетрадиційність методології і її використання в сучасному соціальному й гуманітарному знанні
3. Гендер у дзеркалі історії та перспективи розвиткугендерних студій в Україні
Висновки
Список використаної літератури
/>Вступ
У статті висвітлюються важливі загальнотеоретичніпитання, пов'язані з гендерною епістемологією. Історико-філософський аналіз розвиткузнання про гендер здійснюється через різноманітні значення, символи, явища, соціокультурнівияви, що відображені у гуманітарному дискурсі минулого та сьогодення.
Гендер як соціокультурно обумовлений мислительний конструкт є об'єктом вивчення багатьох гуманітарнихнаук. Завдяки постмодерністській філософії геидерна концепція оформилась у самостійнийнауковий напрям з 60-х років XX сторіччя і в межах гуманітарногознання (філософія, культурологія, етнологія, соціологія, соціальна психологія, лінгвістиката ін.) активізувалися дослідження гендеру. В європейському та американському академічномусередовищі з'явилися наукові публікації, що засвідчили інтегральність нової дисциплінита перспективи її міждисциплінарного розвитку. Наприкінці XXсторіччя окреслилися основні наукові етапи, в межах яких відбувалосястановлення поняття «гендерної епістемології».
Сучасний гуманітарний дискурс у своєму розмаїттіпроблематики не лише відображає особистісний і соціокультурний світ, а й презентуєісторію взаємовідносин між статями, конструює певну поведінку й різноманітні видигендерної взаємодії. У науковий обіг поняття «гендеру» було впровадженодля розрізнення понять біологічної статі людини, її культурного і соціального конструктів.Нове поняття мало сприяти подоланню традиційного (есенціоналістського) науковогопогляду, що пояснював би всі соціокультурні відмінності між статями, особливостямиїхньої біологічної природи. Відтак гендер розглядається як культурний, соціальнийконструкт, система міжособистісних взаємовідносин, за допомогою якої формується,стверджується та відтворюється уявлення про чоловіче та жіноче в соціокультурі.
/>1. «Жіночепитання» в Україні/>1.1 Історія«жіночого питання»
Жіночі й гендерні дослідження розвиваються в системівищого утворення України з початку 90-х років XX століття. Ця інноваційна для вітчизняноїгуманітарної науки галузь наукового знання зуміла за досить короткий строк інтегруватирізні ресурси: науковий потенціал академічної й вузівської науки, вузівську системупідготовки науково-педагогічних кадрів, підтримку закордонних благодійних фондів,демократичні принципи вибору студентами спецкурсів, закладені в навчальних планахпо спеціальностях, бібліотечні фонди, нові інформаційні технології.
Сьогодні, коли жіночі й гендерні дослідження йвивчення основ гендерних знань міцно ввійшли в систему гуманітарного утворення багатьохвузів країни, доречно здійснити короткий екскурс в історію становлення цієї галузінауки у вищій школі.
Звертання вчених до жіночого й гендерної проблематиціпов'язане з періодом відходу від офіційної ідеологічної установки про те, що жіночепитання в нашій країні остаточно вирішений. Перехід до ринкової економіки, що супроводжувавсяреальним зниженням соціального статусу жінок, незатребуваністю їх освітнього, професійногопотенціалу при рішенні принципово важливих для держави й суспільства проблем, стимулювавзародження й розвиток міждисциплінарних досліджень, що поклали в основу тендернийпідхід до аналізу політичних, соціальних і культурних процесів.
Для вузівських учених цей період знаменний ще йтим, що на початку 90-х років у системі вищого утворення початок формуватися гуманітарнеутворення, коли в державний освітній стандарт, крім загальновизнаних «філософії»і «вітчизняної історії», був уведений комплекс гуманітарних дисциплін:«соціологія», «політологія», «право», «культурологія»,«релігіоведення», «психологія», коли з'явилася можливість черезфакультативи й спецкурси на вибір запропонувати студентам знання з нових областейгуманітарної науки.
Саме в цей період учені й викладачі вузів починаютьвідчувати потребу в систематизованій науковій інформації про проблеми адаптаціїжінок до нових соціально-економічних умов, про стан жіночих і гендерних дослідженьза рубежем, про досягнення й проблеми соціального стану жінок у розвинених державахмиру.
Суспільна думка цього періоду характеризуєтьсяідеологічною мозаїчністю. Поряд з офіційною ідеологією в науковій і публіцистичнійлітературі починають відкрито виражатися критичні погляди на низький соціальнийстатус жінок і державну політику по жіночому питанню.
Стали висловлюватися ідеї про розходження між юридичноюй фактичною рівністю, про стійкий гендерних стереотипи, характерних для патріархальногоукладу в сім'ї, про «професійні амбіції» чоловіків, стимулуємих всієюсистемою соціальних очікувань. Суперечливість рішення жіночого питання в СРСР знайшлакомплексне відбиття в книзі «Праця, сім'я, побут радянської жінки», написаноїколективом юристів за редакцією С.В. Поленіной і виданої в 2000 році. У рамках міжвузівськоїнауково-дослідної програми на базі Харківського госуниверситета початку функціонуватипідпрограма «Проблеми соціально-економічного положення жінок у сучасних умовах».У міжвузівскому збірнику наукових праць «Жінка в мінливому світі», виданомув 2001 році, учені регіональних вузів уперше піддали критичному осмисленню соціально-економічнеположення жінок на етапі переходу до ринкових відносин, привели численні факти продискримінаційну політику держави відносно жінок, взяли під сумнів ефективність «захисної»політики, висунули концепцію «активного соціального захисту», що дозволяєжінці створити стартові умови для творчого розвитку й подолання традиційних гендернихролей.
Але, мабуть, найбільш революційні погляди на соціалістичнутеорію й практику рішення жіночого питання ми зустрічаємо в цей період у роботахучених, що об'єдналися в центр гендерних досліджень. «Як ми вирішуємо жіночепитання?» — стаття з такою назвою була опублікована в 1999 році в четвертомуномері журналу «Комуніст» і мала великий резонанс у науковому середовищі.Вона ознаменувала новий етап у науковому осмисленні радянської теорії й практикирішення жіночого питання, заснованому на егалітарної концепції рівності підлог.Автори Н. Захарова, А. Посадська, Н. Римашевська вперше у вітчизняній науці порушилипитання про «егалітарнне трактування марксистського розуміння рівності»,що, на їхню думку, «складається не в тім, що суспільство повинне прагнути достирання всіх соціальних розходжень між чоловіком і жінкою. Саме навпроти — підкреслюєтьсянеобхідність планомірної, активної роботи для створення рівних соціальних умов розвитку;мова йде не про „усереднення“ людини й перетворенні його в якусь безстатевуістоту, а про зняття тих соціальних бар'єрів, які заважають виявитися людині якособистості». Одним з таких бар'єрів учені вважали «стереотип підлоги,що спрощує, усредняющий особистість до рівня реалізації її „природної специфіки“- як чоловіка або як жінки». Таким чином, ученим був запропонований методологічнийключ к осмисленню гендерної системи. Важливе наукове значення мала також висунутав статті класифікація політики, що зачіпає інтереси жінок. Якщо до цього періодуу вітчизняному обществознанні мова йшла про різні напрямки реалізації марксистсько-ленінськоїконцепції рішення жіночого питання, то Н. Захарова, А. Посадська й Н. Римашевськасформулювали концепцію чотирьох типів політики: патриархатної, економічної, демографічноїй егалітарної. Ставало зрозумілим, що в радянської «жіночої» політикибули аж ніяк не егалітарні коріння. Ці висновки стимулювали наукову думку, розширювалиінформаційне поле для новаторських (щодо попереднього періоду) досліджень.
У статті О. Вороніній «Жіноче питання»було дано критичне осмислення радянської державної політики в цьому напрямку. Авторпереконливо показала, що «принцип жіночої рівноправності в безправному суспільствіперетворився не просто у фікцію, демагогічний прийом», але використався«для виправдання подвійної експлуатації жінок». На основі великих статистичнихі аналітичних матеріалів були розкриті основні форми дискримінації жінок у СРСР,показана система відтворення патриархатних стереотипів у масовій свідомості, висунутаідея про необхідність «двосторонньої» емансипації — для жінок і для чоловіків.
З погляду впровадження нових ідей і нової методологіїв дослідження проблем рівноправності, виділяється стаття Н. Захаровій і А. Посадської«Жіноче питання» і соціальна політика", де дається наукове тлумаченняегалітарної концепції рівності підлог. Із цієї позиції аналізуються політики в сферахзайнятості, соціального захисту, соціального керування, утворення, висувається принциповоновий підхід до розробки й оцінки державної політики, що зачіпає інтереси жінок.Уперше у вітчизняній соціальній науці вводиться поняття «загальнонаціональнагендерна політика», метою якої повинне стати не просто «поліпшення положенняжінок», а формування соціальної структури, відкритої для «особистісноїсамоактуалізації будь-якої людини, незалежно від приналежності до тієї або іншоїпідлоги».
Таким чином, наприкінці 80-х — початку 90-х роківу соціальній науці початок формуватися новий напрямок, засноване на концепції«гендера», що визнає за обома підлогами рівне право на самореалізаціюу всіх сферах життєдіяльності суспільства.
Серед наукових центрів, внесших істотний внесоку становлення вітчизняної гендерної науки, підвищення кваліфікації викладачів, розробкуметодології гендерних досліджень варто назвати Київський центр гендерних досліджень,Центр гендерних досліджень на базі філії Інституту соціології УАН. Їх плідна науковай педагогічна діяльність викликає незмінно великий інтерес і повага з боку дослідників,що працюють у вищій школі. Не можу не назвати ім'я С.Г. Айвазової, що першої середвітчизняних учених в 2006 році захистила докторську дисертацію по гендерної проблематиці,вибравши тему «Жінки в суспільстві: гендерний вимір політичного процесу».
Серед учених і фахівців, внесших значний внесоку розвиток гендерних досліджень, крім вищезгаданих, хотілося б відзначити О. Вороніну,Е. Здравомислову, А. Темкіну, Е. Кочкіну, Н. Пушкареву, Н. Шведову, Н. Степанову,М. Малишеву, Л. Завадську, Е. Мезенцеву, М. Баскакову, И. Юкіну, Е. Єршову, Т. Кліменкову,Е. Мещеркіну, З. Поленіну, Л. Ржаніцину, Л. Рєпіну, Т. Гурко, Л. Рєпіну, А. Чирікову,О. Здравомыслову, Н. Агжихіну, чиї роботи викликають великий інтерес серед учених.
На інституціоналізацію гендерних досліджень яксамостійної галузі гуманітарного знання позитивно позначається процес інтеграціїнауки із практичною діяльністю суб'єктів політики й керування. Він виражається втім, що цілий ряд жінок-політиків захистили дисертації по жіночій і гендерної тематиці,серед них Г.Н. Карелова — перший заступник міністра праці й соціального розвитку,доктор соціологічних наук, Е.Ф. Лахова — депутат Верховної Ради, кандидат політичнихнаук, ТА. Мельникова — начальник відділу Міністерства праці й соціального розвитку,доктор політичних наук.
Всі ці процеси в значній мірі сприяли активномурозвитку спочатку жіночих, а пізніше — гендерних досліджень у наукових колективахрегіональних вищих навчальних закладів. 1.2 Розвиток гендерних досліджень
З 2001 року окремі наукові колективи почали проводитисоціологічні дослідження із проблем адаптації жінок до нових економічних умов, вивчатигендерні аспекти зайнятості, розробляти технології зм'якшення гендерної асиметрії,підвищення соціальної активності жінок.
Першу наукову конференцію, що об'єднала вченихна базі регіонального наукового центра й піддала критичному осмисленню досягненнярадянського періоду в області гендерних відносин, провели в 2002 році. У ній взялиучасть учені з України й з Росії. Саме із цього періоду початку складатися мережадослідницьких центрів по жіночій і гендерної тематиці, однак розробки велися паралельно,не були скоординовані й потрібні в основному на регіональному рівні.
Ситуація кардинально змінилася коли була відкритаміжвузівська науково-дослідна програма «Жінки України: проблеми адаптації йрозвитку в нових соціально-економічних умовах». Вона об'єднала дослідницькіцентри 15 вузів. Основна увага була зосереджена на особистості з її соціогендерними,демографічними характеристиками. Учені включилися у вивчення жіночої історії, трансформаційсоціальних позицій жінок і чоловіків протягом останніх десятиліть, у розробку концептуальнихоснов державної соціальної політики, технологій соціальної й політичної адаптаціїжінок у країнах з перехідною економікою. На базі Харківського держуніверситету сталищорічно проводитися підсумкові наукові конференції по програмі, які придбали загальноукраїнський,а потім і міжнародний статус, вийшли за рамки міжвузівської програми, втягнули усвою орбіту не тільки вітчизняних, але й закордонних учених.
Уже в перший період функціонування програми в колективівучених з'явилася потреба в обміні науковою інформацією. Результати наукових дослідженьстали публікуватися в інформаційному бюлетені, що видавався головною радою.
В 2006 році при активній підтримці Міністерствазагального й професійного утворення в рамках програми почав видаватися науковийжурнал «Жінка в суспільстві», трохи пізніше в програми з'явився власнийвидавничий центр «Юнона». Ці події мали істотне значення для рішення декількохзавдань: розширення наукового інформаційного поля, збільшення обсягів розробки йвидання наукової й учбово-методичної літератури в області гендерних досліджень,поширення ідей про шляхи досягнення рівноправності підлог серед широких кіл громадськості.
З погляду обміну науковою інформацією й становленнянаукового співтовариства важко переоцінити значення журналу «Жінка в суспільстві»,що видається дотепер. Його засновники ставили своїм завданням розвиток науковихдосліджень у регіональних вузах, методичне забезпечення спецкурсів по фемінологіїй гендерології. Географія авторів журналу досить велика й представляє всі великірегіони. За 9 років видання на сторінках журналу було опубліковано близько 400 статей347 учених з 70 вузів країни. Із самого почала журнал «Жінка в суспільстві»був широко затребуваний у середовищі наукової громадськості, у жіночих організаціяхі управлінських структурах. Можна без перебільшення сказати, що він вніс істотнийвклад у формування розгалуженої мережі центрів гендерних досліджень у системі вищогоутворення.
До середини 90-х років міжвузівська наукова програма«Жінки України» придбала ряд нових якісних характеристик. По-перше, значнорозширилося коло дослідників, відбулося закріплення тематики по наукових колективах.Помітний внесок у розвиток нової галузі знання стали вносити вчені російських іукраїнських вузів. Почали проводитися регіональні наукові конференції, швидкимитемпами росла кількість публікацій, сталі випускатися тематичні збірники науковихпраць. Усього за період 2004 — 2010 років видано 32 міжвузівських збірника науковихпраць.
По-друге, наукові матеріали, отримані в ході досліджень,сталі переводитися в галузь освіти й лягли в основу спецкурсів по фемінології йсоціології гендерних відносин.
По-третє, колективи вчених — співвиконавців програми- розгорнули активну роботу по підготовці наукових кадрів. У більшості вузів — учасниківпрограми — в аспірантурах і докторантурах з'явилася гендерна тематика.
Стали проводити щорічні конкурси студентських науковихпраць по напрямку «тендерні дослідження». Географія учасників конкурсуохопила всі великі.
По-четверте,за період функціонування програми визначилися контури системи прямій і зворотногозв'язку між вищою школою, органами керування й жіночих неурядових організацій зметою поліпшення соціального стану жінок. У владні структури стали надходити великааналітична інформація, наукові узагальнення й речення із проблем соціальної політики,гендерному аналізу соціального самопочуття, ціннісних орієнтації населення. Пропотребу в наукових дослідженнях із боку жіночого руху свідчить той факт, що в 2007році до складу засновників журналу «Жінка в суспільстві» увійшов загальноукраїнськийсуспільно-політичний Рух Жінок України. 1.3 Фемінологія, як напрямок гендернихдосліджень
Слід зазначити специфіку досліджень, що здійснювалисяв рамках програми «Жінки України» в 2004 — 2006 роках. Спочатку дослідженняопиралися на вітчизняні реалії й проводилися в контексті проблем суспільства, булисконцентровані на вивченні еволюції соціального статусу й функціональних ролей жінкина різних історичних етапах розвитку держави, виявленні ступеня тендерної асиметріїв різних сферах життєдіяльності радянського й пострадянського суспільств.
Даний напрямок наукових досліджень одержало назву«фемінологія».
Позначимо ряд причин, що обумовили інституціоналізаціюу вузах фемінології як області наукового знання. Протягом декількох десятиліть вітчизнянісуспільні науки акцентували увагу на позитивних результатах політики КПРС за рішеннямжіночого питання, відсуваючи на другий план різноманітні проблеми, факти схованоїдискримінації жінок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Роль жінок в історіїдержавності була досліджена в обмеженому обсязі. У масовій свідомості населеннявкоренилися стереотипи про непорушність соціополового поділу суспільних і сімейнихролей, про вирішеності жіночого питання в нашій країні. Андроцентричний характерпраць по історії Батьківщини обумовив формування «жіночої історії» яксамостійної сфери гуманітарного знання. Ця історія писалася ученими-жінками й булаприсвячена осмисленню ролі жінок у суспільному розвитку. У цьому зв'язку вітчизнянійнауці був необхідний етап наукового осмислення гендерної структури суспільства,реінтерпретації статистики, вторинного аналізу результативності «жіночої»державної політики в радянський період.
Позначений етап у розвитку вітчизняної науки зайнявприблизно три роки. ДО 2008 року в системі вищого утворення паралельно з Московськимі Санкт-Петербурзьким центрами гендерних досліджень зложилася розгалужена мережадослідницьких центрів по даній проблематиці. Поряд з історією й соціологією гендернатематика початку активно впроваджуватися у філософію, лінгвістику, економічні науки.Дослідникам стало вже «тісно» у рамках програми «Жінки України».
При розробці плану наукових програм до 2010 рокузатвердили нова назва програми:
«Фемінологія й гендерні дослідження в Україні:перспективні стратегії й технології». Програма істотно обновилася по змістуй складу учасників.
Пріоритетними напрямками дослідження були визначені:
- гендерні аспекти соціальної політики в умовах трансформаціїсуспільства;
- гендер і влада;
- історична фемінологія;
- науково-методичні основи викладання навчальних дисциплінпо фемінології й гендерним дослідженнях, науково-видавнича й освітня діяльність.
В 2008 — 2009 роках програма поєднувала 22 університетуз різних регіонів. Ряд вищих навчальних закладів працювали на суспільних початках.У цілому, головна рада програми, редколегія журналу «Жінка в суспільстві»підтримували наукові контакти з більш ніж 50 вищими навчальними закладами.
Новою якісною характеристикою програми стало здійсненняміжвузівських наукових проектів: моніторингу соціального самопочуття й цінніснихорієнтації жінок і чоловіків, наукового проекту «Технології просування жіноку сферу керування», тлумачно-енциклопедичного словника «Жінки провінції»,вивчення гендерних аспектів політичного лідерства.
На етапі 2008 — 2009 років до складу міжвузівськоїмережі дослідників по гендерної проблематиці стали активно включатися лінгвісти,філософи, соціологи.
Тематика наукових досліджень значно розшириласяза рахунок таких напрямків, як гендерні аспекти комунікації в російському язиковомуспілкуванні, формування гендерної ідентичності в сучасних соціокультурних умовах,гендерні аспекти національної свідомості, гендерньй аналіз життєвих стратегій ісистем цінностей суспільства.
Таким чином, до цього періоду відбулася інституціоналізаціягендерних досліджень у системі вузівської науки.
Важливим напрямком наукової діяльності вузів сталоформування учбово-методичної бази для викладання спецкурсів по гендерної тематиці,сталі розроблятися навчальні посібники, видаватися авторські навчальні програми.
Великий аналітичний і теоретичний матеріал, результатирізнонаправлених соціологічних досліджень, якими розташовують наукові колективи,затребуються регіональними органами керування. В 2008 році при активній участі вченихпройшли обласні науково-практичні конференції.
Слід зазначити, що інтерес до проблематики правлюдини в студентів і молодих учених з кожним роком росте. У вузах трудяться десяткидокторів, кандидатів наук, які використали у своїх дисертаційних дослідженнях тендернуметодологію. Вища атестаційна комісія з розумінням ставиться до цієї проблематики.
Є всі підстави затверджувати, що гендерні дослідженняй гендерне утворення є сьогодні невід'ємною складовою частиною науково-дослідноїй навчальної роботи в системі вищого утворення. Цей напрямок поєднує сотні дослідниківі активно сприяє поширенню гендерних знань, гуманітаризації вищого утворення й підготовцінаукових кадрів для вищої школи. Широким шарам громадськості стали доступні ідеїй соціальні стратегії XXI століття в області гендерної рівності.
Всі ці результати були б неможливі без Міністерстваутворення, ректорів багатьох вузів, які роблять інтелектуальну й матеріальну підтримкугендерним дослідженням як інноваційному напрямку гуманітарної науки. Не можна несказати й про ролі Харківського державного університету, що фактично стояв у джерелформування цього наукового напрямку в системі вищої школи. В активі вчених університету11 міжнародних наукових конференцій по гендерної тематиці, десятки міжвузівськихзбірників наукових праць, великі наукові проекти по основах гендерної теорії й формуваннюнаукового співтовариства. Протягом усього періоду університет виконував координуючуроль в організації гендерних досліджень у системі вищого утворення. На його базістворений міжвузівський центр гендерних досліджень, що сьогодні поєднує вчених вищихнавчальних закладів.
Оцінюючи зроблене, хотілося б зупинитися на перспективахрозвитку гендерних досліджень і гендерного утворення в системі середньої й вищоїшколи. За останні роки вітчизняними вченими здійснений прорив в області теоретичногоосмислення гендерних проблем в економіці, соціології, історії, лінгвістиці, соціальнійполітиці й інших гуманітарних науках.
Як відомо, гендерна теорія не заперечує існуваннябіологічних і психічних розходжень між жінками й чоловіками. Вона коштує на тійпозиції, що важливі соціокультурна оцінка й інтерпретація цих розходжень, а такожпобудова на їхній основі такої владної системи, що здатна забезпечити чоловікамі жінкам рівні права й рівні можливості для їхньої реалізації, системи, визнаноюцивілізаційною основою демократичного розвитку світового співтовариства в XXI столітті.
У зв'язку із цим виникає необхідність зробити більшеясним методологічний підхід до основних понять у феміністській теорії. Гендернідослідження стали розвиватися в 90-х роках на основі західної феміністської теорії,переносу її постулатів на ґрунт спочатку без належного обліку соціокультурної специфікисуспільства. Паралельно частина вчених провінційних вузів продовжувала вести дослідженняв парадигмі «жіночого питання», що не відбиває сучасну концепцію взаєминидержави й особистості. На наш погляд, і той, і інший підходи не доконані. Вітчизнянагуманітарна наука має потребу в гендерної теорії, що адекватно відбиває й світову,і вітчизняну наукові теорії про проблеми гендерного рівності.
Друга проблема — це стан гендерного утворення,науково-методичне забезпечення гендерних освітніх програм. Під гендерним утвореннямрозуміється процес одержання систематизованих знань в області стратегії гендерногорівності, а також навичок їхнього застосування в практичній діяльності. У цей часу результаті активної підтримки гендерних досліджень із боку Міністерства утворення,академічних інститутів, міжнародних фондів у системі вищого утворення зложилисянаукові школи й організації, які ведуть гендерні дослідження, розробляють навчальнікурси по гендерної тематиці. Ця робота активно здійснюється більш ніж в 75 вузах,в основному гуманітарного профілю. Значну підтримку вузівським ученим роблять ученіакадемічних інститутів, що розробляють курси лекцій, навчальні допомога з основгендерної теорії за підтримкою Жіночої Мережної програми «Відкрите суспільство»,інших міжнародних фондів. Великий інтерес представляють навчальні посібники, розробленівченими Харківського центра гендерних досліджень (Україна) за підтримкою фонду Макартуров.Однак вузи поки не мають у своєму розпорядженні навчальні посібники по гендерноїтематиці, що мають допуск Міністерства утворення або Учбово-методичних об'єднаньпо спеціальностях. У цей час за підтримкою Жіночої Мережної програми «Відкритесуспільство» такий проект здійснюють колективи вчених Києва, Москви, Харкова,Санкт-Петербурга, Саратова. Це дозволить впровадити в освітній процес навчальніпрограми по гендерної соціології, політології, лінгвістиці й по гендерним аспектаху соціальній роботі. Однак процес інституціоналізації гендерного утворення у вищійшколі перебуває ще в початковій стадії. Гендерна тематика повільно інтегруєтьсяв навчальні плани гуманітарних спеціальностей і практично відсутній у технічнихвузах. Це створює певне протиріччя: з одного боку, у системі утворення йде процесмодернізації, поставлена мета — підготувати до самостійного життя молоде поколінняз новими життєвими установками, здатне жити в демократичному суспільстві, поважаючиправо кожної особистості на самореалізацію у всіх сферах життя суспільства, з іншогобоку — проблематика рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок явно недооцінюєтьсяв процесі утворення студентської молоді. Це дуже тривожний момент, тому що відсутністьціннісних установок на повагу прав кожної особистості в остаточному підсумку обертаєтьсяростом насильства в сім'ї, торгівлею жінками, масовим порушенням прав жінок і чоловіківна ринку праці, ростом смертності чоловіків працездатного віку й багатьма іншиминегативними процесами.
Заслуговують на увагу й такі проблеми, як гендернаекспертиза навчальної літератури для гуманітарних спеціальностей, а також створеннясистеми підвищення кваліфікації й перепідготовки викладачів вузів по гендерної тематиці.У цей час підвищенням кваліфікації викладачів займаються в основному міжнародніфонди, які спонсують проведення творчих семінарів, літніх шкіл молодих учених. Усистемі вищого утворення така робота носить епізодичний характер. Очевидно, що насучасному етапі розвитку гендерних досліджень актуалізується потреба в науково-освітніхміжвузівських центрах по гендерному утворенню. Про цих і інших гендерних проблемив утворенні в січні 2010 року йшов докладну розмову на засіданні Комісії з питаньположення жінок. Комісія рекомендувала Міністерству утворення проробити питанняпро включення дисциплін по основах гендерних знань у державний освітній стандартвищого професійного утворення, висловила ряд конкретних речень по інституціоналізаціїгендерного утворення й гендерних досліджень. Інтерес до висвітлення гендерних питаньу системі утворення з боку федеральних органів влади дозволяє сподіватися на те,що гендерні дослідження й утворення займуть гідне місце серед державних мір, спрямованихна досягнення більшої рівності між жінками й чоловіками.
Не буде перебільшенням сказати, що однієї з найбільшважливих проблем є відсутність широкої учбово-методичної бази для читання курсівпо гендерної проблематиці, адаптованих до різних спеціальностей. Сьогодні в рядівузів країни здійснюється розробка серії підручників по різних напрямках гендернихдосліджень, а також розділів для вузівських підручників по соціології, політологіїй іншим дисциплінам. Розширення обсягів цієї роботи, доступність навчальних і методичнихматеріалів для кожного вузу дозволять здійснити прорив в області впровадження гендерноїпроблематики в освітній процес.
гендерне жіноче питання україна
/>2. Актуальність«Жіночого питання» на сучасному етапі 2.1 Соціальні аспекти фемінізму
Сьогодні фемінізм — це насамперед альтернативнафілософська концепція соціокультурного розвитку. Однак протягом досить тривалогоперіоду він існувала як ідеологія рівноправності жінок і як соціально-політичнийрух. Ці два аспекти фемінізму надзвичайно важливі для становлення його теорії: самев пошуках відповідей на реальні питання, що стосуються статусу жінок у суспільстві,теоретики фемінізму, не вдоволені традиційною соціальною наукою, сталі формулюватий свої теоретичні претензії до традиційного західного знання, і нові теоретико-методологічніпідходи до аналізу культури.
Масовість, критичність і наростаюча теоретичністьфеміністських робіт в 80-і роки привели до того, що жінки — дослідники й викладачісоціальних і гуманітарних наук на Заході стали активніше займатися вивченням жіночоїтеми. Так, на початку 70-х років в американських університетах виникли так називаніwomen's studies, у рамках яких жінки вивчали й переосмислювали досвід жінок.«Жіночі дослідження» виникли, коли стало очевидним, що, по суті, соціальній гуманітарні науки під видом вивчення людини взагалі, тобто homo sapiens,вивчають винятково чоловіків. Жіночі дослідження саме й були орієнтовані на вивченняжіночого культурного Задзеркалля, причому тут використалися самі різні методи: сповідь,групова дискусія, глибинні інтерв'ю (на аналізі трьохсот таких інтерв'ю написанакнига Б. Фрідан «Містика жіночності»), вторинний аналіз матеріалів етнографічнихдосліджень.
Паралельно цьому розвивалася феміністська критикатрадиційної західної науки. Феміністська критика науки стосується насамперед андроцентризмай маскулінизма, характерних для неї, а також соціальних наслідків цього. Маскулінийхарактер науки виявляється в багатьох явищах. Коштує насамперед звернути увагу нате, що визначення самої науки дається через використання маскуліних атрибутів: об'єктивності,раціональності, строгості, імперсональності, волі від ціннісного впливу. Але головне,у чому виражається маскулінизм європейської науки — це характер виробництва знань.Відкидаючи ті способи пізнання, які традиційно асоціюються з фемінними (інтуїцію,почуттєве пізнання), або ті види досвіду, які звичайно визначаються як не чоловічі,наука відвертається від багатьох інших способів пізнання миру. Андроцентризм наукивиражається, як показала феміністська ревізія наукових досліджень, і в тім, що об'єктамививчення традиційно є чоловіки й маскулинне. Так, наприклад, біологія, антропологія,медицина й психологія довгий час вивчали під видом «людини взагалі» чоловіка.Інший, не менш цікавий приклад: традиційні історичні дослідження стосуються, якправило, подій «великий» (чоловічий) історії — воєн, битв, революцій,зміни династій; а повсякденне життя людей, що вважається сферою діяльності жінок,рідко виявляється в поле зору дослідників. Жінки, таким чином, виявляються«захованими» від Історії, але й сама Історія виявляється досить однобічною.Навіть "ієрархія наук" носить маскулинний характер: більше престижу ішановними вважаються «строгі» науки, начебто математики або фізики, меншшановними й «солідними» — «фемінні», начебто літературознавства.
У цілому, загальна критика сучасної науки з позиційфемінізму збігається з основними моментами інших критичних відносно європейськоїнауки філософськими, історико-культурними й методологічними концепціями. Феміністськіаргументи, що доводять дегуманізацію наукового знання або фальш тези про соціокультурної«нейтральності» науки, також багато в чому перетинаються з аналогічнимиаргументами сучасних соціологів науки.
Можна помітити подібність між феміністськими поданнямипро сучасну науку як про практично повністю маскулінизовану сферу й деякими концепціяминауки, розроблювальними епістемологами країн, що розвиваються, Азії й Африки, яківиявляють у європейській науці сліди расизму, буржуазності, євроцентризма. Наприклад,Р. Мінз указує на безпідставність домагань європейської науки на володіння виключнимправом виступати від імені науки в цілому, науки як такий. Справа в тім, підкреслюєвін, що ідеологія, властива європейській науці й, що складається в оцінці успішностіпізнання (по ступені оволодіння природними силами й ресурсами), у цей час виявляєсвоє явне банкрутство, тоді як культури американських індіанців і деяких інших народівнацеленої на гармонізацію відносин людини й природи, на процеси відтворення земнихресурсів в ім'я життя майбутніх поколінь. Дж. Нідем підкреслює обмеженість європейськоїкартезіанської науки в порівнянні, наприклад, зі східною медициною, незвідної дорівня примітивних фізіологічних узагальнень і заснованих на них технічних прийомів.
Феміністки аж ніяк не збираються створювати«жіночу» науку або філософію. Мова йде про розробку феміністської перспективив системі наукового й теоретичного знання. Феміністська критика науки показує, яквідбувається впровадження системи панування й підпорядкування, що відтворюють гендернуасиметрію й дискримінацію, в область виробництва й структуру знань про світ.
Інституціоналізація жіночих досліджень в університетахпривела до значного збільшення досліджень у цій області, з'явилися вимоги більшсистематично ставитися до феміністської теорії, зробити більше ясним методологічнийпідхід до основних понять феміністської теорії. Чималу роль у цьому зіграли численнідискусії по ключових проблемах і поняттям фемінізму, а також взаємна критика й самокритикарізних концепцій фемінізму.
/>2.2 Гендернатеорія: основні поняття й напрямки
80-і роки характеризуються новою фазою в розвиткужіночих досліджень. Починається перехід від аналізу патріархату й специфічного жіночогодосвіду до аналізу гендерної системи. Жіночі дослідження поступово переростаютьу гендерні, де на перший план висуваються підходи, згідно яким всі аспекти людськогосуспільства, культури й взаємин є гендерними. Спостерігається поступовий зсув акцентів:від аналізу жіночого фактора й констатації чоловічого домінування до аналізу того,як гендер є присутнім, конструюється й відтворюється у всіх соціальних процесахі як це впливає на жінок і чоловіків.
Диференціація понять підлоги й гендера означалавихід на новий теоретичний рівень. Уперше розходження понять «підлога»і «гендер» було позначено психологом Р. Столпером в 1968 році. Пізніше(1972 рік) цю ідею підтримали феміністські антропологи. Вивчаючи різні суспільства,вони виявили значну різницю в розумінні чоловічих і жіночих ролей, позицій, чортхарактеру, коротше, у розумінні того, що є чоловік і жінка в тім або іншім суспільстві.Уперше на це звернула увагу в середині століття М. Мід. В 1972 році з'являєтьсяшвидко знаменитої книга, що стала досить, «Жінка, культура й суспільство»,що вийшло за редакцією М. Розальдо й Л. Ламфере. Стаття Ш. Ортнер " чиСпіввідноситьсяжіноче із чоловічим так само, як природне з культурним?" надалі викликала бурхливідискусії. У цій роботі відзначається той універсальний факт, що репродуктивна рольжінок не враховується при визначенні її соціального статусу в суспільстві й що жінкивитиснуті зі сфери соціального в сферу приватного, тому що вони асоціюються із природним,а не соціальним.
Мабуть, однієї з перших робіт, у якій з'явилосядосить чітко промовлене розходження понять «підлога» і «гендер»,стала робота Г. Рабін. Використовуючи методи психоаналізу й структурної антропології,Рабін вивчала символічне значення факту обміну жінок між чоловіками в так званихпримітивних суспільствах. У результаті вона прийшла до висновку, що саме обмін жінкамиміж племенами відтворює чоловічу владу й структуру гендерної ідентичності, при якихжінки оцінюються як біологічні істоти й ставляться винятково до сімейної сфери.На основі цього конструюється". пологендерна система як набір угод". Інакшекажучи, гендерна система, що конструює дві підлоги як різні, нерівні й навіть взаємодоповнюючі,є фактично системою влади й домінування, ціль якої — концентрація матеріальногой символічного капіталу в руках батьків.
Далі варто згадати роботу психолога Р. Унгер«Про редефініції понять піл і гендер», де вона запропонувала використатислово sex тільки стосовно спеціальних біологічних аспектів людини, а термін«гендер» тільки під час обговорення соціальних, культурних і психологічнихаспектів, які ставляться до рис, нормам, стереотипам, ролям, що вважаються типовимий бажаними для тих, кого суспільство визначає як жінок або чоловіків.
Наступною важливою для становлення гендерної теоріїроботою була книга А. Річ «Материнство як досвід і інститут». Я хотілаб з метою нашого дослідження виділити тут тільки одну з ідей, почерпнуту нею з аналізуробіт «чорних феміністок (black feminists)». Я маю на увазі ідеюпро те, що гендер не є монолітною категорією, що робить всіх жінок тими самими,але, скоріше, позначає позицію субординації (тобто гендер — категорія соціальноїстратифікації). У результаті Річ дійде висновку про те, що гендер — своєрідна система,взаємозалежна з іншими владними (стратифікаційними) категоріями. Таким чином, гендеру неї стає частиною складної мережі владних компонентів.
В 80-і й 90-і роки гендерні дослідження стали доситьрозповсюдженими. Однак як розуміння й використання самого поняття «гендер»,так і застосовувані в ході досліджень методи досить різні. У цілому я виділяю триосновні теорії гендера:
1) теорія соціального конструювання гендера;
2) гендер як стратифікаційна категорія;
3) гендер як культурна метафора. І одну помилкову.
Почнемо з кінця.
Гендер як соціально-демографічна категорія,або помилкова теорія гендера. Помилкової гендерної теорієюя називаю використання цього поняття як традиційної соціодемографічної категорії(соціостатевої ролі), або проведення під видом гендерних досліджень положення жінокі дітей. Сприйняття гендера як соціостатевої ролі характерно для соціально-економічнихдосліджень, автори яких не хочуть відставати від сучасних ідей. На мій погляд, цейпідхід є комбінацією ідей традиційної соціології підлоги з ідеями, що обговорювалисяу феміністських роботах і women's studies. У рамках цього підходу, з одного боку,розрізняються підлога як біологічний факт і гендер як соціальна конструкція; з іншогобоку — наявність двох протилежних «гендерів» приймається як даність. Прицьому вважається, що «природа» чоловіків і жінок різна настільки, що їхможна рознести по різним соціальним (соціостатетвим) категоріях.
Гендер як соціальна конструкція/теорія соціальногоконструювання гендера.
У рамках цього підходу гендер розуміється як організованамодель соціальних відносин між жінками й чоловіками, конструйована основними інститутамисуспільства. Цей підхід заснований на двох постулатах:
1) гендер конструюється за допомогою соціалізації,подолу праці, системою гендерних ролей, сім'єю, засобами масової інформації;
2) гендер будується й самими індивідами — на рівніїхньої свідомості (тобто гендерної ідентифікації), прийняття заданих суспільствомнорм і підстроювання під них (в одязі, зовнішності, манері поводження й т.д.).
Тут варто згадати роботи Э. Гофмана, Г. Гарфінкеля,К. Уеста й Д. Зіммермана.
Робити гендер— означає створювати такірозходження між хлопчиками й дівчинками, чоловіками й жінками, які не є природними,сущностними або біологічними. Гендерна приналежність індивіда проявляється в тім,що людина робить і робить постійно в процесі взаємодії з іншими людьми.
Коли соціальне виробництво гендера стає предметомдослідження, звичайно розглядають, як гендер конструюється через інститути соціалізації,подолу праці, через культуру (гендерні ролі й стереотипи, мас-медіа), проблеми гендерноїстратифікації й нерівності.
Гендер як мережа, структура або процес, тобтогендер як стратифікаційна категорія в сукупності (мережі) інших стратифікаційнихкатегорій. Гендер, ієрархизующий соціальні відносини йролі між чоловіками й жінками, — категорія стратифікаційна. Але крім гендера, такимикатегоріями є клас, раса, вік. Американська дослідниця Дж. Скотт однієї з першихзапропонувала розглядати гендер у ряді цих категорій.
Французька постмодерністська феміністка Т. де Лауретісуважає, що гендер — комплексний механізм або технологія, що визначає суб'єкт якчоловічий або жіночий у процесі нормативності й регулювання того, ким повинен статилюдина відповідно до експектаціями, пропонованими йому суспільством. Процес конструюваннягендерної ідентичності протікає у взаємодії з іншими нормативними змінними, такимияк раса й клас, у ході чого виробляється владна система. Інакше кажучи, Лауретісуважає гендер процесом, що конструює соціально-нормативний суб'єкт через побудовурозходжень по підлозі, зв'язаних у свою чергу з расовими, етнічними, соціальнимирозходженнями.
Гендер як культурна метафора. Крім біологічного й соціального аспектів в аналізі проблеми підлоги, феміністкивиявили й третій, символічний, або властиво культурний його аспект. Чоловіче й жіночена онтологічному й гносеологічному рівнях існують як елементи культурно-символічнихрядів: чоловіче — раціональне — духовне — божественне — (.) — культурне; жіноче- почуттєве — тілесне — гріховне — (.) — природне.
На відміну від першого — біологічного — аспектупідлоги, у двох інших його аспектах — соціальн і символічний^-символічному-символічнім-культурно-символічному- утримуються неявні ціннісні орієнтації й установки, сформовані таким чином, щовсі, обумовлене як «чоловіче» або ототожнюва з ним, уважається позитивним,значимим і домінуючої, а обумовлене як «жіноче» — негативним, вториннимі субординуємим. Це проявляється не тільки в тім, що властиво чоловік і чоловічіпредикати є домінуючими в суспільстві. Багато хто не пов'язані з підлогою феномений поняття (природа й культура, чуттєвість і раціональність, божественне й земней т.д.) через існуючий символічний ряд ототожнюється з «чоловічим» або«жіночим». У такий спосіб створюється ієрархія, супідрядність усерединівже цих — нестатевих — пара понять. При цьому багато явищ і поняття здобувають«полову» (або, вірніше сказати, гендерную) фарбування.
Разом з тим убудованість чоловічих і жіночого яконтологічних початків (тобто первинних буттєвих принципів) у систему інших базовихкатегорій трансформує і їх власний, спочатку біологічний^-біологічний-природно-біологічнийзміст. Підлога стає культурною метафорою, що, як відзначає Э. Фі,". передаєвідношення між духом і природою. Дух — чоловік, природа — жінка, а пізнання виниклояк якийсь агресивний акт володіння; пасивна природа піддається вопрошанню, розкриттю,людина проникає в її глибини й підкоряє собі. Прирівнювання людини до духу, що пізнає,у його чоловічому втіленні, а природи — до жінки з її підпорядкованим положеннямбуло й залишається безперервною темою західної культури".
Так, метафора підлоги виконує роль культурногосимволу й, отже, виступає як культурно-формуючий фактор. Іншими словами, гендернаасиметрія фігурує як один з основних факторів формування традиційної західної культури,що розуміє як система виробництва знання про світ.
Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що поняття«гендер» відбиває, по суті, і складний соціокультурний процес конструюваннясуспільством розходжень у чоловічих і жіночих ролях, поводженні, ментальних і емоційниххарактеристиках, і сам результат — соціальний конструкт гендера. Важливим елементомконституювання гендерних розходжень є їхня поляризація й ієрархічна супідрядність,при якому маскулинне автоматично маркірується як пріоритетне й домінуюче, а фемінне- як вторинне й підпорядковане. 2.3 Нетрадиційність методології і її використанняв сучасному соціальному й гуманітарному знанні
Гендер яксоціокультурно обумовлений мислительний конструкт є об'єктом вивчення багатьох гуманітарнихнаук. Завдяки постмодерністській філософії геидерна концепція оформилась у самостійнийнауковий напрям з 60-х років XX сторіччя і в межах гуманітарного знання (філософія,культурологія, етнологія, соціологія, соціальна психологія, лінгвістика та ін.)активізувалися дослідження гендеру. В європейському та американському академічномусередовищі з'явилися наукові публікації, що засвідчили інтегральність нової дисциплінита перспективи її міждисциплінарного розвитку. Наприкінці XX сторіччя окреслилисяосновні наукові етапи, в межах яких відбувалося становлення поняття «гендерноїепістемології». До їх змістового аналізу так чи інакше зверталися закордонніта вітчизняні філософи Джейн Флокс, Джін Бетке Елштайн, Ненсі Фрезер, Розі Брайдотгі,Джудіт Батлер, Ірина Жеребкіна, Наталія Чухим, Вікторія Гайденко тощо. Однак в історико-філософськомуаспекті проблеми розвитку гендерної теорії знання є недостатньо осмисленими та потребуютьсвого подальшого розгляду. Метою даної розвідки є аналіз основних етапів становленнягендерної епістемології у закордонному" філософському дискурсі другої половиниXX сторіччя.
Сучасний гуманітарний дискурс у своєму розмаїтті проблематикине лише відображає особистісний і соціокультурний світ, а й презентує історію взаємовідносинміж статями, конструює певну поведінку й різноманітні види гендерної взаємодії.У науковий обіг поняття «гендеру» було впроваджено для розрізнення понятьбіологічної статі людини, її культурного і соціального конструктів. Нове поняттямало сприяти подоланню традиційного (есенціоналістського) наукового погляду, щопояснював би всі соціокультурні відмінності між статями, особливостями їхньої біологічноїприроди. У дослівному перекладі з англійської мови гендер тлумачиться як «рід»у лінгвістичному значенні слова (наприклад, рід іменника). У вжитку це поняття впершез'явилося в психоаналітичній праці Роберта Степлера «Стать і гендер: про розвитокчоловічості і жіночості» (1968). Згодом завдяки працям таких дослідниць, якГейл Рубін, Адрієн Річ та ін. поняття «гендер» поширилось. Відтак гендеррозглядається як культурний, соціальний конструкт, система міжособистісних взаємовідносин,за допомогою якої формується, стверджується та відтворюється уявлення про чоловічета жіноче в соціокультурі.
Прагнення дослідників наблизитися до розуміння типового у суб'єктивномучоловічому/жіночому світі, щоб збагнути особливості розвитку соціокультурного світу,виводило на площину наукового аналізу щораз нові проблеми і поняття. Так, у 70- 80-і роки дослідження гендеру характеризуються своєю емпіричністю. Цейетап був увінчаний критикою раціоналістської методологічної площини філософії. Відзначаєтьсяоднобічність традиційної («андроцентричної») епістемології та обґрунтовуєтьсянеобхідність роширення інтелектуального потенціалу філософських теорій та входженняв них фемінної проблематики. На цьому етапі тендерні дослідження мають за мету«коригування» та «вдосконалення» науки (антропології, психології,історії, соціології тощо) з позицій жіночого авторства. Однак цей емпіричний етапхарактеризувався не зовсім толерантною науковою позицією дослідників гендеру у своїйневпинній критиці «маскулінності» та прагненні визнання теоретичних концептівтендеру в академічному середовищі.
Наприкінці 80-х років XX сторіччя на зміну емпіризму приходитьконцептуалізм, що виявився у зосередженні гендерних теоретиків на питаннівідмінностей у статусі чоловіків та жінок у суспільстві. В його межах відбуваєтьсяподальше становлення гендерної епістемології, зокрема розпочалося переосмисленнятрадиційного епістемо-логічного конструкту «жіночого досвіду». У модернійнауці відбувалося деяке незауваження гендерних особливостей емоцій, сприйняття,пам'яті, усього «жіночого досвіду» та його можливостей у формуванні новогознання (психологічного, історичного, соціологічного та ін.). Гендерні дослідженняяк новий гуманітарний напрям сприяли кон-цептуалізації відмінностей у гендеризаціїісторичних суб'єктів. Увага філософів на цьому етапі також зосередилась на мовіяк на методі наукового дослідження. Цей метод по-новому висвітлював сутнісне в чоловічій/жіночійсуб'єктивності, особливості гендерної суб'єктивації та давав змогу виходити на рівнітипологізування, порівняння, абстрагування тощо. Адже відносини між статями фіксуютьсямовою у вигляді культурно-обумовлених метафор, стереотипів, накладають відбитокна мовну поведінку особистості і на процеси її мовної соціалізації. Система знаківяк засобів самовираження постала проблемною площиною у гендерних дискусіях. З'являєтьсядумка про те, що будь-яке «об'єктивне» дослідження завжди зацікавлене,суб'єктивне і політизоване, оскільки має владний модус (домінування/підпорядкування).Більшість наукових текстів модерну-доби про жіночу суб'єктивність відтворювали цеймодус. А дефіцит «жіночої мови», призабуття власної системи знаків якзасобу самонайменування лише унеможливлювало відкриття сутнісного в суб'єктивномусвіті жінки. Саме у 80-х роках минулого сторіччя під закликом віднайдення жінкою«самої себе» популярними залишаються маніфестні тексти французьких філософівГелен Сіксу та Люс Ірігарей, які у своїх працях відстоювали ідею жіночої суб'єктиваціїу мовленнєвій практиці.
Зверненнядо мови було своєрідним свідченням лінгвістичного зрушення у філософії, психологіїта інших науках. З'являється нове поняття практик мовленнєвої поведінки (вжитку)або дискурсу. Останній термін відображає плюральність, множинність форм мовленнєвоїповедінки. Дискурс — це процес виробництва ідей, знання, текстів, науки, і е тим,з чим теорія співвідноситься і на чому грунтується у кодифікації та систематизаціїсвоєї множинності в межах прийнятної наукової норми. Дослідникам стало зрозуміло,що нормативність найвищої теорії, конвенційного теоретичного дискурсу, особливофілософії, є також обмежувальною. У цьому сенсі дискурс як комплексна мережа взаємоспіввіднесенихумов істинності завжди перевищує кодифікаційну силу теорії, оскільки здатний надатиїй нового розвивального імпульсу. Тому філософія вимушена відстежувати й асимілюватинайрізноманітніші нові дискурси і не лише про тендер, а й про нові технології, аудіовізуальнізасоби, пост-колоніальні суб'єкти та ін., щоб їх інкорпорувати і кодифікувати.
У науковий обіг поняття дискурсу ввійшло завдяки видатному дослідникукультури, філософу та психологу Мішелю Фуко. Відомий своєю концепцією влади Фуковідкриває проблеми мови як означального механізму та позамовних, недискурсивнихреальностей (тіло, дія, влада), що виявились вирішальними для сучасних філософськихконцепцій. Статус людини, зокрема статевий, отримує свій вияв через систему знаківяк засобів самовиразу. Ця система мовних знаків і формує дискурс. Зрозуміло, щоФуко не був єдиним у відкритті проблеми мови як означувального механізму. Іншоюзначущою фігурою був психоаналітик, філософ Жан Лакан. Він першим наблизився допроблеми «мови несвідомого», прозірливо визначив стать як «маскарад»практик і знаків. Отож, мова є системою знаків як засобів виразу, своєрідним дискурсом,що тісно пов'язаний із владою (відома зв'язка у Фуко «знання — влада»).Мова і влада взаємопов'язані, а гуманітарний дискурс гендерно означений.
Дослідники гендеру (Сьюзен Браунмілер, Мері Далі, Кейт Мілетта ін.) на цьому етапі відстежили зміст багатьох епохальних текстів і вловили вньому асиметричне бачення жінки. З'ясувалося, що античний дискурс створював і відтворювавсоціокуль-турну маргінальність жінки. Її «безмовне» та «об'єктне»становище. У подібну картину гендерного світу, як зокрема показали Джін Бетке Елштайнта Джейн Флекс, «вписувалися» міркування про стать Розуму в просвітницькомуметанаративі. Опора на теорію деконструкції та феномен "інакшості" визначногофілософа сучасності Жака Деріди також значно збагатила методологічне поле гендернихдосліджень. Загалом збагачення змістовності філософського аналізу гендеру за допомогоюсхем, відкритих Фуко, Лаканом, Дерідою, дало змогу деконструювати навіть найбільшрейтингові філософські тексти, що грунтувалися на ідеї доречності та необхідностіасиметричного становища чоловічого/жіночого у соціокультурі. Однак лише сьогодністало очевидним, що ці схеми не остаточні у розкритті особливостей сучасного суб'єктивногосвіту жіночого та чоловічого гендеру. Виникла потреба пошукати нові методологічнізасади, що відображали б особливості існування гендеру в сучасній соціокультурі.Адже зрозуміло, що деконструкція — лише підготовча робота для нових відкриттів.
З 90-років починається постструктуралістський етап, щохарактеризується посиленням дискусій між теоретиками фемінізму та гендеру (Терезаде Лауретіс, Розі Брай-дотгі). Засадове феміністське поняття «пригніченої фемінності»починає сприйматися амбівалентне, адже зрозумілим стає незадовільний стан не лишежінок, а й чоловіків у сучасній еоціокультурі. Крім цього, аплікація постмодерністськихта постструктура-лістських ідей Фуко, Дельоза, Ліотара, Деріди та ін. на феміністськуметодологічну площину захитала односкерованість їх дослідницьких інтересів. Розпочинаєтьсянова' проблема-газація поняття «епістемологія», зокрема змінюється предметдослідження. Замість вивчення відносин «знання — істина», теоретики гендерупочинають дискурсивне дослідження низки взаємостосунків «знання-бажання-фантазія-влада».Наприкінці 90-х років відчутно змінюються гендерні політики в інтерпретації пізнавальноїдіяльності, знання тощо. Тут епістемологія постає не як критична структура знання,а радше як світоглядна позиція. Остання входить у науковий та буденний світогляд,визначає вектор теоретичних досліджень та практичних дій. Усвідомлюючи історичністьпроцесу становлення гендеру, а також змін його відображення у дискурсивній практиці,дослідники мають за мету проаналізувати особливості гендерної суб'єктивації, твореннянових образів гендеру, як і зміни їх соціокультурного сприйняття. Міждисциплінарніетьгендерного дискурсу дала змогу охопити в єдиному фокусі бачення різні репрезентаціїгендеру: як історико-культурний тип суб'єктивації, як соціокультурну метафору, щоувиразнює культурно-символічну природу статі; як чоловічу/жіночу суб'єктивністьта модус стилізації гендерного тіла; як соціальний та ідеологічний конструкт тощо.
Історико-філософський аналіз гендеру у соціально-гуманітарномудискурсі другої половини XX сторіччя на своїх початкових етапах фактично є розглядомпереваг та домі-націй статей у найрізноманітніших сферах життєдіяльності. Відтак,сучасним дослідникам важливо з'ясувати ще й ті фундаментальні висновки, якими новийантиесенціалістичний підхід здатний збагатити розроблення тендерних теорій, орієнтованихна демократичний суспільний проект. Адже есенціалізм схильний зводити стать до їїбіологічної детермінованості і як форма неправдивого універсалізму є частиною західноїметафізики. «Наполягати на бінарній опозиції жінка/чоловік, — як зауважувавЖак Деріда, — означало б залишатися „полонеником Метафізичного“ з її ілюзієюприсутності, буття, стабільного значення та ідентичності». З цим поглядом важконе погодитися. Тому дослідницька праця теоретиків тендеру наприкінці XX сторіччяскеровується на артикуляцію питань, що стосуються змін суб'єктивності, індивідуальної,тілесної, тендерної ідентичності, і на зв'язок їх із проблемою знання й епістемологічноїлегітимації.
Ця праця привела до виникнення тендерної соціальної епістемології,що синтезувала такі позитивні величини, як критичний стосунок до метанаративів,плюральність та контекстуальність знання, акцент на дискурсивності знання тощо.Вдаючись до образного зіставлення, гендер у межах соціальної епістемології можнапорівняти з кристалом, що має різноманітні грані. На перший погляд видається, щоці грані-площини дають змогу дослідникові пізнавати тендер у чистоті різних науковихаспектів гуманітарного знання: філософського, психологічного, соціологічного, історичноготощо. З іншого боку, кожний аспект гендеру, який пізнається, є деякою поліфонічноюсутністю, не тільки має багато граней, а й багато ракурсів висвітлення кожної зних. Під цим світловим пучком методологічної оптики межі граней-площин видаютьсяне такими вже й чіткими, створюють щораз нові ілюзії сприйняття гендеру, породжуютьйого нові значення.
Більшість тем гендерної проблематики соціальні епістемологи розглядаютьна рівні міждисциплінарної мови, тих теорій, понять і категорій, що виходять ізгетерогенної наукової візії. Понятійне та категоріальне багатоголосся кожної проблемигендеру відображає його феноменологію. Гендер як проблема вислизає від розчиненняу нескін-чених наукових інтерпретаціях. Однак це не демотивує дослідника, а, навпаки,засвідчує сучасне постмодерністичне зрушення у науковому стилі мислення про гендер.Сучасний дослідник гендеру навіть у своєму вузько-предметному аналізі неминуче демонструєзануреність у поліфонічне довкілля наукової мови і здійснює своєрідну дискурсивнутрансгресію від локалізації власної мови та мислення на дихотомності понять. Модерністськийспосіб дихотомного мислення про гендер є ще доволі поширений і має свої засяжнінаслідки, відтворюючи і стверджуючи тендерну асиметрію. Тому варто ще раз підійтидо дихотомних понять, які окреслюють гендер та відстежуються у дискурсі, щоб здійснитисвоєрідне міметичне повторення й подальшу їх деконструк-цію. Зважаючи на те, щочоловіки і жінки дискурсивне зображуються у дихотомних опозиціях соціокультурнихметафор, у своїх відмінностях, перевагах та домінаціях, все ж вважаємо, що стратегіятендерної рівності має бути скерована на зауваження та визнання позитивних відмінностей.У цьому випадку проблема гендерних відмінностей має розглядатися конструктивно усвоєму солідаризуючому сенсі як «двополюсна» ідентичність гендерного світу.Зрозуміло, ця поки що утопійна візія потребуватиме подальшого творення нової тендерноїкультури, суб'єктами якої будуть рівновартісні ген-дерні особистості. Сучасний філософськийдискурс вже сьогодні через авторські позиції відображає ці прагнення і, слід сподіватися,буде спроможний відійти від акцентів тендерної зверхності й толерантно розглянутистатеву двополюсну ідентичність, щоб вписати багатство її життєвих властивостейу соціокультуру.
Отже, тендерна епістемологія у своєму розвивальному значеннітісно пов'язана з постмодерністською ситуацією в науці. Був захитаний ідеал розуму,уявлення про стабільність суб'єкта та його ідентичності. Відбувався пошук інтелектуальногопростору для раніше маргіналізованих "інших" (наприклад, жінок, кольорових,девіантів). Легітимувались маргінальні практики репрезентації, що дозволяли розглядатиїх авторів як агентів нового знання. Емпіричний етап розвитку знання про тендерхарактеризувався намаганнями вдосконалити андроцентричну науку знанням про«фемінне» та протидіяли таким соціальним забобонам, як сексизм (зверхнєставлення до особи протилежної статі) та андроцентризм (знання, що асоціюється зчоловічістю). Наступний концептуалістський етап розвитку епістемології призвів доакцентів на відмінностях чоловічого та жіночого в соціокультурі, зафіксував їх нерівнувартість. Натомість постструк-туралістська епістемологія виявилася більш орієнтованана антропологізацію пізнання. Тут дослідницьке мислення постає як критичний саморефлективнийтип аналізу. При чому рефлексивність забезпечує взаємодію суб'єкта та об'єкта знання,оскільки суб'єкт пізнання не протистоїть світові, а, навпаки, взаємодіє з ним. Щобільшесуб'єкт, котрий пізнає, не має ніяких переваг перед об'єктом знання, бо вони вкупіпідпорядковані соціокультурній моралі. Найприкметнішою рисою сьогоднішньої тендерноїепістемології є прагнення надати універсалізованому визначенню людства певного«забарвлення» за допомогою теоретичного осмислення «досвіду»тендерних суб'єктів. Стає очевидним, що не лише тендерна ієрархія впливає на конструюваннязнання, а й такі чинники, як раса, національність, культура, вік, причетність дорізноманітних соціальних груп. Тому перспективи подальшого становлення тендерноїепістемології тісно пов'язані з напрацюванням багатовимірного дослідницького проекту,здатного відобразити специфіку сучасного чоловічого/жіночого світу.
/>3. Гендер у дзеркалі історіїта перспективи розвитку гендерних студій в Україні
Останнім часом «Український історичний журнал» почавпорушувати проблему сучасного стану вітчизняної історичної науки. У ряді публікацій,вміщених на його шпальтах, автори визнають необхідність критичного засвоєння досвідузахідної історіографії у справі розробки національної моделі української історіїта інтегрування її у всесвітню. Серед першочергових завдань вітчизняних істориків- оновлення методології історичної науки і запровадження нових міждисциплінарнихдослідницьких методик, які синтезують досягнення гуманітарних наук: соціології,психології, демографії, антропології, географії. Свого часу вони були успішно використаніісториками «нової історії», започаткованої французькою школою «Анналів».
Саме її представники, поставивши перед собою завдання перетворитиісторію в основну синтезуючу науку про людину, звернулися до минулого різних соціальнихверств і груп та їх вкладу у розвиток соціуму, не залишили поза увагою і «жіночуісторію», яка до того часу розвивалася у руслі аматорських студій про рольвидатних жінок і не виходила за рамки біографічного напрямку. Причини її появи,а також аналіз теорії і методу стали предметом вивчення російської дослідниці Л.П.Рєпіної.
Гендерна історія (від англійського Gender — стать) розглядаєтьсянею і як спадкоємниця «жіночої історії», започаткованої науковими студіямиминулого століття, присвяченими жінкам. Історія жінок, становлення якої пройшлокілька етапів, пережила швидку трансформацію — від історії видатних жінок, що маливідверто популярний і нерідко публіцистично-феміністичний характер. Друга стадіяжіночих студій (30-50-ті роки) характеризується появою спеціальних досліджень біографічногонапрямку. Однак і в цьому випадку жінка розглядалася хоча і в контексті її громадськоїдіяльності і політики, але переважно як декор на фоні чоловіків з описами пікантнихподробиць стосунків видатних політиків з жіноцтвом.
Якісно нових рис жіноча тема набула у рамках сформованої у 60- 70-ті роки «нової соціальної історії», яка запозичила методи і прийомидосліджень соціальних наук, головним чином соціальної психології та антропології.Її прибічники зацікавилися історією жінок, слушно визнаючи, що вивчення минулого,як і аналіз сучасності, повинні спиратися на інформацію про становище та вклад обохстатей у господарську, духовну і культурну сферу.
Саме ця мета — написати «жіночу історію», що повернулаб слабку стать в історичний процес і не тільки видатних її представниць, а й пересічнужінку-матір, господиню і дружину з її світом цінностей привела до переродження«жіночої історії» наприкінці 60-х — на початку 70-х років у нову, що згодомдістала назву гендерної. Її прибічники розглядають всесвітню історію як історіюпереважно чоловічої цивілізації (his history — його історія), що має бути доповнена(her history-її історією). Зосередившись на вивченні історично сформованих відносинміж чоловіками і жінками у патріархальних структурах класових суспільств, вони використовувалинову категорію аналізу соціальних відносин, названу гендером. З допомогою цієї специфічноїкатегорії дослідники не тільки подолали домінуюче уявлення про виключно біологічнуприроду соціальних ролей статей, а й підійшли до розуміння необхідності вивченняісторії жіноцтва у контексті взаємовідносин між статями.
Гендер, визнаний нині як важливий вимір соціуму поряд з класовимі расовим, слугує описові соціальне визначених характеристик чоловіків і жінок- на відміну від біологічно визначених. Згадана категорія, яку ще називають«соціокультурною статтю», на думку її прибічників, доклика-на підкреслитисоціальний характер нерівності між статями, що поступово змінюється залежно відсуспільних та культурних трансформацій.
Розробляють новий напрям гуманітарних студій, котрий є широкимміждисциплінарним полем, що синтезує соціально-економічний, демографічний, соціологічний,культурно-антропологічний, психологічний виміри розвитку соціуму, як зарубіжні,так і вітчизняні дослідники. Однак більшість відповідних студій належить перу зарубіжнихфахівців. Вони не лише визначили коло досліджень з гендерної історії, її теоретико-методологічніоснови, а й спробували визначити власну періодизацію (Д. Келлі та Д. Скотт (США),М. Фокаулт, Ж. Лакан (Франція), Е. Джейнуей, С. Александер (Великобританія), Л.П.Рєпіна і Т. Кли-менкова (Росія), вивчити становище жінок у різних сферах суспільногожиття багатьох країн.
Завдяки проведеним дослідженням представники нового напрямкувже у 90-х роках почали створювати узагальнюючі праці, присвячені інтегруванню"історії жінок" у всесвітню історію. Від окремих статей та монографійз історії взаємовідносин чоловічої і жіночої частин соціуму у різних країнах і врізні епохи гендерні історики перейшли до масштабних проектів реконструкції історіїжіноцтва в контексті відносин з чоловіками на європейському континенті та в ПівнічнійАмериці. Маємо на увазі "Історію жінок Заходу" — колективний проект французьких,італійських, англійських і американських дослідників.
Своєрідний «жіночий бум», який пережила Західна Європаі Америка у 60-80-х роках XX ст., коли виникла дискусія про сутність соціальнихролей чоловіків і жінок, їх вклад у цивілізацію та місце у сучасному суспільствіна порозі XXI ст., не минув і країни Східної Європи, включаючи Україну. Серед новихявищ у нашому житті, породжених трансформацією пострадянського суспільства і утвердженнямвласної держави, вагома роль належить українській жінці, яка намагається знайтисвоє місце як у сучасному світі, так і в українському соціумі. Про це свідчать численнінауково-практичні конференції, семінари, де обговорюються проблеми становища сучасноїукраїнської жінки на ринку праці, в сім'ї, її репродуктивне здоров'я, місце у розбудовінаціональної держави та сучасній політичній еліті, у реформуванні освіти тощо. Незалишилися поза увагою українських жінок і перспективні й розвинуті на Заході жіночістудії, які з 80-х років трансформувалися в новий вид міждисциплінарних досліджень- гендерні.
/>Висновки
Гендерна концепція та тендерні показники людського розвитку враховуютьвітчизняні дослідники та політики. Як влучно зазначила М. Богачевська-Хомяк — автормонографії «Білим по білому. Жінки в громадському житті України.1884-1939»,де вперше для українського читача поставлена проблема витоків вітчизняного фемінізмуі гендерного підходу до історії, «українському чиновництву, яке вже знає, щотаке тендер, належить розібратися тепер з тендером». Зазначимо, що до кінця80-х років мало хто з науковців-гуманітаріїв був обізнаний з концепцією гендера.З середини 90-х років згадана концепція стала предметом наукових дискусій, її використовувалисоціологи, демографи, економісти.
Гендерний підхід як багатогранне бачення історичного процесу,що передбачає діалог статей у плані реконструкції історичного розвитку з урахуваннямформ їх взаємодії і взаємодоповнення, зацікавив і вітчизняних дослідників. Перспективноющодо цього є спроба осмислити і узагальнити стан вітчизняних жіночих студій, доякого вдалися автори збірки статей «Жіночі студії в Україні: жінки в історіїта сьогодні». Вони не тільки висвітлили роль українського жіноцтва в Х-ХХ ст.,а й розглянули жінку як суб'єкт історичного розвитку. Оскільки автори видання трактують«жіночу історію»' як складову частину гендерної історії, є підстави вважатизгадану збірку «реальним кроком на шляху до утвердження тендерного підходув історичній науці».
Цілком поділяємо міркування авторів про те, що утвердження гендерноговиміру соціуму і особливо здійснення його ретроспекції на минулі епохи в Українізумовлені рядом труднощів, зокрема, відсутністю широкого кола фахівців, які відописових нарисів про видатних українських жінок перейшли до з'ясування місця пересічноїукраїнки в соціокультурному розвитку на основі теоретико-методологічних підходіврозвинутої на Заході академічної дисципліни.
Гадаємо, що перешкодою на шляху розвитку гендерноїісторії в Україні є не тільки нерозвинутість категорій і понять нового виду гуманітарнихстудій, особливо тих, що стосуються співвідношення гендерних досліджень з жіночими,а й відсутність компаративного аналізу феномена жінки в західній та східній цивілізаціях,без чого визначення її місця в історії українського соціуму виглядає як аматорськаспроба. Тому аналіз здобутків західної історіографії в галузі гендерної історії,яку переслідує автор даного огляду, сподіваємося, стане в пригоді вітчизняним дослідникам.
/>Список використаноїлітератури
1. Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім’їта жінок // Голос України. — 2009. — 23 берез.
2. 2. Україна. Верховна Рада. Про Декларацію про загальні засади державної політикиУкраїни стосовно сім’ї та жінок: Постанова… 5 берез. 2009 р. № 475-ХІУ // ГолосУкраїни. — 2009.
3. 6. Абубикирова Н.И. Что такое «гендер»? // Общественные науки исовременность. — 2006. — №6.
4. Бабаева Л.В. Деловая активность женщин в новых экономическихструктурах // СОЦИС. — 2002. — № 5.
5. Бабаева Л.В. Женщины: актуальное направление социальной политики: [Концептуальныйподход к разработке Федеральн. программы] // СОЦИС. — 2007. — № 7.
6. Бєлоусова І. Жінка і суспільство: нерівний шлюб…: [Інтерв’юнар. депутата України про роль жінки в сучас. укр. сусп-ві] // Україна. — 2009.- № 11.
7. Женщина в свете политики // Правда. — 2000. — 25 июня.
8. Женское движение: новое платье или заплаті на старое // Правда. — 2001.- 20 февр.
9. Історичні передумови сучасного жіночого руху // Інформаційний бюллетень Українськогоінституту соціальних досліджень. — 2009. — № 11 (36).
10. Кобилянська О. Дещо про свободу, фемінізм і таке інше: [Гендер- рівноправність чоловіків; жінок: Бесіда з дир. Гендер. бюро Проекту«Гендер у розвитку» ПРООН О. Кобилянською] // Молодь України. — 2008.- 11 серп.
11. Ковалев В. Права женщин и детей нуждаются в защите государства // Рос. юстиция.- 2006. — № 2.
12. Ковальська Н. Жіночі проблеми: у трьох вимірах: [Резонанс на ст. «Деж наше місце, бабоньки» від 9 січ. 2001 р.] // Рад. Україна. — 2001. — 8 берез.
13. Коржан С. В усі часи, у всіх народів. Жіноче питання: роздуми над шляхамийого вирішення // Вільна Україна. — 2001. — 6 серп. — С.2.
14. Костюкевич Л.М. та ін. Соціально-політичний аспект жіночого руху в Україні:пробл. та тенденції / Костюкевич Л.М., Костюкевич К.В., Докашенко Г.П. // Жіночийрух в Україні: історія і сучасність: Міжнар. наук. — метод. конф.: Одеса, жовт.2004 р.: Тез. доп. — К., 2004.
15. Лавриненко Н. Равноправие женщин: новая проблема? // Укр. обозреватель.- 2004. — № 3.
16. Ломакина М. Международная защита прав женщин // Моск. журн. междунар. права.- 2006. — № 3.
17. Маева П.И. Женский вопрос. Будет ли найден на него ответ? // Правда. — 2001.- 9 февр.
18. Пашко А. Жіночий рух в Україні: історичний аспект та сучасний розвиток// Час — Time. — 2007. — 4-10 верес.
19. Писаревська І. Перший крок «Жіночої справи»: [Роль жінки в суспільстві]// Голос України. — 2009. — 27 лип.
20. Рихтер Дж. Гендерная идеология и «холодная война» // Общественныенауки и современность. — 2009. — № 1.
21. Семенова Г.В. Голос женщины в регистре времени // Правда. — 2001. — 18 мая.
22. Силласте Г. Куда движется женское движение // Известия. — 2000. — 31 окт.
23. Смирнова Р.М. Равные возможности для женщин: опыт европейского общества// Сов. гос. право. — 2001. — № 3. — С.143.