Уявлення стародавніх слов’ян

Курсоваробота
Уявленнястародавніх слов’ян

Зміст
Вступ
І. Теоретична характеристика таформування уявлень
ІІ. Міфи і релігійні віруваннясхідних слов’ян
ІІІ. Демонологічні уявлення таповір’я
Висновки
Список літератури та джерел

Вступ
В роботі ми будемодосліджувати народну демонологію і міфоритуальну традицію східних слов’ян.
Предметдослідження– особливості міфотворчого процесу, формування народного світогляду та уявлень.
Об’єктдослідження — східні слов’яни.
Актуальністьроботи полягаєв тому, що в ній розкривається найважливіші складові духовного життяслов’янського народу, їх вірування, повір’я, обрядовість. Про який народ можнаговорити, не знаючи його культури? Щоб ці народи не вважались «безкультурними»,чи просто «поганськими», треба знайти те, що було насправді в наших Предків іпоказати це всім. Особливо зараз, коли ми будуємо демократичні, сувереннідержави, як ніколи постає питання про власні досягнення кожного народу і чимбільше досягнень було, тим краще для репутації цього народу і взагалі — держави. Це наукова і історична цінність, бо вони, на відміну від матеріальнихцінностей, зазнають менше перекручень і фальсифікацій. Ці дані дозволяютьрозглянути історичний процес у всій його повноті, отримати максимальнооб’єктивну інформацію.
Завданняроботи:
— дати теоретичнухарактеристику міфам її складовим;
— розглянутипроцес формування народних уявлень;
— дослідитирелігійні вірування, як результат міфотворення;
— проаналізуватиполітику Християнської церкви щодо язичників;
— розкритиособливості етнічних звичаїв;
— охарактеризуватидемонологічні вірування;
— виявити основніпроблемні питання і спробувати дати на них відповіді.
В процесіроботи були використані наступні методи дослідження:
— проблемний;
— порівняльний-історичний;
— системний;
— описовий.
Придослідженні, в роботі ми дотримувались таких принципів:
— історизму;
— логізму;
— об’єктивності;
— системності.
Враховуючиактуальність даної роботи, її наукове значення, зважаючи на недостатній рівеньїї розробленості, спираючись на праці попередніх дослідників, ми поставилимету: дослідити міфо-ритуальну традицію та народну демонологію слов’ян.
Проміфо-ритуальні традиції і народну демонології у художніх творах, історичнихпрацях як зарубіжних, так і вітчизняних написано чимало, але майже всі вониописували, характеризували і вивчали їх по-своєму. Єдиної думки щодо цьогопитання й досі не має, бо вивчається народна фантазія, яка не є однаковою длявсіх. Кожен мав право думати так як він захоче, вірити в щось більше, а в щосьменше, чи взагалі не вірити. І коли дослідники починають розглядати ці питання,виникають природні труднощі, яких уникнути практично неможливо. Або, як цероблять деякі дослідники, просто не звертають увагу на деякі протиріччя,викладають матеріал шляхом найменшого опору. І коли сучасні дослідники абопросто студенти починають розглядати першоджерела, праці попередніх дослідниківз одного і того ж питання, намагаються знайти правильні відповіді на питання,отримати об’єктивну інформацію, то хочемо ми цього чи ні, але виникає проблемнепитання. А щоб вирішити його, треба підійти до нього системно, подивитись з усіхточок зору.
До найдавнішихджерел, з яких ми можемо дізнатись про культуру й звичаї східних слов’ян миможемо віднести «Літопис руський», який складається з «Повістівременних літ»[1.5; 21], Київського літопису й Галицько-Волинськоголітопису. Він писався 300 років. Його авторами були дванадцять поколінь. Вцьому літописі подають відомості про культуру і звичаї слов’янських племен, причому для кожного племені окремо – це свідчення того, що навіть тоді вжерозрізняли особливості культур кожного племені, а не робили загальноговисновку. «Усі племена мали свої обичаї і закони предків своїх і заповіти…»[1.3; 38] Саме з «Повісті временних літ» ми дізнаємося про князівський пантеонбогів, що був закладений Володимиром Великим, а потім ним і знищено, але внародній пам’яті він залишився ще надовго. Саме за часів Володимира, в періодсформованої держави народ відчув язичницьку релігію як державну, офіційну ітому навіть за цей короткий строк в народній пам’яті як ніколи залишалабагатюща уява про Богів, віра в них і в князя, як хоронителя релігії. Влітописі говориться також про оплакування Перуна, коли його волокли до річки:«…оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення» [1.3;48] З цих слів ми бачимо, що у населення були сильні вірування в своїх ідолів.Автор називає язичників невірними, що свідчить про вплив християнськоїідеології.
Наступним, однимз найдавніших джерел можна назвати «Велесову книгу». [1.1] Їїможна вважати історичним і духовно-культурним документом. Вона, не дивлячись нате що дуже релігійно забарвлена, бо написана, ймовірно, волхвом (жрецем), даєцінні, багатющі відомості про давніх слов’ян, про їх культуру, звичаї,вірування, історію з XX тис. до н.е. до IX ст. н.е. Написана, як вважаютьдослідники, Ягайло Ганом з роду Ганів Старгородських, в Новгороді -Великим,Сурове и Києві. Навколо цієї книги (43 дощечок) відбуваються наукові дискусії.Головне питання: кому вона належить – росіянам чи українцям? Росіяни, як іукраїнці хочуть отримати права на цю безумовно цінну пам’ятку історії, бо цебуло б значним придбанням для культури народу. Цю пам’ятку використовують якісторичне джерело. Саме в «Велесовій книзі» перераховуються практично всі Богияким поклонялися слов’янські народи.
Також відомостіпро культуру і вірування слов’ян нам дає візантійський історик Прокопій,[1.3;45]що був юрисконсультом у відомого візантійського полководця Велізарія. В йогопраці «Історія» він описуючи війни Візантії надає дані про слов’ян, зокрема проголовного Бога – «громовержця».
Також відомостіпро культуру слов’ян нам дає візантійський імператор Маврикій (582-602),[1.3; 57] історик, в своїй праці «Стратегія», зокрема про звичаї населення.
Іншим, середнайдавніших пам’ятків історії і культури є «Слово о полку Ігоревім»[1.5;76] написане близько 1185 р., кимсь із дружинників. В цьомулітературному пам’ятнику містяться згадки про язичницьких богів (це вже післяприйняття Християнства). Це свідчить, що на Русі ще сильною була язичницькавіра.
Також донайдавніших джерел можна віднести пам’ятники літератури, усної народноїтворчості, які донесли до нашого часу міфи та легенди, казки, звичаї і ритуалитощо. [1.2; 1.4; 1.5; 1.7; 1.8; 1.9]
До більш пізніхджерел відноситься «Синопсис».[1.9; 155] В ньому теж перераховуютьсяязичницькі боги і за значимістю автор поділяє їх на кілька місць (рівнів). Алеце джерело, досить сильно, проникнуте християнською ідеологією і тому в ньомунегативне ставлення до язичницьких (поганських) Богів.
Однією знайдавніших історичних праць є праця історика, митрополита Іларіона — «Дохристиянськівірування українського народу». [1.7; 129]
До цієї темизвертались багато дослідників, серед яких були і етнографи, і письменники, іпрофесійні історики. Ця епоха відноситься до XIX – XX ст. До них можна віднестивідомого чеського історика Павла Йосефа Шафарика (1796 – 1861). Він бувчленом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Він, разом з ЯномКолларом, започаткували слов’янознавство як окрему дисципліну, крім того,вони виявили великий інтерес до культури та історичних доль слов’янства. В 1826році вийшла його робота «Історія слов’янської мови і літератури всіманаріччями»; у 1826 році – «Про походження слов’ян»; 1836-1837 (т. 1-2)«Слов’янські старожитності». Вже тільки з назв цих праць можна зробитивисновок, наскільки новими починаннями були на той час праці вченого. Звертавсявін до української культури, літературної мови та фольклору. Т.Г Шевченко впосвяті «Шафарикові» (поема «Єретик») звертався до чеського і словацькогофілолога-славіста з такими словами: «Слава тобі, Любомудре, Чеху-слав’янине!Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав’янськеє,нове! Слава тобі, Шафарику, Во віки і віки! Що звів єси в одно мореСлав’янськії ріки!».
Відомийгромадський і культурний діяч Тадей Розеславович Рильський (1841 –1902), батько відомого поета Максима Рильського, також вніс свій внесок увивченні цієї теми. Його непокоїло ставлення польського панства до корінногоукраїнського населення, у намаганні розглядати землі Правобережної України якпровінцію польської корони. Саме це наштовхнуло його до вивчення культури іпобуту населення рідного краю. У першій своїй публікації – «С правого берегаДніпра» в журналі «Основа», 1861, №2, він так окреслив її мету: «принестипользу изучающим общественное и єтнографическое положение юного края». В цій жестатті він полемізує з українською школою «польських романтиків», які лишемилуються Україною як землею красивих дівчат, русалок та молодикувати ніжно відданихПольщі козаків. Однією з найцікавіших його праць з цієї теми є його науковарозвідка «К изучению украинского народного мировозрения»,[1.8; 25] що міститьбагатий фольклорний матеріал, цікаві наукові спостереження і узагальненняавтора.
Наступним можнавиділити талановитого історика, етнографа і письменника Миколу АндрійовичаМаркевича (1804-1860). Його ім’я пов’язано з такими працями, як «Украинскиемелодии» та «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссіян»,[1.8; 52] «ИсторияМалороссии». Він багато працював в архівах, збирав цінний матеріал, який донього ще не був вивчений. Його наукові пошуки і досі залишаються маловивченимичерез усталену версію про консерватизм цього дослідника.
Також можнаназвати більш «локальних» дослідників:
Василь ПетровичМилоградович(1846-1911) – дослідник народного побуту населення Полтавщини. Відома праця: «Житиё-бытиёлубенського крестьянина»,[1.8; 170] «К вопросу об источниках «вия»», «Народныеобряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии»;
ПетроВасильович Іванов (1837-1931) – етнограф-аматор, невтомний ентузіаліст збирання тазбереження старожитностей духовної культури та матеріальної культури населенняйого рідної Слобожанщини. Його відомі праці: «Кое-что о вовкулаках и по поводуих», «Народные рассказы о доле»,[1.8; 342] «Из области малорусских народныхлегенд», «Народные представления и верования, относящиеся к внешнему миру», «Днинедели»; Володимир Михайлович Гнатюк (1871-1926) – найвизначніший свогочасу дослідник української культури, а в цілому ряді питань і досінеперевершений авторитет. Він був прекрасним збирачем фольклору, видавцемунікальних корпусів української народної творчості та етнографії, авторомґрунтовних теоретичних праць: «Останки перед християнського релігійногосвітогляду наших предків»,[1.8; 383] «Знадоби до галицько-руської демонології»,«Етнографічні матеріали з Угорської Русі»;
Петро СавичЄфименко(1835-1908) – дослідник у галузі етнографії, правознавства, статистики. Середнай значніших його праць є: «Сборник народных юридических обычаев Архангельскойгубернии», «Материалы по этнографии русского населения Архангельской губернии»,«Упыри (Из истории народных верований)»,[1.8; 498] «Суд над ведьмами»;
Іван ЯковичФранко(1856-1916) – письменник, учений, громадський діяч. Займався етнографією іфольклористикою. Його відомі роботи: «Діти в українських піснях та повірках»,«Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831 г.», [1.8; 512] «Людові вірування на Підгір’ю»;
ВсеволодЯкович Дашкевич (1907-?) – вчений-етнограф і фольклорист. Він знав 16 іноземних мов! Улютому 1945 р. йому було присвоєне звання члена-кореспондента АН УССР. Головніпраці: «До питання про заложних тварин в уявленнях українського народу»,[1.8;527] «До питання про фольклор в художній творчості Гоголя», «Досвід реставраціїелементів половецького епосу», «Псевдо східні сюжети у світовому фольклорі»,«Огляд української етнографії», «Бібліографічний покажчик літератури зукраїнської етнографії», «Історія етнографії населення не слов’янськогопоходження, що живе на Україні», «З джерел до етнографії Західної України» ;
ДанилоМихайлович Щербаківський (1877-1927) – археолог, етнограф, мистецтвознавець, музейнийпрацівник. Його найвідоміші праці: «Сторінка з української демонології» [1.8;540] (Вірування про холеру), в цій роботі зібрано матеріал з різних регіонівУкраїни і Білорусії;
ХрисанфПетрович Ящуржинський (1852-?) – етнограф, археолог та педагог. (Вчився вКиївському та Варшавському університетах, викладав російську мову в Одеськомуінституті ім… Миколи I та в жіночій гімназії). У легендарних та містичнихелементах обрядового фольклору, історичних та балладових піснях, демонологічнихоповідях, обрядах та повір’ях шукав останки давніх релігійних уявлень,досліджував їхні міграційні шляхи на основі історико-порівняльних методів.Роботи: «Лирические малорусские песни по преимуществу свадебные сравнительно свеликорусскими», «Колядки», «Колядки религиозно-апокрифического содержания»,«Культ хлеба в малорусских колядках», «О превращениях в малорусских сказках».[1.8; 554]
Слід виділититакож роботи видатного вченого-міфолога, етнографа – Зеленіна Д.К.: «Квопросу о русалках (культ покойников, умерших неестественной смертью ирусалки)», «Очерки русской мифологии». [1.8; 631]
Тут, доцільноназвати ім’я всесвітньовідомого російського фольклориста В. Я. Проппа,який активно займався не тільки вивченням фольклору російського народу, а йактивно діяв з українськими дослідниками в цій діяльності, вносячи в неї значнийвнесок. Саме йому належить відоме положення про широку спільність міфологічнихперсонажів.
Однією знайвідоміших, найзмістовніших є двотомна монографія видатного історика Б.О.Рибакова, академіка Російської Академії Наук, професора Московськогодержавного університету ім… М, В. Ломоносова, доктора історичних наук,почесного директора Інституту археології Академії Наук РФ, почесного доктораКраківського Ягелонського університету -«Язычество древней Руси» [2.15]і «Язычество древних славян» [2.16]. В своїй першій книзі «Язычество древнихславян» автор розкриває джерела народного світогляду росіян, українців ібілорусів, прослідковує періодизацію язичництва. Аналізується походження богів,уявлення про світ і керуючими ним сил. Також докладно вивчені уявлення давніхземлеробів IV – III тис. до н.е. на території України і її відгомони науявлення слов’ян. Наступна робота Рибакова, яка є прямим продовженнямпопередньої праці, можна сказати, «другим томом» — «Язычество древней Руси».Вона присвячена ролі давньої язичницької релігії у Київській Русі до прийняттяхристиянства і аналізу періоду «двовір’я» складного симбіозу язичництва зпринесеним ззовні християнством. Книга освічує час від перших згадувань прослов’ян-венедів античними авторами в І – ІІ ст. до н. е. до татарського нашестяу 1237 – 1247 рр. Автор показує високий рівень язичницьких уявлень і обрядівнапередодні хрещення Русі, їх виявлення в суспільному житті, у прикладномумистецтві, у церковних обрядах.
Тривалий часоснова світоглядних уявлень – вірування та повір’я, залишались поза увагоюдослідників, а бо ж описувались ними однобічно. Ставлення до них було переважнонегативним – як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомийвислів Ф.Єнгельса про те, що релігійні вірування – не що інакше, як фантастичнівідображення в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують в їхньомуповсякденному житті. Цю правильну тезу в більшості наукових дослідженьгіпертрофували, що призвело до звуження функціональності вірувань та повір’їв.Слід було зважувати на проблему, яка існує: система вірувань та повір’їв єнадзвичайно строкатою і складалася з цілого ряду регіональних варіантів.
На сучасномуетапі ведуться широкі дослідження, видаються монографії, ведуться дискусії, якіпризводять до об’єктивності. Можна назвати таких дослідників: Марія Гімбутас(США) – всесвітньовідомий археолог і етнограф, на основі археологічних,лінгвістичних і історичних матеріалів пише роботу «Слов’яни. Сини Перуна»[2.4];Олександр Асов (Росія) – письменник, літератор. Зібрав джерела зслов’янської язичницької культури: «Свято-Русские Веды. Книга Велеса»[1.1],«Славянские Боги и Рождение Руси», «Славянская Астрология»[2.1]; Наталя Велецька– «Языческая символика славянских архаических ритуалов»[2.3], за цю книгу вонаотримала медаль на Міжнародній книжковій виставці, до неї в радянських изарубіжних наукових виданнях було опубліковано десять рецензій; ОлексаВоропай (Німеччина, Англія) — «Звичаї нашого народу»[1.4], матеріалзбирався на її Батьківщині – Україні; Всеволод Наулко – «Культура іпобут населення України»[2.10]; Галина Лозко (народознавець)–«Коло Свароже: відродження традицій»[2.9]; Григорій Клочек – «СвітВелесової книги»[1.6]; Олексій Соболев (Росія) – «Мифология славян.Загробный мир по древнерусским представлениям»[2.17], а також МирославПопович ];М. Закович [2.5]; Л. Левчук [2.8]та багатоінших.
Одним здискусійних питань, де стікаються погляди різних учених є питання про наявністьі час появи жерців у слов’ян. На думку С. О. Токарева, ритуали родовогокульту виконувалися старійшинами сімей та родів, общинні ж культи булипрерогативою професійних виконавців сакральних дій. Писемні джерела називаютьїх відунами, волхвами, чародіями, чудесниками, ворожбитами, віщунами.Характеризуючи міфологію давніх слов’ян, В.В. Сєдов, висловив думку, щородові, племінні й міжплемінні ритуали здійснювалися родовими та племіннимистарійшинами і князями, а наявність касти жерців він заперечує. Проте доситьвисокий рівень організації міфологічних вірувань давніх слов’ян передбачає,безперечно, ранню появу спеціальних служителів культу – виконавців ритуальнихдій. Свідченням цього є общинні святилища, відомі у слов’ян вже в першихстоліттях нової ери, — спеціальні місця для молінь і жертвоприношень, що їхнеобхідно було тримати в порядку, виконувати на них ритуальні дії або принаймніурядувати ними. Цим-то й займалися жерці. Однак це, звісно, не виключало участіу сакральних церемоніях старійшин, вождів, князів. Очевидно, саме вони першимипочали виконувати жертовні функції, оскільки зберігали звичаї та міфи родів іплемен, і через це їм віддавалася перевага при здійсненні найважливішихритуальних дійств.
Також дискусійнимє питання про верховне божество слов’ян. Б.О. Рибаков вважає, що до Xст. таким божеством був Род, Перуна ж – бога грому і блискавки – ввели доязичницького пантеону лише в X ст. – за часів Володимира Святославовича. Напогляд В.В. Сєдова, Перун став загальнослов’янським богом грому іблискавки з другої половини I тис., а Род, домінуюча роль якого у слов’янськійміфології визначається ще з глибокої давнини, перетворюється в цей час надомашнє божество; при цьому автор посилається на таке повідомлення ПрокопіяКесарійського, проте, там не згадується ім’я самого божества, — творцемблискавок міг бути і Род, і Перун, або ще якийсь міфічний персонаж. Іншийдослідник С.О. Токарєв заперечив точку зору Б.О. Рибакова щодоРода як верховного божества всіх слов’ян дохристиянської епохи, він твердить,що давні слов’яни ніколи не мали політичних об’єднань, а відтак не могли мати іспільних богів та спільні культи.
Проблемним залишаєтьсяпитання про духовні сили. Поняття демон досі в нашій науці не має чіткихобрисів. Існує неправомірне твердження, на думку Г. Лозко, що пізнішедемоністичні вірування послужили первісним матеріалом для вироблення образівдухів-богів. «Насправді ж, давні Боги-духи були перетворені світовими релігіями(християнством та ісламом) в «злих демонів»».[2.9; 57] Російський дослідник В.Іванов стверджує, що в найточнішому смислі «демони – злі духи». Однак А.Лосєв звернув увагу на те, що «демон» — це «узагальнене уявлення про якусьнепевну і неоформлену божественну силу, злу чи благодійну, часто визначальнудля життєвої долі людини… Іноді олімпійські Боги також називалися демонами, алетільки в узагальнено-невизначеному смислі або у випадку, коли Бог не проявивсебе індивідуально і таємно своє ім’я.
Використанінами джерела та праці дослідників в цілому дають можливісь розкрити темукурсової роботи, дати відповіді на поставленні завдання. Недоліком є те, щовідповідаючи на такі досить єлементарні питання з історії слов’янського народудоводиться перечитувати купу літератури і обов’язково джерел. Це питання вцілому є погано вивченими і розглядаються окремими дослідниквами окреміпитання, часто суперечуючи один одному. Не існує одностайної думки, хоча вонидо неї наблизилися, лишилося тільки комусь відважитись і взяти на себевідповідальність дати відповіді на всі питання, зробити узагальнену картину,таку як ми намагатимемося зробити в цій роботі.
Результатицієї роботи можна використовувати скрізь, бо вона є максимально об’єктивновисвітленою: в ній практично кожна теза підтвержується якимсь джерелом чипосилається на якогось автора і робились висновки на основі аналізу джерел талітератури. Можна використовувати в школі при підготовці до уроків – це значнополегшить роботу вчителя, йому не доведеться довго шукати потрібні інформацію.Це може слугувати як посібник студентові, або просто джерелом інформації длятих хто цікавиться культурою слов’ян.
Роботаскладається з вступної частини, трьох розділів, висновків, списку використанихджерел та літератури і додатків.

І. Теоретична характеристика та формування уявлень
Серцевиноюкультури стародавніх слов’ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уявупро світогляд стародавніх слов’ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. «Їхвивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почалиформуватися ще на світанку людської цивілізації».[2.5; 325] Слов’янськаміфологія – складова духовного життя нашого народу, що проявляється вобрядовості, звичаєвості, ритуалах, фольклорі, які своєю образністю,дивовижністю окрасили, збагатили художню літературу, живопис, музику,мистецтво. Вона є символом природи, своєрідним естетичним феноменом: міфипородили вірування, повір’я, демонологію як царину народної уяви, поведінкилюдей.
Міфологія, згрецького – mithos – легенда і logos – слово, перекладається як сукупністьміфічних переказів, оповідей, як знання або наука про міфи. Міфи – церізновидність усної творчості народу, в якій переважають фантастичні або легендарніуявлення про навколишній світ. Для первісного суспільства було характернеміфологічне мислення, в якому поєднувалися реальне і фантастичне, історичне ікосмічне узагальнення дійсності. Міфи – це своєрідний літопис боротьби добра ізла, радощів і печалі, нового і старого. «Міфи – це не стільки синонім легенди,скільки найглибше самовираження кожного народу, стрижень специфіки йогоісторичної свідомості та самобутності». [2.6; 52]
Поняття міфічний означає- пов’язаний з міфами, казковий. Міфічні істоти живуть в уяві людській,художніх творах цікавим і оригінальним життям; овіяний легендами, легендарний;вигаданий, неіснуючий, фантастичний. «Дівчата пускали на воду вінки, ворожачина своїх суджених, а шукачі щастя підстерігали міфічний цвіт папороті в лісі»(М.Рильський). [2.20; 14] Міфи – це форма світогляду.
Міфологія єуніверсальною формою моделювання світу. Основні параметри реальності(просторово-часові, персонажні, причинні) по-різному представлені в етнічнихкартинах світу, але сутність їх одна – пошук гармонії буття, впорядкуванняхаосу.
Міфологічна формамоделювання світу має тісний зв’язок з мовою свого народу. В результатівідображення мовою етнічної картини світу, основою якої є міфологічні образи(наприклад, Батька-Неба, Матері-Землі), виникають етнічні мовні одиниці зісталим значеннєвим і образним навантаженням, наприклад українські: «дощ іде,гай шумить, коник вороний, дівчина як калина» тощо. Сукупність таких мовних«гнізд», складає мовну картину етнічного світу.
Сутністьміфологічно-образної структури мислення полягає в ідеальному освоєннідійсності. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальноїдійсності за принципом «позитивний – негативний», в основі якого лежитьуніверсальне для всіх культур бачення світу через зіставлення «космос – хаос».
«Міфологічнемислення – це образне уявлення про навколишню дійсність, яке ґрунтується наетнічному моделюванні світу, традиціях зіставлення явищ у системі «космос –хаос» та вираження його власними етнічними засобами: мовними, образними тасимволічними». [2.9; 9]
В основіміфотворення та міфопізнання лежить символізм, що передає фантазію певноїлюдської спільноти про виникнення божеств, світу, походження самої людини,обрядів; міфологія також вид особливої наукової системи – класифікації віруваньта повір’їв, котрі, незважаючи на своє різноманіття і різнобарвність, все жмають певну спільність ознак у світі народних уявлень і в офіційно впровадженійдуховній культурі, а також свої підтипи в сучасній етнографічній структурі. Це:
— вірування таповір’я, пов’язані з космогонічними уявленнями (Земля – центр всесвіту, небеснібожества – пристанище душ померлих, НЛО);
— вірування,пов’язані з людьми, наділеними надприродними властивостями;
— вірування,пов’язані з істотами реального світу, що діють навколо нас (чаклуни, відьми,знахарі, «божі люди»);
— вірування,пов’язані з мертвими, їх душами;
— демонологічніуявлення (домашні духи, мавки, лісовики, злі духи);
«Демонологія –сукупність міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодятьабо сприяють людині в її справах. Переважна частина образів народноїдемонології має дохристиянське походження». [2.7; 90]
— вища міфологіяі культ святих;
— магічні обряди– елементи первісної культури, що дожили до нашіх днів (лікувальна магія, чорнамагія, господарська магія, інші види магій; передчуття, хіромантія, тобтоворожіння на долонях (лініях) рук та провіщання на цій основі майбутньої долілюдини).
«Існування всьогорозмаїття вірувань не слід обмежувати тільки далеким минулим людства, пояснюватинедосвідченістю, забобонністю людей. Міфотворення, міфовірування та фантастикаіснують і в цивілізованому світі, що не менш дивно і загадково». [2.20; 14-15]
Світорозуміння вслов’янській міфології описується в дуалістичній формі (через парніпротилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу.Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого інесприятливого для людини чи роду реалізовувалося через міфологічні персонажі,що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членівопозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов’ян позначенняпозитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина – в ритуалі гадання;вибір між долею і недолею у східних слов’ян – Добра доля, Зла доля (лихо,злидні). Але природний оптимізм праслов’ян знаходив спроби вимагати у богівщасливу долю. Наприклад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити вжертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечитьперемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносивбогові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.
Міфологія ірелігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вониформуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерніособливості міфології стародавніх слов’ян. Ці особливості виявляютьсяпорівняльним шляхом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовахрабовласництва. Її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі відземних справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Стародавніслов’яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи.Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажіслов’янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.
«При всійрізноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли:космологічні міфи – про створення світу і походження життя; теогонічні – пропоходження богів; антропогонічні – про створення людини; тотемічні – пропоходження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні – про кінецьсвіту і майбутнє; календарні – про циклічну зміну пір року та пов’язані згосподарською діяльністю; історичні – про звитяжні вчинки героїв і контакти людейз богами». [2.8; 333] Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою.Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди так і боги.
За функціями йактуальністю слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів.[див. дод.1]Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів(ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв’язком з офіційнимкультом. До вищого рівня належать два слов’янські божества: Перун та Велес, атакож пов’язані з ними персонажі жіночої статі. Крім них, до нього входили іншібоги – Сварог і Сварожня, Дажбог і Яріло.
До середньогорівня слов’янської міфології відносилися божества, пов’язані господарськимициклами робіт і сезонними обрядами, а також боги – покровителі племен і різнихродів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількістьжіночих божеств – Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Цедозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностейпервісного колективу – Доля – Лихо (Недоля), Правда – Кривда. І. Огієнковважає, «що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов’язанозагальнослов’янський термін – «Бог». Наприклад, багатий (має долю, багатство) –небога (нещасний, бідний). Термін «бог» входив в імена різних слов’янськихбожеств – Дажбог, Чорно бог та ін». [2.5; 338 – 339]
До нижчого рівняслов’янської міфології відносяться різні групи не антропоморфної нечистої сили,духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, відчистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора,болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовники, перелесники, чорти,дияволи тощо. Всі ці персонажі пов’язані з негативними явищами в житті людини,і вона різним способами їх позбавлялася, уникаючи зла. Універсальним синтезомрівнів слов’янської міфології виступає дерево світу.[див. дод. 2]
«Характерноюособливістю східнослов’янської міфології є пантеїзм (від грецького pan – все, іtheos – Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється зприродою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок,поклоніння Богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям (від гр. benos –рід, походження і Teos – бог)».[2.9; 29]
У цілому вкультурі стародавніх слов’ян можна виділити дві групи релігійних вірувань:обожнення природи і культу роду. По-перше, для стародавньої людини вся природабула живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такимипоглядами у людей з’являються своєрідні свята і обряди, пов’язані з порами рокута збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський дії івчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону танародження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їмприносили жертви, вшановували пам’ять померлих. У ранній період історіїслов’ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців щене було. «Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоніприроди. Лише на передодні запровадження християнства у слов’ян з’явилися місцядля моління (капища) і професійні служителі культу (волхви)». [2.5; 333-334]
Ранні релігіїстародавніх слов’ян були анімістичними (лат. anima, animus – душа, живе).Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання,бореться за існування. Культ лежав в основі первісного релігійного світогляду.Основу анімістичного світогляду складають три елементи: анімізм – оживлення,анімізм – одухотворення і антропоморфізм – уособлення (олюднення). Анімістичнийсвітогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художнюкультуру, навіть мову. Наприклад, в українській мові ми тепер говоримо: сонцесходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище – усе це виразианімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить у реальний їх зміст, асприймаємо це як фразеологічні трафарети.
Ранні релігійнівірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшлитакі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.
Фетишизм – віра внадприродні властивості різних предметів або об’єктів. Фетиші – це, як правило,матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східнихслов’ян це – стріла, плуг, чаша, пізніше – меч.
Магія (буквально– чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу ілюдину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська,рибальська, військова тощо. У стародавніх слов’ян – це ворожбитство,замовляння, заклинання та ін.
Тотемізм – віра вте, що людина має родинні зв’язки з певним видом тварин. Тотем вважавсяпокровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родиннихзв’язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем,сонцем, зорями і т.д.).
Землеробськікульти це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та іншихгосподарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючістьполів, розвиток рослинного і тваринного світу.
Шаманство – цевіра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціальновизначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шаманаі чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання,супроводження померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіхуроду, його захист від різних негод. Шамани – праобраз штатних служителів культув розвинених релігіях.
Всі ці формиранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світоглядустародавніх слов’ян. «З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчилисьузагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукатипершопричину буття. Так у стародавніх слов’ян складалась уява про богів іпершооснову світу, про походження життя (з’єднання небесного вогню і води, застародавніми віруваннями, творить життя)». [2.5; 325 – 326]
Звичаєм миназиваємо норми поведінки, які успадковуємо за традицією, не цікавлячись навітьїх походженням та смислом. Обряди, або ритуали – це звичаї, що маютьсимволічний смисл. Їх виконують для того, щоб надприродним способом вплинути наякісь події. Цей символічний смисл може бути перекрученими рештками якогосьдавно забутого давнього світорозуміння, але він обов’язково наявний. Коли жобряди становлять собою цілісну систему, що реалізує вірування релігійного чиміфологічного характеру, то таку систему ритуальної поведінки називаютькультом. Можна розуміти культ і вужче: культом система обрядів є тоді, коливона виконується під керівництвом спеціально призначеної особи. Культ єорганічною частиною релігії, скільки передбачає засоби впливу на людей.
Знаючи, як живутьі функціонують міфи у слов’янських народів, можна казати, що кожен слов’янський мікроетнос мавсвої міфи і кожен такий міф існував у багатьох варіантах, а у кожному варіантібракувало того чи іншого епізоду; отже, «реально існувала лише схема міфу, яказ часом втілювалася у різні варіанти – це основний міф. Літературної норми небуло і сюжети розтікалися безліччю струмочків, зберігаючи лише головний напрямоктечії». [2.14; 38 – 39]
Світосприйняттяслов’ян булодосить своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи,соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв’язків, військових походів.Світоглядна система узагальнила досвід, набутий власним родом, а такожнайкраще, що було у сусідів. «Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха,уклав періодизацію слов’янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:
1.        Культ„упирів” та „берегинь” – дуалістичний аналіз злих і добрих духів;
2.        Культземлеробських богів „ Рода ” і „ Рожаниць ”. У них уособлюється поєднанняпервинної форми матерії, „небесної”(Сварога) та „земної” (Рожаниць,матері-землі);
3.        КультПеруна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів». [2.2; 10-12]
Щоправда, дещоінші трактування й світоглядні позиції знаходимо у хронографії слов’ян дохристиянськогоперіоду – „Велесовій книзі”. Вона розповідає про вже сформовану не тількиміфо-світоглядну, а й релігійну систему.
Із середини IIтисячоліття до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов’янський етнічниймасив – від першої віри в жіночі божества Сварога – Рода до вищої фази –сформованої віри.
Цей період такзваної воєнної демократії характеризувався високим рівнем розвитку суспільствата соціальними потрясіннями. Але при цьому не перериваються, а навітьактивізуються торгові зв’язки, спостерігається багато кам’яних фігур, щозображали воїна як охоронця роду, племені, із турячим рогом у руці, гривною нашиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богудостатку. А можливо, Дажбогу, богу сонця та вражаю, адже в більшості скульптуробличчя нагадують коло, схоже на сонце.
Виробляєтьсясвітоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні „своговидимого – чужого – невидимого”, пов’язаного з поняттям вічного інескінченного. М.Попович зазначає: „Неймовірним видається той факт, що такіархаїчні культури мали уявлення, які виробили історики пізніх космологій, алецей факт, з яки необхідно рахуватись”.[2.14; 50]
Удосконалюєтьсясистема землеробства – від підсічного до орного. Волхви розробляютьаграрно-магічні календарі, де узагальнюється великий досвід поколінь,визначаються найоптимальніші строки сільськогосподарських робіт, ураховуютьсяперіоди дощів, що максимально корисні для ярових. Ці дані були перевіренівченими Київської губернії наприкінці XIX ст… і повністю підтвердилися.
«Як правило, ціприродні явища зумовлювали певні свята: 2 травня – свято перших сходів; 4червня – день Ярила; 24 червня – Івана Купала; 12 липня – вибір жертви Перуну;20 липня – день Перуна; 7 серпня – жнива». [2.2; 10-12]
На цьому етапіформуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин –землі, двох небесних Сфер і підземно – водної частини. Про море жодних згадок,воно було далеким і чужим.
Земля малапервинне значення для слов’ян „Матері-землі” – годувальниці присвячено цілунизку звичаїв та обрядів.
Щодо підземногосвіту, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночіподорожує Сонце до іншого кінця Землі.
Треба мати на увазій те, що важко відрізняти міфи від фольклору. Сьогодні не ясно, що ранішез’явилося, або хто кого і що породив. Проте на відміну від легенд, казок та іншихвидів народної творчості міфи (за визначенням сучасного вченого М. Поповича)характеризуються такими головними ознаками:
-міфи є історичними оповідями,що сприймаються як правда, як усвідомлення загадкового минулого;
-міфи формуютьзразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить;
-міфи виконуютьсяразом із ритуалами і переживаються учасниками цим дійств по-справжньому,незважаючи на те, що це обумовлений повтор;
-міфи є також священною,сакральною історією, ігнорування якої, недотримання її правил сприймається якнакликання великої біди.
«Відтворюючиміфи, люди ніби входять у той час, про який розповідає міф, перебувають у«позачассі», а беручи активну участь у ритуальних дійствах вони впевнені, що з хаосу і безладдятворять порядок, налагоджують стосунки між богом і людьми. Це було характернимдля всієї індоєвропейської групи населення. І якби міфічні і навколо міфічнідійства не підтримувались, ми втратили б великий розділ нашої слов’янськоїкультури». [2.20; 32]
Міф трактуєподії, які мають глобальне (всесвітнє) значення і загальний сенс. Дії міфічнихподій відбуваються в невизначеному часі і місці. У міфі природне і людське нерозрізнено. «Міф не знає смерті як абсолютного заперечення життя. Смерть у міфі– необхідний момент життя, момент чудесного стрибка, перетворення: зерна – врослину, дівчину – в дружину ( смерть з оплакуванням невістки і привітанням їїв новій ролі)». [2.11; 11]
Тому доміфологічних і демонологічних уявлень, магічних обрядів та ритуалів ми повинніставитися поважно, а тим більше не глузувати з них. Вони відбивають багатющийдосвід поколінь, відтворюють вікові прагнення людей, згуртовують і єднають їхна цій основі. Це духовна історія, віковий чорнозем, на якому виростаєнаціональна свідомість народу, формується своєрідна культура.
Нажаль, природнийрозвиток слов’янської міфології був перерваний. Люди жили в повній гармонії з природою,рідні Боги та міфічні істоти були природними і рідними. Але християнськіпроповідники знищили безліч язичницьких творів, які писали волхви для потреббогослужіння та практичного життя свого народу. Візантійські міфи на початкухристиянської доби були чужі й незрозумілі стародавнім слов’янам, тому вони йнамагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись у глухиххащах, недоступних для місіонерів нової віри. Писемні джерела язичницькоїрелігії були знищені агресорами світового християнства. «Хто знає, як би нинівиглядала слов’янська міфологія, коли б вона мала писемні пам’ятки, як,приміром, у греків, адже слов’янські вірування ні давністю, ні глибиною непоступаються грецьким». [2.9; 28]
Базова системахристиянських цінностей виявилась радикально протилежною природним цінностяметнічних релігій. Поняття Добра і Зла перевернулися з ніг на голову, що на першихетапах християнізації породило безліч протестів, непорозумінь, навіть кривавихрозправ із прихильниками традиційних етнічних релігій та народної звичаєвості.За християнським світоглядом поняття Бог має моральну оцінку «дуже хороший»,однак викликає емоцію – «страх». Порівняємо: за етнічним язичницькимсвітоглядом Бог вважається Предком, Прабатьком, а отже, другом і захисником, щовикликає емоцію «любов, вдячність». Те саме з поняттями смирення, що вхристиянстві вважається «добром» і викликає емоцію «схвалення» (а в етнічномусвітогляді – смирення розглядалось як пораженство, зрада ідеалів свободи,духовна і тілесна слабкість і викликало емоцію осуду). Або поняття гординя, щохристияни вважають «злом» і супроводжують емоцією «неприязнь», — у язичництві вважалосьпроявом достоїнства, людської гідності, бо стосувалось переважно воїнськоїкасти захисників своєї землі, і викликало почуття пошани. Існує навіть власнеім’я Гординя. У Велесовій Книзі згадується боярин Гординя: «И вот был БелоярГордыня, который бил готов Триедорея». [1.1; 237]
До нас дійшлипереважно уривки прадавніх міфів, які нині так нелегко розрізняти, щобвідбудувати струнку систему слов’янської міфології. Тому великий інтересвикликають усні народні перекази, звичаї, пісні, в яких і відображаєтьсясвітосприйняття народу у передхристиянську дубу. Докладно про те і інше будеописано в наступному розділі.
ІІ.Міфи і релігійні вірування східних слов’ян
Як ужезазначалося, слов’янська міфологія ділиться на три рівні: вищий, середній інижчий. В цьому розділі мова піде саме про «вищий» і «середній» рівні. Міфилежать в основі будь-якої релігії, тому ми розглянемо вірування слов’ян, якпродукт цих уявлень.
З давніх часів кожнеслов’янське плем’я стародавніх слов’ян поклонялося своєму богові, але з часомсклався пантеон слов’янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається,що Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів:«І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перунаіз сріблою головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога,Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їхбогами».[1.5; 31] Також літопис повідомляє, що руси, заключаючи договори,клялись Перуном і Волосом: «…цар Леон і Олександр заключили мир з Олегом,зобов’язуючись платити данину і хрест, а Олега з мужами його водили до клятвипо закону руському, і клялися ті своєю зброєю і Перуном, їх богом, і Волосом,богом скота, і затвердили мир».[1.5; 28 — 29] Нині наведений пантеон зветьсяВолодимирським.
Язичницькі богизгадуються і у «Слово о полку Игоря»: «…Так бы пришлось внуку Велесавоспеть песнь Игорю. …Тогда, при Олеге Гориславиче, засевалось ипроростало усобицами, погибало достояние Даждьбога внука. …Вответры, внуки Стрибога, веют с моря стрелами на храбрые полки Игоревы». [1.5;79, 82 — 83]
В договорі,заключному Святославом в 971р., додається текст клятви, яку руси дали приратифікації договору. В ній говориться, що той, хто не буде дотримуватисядоговору, буде проклят Перуном і Велесом, богом скота, станежовтим, як золото на його прикрасах, і буде знищений власною же зброєю.
Відомі чисельнідокументальні підтвердження існування слав’янських храмів і статуй язичницькихбогів. Навіть після прийняття християнства на скульптурах і рельєфах, відображаючихфігуру Христа або святих, продовжують віддзеркалюватися язичницькі традиції.
Тривалий часдослідники вважали, що Збручський ідол є єдиним відображеннядохристиянських святих, які дійшли до нашого часу. [див. дод. 3] За свідченнямиРибакова — «Триярусна композиція зображень на ній відповідає уявленням слов’янпро три сфери: небо, землю й підземний світ. У верхньому ярусі («небо»)розташовані боги (можливо, Мокош, Перун та інші), в середньому («земля») –чоловіки й жінки в колі, а також дитинка, в нижньому («підземний світ») – бог,що стоїть навколішках і підтримує землю, людей. Зміст зображень на Збруцькомуідолі свідчить про формування в надрах язичества ідеї єдинобожжя».[2.15; 230 — 232]
Однак в наш часвідомі чисельні аналогічні статуї. «Можливо, різні відображення богів, яківиготовляли на протязі всіх етапів ранньої історії слов’ян, сходять ще допротоіндоєвропейським кам’яним стелам, які відносяться до третього і початкудругого тисячоліття до н.е.».[2.4; 193] Кам’яні статуї відображають богів зоднією, трьома або чотирма головами, звичайно вони тримають у руках ріг дляпиття, носять головний убір конічної форми. Іноді на статуях вирізаютьсявідображення коней або символи сонця. [див. дод. 4]
Історик, сучаснийдослідник слов’ян В.І Яровий зазначає: «До VI ст. у слов’ян сформувався пантеонбогів і низка місцевих пантеонів. Навіть більше, вони вже наблизилися до монотеїзму,до віри у верховного (не християнського) Бога.[2.22; 63] Про це свідчитьПрокопій Кесарійський (VI ст., праця – «Історія»; в ній дані про життя слов’янмістяться в описі воєн Візантії з остготами): «Єдиного бога, громовержця,визнають вони владикою всього всесвіту і в жертву йому приносять биків івсякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їйніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть, під час хвороби чи війни,вони дають обітницю, що коли врятуються від смерті, то негайно принесуть заврятування життя жертву богу, — і коли небезпека минула, приносять жертву івважають, що цим купили своє врятування».[1.3; 45] Убиту тварину з’їдали підчас загальної трапези, щоб сила божества перейшла до всіх, оскільки під часцеремонії тварина наповнювалась силою свого творця.
Святий ТихонЗадонський, православний єпископ XVIII ст. з Воронежа, в спеціальному словіосудив язичницькі свята і «сатанинські ігри», присвячені «стародавньому ідолу»Ярилі, які звичайно відбувались з середи до неділі на восьмий день післяпасхальної неділі, тобто яка слідує за Тріїцею. «До 1673 р. у воронежських «ігрищах»приймала участь босонога людина в квіточному віночку, який ніс колокольчики.Його обличчя було розмальоване в червоний і білий колір. У білоруськомуфольклорі зберігся образ Яріли – їдучого на коні босоногого наїзника,вдягненого у білий плащ. На голові у нього був вінок з диких квітів, в лівійруці він тримав пучок пшеничного колосся». [2.4; 198]
Язичництво – цене просто релігія, це – світогляд, цілісна система уявлень про світ і місцелюдини в ньому. Хоча, цей термін й досі погано визначений і як каже Б. Рибаков:«Нет более туманного и неопределенного термина, чем язычество; возникнувв церковной среде, он первоночально означал все дохристианское и нехристианскоеи годовой цикл славянских аграрних обрядов, и шаманство сибирских охотников, иведическая гимнография Индии».[2.16; 3] Боги уособлювали явища природи йкосмос, а з часом – і суспільні процеси. «Є всі підстави вважати, що наприкінціI тис. слов’янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень,міфологічних образів, котрі мали глибокі первісні коріння й до цього часупройшли шлях різних перевтілень від мисливських небесних тварин, землеробськихбогинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна і Сварога».[2.22; 338]
Пантеонязичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслюєзв’язок людини з навколишнім середовищем. В різних слов’янських племенахпо-різному ставилися до богів, когось шанували більше, а когось менше, алеприблизну схему пантеону богів можна надати. Так, на першому місці стояв Вседержитель,узагальнюючий Бог, він же Батько природи і владика світу, волею якогоутримується все і здійснюється управління долею всього і всіх. За свідченнямлітописців Прокопія Кесарійського, Гельмонда і біографа Оттона,стародавні слов’яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небеснимбогом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов’яни руські малипоняття про найвищу істоту, що звалась богом чи Вседержителем, і відрізнялийого від бога Перуна та інших другорядних богів: у договорі Ігоря клянутьсярусини – «И елико ихъ есть не хрещено, да не имуть помощи ни от Бога, ни отПеруна…» [1.7; 88] Якщо розглянути уривок з «Синопсиса» де описуютьсяпоганські боги бачимо, що найшановнішим був бог – Перун: «Найперше поставилинайголовнішого кумира, іменем Перуна, бога грому, блискавки і хмардощових, на пригірку високому над Буричовим потоком, подобою людською; тулубйого був із дерева майстерно висічений, голову мав вилиту із срібла, вухазолоті, ноги залізні, а в руках держав камінь, подібний до блискавки палаючої,рубінами і карбункулом прикрашений; а перед ним огонь завжди горів. А якщо знедбальства жрецького приключалося вогню згаснути, то того жреця, як ворогабога свого, смертю карали». [1.9; 155] Дещо інше повідомляє нам «Велесовакнига»: «И вот начните, во-первых, — главу пред Триглавом склоните!» — такмы начинали, великую славу ему воспевали, Сварога – Деда боговвосхваляли, что ожидает нас. Сварог – старший бог Рода Божьего и Родувсему – вечно бьющий родник…». [1.1; 7] Однак сучасні дослідники, зокреманародознавець Галина Лозко у своїй книзі «Коло Свароже: відродженнятрадицій» стверджує: «Творцем Всесвіту, Богом над богами усі слов’янизавжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі –найвищому небі, їздить на хмарах, посилає життя людям, звірам, птахам, даруєдощ на посіви жита, дає людині долю. Род – один із Богів, який залишавсяв пам’яті народу найдовше, — його статуї, заховані в хащах, у високих горах відхристиянських фанатиків, вшановувалися вже не багатьма вірними язичниками аж доXIX ст.»[2.9; 30] З цим погоджується і Б.О. Рибаков, на основі аналізубагатьох джерел: «Род – найвсеосяжніша постать у пантеоні слов’ян. Його співставляютьз єгипетським Озирисом, і з Христом. Але найцікавіше те, що Род за своїмзначенням наближується до західнослов’янського бога Святовита. Святовит– покровитель урожаю, родючості, «бог богів» — володар над іншими богами. Длясхідних слов’ян таким богом був Род. Його кам’яна статуя, аналогічна Святовиту,знайдена на р. Збруч (Збруцький ідол»). [2.15; 233 — 234] Мирослав Поповичвисловив свою думку щодо «Збруцького ідола», заперечуючи твердження іншихвчених: «Головне полягає в тому, що шукати, де хто зображений, не маєзвичайного сенсу. «Збруцький ідол» не є скульптурним портретом ані Світовита,як це думали його перші коментатори, ані Рода, як переконує Б.О. Рибаков, анікогось іншого. Це суперечило б характеру язичництва, яке мислило за принципамисхожості і причетності. Бог єдиний в тому розумінні, що він ніби дерево, бовсякий порядок виділяє верх, середину і низ; ніби стовп з чотирма сторонами;ніби гора – все це і є ідеал порядку. Кожен бог – радше певна сила чи сукупністьфункцій, тому його можна змальовувати по-різному, навіть уподібнюючи якійсьнезвичайній людині. Багатобожжя означає терпимість до різних богів, здатністьпоклонятись кожному з них по-своєму, адже кожен бог по-своєму небезпечний іпо-своєму корисний».[2.14; 47] Також оригінальну думку з цього приводу висловиввчений С.О. Токарєв: «Давні слов’яни ніколи не мали політичних абоекономічних об’єднань, а відтак не могли мати і спільних богів та спільнікульти; кожне плем’я – а можливо, й рід — поклонялося своїм богам. Разом з тимТокарєв припускає, що деякі з племінних богів могли набути ширшої популярностіі стати міжплемінними».[2.19; 69] Ми цілком погоджуємося з цією думкою,оскільки знайшли цьому багато джерельних підтверджень, наведених нами вище.Безсумнівно, існували боги, яких шанували практично всі слов’янські племена –Перун і Велес.
Щоб дізнатися,яким був пантеон богів, слід звернути головну увагу на першоджерела. Саме вони,максимально наближено то тих часів, описують богів так, як їх бачили тодішнілюди. І головне, першоджерела зазвичай не містять особистих висновків, що даєзмогу максимально об’єктивно оцінювати інформацію. Звернемо увагу на один знайцікавіших і цінніших пам’ятків історії – це «Велесова книга» [див. дод.5],яка імовірно написана волхвом (книга дуже релігійно забарвленна) Ягайло Ганом зроду Ганов Старгородських, в Новгороді Великому и Києві IX ст… Книгапочинається з прославлення Триглава, в якому й перераховуються відомі авторусхіднослов’янські боги: «Сварог – старший бог Рода Божого.ИГромовержцу (кланяться) – богу Перуну, богу битв и борьбы. И Святовитумы славу рекли. Он есть и Прави, и Яви Бог!.. Святовит – это Свет. Как Сварог и Перун – есть в то же время и Святовит. Эти двое охватывают небо,сражаются тут Чернобог с Белобогом и Сваргу поддерживают, чтоб не был повержен сейБожий Свет. За теми двумя – Хорс и Велес, Стрибог. Затем – Вышень, Леля,Летеница. Затем Радогощ, Коляда и Кришень, каждый – едва ли не Вседержитель.Следом идут Сива, Яд и Дажьбог».[1.1; 8-10]
Вже з цьогонаведеного ми бачимо певний пантеон, який складався за принципом — від найголовнішого до меншзначімого; показані їхні функції, за народними уявленнямипро дії богів. Крім наведених богів в книзі називаються ще близько 60 богіврізних функцій, пов’язаних так чи інакше з життям населення, його світоглядом. Однаквідразу погодитись остаточно з цією класифікацією не можна, але слід брати доуваги. Тут, Дажбог знаходиться наприкінці, хоча як відомо з інших джерел і якстверджують більшість дослідників, цей бог явно займав не найостаннішу позицію,користувався великою пошаною, бо це був бог Сонця, якому поклонявся весьслов’янських світ. Це ще одне підтвердження того, що в давніх слов’ян були різніпогляди щодо певних богів, в окремому регіоні – свій власний варіант пантеону.
Наведемо іншийприклад певної класифікації богів за «Синопсисом»: «Найперше поставилинайголовнішого кумира, іменем Перуна, бога грому, блискавки і хмардощових. Другий ідол був Волос, бог скоту. Третій – Позвізд;інші ж прозвали його По хвостом, а деякі – Вихром, сповідуючи як богаповітря, погоди і непогоди. Четвертий ідол – Ладо. Сього мали за богавеселія і всілякого благополуччя; жертви йому приносили ті, яки готувалися дошлюбу, з поміччю Лада сподіваючись випросити радісне життя й злагоду. П’ятийідол Купало, що його за бога плодів земних вважали і йому…подарунки іжертви на початку жнив приносили. Того ж бо Купала-бога і досі по деякихсторонах руських ще пам’ять держиться. Зібравшись у вечорі, молодь чоловічої,дівочої і жіночої статі, сплітають собі вінці із зілля всілякого, і вкладаютьна голови і опоясуються ними, ще розкладають огонь і навколо нього,взявшись за руки, ходять і скачуть і пісні співають. Шостий ідол Коляда,бог празничний, що йому празник великий місяця грудня в 24-й день одправляють.Окрім тих… ще й інші ідоли численні були на ім’я: Усляд або Осляд,Корша або Хорс, Дашуба або Дажб, Стриба або Стрибог,Семаергля або Семаргл, і Макош або Мокош».[1.9; 155-156] На цьомуприкладі ми знову бачимо дещо відмінну «класифікацію». Подається тут іматеріал, який характеризує певні обряди, ритуали, пов’язані з цими божествами.
З приводу питанняпро пантеон язичницьких богів, професор Е. Анічков твердить, що Київська Русьмала три релігії: «князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купціі міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, «скотья бога», простий народ цихбогів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завоювализавойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеонусвоїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога». [2.5; 327]Таке ствердження дещо пояснює проблемну ситуацію: у кожного з завойованихнародів був власний пантеон богів – не схожий з «князівським», бо їх пантеонмав бути підлеглим щодо князівського Перуна, виходить в них такого бога або небуло або був нижчий за рівнем. Кожен визнавав тих богів, які були найбільшвигідні для його діяльності. Наприклад, воїни будуть покланятися богу війни, ане землеробства і вважатимуть за головного найбільш значимішого для них, іншібоги будуть нижче – ось вже і новий пантеон. Як ми бачимо київські князінамагалися створити єдиний пантеон аж до Володимира Великого, до прийняття ним християнства,але цей процес обірвала світова релігія.
Охарактеризуватиєдиний загальнослов’янський пантеон богів, як ми бачимо практично не можливо,бо його як такого не існувало, але перерахувати і охарактеризувати богівможливо.
Крім імен богівта коротких відомостей літописців жодних безпосередніх свідчень прослов’янських богів ми не маємо. Релігійно-міфологічна традиція підтримуваласьпрофесійними жерцями – волхвами; з їх зникненням зникла і система. Волхв мігнабути потрібний йому авторитет серед пастви лише за умови володіння впливовимсловом. Можна припускати, що стан жерців поповнювався шляхом природного відборуосіб, котрі володіли особливим даром слова. Якщо звернути увагу на дощечки«Велесової книги», бачимо що тексти наділені сильним патріотичним зарядом. Як іналежить жерцям, у цих текстах вони приділяли особливу увагу зміцненню у своєїпастви релігійних почуттів. Також тексти дощечок постійно навіюють у свідомістьчитачів думку, що найвиразніше звучить і таких словах: «Будете синами своїхбогів, і сила їхня прибуде з вами до кінця». [1.6; 45] Автори «Вересової книги»(жреці) тонко нав’язують своїм слухачам думку, що вони, русичі, є Даждьбожівнуки, тобто є людьми в певній мірі обраними. Що більше в них буде віри у своїхбогів, то прихильнішою буде до них доля, то більше допомоги вони відчують від зверхніх,божеських сил: «Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські, і боги мало не десницітримають на ралах ваших». [1.6; 45] Вірте у богів своїх, скріплюйте молитвоюдушу й тіло, і вони допоможуть вам у всьому, в ратних справах і справахтрудівничих, хліборобських – таке запевнення звучить з вуст служителівязичницького культу. Крім того віра в богів – це теж одна з запорук виживання,бо саме віра несе в собі об’єднуюче начало: «А в ті часи у нас не було єдності,І лишилися ми без Велеса як віск». [1.6; 45] Тема єдності народу є наскрізною у«Велесовій книзі». Вимога єдності тут поєднана з вимогою дотримуватисясуспільної ієрархічності. Таким чином вносився сильний елемент організованості:«Отож переможемо до кінця і продовжимо до віків множеських завдяки богам, ініщо нас не знищить. Станьте як леви один за одного і тримайтеся князів своїх».[1.6; 45] З цих прикладів ми бачимо, як волхви впливали на людей і задля чоговони це робили. За допомогою Богів і ораторського мистецтва волхви мали змогузначно впливати на світогляд населення. Треба однозначно прийняти такийвисновок: стан жерців (волхвів) був органічною частиною язичницькогосуспільства, в якому він виконував виключно важливу функцію, що є аналогічноютій функції, яку в більш розвинутих суспільствах виконує так звана духовнаеліта (вчені, митці, церковні діячі тощо). Зрозуміло, що в середовищі волхвівіснувала своя ієрархічність – були волхви, що в межах невеликої сільськоїобщини були відунами – виконували знахарські функції. Але були й такі волхви, яків тогочасному суспільстві займали найвище положення, яке прирівнювалося мало чине до князівського. З цього приводу, ґрунтуючись на літописах, Б.Рибаков всвоїй монографії «Язычество древней Руси» відзначає, що «волхви 980-х роківзаймали в християнській думі таке ж почесне місце, як у подальшому –православне духовенство — митрополит та єпископат російської церкви…». [2.15;337] Волхви були найбільш поінформованими і найбільш знаючими людьми. Їх знаннястосувалися не лише різних релігійних питань, а й астрономії, історії,географії.
Християнствонав’язало людям уявлення про волхвів як про таких собі «князів тьми», носіївзла. Насправді ж у дохристиянські часи народ сприймав волхвів як носіївсвітлого духу. Їх навіть зображували у багатому одіянні білого кольору.Український дослідник Іван Огієнко неодноразово підкреслював, що волхвикористувалися в людей великою повагою: люди вірили, що волхви мають надлюдськізнання, що вони віщі, що вони добре знають, чим і як уласкавити богів, а томустоять близько до них. Волхви були в великій пошані як народу, так і князів.Волхви були носителями таємної глибокої мудрості, і саме слово волхв в Євангеліївизначає мудрець. До того ж, літописання було розпочате зовсім не монахамихристиянських монастирів, а язичницькими жерцями. Населення сприймало богівсаме через посередництво волхвів і меншою мірою самостійно.
Сучасні дослідникиназивають і характеризують наступних богів, шанованих у східнослов’янськомусвіті.
Род і Рожаниці.Род вважався Богом над Богами, творцем всесвіту. Живе на небі, посилає людям ізвірам життя, дарує дощ, дає людям долю. Жіночі божества рожаниці опікуютьсядітонародженням і мають таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася якіскра небесного вогню – зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить,коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якимиможна було дізнатися про свою долю. Їм приносили безкровні жертви у виглядіхліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням ритуальної страви куті (каші), наРіздво, батько кидає ложку вгору в святий куток – Покуть, або під стелю. Цейзвичай і досі подекуди зберігся. Батько родини ототожнюється зі служителемкульту. Коротше кажучи культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас зсилами родючості, а рожаниці – з людськими долями.
Сварог.[див. дод.6]Прабог, творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. За народними уявленнями відСварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги – його синиСварожичі. Сварожичем називали вогонь, він був втіленням («сином») Сварога якіншої сили – небесного світла-блиску. Він населив землю різними істотами,створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. «У слов’ян Сварогзображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців.Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походитьвислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог євтіленням космічних першопочатків світла, Вогню, Повітря (ефіру), а такожБатько зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів».[2.9; 32-33] КолоСвароже означає річне коло сузірь’їв – тобто календар.[див. дод. 7] Слов’яниназивали домашній вогонь Сварожичем (сином Сварога). Вогонь охороняли жреці всвятилищах, матері в домі і його ніколи не виносили з приміщення, завиключенням свята літнього сонцестояння, коли його символічно гасили, а потімзнов розпалювали. «Можливо, ім’я Сварог співвідноситься з індоєвропейським “svargas”– «сонячне небо» від “svarati” – «блищання». Суфікс log показує, що його ім’яскіфського, тобто іранського походження».[2.4; 198] В Іпатієвському літописічитаємо: « Нъкогда царствовалъ на землъ Соварогъ (височайше существо, отецьсвъта), научилъ человека искусству ковати и брачным связям; потомъ царствовалсынь его Дажьбогъ, еже нарицается сонце» [1.7; 88]
Перун. Володарблискавок і грому, покровитель воїнів. Про це ми бачимо у «Велесовій книзі»:«Слався Перун – Бог Огнекудрий! Он посылает стрелы в врагов, верных ведет постезе. Он же воинам – честь и суд, праведен Он – злато рун, милосерд!». [1.1;13] У X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний грецькому Зевсові. Перуноберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою. «Слово перун існує вукраїнських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах єлайка: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь мають слова перти, уперти,періщити, уперіщіти: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало — метатикаміння».[2.9; 33] З цим богом пов’язані деякі географічні назви: Перунова рінь(на Дніпрі), яка називається так тому, що Володимир впроваджуючи християнствозвелів знищити ідолів, а Перуна кинути у Дніпро і коли він перетнув пороги вінпішов на рінь: «І коли прибув, повелів поскидати кумирів – тих порубати, адругих вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста іволочити з гори на ручай. І, приволікши його, вкинули в Дніпро. Іприставив Володимир (до нього людей), сказавши: «якщо де пристане він, то виодпихайте його од берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вонивчинили звелене. Коли пустили (його) і пройшов він крізь пороги, викинув йоговітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь»; [1.3; 49] урочищеПеруни (на Черкащині) тощо. Грім і блискавка мають як позитивне (викликанняплодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою).
Світовид – богНеба, небесного світила, найвищої святості. Ім’я цього Бога походить від –світло в його різноманітних значеннях: сонячне світло (день), білий світ,святий, священний. Гельмонд у « Слов’янській хрониці» називає Світовида «БогомБогів». Він символізує духовну божественну сутність.
Дажбог.[див.дод.8] Сонячний Бог, має прозоре для народного розуміння ім’я: даждь — «дай» іБог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – «податель» добра,багатства («Ой дай Боже» — «Ой Дажбоже»). Він той, що дає буття. Хоча Дажбогцілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є богом земногодостатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час середдослідників досить була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, алевона не отримала широкої підтримки.
Хорс. [див. дод.9]Немає одностайної думки про походження і функції цього Бога. Згадується у«Слові о полку Ігоревім».Переважно вважають, що ім’я Хорс походить з іранськогоxvar — сяйво, ново перського xurset – блискуче сонце, санскритського bara –вогонь. Хорс пов’язаний з небесним вогнем узагалі. Йому приносили жертви увигляді хлібних виробів.
Стрибог. У «Словіо полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник всіх вітрів: « Севетри, Стрибожи внуки, веют с моря стрелами на храбрыя плъки Игоревы». [1.3;73] Назва цього Бога, як вважають деякі вчені походить від слова страта(знищувати). «Д.Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасейПеруна – його втіленням у повітрі. Він, як і перун, пов’язаний зі стрільцем тайого атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому йБожество уособлює силу вітру». [2.9; 41] Він є творцем музичних мелодій, аджесаме «подих вітру» — дихання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки,ріжки) – створює музику. Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистача– покровителя погоди. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті наЧернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку«Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськуюземлю»: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав таморя не турбував». [2.9; 42] У «Велесовій книзі» читаємо: «А Стрибог такжеветрами ярится по Земле». [1.1; 15] «Можливо, його ім’я походить зіндоєвропейського кореня “srei” – дути і іранського “sriva” – «красивий»,«прекрасний». Це слово є епітетом, який використовували, як по відношенню довітру, так і для прославлення сонця». [2.4; 201]
Велес (Волос).[див.дод.10] Один з найстаріших богів. Противник Перуна – володар «нижнього світу»,водних і земних сил, пов’язаний з померлими предками. Вважається богомдостатку. Християнин-літописець називає Велеса «скотьїм Богом», тобто опікуномдомашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби у давнину вважалосясимволом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес – Бог багатства ідостатку. Крім того, Велес – опікун купецтва, торгівлі. Також підтвердженняцьому ми маємо з «Синопсису»: «Другий ідол Був Волос, бог скоту». [1.9; 155]
Те, що Боян у«Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком»: «Чили въспети было, вещейБояне, Велесов внуче…» [1.3; 72], вказує також і на те, що Велес був ще й Богомпоезії та музики, тобто покровителем мистецтва. Ім’я Велеса, за деякимигіпотезами, походить від «волох» — волохатий.
Мокоша (Макош,Мокша). Богиня пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям,прядінням, тканням та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства іродючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніхтварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніхрусів («сповідників руської (язичницької) віри називали русами, русинами напротивагу «християнам» (грекам – не русам)»[2.9;34], то Мокоша вважалась іБогинею Долі. Мовознавці стверджують, що ім’я дослівно означає «Матір долі».
Дана. Всеслов’янськаБогиня Води, втілення жіночого першопочатку життя. В скіфо-сармацький періодперестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значеннямає й слово Дон («вода», «ріка»), Донець, Дністер, Дніпро або Дунай – назвирічок, оспіваних у багатьох слов’янських піснях. Переказ про Богиню Данузаписав Геродот, описавши її, як незрівняну красуню, непорочну діву і мативсього живого, Богиню родючості.
Купайло (Купала).Бог літнього сонця, а також назва свята на його честь. Іван Нечуй-Левицький удослідженні української міфології пояснює назву так: «Ясні літні небесні зливи,сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їйнайбільшу в час празника Купала родючу силу, а може, йод того, що на празниккупала люде купались у воді, віруючи в її чудову силу».[2.9; 47] Іншідослідники припускають, що назва купала близька до індоєвропейського «кипіти»,«палати», «пристрасно бажати». Однак нові дослідження довели, що назва Купайлопоходить від давньоруського коло – круг, колесо, коловорот – або ж грецькогоpolos – полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цього погляду Купайлопов’язується з сонячним круговоротом та календарем. Свято Купала ніби ділитьрік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростаннярослин і збору врожаю.
Ярило. БогВесняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр — означає яри, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний.«Слов’яни уособлювали яр – весну, тобто ярість, мужність; молодість, свіжість –відновлення життя після зими». [2.2;15] Зберігся запис промови жерця храмуЯровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: «Я – Бог твій, я той,хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплодчеред і все, що служить на користь людині, — все це даю тим, хто шанує мене, івідбираю в тих, хто нехтує мною». [2.9; 48] Ярило – божество, близьке за своєюсутністю до купала, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняногорозквіту природи, Ярило вважається символом родючості, чоловічої запліднюючоїсили.
Коляда. Богзимового Сонця, який повертає коло Свароже до весни. Згадується в Густинськомулітописі. Слово коляда багатозначне: Святий вечір, обряд славлення на різдво,сама пісня, винагорода за колядування, різдвяний подарунок. Сучаснемовознавство пов’язує значення слова коляда з коло, колокол, а також латинськимcalendae (календар, різдвяні канікули) та ін. Але в народному уявленні існуєтакож жіноча постать – богиня коляда – не тільки як уособлення свята, але якБогиня-Мати, що народжує сина Божища-Коляду – тобто молоде зимове Сонечко.
Лада. [див. дод.11]Богиняматеринства, старша Рожа ниця, опікунка гармонії, ладу у Всесвіті, мати двохпершопочатків життя Лелі (води, жіночості – дочка Лади, молодша Рожаниця,Богиня жіночої любові) і Леля-Полеля (Вогню, Мужності).В «Синопсисі» читаємо:«…якихось богів Леля і Полеля шанували». [1.9; 155]
Числобог.Дослівно – Бог Чисел, Бог часу. У східних слов’ян вшановується під час зимовогосонцестояння 21-22 грудня, тобто на Різдво Божища, а також одночасно і поруч зіСварогом. Вважають, що на Різдво з народженням Молодого Божища Коляди час«оновлюється», тобто починається нове Коло Свароже. «Велесова книга» намповідомляє: « И Числобог наши Дни здесь читает. Он говорит свои числа Богам,быть Дню сварожьему, быть ли Ночи». [1.1; 13]
Ось такі булиБоги у східних слов’ян, які за класифікацією відносяться до вищого і середньогорівня слов’янської міфології. Синтезом усіх рівнів виступає – дерево світу.У слов’янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево,береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Особливо вшановувався старий дуб –символ міцності; Ясен присвячувався Перуну; клен і липа – символи подружжя;береза – символ чистої матері-природи. До трьох основних частин світовогодерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева – птахи, зокрема,зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини;ворони – священні птахи; сова – символ смерті та пітьми та інші; сонце і місяць;до стовбура – бджоли; до коренів – хтонічні тварини (змії, бобри). Світоведерево в цілому порівнюється з людиною, особливо з жінкою. За допомогоюсвітового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структурасвіту – три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальнаструктура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть ( в календарних обрядахзелене і квітуче дерево формулювало сприйняття цілісної картини світу). В XVIIIст. в Росії Феофан Прокопович опублікував приписання, в якому заборонялосьлюдям «співати молитви перед дубом». В короткому житії Адріана Пошехонського, написаномуу 1612 р., говориться о дячка, який поклонявся іконі Ільї – пророка(християнізованому Перуну), яку він закріпив до Ясеня.
Слов’яни вірилине тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливоїсутності – душі, яка, в їх розумінні, продовжувала своє існування післясмерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добримдухом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини чи набувалапопереднього вигляду. З цього питання талановитий володимирський етнограф –священик Олексій Миколайович Соболєв в своїй праці «Мифология славян. Загробныймир по древнерусским представлениям» дає певні пояснення: « Наблюдая явлениесмерти, предок замечал, что тело умершего в первые минуты остаётся таким же,как было при жизни, но в нем уже недостаёт чего-то, что не есть тело, вместе счем умерший был прежде живым, мыслящим и сознающим существом. Обращаясь к трупуи живому организму, предок прежде всего замечал, что трупу недостаёт дыхания.Отсюда у него является мысль, что дыхание и есть то нечто, которое делаетчеловека живим, мыслящим и сознающим». [2.18; 48] Підтвердження цього мизнаходимо в слові «душа», як близьке до слів: дух, дихати, дихнути – в імені якоїдля людини співвідносяться уявлення про причину життя. «Акт смерти открывалчеловеку, что организм живит отдельное от тела начало – душа, безкоторой жить организм, или иначе, жить человек, бывает не в состоянии». [2.18;48] На основі цього у давніх слов’ян складалось уявлення про смерть. Вониспостерігали за природою, розуміючи її по аналогії до себе, вони бачили, що ззаходом сонця на ніч денне життя зупинялося, у природі все опинялося у пітьмі ізасинало; бачили також, що з зменшенням яскравості промінів сонця зимовимитуманами і хмарами починаються морози, небо перестає посилати дощі, природазамирає. Коли ж з’являється весна з теплими проміннями сонця – все оживлюєтьсяі починається життя. «Обращаясь к трупу и своему живому организму, предокзамечал, что тело живет внутренней силой, теплотой, заключённой в нём, — цепенеет же и лишается деятельности с исчезновением внутренней теплоты,внутренней силы, и у него возникает воззрение, по которому жизньотождествляется им со светом и теплотой, а смерть – с мраком и холодом». [2.18;34] Віра в душу і язичницькі уявлення про вічний мир предків пов’язаний з віроюу «багатосторонній вплив предків на земне життя нащадків». [2.3; 10]
Міфологічніпогляди стародавніх слов’ян включають міфи про створення світу з яйця-райця.Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник(Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новимджерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює,зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок чого настаєвесна, а потім літо. З яйця-райця з’являється все живе на Землі. Ось читаємоуривок міфу про народження Світу: «В начале времен мир пребывал во тьме. НоВсевышний явил Золотое Яйцо, в котором был заключён Род – Родитель всегосущего. Род родил Любовь – Ладу-матушку и, силою любви разрушив свою темницу,породил Вселенную – бесчисленное множество звёздных миров, а также наш земноймир. Сонце вышло тогда из лица Его. Месяц светлый – из груди Его. Звезды частые– из очей Его. Зори ясные – из бровей Его. Ночи темные — да из дум Его. Ветрыбуйные – из дыхания… Так Род породил все, что мы видим вокруг, — все, что при Роде,- все, что мы зовем Природой». [1.2; 21]
Міфологіястародавніх слов’ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом,з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або простопеньок. Тому міфологія слов’ян пов’язує оживлення з блискавкою. За міфамислов’янський Даждьбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою вчудесний спосіб запліднив дочок отця Русі. У належний час дочки народилипотомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітямщасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) іматеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніхслов’ян. Продовження роду слов’яни розглядали як священну справу, отже, прицьому шукали покровительства надприродних сил. Віра в божественне походженнянароду формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувалапочуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.
Перехід слов’яндо осілого господарства привів до прагнення відновити пам’ять про минулепредків, роду, племені, світу в цілому. З’являються міфи про світовий потоп,катастрофи, голод, пожежі, затемнення, нашестя диких звірів. Недавнє минуленабувало змісту легенди, при цьому втрачалася послідовність і наступністьподій. Чимало міфів проникнуті ідеєю людської долі, мудрості, добра. Невипадково, що серед найстаровинніших богів високо пошановувалася Берегиня(Оберега) – богиня добра і захисту людини від будь-якого зла, хвороби, нещастя.В міру цивілізаційних зрушень у розвитку первісного суспільства міфи, поряд зфантазією, дедалі ширше стали спиратись на елементарні знання, віддзеркалюватиідеологію вірувань. Поширення язичництва знайшло свій відбиток у характері ізмісті міфів. Чимало з них присвячувались небіжчикам. У древніх існував міф проКарну як божество, що опікується померлими, оплакує і береже пам’ять про них.Побутувала також Богиня печалі і скорботи – Желя, від імені якої походять словажаль, жалоба та ін.
Значна частинаміфів має історичну зафарбованість, вони тісно пов’язані з культом предків,возвели чування героїчної особи, яка сміливо перемагає сили природи, бореться ззлими духами. З міфів була запозичена схема для історії держав, міст, родів,династій шляхом виділення в ній таких етапів, як зародження, зростання,розвиток, деградація, занепад.
До найдавнішихісторичних міфів належить оповідь про Оріану – стародавню країну оріїв, щоіснувала між Дністром та Дніпром задовго до нашої ери. Характеристика оріанизначною мірою нагадує сучасні уявлення про Трипільську культуру. Існує міф проісторію Дніпра, про Славуту – могутню ріку, води якої пливли до моря, живилилюдей рибою і всякою всячиною. «І послав Чорнобог дев’ять велетнів відняти улюдей Велику ріку, перегородити її і випити всю воду. Кинулися люди запорятунком до мудрої Слави: «Гинемо без води», — вигукували вони. І тоді Славаздійнялася на високий крутий берег, простягнула свою десницю до неба і гучноскрикнула. Почув Сокіл-Род, що сидів на вершечку Падуба і вирії, скинув з себепір’їнку, яка перетворилася в довгий гострий меч. Ним Слава порубала велетнів,але Чорно бог здійняв таку хвилю, що понесла Славу до моря. Підняв Біло богСлаву з дна моря і оживив її. Так Слава стала першою людиною, що здолалавійсько Чорнобога. І люди назвали велику ріку Славутою, Славутичем». [2.6; 54]
За визначеннямвідомого дослідника слов’янської культури Мирослава Поповича, в основі міфу –боротьба небесного персонажа-громовержця з його супротивником із «нижньогосвіту». Це так званий умовно основний міф. «Боротьба між силами світла і вогню,уособленими основним персонажем міфу, та його супротивником проходить на певнійміфологізованій території, освоєній слов’янами, і в певному часі, прив’язаномудо календарних свят». [2.14; 39] За основною схемою міфу зла сила, уособлена вЗмієві, спустошує край і вимагає в данину людські жертви. Герой, в народнихлегендах – Коваль або два Ковалі, веде боротьбу із Змієм, зазнає поразок;подекуди говориться навіть, що він втрачає частини тіла, але зрештою вінперемагає Змія, впрягає його у плуга і змушує орати борозну. Змій проорює межуабо борозну до самого моря. В числі епізодів – заморожування водойми, в якійховається змій. У східнослов’янських міфах боротьба розгортається біля Києва,Змій проорює Змієві вали або рів до Чорного моря. З діями Змія асоціюютьсяпороги на Дніпрі. Також народна пам’ять зберігала уявлення про Карпати як прочародійне місце. «Cхідним рубежем міфологізованого простору був Дон, ця рікаосмислювалась як рубіж між «цим світом» і «країною мертвих»». [2.14; 49] Саметакими були основні міфи східних слов’ян, які відображали їх світосприйняття,уявлення.
З часом цейпроцес міфотворення дещо змінився: «З посиленням соціальної та майновоїдиференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестаєвиконувати об’єднавчу функцію між різними соціальними угрупуваннями. Томупостало питання про заміну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеямимонотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди». [2.22; 276] Гармонійнепоєднання двох релігій – сонцепоклонницької, тобто природної, і християнської,завезеної з Близького Сходу, знаменувало собою новий крок у духовному життіслов’янських народів. Язичницька релігія звичайно зветься поганством ухристиянському світі. Слово «поганий» латинське (paganus), спочатку визначалотільки мешканець пага – pagus, села, «селянин». Бо Християнство ширилосянайперше по великих містах, а села, паги, позоставалися при своїй старій вірі,тому скоро слово «селянин – paganus» стало одночасно визначати й неохрещеного,цебто нехристиянина. Були тертя, переслідування державною християнською вірою простонародноїязичницької, аж поки віруючі не стали на шлях порозуміння, хоча і часткового.«А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що втакий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас своїх невільників».[1.6; 46] Саме такою була думка людей про справжню суть християнства. Візантіяне дозволяла місцевим єпископам ставати патріархами і митрополитами, а тількиповинні були бути греки.
Таким чином, наоснові джерел і праць дослідників, ми охарактеризували основні міфи і релігійніуявлення східних слов’ян, і наблизилися до наступного розділу роботи, тобто до«нижчого рівня» слов’янської міфології, яка була більш близька і зрозуміланаселенню регіону.
ІІІ.Демонологічні уявлення та повір’я
Розглядаючидемонологію, ми знову опиняємося у міфічному світі. Демонологія є сукупністюміфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяютьлюдині в її справах. Переважна частина образів народної демонології маєдохристиянське походження, це були часи міфотворення.
Вживання терміну«демонологія», на думку деяких дослідників, є некоректним по відношенню дорелігії предків. Типове розуміння слів демон, демонізм і демонологія зводитьсядо поняття «злої сили» і вчення про неї. Ранньохристиянське уявлення продемонів пов’язане з образом злої демонічної, бісівської сили. Демон – цеузагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи (рідше)благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини. Дух є безтілесноюістотою, яка може показувати людині, оскільки вони перебувають у постійнійвзаємодії з людиною і визначають її душевний і психічний стан.
У слов’янськійміфології існує відносна байдужість до поділу на злих і добрих духів, аджеДобро і Зло, яке приносять дух, визначається ставленням до них людини. Томудавні слов’яни приносили жертви різним духам, які могли чинити як добро, так ізло, щоб задобрити їх і відвернути від себе небажані події чи явища. Навітьпісля прийняття християнства, як за давніх часів, як і через тисячу років, людиготові діяти за принципом: «Бога люби, але й Чорта не гніви».
Демонологіявідноситься до нижчого рівня слов’янської міфології. До нього відносяться різнігрупи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усімміфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Слов’янинаділяли духами як моральні якості людини, так і фізичні предмети: одні духибули добрими, інші – порочними. У слов’ян вони мали назви богів вітряних,лісових, польових, земляних і водяних. Це домовики, мавки, водяники, мара,кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовики,перелесники, чорти, а також — вій, вовкулака, лісовик, упир, берегиня тощо. Цеосновні духи –демони, в яких вірили слов’яни. «Деякі з них були фантастичнимиістотами – наприклад, чорти, які за демонологією слов’ян становили цілуієрархію й осмислювалися не лише як «нечиста сила», а й як іпостась домашньогодуху (домовики)». [2.10; 242] Прокопій в своїй праці «Історія» зазначає:«Поклоняються (слов’яни) також рікам і німфам, і іншим божествам, і всімім приносять жертви; під час цих жертвоприношень ворожать». [1.3; 45] Народнауява найчастіше надавала демонічним істотам людської подоби, тобто наділяла їхантропоморфними рисами. Демонологічні уявлення пов’язані з явищами природи,господарсько-побутовим життям.
Особливихтруднощів, як було з вищими найдавнішими божествами, при вивченні цих «демонів– духів» не виникає, оскільки народна пам’ять зберегла про них багатовідомостей, бо ще і досі подекуди люди вірять в цих істот, особливо цеспостерігається в селах, де добре зберігалася традиційна культура. Однак, вартозазначити, що виникають труднощі пов’язані з трактуванням цих духів зхристиянської точки зору – чим і «поплутали» людей. З огляду на це, ми й можемодати певну характеристику цим духам.
Домовик (похатник, господар,хованець, служка, помічник) – Божество дому, родини, який походить, вірогідно,від культу Предка і домашнього вогнища. Недарма він живе за піччю або підпорогом хати. «Домовики – се домашні духи. Вони постали з тих крапель, що чорт,замочивши палець у воду, стріпував позад себе. Вони сидять по хатах і призапаленій страсній свічці їх можна бачити. У багача у шерсти, у бідака лежитьголий». [1.8; 389] Домовик невидимий, але іноді він показується маленькимдітям. Його перевозять у нову хату, щоб охороняв родину. Коли родина живе взлагоді із своїм Домовиком, він навіть намагається допомагати по господарству.Іноді Домовик має Доманю (Домасю, Домаху, Домцю), що означає «пані, господинядому». Вона іноді допомагає жінкам прясти. Домовики люблять домашніх тварин,особливо кішку й козу, але бояться сороки. Домовика не можна залишати, колипереїздять у нову хату, слід покликати його з собою, підставивши черевик:«Домовик, Домовик! Ось тобі сани – сідай, їдь з нами!» або й просто: «Хазяїне,ходи з нами до нової хати!» Інакше він образиться, що його не шанують, і будетурбувати людину, а іноді шкодити їй. Тум ми бачимо поєднання добра і зла.
«Існує повір’я,що інколи Домовик «душить» сплячу людину, ніби навалюючись на неї, не даєдихати. Тоді треба спитати: «На добро чи на зло?» Якщо він теплий – на добро,якщо холодний – віщує хворобу». [2.9; 58]
Залишившись у хаті,з якої вибралися господарі, Домовик починає шкодити новим господарям: стукаєвночі, розкидає речі. Таке ж відбувається, якщо до хати випадково впустятьчужого Домовика.
ЗображуютьДомовика у вигляді дерев’яної скульптури бородатого дідуся і ставлять на Покутьпоруч з іншими Богами.
Русалки – це первісно Діви – Богиніприроди: рік, озер, джерел, рослин, лісів, полів тощо. То є ті самі німфи, прояких згадує Прокопій. «Ся назва походить від кельтського слова рус – (тобтовода), від кореня якого руське слово русло, означає середину річки. Русалкаозначає жительку русла води». [1.7; 102] Русалок можна вважати етнічнимисимволами української національної демонології. Принаймні в інших народів вонине знайшли такого поширення: у білорусів цей образ має інший вигляд(«кикимора»), у росіян він зустрічається, як правило в суміжних з Україноюрайонах. Саме на Україні його опоетизовано в літературних творах, передусім«Лісовій пісні» Лесі Українки. Створена нею Мавка є, звичайно, художнімобразом: науковці ж розрізняють кілька різновидів русалок. Зокрема, Д.К.Зеленінподає такий перелік: купалка, водяниця, жартівниця, лешачиха і нявка (мавка),лоскотуха, криниця, мемодиха – істоти дещо вищого ґатунку. Таке розмаїття назв– не просто локальні етноніми, а, як свідчать зібрані дослідниками матеріали, — різні типи русалок. Це молоді вродливі жінки, котрі живуть у воді (типовийукраїнський варіант), у лісі (характерно для білорусів) або в полі (російськийваріант) і люблять лоскотати перехожих: «Іноді вчиняють напад на людей ізалоскочуть їх до смерті». [1.7; 102] Мавки, на відміну від русалок мали, довгелляне волосся, вони уособлювали дітей, що народилися мертвими або померлинехрещеними. Саме вони своїм співом і привабливим виглядом заманювали хлопців ізалоскочуть до смерті. «Русалки – се водні красавиці вони виходять ночами набереги озер, рік, протоків голі, в вінках із осоки або галузок, сідають натраву і чешуть коси або виводять танці». [1.8; 398] У найдавніших слов’янськихміфах простежується певний зв’язок Русалок з культом рослин та культом води.Лісові Русалки живуть на деревах, гойдаються на гіллях. Русалки – добріБожества врожаю, покровительки рослинної сили природи. Русалки не мають на собіодягу, у них біле знекровлене тіло. В одній з русалчиних пісень співається, щорусалки просять у жінок намітки, а в дівчат сорочки: « Сиділа русалонька набілій березі, Просила русалонька у жінок намітки: Жінки-сестрички, дайтенамітки: Хоч не тоненької, аби біленької. Сиділа русалонька на білій березі,Просила русалонька у дівчат сорочки: Дівчата-сестрички, дайте сорочки, Хоч небілесенької, аби тоненької». [1.4; 343] Русалки задають питання, при відповідіна які вони відпускають дівчину чи хлопця: «Ой, біжить, біжить мила дівчина. Аза нею та русалочка: «Ти послухай мене, красна панночко, Загадаю тобі тризагадочки. Як угадаєш – до батька пущу, А не вгадаєш – до себе візьму: — Щоросте без кореня? — Що біжить без повода? – А що цвіте без цвіту? Панночказагадку не відгадала, Русалка панночку залоскотала». [1.4; 344] Оберегом відних слугував хрест та полин.
Лісовик [див. дод.12] — Бог лісу,можливо, первісно Бог-пастух, який випасає лісову худобу: оленів, ведмедів,вовків, зайців. Ому люди-пастухи укладають з Лісовиком угоду, приносячи йому вжертву яйце або печиво із житнього борошна, які кладуть на лісовому перехрестічи на галявині. Тоді дикі лісові звірі не будуть забирати в людей їхню худобу.«Імовірно, первісно це були жертви Богові Лісу, пам’ять про якого булавикоренена християнством». [2.9; 59] Фольклористи зібрали лише пізніші уявленняпро лісовика: його можна пізнати з того, що він, при всій схожості з людиною,не має тіні. Він любить пожартувати з людиною, завівши далеко в ліс і сплутавшидорогу. Щоб вибратися, треба вивернути навиворіт сорочку або вдягнути черевикине на ту ногу – тоді повернеться пам’ять. Проте значної шкоди людині він неробить, навпаки, під опікою Лісовика її не чіпає жоден дикий звір у лісі.«Вважалося, що Лісовик буває жіночої статі. Лісові люди вели своє господарство,створювали сім’ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць,ведмедиць, олениць». [2.13; 222] Ідентичний з Лісовиком карпатський Чугайстер,відомий своїми веселощами, який примушує зустрічного чоловіка танцювати, граючийому на сопілці: «…це заклятий чоловік. Він ходить лісами і ніхто його не вб’є,ані з’їсть, бо так йому «пороблено»…а шкіра його покрита буйним волоссям.Сповняє страшну функцію смерті нявок, бо вбиває їх і їсть. Чоловікові не робитьзла, хіба попросить чемно у танець…» [1.8; 391] В російській міфології донашого Лісовика подібний Лєший, котрий, однак, значно ближчий до тюркськогоШуралє. Лєший боїться солі, вогню і липового поліна – таке уявлення всепозначене християнськими стереотипами мислення, мовляв: «Усяка нечиста силабоїться липового поліна». Одна казка починається такими словами: «Жив у лісітакий бог лісовий, і було три брати. Пішов один брат до того бога найматисяпасти бичка». [1.8; 390] В цій казці лісовик убиває двох братів, бо недодержують угоди, а третьому дає багато грошей.
Водяник — втілення стихії в образіВодяного царя. Уявлявся як старий довгобородий дід, який панує над Русалками. Якщолюдина необережно втручається до його царства, Водяник може дуже зашкодити,навіть утопити, перевернути човен тощо: «Псує греблі, ломить у млинах колеса,коли недобрий, а як люди наближаються тоді до його царства, купаються абороблять щось на березі, то лякає їх і то так, що вони відлежують довго переляк.Погодяться одначе, й мирно з людьми». [1.8; 392] Тому моряки і рибалки завждинамагалися умилостивити Водяника: в давні часи йому приносили в жертву чорнутварину (півня, козла). Існував звичай тримати на кораблях чорну кішку, якатакож вважається оберегом і для мірошників водяних млинів. Іноді жертвиВодянику приносили й пасічники, щоб уберегти бджіл від повені: вони кидали врічку свіжий мед і віск, а подекуди навіть перший бджолиний рій (первак).
Згідно злегендами про створення світу, Водяник походить від чорта. «Бог скинув чорта тазлих духів з неба і кожен із них летів до землі 40 діб; коли ж Господь сказав«Амінь», то хто де був, там і залишився: у воді – водяник, у болоті – болотяниктощо». [2.13; 221]
Вірили, щоводяник може показуватися у вигляді сома, щуки або іншої риби. Неодмінниматрибутом Водяника є тризуб, котрим він вибиває із землі прісну джерельну воду,щоб живити рослинність. Отже, Водяник також має божественні риси.
Чорт (біс, диявол, дідько,сатана, щезник) – як духовна постать, і як незвичайна обдарована людина. «Ще вXVII ст. східні слов’яни уявляли його дещо інакше, ніж ми звикли зараз:Кудесник, Кудес – чорт або чарівник, так писав Самбо Беринга про Чорта у Своєму«Лексиконі…» (1627). [2.9; 63] Таким чином, ми маємо три синоніми як чаклун,відун, відьмак та інші. Слов’яни, як відомо, без особових мук сумління частозверталися до чарівника, не вбачаючи в тому великого гріха. Проблема виникла,оскільки з прийняттям християнства всі давні Боги й духи були віднесені врозряд «нечистих». За християнськими уявленнями, чорт – людиноподібна істота,вкрита чорною шерстю, з рогами, з хвостом і копитами. Митрополит Іларіонзазначав, що «з бігом часу на чолі всіх «злих» сил став Чорт, що тепер ставзватися Дияволом, Сатаною чи демоном, і йому мали підпорядковуватися всі іншісили: володарі хатні й природи та шкідники життя… всі вони за Християнстваперейшли в силу злу, нечисту». [1.7; 134] вірогідно, вже під впливом церквивиробилися уявлення про те, що Чорт нібито за послуги відбирає в людині душу іщо він так само смертний як і людина. Отже, такого Чорта важко віднести додухів чи Богів. Відомо, що людей, наділених якимись особливими якостями, частоназивали «чортами». У давні часи це могли бути знавці письмен, чарів, якічитали і ворожили за «чертами і різами». Образ чорта в слов’янській міфологіїдокладно описаний переважно з християнської точки зору, бо це було їм вигідно ітому питання залишається малодослідженим з дохристиянської точки зору. Народнамудрість не даремно говорить: «Не такий Чорт страшний, як його малюють!» і вцьому є не тільки велика мудрість, але й велика таємниця.
Перелесник – літаючий дух спокуси, якийзаманює жінок і дівчат, кохається з ними в ночі й забирає силу та вроду.Уявляється в образі гарного палкого юнака з «буйно розвіяним, як вітер,волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима, як писала Леся українка в «Лісовійпісні». Іноді Перелесника прирівнювали до літаючого змія, котрий відвідує жінокі за проведені з ним ночі дарує дорогоцінні прикраси. Вважалося небезпечнимдокоряти жінці за зв’язок зі змієм, бо розгніваний Змій може спалити хату.
Про Перелесникапоетично написала Леся Українка у вірші «Як я люблю оці години праці»: «…До неїуночі з’являвся перелесник, Не дияволом з’являвся, не марою, Спадав летючоюзорею в хату, А в хаті гарним парубком ставав… На ранок, як співали третіпівні, Зникав той Перелесник, а дівчина Уквітчана, убрана засипала Каміннимсном. А потім цілий день Бліда ходила, мов яка сновида…» [2.9; 64] Перелесник,судячи з імені (від ст… сл. Прелесть) – спокусник, у християн близьке допрелюбодій – «осквернитель шлюбного ложа», який спокушає заміжніх жінок.
Берегиня – Богиня-захисниця народу,відома сьогодні як Богиня народної пам’яті, яка зберігає прадавні звичаї. У «Велесовійкнизі» вона згадується так: «Течуть ріки великі на Русі. А повна вода дзюрчитьспівами стародавніми про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходилиі багатство літ битися за вольність руську. Ті славні нічого не берегли, аніжиття свого, — так прорекла їм Берегиня». [1.7; 79] Як бачимо, тутберегиня пов’язана не тільки з водою, співами, але й з віщуваннями.
Упир – найдавніше уособленнязловорожих сил; покійник, що виходить з могили, яби висмоктувати з людей кров(потинати). Міг з’являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків),ходити пішки або їздити на коні. Упир мав дві душі, одна з яких не покидала тілаі після смерті. Вважалося, що Упирі бувають родимі та роблені. Першінароджувалися із хвостиком. Робленим Упирем ставала людина, на яку навіяно духнечистої сили. Наприклад, на волині вірили, що упирем ставав кожний самовбивця.Розпізнати упиря можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті – понапрочуд свіжому яскраво-червоному обличчю. Побутувало повір’я, що, кріммертвого упиря, в кожному селі був і живий, який захищав громаду від мертвого.Щоб знешкодити Упиря, в його могилу кидали жменю маку, закопували осиковогокілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника: «Коли хто хоче позбутисяопира, щоб не ходив та не потинав людей, то повинен обнести його довкола селачи міста три рази, а він перестане ходити. Можна також пробити його крізь грудиосиковим колом. Найліпше, одначе, викопати, порубати на кусники і забитиосиковий кіл у голову. Тоді напевно перестане раз на все ходити». [1.8; 403]Іван Франко в свої розповіді про «Сожжение упырей в с.Нагуевичах в 1831г.» [див.дод. 13]зазначає, що на сторінках «Киевской Старины» з’явилися розповіді, проякі він чув ще в дитинстві. Справа стосується спалення кількох чоловік,підозрілих громадою у тому, що вони упирі і були причиною холери, що була в тойчас. В людей були різні прикмети щодо Упирів, одну з них записала його дружинаОльга Франко: «Упырь як спыть, то все на лави, пид викном, Але не так, як другилюде. Вин усе лягае головою до дверей, а ногами до образив – по Тим его ипризнати можно». [1.8; 513]
Мара – міфічна богиня зла.Пізніше образ мари уособлював хворобливий, тривожний, неспокійний сон.«Мислилися страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сонулюдину, а коли прокидалася, то мара миттю зникала». [2.13; 223]
Вовкулака — надзвичайна напівфантастичнаістота. Вовкулаки могли бути вроджені та зачаровані (обернені). ВродженимВовкулаком ставала людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, щоколи вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун.
«Також количоловік спить із жінкою проти святої неділі і тоді почнеться хлопець, будевовкулаком. Вовкулаки мають під пахвою таку ямку, в котрій сходяться кінцішкіри. Через ту ямку вивертається шкіра і чоловік входить до середини, а наверха виходить вовк, коли прийде не се пора». [1.8; 403] Зачарованими жВовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цьогодостатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі черезустромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згодилюдини. На відміну від зачарованих вовкулак, що перебувають у вовчій подобі покілька років, вроджені ж – живуть у сім’ї як звичайні люди і лише у певний час,найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об’єднуються з їхніми зграями івинищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулакулюдський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірватимотузку, що висить у нього на шиї, та інші. Існує в народі така легенда, в якіймова йдеться про вовкулаку: «Один наймит підгледів раз, що хазяїн перекинувсьчерез пеньок за гумном, зробивсь вовкулаком і побіг у ліс. Наймит взяв дайперекинувся теж…і побіг у ліс. Довго блукав…і їв усяку падаль. Далі стало йомускучно без людей, да вже не знає, як перекинутися в чоловіка…да й вже насилухазяїн здогадавсь, що е не вовк, да взяв і перекинув його навпаки через пеньок.Наймит йому в ноги. А хазяїн…- То ж, небоже, — каже, — не роби, чого не знаєш».[1.9; 152]
Вій — демонічна істота, що маєобраз старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі йгусті вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвоюшолудивий Буняк. «Погляд його може вбити людиною, від нього будинки западаютьпід землю, а на їхньому місці утворювалися озера або провалля». [2.13; 220] Тутми яскраво бачимо приклад, як люди пояснювали звичайні природні явища.
Від згубної діїйого погляду рятує те, що вій нікого не бачить крізь свої густі вії та брови.Ймовірно, з оповідями про Вія, пов’язані повір’я про недобрі очі й зурочення,згідно з якими від злого погляду все гине чи псується.
Такхарактеризуються основні духи-демони, в яких вірили східні слов’яни і в якихдеякі люди ще вірять і досі, принаймні знають і уявляють собі. Іноді вонистановляться чудовим предметом для розповідей маленьким дітям, які перенесутьці спогади в наступне покоління.
З перерахованимивище богами та духами пов’язані різні народно-календарні звичаї, які єневід’ємною частиною духовної культури східних слов’ян. Це певні ритуальні діїі словесні формули, пов’язані з традиціями родового, племінного і народногожиття, зумовлені природою та змінами пір року і залежними від них датами іперіодами сільськогосподарських чи інших робіт, побутом людей. «Звичай народу –це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичномуминулому». [1.4; 5]
Звичаї – це тінеписані закони, якими керуються в найменших щоденних справах і найбільшихвсенаціональних, це втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання тавзаємини між окремими людьми. Майже в усіх народах світу існує повір’я: «Той,хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі,як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо вінзагублений для свого народу». [1.4; 5]
З історичнимрозвитком, склався традиційний порядок відзначення різних подій, свят і т. ін.,пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів,предметів тощо.
Народнаобрядовість у багатьох випадках тісно пов’язана з народним календарем.Найдавнішим способом визначення більших відтинків часу були пори року, спершудві – тепла і холодна, літо і зима; згодом чотири, початок яких припадавзалежно від кліматичних умов на різний час. «Роками почали рахувати час лише уКиївській русі (від створення світу), і тому давні українські документидатуються від того часу (а з IV ст. – також від народження Христа з різницеюміж цим датуваннями в 5508 років)»[2.20; 43]
Народні звичаї іобряди супроводжувались, як правило, магічними діями, релігійними церемоніями,замовлянням та співом, танком і ходінням, драматичними дійствами. Звичаєвістьбула у великій пошані особливо серед українського народу. Тарас Шевченко писав,звертаючись до України, як до матері: «Чи то рано до схід сонця Богу немолилась? Чи діточок непевних звичаю не вчила?» Як бачимо з цих слів, не вчитисвоїх дітей звичаїв – то чи не найбільший гріх для матері.
Східнослов’янськазвичаєвість надзвичайно давня, вона зародилася задовго до прийняттяхристиянства. Літописець Нестор писав: «Усі племена мали ж свої обичаї, ізакони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». [1.3; 38] Тому єпідстави вважати, що прийняття візантійської культури Володимиром великим не було,як вважають дослідники(О.Воропай, В.Хоменко та інші), поєднанням бідного збагатим – це була зустріч двох рівновеликих, а різних за духом і характеромкультур. З часом вони так злилися, що важко їх відрізнити.
Всі стихійні силиприроди умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі,а несли в дім благополуччя і добробут. У цих діях, рухах і словах у календарнідні чотирьох пір року полягає і вся поезія світосприйняття і світобачення.
Зимові звичаєвіобряди, як правило, починаються з Введіння(4 грудня за новим стилем), що колисьбуло пов’язано з початком нового року, а пізніше з християнським святомВведіння в храм Пресвятої Богородиці. З першим снігом господарі ховаютьреманент, лагодять сани, готуються до різдвяних свят. Господині прядуть,дівчата вишивають, щоранку вмиваються «першим снігом» та витираються червоноюкрайкою – щоб були рожеві. А ще був звичай у дівчат – «чарівниць) святити водуз річки в ніч проти Введіння, пропускаючи її між двох вогнів: «…там дівчатазійшлися на таке місце, де три води докупи зійшлися – три струмки зливаютьсяводне русло. Набрали дівчата у глечик води, запалили два поліна, а коли вогоньдобре розгорівся, тримали їх над череп’яною мискою і лляли воду так, щоб вонапроходила між двома вогнями. Щось вони там ще шепотіли, але що саме – не чув…»[1.4; 12]
Далі шануютьсвята Катерини, Андрія, варвари, Миколая, вечорниці, святвечір, коляда, вертеп,щедрий вечір, Новий рік, або свято Василя, голодна кутя, Водосвяття тощо.
Одним ізнайцентральніших свят залишалося вшанування язичницького Бога Коляди.Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов’язковою була кутя,святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд із снопом жита чипшениці, символізуючи врожай у наступному році. Важливим елементом даного святабуло колядування – поздоровлення та добрі побажання, які висловлювалися у форміпісень-колядок: «Бігла теличка з березничка Та до дядька в двір. Я вам, дядьку,заколядую, А ви дайте пирога. А як не дасте пирога, Візьму бика за рога Виведуна поріг Та викручу правий ріг. Буду рожком трубити, А воликом робити, Пужкоюпоганять, Хліб-сіль зароблять. Будьте здорові з празничком!» [1.4; 46]
Прихід веснисвяткувався як одне з найбільш очікуваних свят і супроводжувався різнимиобрядами. Весна розпочинається, звичайно, з пробудженням природи від зимовогосну, і в народі цей період відповідно повниться циклом свят, пов’язаних ізстародавніми міфами та віруваннями, що супроводжуються піснями, іграми тахороводами. У своїх легендах та казках слов’янський народ створив чудовий образвесни – чарівної молодої дівчини з вінком квітів на голові. Цю дівчину-весну якбажаного гостя піснями-веснянками закликають до господи: діти – солодкимпечивом у вигляді пташок, а молодь – чудовим обрядом: найвродливіша з дівчатнапередодні святого Юрія (раніше – Леля) одягається в білу вишиту сорочку,кладе на голову вінок з весняних квітів, підперізуються зеленім поясом із травиі квітів і роздає дівчатам свої дари – вінки, що є символом незабарноговесілля. Народний образ весни в білому і в зелені – це символ надії, сили ікраси. Найпоширенішими серед обрядів були проводи зими. Вена, згідно з звичаямипочинається зі Стрітення Господнього, що злилося з народним віруванням проСтрічання. У цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо – де булазима. По дорозі вони зустрічаються і говорять між собою: «-боже, поможи тобі,зимо, — каже літо. – Дай, Боже, здоров’я, — відповідає зима. –Бач, зимо, — дорікає літо, — що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!» [1.4; 119] НаСтрітення старої зими і молодого літа якщо до вечора стане тепліше – перемоглоліто, а якщо холодніше – зима. Ясна і тиха погода в цей день віщує добрийурожай і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни ібережи корм та хліб, бо в поле вийдеш не скоро. «Як на Стрітення півень води зкалюжі нап’ється, то господар біди набереться» [1.4; 120], тобто ще бути стужі.
Одними знайцікавіших є Зелені свята, які відносяться до сонячного культу – свята Ярилаз поєднанням культу квітів. Під час Зелених свят квітне і половіє жито й, занародними віруваннями, прокидаються мерці, виходять на світ русалки-нявки.Вночі вони блукають у житах, і тих, хто туди заникне, залоскочуть до смерті.Господині білять бузком, жасмином, трояндою хати, заквітчують їх у серединіклечанням, лопухом, липою, вербою (тільки не осикою, бо це відьомське дерево),встеляють долівку пахучими травами, дівчата плетуть вінки. Зелені свята маютьсвої під свята: «плетіння вінків», «клечальна субота», «клечальна неділя»,«русалки», «проводи русалок», «поминання мертвих». Ось уривок пісні якунаспівували дівчата в полі, завиваючи вінки: «Ой, зів’ю вінки та на всі святки,Ой, на всі Святки, усі празнички, Бо в саду весна розвивається…». [1.4; 335] Аось уривок з пісні, яку співали підчас проводів русалок: «Проводили русалочок,проводили, Щоб вони до нас не ходили, Т а нашого житечка не ломили, Та нашихдівчаток не ловили». [1.4; 349]
Наступним, тежодним з найцікавіших, є язичницьке старослов’янське свято Купала (Івана Купала),яке відзначалося з давніх-давен 24 червня й збігалося з літнім сонцестоянням;складається з двох свят – Купала (поганського Бога зелених плодів, якомуприносили в жертву хліб – головний плід землі) і християнського свята Різдвасвятого пророка Предтечі – хрестителя Господнього Іоанна (Івана) (7 липня зановим календарем). Упала відзначала переважно молодь у купальську (іванівську)ніч. Свято поєднувало елементи культу Сонця, аграрної магії, очисних таеротичних обрядів. Найбільше поширення отримало плетіння вінків з різних квітіві трав, розпалювання вогнищ примітивним способом і перестрибуванням через них,купання або обливання водою означало очищення. В цей вечір дівчата ворожили навінках [див. дод.14]: «В гаю зелеленьким соловейко щебече, соловейко щебече;там дівчина мила віночок пустила З барвіночку, з барвіночку. Плинь, плинь,віночку, гарний з барвіночку, За милесеньким, за милесеньким…» [1.4; 365]
Це були основнінародно-календарні свята в яких більш-менш збереглися старослов’янські звичаї.Як ми бачимо етнічні народні звичаї, обряди тощо, значно потерпіли відхристиянської релігії, яка намагалася стерти з народної пам’яті поганськізвичаї і нав’язувала їм свої, хоча вони були дещо схожі. Звідси ми можемо іговорити про те, що до прийняття християнства в нас вже була високо розвинутакультура, яка злилася з християнською, а не щезла взагалі. Вона розвиваласяпаралельно з християнською, яка прийшла з Близького Сходу, мала вже сформованукалендарну систему, більше того, слов’яни наблизилися самі до віри в одногоБога – Вседержителя. Християнство дещо прискорило історичний процес, але прицьому занепала етнічна майже сформована релігія, з цілим комплексом народнихзвичаїв, обрядів, ритуалів, вірувань тощо. Східнослов’янські народи йшливласним шляхом розвитку, будували, хоч і повільніше, ніж в інших регіонах, алевласну «культуру», при якій їм, природно, жилося б краще. Тож для етнічноїкультури Християнство тільки зашкодило, м’яко кажучи. Бо певні здобутки, які миотримали, хоч і були сприятливими для прискорення розвитку, але розвитку неетнічного. Ось така в нас і вийшла культура.
 

Висновки
Дослідившинародну демонологію і міфо-ритуальну традицію слов’ян ми дійшли такихвисновків.
В ході роботи бувохарактеризований міф як джерело релігійних вірувань, демонологічних уявлень.Була описана міфологічна система. Розглянули міф в трьох рівнях, відповідно дояких і розглядались питання в курсовій роботі. Міфи – це форма світогляду. Цетакож різновид усної народної творчості, в якій переважають фантастичніуявлення про навколишній світ. Реально існував основний міф, на основі якоговже створювались інші (наприклад, боротьба «світла» і «темряви», «небесного і«земного» тощо).
Народні уявленнярозвивались паралельно із історичним розвитком, тобто з самого початкуформування слов’янських народів. Спочатку вони ще мали досить примітивнийхарактер, приблизно ще з ІІ тис. до н.е., проста віра в жіночі божества, алезгодом, минаючи віки, з соціально-економічним розвитком, з’являються новібожества, закріплюються старі, або занепадають, створюється високорозвиненийкульт верховного божества – Вседержителя, в залежності від домінуючоїдіяльності, ставився й бог, який відповідав за цю діяльність. Формуютьсяуявлення про всесвіт, розвиток, закономірності, результатом чого став створенийслов’янський календар.
Релігійнівірування виникли з міфів, які створив слов’янський народ, це була своєріднаформа світогляду, спосіб пояснення дійсності, це був засіб консолідації людей.Релігійні вірування напряму були пов’язані з потребами населення. Міфів булобагато, як і варіантів релігійних вірувань. Вони були різними майже скрізь, боне було консолідації, не було єдності, того зв’язку, який би зумів сформуватиєдиний пантеон. Основний міф який існував, тільки те і зробив, що суть у всіхваріантах була одна ї таж.
Язичники чи як їхще називали поганці, м’яко кажучи, значно постраждали від Християнськоїрелігії. Щоб зазначити як вона вплинула слід зазначити на що вона моглавплинути, що було таке, що могло зачепити світову релігію і наштовхнути дорішучих дій, чому це її непокоїло. Слов’янська язичницька релігія досяглависокого рівня розвитку, сформовані культи богів, окремі пантеони, наближеніодин до одного, зроблена спроба зробити єдиний пантеон при Володимирі Великому,так званий князівський, разом з спробою об’єднати слов’янські землі. Язичницькарелігія наблизилася до віри в верховного Бога, який керував би всіма іншими,йому би поклонялись усі в першу чергу, вони поступово наближувались до віри вєдиного Бога, до створення своєї власної етнічної релігії. І тоді втрутиласьсвітова релігія яка, природно, придушила розвиток етнічної, бо в цьому вженемає потреби – існує єдиний Бог у трьох іпостасях: отець, син і святий дух,який відповідає за все. Більше того, Християнська церква хотіла якнайскорішезнищити поганську віру, вводила різні заборони, примушувала хреститися,знищувала язичницьких ідолів, культи та нав’язувала свої суворі закони,називаючи язичницьких божеств – бісами, а духів – демонами, в розумінні – злий,поганий (від поганський – християнське позначення язичників, початково означало– селянський, селянин, а після християнізації змінилося, тому, що в сільськумісцевість християнізація пройшла стороною і тому жителі села – поганці сталиасоціюватися з словами не хрещений, язичник). Розуміючи, що стерти з народноїпам’яті уявлення, віру, яка складалася тисячоліттями і яка була основою їхньогоіснування, практично не можливо, православна церква почала приєднувалиязичницькі культи до своїх, сподіваючись, що з часом люди забудуть свої рідні.На сучасному етапі ми це добре спостерігаємо, якщо порівняти календарі, свята,ритуали проведення (наприклад, язичницьке свято вшанування Бога Купала іхристиянське свято Івана Купала – різдво святого пророка Предтечі і ХрестителяГосподнього Івана). З огляду на це не можна не помітити той факт, що якби небуло сформованої релігії не було б що і приєднувати до сформованої. І ще однеспостереження: якщо можливе навіть часткове приєднання язичницької віри дохристиянської, разом з своїми обрядами, ритуалами, то це свідчить перш за всепро схожість цих релігій. Вони схожі, бо суть в усіх релігіях одна. І всі релігіїпри цьому розвивались кожна в своїй колисці, і головне, майже нічим невідрізняються за суттю. Так само розвивалась і слов’янська етнічна релігія,тільки набагато пізніше, з об’єктивних історичних причин. Завдякихристиянізації, відбулось прискорення розвитку культури слов’ян, але неетнічної.
Етнічніслов’янські звичаї зародились дуже давно, з незапам’ятних часів. Вони були тиминеписаними законами якими керувались люди в повсякденному житті. З історичнимрозвитком був створений певний порядок виконання дії. Звичаї були напрямупов’язані з народним календарем, тобто існувала система звичаїв, як змінюваласьциклічно раз на рік. Звичаї збереглися до нашого часу, тільки більшспростовані, аніж раніш.
Демонологічнівірування засновані на вірі в духів-демонів, які здатні впливати на людей,шкодячи чи допомагаючи їм. Тому їх розподіляють на «добрих» і «злих». Алеіснують і такі які іноді можуть змінитися і стати злими (наприклад – домовик).Демонологічні вірування здебільшого схожі на казки для неслухняних дітей, алевони є перш за все – формою світогляду, бо є також «нащадками» міфів.Особливістю було те, що люди однаково ставились як до добрих, так і до злихдухів, бо вважали, що людина сама своїми діями визначає ставлення до неї духів–демонів чи божеств. Вони приносили жертви як добрим, так ї злим духам. А якщодухи зроблять щось погане, то людина звинувачує в цьому тільки себе.
Розглянувшипроблемне питання про наявність стану жреців ми дійшли висновку, що такий станймовірніше був, принаймні мав бути, оскільки рівень розвитку язичницькоїрелігії був високий як і культова обрядовість і потрібні були люди, які зналисяб на цьому, які б слідкували за культовими місцями (святилища), які тоді вжеіснували. Князі і старійшини не могли цим постійно займатись(це, навітьоб’єктивно, займало б багато часу), але присутність їх при цьому невиключається.
Питання пронаявність єдиного верховного божества було найбільш дискусійним, але ми зуміли,все ж таки розібратись в ньому. Єдиного Бога в східних слов’ян та й взагалі вусіх слов’ян, не було. Це не був Род, як вважав Рибаков та інші, це не був іПерун, як свідчать деякі джерела і дослідники – його просто ніколи не існувалоі не могло існувати з об’єктивних причин: слов’яни ніколи не були політичнооб’єднані, а від так і не могли мати спільних богів. Таке твердження було намипідтверджено в ході написання роботи, аналізуючи самостійно першоджерела івивчаючи думки різних дослідників. Навіть кожне плем’я, кожний рід мав своговерховного божества, і рідко такий пантеон ставав єдиним навіть для груписусідніх племен.
В ході виконанняроботи ми зустрілися з рядом загально наукових проблем, відсутності єдиноїзагальновизнаної точки зору, навіть на здавалось би легкі питання. Не рідко ціпроблеми пов’язані з політичними інтересами якоїсь влади, на задоволенняінтересів якої працюють деякі вчені, кожні переслідують свої інтереси і тількимабуть нам студентам, не боячись критики, можна робити сміливі висновки,висловлювати наукові думки і казати: «Хай, буде Правда!». Можливо, вмайбутньому, такі не байдужі до сучасної науки студенти, стануть авторитетнимидослідниками і відстоюватимуть свою точку зору вже на вищому науковому рівні, іписатимуть тоді студенти вже про інше… Так і треба бути – ми розвиваємось!

Списоклітератури
 
1.1Асов А.И. Свято-Русские Веди. Книга Велеса. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. – 576 с.
1.2.АсовА.И. Славянские Боги и Рождение Руси (Мифы, легенды, «Велесова книга»). – М.:Вече, 2000. – 544 с.
1.3Білик Б.І., Горбань Ю.А. та ін. Історія української культури: Зб. матеріалів і документів.-К.: Вища шк., 2000.- 607 с.
1.4.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнограф. нарис. – Харків: Фоліо, 2004. – 508с.
1.5.Дмитриев Л., Понырко Н. Изборник: Повести Древней Руси.- М.: Худож. лит.,1989.– 447 с.
1.6.Клочек Г. Світ «Велесової книги». – Кировоград: Степова Еллада, 2001.- 160 с.
1.7.Осипов І.О. Українські традиції.- Харьків: Фоліо, 2003.- 573 с.
1.8.Понамарьов А.П. та ін. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К.:Либідь, 1991. – 640 с.
1.9.Сулима М.М. Давня українська література: Хрестоматія. – К.: Освіта, 1992. – 576с.
2.1.Асов А.И. Славянская астрология: Звездомудрие, звездочетец, календарь, обряды.-М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 592 с.
2.2. БоканьВ. Історія культури України. – К.: МАУП, 2001. – 256 с.
2.3. ВелецкаяН.Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. – М.: София, 2003.-240 с.
2.4. ГимбутасМ. Славяне. Сыны Перуна.- М.: ЗАО Центрполиграф, 2003. – 216 с.
2.5. ЗаковичМ.М. Культурологія. Українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2004. – 528с.
2.6. КалакураЯ.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К.: Генеза, 2004. – 496 с.
2.7. КолоднийА. Релігієзнавчий словник. – К.: Четверта хвиля, 1996.- 392 с.
2.8. ЛевчукЛ.Т. Історія світової культури. Культурні регіони.-К.: Либідь, 1997. -430 с.
2.9. ЛозкоГ.С. Коло Свароже: відродження традицій. – К.: Український письменник, 2004. –223 с.
2.10.НаулкоВ.І. Артюх Л.Ф. та ін. Культура і побут населення України: Навчальний  посібник.2-е вид. – К.: Либідь, 1993.- 288 с.
2.11.НайдорфМ.І. Наріси європейської міфотворчості. Науково методичне видання. – Одеса:Друк, 1999. – 36 с.
2.12.ПетрухинВ.Я. Славяне. Иллюстрированная мировая история.- М.: РОСМЭН, 1998.- 111 с.
2.13.ПонамарьовА.П. Українська минувщина: Ілюстрований етнографічний довідник.- 2-е вид. – К.:Либідь, 1994.- 256 с.
2.14.ПоповичМ. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 2001. – 727 с.
2.15.РыбаковБ.А. Язычество древней Руси. – М.: София, Гелиос, 2001. – 744 с.
2.16.РыбаковБ.А. Язычество древних славян. – М.: София, Гелиос, 2002. — 592 с.
2.17.СемашкоО.М. та ін. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. – К.: Знання,2002.- 557 с.
2.18.СоболевН.А. Мифология славян. Загробный мир по древнерусским представлениям. – СПб.: Лань, 1999. –272 с.
2.19.ТолочкоП.П. Давня історія України. – К.: Либідь, 1995. – 219 с.
2.20.ХоменкоВ.Я. Українська і світова культура. Підручник. – К.: Україна, 2002. – 333с.
2.21.ЧмиховМ.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. Курслекцій. К.: Либідь, 1992.- 374 с.
2.22.ЯровийВ.І. Історія західних та південних слов’ян. – К.: Либідь, 2001. – 630 с.
2.23.ЯртисьА.В., Щедринка С.М., Черепанова С.О. Лекції з історії світової та відчизняної культури. – Львів: Світ,1994. – 496 с .