Православ’я на Галичині ХХ ст.: проблеми і перспективи

Національнийуніверситет «Острозька академія»
Курсоваробота на тему:
«Православ’яна Галичині ХХ ст.: проблеми і перспективи»
Виконала:
студенткагуманітарного ф-ту
групи Р-31
Гуцалюк Ю.С.
Перевірив:
Кукурудза А.Р.
Острог– 2008

Зміст
РОЗДІЛ І. Становище православ’я в другійполовині 90-х років ХХ ст.
1.1. Характеристика РПЦ з кінцяРадянського Союзу
1.2. Відновлення греко-католицькоїцеркви, її конфлікт з православ`ям
1.3 Відновлення українськоїавтокефальної церкви
ІІ. Автокефалізаційні процеси православ’яв незалежній Україні
2.1 Поява Київського патріархату
2.2. Протистояння Київськогопатріархату з Греко-католицькою церквою
2.3. Конфлікти Київського патріархатуз УАПЦ
ІІІ. Структура, конфлікти та розвитокправославних церков в Галичині
3.1. Існування УАПЦ
3.2 Сучасний стан Київського патріархатув Галичині з 1996 р.
3.3. Андрей Шептицький — глава Української Церкви Митрополит Галицький,Архиєпископ Львівський

Вступ
Галичина – особливий регіон України.Вважається, що до її складу входять нинішні Львівська, Івано-Франківська ібільша частина Тернопільської областей.
Цей регіон має ряд специфічних особливостей,зокрема, в релігійному плані. Якщо в більшості регіонів України переважаєправослав’я, то в Галичині домінуючою є греко-католицька церква (офіційна назва– Українська Католицька Церква). Саме ця церква забезпечує відносно вищурелігійність галичан і їхню зорієнтованість на західноєвропейськікультурно-релігійні цінності.
Греко-католицька церква не лише визначаєспецифіку регіону. Вона також служить своєрідним відображенням ментальнихособливостей галичан як одного із українських субетносів.
Не дивно, що в свідомості багатьох нашихсучасників Галичина виступає як “уніатський регіон”, населення якого твердодотримується греко-католицької орієнтації. І чомусь забувається, що самегалицькі православні єпископи (Львівський Гедеон Балабан та ПеремишлянськийМихайло Копистенський) не взяли участь у Брестському уніатському соборі 1596 р.й не визнали його рішень. Майже сто років після закінчення цього соборугалицькі українці в основній своїй масі залишалися православними.
У продовж тривалогоперіоду релігійно-церковне життя в Україні перебуває у надзвичайно динамічномустані, який не може однозначно означуватися як поступальний розвиток. На жальвін характеризується не лише бурхливим зростанням мережі релігійних організаційта позитивними змінами у ставленні людей до духовно-релігійних цінностей, але йзатяжним, принизливим міжцерковним конфліктом.
Проблеманормалізації релігійного життя в Україні непроста. Існуючі негаразди тисячаминиток пов’язані з іншими сферами життя суспільства, становлячи собою комплекснадзвичайно делікатних проблем, розв’язання яких вимагає фахової підготовки,громадської активності і життєвої мудрості від усіх, хто до них причетний.
Майже третинурелігійних організацій зареєстровано в Галичині. Це відбиває відмінності врелігійних потребах населення різних регіонів України: Церква і все, що з неюпов’язане, залишається для заходу країни невід’ємною складовою способу і життяі системи соціальної комунікації. Для сходу церква значною мірою ці функціївтратила.
Актуальність темизумовлена залежністю церковно-релігійного життя від політики держави, щодеформувала релігійну свідомість. Сучасні церковно-релігійні процеси внезалежній Україні фактично є якщо не продовженням, то своєрідною рефлексією внових умовах інституалізаційно – конфесійних трансформацій ХІХ і середина ХХст. В нашій роботі виявлені й синтезовані ті особливості і тенденції, які нинімають місце в церковному і національному житті незалежної України.
Метою курсовоїроботи є дослідження розвитку православ’я безпосередньо на Галичині у ХХ ст. з’ясуватиперспективи православ’я та проблеми. Досягнення мети передбачає виконання такихзавдань:
— показатистановище православ’я в другій половині 90-х років ХХ ст., та автокефалізаційніпроцеси в православ’ї в незалежній Україні, акцентуючи увагу безпосередньо натериторії Галичині;
— з’ясувати появуКиївського Патріархату та протистояння з греко-католицькою церквою;
— дослідитиструктуру, конфлікти та розвиток православних церков в Галичині. Зокремадослідити сучасний стан Київського Патріархату в Галичині з 1996 року;
— розглянутидіяльність Московського Патріархату в Галичині, його парафії та структуру.
Об’єктомдослідження є процес розвитку православ’я на Галичині у ХХ ст.
Предметом євивчення проблем і перспектив православ’я у цей період.
Хронологічнимирамками роботи є: 20-90 роки ХХ ст.
Географічні межі:
Практичнезначення роботи: фактичний матеріал і висновки курсової роботи можуть бутивикористані при підготовці до семінарських занять з історії, круглих столів,дискусійних клубів.
Стан наукової розробкипроблеми:

РОЗДІЛ І.Становище православ’я в другій половині 90-х років
ХХ ст.
 
1.1.    ХарактеристикаРПЦ з кінця Радянського Союзу. Відновлення греко-католицької церкви, їїконфлікт з православ`ям
Українськакатолицька церква, утворена на Берестейському церковному соборі 1596 внаслідоквідмови Київської митрополії від ієрархічного верховенстваКонстантинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського.Первісна назва церкви — уніатська. З 1774 церкву називали Греко-католицька церква,а вірних — греко-католиками. У 1930 роках почала вживатися назва Українськагреко-католицька церква (раніше — Руська греко-католицька церква), апізніше-Українська католицька церква. Ця назва з 1960 років вживається вофіційних документах Ватикану.
Особливістьвіровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і православної догматики,проголошеної Фло0рентійським собором 1439, при збереженні руської обрядовоїпрактики. Юрисдикція з'єднаної Київської (уніатської) митрополії поширюваласьна всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за виняткомЛьвівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішеньБерестейського собору.
Зі встановленнямрадянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була ліквідована.
Греко-Католицькуцеркву було ліквідовано наступними шляхами:
1.        Терорсеред населення, залякування віруючих шляхом «вивчення настроїв середнаселення».
2.   Арешти духовенства. Офіційноця кампанія називалася не інакше, як «перевиховання» духовенства і«заспокоєння» віруючих.
3.   Створення так званої«ініціативної групи» з возз’єднання» УГКЦ з РПЦ на чолі з Г. Костельником, М.Мельником, А. Пельвецьким.
4.   Скликання Львівського собору,на якому було фактично заперечено Берестейську унію 1596 р., таким чином булоприпинено офіційну діяльність УГКЦ.
5.   Ліквідація греко-католицькихмонастирів, шкіл.
6.   Ліквідація УГКЦ наЗакарпатті.
11.4.1945заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки"Ініціативна група" на чолі з Г. Костельником була визнана"єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ". 8-10.3.1946 уЛьвові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596і «возз'єднання» УГКЦ з Російською православною церквою (див.Львівський собор 1946). 28.8.1949 на регіональному релігійному з'їзді уМукачеві таким самим чином проголошено про розрив унії з Римом іпідпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московськомупатріархові. На Заході Львівський собор був визнаний неканонічним, а ліквідаціяУГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка «Східні Церкви»від 15.12.1958). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянськийуряд визнав Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідаціюїї парафій та церков. Близько тисячі греко-католицьких священиків булозаарештовано, засуджено до тривалих термінів ув'язнення або депортовано. Більше200 священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви упідпіллі. Понад 40 років священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємнодотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування тарепресії з боку органів влади.
З початку 1950-хрр. церква почала поступово виходити із кризи. Активізувалася нелегальнадіяльність «невозз’єднаного» духовенства, відновлювалася діяльність нелегальнихструктур Греко-Католицької церкви. Тим самим почалася нова сторінка діяльностіУкраїнської Греко-Католицької церкви.
У 1956 р.М.Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ'я, таємно повертатисьдо УГКЦ через накладання епітимії. Після смерті єпископа Чарнецького йогонаступником було обрано ігумена редемптористів В. Величковського. У 1963 зув'язнення звільнено митрополита Й. Сліпого, 4 лютого йому дозволили виїхати наДругий Ватиканський собор. У лютому 1963 Й. Сліпий у Московському готелі таємнопередав свої повноваження з особливою відповідальністю за Львівську єпархію єпископуВеличковському (виконував до свого арешту в 1969). У лютому 1972 (перед виїздомза межі СРСР) Й.Сліпий передав свої повноваження єпископу В. Стернюкові. Для Івано-Франківськоїєпархії таємно було рукоположено в 1968 о.Софрона Дмитерка. Апостольськимадміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії у 1983 став Іван Семедій.
З переїздом закордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація роз'єднаних діаспорнихгреко-католицьких парохій в єдину помісну церкву. Після смерті патріарха Йосифа(1984) Верховним архієпископом УГКЦ став Іван Мирослав Любачівський (з 1985 — кардинал).
У кінці1980-х років розпочалася боротьба залегалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних церков. 4.8.1987 уЛьвові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи ІоанаПавла та тодішнього керівника СРСР М.Горбачева про вихід греко-католиківУкраїни з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за легалізацію УГКЦв Україні. Протягом 1989-90 відбувалися масові віча, пікетування, голодівки вкраю і в Москві з вимогою визнання офіційного статусу Української католицькоїцеркви в Україні. У грудні 1989 уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльністьУГКЦ в Україні. 20.3.1991 патріарх УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівськийповернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові.
Українська Греко-Католицька Церква єнайбільшою Східною Католицькою Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5мільйонів віруючих.
За статистичними даними Державного Комітету у справах релігій вУкраїні, станом на 1 січня 2004 року Українська Греко-Католицька Церкванараховує:Громад Монастирів Навчальних закладів Священно-служителів Неділь-них шкіл
Періодичних
видань Культо-вих споруд 3328/12
92
(1134 ченців і черниць)
13
(1385/196 слухачі) 2051 1132 27
2721
(будується 306)
Очолює УГКЦ Верховний Архиєпископ, Митрополит Львівський іГалицький, єпископ Кам’янець-Подільський Кардинал Любомир Гузар.
У Римі постійно перебуває Прокуратор Верховного Архиєпископа — Владика Гліб Лончина.
Упродовж 1989-2003 рр. відбулось тринадцять Синодів Єпископів татри сесії Патріаршого Собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам новоїєвангелізації (1996 р.), друга — ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 р.),а третя — соціальним проблемам українського суспільства, зокрема проблемамабортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.) .
Після виходу з підпілля, в період з 1989 до 1992 року,греко-католики України належали до трьох єпархій – Львівської,Івано-Франківської та Мукачівської. На Синоді Єпископів, який відбувся у Львові16-31 травня 1992 року, було визначено новий територіальний устрій, згідно зяким кількість єпархій збільшилась на чотири: Тернопільську, Зборівську,Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку. Окремий статус отримав Києво-Вишгородськийекзархат, який охоплює територію поза Галичиною, Закарпаттям і Буковиною.
Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі всерпні 2000 року, створено дві нові єпархії — Стрийську і Сокальську — тареорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено Тернопільсько-Зборівську таБучацьку єпархії.
Із листопада 2000 р. юрисдикції Верховного Архиєпископа та СинодуЄпископів підлягає вся Україна.
У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківськогоeкзархату.
28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримськогоекзархату.
Верховнеархиєпископство в україні поділено на такі єпархії та екзархії:
1.        Львівська архиєпархія, яку очолює Верховний Архиєпископ ЛюбомирКардинал Гузар;
2.        Івано-Франківська єпархія — Єпарх Владика Софрон Мудрий;
3.        Коломийсько-Чернівецька єпархія — Єпарх Владика ПавлоВасилик;
4.        Самбірсько-Дрогобицька єпархія — Єпарх Владика ЮліанВороновський;
5.        Тернопільсько-Зборівська єпархія — Єпарх Владика МихаїлСабрига;
6.        Бучацька єпархія — Єпарх Владика Іриней Білик;
7.        Стрийська єпархія — Єпарх Владика Юліан Ґбур;
8.        Сокальська єпархія — Єпарх Владика Михаїл Колтун;
9.        Києво-Вишгородський екзарахат — Екзарх Владика ВасильМедвіт;
10.     Донецько-Харківський екзарахат — Екзарх Владика СтепанМеньок;
11.     Одесько-Кримський екзархат — Екзарх Владика Василь Івасюк.
Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формальноє окремою Церквою свого права і не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівськоюєпархією з осідком в Ужгороді керує Владика Мілан Шашік.
Позамежами України до верховного архиєпископства входять:
·         у Польщі Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, яканараховує понад 100 парафій. Число вірних перевищує 300 тисяч. До її складувходять Перемишльсько-Варшавська архиєпархія та Вроцлавсько-Ґданська єпархія;
·         у Західній Європі три апостольські екзархати для українськихгреко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії;
·         уПівнічній Америці дві греко-католицькі митрополії:
·         США — Філадельфійська митрополія, яка складається з чотирьох єпархій: у Філадельфії,Пармі, Чикаґо і Стемфорді;
·         Канада — Вінніпеґська митрополія, яка складається з п’яти єпархій:у Вінніпегу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто.
Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина),Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики маютьтакож громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига і Даугавпілс), Естонії (Таллінн),Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії,Бельгії, Казахстані та Росії.
У діаспорі діютьАпостольські Екзархати Німеччини, Франції, Великобританії, Чехії, 5 єпархій уКанаді (Вінніпезька Архієпархія, Едмонтонська, єпархії Торонто, Сакстауна іНью-Вестмінстера), 4 єпархії у США (святого о.Миколая в Чикаго, Стемфорді, св.Йосафата у Пармі і Філадельфійська Митрополича Архієпархія), єпархія українцівкатоликів в Австралії, Новій Зеландії і Океанії, св. Покрови Буенос-Айреса вАргентині, Куритибська св.Івана Хрестителя в Бразилії, Гайдудорська в Угорщині,Пряшівська в Словаччині, Криживецький єпископат у Хорватії, вікаріат єпархіїБая Маре в Румунії, прокураторія в Італії, Перемисько-Варшавська митрополія вПольщі і підпорядкована їй Вроцлавсько-Гданська єпархія.
Отже, проблемаукраїнського православ`я постає як опосередковане, однак цілком адекватневідбиття загальноукраїнської та соціокультурної ситуації, стану національноїсамосвідомості, глибини регіональних відмінностей тощо. Для православногосередовища на заході України самочинне проголошення автокефалії стало єдиноюреальною відповіддю на вимогу чіткої ідентифікації з бокунаціонально-політичного руху, а також- на виклик бурхливої розбудови УГКЦ. ляцентру ця ідея могла б виявитися привабливою за умов послідовної, гнучкої ірозумної праці, однак виявилася девальвованою внаслідок спроб форсувати події,що супроводжувалися міжцерковними зіткненнями. Зрештою, для південно- ісхідноукраїнської свідомості, де ще далеко не завжди диференціюється“російське” і “українське” – ця ідея виявляється, значною мірою, неприйнятною.До цього слід додати консерватизм церковної свідомості. заполітизованістьрелігійного життя і граничну незацікавленість Московського Патріархату вавтокефалії православних в Україні.

ІІ. Автокефалізаційніпроцеси православ’я в незалежній Україні
 
2.1 ПояваКиївського патріархату
У Києві 22 травня1992 року відбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ`я, вякому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. Після ПомісногоСобору УПЦ 1-3 листопада 1991 року вже почалися переговори про об`єднання двохукраїнських Церков в одну. Тому спільна участь у Всеукраїнському форумі буларезультатом попередніх домовленостей.
25 – 26 червня1992 року в Києві у резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнськийправославний Собор, що об`єднав Українську Автокефальну Православну Церкву тачастину Української Православної  церкви ( Московського Патріархату) в єдинупомісну православну Церкву – Українську Православну Церкву Київського патріархату.Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієїУкраїни. Так  було створено Київський Патріархат. Статутом УПЦ КиївськогоПатріархату  став став Статут УАПЦ з відповідними доповненнями.
10 липня 1992 р.Статут УПЦ Київського Патріархату був зареєстрований органами державної владиУкраїни [437]
1 – 6 липня 1992року делегація Української православної Церкви Київського Патріархату,очолювана блаженнійшим митрополитом Філаретом (Денисенком), на запрошенняВселенського Патріарха Варфоломія відвідала Константинополь [437]
Переговори міжПатріархом Варфоломієм і митрополитом Філаретом ішли з приводу автокефаліїУкраїнської Православної Церкви. Делегація представила патріархату листПрезидента України Леоніда Кравчука, в якому він заявляв про необхідність дляУкраїнської держави мати автокефальну Церкву, яка не залежала б відМосковського Патріархату. Митрополит Філарет навів аргументи на користьавтокефалії церкви в Україні. патріарх Варфоломій, вислухавши його й ознайомившисьз листом Президента України, сказав: 1) Україна, оскільки вона стала незалежноюдержавою, згідно з церковними канонами, має право на свою автокефальну Церкву;2) для того, щоб визнати автокефалію Української Православної Церкви, треба,щоб вона, на жаль, роз`єднана на дві частини; 3) він хотів би зберегти добрівідносини з Московським Патріархатом. Отже, справа автокефалії УкраїнськоїПравославної Церкви повністю залежить від її об`єднання. Таким був підсумокпереговорів митрополита Філарета з Патріархом Варфоломієм.
У 1993 році відУПЦ Київського Патріархату відокремився Петро (Петрусь), архиєпископ Львівський,який брав участь у Всеукраїнському Помісному Соборі 25 – 26 червня 1992 року;він був обраний членом Священного Синоду, від якого згодом і отримав санархиєпископа. Серед духовенства, що відійшло від Київського Патріархату, бувтакож Володимир (Ярема). [438]Після смерті Патріарха Мстислава вони вирішилиобрати Патріарха для свого церковного угруповання. Але у них не було кандидата.Тоді протоієрей Володимир ( Ярема) розлучився зі своєю дружиною. Обоє вониприйняли чернечий постриг. Отець Володимир прийняв ім’я Димитрія і черезкороткий час був висвячений на єпископа. В його хіротонії брали участьархиєпископ Львівський Петро (Петрусь) і єпископ Мисаїл (Дудкевич), які самібули висвячені не за приписами церковних канонів. 6 вересня 1993 року вонискликали Собор у Київському будинку вчителя й обрали своїм Патріархом Димитрія(Ярему). Так  від УПЦ Київського Патріархату відокремилася її частина істворила нову УАПЦ
20 – 21 жовтня1995 року у Володимирському соборі відбувся Помісний Собор УПЦ КиївськогоПатріархату, який обрав патріаршого місцеблюстителя митрополита Філарета(Денисенка) Патріархом Київським і всієї Руси-України.
На цей Соборзібралися 173 делегати з усіх єпархій та понад 150 гостей, у тому числі близько50 – з діаспори. За нього проголосувало 160 делегатів, 4 – проти, 9 –утрималося.
Після того СоборуУПЦ Київського Патріархату зменшилася на чотирьох архієреїв, з якими відійшлобільш як чотириста парафій на Івано-Франківщині та Тернопільщині. Через двароки майже всі ці парафії повернулися до Київського Патріархату, а разом з ними– митрополит Василій (Бондарчук) та єпископ Іоан Бойчук.
У березні 1998року Патріарх Димитрій і Патріарх Філарет підписали ”Меморандум про наміриоб’єднання“, але цей меморандум не мав свого продовження. Патріарх Димитрійзмушений був публічно від нього відмовитися.
На 1травня 2003р. Українська Православна Церква Київського Патріархату мала 29 єпархій в Україніта 3 єпархії в Росії, всього – 32 єпархії, якими керують 35 архиєреїв, з нихп’ятеро – вікарні.
УкраїнськаПравославна Церква Київського Патріархату має дві духовні академії ( Київську іЛьвівську), богословський факультет при Чернівецькому університеті та 6духовних семінарій, в яких навчається понад 1500 студентів.
УкраїнськаПравославна Церква Київського Патріархату має 42 чоловічих та жіночихмонастирі.
Видавничий відділУПЦ Київського Патріархату, крім періодичних видань, видає українською мовоювсі богослужбові книги, які потрібні для звернення православного богослужінняукраїнською мовою.
Минуло понаддесять років, однак українське православ’я залишається роз’єднаним. Це шкодитьяк Українській Православній Церкві, так і світовому православ’ю взагалі.
Державний комітету справах релігій виношує ідею врегулювання розділеного українськогоправослав’я шляхом утворення автономної  Церкви. Президент України Леонід Кучманавіть написав листа Патріарху Московському Алексію з цього питання.
У зв’язку з цимвиникає питання: у складі якої ( Московської чи Константинопольської)автокефальної православної Церкви буде автономна Українська Православна Церква.
У деякихдержавних колах України виникла нова ідея, навіяна Москвою: перевисвята всьогоукраїнського єпископату, який не знаходиться під юрисдикцією МосковськогоПатріарха.
Навіть якби іпогодився (всупереч православному віровченню) єпископат УПЦ КиївськогоПатріархату на перевисвяту, то як бути з тисячами священників УПЦ КиївськогоПатріархату Їх також пере висвячувати? А як бути з сотнями тисяч православних,які прийняли таїнство хрещення і миропомазання в УПЦ Київського Патріархату? Чипогодяться вони на перехрещення? І як бути з Символом віри: “ визнаю однехрещення на відпущення гріхів”?
Творці цієї ідеївважають, що в умовах свободи і незалежності Української держави можна вчинитите, що сталося в умовах тоталітарної радянської системи у 1944-1946 рр., колиМосковська Патріархія пере висвятила тисячі українських священників, якіналежали до Української  Автокефальної  Православної  Церкви, що вийшла зПравославної Церкви у Польщі. Водночас Московська Патріархія прийняла до складусвященнослужителів греко-католицької Церкви у сущому сані, хоча над ними тяжілаанафема Брестського Собору. Все це робиться в умовах тоталітарного режиму, колирадянська влада відстоювала політичні інтереси Радянського Союзу. Невже носіїцієї ідеї сподіваються на допомогу спецслужб, як це було колись?
У зв’язку з цимвиникає питання: чиї інтереси – України чи Москви – переслідуються в даномувипадку?
Українськецерковне питання може бути вирішене тільки за збереження інтересів УкраїнськоїЦеркви і Української держави. Від цього виграє і світове православ’я.
2.2. ПротистоянняКиївського патріархату з Греко-католицькою
Церквою. КонфліктиКиївського патріархату з УАПЦ
Утворення УПЦ-КПбуло використане державною владою для позбавлення юридичних прав УАПЦ. Хочаголовна мета “об`єднав чого собору 25 червня” не була досягнута й УПЦМосковського Патріархату збереглася як правно незалежне релігійне об`єднання,втративши лише кілька десятків парафій, за поданням Кабінету Міністрів УкраїниРада в справах релігій ухвалою від 7 липня 1992 р. передала юридичні права УАПЦновоутвореній УПЦ-КП. Тим самим УАПЦ в Україні повернулася до правого статусуперед своєю легалізацією 20 жовтня 1990 р.
В усіх єпархіяхУАПЦ протягом липня-листопада 1992 р. пройшли єпархіальні збори, що схвалиливходження до складу УПЦ-КП. Жодне з цих зібрань не мало патріаршогоблагословення. Вірність патріархові зберегли за цих умов Львівське й Харківськекрайові братва, Свято-Михайлівська парафія  м. Києва (настоятель о. ЮрійБойко). Патріарх своїм указом замість виведеного поза клир митрополита АнтоніяМасендича призначив тимчасово керуючим справами Патріархії архієпископа ПетраПетруся, уповноваживши його представляти в державних установах інтереси УАПЦпід час відсутності патріарха в Україні. Керуючому справами було дорученоскликати 22 січня 1993 р. у Львові розширену архієрейську нараду по підготовцідо Всеукраїнського православного собору.
22 січня 1993 р.у Львові з патріаршого благословення було скликано розширену архієрейськунараду, на яку архієпископ Петро Петрусь запросив усіх єпископів, які й надаліперебували в клирі УАПЦ. Прибув лише єпископ Михайло Дуткевич. Відтоді, почавсяпроцес повернення до УАПЦ тих, хто перейшов до УПЦ-КП через непорозуміння абослабкодухість. Було скасовано зміни, внесені до єпархіального статутуЛьвівської єпархії, за якими єпархія переходила до юрисдикції УПЦ-КП. Частинасемінаристів і викладачів лишились вірними УАПЦ, але вони мусили продовжуватизаняття в приміщеннях єпархіального управління.
Центромуправління УАПЦ в Україні став Львів. Архієпископ Петро Петрусь не бажаворганізовувати патріаршу канцелярію в Києві. Органом УАПЦ став журнал“Православна Галичина”. Локалізація УАПЦ в Галичині засвідчила вплив нацерковне життя проекту “Галицької автономної митрополії”, нав`язуваногоМосковською Патріархією для захисту східноукраїнських єпархій УПЦ-МП від ідейПомісної Церкви. Первісна мета цього проекту – протистояння “Галицькоїавтономної митрополії” УГКЦ – доповнювалася новими завданнями: використати УАПЦдля боротьби проти УПЦ-КП й допустити її самостійного впливу на релігійне життяУкраїни. 
Статут УАПЦвимагав, аби вибір патріарха був проведений 3 місяці після упокоєння йогопопередника, але серед діючих єпископів не було гідного кандидата. Тоді назакритому засіданні Архієрейського собору було вирішено просити 77-річного протопресвітераВолодимира Ярему та його дружину Юлію прийняти монарший постриг, щоб мати змогуздійснити єпископське рукоположення першого ініціатора відродження УАПЦ вУкраїні. Патріарх Димитрій заявив, що він розглядає свою постать якневідповідну патріаршому престолові й тимчасову і спробує домовитися з предстоятелями УПЦ-МП й УПЦ-КП скласти свої повноваження й провести вибір спільногопредстоятеля єдиної Помісної Церкви.
Владні жструктури продовжують нехтувати існуванням УАПЦ. Голова Ради в справах релігійАрсен Зінченко, відверто підтримуючи УПЦ-КП, протидіє відновленню юридичногостатусу УАПЦ. У листопаді – грудні 1993 р. в Києві проходять протестаційніакції УАПЦ біля  Софійського Собору, президентської адміністрації. З кінця1994  р., в міру наростання в УАПЦ конфлікту між синодальною (архієпископа Петра)і соборною (Патріарха Димитрія) концепціями Церкви, архієпископ Петро від іменіЛьвівської єпархії все частіше починає говорити про необхідність о`бєднання зіншими Православними Церквами в Україні. У відповідь на це Вищою ЦерковноюРадою УАПЦ було створено комісією для вивчення умов до об`єднання ПравославнихЦерков України. Здійснюється спроба ввести до клиру УАПЦ єпископа СпиридонаБабського, котрий залишив УПЦ-КП й заявив про перехід до РПЦ. ЄпископаФеоктиста Пересаду звільнено з Луцької кафедри.
19-20 жовтня 1995р. розпочинається історія авантюри з приєднанням УАПЦ до т. зв. “об`єднаноїУАПЦ-КП”, що її утворила група західноукраїнських єпископів і священників.Довілавшись про акцію 19-20 жовтня, духовенство східноукраїнських єпархійвивчає ситуацію, що склалася.
5 вересня 1996 р.в Києві пройшла чергова конференція східноукраїнського духовенства, очолюванапатріархом Димитрієм. Вона запевнила патріарха у своїц вірності статутові УАПЦй церковним канонам, закликавши до подолання двозначної ситуації, колистворилася небезпека розчинення УАПЦ в розкольницькій “УАПЦ-КП”. 8 вересняпатріарх Димитрій здійснив перший крок до повного повернення своєї  канонічноївлади: проголосив Успенську церкву м. Львова своєю ставропігією, відновлюючиколишній статус храму.
Згідно зтрадиціями комфортного життя Київської митрополії КонстантинопольськогоПатріархату, з 1996 р. неодмінною передумовою архієрейських свячень в УАПЦ стаєрекомендація кандидата єпархіальним собором єпархії, до якої кандидат має бутивисвяченим. Єпископ  Макарій Малетич прийняв священня на Львівську кафедру 3листопада 1996 р.після його обрання 1 листопада єпархіальним собором йсхвалення єпископатом. Так само єпископ Яків Макарчув був рукоположений наЧеркаського владику 8 листопада 1998 р. після його обрання єпархіальним соборому Черкасах і підтвердження вибору Архієрейським собором 30 жовтня. Ця практикабула закріплена новою редакцією статуту УАПЦ.

ІІІ.Структура, конфлікти та розвиток православних церков в
Галичині.
 
3.1. ІснуванняУАПЦ
Єпархіальнийподіл УАПЦ унормовується. Патріарша Рада 27 червня 1997 р. визначилатериторіальні межі 11 єпархій УАПЦ в Україні, покінчивши з практикоюформального проголошення реально неіснуючих єпархій.  Найбільшими єпархіямилишалися Львівська, Івано-Франківська й Тернопільська.
Принципово новиму суспільному служінні УАПЦ після 1996 р. стає послідовне відстоювання власноїсоціальної доктрини, базованої на соціальній етиці Євангелія, вчення апостоліві Святих Отців. Не схвалюється участь священнослужителів у виборчих кампаніях,але заохочується здійснення ними духовної опіки над партіями і громадськимиорганізаціями, підтримка тих, хто боронить християнські ідеали, і протидіяатеїстичним ліворадикальним силам. На відзнаку політиків, які захищають праваЦеркви та її вірних, установлено медаль Патріарха Мстислава, якоюнагороджуються 1998 р. – Сергій Головатий, 1999 р. – Ярослава Стецько.
Новітня ідеологіяУАПЦ узагальнюються в концептуальних посланнях патріарха Димитрія до 2000-річчяРіздва Христового, з серії “Про страшне сьогодення”. Глибока критична оцінкаадміністративного досвіду президента Леоніда Кучми подана в меморандумі всправах церковного життя України протягом 1995 – 1998 рр., оприлюдненомунаприкінці 1998 р.
Нова редакціяСтатуту заклала тверде канонічне підґрунтя для спрямування міжнароднихцерковних зв`язків УАПЦ, підкресливши: “1.2 УАПЦ рівна в правах з усімаПомісними Православними Церквами і незалежна від інших Помісних Церков у своємуустрої та управлінні. УАПЦ визнає свій особливий зв`язок зі ВселенськоюКонстантинопольською Церквою-Матір`ю, через якусь Русь-Україна ввійшла доСоборної Апостольської Христової Церкви…1.6. УАПЦ визнає особливий авторитет усправах віри Вселенського Константинопольського Патріарха ”.
Одначе вже першийАрхієрейський собор після похорону Патріарха Димитрія, що пройшов 1 березня2000 р. за участю Державного комітету України в справах релігіїй ВіктораБондаренка, засвідчив нездатність більшості єпископату й членів Патріаршої Радизахиститися від тиску панівного режиму, незацікавленого в переході УАПЦ впідпорядкування канонічно визнаного єпископату української діаспори. Згодившисьпоминати на богослужіннях митрополита УАПЦ в діаспорі Константина як главуцеркви, більшість учасників спільного засідання Архієрейського собору таПатріаршої Ради проголосувала за обрання патріаршого місцеблюстителя, котрийзвичайно поставляється в разі відсутності глави Церкви. На місцеблюстителя булообрано митрополита Мефодія Кудряшова, одіозну особу, відому своїм вибуховимхарактером і великою залежністю від силових відомств.
Поміснийсобор14-15 вересня 2000 р. закріпив подвійний характер управління Церквою. Вінвизнав митрополита Константина духовним опікуном  УАПЦ, але при цьому обравмитрополита Мефодія за предстоятеля. Утворилася нестабільна рівновага,ускладнювана тим, що керуючий справами Патріархії був обраний Помісним Соборомі призначений указом митрополита Константина, а отже, не був підзвітнийпредстоятелеві. Митрополит Мефодій, вихований у РПЦ й незвичний до соборногоцерковного життя, невдовзі відійшов від ухвал Помісного Собору. Він дієсамостійно, не інформуючи ані Патріархію, ні духовного главу УАПЦ, а вже 2001р. відмовляється виконувати благословення митрополита Константина.
12 грудня 2002 р.митрополит Мефодій без благословення духовного опікуна УАПЦ проводитьАрхієрейський собор, який здійснив спробу передати всю повноту влади в УАПЦпредстоятелеві.Коли ж частина УАПЦ відмовилася виконувати ці ухвали, митрополитМефодій видав укази про відлучення від церковного спілкування архієпископаІгоря та передання найбільшої Львівської єпархії іншому архієреєві. 9 квітня2003 р. Архієрейський собор, що репрезентував прихильників Мефодія Кудряшова,надав Мефодієві титул глави Церкви – “Блаженнішого митрополита Київського івсієї України” й визнав його право одноосібно керувати УАПЦ. Незгідна з цимирішеннями частина УАПЦ  11квітня 2003 р. заявила про свою вірність заповітовіПатріарха Димитрія та ухвалам Помісного Собору 2000 р. й визнання єдинимканонічним главою УАПЦ в цілому світі митрополита Константина. Ця частинаюридично збереглася як Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ.
За офіційноюстатистикою на 1 січня 2003 р. в Україні налічувалось 1110 громад УАПЦ.Фактична кількість громад, які реально належать до УАПЦ, значно нижче.
3.2 Сучаснийстан Київського патріархату в Галичині з 1996 р.
На даний час натериторії Галичини знаходиться Тернопільська духовна семінарія ім. св. Кирила іМефодія і Тернопільська дяківсько-регентська гімназія ім. Митрополита ВасиляЛипківського в м. Збаражі. Місто Збараж – складова частина історичної Волині,відвічний оберег землі нашої. І в ньому Святе українське православ’я з йоговізантійським обрядом було невід’ємною складовою частиною душі волинян, як ісаме місто поєднане церковно-релігійним життям з Луцьком, іншими волинськимимістами в складі Луцької єпархії нашої церкви.(рожко,215).
Збаражчина –частина Луцької єпархії. Збаражчина, Залозеччина, Під камінь, Олесько, Бродизавжди належали до Луцької єпархії. Мова йде радше про узгір’я Вороняків таМедоборів, що географічно більше тяжать до Волині ніж до Поділля. Щойно 1772року за першого розподілу Польщі, коли Австрія разом з Галичиною отримала такожцю південну частину Луцької єпархії, тоді вона була включена до Львівськоїєпархії і поступово стала називатись Галичиною чи навіть початкомПоділля[215рожко] 
Масова руйнаціяБожих храмів в 60-80-х роках московськими більшовиками не оминула Збаража іЗбаражчини. Було піддано вандалізму давню православну по монастирську святиню –храм Преображення Господнього, 1600 р. на Залужжі; храм Воскресіння Господнього(Великий), 1764 р., перетворено в склад, і була спроба висадити святиню вповітря, зачинено церкву Успіня Божої Матері, 1758 р., і перетворено вмузей(217 рожко).
З постаннямнезалежної України, для православних українців Збаража передано храмиПреображення Господнього на Залужжі, церкву Успіня Божої Матері (малу), церквиСв. Михайла на Базаринцях, Старому Збаражі (обидві святині побудовні в ХІХст.). Одночасно іде будова храму Покрови Богородиці на масиві цукровий завод.Станом на 2002 рік на Збаражчині належність вірних по релігійних конфесіях йчисло їх храмів розподілено так:
УПЦ КП — 30
УГКЦ – 20
УАПЦ – 10
УПЦ МП – 1.(218рожко)
Будівництвохрамів на Збаражчині в останні роки зросло, засновано нові парафії УПЦ КП,зросла потреба в священничих кадрах і не тільки в цьому краї, а й в усійТернопільській області. Щоб готувати нових кандидатів у священники в незалежнійУкраїні для нашої церкви, в Тернополі 12 серпня 1991 року засновано семінарію ім.Св. Кирила і Мефодія, яка змінювала свою адресу з обласного центру до м.Теребовля і востаннє до м. Збаража. Ця заснована семінарія була першим Духовнимправославним навчальним закладом в Україні напередодні проголошеннянезалежності. Так на історичній Волині 1999 року з’явився “розсадник духовностіі благочестя”(рожко.218)
Першими їївикладачами були блаженної пам’яті протиєрей о. Олексій Бланків, протиєрей о.Петро Висоцький, о. Богдан Карпик, о. Іван Пилипишин, о. Михайло Найко, якізасівали золоте зерно святого українського православ’я в душі майбутніхпасторів.
Семінаріярозмістилась в приміщенні монастиря філіціанок, що поруч храму Успіня БожоїМатері, де за московсько-більшовицької окупації знаходився будинок піонерів.Приміщення одноповерхове, муроване, пам’ятка історії ХVІІІ ст.
4 червня 2001року, на другий день Зелених свят, Тернопільська Духовна семінарія ім. Святихрівноапостольних Кирила і Мефодія відзначила своє десятиріччя.” Урочистостірозпочались Божественною літургією та подячним молебнем у Свято-Успенськійцеркві, — читаємо інформацію про ці урочистості, — а по обіді перенеслися підсклепіння Замкового палцу. Подія дійсно неординарна, адже й сама духовна семінарія– унікальний навчальний заклад на наших теренах. Зробивши екскурс в історію відродженняі становлення незалежної української церкви, інспектор семінарії протоієрей о.Михайло Найко у своїй ґрунтовній доповіді зупинився ще  й на діяльності цьогодуховного розсадника впродовж 10 років його існування“.
Нелегкими були ціроки. Досить сказати, що Збараж – вже третє після Тернополя і Теребовлі місто,куди два роки тому переїхала семінарія. Взагалі, 10-річна історія семінарії небула простою. Але щира молитва, істинна віра допомогли здолати всі труднощі. Якрезультат жертовної праці викладачів, сумлінних старань семінаристів – нинібільше 250 випускників минулих років несуть Слово Боже людям в Україні і за їїмежами.(рожко220).
Очолює семінаріювпродовж десяти років священник з великим стажем служіння в Божомувинограднику, життєвим досвідом оець-ректор Роман Сливка. Його ім’я добревідоме не тільки в Україні, а й в західній діаспорі.(рож223). Незаміннимпомічником отця-ректора є відомий священник Збаража протоієрей о. Михайло Найко– інспектор семінарії, секретар семінарії – Роман Сливка-молодший. Викладачамисемінарії є Сергій Олійник, Олександр Гадняк, о. Віталій Ігнатів, о. ЄвгенЗаплетнюк, Володимир Стахів, Василь Білоус, Алла Малащук, Галіна Куліковська.
Нині в семінаріїна І-ІV курсах навчається 80 учнів. В основному за територіальним походженнямвихованці семінарії є вихідцями з історичної Волині в межах Тернопільськоїобласті, але є вихідці і з Полтавської, Черкаської та з західних областейУкраїни. В 2001 році семінарію скінчило 20 випускників, які майже всі прийнялисвященний сан. Ряд випускників Духовної семінарії ім. Святих рівноапостольнихКирила і Мефодія продовжили своє навчання у вищих Духовних закладах України:Київській, Львівській Духовних академіях, теологічному факультеті Чернівецькогоуніверситету, стали викладачами семінарії, інших Духовних навчальних закладів.
В 2000 році приКрем’янецькому ліцеї відкрито філію семінарії, де навчаються майбутні пастирінашої церкви.
ПриТернопільській Духовній семінарії ім. Святих рівноапостольних Кирила і Мефодіяв м. Збаражі засновано Тернопільську дяківсько-регентськугімназію ім.Митрополита Василя Липківського, де духовну освіту здобувають юнаки та дівчата,щоб, отримавши її, стати помічниками священників на парафіях під час службиБожої в Святих наших храмах. Першими учнями дяківсько-регентської гімназії в2000 році були: Оксана Дуцик, Людмила Арлахович, Ірина Терещук, ЛесяЧерняхівська і інші.
Семінарія маєсвій гімн – слова Володимира, музика Юрія Біркова. В цьому гімні є слова: “Живиі мужній, семінаріє наша, у древньому Збаражі і в славі Отця”.[рожко 224]

Списоквикористаних джерел та літератури
1. Академічне релігієзнавство.Підручник / Під ред… А.Колодного. – К.: Світ знань, 2000.- 862с.
2. Бубенщиков В.В. Кралюк П.М. Греко-католицькацерква – Львів, 2004р.
3. Горняткевич Д. Апостол Любови //Визвольний шлях – Лондон – 1960 — №1.
4. Горняткевич Д. Вступна стаття  Д.Горняткевича до споминів Софії Шептицької „Молодість і покликання о. Романа –Андрея Шептицького” // „Визвольний шлях – Лондон – 1961 — №6,7,8; 1962 — №11;
5. Горняткевич Д. Митрополит АндрейШептицький // Визвольний шлях – Лондон – 1954 — №12.
.6. Гриньох І. ЗнищенняУкраїнської католицької церкви… – С. 160.
7. Ісіченко І. Історія Христовоїцеркви в Україні. – Харків: Акта, 2003. – 471 с.
8. Історія релігії в Україні: у 10-тит. // Редкол.: А.Колодний (голова) та ін. – К., 1996 – 2002. Т.4. Католицизм //За ред. П.Яроцького. – К., 2001. – 598с.
9. Огієнко І. Українська церква. –К.: 1993 – 284с.
10. Пащенко В. Греко-католикив Україні. – Полтава, 2002. – С. 136.  1. Лубський
11. Пащенко В. Православ’я в новітнійісторії України. – Полтава.1997.
12. Соцький Я. Греко-католицька церква та релігійна ситуація на Тернопільщині(1946-1989 рр.). – С. 170.
13. Химка І.П. Греко-католицька церква і національне відродження у Галичині1772-1918 // Ковчег. – Львів, 1993. – С.67-101.
14. Хомчук О. Церква поза церковною огорожею – Чикаго, Іллінойс, 2002. –621 с.