Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

УКРАЇНСЬКАПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА
КИЇВСЬКИЙПАТРІАРХАТ
 
КИЇВСЬКАДУХОВНА АКАДЕМІЯ
Протоієрей Ігор Швець
“Діяльністьукраїнських православних місіонерів у XVIIIстолітті”Дисертація на здобуття вченого ступеня
“Кандидатабогослів’я”
зпредмету “Історія Української Православної Церкви”

Науковийкерівник:
єп. Димитрій(Рудюк)
кандидатбогослів’я
Ректор КДАіС
Київ– 2001

ЗМІСТ
Вступ. Витоки християнського місіонерства та йогомета
I.     Короткий нарис історіїмісіонерства від хрещення Русі до XVI століття
1. Місіонерська праця в Київській Русі в домонгольський період (988 –1240)
2. Місіонерство в післямонгольськийперіод
(XIII – XVI століття)
II.    Умови розвитку місіонерства в XVIIIстолітті в Російській імперії
1. Церква й держава в XVIII столітті
2. Російські імператори та їхнє ставлення домісіонерської діяльності
3. Напрями місіонерської діяльності РПЦ
ІІІ.   Українські православні місіонери вПоволзькій місії
1. Початки місіонерства в Середньому й НижньомуПоволжі
2. Діяльність українських місіонерів у Поволжі вXVIII столітті
ІV.   Українські православні місіонериТобольської місії
1. Історія виникнення та становленняТобольської митрополії як форпосту місіонерства в Сибіру
2. Визначні Тобольські місіонери-українці:
а) святитель Філофей (Лещинський) (1702 – 1727)
б) святитель Іоан (Максимович) (1712 – 1715)
в) святитель Павло (Конюшкевич) (1758 –1768)
V.    Українські православні місіонери Іркутськоїмісії
1. Заснування Іркутської єпархії
2. Іркутські святителі-місіонери.
а) святитель Інокентій (Кульчицький) (1727 –1731)
б) святитель Інокентій (Нерунович) (1732 – 1741)
в) святитель Софроній (Кристалевський) (1753 –1771)
VІ.   Пекінська місія
1. Початки місіонерства в Китаї
2. Українські місіонери XVIII століття в Китаї:архімандрит Іларіон (Лежайський), архімандрит Антоній (Платковський) та ін.
VII. Інші православні місії XVIII сторіччя йучасть у них українських православних місіонерів
Висновки
Зноски
Література
Список скороченнь
 

ВСТУП
ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО МІСІОНЕРСТВА ТАЙОГО
МЕТА
Бог хоче, щобблагу звістку почули всі народи й усюди. Його план викуплення мав і завжди маєяскраво виражений багатонаціональний характер. Коли Бог укладав завіт зАвраамом, обіцяючи, що його нащадки будуть великим народом, Він також обіцявблагословити через нього всі племена землі (Бут. 12, 1—3). Євреї були Йоговибраним народом; Він виділив Ізраїль, але користувався ним, аби притягнути доСебе й інших — Рут-моавитянку, Неємана-сиріянина, ніневитян. Бог обіцяв свогочасу послати Месію, щоб просвітити народи, які перебувають у темряві (Іс. 60,1—3). Месія стане досконалою жертвою за людський гріх і принесе очищеннянародам, тож вість про спасіння Боже буде пронесено через усі терени землі(Іс.53,10). Тому храм повинен був стати домом молитви й поклоніння Богові длявсіх народів (Мк. 11, 17.18).
ДосвідП’ятидесятниці підкреслює полінаціональну спрямованість Євангелія, і ті нові,що увірували, стають свідками в Юдеї, Самарії та навіть до краю землі (Діяння1,8; 2,5—12, 17—21). На небі буде представлено всі народи (Об. 5,9; 7,9; 21,24.26). Отже, непорушний обов’язок християн — передавати благу звістку всім ікожному в усьому світі, тобто це обов’язок місіонерської праці.
Слово«місіонерство» походить від латинського слова «missio» — посилка, доручення.Конкретніше, місіонерство — це форма релігійної діяльності релігійнихорганізацій і церков, що має на меті навернення до свого вчення іновірців.Місіонерство займається дуже важливою справою початкового ознайомлення окремихосіб або цілих народів з ученням Христовим і життям у Христі1.
Джерелахристиянського місіонерства криються в таємниці Пресвятої Трійці. Саме її ДругаОсоба, Син Божий, після «ради предвічної» Пресвятої Трійці, виконав особливумісію — став Боголюдиною та звершив спасіння роду людського. Він Сам, посилаючиапостолів на проповідь, засвідчив це: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!»(Ів. 20, 21). Особливу місію виконує і Третя Особа Пресвятої Трійці, Дух Святий(Ів. 14, 26; 15, 26). Отже, Церква за своєю суттю місійна, бо бере свій початоквід місії Сина і Святого Духа, а весь план спасіння походить від джерельноїлюбові, від милосердя Отця2.
З історіїхристиянства відомо, що, крім внутрішньої готовності тієї чи іншої людини чинароду до сприйняття віри христової, необхідним чинником виступає такожособисте свідчення того, хто несе їм благу вістку. Господь наш Ісус Христосзаповідав своїм учням: «… ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’яОтця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповідав»(Мф. 28, 19—20). З особистого свідчення апостолів почалося навернення до Христабагатьох людей і влаштування Помісних Церков (Дії. 2 і далі). Особистесвідчення вихідця з царського роду Григорія привело до Христа Вірменію, аполонянки Нони — Іверію. Особисте свідчення юнаків Фрументія і Едесія навернулодо християнської віри Ефіопію, бургундської принцеси Клотільди — королівствофранків. У цьому ж сенсі апостолом Русі став великий князь Київський Володимир(бл. 950—1015)3.
З наведенихприкладів видно, що обов’язок місіонера в Церкві є обов’язком кожного живогочлена: з мирян він чи з духовенства. Місійне покликання виникає при покликанніхрещення. Поширювати віру мусить кожен учень Христовий. Неможливо, маючисправжній досвід віри, не бажати цю радість і щастя передати іншим. Отже, вірапередавальна. А до того ж існує чітка Христова заповідь.
Наказ Спасителя:«… ідіть і навчіть усі народи» — ліг в основу місіонерської діяльності, якане припинялася протягом всієї майже двохтисячолітньої історії Церкви Христової.В який далекий куточок Землі ми не зазирнули б, усюди, де люди прилучилися дохристиянства, знайдемо сліди праці подвижників-місіонерів. Свідоцтвом цього єнаша земля — стародавня Київська Русь.
У Х століттіБлага Звістка про спасіння роду людського заполонила думки й надії княгиніОльги, а згодом і її внука, великого князя Київського Володимира. З моментухрещення Київської Русі починається історія Руської Церкви, в якій місіонерськадіяльність посідає особливе місце.
XVIII століття єодним з найцікавіших періодів інтенсивної місіонерської праці. Загалом, дляукраїнських церковних і світських істориків це століття дуже привабливе. Багатовже написано про відносини Російської Церкви та влади з Київською Митрополією.Широко розкрито роль Києво-Могилянської академії в поширенні освіти вМосковській державі, досліджено також і внесок українського духовенства ввідродження Російської Церкви тощо. Але досі немає ґрунтовної об’єктивноїісторико-дослідницької праці про місіонерську діяльність у XVIII столітті.
В окремихпублікаціях про того чи іншого місіонера не констатується найголовніше —фактично, вся місіонерська справа цього періоду лягла на плечі єпископів,ченців, священиків, часом і мирян саме українського походження. Повна картинаподвигу цих слуг Божих переповнює почуттям великої шани до УкраїнськоїПравославної Церкви, яка, маючи могутній духовний та інтелектуальний потенціал,не тільки допомогла вийти з кризи Російській Церкві, а й просвітила численнінароди Поволжя та безкрайого Сибіру.
Чимало написано про місіонерську діяльність Руськоїправославної церкви в дореволюційний (1917) період церковними авторами, алематеріали в них викладено однобічно, тож вони нас цікавлять, здебільшого, лишеяк джерело конкретних фактів. Так, приміром, велику цінність має книга «Краткоеописание о народе остяцком...» місіонера Григорія Новицького, колишньогокозачого полковника, сподвижника митрополита Тобольського й усього СибіруФілофея Лещинського, у якій подано етнографічну характеристику остяків(хантів), їхні релігійні вірування і, що особливо важливо, місіонерську працюсеред них. Священик В.Вербицький 25 років служив в Алтайській духовній місії тазалишив книгу мемуарів «Записки миссионера Кузнецкого отделения Алтайскойдуховной миссии за 1861 год», з якої можна дізнатися чимало важливих фактів проформу й методи місіонерської діяльності, про ставлення до неї корінногонаселення Алтаю. Цікава в цьому плані також праця П.Буцинського «Крещеннеостяков и вогуличей при Петре Великом». Про діяльність православних місіонерівна сході Сибіру розповідає книга «Труды православных миссий Восточной Сибири»,опублікована в Іркутську 1883 року. Хоча вона, переважно, висвітлюємісіонерську працю в XIX столітті, однак містить у собі цінну інформацію промісіонерство в епоху, яка нас цікавить. Це стосується і спогадів алтайськихмісіонерів Філарета Синьковського й інших, а також щорічні звіти начальниківмісії, які протягом 30 років публікувала губернська газета «Томскиеепархиальные ведомости».
У радянський часцю важливу тему вивчали мало. Радянські історики висвітлювали місіонерськудіяльність з марксистсько-ленінських позицій, тож із їхніх працьвикористовувався лише фактичний матеріал. Серед них варті уваги книги: ОгризкоЛ.И. «Христианизация народов Тобольского Севера в ХVІІІ в.»; Базанова А.Г. «Очеркипо истории миссионерских школ на крайнем Севере. (Тобольский Север); МакароваД.М. «Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половинеХVІ—ХVІІ вв.», Зольнікової Н.Д. «Сибирская приходская община в ХVIII веке».
У дисертаціїтакож використано літописи Стародавньої Русі, архівні документи, твори відомихдореволюційних церковних і світських істориків. Використано окремі публікації зчасописів: «Богословські труди», «Журнал Московської Патріархії», «Православнийвісник», які стосувалися діяльності того чи іншого місіонера. З творівукраїнських істориків діаспори автор найчастіше звертався до «Нарису Історії»Івана Власовського, у якому приділено увагу проблемі місіонерства в XVIIIстолітті. Із сучасних російських закордонних церковних істориків XX століттянайґрунтовніше торкнувся теми місіонерства І.К.Смолич у своїй праці «ИсторияРусской церкви» 1700—1917 ч. 1—2. Автор крім цього скористався великоюкількістю другорядної літератури, яка разом із вищезгаданою, дозволила йомувідкрити, і, як він сподівається, не тільки для себе, цікаву епоху, в якійсамовіддано працювали українські місіонери.
Слід зазначити,що тема місіонерства є дуже широкою і малодослідженою, тож чекає скрупульозноїпраці з її висвітлення. Написана кандидатська дисертація є лише першою спробоюв цьому напрямі.
Дана дисертаціяскладається    з семи розділів у яких автор намагався дослідити історіюмісіонерства від часу хрещення Київської Русі до XVIII століття.

РОЗДІЛ І
КОРОТКИЙ НАРИСІСТОРІЇ МІСІОНЕРСТВА ВІД ХРЕЩЕННЯ
РУСІ ДО ХVIСТОЛІТТЯ
 
1.1 Місіонерськапраця в Київській Русі в домонгольський період
(988 – 1240)
Хрещення Русівідбулося 988 року під час правління внука княгині Ольги великого князяВолодимира. Він переніс багату культуру Таврійської християнської Русі в Київ,залучив із Корсуня й балканських країн учителів Христової віри, котрі володілицерковнослов’янською мовою, збудував міцний фундамент для розвитку РуськоїЦеркви.1
Не розглядаючивсі обставини початкової християнізації Русі, торкнемося лише тих даних, щохарактеризують Святого Володимира як місіонера. Передусім слід зауважити, щовін був людиною широкої натури, спроможним на глибоке внутрішнє переродження ззатятого язичника на ревного шанувальника Бога Живого й послідовника заповідейХристових. Привабливість його особистості серед дружини й київського населеннябула настільки велика, що вони з радістю, як указує літописець, йшли прийматихрещення, поділяючи його порив, і вбачали в ньому спасительну опіку про нихйого гарячого серця. Ось як описує “Повість временних літ” хрещення київлян:“Володимир посла по всему граду глаголя: аще необрящется кто заутра на ріці —багат лі, ілі убог, ілі нищ, ілі работник противен мні да будет. Се слишавшелюдье з радостью ідяху, радующеся і глаголяще: аще би се не добро било не бисего князь і боляре не прияли”.
У свою чергу,митрополит Іларіон, маючи на увазі вже процес християнізації всієї Русі, пише:“(Володимир) заповіда по всій землі хреститися во ім’я Отца і Сина і СвятогоДуха, і ясно і велегласно во всіх градіх славитися Святій Тройці, і всім битіхристіаном — малим і великим, рабом і свободниім, уним і старим, бояром іпростиім, богатим і убогиім. І не би ні єдиного ж противлящася благочесномуйого повелінію. Да єще і кто не любовію, но страхом повелівшаго, понеже біблаговіріє єго со властію сопряжено”.2
Літописизмальовують князя Володимира як нищителя ідолів і будівничого храмів,церковного організатора й упорядника просвіти. “(Володимир) повелі рубитицеркви і поставляти по містам, ідіже стояху кумири. І постави церков СвятагоВасилія на холмі, ідіже стояше кумір Перун, і прочії ідіже творяху потребикнязь і людіє. І нача ставити по градом церкви і попи, і люди на хрещеньеприводити по всім градом і селом. Послав нача поімати од нарочитоє чади і даятинача на ученіє книжноє”. Крім цього, своїм уставом “О десятинах, судах і людяхцерковних” св. Володимир подбав про матеріальне забезпечення молодої РуськоїЦеркви і надав широку судову юрисдикцію Київському митрополитові практично увсіх громадянських справах і в розгляді злочинів проти моралі.3
Засвоївшиголовний принцип християнського життя — любов до ближніх і милосердя, вінорганізовує справу соціальної благодійності. “Повість временних літ” сповіщаєпро те, що Володимир улаштував на своєму дворі безплатне харчування «всякомунищему і убогому», а крім того, наказав доставляти зі своїх запасів прожитокдля всіх бідних жителів Києва, котрі через неміч не можуть прийти до нього надвір.Навіть основи державного управління й суду він намагаєтьсяпобудувати на євангельських засадах. «Повість временних літ» сповіщає, щоВолодимир пробував навіть скасувати смертну кару для розбійників, аби виконатизаповідь: “не вбий”. А стосовно його зовнішньої політики, то літописець тамсамо говорить: “і бі жива і князі окольними миром — с Болеславом Лядським і сСтефаном Оугорським, і с Андрихом Чешським. І бі мир межю іми і люби”4.Головним завданням Володимира було забезпечити перемогу нової віри в думках іжитті давньоруського суспільства.
З вище сказаногозрозуміло, чому в уже згаданій «Похвалі» святитель Іларіон порівнює Володимиране тільки зі святими апостолами — засновниками Древніх Помісних Церков, а й ізсвятим імператором Костянтином Великим5. Порівняння повністювиправдане. Як Костянтин дав Християнській Церкві свободу віросповідання йдопоміг культурній перемозі християнства в греко-римському суспільстві, так ісвятий Володимир допоміг такій його перемозі на Русі.
Місіонерськадіяльність св. Володимира дала той імпульс, що привів до поширення християнствапо всій території, означеній нині назвою Київська Русь; забезпечив становленняорганізаційної структури Помісної Руської Церкви та сприяв прогресу руськоїкультури вже як культури християнської.
І все-таки неслід саме хрещення при Володимирові сприймати як абсолютне торжествоХристиянства. Християнізація сталася не відразу, а розтягнулася на довгідесятиліття. Значна частина населення залишалася поганською ще в XI столітті.Тому дія церковного статуту св. Володимира розповсюджувалася тільки «по градамі погостам, гді християне суть»6. У Новгороді, як показує епізод зГлібом Святославовичем, у другій половині XI століття тільки дружина князя йдуховенство були на боці нової релігії7. За свідченням одногорукопису XII—XIII століть навіть у пізніші часи у багатьох «болван єсть спрятан,видолбєн, написан»8. Дуже поширеним ще залишався культ священнихкаменів і дерев, багато хто «жрут бісом, і болотом, і кладезем», «моляться»«под овіном, ілі в рощенії, алі у води»9.
Для людей XIстоліття торжество християнства було пов’язано з ім’ям Ярослава Мудрого (бл.978—2.11.1054), за правління котрого «нача віра християнская плодитися ірасширяти, і чорноризьци почаша множитися, і монастирі починаху биті». Літописзмальовує яскравими барвами діяльність князя Ярослава: «І іни церкви ставяше поградом і по містом, поставляя попи і дая ім от імінія своєго урок, веля імучити люди… і умножаща прозвутори і людьє христьянсті»10.
За ЯрославаМудрого було остаточно впорядковано організаційну структуру Церкви. При ньомузасновано митрополію в Києві, а при ній — соборну церкву св. Софії, яка маластати центром нової церковної організації. Попри активну діяльність ЯрославаМудрого, у середині XI століття поширення християнства обмежуєтьсябезпосередньо Придніпров’ям, а межиріччя Оки—Волги і навіть Новгород, як ужевідзначалося, майже не було християнізовано11.
У часироздроблення Русі князі клопоталися про вкорінення віри Христової у своїхкнязівствах, тож кожне столичне княже місто ставало місійним центромхристиянства. Київська Русь у цей період утверджувалась у вірі головним чиномпрацею вже свого руського чернецтва. Ченці були самовідданими місіонерами. Вонипершими проповідували віру Христову в усіх кінцях нашої стародавньої Вітчизни12.
Надзвичайноважливу роль у розповсюдженні християнства на Русі в XI—XIII століттях відігравКиєво-Печерський монастир. Заснований св. Антонієм 1051 р., він став зразкомдля інших монастирів і мав величезний вплив на руське духовне життя. Аскетичнуналаштованість сприйняло й суспільство. З Печерської обителі брали ченців дляігуменства в інші монастирі та для архієрейського служіння. Вихідці з неї всюдинесли дух, устав і творіння її святих подвижників — Якова, Нестора, Симона,Полікарпа13.
ЗКиєво-Печерського й інших монастирів вийшли знамениті місіонери. Так преп.Кукша, смиренний чернець, був проповідником християнства серед в’ятичів*, в нинішніх губерніях Орловській,Курській і Калузькій. Він своїми чудесами навернув до Христа багатьохідолопоклонників, і, разом зі своїм учнем Никоном, прийняв мученицьку смерть1114 року14.
Інший Київськийчернець — преподобний Герасим (+1147) був місіонером у суворому Північному краї(біля нинішньої Вологди) і збудував там церкву в Ім’я Пресвятої Трійці15.І таких були сотні. Києво-Печерський монастир, образно кажучи, став джерелом,яке духовно зрошувало всі землі тодішньої Русі.
Серед чисельногосонму святителів-місіонерів землі Руської почесне місце посідають вихованціКиєво-Печерської Лаври священомученик Леонтій і св. Ісаія. Про Леонтіярозповідається, що він просвітив хрещенням місто Ростов і там 1070 року прийнявмученицький вінець. Наступник Леонтія св. Ісаія багато попрацював у Ростовськійземлі для поширення християнства. Подвижницьке його життя обірвалося 1082 року16.
Попри труднощі,процес християнізації на наших землях проходив досить успішно. Майже водночасіз русичами прийняли християнство деякі інші народи, але перебіг християнізаціїу них був значно повільнішим. Так у Швеції Олаф прийняв хрещення 1008 року, аЦерква організувалась остаточно тільки на соборі в Схенінгені 1248 року; вНорвегії християнство запроваджене Олафом Тригвассоном, сучасником святогоВолодимира (995—1001), і Олафом Святим (1015—1024), але сформувалося тільки всередині XII століття; в Ісландії християнство прийнято 1000 р., а єпископськікафедри створено лише в 1080—1115 рр.17
Отже, в КиївськійРусі, завдяки активній місіонерській діяльності князів і духовенства,організаційний процес пройшов швидше, ніж в інших сусідніх країнах. Остаточнезміцнення християнства й організація християнської Церкви тут припадають на2-гу половину ХІ століття.
1.2 Місіонерствов післямонгольський період (XIII – XVI століття)
Монголо-татарськенашестя було народним лихом і державною катастрофою. Багато міст і сіл лежали вруїнах і згарищах. Значна кількість населення загинула або потрапила в полон.Ремесло, торгівлю, культуру в своїй основі було підірвано. Руські земліпотрапили в тяжку неволю і залежність від Золотої Орди.1
Мати міст руськихКиїв також став здобиччю монголів. Десятинний храм було зруйновано. ЛавруПечерську спіткала така сама доля — багатства пограбовано, ченці — однізагинули від меча, інші втекли в ліси.2
Проте монголи нанаших землях не насаджували свою релігію. Вони згодом навіть дозволилипроповідування християнства в себе. 1261 року в столиці Золотої Орди Сараї (нанижній Волзі) створено єпископську кафедру. Проте діяльність її обмежиласятільки задоволенням релігійних потреб руських колоністів, практично не маючи наметі місіонерства серед місцевого населення.3 Були, правда, окремівипадки навернення в християнство самих татар. Приміром, племінник хана Берке,під впливом проповіді ростовського єпископа Кирила, який відвідав Орду, таємновід родичів поїхав у Ростов і там охрестився з ім’ям Петро. Пам’яткою йогодоброчесності залишився в Ростові монастир на честь св. ап. Петра і Павла.4
У монгольськийперіод ще більше поширилося християнство серед неруських народів. Успіховімісіонерської діяльності серед них значною мірою слід завдячувати переходунайкращих сил Русі зі зруйнованого Півдня на Північ. Чернецтво теперпоширювалося та будувало свої нові обителі переважно в лісах Півночі, де в тойчас широко розвинулася колонізація нових земель. Висвітлимо діяльністьнайвидатніших місіонерів монгольського й післямонгольського періодів.
У другій половиніXIII ст. в Білозерському князівстві серед заволзької чуді*насаджували християнство насельники Кубенського монастиря, розташованого накам’яному острові Кубенського озера. Їх випадково виявив там князь БілозерськийГліб. Через бурю на озері князь пристав до острова та зустрів там 23пустельників, котрі навертали в християнство чудь і карелів.5
У тих самихземлях через 100 років працював інший проповідник християнства — святий Стефан,просвітитель Пермського краю.6 Він був сином соборного причетника вУстюзі. 1365 року вступив до Ростовського монастиря, де подвизався 13 років.Там вивчив грецьку мову, щоб перекласти Святе Письмо для зирян (застаріла назвакомі).* Він придумав зирянську азбуку йпереклав на зирянську мову найважливіші біблійні та богослужбові книги. Зблагословення Коломенського єпископа Герасима вирушив (у 1370 або 1379) у МалуПерм, аби просвітити язичників-зирян. Самовіддана, повна небезпек діяльністьсв. Стефана мала великий успіх. Багато зирян хрестилося, і св. Стефана 1383року було поставлено єпископом Малої Пермі.***/> Для утвердженняновонавернених св. Стефан відкривав при храмах училища. Він будував церкви,ставив священиків із самих зирян і вів богослужіння зирянською мовою. Спочиввін 1396 року. Проте чимало зирян чинили спротив наверненню в християнство, тожу XV столітті наступники св. Стефана — Герасим і Питирим загинули мученицькоюсмертю.
Завдякинатхненній проповіді й високим прикладам святого життя подвижників, якіспасалися на Півночі, християнство продовжувало давати свої плоди й серед фінськихплемен. Недалеко від Карполя наприкінці XIII столітті на горі Челні поселивсяпреподобний Кирило й заснував Челмогорський монастир. Протягом 52 роківмісіонерської праці він просвітив християнством Чудь.7
1329 року наВалаамському острові Ладозького озера поселився преподобний старець Сергій, докотрого невдовзі приєднався інший чернець — преподобний Герман. Завдяки їхніймісіонерській праці православ’я поширювалося в Карелії,* яка дужепотерпала від утисків шведських папістів. Заснований преподобними Сергієм іГерманом знаменитий Валаамський монастир мав великий вплив на християнізаціюкарелів.8
Наприкінці ХІVстоліття чернець Валаамського монастиря Арсеній, прибувши на сусідній зВалаамом острів Коневський, де язичники на обожнюваному ними камені приносили вжертву коней, хрестив багатьох і заснував Коневський монастир.9
На Онезькомуозері у ХІV столітті преподобний Лазар, що був родом із Греції, заснувавМуромський (Мурманський) монастир. Дикі лопарі** сильно гнобилипреподобного, але зціливши сліпого сина їхнього старійшини, Лазар увійшов доних у повну довіру й охрестив багатьох.10
У першій половиніХV століття ченці-місіонери досягли навіть берегів Білого моря. ПреподобніСаватій (1435), Герман і Зосима, котрі подвизалися на Соловецькому острові,заснували 1429 року відомий Соловецький монастир, який мав величезний вплив нахристиянізацію всього північного краю.11
1439 рокуКостянтинопольська ієрархія уклала на Флорентійському соборі унію з Римом. 15грудня 1448 року собор російських єпископів незалежно від Костянтинополя обравмитрополитом московським і всієї Русі Рязанського й Муромського єпископа Іону.Наступний собор 1458 року підтвердив це рішення. Уряд Литви й Польщі не мігвизнати православного митрополита, котрий жив у ворожій для них державі.Відтоді починається самостійне життя двох частин Руської Церкви, причомумосковські митрополити титулуються «митрополитами всія Русі», алитовсько-руські (українські) — «митрополитами Київськими і всія Русі». Життядвох митрополій колись єдиної Церкви відтоді проходить в особливих, причомурізних історичних умовах.
Українська Церквана території Польсько-Литовського князівства головним своїм завданням маластримування експансії католицизму, а з XVI століття і протестантизму, з Заходу.Північно-східну митрополію на момент проголошення її самостійності історикПокровський характеризує так: «У 1458 році більша половина найдревніших єпархійвідійшла під владу Київського митрополита. Порівняно невеликий заселенийпростір, зосереджений біля Новгорода, Твері, Ростова, Суздаля, Володимира,Москви і Рязані, інородний схід і пустинний південь дістались Москві з їїмитрополією. На північному сході їй дістались тундри, ліси й болота, заселеніне стільки людьми, скільки звірями».12
Такий станмитрополії залишався не довго. Внаслідок завоювань територія Росії швидкорозросталася. Підкорення нових народів відкривало простір для місіонерськоїдіяльності, у результаті якої Московська митрополія росла і територіально, ічисельно. У XV—XVI століттях місіонерська праця продовжувалась у Пермі, яку1478 року було приєднано до Російської держави. У середині ХV століття естафетублаговістя від Стефана й Герасима Пермських прийняв єпископ Питирим. Він буввідомий своєю освіченістю. При його дворі вівся літопис. Святий Питиримпостійно об’їжджав край і сумлінно проповідував. 1455 року, як і Герасима, йоговбили язичники, а його наступником став єп. Іона. Йому вдалося значно поширитивіру, навернувши до неї князя Великої Пермі. Його стараннями ідолів булознищено, а на їхньому місці будувалися церкви, при яких влаштовувалися училища.Св. Іона преставився 1471 р.13
Місіонерськупрацю св. Іони продовжив єп. Філарет (1471—1501), котрий проповідував сампермською мовою.
Самовідданиммісіонером був св. Феодорит, названий просвітителем лопарів, який у дрімучихлісах біля річки Коли заснував Троїцький монастир (1540—1550). Тоді місцевенаселення почало масово приймати Православ’я. Був випадок, коли за один деньхрестилося близько 2 тисяч чоловік.
Ревноюмісіонерською діяльністю відзначався св. Трифон Печенгський, або Кольський(народився 1495). У пошуках усамітнення пішов на далеку північ за річкуПеченгу, де проповідував місцевим племенам з небезпекою для життя. Побудувавхрам на Печензі на честь св. Трійці, а згодом монастир. Помер у 88-річномувіці.14
Помалу язичництвовідступало. За свідченням Герберштейна (в 1526) ідолопоклонники ще зустрічалисьінколи в лісах, але туди постійно вирушали місіонери для їх навернення.15
Після підкоренняКазані 1532 р. й Сибіру 1583 р. — значно розширилися межі Російської Церкви. УКазані 1555 р. створено архієпископську кафедру, яку займає відомий місіонерсв. Гурій (+ 1564)*. Широкамісіонерська діяльність у Сибіру серед місцевих народностей почалася тількипісля утворення Тобольської і всього Сибіру митрополії 1620 р.**
Місіонерство удругій половині XVI й XVII столітті розглянемо пізніше, коли будемо говоритипро історію виникнення місій на Поволжі й у Сибіру. Саме в цих регіонах на тойчас зосередилася місіонерська справа Російської православної церкви. А заразперейдемо безпосередньо до XVIII століття, аби дізнатись у яких політичних йекономічних умовах жила церква, і як ці умови впливали на місіонерськудіяльність.

РОЗДІЛ ІІ.
УМОВИ РОЗВИТКУМІСІОНЕРСТВА У XVIII СТОЛІТТІ В
РОСІЙСЬКІЙІМПЕРІЇ
 
2.1 Церква ідержава у XVIII столітті
Аби зрозумітипричини розквіту й занепаду місіонерської діяльності у XVIII столітті необхіднорозглянути історичний фон, на якому ця діяльність відбувалася. Століття, якенас цікавить, було складним і багато в чому трагічним в історії Російської церкви.Почалося воно з реформ Петра І, серед яких установлення ним державноїцерковності принципово змінило як відносини між державою та церквою, так іособисте ставлення імператора до церкви на наступні 200 р. існуванняпетровської імперії.1 Петро повністю нехтує історично встановленимпатріаршим устроєм церкви*, тобтоканонічним устроєм, і заради «единовластия» завів у Росії поліційну систему такзваної «державної церковності», яка виникла під впливом ідей реформації тафілософії натурального права й запанувала тоді в державах Західної Європи. Сутьїї в приматі державної влади над усім, зокрема над релігією та церквою. Цясистема відносин між церквою та державою була антиподом ієрократичної системисередніх віків: «духовний меч» вона цілком підпорядкувала «мечу світському».2
Церковна реформасправді була необхідна в Росії, але Петро робив її не для того, щоб допомогтицеркві. Скасування патріаршества й відновлення 1701 р. монастирського приказу,** а згодом, 1721 р.,встановлення «духовного регламенту»* мало наметі позбутися двовладдя в державі, яке на думку Петра, таїло в собіпатріаршество.
За своєю суттю,керівництво монастирського приказу церковно-монастирськими маєтками, було нічиміншим, як справжньою секуляризацією, хоч і не доведеною до кінця. Монастирськийприказ відав усім, починаючи від великих маєтків і закінчуючи простою чернечоюмантією та поношеним священицьким підризником.3
Відтоді як«духовний регламент» став законодавчою основою вищого управління російськоїцеркви, остання перетворилася на частину російської держави, а Святіший Синодстав державною, а не церковною установою.4
Хоч і намагаютьсядеякі російські історики приписати Петрові «глибоке й живе розуміння релігії»,але об’єктивний погляд на цю особистість дає підстави вважати його людиноючужою до релігії. Можна цілком погодитися з атеїстом Нікольським Н.М., якийписав, що для Петра, зовсім чужого до старої доброчесності, церква малазначення тільки як знаряддя влади та як джерело державних доходів.6Реформи Петра І в основі похитнули економічну незалежність Руської Церкви;більше того, вони мали приховану тенденцію до поступової передачі церковнихвотчин у руки дворянства й перетворення монастирів на установи державногопризначення.7 Найяскравіший осуд поневолення Церкви державою зачасів Петра І дали в ХІХ столітті московські слов’янофіли на чолі зА.С.Хомяковим, а Ф.М.Достоєвському належить влучне визначення стану РосійськоїЦеркви, що вона «від Петра І перебуває в паралічі». І все-таки, хоч якпарадоксально, місіонерська справа за Петра І процвітала. Чому так, дізнаємосьу наступному розділі.
По смерті Петра Ів 1725—1727 рр… престіл посіла його дружина Катерина І, вибрана«правительствующими персонами» і гвардією.8 Вона була некомпетентноюв управлінні державою, тож фактичне керівництво взяв на себе А.Д.Меншиков. Зісмертю могутньої особистості Петра в частини орієнтованої на Захід елітипрокинувся інстинкт фактичного, а слідом і юридичного конституційного обмеженняправ монарха.
Першою спробоютакого обмеження було встановлення 8 лютого 1726 р. Сенатом так званої«Верховної Тайної Ради». Хоча в мотивуванні такої установи підкреслювалося, щоця рада не є «особлива колегія», що «вона служить тільки для полегшення ЇїВеличності у важкому обов’язку управління», насправді це була відверта спробаобмеження монаршої влади.
Ніби незначна йформальна тільки реформа функціонування верховної влади підкошувала й без тогоглибоко зрушену Петром систему відносин держави та церкви. До того часуСвященний Синод майже повністю залежав від волі монарха, але завдякибезпосередній залежності, він відкидав усі спроби Сенату чи будь-яких іншихКолегій давати вказівки Вищому Церковному Управлінню. Тепер між церковноювладою та монархом виросла нова структура, — Верховна Тайна Рада. Вона дісталаправо приймати усно й оголошувати до виконання іменні укази імператриці. Отже,Синод став підлеглим не безпосередньо миропомазаній, тобто сакральній владіцерковного епістілонарха, але колегії не тільки не миропомазаній, а й неповністю православній, позаяк у Верховну Таємну Раду входила і протестантськапостать барона Остермана.9
Катерина І та їїоточення, очевидно, вже зрозуміли необхідність рішуче розсіяти сумніви стосовноналежності царя до Православної Церкви, які виникли після реформ Петра І й підвраженнями неправославних творів Феофана Прокоповича. У своєму заповіті 1727 р.Катерина І написала: «Ніхто ніколи не може володіти російським престолом хто негрецького закону».10
1727 р. місцепомерлої цариці Катерини І зайняв син нещасного царевича Олексія 12-річнийПетро II. Юний монарх і його оточення були настільки тісно пов’язані зконсервативною церковно-опозиційною «староруською» партією, що в йогоправославності не могло бути й тіні сумніву.11 Петро ІІ помер усічні 1730 р. до своєї коронації в Москві, не залишивши заповіту. Він бувостаннім по чоловічій лінії з роду Романових і останнім царем, похованим уМосковському Архангельському соборі.
Якщо вправославності Петра II не було серед народу сумнівів, то цілком інакше було зімператрицею Анною Іоанівною*(1738—1740). Її було видано заміж за протестанта герцога курляндського, тожвона майже 20 років провела в німецько-протестантському оточенні. Не дивно, щовже в перших параграфах так званих кондицій** 1730 р. відАнни вимагалося сповідувати православну віру й розповсюджувати православ’я.12Анна була постійно занепокоєна настроями духовенства, і не раз у своїх указах вимагалавід церкви щорічних молебнів за своє «боговгодне правління». Її таємнаканцелярія жорстоко переслідувала всіх духовних осіб, котрі не правили такихмолебнів. Крім того, все духовенство зобов’язане було письмово присягнути навірність імператриці.13 Десять років тривало панування в Росіїпридворних німців. Держава й церква жили в постійному страху доносів іжорстоких гонінь. А двір потопав у розкошах і вів веселе й розпутне життя.
Становище церквиза часів Анни так змалював проповідник при Єлизаветі Новгородський архієпископАмвросій Юшкевич: «На благочестя і віру нашу православну наступили, але такимчином, ніби вони не віру нашу православну, а непотрібне і дуже шкідливе дляхристиянства марновірство викорінюють. О, яку велику кількість під таким приводомлюдей духовних, а найбільше вчених, знищили, монахів порозстригали йперемучили. Спитай за що. Іншої відповіді не почуєш, крім цієї: марновір,ханжа, лицемір, нічого не вартий. Це ж усе робили з такою хитрістю і задумом,щоб зовсім в Росії знищити священство православне і завести свою ново видуманубезпопівщину».14
Нестриманістьрано зруйнувала здоров’я імператриці Анни, і вона померла 1740 р. залишившипрестіл синові своєї племінниці Анни Леопольдівни та Брагуншвейгського принцаАнтона, щойно народженому Іоанові Антоновичу. Оскільки новонароджений імператорне міг сам управляти, то регентом до його повноліття Анна призначила Бірона,котрого до того часу за бажанням Анни було обрано герцогом Курляндським.15
Але змордованаБіроновським терором Росія не могла його більше терпіти. Її погляд звернувся донесправедливо забутої та ні на що не претендуючої дочки Петра І Єлізавети. Улистопаді 174І р. вона погодилася на підготовлений безкровний переворот. Йогонайтрагічнішою жертвою став юний Іван Антонович, ніби живим похований указематах Шліссельбурга на цілих два десятки років і врешті-решт убитий там.16
У маніфесті знагоди сходження на престіл імператриці Єлизавети (25 жовтня 1741 р. — 25грудня 1761) немає жодних запевнень у її належності до православ’я.17Цій «другій Пульхерії» та захисниці церкви, як назвав її Ростовський митрополитАрсеній Мацієвич, не було потреби доводити свою правовірність, настільки їїцерковність і відданість Церкві були очевидними кожному її сучасникові.18
ПравлінняЄлизавети було правлінням її сановників, наближених і зібраних нею в сенаті.Довіряючи своїм наближеним, Єлизавета не вбачала в такій діяльності сенатузагрози для своєї особистої влади. Серед наближених до цариці особливовиділялися графи Розумовські (Олексій і Кирило Григоровичі) з українськихкозаків. Старший Олексій таємно повінчаний з імператрицею. Він користувавсясвоїм становищем дуже помірковано, нікому не чинив зла й не втручався вуправління державою. Молодший, Кирило, здобув хорошу освіту за кордоном, був президентомакадемії наук і, крім того, гетьманом України.19 Смерть Єлизаветипринесла нові випробування церкві. Правління Єлизавети слушно називалиліберальним, але тільки тому, що вона (імператриця) була веселої та зговірливоївдачі. Великих державних цілей перед собою не ставила, а державні справигальмувала, то забуваючи про них, то під якимось приводом відкладаючи.
Після короткогопіврічного правління слабкого на розум Петра ІІІ 1728—1762 рр… з герцогівГольштинських, скинутого з престолу царською гвардією та вбитого, почалося34-річне правління його дружини, — дочки генерала прусської служби, принцаАнгальт-Цербтського, Катерини ІІ (28 червня 1762 р. — 6 листопада 1796 р.).Вона була представницею на Російському престолі так званого «освіченогоабсолютизму».20 Хоча вона полюбляла заявляти себе вірною дочкоюцеркви, захисницею православ’я, та насправді була нерелігійною. Вонадотримувалася деїстичних поглядів, поширених у Європі у «Вік просвіти»;листувалася з Вольтером, Дідро, хоча їхніх крайніх поглядів вона, принаймні насловах, не поділяла. Атеїстові Дідро вона писала: «Радію, що належу до числабезумців, котрі вірять в Бога». Сучасник Катерини ІІ князь М.М.Щербатовсумнівався в цьому; він писав: «Чи має вона віру в Закон Божий? Якби й не мала,то сам закон міг би виправити її серце й наставити стопи її на шлях істини. Алені, упоєна безглуздим читанням нових письменників Закон християнський зовсім нешанує».21
В основі їїпоглядів на відносини між Церквою та державою лежала, як і в Петра І, гостранеприязнь до католицької території «двох мечів»; вона визнавала тількиякнайширшу залежність Церкви від держави. На релігію вона дивилася винятково зполітичної точки зору й визнавала за нею службове значення — значенняморального засобу, необхідного державі для управління простим народом.Розглядаючи релігію як політичну силу, яка за певних обставин може бутинебезпечною для верховної державної влади, Катерина II прагнула позбавитиЦеркву та її представників можливості діяти всупереч із поглядами уряду.22
За Катерини IIцерковна реформа Петра І стабілізувалась у формі сталої системи державноїцерковності. Серйозною перешкодою на шляху остаточної побудови цієї системиспочатку стала справа митрополита Арсенія Мацієвича (1763)*,але перепону цю Катерина хитро усунула, вдавшись до фальшивих звинувачень.Після цього церковне управління опинилося повністю в руках імператриці. Тепер,після своєї перемоги, вона вже не боялася Церкви, сили якої підірвала церковнареформа Петра І, а надто постійний тиск на неї з боку світської влади при АнніІванівні. За словами сучасників, страху перед можливою боротьбою «двох влад»уже не було.23
 
2.2. Російськіімператори та їхнє ставлення до місіонерської
діяльності уXVIII столітті
Місію середнехристиянського населення Росії у ХVІІІ столітті не можна розглядати як чистоцерковну ініціативу. Значною мірою вона скеровувалася державою і, зокрема,російськими імператорами, котрі ставили перед Церквою конкретні завдання врамках своєї внутрішньої політики. Особливо це стосується Петра І. Задумавшизбудувати могутню імперію, цар потребував великої кількості вчених людей длявиконання різноманітних функцій, зокрема для місіонерської справи. Таких людейу Росії практично не було ні серед цивільного населення, ні серед духовенства.Московське духовенство до приєднання Української Церкви 1686 р. не тільки жилочасами початку поширення християнства на сході Європи, а й користувалосяздебільшого християнською літературою ще ХІІ століття.1
В «ИсторииРусской Церкви под управлением Святейшего Синода» про освіту «великоруського»духовенства цього періоду сказано так: «Зі священиків не багато було таких,котрі могли б напам’ять проповідувати догмати й закони Святого Письма. Заосвітою священики стояли не на більш високому рівні ніж паства. І пастирі, іпаства навчалися в одних школах, які були при церквах, де єдиним учителем бувдяк, уся освіта котрого обмежувалася вмінням грамоти. Вільне читання булодостатнім цензом для отримання священицького сану. Хто вмів читати й писати,від того не вимагалося вже подальшого навчання».2 Не дужевідрізнялись у цьому від духовенства й архієреї.
Такий рівеньосвіти був непридатним для корінної перебудови всього суспільства. Цар Петро Ідосить швидко зрозумів значення України, як багатого джерела культурних сил ізасобів, яке і перед тим, його батько та брат використовували у справідолучення відсталої Московщини до європейської освіти й ученості. Тому Петро Ішироко залучив українців собі на допомогу, головним чином із духовного стану,не тому, що надавав великого значення Церкві й побожності в житті держави тагромадянства, а з тієї простої причини, що духовні верстви за тих часівпродовжували бути головними репрезентантами освіти й культури.3
Київська Академіята інші навчальні заклади України* в першійполовині ХVІІІ століття випускають велику кількість освічених людей ізабезпечують Росію висококваліфікованими діячами на духовно-просвітницькійниві. Випускники займають місця вчителів і наставників духовних шкіл, обіймаютьрізні церковно-ієрархічні посади в Росії. Наскільки заангажованими булипредставники «київської науки» не лише в культурно-релігійному, а й уполітичному житті Московської держави в той період, можна бачити вже хоча б ізтого, що «всі найважливіші переклади зі стародавніх мов, усі визначні трактатипро догмати віри, усі проповіді, більша частина поетичних творів напрославлення перемог і знатних, театральні п’єси — усе це писалося вченимималоросами або під їх безпосереднім наглядом».4
До цього можнадодати, що й уся місіонерська справа, принаймні 3/4 ХVІІІ століття, велася«вченими малоросами або під їхнім безпосереднім наглядом».
Серед усіхвінценосних осіб Росії ХVІІІ століття найбільшої уваги місіонерській справінадав Петро І. Ще 1696 р. цар, обговорюючи з патріархом організацію шкіл длядуховенства, особливо підкреслив, що духовенство московське малограмотне, щонемає кому просвітити татар, мордву, черемисів і людей інших племен, які незнають Господа Творця.5 Отже, Петро І цим підкреслив необхідністьпідготовки місіонерів для просвіти нехристиянського населення Росії.Переконавшись у неспроможності Російської церкви надати необхідних йому людей,він 1700 р. спеціальним указом звелів Київському митрополитові Варлааму(Ясинському) знайти з учених ченців на Тобольську митрополичу кафедру когосьдля ведення місіонерської діяльності.6 Починаючи з цього указу,протягом найперших років ХVІІІ століття цар робив настільки часті викликикиївських вчених монахів, зокрема й наставників Академії, що вона почалавідчувати неабиякі труднощі стосовно заміщення посад. Тодішній головнийначальник Академії — київський митрополит Варлаам Ясинський*у колі близьких йому людей не приховував своїх побоювань щодо КиївськоїАкадемії, яка мусила відпускати від себе найбільш обдарованих і необхідних длянеї самої вихованців.7
Попри війну зішведами, Петро І не забував і про справу місіонерства. З одного боку, вінпродовжував московську традицію винагороди за хрещення, а з іншого — згідно зісвоїм характером, намагався форсувати християнізацію окраїн. 1706-го й 1710року він видає укази Тобольському митрополиту Філофею Лещинському, якими зобов’язувавйого силовими методами хрестити туземців.8 Указом від 3 листопада1713 р. Петро І в ультимативній формі сповіщає татарських мурз (поміщиків)колишнього Казанського царства про те, що дає їм півроку для переходу вправослав’я, погрожуючи інакше конфіскувати маєтки. Певне, цей указ не буловиконано й Петро 1715 р. видає ще один подібний указ.9 1720 р.видано указ про звільнення новохрещених від подушного податку мінімум на 3роки, а також про зниження інших податків.10
По смерті ПетраІ, у неспокійний період «временщиків» (1725—1741) занепадає місіонерськасправа. Відзначити можна хіба що відправлення при імператриці Катерині І новоїдуховної місії в Пекін 1726 р. і маніфест імператриці Анни Іва-
нівни від 17березня 1730 р., який вимагав від Святійшого Синоду посилити місіонерськудіяльність серед старовірів й інородців-язичників, але без насильства.11
ІмператрицяЄлизавета після сходження на престіл узяла активну участь у поширенніхристиянства. Вона підтвердила указ Петра І від 2 листопада 1722 р., не братирекрутів з новонаверених. Втішена наверненням багатьох магометан і язичників уКазанській і Нижньогородській губерніях, маніфестом від 1743 р. Єлизаветаоголосила свою волю такими словами: «Усі, хто прийняв і збирається прийнятихрещення, звільняються від мурз-панів своїх; усім тим, хто проживає в кріпацтвів позикодавців в оплату буде зараховано службу позикодавцю з оцінкою кожногороку по 5 рублів. Там, де живуть християни разом із мусульманами, щоб зберегтичистоту віри в новохрещених і не піддавати їх гіркій участі переселення в іншімісця, заселені християнами, наказано було зламати усі мечеті».12
Політикавіротерпимості Катерини ІІ викликала великі зміни в місіонерській праці. Вже їїперше розпорядження у цій сфері окреслило тенденції пізнішіх документів. 23січня 1763 р. імператриця була присутня на засіданні сенату, де розбиралисяскарги новохрещених на зловживання рекрутчини. 20 лютого 1764 р. Катерина далаСенатові таке розпорядження:
1) СкасуватиКонтору новохрещенських справ;
2) Зберегти школидля новохрещених за умови, що дітей прийматимуть туди тільки з волі батьків ібез примусу;
3) Підпорядкуватимісії винятково керівництву відповідних єпархіальних архієреїв, котрі повиннімати всього 13 місіонерів...
Цих місіонерівбуло розподілено так: у Казані — 3, у Тобольську, Іркутську, Тамбові — по 2, уНижньому Новгороді, В’ятці, Рязані й Астрахані — по одному13.
В «Наказе» 1767 р.вона забороняє впливати на іновірних шляхом тиску чи винагород: «У такійвеликій державі… було б дуже шкідливим для спокою та безпеки громадянзабороняти чи не дозволяти різні віри. Гоніння людські уми дратує, а дозвілвірити, згідно свого закону, пом’якшує найтвердіші серця й відводить відзакоренілої впертості, гасить суперечки, супротивні спокою держави, єдностігромадян».14
Усі наступніукази Катерини ІІ, пов’язані з іновірцями, були в такому ж дусі. На скаргуКазанського митрополита в сенат, що татари-магометани збудували дві мечетінеподалік православного храму, Катерина написала генеральному прокуророві Сенату:«Як Всевишній Бог на землі терпить усі віри, народи та сповідування, то і ЇїВеличність за тими ж правилами, подібно до Його святої волі, й усім чинитинаказує, бажаючи тільки, щоб між підданими завжди любов і злагода царствували».Крім цього імператриця підкреслювала, що церковні ієрархи не повинні протидіятицивільній владі, компетенція якої простягається й на іновірців.15
Уся фальшивістьКатерини ІІ, як доброї цариці й матушки-Росії проявились у справах митрополитаРостовського Арсенія Мацієвича й Тобольського митрополита Павла Конюшкевича.
 
2.3 Напрямимісіонерської діяльності РПЦ
ПротягомХVІ—ХVIII століть Росія перетворилася на багатоконфесійну імперію, де востаточному результаті православне населення вже не було в абсолютнійбільшості.
Розростаннядержавної території відбувалося, беручи розташування Московської держави ХVІІстоліття як початкове, у трьох напрямках: на захід, на південь і на схід. Рухна кожному з цих напрямків ставив перед церквою нові завдання. Тількипросування на північ вже завершилось у ХV столітті на берегах Білого моря (див.Місіонерство в XIII—ХVІ століть). Особливо гостро постала проблема місіонерствав нових єпархіях Поволжя й Сибіру, які разом з православними російськимигромадами включали й території з іновірним населенням. У ХVІІІ столітті,розміри багатьох єпархій були обернено пропорційними до кількості їхньоїправославної пастви.1 Нові території з їх етнічним, мовним тарелігійно-змішаним населенням спонукали Церкву до необхідності місіонерськоїдіяльності серед язичників і мусульман. Опорними пунктами для такої роботи нацьому величезному просторі могли служити тільки маленькі, далекі одне відодного поселення православного люду.2 Всупереч бажанню уряду,навернення в православ’я, яке, особливо з ХVІІІ століття, мало служитидержавно-політичним цілям, відбувалося повільно. Що далі Російська державарозширювалася на схід, за Урал, і на південний схід, то складнішими ставалиетнічні й релігійні умови для місіонерства серед багатонаціонального населення,яке сповідувало шаманізм, іслам, буддизм-ламаїзм.
З якими жнародами й вірами зустрілися українські місіонери у ХVІІІ столітті на Поволжі йу Сибіру? Серед підкорених народів Поволжя було чимало язичників. Навернення їхбільш-менш успішно проводилося з самого початку заснування Казанської єпархії,але завершилося, в основному, лише в 60-их роках ХVІІІ століття.
Відносна легкістьпереходу в християнство чувашів, марі, мордви, удмуртів пояснюється тим, щоїхнє язичництво було розвиненою формою політеїзму. У ньому сформувалася класифікаціябогів за ступенями. Верхній ступінь в ієрархії богів займав верховний бог,«верховний» більше за назвою, ніж за атрибутами влади. У їхньому політеїзмібули присутні риси монотеїзму, притаманні християнству й ісламу. Це булобагатошарове язичництво, у якому поруч з ієрархією богів уживався величезнийпласт стародавніх вірувань та обрядів. ЦІ все-таки язичництво народів Поволжябуло відносно цілісним комплексом політеїстичних поглядів та обрядів зіспецифічними етнічними рисами.
В історичних умовах,які склалися після середини ХVІ століття в Середньому Поволжі, язичництвочувашів, марі, мордви, удмуртів не могло зберегти свою попередню самостійністьі нейтралітет, у зв’язку зі впливом на нього християнства й ісламу. Запровидінням Божим, здійснювана Церквою християнізація цих народів не йшлаврозріз із глобальним процесом розвитку релігії загалом, і еволюції релігійнихпоглядів язичників Поволжя зокрема. З появою «світових» релігій кордонинаціональних релігій звужувались, помалу вони втрачали свій етнічний вигляд.Певною мірою цим можна пояснити, чому християнізація язичницьких народівПоволжя проходила швидше, хоча й розтягнулася на кілька століть.3
Зовсім інакшоюбула ситуація з мусульманами. Найбільшим народом Поволжя були татари, котріжили в Казанській, Самарській, Симбірській, Саратовській і Астраханськійгуберніях і сповідували іслам у його сунітській різновидності (Сунізм одна здвох (разом з шиїзмом) течій ісламу. У країнах розповсюдження ісламуприхильника Сунніхму, суніти, складають більшість (крім Ірану, ПівденногоІраку, Йєменської Арабської республіки). Разом з Кораном визнають суну. Привирішенні питання про вищу мусульманську владу спираються на згоду всієїгромади, на відміну від шиїзму, який визнає ішами-халіфами тільки Алідів, тобтонащадків халіфа Алі та Його тітки Фатіми, дочки Мухамеда).4 Длятатар-мусульман іслам був вірою, яка вкоренилася в їхній свідомості. Весьспосіб їхнього життя будувався на законах шаріату.*Традиційна релігія та історичне минуле давали татарам особливу силу для опорухристиянству й русифікації, тому православна місія в Поволжі була завждискерована передусім на просвіту татар і на боротьбу з ісламом, який виховував іпідтримував у татар почуття самостійності та згуртованості.5 Крімтатар, на Поволжі сповідували іслам Башкири, котрі прийняли його в ХVІстолітті. Башкири належать до тюркської етнічної групи. Вони кочували по-обидвабоки південної частини Уральського хребта. Коли російська колонізація впівденно-східному напрямку перейшла Каму й у 1-й половині ХVІІІ століттядосягла району Оренбурга, російська адміністрація почала православну місіюсеред башкирів. Прагнення уряду примусити башкирів до осілості призводило доїхніх чисельних повстань. Велике повстання 1755 р. придушили за допомогоювійська. В лавах повстанців Пугачова було дуже багато башкирів.
До кочівниківналежали й калмики. Вони сповідували буддизм у його ламаїстській різновидності.У 60-их роках ХVІІІ століття калмиків остаточно підкорила російськаадміністрація, але більша частина з них не погодилася з новими порядками йпішла в Середню Азію. Під час переходу через Волгу близько 5000 сімей буловідрізано російськими військами від основної маси, й відтоді вони кочували встепах між Волгою, Доном і Камою.6
У тому ж регіоніпроживало плем’я чувашів, яке вважалося нащадками волзьких булгар. За мовоювони належали до тюркських народів. Їхня релігія — шаманізм з великим домішкомісламу.
Усі народи Сибірув племінному відношенні поділялися на три головні групи: фінську, монгольську йтюрксько-татарську. Фінські племена — вогули, остяки й самоїди зосереджувалисяна Північному заході. Південь і схід Сибіру заселяли чисельні монгольські племена— киргизи, калмики, буряти, тенгуси, якути, чукчі, коряки, камчадали й різніприамурські племена, а в Західному й Південно-Західному Сибіру — багатотатарських племен.7 Серед чисельних племен Сибіру панувало три формирелігії: шаманство, ламаїзм і магометанство. Прихильниками шаманства* у ХVІІ—ХVІІІ століттях були вогули, остяки, самоїди,західні буряти, якути, хакаси, тофалари, ханти, мансі, шорці, Ненці, чукчі.Буддизм* у вигляді ламаїзму, сповідувалонаселення Бурятії і Туви. У Західному й Південно-Західному Сибіру татарськіплемена були мусульманами.8 Навіть загальний огляд показує, якерозмаїття етнічних і релігійних відносин у Поволжі й Сибіру українськімісіонери мусили обов’язково враховувати у своїй праці. Ще одним негативнимявищем, яке перешкоджало місіонерам на нових територіях, був розколстарообрядництва.**Розкол був глибокою болючою раною на тілі Руської Церкви, так і не загоєноюпротягом усього синодального періоду. Переслідувані державою та церквоюрозкольники переселилися на нові землі Поволжя й Сибіру. Боротьбу з розколомЦерква поставила в основу всієї місіонерської діяльності, розпорошуючи майжебезплідно всі сили й випускаючи з уваги інші важливі завдання пастирськогослужіння.
Це становище щебільше ускладнювалося тим, що в конфлікт Церкви з розкольниками, переслідуючивласні політичні вигоди, втручалася державна влада, яка дуже швидко почалавідігравати тут провідну роль. У результаті місіонерську діяльність Церквисеред розкольників було дискредитовано, а церковний авторитет підірвано.Впертий спротив розкольників сприяв також виникненню сект та їхньому широкомурозповсюдженню.

РОЗДІЛІІІ.
Українські православні місіонери у Поволзькій
місії
3.1 Початкимісіонерства у Середньому й Нижньому Поволжі
У першій половиніХVІ століття Казанське ханство загрожувало Російській Державі напівденно-східних кордонах. Воно виникло в ході роздроблення Золотої орди надекілька самостійних ханств. На початку 20-х років ХV ст. виникло Сибірськеханство, Велика Орда, 1438 р. — Казанське ханство, 1443 р. — Кримське ханство,у 1426—1440 рр. — Ногайське й Узбецьке ханства1. Розпад Золотої Ордине зупинив нападів на російські землі. Як Україна зазнавала спустошення йпоневолення десятків тисяч людей з боку кримського ханства, так Росія потерпалавід казанського ханства. З 1551 р. в Казані томилося близько 100 тисяч росіян.2
Визволеннябранців і боротьба проти ворогів християнства були, втім, не головною причиноюпочатку війни. Підкорення Казані й Астрахані спричинено життєво важливими дляіснування й розвитку Російської держави господарчими, торгівельними йзовнішньо-політичними інтересами. Волзький шлях був умовою подальшого підйомуекономіки. Казанське й Астраханське ханство були серйозною перешкодою на шляхуторгівельних експедицій російських купців на схід. Тому Москва рано чи пізнорозпочала б військову кампанію для захоплення стратегічно важливої території.Тільки після п’ятого походу російське військо підкорило м. Казань і приєдналосереднє Поволжя до Росії. За наказом Івана ІV Грозного (1530—1584) перший похідвідбувся 1545 р., але він мав характер воєнної демонстрації. Походи 1547—1548,1549—50 були безрезультатними. Лише 1552 р. облога та штурм Казані (2 жовтня)завершились успіхом 3.
1556 р.московська рать захопила м. Астрахань, де сиділи тоді слабкі ногайські хани.Відтоді все Поволжя (Верхнє, Середнє й Нижнє) опинилося під контролем Москви.
1555 р.митрополит Московський Макарій скликає черговий собор, де було поставленопитання про створення єпископської кафедри в новоприєднаній Казані. ПершимКазанським архієпископом став архімандрит Гурій, виходець із боярського родуРуготиних. У юності на нього звели наклеп і його кинули у в’язницю, де відповністю віддався молитві. Звільнений чудесним чином, він прийняв постриг уЙосифо-Волоколамському монастирі, а потім на соборі 1555 р. через жеребкуванняобраний на Казанську Кафедру.4 Помічниками святителя Гурія були двоєархімандритів: Герман і Варсанофій. Обидва згодом удостоїлися єпископськогосану й були канонізовані.
Держава була зацікавленав наверненні іновірців у християнство. Відпускаючи в Казань, цар Іван Грознийдав святителю Гурію інструкцію, датовану травнем 1555 р. Інструкція — перший вісторії Росії наказ верховної влади з питання про християнізацію неруськихнародів. Вона містила основні положення стосовно організації та напрямівмісіонерської діяльності. Зокрема в ній говориться: «Архієпископові татар досебе привчати і приводити до хрещення любов’ю, а страхом їх до хрещення неприводити».5
Ще до прибуттясвятителя Гурія та його помічників здійснювалася місіонерська діяльність нащойно завойованій території. Вивчення початкового етапу християнізації татар,чувашів, марі, мордви, пов’язано з великими труднощами, оскільки джереласповіщають неконкретні дані. Але те, що в тодішніх текстах часто зустрічаєтьсятермін «новохрещені», достеменно свідчить, що хрещення відбулося над певноючастиною населення цих народів відразу після завоювання. З жителів колишньогоханства в першу чергу охрестились особи ханського роду. У Ніконовськомулітописі від 1553 р. говориться, що в січні того року було охрещено немовляУтемиш-Гірей, син Сафа-Гірея, названий Олександром. У лютому того ж рокуЕдігер, полонений останній казанський хан, охрестився з ім’ям Симеон. В одномузі списків у «Сказании о царстве казанском» говориться про хрещення «мнозіневірних» 1552-го — першого року московської влади в Казанському краї.
Організованогохарактеру місіонерська діяльність набуває з приходом у Казань святителя Гуріята його помічників. У першу чергу вони зайнялися влаштуванням монастирів. Ще доїх приходу було засновано в Казані Зилантів монастир на місці похованняросійських воїнів, котрі загинули при її штурмі. 1555 р. архімандрит Герман ум. Свіяжську заснував Успенський Богородицький монастир, а архімандритВарсановій 1556 р. в Казані — Спасо-Преображенський монастир. Для чуваськогонаселення 1556 р. будується Чебоксарський Троїцький монастир. У 2-ій половиніХVІ століття в Казані діяла Спасо-Преображенська-Геронтіє-Володимирськапустинь; Федоровський-Троїцький (чоловічий), приписаний доСпасо-Преображенської; Іоанно-Предтеченський (чоловічий) в Казані;Іоанно-Предтеченський (жіночий) у Свіяжську.6
Для організаціїмісіонерської справи в Казань направили необхідну кількість духовних осіб. Штатархієпископа Гурія складався з 31 чоловіка; у Спасо-Преображенському монастирібуло 15 братських келій і келія архімандрита; можна припустити, що в монастирімешкали 16 монахів, з котрих було не менше 1/3ієромонахів та ієродияконів. У Казані церков із монастирськими було 20,священнослужителів при них, не враховуючи ченців, 35 чоловік. Очевидно,загальна кількість священнослужителів м. Казані в 60-их роках ХVІ століттядоходила до 45 чоловік: 35 священиків і близько 10 ченців. У Свіяжську разом змонастирськими було 9 церков, священнослужителів при них 23. Чорногодуховенства у двох монастирях 79 чоловік: 63 чол. у Богородице-Успенськомумонастирі, 16 — у Троїцькому. Таким чином, на 4000 жителів Свіяжська та 15 тис.у Казані, з котрих 11000 були росіяни, було набрано 78 священнослужителів.7Із цих даних видно, що основну кількість духовенства було розміщено вмонастирях, покликаних стати опорними пунктами християнської проповіді.
З благословенняСвятителя Гурія мешканці Зілантієвського монастиря з раннього віку готували майбутніхмісіонерів. Це була перша місіонерська школа в Росії.
УСпасо-Преображенському Казанському монастирі відкрили школу для дітей місцевогонаселення, де їх навчали початкової грамоти.8 Святитель Гурій і йогопомічники були ревними місіонерами. Як дізнаємося з листа митрополитаГермогена, у результаті їхньої діяльності хрещено декілька тисяч іновірців.
У 70-ті й упершій половині 80-х років ХVІ століття справа Християнізації на Поволжівповільнюється. Зайнятість уряду Івана ІV «опричними перетрясками», Лівонськоювійною та складним становищем у Поволжі в зв’язку з повстаннями 1571—1573 рр. і1582—1584 рр., а також зі спробами втручання в «казанські справи» Криму йногаїв зумовили занепад місіонерської діяльності. Перша хвиля християнізаціїспала.
Картинахристиянізації змінилася під час пастирства Казанського митрополита* Гермогена (1589—1612), (з 1606-годо 1612 р. Патріарх Всеросійський). Охрещені в 50—60-их рр. почали повертатисьу попередню віру та до її звичаїв. Відступництво набрало масштабів, якізагрожували новим занепадом усього місіонерства. Хвиля відступництва охопила,головним чином, новохрещених селян, але не обминула й новохрещених службовців ітатар. Митрополит Гермоген 1592 р. пише лист до Івана ІV, змалювавши станхристиянізації в його митрополії. Цар видає грамоту воєводам у Казані, яка булавідповіддю на лист митрополита. Грамота від 18 липня 1593 р. була жорсткою тамала за мету зупинити відступництво за допомогою суворих заходів.
У ХVІІ століттімонастирі, як і раніше, були опорними пунктами поширення християнства серед іновірців.До вищезгаданих монастирів у Казанській митрополії додалося ще 30 у такихмістах, як Чебоксари, Цивільськ, Ядрино й інших. Більше серед інших народівхристиянізувалась мордва. Енергійну місіонерську діяльність серед мордвипроводили монахи Алатирського Троїцького монастиря. Етнічна особливістьМордовського краю в ХVІІ столітті також сприяла наверненню до християнства:інтенсивно переселене російське населення було в тісних взаєминах із мордвою.Історик-етнограф А.А.Гераклітов про арзамаську мордву писав: «Уже найдавнішідокументи, які говорять про склад населення Арзамаського повіту, говорять проте, що в деяких селах разом із мордвинами жили й російські «бортники» і, такимчином, населення цих сіл є віддавна змішаним».9
Джерела даютьпідстави стверджувати, що мордва в першій половині ХVІІ століття, особливоарзамаська й нижньогородська почасти піддалася християнізації. Констатуєтьсяслабке проникнення християнства в південні райони Мордви. Відзначається активнамісіонерська діяльність монастирів, яка зустрічала жорсткий спротив.10Є поодинокі відомості про хрещення татар, чувашів, марі, удмуртів.
Собор 1666—1667 рр.ухвалив постанову про місіонерство в Росії. Східні патріархи відзначилинедостатню кількість єпархій, слабкість і відсутність архієрейського нагляду,повну відсутність місіонерської діяльності серед язичників і залишки язичництвасеред самих руських. Відразу після собору було відкрито дві єпархії: Вятськуєпархію 1688 р. і Нижньогородську — 1672 р. У Нижньогородській опинилисямарійці, чуваші, мордва, татари. Крім Нижнього Новгорода в останню ввійшлиАлатир, Курмиш, Ядрин із повітами.11
З початку 80-хроків урізноманітнилися засоби державної влади стосовно хрещення іновірців. Такуряд царя Федора Олексійовича видає указ від 16 травня 1661 р. про хрещеннямордви. Указ стосувався й інших нехрещених народностей Поволжя. У ньомуговорилося: «Мордві сказати, щоб вони… хрестились усі. І якщо хрестяться, томатимуть пільги на всі податки протягом шести років. А якщо не захочутьхреститися, то сказати їм, що будуть віддані у вотчини до нехрещених мурз ітатар»...12
Указом від 21травня 1680 р. за хрещення романовські мурзи й татари звільнялися від державноїслужби на три роки, їм поверталися відібрані раніше маєтки й вотчини і вонипризначалися сотниками у царя. Крім указу цар Федір Олексійович видав грамотувід 16 лютого 1681 р. ядринському воєводі Л.Г.Єфім’єву, в якій говорилося: «Іми, великий государ, надали Ядринському повіту й іншим містам і повітам правомурз і татар, і мордву, і черемису, й інших вір іноземців, які самі добровільнозахочуть хреститися в православну християнську віру грецького закону — хреститиїх без вагання… Новохрещеним мурзам і татарам й іншим службовцям у нашій,великого государя, службі давати пільги на шість літ, а ясашним людям у ясаці,від усяких податків також на шість літ».13
За час правлінняСофії Олексіївни (1682—1689) було видано шість законодавчих актів прохристиянізацію неруських народів. Так, за указом від 29 травня 1682 р. однуполовину конфіскованих маєтків і вотчин віддавали мурзам і татарам, — другу —залишали в казні. 1683 р. укази уряду Софії Олексіївни було скасовано івідновлено указ від 16 травня 1681 р. Наступні закони, які тією чи іншою міроюстосувалася християнізації неруських народностей Поволжя, не внесли нічогонового в методи й засоби місіонерства.

3.2 Діяльністьукраїнських місіонерів в Поволжі у XVIII столітті
Призначившимитрополита Тихона Воїнова (1699—1724) на Казанську кафедру, Петро І поставивперед ним завдання почати місіонерську працю серед іновірців. Першимимісіонерами були українці: священик Федір Раїфський і його син — молодийієромонах Олексій. Обидва вони володіли мовою черемисів. У 1701—1705 рр.місіонерам вдалося біля Казані хрестити 3500 черемисів, для котрих було споруджено7 храмів. 1709 р. в Казані засновано школу для синів новохрещених, якувідвідували 32 учні, у більшості своїй чуваші.1 У період управлінняцього митрополита Раїфським було хрещено 438 чермисів.
Для підкріпленнямісіонерської діяльності, митрополит Тихон між 1720 і 1724 роками відновивзанедбаний Юнгинський Спаський монастир, який згодом став одним із центрівмісіонерської діяльності. Він також сповістив Святійший Синод, що 30000старохрещенців, тобто нащадків татар, які прийняли хрещення в ХVІ й ХVІІ століттях,не мали ні священиків, ані храмів, через що багато родин відпали відправослав’я. Як вихід із цієї ситуації Тихон запропонував насильницькі заходи,приміром: заборону поховань на мусульманських цвинтарях і зруйнування їх. Вінтакож пропонував забрати дітей із тих сімей у школи й заснувати нові, а головне— державна влада повинна підтримувати місіонерство всіма засобами.2
Наступникоммитрополита Тихона став українець митрополит Сільвестр Холмський (1725—1731). Усвому звіті від 30 січня 1730 р. він песимістично оцінював становищеновохрещених у Казанській єпархії, котрих офіційно нараховувалося наприкінці20-их років ХVІІІ століття 40000. Митрополит Сільвестр доповідав про браксвящеників і храмів, без яких утримати новохрещених у православ’ї було неможливо.3
В 1734 р.стараннями українця архієпископа Іларіона Рогалевського, Святійший Синоддозволив відкрити 4 школи для вотяків, мордви й чувашів і виділив для цього2000 рублів. Архієпископ Іларіон недовго був на Казанській кафедрі, але вінзадумав низку проектів, частину з яких сам і реалізував. Приміром, до йогозаслуг належить започаткування духовного навчального закладу, який умайбутньому переріс у знамениту Казанську духовну Академію.4
У 1735—1738 рр.Казанську митрополію очолив малограмотний росіянин Гавриїл Руський, з виниякого відкриті школи занепали, як і вся місіонерська діяльність.5Комісію було розпущено.
Тільки з приходомна Казанську кафедру українця єпископа Луки Конашевича (1738—1755) ситуаціядокорінно змінилася. Він утілив у життя ідею архієпископа Іларіона простворення спеціальних шкіл для новохрещених дітей. Такими школами булиФедорівська в Казані, для калмиків відкриті школи місійного характеру в межахКазанської митрополії в нових містах — Ставрополі й Оренбурзі.6Стараннями єпископа Луки 1740 р. організовано новохрещенську Контору, яказаймалася справами православної місії на території тодішніх губерній:казанської, нижньогородської та воронізької, які охоплювали все Поволжя.Контору очолив молодий архімандрит Димитрій Сеченов (1740—1742).7Його помічником був українець Сільвестр Гловацький, котрий згодом станемитрополитом Тобольським.
Після ДимитріяСеченова, росіянина, цю «Контору» з українців очолювали: архімандрит Свіязькогомонастиря Сільвестр Гловацький (1742—1749) і архімандрит Євменій Скаловський(1750—1767).
Їхнімипомічниками та співробітниками були українці: архімандрит Казанського Спаськогомонастиря Веніамін Пуцек-Григорович (1741—1743) (висвячений на єпископанижньогородського, він займав кафедри: нижньогородську — 5 років, тверську — 5років, псковську — 3 роки, петербурзьку — 1 рік, з липня 1762 р. — кафедруКазанську, на якій і впокоївся.) Далі були — архімандрит Казанського Спаськогомонастиря Феофіл Ігнатович (1754—1765); ієромонах Леонід Кременський, префектКазанської семінарії; протопіп Іван Орловський.8
Наступником ЛукиКонашевича на Казанській кафедрі знову став українець, Гавриїл Кременецький(1755—1762)9, при котрому спротив іновірців до хрещення значнозменшився. Єпископ Гавриїл більше піклувався про духовне оформленняновохрещених, ніж про кількість навернених у православ’я.
Останнімархієреєм з українців на Казанській кафедрі був Веніамін (Пуцек-Григорович)(1762—1775)*. Його діяльність тут збіглася зпочатком правління Катерини ІІ, погляди й укази котрої зробили практичнонеможливим продовження місіонерської праці. За таких обставин, необхідно булопо-новому організувати методи місіонерської справи, що й намагався зробитимитрополит Веніамін.
Говорячипро засновану 1609 р. Астраханську єпархію, яка до того входила в Казанськуєпархію, слід сказати, що в ХVІІІ столітті там також успішно працювало багатоукраїнських місіонерів, особливо серед калмиків. Ще до ХVІІІ століття, окреміплемінні вожді прийняли хрещення в степах навколо Астрахані. В останні рокиправління Петро І особливо цікавився прикордонними областями Каспійського моряй Північного Кавказу та хотів поширити вплив на всіх калмицьких вождів. Тодієпископом Астраханським був українець Лаврентій Горка (1723—1727).101724 р. один із найвпливовіших калмицьких вождів Баскадй-Дордзи з’явився вПетербурзі й у присутності Петра прийняв хрещення разом зі своїм почтом,одержавши ім’я Петро Гайшин. Цей приїзд не випадковість — а результат праціукраїнця Никодима Лінкевича. Священний Синод планував відправити місіонерів докалмиків. У записці до Синоду єп. Лаврентій Горка вказував, що найбільшоюскладністю буде незнання місіонерами калмицької мови. Святійший Синод пославієромонаха Никодима Лінкевича, котрий закінчив КДА, з завданням вивчити цюмову. Зі звітів Никодима Святійшому Синодові можна бачити, як просувалосьвивчення калмицької мови й переклад молитовних текстів. 1729 р. він повідомивпро 176 хрещень (40 чоловіків і 136 жінок і дітей). Никодим залишився укалмиків до 1731 р. й охрестив 1655 чоловік.11
Після НикодимаЛінкевича зі старанністю й користю для св. Церкви працював протоієрей АндрійЧубовський, який знав калмицьку мову. Кількість новохрещених вАстраханській-Ставропольській швидко зростала. 1737 р. їх було вже 3000, а 1745р. — їхнє число зросло більш як удвічі. 1765 р. охрестилося тільки чоловічоїстаті близько 8 тис. осіб. Не тільки Астраханська орда, а й із Зюнгарії калмикицілими загонами йшли хреститися. Тим, котрі приймали хрещення, давали землі міжВолгою, Соном і Черемшалом. У Ставрополі відкрили училище для дітейновохрещених калмиків.12
Деякі дослідники,* відзначаючи особливі успіхимісіонерської діяльності на Поволжі у ХVШ столітті, ставлять їх у залежністьвід державної політики того часу й від пільг, які надавалися новохрещеним зіновірців. Справді, Російська держава, принаймні у 1-ій половині ХVІІ століттяне була пасивним спостерігачем християнізації народів Поволжя. Імператор ПетроІ не раз підтверджував пільги наверненим до Церкви. Імператриця Єлизавета такожбула прихильною до місіонерської справи. Факти свідчать про активну підтримкумісіонерства окремими вінценосними особами. Але ж така підтримка держави неприпинялася з часу влаштування Казанської митрополії, тобто з 1555 р. Упопередньому розділі вже говорилося про це. Підтримка була, але відчутногорезультату не було. Лише з приходом на ниву місіонерської справивисокоосвічених, самовідданих і ревних українців, справа настільки зрушила змісця, що в 60-их роках ХVІІІ століття більшість язичників прийнялихристиянство, а разом із ними, велика кількість мусульман.

РОЗДІЛIV.
УКРАЇНСЬКІПРАВОСЛАВНІ БЛАГОВІСНИКИ ТОБОЛЬСЬКОЇ
МІСІЇ
4.1 Історіявиникнення та становлення Тобольської митрополії, як
форпостумісіонерства в Сибіру
1562 р. отаманЄрмак із донськими козаками здійснив похід на Сибірське ханство*,розбив Хана Кучума й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії.1Після Єрмака було ще кілька походів московських воєвод, які завершилизавоювання Сибіру. Відтоді, з метою утвердження свого панування, московськадержава розпочала будувати (на завойованих землях) міста, фортеці, а такожкаплиці, церкви й монастирі. Так, 1586 р. на місці татарського містечкаЧингі-Тура засновано місто Тюмень, 1587 р. — Тобольськ, 1592 р. — Обдорськ,1593 р. — Березов, Тара, Телим; 1594 р. — Сургут, 1596 р. — Нарим, і т. д. Прикожному місті-облозі будували фортечне укріплення й церкву.2
Водночас у Сибірупочали засновувати монастирі. 1596 р. відкрито Знаменський монастир уТобольську, 1604 р. — Покровський монастир у Туринську й Миколаївський уВерхотур’ї, 1616 р. — Преображенський монастир у Тюмені та інші.
Разом зукріпленням свого панування, московські князі дедалі більше розгортали ясачну* політику, пов’язану зі збиранням зтуземного населення цінного хутра: песця, соболя, лисиці. Місця зосередженняясака, або так звані «зимовья ясачные», були, крім монастирів, одним із опорнихпунктів розповсюдження в Сибіру християнства.3
1603 р.хрестилися деякі з начальників Чусовських Вогуличів. 1605 р. християни були вжеу Верхотур’ї, Тобольську, Тюмені й Туринську. За царською грамотою тудивідправили Богослужбові книги.
1620 р. вТобольську відкрили архієрейську кафедру, куди першим архієпископом призначилиКіпріана — ігумена Хутинського, відомого своєю ревністю у вірі. ПатріархФіларет (1619—1633) наказав йому займатися освітою серед язичників. Він хрестивбагатьох туземців, побудував кілька монастирів у своїй єпархії, приміром: вАлапаєві — Нев’янський-Богоявленський, у Тарі — Спаський, у Томську —Знаменський, у Тагілі — Христорождественський, у Тобольську — Миколаївський.4
Відомо промісіонерську працю між Уралом і річкою Обь, яку проводили монахи Далмацькогомонастиря, заснованого 1644 р. на Ісеті, в Західному Сибіру.5
При патріарховіНіконі (1635—1658) п’ятий Сибірський митрополит Симеон подав цареві проханнявід 14 волостей Кондських остяків прислати до них священиків і ченців, аби вонимогли просвітити їх святим хрещенням. 1683 р. царським наказом у Кондізбудовано монастир з причтом для насадження віри серед місцевих жителів.6
Брак грамотнихсвящеників був вагомою причиною млявої місіонерської діяльності в Сибіру в XVIIстолітті, але не єдиною. Монархія тоді була зацікавлена, передусім, узбагаченні скарбниці за рахунок збору ясака з підкорених народів. Ті, щоприйняли православ’я, переходили на осідлий спосіб життя та звільнялись відсплати ясака. Швидке збільшення кількості осідлих жителів суттєво скоротило бнадходження до скарбниці сибірського хутра. Оскільки отримувані від йогопродажу доходи були значними, то в інтересах казни цар заборонив примусовенавернення язичників у православ’я. Про це свідчать укази, направлені в різніроки сибірським воєводам і церковним ієрархам.
Однією з такихграмот (1625) наказувалося «насильно їх не хрестити, із Сибіру в Москву невозити». Число мисливців, які платили ясак у царську казну, таким чином,скорочувалося. Заборону на хрещення іноземців ми зустрічаємо у відправленій1670 р. грамоті якутському воєводі князю Волконському, де йому наказано, атакож «і диякону і піддячним… ніяких іноземців… не хрестити», а«службовцям й іншим людям хрестити не дозволяти».7 У зв’язку з тим,що подібні випадки множилися, такій практиці клали край.
Проте добровільнехрещення інородців допускалося. У згаданому наказі якутському воєводі про цесказано досить чітко: «Хто з ясачних людей захоче хреститися добровільно, тотаких людей дозволяти хрестити, запитавши їх спочатку, чи вони зі своєї воліхочуть хреститися».8 Відповідні вказівки отримували й церковніієрархи. Приміром, 1680 р. цар наказав сибірському митрополитові Павлові «бездоброї волі ніяких іноземців не хрестити».9
З офіційнихцарських документів ми дізнаємося також про інші причини, які спонукалисамодержця вимагати від своїх сибірських воєвод більш миролюбного йтолерантного ставлення до ясачних людей і народів. Скарги потерпілих і офіційніповідомлення воєвод інформували про утиски, в результаті яких з’явилася«шатость», тобто протест проти жорсткого гніту й пограбування аборигенів, якийпроявлявся у втечі в віддалені місця й відмові платити ясак, а також у формізбройних виступів. Але представники Сибірської адміністрації і службовціігнорували вказівки «высочайшие», користуючись віддаленістю місць служби відМоскви. Утиски змушували аборигенів іти у важкодоступні райони. З цих причинкиргизці «від державної милості відступили і ясачний князець Корчумко здрузями… зрадивши, від’їхали,»10 — читаємо в царському наказіТомському воєводі 1629 р.
Деякі дослідники11наголошують на примусовому хрещенні з боку Церкви як на мало не головнійпричині невдоволення та протесту тубільців. Насправді, в документах чіткоговориться про зловживання та грабіжництво царських службовців. Цар періодичнонагадує сибірським воєводам, що попри його вказівки «в минулі роки, перебуваючив Сибірських містах, багато воєвод чинили іноземним ясачним спустошення таграбунки, від чого чимало ясачних людей зрадили й пішли у віддалені місця,»через що «всі доходи значно зменшились».12
Отже, церква в тойперіод, не маючи достатнього штату освіченого духовенства і стримуванадержавою, не зробила якихось рішучих кроків у справі християнізації туземнихнародів Сибіру. Тільки на початку ХVIII століття, коли природні для церквинамагання просвічувати всі народи збіглися з прагматичними намірами Петра І, цедало могутній поштовх місіонерській справі. На щастя, в той час з’явилисядостойні подвижники-українці, котрі змогли блискуче організувати покладену наних місію.
4.2 ВизначніТобольські місіонери-українці
 
а) СвятительФілофей (Лещинський).
Першого лютого1702 р. в Москві за участю Місцеблюстителя Патріаршого престолу Рязанськогомитрополита Степана Яворського був посвячений у сан митрополита Сибірського йТобольського архімандрит Філофей Лещинський.1
Цим актом буловиконано волю імператора Петра І, який 1700 р. спеціальним розпорядженнямнаказав Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) «пошукати вмалоросійських містах і монастирях з архімандритів й ігуменів або іншихзнаменитих ченців людину не тільки добру, благу, непорочного життя, а й учену,щоб він, ставши митрополитом у Тобольську, міг із Божою допомогою поступово вКитаї та Сибіру людей, перебуваючи в сліпоті ідолослужіння, приводити допізнання істинного Бога».2
Народивсязнаменитий місіонер 1650 р. в Україні в небагатій шляхетній родині Лещинських.Точного місця народження, як і його світського імені, дослідники не знають.Можна лише припустити, що народився він у Галичині, де прізвище «Лещинський»поширене. Вищу освіту майбутній святитель здобув у Києво-Могилянській колегії,яка згодом стала Київською академією. По її закінченні одружився та ставпарафіяльним священиком. Овдовівши, Фелофей прийняв чернечий постриг іпоселився в Києво-Печерській Лаврі. Невдовзі, його обрали економом. Пізніше вінбув на посаді Брянського Свєнського монастиря, приписаного до Києво-ПечерськоїЛаври, звідки й був покликаний на архипастирське служіння3 в Сибір.Рекомендував Лещинського на Тобольську кафедру св. Димитрій Ростовський, післявідмови його самого обійняти Сибірську митрополію з огляду на стан здоров’я.4Те, що побачив святитель в Сибіру слабодухого могло б привести до відчаю. Ще нашляху в Тобольськ, заїжджаючи в міста й села, митрополит Філофей запитуваввіруючих: «Як молитеся Богові?» — на що багато хто відповідав: «Не знаємо, щотаке молитва».5 Прибувши в Тобольськ, 4 квітня 1702 р. про своївраження він пише в грамоті архімандритові Троїцького селенгінського монастиряМихаїлу: «Сповіщаєм вашому братолюбству, що по дорозі з царствуючого градаМоскви в місто наше напрестольне, бачив я таке безчинство велике, що навіть нехочу про це писати».6
Храмів у єпархії,як і священослужителів було дуже мало. На момент прибуття святителя вТобольськ, велетенська територія сибірської митрополії нараховувала всього 160церков.7 У деяких храмах через брак коштів, відсутність начиння танесумлінність священиків церковні служби не відправлялися. Зміцнювалосямагометанство, а переважна більшість корінного населення залишалась язичниками.Розкольники, що переселились у Сибір, вдавалися до самоспалення, чим ще більшеускладнювали і так важку ситуацію.
6 грудня 1702 р.митрополит Філофей скликає в Тобольську церковний собор, який став однією знайпомітніших подій сибірського православ’я.8 На соборі булоукладено соборні статті, які стосувалися Богослужінь, виконання треб, життя йпобуту духовенства й мирян.
Відразу післясобору, митрополит Філофей пише прохання до Петра, в якому в 25-ти пунктахокреслює церковні потреби Сибірської єпархії.9 Прохання задовольнилидалеко не повністю, коштів на утримання архієрейського дому й парафіяльногодуховенства, як і раніше, бракувало. Петро І навіть не дозволив митрополитуФілофею перенести мощі св. мученика Василія Мангазейського з Туруханська вТобольськ.10
ДіяльністьФілофея була різноманітною. Багато він потрудився на ниві духовногопросвітництва. Наприкінці 1702 р. при архієрейському домі засновується школа,куди запросили на викладання київських і чернігівських монахів. Митрополит хочеввести в школі латинську мову та мріє про відкриття типографії для друкуваннянавчальних посібників і книжок духовного змісту, але це йому забороняють.11
Відомо, що вжепри митрополитові Філофеї в Тобольській духовній школі навчалися дітиновохрещених остяків, вогулів і тунгусів. 1715 р. наказав він навчати дітейхантів і мансі настоятелю Верхотурського Нікольського монастиря.12
Створенням 1704 р.першого церковного хору з засланих за невеликі провини козаків митрополитФілофей запровадив у Сибіру практику проведення богослужінь у супроводібагатоголосого хору.13 Він також дбав про будівництво та оздобленняхрамів. Разом із сибірськими у будівництві брали участь запрошені з Києвамайстри. 1710 р. Київські різьбярі й художники зробили в ТобольськомуСофіївському соборі чудовий іконостас, який викликав загальне замилуваннясибіряків.14
Протенайважливішою для митрополита Філофея була безпосередня праця на місіонерськійниві. Святитель займав двічі Тобольську кафедру: з 1702-го до середини 1711 р.та з 1715-го до кінця 1721 р. Місія першого періоду зосереджувалася, головнимчином, у районі Березова, досить близько на північ від Тобольська, на Іртиші таОбі. За особистими указами Петра І від 1 грудня 1705 р. й від 7 червня 1710 р.місіонери навертали в православ’я тамтешніх остяків, самоїдів, які перебувалипід владою шаманів. Новохрещеним для заохочення видавали одяг і зерно задержавний кошт.15 Митрополит Філофей виношував ще грандіознішіплани. 1702 р. він поставив завдання підготувати місію в Китай і на Камчатку.
Того ж року,невтомний Тобольський митрополит направив духовну делегацію до главимонгольських буддистів — Кутухти. Делегація спілкувалася з ним про релігію інавіть погодилася на запропоноване Кутухтою невеличке змагання в мудрості.Історик Сибіру П.А.Словцов писав, що це посольство принесло «тобольськійієрархії першу інформацію про зовнішні обряди буддизму і, можливо, про духйого».16
1705 р.митрополит Філофей відправив групу місіонерів на чолі з архімандритомМартиніаном на Камчатку, де було влаштовано Цепенську пустинь.
1709 р. він тяжкозахворів і відійшов на спокій у Тюменський Троїцький монастир, де прийнявсхиму, з ім’ям Феодор, та відмовився від кафедри. Тут з особливою ностальгієюзгадує святитель рідну землю та Києво-Печерську Лавру, мріє повернутися до неї.У листі до будівничого Усть-Киренського Троїцького монастиря монаха Іоасафа,він пише: «Відомо тобі буде, що я, з волі Божої, залишивши архієрейство,прийняв схиму й хочу бути на спочинку в Києво-Печерському монастирі».17
1707 р. зблагословення митрополита Філофея, для покращення управління величезноюєпархією і укріплення місіонерської діяльності було запроваджено вікаріатствоТобольської єпархії. Першим вікарним єпископом в Іркутську призначено українцяархімандрита Варлаама (Косовського), котрому підпорядковувалися місіонерськімонастирі Східного Сибіру: Нерчинський Успенський і ПосольськийПреображенський.17
Проповідьсвятителя зустрічала спротив, але не всюди однаковий. Приміром, вогули, котріще не потрапили під вплив мусульманства, хоча й шумно висловлювали своюприхильність до релігії предків, але таки вступали в розмови з проповідникамивіри, і, згодом, погоджувалися хреститись. Цілком інакше ставилися домісіонерів ті ж таки вогули, які були під впливом мусульманства. Наприкінцідругої подорожі (1715) вони люто напали на православних місіонерів і навітьубили декого з них. Тричі загрожувала смерть і самому митрополитові, але, якпише супутник і біограф святителя Філофея, випускник Києво-МогилянськоїАкадемії, Григорій Новіцький, «десницею Вишнього соблюдаемый», залишивсянеушкодженим.18
Щоб зрозумітихарактер Філофея, усвідомити подвиг святителя, наведемо кілька прикладів ізйого життя. Так, під час другої подорожі 1713 р., яка була дуже успішною ібагато язичників і навіть шамани прийняли хрещення, все-таки жителіБольше-Атлимського містечка вчинили проповідникам рішучий спротив. Вонизібралися на березі річки з луками та стрілами, погрожували вбити митрополитаФілофея і навіть не дозволяли місіонерам підпливти до берега. Піднялася буря,яка викинула судно на піщану мілину, і святитель водою пішов на берег. Язичникиспочатку відмовились слухати його проповідь. Три дні митрополит розмовляв ізними, переконуючи їх і насамкінець усі вони, зокрема й шаман, самі попросили внього хрещення. Загалом під час цієї другої подорожі він навернув ухристиянство до 3500 язичників.19
Під час третьоїподорожі 1714 р., коли він був у Березовському краї, у буренькинських юртахязичники напали на місіонерів, обстрілявши їх із луків. Одного священика вонипоранили в голову, келейникові Філофея стріла потрапила в плечі, монахові, щопідняв руки до неба, прострілили долоні. Усі супутники Філофея повернулися насудно, тільки він один свідомо залишився на березі, піддаючи себе смертельнійнебезпеці.20 Остяцький старшина Ушанко вистрілив із пищалі усвятителя, але куля прошила тільки його одяг. Ушанка ув’язнили та згодом кинулив Тобольську в’язницю. Філофей простив кривдника, і за згодою останнього,хрестив його.21
Ось якоюбезстрашністю й самопожертвою святителя завойовувалися душі язичників імагометан. Крім цього, вся благовісницька діяльність сибірського просвітителябула проникнута духом євангельської лагідності. Дослідник П.Буцинський писавпро нього: «ми не знаємо жадного випадку, щоб схимонах Феодор застосовувавбудь-яке насильство під час хрещення сибірських інородців».22
10 червня 1715 р.відійшов до Господа митрополит Іоан Максимович. Указ Петра І про призначенняФілофея знову на Тобольську кафедру застав схимника в рідному Києві, куди він удругій половині 1716 р. прибув із Тюмені на богомілля. 20 березня 1717 р.Філофей повертається в Тобольськ.25 У новий період управлінняТобольською митрополією святитель більше уваги приділяв східним районам Сибіру.З актів, що збереглися в Іркутському й Селенгінському монастирях, установлено,що в січні 1719 р. митрополит Філофей проживав у Томську, у квітні та травнітого ж року, а потім восени — в Єлисейську, в червні — в Туруханську. Кінець1719 р. і початок 1720 р. він провів в Іркутську, подорожуючи Байкалом і заБайкал, весною плавав Ангарою.24 Святитель під час цих подорожейправив богослужіння, висвячував священиків, укріпляв у вірі новохрещене корінненаселення Сибіру, закладав каплиці та храми.
1721 р.митрополит Філофей знову йде на спокій у Тюменський монастир, де провів останніроки життя у великій бідності, не отримуючи навіть призначеної йому пенсії.Насамкінець, 1726 р., 76-літнім старцем схимонах здійснює свою останнюпроповідницьку подорож в Обдорськ до язичників-остяків, дорогою оглядаючивлаштовані ним раніше церкви та зміцнюючи у вірі своїх духовних дітей.Упокоївся сибірський апостол 31 травня 1727 р. в Троїцькому Тюменськомумонастирі, де за заповітом його й поховали.25
Наступник Філофеяна Тобольській кафедрі митрополит Антоній Стаховський писав про нього так: «Цейархієрей працю євангельської проповіді здійснював до своєї смерті; охрестив уСибіру до 40000 язичників і побудував для них 37 церков», закликаючи до Христане страхом, але «тільки євангельською проповіддю та своїми трудами».26
Російськоюцерквою митрополит Філофей Лещинський зарахований до лику святих. Учасникамиапостольського подвигу митрополита Філофея було чимало українців, однак іменалише декотрих нам відомі. З українців, без сумніву, соратниками святителя булиАнтоній Платковський, якого взято з Москви 1717 р. ієродияконом, а потімпризначено будівельником Іркутського монастиря (з 1730 р. його архімандрит), девін започаткував і місійну школу. Також архімандрит Іларіон Лежайський. Зісвітських осіб допомагали митрополитові вже згадуваний Григорій Новицький таІван Перевицький, заслані в Сибір у справі гетьмана Мазепи. Григорія Новицькогогетьман Мазепа призначив своїм резидентом у Польщі. Коли викрили союз гетьманаз Карлом XII, Новицький одержав наказ російського уряду повернутися до Києва,де його ще до Полтавської битви узяли під варту, як свояка Орлика. Вивезений доМоскви, і перебуваючи у в’язниці, він подав 1712 р. чолобитну Сенатові, у якійпросив залишити його в Москві за порукою, а не засилати, як було вирішено, уСибір. Прохання його відхилили й у жовтні 1712 р. заслали до Верхотур’я.Митрополит Філофей під свою відповідальність брав Новицького в місійніподорожі, які той описав в «Кратком описании о народе остяцком» 1715 р.Новицького, як і Перевицького, було поставлено для нагляду й керівництвахристиянського життя новохрещених остяків. Закінчилося життя ГригоріяНовицького мученицькою смертю. Його вбили після смерті митрополита Філофеяостяки-погани.27
б) Святитель Іоан(Максимович).
Коротким булоархипастирське служіння митрополита Іоана в далекому Сибіру й на схилі літ воноздійснювалось, але все-таки він залишив помітний слід в історії цього краю, які в історії всієї Церкви.
Народивсясвятитель Іоан у м. Ніжині, на Чернігівщині в грудні 1651 р. Згодом з батькамита з шістьома меншими братами він переїжджає жити до Києва. Родове прізвищебатька було Васильківський, та він частіше підписувався Печерський, бо живнедалеко від Києво-Печерської Лаври.1 Від імені батька Максима ставвін Максимович, тобто від звернення по-батькові. Трансформація зверненняпо-батькові у прізвище довершилась у Росії.2
Майбутнійсвятитель здобув освіту в Київській Колегії, з часом реформованій в Академію.Під керівництвом обдарованих викладачів Інокентія Гізеля, ІоанікіяГалятовського й інших відданих Православ’ю та православній богословській науцівчителів, у ньому було посіяно глибоку любов до богословських занять, яким віні віддавався з усією ревністю молодості. Блискуче закінчивши 1676 р. курсМогилянської Колегії, він залишається при ній учителем латинської мови. Тоді жі прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі. Молодому ченцю даютьвідповідальний послух проповідника й відтоді розкривається його особливийталант до проповідництва.3
1681 р. вжеієромонаха Іоана Максимовича призначають намісником Новопечерського БрянськогоУспенського монастиря, відомого під назвою «Свєнського». На прохання КиївськоїЛаври, цар Феодор Олексійович віддав цей монастир, хоча він перебував уже натериторії Росії. Віддав із метою переховування в ньому братії та їїархімандрита на випадок військових дій. Ієромонах Іоан Максимович був першимнамісником від архімандрита лаври в цьому монастирі, займаючи становище«Новопечерського» намісника впродовж 15 років.4
1606 р. ІоанаМаксимовича призначають архімандритом Єлецького монастиря, а 10 січня 1697 р. вМоскві патріарх Адріан5 висвячує його на Чернігівську архіпастирськукафедру.
АрхієпископаІоана любила й шанувала чернігівська паства за його натхненні богослужіння таглибоко повчальні проповіді. Тому дуже шкодувала Чернігівщина за улюбленимархієреєм, коли розійшлася чутка про призначення архієпископа Іоана в далекийСибір на кафедру митрополита Тобольського й усього Сибіру.
Мало хто зархієреїв погоджувався бути архіпастирем Сибірським. Клімат Сибіру, а щебільше, контингент людей, які жили там, лякав їх. Крім темних і ворожихіновірців у Сибіру було багато злочинців, котрі відбували покарання. Тому йшлина Тобольську кафедру святителі, готові на самопожертвування заради поширеннявіри Христової. Невипадково серед них стільки святих, уславлених нетлінністю мощіві численними чудесами.
Іоан опікувавсяосвітою духовенства, цим доповнюючи апостольську працю невтомного святителяФілофея.7
Провидіння Божезвело разом ці дві могутні постаті, двох великих українців — Іоана й Філофея —для справи благовістя. Не здійснив би митрополит Філофей своїх героїчнихмісіонерських подорожей, якби залишився управляти митрополією. Тільки завдякиспільній праці двох святителів, місіонерська справа одержала такий поштовх,який протягом майже цілого століття відчували наступні місіонери. Без цьогопоштовху налагодити місіонерську справу було б майже неможливо. Резонансспільної діяльності двох архіпастирів докотився до Аляски й далекого Китаю.
1714 р. святительІоан відправив у Пекін місію на чолі з архімандритом Іларіоном (Лежайським). УТобольську він розпочав видавничу діяльність, використовуючи створену ним уЧернігові типографію. До цього часу належить видання митрополитом Іоаном«Илиотропиона» слов’янсько-російською мовою, щоб його розуміли і сибіряки, ці«діти природи».8 Це був останній твір святителя, а до нього з-підпера свят. Іоана вийшло багато інших. У Чернігові він видав «Нравоучительноезерцало» 1703 р. і 1708 р. «Толкование на 50-ий псалом» 1708 р., «Царский путьКреста» 1709 р.; «Богомыслие» 1710—1711 рр… З його іменем також пов’язують«Латино-греко-российский лексикон»9 та інші твори. Свою працю над«Илиотропионом», як свідчать деякі дослідники, митрополит Іоан розпочав щеобіймаючи посаду викладача в Києві, де видав його латинською мовою. І тільки вТобольську, до кінця опрацювавши, випускає слов’янсько-руською мовою.«Илиотропион» у перекладі з грецької — соняшник. Цей улюблений ще з юних літсвятителем образ соняшника став для нього аналогією, яка допомагала виявитиузгодження волі людської з волею Божою. Отож святитель і поклав цей образ воснову «Илиотропиона». «Єдиним істинним засобом для досягнення нашогоблагополуччя, — у цьому житті й у майбутньому — пише святитель, — є постійнезвернення нашої уваги в середину самих себе, на власну совість, на свої думки,слова й діла, щоб зважити їх не упереджено: це відкриє нам наші помилки в життій укаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей є всеціле вручення всього єстванашого, всього себе з усіма обставинами нашого життя волі Божій. Емблемоютакого звернення нашого до Бога нехай слугує нам рослина соняшник, нехай вінбуде завжди перед очима нашими.
Християнине!Запам’ятай це раз і назавжди, що соняшник і в похмурі дні рухається по колу засонцем через незмінну любов і потяг природний до нього. Нашим сонцем, освічуючинаш життєвий шлях, є Воля Божа; вона не завжди безхмарно освітлює нам дорогужиття; часто з ясними днями чергуються похмурі для нас дні: дощі, вітри, буріздіймаються. Але нехай буде така ж сильна любов наша до нашого Сонця, воліБожої, щоб ми нерозлучно з нею могли й у дні неспокою та скорбот, як соняшник удні похмурі, продовжувати безпомилково пливти життєвим морем, за наказами«барометра» й «компаса» волі Божої, яка провадить нас у безпечну пристаньвічності».10
Тепер зрозуміло,чому святитель Іоан погодився на Сибірську кафедру — він сприйняв цепризначення як Волю Божку, котрій неодмінно слід коритися без нарікань і скарг.Він розумів, що дуже потрібний цій пастві й віддавав їй усі свої сили йталанти. Як свідчать сучасники святителя, для пастви своєї митрополит Іоан бувне начальником, а справжнім духовним батьком, зв’язок із нею був у ньоговнутрішнім, глибоким і сердечним. У спілкуванні з усіма, він був простим ідоступним. Двері його дому завжди були відчинені для всіх, особливо віндопомагав найбіднішій верстві населення своєї єпархії не тільки словом, а йділом. Уже за життя митрополита Іоана його паства бачила в ньому великогомолитвеника за неї перед Богом. Він майже щоденно здійснював богослужіння вхрамі. У вікнах його келії до глибокої ночі, а часом і до зорі, можна булобачити відблиск свічки та слабку тінь молитовно схиленої фігури перед невеликиманалоєм. Особистий приклад святого чистого життя, який доводив істинністьправославної віри, робив свій внесок у справу навернення й удосконаленняхрещених, який був не меншим від внеску найсміливіших і самовідданихмісіонерів. Один подвиг доповнював інший і це приводило до надзвичайних успіхівмісіонерської справи.
На колінах передіконою Божої Матері, привезеною з Чернігова, 10 червня 1715 р. скінчив своє життясвятитель. Пам’ять про святителя Іоана бережуть сибіряки, а в Україні, на жаль,мало знають про свого святого. Він і сьогодні спочиває в Тобольському соборі.1916 р. святителя Іоана Максимовича було канонізовано Російською ПравославноюЦерквою.11
По смертісвятителів Іоана Максимовича та Філофея Лещинського, причислених до ликусвятих, Сибірську кафедру очолив ще один українець — митрополит АнтонійСтаховеький (1721—1740), за якого почався відхід хрещених до старої віри.Антоній Стаховський головну увагу зосередив на збереженні жнив, зібраних йогопопередниками. 1727 р. він звітує Святійшому Синодові про відхід у язичництвоостяків і просить розширити систему пільг. Синод дає Антонію 1000 рублів і вуказі від 1730 р. рекомендує відмовитися від насильницького хрещення й незалучати до цієї діяльності «жорстких» місіонерів.
Усіх своїх силдокладав митрополит для розвитку й заохочення місіонерства в Сибіру. Турбуючисьпро справжніх опікунів над новонаверненими християнами, св. Антоній не тількисприяв місіонерській праці своїх попередників, а й сам продовжив її. Вінпосилює духовні місії на Камчатці й у Китаї. 1725 р. в ІркутськомуВознесенському монастирі відкриває російсько-монгольську школу, яка готуємісіонерів для Монголії і Китаю, виділяє самостійну Іркутську єпархію длякращого успіху місіонерства. Митрополит Антоній реорганізує в Тобольськуслов’янсько-російську школу, збільшує в ній термін навчання. У пам’яті народузалишився св. Антоній як будівничий храмів і монастирів. При ньому вперше вСибіру на Тагільському заводі відлито великий дзвін вагою 1011 пудів дляСофійського собору Тобольська. Спочив він 1740 р. Канонізований РосійськоюПравославною Церквою 1984 р.12
Після митрополитаАтонія Стаховського, який спочив 1740 р., був цілий ряд митрополитів-українців,котрі очолювали сибірську кафедру: Нікодим (Сребницький) з 29.05.1740 р. до1741 р., Арсеній (Мацієвич) з 1741 р. до 1742 р., Антоній (Нарожницький) з26.09.1742 р. до 9.10.1748 р., Сільвестр (Гловацький) з 6.07.1749 р. до9.10.1755 р.13 Усі вони, в міру своїх сил і відповідно до термінуперебування на Тобольській митрополичій кафедрі, зробили внесок у справумісіонерства. Завершує список українських митрополитів у ХVІІІ столітті вТобольську святитель Павло (Конюшкевич).
в) СвятительПавло (Конюшкевич).
Особистістьсвятителя Павла Конюшкевича вже майже два століття викликає великузацікавленість православних істориків, починаючи з 1827 року, коли митрополитКиївський Євгеній (Болховітінов) виявив його нетлінні мощі. Того рокуприготували новий склеп під підлогою Великої Лаврської церкви, щоб перенеституди розміщені в різних місцях гробниці. І ось, митрополит Євгеній пише: «цього1827 р., 12 червня, доповіли мені, що в усипальниці під Стефанівським приділомтіло Тобольського архієрея Павла, але спочиває у гробі поверх землі і булопризначене для погребіння на новому місці, виявилось нетлінним, чому і наказавя залишити подивитись мені самому, але того дня не встиг зробити огляд. Внаступну ніч, коли я заснув, уявилась мені буря, яка хитала будівлю, від чого япрокинувсь і почув, що по залах твердими кроками хтось йде в мою спальню. Дверівідчинились і уввійшов невідомий муж, осяяний світлом, в архієрейському одязі,з гнівом на обличчі. Припіднявшись на ліжку, я хотів встати і поклонитися йому,але не міг, тому, що ноги, особливо коліна, в мене сильно затремтіли. Той, щоприйшов, сказав мені: «Чи даси нам почивати, чи ні? Не даси нам почивати, недам тобі і я ніколи почивати». Потім він вийшов такими же кроками зі спальні.Вранці я прийшов до гробу архієрея, котрого напередодні хотів оглянути. Колизняли кришку, то побачив того самого святителя Божого Павла, котрий явився менівночі, і в тому ж облаченні. З сльозами цілував я руки його, відслужив панахидуі наказав залишити гріб на попередньому місці». Через 40 років Лавру відвідавОлександр II з імператрицею в супроводі церковного історика й письменникаМ.В.Толстого. Він пише: «Разом з іншими богомольцями я спускався в цей склеп.Припідняв кришку простого дерев’яного гробу, зняв пелену з лику святителя й усіми були вражені надзвичайним нетлінням мощів. Павло був таким, ніби щойнозаснув: русе з сивиною волосся й борода, лице спокійне, з заплющеними, дещовпалими очима; руки, складені на грудях; митра та облачення — все повністюзбереглося, хоча пройшло вже майже 100 років як тіло святителя покоїться вгробі. Цього чудесного нетління не можна приписати дії повітря чи іншиймісцевий причинам, адже інші тіла в тому склепі зітліли й розклалися».1
Багатодослідників вивчали його життєвий шлях, торкаючись різних аспектів йогодіяльності. Серед авторів дорадянської доби: Зноско В. свящ. «Жизнь и чудесасвятителя Павла митрополита Тобольского и Сибирского»; Титов Ф., прот. «ПавелКонюшкевич Митрополит Тобольский и Сибирский», Титликов Б.В «Павло Конюшкевич,митрополит Тобольський». Зацікавленість особистістю св. Павла виявив КарташовА.В. у своїх «Очерках по Истории Русской Церкви». Останні праці дослідниківтакі: Симонюк В. канд. дисертація «Життя і діяльність митрополита ТобольськогоПавла Конюшкевича», Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) МитрополитТобольський, його життя та діяльність2, Нас найбільше цікавитьмісіонерська праця святителя Павла.
Початокформування його, як особистості, припадає на роки, проведені майбутнімсвятителем у своєму рідному місті Самборі, що на Галичині. Народився він 1705року в родині Самбірських міщан на прізвище Конюшкевичі. Хоча більшістьукраїнського населення Прикарпаття того часу усвідомлювала себе православними,але формально їх відносили до уніатів, бо ще 23 червня 1691 року таємний уніатєпископ Перемишльський Інокентій Винницький уже відкрито проголосив у Варшавівід себе й за свою паству про перехід православної Перемишльської єпархії доунії. Як відомо, Інокентій Винницький був останнім православним Перемишльськимєпископом, до юрисдикції якого належав Самбір. Звичайно, були ще православнісвященики, які таємно духовно окормлювали своїх вірних, були братства, можливой існували православні школи3, але все те діялося нелегально. Томунемає точних даних, де саме зробив перші кроки навчання малий Петро (таке булойого ім’я до постриження), у православній чи уніатській школі. За словамиодного з дослідників, хоч де навчався майбутній святитель, одне зрозуміло, щоформувався він у православному оточенні4. У той час православнасамосвідомість була в переважної більшості українського населення Галичини.5Відомо також, що населення Самбора було поліконфесійним: там жили латинники,уніати, протестанти, євреї та інші. Чи не відтоді, ще з дитинства, у святителяПавла виникло бажання навертати іновірців до православ’я, віри, яку сповідувалийого батьки й він. Згодом, через багато років, це бажання він реалізує вдалекому Сибіру, приводитиме до спасіння людей, що перебували в темрявіязичництва.
Батьки Петра,бачачи у свого сина особливі здібності, а також бажаючи дати йому освіту в дусіправославної віри, відправляють його, ще зовсім юного, хоч у рідне й дороге, тавсе ж таке далеке місто — Київ. Різні дослідники по-різному визначають ріквступу Св. Павла в Київську Академію. Зноско В. вважає, що 1715 році, аТитлинов Б.Ф. подає 1716—1717 р. Найімовірніше, що це був 1721 р., про щопереконливо, ґрунтуючись на простій логіці, доводить протоієрей ОлександрШвець, у своїй кандидатській роботі.6 Навчання проходило в КиївськійАкадемії, яку він закінчив 1733 р. в 28-річному віці. Того ж року йогобуло пострижено в ченці з ім’ям Павло, а через рік (1734) він прийняв сансвященика.Його, як здібного, призначають учителем риторики й поезії. У1740—1741 рр. майбутній святитель супроводжував архімандрита Київської ЛавриТимофія (Щербацького) в довгій подорожі до Санкт-Петербурга. Павла помітили,оцінили й викликали на посаду проповідника Московської Академії, яка була тодів Заіконоспаському монастирі. 1743 р. Новгородський архієпископ Амвросій(Юшкевич), учитель Павла по Київській Академії, запросив його до себе та зробивархімандритом першого за честю й багатством Юріївського монастиря, у якому вінперебував 14 років. Звідти Павла призначили 1758 р. митрополитом у Тобольськ.
Прибувши вТобольськ і познайомившись зі станом справ у єпархії, святитель Павло визначивдля себе кілька стратегічних напрямів. Перше, чим він старанно зайнявся, булопросвітництво. Колишній викладач Київської Академії та проповідник МосковськоїАкадемії відразу звернув увагу на семінарію при архієрейському будинку.Заснована ще 1702 р. митрополитом Філофеем (Лещинським), на час приходусвятителя Павла в Тобольськ вона занепала. Це, певне, була єдина семінаріяРуської Церкви, яка не мала повного курсу навчання. У ній не було вищих класівфілософії та богослов’я. Таке становище можна пояснити великим бракомкандидатів на церковні посади, через що ніколи було чекати закінчення повногокурсу навчання.7
Проте головноюпричиною занепаду семінарії була відсутність державного фінансування. Згідно зДуховним регламентом, духовні школи вважалися школами при архієрейськихбудинках. Єпархіальні архієреї мали дбати про відкриття шкіл і утримувати їх намісцеві кошти. Тому стан духовної освіти в тій чи іншій єпархії залежав,переважно, від особи єпархіального архієрея. Тобольська єпархія, хоча затериторією була й найбільшою, але далеко не багатою. Утримувати на свої коштисемінарію архієреєві було практично неможливо. Святитель Павло подає прохання вСвятійший Синод про надання їй статусу штатної семінарії, але тільки 1765 р.домігся дозволу на отримання для неї 490 рублів на рік.8
Відкрившивідсутні два класи — богослов’я та філософії — вчений ієрарх сам особисто ібезпосередньо контролював викладання уроків. Збільшивши кількість семінарськихпредметів, ревний архіпастир почав дбати про збільшення складу її викладачів.Звертається він до рідного Києва, й не стільки до Академії, скільки доКиєво-Печерської Лаври, яка завжди мала вільних учених ченців. Після зволікань,нарешті прохання сибірського святителя задовольнили й у січні 1764 року вТобольськ відіслано двох учених ієромонахів: Саватія Ісаєвича й ВеніамінаБєлковського.9
Крім піклуванняпро семінарію, яка мала виховувати грамотних пастирів-місіонерів, святительзадумав заснувати цілу мережу нижчих духовних училищ. Так, у 1759—1764 рр. уТобольській єпархії було засновано низку так званих «заказних» шкіл,розташованих у «заказах». Це були школи в Барнаулі та Троїцьку, 1760 р.— уКрасноярську й Верхотур’ї, 1761 р. — у Єкатеринбурзі, Далматові, Рафаїлові.Пізніше відкрилися школи й в інших заказах — Тарському, Томському,Самарівському, Ішимському, Туринському. Ці школи мали чотири класи: фари,інфіми, граматики й синтаксими. Після них учні мали вступати в піїтичний классемінарії.10
Святитель Павлоусвідомлював також важливість будівництва нових храмів для поширенняхристиянства на території Сибіру. Він наполягав, аби будувалися камінні церкви.Разом з тим, намагався навести порядок із процедурою оформлення церковногобудівництва, а також із збиранням коштів на будівництво нових храмів. Так, 1759р. по духовних заказах було розіслано указ; у ньому докладно перераховувалисяпункти, з яких у майбутньому мало складатися прохання парафіян про будівництвочи відновлення церкви.11
Святитель Павло нехотів миритися з безконтрольним збором пожертв на будівництво храмів. Щепопередні архієреї для нього ввели «шнурові книги» у яких ті, що збирали кошти,повинні були суворо стежити за записами пожертв. Дозволи на подібні зборивидавалися десятками й сотнями безперешкодно. Митрополит Павло обмеживкількість шнурових книг і видавав їх переважно тоді, коли будувалася каміннацерква, яка вимагала більших затрат.12 Загалом, на думкудослідників, саме Павло Конюшкевич у 1760-их роках зумів різко покращити діловодствота звітність у своєму відомстві, які за інших архієреїв велися недбало.13Завдяки порядку й контролю за час перебування святителя Павла на Тобольськійкафедрі збудовано багато храмів, особливо камінних.14
Перш за все, буловідновлено Богоявленську Церкву, яка за місяць до приїзду святителя згоріларазом із дерев’яною Захаріївською церквою. На місці Захаріївської 11 червня1759 р. митрополит Павло заклав камінну двохповерхову церкву: згори — на честьВоскресіння Христового, внизу — святих Захарії і Єлизавети, з приділом св.Димитрія Ростовського. 1 квітня 1761 р. в Тобольську було освячено каміннуХристовоздвиженську церкву. Того ж року, 12 вересня освячена в нижньому поверсікамінна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 28 квітня 1762 р. в Тобольськомужіночому монастирі архієрей освятив літню церкву Різдва Богородиці, а приБлаговіщенській церкві того ж року завершилося будівництво камінної дзвіниці. УСтрітенській церкві 27 жовтня 1762 р. освячено приділ на ім’я св. мучениціПараскеви П’ятниці.
У Знаменськомумонастирі українець Михайло (Міткевич) 1767 р. завершив будівництво камінноїдзвіниці й камінної двохповерхової церкви: внизу — на ім’я свят. Миколая, згори— на честь Казанської ікони Божої Матері.
У місті Березові1765 р. на місці згорілого храму на честь Різдва Богородиці за грамотоюмитрополита Павла побудовано камінну церкву. У м. Ялуторовську в 60-ті рокиХVІІІ століття, згідно грамоти митрополита Павла, зведено двохповерхову каміннуСтрітенську церкву. У Тюмені 1765 р. закладено камінну Успенську церкву. Намісці Спаської дерев’яної церкви, яка згоріла 4 червня 1766 р., 1769 р.побудовано камінну.
У місті Тарісвятитель освятив першу камінну двохповерхову Спаську церкву. У м. Красноярськублизько 1759 р. розпочато будівництво камінної соборної Троїцької церкви. Такожчимало збудовано й освячено преосвященним Павлом церков і в інших провінційнихмістах і селах.
Дбаючи просемінарію, яка мала випускати потрібну кількість священнослужителів, будуючихрами, наводячи порядок в єпархії, тобто, створюючи базис, митрополит Павлопостійно й безпосередньо займався місіонерськими справами. Для ознайомлення зістаном місіонерської справи в єпархії святитель Тобольський здійснював особистівізити в різні місця, незважаючи на труднощі, пов’язані з подорожами по Сибіру.Так, приміром, у лютому-березні 1762 р. він відвідав «верховні міста та іншівизначні місця Тобольської єпархії» (за маршрутом з Тобольська через Тюмень таТурінськ до Верхотур’я). Його супроводжував численний почет, який складався з архімандритів,священиків, дияконів та хористів, котрі, очевидно, були необхідні дляздійснення архієрейського богослужіння в різних місцях єпархії.15
Неподалік кафедримитрополита Павла було Джунгарське (Калмицьке) ханство, яке межувало зПівденним Сибіром річками Іртишом й Ішімом. У першу чергу сюди звернув ревнийархіпастир слово євангельської проповіді. З довірою поставилися калмики допроповіді святителя Павла й охоче хрестилися. Коли китайська армія в 1757—1758 рр.зруйнувала Джунгарське ханство, дехто з джунгарців і їхніх тайшів (князів)рятувались у російських фортецях: Семипалатинську, Усть-Каменогорську,Ямишевську й ін., а також у містах Тарі й Тобольську. Там приймали вониросійське підданство та православну віру. Серед них був сам Контайша (хан)Амурсана з жінкою Бетей і сином Пунцуком, котрі, прибувши до Тобольська, жили взаміському архієрейському будинку.16
З метоюпожвавлення місіонерської справи у Тобольській єпархії, святитель Павло 1764 р.запровадив у Тобольську посади двох спеціальних місіонерів для проповідіхристиянства серед іновірців-ідолопоклонників і для утвердження новонаверненихз язичництва в істинах православної віри. На затверджені тоді посади місіонерівсвятитель подбав призначити найосвіченіших осіб із середовища духовенства Тобольськоїєпархії.
Інструкції,правила й поради, з якими звертався святитель Павло до різних духовних осібсвоєї єпархії з цього приводу, ясно свідчать про глибоку любов та істинноапостольське піклування його про нещасних людей, що не знали правдивого Бога.Протопопів «заказчиків», а через них і загалом усіх священиків Тобольськоїєпархії святитель Павло настійливо переконував ставитися з любов’ю тапоблажливістю до ще нехрещених, заохочувати їх до прийняття таїнства хрещення,охороняти й захищати їх від лиха. Так, приміром, в інструкції протопопам —Дем’янському й Норимському святитель Павло наказував: «Поганським народампроповідувати Слово Боже та приводити їх до пізнання Єдиного ТриіпостасногоБога, у Трійці Святій славимого і поклоняємого від усього творіння Отця і Синаі Святого Духа. Навертати їх пристойним чином, беручи за приклад апостолів:добровільно, з ласкою і без озлоблення. Тих із них, котрі добровільнобажатимуть хрещення, просвіщати святим хрещенням, не обтяжуючи їх на першихпорах. Навчати їх найкоротших і найнеобхідніших молитов та спостерігати заїхніми нахилами й намірами. А вже згодом, коли охрестяться, подати їм достатньонастанов, навчити молитов і смиренно розповідати про віру, надію й любов доБога та ближнього. Запроваджувати в них християнські звичаї привітно й ласкаво.Щоб через це в інших розбудити бажання до святого хрещення, а образ іозлоблення не допускати».17
Великих зусильдоклав митрополит Павло для покращення внутрішньої організації місії. Уряд непіклувався про місію, більше заважав їй. Місцеві кошти після секуляризації булимізерні. Місіонерська справа вимагала не тільки особливого піклування з бокуєпархіального архієрея, а й штату його помічників. Відсутність місіонерівускладнювала справу просвіти іновірців; а тут, як писав митрополит АнтонійСтаховський (1721—1740) роботи вистачило б не на 70, а на 700 проповідників.18
Як ужеговорилося, святитель Павло домігся від Святійшого Синоду дозволу лише на двіпосади спеціальних проповідників місіонерів. Хоча їм і було призначенозарплату, але про регулярне надходження її не подбали. Коли Святійший Синод 19травня 1768 р. вимагав відомості з єпархії про проповідників серед іновірців,то з Тобольської єпархії повідомили, що призначена проповідникам-місіонерам:протоієрею Афанасію Туясову та протоієрею Олексію Михайлівському зарплата зкінця 1766 р. в Тобольськ не надходила.
Уряд Катерини IIпрактично припинив підтримку православної місії. Збідніла Тобольська кафедрапісля проведення секуляризації була неспроможна за власні кошти підтриматимісіонерську справу. Якщо 1753 р. в Тобольській єпархії хрестилось 462 людей, у1764 — 361 людина; то за даними Тобольської консисторії 1765 року було хрещено176 людей, 1766 року — 34 людини, 1787 року — 97 людей, а 1768 року — 30 людей.Тобто, місіонерська справа не розвивалася, а навпаки, послаблювалася. Але вцьому немає жодної провини святителя Павла. «Згори» більше цікавилисястворенням нового в катерининському дусі наказу для місіонерів, аніж проблемамимісіонерів.19
На жаль, імісіонерська справа часом страждала від зловживань виконавців. Вони перебувалидалеко від начальства, у віддалених улусах і святу справу, бувало,перетворювали на предмет наживи, хоча святитель Павло категорично наказував:«місіонерську діяльність проводити з усяким старанням і добрим порядком неображаючи й не озлоблюючи нікого й до хабарів не торкатися».20
Але частоновохрещене населення тубільців, під впливом своїх нехрещених одноплемінників,звинувачувало місіонерів і в неіснуючих зловживаннях. Скарги на примусовенавернення в християнство надходили до Синоду постійно ще при попередникахмитрополита Павла. Однак Синод ставився до них раніше з недовірою. Тепер, колидо влади прийшла Катерина II, ситуація змінилася. Відчувши її ставлення доархієреїв і до Церкви загалом, скаржники безперервною чергою потягнулися вПетербург. Оббиваючи пороги установ і начальства, ходаки очорнювали своїх,невгодних їм священиків, протопопів і, зокрема, архієрея. Обер-прокурорМеліссіно й імператриця були готові слухати й вірити будь-яким звинуваченням намитрополита Павла, як земляка митрополита Арсенія Мацієвича *, і,зокрема, звичайно, підозрювали в ньому ворога секуляризації.
Підозри ці булинебезпідставні. Після сумнозвісного указу від 26 лютого 1764 року в Сибіру вмонастирів було відібрано вотчини з селянами й самі монастирі розділено накласи. З 17-ти монастирів, на які всі сибірські митрополити покладали надії, якна найкращий засіб боротьби з розколом і поганством, шість було закрито, ті, щозалишилися, після конфіскації земель були сильно підірвані в засобах існування,бо в малозаселеному бідному Сибіру землеволодіння були значно важливішими дляних, ніж для монастирів у центральній Росії, які крім від земель, мали багатоінших прибутків.
Отже, суми наутримання архієрейського дому й монастирів виявилися зовсім недостатніми.Святитель Павло не міг і не хотів приховувати свого негативного ставлення дозакриття монастирів. Маючи великий життєвий досвід і проникливий розум, вінбачив, що багато сибірських чернечих обителей, не маючи засобів для існування,заглохнуть і не служитимуть уже справі просвіти сибірських народів21.Тому святитель Павло зробив сміливий і дуже небезпечний крок. Потрібна буланеабияка мужність, щоб після відомої всім розправи над Арсенієм Мацієвичемподати свій протест проти указу про секуляризацію.
Це сталосянаприкінці 1764 року. Хоча своїм поданням до синоду святитель намагавсязахистити свою Сибірську митрополію, але всім було ясно, що це протест противсієї державної політики ставлення до церкви. Ряд дослідників стверджуютьреальність цього протесту: митрополит Іларіон (Огієнко), Симонюк В., прот.Олександр Швець. Є такі, що не погоджуються з цим твердженням. Так, КарташевА.В. пише: “По некоторому недоразумению до конца XIX в. в историческойлитературе имя митрополита Павла примешивалось к делу митрополита Арсения”22.У своїх доказах він був щирим, шляхетним, справедливим ревнителем чистоти йуспіху Православ’я. Синод не зважив на його докази, а вища державна владасприйняла їх як виклик. Відтоді святитель Павло став особистим ворогом КатериниII. За її наказом Синод наприкінці 1764 р. відкриває вправу на митрополитаТобольського Павла. Ставши дисидентом, святитель терпів різні несправедливостіта цькування з боку Синоду та світської влади. Протест став головною причиноюнегативного ставлення та звільнення митрополита з Тобольської єпархії 23.
З тексту записів,поданих Синодом на вимогу неправославного напіватеїста обер-прокурораМеліссіно, й відповідей на них митрополита Павла видно явні перебільшення тапрямі наклепи скаржників. Детально вивчивши скарги на митрополита Павла, атакож його листування з Синодом, історик Титлинов В. дійшов висновку, щосвятитель Павло діяв згідно з традиціями й законами ХVIII ст., а справа,заведена на нього, була на основі фальшивих скарг або перебільшень24.Катерина, зводячи до смерті митрополита Арсенія, з самого початку свогоцарювання пильно стежила за особистістю митрополита Павла. Не дивна томуреакція Катерини II на відгук про святителя Павла вченого абата Шаппа. Цейфранцузький астроном 1761 р. прибув у Тобольськ для спостереження проходуВенери перед Сонцем. При цьому був присутній митрополит Павло. Пізніше абатШапп відізветься про святителя Павла, як про вчену людину. Він називає йогоревнителем віри, коректним і приємним у спілкуванні. Абат пише, що Павло «мігби служити взірцем для всього християнського духовенства». Чи-
таючи ці рядки,вже 1768 р. Катерина роздратовано зазначає: «Ось чудовий взірець, який пропонуєабат для наслідування: невіглас і фанатик! Цей прелат крім того був гордим імстивим. Вади, за які він повинен був недавно залишити свою єпархію».25.
На виклик Синодусвятитель Павло прибув у Москву 2.04 1768 р. Тут він, умовлений своїми друзями,написав прохання про звільнення його на спокій у Києво-Печерську Лавру.Імператриця затвердила відпуск на спокій, правда, без пенсії та без прогоннихгрошей. Прибувши в Київ, митрополит Павло повністю віддався молитовній,постовій і доброчинній підготовці до своєї мирної християнської кончини,оточений дедалі більшою шаною віруючого народу. Упокоївся митрополит Павло4.11.1770 р. за старим стилем. Через чуму, яка лютувала в Києві й відсутністьмитрополита (Київська митрополія на той час була овдовівшою), а такожвідсутність розпоряджень Синоду, тіло святителя Павла 1,5 місяця залишалосянепохованим. Похорони, нарешті, відбулися 19 грудня 1770 р. При закритті гробувиявилося, що тіло не розклалося. Безперервний ряд чудесних зцілень замолитвами до нього йшов із тієї пори й до спроби перенесення гробу 1832 р. іпісля того переходить в XX століття й до сьогодення26. Отакою є долянашого великого земляка, українця митрополита Павла Конюшкевича.
Велика кількістьчудес від нетлінних мощів святителя Павла й усенародне його шанування яксвятого угодника Божого спонукало Київську міську Думу звернутися до вищоїцерковної влади з пропозицією всенародного прославлення пам’яті святителя.Прославлення мало відбутися 1915 р., але Перша світова війна перешкодила цьому.Помісний Собор РПЦ 1917—1918 рр. теж збирався канонізувати святителя, протеобставини воєнного часу змусили собор припинити свою діяльність. 1984 р. зблагословення Московського патріарха Пімена у зв’язку з підготовкою до свята1000-ліття Хрещення Русі було встановлено святкування на честь соборуСибірських святих, серед котрих — святитель Павло Тобольський.
ПроведенняАрхієрейського собору та майбутню канонізацію святителя Павла Конюшкевича булоофіційно започатковано рішенням Священного Синоду УПЦ КП від 15 грудня 1997 р.під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета.Немало причинилися до появи цього рішення земляки святителя Павла самбірчани,які пам’ятали про нього й на його честь збудували величний храм. Перші розвідкипро святителя Павла разом із місцевими істориками зробив прот. Іван Швець, тодіклірик церкви Різдва богородиці м. Самбір (зараз викладач КДА). Після ньоговивченням життя й діяльності митр. Павла зайнявся брат, прот. Олександр Швець,який написав і захистив кандидатську дисертацію про нього.
Нарешті, відбувсясторіччями очікуваний Собор, перший пункт ухвали якого проголошує: «Приєднатимитрополита Тобольського Павла Конюшкевича до лику святих для церковногошанування й занести його ім’я у православний церковний календар». У документідіяння освяченого Архієрейського Собору УПЦ КП «Про канонізацію святителя ПавлаКонюшкевича (1705—1770) митрополита Тобольського говориться: «Митрополит Павлоє окрасою Церкви Христової, зразком самовідданого святительського служіння,утвердженням православ’я і подвижником благочестя. Справжньою величчю дихаєпроста, незламна у правді своїй, як старозавітні пророки, пряма і
грізна постатьсвятителя Павла».27. Мощі митрополита Павла після піввіковогоперебування під уламками Успенського храму Києво-Печерської Лаври нині знайденой поставлено для поклоніння віруючих.

РОЗДІЛ V.
УКРАЇНСЬКІПРАВОСЛАВНІ МІСІОНЕРИ ІРКУТСЬКОЇ МІСІЇ
5.1 ЗаснуванняІркутської єпархії
Тобольськаєпархія, заснована при патріархові Філаретові 1621 р., понад сто років булаєдиною на всій території Сибіру. На Тобольську кафедру на початку XVI й у XVIIстолітті посилалися, переважно, діяльні й учені ієрархи. Та якби вони невиявляли свою ревність щодо церковного благоустрою єпархії, для них фізичнобуло неможливо керувати всіма парафіями й монастирями Східного Сибіру,віддаленими від Тобольська на тисячі кілометрів. Управління церковними справамиСхідного Сибіру було особливо важким для тобольських архіпастирів. «Те, що погромадянському відомству поручалося цілим десяткам воєвод, по церковномупокладалося на одну людину».1
На МосковськомуСоборі 1667 р. було вирішено заснувати архієпископію в Тобольську та єпископіюна Лені, а Тобольськ піднести на ступінь митрополії. Однак, зроблено булотільки останнє.2 Питання про заснування нових єпархій Сибірупіднімалося й на Московському Соборі 1681 р. «Архієрейська додатковаприсутність потрібна й необхідна для того, що Сибірський край просторий і вньому безліч народу, що Христа не знає, також деякі міста на далекій відстанізнаходяться від архієрейської кафедри, а саме, в Сибірському краї відстоличного міста тієї єпархії до Даурських і Нерчинських і Албазинськихостровів і до інших подібних багатьох місць за один рік, і за півтора, і за дваледве переходять, а в тих далеких місцях християнська віра не розширюється».3
Патріарх Іоакимвизнавав за необхідне дати Тобольському митрополитові чотирьох вікарнихархієреїв: у Тюмень, Верхотур’є, Єлисейськ і за Байкал — у Даурію.4«Але всі ці й подібні пропозиції, переважно через брак коштів для утриманняархієреїв і їхніх кафедр, залишалися без виконання до 1707 р.».5
1706 р. напрохання Тобольського митрополита Філофея (Лещинського) в Іркутську булозатверджено вікаріотство Тобольської єпархії.6 Вікарним єпископомпризначили колишнього намісника Київського Пустинно-Миколаївського монастиряархімандрита Варлаама (Косовського), котрий пробув у Іркутську з 1707-го до1710 р., а потім самовільно виїхав у Москву, де до призначення на Тверськукафедру (1714) «тільки за титулом вважався Іркутським Вікарієм».7Мізерне забезпечення, невлаштованість єпархіальних справ «неприємності змісцевою владою і розпущеність народу» — все це призвело до того, що єпископВарлаам залишив Іркутськ.8 Іркутською паствою, як і раніше, керувалиТобольські митрополити.
Великийсибірський благовісник і просвітитель сибірських народів митрополит Філофей(Лещинський) був першим і єдиним з Тобольських архіпастирів, хто відвідавІркутськ. У березні 1719 р. він поїхав через Іркутськ за Байкал, а в травніповернувся в Іркутськ. Святитель Філофей освятив дерев’яну церкву ВоздвиженняХреста Господнього в Іркутську, «про що свідчив пам’ятник, який стояв на місціпопереднього дерев’яного храму, поблизу камінної Христовської Церкви».9Пізніше наступник митрополита Філофея святитель Христовий Іоан (Максимович) зТобольська «відправив як благословення Іркутській пастві, як своїй, список зчудотворної Абалацької ікони Божої матері, при чому в силабічних віршах своїхбажав від Пречистої Діви-Матері всякого роду тимчасових і вічних благ, і щобсамому йому особисто відвідати її».10 Кончина святителя Іоанна 1715 р.перешкодила цьому наміру.
1721 р. вікаріємв Іркутськ було призначено єпископа Ігнатія (Смола), але він відмовився відпоїздки в Сибір.11
У першій половині1722 р. Петро І наказав Синодові вибрати й «поставити в Іркутськ такогоархієрея, котрий був би вченим, для навернення тамтешніх народів у християнськувіру».12 Джерела свідчать, що заснування самостійної Іркутськоїкафедри було пов’язано з просвітою світлом Христової віри язичників і ламаїстівСхідного Сибіру.
Один із членівСиноду архімандрит Чудового монастиря Феофілакт (Лопатинський) сам «просився вІркутськ, ради євангельської проповіді», і говорив, що «він шукає Іркутськогоєпископства не ради цього єпископства, а ради місіонерської справи, котра булаз ним з’єднана».13
Синод представивПетру І кандидатуру самого архімандрита Феофілакта, але попри це не хотіввідпускати його, вважаючи потрібним у Синоді. Пропонувалися на Іркутськукафедру й інші кандидати: Білозерський архімандрит Ірінарх, обер-ієромонахфлоту Рафаїл (Заборовський) і Печерський архімандрит Іван (Сенютович).14Але ніхто з них не горів бажанням потрудитися на ниві місіонерській, у далекомуСибіру, серед темних народів. Петро І розумів, що не буде від них користі наІркутській кафедрі, тож відхилив усі пропозиції Синоду.
Ніхто зкандидатів на єпископство не хотів їхати в Іркутськ. Усі боялися, непогоджувалися навіть ті, котрі завинили й перебували під загрозою покарання.Так, навіть Коломенський митрополит Ігнатій, що потрапив в опалу при ПетріВеликім, почувши рішення царя про те, що з найяснішої милості йому дозволенозалишитися в єпископському сані але тільки в Іркутську, у присутності Синодулежав у ногах Петра та слізно благав і вимолив собі звільнення від цьогопризначення, визнавши за краще бути ув’язненим у Ніловій пустині.15
У такій ситуаціїуряд не міг не скористатися невизначеністю становища єпископа ІнокентіяКульчицького, що перебував в Іркутську протягом 5-ти років, уже звик до цьогокраю і ніколи ні на кого не скаржився. Саме такий терплячий більше ніж будь-хтоінший був спроможний на рівноапостольське надзвичайно важке служіння. 26 липня1727 р. великий сибірський молитовник і чудотворець, перебуваючи в ІркутськомуВознесенському монастирі, одержав указ про призначення його єпископомІркутським і Нерчинським.16 Ось рядки цього указу: «Указ ЇїІмператорської Величності, Самодержиці Всеросійської із Святійшого УрядовогоСиноду, Преосвященнійшому Інокентію, Єпископу Переяславському, 15 січня 1727 р.її Імператорська Величність, знаходячись у зимовому домі, за докладомСвятійшого Синоду, наказала бути в Іркутську Єпископом Вашому Преосвященству».17
На другий деньпісля отримання указу про своє призначення, святитель Інокентій сповістив проце духовенство нововідкритої Іркутської Єпархії. Оригінал цього святительськогорозпорядження зберігається як святиня в Іркутській Спаській церкві, в зимовомухрамі в позолочених рамках під склом біля ікони Святителя Інокентія.
Окружною грамотоювід 1 вересня святитель вітає Іркутську паству такими словами: «Божою МилістюПреосвященнійший Інокентій, Єпископ Іркутський і Нерчинський. У місті Іркутськувсім церквам святої Східної синам послушним духовним і світським. БлагодатьГоспода нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехайбуде з усіма вами: Оскільки благословенням Божим, її Імператорська Величність,маючи серце своє благодатне в руці Божій, за докладом Святійшого Синодублаговолила мене милостивим своїм Імператорським указом призначити в Іркутськуєпархію дійсним Єпископом, і титулувати себе по тій єпархії, як і ранішебувало, того радимо раніше всіх творити моління за її Імператорську Величністьпро здоров’я і всієї її Імператорської Величності високої Фамілії, СвятійшогоСиноду, також і про наше смирення титулуючи нас Іркутським і Нерчинським. Такожмолимо вас і архіпастирськи наставляємо: мудруствуйте однодумно, друг друговічесть велику творіть, мир і любов між собою маючи, як і Апостол святий Павлоповчає. Цього навчайтеся, це наслідуйте, цього тримайтесь, і так тимчасовіблага і вічні удостоїтись наслідувати всеусердно бажаємо і благословенняпосилаємо. Амінь. Інокентій єпископ».18
Таким чином,Іркутська паства з 15 січня 1727 р. вийшла з під опіки Тобольськогомитрополита, а Іркутська єпархія здобула свою самостійність. Звідси починаєтьсянаступництво її ієрархії.
Ось списокІркутських єпископів-українців XVIII століття:
1. ІнокентійКульчицький, єпископ з 1727-го до 1731 р.
2. ІнокентійНерунович, єпископ 1732—1747 рр.
3. Софроній Кристалевський,єпископ 1772—1789 рр.
4. ВеніамінБагрянський, єпископ 1789—1814 рр.
 
5.2 Іркутськісвятителі-місіонери
 
а) СвятийІнокентій (Кульчицький).
Уславленийдивними чудесами святий Інокентій, єпископ Іркутський, котрим пишаєтьсяРосійська Православна Церква, народився приблизно 1680—82 р. на Чернігівщині.Іван Власовський стверджує, що св. Інокентій походив зі стародавньогоукраїнського шляхетського роду Кульчицьких на Волині, але батьки йогопереселилися на Чернігівщину.1
Історик ХижнякЗоя Іванівна вважає, що він походив з галицького шляхетського роду.2При хрещенні йому було дано ім’я Іван. Він рано втратив батьків, тожвиховувався в родичів. Один із них — Г.Кульчицький — був перекладачемПосольського, згодом Малоросійського приказу, він виконував місію Московськогоуряду в польського Короля Яна Собєського, а 1672 р. їздив у Батурин доД.Многогрішного.
Дядько Інокентіябув писарем В. Кочубея, за зв’язки з яким Іван Мазепа заслав його до Сибіру.3
Богословськуосвіту святитель здобув у Київській Академії в останніх роках ХVІІ століття. УКиєві він увійшов до братії Києво-Печерської Лаври, де прийняв чернечий постригз ім’ям Інокентія. 1708 р. стає ієромонахом і вже невдовзі, за наказомцерковної влади, залишає Київську Лавру й Київ. На початку 1710 р. ієромонахІнокентій (Кульчицький) прибуває в Москву та обіймає посаду вчителя словесностів слов’яно-греко-латинській академії. Тоді її ректором був учений архімандритФеофілакт (Лопатинський), котрий згодом став членом Святійшого Синоду. Тут вінпробув до 1719 р., викладаючи також метафізику, філософію та моральнебогослов’я, обіймаючи посаду префекта.4
У числі тридцятишести ченців Інокентія викликали в Олександро-Невський монастир і призначили накорабель «Самсон». Служив він і першим обер-ієромонахом у Фінляндському корпусіпри мисі Або. Наприкінці 1720 р. став намісником Олександро-Невської лаври, а5.03.1721 р. хіротонізований на єпископа Переяславського (Залеського) зпризначенням головою Пекінської духовної місії.5
Велися довгіпереговори російського уряду з китайським про пропуск очолюваної єпископомросійської духовної місії, і святитель впродовж п’яти років залишався вневизначеному й важкому становищі, до 1725 р. перебуваючи в Селенгінську, заБайкальським озером, а з 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі. Щобпрогодуватися, супутники єпископа Інокентія займались риболовством. Самсвятитель латав зношений одяг, писав «у подяку за хліб» разом зі своїм диякономікони для Селенгінського Троїцького монастиря. За час перебування в Забайкаллі,святитель вивчив бурятсько-монгольську мову й почав проповідувати Христовевчення серед язичницького населення.6
1725 р. святительІнокентій отримав указ Святійшого Синоду, яким йому дозволялося виїхати вІркутськ і там очікувати наступних вказівок. В Іркутську він оселився уВознесенському монастирі, де займався «обробкою відведеного йому городу,бесідами з інородцями й дітьми».7
15 січня 1727 р.владика одержав призначення на кафедру єпископа Іркутського й Нерчинського.Відтоді діяльність місіонерів Східного Сибіру стала успішнішою. СвятительІнокентій був «першим благодатним світильником і духовним збирачем» СхідногоСибіру.8
Ми вже відзначалитруднощі, з якими зіштовхувалися Тобольські ієрархи, але тут ситуація була щегіршою. Тобольська кафедра була більш-менш облаштованою, а в Іркутську всепочиналося практично з нуля. Близькість китайського кордону, обширність імалозаселеність єпархії, численні народи, не просвічені Христовою вірою,бездоріжжя та бідність — усе це робило архіпастирську працю важкою, а життянадзвичайно скрутним. Першою проблемою, що постала перед святителем Інокентієм,була відсутність житла в Іркутську. Дім, подарований єпископу Варлаамудворянином Перфільєвим, було забудовано м’ясними рядами. Єпископу Інокентіюзалишилося тільки тулитися у Вознесенському монастирі. Але монастир стояв заширокою та швидкоплинною річкою Ангарою, переправа через яку була важкою,інколи небезпечною, а в окремі місяці просто неможливою.
25 вересня 1727 р.святитель звернувся в Магістрат із проханням про дозвіл оселитися в будинкуколишнього бургомістра Михайла Сухова, але йому відмовили. Ще рік тривалоклопотання про надання помешкання, але тільки після від’їзду графа СавиВладиславовича, посла її імператорської величності, котрий гальмуваввлаштування єпископа, воєвода Ізмайлов дозволив зайняти будинок, але не Сухова,а зовсім скромний боярина Єлєзова, де архіпастир так і не оселився.9Отак, замість того, щоб спрямувати всі свої зусилля на розбудову єпархії,святитель, через бюрократизм і байдужість влади, мусив марнувати час на власневлаштування.
Які маємовідомості про фінансове забезпечення першого Іркутського єпископа? Відомо, щоТобольський Митрополит через свого приказного Слопцова виділив єпископуІнокентію на його утримання 104 рублі 42 коп. на рік. Враховуючи віддаленість ідорожнечу на всі життєві потреби, ця сума була критично мізерною. Треба зважитина те, що на забезпеченні єпископа був великий почет із 12 чоловік, а саме:ієромонах Лаврентій, двоє ієродияконів — Тарасій і Серафим, іподиякон — ЄгорРещіков, троє хористів, п’ятеро піддяків. Усіх їх було призначено з єпископомІнокентієм у Пекін, і тепер вони, не відкріплені від нього, вимагали і їжу, іодяг. Правда, вони були потрібні для архієрейського служіння.10Отакою була матеріальна база єпископа-місіонера.
НаглядачТобольського архієрейського приказу Никифор Слопцов за наказом митрополитаТобольського передав новому архіпастирю в управління ті самі церкви ймонастирі, якими раніше опікувався єпископ Варлаам, вікарій ТобольськоїМитрополії, але чомусь без Керенського та Якутського монастирів, міст Якутськай Ілимська з уїздами, які належали до Іркутської провінції, і навіть безСеленгенського Троїцького монастиря, розташованого в середині Іркутськоїєпархії.
До складуновоствореної єпархії ввійшли в місті Іркутську 9 церков, а саме: СоборнаСпаська і Богоявленська — обидві камінні та п’ять парафіяльних дерев’яних. ВІркутському дистрикті 15 церков. За Байкалом — Преображенський Посольськиймонастир і 13 парафіяльних церков. У Нерчинському заказі: у містіТройце-Воскресенська а в уїзді 6 парафіяльних церков. Отже, в управлінняєпископа Іркутського від Тобольської митрополії відійшло 43 церкви, з нихІркутська Спаська, Богоявленська й у Нерчинську Тройце-Воскресенська називалисясоборними, і 3 монастирі: Вознесенський, Знаменський і ПосольськийПреображенський.
З передачеюцерков і монастирів, Слопцов передав Преосвященному Інокентію багатонезакінчених ним слідчих справ, зокрема скаргу провінціал-інквізитора Ієвлєвата братії Вознесенського монастиря на архімандрита Антонія Платковського.Причиною незавершеності останньої справи, за словами Слопцова, був від’їздПлатковського в китайське прикордоння до надзвичайного посланника.11
Перед відкриттямІркутської єпархії Тобольські ієрархи керували нею за допомогою розпорядженьчерез Монастирський Вознесенський приказ й Іркутських заказчиків, а з 1720 р.через архімандрита Антонія Платковського, а в разі його відсутності черезнамісника Вознесенського монастиря ієромонаха Корнилія, а потім ігуменаПахомія. Взявши управління єпархією, єпископ Інокентій утворив, за прикладомінших єпархій, архієрейський приказ, до якого ввійшли: ігумен Пахомій,приказний наглядач Олексій Попов, підканцелярист Єгор Рещіков, і найманий писарАртемон Шликов. Система інквізиторства змусила святителя Інокентія ввести доскладу єпархіального управління інквізитора для нагляду за духовенством і дляприсутності при розгляді слідчих справ особливої ваги. (Синод у перший ріксвого заснування (1721) вирішив, наслідуючи державні управлінські структури,призначити протоінквізитором Пафнутія, ієромонаха Данилового монастиря. Уєпархіях узаконено бути в кожній по-одному провінціал-інквізитору з чернечогочину, котрих затверджував Синод. Провінціал-інквізиторам було дано право вмонастирях і підпорядкованих їм містах і заказах від себе призначитиінквізиторів. Інструкція для церковної інквізиції складалася з 47 пунктів, зяких особливо вражають шість перших, де не тільки прото- іпровінціал-інквізиторам надавалося право стежити за єпархіальними архієреями:як вони ведуть своє життя, чи в усьому чинять за правилами й духовнимрегламентом, чи віддають достойну честь Синодові тощо. Більше того, у разіякоїсь підозри на архієрея інквізитор зобов’язувався нагадувати про цеархієреєві для виправлення, а якщо не виправлятиметься, то необхідно булодонести провінціал-інквізитору, а той – протоінквізитору, а останній – у Синод.)12
Святительневтомно працював над упорядкуванням єпархії, зміцненням її духовного життя,про що свідчать його численні проповіді, архіпастирські послання йрозпорядження. Іркутський єпископ за кожної нагоди нагадував, що священикнеодмінно повинен удосконалюватись у Законі Божому, регулярним читанням СвятогоПисьма і творів Святих Отців Церкви. Священиків святитель закликав навчати своюпаству православної віри, побожної вдачі, любові до своєї землі та традицій. Водній із своїх промов до пастирів, владика казав, що вони повинні стараннобудувати дім Божий, оздоблювати його всілякою красою, особливо його прикрашатишляхетними прикладами свого життя та проповіддю слова Божого, що є найвищоюокрасою Церкви.
Не випадковостільки уваги приділяв святитель настановам священиків. Саме вони мали змінитиситуацію в духовно-релігійному житті сибіряків. А миряни цієї єпархії були,здебільшого, дуже грубі й мали різні ганджі. Декотрі захоплювалися буддизмом чипоганськими забобонами або звичаями, інші, приміром, купці — прогулювали абопрогравали свої багатства. Тож аби подолати в побуті пастви ці негативні явищай утвердити в її житті правдиве розуміння заповідей Господніх, святителевідовелося багато навчати своїх пастирів, формуючи їх, а також безпосередньонавчати паству, закликаючи зберігати святість подружньої вірності, заохочувавзберігати встановлені Богом і Церквою пости, християнські свята справляти непияцтвом і обжерливістю, а молитвою, чистою та духовною радістю.13
Єпископ ІнокентійКульчицький доклав чимало зусиль для налагодження навчального процесу духовноїшколи, заснованої в Іркутському Вознесенському монастирі архімандритом Платковським.Її святитель Інокентій застав такою: учнів було набрано з усіх станів, зокремай селянських дітей, причому силоміць. Зібрати учнів для новоствореної школибуло нелегко, бо місцеве духовенство відмовлялося віддавати дітей навчатисянавіть під загрозою штрафу. При цьому в батьків брали письмове зобов’язання, щоїхні діти «доки не вивчаться, не відійдуть й не втечуть без відома архієрея».14Новий владика на прохання батьків звільнив селянських дітей, решта учнівзаймалася в побудованій Платковським на косогорі, навпроти монастирських стін,будівлі, яка поділялася на дві половини. Учителем було призначено вихідця зМонголії, котрий не знав російської мови. Це був лама Лапсан, його знайшовПлатковський, запропонувавши цю посаду з окладом 130 рублів на рік, звідведенням пасовищ для приведеного ним табуна коней. Тому цю школу називалимонгольською. Тільки на перший погляд здається дивним призначення лами вчителемправославних дітей. Це рішення мало на меті підготовку місіонерів для проповідісеред буддистів.15
Учитель Лапсанмав при собі помічника, напевно з новохрещених, Миколая Щолкунова. Для цьогопрацівника святитель додав ламі до зарплатні ще 50 р. Оскільки ні лама, ніЩолкунов не могли викладати уроки російською мовою, то преосвященнійший знайшовперекладача, якогось Івана Пустиннікова, котрий спочатку навчався в Іркутськіймонгольській школі, а потім Платковський відправив його за Байкал длявдосконалення. Йому було призначено на рік 10 рублів зарплати й утримання зарахунок монастиря.
Лапсан заявив єпископові,що книги монгольські, придбані для школи так зіпсувалися, що вчити за ниминеможливо. Стараннями владики, книги протягом року було переписано, а позиченіоригінали повернено за Байкал їхнім власникам селенгінському Таймі та щеякомусь Іванові Мостиніну з подякою від єпископа Інокентія.16
Проте цим необмежилася діяльність освіченого ієрарха стосовно поширення світла науки. Напочатку 1728 р. він приступив до відкриття при Вознесенському монастирі іншої —слов’яно-руської школи, не відокремленої від першої. Учні розмістилися в однійбудівлі разом із монгольськими. Новостворене училище дістало назвуМонголо-Руського. Це було початком історії Іркутської Семінарії.
В той самий час,святитель розіслав по єпархії розпорядження, щоб священно-церковнослужительськихдітей віком від 7-ми до 15-ти років було відіслано в училище не пізніше березня1728 р., ще й попередив про штраф за ігнорування розпорядження. Так, до 1730 р.в училище було зібрано 35 дітей. Не обійшлось і без протидії. Один церковниквідмовився від служби, і погодився знову стати селянином, аби тільки синазвільнити від школи.17
Наводячи порядокв єпархії, влаштовуючи школи, святитель постійно пам’ятав про свій обов’язокмісіонерства. Ще до призначення на кафедру, перебуваючи в Селенгінську за Байкальськимозером, а потім в Іркутському Вознесенському монастирі, переносячи терплячеусілякі скорботи і приниження, святитель Інокентій вже тоді добровільно взяв насебе труд апостольського подвигу, проповідуючи Євангеліє поганським племенамСхідного Сибіру — бурятам, тунгусам і якутам.18 Тим паче очолившиІркутську єпархію, Інокентій прагнув максимально потрудитися на місіонерськійниві. Для успішної місіонерської праці необхідні були принаймні три умови:
1. Здібніпроповідники.
2. Матеріальнізасоби.
3. Певною міроюготовність самих язичників сприйняти Христове вчення.
Та жодної з цихумов реально не існувало в часи святителя Інокентія. Духовенство зпростолюдинів, тримаючи Служебника і Требника могло тільки відправлятиБогослужіння та християнські треби; безграмотність деяких із них доходила доневміння написати своє ім’я. Стосовно матеріальних засобів, то святитель, якуже сказано, не тільки не мав їх для роз’їздів чи для посилання проповідників,хоч би й знайшлися спроможні люди, а й сам утримувався випадковими пожертвами,не маючи зарплати. Важко було спілкуватись і з бурятами, огрубілими, незнаючимиросійської мови, котрі кочували степами й дуже рідко заїжджали в місто, якогобоялися. Попри всі ці труднощі, архівні документи свідчать про навернення бурятіву християнство. На жаль, кількість їх невідома, бо нумерацію тоді не вели, якце почали робити згодом.19
Наведемо одинприклад, як святитель боровся за кожну душу, аби привести її до Христа. У сім’їбурята Кекена було двоє хрещених синів. Нехрещену дочку свою Бободою батьковидає за охрещеного бурята. Проживши близько трьох років із чоловіком, вонавідпрошується погостювати в охрещеного брата Олексія. Тут життябрата-християнина захоплює її і вона, замість повернення до чоловіка, йде уВознесенський монастир, після чого з нею зустрічається сам єпископ Інокентій.Потім було довге з’ясування справи з Провінціальною канцелярією, куди тестьподав скаргу на невістку. Святитель захищав право новохрещеної бурятки Маринине повертатися до чоловіка-язичника й відкидав усі наклепи на неї.
З цього епізодуясно, що з боку святителя було повне піклування про просвіту бурят світломХристовим, і що Вознесенський монастир був при ньому купіллю для них, хочавлада стояла на боці нехрещених. І як, здавалося б, за відсутності фінансуваннямісіонерської справи та протидії з боку влади й самих туземців можна булозаохотити туземців до хрещення? Однак буряти за часів святителя Інокентіяприймали хрещення цілими сім’ями, і доказом цього можуть послужити двоє синів ідочка Кекена.20 При цьому не слід забувати, що в полі зору святителяпостійно був нехрещений монгол — учитель Лапсан. Особисто він не встигохрестити Лапсана, але добре його до цього підготував, і не тільки його одного,а й дружину та всю прислугу. Те, що сам святитель Інокентій Кульчицький ненастояв силою, щоб Лапсан негайно хрестився, говорить про його мудрість ітолерантність. Мало занурити людину в воду при хрещенні, головне створитинастрій сердечної любові до Відкупителя. Терпимість у вірі була особливою рисоюлюблячого серця святителя Інокентія. Про це свідчить ще один приклад. ВУрульчинській парафії за Байкалом з’явилося на горі мунгальське камінне капище.Виявилося, що будував його монгольський лама Оготуй, а допомагав йому господарйого квартири, хрещений ясашний Іван Шумков. Преосвященний про вчинок Шумкова,який цим будівництвом образив Віру Православну, повідомив для розгляду вНерчинську міську канцелярію, але язичника Оготуя та його капища не торкнувсяні ділом, ні словом, ні переслідуванням.20
Як ужевідзначалося, життя святителя було сповнено праці й тягот. В Іркутську не маввін навіть будинку, а тулився чи в помешканнях соборного духовенства, чи вкогось з іркутських громадян. Але не слід думати, що святитель не дбав прозбільшення фінансування, яке він використав би не так на свої потреби, як нарозбудову єпархії та розширення місіонерства. Інакше його можна було б вважатинесумлінним, або пасивним. Отже, зустрівши в Іркутській Єпархії вже згаданітруднощі, єпископ Інокентій вимушений був звернутися за допомогою в СвятійшийСинод. Для цього, він послав у столицю довірених осіб від Єпархії: українцяГерасима Кириловича Лебратовського, котрий служив колись при дворі царівниНаталії Олексіївни, а потім його взяв єпископ Інокентій із Сергіївської Лаврита привіз в Іркутськ, а також писаря Архієрейського Приказу Артемона Шлякова.Святійший Синод прийняв посланців і наказав довідатися про забезпеченняархієреїв в Астрахані й у Сибіру, а від Шлякова взяв відомості про віддаленістьІлимська, Якутська й Киренська від Іркутська й від Тобольська. Синод бувздивований незручністю попереднього розмежування Тобольської та новоствореноїІркутської єпархії, зробленого митрополитом Антонієм. Синод постановив:
1. ЄпископуІнокентію Кульчицькому видати зарплату в 1727 р. за пекінським окладом;
2. НадаліІркутському архієреєві визначити 506 рублів 25 коп. на рік, жита 544 чверті,житньої муки по 103 чверті та стільки ж вівса, простого вина 130 відер;
3. Збудувати вмісті Іркутську для прожиття Архієрея будинок з усіма зручностями та для йогослужителів за рахунок державної скарбниці;
4. Зпідпорядкування Тобольській єпархії вивести міста Ілимськ і Якутськ з уїздами ймонастирями Якутським і Киренським, та залишити в незаперечному володінніІркутської єпархії Троїцький Селенгинський монастир.
Та, на жаль,справа в Сенаті залягла надовго та й доповідь Синоду загубилася в Кабінетіімператриці. Більш як через півроку вона зажадала нового подання від Синоду йзатвердила його в усіх пунктах. Укази вийшли з Петербурга лише 16 листопада1731 р., але було пізно.22
Суворий кліматСибіру, аскетичне життя, нестатки й важкі подорожі величезною єпархієюпідірвали й без того слабке здоров’я святителя. Уже починаючи з 1728 р. й доостанніх днів він скаржився на різні хвороби та болі. Ще після першогоперебування в Селенгінську, коли єпископ Інокентій переселився у Вознесенськиймонастир, архімандрит Платковський, ясна річ, небезпідставно, пропонував йомупослуги й лікування. А 1728 р., проїжджаючі з Нерчинська в Іркутськ, ігуменНафанаїл побачив у святителя помітне погіршення здоров’я. Серйозно захворівєпископ восени, 1731 р. Перед смертю він віддав останні розпорядження, видавзарплати, роздав свої особисті речі й 27 листопада упокоївся. Поховано його уВознесенському монастирі під Тихвинською церквою.23
1764 р. під часремонтних робіт у монастирській Тихвинській церкві знайшли нетлінне тілосвятителя. Невдовзі сталося декілька чудесних зцілень не тільки в Іркутську, ай у віддалених місцях Сибіру через молитовне звернення до святителя. Але тільки9 лютого 1805 р. здійснилася церковна урочистість — відкриття святих мощів ізагально-церковного прославлення пам’яті славного апостола Сибіру українськогосвятителя Інокентія Іркутського. Його пам’ять святкується 25 листопада / 9грудня і 9/22 лютого.
б) СвятительІнокентій (Нерунович).
Одним ізвизначних українських місіонерів, який впродовж 15-ти років обіймав Іркутськукафедру, був наступник святителя й чудотворця Інокентія (Кульчицького), єпископІнокентій II (Нерунович). Рік його народження невідомий. При хрещенні отримавім’я Іван. 1721 р. закінчив Києво-Могилянську академію, а 26 лютого 1725 р.прийняв чернечий постриг у Київському братському монастирі з ім’ям Інокентій.Ректор Києво-Могилянської академії Йосиф Волчанський характеризував його як«чесного і благоговійного, здатного як до професорської, так і допроповідницької діяльності» і 1727 р. призначив його викладачем академії курсупоетики «Bicollis parnassus» («Двоколірний Парнас»).1
ІнокентіюНеруновичу — викладачеві курсу поетики КМА — приписується знаменита київськашкільна драма «Милость Божія, Украйну от неудобоносимых обид лядских чрезБогдана Зиновия Хмельницкого, преславного войск запорозких гетмана, свободившаяй дарованными ему над ляхами побідам й возвеличившая, на незабвенную толикихего щедрот память репрезентованная в школах киевских 1726 лета», присвячена80-річчю початку Національно-визвольної війни українського народу 1648—58 рр.,де вперше виведено образ Богдана Хмельницького, а також висловлено кількасуспільно-політичних ідей. Остаточного підтвердження ця версія не дістала,оскільки немає точних даних, коли Інокентій виїхав до Москви, але є в ній ічастка істини, позаяк, за свідченням Я.Маркевича, він складав діалогиперебуваючи й у Московській слов’яно-греко-латинській академії: «По обіді булив Спаському монастирі, де бачили діалог, що ставився, складаний професоромриторики Неруновичем».2
СвятительІнокентій проходить шляхом багатьох інших обдарованих випускників Київськоїакадемії. Указами Святійшого Синоду (21.09 1727 р., 10.04 1728 р.) йоговикликано до Москви, де він став викладачем риторики в Московськійслов’яно-греко-латинській академії. 1730 р. його призначають професоромфілософії та префектом Академії.
1732 р. Інокентійстає єпископом і призначається на Іркутсько-Нерчинську єпархію. З величезноюенергією святитель Інокентій розпочав виконувати місіонерські завдання. У1732—1735 рр., 1742-го й 1743-го він об’їжджає свою єпархію, здійснюючи місіюсеред бурятів, якутів і тунгусів.3 Найближчими за поселенням до єпископськоїкафедри були тунгуси, котрі проживали в Нерчинському окрузі Іркутськоїгубернії, і він, за допомогою старшини Мальцова, більш-менш знайомого змісцевими жителями, розпочав серед них просвітницьку й місіонерську роботу.Святитель Інокентій хрестив багатьох тунгусів, за котрими надовго зберегласяназва «Неруновських». Двічі він вирушав у місіонерську подорож у Якутію. Підчас першої поїздки 1735 р. він охрестив 62 чоловік, а вдруге (1741—1745) — 418.Згодом продовжувачем місіонерської діяльності Інокентія II в Якутії ставпосланий з Іркутська архімандрит Нафанаїл, відомий великою місіонерськоюдіяльністю серед якутів.4
Важливим засобомдля успішної проповіді місіонерів єпископ Інокентій II вважав знання мовмісцевих народів. «Навчати знати Бога й закону його треба мовою того народу,котрому подається наука. Тому, що важко вкоренити нове вчення й віру, колисвоєю мовою й не повірять і просторо роздумувати не будуть».5
Багато зусильдоклав єпископ Інокентій для навернення бурятів. Серед цього народу разом ізнашими місіонерами працювала місія ламаїстського духовенства, яка успішноборолася з шаманством. Ще 1730 р. російський уряд визнав лам і надав їм статус«духовного стану». Ламаїстське духовенство, авторитет якого після визнаннядержавою зміцнився, було звільнено від податків і рекрутчини. Місіонерськапраця через таку політику держави ставала дедалі важчою. Крім того, місцевавлада намагалася доносами в Петербург очорнити дії архієрея. Після цього, працямісіонерів Східного Сибіру перетворилася на болісне самопожертвування йборотьбу з ламаїзмом, який, підтримуваний державою, дедалі більше вкорінювавсясеред бурятів і якутів, про що повідомляли у звітах єпископи й місіонери.6
З 1731 р.Іркутськ було названо провінційним містом і воєвод у ньому заміниливіце-губернатори. Саме ці вищі чиновники Східного Сибіру постійно протидіялимісіонерській справі. Приміром, єпископу Інокентію вища світська влада м. Іркутськавідмовлялася надавати коней для місіонерських подорожей. Особливо важкістосунки в нього склалися з віце-губернатором Плещеєвим, котрий був «вканцелярських справах невігласом, користолюбивий, промислових і торгових людейза недачу подарків бив нагайками і притісняв приказних служителів; прихильниківсвоїх любив постійно вгощати і споювати різними винами».7
Бідність єпископаІнокентія Неруновича доходила до того, що часом він не міг уже даватиновохрещеним найнеобхіднішого. «Деякі бурятські мужики, — сповіщається, —бажають сподобитися святого Хрещення, але їм нема звідки дати хрестів, одежі йіншого необхідного при хрещенні, яке раніше давав він зі своєї келії, а теперне може».8
Проте особистийавторитет святителя був надзвичайно високим. З великою місіонерськоюсамозреченістю Інокентій II захищав малі народи своєї єпархії від зловживаньпідприємців і місцевої влади. Намагався він відновити діяльність місіонерськоїшколи, у чому не допоміг йому, попри всі прохання, Святійший Синод. Святительзалучає до викладання засланих до Сибіру вихованців Києво-Могилянськоїакадемії: П.Малиновського (1738) та Й.Максимовича (1740), аби хоч якосьпідтримати функціонування школи.
Про життя йдіяльність святителя Інокентія II Неруновича є низка схвальних відгуків.Історики православної місії в Сибіру вважають його «Одним із найбільшихмісіонерів у Сибіру».9
Дослідник історіїправославної місії серед ламаїстів ієромонах Гурій пише, що єпископ Інокентій IIбув «сповнений широких і плідних планів місійної діяльності, великогоособистого почину й гарячої участі в місійному служінні».10 Черездев’яносто років після кончини Інокентія Неруновського (+26 липня 1747 р.) найого надгробній плиті в каплиці в Братському острозі*наступник його в апостольському служінні висловив глибокі почуття подякисибіряків, які зберігали вдячну пам’ять про нього святителя: «Великий ІєраршеХристів! Ти направляв струмками благодаті виноград, насаджений у межах Сибірусоіменником твоїм велика Інокентієм. І Ти, водний духом його, вів паствуІркутську до Горнього Єрусалиму. Це приносять тобі дань пасомі смиреннимсоіменником твоїм Інокентієм III. 1838 року січня 9 дня.11
в) СвятительСофроній (Кристалевський).
Ще одинсвятитель, котрого виплекала українська земля і про якого майже забула, здійснившиподвиг доброчесності, став окрасою православної церкви. За суворим титуломєпископа Іркутського ховалося щире, віруюче українське серце, яке до останньоїсвоєї хвилини було цілком віддане справі розвитку й поширення Церкви Христової.
Народився він 25грудня 1703 р. Історик Іван Власовський вважає, що батьком його був дяк.1Але більшість дослідників стверджує, що батько святителя був посполитою людиноюта служив у Чернігівському полку, де й народився святитель. Про це свідчатьрукописи Святійшого Синоду.2 Можливо, звільнившись із військовоїслужби й поселившись з сім’єю в містечку Березань Переяславського повіту, вінсправді став псаломщиком у місцевій церкві.
Отже, з джерел,які збереглися від часу життя святителя, нам відомо, що звався він Степаном,прізвище його Кристалевський і він син Назарія Федорова, через що й називалийого інколи Назаревським. У нього було двоє братів і сестра Пелагія. Згодомвона вийшла заміж, а овдовівши, прийняла постриг з ім’ям Панкратії вБлаговіщенському Коробієвському монастирі, неподалік міста Золотоноша. Ім’яодного брата — Павло, а старшого невідоме, проте є дані, що згодом він бувнамісником Красногорського Золотоноського монастиря.3
Батько виховувавсина в церковному дусі, а потім віддав на навчання до Київської Академії, якуКристалевський блискуче закінчує 1727 р. Пізніше він стає послушникомКрасногорського Покровського монастиря на Полтавщині, де три роки проводитьподвиг послуху. 23 квітня 1730 р. Кристалевський приймає чернечий постриг зім’ям Софроній. У житті святих про святителя Софронія розповідається, що післяпостригу чернець Софроній почув у Покровському храмі голос: «Коли будешєпископом, побудуй храм Всіх Святих». Цей голос провіщав про його майбутнєсвятительське служіння.4
З 1732 р. в Києвіу Софіївському соборі молодий чернець висвячується в сан ієродиякона, а згодомв ієромонаха.5 Про подальший період його життя говориться вформулярі самого Софронія: «Після посвячення два роки був я скарбником (уЗолотоноському монастирі), а потім, за указом Преосвященнійшого Арсенія,єпископа Переяславського, призначений був у його Архієрейський дім».6
Виконуючипокладені на нього обов’язки правлячим архієреєм у Переяславлі, ІєромонахСофроній часто усамітнювався в своєму монастирі, проводив дні в повчальному спогляданніта праці, подаючи приклад чернечого подвигу своїм побратимам.7 КСиноді на нього звернули увагу, коли він був там за архієрейським дорученням.Згодом, 1742 р. Разом із 29 ченцями, запрошеними з різних монастирів країни,ієромонаха Софронія взяли в столичний Олександра-Невського монастир. Через рікйого призначили скарбником монастиря, а 1 червня 1745 р. за розпорядженнямархієпископа Феодосія (Янковського) — виконуючим обов’язки намісника. І щечерез рік ієромонаха Софронія затвердили на посаді намісникаОлександра-Невського монастиря.8
Результатомвеликої праці тих років святителя Софронія було поліпшення викладання втамтешній семінарії, укомплектування монастирської бібліотеки, а такожбудівництво двоповерхової церкви: верхня — на честь святого ФедораЯрославовича, старшого брата св. Олександра Невського, а нижня — святого ІванаЗолотоустого.9 Отець Софроній побудував також філію Лаври, так звану«Троїцько-Сергіївську Пустинь», де й сам відпочивав духом, й інші ченці, котрібажали молитовного подвигу в тиші, подалі від гамору столичного життя. У Лавріотець намісник старався запровадити й підтримувати суворе життя чернецтва зацерковним статутом і в богослужіннях, і в трапезі.10
У лютому 1753 р.Синод призначив намісника Софронія Кристалевського на Іркутську кафедру, яка посмерті єпископа Інокентія Неруновича вдовувала вже шість років. Самаімператриця власноручним підписом під своїм указом вказала Святійшому Синоду наблагочестивого намісника Олександро-Невського монастиря Софронія, як на особу «нетільки гідну єпископського сану, але й яка повністю може виправдати бажання танадії государині й Синоду — підняти тягар єпископського служіння на далекійокраїні й задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи йбеззаконства людського».11
Факт висвятиієромонаха Софронія, яка відбулася 18 квітня 1753 р., у Фомину неділю вмосковському великому Успенському соборі, цікавий тим, що всі ієрархи, котріхіротонізували, були українцями. Це архієпископ Московський і Севський Платон(Малиновський) разом з єпископом Коломенським Гавриїлом (Кременецьким),єпископом Тверським Веніаміном (Пуцек-Григоровичем), єпископом В’ятськимАнтонієм (Ілляшевичем) і єпископом Костромським Генадієм (Андріївським).12Росіян тут не було не тому, що їх не запросили, а з тієї причини, щоєпископ-росіянин тоді був рідкістю. Тоді ще не мала Росія освічених гіднихкандидатів на єпископство.
Святитель чудовознав куди він їде та які випробування на нього чекають. Бажання докладнопідготуватися до свого нового служіння затримало святителя на певний час. Йомутреба було зібрати команду однодумців, котрі також зреклися себе й узяли тяжкийхрест місіонерства на далекому Східному Сибіру. Задля цього він відвідав своюпершу Красногорську обитель і побував у Києві, де молився про подання йомублагословення на архіпастирську діяльність у Києво-Печерських угодників. Середвибраних святителем для подорожі в далекий край були українці: ієромонахСінесій, уродженець м. Прилуки, будівничий Новосергіївської пустині, товаришсвятителя Софронія, а також Київлянин Іоїль, з харківських учителів, якийзгодом, зведений у сан архімандрита, обійме забайкальську місію в Іркутськійєпархії.13
Шлях єпископаСофронія пролягав через Тобольськ. Місцевий літописець сповіщає: «29 січня 1754р. приїхав із столичного міста Москви Єпископ Іркутський і Нерчинський Софронійі на свято Стрітення Господнього в Тобольській Соборній церкві відправлявБожественну Літургію і 3 лютого від’їхав в Іркутськ».14 П’ять дібвідпочивав святитель у свого земляка митрополита Тобольського Сільвестра(Гловацького) — благочестивого й ревного просвітителя сибірських магометан іязичників.
Тільки 20 березня1754 р. єпископ Софроній дістався Іркутська. Спочатку він відвідуєВознесенський монастир — місце проживання своїх попередників, молиться намогилі першого єпископа Інокентія (Кульчицького), віддаючи йому належну шану,та просить у нього духовної допомоги на свої труди. Відслуживши разом зархімандритом Нафанаїлом подячний молебень за щасливу подорож, єпископ Софронійв Архієрейському облаченні пішов у місто.
«Приїзд єпископаІркутського Софронія ознаменувався урочистою зустріччю біля церкви Устюзькихчудотворців Святого Прокопія та Івана з хоругвами та святими іконами, всупроводі міського духовенства в облаченні, на чолі з Пекінським АрхімандритомАмвросієм, при звуках дзвонів усіх церков міста. Від цієї церкви Преосвященний,разом з хресним ходом, ішов у Богоявленський собор і служив там літургію».15
Зустріли вІркутську святителя звичайні клопоти. Спочатку необхідно було ознайомитися зістаном справ в Єпархії. Почав він зі змін у Духовній Консисторії, у монастиряхі парафіях. Передусім виявився великий брак священичих кадрів, через щосвятитель звернувся до Святійшого Синоду з проханням «прислати з внутрішніхєпархій зайвих людей, зокрема семінаристів і духовного чину достойних людей іпридатних для зайняття священичих посад в Іркутській єпархії, де в таких особахвідчувається крайня бідність і потреба невідкладна».16
З великоюуважністю цікавився єпископ життям Іркутських монастирів, які вже мали майжестолітню історію. Славилися вони подвигами ченців і були справжніми джереламидуховності. Серед настоятелів було чимало українців. Приміром, настоятелемВознесенського монастиря був шановний старець архімандрит Нафанаїл (Калинницький),українець, чоловік великого службового досвіду, котрий успішнонастоятельствував у Сибірських монастирях — Нерчинському, Якутському,Селенгинському й Іркутському. Саме він був духівником святителя Інокентія(Кульчицького), з яким прибув на службу в Сибір. Владикою Софронієм архімандритНафанаїл призначається керівником Іркутської Духовної консисторії. Другимчленом консисторії став освічений ієромонах Ілія (Вепритцький), який прибувразом з владикою Софронєм. До складу консисторії був введений ієромонах Віталій(Дотінов), духівник святителя Софронія.17
Ще одинукраїнець, котрого привіз з собою владика, ієромонах Веніамін (Юзефович) стаєігуменом Киренського монастиря замість малограмотного ієромонаха Інокентія. Увеликих муках, трудах і клопотах провів він там близько 6-ти років. ІєромонахаГервасія (Леонтовича), викладача Харківського Колегіуму, котрий також прибув зісвятителем, було призначено ігуменом Преображенського Посольського монастиря.Він також багато перетерпів, але успішно потрудився для утвердження віриХристової. Усі новопризначені ігумени були людьми енергійними й освіченими.18
«14 травня 1754 р.в день Вознесіння Господнього, преосвящений Софроній у Вознесенському монастирізвершував літургію, за якою посвятив на архімандрита цього монастиря ієромонахаСінесія. Цей достопам’ятний настоятель Вознесенської обителі прослужив у цьомумонастирі 33 роки до дня блаженної кончини своєї 10 травня 1787 р. у віці 89років».19
СвятительСофроній дбав про клір своєї єпархії. Тяжке соціальне становище духовенства,коли воно несло всі тягарі військові й громадянські та ще й із застосуванням донього тілесних кар, спонукало владику Софронія до настійливого клопотання вПетербурзі про звільнення духовенства від селянських повинностей та принижуючихтілесних покарань. У цьому проявилося батьківське піклування архієрея про своїхспівслужителів. Цим також єпископ Софроній хотів полегшити життя духовенству,щоб воно більше часу присвячувало місіонерській діяльності. Клопотання малиуспіх: від тих повинностей священнослужителів було звільнено, а кари тілеснізамінено архієрейськими єпитиміями, або грошовими штрафами на користьблагодійних заходів. Домігся владика й земельних наділів при церквах длякористування духовенства.20
Попри на складнестановище єпархії та несприятливі часи для монастирів 1764 р., коли в нихвідібрали землі, селян і угіддя, при єпископі Софронії в Іркутській єпархіївони розцвіли й не відчували матеріальної скрути. Святитель навіть розсилавінструкції, як краще вести господарство монастиря.21
Під особливимконтролем святителя перебувала школа. У ній навчалося від 30 до 60 учнів.Називалася вона вже тоді Семінарією. У ній викладали слов’янську, російську,монгольську, латинську мови й риторику. Єпископ Софроній переніс її з Заріччя(з Вознесенського монастиря, що за Ангарою) у саме місто, в новий архієрейськийдім. Як і його попередники, Інокентій І та Інокентій II, святитель Софронійтакож викладав у ній. При школі була велика, як на ті часи, бібліотека — книгий рукописи з багатьох предметів, що викладалися в Київській і Московськійакадеміях і в Харківському колегіумі. Писані вони переважно єпископамиІнокентієм (Кульчицьким), Інокентієм (Неруновичем) і Софронієм (Кисталевським),котрі залишили для школи свої власні бібліотеки. Іркутська семінарія булаважливим центром просвіти для всього Східного Сибіру.22
Не забаривсяєпископ Софроній з оглядинами своєї єпархії. Почалися вони з першого рокуприбуття святителя (1754) на кафедру. Поїздки ці мали й місіонерський характер.У січні 1756 р. він вирушає за Байкал, у другій половині травня — у Киренськ іЯкутськ. 9 серпня того ж року він знову відвідав Киренськ. 13 січня 1758 р.святитель знову від’їжджає за Байкал, у Нерчинськ, де з часу заснування єпархіїне бачили архієрея. 28 січня його урочисто зустрічає духовенство й жителіНерчинська, а наступного дня православні Нерчинська вперше були присутні наархієрейському Богослужінні у Воскресенському соборі.23
Характер владикиСофронія багато в чому був подібний до характеру митрополита Тобольського Павла(Конюшкевича). До речі, вони практично водночас навчались у Київській академії,та й час їхнього архіпастирського служіння збігався і їхні єпархії межували.* Як і святитель Павло, єпископСофроній до всякого порушення церковної дисципліни ставився суворо, але караючий милував. Однаково особливу увагу звертали вони на благоговійне та правильнезвершення богослужінь і таїнств священнослужителями, а також пильнувалиморальну чистоту мирян. Обоє стали святими церкви Христової.
Іркутськийлітопис розповідає нам, як святитель Софроній дбав про будівництво храмів:
1754 р. — 12червня закладено камінну церкву Тихвенської Божої Матері; 27 листопада вПрокопівській церкві на верхньому поверсі освячено престіл на ім’я СвятоїПараскеви-П’ятнитці;
1755 р. — початокбудівництва біля соборної церкви камінної огорожі; 9 січня 1755 р. завершено будівництводерев’яної Семінарії та консисторії;
1755р. — 9вересня освячено збудовану в архієрейському домі церкву на честь ПокровиПресвятої Богородиці;
1757 р. — 30червня в Знаменському монастирі замість дерев’яної закладено камінну здзвіницею церкву на честь Знамення Божої Матері з приділом Святителя МиколаяЧудотворця;
1758 р. —приСпаській церкві побудовано камінну дзвіницю, де влаштовано приділ СвятителяДмитрія, митрополита Ростовського, Чудотворця;
1759 р. — 11жовтня освячено пристіл Воздвиження Хреста Господнього в кам’яній церквіІркутська, названої за цим престолом Хрестовоздвиженською;
1761 р. — уБогоявленському соборі освячено приділ на честь Казанської Божої Матері,збудований боголюбцями, у котрому і знайшов собі місце упокоєння вікопомний святитель;
1762 р. — 26листопада освячено храм Знамення Пресвятої Богородиці в жіночому монастирі;
1763 р. — 17липня освячено приділ у Тихвенській церкві на честь святого Ілії Пророка;
І766 р. — 1вересня освячено храм на ім’я Воскресіння Христового, що при Тихвенськійцеркві;
1767 р. —стараннями святителя Софронія закладено кам’яну будівлю архієрейського дому,закінченого 1770 р., і тоді ж 31 жовтня архіпастир переселився в нього;
1767 р. — 17квітня освячено збудовану церкву Вознесіння Господнього у Вознесенськомумонастирі;
1767 р. — 25серпня у верхньому поверсі Прокопівської церкви освячено престіл в ім’я святихПрокопія та Івана, Устюзьких чудотворців.24
Не тільки вІркутську клопотався про будівництво й освячення храмів святитель Софроній, а йв інших місцях єпархії з метою християнизації місцевого населення.Благословляючи будівництво храмів, святитель дбав і про те, щоб ті, котрі тамслужитимуть, мали засоби для існування. Без цього не функціонував би жоденхрам, і, як наслідок, не проводилася б місіонерська праця.
Знаючи, якийвплив має православне богослужіння на душі іновірців, Архіпастир намагавсявсюди налагодити статутну службу. Для цього, викликав до себе в соборсвящеників, дияконів, дячків і паламарів, котрі переймали досвід, беручи участьу соборних богослужіннях. У кафедральному соборі було створено хор, як взірецьдля всіх храмів.25
І все-такиприводити язичників далекого Сибіру в обійми христової церкви було важко, бочасом навіть у храмах нікому було служити, а тим паче займатися місіонерськоюдіяльністю. Святитель, переповнений бажанням привести до Христа перебуваючих упітьмі поганства, звертається до всієї своєї пастви просячи допомоги у справіпросвічення язичників.
Зрозуміло, щонайбільші вимоги, стосовно місіонерської діяльності, єпископ Софроній висувавдо духовенства. На них віддавна було покладено обов’язок навертати в Христовувіру язичників і магометан, вести точні записи хрещення. Центрами місії були,головним чином, монастирі, особливо Вознесенський в Іркутську, Селенгинський іПосольський*, Керченський, Успенський,Киренський, Спаський в Якутську. При святителі Софронії вперше у СхідномуСибіру використовувалися кілька похідних церков із місіонерською метою — уприкордонній із Китаєм смузі серед якутів й інших народів Півночі. Церква неслатуземцям просвіту, долучала їх до загальнолюдської культури, захищала їхніправа. Владика Софроній ревно обстоював громадянські права цих беззахиснихлюдей, долаючи з великими труднощами дике самоправство жорстоких і аморальнихлюдей, яких було багато. Святитель пропонував місцевому населенню селитися намонастирських землях, де вони були б ізольовані від впливу язичництва йзахищені від жорстокості та самоправства приїжджих росіян.26
У періодєпископства святителя Софронія в його обов’язки входило піклування і про далекуКамчатку. Він збирався особисто відвідати її, але збіг обставин не дозволив цезробити. На Камчатку владика відправив священика Гавриїла Громова, котрийпередав свої розпорядження, а також благословення ієромонаху Пахомію, який тамздійснював подвиг місіонерства. Ієромонах Пахомій відправляє в Якутськкандидатів для висвячування, де їх хіротонізував єпископ Софроній, котрийперебував там. На Камчатці на той час було збудовано й освячено п’ять храмів:Тигильський Христо-Рождественський (1756), Андирський Спаський (1757),Ігінський Вознесенський (1761), Ключевський Троїцький і Верхньо-Камчатський(1760).27
Попри всізовнішні труднощі, які переживала Руська православна Церква, у XVIII століттівідзначалося загальне піднесення християнського руху, знов-таки завдякиукраїнцям. Це був час прославлення святих Димитрія Ростовського, ФеодосіяЧернігівського. Для сибіряків дуже важливим було відкриття нетлінних мощівсвятителя Інокентія Іркутського. Через 25 років після його кончини й через двароки після приїзду Преосвященного Софронія в Іркутськ 1756 р. народний голоссповіщав, що тіло святителя Інокентія нетлінне й дарує зцілення, що підтвердилосячерез 8 років. Це надихало самого святителя Софронія на подвижницьке життя. Засвідченням келійника владики Петра Шергина єпископ Софроній вів суворий спосібжиття: їжу вживав найпростішу й у малій кількості, служив дуже часто, більшучастину ночі віддавав молитві, спав на підлозі, підстеливши овечу, оленячу абоведмежу шкіру.28
До кінця днівсвоїх святитель Софроній зберігав любов до Красногорського Золотоноськогомонастиря, який духовно збудував його в дні юності. Незадовго до своєї кончини,він спеціально відправив у цей монастир диякона Іркутського Богоявленськогокафедрального собору Д.Верхурова, через котрого передав свою жертву на користьрідного монастиря в сумі 3200 рублів.29
Можливо, саме заці кошти було збудовано там 1771 р. в рік смерті святителя Софронія храм начесть Преображення Господнього з приділом на хорах на честь святоговеликомученика Георгія.30
Хоча святительбув міцний тілом, але після великих трудів у чернецтві та святительстві, відчуввін ослаблення. Мріючи останні роки життя провести в тихому Красногородськомумонастирі на Полтавщині й там спочити, він звертається до Синоду з проханнямзвільнити його за штат. Але не було ще відповіді на це прохання, як святительСофроній у Бозі упокоївся на другий день Великодніх свят 20 березня 1771 р.Богові було вгодно, щоб святитель Софроній залишився своїм нетлінним тілом вІркутську на радість його пастви, котра так гаряче його любила. Шість місяців ідесять днів тіло святителя лежало в Казанському приділі собору й залишалосянетлінним. Уже тоді, з огляду на цю обставину, а також, знаючи сувореподвижницьке життя святителя Софронія, благочестиві люди почали шанувати йогояк достойника Божого.31
Невдовзі відгроба святителя Софронія почалися зцілення недужих, котрі зверталися з вірою тамолитвами про поміч. Ще до канонізації святителя було перевірено й записано 68таких чудес. Засвідчення нетлінних останків святителя відбулось декілька разів:при архієреєві Іркутському Мелетії 1833 р., при архієпископові Нілі 1854 р.,при архієпископові Веніаміні 1870 р. 1909 р. було офіційне засвідченняКомісією, після чого віддано рекомендації про скоре церковне прославленнясвятителя Софронія, як угодника Божого. Чи як кара за зволікання зпрославленням святителя, чи як знамення про тяжкі випробування, які чекали нацеркву, але гріб апокопа Софронія разом із мощами 18 квітня 1917 р. вБогоявленському соборі м.Іркутська згоріли від пожежі, що зайнялася з невідомихпричин. Залишилися тільки кості, які спеціальною комісією було зібрано таблагоговійно покладено в особливий ковчег. Ця подія не зменшила, а навпаки,збільшила шанування святителя віруючим народом, який бажав церковногопрославлення єпископа Софронія. Прославлення відбулося під час ВсеросійськогоПомісного Собору 1917—1918 рр., який постановив причислити єпископа Софронія,третього Єпископа іркутського до сонму святих Православної Церкви. Пам’ять йогосвяткується 30.03/12.04 (упокоєння) і 30.06/12.07 (прославлення).32

РОЗДІЛVІ.
ПЕКІНСЬКАМІСІЯ
6.1 Початкимісіонерства в Китаї
Коли місіонериРуської Церкви з’явились в Китаї, то християнство там було давно відоме, алебуло широкого розповсюдженим. Розширення Московської держави через Сибір насхід привело в другій половині ХVІІ століття російських землепрохідців змосковських військових загонів до кордонів Китайської імперії південно-східнішевід озера Байкал. Їхній ватажок Єрофей Хабаров (після 1671) збудував укріпленняв зайнятому ним поселенні Албазин на Амурі (після 1650—1651), тут він збиравясак із місцевих тунгусів. У той час виникали й інші російські фортеці йадміністративні центри, з яких найважливішими були Іркутськ (1652) і Нерчинськ(1658). Історія дипломатичних відносин між Москвою і Пекіном почаласяНерчинською угодою 1689 р., хоча спроби їх встановлення були й раніше.1
ОбластьЗабайкалля, або Даурії, як вона називалася в російських документах ХVІІстоліття, було включено в Московську державу після будівництва там фортець іпоселень перших російських колоністів із храмами й монастирями. На початкуХVІІІ століття там, під управлінням Тобольського митрополита, було 40 храмів і7 монастирів провісників майбутньої християнізації поганського краю.2З ініціативи царя Федора Олексійовича (1676—1682) патріарх Йосиф 1682 р.заснував особливу місію в Даурії, пославши з Тобольська 12 монахів для місіонерськоїправиці.3
Важливу роль увлаштуванні Китайської місії відіграла доля Албазина та його російськогогарнізону. Албазинці, розмножившись і укріпившись, почали ображати своїхсусідів, китайських підданих. Вони віднімали худобу, вступали в бійки за полюванняна звірину й навіть нападали на поселення (маджури) китайців. Китайськийімператор, дізнавшись про це, наказав полонити албазинців, а їхню фортецюзруйнувати. Наказ було виконано. Понад 100 душ росіян відведено полоненими вПекін. Полоненим дозволили взяти з собою священика Максима Леонтєва, і всецерковне начиння з іконами та митами, їх розмістили з північного бокукитайської стоянки, а поселення їх було названо сотнею або ротою.4
Китайськийімператор добре ставився до християн, тодж поблажливо поставився й доалбазинців. Він наказав очистити один буддійський храм, аби там влаштуватицеркву, але священик Максим, не маючи святительського благословення, зробив уцьому місці тільки каплицю, де й правив богослужіння до 1695 р. Саме того року,Тобольський митрополит Ігнатій послав у Пекін священика Григорія і Тобольськогодиякона Лаврентія, щоб вони передали священикові Максиму святий антимінс, миро,церковні книги, начиння та грамоту, якою втішав полонених християн, і навчав їхбути вірними Церкві й перебувати в доброчесності християнській, митрополитблагословив отця Максима на влаштування й освячення храму на честь святоїСофії, премудрості Божої, названий згодом Успенським. Так було закладенопідвалини Руської Церкви в Пекіні, існування якої і в язичницькій країні небуло безплідним.
У грамотіпреосвященного Ігнатія, митрополита Тобольського, священику Максиму, кріміншого, сказано: «радію я твоїм виправленням, хоч і в полоні перебуваєш, алесам із Божою поміччю, полониш людей, незнаючих пізнання євангельської правди».5Із цієї грамоти можна дійти висновку, що Руська Церква після поселення в Китаїалбазинців вже мала віруючих серед китайців. При священикові Максиміновонавернені китайці займали навіть посади дячка, паламаря, церковногостарости і трапезника.6
1692 р.китайський купець Саган-ту прийняв християнську віру з ім’ям Симеон,воспреємником котрого був Спиридон Хянчусов. Хрестилась і вся його сім’я зчотирьох душ. Хрестився також мандарин 7 ступеня з ім’ям Феодор, авосприємником був Петро Дружков. Приклад мандарина наслідував його слуга йдехто з наближених.7
Утвердившись уПекіні, албазинці одержали від китайського імператора різні привілеї. Одним давготові будинки та слуг, іншим видав гроші на придбання будинку й необхіднихречей. Упродовж трьох років вони отримувала від скарбниці одяг, взуття,сарачинське пшоно та грошову допомогу. Їм дали повну свободу й рівність управах з китайськими воїнами; їх записали в жовте знамено — тобто в числошляхетних (благородних) воїнів.8
1698 р. ПетроВеликий дізнався зі звіту тобольського дячка Андрія Віліуса про албазинців іїхню церкву. Як видно з письма Петра Віліусу, цар зацікавився інформацією. Вінпочав діяти дуже обережно, маючи надію в майбутньому заснувати російську місіюв Китаї. Тільки через два роки, в указі від 18 липня 1700 р., присвяченому,власне кажучи, іншому питанню, Петро повернувся до можливості створення місії вКитаї.9 Невдовзі Тобольський митрополит Філофей Лещинський у листі,розісланому по сибірських монастирях, наказав підготувати монахів-місіонерівдля Китаю.10 Та лише після кончини священика Максима (1711-го чи1712-го), отримання прохання албазинців і згоди китайського уряду руськихкліриків послали в Пекін.11 Так було створено першу російську місіюв Китаї.
У Китаї, щомежував із Росією, місія з самого початку підтримувалась і заохочувалася черездипломатичну й політичну зацікавленість, вона була першою зовнішньою російськоюмісією, створеною Петром Великим, котрий поставив перед нею державне-політичнезавдання.
 
6.2 Українськімісіонери XVIII століття в Китаї: архімандрит
Іларіон(Лежайський), архімандрит Антоній (Платковський) та ін.
Першу українськузовнішню місію в Китаї очолив українець архімандрит Іларіон Лежайський десьнаприкінці 1712 р. З волі імператора Петра І й за розпорядженням Тобольськогомитрополита Іоана Максимовича 1714 р. з Тобольська в Пекін вирушили АрхімандритІларіон Лежайський, ієромонах Лаврентій, ієродиякон Филимон, сім псаломщиків іслуги. Ця перша повна місія прибула в Пекін між 1715 і 1716 роками. Імператорзустрів її з великими почестями, наказав дати членам місії пристойні приміщенняй підтримав грошима та продуктами. Відзначив архімандрита мандарином 5-го, асвященика й диякона 7-го ступеня; решту членів місії було прийнято до числакитайських воїнів — тобто до шляхетних.1
Про життя йдіяльність першої місії відомо дуже мало. Спочатку їй було дозволенообслуговувати тільки албазинців. Богослужіння, як і раніше, правилися вУспенській церкві. Досягненням цієї місії було те, що за Архімандрита Антонія,наступника архімандрита Іларіона, у Пекіні було понад 50 душкитайців-манджурів, котрі сповідували християнство, не враховуючи китаянок —дружин представників російської сотні, серед яких було багато християнок.2
Коли начальникмісії архімандрит Іларіон 1718 р. упокоївся, то призначення нового голови місіїстало зайвим, бона той час п’ятеро її членів через хвороби чи з інших причинзалишили Пекін.3 Треба було посилати іншу місію, але для підвищенняїї авторитету Святійший Синод вирішив доручити керівництво нею вже єпископу. ЦеАрхієрео-схимонах Феодор Лещинський запропонував Петру І через князя Гагаріназатвердити в самому Пекіні перебування православного архієрея. Вибір зупинивсяна соборному ієромонахові Олександроневської Лаври Інокентії Кульчицькому.4
Оскільки вирішилипризначити ієромонаха Інокентія в Пекін, Святійший Синод 14 лютого 1721 р.доповідав Петру І: «призначеного в Хінську державу ієромонаха ІнокентіяКульчицького посвятити архієреєм Іркутським і Керчинським, для близькості дотієї держави, чи для зручності обходження від Сибірської єпархії (Тобольської)відділити?» Імператор відповів: «в архієреї посвятити, але краще без титулуміст, оскільки ці міста на кордоні з Хіною, і щоб єзуїти не правильно невитлумачили, й не наробили лиха».5
19 квітня 1721 р.єпископ Інокентій виїхав із Петербурга в супроводі двох ієромонахів, п’ятихористів і трьох прислужників. У Тобольську зустрівся з архімандритом АнтоніємПлатковським. У березні наступного 1722 р. прибув в Іркутськ, звідки вирушив заБайкал, і мав залишатися в Селенгінську, очікуючи розпоряджень із Пекіну.
Російський уряднадіслав у Пекінський трибунал грамоту такого змісту: «Оскільки 1719 р.отримали тут від Синату Його Ханової величності лист, написаний Сибірськомугубернаторові, в якому він оголошує, що архімандрит Іларіон у Пекіні помер, іщо дається від Його Ханової величності дозвіл у державі Його Величності,замість спочилого, прислати з держави Його Царської Величності іншогоАрхімандрита, через те, Його Царська Величність розсудила за потрібне відправитисюди, в Пекін, на місце згаданого померлого Архімандрита, для відправлення тамБожественної служби й усіх там належних до закону нашого духовних справ,духовну особу Господина Інокентія Кульчицького, і з ним двох ієромонахів і двохдияконів і кількох прислужників, котрих при ньому розпис прикладено». Далі влисті висловлено прохання, щоб святителю Інокентію та іншим членам місії«дозволено було не тільки в Пекіні вільно пробувати, і Божественну службу зазвичаями нашими відправляти, а й в інші місця держави Його Ханської Величності,де є люди нашого закону, для відвідин яких не було заборони їхати, особливо,Його Ханська Величність, маючи дружбу з Його Царською Величністю, щоб зволилаутримувати нашого закону церкву, і згаданого господина Кульчицького, з усімаслужителями й іншими нашої християнської віри людьми, у своїй протекції тамилості; за що взаємно в державі Його Царської Величності, якщо Його хановійвеличності буде щось потрібно, то на задоволення Його все з задоволеннямвиконано буде».6
Цю грамотукитайська влада прочитала й надіслала Монгольському Тушету Хана Очироя Бату доСеленгинського начальника 24 вересня 1722 р. з такими поясненнями, що за указомБогдеханським Г. Інокентія Кульчицького в Пекін пропускати не дозволено, бо відСибірського Губернатора ніякого листа про нього та знаку печаті не дано. Залистом діло не стало; Тобольський Губернатор надіслав і від себе лист. Алекитайці знову знайшли причину ухилитися від прийняття Єпископа Інокентія,позаяк у Губернаторському листі його названо Великим Господином. Пекінськийтрибунал відповідав, що в них Великим Господином називається Кутухта, тому іншатака превелика особа, як Інокентій Кульчицький, Богдохану невгодна».
Як бачимо, попридуже інтенсивні дипломатичні зв’язки між росіянами й китайцями, які врешті-рештпривели до Кяхтинської угоди 1728 р., дозволу на в’їзд єпископа Інокентія доКитаю не було. Заборона, певне, була пов’язана зі зміною на китайському троні.7Миколай Адоратський говорить про інтриги єзуїтів у Пекіні. Вони нашіптували підвухо Пекінського Міністерства, і двір Пекінський хитрував проти північногосусіди.8 До того ж, 28 січня 1725 р. помер Петро Великий. ЄпископІнокентій одержав повеління виїхати з-за Байкалу в Іркутськ і залишатися там дорозпоряджень у Вознесенському монастирі.
Ще до укладанняКяхтинської угоди російський уряд вирішив послати нову місію, бо не було жодноїнадії на те, що китайці дозволять єпископу Інокентію Кульчицькому в’їзд уКитай. Отже, при імператриці Катерині І наказано було послати в Пекін начальникомросійської місії архімандрита Іркутського Вознесенського монастиря українцяАнтонія Платковського з одним священиком, дияконом (з ченців), трьома учнями змонгольської Іркутської школи та трьома вихованцями Санкт-петербурзькоїдуховної академії, в обов’язки яких входили заняття наукою і, особливо,вивчення мови та традицій китайців.9 Місія прибула в Пекін 1726 р.
Кяхтинська угода,з якої почалася доба нормальних дипломатичних і економічних відносин між Росієюі Китаєм, мала значення і для майбутньої російської місії. У четвертому пунктіцієї угоди сказано, що члени російської місії мешкатимуть при посольськомудворі, де китайський уряд влаштує їм пристойне житло й домову церкву. П’ятийпункт угоди говорив, що китайський уряд дозволяв росіянам збудувати будинок уПекіні: «У сьому будинку буде жити один лама (тобто священик)», який ниніперебуває в Пекіні*,і додадуться інші три лами, котрі прибудуть, як вирішено.10 Такимчином, росіяни дістали право мати в Пекіні чотирьох священиків і шістьох учнів,котрі знали російську й латинську мови. Китайський уряд зобов’язавсяпідтримувати їх фінансово. У принципі, присутність духовенства при місії буловрегульовано, однак нічого не говорилося про албазинців і їхній храм убуддійському святилищі.11
Отже, російськамісія під керівництвом архімандрита Антонія Платковського, яка прибула в Пекінпісля 1728 р., оселилася в посольському російському дворі, де було влаштованодомову церкву Стрітення Господнього. Відтоді в Китай, приблизно через кожні 10років, регулярно посилалися місії у складі архімандрита, двох ієромонахів ідвох причетників. Архімандрита там сприймали як старшого ламу (священика),ієромонахів — як молодших лам, причетників — як помічників. Крім цього, як ужезгадувалося, посилалося кілька учнів для вивчення китайської таманжуро-татарської мов.12
1731 р. АнтонійПлатковський сповістив Петербург про хрещення 25 китайців і підготовку щевосьми хрещень.13 Та російський уряд розглядав місію в Пекіні не якдуховно-просвітницький захід, а радше як частину дипломатичної діяльності, тожпоклав па неї надзвичайно складні завдання, з якими архімандрит Антоній не змігсправитися. 1736 р. через наполягання китайського уряду, його довелосявідкликати.14
Набагатоневдалішою була третя місія на чолі з «великоросом» архімандритом Турсовим,котрий не мав навіть шкільної освіти. Новій місії дали інструкцію, в якійпідтверджувалося, що її послано з дипломатичною метою. Тільки одна статтяінструкції трактувала просвітницькі завдання, а інші пояснювали, як зміцнюватидружні зв’язки з китайською владою.
Не допомоглановим членам місії ні інструкція, ні вказівки про помилки попередників, ніпогрози покарання. До визначення складу цієї місії у Святійшому Синодіпоставилися формально, тож і керівник, і члени її мало підходили до поставленихперед ними завдань. Більшість із них вважали своє перебування в Пекіні, кудивони прибули 1736 р., покаранням. Життя в Китаї, люди та звичаї були для нихчужими, мова незрозумілою, а власне життя здавалось убогим і пустим. Поганийклімат шкідливо впливав на здоров’я, дуже часто люди в місіях помирали.Незайнятість і нудьга призводили до частих суперечок і сварок. Зрозуміло, що цямісія не справилася зі своїми обов’язками, а її керівник архімандрит ІларіонТурсов спився й помер 1741 р.15
По смерті Турсовавирішили відновити склад китайської місії переважно ченцями з Київської Лаври,з доброю освітою, зразковим послухом і середнього віку. Укомплектовували цюмісію довго, тож виїхала вона з Москви тільки 23 лютого 1743 р., а прибула вПекін 27 листопада 1745 р. Очолював її українець архімандрит ГервасійЛинцевський, у минулому викладач Київської Академії та намісникКиєво-Михайлівського монастиря. До складу місії входили: ієромонах ФеодосіяСморжевський, білорус; ієродиякон Іоїль Врублевський, українець; середцерковників і служителів теж були українці, отже місія за своїм складом моженазиватися українсько-білоруською. Ця місія пробула в Пекіні близько 10 років іповернулася до Петербурга лише на початку 1756 р. Головних діячів її нагородилиза їхню місійну працю. Керівника місії архімандрита Гервасія висвятили наєпископа Переяславського.16
На чолі п’ятоїмісії в Пекіні (1754—1771) поставили росіянина, московського учителя ієромонахаАмвросія Юматова, але до її складу входили українці й білоруси. Те саме можнасказати і про шосту — до травня 1782 р., і сьому — до листопада 1794 р. місії.За звітами керівника п’ятої місії, у 1755 — 1763 рр. було хрещено 36 китайців,із них — шестеро вихідці з колишніх албазинських родин. Для більш пізнього часуточних даних про навернення в християнство немає. Мало успішними були намаганнявідкрити школу для навчання дітей читанню богословських книг, бо кількістьучнів, переважно з сімей албазинців, була дуже невеликою. На думку історикакитайської місії Миколая Адорадського, котрий проживав у ній з 1881-го до 1885 р.і склав на основі архівних даних докладний опис, місіонерська робота у ХVIІІстолітті була безуспішною.17 Іншої думки автор (Церковної Історії)протоієрей Іоан Гапонов. Він, посилаючись на Дона Сінабольдо,18говорить, що успіхи православної місії в Китаї були вагомими. 1838 р.православна церква здобула за один раз понад 500 душ манджурів, котрі саміпросили російських місіонерів прийняти їх у християнську віру. Наверненихкитайців у християнську православну віру було понад тисячу.19
Беручи до увагиостанні дані, можна сказати, що діяльність російської місії в Китаї в ХVІІІстолітті була все-таки не на належному рівні, якщо говорити про їїпросвітительський аспект. Але вона, власне, й не призначалася тільки дляхристиянізації. Фінансове забезпечення місії бажало кращого: надання грошей іпродуктів, здійснюване китайським урядом на основі Кяхтинської угоди, булонерегулярним і з запізненнями, як і оплата поїздок і зарплата від Колегіїзакордонних справ.20 Це лише одна з причин млявої місіонерськоїдіяльності. Було й багато інших, про які вже говорилося. Українські місіонеридосягли б значно більших результатів, якби було створено хоча б мінімальніумови, і не були відстані такими величезними, що також заважало і місіонерству,і оперативній передачі інформації в Петербург.
Цікавим єповсякденне життя місії. У її архіві за 1794 р. є точний опис усього її майна,серед якого особливий інтерес викликає каталог місіонерської бібліотеки. У нійбагато творів латинською мовою і декілька словників, частину з яких привезличлени місії з Росії, а частину — куплено в Пекіні в католицьких місіонерів.Крім того, було багато російських букварів, православних катехізисів і повчальнихкниг для охрещених.21 Місія була добре забезпечена книгами, тож їїчлени, котрі мали академічну чи семінарську освіту, могли заглибитись увивчення Китаю. Члени місії, особливо семінаристи, були зобов’язані вивчатимову й історію Китаю, писати про це та збирати матеріал для Колегії закордоннихсправ. Цих учнів добирали абияк, отож і досягнення їхні були мізерними, алевсе-таки вони певною мірою підготували ґрунт для серйозної наукової роботимісій у XIX столітті.22 Керівники місії торгували з китайцями,купували та продавали невеликі земельні ділянки й будинки, хоча цим порушуваликитайські закони й мали неприємності з урядом. Попри непрофесійний склад місіїта погане економічне забезпечення, було зібрано необхідні для Петербургавідомості про Китайську імперію, які згодом принесли велику користь.
 

РОЗДІЛ VII
ІНШІ МІСІЇ XVIII СТОЛІТТЯ
У ХVІІІ столітті почалас/>я місія на Камчатці, якуРосія завоювала наприкінці ХVІІ століття (1697—1700). Підкорене населенняналежало до американської групи палеоазіатів. На півдні жили камчадали, абоітельмани, на півночі — коряки й чукчі. У релігійному сенсі вони булианімістами та практикували полігамію.
Ще 1705 р. Тобольський митрополит Філофей послав на Камчатку місіюна чолі з архімандритом Мартиніаном, котрий прибув із Києва.1 Завойовникипівострова немилосердно грабували місцеве населення. Архімандрит Мартиніаннамагався боротися зі свавіллям і утисками, що коштувало йому життя. Його вбилипідбурені козаками туземці 1717 р. На його місце прийшов авантюрист, якийсьІван Козиревський, внук поляка, засланого в Сибір царем Олексієм. Він бравучасть у підкоренні півострова. Довірливий Мартиніан, беручи до уваги те, щоКозиревський 1716 р. побудував маленький монастир, постриг його в ченці з ім’ямІгнатій. По смерті Мартиніана він почав діяти на Камчатці, як представникЦеркви. Але 1720 р. його викликали в Якутськ, а звідти перевезли в Іркутськ, девіддали під суд за попередні злочини. 1726 р. його виправдали й він з’явився вПетербурзі. Там Ігнатій завоював довіру, був висвячений на ієромонаха й почаврозробляти місіонерські плани. Суперечки зі Святійшим Синодом призвели до того,що його минуле розслідували уважніше й розпочали новий судовий процес. СпочаткуІгнатія відправили на довічне ув’язнення в монастир, а потім зовсім позбавилийого чернечого звання та передали світській владі. Що з ним було далі —невідомо.2
На Камчатку для організації місії посилають українця ВарфоломеяФілевського, але дорогою в Сибір за наказом Тайної канцелярії йогозаарештували, після чого він невдовзі помер 1737 р. Але місіонерство наКамчатці не припинилося, оскільки з Іркутська єпископ Інокен Нерунович приславсвященика. Він сповістив про кілька сотень новохрещених і додав, що місія можебути успішною, якщо на неї виділять гроші та пришлють місіонерів. Цього разуСвятійший Синод надіслав гроші на місію, а головою місії призначили українця,проповідника Московської Духовної Академії ієромонаха Іосафа Хотунцевського,котрого 1 лютого 1742 р. посвятили на архімандрита. Йому призначили 9 помічників(двох ієромонахів, одного диякона й шістьох студентів духовної академії), атакож богослужбові книги й речі для храмів. Іосаф прибув в Охотськ у червні1744 р. Тут він хрестив багатьох тунгусів і влітку 1746 р. був уже на Камчатці.Там разом із місією йому було доручено окормляти здичавілий місцевий гарнізон.Іосаф багато сил і енергії віддав місіонерській праці: об’їхав усю територіюсвоєї місії, відкрив школи для навчання російській мові та засадам віри іспробував зробити перепис населення. Згідно з його підрахунками, населенняКамчатки становило тоді 11 тисяч 500 чоловік. Він хрестив приблизно 4500туземців. Іосаф належав до найвідоміших місіонерів ХVIII століття його вплив нановохрещених був значно глибшим, ніж в інших місіях. Його викликали в Москву йзапропонували вакантну Іркутську кафедру, але він відмовився. Тоді йогопризначили настоятелем одного з московських монастирів, а згодом — ректоромМосковської Духовної Академії (1754—1757). 1757 р. його висвятили на єпископа йвін став вікарієм Новгородської єпархії.4
Іосаф Хотунцевськйй довів Святійшому Синодові, що коли на Камчатціорганізувати самостійну єпархію, то місію можна закрити. Святійший Синод місіюліквідував, а нову єпархію не створив. Новохрещені залишилися під опікоюІркутського єпископа. У другій половині ХVІІІ століття відстань, відірваність,політика Катерини ІІ призвели до того, що досягнуті Іосафом результати булозведено нанівець.5
Православна місія в Північній Америці.
Почалася вона на Алеуцьких островах і півострові Аляска завдякиросійській експансії на схід і появі російських моряків в цих регіонах.Поштовхом для відправлення місіонерів була експедиція датського військовогоофіцера Вітува Берінга (1660—1741), котрий із 1704 р. перебував на російськійслужбі, а 1723 р. одержав від Петра І завдання точно дізнатися, чи відділяєтьсяАзія від Америки морем, чи вони з’єднані між собою. 28 серпня 1828 р. Берінгустановив, що ці дві частини світу розділено протокою. Під час другоїекспедиції корабель затонув, а Берінг і команда висадилися на безлюдномуострові, де їм довелося зазнати голоду та хвороб. Берінг помер там 1741 р., ачастина команди з останків корабля збудувала невеличке судно й після важкогоплавання досягла Камчатки.
У цей регіон проводили експедиції також інші російські мореплавці.
Коли звіти цих мореплавців досягли Петербурга, Катерина ІІ 6березня 1766 р. наказала сибірському генерал-губернатору прийняти 6 островів уросійське володіння та зробити тамтешніх тубільців російськими підданими. Через3 роки, 5 липня 1750 р., імператриця направила в Сенат указ із наказомзайнятися питанням про те, яким чином можна зайняти близький до Американськихостровів берег Північної Америки.7
Ці укази поклали початок російському періоду історії Аляски. Уподальших подіях важливу роль відіграло прагнення до збагачення російськогокупця Григорія Шелєхова (1747—1796). Про свої дії та наміри Шелєхов повідомивПетербург, вказавши на ті вигоди, які може отримувати Російська Імперія,використовуючи острови. Він випросив в уряду виключне право на торгівлю в цьомурегіоні — так виникла Російсько-американська компанія, яка відіграла вмайбутньому важливу роль у розвитку православної місії.8
20 травня 1793 р. Петербурзький митрополит Гавриїл Петров вручивСвятійшому Синодові записку, в якій говорилося, що купці Шелєхов і Голіков* просили допомогти їм в організаціїпроповіді християнської віри для тубільців на Алеутських островах і прислатисвящеників, котрі змогли б хрестити місцевих жителів, побудувати храми таправити богослужіння. У звіті Шелєхова й Голікова було сказано, що жителіостровів показали себе прихильними до християнського вчення, бо за своїмхарактером це люди дуже сумирні, працьовиті, дружньо налаштовані до росіян інавіть наслідують їхній спосіб життя. Місіонерство серед цих тубільців могло бмати великий успіх і принести користь Росії. Записку схвалила Катерина II. 1793р. імператриця наказала митрополитові підібрати кандидатів для нової місії.Митрополит звернувся до свого товариша, настоятеля Валаамського монастиряНазарія, з проханням призначити для цієї місії чотирьох ченців, двох дияконів ідвох послужників.9 Для проповіді євангелія та утвердженняхристиянства в далеку Америку було направлено шістьох Валаамських ченців:архімандрита Іосафа Болотова (начальник місії), ієромонаха Ювеналія, ієромонахаАфанасія, ієродиякона Нектарія, ченця Іосафа й ченця Герамана, котрому Господьсудив потрудитися в Новому Світі більше й довше, ніж решті членів місії.10Крім названих Валаамських ченців, до складу місії входили двоє ченцівсусіднього з Валаамом Коневського монастиря — ієромонах Макарій та ієродияконСтефан (брат о.Ювеналія), а також двоє церковнослужителів, імена котрихневідомі. 10
Важкою та довгою була подорож місіонерів. Ось що писав 1795р. архімандритІосаф на Валаам ігуменові Назарію: «Я з Москви відправився 22 січня 1794 р.Святу Паску святкували в Іркутську. Тут були з місяць. І з Іркутська Леноюрікою, більше 2000 верст, пливли спокійно і з задоволенням. Від Якутська доОхотська понад 1000 верст їхали верхи з братією, а всі речі наші везли 100коней… лісами, горами, ярами — всього надивились. Пасовиська всюди багаті…але пасуться одні ведмеді… Прибули в Охотськ 13 липня… і проїжджали біляКамчатки, через Курили й ланцюг Алеутських островів… Дорогою, починаючи зЯкутська, бажаючих якутів всюди хрестили… а морем по Алеутській гряді їхалитільки два дні й заїхали на острів Уналашку й тут понад 100 чоловік охрестили;вони давно вже готові до прийняття хрещення, позаяк із росіянами живуть».11
Улітку 1794 р. місіонери висадилися на острові Кадьяк. Ще в одномулисті архімандрита Іосафа розповідається про місіонерські будні. З «24 вересня1794р. я живу на острові Кадьяк. Слава Богу, більше 7000 американців охрестив,і понад 2000 шлюбів дав. Побудували церкву, а час дозволить,— зробимо іншу, ідві похідних, а то й п’яту треба зробити. Живемо добре; вони нас люблять, а миїх. Народ добрий, але бідний. Так старанно приймають хрещення, що всі своїшаманські наряди поламали та спалили… Описав би вам тутешні звичаї, алепробачте, часу ще не вистачає. То хреститися приходять, то вінчатися, а хтонавчатися Закону, і нікого засмутити або образити відмовою не хочеться. Приньому й росіяни різні потреби мають: поговорити й посповідатися...12
Початковий розквіт місії, на жаль, був недовгим. Широким планамархімандрита Іосафа не судилося збутися. Викликаний 1797 р. в Іркутськ о. Іосафбув там висвячений на єпископа Кадьякського, але повертаючись до місця свогоархипастирського й місіонерського служіння на кораблі «Фелікс», разом зі своїмисупутниками загинув у хвилях океану під час бурі (1799).13 З числачленів місії, разом з єпископом Іосафом, загинули обидва Коневські ченці —ієромонах Макарій та ієродиякон Стефан. Ще раніше —1796 р. мученицьку смерть прийнявбрат Стефана, ревний місіонер ієромонах Ювенарій: коли він вирушив дляпроповіді на Аляску, його там убили дикі язичники. Так смерть забраланайдіяльніших проповідників, й це призвело до занепаду місії. Та все-таки місіяв Північній Америці не припинила свою діяльність і її історія дуже цікава, але,на жаль, виходить за межі нашого дослідження. Не маємо ми підтвердження, хто зуказаних членів першої Американської місії був українського походження, аленіщо нам і не заперечує, що й ноги українських місіонерів вперше ступили наземлі Північної Америки.
 
У ХVІІІ столітті Місіонерство почалося й на Північному Кавказі.
Ще в ХVII столітті, а також згодом, при Петрі І, підтримувалисязв’язки з християнською Грузією. Рятуючись від гонінь із боку турків і персів,у ХVІІІ столітті стали частими візити Грузинських єпископів і священиків уПетербург і Москву. 9 лютого 1743 р. грузинський єпископ Йосиф письмовозапропонував Святійшому Синоду використати грузинське духовенство, яке проживаєв Москві, для місіонерської справи на північному Кавказі. Тоді Святійший Синодіз дозволу імператриці Єлизавети заснував Осетинську місію. Тоді на територіїміж Росією і Грузією жили черкеси, чеченці, осетини й інші невеликі кавказькінародності. Першим спробам християнської місії в цих краях з боку ГрузинськоїЦеркви (до ХVII століття) поклали край турки й перси, котрі навернули ці народив іслам, який проник сюди ще в монгольський період. Росія була зацікавлена вхристиянізації цих неспокійних прикордонних народів. Центром місії сталаспочатку фортеця Кизляр на Тереку, а пізніше — друга фортеця на тій самій річці— Моздок. Місія називалася Осетинською духовною комісією і з 1748 р. перебувалапід наглядом Астраханського єпископа. На початку правління Катерини II наПівнічному Кавказі нараховувалося 2085 хрещених представників різнихнародностей, головним чином, осетинів, колишніх мусульман.
1767 р. головою місії був руський священик, а складалася вона зчотирьох священиків, чотирьох дияконів і чотирьох псаломщиків. у 1771—1790 рр. булохрещено близько 6000 чоловік. 1793 р. Астраханський єпископ одержав вікарногоєпископа для керівництва місією з резиденцією в Моздоці. Там було заснованотипографію для видання богослужбових книг і молитовників осетинською мовоюцерковнослов’янським шрифтом. До кінця XVIII століття тут було приблизно 9000новохрещених. 14
Автор не маєточних даних, якої національності, крім грузинів, були православні місіонери наПівнічному Кавказі. Історія цієї місії вимагає окремого, докладнішогодослідження.
 

Висновки
Розглядаючиісторію місіонерства в XVIII столітті, у Російській імперії, неможливо непомітити той могутній поштовх, якого було надано такого роду християнськійдіяльності. Світські історики, особливо не церковні, пов’язують це з могутньоюособистістю Петра І. Але ж не здійснив би своїх реформ імператор Петро й немало б розвитку місіонерство, якби не використав він могутній духовний таінтелектуальний потенціал тодішньої Української Церкви, яка з історичнихобставин входила до складу Московської патріархії.
Поєднаннясили державної в особі Петра I й духовної, яку уособлювало українськедуховенство, забезпечило справжній вибух і неймовірний розвиток у всіх ділянкахсуспільного та церковного життя. Щось подібне сталося після хрещенняРуси-України 988 року, коли великий князь Київський Володимир, спочатку зприбулим духовенством, а потім і зі своїм, розпочав корінні зміни в життістародавньої Русі. Місіонерство тієї доби набрало такої динаміки, щопризупинилося аж наприкінці XV століття. Як на початку історії РуськоїПравославної Церкви ношу місіонерства несло на собі київське духовенство, так ів XVIII столітті це повторилося.
Якщопоглянемо на історію місіонерства Руської Православної Церкви загалом від X доXVIII століття включно, і порівняємо внесок російських єпископів, священиків іченців у справу християнізації з внеском українського духовенства, то дійдемовисновку, що християнізація не тільки європейської, а й азіатської територіїРосії здійснено, переважно, останніми. Не применшуючи вкладу окремих російськихмісіонерів, їхнього самопожертвування й героїзму, можна з упевненістю сказати,що їхня праця — це лише фрагменти в історії місіонерства на Русі, творцямиякого були українці.
Від Xдо середини XIII століття Київ відігравав вирішальну роль у поширенніхристиянства. Після зруйнування Києва найкращі сили, рятуючись відтатаро-монголів, пішли на північ, куди змістився центр місіонерства. Напевне,до XV століття церковне життя на півночі, зокрема й місіонерство, перебувалопід впливом вихідців із півдня, котрі вже осіли на нових землях.
XVI—XVIIстоліття не відзначились особливим розвитком місіонерства, хоча в цей періодмосковська держава вже затвердилася й завоювала колосальні території Поволжя йСибіру. Москва була зацікавлена в християнізації підкорених народів і витрачалана це великі кошти, але через неспроможність «великоруського» духовенства йінші внутрішні проблеми місіонерська справа ледь жевріла.
Докоріннозмінюється ситуація тоді, коли Петро І, шукаючи виконавців своїх намірів,вирішив спертися на освічених ченців українських монастирів, випускниківкиївської академії, харківського й чернігівського колегіумів. Це були людиєвропейського рівня освіти, віддані Православ’ю, котрі шанували своїпрадідівські традиції. Петро І не помилився у виборі. З напливом українськогодуховенства в Росію: засновувалися нові школи, реформувались старі, підвищивсярівень викладання в них, запрацювали друкарні, розвивалось богослов’я тощо. Ураніше байдужих до навчання й навіть вороже налаштованих до всього шкільногоросіян, прокидається цікавість до знань. Україна мала стільки обдарованих івисокоосвічених людей, що їх вистачило, щоб допомогти російській Церкві вийти зкризи та ще й зайнятися місіонерською справою.
УXVIII столітті найактивніше місіонерська діяльність проводилася в Поволжі йСибіру. Стараннями українців: священика Федора Раїфського, його сина,архімандрита Олексія, митрополита Сильвестра (Холмського), архієпископаІларіона (Рогалевського), єпископа Луки (Конашевича), архімандритів Сильвестра(Гловатського), Гавриїла (Кременецького) й інших — у Поволжі більшістьязичників прийняли християнство, а разом з ними велика кількість мусульман. УСибіру було два великі центри місіонерства — Тобольськ й Іркутськ. АпостоломСибіру називають святителя Філофея (Лещинського), котрий, будучи митрополитомТобольським, з надзвичайною відданістю працював на місіонерській ниві.Продовжували його справу святителі Тобольські Іоанн (Максимович), Павло(Конюшкевич) й інші архієреї та ченці.
Величезнатериторія Сибіру, бездоріжжя вимагали відкриття нових кафедр. ЗаснуванняІркутської та Нерчинської кафедр допомогло активізувати місіонерську працю вСхідному Сибіру. Провидіння Господнє подбало, аби цю архієрейську кафедрузаймали самовіддані слуги Божі. Багато потрудилися там українці-святителі:Інокентій (Кульчицький), Інокентій (Нерунович) і Софроній (Кресталевський) таїхні помічники. У далекому непривітному краї горіло справжнє духовне життя йвелася повсякденна копітка праця для навернення язичників і буддистів у віру Христову.Не обійшлося без участі українців місіонерство в далекому Китаї, на Камчатці йу Північній Америці.
Отже,українське духовенство XVIII століття, яке подвизалося на місіонерській ниві,вписало світлу та славну сторінку в історію Української Православної Церкви. Укогось може виникнути думка, що вони були звичайними прислужниками тодішньоївлади й запопадливо виконували всі її розпорядження. Хтось може звинуватити їху відсутності патріотизму за те, що залишили свою землю, а служіння своєпроводили на чужині. Думки такі та звинувачення безпідставні. Вони любили своюземлю та свій народ не менше від тих, котрі залишилися в Україні. Не в їхніхсилах було змінити політичну ситуацію, яка склалася на той час. Не можназабувати, що вони були служителями Церкви, для них церковна справа була начільному місці. Як у людей духовних, у них з’явилася можливість виконатизаповідь Христову: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця іСина, і Святого Духа ...» (Мф. 28. 19). Вони з честю виконали покладену на нихмісію та допомогли спастися десяткам, сотням тисяч язичників, мусульман,буддистів. Тож їхній подвиг — це не тільки славна сторінка історії УкраїнськоїПравославної Церкви, а й загалом історії Церкви Христової.
Оскільки,обставини життя Православної Церкви у XX столітті призвели до значногорозцерковлення, поширення маловірства й марновірства та значного занепадудуховності, розглянуті питання місіонерської діяльності знову стають особливоактуальними. Православному духовенству, людям церковним належить глибоко знатий використовувати багатий досвід українських місіонерів усіх часів, а надто —XVIII століття. Ми повинні пишатися своїми краянами-місіонерами й намагатисянаслідувати їх у власному житті. Потрібно звертатися до них у молитвах, бобагато з них досягли святості, прославилися чудесами й нетлінністю мощів іпоповнили сонм святих землі української.
 

ЗНОСКИ
 
Вступ
1.   Иннокентий(Павлов), иером. Миссионерская деятельность Русской Православной Церкви. //Богословские труды. — № 28. — М., 1987. — С.175.
2.   ВодопівецьІ. Еклезіологія. — Львів, 1994. — С.162.
3.   Иннокентий(Павлов), иером. Мисионерская деятельность… — С. 175.
Розділ I
1.1.
1.   РусскаяПравославная Церковь… — Издание Московской патриархии, М. 1980. — С. 9.
2.   “Повістьвременних літ” (ПВЛ), 6496 (988) — Полное собрание русских летописей, — т. І. —стб. 117.; Слово о законе и благодати (Далі СЗБ) митр. Іларіона по изд.А.М.Молдована, — К., 1984. — 186 б.
3.   ПВЛ, 6496(988) — ПСРЛ. — Т. І. — стб. 118).
4.   ПСР. — Т. І.— стб. 126.
5.   СЗБ, 1846 і191а.
6.   ХрестоматияВладимирского-Буданова восп. ІСПб. — С. 229.
7.   Лаврентиевскаялетопись. // Полное собрание русских летописей. – СПб.; Пг.; М.: Изд.Археологической комиссией, 1846 — С. 176.
8.   ГальдовскийИ.Н. Борьба христиан с остатками язычества в древней Руси. // ЗапискиМосковского археологического института. Под ред. А.И.Успенского. — Т. ХVІІІ. —1913. — С. 77–83.
9.   Русскаяисторическая библиотека. — Т. VІ. — СПб., 1886. — С. 7, 24.
10.        Лаврентиевскаялетопись. // Полное собрание русских летописей. – СПб.; Пг.; М.: Изд.Археологической комиссией, 1846. — С. 148—149.
11.        БахрушинС. К вопросу о крещении Киевской Руси // Религия и Церковь в истории России. —М., 1975. — С. 17.
12.        Евлогий(Смирнов), архим. Апостольское служение иноков Православной Церкви. // ЖурналМосковской Патриархии (дальше ЖМП). — № 5. — М., 1978. — С.67.
13.        ЗнаменскийП.В. История Русской Церкви. Конспект. —Загорск: М.Д.С., 1986. — С. 60.
І4. Гапонов И.,прот. Церковная история с первых времен Христианства до 2-ой пол. 19-го века. —Ч. II. — Харьков, 1867. — С. 23.
15. Мелхиседек,архиеп. Саранский. Преподобный Герасим Вологодский. // ЖМП. — № 3. — М.,1978.
16.        ГапоновИ. прот. Церковная история… — Ч. II. — С. 22.
17.        БахрушинС. К вопросу… — С. 18.
1.2.
1.   ИсторияУкраинской ССР. — К., 1962. — С. 47.
2.   Горский А.В.История Церкви Русской. // ЖМП. — № 2 — М., 1976. — С. 67.
3.   Иннокентий(Павлов), иером. Миссионерская деятельность, РПЦ. // Богословские труды. — №28. — 1981 — С. 177.
4.   ЗнаменскийП.В. История Русской Церкви. Конспект. — Загорск: МДС, 1986. — С.65.
5.   Горский А.В.История Церкви Русской. // ЖМП. — № 2. — М., 1976. — С. 68.
6.   БулгаковС.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. — Изд. Отд. МосковскогоПатриархата, 1993. — Т. І. — С.160–161.
7.   ЗнаменскийП.В. История Русской Церкви. — С.66
8.   БулгаковС.В. Настольная книга. — Т. І. — С.239.
9.   ЗнаменскийП.В. История Русской Церкви. — С.66
10.        БулгаковС.В. Настольная книга. — Т. І. — С. 111—112.
11.        ПолныйПравославный богословский энциклопедический словарь. — Репр. изд. — Т. ІІ. —М.,1993. — С.2094.
12.        ПокровскийИ. Русские епархии ХVІ-ХІХ вв. — М.,1916. — С.41
13.        Салтыков.А. свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви. — Загорск, 1988. — С.70.
14.        БулгаковС.В. Настольная книга. — ч. І. — С. 504–505.
15. Салтыков А.,свящ. Учебное пособие… — С.70.
Розділ ІІ
2.1.
1.   Смолич И.К.История Русской Церкви 1700—І917. — Ч. І. — М., 1996. — С.111.
2.   ВласовскийІ. Нарис історії… — Т. 3. — Нью-Йорк-Київ-С.Бавнд Брук, 1990. — С.122.
3.   Дмитриев А.Петр І и Церковь. // Религия и Церковь в истории России. — М.: Мысль, 1975. —С.170.
4.   Смолич И.К.История… Ч. І. С.111.
5.   КарташевА.В. Очерки по Истории РПЦ. — Т. ІІ. — М., 1991. — С.322.
6.   НикольскийН.М. История Русской Церкви. — М.: Политиздат, 1963. — С. 189.
7.   Там само. —С. 192.
8.   Платонов.Лекции… (1915) — С.544.
9.   КарташевА.В. Очерки… — Т. ІІ. — С.379.
10.        ПСЗ,6.№ 5070
11.        СмоличИ.К. История… — Ч. І. — С.114.
12. Корсаков Д.А.Воцарение Анны Иоановны. — Казань, 1880. — С.17.
13. ВерховскийП.В. Учреждение Духовной Коллегии и «Духовный регламент» — Т. І. —Ростов-на-Дону, 1916. — С.653.
14.        ПлатоновС.Ф. проф. Учебник Русской Истории. СПб., 1914. — С. 310.
15.        КарташевА.В. Очерки… — Т. II. — С.420.
16.        ПСЗ.ІІ №8 475
17.        СмоличИ.К. История… — Ч. ІІ. — С.115.
16.        ПлатоновС.Ф. Учебник… — С. 3І8.
19.        ВласовськийІван. Нарис історії… — Т. 3. — С.134.
20.        Цит.по Цыпин В., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви (синодальныйпериод). — 3агорск, 1988. — С.67.
21. Симонюк В.Жизнь и деятельность митр. Тобольского Павла (Конюшкевича). — Загорск: МДА,1993. — С.90.
22.        ЩербатовМ.М. Статистика в рассуждении России. // Чтения. — №3. — СПб.,1859. — С.70.
2.2.
1.   Корчмарик ФранкоБогдан, д-р. Духовні впливи Києва на Московщину в добу Гетьманської України. —Нью-Йорк, 1964р. С.10. // Православний вісник 1993. №4-6 С.52.
2.   РункевичС.Г. История Русской Церкви под управлением Святейшего Синода. — Т. І. — С.6.
3.   ВласовськийІван. Нарис історії… — Т. 3. — С. 109.
4.   ПекарськійП. Наука и литература в России при Петре Великом. — т.1. — СПб, 1862. — С.5.
5.   ВласовськийІван. Нарис історії… — Т. 3. — С.151.
6.   Сулоцкий А.,прот. Святитель Филофей, митрополит Сибирский и Тобольский. — М., 1854. — С.3.
7.   Титов Ф.,прот. «Императорская Киевская Духовная Академия». К.— 1914. — С.160
8.   Базанов А.Г.Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). —Л., 1936. — С.16.
9.   ПСЗ. 5. №2734, 2741.
10.        ПС3.6. № 3636, 3637; 7.
11.        ПС3.8. № 5518, 5737
12.        Гапонов.И. прот. Церковная История. — Харьков, І867. — С.246.
13.        ПСЗ.16. № 12126; ПСПиР, ЕА І № 176;
14.        ПСЗ.18. № 12949 С.494—496.
15.        ПСЗ.19. № 13996
2.3.
1.   Смолич И.К.История… — кн.8. — Ч. І. — С.25.
2.   Чистович.Феофан Прокопович. С.128; див. § 3, 4.
3.   Макаров Д.М.Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ—ХVІІ вв.— Чебоксары, 1981. — С.26.
4.   Там само —С.26.
5.   Смолич И.К.История… — кн.8. — Ч. ІІ — С.210.
6.   Там само —С.212.
7.   Симонюк В.Жизнь и деятельность… Загорск: МДА, 1993 — С. 63.
8.   АзиатскаяРоссия (1914). — С.183
Розділ ІІІ
3.1.
1.   Макаров Д.М.Самодержавие и христианизация народов Поволжья во второй половине ХVІ—ХVІІ вв.— Чебоксары, 1981. — С. 5.
2.   Там само, —С.10
3.   Советскийэнциклопедический словарь. — Изд. 2-е. — М., 1982. — С.521
4.   БулгаковС.В. Настольная книга… — Т. І. — С. 490.
5.   Акты,собранные в библиотеках и архивах Российской империи, Археографическогоэкспедицией имп. Академии Наук. — Т. І. — С.260 (скорочено А.А.Э.)
6.   Макаров Д.М.Самодержавие и христианизация… — С. 36 – 37.
7.   Там само,С.34.
8.   ЖМП. — № 5.— М., 1978. — С. 67.
9.   ГераклитовА.А. Арзамасская мордва. — Саратов, 1930. — С.24.
10.        МакаровД.Д. Самодержавие и христианизация… — С.82.
11.        Тамсамо, — С. 93.
12.        ДАИ. —Т. VІІІ. — С.310—312
13. Документы иматериалы по истории Мордовской АССР. — Т. ІІ. — Саранск, 1940. — С.45.
3.2.
1.   ХарламповичК.В. Казанские новокрещанские школы. —Казань, 1905.— С.35.
2.   ПЗС. 6 .№3637; ПСПиР. І. № 191.
3.   ПСПиР. 6.№2077, 2079.
4.   Гапонов И.прот. Церковная История… — Ч. 2. — С. 198.
5.   БлаговещенскийА.А. Казанская Духовная семинария с восемью низшими училищами в ХVII—ХІХ ст.(1881). 9. — С.25 – 35.
6.   ХарламповичК.В. Казанские новокрещенские школы. —С.34.
7.   ПСЗ. 11..№8236.
8.   ВласовскийІ. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С.173.
9.   МожаривскийА. Изложение хода миссионерского дела по просвещению христианством казанскихинородцев. 1552 – 1867 г. — С. 88, 92.
10.        СмоличИ.К. История… — кн.8. ч. ІІ. — С.219.
11.        Тамсамо, — С.220.
12.        ГапоновИ., прот. Церковная история… — Ч. 2. — С. 247 – 248.
Розділ ІV
4.1.
1.   ПлатоновС.Ф., проф. Учебник Русской истории. — СПб., 1914. — С. 171—172.
2.   Базанов А.Г.Очерки по истории миссионерских школ на крайнем Севере (Тобольский Север). —Л., 1936. — С.14.
3.   Там само, —С.14.
4.   Гапонов И.прот. Церковная история. — Ч. 2. — С. 172.
5.   Смолич И.К.История… — Ч.2. — С. 222.
6.   Гапонов И.,прот. Церковная история. — Ч. 2. — С.172.
7.   Актыисторические. — Т. ІV. — С. 499.
8.   Там само, —С.499.
9.   Архив инст.ист. Акад. наук СССР. Рукописи Гамеля. — Т. ХІІ. — л. 170.
10.        Тамсамо, — л. 144.
11.        МальцевГ.П. Миссионерская деятельность Русокой православной церкви в Сибири. //Вопросы научного атеизма. — Вып. 37. — М., 1988. — С. 191 – 192.
12.        Актыисторические. — т.V. — СПб., 1842. — С.475.
4.2. а)
1.   ВласовськийІ. Нарис Історії… — Т.ІІІ — С.170.
2.   Сулоцкий. А.прот. Святитель Филофей… — Изд. 2-е. — Омск, 1868. — С. 3.
3.   ПивоваровБорис, диак. Святитель Филофей в схиме Феодор, митрополит Тобольский и всеяСибири // ЖМП. — №3 — М., 1977. — С.68.
4.   ВласовськийІван. Нарис історії УПЦ. — С.170.
5.   Мелетий,архим Древние церковные грамоты Восточно-Сибирского края. — Казань, 1878. — С.115.
6.   Дмитриев А.Религия и церковь в истории России. Петр І и Церковь. Мысль. М. 1975. — С. 170
7.   СулоцкийАлександр, прот. Тобольские и Томские архипастыри. — Омск, 1882. — С.1.
8.   Мелетий,архим. «Церковний собор в Тобольске при митрополите Филофее (1702 г.)» —Казань, 1875. — С.82.
9.   СулоцкийАлександр. Челобитная митрополита Сибирского и Тобольского Филофея ЛещинскогоПетру Великому и ответ сего государя на нее, с предисловием и примечаниями. //Тобольские губернские ведомости, —№№ 15—19. — 1859, те саме в ЧОИДР, 1863,кн.4, С.12—51.
10.        СулоцкийАлександр, прот. Святитель Филофей… — Омск, 1882. — С.10.
11.        СулоцкийА. прот. Тобольская архиерейская школа с 1702 по 1744 год; предшественницаТобольской семинарии.// Тобольские губернские ведомости. — №№ 37–50. — 1872.
12.        КопыловА.Н. Очерки культурной жизни Сибири ХVІІ—начала XIX вв. Новосибирск, 1974 поданным ЦГАДА, ор. 214, вн. 1950, л.502.
13. Нестор(Анисимов). иером. Православие в Сибири. — СГИ, 1910. — С.22.
14.        Тамсамо.
15.        ПС3.4.№ 118.
16.        СловцовП.А. Историческое обозрение Сибири. — ж. І. — М.,1838. — С. 359.
17.        ГАТОТор. 156, 1738, №56.
18.        НовицкийГ. Краткое описание о народе остяцком. 1715. Новосибирск, 1941. — С.89.
19.        ДогуревичТ.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. — СПб., 1897. —СС.76—77.
20.        Тамсамо, — С.75.
21.        НовицкийГр. Краткое описание… — С.91.
22.        БуцинскийП. Крещение остяков и вогулов при Петре Великом. // Вера и разум. — № 10. —1893.
23.        СулоцкийА., прот. Святитель Филофей — С. 31.
24.        Тамсамо, — С.33.
25.        Тамсамо, — С.38.
26.        ДогуревичТ.А. Распространение христианства в Сибири. // Свет Азии. — СПб., 1897. —СС.76—77.
27.        ВласовськийІ. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С. 171.
4.2.б)
1.   ЧобичСозонт, прот. Святі та визначні церковні діячі землі Української. —Всеукраїнська видавнича православна місія, 2000. — С.114.
2.   ВласовськийІван. Нарис історії… — Т. III. — С.80.
3.   ПросвирнинА., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольський и всея Сибири, чудотворец //ЖМП — № 5. — М., 1976. — С.57.
4.   ВласовськийІван. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С.8І.
5.   Там само.
6.   ПросвирнинА., прот. Свят. Иоанн, Митрополит Тобольский и всея Сибири. // ЖМП. — № 6. —М., 1965. — С.76.
7.   РусскаяПравославная Церковь 968—1988. Очерки истории XІ-XIX вв. — М.: Изд. МосковскойПатриархии, 1988. — С.78.
8.   ПросвирнинА., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. //ЖМП — № 5. — М., 1976 — С.57.
9.   Там само.
10.        «Илиотропион».— кн. ІІ. — К., 1908. — С. 83 – 84.
11.        ПросвирнинА., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всея Сибири, чудотворец. //ЖМП — № 5. — М., 1976. — С.58.
12.        ПСПиР.6. № 2105, 2312, 2372, 2394; ПС3. 7.№ 4860; Сумароков П. Миссионеретво вСибири.
12. Черпак В.П.Місіонерська та культурно-просвітницька діяльність вихованців КМА. //Національний Університет «Києво-Могилянська Академія» Наукові записки. — Т. 18,Ювілейний випуск присвячений 385 річчю КМА. — К., 2000. — С. 99.
13.        СмоличИ.К. История… — Ч. І. — К., 1996. — С.760 – 761.
4.2. в)
1.   ТерновськийФ.А. Очерки из истории Киевской епархии в ХVІІІ столетии, ЧОНЛ — кн.2. — 1880.—С.158.
2.   Швець О.,прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобольський, його життя тадіяльність: Канд. дисертація. — Київський Патріархат; КДА., — К. 1999. — С.16.
3.   Там само, —С.21.
4.   ВласовськийІ. Нарис Історії Української Православної Церкви. — Т. ІІІ (ХVІІІ—ХХ ст.). —Нью-Йорк – С.Бавнд Брук, 1990. — С.178.
5.   ШвецьОлександр, прот. Святитель Павло… Київський Патріархат; КДА., — К. 1999. —С.15.
6.   Там само, —С.16.
7.   Симонюк В.канд. дисертація. Жизнь и деятельность митрополита Тобольского ПавлаКонюшкевича. — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА. инв. № 210289. — С.40.)
8.   Зноско В.,свящ. Жизнь и чудеса Святителя Павла, митрополита Тобольского и Сибирского. —К., 1908. — С.22.
9.   Там само —С.22.
10.        СименюкВ. канд. дисертація. Жизнь и деятельность… — Сергиев Посад, 1993. (БиблиотекаМДА, инв. № 210289 — С. 45.)
11.        Т.Ф.ГАТО,ф. 156, оп.1, 1760 г. д.6 л. 3 (Тобольский филиал Государственного Тюменскойобласти).
12.        ЗольниковаН.Д. Сибирская приходская община в ХVІІІ веке. — Новосибирск.: Наука –Сибирское отделение, 1990. — С. 135.
13.        Тамсамо, — С.17.
14.        СимонюкВ. канд. дисертація. Жизнь и деятельность… — Сергиев Посад, 1993. (БиблиотекаМДА, інв. №210289 — С.48—49.)
15.        Киевскиеепархиальные ведомости. — № 31–32. — К., 1913. — С.1297.
16.        СимонюкВ. канд. дисертація. Жизнь и деятельность… — Сергиев Посад, 1993. (БиблиотекаМДА, инв. № 210289 — С.64.)
17.        Киевскиеепархиальные ведомости. — № 31–52. — К., 1913. — С.1298.
18.        ПокровскийИ.М., проф. Русские епархии в ХVІІ—ХІХ веках, их открытие, состав и идеалы.Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования.ХVІІІ век. — Т. ІІ. — Казань, 1913. — С. 295.
19.        СимонюкВ. Жизнь и деятельность… — Сергиев Посад, 1993. (Библиотека МДА. инв. № 1289— С. 70.)
20.        Киевскиеепархиальные ведомости. — № 31 – 52 — К., 1913. — С. 1299.
21. Поселянин Е.Русская Церковь и русские подвижники ХVІІІ века. — СПб., 1905. — С. 175.
22.        КарташевА.В. Очерки по истории Русской Церкви. — Т. II. — С. 480.
23.        ШвецьОлександр. Протоієрей. Кандидатська дисертація. КДА.— К., 1999. — С. 97.
24.        ТитлиновВ. Павел Конюшкевич, митрополит Тобольский. Христианськое чтение. — № 10. —Пг., 1914. — С. 1237 – 1252.
25.        Карташев А.В. Очерки… — т.11. — Париж., 1959.— С.482.
26.        Там само, — С. 484.
27.        Швець О., прот. Святитель Павло. — К.: КиївськийПатріархат; КДА, 1999. — С. 143.
Розділ V
5.1.
1.   Покровский И. Русские епархии в ХVІ-ХІХ вв., их открытие,состав и пределы. — Т.І. — Казань, 1897. — С. 521.
2.   Андриевич В.К. История Сибири. — ч.ІІ. — СПБ, 1889.— С. 323.
3.   Акты исторические, собранные и изданные Археологическоюмиссиею. — Т. V (№ 75). — СПб., 1842. — С.109 – 110.
4.   Исторический очерк христианской проповеди в Сибири. Рукопись.Государственный архив Тюменской области в г.Тобольске (дальше ГАТОТ) Ф.530.Тобольская духовная семинария. оп.І № 3 с.27.
5.   Сулоцкий А.,прот. Святитель Филофей… — Омск, 1882. — С. 5.
6.   Щеглов И.В. Хронологический перечень важнейших данних ихистории Сибири. — Иркутск, 1883. — С. 155.
7.   Сулоцкий Александр.прот. Святитель Филофей… — Омск, 1882. — С. 5 – 6.
8.   Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскуюцерковную жизнь. — Т.І. — Казань, 1914.
9.   Иркутская летопись (летопись Пежемского П.И. и Кротова В.А.).// Труды Восточно-сибирского отделения РГО. — № 5. — Иркутск, 1911. — С. 17.
10.        Сулоцкий А. прот.Прекращение в Иркутске викариатства Тобольской митрополии, открытого в 1707 г.— Омск, 1868. — С. 8.
11.        Харлампович К.В. Малороссийское влияние… — С. 550.
12.        Сулоцкий Александр, прот. Прекращение… — С. 12.
13.        Там само. — С. 13 – 14.
14.        Харлампович К.В. Малороссийское влияние… — С. 515.
15.        Православное обозрение. — январь. — 1863. — С. 55, 59.
16.        Громов Прокопий, прот. Сказание о святом Инокентие,первом Иркутском епископе. — Б. м., 1906. — С. 5.
17.        Громов П. Начало христианства в Иркутске и святойИннокентий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С.78.
18.        Там само. — С. 81.
5.2. а)
1.   Власовський І. Нарис історії… — Т. ІІІ. — С. 84.
2.   Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). — Київ: Видавничий дім«КМ», 2001. — С. 21
3.   Там само, — С. 29
4.   Варфоломей, архиеп. Сибирские святители-чудотворцы // ЖМП. —№ 2. — М., 1948. — С. 32
5.   Иркутская летопись (летопись П.И.Пежемского и В.А.Кротова).// Труды Восточно-Сибирского отдела. РГО. — № 5. — Иркутск, 1911. — С. 20 – 21.
6.   Соколов Николай, прот. Пивоваров Борис. Протодиакон. Краткийочерк истории Иркутской епархии. // ЖМП. — № 12. — М., 1977. — С. 60.
7.   Громов П. прот. Сказание… — М., 1906. — С. 4.
8.   Нестор (Анисимов), иером. Православие в Сибири. — СПб, 1910.— С. 5 – 6.
9.   Громов Прокопий, прот. Сказание… — С.146 – 147.
10.        Там само, — С.149.
11.        Там само, — С.82 – 83.
12.        П.С.З.1721. № 3870.
13.        Странник. — № 2.— 1879. — С. 227.
14.        Хижняк З.І. Кульчицький (Кольчицький). — К.: Видавничийдім «КМА», 2001.
15.        Громов Прокопий, прот. Сказание… — С. 225.
16.        Там само. — С. 226 – 227.
17.        Там само. — С. 228.
18.        Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С. 82.
19.        Громов Прокопий, прот. Сказание… — С. 232.
20.        Там само. С. 233 – 235.
21.        Там само. — С. 236.
22.        Там само. — С. 257 – 258.
23.        Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С. 85.
5.2. б)
1.   Андрущенко. М.В., Інокентій (Нерунович), єп. — К.:Видавництво Києво-Могилянської академії, 2001. — С. 115.
2.   Там само, — С. 115.
3.   Смолич И.К. История… — Кн. 8, ч.ІІ. — М., 1997. — С. 225.
4.   Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири. — СПб:Свет Азии, 1897. — С. 28 – 29.
5.   Андриевич В.К. История Сибири. — Ч.ІІ. — СПб, 1889. — С. 2.
6.   ПСПиР. ЕП № 599;
7.   Сукачев В.П. Иркутск. Его место и значение в культурномразвитии Восточной Сибири. — М., 1891. — С. 7.
8.   Андриевич В.К. История Сибири. — Ч.ІІ. — СПб., 1889. — С. 50.
9.   Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — К., 1990. — С. 172.
10. Гурий, иером. Православная миссия среди ламаитов. //Православный собеседник. — 1911. — С. 333.
11.        Иркутские Епархиальные ведомости. — № 52. — 1870. — СС.679 – 680.
5.2.в)
1.   Власовський І. Нарисісторії… — Т.ІІІ. — С.91.
2.   Описаниерукописей, хранящихся в архиве святейшего Правительсвующего Синода. — Т.ІІ.Вып. І. — СПб., 1906. — С. 499.
3.   Відомості про родичів святителя Софронія знаходяться в ділахСинодального архіву (1752 р. № 134; 1753 р., № 164, 165, 167, 172; 1771 р., №125; 1772 р., № 173) і в даліх архіву Олександро-Невської Лаври (1742 р., №314; 1752 р.; 196; 1753 р., №№ 85, 88).
5.   Настольная книга священнослужителя. — Т.ІІ. — М., 1979. — С.126.
5.   Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. —Т.І. (1721-170 гг.). — К., 1904. — С. 277.
6.   Настольная книга священнослужителя. — Т.ІІІ. — М., 1979. — С.127.
7.   Чефранов М., прот. Блаженный Софроний, третий епископИркутский. — М., 1907. — С. 14
8.   Рункевич С.Г., доктор церковной истории. СПб.:Александро-Невская Лавра, 1913. — С. 329.
9.   Там само. — С. 664.
10. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С. 91.
11.        Чефранов М., прот. Блаженный Софроний… — М., 1907. —С. 14.
12.        Титов Ф.К. Жизни святителя Софрония Кристалевского,епископа Иркутского и Нерчинского. // Душеполезное чтение. — октябрь. — 1913. —С. 263.
13. Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — С.92.
14.        Тобольский.Государственный Архив. Ф.530, Соборная летопись. РГО. — №5. — Иркутск, 1911.—С.73
15.        Иркутская летопись (Летопись Пожемского П.И. и КротоваВ.А.). Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. —Иркутск, 1911.— С. 73
16.        Милий Чефранов, прот. Блаженный Софроний… — С. 30.
17.        Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний,епископ иркутский и всея России чудотворец. // ЖМП. — № 9. — М., 1971. — С. 72.
18.        Там само.
19.        Летопись Пожемского П.И. и Кротова В.А… ТрудыВосточно-Сибирского отдела РГО. — №5. — Иркутск, 1911. — С. 73.
20.        Власовський І. Нарис історії… — Т.ІІІ. — К., 1990. — С.92.
21.        Иркутские епархиальные ведомости. — 1883. — С. 192.
22.        Священник Анатолий Просвирнин. Святитель Софроний… — С.73.
23.        Там само.
24. Хрусталев Д. СвятительСофроний, 3-ий епископ Иркутский. — Иркутск, 1898. — С. 40 – 42.
25.        Священник АнатолийПросвирнин. Святитель Софроний… — С. 74.
26.        ЛетописьПожемского П.И. и Кротова В.А. // Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. — №5. —Иркутск, 1911. — С. 75.
27.        Там само. — С. 75.
28.        Там само. — С. 76 – 77.
29.        Архив Святейшего Синода. РКП. — № 125. — л.27.
30. Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. — М.,1908. — С. 681.
31.        Власовський І. Нарис історії… — С. 93.
32.        Там само. — С. 94.
Розділ VI
6.1.
1.   Азиатская Россия (1914). — №1. — С. 184.
2.   Адоратский Николай. Православная мисия в Китае за 200 лет еясуществования. — Казань, 1887. — С. 17.
3.   Сумароков П. Миссионерство в Сибири // Христ. Чтен. — Ч.І. —1884. — С. 649 – 651.
4.   Гапонов. И., прот. Церковная История… — С. 173.
5.   Там само, — С. 174.
6.   Там само, — С. 174.
7.   О Русской духовной миссии. // Сын Отечества. — №7. — 1847. —С. 64.
8.   Гапонов. И., прот. Церковная История… — С. 174.
9.   Письмо Виниуса, в ПБПВ (1887). І. — С.241; ПСЗ. 4. №1800.
10.        Древние церковные грамоты (1875). — С.119, 126, 136,147, 181.
11.        Адоратский Н. Православная миссия (1887). І. — С. 61.
6.2.
1.   Гапонов И. Прот. Церковная история… — С. 175.
2.   Там само,— С. 175.
3.   Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.70 – 73.
4.   Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св.Иннокентий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С.41.
5.   ПСЗ 1721 № 3734.
6.   Громов П., прот. Начало христианства в Иркутске и Св.Иннокентий, первый епископ Иркутский. — Ч.І-ІІІ. — Иркутск, 1862 – 1883. — С.46 – 47.
7.   Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.74 – 93.
8.   Там само, — С. 93.
9.   ПСПи Р.7. № 2489, 2603.
10.        ПСЗ. 8 № 5286.
11.        ПСЗ.8. № 6057, 6281; 9. № 6666; ПСП и Р6.; 1627, 1644,1889.
12.        Гапонов И., прот. Церковная История… — С. 248.
13.        Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.128.
14.        ПСПиР. 7. № 2633; 8. № 2839
15. Адоратский Н. Православная миссия (1887). — І. — С.155 – 165.
16.        Власовський І. Нарис історії… — т.ІІІ. — К., 1990. — С.174.
17.        Смолич. И.К. История … — Ч.ІІ. — М., 1997. — С. 262.
18.        Дон Синабальде – 1858. — С. 126 (по Гапонову И., прот.Церковная история… С. 246).
19.        Гапонов И., прот. Церковная История… — С. 249.
20.        Там само, — С. 250
21.        Адоратский Н. Православная миссия (1887). — 2. — С. 292– 302.
22.        Там само, — С. 362.
Розділ VII
1.   Сулоцкий. А., прот. Святитель Филофей… — Изд. 2-е. — М.1854. —Омск, 1882. — С. 17.
2.   ПСЗ. 5. № 3266; ПСПиР. 7. № 2456, 2642, 2458, 2557.
3.   ОДДС. 10. ПСПиР. 7. № 2632, 2642; ПСЗ. 9 № 6407.
4.   ПСПиР, Е.П.2. № 615; 3. № 1928, 1039, 1042; ПСЗ. ІІ. № 8507;15. № 10820.
5.   ПСПиР. Е.П.Ч. № 1604; ПСПиР, Е.А. І № 157; ПСЗ. 16. № 1262.
6.   ПСЗ. 17. № 12589; 18 № 13320.
7.   Там само.
8.   ПСЗ. 24. № 18131.
9.   Смолич И.К. История … — кн. 8. ч.ІІ. — М., 1997. — С. 269.
10.        Михаил, архиеп. Воронежский и Липецкий. ПреподобныйГерман Аляскинский чудотворец. // ЖМП. — № 11.— М., 1970. — С. 61.
11.        Там само.
12. Там само. — С. 62.
13.        ПСЗ. 23 № 17491; РВС. 8 № 288.
14.        ПСПиР, Е.П. 2 № 651, 688, 796, 979. Покровский И.М.(1911), 1913. 7/8 сс. 78-85; ПСПиР, Е.А. І № 263, 354, 496, 604, ПСЗ. 19. №13592; 21 № 15625; 23. № 17117, 17144.

ДЖЕРЕЛАТА ВИКОРИСТАНА Література
 
1.      Біблія. Українське біблійне товариство, – К. – 1995.
2.      Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии. – Т.1(1721 – 1750). – К., 1904.
3.      Акты исторические, собранные и изданные Археологическою коммисиею.– Т. V. – №75. – СПб., 1842.
4.      Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империиАрхеологической экспедицией Императорской Академии Наук. – В 4-х тт. – СПб.,1836.
5.      Андриевич В.К. История Сибири. – Ч. II. – СПб., 1889.
6.      Базанов А.Г. Очерки по истории миссионерских школ на крайнемСевере (Тобольский Север). – Л., 1936.
7.      Бахрушин С. Квопросу о крещении Киевской Руси. // Религия и Церковь в истории России. – М.,1975.
8.      Благовещенский А.А. Казанская духовная семинария с восемью низшимиучилищами в XVIII – XIX ст. – Казань, 1881.
9.      Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. –Репринт. – Т. I. – Изд. Отдел Московского Патриархата.
10.   Буцинский П. Крещение остяков и вогулов при Петре Великом. // Вераи разум. – №10. – 1893.
11.   Варфоломей, архиеп. Сибирские святители-чудотворцы // ЖМП. – № 2.– М., 1948.
12.   Верховский П.В. Учреждение Духовной коллегии и “Духовныйрегламент”. – Т. I. – Ростов-на-Дону, 1916.
13.   Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Т.III(XVIII – XX ст.). – Нью-Йорк, 1990.
14.   Водопівець З.І. Еклезіологія. – Львів, 1994.
15.   Гапонов И., прот. Церковная история с первых времен христианствадо 2-й пол. 19-го века. – Харьков, 1867.
16.    Гераклитов А.А.Арзамасская мордва. – Саратов, 1930.
17.   Горский А.В. История Церкви Русской. // ЖМП. – №2. – М., 1976.
18.   Громов Прокопий, прот. Начало христианств в Иркутске и святойИнокентий, первый епископ Иркутский. – Ч.І-ІІІ. –Иркутск, 1862 – 1883.
19.   Громов Прокопий, прот. Сказание о святом Инокентие, первом иркутскомепископе. – Б. М., 1906.
20.   Денисов Л.И. Православные монастыри Росийской империи. – М., 1908.
21.   Догуревич Т.А. Распространение христианства в Сибири // Свет Азии.– СПб., 1897.
22.   Документы и материалы по истории Мордовской АССР. – Т. II. –Саранск, 1940.
23.   Дополнение к Актам историческим. – В 12-и тт. – СПб., 1846 – 1875.
24.   Древнерусские княжеские уставы XI – XV вв. – М., 1976.
25.   Евлогий (Смирнов), архим. Апостольское служение иноковПравославной Церкви. // ЖМП. – №5. – М., 1978.
26.   Захарко К., прот. Иркутская епархия в трудах ее предстоятелей вХVІІІ-ХІХ вв. – Загорск: МДА, 1969.
27.   Знаменский П.В. История Русской Церкви. – Загоск: М.Д.С., 1986.
28.   Зноско В., свящ. Жизнь и чудеса Святителя Павла, митрополитаТобольского и Сибирского. – К., 1908.
29.   Зольникова Н.Д. Сибирская приходская община в XVII веке. –Новосибирск: Наука, 1990.
30.   Иннокентий (Павлов), иером. Миссионерская деятельность РусскойПравославной Церкви // Богословские труды. – №28. – М., 1987.
31.   Иркутская летопись (Летопись Пежемского П.Н. и Кротова В.А.)//Труды Восточно-Сибирского отдела РГО. – №5. – Иркутск, 1911.
32.   Иркутские епархиальные ведомости, – 1883.
33.   Исторический очерк христианской проповеди в Сибири. – Рукопись. –ГАТОТ. ф. 530.
34.   История Украинской ССР. – К., 1982.
35.    Карташев А.В. Очерки поистории Русской Православной Церкви. – Т. II. – М., 1991.
36.   Карчмарик Б.Ф. Духовні впливи Києва на Москву. // Православнийвісник. – №6. – К., 1995.
37.   Копылов А.Н. Очерки культурной жизни Сибири XVII – начала XIX вв.– Новосибирск, 1974.
38.   Коробченко Н. Святитель Тобольский Митрополит Филофей (Лещинский):Жизнь и миссионерские труды. – Л.: ЛДА, 1991.
39.   Корсаков Д.А. Воцарение Анны Иоановны. – Казань, 1880.
40.   Кудынкин Б. Духовная миссия Русской Православной Церкви в Китае,ее основание, деятельность и значение в деле образования автономной Китайскойцеркви. – Загорск: МДА, 1958.
41.   Лаврентиевская летопись. // Полное собрание русских летописей. ––Изд. Археологической комиссией. – СПб.; Пг.; М., 1846
42.   Макаров Д.М. Самодержавие и христианизация народов Поволжья вовторой половине XVI – XVII вв. – Чебоксары, 1981.
43.   Мелетий (Якимов), архим. Древние церковные грамотыВосточно-Сибирского края. – Казань, 1875.
44.   Мелетий (Якимов), архим. Церковный собор в Тобольске примитрополите Филофее. // ПС. – №4. – 1875.
45.   Мелхиседек, архиеп. Преподобный Герасим Вологодский // ЖМП. – №3.– М., 1978.
46.   Михаил, архиеп. Преподобный Герман Аляскинский чудотворец. // ЖМП.– № 11. – М., 1970.
47.   Можаровский А.Ф. Изложение хода миссионерского дела по просвещениюхристианством казанских инородцевс 1552 по 1867 г. – Казань, 1870.
48.   Нестор (Анисимов), иером. Православие в Сибири. – СПб., 1910.
49.   Николай (Адоратский), еп. Православная миссия в Китае за 200 летее существования. – В 2-х тт. – Казань, 1887.
50.   Никольский Н.В. Христианство среди чуваш среднего Поволжья вXXI-XVIII веках. – Казань, 1912.
51.   Никольский Н.М. История Русской Церкви. – М.: Политиздат, 1983.
52.   Новицкий Г.И. Краткое описание о народе остяцком. – Новосибирск,1941.
53.   Описание рукописей, хранящихся в архиве СвятейшегоПравительствующего Синода. – Т. II. вып. 1. – СПб., 1906.
54.   Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. – Т.I. – СПб., 1862.
55.   Пивоваров Б., диак. Святитель Филофей, в схиме Феодор, митрополитТобольский и всея Сибири. // ЖМП. – №3. – М., 1977.
56.   Пивоваров Б., протидиакон. Деятельность русских миссионеров вСибири. Загорск: МДА, 1978.
57.   Писаревский Г. Внутренний распорядок в колониях Поволжья приЕкатерине ІІ. – Варшава, 1914.
58.   Платонов С.Ф., проф. Лекции по русской истории. – Изд. 9-е. – Пг.,1915.
59.   Платонов С.Ф., проф. Учебник Русской Истории. – СПб., 1914.
60.   Покровский И.М. Русские епархии XVI – XIX вв. – В
61.   2-х тт. – Казань., 1897 – 1913.
62.   Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомствуправославного исповедания. Царствование Елизаветы Петровны. – В 4-х тт. – СПб.,1899 – 1912.
63.   Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомствуправославного исповедания. Царствование Екатерины Второй. – В 3-х тт. – СПб.,Пг., 1910 – 1915.
64.   Полное собрание русских летописей. – Изд. Археологическойкомиссией. – СПб.; Пг.; М., 1846.
65.   Полный православный богословский энциклопедический словарь. –Репринт. – т.II. – М., 1992.
66.   Полный Православный энциклопедический словарь. – Репринт. – т.II.– М., 1992.
67.   Попов В. О святейшем Синоде и об установления при нем вцарствование Петра І. – СПб., 1881.
68.   Поселянин Е. Русская церковь и русские подвижники XVIII века. –СПб., 1905.
69.   Православное обозрение. М. 1860-1891.
70.   Просвирник А., прот. Святитель Иоанн, митрополит Тобольский и всеяСибири, чудотворец. // ЖМП. – №5. – М., 1976.
71.   Рождественский С.В. Материалы для истории учебных реформ в Россиив XVIII-XIX вв. – СПб., 1910.
72.   Ружевич С.П., д-р. – Александро-Невская Лавра. – СПб., 1913.
73.   Рункевич С.Г. История Русской Церкви под управлением СвятейшегоСинода. – СПб., 1900.
74.   Русская Православная Церковь. Очерки истории. – М.: Изд. МП, 1980.
75.   Руссская истрическая библиотека. – Т. VI. -СПб., 1886.
76.   Салтыков А., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви. –Загорск, 1988.
77.   Симонюк В. Жизнь и деятельность митрополита Тобольского Павла(Конюскевича). – Загорск: МДА, 1993.
78.   Словцов П.А. Историческое обозрение Сибири. – кн. 1. – М., 1838.
79.   Смолич И.К. История Русской Церкви. 1700 – 1917. – Ч. I и II. –М.,1996.
80.   Советский энциклопедический словарь. – М., 1982.
81.   Соколов Николай, прот., Пивоваров Бориc, протодиакон. Краткийочерк истории Иркутской епархии. // ЖМП. – № 12. – М., 1977.
82.   Странник. – СПб., 1860 – 1870.
83.   Сукачев В.П. Иркутск. Его метос и значение в истории и культурномразвитии Восточной Сибири. – М., 1891.
84.   Сулоцкий А., прот. Тобольские и Томские архипастыри. – Омск, 1882.
85.   Сулоцкий А., прот. Филофей Лещинский митрополит Тобольский иСибирский. – Омск, 1882.
86.   Сулоцкий А., прот. Челобитная митрополита Сибирского и ТобольскогоФилофея Лещинского Петру Великому. // ЧОИДР. – Ч. 4. Отд. 5. – 1863.
87.   Сумароков П. Мисионерство в Сибири // Христ. чт. – Ч.І. – 1994.
88.   Сумароков П. Миссионерство в Сибири. // Христ. чт. – Ч. 2. – 1883.
89.   Тальдовский И.Н. Борьба христиан с остатками язычества в древнейРуси. // Записи Московского археологического института. / Под ред. УспенскогоА.И. – Т. XVIII. – М., 1913.
90.   Терновский Ф.А. Очерки из истории Киевской епархии в XVIIIстолетии. // ЧОНЛ. – кн. 2. – 1880.
91.   Титликов В. Павел Конюшкевич, митрополит Тобольский. // Христианскоечтение. – №10. – СПб., 1914.
92.   Титов Ф., прот. Святитель Павел, митрополит Тобольский иСибирский. – Репринт. – К., 1998.
93.   Титов Ф.И. К жизни святителя Софрония Кристалевского, епископаИркутского и Керчинского // Душеполезное чтение. – Октябрь – 1913.
94.   Тобольский Государственный Архив. – ф. 530. Соборная Летопись.
95.   Турий, иером. Православная миссия среди ламаистов // Православныйсобеседние. – 1911.
96.   Фирсов Н. Историческое население третьего Казанского царства вновой России до 1768 года и колонизация земель в это время. – Казань, 1869.
97.   Флоровский Г.В. Пути русского богословия. Репринт с изд. 1937. –Вильнюс, 1991.
98.   Харлампович К. Казанскія новокрещенскія школы. – Казань, 1905.
99.   Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковнуюжизнь. – Т.І. – Казань, 1914.
100. Хресталев Д. Святитель Софроний, третий эпископ Иркутский. –Иркутск, 1898.
101. Цыпин В., свящ. Учебное пособие по Истории Русской Церкви(Синодальный период). – Загорск, 1988.
102. Чефрянов Милий, прот. Блаженный Софроний, 3-ий епископ Иркутский.– М., 1907.
103. Чечулин Н.Н. «Наказ» императрицы Екатерины ІІ, данный Комиссии посочинению нового уложения. – Б.в.д.
104. Чистович И.А. Феофан Прокопович и его время. – СПб., 1868.
105. Чобич С., прот. Святі та визначні церковні діячі земліукраїнської. – Львів, 2000.
106. Щеглов И.В. Хронологический перечень важнейших данных из историиСибири. – Иркутск, 1883.
107. Щербатов М.М. Статистика в рассуждении России. // ЧОИДР. – Ч. 3.Отд. 2. – 1859.
СКОРОЧЕННЯ
ААЭ         — Акты, собранные в библиотеках и архивах Российской империиАрхеологической экспедицией императорской Академии Наук. — В 4-х тт. — СПб.,1836.
ГАТОТ    — Государственный архив Тюменской области в г.Тобольске
ДАИ         — Дополнение к актам историческим. — В 12-и тт.— СПб., 1846 – 1875.
ЖМП       — Журнал Московской Патриархии. Периодическоеиздание.
ПС            — Православный собеседник
ПСЗ          — Полное собрание законов Российской империи.Собрание первое (1640 – 12 декабря 1825г.) — В 45-и тт. — СПб., 1826 – 1830.
ПСПиР    —  Полное собрание постановлений и распоряжений по Ведомству православногоисповедания. — В 10и тт. — Спб., 1869 – 1916.
ПСПиР, Е.А.—     То же, царствование Екатерины Алексеевны. —В 3-х тт. — СПб., Пг., 1910 – 1915.
ПСПиР, Е.П. — То же, царствование императрицы ЕлизаветыПетровны. — В 4-х тт. — СПб., 1899 – 1912.
ПСРЛ       —  Полное собрание русских летописей. Изд.Археографической комиссией. СПб., Пг., М., 1846.
СЭС         — Советский энциклопедический словарь. — М.,1982.
ТФ ГАТО      —    Тобольский филиал Государственного архиваТюменской области. — Тобольск, 1760 г.
ОДДС      —  Описание документов и дел, хранящихся в архивеСвященного Синода. — В 22-х тт. — СПб., 1868 — 1915.
Христ. чт.      —    Христианское чтение. — СПб., Пг., 1821 –1918.
ЧОИДР    —  Чтения в Обществе истории и древностей российскихпри Московском университете. — М., 1845 – 1848, 1858 – 1918.
2ПСЗ        —  Полное собрание законов Российской империи.Собрание второе — В 55-и тт. — СПб., 1830 – 1884.
3ПСЗ        —  Полное собрание законов Российской империи.Собрание третье — В 28-и тт. — СПб., 1884 – 1911.