/>
/>
/>
Вселенські Собори: минуле і сучасність
Загальнийперіод Вселенських Соборів охоплює час від IV ст. до половини ХІ ст., тобто часвід Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 р., час від християнстваапостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів. Це є періодрозвитку і формування основних догматів, які складають Вселенськевіросповідання.
У перших трьох століттях Християнська Церква свої загальні потреби відноснодогматичних питань і канонів вирішувала на Соборах єпископів, а з IV ст.соборна форма з’ясування різних церковних питань досягає повного свогорозвитку.
Церковні Собори – це зібрання представників Церкви для обговорення і вирішенняпитань віри, релігійно-морального життя, устрою, управління і дисципліни християнськихсуспільств. Синоди або собори існували в Церкві в усі часи у вигляді тимчасовихзібрань, а в деяких самостійних церквах – у формі постійних організацій. Вониіснують і тепер у різних країнах і віросповідних церквах. Саме слово “собор”означає шлях, яким разом приходять до єдиної істини. У Християнській Церквірозрізняють дві головні категорії соборів: вселенські та помісні. Такерозділення в наш час приймається православною римо-католицькою,вірмено-григоріанською церквами та іншими, але кожна з цих церков визнає неоднакове число соборів у значенні Вселенських.
Помісними Соборами є зібрання єпископів й інших ієрархів якої-небудь одноїмісцевої, самостійної церкви, або якої-небудь визначеної області, які зібралисяразом, щоб вирішити питання і справи, які виникли в її межах щодо устрою,управління чи дисципліни в Церкві. У Вселенській Християнській Церкві, як і вкожній Помісній Церкві, собори мають свою історію, початком яких є правила іканони Вселенської Церкви перших дев’яти століть християнства. ПостановиПомісних Соборів мали, як і тепер мають, обов’язкове значення лише в тійобласті, представники якої були членами їхніх зібрань.
Вселенський Собор – це зібрання єпископів і вчителів Церкви із всіх помічнихсамостійних церков для вирішення свідчень їхньої віри і для затвердження істинивіровчення, яке було дане Церкві Одкровенням і тому беззаперечно є правильнимдля встановлення правил, обов’язкових для всієї Церкви.
Вселенський Собор є єдиним верховним авторитетом для будь-якої Церкви із питаньвіровчення і єдиним органом її церковного законодавства. Дії ВселенськогоСобору є найвищими правилами для Церкви, вони поширюються на всі Помісні Собориі на всі часи. За встановленим правилом, необхідною умовою для складуВселенського Собору була присутність на ньому всіх патріархів особисто, абоуповноважених від них з грамотами.
Другим важливим фактором Вселенських Соборів служила канонічна правильністьйого скликання, складу, ведення і оголошення його постанов і дій. У Римськійімперії собори перших дев’яти століть скликали імператори, але із пропозиційієрархів
церкви, з їхньої ініціативи і з їхньої згоди. Право брати участь у діянняхВселенських Соборів з правом голосу мали єпископи, а пресвітери і диякони моглибути повноправними членами собору лише тоді, коли вони замінювали свогоєпископа, тобто були його уповноваженими особами на соборі.
Імператору доручалося почесне керівництво на соборі. Необхідним зовнішнімфактором Вселенських Соборів було визначення його Вселенності всіма поміснимицерквами, як тими, від яких були присутні єпископи на соборі, так і тими, відяких не було представників. Визнавати рішення і канони Вселенських Соборів укожній помісній церкві повинно бути одночасним і повним.
Головним і властивим тільки Церкві предметом діяльності Вселенського Собору єскладання символів віри і викладення догматів у значенні незмінних зразківвіровчення. Маючи право складати символи і догмати, Вселенський Соборзобов’язаний зберігати віровчення в незмінному вигляді. Вселенський Соборволодіє здатністю безгрішності, як орган Вселенської Церкви, яким керує ДухБожий.
Собори були дуже різноманітні, в залежності від причини скликання, місця, часу.Апостольські правила, постанови Помісних і Вселенських Соборів на скликанняСоборів два рази в рік: перший Собор через три місяці після Великодня, а другий– в половині жовтня. Метою соборів було вирішення догматичних питань і боротьбаз різними єресями, які виникали в даний період.
Католицькі вчені в списки Вселенських Соборів вносять наступні 22 собори:Нікейський І 325 р., Константинопольський І 388 р., Ефеський
431 р., Халкідонський 451 р., Константинопольський ІІ 553 р.,Константинопольський ІІІ 680-681 рр., Нікейський ІІ 787 р.,Константинопольський IV 869 р., Латеранський І 1123 р., Латеранський ІІ 1139р., Латеранський ІІІ 1179 р., Латеранський ІV 1215 р., Ліонський І 1245 р.,Ліонський ІІ
1274 р., В’єнський 1311 р., Констанський 1414-1418 рр., Базельський 1431 р.,Флорентійський 1439 р., Латеранський V 1512-1516 рр., Триденський 1545-1563рр., Ватиканський І 1869-1870 рр. і Ватиканський ІІ 1962 р. На Ватиканському ІСоборі з проголошенням догмату про безгрішність папи, Вселенський Собор уРимо-Католицькій Церкві назавжди тримав значення наради єпископів при папі.Православна Церква Вселенськими Соборами визнає перші 8 соборів із 22Римо-Католицької Церкви.
Церковна організація остаточно склалася в VІ столітті. Імператор Юстиніан(527-565) своїм указом визначив п’ять центрів патріархій: Рим, Константинополь,Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповіднімитрополії, а митрополіям – єпископи. Було створено чітку систему церковнихгромад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Відназваних патріархій пізніше відокремилися автокефальні церкви.
Християнство навіть при зародженні не було єдиним з точки зору ідеології таорганізації. У ньому виникало багато різних течій, обумовлених соціальнимичинниками 395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочавсяпроцес розділення римської і константинопольської церкви, який завершився 1054р. Західна церква з часом отримала назву католицької (вселенської), а східна –православної. У 16 ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у ЗахіднійЄвропі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантськіцеркви. Так у християнстві виникли три основні течії православ’я, католицизм іпротестантизм.
Діяльність та значення Вселенських Соборів важко переоцінити, оскількипроблеми, підняті й висвітлені в них, дають змогу краще зрозуміти та осмислитипроцес формування християнської догматики та церковних канонів і традицій, що,зрозуміло, допомагає на сучасному етапі розвитку Християнської Церквиоб’єктивно аналізувати її теологічні і конфесійні особливості, а такожхарактеризувати й вивчати аспекти державної діяльності і теоретичнібогословські тенденції відносно загальних трансформаційних явищ у її внутрішнійієрархічній структурі.
Безперебільшення можна сказати, що Другий Ватиканський Собор став однією ізнайважливіших релігійних подій ХХ століття. Він був задуманий в голові одногочоловіка, Анжело Ронкаллі, папи Івана ХХІІІ. Ще не пройшло й трьох місяців змоменту початку свого правління, як він скликав до Риму 17 кардиналів на 25січня 1959 року. Реакцією кардиналів на папське оголошення була … цілковитатиша.
Головною метою Собору було започаткувати широкомасштабне оновлення церкви,узгодити церкву із часом, не відкидаючи своєї спадщини, але переоцінюючи її,звертаючи особливу увагу на дотриманні минулого папського вчення. “Впустімотрохи свіжого повітря у Церкву”, — сказав Іван ХХІІІ, відкриваючи вікно. “Те,що пропонував папа, звісно, що повернулося досить революційно – не зміною удоктрині, як такій, але зміною у тому, що я називаю Католицьким синтезом”, — пише пастор Куртіс Ян у своєму ессе “Другий Ватиканський Собор: Зміна іПродовженість у Католицькому Синтезі”, зачитаному в 1999 році напасторській конференції ВЄЛС [11].
“У ХІХ столітті, коли більшість Католиків все ще підходила до богослов’я ізнеісторичної, догматичної точки зору, окремі особистості, як Джон Генрі Ньюменв Англії та Йоган Адам Мюлер у Баварії, починали історичне мислення уКатолицьких рамках. На початку ХХ століття, Католицькі філософи, такі як МорісБлондель у Франції, враховували більш сучасні філософії, намагаючись втілити їху Католицький синтез” [11].Між двома світовими війнами і після Другої Світової війни з'явилось декілька нових рухів. Серед них були: літургійний рух, що шукав шляхів для запровадження у богослужінні принципів та форм ранньої церкви, включаючи участь мирян та використання розмовної мови; рух біблійного вивчення, що наголошував на дослідженні Святого Письма із нахилом до історично-критичного підходу; та “нова теологія”, що формувалася Карлом Рахнером, Фон Бальтасаром, Боуєром, Конгаром та Де Лубаком, котрі намагалися впровадити більше сучасних філософій у так званий Католицький синтез.
ДругийВатиканський Собор офіційно відкрився 11 жовтня 1962 року на святобожественного Материнства Благословенної Діви Марії. Собор поділили на чотирисесії (жовтень-грудень 1962; вересень-грудень 1963; вересень-листопад 1964;вересень-грудень 1965).
Підчаспроведення Собору відбулося дві важливі події:
1. Прогресивні,реформісько-налаштовані єпископи організували Європейський Союз і спромоглисяпереконати більшість отців собору відкинути список кандидатів у соборнікомісії, який сформувала курія із консервативних єпископів. Що привело до того,що із плином собору консервативний і прогресивний впливи вилились у компроміси;
2. У червні 1963 року помер ІванХХІІІ. Новим папою обрали Монтіні Міланського як поміркованого прогресивного.
Четвертасесія завершилась месою 8 грудня 1965 року на свято Непорочного Зачаття.
Соборстворив 16 документів. Усі 16 були проголошені папою, що дає їм найвищу владу уцеркві. Це:4 Конституції, дві Догматичні: про Церкву (КЦ) та про Боже Об'явлення (КО); Конституція про Святу Літургію (КЛ) та Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі; 9 Декретів: про пастирський уряд єпископів в Церкві, про служіння і життя пресвітерів, про священицький вишкіл, про пристосоване оновлення чернечого життя, про апостолят мирян, про місійну діяльність Церкви, про екуменізм (ДЕ), про Східні Католицькі Церкви, про засоби суспільного повідомлення; 3 Декларації: про релігійну свободу, про відношення Церкви до нехристиянських релігій, про християнське виховання.
Католикине визнають ці документи за божественно натхненні як Біблію, але вони вважають,що Святий Дух керував Собором у їх написанні.
БОГОСЛОВ‘Я ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ
1. “Надумку більшості Римо-Католиків, можливо найважливіші вчення … Ватикану ІІ – цеузгодження із часом та оновлення церковної літургії, наголос на мирянстві таекуменізм” [11]. Ватикан ІІ дозволив використовувати розмовну мову разом іздеяким залишком латини в літургії. Тепер вже, “дуже бажає собі того МатиЦерква, щоб усіх взагалі вірних вести до тієї повної, свідомої та діяльноїучасти в літургійних відправах” (КЛ14), тобто у Месі. Дозволяються тепер ізміни в стилі служебної музики. “Результат такий, що Католики теперпоклоняються таким чином, що має вигляд і дає враження значно ближчомунагадуванні нашого, Лютеранського, поклоніння, ніж того, чим були Тридентійськіобряди” [11].
Дозволяється також і причастя в обидвох видах.Меса розглядається не лише як умилостивлююча жертва, але й також як спільнотнеспоживання. Мирянам дозволяється і заохочується брати більш активну участь упарафіяльному житті. Як чоловіки, так і жінки можуть служити помічниками,лекторами, катехизаторами та адміністраторами. Конституція про Церкву навітьпроголошує, що миряни у своїх життєвих світських покликах також можутьдосягнути справжньої святості. Однак, залишається старий погляд на церкву якієрархічну піраміду.
2. Зметою запровадження екуменічного діалогу Собор стверджує, що Божих людей можназнайти і поза Римською Церквою (ДЕ3). Тепер ми – “роз’єднані брати” (ДЕ1),котрі “слушно називаються християнським ім’ям” (ДЕ3), але нас не визнають за“церкви”, лише за “громади”. “Бо тільки через єдину католицьку Церкву Христову,що є загальною допомогою спасіння, можна досягти повноту засобів спасіння”(ДЕ3). Таким чином, Ватикан ІІ дозволив Католицькій Церкві стати головною силоюу сучасному екуменічному русі.
3. Стосовно питання про те, як поживає Святе Письмо на Соборі, є добрі новини іпогані новини. Оскільки відбулася зміна в літургії з латини на розмовну мову,разом із розвитком трирічного календаря читань, більше католиків більше чуєСвятого Письма своєю рідною мовою, ніж вони це раніше чули протягом 15-тистоліть. Однак, з іншого боку, Собор проголошує: “Священне Передання таСвященне Писання становлять один священний депозит Божого слова, дорученийЦеркві” (КО10). “Те, що виходить, це те, що sola papa все ществерджується, коли ж sola Scriptura все ще відкидається” [11].
“Те Передання, яке походить від апостолів, підпроводом Святого Духа здосконалюється в Церкві: бо зростає пізнання переданихречей і слів чи з розважання і студій віруючих, що їх роздумують у своєму серці…, чи з внутрішнього розуміння духовних справ, що їх переживають, а чи зпроповіді тих, які з єпископським насліддям перейняли певне дарування правди.Тобто, Церква з ходом століть постійно прямує до повноти Божої правди, доки вній не сповняться слова Божі” (КО8), — пояснює Собор вчення про розвитокдоктрини. “У роки після Собору Католицька біблійна наука стала повністю високо-критичною у своєму підході до Письма. Те, що потребувало двісті років дляліберальних Протестантських церков зробити із Біблією, Католицька Церквазробила за двадцять” [11], — додає пастор Ян.
4. Ащо на рахунок Євангеліє? Справді, ми можемо знайти вагоме число добрихєвангельських тверджень, як наприклад у КЛ5: “Бог, “який хоче, щоб усі людиспаслися і прийшли до розуміння правди” (1Тим.2,4), “багаторазово й багатьмаспособами говорив колись до батьків наших через пророків” (Євр.1,1), колиприйшла повнота часу, післав Свого Сина, Слово, що сталося тілом, помазаногоСвятим Духом, щоб звіщати благу вість бідним, оздоровляти сокрушених серцем,“лікаря тіла і душі”, Посередника між Богом і людьми. Бо Його людська природа,в єдності особи Слова, була орудником нашого спасіння …”.
Однак, не зважаючи на це, Ватикан ІІ нерозглядав питання про bhop`bd`mm грішника перед Богом. Власне, очевидним є те,як це добре видно із книги Роберта Пройса [10], що між Лютеранами і Католикамиможе виникнути лише двозначність стосовно погодження у доктрині проВиправдання, і що Католицька позиція із часів Тридентського Собору незмінилася.
Ватикан ІІ продовжує вважати Марію та святих занеобхідних та заслужених посередників спасіння. Він продовжує розглядати Месуяк умилостивлюючу жертву. Все ще стверджується і Чистилище. Насправді,Католицька позиція ще гірше зіпсулася, від напів-пелагіанства до справжнісінькогопелагіанства, доводячи, що можна досягнути спасіння просто дотримуючисьприроднього Закону записаного в серці. Так у Конституції про Церкву мовиться:“Бо ті, що, не знаючи безвинно Євангелії Христової та Його Церкви, глядаютьБога щирим серцем, та виконують Його волю ділами, ідучи за голосом совісти тапідо впливом благодаті, можуть осягнути вічне спасіння” (КЦ16).
У новому Католицькому Катехізисіми маємо втілення богослов'я Другого Ватиканського Собору. “КатехізисКатолицької Церкви – це результат дуже широкої співпраці. Його готувалипротягом шести років інтенсивної роботи в дусі повної відкритості та палкоїревності … Досягнення цього Катехізису, таким чином, відображає колегіальнуприроду Єпископату. Він свідчить про Церковну католичність”, — такими словамиІван Павло ІІ пояснював процес і дух написання тексту Катехізису 11 жовтня 1992року, на тридцяту річницю відкриття Другого Ватиканського Собору. Розкриваючидоктринальну цінність тексту, папа Іван Павло ІІ продовжував: “Катехізис …, затверджениймною минулого червня 25 числа, і видання якого наказую я сьогодні силою моєїАпостольської Влади, є твердженням віри Церкви та католицької доктрини,засвідченим чи просвітленим Священним Писанням, Апостольською Традицією таЦерковним Магістратом. Я проголошую його твердою нормою для навчання віри і,таким чином, дійсним та законним інструментом для церковної спільноти”.
Структура Катехізису.
“Схема цього катехізису натхненнавеликою традицією катехізисів, що будує катехізис на чотирьох стовпах: хрищенськесповідання віри (Символ віри), таїнства віри, життя віри (Заповіді) та молитвавіруючого (Господня Молитва)” [2,13: Мови про розрізнення Закону та Євангелія ібути не може].
Із вищенаведеного очевидним є те, що тутми маємо комбінацію старого та нового богослов'я, Тридентського та Ватикану ІІ.Секція Один Сповідання віри майже повністю будується на матеріалах ДругогоВатиканського Собору про Об'явлення та Писання.
Також,що властиво, як наслідок Ватикану ІІ, у новому Катехізисі запроваджується теїстичнаеволюція: “Писання представляє діло Творення символічно як послідовністьшести днів божественної “праці”, завершеної “відпочинком” сьомого дня …,дозволяючи нам “впізнавати внутрішню природу, цінність та впорядкованістьвсього творива на славу Божу”” [2,337].
Катехізиспродовжує дотримуватися цієї ж позиції, що й Трент у доктрині про Виправдання.Так, наприклад:
— схильність до гріха не є гріхом, “людська природазіпсулась не повністю” [2,405] ( див.[2,406]);
— через те, не має ніяких пут волі;
— благодать – це надприродня введена якість, “введенаСвятим Духом у нашу душу” [2,1999];
— не має справжнього зв'язку між Христовим ділом тароботою Святого Духа; коли Христові заслуги заповнюють “Церковну скарбничку”[2,1478] з одного боку, а з людського боку необхідна “співпраця любові ізспонуканням Святого Духа” [2,1993], праведність Христова не має безпосередньоговідношення до нашої;
— віра вважається людською дією [2,154] та чеснотою[2,1814].
Говорячипро Виправдання, Катехізис цитує Тридентський Собор: “Виправдання – це не лишевідпущення гріхів, але й також освячення та відновлення внутрішнього чоловіка”[2,1989 (DS1528)].
Назавершення трохи статистики. Цитати із пелагіанського КЦ16 з'являються 8 раз уКатехізисі. Другий Ватиканський Собор цитується частіше ніж будь-яке іншеджерело, включаючи Євангеліє від Матвія. Число звертань до Триденту має другупозицію після ВатикануІІ серед Вселенських Соборів.
“Отже,Католицький синтез продовжується … Раніше синтез містив Письмо, церковнихотців, декрети пап та церковних соборів, канонічні закони, писання …, розум таАрістотеля. Сьогодні ж головне питання незмінне. Усі старі компоненти синтезувсе ще там, одні наголошуються менше ніж раніше, інші наголошуються тарозвинулись більше ніж раніше. Як результат Ватикану ІІ, принаймні, ще однапара компонентів додалася до Католицького синтезу: сучасна філософія тасвідомість автономного індивіда”.