Афганістан болить в душі моїйТи – вічний біль, Афганістан,Ти – наш неспокій.І не злічить глибоких ранВ борні жорстокій.І не злічить сліз матерів, дружин, дітей – Не всі вернулися сини із тих ночей…Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але, слава Богу, вже без участі наших солдат. А тоді ж, йдучи у пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя. Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки минають, а пам’ять вперто усіх вертає назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази. 27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичній партії Афганістану. Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану. …Вся вулиця на службу проводжалаУлюбленця свойого – Василя,А парубчак потрапив до Афганістану.Там уже не служба. Там – війна!..Ми повинні розумі трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тис. У цій війні загинуло понад 15 тисяч наших солдат, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон. Ця війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в 60-х. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку?Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів – афганців, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу. Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. 3 мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова не писемність серед населення, особливо серед жінок і дітей, висока смертність. У 1978 році афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися і руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони “маджахетів”(“борців за віру”). У країні спалахнула громадянська війна. Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація. Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, про яку ми щойно говорили. У результаті цього у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Л. І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному НДПА реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися в бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки. Про те, що готують введення обмеженого контингенту в Афганістан , звичайно не знали. Але було передчуття чогось незвичайного. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, “наводили лад” у тій країні “вогнем і мечем”. Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі обов’язки в Іспанії, Чехії, Угорщині… В Україну з Афганістану не повернулося 72 військовополонених та зниклих безвісти. Слава Богу, “чорний тюльпан” не привіз їхніх домовин. Тож надія не помирає. Держава, не питаючи дозволу в матерів, відправляла синів на війну. І не тільки синів у матерів забрала війна, а й батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться. А поки не було тата діти розмовляли з портретами… …Літо проминуло, і пройшла зима,А тебе, наш любий, все нема й нема.Може заблукав ти, чи поліг в бою,Ставши враз зорею у чужім краю?..Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починається життя. Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував , скільки років довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Страшна смерть будь-якої людини. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори…^ Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Званн